Відомо що Сталін готував потужний наступ на Європу. Тому на західних кордонах СРСР було зосереджено величезну кількість військової техніки, в тому числі і літаків. Гітлер не став чекати поки ця орда все замете на своєму шляху і напав першим. Більшість літаків навіть не встигли злетіти і були знищені ще на землі. Та кілька повітряних боїв між Союзом та Люфтваффе все ж таки відбулося. І сталося це неподалік Львова
Зі сторони Люфтваффе були легендарні Мессершміти BF-109, одні з наймасовіших літаків за всю історію авіації. Їм назустріч піднялися совкові МІГ-3. Вони «славилися» поганою керованість, повільним набором висоти та ресурсом двигуна… лише 20 мотогодин. Доволі типово як для пролетарської техніки того часу. Хто ж переміг у цьому повітряному бою… ?
Нас захопила ідея знайти найперший збитий радянський літак часів ДСВ над Україною. Місцеві мешканці одного з навколольвівських сіл розповідали про літак що впав у болото в 1941 році. Він ще деякий час там проплавав і потім його засмоктало. На наступний день військові спробували дістати літак, але безрезультатно. Через кілька днів тут уже були німці.
Пошукова команда найпершого збитого радянського літака часів ДСВ над Україною
Пошуки цього літака розпочалися ще минулого року. Це є описано в нашій книжці. Тоді навколо болота було знайдено кілька уламків алюмінію з заклепками. На жаль конкретну модель літака вони не ідентифікували. Судячи зі шлейфу уламків, літак справді мав лежати десь у болоті. На жаль болото це немале. То ж нам потрібно спочатку знайти точне місце падіння, а вже потім думати як його звідти діставати.
Наше болотоІ уламки на березіСпеціаліст по уламках може дуже багато чого сказати. Що це був за літак, як він падав, чи горів і так далі…Робимо меч дослідникаЦе звичайний щуп примотаний до кутника. Щоб глибше діставати у воді
Ми спробували поплисти болотом на човні. Але це виявилося не так легко як спочатку здавалося. Очерет та кущі сильно ускладнювали пересування. Тому де мілкіше ми йшли в «забродах». А де глибше чи засмоктує – забиралися в човен. Після години прощупування дна «мечем дослідника» та підводним металошукачем ми засмучені вернулися на берег. Можливо ми або пропустили літак, або він заліг глибше наших приладів. Нагадаю що МІГ-3 сам по собі достатньо компактна машинка, лише три метри у висоту і вісім у довжину.
Спелеолог у човні шукає збиті літаки на болотіВеликий плюс що можна сюди під’їхати машиною і не потрібно це все волочити на собіОдягаємо заброди щоб можна було стати у водуГотові!А це виявилося складніше ніж я думавЛовись алюмінька велика і маленькаМи дослідили оцю ділянку аж до того лісу на горизонтіМісцями було не дуже глибоко, але цілком залипабельно
Після повернення на сушу нам усміхнулася удача. Андрій, що вперше був на подібних пошуках, знайшов цілу гору уламків. Гарно все відмивши ми, з допомогою спеціалістів, змогли точно визначити модель літака. Це був МІГ-3! То ж усе починає сходитися. Дуже ймовірно що нам попався той самий МІГ на якому відбулася перша повітряна дуель Олійник vs Горбатюк. Час, місце і тип літака співпадають. Також відомо що до 1944 року МІГ-3 не дожили. Тому цей літак точно з самих початків війни. Можливо найперший збитий радянський літак в принципі.
Скарб!Деталь йшла за деталлюУ хлопців золоті руки. Викопали пів літака!Десь так
А це вже після миття. Можна знати який завод робив, порівняти з іншими моделями літаків
Уламки збитого літака
Уламки збитого літака
Уламки збитого літака
Уламки збитого літака
Уламки збитого літака
Уламки збитого літака
Обнадієні ми продовжуватимемо пошуки. Адже це ж цілий літак там повинен лежати у болоті! Наразі ми розпитуємося місцевих за точніше місце падіння. Якщо нічого не вдасться вияснити то працюватимемо з архівною аерофотозйомкою Люфтваффе за 1941 рік.
Характерна деталь від Міг-аОсь тут вона стояла. Фото Євгеній ОнищенкоМІГ-3Десь в такому стані ми його знайдемо ☹
Якщо ви впізнали це болото то будь ласка не пишіть у коментарях про це. Щоб не було металхантерів. Краще порозпитуйте дідусів та бабусь, може хтось щось пам’ятає. Будемо дуже вдячні за будь-яку інформацію.
Пошукова команда найпершого збитого радянського літака часів ДСВ над Україною
Також дякую Андрію Кірянову, Андрію Сенишину і Михайлові Палюху за чудову вилазку! А Євгенію Онищенко за допомогу в ідентифікації літака.
У безкоштовному доступі з’явилася комедія за романом Люби Клименко “Порядна львівська пані”. Стрічку можна подивитися на YouTube-каналі Держкіно.
«Порядна львівська пані» – це еротична комедія за мотивами однойменної книжки Люби Клименко. Режисерка – Наталя Пасеницька, авторка сценарію – Марина Меднікова, продюсер – Юрій Мінзянов.
«Головна героїня стрічки – сучасна інтелігентна жінка Пенелопа – живе у Львові і працює в архіві. Життя Пенелопи складається за звичною схемою «родина – робота». Все порядно, культурно, чемно і… нестерпно нудно. Втім, одного чудового дня все змінюється. До архіву приїжджає у відрядження молодий доктор наук Дмитро Остромирський. Зустріч героїв призводить до шалених пристрастей і божевільних вчинків», – йдеться в синопсисі.
Кадр з фільму “Порядна львівська пані”
За словами продюсера, основний меседж фільму – не треба жити не своїм життям, не треба боятися змін, не треба боятися зустріти щире та ніжне кохання, яке змінює все життя, бо люди мають приносити задоволення та щастя одне одному.
Як повідомляє Читомо, кінопроєкт стрічки став одним із переможців Десятого конкурсного відбору Держкіно і отримав державну фінансову підтримку в розмірі 995 тис. грн, що складає загальну вартість виробництва фільму.
Кадр з фільму “Порядна львівська пані”
Раніше в ексклюзивному коментарі Читомо Люба Клименко розповідала, що переговори про можливість екранізації роману велися більше року. Спершу було підписано угоду про право подачі сценарію на конкурс Держкіно, а потім уклали офіційну ліцензійну угоду із «Крісті Фільмом».
«Видавництво «Дуліби» і, природно, я особисто, радіємо з того, що «Порядну львівську пані» буде екранізовано. Для мене принциповим було те, що сценарій робила Марина Меднікова, яку я знаю як талановиту письменницю і чиєму смаку я довіряю. Звичайно, я усвідомлюю, що роман «Пор’ядна львівська пані» і фільм з однойменною назвою – це будуть два різні творчі продукти, і навіть хотілося б, щоб режисерці Наталі Пасеницькій пощастило зробити стрічку кінохітом», – зазначала письменниця.
Нагадаємо, що роман «Порядна львівська пані» вперше побачив світ у 2006 році. 2018-го вийшло друком уже п’яте (оновлене) видання, відтак загальний наклад роману склав 15 тис. примірників.
Триває карантин. Слідом за світовими музикантами українські також почали записувати і викладати свої онлайн-виступи. Віктор Винник і «МЕРІ» не залишились осторонь і запропонували прихильникам нову версію свого класичного хіта «Мерідіани».
Варто нагадати, що це вже четверта офіційна версія пісні. До цього були видані ремікс та акустична версія французькою мовою. Оскільки виступи в домашніх умовах створюють певні обмеження для виконання, то карантинний варіант «Мерідіанів» також вийшов акустичним і з вкрапленнями мотивів латини.
Віктор Винник зазначив, що це цікавий досвід і, можливо, буде представлено ще деякі нові або давні пісні у такому форматі. А поки для вас «Мерідіани»/quarantine version/ від Віктора Винника і «МЕРІ».
Впродовж останніх тижнів переконуємося, що час може минати у відмінний, від звичного, спосіб. Так само хвилини, години та дні, за непередбачуваних обставин, наповнюються зовсім іншим змістом. Попри все, рішення все одно приймаються, плани втілюються й обов’язки виконуються, бо інакше не можна. Так було у роки всіх великих потрясінь. Життя людей, як і їхні плани та цілі, підпорядковувалось новим законам. Читаючи спогади, дотичні до таких миттєвостей, маємо нагоду переосмислювати описані речі. Саме такою є ситуація зі спогадами видатного українського філолога, професора Гарвардського та Колумбійського університетів Юрія Шевельова, який переломні миттєвості Другої світової війни зустрічав у Львові. У попередніх текстах вже акцентувалась увага на оцінці вченим різних аспектів життя у місті. Зараз ще декілька штрихів до написаного раніше. Характерно, що про все побачене Юрій Шевельов писав щиро, гостро і без прикрас.
Юрій Шевельов. Фото з https://www.pinterest.com/
Першим доказом цьому є його відгук про львівських науковців. До прикладу, шанованого вченого Іларіона Свенціцького Шевельов називав людиною, що вміла лиш “нагромаджувати факти, але цілковито нездатна на висування чи розвязання проблем”, “без жодного уявлення про те, що таке наукова метода”. За заклопотаністю й постійними спішками Свенціцького Шевельов бачив лиш провінційність. Літературознавець Михайло Возняк, на думку автора спогадів, “обмежив себе до копання в архівах і публікування знайденого”. Користь від такої діяльності Шевельов визнавав, але був переконаний, що ця робота могла б приносити ще більше благ, якби Михайло Возняк “мав бажання і здатність розрізняти, що серед ним викопаного перли, а що курячий послід”. Можливо, критичність Шевельова до згаданих львівських вчених коренилась у ставленні та позиції останніх. Зокрема, Михайла Возняка Шевельов звинувачував у нелюбові до “східняків” і у прорадянськості.
Іларіон Свєнціцький
Сам Юрій Шевельов Радянський Союз не сприймав. Однак, чітко усвідомлював тогочасні реалії. Зрештою, не лише в нього одного було відчуття приреченості, адже фронт з кожним днем наближався до Львова і фарби згущувалися. Відтак вчений писав, що вся їх боротьба як “кружляння мошки в передзахідню вечірню останню годину в останніх променях сонця”, тобто без сенсу. Не покидало відчуття того, що яким не був би кінець війни, для українців нічого хорошого це не передбачає. Перемога жодної зі сторін не дарувала державотворчої перспективи. Коли Червона армія взяла під свій контроль і Харків, і Київ, треба було приймати рішення щодо власного майбутнього.
Таблиця на честь Ю. Шевельова у Львові. Фото з https://zaxid.net/
Довкола вже пахло смаленим і відбувался речі, які Шевельов називав “мало відрадними”: розгорталась діяльність різних і не завжди контрольованих загонів, спалахували сутички між етнічними групами. Вчений зазначив, що він “не брав у них участи і мало знав про них. Але доходили глухі чутки”. Відтак додавав, що німці могли вирішити всі ті сутички за одну ніч, але нічого не робили. Були зацікавлені у протиставленні українців і поляків по регіонах, максимально користаючи з такого стану справ. У подібній ситуації Юрій Шевельов розумів, що у Львові він зможе залишатися недовго. Водночас, що коли виїде, то більше ніколи сюде не повернеться.
Видання спогадів Юрія Шевельова. Фото з http://argumentua.com/
Взимку 1943 – 1944 рр. фронт перемістився до Вінниці. Тоді й стало очевидним, що пора виїжджати. Між Прагою та Берліном вчений обрав друге. Він розумів, що у Празі і так багато українців. До того ж, ситуація там більш непевна. На диво і щастя, саме тоді на нього й вийшли представники наукового інститутут, який базувався у Берліні. Вони працювали над німецько-українським сільськогосподарським словником і потребували редактора. Домовились про зустріч. Шевельов отримав офіційне запрошення з печаткою. Переїзд відбувався потягом, що викликало дивні та змішані відчуття, адже вчений вперше виїжджав за межі СРСР. У Німеччині домовились про співпрацю та узгодили формальності. Шевельов переночував у Берліні, переживши нічний наліт авіації, а вранці повернувся до Львова, очікуючи тут офіційного запрошення на роботу.
Юрій Шевельов в оточенні письменників. Фото з http://archiwum.thenews.pl/1/118/Artykul/359915
Однак все пішло не зовсім за планом. Фронт перемістився до Тернополя. Часу чекати не було. Для Юрія Шевельова навіть не стояло питання – залишатися, чи їхати. Питання було в іншому – як і куди саме їхати. Таким чином, колишня харківська родина опинилась аж на Лемківщині, яку вчений окреслив як “злиденний край без міських центрів”. Потрапили вони у село, що за два кілометри від курортної Криніци. Юрій Шевельов оцінював цю місцевість як “глухий кут” в плані наступних переїздів на Захід. З іншого боку, їх підселили до дуже привітних господарів, з якими було радісно та приємно спілкуватися. Це все попри відмінності у мові, культурі та побутових особливостях. Після Лемківщини була Словаччина. Відтак і “львівська гастроль” Юрія Шевельова, яка тривала трошки більше року, підходила до свого завершення.
Їй пощастило стати свідком небувалого пожвавлення українського культурно-мистецького життя Галичини. Вчитися у Олекси Новаківського – кращого з кращих серед майстрів пензля того часу. Бути в числі молодих українських митців, котрим прийшов на поміч великий меценат національної культури митрополит Андрей граф Шептицький. Доля поєднала її з Василем Дядинюком – одним з найцікавіших українських художників початку минулого століття.
Життя цієї жінки було непростим, але довгим. Більшу його частину довелося провести далеко від дому, на іншому кінці земної кулі. Попри те, вона завжди пам’ятала про своє коріння, що, безперечно, знайшло відображення у її творчій спадщині. Вона залишила цей світ на початку нового тисячоліття, перетнувши столітній поріг, переживши усіх, з ким набиралася знань під дахом майстерні Новаківського.
Василь Дядинюк. Муза мистецтва (Портрет дружини Ольги Козакевич-Дядинюк), 1930-ті рр..
Ольга Козакевич-Дядинюк (10 квітня 1903, м. Самбір, Королівство Галичини і Лодомерії, Австро-Угорська імперія, нині Львівська область, Україна – 17 червня 2004, м. Джерсі-Сіті, штат Нью-Джерсі, США) – українська мисткиня і музейниця, учениця Мистецької школи Олекси Новаківського у 1924 – 1927 рр.
Народилася в сім’ї повітового судді й художника-аматора Володимира Козакевича (1870 – 1940). Перед тим як вступити до школи Новаківського навчалася у самбірській народній школі (1908 – 1911), католицькому дівочому ліцеї св. Аґнеси в швейцарському Люцерні (1912 – 1920), приватній ґімназії у Самборі (1920 – 1924).
Володимир Козакевич. Автопортрет, початок ХХ ст. (репродукція)
Прибуття до Львова наприкінці передвоєнного 1913 р. самобутнього художника Олекси Новаківського (1872 – 1935), випускника Краківської Академії мистецтв, запрошеного до галицької столиці митрополитом Андреєм Шептицьким, поклало початок тектонічним зрушенням в українському мистецькому середовищі краю. Одним із наслідків подібних зрушень стала поява навесні 1923-го першої в Галичині української художньої школи. Мистецька школа, створена стараннями Новаківського і владики Андрея, відіграла винятково важливу роль у подальшому розвитку новітнього українського мистецтва, виховавши ціле покоління талановитих і свідомих митців, майбутніх речників української культури в цілому світі.
Митрополит Андрей Шептицький. Фото М. Шалабавки, 1938 рік
Олекса Новаківський
Для хлопців й дівчат, що висловили бажання вчитися у Маестро, Новаківський був не лишень суворим і вимогливим професором, але й добрим другом, навіть батьком. І художник, і Митрополит, кожен в свій спосіб, намагалися полегшити умови навчання молодих людей – здебільшого вихідців із малозабезпечених родин. Приміром Кир Андрей взявся сплачувати за науку від імені найбідніших учнів, тоді як митець дозволяв вихованцям, котрі не могли знайти помешкання у Львові, винаймати кімнати в своєму будинку. Серед тих, хто деякий час жив під одним дахом із Новаківським у кам’яниці на вул. Земялковського (тепер – Новаківського), 2, була й юна Ольга Козакевич. Заняття відбувалися в майстерні художника на другому поверсі помешкання – викупленої Митрополитом колишньої вілли польського митця Яна Стики (1858 – 1925). Зараз тут знаходиться постійна експозиція Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського.
Митрополит Андрей Шептицький з викладачами й учнями Мистецької школи Олекси Новаківського. Ольга Козакевич – сидить крайня ліворуч. Львів, 1926;
Навчаючись у Маестро, молода мисткиня їздила разом із товаришами по школі у Карпати, до мальовничого Космача, де брала участь у літніх пленерах. Згодом, восени 1926-го задемонструвала власні твори ширшому загалу на першій звітній виставці Мистецької школи у львівському Академічному Домі. Наступного року влаштувалася працювати художницею до однієї з найбільших українських культурних установ галицької столиці – заснованого митрополитом Шептицьким Національного музею. Як стипендіатка владики, відвідувала протягом 1927 – 1932 рр. заняття на архітектурному відділі Львівської політехніки.
Митрополит Андрей Шептицький з братом о. Климентієм Шептицьким та вихованцями Мистецької школи Новаківського біля будівлі Національного музею у Львові. Ольга Козакевич стоїть у другому ряді перша ліворуч. 1927
Творами Ольги Козакевич раннього періоду (кінець 1920 – початок 1930-х рр..) були настроєві пейзажі, натюрморти й портрети, у значній мірі натхненні експресивною манерою вчителя Олекси Новаківського. Окремі із них виставлені на оглядини публіки на виставках зорганізованих знаним на цілу Галичину Українським товариством прихильників мистецтва (УТПМ).
Ольга Козакевич. Річка Бистриця, 1926
У 1930 р. Ольга вийшла заміж за Василя Дядинюка (1900 – 1944) – оригінального художника й викладача малярської школи при львівській обителі отців-студитів, з яким познайомилася ще під час студій у школі Новаківського. Як мисткиня, зазнала впливу досвідченішого чоловіка, зацікавилась традиційним українським іконописом. Від середини 30-х у ряді її композицій на історичну та релігійну тематику простежуються елементи неовізантинізму. Створений Ольгою Козакевич-Дядинюк темперний розпис «Благовіщення» (1934) для каплиці Св. Духа при львівській Богословській академії до наших днів, на жаль, не зберігся.
Олекса Новаківський з учнями під час другої поїздки до Космача. Присіли зліва направо: Антін Давидович, Ольга Козакевич, Левко Янушевич, Василь Дядинюк, Святослав Гординський. Сидять зліва направо: Михайло Мороз, Володимир Іванюх, Роман Чорній, Стефанія Рудакевич, Григорій Смольський, Дмитро Дунаєвський. Спереду прилягли: О. Новаківський із синами. Присілок Дощаний, 1926 рік
З початком Другої світової війни подружжя Дядинюків, у котрого тоді вже народився син Андрій, осіло в Коломиї. Чоловік багато хворів, тож художниці нерідко доводилося бути єдиною годувальницею сім’ї, багато працювати, через що часу на творчість практично не залишалось. Наприкінці 1943 р. Дядинюки, мабуть передчуваючи недобре у разі повернення більшовиків, назавжди покинули Галичину. У січні 1944-го в окупованому нацистами Відні після тяжкої хвороби помер чоловік мисткині Василь Дядинюк.
Василь Дядинюк. Портрет дружини Ольги Козакевич-Дядинюк, 1942
Протягом чотирьох повоєнних років (1945 – 1949) його вдові й синові довелося поневірятися таборами для переміщених осіб на теренах Баварії (Оберстдорф, Міттенвальд). На німецькій землі розпочався новий етап творчості Ольги Козакевич-Дядинюк, представлений роботами на кшталт «Свята Ольга» і «Плач Ярославни». Художниця долучилась до «Спілки українських письменників, мистців і науковців» у Міттенвальді, заснованої професором Василем Левом, письменницею Дарією Ярославською-Столярчук й митцем Іваном Кейваном – у минулому також вихованцем школи Новаківського. Представляла власні твори на виставках українських митців-іммігрантів (Мюнхен, Міттенвальд, Реґенсбург).
Іван Кейван – учень Мистецької школи Олекси Новаківського. Друга половина 1940-х рр.
Ольга Козакевич-Дядинюк. Плач Ярославни, 1948
1949 р. виїхала до Сполучених Штатів. У Нью-Йорку працювала в архітектурному бюро. Брала участь в діяльності Об’єднання мистців-українців в Америці (ОМУА), Союзу українок Америки (СУА) тощо. Продовжувала творчо працювати над композиціями на античну, релігійну, історичну, літературну й алегоричну теми («Св. Юрій, Діва й Семиголов», «Княжі лови», «Шестикрилець»). Упродовж 1978 – 1984 рр. мала три персональні виставки в Нью-Йорку та Ґантері (штат Нью-Йорк). Після відновлення незалежності України подарувала частину родинного спадку (старі світлини, поштівки, картини, історичні документи) історико-етнографічному музею «Бойківщина» в Самборі. Від середини 1990-х рр. проживала в будинку-інтернаті для літніх людей. Похована на українському цвинтарі св. Андрія у містечку Саут-Баунд-Брук, штат Нью-Джерсі.
Ольга Козакевич-Дядинюк. Бульденежі, кінець 1940-х рр.
Попри те, що ім’я Ольги Козакевич-Дядинюк знане набагато менше порівняно з іншими учнями Мистецької школи Олекси Новаківського, її постать і доробок заслуговують на повернення із забуття. Самобутня художниця варта того аби бути відомою ширшому загалу українців, котрі цікавляться історією та культурою власного народу.
Олександр ШЕЙКО молодший науковий працівник Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського
Волошин Л. Мистецька школа Олекси Новаківського у Львові: Біографічний словник учнів. – Львів, 1998;
Під час карантину у Львові вулицями гуляють качки.Про це пишуть Фотографії старого Львова з посиланням на допис у Фейсбуці керівника ГО “Варта-1” Ігоря Зінкевича.
Качки на вулицях Львова
“Сквер на пл. Кропивницького, біля костелу Ольги та Єлизавети – красиві качки. Голуби шоковані від такої компанії”, – йдеться у дописі.
Качки на вулицях Львова
Як зазначає Зінкевич, качки зберігають дистанцію :-).
В збірці Національного цифрового архіву Польщі вже не раз вдавалось розшукати справжні раритетні світлини, що стосуються минувшини міста Львова та його околиць.
вул. Зиблікевича (суч. І.Франка), 1910-ті рр.вул. Зиблікевича (суч. І.Франка), 1910-ті рр.вул. Зиблікевича (суч. І.Франка), 1910-ті рр.
Сьогодні пропонуємо поглянути, який вигляд мала вулиця Зиблікевича в 1910-х роках. Таку назву отримала одна із вулиць Львова у 1886 році. Назва походила від прізвища Зиблікевича (пол. Zyblikiewicza) – польського політика, юриста, президента Кракова та голови Галицького сейму.
вул. Зиблікевича (суч. І.Франка), 1910-ті рр.вул. Зиблікевича (суч. І.Франка), 1910-ті рр.вул. Зиблікевича (суч. І.Франка), 1910-ті рр.
Зараз ця вулиця має назву Івана Франка і знаходиться вона між вулицями Зеленою і Стрийською.
На першому фото можемо побачити Готель Краківський, який тоді знаходився по цій вулиці. Також цікавість вивіски того часу, які рекламували різні товари.
В першій третині ХХ ст. у Львові поступово збільшується кількість українських підприємств. Серед найбільш відомих львів’яни одразу пригадають «Фортуну Нову», «Маслосоюз» та «Центросоюз». Сьогодні мова піде про менш відому, але не менш важливу хлібопекарську галузь, яку з 1931 року представляла єдина у Львові та найбільша в Галичині українська кооперативна пекарня «Золотий колос».
вул. Шевченка, 77
Розташовувалося виробництво на вул. Янівській, 77 (сучасна вул. Шевченка). Спочатку кооператив займався перепродажем хлібобулочних виробів, а з 1932 р. торгував хлібом та булками власної випічки. Щоденно в «Золотому колосі « випікали 2 тис. буханок хліба та 6,5 тис. булок.
Як працювала пекарня у 1935 р. та з якими проблемами стикалися на виробництві читаємо у «Господарсько-кооперативному часописі» – періодичному виданні українського кооперативного руху, яке виходило у Львові в 1921-1944 рр. та містило на своїх сторінках теоретичні і практичні статті на економічні та сільськогосподарські теми (текст публікації подається оригінальним).
Як працює кооперативна пекарня «Золотий Колос» у Львові
На 172 пекарень у Львові, було в 1935 році 30 христіянських, серед яких «Золотий Колос» є одинокою українською кооперативною пекарнею . Під цей час вона є найбільшою українською пекарнею в Галичині. Всіх українських пекарень в Галичині можна начислити до 35, з чого в 1935 р. було 7 кооперативних. Тож цікавий є вислід діяльности нашої молодої пекарні на львівськім ринку в часі, коли старі, добре загосподарені пекарські фірми під господарським оглядом невидержують крізи.
Рік 1935 для «Золотого колосу» був переходовим роком, бо пекарня з ручної перейшла на механічну. Механізація пекарні коштувала около 6 тисяч зол. Завдяки механізації, печиво якостево покращало, а в слід за цим продукція, в порівнанню з попереднім роком, зросла на 17%.
У 1935 р. випечено з 41 ½ вагонів муки – 550 тис. кґ. Печива. В пекарні працювало 9 пекарів, 2 канцел. сили, а при розвізці печива працювало 14 людей. Разом 25 людей.
Кошти завідування і продукції 1 кґ. печива стало зменшується і при тім році виносило вже 8.73 сот.
Пекарня збуває печиво у місті Львові і в підльвівських селах. Найбільшими відборцями печива являються наші кооперативні централі зі своїми відділами і крамницями та підмійські кооперативи.
Побажаним булоби, щоби приватні українські купці у Львові, більше цікавилися своїми продуктами та більше пропаґували його поміж покупцями.
Станок кооперативної пекрані “Золотий колос” на показі українського промислу у Львові, березень 1936 р.
В 1935 р. приступила наша кооператива до перемолу збіжжа у власному заряді.
Збіжжа купувала в Ц. Союзі (Центросоюзі – прим. ред). Цей переміл вплинув додатньо на діяльність кооперативи з таких причин:
обнизив ціну муки;
при зниженій ціні одержано вищі якостеві сорти муки, які зужила до випіку печива;
примушує цікавитися торгівлею збіжжа та шукати ринку збуту на півпродукт, яким являється ґрис.
В діловому році пекарня перемолола всього 8 ваґонів збіжжа, хотя й в дійсности можна було перемолоти щонайменше 65-70 ваґонів протягом цілого року.
З цього бачимо, що підставою розбудови нашого млинарства є пекарство, а одно й друге находиться під цю пору в пеленках.
Кооператива «Золотий колос», не зважаючи на тяжку і можнаби сказати брудну конкуренцію замкнула білянс за 1935 р. надвижкою.
Кооператив «Центросоюз», 1930 р.
Слід би звернути увагу на творення нових кооперативних пекарень в тих місцевостях, чи кооперативних осередках, де їх ще нема. Кромі цього пекарня дає гарні заробітки фаховим службовикам. Тому взиваємо інтеліґентних людей, яким не страшна фізична праця, щоби відбули відповідний вишкіл у пекарів, а певно ніколи цього не пожаліють.
Однак умовою доброго ведення кооперативної пекарні, є фаховий і совісний пекар та солідний провід.
З опанованням цеї ділянки промислу силою обставин прийде черга на млинарство, яке так дуже потрібне у нашому сільському господарстві. Маючи і млинарство у своїх руках позбудемося посередників, а тим самим надвижки за посередництво залишаться у нас і при нас.
Джерело:
Господарсько-кооперативний часопис. – ч. 13 за 29 березня 1936 р.
Пасіцька Оксана. Львів і львів’яни: український соціум та промисел (20-30-ті роки ХХ ст.). – Львів, 2014
Конструкцію писанки обплетено лозою, яку комунальники заготовлювали заздалегідь, коли проводили чистку узбіч.
Велетенська писанка на головній алеї в Бориславі
На центральній площі Борислава на Львівщині встановили декоративну Великодню писанку. Про це повідомляє видання Фотографії старого Львова з посиланням на прес-службу Бориславської міської ради.
Писанкові декорації на головній алеї в Бориславі
Як йдеться у повідомленні, на центральній алеї також встановлено писанкові декорації.
У фондах Музично-меморіальному музею Соломії Крушельницької поруч з різноманітними пам’ятками музичної культури зберігається велика група давніх поштових карток. Ці листівки є цінною частину епістолярної спадщини не тільки С. Крушельницької. Так, в особистому архіві співака Модеста Менцинського, що також є частиною музейної фондової збірки, поруч з оригінальними фотографіями, афішами, документами, рукописами й листами, знаходимо й пожовклі від часу поштівки.
Сьогодні це чудовий ілюстративний й джерелознавчий матеріал для вивчення родинних, приятельських й професійних контактів митця. Цю унікальну «поштівкову» епістолярію Модеста Менцинського, що нараховує понад 400 одиниць збереження, подарував у фонди нашого музею скрипаль Петро Цегельський.
Модест Менцинський
Серед збережених поштівок привертають увагу великодні вітання. Адресовані вони як самому Модесту Менцинському, так і його рідним та близьким: батькові о. Омеляну Менцинському, сестрі Наталії та її чоловікові о. Михайлу Дацьку, двоюрідним братам – Філарету Колессі, Олександру Носалевичу та іншим особам. Очевидно, що для співака, професійна кар’єра якого пройшла далеко від рідного дому, постійний контакт з родиною був вкрай необхідним.
Поштівка від 17 квітня 1900 з Відня Модесту Менцинському, в м. Франкфурт на Майні фММ 670Поштівка від 13 квітня 1901 зі Львова Модесту Менцинському, в м. Франкфурт на Майні фММ589Поштівка від 13 травня 1901 зі Львова в Хідновичі Наталії Менцинській фММ565Поштівка від 14 квітня 1901 Модесту Менцинському, в м. Франкфурт на Майні від родини фММ 928Поштівка від 18 березня 1901 Менцинському, в м. Франкфурт, Бокенгайм фММ 604Поштівка від 25 квітня 1902 Модесту Менцинському, в м. Франкфурт на Майні фММ 631
Неодноразово про це він згадував у своїх листах так: «Моя професія, постійна праця в театрі, вся родина відволікають щоденну увагу від думок про рідну землю, яку я покинув і до якої не так часто можу повертатися…найважливішою залишилася свідомість, що мої земляки не будуть вважати мене перевертнем…Оперний співак легко стає космополітом. Часто навіть гордий з того, що його можуть вважати «своїм» сьогодні тут , а завтра там. Але це небезпечна ілюзія».
Поштівка від 17 квітня 1903 Менцинському, в м. Франкфурт, Ельберфельд фММ 889Поштівка від 1903 Емілію Менцинському в Хідновичі фММ 471Поштівка від 19 квітня 1903 з Відня Модесту Менцинському, в м. Франкфурт, Ельберфельд фММ 889Поштівка від 1 квітня 1904 Менцинському, в м. Ельберфельд фММ 606Поштівка від 15 квітня 1905(?) Михайлові Дацьку фММ 441Поштівка від 13 квітня 1906, м. Самбір, від Філарета, Марії і Миколи Колесс о.Михайлові Дацьку фММ 369
Цю великодню колекцію поштівок ми можемо назвати також й інтернаціональною. Поруч з українськими листівками, знаходимо тут вітальні картки, що друкувалися у колишній Австро-Угорщині, також у Польщі й Німеччині. Збережені поштові штампи допомагають визначити датування.
Поштівка від 5 травня 1907 Наталії Дацько фММ 741Поштівка від 1907 Дацькам фММ447Поштівка від 5 травня 1907 Дацькам фММ440Поштівка від 15 квітня 1910 о. Михайлу Дацьку фММ 435Поштівка від 30 квітня 1910 о. Михайлу Дацьку фММ 463Поштівка від 1910(?) до о. Дацька фММ4491
Так, найдавніша поштова картка була написана у 1900 році, адресувалася вона Модесту Менцинському у Франкфурт-на-Майні. Не обірвалися контакти між членами родини співака й після його смерті у 1935 році. Остання листівка з родинного архіву Менцинських датована 1943 роком.
Поштівка від 25 березня 1912 о. Михайлу Дацьку фММ431Поштівка від 15 квітня 1922 Дацькам фММ787Поштівка від 15 квітня 1925 о. Михайлу Дацьку фММ 445Поштівка від 7 квітня 1939 Дацькам фММ 785Поштівка від 10 квітня 1939, м. Львів від Дарії і Роксоляни Залєських о. Михайлу Дацьку фММ 434Поштівка від 7 квітня 1939 о. Михайлу Дацьку від Миколи Колесси з родиною фММ 368 Худ. Святослав ГординськийПоштівка від 17 квітня 1943 о. Михайлу Дацьку фММ433
Поштові картки з архіву Модеста Менцинського мають не тільки велику пізнавальну цінність. Вони мають значну культурну, краєзнавчу й мистецьку вартість. Адже допомагають нам реконструювати минуле, що можна відтворити завдяки чудово представленим великоднім сюжетам, які збуджують нашу уяву та створюють ідеальний, узагальнений образ давнього Великодня.
Ірина КРИВОРУЧКА головний зберігач фондів Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
У Чистий Четвер у Трускавці зафіксували новий всеукраїнський рекорд. Цього разу 12-річна дівчинка Анастасія Євдоченко виготовила найбільшу кількість пасок самотужки – цілу тисячу.
Як повідомили у пресслужбі Трускавецької міськради, дівчинка сама з Києва, але на час карантину перебуває з батьком на Львівщині. Анастасія Євдоченко відома унікальним виконанням гімну України на стадіоні “Олімпійський”, а цього разу вирішила напекти до Великодня пасок для усіх потребуючих.
Батько Анастасії Олег Євдоченко відразу підтримав ініціативу доньки. До акції долучилися «Хижина СПА» та пекарня «Братрура». Меценати винайняли мікроавтобус та легкові автомобілі, щоб розвезти паски потребуючим.
Допомагають роздавати Великодні паски і соціальні служби Трускавця: міський центр соціальних служб у справах сім`ї, молоді та спорту, територіальний центр соціального обслуговування, відділ у справах сім`ї, молоді та спорту, служба у справах дітей.
Міський голова Трускавця Андрій Кульчинський висловив подяку меценатам – юній Анастасії Євдоченко, її батькові Олегові Євдоченкові, директору «Братрури» Іллі Дробчаку, керівництву «Хижини СПА», а також команді Книги рекордів України, котрі подолали такий довгий шлях, щоб зафіксувати новітній трускавецький рекорд.
Підтвердження рекорду Анастасії Євдоченко
Слід зазначити, що трускавецькі пасочки, які під пильним оком професійних пекарів «Братрури» місила та пекла Настя Євдоченко, помандрують не лише до трускавецьких осель. Святкову Великодню випічку скуштують і вихованці дрогобицьких та бориславських інтернатів, діти з Дрогобицького добровільного товариства дітей-інвалідів «Надія».
Дуже символічно є те, що в складний час карантину люди, які вирішили перебути цей період у Трускавці, своїм прикладом показують, що добро можна і треба робити завжди, в будь-який час, навіть коли в Україні, Європі та світі криза. Фіксація всеукраїнського рекорду саме у Трускавці є свідченням надії на відновлення нормального курортного життя після карантину.
Цим рекордом, який став реальністю завдяки ідеї однієї дівчинки-киянки, добрій душі меценатів та всебічній підтримці Трускавецької міської ради, Трускавець нагадує про себе Україні та світові та вітає з прийдешніми Великодніми святами, світлим празником Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа. І вже в пасхальний недільний поранок у кожній українській оселі залунає величне «Христос воскрес – воістину воскрес! Христос воскрес – воскресне Україна!».
Пережити весну 1940. Ян Шафранський – волинська жертва «Катині»
Навесні 1940 р. у внутрішній в’язниці обласного управління НКВС у російському місті Калінін (тепер – Твер) розгорталась кривава картина. Чекісти, озброєні німецькими самозарядними пістолетами «Вальтер» (Walther PPK калібра 7, 65) пострілом у потилицю здійснювали розправу над полоненими польськими поліцейськими. За їхніми діями наглядав майор НКВС Васілій Блохін, якого спеціально направили сюди з Москви керувати «розстрільною» бригадою.
На світанку трупи вантажними авто вивозили в сусіднє село, де на них уже чекали викопані могили. Середи тих, хто тоді втратив життя в Твері був і Ян Казимир Шафранський – високопоставлений офіцер польської поліції, один з її керівників у Волинському воєводстві у 1930-х рр.
Ян Шафранський (1886-1940). З фондів Державного архіву Волинської області
Масові вбивства польських громадян співробітниками НКВС відбувалися в кількох місцях. У квітні 1943 р. таємні поховання у Катинському лісі Смоленської області знайшли німці та навіть створили спеціальну комісію з розслідування цього злочину. Тут чекісти розстріляли понад 4 тис. поляків. СРСР усе заперечував до 1990 р. й невдало намагався перекласти провину на Третій Рейх.
Ці військові злочини увійшли в історію під загальним знаменником «Катинь» («Катинський злочин», «Катинський розстріл» та ін.). Загалом, вважається, що навесні 1940 р. життя втратили понад 20 тис. інтернованих польських громадян. Серед них були офіцери та рядові польського війська, охоронці тюрем, військовослужбовці Корпусу охорони прикордоння, поліцейські, цивільні особи, тощо.
Серафима Шафранська – дружина Яна Шафранського. З фондів Державного архіву Волинської області
«Катинською» жертвою став і герой нашої публікації, польський поліцейський високого рангу – Ян Шафранський. В міжвоєнний період життя двічі зводило його з Луцьком. Очевидно, в цьому місті восени 1939 р. він був арештований чекістами й життя почало зворотній відлік.
***
Ян Шафранський, син Едварда і Клементини, народився 29 січня 1886 р. в маленькому містечку Австро-Угорщини – Ясло, яке нині належить до Підкарпатського воєводства Польщі. В 1907 р. закінчив Самбірську гімназію, далі – вивчав право у Львівському університеті Яна Казимира, де отримав ступінь магістра. У роки Великої війни служив в австрійському війську, воював проти італійців і росіян. З квітня 1918 р. працював у старостському управлінні в Старому Самборі.
В період польсько-української війни за Східну Галичину Шафранський потрапив у полон. Однак зміг втекти й переховуватися до середини 1919 р. В грудні того ж року він розпочав кар’єру в поліції, яка для нього складалася дуже успішно. Це й не дивно, адже за плечами була добра освіта і військовий досвід. Для поліції краще й не придумаєш.
У 1919-1927 рр. він служив на різних керівних посадах в поліції Краківського воєводства – спочатку в адміністрації, а згодом – в слідчому управлінні. Роботи вистачало. Перші післявоєнні роки це час розквіту злочинності. Населення мало на руках багато зброї. Не усі бажали повертатися до мирного й «правового» життя. В цей час Шафранський організовує «мобільну бригаду», яка займалася найважливішими кримінальними справами, здійснювала облави на злочинців, протидіяла контрабанді товарів та валюти.
Непрості умови служби давали про себе знати й у другій половині 1920-х рр. в Шафранського почалися проблеми зі здоров’ям – лікарі діагностували неврастенію та проблеми з серцем. Вже у березні 1927 р. його переводять до столиці Польщі – Варшави, де він обійняв посаду заступника начальника слідчого управління. У кінці цього ж року Шафранський очолив слідчу службу Білостоцького воєводства. Такі кадрові «каруселі» були типовим явищем в житті чиновника високо рангу міжвоєнної Польщі.
У 1930 р. 44-річний римо-католик Шафранський одружився в Білостоці з молодшою за нього на десять років православною жінкою Серафимою. Шлюб був укладений у місцевій православній парафії Святого Миколая.
На початку лютого 1931 р. міністр внутрішніх справ Польщі Феліціян Славой Складковський терміново переводить Шафранського до Луцька на посаду тимчасового керівника слідчого управління. Це було пов’язано із загибеллю окружного секретаря волинських комуністів Степана Бойка та великим резонансом цієї події на усю Польщу. Про це писала преса, дискутували в сеймі й навіть голова МВС зауважив «нездорову атмосферу» в слідчій службі Волинського воєводства, створивши надзвичайну міністерську комісію з метою вивчення деталей цієї афери.
Лист міністра внутрішніх справ Польщі Феліціяна Славоя Складковського про переведення Яна Шафранського до Луцька, 1931. З фондів Державного архіву Волинської області
Після «гасіння пожежі» в Луцьку, у червні 1931 р. Шафранського скеровують на північний-схід Польщі – до спокійного Вільнюса, де він очолив воєводську слідчу службу, упродовж 1933-1937 рр. Шафранський служить в поліції Люблінського воєводства.
В листопаді 1937 р. Ян Шафранський знову повернувся до Луцька, де очолив адміністративний відділ Волинського воєводського управління державної поліції, яке розташовувалось на вулиці Тадеуша Костюшка, 100. Нині це сучасна вулиця Ковельська, 68. По суті він керував апаратом поліції усього воєводства.
Наприкінці 1930-х рр. в нашого героя погіршилося здоров’я й упродовж 6 тижнів літа 1939 р. він лікувався в санаторії відомого польського курорту в Криниці, що у Бескидах. Це місце користувалося популярністю серед тодішньої еліти. Там, зокрема, в свій час відпочивав маршал Юзеф Пілсудський та президент Польщі Ігнацій Мосціцький.
В другій половині липня 1939 р. Шафранський повернувся з відпустки. До війни залишалися лічені тижні. У це час в адміністративному відділі Волинського воєводського управління державної поліції разом із Шафранським служило 16 осіб, а саме: М. Якубішин, Т. Плонка, В. Креймер, Т. Гошчіняк, С. Буднік, С. Захоровський, Л. Рощук, В. Пікульський, М. Чурий, Ю. Скалецький, Е. Хуберт, Е. Піотровський, В. Маньковський, С. Савіцький та К. Маньсковський.
Волинське воєводське управління державної поліції в Луцьку. 1930-ті рр. З фондів Державного архіву Волинської області
Передбачаючи невідворотну небезпеку з боку Третього Рейху, в серпні 1939 р. головний комендант поліції (керівник) генерал Ю. Кордіан-Заморський з власної ініціативи скасував усі відпустки для офіцерів та рядових службовців органів внутрішніх справ у багатьох воєводствах Другої Речі Посполитої. З цього приводу він писав: «Вважав необхідним, щоб поліція була мобілізована раніше, ніж військо. В найгіршому випадку одночасно, але не пізніше». Однак мобілізаційна акція у середовищі поліції зустрілась з певними труднощами. Остаточне урядове рішення щодо неї відкладалось.
Життя Яна Шафранського, як і всіх мешканців Польщі, змінилося 1 вересня 1939 р. коли Третій Рейх здійснив агресію проти цієї суверенної держави. Відповідно до службового табелю, працівники адміністративного відділу керованого Шафранським щонайменше працювали весь перший тиждень вересня 1939 р. Довгоочікуваний декрет про мобілізацію поліції тодішній прем’єр-міністр Феліціян Славой Складковський підписав надто пізно – лише 10 вересня.
Диплом про нагородження Яна Шафранського срібною медаллю «За довголітню службу», 1939. З фондів Державного архіву Волинської області
Підготовка СРСР до бойових дій як проти Польщі, так і проти інших держав проводилась з різною інтенсивністю протягом 1920-1930-х років. Архівні документи Служби безпеки України свідчать, що розвідувальні відділи радянських спецслужб ще з 1925 р. укладали списки осіб, які служили у польській державній поліції й розвідці. Ці особи підлягали негайному арешту після захоплення частинами Червоної армії «території противника».
Кілька рядків про Луцьк на початку вересня 1939 р. у своїх спогадах записав відомий польський історик, учасник польсько-більшовицької війни Владислав Побуг-Маліновський: «…з Луцька залишилося враження спокою, чистоти, порядку, навіть тиші, особливо при в’їзді, першій зустрічі з містом. На Волині був перший раз. Прекрасний краєвид, чисті міста, добре утримані…cела, дороги зовсім не гірші, ніж в центральній Польщі. Пригадалися мені старі варшавські нарікання на наші занедбання на кресах. Звичайно – це не є захід Європи, але чи не за далеко у нас заходять в застереженнях і критиці?».
З приходом радянської влади у вересні 1939 р. Волинське воєводське управління державної поліції, як й інші органи влади та управління Другої Речі Посполитої, було ліквідоване. Водночас з успіхами радянських військ активізували свою діяльність НКВС і місцеві комуністи. Перші виконували завдання щодо ліквідації осіб, які становили загрозу для радянської влади відповідно до «проскрипційних списків». Натомість комуністи створювали спеціальні збройні формування, які стали надійною опорою Червоної армії.
Більшість арештованих поліцейських ув’язнили в таборі у місті Осташків Калінінської (нині – Тверської області) Росії. Поліцейських розмістили також у таборах Козельська та Старобєльська. Звіти НКВС за період з грудня 1939 по березень 1940 рр. містили категоричні твердження того, що офіцери, поліцейські та вищі державні службовці «є в абсолютній більшості активними контрреволюціонерами, прихильниками відродження Польщі». «Був поліцейським – цього вистачить щоб його розстріляти!» – сказав на одному із засідань голова калінінського відділення НКВС Дмітрій Токарєв, який пізніше, через багато років, 90-літнім дідусем давав слідчим органам свідчення у «Катинські справі».
Навесні 1940 р. радянське керівництво ухвалило рішення фізично ліквідувати цих полонених. Тобто – вбити. Вижити пощастило не багатьом. Ян Шафранський не належав до щасливчиків. Його життя зупинилося в підвалі Калінінського обласного управління НКВС, а тіло було поховане у братській могилі в сусідньому селі Мєдноє. Нині там споруджено польський військовий цвинтар, де в 25 колективних могилах спочиває більше 6 тис. осіб.
Польский військовий цвинатр в с. Мєдноє. Зображення з Вікіпедії
***
Будинок Волинського воєводського управління державної поліції, в якому працював Ян Шафранський, у перебудованому стані зберігся до наших днів і розташовується в Луцьку на вул. Ковельська, 68. Ще влітку 2012 р. його зовнішній вигляд все ще зберігав певні архітектурні елементи оригінальної будівлі, які, нажаль, практично повністю втрачені сьогодні.
Будинок колишнього Волинського воєводського управління державної поліції. Луцьк, вул. Ковельська, 68. 2012 р. Фото О. Разиграєва
Будинок, в якому страчували Яна Шафранського, теж зберігся. З 1954 р. тут розміщується Тверська державна медична академія.
Будинок Калінінського обласного управління НКВС – місця старти Яна Шафранського. gosnovosti.com
***
Начальник Калінінського обласного управління НКВС Дмітрій Токарєв в званні генерал-майора був звільнений у запас в 1954 р. Він дожив до розпаду СРСР й помер у 1993 р.
Керівник «розстрільної» бригади, майор Васілій Блохін за п’ять років дослужився до звання генерал-майора. Його звільнили зі служби та позбавили звань одразу після смерті Йосипа Сталіна навесні 1953 р. Помер в 1955 р. Версії смерті різняться: самогубство або інфаркт міокарда.
Нез’ясованою залишається доля дружини Яна Шафранського – Серафими.
“Не можу не похвалитися ними цьогоріч. Барвники харчові, їсти можна, але шкода. Малюю рівно один раз в рік, як не писанки, то паски”, – зазначає Людмила.
Довідково. Петриківський розпис, або «петриківка» — українське декоративно-орнаментальне народне малярство, яке сформувалося на Дніпровщині в селищі Петриківка, звідки й походить назва цього виду мистецтва.
Окремі речі з візерунками в стилі петриківського розпису збереглися ще з XVIII століття. Однак у сучасному розумінні цей напрям сформувався наприкінці XIX століття — на початку XX століття. Походження петриківського розпису пов’язують з козацтвом і заселенням Дніпровщини вихідцями з Полтавщини, Слобожанщини та Поділля у XVIII столітті та в першій половині XIX століття. Проте невідомо, де й коли са́ме розвинулися традиції, що лягли в основу цього напряму малярства.
Петриківський розпис — не лише народне мистецтво, що зберігає традиції оздоблення українського житла, але й сучасний живопис, який розвивається та набуває нових рис.
5 грудня 2013 року петриківський розпис було включено до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО.
Залізна дисципліна була обов’язковою для гімназистів і в позаурочний час.
“Стражі моралі” пильнували за її дотриманням і вдень, і вночі. А кожен проступок порушника і вид покарання за нього заносили до спеціального журналу. У подальшому це могло бути враховано під час складання іспитів.
Карцер та різки — реалії гімназійної науки
Навіть такі безневинні витівки, як паління цигарок чи прогулянка без кашкета, оберталися покаранням. Наприклад, як ідеться в одному з журналів, учень Петро Бондар за “куреніє папірос” опинився в карцері на три години. А учні Іванов і Вулах за те, що “билі замєчєни на уліце в общєствє знакомих баришень” отримали арешт на дві години.
Фрагмент журналу, куди записували порушників, їхню провину і покарання
Один із відомих гімназійних хуліганів встановив своєрідний рекорд покарань: за побиття учня отримав перебування в карцері на 2 години; за те, що пішов з уроку – півтори години арешту; за незнання уроку – годину арешту; за втечу з-під арешту – 2 години арешту; за невиконання обов’язків чергового – годину арешту; за безлад на учнівській квартирі – 2 години арешту; за паління – 3 години карцеру; за вихід у пізній час з квартири – 2 години арешту.
Спектр покарань був різноманітний: зауваження, догана, стояння біля дошки, заборона ігор і прогулянок, стояння в кутку або за штрафним столом, позбавлення однієї або двох страв, заборона виходити з двору, сидіння в карцері, утримання в карцері на хлібі й воді, записування на “чорну дошку”, тілесні покарання і виключення з закладу. Тілесні покарання допускалися, як крайній захід, без якого неможливо обійтися. Найбільш розповсюдженою їх формою залишалася “цариця” виховання — різка. У 1840 році фізичні покарання учнів офіційно заборонили, але в 1859 відновили.
Викладачі і випускники Рівненської гімназіїї 1871 року, серед яких був і Володимир Короленко
Пустилися берега
Звичаї рівненських гімназистів не завжди відповідали уявленням про “шляхетне” товариство. Документи зафіксували випадки, коли учні мстилися вчителям і за погані оцінки, і за покарання. Найчастіше це було биття вікон в помешканнях вчителів і вихователів, а інколи й побиття їх самих.
Гімназист
Гімназист
Гімназист
Гімназист
Не були рідкісними в житті учнівської молоді пияцтво і розпуста. Причиною був низькій культурний рівень, обумовлений їх соціальним походженням. Хоча більшість учнів на початку діяльності гімназії були з дворян. Давався взнаки й вік гімназистів — від 16 до 25 років. А пияцтво в провінційному житті того часу було явищем звичайним, характерним для всіх верств міського населення. Судячи за інформацією, що збереглася, частина гімназистів пила і палила. Місцеві торговці продавали, або давали тютюн та алкоголь учням у борг, залишаючи в заставу їхні шинелі.
Непоодинокими були й масові бійки між учнями реального училища та місцевою молоддю. Дійшло до того, що на це ганебне явище звернули увагу газетярі й просили керівництво училища вплинути на учнів. Ось як писала про це газета “Волинь” на початку ХХ століття.
Від редакції. Подається виключно з метою історичного інформування й не переслідує жодних інших цілей.
Попри заборони і суворі покарання, учні примудрялися відвідувати різні публічні зібрання і театри, де дозволяли собі вольності, не відповідні їхньому віку. Заводили знайомства з актрисами, по закінченню вистав часто залишаючись у їхньому товаристві. Часто були не тільки свідками непристойних сцен, але й самі брали в них участь. Наслідками ж таких знайомств залишалися великі борги. Тому не дивно, що дирекція гімназіїї забороняла учням відвідувати розважальні заклади, вокзал (там був буфет і ресторан), приміський гай Грабник, публічні бали, маскаради, танцювальні вечори, трактири і сади при них, кофейні, кондитерські, більярдні, оперетки та інші публічні заклади. В театрах, цирках, на музично-літературних, а також дитячих вечорах учням дозволялося бувати лише з дозволу керівництва закладу, і за квитками, виданими дирекцією гімназії.
Людмила ЛЕОНОВА
За матеріалами Державного архіву Рівненської області
Понад тисячу євреїв 13 квітня 1943 року розстріляли на околиці містечка Бібрка, що за 30 кілометрів від Львова. У ці ж квітневі дні нацисти спалили бібрську єврейську лікарню і 50 хворих, які там перебували. Невелику групу осіб відправили до Янівського табору у Львові.
До Бібрки нацисти увійшли 30 червня 1941 року. І вже 2 липня, за свідченнями очевидців, у місті відбулися погроми єврейських домів, під час яких загинуло багато людей. 10 липня в Бібрці сформували юденрат і єврейську поліцію. Всім євреям, яким виповнилося 14, відразу ж наказали зареєструватися й виконувати примусові роботи.
У серпні почалося переселення в Бібрку єврейського населення з ближніх сіл, а також зі сіл Щирець (180 осіб) і Нові Стрілища (1252 осіб). Кількість євреїв, які проживали в містечку (разом із переселенцями), у той час складала 3 200 осіб. Наприкінці 1941-го невелику групу єврейських робітників відіслали в трудовий табір у село Куровичі.
12 серпня 1942 року приблизно 200 людей просто вбили, а 1260 відправили в табір смерті Белжець. Серед вбитих були всі єврейські лікарі.
Старожили свідчили, що офіційно 1 грудня 1942-го нацисти створили Бібрське ґетто. Проте, очевидно, його творили поступово. 8 грудня частина в’язнів спробували втекти, проте їх зловили та вбили. У різний час на території ґетто перебували близько 3600 євреїв – з міста і довколишніх сіл. 300 осіб там померли від голоду й хвороб.
Белжець, концтабір Бібрка
Очевидці розповідають, що у всіх будинках на ринковій площі вікна й двері були забиті дошками, аби євреї не могли виходити в центр міста. Ґетто охоплювало територію між обидвома синагогами, а з боку ріки було відгороджене дерев’яними щитами. Всі єврейські хати на вулиці навпроти були спалені або зруйновані. Нині ще є люди, які пам’ятають, що територія ґетто зі сходу тягнулася аж до колишньої міської лазні.
А 13 квітня 1943 року ґетто ліквідували. Тоді, за різними даними, між хутором Черемхів і селом Волове розстріляли 1070 або 1200 євреїв. Кільком сотням людей вдалося втекти з місця розстрілу, але майже всіх їх зловили та вбили.
Кладовище в селі Волове
Після 1944 до Бібрки повернулося близько 40 євреїв.
“Питаєте, пані, про жидів, спитайте, пані, про нас, бо то були наші жиди”, – сказав селянин О.Каричорт на запитання про події, пов’язані з євреями, пише Жанна Ковба у книзі “Людяність у безодні пекла”. На Бібреччині українці, поляки і євреї жили разом століттями, тому геноцид був трагедією для всіх. До Другої світової війни Бібрка була мультикультурним містечком.
Спогади старожилів, очевидців і мешканців Бібрки зібрала одна з учасниць проєкту, педагог та заступниця міського голови Бібрки Оксана Довгаль.
Зі спогадів…
Володимир Захарко, 1934 р.н., житель с. Волове (Бібреччина), очевидець масового розстрілу євреїв:
“Я ще був малий. Ми з хлопцями повилазили-сьмо на дерева і бачили, як вели цілу колону євреїв. Потім їх підводили до великих ям. Ставили на дошку і стріляли. То було дуже довго. Потому ми ходили дивитися, де то було, хтось навіть знайшов дорогого годинника. По тих розстрілах аж кров на дорогу текла. То було страшне”.
Єврейський цвинтар в Бібрці. Фото кінця ХІХ століття
Дарія Бойко (1933 р.н.), жила поряд із ґетто:
“Я жила на Восіллю (нині вул. Слюсарська, 6). Мій батько – Бойко Йосиф Семенович (1903 р.н.) – був столяром, разом із сім’єю сестри мав невеликий магазин і мешкав у триповерховому будинку поблизу синагоги. Поруч із нами жила сім’я Охримовичів. Вуличку, яка веде від нашого дому до нинішнього Кобзаревого майдану, називали Бойковою вулицею (або Бойковою горою).
Нашими сусідами були євреї Белєр, Шімсон, Вайсман, Говда. Ближче від нас жив Белєр, до магазину якого ми, маленькі діти, бігали купувати газовану воду – називали “содову воду”. Весь центр міста, де сьогодні парк, був забудований єврейськими магазинами. Були будівельні крамниці, продуктові, мануфактурні. У магазинах часто давали товар у борг. У центрі також жив єврей – годинниковий майстер. Пам’ятаю ще зубного лікаря, який працював навіть тоді, коли вже було ґетто. У підвалах будинків, на нинішній площі Національного Відродження, продавали молочні продукти.
Пам’ятаю, було дві синагоги – чоловіча й жіноча. Вхід до синагоги був унизу, як до пивниці.
Організація Tzeirie Mizrachi в Бібрці
Українці жили з євреями у згоді. А коли прийшли німці, спочатку заборонили євреям виходити у центр міста. Усіх їх змушували носити пов’язки з зіркою Давида. Також такий знак треба було повісити на єврейський будинок. Потім почали звозити євреїв з ближніх сіл і селити в єврейських будинках. Пам’ятаю таке заселення на вулиці Пекарській.
Коли німці робили ґетто, нас відділили дерев’яними щитами – ніби плотом. За тим парканом євреї голодували, навіть пухли з голоду. Один раз комусь вдалося відхилити штахету в тому плоті. До нас прибігла сусідка єврейка – з родини Белєрів, просила дати поїсти. Мама прийняла її, хоча дуже боялася – німці грозили розстрілом за поміч жидам. Приходила вона ще раз: “Пані Бойчихо, дайте поїсти”. Мама впустила її до хати. Я в той час бавилася на вулиці й побачила гестапівця. Я хутко забігла до хати й попередила маму. Мамі від пережиття стерпли ноги, майже їх не відчувала. Мама сховала єврейку Белєр в підвалі. Гестапівець зайшов до нашого магазину, вибрав нитки для вишиття (певно, для коханки) й пішов. Німці не платили, брали, що їм потрібно.
Проект на будову мурованої божниці (Синагоги) ім. рабина Арона Рокаха при вулиці Польній в Бібрці, кінець ХІХ століття. Архітектор Францішек Магеровський. ЦДІАУ у Львові, ф. 616, опю 1, спр. 143.
Якось уночі ми почули запах диму і бензину. Підпалювали єврейські будинки, підпалили синагогу. То був Великдень 1943 року. Євреїв виводили з будинків і забирали на розстріл. Пам’ятаю, як горіли будинки, й жінки бігли на горища. Потім, коли вогонь досягнув даху, вони скакали вниз. Гестапівці стріляли в них і вбивали.
Коли забирали пана Белєра, він сказав моєму татові: “Йосиф, прощай! Нами розчинять, а вами замісять”. Після цього єврейські доми залишились пустими, розграбованими, деякі спалили до тла. Наш дім зберігся, ще з тих часів є будинок напроти нашої вулиці. Божниця згоріла. Пам’ятаю, там був образ Мадонни. Ми , діти, ходили дивитися після того погрому”
“Євреям зробили ґетто, тут, біля Бойка. Дротами колючими з того боку і з тамтого обгородили. Їх там били, вони мусили сидіти тихо. Ще навчили їх співати: “Нехай жиє Гітлер злотий, що научив нас роботи”. Не мали права ні вийти, ні нічого. Не знаю, чи всі були з Бібрки. А з того ґетто потім їх взяли на машини, відвезли на Волове. Жиди викопали там собі яму, таку велику-велику. Вони поставили біля неї їх і позабивали. Ще потім казали, як євреїв там позабивали, то деяка дитина була ще жива, бо маму забили, а дитину, може, тільки поранили, а їх потім всіх там засипали. Казали з Волового люди, що як їх засипали, то аж кров повиходила наверх, на всю ту площу.
…Євреїв тут було повно. Жили тут, де Ліщинські, де Чабан, де Щербаті, де Охримовичі, там, де є магазин (будівельний – авт.) – то все були жидівські хати. Як йдеться по парку, то з двох сторін були їхні магазини. То за москалів так було, як прийшли німці, то я не знаю, як то було. Де то всьо поділося? Вже нічого тоді не лишилося.
Руїни синагоги в Бібрці. Фото http://myshtetl.org
…Ми мали таку служанку Касю Гаєцкову. До нас єврейки приходили за молоком. Всі були в полі, а ті дві єврейки прийшли до Касі. Хотіли заховатися до стодоли. Дали їй за то годинник. Ми вернулися додому, а Кася каже до мене, що ті дві жидівочки вона заховала до стодоли і закрила. Старий дядьо (дядько) Сохацький насварив, шоб ми нікого не ховали, бо німець прийде і всіх підпалить. А тим часом німці вже на дорозі. Ми побігли до жидівок і кажемо, щоб вони втікали, віддали їм годинник. А німці почули, що тут рух зробився, тільки жидівки побігли від нас униз, вже два німці тут. Почали кричати, хто тут був. Вилами проколюють збіжжя, шукають. Потім вже заспокоїлися і пішли.
Євреї до наших були дуже добрі. Молоко в нас брали. До баби моєї приходили, буряки брали. Вони мали за що купувати, не садили”.
Ганна Довгаль, 1946 р.н.
“Мені розповідала Цеся Корончевська, акушерка Бібрської райлікарні, 1929 року народження, мама якої теж була акушеркою (ще за Польщі). Маму Цесі покликали вночі до якоїсь єврейської жінки, яка не могла розродитися. Приїхали за акушеркою возом і таємно привезли до єврейського схрону десь між Бібркою і Воловим. Євреїв тоді вже знищували. Мама Цесі помогла жінці народити. То були двійнятка. Євреї, які з великим трепетом ставилися до дітей, відразу кинули новонароджених у вогонь, щоб нікого не знайшли”.
17 квітня 1931 року у Жовкві на Львівщині народився американський винахідник Любомир Романків, завдяки якому стала можливою поява жорстких дисків та персональних комп’ютерів. Один з десяти винахідників, які введені до Зали Слави США.
Вмикаючи комп’ютер ми активуємо одразу кілька патентів українця. “Люди в мене запитують, – розповідає Любомир Романків, – “Покажіть, що саме із ваших розробок я використовую на своєму комп’ютері”. Моя відповідь дуже проста: натисніть кнопку “Пуск” на клавіатурі, ви побачите картинку на екрані – це моя магнітна головка на жорсткому диску уже працює. Окрім цього, іще сім інших моїх патентів працюють на вас”.
Любомир Романків – директор відділу електрохімічної технології й магнетизму Дослідного центру корпорації ІВМ, провідний науковець компанії у галузі комп’ютерних технологій, автор і співавтор 180 наукових відкриттів (67 з них запатентував) та 150 наукових статей.
У 1957 р. він отримав ступінь бакалавра в Університеті Альберти, закінчив магістратуру та отримав звання доктора філософії в галузі металургії та матеріалознавства в Массачусетському технологічному інституті (1962). Керував Центром електрохімічної технології та мікроструктур в Дослідному Інституті ім. Т. Дж. Ватсона компанії ІВМ.
Любомир Романків
Головний напрям його роботи (саме він і приніс найбільший успіх винахіднику) був пов’язаний з вивченням магнітних матеріалів, рефлективними дисплеями та процесами міднення. Так він відкрив процеси створення індуктивних і магніторезистивних мікроголовок для записування/зчитування інформації на жорстких дисках комп’ютерів, розробив індустріальний процес, а також інструменти та усе необхідне для запуску виробництва жорстких дисків. Саме такі диски закупив у ІВМ інший відомий американець українського походження – Стів Возняк – для невеликого стартапу в гаражі. З часом із цього постала знаменита компанія Apple на чолі зі Стівом Джобсом. А Любомир Романків також винайшов технологію пайки мікроконтактів на комп’ютерному чіпі і технологію формування багаторівневих з’єднань, що нині є в кожному комп’ютері.
Винахід та робота Любомира Романкова дозволила ІВМ заробити мільйони доларів, водночас він підготував ціле нове покоління інженерів для компанії. Загалом українець отримав 13 нагород за видатні винаходи та внесок від IBM і 25 нагород за винаходи та досягнення, включений до престижних видань “Хто є хто в науковому світі” та в “Хто є хто в Америці”. У березні 2012 р. Любомир Романків введений до Зали національної слави США, є одним з десяти винахідників, удостоєних такої честі.
Незважаючи на те, що він вважається одним з кращих винахідників у США, має десятки патентів, але мільйонером винахідник не став. Не гроші, а внесок у науку були і лишаються для нього пріоритетом.
Любомир Романків
Поряд з науковою та винахідницькою діяльністю Любомир Романків завжди приділяв багато уваги участі в житті української громади. Він – член президії Світового конгресу українців, голова Комітету Української Молоді при СКУ, був організатором і головою студентських товариств в Едмонтоні та Бостоні, засновник і керівник української радіопрограми в Едмонтоні, засновник курсів української культури в Мерсі-коледжі (Нью-Йорк).
Л.Романків – один із активних діячів та керівників Пласту. Його членом він став у 1946 р. в Берхтесгадені, Німеччина. І відтоді пройшов шлях від виховника та організатора станиці в Едмонтоні до голови ГПР. Саме він наприкінці 1980-х – початку 1990-х років ініціював початок переговорів із Скаутовим бюром в Женеві про приняття Пласту до Світового Скаутингу. А також допомагав розбудовувати Пласт в Україні на початку 1990-х років. Має низку пластових відзнак.
Святкування Великодня в Музеї народної архітектури і побуду у Львові імені Климентія Шептицького
Живемо в той час, коли світом шириться пандемія коронавірусу, в період, який вніс свої корективи в наше життя та наші плани, закривши нас в наших домівках. Незвичним є також те, що свято Христового Воскресіння цього року буде іншим як ми звикли. Не зможемо піти до церкви, взяти участь у Службі Божій, освятити пасхальні кошички… В контексті такого розвитку подій пропонуємо згадати як відбувалось святкування Великодня у часи підпілля, коли діяла офіційна заборона на існування Греко-Католицької Церкви.
Рішенням Псевдособору, який відбувся у Львові 8-10 березня 1946 року, було скасування діяльності УГКЦ. Проте Церква не припинила свою діяльність, а продовжувала існувати в підпіллі впродовж 1946 – 1989 років. Миряни, священики, монахи та монахині відігравали провідну роль у житті підпільної Церкви. Греко-католики зберігали свої національні традиції і це було однією з причин того, що їхня діяльність розглядалася провладними органами як небезпечна.
Купівля квітів і вербових галузок на площі Ринок перед Великоднем. Фото початку ХХ ст.
Радянська влада всіляко намагалась перешкодити діяльності підпільної Церкви і для цього використовувала різні методи. До них слід віднести переслідування духовенства і мирян, відкриття проти них кримінальних справ, заслання. Не варто забувати також про те, що провладні органи прагнули викрити підпільні громади греко-католиків. Відповідно через це, священики та вірні мусіли бути дуже обережними у проведенні богослужінь та здійсненні церковних обрядів. Такий розвиток подій мав вплив і на святкування релігійних свят.
Кошички з писанками для прикраси столу на Великдень, прибрані шуткою або стяжкою, 1926 р.
В ці часи греко – католики на Пасху збирались у приватних квартирах або каплицях, куди запрошували підпільних греко – католицьких священиків. Служби відбувались зранку або вночі за заштореними вікнами та замкненими дверима. За словами історика Інституту історії України НАН Петра Боднарчука у часи підпілля був випадок, що за 5 км. від Болехова (на Івано – Франківщині) спеціально для Пасхального богослужіння вірні лише за ніч спорудили каплицю в лісі.
Непоодинокими в цей період були випадки, коли церква в селі була офіційно закрита, але ключі знаходились у селян і на великі свята, долаючи опір голови сільської ради та міліції, вони відкривали святиню. Так само влада різними способами прагнула не допустити святкування Великодня, тому часто у цей день оголошувала суботники.
Повстанський Великдень. У центрі, праворуч від жінки – Білінчук Дмитро, «Хмара» , поруч з ним – Мельник Петро, “Хмара”. Відбиток з негатива був в архіві Василини Русинюк; зараз зберігається у Дарії Кошак. На його звороті олівцем написано «1950 р
Про такий випадок, який мав місце у 1974 році, згадує П. Боднарчук. У селі Хлопчиці на Львівщині на свято Пасхи було призначено всесоюзний ленінський суботник. В суботу ввечері на відправу зібрались тисячі вірних з навколишніх сіл. Все церковне подвір’я було заповнене. Зрозуміло, що це не могло залишитись поза увагою влади. Коли відбувався обхід з плащаницею біля огорожі співробітники КДБ, міліції та партійного апарату безперервно світили фарами та гуділи клаксонами, щоб залякати людей. Ніхто з мирян наміру втікати не мав.
Коли не було можливості взяти участі у відправі, то греко-католики у підпіллі слухали Служби Божі, які передавало Радіо Ватикан або за відсутності своїх священиків ходили до римо-католицьких костелів на Богослужіння, таким чином зберігаючи свою приналежність до Католицької Церкви.
Святкування Великодня. Місце дії – Чорний ліс, рік – 1944.
Варто звернути увагу, що і воїни УПА святкували релігійні свята. На початку 1940 – х років повстанці святкували Великдень переважно в найближчому до лісу селі. Упівці приходили на Службу Божу до церкви, а потім розходились хатах селян. Ситуація змінилась після 1946 року, коли Радянська армія проводила масові облави. Тоді повстанці почали святкувати Великдень серед лісу. Селяни випікали більше пасок, щоб потім одну – дві віддати воїнам. Збір ними великодніх страв для повстанців відбувався біля церкви і люди давали те, чим могли поділитися. Великодні наїдки упівцям готували і родичі, близькі чи знайомі. На великодньому сніданку у повстанців була паска, ковбаса, яйця, хрін. Це була і нагода зібратися разом великій кількості людей, оскільки взимку воїни переховувались окремими групами в криївках.
Великодня листівка авторства Олени Кульчицької
В часи легалізації УГКЦ її суто релігійним виступом була відправа Великодньої утрені та посвячення пасок на вулицях Львова в суботу 30 квітня 1989 року.
У такий нелегкий час всім зичимо міцного здоров’я та щедрих благодатей воскреслого Христа!
Мар’яна ІВАНИШИН
Джерела :
Бойко Р. Особливості греко-католицького підпілля в Україні напередодні легалізації УГКЦ. http://irbis-nbuv.gov.ua/
Стоцький Я. Доля чернецтва, духовенства і парохій УГКЦ у західних областях України у 1950-1953 рр. / Я.Стоцький // Український історичний збірник. – Вип. 11. – 2008. – С. 283 – 293;
Степан Гайдучок (13.03.1890 р., с. Підтемне Пустомитівського р-ну Львівської обл. – 16.03.1976 р., м. Львів) – професор тіловиховання, журналіст, громадський та культурно-просвітній діяч, вояк Галицької армії; активний діяч, практик і теоретик гімнастично-спортивного руху, один з організаторів і активних діячів руханкових і спортивних товариств («Український спортовий кружок» в Академічній гімназії у Львові, «Сокіл-Батько», «Україна», «Пласт», «Карпатський лещетарський клуб», «Український спортовий союз», «Український студентський спортовий клуб», СК «Сагайдачний» у Філії Академічної гімназії у Львові та ін.), збирач документів і укладач фотоархіву українського гімнастично-спортивного руху, учень і послідовник професора Івана Боберського.
Степан Гайдучок
За своє життя написав чимало праць про фізичне виховання та спорт. Серед іншого в нього є узагальнююча публікація про розвиток фізичного виховання серед українців. Зокрема, він долучився до створення першої української енциклопедії – «Українська загальна енцикльопедія» (УЗЕ) або «Книга Знання» (Львів, Станиславів, Коломия), яка у трьох томах вийшла друком у 1930–1935 рр. в Галичині. До праці над виданням були залучені визначні українські науковці та культурні діячі, які проживали і працювали в різних країнах Європи та Америки. Найвідоміші серед них: Дмитро Антонович, Аґенор Артимович, Леонід Білецький, Василь Біднов, Іван Боберський, Ілько Борщак, Сергій Бородаєвський, Євген Вировий, Теодор Галіп, Станіслав Дністрянський, Мирон Дольницький, Віктор Доманицький, Володимир Дорошенко, Олександр Доценко, Осип Думін, Андрій Жук, Василь Іванис, Борис Іваницький, Петро Карманський, Іссак Мазепа, Симон Наріжний, Іван Огієнко, Володимир Січинський, Степан Смаль-Стоцький, Дмитро Чижевський, Лев Чикаленко, Святослав Шрамченко, Вадим Щербаківський, Андрій Яковлів. Стаття Степана Гайдучка під назвою «Фізичне виховання» вийшла друком 1935 р. у третьому томі «Української Загальної Енцикльопедії. Книзі Знання в 3-ох томах» у розділі «Україна».
Публікую із збереженням мови та правопису оригіналу.
Степан Гайдучок
Фізичне виховання
Хліборобство, лови й воєнне діло приневолювали українців від найдавніших часів розвивати силу й гартувати своє тіло. Вроджений людині нахил до розваги спонукував молодь гратися: підбивати гілкою коротке полінце («кички»), бігати в колесі й у ряді, при власному співі з поданими руками, й нарешті танцювати при музиці. Кидання плиток через річку, камінчиків із пращі до цілі, біг наввипередки, виривання палиці з рук, дужання, змагання навкулачки, плавання, совганка на льоду, санкування, їзда верхи, стріляння з лука — це найдавніші принагідні тілесні вправи укр[аїнської] молоді.
Систематичні фіз[ичні] вправи повстали щойно в XIX в[іці], й витворили їх швайцарці, німці, анґлійці, шведи, данці, чехи, нарешті за почином французів введено наново олімпійські змагання зперед 3.000 років, де тепер можуть мірити свої сили всі народи. Ці сист[емні] вправи завели у себе й українці, відповідно до відносин у поодиноких землях.
Титульна сторінка третього тому “Української Загальної Енцикльопедії. Книги Знання в 3-ох томах” (Львів, Станиславів, Коломия: Видання кооперативи “Рідна Школа”, 1935 р.).
Перший укр[аїнський] підручник руханки видав О. Попович у Чернівцях 1889 [р.], перший устав для укр[аїнського] ґімнастичного т[оварист]ва склав за чес[ьким] зразком 1894 р. В[олодимир] Лаврівський у Львові. Того самого року засновано перше укр[аїнське] руханкове т[оварист]во «Сокіл» у Львові, за почином інж[енера] Вас[иля] Нагірного. Воно поширило свою діяльність на цілий край і за почином Альфреда Будзиновського займається не лише ґімнастикою і змагом, але й пожежництвом та мандрівництвом.
Великі заслуги для укр[аїнського] фіз[ичного] виховання поклав проф[есор] Ів[ан] Боберський, від 1901. р. провідник учит[ельського] гуртка, а від 1908. р. голова «Сокола-Батька». Він мав закорд[онний] руханковий вишкіл та визн[аний] орґанізаційний хист і, як учитель ґімнастики у львів[ській] укр[аїнській] акад[емічній] ґімназії, розбудив в укр[аїнській] молоді охоту до фіз[ичних] вправ. У згаданій ґімназії утворилися перші дружини «копаного м’яча». а за нею й ін[ші] укр[аїнські] школи заводили в себе змагові гуртки. 1911. р. укр[аїнські] студенти [Львівського] унів[ерситету] основують змаговий клюб «Україна», що владжує змагання в легкій атлєтиці, в дужанні й ситківці. Окружні здвиги «Сокола» в Стрию 1909. р. і в Тернополі 1910. р. підготовили 1. краєвий сокільський здвиг у Львові 1911. р.
Перша сторінка публікації Степана Гайдучка “Фізичне виховання” у третьому томі “Української Загальної Енцикльопедії. Книги Знання в 3-ох томах” (Львів, Станиславів, Коломия: Видання кооперативи “Рідна Школа”, 1935 р.).
1900р. др. К[ирило] Трильовський засновує руханкові т[оварист]ва «Січі», гол[овно] на Гуцульщині, «Укр[аїнський] Січовий Союз» уладжує здвиги «Січей» у Станиславові 1910, у Снятині 1912. р., 1911 завдяки др. Ол[ександру] Тисовському починає орґанізовуватися пласт в укр[аїнських] школах. 1912. р. за почином Ів[ана] Чмоли укр[аїнські] студенти львів[ського] унів[ерситету] звертають увагу на стрілецькі вправи, і 1912. р. в т[оварист]ві «Основа» владжено виставу нарисів до стрілецького однострою. Перші два стрілецькі т[оварист]ва «Січові Стрільці» і «Стрілецький Сокільський Курінь» утворилися у Львові, дальші в Дрогобиччині. Орґанізатором сокільських стрільців був Семен Ґорук. У II. краєвому здвизі 28.VI.1914. р. у Львові взяли участь «Соколи, «Січі», змагові клюби, пластові гуртки, стрілецькі відділи, і в же в серпні 1914. р. члени цих товариств добровільно зголошувалися до лєґіону «Українських Січових Стрільців», що 1918. р. став зв’язком Укр[аїнської] Галицької Армії. По війні всі Січові орґанізації зперед війни порозв’язувано, таксамо перестав існувати від 1930 [р.] Пласт. А проте руханкова ідея не гине, як де є змога, ґімнастичні т[оварист]ва стараються відновити свою діяльність. «Сокіл-Батько» уладив 1923. р. «Запорозькі ігрища», а 1934. р. III. краєвий здвиг. Молодь «Рідної Школи» у Львові виступає на своїх щорічних здвигах із гарно підготованими вправами на площі «Сокола-Батька». «Карпатський Лещетарський Клюб», оснований 1924. р. зорґанізував укр[аїнських] лещетарів та відкрив 1933. р. свій власний захист у Славську. «Укр[аїнський] Спортовий Союз», оснований 1925. р., старається переводити пляново змагання. На місце порозв’язуваних «Січей» Р[оман] Дашкевич дав 1925. р. почин до основин «Лугів», які відкрили у Львові 1934. р. «Луговий майдан». Утворена 1931. р. руханкова орґанізація радикальної молоді «Каменярі» перевела свій здвиг 1934. р. в Тернополі.
Рекламне оголошення про продаж “Української Загальної Енцикльопедії. Книги Знання в 3-ох томах” (Львів, Станиславів, Коломия: Видання кооперативи “Рідна Школа”, 1930–1935 рр.). Часопис «Діло», Львів, 1935, 24 березня, число 77. З сайту Libraria. Архів української періодики онлайн.
На Закарпатті розвиваються по війні руханкові товариства й пластові гуртки, в найновіших часах — (гол[овно] між гуцулами) «Січі». На Буковині, де до війни було 112 «Січей» і був «Союз Січей» (від 1904 [р.]), порозв’язувано по війні всі «Січі», є тут лише гуртки копаного м’яча (найважніший «Довбуш» 1920) у Чернівцях.
На Наддніпрянщині почала молодь, від 1911. р. цікавитися руханкою підо впливом Львова. Больш[евицька] влада склала одноцільний плян фіз[ичного] виховання для цілого СРСР, і його виконують за вказівками централі в Москві. Для УСРР основано п’ять установ для вишколу вчителів фіз[ичного] виховання (Харків, Київ, Одеса, Дніпропетровське, Артемівське). Інститути, які стежать за впливом фіз[ичних] вправ на людське тіло, існують у Києві, Одесі й Харкові. Кожний громадянин має виховатися на «оборонця рев[олюційних] досягнень» і дістати відповідну посвідку.
“Українська Загальна Енцикльопедія. Книга Знання в 3-ох томах” (Львів, Станиславів, Коломия: Видання кооперативи “Рідна Школа”, 1930–1935 рр.). URL: http://www.dukat-art.com/ua/auctions/ukrayins-ka-kniga-1/lot/26 (дата звернення: 13.04.2020).
Між укр[аїнськими] еміґрантами в ЧСР працюють у Празі» «Союз укр[аїнського] сокільства за кордоном», оснований 1931. р. й «Укр[аїнський] січовий союз», оснований 1927. р.: «Канадійський український спортовий клюб» у Вінніпеґу, оснований 1926. р., стає до гри з анґл[ійськими] і фр[анцузькими] дружинами в ставку (бейзбол»). «Січовий Союз» у Америці» оснований 1917, уладжує летунські курси. В Арґентині основують «Соколи» від 1930. р.
Література: Франко Т., Історія і теорія руханки, Львів 1923; Гайдучок Ст., Провід тілесного виховання [«Канадійський Фармер»], Вінніпеґ, 1927; Вісник фіз. культури, Харків 1928–30; Фізкультурник України, Харків, 1931; Спортовий альманах [накладом кооперативи «Вогні»], Львів, 1933.
Джерело: Гайдучок С. Фізичне виховання // Українська Загальна Енцикльопедія. Книга Знання в 3-ох томах / Під гол. ред. Івана Раковського. – Львів–Станиславів–Коломия: Видання кооперативи “Рідна Школа”, 1935. – Том третій. – С. 991–993.
Андрій СОВА історик
Джерела і література:
Галичина – український здвиг за матеріалами архіву Степана Гайдучка: [Альбом] / Авт. ідеї Л. Крип’якевич; упоряд. Ю. Николишин, І. Мельник; літ. редактор І. Лемко. – Львів: Апріорі, 2014. – 268 с.
Сова А. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / Андрій Сова, Ярослав Тимчак; за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512 с.
Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків, Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.com; sovaandrij1980@gmail.com
Серце Львова б'ється в ритмі Площі Ринок. Це не просто центральний майдан, а живий організм, де кожен камінь, кожна кам'яниця приховує століття історій, загадок...
