У Львові з 7 до 18 вересня проходитимуть зйомки повнометражного художнього фільму «Егрегор» – пригодницького трилера з елементами містики. Про це 7 вересня під час брифінгу повідомив генеральний продюсер «Солар Медіа Інтертеймент» Сергій Лавренюк.
Фото зі зйомок фільму «Егрегор»
Зйомки фільму «Егрегор», окрім Львова, відбуватимуться у Києві, Польщі та США. Містичний трилер «Егрегор» став одним з переможців 9-го конкурсного відбору та створюється за підтримки Держкіно України. Показати фільм на великих екранах планують восени 2021 року.
Фото зі зйомок фільму «Егрегор»
«Ми маємо велику міжнародну співпраця: з польським інститутом кіно, а також з польськими продюсерами. Також маємо підтримку з американської сторони. Крім цього, фактично половину нашого бюджету на зйомки надало Держкіно», − зазначає Сергій Лавренюк.
Фото зі зйомок фільму «Егрегор»
В основі пригодницького трилера – історія про древній культ, таємничий орден, який впродовж сотні років утворює містичні Егрегори з енергії та борються за можливість керувати свідомістю людства та опанувати світ. Головні ролі у фільмі виконують Омрі Роуз – американський актор, відомий за участю у фільмах «Непокора» (2018) і «Ліга справедливості» (2017) та Олена Лавренюк – українська актриса театру та кіно, виконавиця головних ролей у фільмах « Dzidzio Контрабас» та «11 дітей з Моршина».
Фото зі зйомок фільму «Егрегор»
«Сподіваюсь львів’яни поставляться з розумінням до деяких незручностей. В компенсацію для місцевих жителів 13 вересня буде зніматися одна з ключових сцен на площі Ринок, збоку балкону міського голови. Тож запрошуємо долучитися до зйомок», – розповів генеральний продюсер «Солар Медіа Інтертеймент».
Зазначимо, через зйомки фільми відбудуться тимчасові зміни у русі громадського транспорту.
У київському музеї родини Івана Франка оцифрували експонати і створили 3D-моделі кімнат у форматі доповненої реальності.
Фонд Франка за підтримки УКФ взявся діджиталізувати культурну спадщину родини Франків, щоб забезпечити вільний доступ відвідувачів до музею, розширити музейну авдиторію і перейти від класичного до інноваційного музею з точки зору візуалізації та інформативності.
Київський музей родини Івана Франка
Віртуальний 3D-тур музеєм створений у форматі 360° і дозволяє погуляти залами музею. До панорам і цифрових копій експонатів зроблено описи й аудіозаписи. Оцифровані матеріали і 3D-тур з аудіогідом 4 мовами будуть розміщені на загальнодоступному веб-ресурсі – www.frankovi.com.ua, презентація якого відбудеться в жовтні 2020 року.
Нагадаємо, Міжнародний фонд Івана Франка за підтримки Українського культурного фонду реалізовує проєкт «Віртуальний музей Іван Франко у Києві». Проєкт переміг у програмі УКФ «Створюємо інноваційний культурний продукт» і має на меті в інтерактивній формі, з використанням технологій віртуальної та доповненої реальності, популяризувати постать Івана Франка та його родини як в Україні, так і за кордоном.
Сьогодні представляємо вашій увазі світлини мешканців міста Жовква на Львівщині. Усі фото авторства відомого фотографа міжвоєнного періоду Генрика Поддембського.
Мешканці Жовкви на фото 1938 рокуМешканці Жовкви на фото 1938 рокуМешканці Жовкви на фото 1938 рокуМешканці Жовкви на фото 1938 рокуМешканці Жовкви на фото 1938 року
Генрик Поддембський – знаний фотограф міжвоєнного часу. У 1914–1930 рр. він брав участь у кількох десятках експедицій, фотографічних подорожей (у тому числі разом із Мечиславом Орловичем), під час яких сфотографував пейзажі та побут Волині, Галичини, Карпат, Куявії, Мазурів, Підкарпаття, Сілезії, Поділля.
Мешканці Жовкви на фото 1938 рокуМешканці Жовкви на фото 1938 рокуМешканці Жовкви на фото 1938 рокуМешканці Жовкви на фото 1938 рокуМешканці Жовкви на фото 1938 року
На фото можемо побачити перехожих, які поспішають по своїх справах. Хтось на фото торгує, хтось замітає вулицю, хтось спілкується з друзями. В принципі, сьогодні на вулиці теж можна зустріти подібні сюжети. Проте за 80 років все ж дещо змінилось.
Мешканці Жовкви на фото 1938 рокуМешканці Жовкви на фото 1938 рокуМешканці Жовкви на фото 1938 рокуМешканці Жовкви на фото 1938 рокуМешканці Жовкви на фото 1938 року
В ті часи на вулицях явно було менше авто. В руках людей немає гаджетів, та й одяг відрізняється від сучасного.
Уважно дивіться, можливо на фото впізнаєте, когось із своїх предків, якщо вони в ті часи проживали в Жовкві.
Депортація українців з Новосільців (Сяноцький повіт) в СРСР. Березень 1946
У 1944 -1946 роках з Холмщини, Надсяння, Західної Бойківщини, Лемківщини за етнічною ознакою на територію тодішньої УРСР було депортовано понад 482 тисячі українців – корінних мешканців цих земель.
Ця т.зв. «евакуація на добровільних засадах» «стимулювалася» тотальною дискримінацією, грабежами, терором, в тому числі масовими вбивствами українців. Примусові виселення українців із території сучасної південно-східної Польщі, зумовлені змінами радянсько-польського кордону, відбулися також у 1948 і 1951 роках. Депортація у 1944-1951 роках з українських етнічних територій сучасної Польщі як до УРСР, так і в ході акції «Вісла» (1947 р.) приблизно 670 тисяч українців – одна з найтрагічніших сторінок новітньої історії української нації.
Львівська міська рада, підтримуючи ініціативу Об’єднання «Закерзоння» і звернення Львівської ОДА від 02.04.2004 р., ухвалила спорудити у м. Львові (ухвала №1892 від 04.11.2004 р.) на перехресті вул. І. Свєнціцького – вул. І. Севери – вул. В. Стуса пам’ятник жертвам вищеназваної депортації і визначила (ухвала № 3589 від 07.06.2018 р.)
У Львові збирають гроші на пам’ятник жертвам депортації українців з етнічних земель
Замовником виконання робіт із виготовлення скульптурної композиції пам’ятника Об’єднання «Закерзоння». В результаті проведеного у 2007 році конкурсу журі визнало переможцем проєкт скульптора Сергія Олежка. Об’єднання «Закерзоння» відкрило окремий гривневий банківський рахунок, а для координації всіх робіт створило Громадський комітет (співголови – проф. Леонід Квітковський, доц. Тетяна Крушельницька).
На листопад 2019 р. виконано і оплачено великий обсяг робіт: придбано і перевезено граніт, відповідно до уточненого проєкту підготовлено гранітні блоки, в основному виготовлено бронзові елементи, здійснено благоустрій території. З листопада 2019 р. з об’єктивних причин роботи над пам’ятником і надходження коштів припинилися. Залишилися: обробка окремих гранітних елементів пам’ятника та елементів напису з бронзи, транспортні видатки, встановлення пам’ятника та авторський нагляд, орієнтовна вартість цих робіт 200 тис грн. Об’єднання «Закерзоння» та Громадський комітет звертаються до Вас з проханням внести доброчинну пожертву на спорудження пам’ятника на поточний рахунок: № UA873257960000026000301203692 в національній валюті в ТВБВ №10013/0289 філії – Львівського ОУ АТ «Ощадбанк», МФО 325796, ЄДРПОУ 25244559.
У конкурсі проектів громадського бюджету Львівської області переміг проект з облаштування мотузкового парку та кінотеатру під відкритим небом у Бориславі. Він набрав найбільшу кількість голосів під час електронного голосування – 3112.
Голосування тривало впродовж 26 серпня – 4 вересня на сайті громадського бюджету області та в Центрах надання адміністративних послуг. Жителі Львівщини мали змогу проголосувати за один з 17 проектів, що були подані активістами з районів, здебільшого це економічні проекти або ж ідеї з розвитку туризму та рекреації.
У підсумку найбільше голосів отримав проект з Борислава з назвою «Під відкритим небом», який передбачає облаштування мотузкового парку та кінотеатру просто неба. Його автор – директор міського парку культури та відпочинку, учасник війни на Сході Ігор Саган. За цей проект проголосували 3112 людини з понад 10 тисяч.
«Бориславський парк площею 12,7 га є єдиним природним ландшафтом в центрі курортно-туристичної агломерації Дрогобич-Трускавець-Східниця для розвитку сімейного та спортивного туризму. Незадіяна значна площа парку, необхідної висоти та форми дерева є ідеальними умовами для створення мотузкового парку, а рівнинна територія та велика поляна – для організації кінотеатру під відкритим небом», – йдеться в описі проекту-переможця. Також зазначається, що облаштування парку та кінотеатру сприятиме розвитку сімейного, рекреаційного та спортивного туризму у місті та області.
Петро Франко з донькою Вірою та дружиною Ольгою. Коломия, 1924 р. З приватного архіву Білевичів–Галущаків (м. Львів).
З нагоди 130-річчя від народження Петра Франка
Сьогодні продовжую публікувати документи з життя і діяльності Петра Франка (28.06.1890–07.1941?) – сина Івана Франка, педагога, науковця, громадського, культурно-просвітнього та військового діяча, провідного фахівця українського тіловиховання, теоретика і практика гімнастично-спортивного руху в Галичині (члена товариств «Сокіл-Батько», співзасновника «Пласту», СТ «Україна», «Змагового Союзу» та ін.), учня та послідовника професора Івана Боберського.
У Центральному державному історичному архіві України у Львові зберігається військова книжка Петра Франка (ф. 640, оп. 1, спр. 3, арк. 24–30). Вона видана 26 вересня 1923 р. у Коломиї, де на той час мешкав Петро Франко з сім’єю. Книжка містить інформацію про його життєвий шлях, його антропометричні дані, відомості про місце проживання, сімейний стан тощо. У документі можна було приклеювати світлину або ставити відтиск пальця. У військовій книжці на шостій сторінці є відтиск пальця Петра Франка. Згідно даних, поданих у документі, Петро Франко проживав у Коломиї за адресою: вулиця Українська, будинок 39.
Військова книжка Петра Франка, видана 26 вересня 1923 р. у Коломиї.
Військова книжка Петра Франка, видана 26 вересня 1923 р. у Коломиї.
Військова книжка Петра Франка, видана 26 вересня 1923 р. у Коломиї.
Військова книжка Петра Франка, видана 26 вересня 1923 р. у Коломиї.
Військова книжка Петра Франка, видана 26 вересня 1923 р. у Коломиї.
Військова книжка Петра Франка, видана 26 вересня 1923 р. у Коломиї.
Військова книжка Петра Франка, видана 26 вересня 1923 р. у Коломиї.
Військова книжка Петра Франка, видана 26 вересня 1923 р. у Коломиї.
Військова книжка Петра Франка, видана 26 вересня 1923 р. у Коломиї.
Військова книжка Петра Франка, видана 26 вересня 1923 р. у Коломиї.
Військова книжка Петра Франка, видана 26 вересня 1923 р. у Коломиї.
Військова книжка Петра Франка, видана 26 вересня 1923 р. у Коломиї.
Військова книжка Петра Франка, видана 26 вересня 1923 р. у Коломиї.
Військова книжка Петра Франка, видана 26 вересня 1923 р. у Коломиї.
Військова книжка Петра Франка, видана 26 вересня 1923 р. у Коломиї.
Представлений для широкого загалу документ є цікавим джерелом з яким варто ознайомитися для кращого розуміння цієї величної постаті в історії України.
Андрій СОВА історик
Джерела і література:
Галичина – український здвиг за матеріалами архіву Степана Гайдучка: [Альбом] / Авт. ідеї Л. Крип’якевич; упоряд. Ю. Николишин, І. Мельник; літ. редактор І. Лемко. – Львів: Апріорі, 2014. – 268 с.
Сова А. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / Андрій Сова, Ярослав Тимчак; за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512 с.
Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків, Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.com; sovaandrij1980@gmail.com
Скелет морської корови Hydrodamalis gigas (Zimmermann, 1780)
Зоологічний музей Львівського національного університету імені Івана Франка відновив роботу, повідомляє видання Galnet. Однак через карантин установа працюватиме з деякими обмеженнями:
«Правила прийому відповідні до умов карантину: вхід у захисних масках групами до 5 людей з дотриманням відповідної дистанції. Екскурсії поки ми не проводимо, але відвідувачі можуть спокійно і без обмежень розглядати нашу експозицію. Чому варто відвідати музей? Тому що пізнання різноманіття тварин завжди є актуальним, відтак ознайомлення зі світовою фауною і також збагачення знань надають нам впевненості», – розповідає Galnet молодший науковий співробітник, аспірант кафедри зоології Богдан Андріїшин.
Музей можна відвідати з понеділка по п’ятницю з 10.00 по 16.00. Адреса: Львів, вулиця Михайла Грушевського, 4.
Мангуст Дибовського Dologale dybowskii
Як раніше розповідав Galnet, Львівський зоомузей є одним із найстаріших університетських музеїв Європи. Загалом в експозиції майже 10 тисяч експонатів. А разом з музейними фондами – близько 180 тисяч об’єктів.
Нагадаємо, у Зоомузеї є безліч цікавих та унікальних експонатів. Серед них – піраньї, морська корова, гігантський краб та інші. Детальніше про це читайте і дивіться ТУТ.
П’ять художниць: Дана Якимчук, Людмила Давиденко, Наталія Павлюк, Лілія Лупул, Ірина Дзиндра, об’єнали свою творчість у проекті “В АРТ Е” та презентують його у рідному місті у галереї Львівського органного залу. Виставка групи художниць триватиме з 4 вересня до 11 жовтня. Оглянути експозицію та насолодитись роботами учасниць можна щодня з 13:00 по 19:00.
Дана Якимчук
Дана Якимчук працює у техніці енкаустики, олійного живопису, гарячого батику та колажування. У сферу зацікавлень входить дизайн тканин і текстильних виробі та декорування інтер’єру. З 2008 року є засновницею студії декору та текстилю “Коралі”.
Людмила Давиденко
Людмила Давиденко створює масштабні абстрактний асоціативний живопис та скульптуру з кераміки. Учасниця та переможець численних всеукраїнських та міжнародних виставок, пленерів та симпозіумів. Відбулось більше 20-ти персональних виставок в України та закордоном. Роботи є у приватних колекціях в Україні, Польщі, Росії, Німеччині, США, Франції, Іспанії та Швейцарії.
Наталія Павлюк
Наталія Павлюк працює у техніці олійного живопису. У сферу зацікавлень входить дизайн, практика арт-терапії та освітні проекти. Наталія викладає в Університеті Львівська політехніка на кафедрі ДАО, а з 2014 року є засновницею Арт-студії Наталії Павлюк. Живопис художниці знаходиться у приватних колекціях України, Данії, Ірландії, США, Греції, Швейцарії та Австрії.
Лілія Лупул
Лілія Лупул створює роботи в напрямі художнього текстилю, експериментальні, витончені і багатошарові композиції. Творчість художниці поєднує природні мотиви, сучасні матеріали та національні етнографічний спадок. Особливу увагу приділяє напрямку міні-текстилю, також займається створенням авторських аксесуарів пд брендом “Zuzulka.art”.
Ірина Дзиндра
Ірина Дзиндра працює у напрямку живопису. У сферу професійних зацікавлень художниці також входить графіка та гутне скло. Віртуозно працює у техніці акварелі та колажу, створює авторські аксесуари і об’ємні композиції зі скла.
Відкриття виставкового проекту “В АРТ Е”
“Принциповою позицією групи “В•АРТ•Е” є діалог з глядачем, публікою малих і більших міст, яка має бажання “зіткнутись”, пережити емоції та рефлексувати про мистецтво, яке твориться сьогодні. Перший виставковий проект групи “В•АРТ•Е” зумисне розпочав свій експозиційний шлях у локальному мистецькому осередку в Коломиї. Наступний крок – презентація проекту у рідному місті в особливій локації, яка б втілювала ідею взаємопідсилення і синергії. Виставкова зала Львівського органного залу – саме те місце, простір співтворення та перетину творчих напрямків” – розповідає арт-менеджерка проекту Олександра Давиденко.
Відкриття виставкового проекту “В АРТ Е”
“Художниці, роботи яких знаходяться у приватних колекціях по цілому світу, сьогодні виставляють свої нові роботи у Львівському органному залі. Це неймовірне поєднання музики, живопису та текстилю”, – підсумовує pr-менеджерка Івона Лобан.
Відкриття виставкового проекту “В АРТ Е”
“Тут, в Органному залі ми щодня працюємо із цінностями нематеріальної і матеріальної культурної спадщини. Те, що створено в музиці чи архітектурі давно, потребує особливого ставлення і турботи, але не менш важливим є творення нових сенсів, того, що дає наш час, і ми будемо згадувати це, як знакові артефакти у культурному житті міста і країни в цілому. Вважаю Ваш виставковий проект однією з таких важливих подій, знакових для нашого майбутнього”, – ділиться враженнями після відкриття Тарас Демко, співдиректор Органного залу.
Відкриття виставкового проекту “В АРТ Е”
На відкритті виставки привітальне слово виголосив головний адміністратор Органного залу Віктор Пилипишин; арт-менеджерка проекту Олександра Давиденко розповіла про концепцію проекту; мистецтвознавець Тарас Косович, арт-директор галереї “Світовид” у Коломиї, привітав з відкриттям другої виставки групи; художниця Дана Якимчук поділилися історією заснування групи; pr-менеджерка Івона Лобан запросила на паралельну програму виставки.
Відкриття виставкового проекту “В АРТ Е”
Музичний супровід події-відкриття забезпечив скрипковий ансамбль “SEMPRE PRIMO”. Організатори висловили особливу подяку керівниці ансамблю Оксані Матвієнко за неповторну атмосферу.
Відкриття виставкового проекту “В АРТ Е”
Виставку формують більше ніж 30-ть робіт художниць. Починається експозиція ще у фойє Органного залу з символу-знаку групи “В АРТ Е” та інформаційного блоку, яку підготували графічні дизайнери, студентки Львівської академії мистецтв, Софія та Христина Давиденко.
Відкриття виставкового проекту “В АРТ Е”
Крім експозиційної частини, організатори проекту підготували додаткові події в межах виставки, а саме 18 вересня відбудеться подія-перформанс “В•АРТ•О імпровізувати”. Під час концерту “Вечір камерної музики” художниці в реальному часі творитимуть п’ять полотен у власній техніці. 2 жовтня о 18:00 відбудеться кураторська екскурсія та розмова з художницями. Важливою частиною проекту є благодійний аукціон у співпраці з ГО “З любов’ю в серці”. Роботи від продажу обраних робіт художниць підуть на підтримку дітей з діагнозом СМА (спінальна м’язова атрофія) у Львівській області.
Митрополичі палати із садами на схилі Святоюрської гори, фото 2015 року.
04 вересня 2020р. депутати Львівської міської ради ухвалою закріпили Митрополичі сади за собором святого Юра, це означає, що їх тепер можна буде відновлювати.
“Важлива і велика перемога! Митрополичі сади будуть відновлені! На сесії проголосоване питання про затвердження Курії Львівської Архиєпархії УГКЦ проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на пл. Святого Юра, 5.
Що це означає?
Верхні митрополичі сади на схилі Святоюрської гори
Довший час Концерн радіомовлення і зв’язку створював перешкоди місту і церкві у відновленні історичної справедливості і закріпленні Митрополичих садів за церквою. Сьогодні проголосована ухвала, яка нарешті поставила крапку в цій історії. Тепер перед нами усіма стоїть завдання, щоб Митрополичі сади були наповнені життям, а не залишались безгосподарною територією.
Дякую усім представникам курії Львівської Архиєпархії за спільну позицію у відновлені історичної справедливості щодо закріплення Митрополичих Садів за церквою”, — написав на фейсбук-сторінці директор департаменту «Адміністрація міського голови» Євген Бойко.
У селі Стрілки, що під Львовом, 15 вересня відкриють нову туристичну локацію – скульптурний PARK3020, в якому презентують роботи сучасних українських митців. Про це пише Укрінформ з посиланням на повідомлення на сторінці парку в фейсбуці.
“Перший публічний парк сучасної української скульптури PARK3020 очікує на ваш візит вже з 15 вересня 2020 року. Найкращі роботи українських сучасних художників у мальовничому місці неподалік Львова. Парк скульптури – це організований простір, де всі композиції взаємодіють між собою”, – йдеться в повідомленні.
Парк сучасної скульптури
Зазначається, що назва парку 3020 – це символічна дата створення й одночасно амбіція розвитку.
“Це парк майбутнього, який робить свій перший з тисячі кроків в історію. У PARK3020 ми залучаємо митців з різних куточків країни, щоб комплексно представити еволюцію та перспективи української скульптури. Парк представляє національній та міжнародній спільнотам імена тих, хто формує майбутнє культури тут і зараз”, – зауважили творці проєкту.
PARK3020 покликаний дати можливість скульпторам реалізуватися в межах країни й заявити про себе на міжнародній арені, а відвідувачам подарувати новий досвід взаємодії з мистецтвом.
Парк сучасної скульптури
Вхід на нову атракцію безкоштовний за попередньою реєстрацією.
Як запевнили автори проєкту, PARK3020 – скульптурний парк, якому немає рівних в Україні ні за масштабами, ні за функціоналом.
Йому більше 100 років. І він цілком заслужив на гідне визнання, проте…. Нині на його місці височіє споруда зі скла і бетону, на якій красується така ж вивіска, як на її попередниці — “Партизан”. От тільки до кінотеатру з такою назвою вона жодного стосунку не має.
Гадати, що було б, якби — справа невдячна. Утім, якби будівлю зберегли, то Рівне принаймні мало б нагоду відзначати сторіччя появи першого повноцінного кінотеатру в місті та мало б що показати туристам. Натомість будівля поповнила сумний список історичних споруд Рівного, втрачених назавжди. Пам’ять про неї залишається виключно в спогадах рівнян та на фотографіях минулих років.
Кіно і німці
Ця жартівлива фраза має безпосередній стосунок до минувшини Рівного. Появою в місті такого диво-винаходу як кінематограф рівняни зобов’язані саме представникам німецької громади, які здавна мешкали в Рівному.
В архівних документах міської думи 1909 року можна віднайти відомості про перші кінотеатри в Рівному. Постанова думи щодо облаштування та утримання театрів-кінематографів регулювала їх діяльність — від розмірів зали та апаратної, порядку розташування і розмірів стільців до наявності протипожежних пристроїв, телефону тощо. Перші кінотеатри називалися біоскопами — щось середнє між діафільмом чи слайдопроектором та кінострічкою. За архівними документами, уже в 1911 році в Рівному їх було три: електробіоскоп Берндта, біоскоп Бліндера та “Новий Мір”. Принаймні два перших належали рівнянам німецького походження.
Рівне до шляхопроводу через Устю. За будинком зліва(якого вже також немає) проглядається кінотеатр “Партизан”
Згодом заможний містянин Фердинанд Берндт вирішив збудувати окреме приміщення для кінотеатру, для чого в 1912 році орендував земельну ділянку понад річкою Устею у власника міста князя Станіслава Казимировича Любомирського. Родина Берндтів мешкала неподалік, у будинку №125 на тодішній вулиці Великій Мінській (у 20-і роки ХХ століття перейменованій на вулицю Понятовського, нині Пересопницька). У 1918 році зведений за проектом архітектора Федора Бурого двоповерховий кінотеатр запрацював. “Інтим”, “Ампір”, “Новини”, “Креси” — саме з цих назв розпочав свою історію рівненський кінотеатр більш відомий сучасникам під назвою “Партизан”, будівлю якого було знесено в 2007 році. А тоді, сто років тому, був він чи не найсучаснішим. Мав велику залу зі сценою та оркестровою ямою, 476 місць у партері, 6 лож та балкони. Обладнаний був за останнім словом тогочасної техніки: кабінка кіномеханіка була зроблена з вогнетривкого матеріалу, з металевими східцями та шафою для зберігання плівок. У залі — електрика, два електричних вентилятори та три витяжки, протипожежний гідрант. У приміщенні був водопровід і туалетні кімнати. У підвалі — котел для обігріву будівлі. Відвідувачів обілечували в двох касах. Рівненські краєзнавці припускають, що в проектуванні кінотеатру міг брати участь відомий рівненський художник Георгій Косміаді. Зокрема, в деяких архівних джерелах зазначається, що він виконав розписи інтер’єру в грецькому стилі. Про це говорить і його донька Надія Косміаді, яка на схилі літ переїхала до Рівного і нині мешкає тут. За спогадами старожилів, кінотеатр Берндта (так його називали в ті роки рівняни, попри те, що в перші роки функціонування він носив назву “Інтим”) користувався неабиякою популярністю і майже завжди був переповнений. У 1919 році місцевою сенсацією був фільм про життя Ісуса Христа, що демонстрували в “Інтимі”. Згодом фурор спричинювали стрічки за участю Чарлі Чапліна, Грети Гарбо, Рудольфа Валентіно. Лаври найрейтинговішого кінотеатру Рівного відібрав у “Інтима” в кінці 20-х років лише кінотеатр Зафрана. Але завдяки умілій, так би мовити, репертуарній політиці нерідко кінотеатр Берндта випереджав за відвідуваністю свого конкурента. Наприклад, найкасовіший тогочасний фільм “Вогні великого міста” з Чарлі Чапліним у головній ролі “Ампір” у жовтні 1932 року на прохання глядачів демонстрував вісім днів замість трьох-чотирьох, як це було зазвичай у ті часи.
У кінотеатрі Берндта можна було не лише переглянути кінострічки. Його велика зала та сцена сприяли тому, що часто їх орендували для виступів заїжджі гастрольні колективи та місцеві театрально-концертні трупи. Проводили там свої заходи й громадські організації. Наприклад, “Стрілецький Союз” у приміщенні кінотеатру влаштовував новорічно-різдвяні бали для незаможних рівнян.
“Партизан” у середині 60-х
У 1939 році, коли в місті встановили радянську владу, кінотеатр було націоналізовано, і в грудні того ж року перейменовано на “Комінтерн”. Під час фашистської окупаціїї кінотеатр працював виключно для німецьких військових. Але вже під назвою “Де-Лі”. Подейкують, його відвідував і радянський диверсант Кузнєцов-Зіберт.
На джаз до “Партизану”
Після звільнення Рівного в 1944 році колишній кінотеатр Берндта був єдиним діючим рівненським кінотеатром. Спочатку йому повернули довоєнну назву “Комінтерн”, а вже у вересні 1944-го, після відновлювальних робіт (будівля ще під час окупаціїї постраждала від вибуху в сусідньому будинку) він отримав нову назву — “Партизан”. Однак тогочасна місцева преса, зокрема комуністичний “Червоний прапор”, одразу ж розкритикувала роботу закладу, зазначаючи про “дуже погані порядки в нашому кіно”. В публікації йшлося про те, що відвідувачів “Партизана” очікують прикрі несподіванки — від тютюнової задухи у фойє до поламаних під час штурму вхідних дверей ребер. Місця в залі, писала газета, займають не відповідно до придбаних квитків, а хто яке захопить. Найслабшим нерідко доводилося дивитися фільм стоячи.
Через критичні публікації та скарги відвідувачів “Партизан” закрили на капітальний ремонт. Потому облаштували фойє з буфетом та невеличку естраду. Перед кіносеансами публіку розважали духовий та естрадний оркестри, виступали міські актори, вокалісти, можна було потанцювати. З середини 50-х і власне до появи кінотеатру “Жовтень” (тепер кінопалац “Україна”) “Партизан” залишався центральним кінозалом міста, в якому демонструвалися практично усі найкасовіші фільми. Старожили розповідають, який аншлаг був на радянський кінохіт “Висота” (1957 рік) з тодішнім секс-символом радянського кіно Миколою Рибніковим у головній ролі, як доводилося вистоювати довжелезні черги, а подекуди й брати касу штурмом. А ще в кінотеатрі був балкон — перевага, якої були позбавлені інші кінотеатри міста. На нього зазвичай намагалися потрапити підлітки і молоді хлопці, хто йшов не так фільм подивитися, як побешкетувати — пожбурляти в темноті щось на глядачів, особливо на дівчат, відпускати жартівливі коментарі під час кіносеансу…
Східці до кінотеатру, 60-і роки
У 1950-х роках в кінотеатрі почав грати один з найкращих джаз-ансамблів міста, послухати який приходило чимало шанувальників цього жанру музики. І хоча не всі з них потому поспішали на кіносеанс, усе ж завдяки цьому “Партизан” жив повноцінним життям.
Безславний кінець піонера кіноіндустрії
З розвитком кіномережі Рівного старий кінотеатр поступово втрачав свої позиції, не витримуючи конкуренціїї з сучасними, технічно краще облаштованими закладами. Відвідуваність знижувалася. А за правилами радянського кінопрокату, аутсайдеру було зась до касових кінострічок.
У 90-і роки працівники кінотеатру намагалися повторити феномен 50-х, запроваджуючи передсеансові концертні виступи, проводили ігрові програми для дітей, навіть новорічні ранки. Але особливого інтересу в публіки це не викликало. Ті, хто ще приходили дивитися кіно, нарікали на незручність крісел, тісноту, неякісну кіноапаратуру, через яку часто демонстрація кінострічки вимушено переривалася. В останні роки роботи кінотеатру частину його приміщення здали в оренду під кафе. Як не намагалися працівники кінотеатру зберегти його, апелюючи до його історичної цінності, нічого з цього не вийшло. Будівлю визнали аварійною, хоча чимало рівнян і досі мають суттєві сумніви в цьому, як і в тому, що її потрібно було зносити. У 2006 році будівлю “Партизану” продали за 760 тисяч гривень відомій в Рівному фірмі. Відповідно й зменшувалося фінансування на утримання старої будівлі. Останні роки життя старійшини серед рівненських кінотеатрів минули безславно, хоча спроби відродити його були.
Руїни першого рівненського кінотеатру
Потому руїни першого рівненського кінотеатру ще довго “прикрашали” берег Усті. А небайдужі рівняни фотографували цей сумний “пейзаж”, щоб бодай так увіковічнити пам’ять про “Партизан”. Тепер на його місці — торгово-бізнесовий центр з такою ж назвою на вивісці. Цікаво, що під час будівництва паспорт будови гласив, що тут відбувається “реконструкція будівлі кінотеатру “Партизан” під торгово-побутовий бізнес-центр”.
Так щез із карти міста легендарний кінотеатр — піонер рівненської кіноіндустрії. Втрачено назавжди ще один із потенційних об’єктів історичної і культурної спадщини Рівного.
Світлана КАЛЬКО
Фото з фондів Державного архіву Рівненської області.
У міжвоєнний період важливою складовою українського молодіжного руху в Галичині були спортивні кружки (гуртки) та товариства.
Практично у кожному населеному пункті, де були свідомі українці, створювалися відповідні спортивні структури, як от «Беркут» (Перемишль), «Буй Тур» (Івано-Франківськ), «Ватра» (Дрогобич), «Дністер» (Самбір), «Зелемінь» (Сколе), «Карпатський лещетарський клуб» (Львів, осередки у Галичині), «Луг» (Львів, осередки у Галичині), «Підгір’я» (Дрогобич), «Плай» (Львів), «Пласт» (Львів, осередки у Галичині), «Поділля» (Тернопіль), «Ропник» (Борислав), «Січ» (Львів, осередки у Галичині), «Сокіл» (Львів, осередки у Галичині), «Стріла» (Львів), «Сян» (Перемишль), «Сянова Чайка» (Перемишль), «Тризуб» (Львів), «Україна» (Львів), «Український спортовий союз» (Львів, осередки у Галичині), «Український спортовий студентський клуб» (Львів) «Хортиця» (Жидачів), «Чорногора» (Івано-Франківськ) та інші.
Дружина копаного м’яча (футбольна команда) УСК «Богун» у Бродах. 1936 р. Світлина опублікована у виданні: Броди і Брідщина. Історично-мемуарний збірник / Редактор Ярослав Чумак. – Торонто, 1988.
Члени цих організацій займалися різними видами спорту і пропагували їх, а саме: кошиківку (баскетбол), наколесництво (велосипедний спорт), відбиванку (волейбол), лещетарство (лижний спорт), плавання, ситківку (теніс), туристику (туризм), копаний м’яч (футбол), гаківку (хокей) та ін. У Бродах у 1920–30-х рр. діяли «Луг», «Пласт», Український спортовий клуб «Богун» тощо.
УСК «Богун» засновано в Бродах 1926 р. Однак статут було затверджено лише 1929 р. З 1933 р. товариство почало винаймати від громади в Старих Бродах земельну ділянку – «2 морґову парцелю», на якій було облаштовано спортовий майдан. Члени УСК «Богун» практикували різні види спорту, однак найбільшою популярністю користувався копаний м’яч. 15 серпня 1937 р. на спортовому майдані УСК «Богун» було проведено один із найбільш успішних та наймасовіших спортових заходів на Брідщині – День українського спортовця.
Брати Андріїшини – відомі спортовці УСК «Богун» у Бродах. Світлина опублікована у виданні: Броди і Брідщина. Історично-мемуарний збірник / Редактор Ярослав Чумак. – Торонто, 1988.
УСК «Богун» належав до «Українського спортового союзу» у Львові, метою якого було поширення, пропагування, координування спортивного життя українських спортивних товариств, клубів, спортивних секцій, організація фізичного виховання серед українського загалу. Головний акцент організація ставила на молодь, про що неодноразово наголошувало керівництво на загальних зборах, що проводилися кожного року. Спершу «Український спортовий союз» засновано 1924 р. як окрему секцію при спортивному товаристві «Сокіл-Батько» у Львові. Через два роки, у 1926 р., зареєстровано статут «Українського спортового союзу» і ця структура стала самостійно проводити діяльність. Станом на 1930 р. «Український спортовий союз» об’єднував 9 спортивних товариств у Галичині, 1931 р. – 18, 1933 р. їхня кількість сягнула 50.
Учасники наколесних (велосипедних) змагань у День Українського Спортовця. Броди, 15 серпня 1937 року. Світлина опублікована у часописі «Брідські вісті» (Броди) 1 вересня 1937 р.
Об’єктивне висвітлення історії УСК «Богун» у Бродах можливе із залученням до наукового обігу документів і фотографій. Увазі читача представлено три документи, які зберігаються у приватних архівах Юрія Завербного та Андрія Козири у Львові. Документ №1 – це лист керівництва УСК «Богун» до «Українського спортового союзу» у Львові (8 травня 1934 р.); № 2 – заява клубної приналежності члена УСК «Богун» Петра Гомотюка до «Українського спортового союзу» у Львові (25 червня 1934 р.), № 3 – лист керівництва УСК «Богун» до редакції часопису «Українського спортового союзу» «Готові» у Львові (1 липня 1934 р.).
З огляду на інформативну місткість, унікальність та історичну вагу публікую ці документи. Вони подані за сучасними правилами археографії із збереженням лексичних і орфографічних особливостей. Розшифровані скорочення у тексті, ініціали, пропущені букви і слова, підписи, наявність відбитків печаток позначені квадратними дужками.
Опубліковані документи є цінним історичним джерелом, що дозволяють доповнити історію тіловиховання і спорту на Брідщині у міжвоєнний період.
Документи
№ 1 Лист керівництва УСК «Богун» до «Українського спортового союзу» у Львові
8 травня 1934 р.
Український Спорт[овий]
Клюб «Богун» – Броди
вул[иця] Церковна ч. 10.
[печатка]
П. Т.
Український Спортовий Союз
вул[иця] Домініканська 11.
Львів
Lwów
ul[ica] Dominikańska 11.
Український Спортовий Клюб «Богун» в Бродах.
Ч. 11 Броди, 8. травня 1934 [р.]
П. Т.
Український Спортовий Союз
Львів.
Відповідаючи на листа В[исокоповажаних] Панів з дня 17/[0]4.[1934 р.] подаємо слідуюче: В нашому окрузі є ще Товариство Луг /на старих статутах/ і Фільварках великих п[овіту] Броди, при якому істнує секція копаного мяча; що до спортового товариства в Кремянці то не маємо наразі жадної відомости.
Просимо по можности в найкоротшому часі зорганізувати в Зол[о]чівсько-брідському окрузі розгривки, а в тій ціли необхідним булоби скликання спортової наради в Бродах або Золочеві, як рівнож урядження курсу для суддів.
Очікуємо відповіди та остаємо
з спортовим привітом
/Юрій Чубатий/ /Йосип Сідор/ голова [печатка] секр[етар]
Приватний архів Юрія Завербного (м. Львів). Оригінал. Машинопис. Рукопис.
Лист керівництва УСК «Богун» до «Українського спортового союзу» у Львові. 8 травня 1934 р.Лист керівництва УСК «Богун» до «Українського спортового союзу» у Львові. 8 травня 1934 р.
№ 2
Заява клубної приналежності члена УСК «Богун» Петра Гомотюка до «Українського спортового союзу» у Львові
25 червня 1934 р.
1361УКРАЇНСЬКИЙ СПОРТОВИЙ СОЮЗ
Заява клюбової приналежности.
Підписаний Гомотюк Петро по званні робітник родж[ений] 15.ІV.1907 [р.] замешкалий Старі Броди п[овіт] Броди зобовязується до придержування змагових правильників У. С. С. та спортових правил і змагатися в ділянці копаного мяча в красках чорно-червоних у У. С. К. »Богун» Броди дня 23.VІ.1934 [р.]
/Йосип Сідор/ /ПетроГомотюк/
секретар підпис змагуна
(печатка клюбу)
Зголошений в У. С. С. 25.[0]6.[1]934 [р.] під ч. 1361
Приватний архів Андрія Козири (м. Львів). Оригінал. Машинопис. Рукопис.
Заява клубної приналежності члена УСК «Богун» Петра Гомотюка до «Українського спортового союзу» у Львові. 25 червня 1934 р.
№ 3
Лист керівництва УСК «Богун» до редакції часопису «Українського спортового союзу» «Готові» у Львові
1 липня 1934 р.
Суддювали [Йосип] Сідор
і Громяк В.
Тa-By
З поважаням Громяк В.
Броди, Wału Wolności 8
Хвальна Редакція
«Готові»
Lwów
[ulica] Dominikańska 11
І р.
[печатка]
Броди, 1.VІІ.1934 [р.]
17.VІ. ц[ього] р[оку] Луг (Броди) – Богун 1:10 (0:6)
Резервовий склад Богуна відніс велику побіду над слабим противником.
Гра хаотична. Суддював п[ан] Демчинський добре. Прошу цего висліду не подавати.
30.VІ. ц[ього] р[оку] Р[обітничий] К[луб] С[портовий] (Броди) – Богун 1:7 (0:3)
Сильна перевага Богуна над противником. Цілий час гра проваджена під воротами противника Р[обітничого] К[лубу] С[портового]
Ворота добули Громяк А. 3. Андріїшин Ів[ан] 3 (в тім одна з карного копу) і І. Процик.
Приватний архів Юрія Завербного (м. Львів). Оригінал. Рукопис.
Лист керівництва УСК «Богун» до редакції часопису «Українського спортового союзу» «Готові» у Львові. 1 липня 1934 р.Лист керівництва УСК «Богун» до редакції часопису «Українського спортового союзу» «Готові» у Львові. 1 липня 1934 р.
Андрій СОВА історик
Публікується за виданням: Сова А. Невідомі документи про діяльність УСК «Богун» у Бродах (1930-ті роки) // Брідщина – край на межі Галичини й Волині. Матеріали дванадцятої краєзнавчої конференції. – Броди, 2020. – Зб. 11. – С. 49–53.
У вівторок, 8 вересня 2020 року, о 19.00 у Львові відбудеться перша презентація двотомника Олега Сенцова, написаного в ув’язненні, до якого увійшли щоденник «Хроніка одного голодування» та збірка малої прози «4 з половиною кроки». Дата обрана невипадково, адже днем напередодні — 7 вересня — виповнюється перша річниця звільнення українських політв’язнів Кремля, серед яких був Олег Сенцов та ще 34 полонені, яких незаконно утримували у тюрмах та слідчих ізоляторах Росії. Розмова про життя до, під час та після ув’язнення, про літературу за ґратами, непрості рішення та відчайдушні кроки. Модеруватиме захід Мар’яна Савка.
Презентація відбудеться на даху FESTrepublic (вул. Старознесенська, 24). Вхід вільний за умов обов’язкової попередньої реєстрації: https://forms.gle/jjXzaRSuK3KkruZdA
Олег Сенцов. Фото: starylev.com.ua
Двотомник «Хроніка одного голодування» та «4 з половиною кроки» вийшов друком у «Видавництві Старого Лева» та є двомовним: під однією обкладинкою читачі можуть познайомитись як з перекладом текстів українською, виконаним Сергієм Осокою, так і з оригіналом російською мовою. На сторінках книги неприхована правда про усе, що відбувалось з Олегом у стінах російської в’язниці у період голодування і не лише: тюремні будні та життєві перипетії ув’язнених, щоденні зміни стану здоров’я, поведінка (часом дуже комічна) персоналу в’язниці, медичні процедури, які проводились лікарями для підтримки фізичного стану, слова підтримки, які надходили з різних куточків світу та власні рефлексії щодо прийнятого рішення та ситуації, яка змінювалась кожного дня.
Олег Сенцов
Перший том — «Хроніка одного голодування» — це тюремний щоденник, який кремлівський в’язень Олег Сенцов почав вести у травні 2018 року, на третій день після того, як оголосив безстрокове голодування з вимогою звільнити українських політв’язнів. День за днем, протягом 145-ти днів, незважаючи на моральний тиск і фізичне виснаження, дрібним нерозбірливим почерком у зошиті Олег відверто, різко і гранично точно фіксував свої тюремні будні в російській в’язниці, спостереження і думки.
Олег Сенцов
У другому томі, який отримав назву «4 з половиною кроки», міститься збірка малої прози Олега Сенцова, написана в російській тюрмі. Що відчуває людина, вперше потрапивши до в’язниці? Як за товстими стінами й тьмяними вікнами з подвійними ґратами, у тісних і брудних камерах живуть арештанти? Яких правил і законів доводиться дотримуватися, опинившись там? Автор розповідає про життя в’язнів та про обставини, що привели їх у неволю, максимально об’єктивно й відсторонено — не виправдовує, не засуджує, лише засвідчує. Разючі, часом жахливі факти поруч із вивіреними точними деталями створюють переконливе тло, на якому й розгортаються події чиїхось життів.
Олег Сенцов. Фото: УКРІНФОРМ
Олег Сенцов – український кінорежисер, сценарист, письменник. Лауреат Премії імені Андрія Сахарова за свободу думки, Премії Американського ПЕН імені Барбари Ґолдсміт «Свобода писати», Національної премії України імені Т. Шевченка. Був незаконно ув’язнений Росією з травня 2014 року і засуджений російським судом до 20 років позбавлення волі. Звільнений у вересні 2019 року в рамках обміну в’язнями між Україною та Російською Федерацією.
Вчора, 3 вересня 2020 року, у виставковій залі Львівського історичного музею (пл. Ринок, 6 (Кам’яниця Корнякта) ІІІ поверх) відбулося відкриття виставки «Зброя двох Америк». Автори виставки: Тарас Рак, Лілія Бреннер та Андрій Прокіп.
Заступниця директора Львівського історичного музею Олена Роман
«Ця виставка – ідея працівників відділу «Арсенал» . Ми володіємо дуже цікавою, великою збіркою зброї. Дуже багато спричинився до її вивчення та популяризації наш метр Борис Мельник, але він залишив хорошого учня, який постійно прогресує, дуже багато знає про зброю і дуже часто виступає ініціатором цікавих виставок. Але без команди фахівців з музею «Арсенал», звичайно, що виставка, присвячена зброї не відбувається. Ця виставка особлива, тому що такі пам’ятки ми не виставляли, вони лише незначними вкрапленнями доповнювали інші виставки», – сказала заступниця директора Львівського історичного музею Олена Роман відкриваючи виставку.
Експозиція виставки «Зброя двох Америк»
Потрібно зазначити що у Львівському Історичному Музеї зберігається значна кількість зброї і військового спорядження ХІХ―ХХ століть з Північної та Південної Америк.
Василь Гладкий
“Цей виставковий проект став черговою сходинкою щоб в непростій ситуації, як в нашій країні, так і у всьому світі, якомога більше залучати людей до відвідування музею. Львівський історичний музей один із провідних музеїв України, понад 370 тис. музейних предметів зберігається в його фондах і це говорить про те, що музей має надзвичайну велику перспективу для того, щоб презентувати виставкові проекти і в подальшому як для широкого загалу, так і для фахівців. Я вдячний організаторам виставки, які в цей непростий час намагаються відкривати музей новими проєктами, експозиціями для того, щоб люди більше пізнавали історію не лише нашої держави”, – зазначив начальник відділу мистецтв та розвитку культури ЛОДА Василь Гладкий.
Експозиція виставки «Зброя двох Америк»
На огляд відвідувачів пропонується зброя корінних американських народів: лук племені пауні (Північна Америка), індіанські кам’яні сокири з Південної Америки, вогнепальна зброя колонізаторів ― рушниці, гвинтівки, пістолети, револьвери різних систем (Шарпса, Вінчестера, Сміта-Вессона та ін.), холодна зброя ― мачете, багнети. З небойових зразків викликає інтерес церемоніальний меч товариства Лицарів Колумба та сувенірний ніж, виготовлений з уламків американського літака.
Тарас Рак
“В нас велика колекція зброї. Багато представлено в «Арсеналі», дещо в інших проектах. Але в якийсь момент виникло питання – в принципі, два континенти, а це пів світу які в нас в експозиції майже не представлені. Ми вирішили це віконечко трішки призакрити, почали досліджувати фонди, не тільки зброю, а й супутні речі, і в результаті вийшла невеличка, але репрезентативна вибірка зброї обох континентів, обох Америк. Ми не ділили на Північну та Південну, тому що досить часто воно було спільним, при чому , що досить цікаво багато європейської зброї, яка йшла на експорт до Америки і ми також її вважаємо причетною до Америки. І навпаки багато американської зброї виготовлялося по патентах на європейських підприємствах”, – розповів співавтор виставки Тарас Рак.
Експозиція виставки «Зброя двох Америк»
Експонується зброя, розроблена або запатентована в США, зокрема револьвери системи Кольта, які за ліцензіями виготовляли в багатьох країнах, наприклад, Великій Британії, Австрії, а також зброя, яку виготовляли в Європі на експорт для держав Південної Америки (Аргентини, Чилі).
Лілія Бреннер
“Одного разу наше тріо: я, Тарас Рак та Андрій Пронь зібралися і розговорилися, що у нашому «Арсеналі» представлена зброя більше як з тридцяти країн світу. Втому числі була представлена і Америка, але так , я б сказала, скупенько. І ми, дивлячись на вітрину з Кольтами та Сміт-Вессонами вирішили щось у ній розширити, показати більше. А для цього пішли у фонди подивитися, що ми там маємо, а там Клондайк і ми зрозуміли, що на одну вітрину у нашому «Арсеналі» цього забагато. Так виникла ідея створити виставку”, – прокоментувала співавторка виставки Лілія Бреннер.
Експозиція виставки «Зброя двох Америк»
Окремим комплексом на виставці представлено пам’ятки, які свідчать про «американський слід» в історії Львова. Вони мають меморіальну цінність і пов’язані з видатними постатями — української оперної співачки Соломії Крушельницької, польського письменника Генрика Сенкевича та ін. Більшість запропонованих для огляду пам’яток Музей експонує вперше.
Сьогодні до уваги читачів 10 цікавих фактів про львівське Знесіння, колишнє підміське село, згодом – передмістя, тепер – частина Львова з найбільшим зеленим масивом, де можна побачити рідкісні степові рослини, скам’янілі залишки морської фауни, вкриті лісом горби та озеро у долині.
Гора Баба, Род. 2017 р.
Ніде більше на території Львова, навіть у найстаршій його частині не виявлено таких давніх слідів наших предків. Крім свідчень про поселення з ІV-ІІ ст. до н.е. тут збереглися цінні археологічні пам’ятки, зокрема, сліди оборонного городища та капища на горі Баба (ІХ ст.), городище на Світовидовому полі (Х-ХІ ст.), фундамент оборонної вежі (ХІІ ст.).
Стежка на Кайзервальді
За Іваном Крип’якевичем, узгір’я Знесіння “звалися у XVIII ст. Льоншанівкою, від міщан Льоншанів (Longchamps). У 1780 р. оглядав це місце цісар Йосиф II і похвалив його гарне положення. На пам’ятку цього власник поставив статую Мінерви з написом латинською мовою; пам’ятник знищено близько 1900 р. З того часу горби почали називати “цісарським лісом” – Кайзервальд. До 1915 р. був тут ще останок гарного лісу, – вирубано його в часі війни й заорано, тягнуться тепер туди тільки поля й городи”.
Костел Св. Войцеха і монастир місіонерів. І пол. ХХ ст.
На території Знесіння збереглися давні архітектурні пам’ятки – костел св. Войцеха (ХVІ ст.), церква св. Іллі (ХVІІ ст.) та церква Вознесіння (ХVІ-ХХ ст.), від назви якої походить назва передмістя.
Церква Вознесіння Господнього на Знесінні, фото 2015 р.
Орієнтовно до кінця ХІХ ст. на Знесінні існували два цвинтарі, хоча поховання велися на одному із них — новішому, позначеному на кадастрових картах Старого Знесіння датованих 1850 роком. На цьому кладовищі збережена єдина у Львові не зруйнована в комуністичні часи могила бійців Української Галицької Армії, котрі полягли на Знесінні у листопаді-грудні 1918 р.
Могила стрільців УГА на цвинтарі Старого Знесіння, 2018 р.
На початку ХХ ст. через залізничну колію, що проходить межею Знесіння, спорудили міст, який зв’язав Нове Знесіння з вул. Старознесенською через присілок За Сасом. Внизу розбудували півциркульне локомотивне депо Підзамче з обертовим колом для паровозів, зруйноване у роки Другої світової війни.
Знесіння, 1920-ті рр.
З 1908 по 1914 роки на Кайзервальді діяв перший в Україні луна парк. Збудований у підніжжі Лисої гори за проектом англійських архітекторів Томаса Мак-Даувела та Артура Леверака луна-парк мав у своєму розпорядженні різноманітні атракціони, серед яких навіть американські гірки, а також триповерховий ресторан і велетенський відкритий літній майданчик.
Луна-парк на Кайзервальді.
У 1920-ті роки частину території Знесіння, котра прилягала до верхнього Личакова, віддали львівським професорам під забудову, що утворило так звану Професорську колонію.
Трамплін на Кайзервальді, фото 1930-1939 роки.
З 1926 р. на пагорбах Кайзервальду починає функціонувати трамплін для стрибків на лижах. Висота дерев’яної риштовки складала 8 метрів, розбіг до стрибка – 76 метрів, на час побудови він вважався найгарнішим у Польщі. А в радянський час тут навіть почали будувати трасу для бобслею, однак цей проект до кінця так і не змогли реалізувати.
Кайзервальд (сучасний парк “Знесіння”)
Тут розташований регіональний ландшафтний парк «Знесіння», який з 1993 р. є об’єктом природно-заповідного фонду України, створений для збереження та відновлення унікального природно-історичного комплексу гряди Знесіння і прилеглих територій давніх поселень — Знесіння і Кривчиці. Його основна частина розташована в місцевості Кайзервальд. Територія парку належить до категорії земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.
Софія ЛЕГІН
Джерела:
Галицька брама (Знесіння). – № 6 (30). — 1997
Мельник Ігор. Довкола Високого Замку шляхами й вулицями Жовківського передмістя та північних околиць міста Львова. – Львів: Апріорі, 2010
У 1919 році практично вся Галичина перейшла під контроль Польщі – Другої Речі Посполитої. Усі залізниці, які перебували у державній власності Австро-Угорщини відповідно до міжнародних угод перейшли у власність польської держави. Із 1919 по 1926 рік державними залізницями Польщі (Polskie Koleje Państwowe, РКР) керувало Міністерство залізниць, із 1926 року залізниці підпорядковувалися Міністерству комунікації. Залізницями Східної Галичини керувало, як і за часів Австро-Угорщини, дві дирекції РКР – у Львові та Станіславові. У сьогоднішній частині циклу «Львівська залізниця. Постаті» мова піде про керівників Львівської дирекції РКР міжвоєнного періоду (із 1919 по 1939 р.)
Останнім керівником Львівської дирекції цісарсько-королівських державних австрійських залізниць був Карл фон Стельцер. Він очолив Львівську дирекцію залізниць у січня 1916 року після звільнення з посади Станіслава Рибіцького. Карл фон Стельцер працював заступником керівника Львівської дирекції залізниць із 1906 року. У 1913-6 роках Карл фон Стельцер працював на посаді керівника Станіславівської дирекції державних залізниць. На посаді керівника Львівської дирекції залізниць Стельцер працював до жовтня 1918 року. Іншої інформації про нього знайти поки не вдалося.
Іван Мирон, залізничний інженер, Міністр комунікації ЗУНР
1 листопада 1918 року у Львові було проголошено Західноукраїнську народну республіку. Якщо у Львові січовим стрільцям не вдалося взяти під контроль а ні ключові станції в межах Львова, а ні Львівську дирекцію залізниць, то в Станіславові українцям вдалося взяти під контроль і залізничну інфраструктуру, і Станіславівську дирекцію державних австрійських залізниць. Керівник Станіславівської дирекції австрійських державних залізниць Павло Прахтель-Моравінський спокійно передав управління залізницями Прикарпаття і Буковини своєму колезі, досвідченому залізничному інженерові Івану Мирону. 9 листопада 1918 року Іван Мирон входить до складу уряду ЗУНР – Тимчасового Державного Секретаріату і отримує посаду Державного секретаря шляхів. Із січня 1919 року в підпорядкування Державного секретаріату шляхів також передається поштовий і телеграфний зв’язок.
Карл Барвич, керівник Львівської дирекції ПКП у 1919 – 1925 рр.
Після того, як уся Східна Галичина опинилася під контролем Польщі, Іван Мирон деякий час прожив у Відні, а потім виїхав у село Дора під Яремче. Тут він брав активну участь в роботі місцевої «Просвіти», із 1926 року увійшов до місцевого осередку легальної української партії Українського народно-демократичного об’єднання. Місцеві залізничники часто зверталися до Івана Мирона за консультаціями, просили навіть повернутися на залізницю. У 1930-х роках українська газета «Станіславський вісник» писала про Івана Мирона, що він є «людина чистого, як скло характеру, весь свій труд, знання і маєток віддав на услуги улюбленому селу». Помер Іван Мирон у 1940 році в Яремчі, де і похований.
Зруйнований міст через Дністер біля Заліщиків. Фото 1915 р.
Першим директором Львівської дирекції Польських колій панствових став Кароль Барвич. Він народився у 1872 році і отримав інженерну освіту. В 1909 році став старшим інженером цісарсько-королівського міністерства залізниць. У 1912 році Кароль Барвич працює на посаді заступника керівника Буковинського управління державних залізниць у Чернівцях. В 1916 році, після того, як Львівську дирекцію залізниць очолив Карл фон Стельцер, Кароль Барвич займає посаду заступника керівника дирекції.
Міст через річку Серет неподалік станції Березовиця-Острів. Фото 1914 р.
Як тільки було проголошено незалежність Польської держави, Кароль Барвич у листопаді 1918 року стає головою Тимчасової ради Дирекції польського залізничного транспорту. Після того, як Карл фон Стельцер покинув посаду керівника Львівської дирекції залізниць, Кароль Барвич бере її під свій контроль. У 1920 році офіційно призначений на посаду керівника Львівської дирекції ПКП.
Руїни моста через річку Серет, підірваного при відході російськими військами у серпні 1915 р.
Кароль Барвич мав дружину-українку, яка походила із роду Ольшанських і в той же час саме він був ініціатором масових звільнень залізничників-українців на початку 1920-х років. Як розповідав родич жінки Барвича Костянтин Яремкевич, одного разу Кароль сказав своїй дружині «І не проси ні за кого із українців! Я не дам їм найменшої посади!».
Зруйнований віадук на лінії Самбір – Ужгород біля Турки. 1915 р.
Основним завданням Кароля Барвича на посаді керівника Львівської дирекції ПКП було відновлення залізничної інфраструктури Львівщини та Тернопільщини після Першої Світової війни. Із цим завданням Кароль Барвич в основному справлявся. Але його шовіністична позиція у ставленні до українців-залізничників (серед яких було багато професіоналів, які отримали освіту і досвід за часів Австро-Угорщини) не сподобалася навіть керівництву у Варшаві. Отож, Кароля Барвича у 1925 році перевели керівником Краківської дирекції ПКП, керівником Львівської дирекції став Павло Прахтель-Моравінський.
Зруйнований двопролітний міст-віадук на перегоні Золочів – Тернопіль біля Плугова. 1919 р.
Що ж до Кароля Барвича, то у 1929 році він був звільнений із посади керівника Краківської дирекції ПКП і повернувся до Львова. Тут він обійняв посаду директора Львівського трамвая (1932-36 рр.). У 1935 – 38 роках Кароль Барвич був членом Політехнічного товариства у Львові.
Відновлення моста-віадуку біля Плугова, 1920-ті рр..
На момент захоплення Галичини радянськими військами Кароль Барвич перебував у Львові. Радянська влада заарештувала колишнього керівника залізниці, в 1940 році він був вивезений зі Львова у невідомому напрямку. Точна дата і місце смерті Кароля Барвича невідомі.
Тимчасове відновлення металевого залізничного мосту на лінії Стрий – Бескид, 1920 р.
Павло Прахтель-Моравінський, який в середині 1925 року очолив Львівську дирекцію ПКП не був новачком на залізницях Галичини. Він народився 28 грудня 1870 року у Львові. Його батько Йозеф Прахтель-Моравінський був прокурором в Перемишлі. Гімназійну освіту Павло Прахтель-Моравінський отримав у Перемишлі, а вищу освіту – у Львові в Львівській політехніці. Після завершення вищої освіти деякий час працював на кафедрі геодезії у альма матер, а також у Музеї геодезії. Із 1896 року переходить на державну службу як інженер, зокрема займається питанням регулюванням течії річки Сян. Із 1897 року працює на залізниці, спочатку в Станіславівській дирекції залізниць, а потім в Міністерстві залізниць у Відні, де займає посаду діловода з питань будівництва державних залізниць у Галичині. У 1914 – січні 1916 року Павло Прахтель-Моравінський працює заступником Департаменту інвестицій державних залізниць Австрії. Після того, як Карл фон Стельцер обійняв посаду керівника Львівської дирекції державних залізниць, Прахтель-Моравінський отримує посаду керівника Станіславівської дирекції залізниць (26 лютого 1916 року) і працює на ній до 1 листопада 1918 року, коли передає управління залізницями Прикарпаття Іванові Мирону.
Тимчасове відновлення віадуку в Турці за допомогою металевого прогону. Початок 1920-х років
У 1925 – 31 роках, коли Павло Прахтель-Моравінський очолював Львівську дирекцію, продовжувалося відновлення залізничної інфраструктури, зруйнованої і пошкодженої у роки Першої світової війни. У часи, коли Львівською дирекцією ПКП керував Павло Прахтель-Моравінський, здійснюється будівництво залізниці Стоянів – Луцьк, яку було урочисто введено в експлуатацію 18 серпня 1928 року. У 1927 році Павло Прахтель-Моравінський керував Виставкою Комунікаційною, яка була складовою Торгів Східних, які проводилися у Львові. Був звільнений із посади керівника Львівської дирекції ПКП 1 липня 1931 року. Польський уряд нагородив Павла Прахтеля-Моравінського низкою нагород, крім того він отримав нагороду від уряду Румунії.
У 1930-ті роки Павло Прахтель-Моравінський жив у Львові. Тут він був віце-президентом Політехнічного товариства. Як і Карла Барвича, Павла Прахтеля-Моравінського заарештували співробітник НКВД, орієнтовна дата арешту – 13 квітня 1940 року. Подальша доля залізничника невідома, припускають, що він був розстріляний або помер між 1940 і 1945 роком.
Відновлений віадук «Опір» на залізниці Стрий – Бескид. 1925 р.
Треба зазначити, що під керівництвом Кароля Барвича і Павла Прахтеля Моравінського був виконаний дуже великий обсяг відновлювальних робіт, адже під час Першої світової війни, а потім і польсько-українського конфлікту залізнична інфраструктура була дуже сильно пошкоджена. Для прикладу, на коліях, що підпорядковувалися Львівській дирекції ПКП, із 141 великого мосту (понад 20 метрів) було зруйновано 93 мости загальною довжиною в 5313 метрів (66 % від загальної кількості великих мостів і 88% від їх протяжності). Що до малих мостів, то їх налічувалося 1859 одиниць, із них було пошкоджено 366 мостів загальною довжиною 2168 метрів (20% по кількості і третина по протяжності).
Конференція керівників регіональних дирекцій ПКП в міністерстві комунікації Польщі. Перший зліва (сидить) – керівник Станіславівської дирекції до 1931 року і Львівської (із 1931 р.) Стефан Віктор, другий справа (сидить) – керівник Львівської дирекції ПКП Павло Прахтель-Моравінський
У 1931 – 33 роках керівником Львівської дирекції Польських колій панствових був Стефан Віктор. Про нього маємо наступну інформацію – він народився у Розвадові над Сяном 26 грудня 1874 року. У 1892 році закінчив четверту гімназію у Львові. Вищу освіту здобував у 1892-98 роках на інженерному факультеті Львівської Політехніки. Із 1900 року – член Політехнічного товариства у Львові.
Після закінчення вищої освіти, Стефан Віктор пішов працювати на залізницю. У 1900-х роках працював на проектуванні і будівництві залізниці Львів – Самбір – Сянки – Великий Березний. Із 1903 року керував будівництвом цієї залізниці. До призначення на посаду керівника Львівської дирекції ПКП, Стефан Віктор у 1924 – 31 роках керував Станіславівською дирекцією.
Відкриття руху на залізниці Стоянів – Луцьк. 1928 р.
Паралельно роботі на державній залізниці, Стефан Віктор працював викладачем кафедри експлуатації залізниць. Помер у Львові 13 квітня 1933 році. За заслуги в сфері розвитку залізниць Стефан Віктор був нагороджений орденом Відродження Польщі.
Станіслав Ігнацій Лагуна очолював Львівську дирекцію Польських колій панствових у 1933 – 36 роках. Він народився 18 січня 1878 року в Чарносінеку (Польща). Кар’єру залізничника розпочинав на приватній залізниці Герби – Кельце. У 1920-х роках Станіслав Ігнацій Лагуна працював керівником дирекції Польських колій панствових у Вільнюсі, а потім в Катовіце. Після смерті Стефана Віктора, у липні 1933 року Станіслава Ігнатія Лагуну призначають на посаду керівника Львівської дирекції колій панствових. На місцевих виборах 1934 року був обраний до міської ради Львова. Керував Львівською дирекцією залізниць до березня 1936 року. Після цього працював керівником Департаменту руху Міністерства комунікації Польщі.
Відкриття руху на залізниці Стоянів – Луцьк. 1928 р.
Після початку Другої Світової війни Станіслав Ігнатій Лагуна йде у підпілля. Німецька влада його заарештувала. Він перебував в концентраційному таборі Аушвіц-Біркінау, де і помер 1 серпня 1943 року.
Наступником Станіславі Ігнатія Лагуни на посаді керівника Львівської дирекції ПКП став Оттон Гроссер, який народився 1 листопада 1883 року. Свою кар’єру Гроссер починав у армії Австро-Угорщини, потім служив у армії Польщі, був полковником полку саперів-залізничників. Із 1928 року був представником Генерального штабу Війська Польського у Міністерстві комунікацій. 4 грудня 1928 року Оттона Гроссера переводять до корпусу інженерних службовців та інженерів, 31 січня 1930 року його звільняють у запас.
Оттон Гроссер – керівник Львівської дирекції ПКП у 1936-38 рр.
Станіслав Ігнатій Лагуна – керівник Львівської дирекції ПКП у 1933-36 рр.
Після звільнення в запас Оттон Гроссер працює на польських державних залізницях. У 1933 році його призначають на посаду керівника дирекції у Катовіце, а у березні 1936 року він обіймає посаду керівника Львівської дирекції Польських колій панствових. Паралельно до роботи на залізниці, у 1936 році Оттон Гросер стає у Львові президентом колегії із протиповітряної і протихімічної оборони. Наприкінці 1938 року Оттона Гроссера призначають на посаду керівника Варшавської дирекції ПКП.
Збори керівників регіональних дирекцій ПКП у Варшаві 28 листопада 1928 р. Стоять – другий зліва – Кароль Барвич (тоді – керівник Краківської дирекції), шостий зліва – Павло Прахтель-Моравінський (тоді – керівник Львівської дирекції), дев’ятий зліва – Стефан Віктор (тоді – керівник Станіславівської дирекції).
Із початком Другої Світової війни Оттон Гроссер повертається до військової служби, йде у підпілля. Заарештований німцями, розстріляний 12 лютого 1943 року в лісі біля Стефанова.
Антон ЛЯГУШКІН
Використано світлини із архіву Львівської залізниці та із Narodowe Archiwum Cyfrowe (Польща).
Афіша виставки живопису Іллі Курчука "Діалог з містом".
Вчора, 2 вересня 2020 року, в кав’ярні-галереї “Штука” (вул. Котлярська, 8) відбулося відкриття виставки живопису Іллі Курчука “Діалог з містом”.
В експозиції виставки представлені одинадцять робіт молодого художника. До слова – це його друга персональна виставка. Мені вдалося зустрітися з Ільєю перед відкриттям виставки і дізнатися трохи більше про роботи.
– Ілля, звідки взялася така назва виставки?
– Це моя друга персональна виставка. Перша називалася «Діалог з природою», відповідно ця – «Діалог з містом». Звідки взялася така концепція? Це просто принципово інший стан коли ти малюєш місто. Тому що коли ти малюєш, скажімо Карпати, ти кричиш, ти хочеш докричатися до гір, докричатися до небес. Це експресія, насичені кольори, гострі емоції. А коли ти малюєш Львів, то ти шепочеш і місто теж шепоче.
Ілля Курчук
Якщо порівнювати роботи цієї та попередньої виставки, то зараз твори не настільки яскраві, не настільки насичені, але колір все одно присутній. Це моє бачення Львова. Для того щоб йому сказати про себе непотрібно кричати, непотрібні ЛСД фарби. Бо , до прикладу, якщо їдеш малювати у Верховину, то там уже яскраво зелений, яскраво жовтий кольори. А Львів – це не сірий колір, але все одно більш поміркований, спокійний. Я відчуваю харизму Львова так.
– Тобто Ви сприймаєте кольором в першу чергу?
– Так. По суті це і є живопис. Колір та малюнок.
– Але зміст теж має значення?
– Це все одно більше малюнок, композиція. Це виставка живопису. Тут акцент на стан природи та колір.
Експозиція виставки живопису Іллі Курчука “Діалог з містом”.
– “Діалог з природою”, “Діалог з містом”, наступним буде “Діалог з Космосом”?
– Я теж думав про те, як буде називатися третя персональна виставка. Не знаю, можливо і так. Тим більше, що мені теж по-своєму цікава ця тема. Ну і треба сказати, що ці роботи писалися під час карантину. Тобто це мій внутрішній, принципово інший, стан.
Експозиція виставки живопису Іллі Курчука “Діалог з містом”.
– Ви не любите світло, не бавитеся з ним?
– Це правда. Я так бачу Львів. Якщо дивитися на карпатські етюди, то там сонце сяє. А от Львів я відчуваю і сприймаю по іншому.
– Яке Ваше улюблене місце у Львові, можливо місце сили?
– Складне запитання. Нехай буде вулиця Пекарська. Мені там комфортно, атмосферно. Там де сквер біля «ветеринарки». Просто там подобається прийти, подумати про щось своє. Там весь Львів, бо починається вона від Личаківської вулиці і до площі Соборної. Там можна чути Львів.
Експозиція виставки живопису Іллі Курчука “Діалог з містом”.
Що ж, виставка достатньо цікава для того, щоб згаяти годину-дві на відвідини кав’ярні-галереї “Штука” і побачити Львів з іншої точки зору, побачити його очима Іллі Курчука. До слова, експозицію можна побачити в кав’ярні-галереї “Штука” (вул. Котлярська, 8) до 1 жовтня 2020 року.
Мабуть таки Личаків був улюбленим місцем Юліана Дороша. Адже саме тут він охоче спацерував і ця дільниця Львова найчастіше потрапляла в об’єктив великого митця. Отож, нині знову мандруємо Личаковом 1960 року, таким, яким його увічнив Юліан Дорош.
Львів, Личаків, квітень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Сьогоднішня десятка світлин зроблена в найближчих околицях Церкви Покрови Пресвятої Богородиці Згромадження Салезіян УГКЦ (колишній костел Матері Божої Остробрамської) на верхньому Личакові.
Львів, Личаків, квітень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Чітким орієнтиром для таких висновків є дзвіниця цього Храму, яка присутня на більшості світлин. На цю дзвіницю мені вдалося піднятися п’ять років тому, тож для мене вона теж знакова.
Львів, Личаків, квітень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Але як я вже писав у попередніх дописах, мені досить важко орієнтуватися в цій дільниці міста шістдесятилітньої давності. Тому, вже традиційно, прошу допомоги в читачів, бо як я не крутив гуглівські карти, більшість місць звідки світлив Дорош я визначити не зміг.
Львів, Личаків, квітень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
А на деяких світлинах я б зовсім не впізнав Львів, якби не підписи. І, вже традиційно, в дописі зберігається хронологічний порядок знімків. Це мало би допомогти у визначенні фотографічного маршруту Дороша і, відповідно, у локалізації місць на світлинах.
Львів, Личаків, квітень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
На верхній світлині додатковим орієнтиром є велика цегляна труба. Думаю, місцеві мешканці легко її впізнають.
Львів, Личаків, квітень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Львів, Личаків, квітень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
На верхній і ніжній фото, якщо придивитися, теж видно дзвіницю Церква Покрови Пресвятої Богородиці Згромадження Салезіян УГКЦ.
Львів, Личаків, квітень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Окрім того, на світлинах також видно цегляну трубу, тобто маючи два ключові об’єкти, можна легко визначити місце зйомки.
Львів, Личаків, квітень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Останні дві світлини мені зовсім нічого не говорять. Як я не старався, але щось на них впізнати я не зміг. Маю надію, що я такий один.
Львів, Личаків, квітень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Ось це і все на сьогодні. Але тільки на сьогодні, бо вже наступного тижня на нас чекає загадковий Замарстинів і…. ще щось… Але це вже наступного тижня. Не пропустіть.
У місті Лева є тільки одна кам’яниця, фасад якої прикрашає скульптурне зображення… дикого кабана. Розташований цей наріжний будинок на вулиці Євгена Гребінки, № 8, неподалік...
