16 березня 2020 року, о 19.00 на сцені Львівської національної опери із сольним концертом виступить відома зірка української джазової сцени Лаура Марті (Laura Marti) на підтримку свого нового альбому «Все Буде Добре!».
Березневий концерт Лаури Марті – це її перший сольник на сцені Львівської опери. Квитки можна придбати за цим посиланням https://lviv.kontramarka.ua/
Напередодні різдвяних свят співачка випустила свій перший повністю україномовний альбом «Все Буде Добре!». Як зазначає співачка, нова її робота – ода найціннішому, що у нас є: кохання і життя.
У новому альбомі Лаура Марті зробила сміливий крок в сторону нових музичних орбіт – поп-музики, поп-року, соулу і фанку.
«Я експериментую, але ніколи собі не брешу. Для мене це найголовніше. Я створюю тексти і музику так, як того вимагає в цей момент моя душа. Думаю, що саме цю свободу повинен мати справжній музикант, артист. Співати треба тільки про те, у що сам закоханий та у що щиро віриш. Інакше діалог зі слухачем буде штучним. А це нікому не потрібно», – зазначила співачка.
Лаура Марті наголошує, що кожна пісня альбому – це справжня історія з життя співачки або людей, які її оточують. Скажімо найдраматичніший і зворушливий номер альбому «Жити» – це реальна історія про боротьбу молодої дівчини за своє життя.
Лаура Марті – українська співачка вірменського походження, яка працює з авторською музикою на перетині стилів jazz, pop, world musiс і латинських ритмів.
Лауру дуже легко відрізнити від інших виконавців, адже оксамитовий тембр голосу – від ніжного і проникливого до імпульсивно-запального та контрастність у виконанні і поведінці на сцені не дадуть сплутати співачку ні з ким іншим.
У 2018 році на головній сцені Leopolis Jazz Fest Laura Marti виступала зі шведською джазовою зіркою Ларсом Даніельссоном (Lars Danielsson), в 2019 – в хорі Боббі Макферріна (Bobby McFerrin). Співачка співпрацювала з такими музикантами, як Misha Tsiganov, Hans Peter Salentin, Vadim Neselovskyi, Michael Borstlap.
Журнал ELLE Ukraine назвав Laura Marti «Кращою співачкою 2017 року». У 2019 артистка випустила альбом SHINE і провела чотири концертних 3D-шоу SHINE в Театрі на Подолі.
Молитвою, добрими словами та піснями 17 лютого у Львові в Домі милосердя святого Миколая (вул. Короленка, 7) згадуватимуть героя України Тараса Карпу. Вечір пам’яті відбудеться з нагоди Дня народження воїна ― йому виповнився би 31 рік.
Розпочнеться захід поминальною молитвою, яку очолить отець Андрій Хомишин ― синкл Гарнізонного храму свв. Петра і Павла. Під час заходу буде нагода помолитися за мир в Україні, за українських воїнів. А також згадати героя через короткий відеопроект та поспівати в дружньому колі, поспілкуватися. На завершення відбудеться молитва Тезе у супроводі хору.
― Рік тому, до дня народження мого брата, ми презентували Благодійний фонд імені Тараса Карпи. Його діяльність спрямована на психологічну підтримку дітей, які опинилися в складних життєвих обставинах та батьків будинків дитячого типу. За час діяльності ми переконалися, наскільки наша робота затребувана. Маємо чимало запитів від сімей із різних куточків Львівщини, ― розповіла співзасновниця Благодійного фонду Богданна Карпа.
Меморіальна дошка на школі в Раві-Руській, де вчився Тарас Карпа
Щоб забезпечити безперервну діяльність, учасники Благодійного фонду імені Тараса Карпи проводять ярмарки, різноманітні акції, раді також підтримці небайдужих людей.
Постійно допомагає фондові його ще один засновник військовий, психотерапевт Олександр Гальчинський. Він є супервізором українських психотерапевтів.
Обкладинка коміксу “Кіборги”. Історія про подвиг Тараса Карпи та його побратимів.Фрагмент коміксу “Кіборги”. Історія про подвиг Тараса Карпи та його побратимів.
― Перед Великоднем проведемо декілька благодійних ярмарків. А наприкінці квітня плануємо організувати у Львові благодійний забіг. До акції хочемо залучити курсантів Львівський державний ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крут та Національна академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного та всіх охочих, ― каже Богданна. ― Нам важливо зараз більше інформувати про діяльність Благодійного фонду. Адже для подальшого розвитку нашої праці, потребуємо підтримки.
Герой Тарас Карпа з побратимом
Доєднатися до підтримки Благодійного фонду імені Тараса Карпи можна декількома шляхами.
Учасниці Благодійного фонду ім. Тараса Карпи
Це, зокрема, фінансова допомога. Кошти можна перераховувати на рахунок Благодійного фонду:
Українська історія не вичерпується історією українців. Тривале співжиття з іншими етносами – знакова риса, що є важливою для розуміння нашого минулого. Подібно до сюжетів книги німецького нобелянта Ґюнтера Ґрасса “Моє сторіччя”, де різні герої через власні розповіді витворюють сукупний образ рідної їм держави, спільне минуле з Іншим формувало культурне тло наших земель.
На такі зв’язки, не лише конфліктні, була багата українсько-єврейська співпраця. На Волині вона теж залишила відбиток. Хасидський рух, при витоках якого стояв Баал Шем Тов, протягом усього XVIII ст. мав суттєвий вплив на життя регіону. Важливу роль у ньому відіграв його уродженець, наступник першого рабина – Дов Бер (1704–1772 рр.).
Між фактами і легендами
Життя Дов Бера розпочалося тоді, коли на європейському континенті зароджувалося Просвітництво, зі смертю знаного англійського філософа Джона Локка – 1704 р. Ця дата – не єдина версія. Існують також інші варіанти. Такої різності немає, коли ідеться про місце народження. Малою Батьківщиною рабина було волинське місто Локачі, яке із 1611 р. в документах ранньомодерної доби фігурувало, як таке, що користується магдебурзьким правом.
Особливість міст у будь-який час і наприкінці XVII – початку XVIII ст. зокрема, полягала у людському конгломераті. Вулиці, а більшою мірою ринки, ставали зонами скупчення, де можна було чути польську, українську та єврейську мови. З якими змішувалися говірки інших купців.
Особи юдейського віросповідання у цій просторовій структурі займали важливу нішу. Не лише з огляду на самобутню культуру, а й через посередницькі операції, які вони виконували на користь зацікавлених шляхтичів. Їхня заангажованість охоплювала традиційні сфери – торгівлю, лихварство, орендарство, корчмарство і не цехові ремесла. Така активність поступово витворила майнову розрізненість у єврейській спільноті, що стала відчутнішою наприкінці XVII ст. Ці реалії породили інтелектуальні течії, які йменують аналогом протестантської Реформації, оскільки вони пропонували відмінне розуміння священних книг.
Євреї з Торою. Джерело – szhovkva-tour.info
Родина Дов Бера не належала до торговців чи ремісників. Характерною рисою їхнього життя, як про це згодом писали учні магіда (проповідника), була злиденність. Його батько – Авраам, навчав у місцевій єврейській школі. Про матір відомо лише те, що вона звалася Хавою (з давньоєврейської – Єва).
Простір дитинства
Дитинство Дов Бера минуло під знаком опанування першої частини Танаху (у християнській традиції – П`ятикнижжя). Згідно прийнятих у юдаїзмі правил їх варто вивчати поетапно, кожного тижня розглядаючи наперед визначені розділи. Інтерпретацією текстів для сина займався батько. Результати цих зусиль стали видні згодом. Після зустрічі з місцевим рабином, той, будучи враженим від розуміння хлопця, посприяв його переїзду до Львова.
Давид як один з достойників з Livro do Armeiro-Mor, 1509 р. Джерело – Вікіпедія
Відомим епізодом з цього етапу життя Дов Бера є розмова з матір’ю, що відбулася коли йому виповнилося п’ять років. Дім батьків знищила пожежа. Після нещастя його матір – Хава, сиділа на згарищі та плакала. Дов Бер, бажаючи її заспокоїти, запевнив, що не варто побиватися за будинком, бо незабаром вони зведуть новий. Вона ж відповіла, що важливою була не оселя, а сімейне дерево, що у ній зберігалося і засвідчувало родинні корені від Давида (другого царя Ізраїлю). Після почутого хлопець відповів, що цим теж не слід перейматися, бо відтепер родинне дерево розпочинатиметься з його імені.
Львів через навчальну систему Якова Фалька
Подорож до Львова дозволила Дов Беру вдосконалити власні знання. Не менш важливо і те, що вона надала йому статус проповідника, знавця текстів, яким він міг офіційно користуватися у єврейській спільноті.
Його вчителем був відомий талмудист, автор трактату “Пней Єгошуа” (P`nei Yehoshua), львівський рабин Яков Йошуа Фальк (1680-1756). Система навчання охоплювала найважливіші сакральні тексти. Протягом цього періоду Дов Бер вивчив і освоїв Тору і Талмуд. Значну частину його часу зайняло студіювання Галахи, що пояснювала як потрібно дотримуватися норм віри у житті.
Вигляд львівських євреїв, 1860 р. з книги Мартина Бубера Wisdom in our time, p. 21
На характер цих студій вплинули тенденції епохи. З огляду на тодішню кризу у юдаїзмі, значної популярності набула течія містицизму (див. вчення Сабатая Цві та ін.). Яка зчинила істотний вплив на переконання Дов Бер. Він вивчав основи Кабали – стародавнього духовного вчення, що стало орієнтиром у його подальшому житті.
Гігант серед гігантів
Після закінчення студій Дов Бер отримав можливість навчати і тлумачити Галаху. Надалі він перебував у статусі проповідника, головні обов’язки якого полягали у бесідах з простолюдинами. Такий вибір значимо розширив географію його пересування Волинню. У цей час він відвідав Дубно, Корець і Рівне, набуваючи репутації найкращого промовця своєї доби.
Дов Бер, джерело – alchetron
Єдиний дефект, який його турбував, мав тілесну природу – він почував слабкості і страждав кульгавістю. Аби позбавити себе болю, за порадою родини, в Торчині він зустрівся з засновником хасидського руху Баал Шем Товом. Приватна бесіда змотивувала його примкнути до когорти учнів рабина, які проповідували присутність Бога у всіх речах і ймовірність впливу вірянина на небесні речі.
Принципи хасидизму Дов Бера
Зі смерттю Баал Шем Това у 1760 р. новим очільником хасидського руху став Дов Бер, якого вчитель, з неабиякою повагою, називав “колегою”, на відміну від інших учнів, які перебували у статусі “синів”. За резиденцію були обрані Великі Межирічі, село що нині знаходиться у Рівненській області. У цій місцині він пропрацював дванадцять років. Концентруючись на молитві та диспутах. Його ідеї, перетинаючись з поглядами вчителя, привносили новації, які дозволяли вченню боронитись від критики і еволюціонувати. Основні принципи цієї філософії полягали у наступних нормах:
Адміністративні зміни: а) творення інституту цадика, який відігравав важливу роль зв’язку фундатора руху та його учнів (династії) з наступними поколіннями; б) сприяння розвитку регіональних осередків хасидизму на Волині; в) запровадження інституту емісарів, що став ефективним інструментом поширення віри.
Ідейні: а)метафорично їх можна передати синтезою: Бог – ріка, яка розлилася і присутня у всіх речах, що наявні у матеріальному світі; б) молитва і відповідний спосіб життя – запорука спілкування з Богом; в) людина не може приймати своє Я до тієї миті, допоки не пізнає Бога, розчинившись у ньому; г) звільнення від матеріального світу кожна персона зобов’язана пройти самотужки.
Post життя
Різноманіття міст, що були пов’язані з Дов Беровим ім’ям при житті, значимо збільшилося по його смерті. 1780 р. Салмон з Луцька видав книгу, в якій було систематизовано погляди вчителя у єдиний звід з прикінцевими його трьома листами. Праці інших учнів, які видавалися у Львові і Корці (Зусі з Аннополя, Шнеура Залмана та ін.), містили численні афоризми, що розкривали систему поглядів рабина.
Підпис Дов Бера, джерело – Вікіпедія
Чисельність студій над ними зросли з початком модерної доби. Розширивши горизонти нашого розуміння. Цифрова революція дозволила, через короткий мікрофільм, як результат плідної роботи ізраїльських режисерів Йозефа Шидлера і Менделя Міша, за миті пролетіти над українським містечком Ганнополем Хмельницької області, розгледівши місце, де слідуючи власному етосу працював, а згодом був похований Дов Бер.
Заяць А. Урбанізаційний процес на Волині в XVI – першій половині XVII ст. Львів: Добра справа, 2003. С. 38.
Кержнер А. Релігійне життя. Хасидизм. Нарис з історії та культури євреїв України. Київ: Дух і Літера, 2009. С. 259–275.
Полін. Дослідження історії та культури євреїв Східної Європи. За ред. Ентоні Полонськи. Київ: Дух і Літера, 2011. С. 32
Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – 3-тє вид., перероблене та розшир. Київ: Критика, 2006. С. 477–480.
A Chassidic Journey: The Polish Chassidic Dynasties of Lublin, Lelov, Nicolsburg and Boston. Based on Shalsheles Boston by Meir Valach, tr. Eliezer Shore. New York: Feldheim, 2002. P. 196.
A Heart Afire: Stories and Teachings of the Early Hasidic Masters. Ed. Schacter–Shalomi Z., Milez-Yepez N. Philadelphia: Jewish Publication Society, 2009. P. 151–192.
Відкриття виставки фотографій Івана Щурка під назвою “5-ий фасад Львова”. Фотограф Юлія Корицька-Голуб
Вчора, 15 лютого 2020 року, в кав’ярні-галереї “Штука” (вул. Котлярська, 8) відбулося відкриття виставки фотографій Івана Щурка під назвою “5-ий фасад Львова”.
“На виставці представлено кілька фото із тих двох тисяч, що у мене є, але це ті світлини, що мають трохи емоцій або якісь художні натяки. Я не фотохудожник, я архітектор і цей фотопроект для мене в першу чергу технічний – зафіксувати дахи, що зникають. Донедавна вони зникали внаслідок природних процесів: старіння, природні катаклізми, буревії і т.д. , а останні 5-7 років почався процес так званих «реставрацій» при яких також, на жаль, зникає дуже багато дрібних, але від того не менш цінних, елементів дахів.
Відкриття виставки фотографій Івана Щурка під назвою “5-ий фасад Львова”. Фотограф Юлія Корицька-Голуб
У відібраних фото для мене є емоція. Наприклад, є фото маскарону, який знаходиться за 50 метрів від «Штуки» . Я за ним слідкую впродовж 3 років. Їх на будинку було три. Два уже тотально знищені, а цей щороку втрачає дрібні елементи. І руйнування цього маскарону є показником”, – розповів Іван Щурко на відкритті виставки.
Експозиція виставки фотографій Івана Щурка “5-ий фасад Львова”
На виставці не має якоїсь особливої системи, представлені фото з різних районів Львова, різних стилів, пізні матеріали: і різні частини дахівки, і флюгери, і ковка, цинкові декоративні елементи , комини, маскарони. Все, що стосується елементів аттиків, фронтонів, ті елементи з яких складаються дахи.
Відкриття виставки фотографій Івана Щурка під назвою “5-ий фасад Львова”. Фотограф Юлія Корицька-Голуб
Львівський архітектор, краєзнавець і пам’яткоохоронець Іван Щурко зібрав понад 2 тисячі фото, історичні і технічні матеріали про дахи, їх конструкцію, покрівельні матеріали і декоративні елементи. Готовий ділитися з нами світлинами, роздумами і емоціями про те, як щоденно безповоротно зникають унікальні елементи 5-го фасаду Львова.
Експозиція виставки фотографій Івана Щурка “5-ий фасад Львова”
“Виставку вирішив організувати тому що можна це все громадити і тримати для себе, але це не має сенсу. Про ті речі, які я зауважую треба говорити і говорити голосно поки є ще що рятувати. І виставка це перший крок. Я впевнений, що буде кілька наступних подій. Зокрема, десь у квітні-травні в рамках події «П’ятий фасад» – виставка графічних реконструкцій втрачених дахів.
Відкриття виставки фотографій Івана Щурка під назвою “5-ий фасад Львова”. Фотограф Юлія Корицька-Голуб
Я намагаюся запрошувати та залучати до проекту архітекторів, людей мистецтва і спільно з ними ми проводимо такі детективні розслідування. Є дах знищений, або втрачені якісь елементи, ми вишукуємо старі фотографії, креслення, спілкуємося з колекціонерами, фотографами і відтворюємо втрачені елементи, але відтворюємо засобами графіки, оскільки можуть стати основою для відтворення.
Експозиція виставки фотографій Івана Щурка “5-ий фасад Львова”
Ну і сьогодні виставкою я хочу зацікавити людей, щоб вони частіше піднімали голову до неба. Всі ходять насуплені, в телефонах , не мають часу та бажання заглядати догори, але там є менше гарного ніж на фасаді”, – зазначив Іван.
Відкриття виставки фотографій Івана Щурка під назвою “5-ий фасад Львова”. Фотограф Юлія Корицька-Голуб
Оглянути виставку Івана Щурка під назвою “5-ий фасад Львова” можна в кав’ярні-галереї “Штука” (вул. Котлярська 8) до 29 лютого 2020 року.
Спорт єднає українців всього світу. Тож нам є, що пригадати майже через 30 років по тому. Своїми спогадами, у програмі Спортивні історії на Емігрантському радіо 14 лютого, поділився один з найкращих знавців історії українського спорту пан Іван Яремко.
Мені пощастило спілкуватися з паном Іваном через скайп. За це подяка його винахідникам!
Пан Іван розповідав деталі приїзду до Львова делегації Української Спортової Централі Америки й Канади як наче це було ось тільки вчора. Такі події не забуваються, а закарбовуються у серці на завжди. Бо ж немає меж між українцями й не має часу між нами.
Відповідальне завдання було у пана Івана – контактувати, зустріти й опікуватись шаховою дружиною УСЦАК. І ще задовго до приїзду вже було налагоджено контакти з керівником шахової ланки УСЦАК професором Орестом Поповичем. Разом з професором мало приїхати 5-6 відомих українських шахістів. Тому у Львові готувалися до зустрічі відповідально й зібрали дуже гідну шахову дружину (Олег Романишин, Олег Музичук, Наталка Музичук та інші)
Делегація шахової дружини УСЦАК відвідала різні міста Львівської області: Борислав, Трускавець, Моршин, Стрий, Нагуєвичі, де їх з радістю зустрічали сотні людей. Навіть дехто віднаходив свою рідню! За багато років невідомости про них це було направду диво.
Продовженням взаємин українських шахових майстрів України та США став Міжнародний турнір пам’яті майстра Степана Попеля.
Далі пан Іван розповідав про історію створення УСЦАК, якій цього річ виповнюється 65 років! Цікаво було почути про створення українськими емігрантами спортових товариств у США та Канаді, а також про видатних українських спортовців в олімпійських збірних США (Зенон Снилик) та спортових діячів (Всеволод Соколик – Голова Олімпійської Комісії Світового Конгресу Вільних Українців).
Окремо пан Іван зупинився на особливостях створення Спортового Товариства «Україна» у Львові…
І ще багато цікавих спортових та життєвих історій розповів пан Іван.Тож нам є чим пишатися, нам є що згадувати, бо вічно живе те, що ми пам’ятаємо!
Розмову вів автор програми Спортивні історії Олексій Лях-Породько
…Риплять і похитуються старі дерев’яні сходи. За майже два століття чиїх тільки кроків вони не відчували! Від галасливих гімназистів і самодержців царських, до німецьких та комуністичних намісників. Таємницями і цікавинками тут дихає кожен закуток.
Одна з найстаріших рівненських будівель, що причаїлася серед зелених насаджень у мальовничому куточку в самісінькому серці Рівного, і сьогодні вигідно вирізняється суворо-статечною колонадою фасаду серед сучасної “архітектурної метушні”.
Цей будинок — не просто пам’ятка архітектури Національного значення. Він — страж старого міста, від якого, на жаль, залишається все менше і менше. Сучасні рівняни знають його здебільшого як будинок обласного краєзнавчого музею, колишню гімназію та резиденцію намісника Гітлера в Україні Еріха Коха. У цьому будинку та поруч із ним знімали художній фільм про радянського диверсанта Миколу Кузнецова. А скільки нерозкритих таємниць ховають стіни цього “старожила”!
Рівненська гімназія, 1872 рік. Ілюстрація з видання “Тигоднік ілюстровани”
…Кілька метрів крутого підйому вузькою металевою драбиною — і наче переносишся у князівську добу, де до давнього минулого можна в буквальному значенні доторкнутися руками. Горище музею і досі зберігає вигляд, яким воно було в 1839 році, коли завершилося будівництво. Там, де не ступала нога екскурсантів і не втручалися сучасні перебудовники, побувала автор цього матеріалу. Масивні перекриття та підлога з віковічної деревини, давня цегляна кладка, підпори для даху, маленькі оглядові віконця — усе це залишається недоторканним досі (причому в доволі хорошому стані), попри те, що будинок на своєму віку пережив немало.
У давнину будували на совість. Колись у музейників була ідея облаштувати на горищі постійно діючу експозиційну ретро-залу. Розміри 20 на 50 метрів та висота понад 10 метрів цілком дозволяють це зробити, вважали вони. Тим паче, що музей давно потерпає від браку експозиційних площ, однак поки що ідея розвитку не отримала.
На горищі все. як у давнину
Панський подарунок місту
Рівно 182 роки тому, 11-го серпня 1836 року, на території родового маєтку князів Любомирських поруч із старовинною оранжереєю відбулася пишна церемонія. Чинний власник міста князь Фридерик у присутності представників міської громади, керівництва міста під благословіння священиків власноруч поклав перший камінь у фундамент головної будівлі гімназійного комплексу. Князь Фридерик вирішив заснувати в Рівному гімназію. Утім, в деяких польських історичних джерелах є й інша версія появи будівлі. В них ідеться, що буцімто будинок зводився як житловий, як нова резиденція князя, оскільки старий палац перебував у аварійному стані. І лише в 1849 році будинок передано на потреби освіти, й тут розташовувалася чоловіча гімназія, переведена в Рівне з Клеваня. За іншими джерелами, князь Фридерик Любомирський у 1835 році звернувся до попечителя Київського округу з пропозицією перевести Луцьку гімназію, що тимчасово перебувала в Клевані, до Рівного. Князь пожертвував на користь гімназії ділянку свого маєтку з садом над ставом, з кам’яною оранжереєю, мурованим будинком під канцелярію, петриківською садибою і пообіцяв звести головний корпус гімназії.
Гімназія і гниле болото
Розпочате в 1836 році будівництво завершилося в 1839-у. Спроектував будівлю відомий на той час професор архітектури Францішек Мєховіч за участі придворного князівського архітектора Бургіньйона. Щоправда, як зазначається в багатьох історичних джерелах, місце розташування гімназії було обрано не зовсім вдало — у болотистій рівнині, біля гнилого водоймища. Про шкідливий клімат поруч із закладом згадувало в звітах і гімназійне керівництво. Зокрема зазначало, що в період з 1839-го по 1863-й роки через це буцімто померли вісім вчителів.
У понеділок, 24 липня 1839 року розпочалися учбові заняття в гімназіїї. У приміщенні було 10 класних кімнат, зала для урочистих подій, бібліотека, книжковий магазин, фізичний кабінет, інспекторська, кімната для сторожа, запасна кімната.
Гімназисти
У цих стінах гімназія, згодом реорганізована в реальне училище, пробула 83 роки — з 1839-го по 1922-й. Потім тут був кураторіум шкільного округу — щось на кшталт управління освіти.
Під час Першої світової війни будівля зазнала певних ушкоджень. Хоча й не від військових дій.
Кураторіум шкільного округу
У липні 1914-го за розпорядженням військового начальства тут розмістили запасний польовий шпиталь. Але після скарги освітян самому цареві, який якраз перебував у Рівному з візитом, імператор розпорядився знайти інші, більш придатні приміщення для лікування поранених. У серпні 1915-го сталася велика пожежа на складі спирту. Місцеве населення та кілька десятків солдат з Рівненського гарнізону, пограбувавши склад, влаштовували дебоші по місту. П’яні солдати намагалися вдертися до приміщення реального училища, аби влаштувати там погром. Завадила поліція.
Церква в стінах гімназії
Цікавинки будинку з колонами
Переступивши поріг краєзнавчого музею, екскурсанти часто рушають до виставкової зали, що праворуч при вході, навіть не підозрюючи, що заходять у колишню святиню — у гімназійні часи там була Свято-Преображенська православна церква.
Каплиця Св. Станіслава
Її повинні були відвідувати усі гімназисти, незалежно від віри, аж доки в 1857 році в дворі гімназії не звели католицьку каплицю Святого Станіслава. Щодо точного місця її розташування, науковці сперечаються й досі.
Кураторіум в приміщенні колишньої гімназіїї. Праворуч видно каплицю, фото 1930 року
Найбільше схиляються до версії, що вона розташовувалася у дальньому куточку музейного парку, там, де нині проходить паркан з боку вулиці Драгоманова. Це доводить своїм дослідженням й рівненський краєзнавець Едуард Палецький, який “вирахував” місце розташування каплиці, співставляючи різні польські плани і карти. Щоправда, на фотографіях, які дійшли до наших днів, складається враження розташування каплиці впритул до будівлі гімназії.
Гімназія, 1890 р. Праворуч серед дерев проглядається каплиця Св. Станіслава
Але Едуард Палецький пояснює це так: ”У метрах це має бути біля 30 метрів від стіни музею до стіни каплиці. Ілюзію близькості на фото можна пояснити оптичною особливістю об’єктиву фотоапарату. Реальна відстань буде від кута музею до середини стіни каплиці. На фото ми дивимося на відстань між кутами”. Інший рівненський дослідник-краєзнавець, а нині працівник музею, Дмитро Маслов також схиляється до такої версії розташування каплиці. Каже, що на тому місці проводили георадарне дослідження, яке показало якусь аномалію в землі. Можливо, то є залишки підвалів каплиці. Принаймні про вірогідність їх існування говорить поліційний протокол обшуку, який проводили і в каплиці в тому числі, після польського повстання 1863 року. Там шукали буцімто заховану зброю. Зруйнували каплицю, за одними даними, в 1917-у році, за іншими — у період 1939-1941 років.
Ймовірне місце в глибині двору сучасного музею, де могла бути каплиця
Щодо ймовірних підземних ходів під будівлею колишньої гімназії, то науковці заперечують їх існування. Під будівлею немає й підвалів. Оскільки зводили будинок у болотистій місцевості, то перед початком будівництва ретельно досліджували майданчик на предмет виявлення грунтових вод. Води не виявили, але підвали вирішили все ж таки не влаштовувати. Про це йдеться зокрема в “Исторических записках о Ровенском реальном училище (1832-1889)” Анатолія Анципо-Чикунського. Натомість у прибудові до тильної частини споруди, яка була зроблена значно пізніше, підвали вже були. Це були власне вигрібні ями під облаштованими вбиральнями. Верхні поверхи прибудови використовували в різні часи для різних потреб.
Прибудова, зроблена пізніше
Таємниці величної зали
Піднімаючись сходами на другий поверх музею, екскурсанти мало звертають увагу на стіни — звичайнісіньке тканинне покриття та й годі. Аж ні! За радянських часів, коли тут містився обком компартї, стіни були розмальовані яскравими пропагандистськими картинами про нечувані досягнення будівників комунізму. Навряд чи ці картини становлять мистецьку цінність, але сучасникам було б цікаво подивитися хоча б на фрагмент, як на зразок пропаганди.
Старовинні сходи і стіни, під якими радянський розпис
Зазнали радянського “впливу” й старі гімназійні сходи. На догоду партійцям їх було пофарбовано в білий колір. Як розповіла завідувачка відділом виставок Галина Данильчук, коли будинок передали музею, працівники “зубами вигризали” ту фарбу, щоб повернути старим сходам автентичний вигляд.
Тут був вхід до актової зали гімназії
Чимало дивовижних загадок зберігає й зала на другому поверсі, де нині експонується найцінніший скарб музею — Волинські ікони XIII-XVIII століть. Щоправда, вхід у неї був там, де нині вхід в експозицію, присвячену АТО (ліворуч від сходів у коридорі другого поверху), бо залу розділили на дві.
Актова зала гімназії, фото 1913 року
За гімназійних часів це була велична зала урочистих подій. Саме в ній майбутньому відомому письменнику, а тоді успішному учневі Володимиру Короленку вручали срібну медаль. У цій же залі облаштовували й тимчасову громадську приймальню для російських царів Олександра III та Миколи II, під час їхніх відвідин Рівного.
Ці стіни притягували можновладців різних часів
Чим саме притягували ці стіни можновладців різних епох, хтозна, але в цій залі під час німецької окупаціїї розташував свій службовий кабінет і гауляйтер України Еріх Кох. У будинку гімназії розміщувалася канцелярія рейхскомісаріату намісника Гітлера. А вся територія колишньої гімназії з прилеглими господарськими спорудами та довколишньою територією становила резиденцію тодішнього правителя України. Там же поруч був будинок з покоями Коха.
Так виглядає нині колишня зала урочистих подій
Територію резиденції було обнесено парканом з колючим дротом. Навколо стояли вишки з автоматниками. Приблизно там, де нині перед музеєм зупиняються весільні кортежі, було облаштовано контрольно-пропускний пункт з шлагбаумом. Вхід на територію резиденції був виключно за спецпропусками.
Вид на колишню резиденцію Коха після визволення Рівного
У коридорах теперішнього музею лунали й кроки легендарно-скандальної слави радянського диверсанта Миколи Кузнєцова. За переказами, він побував у кабінеті Коха з намірами здійснити акт помсти кривавому катові України, однак безуспішно. Походжали килимовими доріжками старовинного будинку й комуністичні намісники. Причому заселяли вони все той же кабінет-актову залу на другому поверсі двічі: з кінця 1939-го і до червня 1941-го там розташовувався Рівненський обком КП(б)У на чолі з Василем Бегмою; у 1944-у після визволення Рівного комуністичні очільники області (до 1949 це був усе той же Бегма) знову повернулися туди. Цікавість до колишньої резиденції кривавого ката України з боку радянських військових була великою. Причому військові й комуністичні начальники наввипередки поспішали влаштувати фотосесію у рівненському логові Коха. Не погребував зазнятися у кабінеті й командир партизанського з’єднання, начальник обласного штабу партизанського руху на Ровенщині, секретар Ровенського підпільного обкому компартії Василь Бегма.
Василь Бегма з членом обкому партіїї В.І. Тимофєєвим у колишньому кабінеті Коха
А 15 січня 1945 року в цьому ж кабінеті давав прочухана керівництву області Микита Хрущов. Від комуністичного минулого теперішній залі Волинської ікони дісталася ліпнина на стелі — мішанина візерунків “під старовину” і п’ятиконечних зірочок.
Пересічним рівнянам вхід до будинку обкому закрито
У всі часи, аж доки в 1975-у історичний будинок не було передано музею, до нього практично не мали доступу пересічні громадяни. Навіть у роки панування “народного” комуністичного режиму зазирнути за двері таємничої будівлі було зась. При вході на територію обкому стояла міліцейська будка і пройти до приміщення “просто так” не можна було. Однак місцевим хлопчакам усе ж вдавалося влаштовувати “набіги” до обкомівського саду за яблуками.
Радянські воєначальники в дворі колишнього рейхскомісаріату, крайній ліворуч В.А. Бегма, 1944 рік
У 50-х роках минулого століття поруч із колишнім будинком гімназії звели приміщення готелю для високопоставлених гостей з Києва і Москви, а невдовзі там розмістили міськком партії (зараз там фондосховище музею).
Перед будинком встановили пам’ятник Леніну і Сталіну, що сидять на лавці.
Пригадує завідувачка відділом виставок краєзнавчого музею Галина Данильчук: “У 70-і роки, коли краєзнавчий музей ще був на теперішній вулиці Петлюри, до Рівного часто приїздили гості з Росії, зокрема земляки Миколи Кузнєцова з Уралу і просили показати “той будинок, де він вчиняв замах на Коха”. Пам’ятаю такий випадок. У неділю веду одного з туристів до будинку обкому. Чалапаємо грязюкою через чагарники і болото. У 70-і роки на місці нинішнього парку Молоді з озером, названому рівнянами “Лебединкою”, були справжні хащі, а під ногами подекуди хлюпала вода. Та місцевість споконвіків була болотистою. Болото сягало майже центральної тоді вулиці Ленінської. Стежиною підходимо до обкому. Ворота зачинені, а за ними в сторожці сидить вартовий міліціянт. Пояснюю, мовляв, пустіть туриста з Росії подивитися. Він — ніяк. Але якось таки впросили. Піднялися на другий поверх, де нині зала Волинської ікони, до колишнього кабінету Коха, а тоді — секретаря обкому компартії. Так уперше я побувала в тому історичному місці”.
Так виглядав будинок у часи розміщення там обкому компартії
Подейкують, що місцеві й приїжджі мисливці за антикваріатом добряче поживилися в часи, коли будинок переходив з рук у руки. Радянська влада не надто переймалася збереженням залишків панської розкоші. Кажуть, що до нечистих рук партійно-господарської радянської номенклатури “прилипли” навіть деякі видання розграбованої німцями бібліотеки, подарованої князем Любомирським гімназії. Залишки її нині зберігаються у фондах музею. Не гребували меблями і кабінетними “цяцьками”, які залишилися від колишніх господарів. Нині в деяких рівненських колекціонерів можна знайти чимало речей, які могли б стати окрасою музейних експозицій.
Обком компартії
Утім, деякі залишки меблів часів гімназії можна нині побачити в службових кабінетах музею.
Тепер рівненський будинок-”старожил” має гідне призначення — там розташувався обласний краєзнавчий музей, і переступити поріг історичної будівлі може кожен охочий.
Будинок “старожил” зустрічає 26-і “Музейні гостини”, 19 травня 2018 рокуТрадиційне свято, влаштоване музейниками для рівнян та гостей містаості з Острога зі своїми виробами з білої глини
Хоча споруду й підтримують у належному стані, але поважний вік таки дається взнаки. Хочеться сподіватися, що нікому з новітніх горе-архітекторів не спаде на думку “осучаснити” будинок, який для нашого бідного на архітектурні пам’ятки міста є справжньою перлиною з минувшини. Хоча, як відомо, на місцину поруч із музеєм уже поклали око сучасні забудовники. Нині за музеєм намагаються втиснути висотку, яка, на думку музейників, спотворить загальний вигляд цього історичного куточка.
Світлана КАЛЬКО
Фото з фондів РОКМ, ДАРО, Національного цифрового архіву Польщі та з особистого архіву автора
Львів’яни мали можливість відсвяткувати День закоханий під запальний виступ танцтеатру «Життя» та вишукану режисуру Ірини Мазур. 14 лютого 2020 року у Палаці культури залізничників «Рокс» відбулося перше українське кабаре ― LoveSorry.
LoveSorry танцтеатру «Життя»
Глядачам представили цікаві фрагменти з історій кохання видатних львів’ян ― поетів і письменників, співачок і танцюристок, вчених та політиків із особливим шармом під добірні мелодії танго. Франко, Весоловський, Мазох, Рената Богданська ― далеко не весь перелік імен, які формували львівську культуру. Їхнє життя і бурхливі почуття надихнули на створення шоу LoveSorry.
LoveSorry танцтеатру «Життя»
Гостями шоу були музиканти гурту Rockoko.
LoveSorry танцтеатру «Життя»
― «Історія «Життя» ― це історія постійного руху і пошуку. Вже від моменту заснування колективу у 1986 році я відчувала, що хочу більшого, ніж просто створити успішну танцювальну студію. Мріяла про супер-школу виконавського мистецтва, яка б поєднала не тільки класику і новації, але й танець і театр. Ми досягли цього разом ― я і мій балет. Після перемоги з Русланою на «Євробаченні» із проектом «Дикі танці» про нас дізнався весь світ. Завдяки творчому досвіду, накопиченому впродовж майже 30 років активної концертної діяльності, балет «Життя» перетворився на унікальну хореографічну «лабораторію»: синтез етно-аутентики, східно-європейського модерну і джазу, а робота з сучасними «вуличними» стилями дозволяє відобразити наші історії в стилістиці «Dance Action». Кожна наша композиція – це не просто танець з елементами драматургії, це – театрально-танцювальна мініатюра», ― розповіла художній керівник та головний режисер проекту Ірина Мазур.
В неділю, 16 лютого 2020 року, о 13 годині в Музеї-садибі родини Антоничів (філія Львівського музею історії релігії) у селі Бортятині Мостиського району відбудеться відкриття виставки робіт Оксани Спас Прус, присвяченої пам’яті Героїв Небесної Сотні.
Експозиція виставки Оксани Спас-Прус
Експозиція виставки Оксани Спас-Прус
Експозиція виставки Оксани Спас-Прус
Експозиція виставки Оксани Спас-Прус
На виставці буде представлено близько 100 робіт, виконаних у різних техніках: вишивка хрестиком, бісероплетіння, ікебани, флористика, декупаж по дереву, вишивка бісером.
Співачку OPIYA її прихильники побачать у новому образі в пісні «ОМАНА». Там виконавиця – драйвова, енергійна та стильна. Сама ж дівчина каже, що шукала свій стиль та образ – цього разу знайшла його. У пісні «ОМАНА» йдеться про кохання.
«Саме зараз ловлю свій шанс прорватись в український шоу-бізнес. Я готова до всіх невдач та радітиму будь-яким досягненням. Трек “ОМАНА” – сингл, який стане важливою сходинкою в моєму творчому житті. Ця пісня про дівчат, які наповнюють своєю енергією та красою кожну мить, проте без них з‘являється відчуття самотності. Потрібно цінувати все навколо, дарувати щирі емоції коханим людям! Та слід залишатись обережними із почуттями, адже це може бути просто «ОМАНА», – каже співачка. – Цей сингл особливий і кожен знайде в ньому свою історію».
Над піснею працювали професіонали своєї справи. Автор слів та музики – Світлана Кравчук (Ейра), яка раніше писала пісні для Злати Огнєвіч (“Солодка Кара”), Олі Полякової, Андріані, Івану Navi. Аранжування написав Андрій Бакун.
На цю пісню співачка OPIYA готує відео-кліп, який вийде вже у березні.
Сьогодні, у День закоханих, хочемо подітися з читачами Фотографій Старого Львова трагічною історією кохання Станіслава Щенсного Потоцького та його першої дружини Ґертруди (Христини) Коморовської, що відбулася понад 300 років тому поблизу Львова у місті Кристинопіль (Христинополь), яке зараз носить назву Червоноград. Дану історію було надруковано у часописі “Неділя” (ч. 7 від 23 лютого 1930 р.) під назвою “Слідами христинопільської траґедії”. Тест публікації подаємо оригінальним.
“Неділя” ч. 7 від 23 лютого 1930 р.
Слідами христинопільської траґедії…
З поза куліс маґнатського злочину
Написав О. Шандура
Кого в молоді роки не манило пройти слідами христинопільської понурої траґедії, протоптати дороги й стежки , якими ходила доля безщасної Ґертруди Коморовської та приглянутись ближче жорсткій дійсности самої події на тлі життя погасаючої Польщі вісіймнайцятого століття і цього світу, що його Владислав Лозінські називає грізним, диким, вбийчим, світом утиску, гноблення й насилля, світом без влади, без уряду, без ладу і милосердя, де кров була дешевша від вина, людина дешевша від коня, де легко було вбити, труднійше не бути вбитим…
Перший пішов тими стежками Антон Мальчевський, що христинопільську подію переніс на розлогі степи України і вбрав свою «Марію» в чари одного з найкращих поетичних романів.
Навязувався до неї й Словацький у поемі «Вацлав», Крашевському послужила вона як сюжет до повісти «Starościna Bełzka», наш Василь Чарнецький оснував на цьому тлі оповідання «Щасний Потоцький і Христина Коморовська».
І музикам була вона жерелом вітхнення: хотьби згадати Мельцера, Статковського, Солтиса…
74 км. від Львова в повіті сокальськім лежить місточко Христинопіль. Здовж східньої його границі від підвня на північ вється вужем Буг, в який з лівого боку вливається річка Солокія.
Христинопіль, стару посілість Пилявітів, положену серед піскової рівнини, підніс гетьман Фелікс Казимір Потоцький в р. 1692 до ряду містечка і назвав його в честь жінки Христини з Любомірських. Син гетьмана Йосиф побудував монастир Бернардинів і костел, до якого спровадив з Риму мощі св. Клима. Монастир і церков Василіян побудував в рр. 1771-76 київський воєвода Франціск Салєзи Потоцький, один з набільших маґнатів, яких мала Польща, в ті часи якого добра розкинені були на просторі від краківського воєвідства по турецьку границю.
Гордий «королик Руси» жив постійно в Христинополі, де близько місточка стояла його величава палата з двома великими подвірями, в окруженню офіцині ріжних менчих забудувань з пишною вїздовою брамою, при якій постійно сторожили відділи війська.
Потоцький, одружений з Рженчицькою, повдовів і оженився в друге з Анною Потоцькою, донькою познанського воєводи, яка як віно внесла йому нові нечувані багацтва, так що злучені добра Потоцьких і Лащів (мати другої жінки була з Лащів) були більші як неодна німецька держава, бо обіймали ключ сіл над Сяном, дальше у воєводствах: сяндомирськім, краківськім, люблинськім брацлавськім, подільськім, Могилів, Тульчин, Браїлів та Уманщину.
Зрештою самі староства: белзьке, стоянівське, сокальське, грубешівське з прадідними добрами довкруг Христинополя як: Тартаків, Варяж, Лащів, Витків зі 40 селами, дальше Хоростків, Стружів, Великі Очи – були жерелом величезних прибутків.
Двір Франціска Салєзого Потоцького, на якому було чимало передової шляхти, хотів рівнятись з королівським двором. Маршалком Потоцького був князь Володимир Четвертинський, командантом прибічної гвардії драгунів Карло гр. Сєраковський, ловчим Садовський, полковником двірських козаків Олександер Домбровський, і багато визначних дворян як: Липські, Конопки, Поляновські, Каменецькі, Яблоновські і п.
Палац Потоцьких в Кристинополі. Фото 1918-1939 рр.
Міліція придвірна складалася з піхотинців, драгунів, уланів та козаків; офіцери уважалися порівно з правильним військом і діставали патенти з королівської руки.
Крім цього держав Потоцький у своїх маєтках, особливо на Великій Україні цілі залоги, яких завданням було сторожити замки та удержувати лад і безпеченство. На замкових валах стояло іноді й кількадесять гармат готових до вистрілу.
Жінка і нещасний син.
Коли гордість розпирала грудь воєводи, то що й говорити про жінку, сувору, деспотичну, що нікого не признавала над собою. Дрожали перед нею дворяни, ба й сам воєвода уступав їй.
Мали пятеро дітий: Марія (Брільова), Людвика (Ржевуська), Пелягія (Мніжхова), Ксаверова Любомирська і син-одинак Щасний, будучий наслідник славного імени і величезної фортуни.
Бернардо Белотто. Францішек Салезій Потоцький з сином Станіславом Щенсним (джерело: Вікіпедія)
Хлопчина випещений, але держаний особливо мамою в строгому риґорі, не мав власної волі, тужив за товариством, думав про волю. Його образованнєм занимався кс. Вольф чина Піярів і ціла громада підвладних гувернерів. Та син воєводи не проявляв зразу ніяких талантів.
Минали літа, система виховання не змінилася, а хлопець рвався до світа, до людей і життя. Посумнів, став маломовний, завмірав у маминій неволі.
Багацтва ні почести, ні споріднення не дали щастя Потоцьким. Вони мріяли про королівську корону; хотіли піти слідами Вишневецьких, Собіських, Лєщинських; звели оконечний бій з фамілією Чорторийських і – в боротьбі тій повалились.
З черги нова журба станула перед ними: найти гідну невістку!
Найближчим сусідом Потоцьких був Яків гр. Коморовський, дідич на Сушні, Нестаничах біля Радехова і Новім селі коло Куликова. За жінкою дістав 200.000 золотих польських і хоть був доволі багатий, не був він рівня з Потоцьким. Рід Коморовських дістав колись на Угорщині титул «графів на Ораві і Липтові», що Австрія затвердила в р. 1793.
У Коморовського були чотири сини і чотири доньки, а найстарша з них була Ґертруда.
Двір у Сушні був оборонний, ослонений чотирма баштами, а кажна башта зоружена одною гарматою. Серед просторого подвіря й саду стояв партеровий двір з насадженим поверхом, де були дві кімнатки; в партері більші і менчі кімнати, гостинні світлиці, гарно прикрашені і домашня каплиця.
Нещасне кохання
Стіни христинопільського двора нераз дрожали від гучних бенкетів, які воєвода устроював з величавістю й етикетою, як на королівському дворі. Взагалі на дворі Потоцьких зберігано строгу етикету. Ніхто з мущин не смів заїздити перед палату, лиш в брамі висісти і пішки йти до дверей.
З появою воєводи, ставали воружені сторожі, били в барабани і віддавали військові почести.
В такі, зрештою не надто часті, свята приїздили до Потоцьких в гостину й Коморовські, радо принимані господарями, яким ніколи не майнула гадка, що сусідські взаємини моглиби колись змінитися в споріднення і що на тлі тих взаємин навяжеться узол, що хмарою нещастя ляже над Христинополем і Сушном.
Чи молодий Потоцький познакомився з прегарною Ґертрудою в часі гостини в Христинополі, чи як каже інший переказ, захоплений на ловах бурею загнався під двір у Сушні, щоби схоронитись – в серці двайцятлітнього молодика розгорілось почування щирого, глибокого , палкого кохання, що відганяло від нього сон і спокій.
Самі обставини помагали справі. Країна кипіла барською конфедерацією. Конфедерати і чужі війська снувалися по краю, чума, що вибухла на турецькій границі, докотилася до Галичини.
Потоцький зібрав свої міліції, оперезав густим кордоном широкий шмат землі довкола Христинополя і поручив начальну команду Сєраковському, котрий обїздив кордон, провірюючи сторожі і часто попадав до Сушна. Під його наглядом їздив і Щасний та відвідував двір Коморовських.
Раділи Коморовські, що всміхається їм сподівання віддати доньку за одного з найбагатших людий, тимбільше як Щасний запевнював їх, що його родичі не будуть ставити перепон і приймуть невістку, яку син вибере.
Палац у Кристинополі на фото Австрійського державного архіву, 1915-1918 років
Се тривало вісім місяців, після чого молодий Потоцький освідчився о руку Ґертруди і постарався о індульт та дозвіл потайно звінчатись. Кілька неділь пізніше, а іменно 26 грудня 1770 р. відбулося вінчання, яке довершив кс. Длужнєвський в уніятській церкві в Нестаничах.
Коморовські не робили з того тайни; на весілля спросили чимало гостей, щоби вістка чим скорше долетіла до Христинополя. Коли в деякий час після весілля Коморовські разом з Ґертрудою явились в гостину у Потоцьких і стрінули ввічливе прийняття, впевнилися, що відкриття тайни не принесе вже ніяких прикрих наслідків. Тому наставали на це, щоб Щасний сам виявив усю правду родичам. Та він не мав відваги ні сили це зробити; мовчав і переносив несказанні муки.
Крадьком по ночі серед студени і сніговії летів на коні до Сушна, щоби пережити з жінкою щасливі хвилі, за які дорого платив трівогою…
А чорна хмара наступала щораз ближче на Сушно і Христинопіль…
Йде бліда смерть.
Одної днини вінчання сина перестало бути тайною – для старого воєводи. Чи тайну відкрили гості чи чура, не знати.
Воєвода мовчав, перед жінкою не сказав слова; ламав свою сиву голову, якби діло розбити, снував пляни, якби перевести розвід або уневаження подружжа.
Син знав про журу батька, який снує невідгадані пляни, то й теряв останки сил і енерґії, аж до одної днини вмлів у кімнаті своїх сестер. Воєвода вихіснував нагоду і предложив синови проєкт розводу з Ґертрудою, а син піддався волі батька.
Подія перестала вже бути тайною і для жінки воєводи.
Анна Потоцька дружина Францішека Салезія Потоцького
Двір христинопільський став пеклом, а думки жінки воєводи омотала жадоба пімсти над всіма, хто був причетний в «нещастю» сина.
В ту пору зявилася в Христинополі п. Мніжхова з Духлі і розвязала справу: Ґертруду вхопили, вивезли і замкнули в монастирських мурах, Щасного під надзором шурина Бріля післали заграницю, а тоді перевести розвід.
Без проволоки взялися за діло. Воєвода запросив в гостину невістку і післав по неї в шість коней запряжену кариту. Та Коморовські не далися взяти на підступ , що більше, побоюючись зради чи нападу , рішили виїхати до Львова, де під командою Кречетнікова стояли сильні відділи російського війська, що давали сильнішу запоруку безпеченства, як влада Річипосполитої…
Стара Коморовська з Ґертрудою пустилися в дорогу і задержалися з своїм окруженням в Новім селі коло Куликова. Коморовський лишився в Сушні, бо хотів розмовитися з Потоцькими, та коли не довелося, поспішив за жінкою до свого підльвівського села.
Потоцькі-ж бачучи, що підступ не вдався, постановили перевести свої наміри силою. Розглядаючись за людьми , які б перевели плян схоплення Ґертруди і замкнення її в монастирі, вибрали Сєраковського. Та він відказався, а боючись мести, втік з Христинополя.
Та на його місце найшлися другі: Александер Домбровський, Вільчек Винницький, Грабовський, громадка придворних козаків і два жиди.
Ватага людий (около сотка) пустилася за Коморовським до Нового села.
Дня 13 лютого 1771 під ніч з нечуваним криком окружили двір в Новім селі, удаючи російських салдатів, що шукають конфедератів. Кілька сажею почернених опришіків вдерлися у кімнати, вбили службу виломили двері, шукаючи Ґертруди; стара Коморовська встигла видістатися з двора і в мужицьким перебранню, хлопським возом, поїхала до Львова.
Вкінці знайшли Ґертруду, повели по снігу в сорочці і спідничині і кинули на санки, накривши її зрабованими подушками.
Везли її Домбровський і Вільчек та придержували накриття, щоби не було чути її голосу.
В придоріжному лісі стрінули довгу валку возів, що везли збіжжа, тому й, хотячи вкрити свій злочин, притискали ще дужче подушки, доки валка возів не минула їх. Коли звільнили натиск на постіль, не було чути ні крику, ні стону: тихо було над мертвим тілом Ґертруди…
Знали опришки, що живу Ґертруду треба їм доставити до Христинополя, та не знали, що діяти з мертвою… Нарадилися і постановили втопити тіло в найблизшій воді, щоби так затерти сліди свого злочину.
Є кілька переказів, де її затопили, та з усіх тих місць (Яструбин, Сілець, Риклинець) річки вливаються до Буга.
Воєвода діставши звідомлення зразу лютився і… боявся, та відігнавши перше вражіння, забрався до ратовання й усунення людей, що були знаряддям в його руках. Всіх без виїмку порозміщував по могильських та уманських маєтках.
Процес.
Вістка про нечуваний злочин понеслася по всій Польщі, а то й далеко поза її кордони. Скоро утворилися два табори, один по стороні Коморовських, другий за Потоцькими.
Хоча не було ніяких доказів загальний голос вказував на Потоцьких, як виновників. Воєвода журився, син на вістку про смерть Ґертруди наложив на себе руку, і лише чудом його врятували та післали за кордон.
Александер Рослін. Станіслав Щенсний Потоцький (Джерело: Вікіпедія)
Тимчасом наближалася весна. Рушила крига, а филі Буга винесли мертве тіло Ґертруди. І тут є кілька переказів, де і хто його знайшов. Одно розвівало всякі сумніви, що труп мав на шиї ланцушок з медаліоном, а в нім мініятуру Щасного, а на золотій обручці були букви S.G. і дата вінчання.
Щойно в р. 1774 розпочався процес Коморовського проти Потоцького за наїзд і насильство. Воєвода і жінка вже два роки були в гробі.
У вислід процесу пятьох опричників засудили на кару смерти, а Щасного Потоцького на заплату Коморовським чотирьох тисяч гривень = 320.000 зол.п.
Вироків смерти не виконано, бо виновників не можна було найти. Зрештою лишаємо хід процесу бо це завело би у непроходимі нетри і недалобися помістити в рами статті.
Згадаю лише, що Коморовські вели процес далі вже за Австрії у львівськім апеляційнім суді, та в процесі тім грали ролю такі впливи, що про вимір справедливости й виконання вироку трудно було думати. Акти процесу остануть на все рембрандтівською картиною страшних часів і людей і подій, на яких тлі зарисовується грізна понура стать старого воєводи, безсильного, безвольного, безхарактерного сина, а дальше Коморовських, що завзято торгувалися за кров і життя своєї дитини і задовольнилися матеріяльним відшкодованням.
Вкінці на окрему згадку заслуговує нунцій папський Дуріні, що від родини Потоцьких брав хабарі в натурі і золоті а рахунок тих видатків зберігся по нинішні часи.
Коморовські в дорозі угоди дістали: містечко Витків зі склом Витків старий, Попове й Оборотів.
Яків Коморовський вмер 1781 р. а вдова по ньому віддалася вдруге за Йосифа Шептицького, що був станиславівським старостою.
Олександр Чоловський
Припадок поміг віднайти тлінні останки Ґертруди. В підземеллях витківського монастиря складали померших монахів. З часом румовище закрило вхід у підземелля. Відкрили його злодії й опришки, що розбивали домовини й шукали скарбів, а може лише захисту.
В п. 1906 директор архіва Др. Олександер Чоловський з Холодецьким довідалися, що в тих підземеллях крім монахів є й останки світських людей а між ними родина Коморовських. Поїхали туди і справді найшли тіло Ґертруди, що лежало біля порожньої домовини з написом …tru… Komorowsk…
В суботу, 15 лютого 2020 року, о 16:00 в кав’ярні-галереї “Штука” (вул. Котлярська, 8) відбудеться відкриття виставки фотографій Івана Щурка під назвою “5-ий фасад Львова”. Поговоримо з автором про проєкт та історичні міські дахи, які втрачаємо.
Експозиція виставки фотографій Івана Щурка “5-ий фасад Львова”
Живемо на великих швидкостях, часу піднімати голову до неба нема. А часом треба. Бо крім глибокого синього неба і кудлатих хмар, там все ще багато гарного і рукотворного, яке минає і розчиняється, на жаль, як ті хмари…
Іван Щурко
Львівський архітектор, краєзнавець і пам’яткоохоронець Іван Щурко зібрав понад 2 тисячі фото, історичні і технічні матеріали про дахи, їх конструкцію, покрівельні матеріали і декоративні елементи. Готовий ділитися з нами світлинами, роздумами і емоціями про те, як щоденно безповоротно зникають унікальні елементи 5-го фасаду Львова.
Експозиція виставки фотографій Івана Щурка “5-ий фасад Львова”
Це не зовсім професійні фото, натомість на відкритті буде точно ненудна розмова про те, як нам разом вберегти від зникнення унікальні львівські дахи. Аби мати на що дивитися, коли підіймаємо погляд вгору.
Експозиція виставки фотографій Івана Щурка “5-ий фасад Львова”
Оглянути виставку Івана Щурка під назвою “5-ий фасад Львова” можна в кав’ярні-галереї “Штука” (вул. Котлярська 8) до 29 лютого 2020 року.
Під час вручення премії ім. Бандери у сесійній залі ЛОДА — на трибуні виступає Петро Шкарб’юк.
На сесії Львівської облради відзначили лауреатів обласної премії імені Героя України Степана Бандери.
У номінації «Громадська діяльність» премію отримав доктор історичних наук, поет, прозаїк, літературознавець, член НТШ, старший науковий співробітник Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича Петро Шкарб’юк та Самбірське об’єднання всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка.
Олександра Дєдика, заступника головного редактора мілітарного альманаху «Цитаделя», наукового співробітника Центру українських військових традицій і патріотичного виховання відзначено в номінації «Політична діяльність».
У номінації «Науково-навчальна національна державотворча діяльність» премію отримав кандидат історичних наук, доцент кафедри олімпійської освіти Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського Андрій Сова.
Дипломи та грошові винагороди в сумі 20 тис. грн кожна лауреатам премії імені Степана Бандери вручили голова облради Олександр Ганущин та голова ЛОДА Максим Козицький.
Лещетарська мандрівка керівництва українського “Змагового Союзу” околицями Львова. Перший праворуч Іван Боберський, другий праворуч Петро Франко. Не пізніше 28 лютого 1912 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Степан Гайдучок (13.03.1890 – 16.03.1976) – професор тіловиховання, журналіст, громадський та культурно-просвітній діяч, вояк Галицької Армії; активний діяч, практик, теоретик і методист гімнастично-спортивного руху, один з організаторів і активних діячів спортивних товариств («Український спортовий кружок» в Академічній гімназії у Львові, «Сокіл-Батько», «Україна», «Пласт», «Карпатський лещетарський клуб», «Український студентський спортовий клуб»), збирач документів і укладач фотоархіву українського гімнастично-спортивного руху, учень і послідовник професора Івана Боберського.
За своє життя написав чимало праць про фізичне виховання. Серед іншого в нього є публікація присвячена значенню зимових видів спорту для української нації. Вона вийшла друком 10 грудня 1925 р. у львівському часописі «Діло». Пропонуємо ознайомитися з її змістом широкому загалу. Публікуємо із збереженням мови та правопису оригіналу.
Публікація Степана Гайдучка у часописі “Діло”. Львів, 1925, 10 грудня, число 276. З сайту Libraria. Архів української періодики онлайн.
Степан Гайдучок. Зима й наш спорт
Не берусь говорити про нього як спортовець, в якого голові самі цифри рекордів чи подив для видосконаленої техніки. Це мене як громадянина менше інтересує. Інтересує мене, чим має бути спорт у першу чергу для нації.
На зимові спорти чи не перший звернув у нас увагу Альфред Будзиновський в 1908 році, а його пляни здійснював і поширював І[ван] Боберський. Одначе до війни не прийшло до оснування окремих товариств зимового спорту. Щойно в 1924 р. основано у Львові «Карпатський Лещетарський Клюб», якого головою стає інж[енер] [Лев] Шепарович. І треба признати, що цей клюб пішою тою дорогою, якою повинен іти цілий український спорт, не виключаючи навіть копаного мяча.
На лещетарській прогульці в Карпатах. Зліва направо: Ярема Попель, Юрій Шухевич, Тарас Левицький, Михайло Мороз, Михайло Руденський. 1931 р.
Не заводжено тут дискусії, чи вступати до польського звйонзку лещетарів, як це роблять наші футболісти з копаним мячем у побоюванні, що не буде з ким ставати до змагань. Клюб пішов дорогою діла. Зробив дві прогульки в Карпати і – зразу наступило розчарування. Ті «наші» Карпати є хіба тілько greckj-katolickie Ворохта, Славсько й инші місцевости – чи вони українські? Чи було там бодай одно схоронище українське? Скажете: Для кількох там людей – нащо схоронища? Так саме думали здавна наші інтеліґенти й тому Карпати перестають бути нашими. А в тих схоронищах літом чи не може сидіти наша молодь на вакаційних оселях? А чи багато ми тих осель сотворили? – Погляньте літом хочби у Скільщину, кільки там будівель, будинків, ба, навіть прегарних віль «обозів»! Чи той Бойко може вірити, що ми є, чи задержують Карпати український характер?
І треба признати львівським лещетарям, що вони вмить зрозуміли положення. Першим їх пляном здобути власний захист у горах. Вже на цей рік винаймили відповідний захист у Славську і приступили до переведення закупна ґрунту під будову. Перші фонди здобули, бо понад 100 зол. Кожний читач скептично, з питомою нам іронією, підсміхається і спитає: Коли вони збудують? То ще далеко і махне рукою, а сам не витягне півтори зол. з гаманця і не пішле.
Змагуни перед лещетарськими змаганнями організованими «Карпатським лещетарським клубом». Львів, Погулянка, 1931 р.
І в другому напрямі йде робота лещетарів, а саме в поширюванні лещетарства в народі, що може дати нашим хистким сільським майстрам деякий заробіток. Реальні висліди вже є, бо ось в м[инулім] р[оці] повстав гурток селянських юнаків, що плекають цей спорт.
Саме на примірі Лещетарського Клюбу знайде читач відповідь, чим має бути зимовий спорт для нації. Це заразом і примір для літнього спорту, який не повинен бути лишень «фирканням старої кобили», як висказувався мій катехит.
Джерело: Гайдучок С. Зима й наш спорт // Діло. – Львів, 1925. – 10 грудня. – Чис. 276 (10659). – С. 4.
Андрій СОВА історик
Джерела і література:
Галичина – український здвиг за матеріалами архіву Степана Гайдучка: [Альбом] / Авт. ідеї Л. Крип’якевич; упоряд. Ю. Николишин, І. Мельник; літ. редактор І. Лемко. – Львів: Апріорі, 2014. – 268 с.
Сова А. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / Андрій Сова, Ярослав Тимчак; за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра Франка та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.com; sovaandrij1980@gmail.com
У вівторок, 11 лютого 2020 року, етно-джазовий, бандурно-перкусійний гурт “Ойкумена” презентував свій новий кліп на музичну композицію “Під тихим берегом”.
Вихід нового кліпу був присвячений дев’ятій різниці існування гурту. Адже офіційною датою народження гурту є 11 лютого 2011 року. Днем його заснування вважається день появи назви «Ойкумена».
Загадкові та спокусливі образи, чудова ритмічна музика, заворожуючий вокал – все це у нашій новій відеороботі, яку можна вільно переглянути на офіційному каналі гурту.
Кліп створено відеовиробництвом VIVIDpro:
Режисер | Вікторія Холстиніна
Оператор-постановник | Роман Гудь
Оператор стедікаму | Роман Гнатишин
Асистент оператора | Нона Дністровська
Гафери | Роман Гудь та Роман Гнатишин
Продакшн дизайнер | Тарас Коломийський
Художник-постановник | Ілона Руденко
Візаж | Ліна Савчук (Ego Style school)
Зачіска | Соломія Ухань (Студія здоров‘я та краси «Harmony»)
Монтаж | Етелла Фінкельштейн
Продюсер | Вікторія Холстиніна
Адміністратор | Андрій Холстинін
Звукорежисер | Євгеній Сосній
У ролях | Олена Коссак
Музика | Олена Коссак
Слова | Тарас Приведа
Аранжування | Олена Коссак
“Ойкумена” – бандурно-перкусійний гурт який сміливо експериментує з ритмом та стилем. Основними напрямками є етно-джаз та акустична музика, авторства солістки Олени Коссак. У творчому доробку “Ойкумени” чотири студійних альбоми та майже десяток професійних відеоробіт.
Альбом українського гурту Troye Zillia потрапив до довгого списку музичної премії Aprize за найкращий український музичний реліз року.
Чим особливий альбом?
У півфінал потрапив четвертий альбом Troye Zillia «ENDORФINY», який гурт записав у 2019 році у співпраці із різними музикантами з України та з-за кордону. Альбом ENDORФINY став перехідним пунктом у творчості колективу і поєднав у собі оригінальне звучання українських пісень, витончені етно мотиви та позитивний заряд композицій, заміксованих із відомими стилями R&B, D&B, Afro-Cuban, Jazz, які створюють особливий стиль альбому – етно ф’южн.
Гурт Troye Zillia
Проголосувати за альбом можна дуже просто он лайн у два кліки мишки, натиснувши кнопку „голосувати” під зображенням альбому Troye Zillia «ENDORФINY» https://aprize.com.ua/
До слова, гурт презентував свій альбом у супроводі струнного ансамблю та екзотичних народних інструментів у Львівській Філармонії у листопаді 2019 р. https://www.facebook.com/watch/?v=2879991535398909
Aprize — щорічна молода музична нагорода, заснована «Радіо Аристократи». У ній лише одна, але всеохопна номінація — найкращий альбом року. Серед переможців тут поки що лише «ДахаБраха» (2016), MARU (2017) та ONUKA (2018).
Добірка альбомів цього року максимально різноманітна. Тут є роботи «Бумбокс», alyonaalyona,«Тимпаче», DakhDaughters, та інших як відомих, так і ноунейм-артистів.
Разом із публікацію претендентів запустили голосування. Воно триватиме до 15 лютого. Підтримати можна необмежену кількість альбомів. До шортліста потраплять 10 релізів, а переможця буде обрано шляхом таємного голосування журі. Найкращий альбом 2019 року оголосять 28 лютого на вечірці в CaribbeanClub.
Ці будівлі, розташовані в різних куточках Львова, зразу ж привертають до себе увагу. Вони вирізняються не лише вишуканістю та елегантністю архітектурного вирішення, але й своєрідним маркером – всі вони збудовані з нетинькованої червоної цегли, що ефектно виділяє їх на тлі інших, блідих поряд з ними будівель. А ще вони є осередком активного і галасливого життя у своїх районах, адже протягом уже майже півтора сторіч виконують функцію навчальних закладів.
Засідання Галицького сейму
70-80-і роки ХІХ століття були часом справжнього буму шкільного будівництва у Львові. Цьому передувала реформа шкільної галузі, проведена Галицьким крайовим Сеймом. У 1873 році Сейм прийняв новий шкільний крайовий статут, постанову про утримання шкіл за кошт міста, а також ухвалу про те що всі державні заклади початкової освіти повинні розміщуватись у власних будівлях. У 1874 році була створена Шкільна крайова рада, в обов’язки якої входили зокрема питання фінансування освіти, нагляд за відповідним рівнем будівництва освітніх споруд. Крайова рада прийняла критерії для будівництва шкільних споруд. Найчастіше будувались школи мішаного типу. Чоловіча та жіноча частини яких були ізольованими. Вони мали окремі входи, та окремі набори усіх обов’язкових навчальних приміщень. У спільному користуванні могли бути гімнастичний зал, каплиця та приміщення шкільної адміністрації.
Саме в ті роки було збудовано більшість приміщень львівських шкіл, які й донині є окрасою міста. Зведення цих споруд пов’язане насамперед з іменем директора міського будівельного уряду Львова Юліуша Гохберґера. Саме за його проектами та під його керівництвом і було споруджено більшість тогочасних шкільних закладів.
Юліуш Гохберґер
Уродженець пруського міста Позена (тепер це польський Познань), Юліуш Гохберґер зарекомендував себе талановитим архітектором ще під час навчання у королівській Будівельній академії у Берліні, здобувши, зокрема, срібну медаль в престижному архітектурному конкурсі. Після закінчення академії працював у пруській будівельній службі: проектував костели, мости, дороги, лікувальні заклади, залізничні вокзали і станції.
У 31-річному віці Гохберґер переміг у конкурсі на вакантну посаду директора міського будівельного уряду у Львові. Він був призначений на цю посаду 2 січня 1872 року і пропрацював на ній 33 роки. За цей час Юліуш Гохберґер збудував багато знакових для Львова будівель, найвідомішою з яких є зведена у 1881 році споруда Галицького Крайового сейму (тепер головний корпус Львівського національного університету імені Івана Франка).
Одна з перших львівських шкіл Ю. Гохберґера – гімназія імені Франца-Йосифа I
Окрім того, за проектами Гохберґера були збудовані пожежні управи на теперішніх вулиці Винниченка (нині не існуюча) та на площі Данила Галицького, військовий манеж на вулиці Генерала Грекова. Анайбільший внесок керівник львівського будівельного уряду вніс у розбудову шкільних закладів. Список цих будівель справді вражає: гімназія імені Франца-Йосифа I на вулиці Князя Романа (1876), вища реальна школа на вулиці Шухевича (1876), школа святого Мартина на вулиці Жовківській (1876), школа святої Марії Маґдалини на вулиці Бандери (1883), школа святої Анни на розі вулиць Леонтовича та Городоцької (1884), школа імені Сташиця (тепер корпус Академії друкарства) на розі вулиць Лесі Українки та Підвальної (1892), школа імені Міцкевича на вулиці Театральній (1893). Про дві з цих споруд і піде мова нижче.
Школа Святої Анни. Фасад з вул. Городоцької
Школа святої Анни
Будинок, споруджений у 1884 році як школа святої Анни, від початку став домінантою навколишнього середовища, виділяючись на тлі інших споруд як своїм викличним червоним кольором, так і вишуканістю архітектурних форм. Будівля споруджена Юліушом Гохберґером в стилі iсторизму (неоготики) і визнана пам’яткою архітектури місцевого значення. Протягом свого 135-річного існування вона незмінно виконувала роль шкільного закладу.
Школа Святої Анни. Вид з вул. Леонтовича
Історія тривіальної школи святої Анни триває з 1791 року, коли вона була закладена при одноіменному костелі. У 1853-му при ній було відкрито також окрему трикласну школу для дівчат. Навчання в обох закладах до 1855 року велося німецькою мовою, пізніше основною мовою стала польська.
Навчальний заклад святої Анни був доволі популярним серед мешканців Городоцького передмістя Львова. Так, у 1871 році чоловіча школа налічувала 287 учнів, жіноча – 204 учениці. А наприкінці ХІХ століття кількість лише учнів-хлопців становила 679, ще 672 відвідували її як вільні слухачі. У дівочих класах налічувалось 763 учениці. Функціонувала також доповнююча промислова школа для хлопців.
Школа Святої Анни на світлині поч. ХХ ст.
При цьому школа не мала власного приміщення, і змушена була вести навчання в орендованих. Тож з часом потреба спорудження власної будівлі ставала все нагальнішою, і у 1884 році це завдання було нарешті реалізовано. Будівлю, розташовану на розі теперішніх вулиць Городоцької та Леонтовича, було споруджено за проектом, виконаним у Міському будівельному уряді під керівництвом Юліуша Гохбергера. Будівництво школи, яка мала двадцять навчальних приміщень і прийняла на навчання 1000 дітей, обійшлося міській казні та та церковній громаді храму святої Анни у 114 000 злотих.
Школа Святої Анни. Фронтон головного фасаду
Початково ця споруджена з червоної нетинькованої цегли у так званому «аркадовому» неоготичному стилі кам’яниця мала Г-подібну форму і була поділена на дві частини: з боку вулиці Городоцької містилася школа для дівчат, а вздовж вулиці святої Анни (теперішньої Леонтовича) — для хлопців. На початку ХХ століття з боку нинішньої вулиці Кучера за проектом архітектурного бюро Міхала Уляма було добудуване північне крило школи зі збереженням стилю первісної будівлі.
Школа Святої Анни. Один з фронтонів бічного фасаду
Після добудови триповерхова споруда школи стала П-подібною у плані, з великим внутрішнім двором. Триповерховий корпус будинку завершений похилим дахом. Домінантами архітектурної композиції фасадів є високі ступінчаті фронтони, на деяких з них встановлено герби Львова. Вікна з арковими прорізами згруповано по два на першому і другому поверхах, і по три – на третьому. В екстер’єрі активно використана текстура нетинькованої цегли і мотив аркатурного поясу.
Школа Святої Анни. Вхідний портал
Після Другої світової війни школа Святої Анни припинила свою діяльність, однак сама будівля залишила за собою звиклі функції. Тут розмістилися середні школи №№ 43 і 44, об’єднані у 1970-х роках в школу №11. З вересня 2003 року тут функціонує Львівська правнича гімназія. Будинок має статус пам’ятки архітектури місцевого значення.
Школа святої Марії Магдалини
Школа святої Марії Магдалини
Роком раніше від завершення будови церкви святої Анни, у 1883 році на львівському Новому Світі Юліуш Гохберґер спорудив ще один шкільний будинок – школу святої Марії Магдалини. Будівлі, окрім прізвища архітектора, поєднують і стильові особливості – обидві зведено з нетинькованої червоної цегли в неготичному «аркадовому» стилі. Нині в цьому будинку, який теж є пам’яткою архітектури місцевого значення, розташовується середня школа № 3.
Школа святої Марії Магдалини на світлині поч. ХХ ст. Бічні крила ще не добудовані
Львівська тривіальна школа святої Марії Магдалини була заснована 1816 році. Спочатку вона містилася у колишньому одноіменному домініканському монастирі, від якого і отримала свою назву.
Від часу заснування школа Марії Магдалини була жіночою, а основний набір її учениць походив з навколишніх львівських районів Новий Світ, Кастелівка та Байки. Вихованки школи воліли називати свій заклад не повним громіздким ім’ям, а лагідним «Магдуся».
Школа святої Марії Магдалини
У 1831 році школу було перенесено до приватного будинку Сікори на вулиці Новий Світ (тепер Степана Бандери). А у 1883-му на ділянці поміж теперішніх вулиць Степана Бандери, Генерала Чупринки та Михайла Вербицького за проектом архітектора Юліуша Гохбергера було споруджено нову будівлю школи.
Будинок триповерховий, прямокутний у плані, виконаний у стилістиці історизму другої половини ХІХ століття, з використанням форм середньовічної архітектури. Фасади, викладені червоною нетинькованою цеглою, оформлено високими готичними фронтонами, романськими архівольтами та розетами. Фасади акцентовано двома симетричними ризалітами з порталами, які у роки, коли школа стала змішаною, слугували окремими входами в хлопчачу та дівочу частину.
Бічний фасад школи
Планувальна структура будинку є доволі простою: освітлений з торця довгий коридор, по обидва боки якого розташовані приміщення. Перший поверх було віддано під адміністративні кабінети та гімнастичний зал, на двох верхніх розміщувалися класні кімнати.
У 1910 році архітектурне бюро Міхала Уляма розширило будинок, добудувавши з обох боків фасаду два симетричних крила, що додало споруді імпозантності.
Добудована у 1930-х «біла» школа
Нові зміни сталися у 1931-32 роках, коли за проектом інженера Тадеуша Пісевіча до будинку прибудували триповерхову так звану «білу» чоловічу школу. Тепер тут міститься загальноосвітня школа №10 з польською мовою навчання, якій віднедавна повернуто давню назву школи святої Марії Магдалини. В основній споруді працює середня школа № 3.
Школа імені Конарського
Школа імені Конарського
Розташована в іншому кінці вулиці Степана Бандери колишня школа імені Шимона Конарського була збудована десятиріччям пізніше від двох вищезгаданих і за проектом інших архітекторів – її творцями стали Броніслав Бауер та Іван Долинський (онук геніального українського художника та іконописця Луки Долинського). Хоча варто зауважити, що будівництво велося під наглядом Міського будівельного уряду, яким керував все той же Юліуш Гохберґер.
Цікава історія земельної ділянки, на якій було збудовано школу. Довгий час ця болотиста місцевість перебувала у приватному володінні родини князів Сапігів, які однак не знайшли їй застосування. У 1881 році ділянка перейшла у власність міста. Магістрат планував продати її, але протягам десяти років знайти покупця так і не спромігся, відтак було вирішено побудувати тут шкільний заклад.
Школа імені Конарського на світлині поч. ХХ ст.
Споруджена у 1891-1893 роках школа отримала ім’я Шимона Конарського – польського офіцера, учасника повстання 1830-1831 років та одного з лідерів «Співдружності польського народу», страченого за свою революційну діяльність владою царської Росії. Присвята виявилася пророчою – цей заклад славився войовничим польським духом і недарма саме він у листопаді 1918 року став головним осередком польського повстання у Львові. У листопаді 1925-го, у річницю польсько-українських боїв за Львів, польські націоналісти навіть урочисто відкрили на фасаді школи «Хрест оборони Львова».
Фасад школи з боку вул. Ст. Бандери
Всупереч цьому, архітектурне вирішення споруди має швидше український характер, використовуючи елементи українського бароко (це, вочевидь, заслуга Івана Долинського). Це асиметрична багатокутна будівля складного контуру, складена з червоної цегли в ажурному обрамленні ліпнини. Французька рустика першого ярусу з рельєфною імітацією замкового каменю над трицентровою аркою прорізів вікон і дверей візуально відокремлена від загального об’єму оперізувальним лобовим карнизом складного профілю.
Башточки головного фасаду школи
Зовнішній фасад верхніх двох поверхів рясніє великою кількістю ліпної обробки високих піднятих арочних вікон в стилі італійського неоренесансу, фігурною кладкою лопаток з геометричним візерунком і декоративною картиною аттика в українському стилі. Особливу принадність будівлі надають стрілчасті шпилі шатрових перекриттів об’ємних частин будівлі і духових вікон двосхилого даху, які над центральним фасадом вінчають флюгери.
На ламаному фасаді споруду спроектовані два окремих входи до жіночої і чоловічої полови, між якими розмістився просторий гімнастичний зал.
У 1926 році в приміщенні школи було відкрито кінотеатр для школярів. А двома роками згодом, у 1928-му, була проведена реконструкція будівлі з метою розділення її на дві частини з окремими входами. В одній з них розмістили професійну школу швачок, в іншій – школу підготовки слюсарів-механіків.
Вигляд на будівлю школи з вежі церкви свв. Ольги та Єлизавети
Радянська влада здійснила свій поділ, розділивши приміщення за мовною ознакою: на школу № 55 з українською мовою навчання і № 47 – з російською. У 1954 році російську школу закрили і відтоді у приміщенні колишньої школи імені Конарського діє українська загальноосвітня школа № 55.
Додамо, що у 1980-і роки будівля школи отримала статус пам’ятки архітектури місцевого значення.
Фронтмен групи «МЕРІ» Віктор Винник та співачка Олеся Киричук знову заспівали дуетом. Цього разу записали романтичну пісню до Дня святого Валентина «Як ніч і день».
Музиканти – наші земляки. Олеся Киричук – львів’янка, переможниця проекту «Шанс» та фіналістка шоу «Голос країни». Віктор – уродженець Сколівщини. Співаки співпрацюють давно. Віктор написав для Олесі багато пісень, керував звукозаписом більшості з них. Кілька років обоє записали спільний дует на пісню «Іменем Кохання».
«Якось почув на радіо цю пісню і подумав, а чому б цей дует не повторити, – розповідає Віктор Винник. – До дня Валентина якраз збирався записувати давню пісню «Як ніч і день». Тож вдячний Олесі, що погодилася і однозначно прикрасила трек своїм чудовим виконанням».
Саундпродюсуванням нового дуету займався Остап Панчишин з гурту Panchyshyn спільно з Мар’яном Крискувим на львівській студії Jenny records. Виконавці вирішили: якщо пісня припаде до вподоби слухачам, то невдовзі на неї відзнімуть кліп.
Вчора у Львові відбувся ексклюзивний показ зі знімальною групою фільму «Портрет на тлі гір»
Вчора, 11 лютого 2020 року, у Кінопалаці Львів (вул. Театральна, 22) відбувся ексклюзивний показ нової документальної стрічки Максима Руденка «Портрет на тлі гір» та зустріч зі знімальною групою.
Знаковим є те, що показ документальної стрічки викликав таке зацікавлення серед львів’ян і зібрав повний аншлаг в синій залі Кінопалацу. Серед глядачів можна було побачити мистецтвознавців, музейників, художників, фотографів, львовознавців та інших представників мистецької еліти міста.
Очікувано не було представників ні місткої ні обласної влади. Для них фільм про невідому бабусю з Карпат не став приводом попіаритися. Зате всі присутні отримали масу задоволення і піднесено зустріли новину про те, що фільм через тиждень вийде у прокат Кінопалацу Львів.
У глибині Карпат фотографка Параска Плитка-Горицвіт протягом багатьох років фотографувала людей і місце, де жила. Уже по смерті під її ліжком було знайдено скриньку з тисячами негативів. З цієї знахідки виник «Портрет на тлі гір» – містична мандрівка в пошуках зв’язку сьогодення і минулого, відображеного на випадково знайдених фотонегативах. Це перший в Україні трансмедійний продукт, який складається з фільму, виставки «Параска Плитка-Горицвіт. Подолання гравітації» у Мистецькому Арсеналі (Київ) та фотоальбому (готується до друку).
“Чотири роки тому мене занесло до села Криворівня, де колись Сергій Параджанов і Юрій Іллєнко знімали «Тіні забутих предків». Тут я випадково потрапив до хати Параски Плитки-Горицвіт, місцевої художниці, поетки, фотографки. Саме її світлини зацікавили мене. Пізніше я знайшов коробку з фотонегативами робіт цієї жінки. То була суміш піску, глини та сотні плівок. Негативи роками лежали в коробці, й піддавалися впливові часу й цвілі. Після реставрації та оцифрування знайдених матеріалів з небуття з’явилися постаті людей минулої епохи, а також цілий пласт історії гуцульського села, детально зафіксований на фотокамеру. Параска Плитка-Горицвіт була неофіційним сільським фотографом майже 30 років. Самостійно освоївши весь фотопроцес, Параска ретельно фіксувала довколишню реальність: карпатські краєвиди, гуцульський побут, церковні та народні ритуали, портретувала місцевих та гостей села. Фотографії Параски Плитки-Горицвіт – це сповнені дихання життя, а часом екзистенційні сюжети, схоплені філософським поглядом авторки”, – розповів режисер та оператор Максим Руденко.
Творча команда:
Продюсер(ка): Андрій Границя Оператор(ка): Максим Руденко Режисер(ка) монтажу: Петро Цимбал Звукорежисер(ка): Олег Головьошкін; Святослав Луньов – композитор
Параска Плитка-Горицвіт
Параска Плитка-Горицвіт (1927-1998) – гуцульська художниця, письменниця, народна філософиня, етнографка, фотографка. 1945 року за участь у національно-визвольному русі була арештована і 9 років провела в таборах. Після амністії у 1954 оселилася у Криворівні, де жила усамітнено і вела аскетичний спосіб життя.
На перший погляд може здатися парадоксальним, що витоки Жулинської парафії слід шукати не в самому Жулині, а в сусідніх Підгірцях поблизу Стрия. Проте саме...
_046.jpg){kind=link}
