В п’ятницю, 18 грудня 2020 року, о 16:00 Галерея Сценографії (Городоцька,36), у партнерстві з львівським Національним театром ім. Марії Заньковецької, представляє кураторський проєкт Оксани Шпакович «СценоГРАФ». Це заключна подія з серії #Кипріяну90, покликана вшанувати пам’ять львівського художника, культурного діяча, лауреата Національної премії України ім. Тараса Шевченка та премії імені Владислава Клеха (США) – Мирона Кипріяна.
Впродовж 70 років він працював театральним художником та оформив понад 300 вистав для шістнадцятьох різних театрів України, а також Грузії, Польщі та Чехословаччини. Його аристократичне походження, професія та місце, якому він присвятив усе життя, закладені у самій назві «СценоГРАФ».
Мирон Кипріян
З середини жовтня у Львові уже пройшли декілька тематичних виставок. Перша – ретроспектива театральної творчості «Мирон Кипріян: життя проведене в театрі» в Національному музеї Львова, друга – виставка театральних ескізів художника в історико-краєзнавчому музеї у Винниках. Колектив театру імені Марії Заньковецької представив глядачам п’ять різних вистав, оформлення та костюми для яких зробив Кипріян. Також, на будинку 29 по вул. Вітовського, де мешкав митець, відтепер гості та мешканці Львова зможуть побачити інформаційну таблицю на честь художника.
Фінальний проєкт особливий тим, що в через фотооб’єктив відтворить простір в якому працював митець. У центрі експозиції – він, як працівник великого державного підприємства, у якому пропрацював 62 роки. Важливо, що з 1963-го по 2019-й Кипріян був головним художником театру імені Марії Заньковецької, організовував та курував роботу виробничих цехів, відповідав за роботу близько сотні працівників. Він провів масштабну реконструкцію сцени та усього приміщення театру, створив Музей Театру, Камерну сцену та кафе «Комарик».
Отож, в останні тижні буремного 2020 року відвідувачі Галереї Сценографії мають змогу побачити фотографії Тараса Бичка, які відтепер є історичними документами завершення епохи Мирона Кипріяна для театру імені Марії Заньковецької. А також показ документального фільму Дарки Гірної та Оксани Шпакович «СценоГРАФ», презентація якого відбудеться у день відкриття 18 грудня о 16.00.
У програмі події:
презентація виставкового фотопроєкту Тараса Бичка;
показ документального фільму Дарки Гірної та Оксани Шпакович «СценоГРАФ».
Кураторка виставки – Оксана Шпакович, аспірантка Львівської національної академії мистецтв, дослідниця творчості Мирона Кипріяна.
Фото, дизайн – Тарас Бичко, митець, який працює в жанрі документальної фотографії, переможець українських та міжнародних конкурсів, світлини якого публікуються у журналах Burn Magazine, National Geographic, Lens Culture, 121 clicks, Bird in Flight та інших.
Операторка, монтажерка, сценаристка фільму «СценоГРАФ» – Дарка Гірна, журналістка та телеведуча UA:Суспільне мовлення. Випускниця школи журналістики УКУ. Стажувалася у польській «Gazeta Wyborcza», працювала на Громадському. Авторка та співавторка документальних фільмів про права людини та декомунізацію.
Національний (колишній Промисловий) музей, сучасний вигляд
Сьогодні, 16 грудня 2020 року, о 15:00 в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20) відбудеться відкриття виставки «Модест Сосенко. Фрагменти: до монументального».
Виставка представить вибрані твори Модеста Сосенка, архівні матеріали, світлини, підготовчі проєкти до розписів сакральних споруд та окремі образи художника, більшість з яких ніколи не було експоновано й опубліковано раніше. Кураторська ідея має на меті наблизити до відвідувачів цінну й водночас крихку ділянку національного мистецтва початку ХХ століття, якою є монументальний живопис.
Експозиція виставки «Модест Сосенко. Фрагменти: до монументального»
До експозиції долучено і пам’ятки Модеста Сосенка, які зберігаються в Івано-Франківському краєзнавчому музеї, в Митрополичих палатах при соборі Св. Юра у Львові та у приватних колекціях. Архівні матеріали на виставку також надала Львівська національна наукова бібліотека України імені В. Стефаника.
Експозиція виставки «Модест Сосенко. Фрагменти: до монументального»
Зі значною частиною експонатів глядач зустрінеться вперше, а з огляду на їхній специфічний характер представлення пам’яток стало можливе лише завдяки складній і тривалій праці реставраторів. В експозиції також використано зібраний сучасний фотоархів уцілілих храмових робіт М. Сосенка. Виставка такого масштабу – це перша спроба познайомити широку глядацьку авдиторію з творами митця-монументаліста в музейних залах, максимально розкрити вплив мецената Андрея Шептицького на особливу художникову стилістику в царині релігійного малярства, суголосну з тогочасною добою змін.
Модест Сосенко. Автопортрет , 1915 р. (взято з https://uk.wikipedia.org/)
Модест Сосенко (23 квітня 1875, с. Пороги – 4 лютого 1920 р., Львів), український художник з багатогранним талантом, автор портретів, краєвидів, жанрових творів, екслібрисів та історичної емблеми Національного музею у Львові. Проте найважливіший його внесок в історію української культури – це праця в царині релігійного малярства, де він проявив себе як новатор. Навчався у Краківській школі образотворчих мистецтв, а з фінансовою підтримкою Андрея Шептицького отримав також фахову освіту в академіях Мюнхена і Парижа. Від літа 1907 року – працівник Церковного (згодом – Національного) музею у Львові. Під час Першої світової війни був мобілізований до Австро-угорської армії. Похований у Львові на Янівському кладовищі.
В четвер, 17 грудня 2020 року, о 14 годині у Музеї-садибі родини Антоничів (філія Львівського музею історії релігії) презентують виставку графічних робіт «Писанкові дарунки Миколая» львів’янки Ганни Соляр.
За спеціальністю жінка інженер-зв’язківець, але має творчу натуру: малює, пише вірші, є режисеркою аматорських вистав, концертів, активна учасниця доброчинних акцій і проєктів, співорганізаторка низки благодійних заходів, волонтерка.
Ганна Соляр. Писанковий святий Миколай
Виставка «Писанкові дарунки Миколая» відбувається в рамках авторського графічного проєкту «Кошик писанок», який стартував напередодні Великодня 2018 року. «Це спроба особистого осмислення універсальності писанки, її чисельних трансформацій і перевтілень в сучасному житті, її невмирущості, непідвладності часовим рамкам», – наголошує авторка Ганна Соляр.
У Бортятинському музеї Ганна Соляр представить близько шістдесяти камерних за форматом робіт – репринтів на полотні авторської комп’ютерної графіки, згрупованих у два цикли: «Писанки назавжди» й «Ангели Анни». Сам цикл «Писанки назавжди» умовно поділений за порами року і наповнений сюжетами традиційних українських свят, побутовими сценками; є роботи, присвячені рідному місту, тощо. До кожної «пори року» авторка створила дев’ять графічних робіт і один вірш-ілюстрацію полотен. Центральне місце займає Зима та Різдво («Вертеп», «Сон Ісуса», «Коляда»).
Ганна Соляр. Коляда лунає!
Цикл робіт під назвою «Ангели Анни» розкривають теми родинних, суспільних цінностей («Колискова», «Ангел українських церквів», «Мотанка») , патріотизму (триптих «Ангели мілітарні», «Молитва за Україну», «Калиновий ангел»), є своєрідними оберегами-охоронцями.
Наповнитись позитивною енергетикою від робіт Ганни Соляр, любов’ю, світлом, побачити неповторну мозаїку її кольорів, знаків запрошують до Музею-садиби родини Антоничів на виставку «Писанкові дарунки Миколая».
Ольга ДЯДИНЧУК та Олена МАЛЮГА наукові співробітники ЛМІР
Ініціативний гурток першої виставки української фотографії, організованої УФОТО у Львові, 1935 р. Зліва направо сидять: Ярослав Савка, Мечислава Ганицька, Степан Дмоховський, Ярка Проців, Олекса Балицький, стоять: Юліан Дорош, Володимир Голіян, Данило Фіґоль, Богдан Скрентович (Dawna fotografia lwowska 1839–1939. – Lwow, 2004)
90 років тому у Львові, з березня 1930 року розпочало свою діяльність Українське Фотографічне Товариство (УФОТО). Ось як про це писали у тижневику “Неділя” (ч. 10 від 16 березня 1930 року), де було розміщене невеличке повідомлення під заголовком “Фотоґрафічний рух у нас”.
“6 березня цього року покликано до життя наше перше “Українське Фотоґрафічне Товариство” зі сталим осідком у Львові. Гурток молодих, енергічних людей (переважно студентів) з нашим гарячим приклонником української фотографії п. Др. Ст. Дмоховським на чолі уконстатувався у виділ вищезгаданого Товариства та каже сподіватись прегарних успіхів у ділянці української фотографії”.
“За оснування Українського Фотографічного Товариства”.”Діло”, ч. 49 від 05 березня 1930 р.
І хоча намір створити фотографічне товариство у Львові виник значно раніше, а свою роботу УФОТО провадило ще з березня, юридично затвердити статут товариства та розпочати офіційно діяльність вдалося лише 9 листопада 1930 року.
Менше ніж за місяць після затвердження статутних документів товариства – 7 грудня 1930 року – ініціативна група УФОТО уже зуміла організувати І виставку української аматорської фотографії (детальніше про неї читайте у наступній публікації).
У каталозі до І виставки перший голова УФОТО доктор Степан Дмоховський, котрий належав до найстаршого покоління українських фотоаматорів Галичини, висвітлив витоки та історію створення Товариства світлиців у Львові. Текст даної публікації подаємо оригінальним.
Степан Дмоховський, кін. 1950-х рр. (Лікарський вісник. – 1960. – Ч. 17)
Українське Фотоґрафічне Товариство у Львові
Думки і спроби, звести українських фото-аматорів в рямці товариства, датується більш як від десятиліття. Мале число аматорів не могло скорше дати почину до заснування такого товариства, бо щойно по світовій війні (Першій світовій війні – ред.) – мимо несприятливих політичних та господарських обставин – поширилася у нас більше аматорська фотоґрафія та зросли кадри її прихильників.
Присвячуючи отсі рядки заснованню Українського Фотоґрафічного Товариства у Львові, як нової культурної станиці, мусимо зареєструвати спроби творення гуртків, що хоч скромні засягом своєї діяльности, все ж таки дали, так сказатиб, підготовку до нашого зґуртування.
Українські Січові Стрільці. Знак “Артистичної Горстки”. Рисував Ю. Крайківський в січні 1916 року. Поштівка з колекції Юрія Завербного
Зрозуміння важности затревалення у фотоґрафії історичних подій дала Пресова Кватира У.Г.А., засновуючи Секцію Світливців. Як чисто військова формація вона властиво до нашого огляду не належить. Крім неї багато аматорів-фотоґрафів, членів У.Г.А., світлило важнійші чи цікавійші події звязані з нашою визвольною боротьбою. Багато репродуковано їх у виданнях «Червоної Калини», споминах, історичних оглядах, велика частина жде ще своєї появи у музеях, і т.д.
Подібним гуртком був Кружок Світливців при військовім таборі в Йозефові (Чехія), якого деякі члени, між іншими голова цього Кружка проф. Олекса Балицький були відзначені за мистецькі твори на міжнародній виставці у Празі.
Польове Богослужіння в таборі в Йозефові (з приватної колекції Романа Метельського)
Кружок цей при ліквідації табору передав усе своє, досить поважне майно, майбутьньому фотоґрафічному Т-ву, яке і тепер його перебирає.
У пропаганді аматорської фотоґрафії відіграли у Львові поважнійшу ролю: Секція фот. при «Соколі-Батьку», Секція фот. при Т-ві студентів Техніки «Основа» та Субреферат Світлин при «Пласті».
Олекса Балицький, листопад 1924 р. (зі сайту http://forum.milua.org/viewtopic.php?f=2&t=11915&start=885)
Основниками фот. Секції при «Соколі-Батьку» були пп. Ю.Вінцковський, Ю. Бонковський, А.Цибульський, В.Савицький та В.Голіян. Секція числила постійно понад 20 членів, по більшій части учнів Академ. Ґімназії. Кружок мав власну робітню, закупив великий апарат з двома сочками. Діяльність свою запрезентував «Виставкою Українського Краєвиду» (около 60 експонатів) на «Українськім Ярмарку» у Станиславові в 1926 р. Виставляли тоді свої праці В.Голіян, Б. Кордюк, В.Савицький і Я.Савка. Від кінця 1927 р. почав Кружок на жаль занепадати, згодом його зліквідовано, а майно перебрав Виділ «Сокола-Батька».
При Українських Високих Школах були заходи згуртування аматорів студентів техніків при Т-ві «Основа». Та з ріжних причин видатної діяльности не було. Щойно в 1929 році по зміні статута «Основи» відбулись перші Загальні Збори зорґанізованого уже Кружка світливців, які вибрали управу Кружка з головою О.Бараном.
Генрик Міколаш за роботою, 1910 рік
Кружок розвинув живійшу діяльність, пропаґанду, багато членів користувалося викладами доцента фотоґр. Д-р Міколяша, та згодом дійшли до гарних вислідів у новітній техніці фотоґрафії. До оживлення Кружка причинилися Отто Федак, Осип Баран, Т.Небожук і Роман Щуровський. Сьогодні бачимо тенденцію злучити Кружок з Укр. Фот. Т-вом для створення сильнійшого гурту.
Живі симпатії в найширших кругах української нації, які викликала ідея пластова немало причинились до спопуляризовання засобів, якими Управа «Пласту» доходила до наміченої мети. Одним із них, щоб добути потрібні фонди а заразом поширити «Пласт», було заснування Субреферату Світлин при Економічнім Рефераті Верховної Пластової Команди.
Альбом “Пластовий табір”. Львів, 1929 р.
Ріжноманітне та буйне життя в Пласті, як не мож краще надавалось до схоплення безлічі мотивів у світлині. Так і пішли в широкий світ тисячі світлин, зєднуючи прихильників не лиш Пластові, але рівночасно і цілій фотоґрафічній штуці. Першим референтом був до року 1928 Володимир Голіян, від 1928 Ю.Дорош. Оба вони поставили Субреферат Світлин на дуже високім рівні. Дорош фільмує закупленим кіноапаратом сцени з таборового життя, але при першім виствітлюванню в пластовій домівці влада фільм сконфіскувала. Розвязання Пласту в літі 1930 припинило дальшу діяльність Субреферату Світлин.
Альбом “Пластовий табір”. Львів, 1929 р.
З кінцем 1929 р. кидає в «Неділі» проф. Олекса Балицький думку заснування фотоґр. Т-ва. Під проводом Д-ра С. Дмоховського твориться ініціятивний гурток, якому по майже цілорічних заходах удається заснувати Укр. Фот. Т-во. На перших загальних зборах дня 9 листопада 1930 вибрано управу в отакому складі: Д-р С.Дмоховський голова, проф. М.Ганицька місто-голова, Д.Фіґоль секретар, Я. Процівна скарбничка, В.Голіян, Б. Скрентович та І.Кліщ як виділові.
Свою діяльність розпочало Т-во Виставкою Української Фотоґрафіки, намічуючи набуття власної домівки з робітнями та зібрання фотоґрафічного словництва в українській мові. Ділянка фотоґраф. літератури у нас зовсім убога, щойно в останнім часі появляється на Вел. Україні «Порадник Фотоґрафа» інж. Скрипника, а на днях у Львові «Підручник фотоаматора» Ю.Дороша.
У інших націй аматорська фотоґрафія є поважаною ділянкою культури, гуртує тисячі членів в Т-ва, дає почин живому, видавничому рухові книжок і журналів, а тисячі людей живуть з фотоґраф.-технічного промислу.
Цю прогалину в нашім культурнім життю Укр. Фот. Т-во хоче і старатиметься по своїй змозі виповнити.
З року в рік нашими життєвими супутниками є не тільки люди, які приходять та відходять, але й різні категорії: “зима”, “літо”, “холод”, “ніч”, “смерть” і ін. При цьому, якщо різниця між живими істотами, які нас оточують, сумніву не викликає, то щодо абстракцій та категорій – так є не завжди. Зазвичай над подібним ми просто не замислюємося і хіба мимохіть можемо порівняти цьогорічну весну з попередньою. Подекуди це роблять замість нас. Наприклад, нідерландський історик культури Йоган Гейзинга у своїй праці “Осінь Середньовіччя” блискуче підмітив, що літо та зима, темрява і світло, тепло та холод для нас і людей середньовіччя мали зовсім різні наслідки та значення. Ніби й логічно – ні електричного струму, ні газифікації, ні інших подібних цивілізаційних благ тоді ще не було. З іншого боку, подібним чином ми оцінюємо дійсність, намагаючись відповісти на такого характеру питання, не так вже й часто. Як мінімум тоді, коли читаємо книги, йдемо до музеїв чи бібліотек. Останнє завжди дає нагоду пережити навіть ті враження та емоції, з якими в реальному житті ще не зустрічалися. Скажімо, навіть смерть. Смерть поета. До прикладу, в інтерпретації місцевого художника Вільгельма Леопольського. Не надто знаного, але досить цікавого.
Людвік Марек
Який поет помер?
Роботи “Смерть Ацерна” побачили світ у 1860-х роках. Це одні із найвідоміших картин Вільгельма Леопольського – майстра, якого у свій час ставили на один рівень з Яном Матейком та Артуром Гротгером. На цю тему згаданий художник має одразу декілька полотен, що не може бути позбавленим інтересу і з нашого боку. Ацерн – це латинізований варіант прізвища знаного діяча пізнього ренесансу Себастьяна Кльоновича. Так той підписував свої твори (Acernis – клен). Блогери XVI століття сформували Кльоновичу образ борця з католицькою церквою та противника єзуїтів. За ці ідеї і зачепився Вільгельм Леопольський. Він намалював картину “Останні хвилини Кльоновича”. Ця робота народилась у Львові й була відзначена премією від австрійського уряду. Пізніше її викупив львівський музикант Людвік Марек, колекціонер та хороший друг Леопольського. Сьогодні це полотно зберігається у Національному музеї у Вроцлаві.
Вроцлавська “Смерть Ацерна”. Фото з https://sztukipiekne.pl
Трохи згодом, на замовлення свого шанувальника, колекціонера Ю. Вайгля, Вільгельм Леопольський знову звернувся до цього мотиву й намалював другу картину. Тепер художник змістив акценти і значно більше зосередив увагу на психологічному тлі, драмі-протистоянні між головними персонажами – мудрим, але суворим єзуїтом і виснаженим життям та його турботами Себастьяном Кльоновичем. Дія відбувається у шпиталі св. Лазаря у Любліні. Леопольський навмисне прибрав декорації, лікаря короля Іштвана Баторі, який був на першій картині, залишив лише двох співрозмовників. Один з них, хоч єзуїти і палили його книги, вагається… Він на роздоріжжі. У картині, в назві якої фігурує слово “смерть”, є дуже багато і від життя. Ще більше – драматизму і протиставлень. Очевидно, саме тому це полотно й привертає до себе увагу та довго не відпускає. Дана робота зберігається у Львівській національній галереї мистецтв імені Бориса Григоровича Возницького, куди потрапила зі збірки мецената та колекціонера Болеслава Ожеховича.
Львівська “Смерть Ацерна”. Фото з https://sztukipiekne.pl
Чому Себастьян Кльонович?
Себастіан Кльонович. Фото з www.wikiwand.com
Себастьян Кльонович (1545 – 1602) родом із села Сульмежице, що біля Каліша (Великопольща). Він здобував якісну, за мірками свого часу, освіту, зав’язану на опануванні мов, відзначався ерудицією. Імовірно, що перераховане – це наслідки його навчання й виховання при осередку єзуїтів у Каліші. Крім того, у молодості Кльонович трошки подорожував. Був також і у Львові. Відтак, уже в зрілому віці, свої враження, а також похвали на адресу Львова та Русі загалом, висловив у одному зі своїх найвідоміших творів – “Роксоланії”. Згаданий текст відзначається яскравими та живими образами, а до того ж ще й авторськими оцінками демократичних інституцій Львова і колоритними описами мешканців міста.
Обкладинка одного з видань “Роксолянії” Кльоновича
Себастьян Кльонович зумів побудувати досить успішну політичну кар’єру, а крім того – був викладачем та ректором Замойської академії. Водночас, багато писав. Між іншим, критикував окремі явища тогочасного суспільства й симпатизував ідеям Реформації. Через невідповідні та суперечливі дії, діставалося від нього і представникам духовенства. Це все, може і не завжди виправдано, але сформувало йому образ противника єзуїтів та опонента для католицької церкви.
Хто такий Вільгельм Леопольський?
Для багатьох українців не є таємницею, що у Дрогобичі навчався Іван Франко. Водночас, у згаданому галицькому містечку також народилися художники Ефраїм Ліліен та Маурицій Готтліб, творчість яких є надзвичайно знаковою у контексті єврейської культури. Врешті, у Дрогобичі також народились Юрій Котермак, він же Юрій Дрогобич, Бруно Шульц та, до прикладу, Вільгельм Леопольський (Wilhelm Leopolski).
Вільгельм Леопольський. В козацькій неволі. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Вільгельм Леопольський (1828 — 1892 рр.) – це видатний і неповторний живописець, трохи навіть революціонер (учасники повстання 1863 року не дадуть збрехати). Він закінчив Краківську школу образотворчих мистецтв, також навчався у Віденській академії мистецтв, у Мюнхен, його вчителем був Крістіан Рубен. Свого часу Вільгельм Леопольський подавав великі надії і сприймався на рівні з Артуром Гротгером та Яном Матейком. Короткий період свого життя цей майстер мешкав у Бродах, в 60-х і 70-х роках ХІХ століття у Львові. Тут навіть вивчав право, хоч від кар’єри адвоката відмовився на користь живопису. Наприкінці життя мешкав у Відні. Вільгельм Леопольський прославився як видатний портретист.
Незабаром, 22 грудня 2020 року, о 19:00 в приміщенні Палацу культури ім. Гната Хоткевича ( вулиця Кушевича, 1) Театр Хармс Шоу запрошує на прем’єру вистави Сингулярність.
На сцені покажуть історію про секту вчених, які вивчають навколишнє середовище доволі незвичайними методами.
В ролях: Катя Черняг, Олена Москаленко, Назарій Боденко, Айрін Сафарлі Автор сценарію та режисер: Герман Гошкадор
Перед тим, як реєструватися на виставу, зверніть будь ласка увагу на ключові слова до Сингулярності: авангард, 18+, ритуальне дійство, науковці-акціоністи, експерименти на сцені, мінімалізм.
Вхід: donation (будь-яка сума), за умови попередньої реєстрації.
Реєстрація за телефоном: 066 16 70 488
Церква Преображення Господнього у Львові належить не тільки до архітектурних перлин міста, але також є місцем, у якому творилася історія Української Греко-Католицької Церкви.
Свого часу вона була першим так величним храмом української громади у центральній частини міста. З радянською окупацією вона стала першим храмом, який радянська влада намагалася прибрати до рук через лояльного їй відступника від УГКЦ отця д-ра Гавриїла Костельника. І знову ж таки, не світанку незалежності України, а саме 29 жовтня 1989 року вона стала першою церквою, яка повернулася до лона рідної Української Греко-Католицької Церкви і звідки розпочався рух за її свободу по цілій Україні. Через це її місце є особливим у історії як УГКЦ, так і Львівської Архиєпархії зокрема.
Церква Преображення Господнього, 1900-1905 рр.
Зважаючи на це, кожна пам’ятна річ, пов’язана з історією цього храму є дуже дорогою не тільки для її прихожан, але й для усіх вірних нашої Церкви. Нещодавно один з моїх дуже близьких приятелів, знаючи моє зацікавлення спадщиною митрополита Андрея Шептицького, показав мені оригінал грамоти заснування Преображенської церкви у Львові, підписаний трьома єпископами, що її освячували. Ними були митрополит Андрей Шептицький, архиєпископ Львівський, єпископ Константин Чехович, єпископ Перемиський та єпископ Григорій Хомишин, єпископ Станіславівський. Оминаючи тяжку історію, пов’язану з цією грамотою, скажу тільки те, що вона була вирвана в часі одного з одного з обшуків працівниками НКВД з головного престолу храму і чудом збереглася. Видно так було завгодно Божому Провидінню.
Грамота писана на дуже делікатному тонкому водостійкому папері розміром 29х20,5. У верхній частині грамоти знаходиться текст, у якому стверджується факт посвячення церкви Преображення Господнього, як також і те, що при освяченні престолу в ньому було покладено мощі св. священномученика Йосафата.
З цього б виходило, що храм Преображення Господнього має ще одного свого покровителя серед святих, який є мучеником за єдність Христової Церкви. Ця єдність була так бажаною митрополитом Андреєм Шептицьким. Справі наближення єдності Христової Церкви він присвятив ціле своє життя. Тому не виглядає випадковим, що в престіл, на якому щоденно звершується Божественна Літургія він поклав мощі св. священномученика Йосафата Полоцького. Бажав, мабуть, щоби ця церква стала місцем, з якого розпочнеться процес церковного єднання.
Церква Преображення Господнього, 1906 р. (фото М.Мюнца)
Далі слідує дата освячення церкви і престолу – Львів, 16 квітня 1906 року. Опісля слідують підписи. Спочатку церковних ієрархів, а потім присутніх почесних достойних гостей та духовенства. Деякі підписи досить легко відчитати, над деякими слід ще трохи попрацювати, щоби їх відчитати. Про кожного з підписантів можна писати окрему статтю, але я залишу це на пізніше.
На даний час моїм завданням є сповістити науковців та зацікавлених, що Грамота заснування церкви Преображення Господнього віднайдена та знаходиться на реставрації. Слід також додати важливу деталь, що грамота була складена у кілька згинів та стверджена сургучною печаткою. Щоправда печатка була зламана, тому не можна побачити на ній жодного тексту. Але її слід чітко видно.
Віднайдена грамота освячення церкви Преображення Господнього у Львові
Грамота освячення
церкви Преображення Господнього у Львові
від 16 квітня 1906 року
(текст оригінальний)
«Всѣмъ, кому вѣдати подобаєтъ, и҆звѣстнω творимъ, ѩкω по благода҆ти Бж҃ей ѻ҆свѧтихомъ сей Храмъ Преображенїѩ Гдн҅҃ѩ и жертвенникъ сей положенїємъ мощей въ немъ св: Сщ҃енномученика Іωсафата, Архїєп҃па Полоцкагω.
Въ Львѣвградѣ въ Неделю Мироносицъ дне í҃ѕ апрѣлїѧ Р.Б. ֧ацѕ.
Андрей Митрополитъ
Константинъ, Єпискпопъ Перемискій
Григорій, Єпископ Станиславѻвскій
Дръ Іосифъ Делькевичъ, Председатель Народного Дома
(нерозбірливо) архіякон Стан[иславівської] капіт[ули]
Леонь Туркевичъ, архидіяконъ Митр[пололичої] Капітули
Дръ (нерозбірливо)
Павелъ Матковский, Архідіакон руського собора (нерозбірливо) Перемиской
Олександр Чемеринский, парох і декан Золочева
Мартин Пакиж
Кр[и]л[ошанин]. Пюрко
Проф. Дръ Іосифъ Комарницький
Михаиль Матковський, декан Горожанський
свящ. Др Стефан Юрик
свящ. Іоан А. Давидович
проф. Іоань Костецький, містопредсідатель Народного Дома
(нерозбірливо)
(нерозбірливо)»
Надзвичайно цікавими є обставини, за яких відбулося освячення церкви Преображення Господнього у Львові. Про них обильно писали тогочасні львівські часописи, зокрема такі як «Руслан» і «Діло». Для того, щоби читачі мали можливість поринути у той час і зрозуміти атмосферу дня освячення церкви, приводжу у додатку замітки з того дня, що їх подають згадані часописи.
Храм Преображення Господнього, збудований на руїнах монастиря тринітаріїв. Фото початку XX ст.
Замітки у часописах «Руслан» і «Діло»
про освячення церкви Преображення Господнього у Львові
(оригінальний правопис збережено)
«Посьвяченє Преображеньскої церкви у Львові відбулося вчерашної недїлї при участи численного духовенства всїх трех обрядів, начальників найвисших краєвих урядів і ин. Торжественного чину посьвяченя довершив Є. Екс. Митрополит Шептицкий в окруженю обох руских Владик перемиского і станиславівского та архієпископів кс. Більчевского і Теодоровича. З представителїв властий було: кр[аєвий]. маршалок гр. Баденї, віцепрезидент намісництва гр. Лось, ген. Брудерман, президент висшого кр[аєвого]. суду др. Тхоржницкий, віцепрез[идент]. апеляциї др. Дилєвский, віцепрез[идент]. скарбу др. Коритовський, віцепрез[идент]. кр[аєвої]. ради шкільної др. Плажек, академічний сенат університету, посли Король і Глиджук, президент міста Михальський і инші. По чинї посьвяченя церкви відправив Митрополит Службу Божу, підчас якої мав проповідь о. Давидяк. Війскову асистецию творила компанія 95 п. піх. Вірних зібралося велике множество і заповнили всї сумежнї улицї коло Преображеньскої церкви».
«Руслан», ч. 80, Львів, вторник дня 18 цьвітня (1 мая) 1906, с. 3.
Вул. Краківська та церква Преображення Господнього. Листівка 1912 року
«Посьвяченє Преображеньскої церкви у Львові відбулося вчера дуже величаво. Богослуженя розпочалися ще у суботу вечірнею з литією та проповідию, почім слідувала утреня. Вчера рано, вже по 7 год. нова церква стала наповнятися вірними та численним духовеньством. О пів до 8 наспіли процесиї з церкви Успеньскої, сьв. Юра, ОО.Василиян, сьв. Параскевії, сьв. Миколая і сьв. ап. Петра і Павла. Явилася в комплєті цїла руска капітула і богато духовенства з провінциї. Перемиску і станиславівску капітулу репрезентували єпископи Чехович і Хомишин з асистою. По приїздї митрополита Шептицкого розпочався чин посьвячення церкви. Незабаром двигнувся процесийний обхід довкола церкви, що розпочався церковними процесиями, за котрими йшли тисячі вірних, рускі товариства з прапорами, хори бурс Народного Дому і Ставропігії, питомцї духовної семинариї під проводом своїх настоятелів, університетський сенат, сьвященики, архієпископи польський і вірменський з асистою, рускі архієреї з асистою і митрополит Шептицкий з асистою. За ними ступали представителі всяких властий, державних, автономічних і війскових, представителї ріжних руских інституций та товариств. По чинї посьвяченя церкви наступила архиєрейска служба Божа, підчас котрої о. Давидяк виголосив проповідь всередині церкви, а о. д-р Бартошевский на дворі. Простора церква, одна з найбільших сьвятинь у Львові, була заповнена битком публікою, а рівночасно тисячі вірних стояли під церквою. Підчас осьвяченя і служби Божої творила асистенцию компанія 95 п[олку]. піхоти, що давала приписані сальви. Віддїл війска удержував шпалер всередині церкви. О годинї пів до 3 по полудни скінчилося ціле церковне торжество, нарід почав розходитися, стали й роз’їздитися всякі сьвітскі достойники, запрошені на се торжество. Після заповідженої програми тепер мала відбутися гостина в сали Народного Дому. Як звісно україньско-руска громада рішила не брати участи в сїй гостинї з причин, виложених в однім з попередних чисел нашого дневника. Се рішенє виконано вчера солідарно. Як зачувати, навіть станиславівский єпископ, д-р Хомишин хотїв спершу відтягнутися від гостини у москвофілів і лише в послідній хвили дався упросити з огляду на инших владик. Як дуже не по нутру був аранжерам з Народного Дому той бойкот їх «паради» україньско-рускою інтелігенциєю, можна зміркувати з факту, що москвофільскі верховоди силоміць тягнули деяких наших людей з під церкви до Народного Дому, очевидно безуспішно. Характеристичне також, що й деякі представителі властий не конче були ласі на москвофільске «угощеніє», бо от маршалка гр. Баденї аж з карити удалося аранжерам стягнути до Народного Дому. І відбулася та гостина, обчислена на 500 людий, при участи кількадесятьох осіб, самих «ранійших» москвофілів, між котрими найшлося кільканадцять представителів властий. Тоасти виголосили: митрополит Шептицкий [за цісара і папу], о. д-р Делькевич, д-р Дудикевич, що впевнював о любови руского народу до Поляків, проф. Костецкий, д-р Антоневич. Із запрошених чужих достойників говорили вірменський архієпископ Теодорович (ломаною русчиною) на тему, що відноситься з рівною любовю до обох народів, руского та польского, і маршалок гр. Баденї, котрий зазначив, що при акциї будови церков та костелів оба народи ступають в згодї. Підчас пиру відчитано також телеграму, наспівшу від цісарської канцелярії, котрою цїсар повідомляє, що приняв заяви вдячности і преданности до відомости. Була се відповідь на адресу, яку управа Народого Дому вислала на кілька днів перед посьвяченям церкви до цїсаря з подякою за площу і часть мурів, подаровані цісарем свого часу галицьким Русинами під будову теперішнього Народного Дому і посвяченої тепер церкви».
«Діло», ч. 75, Львів, понеділок 17 (30 цьвітня) 1906, Р. XXVII, с. 3.
Сьогоднішня наша знахідка стосується архітектури Львівщини. В колекції Державної наукової архітектурно-будівельної бібліотеки імені В.Г. Заболотного нам вдалось натрапити на фото святині з Львівщини 1977 року.
На представлених світлинах можна побачити костел Усіх Святих у селі Годовиця Пустомитівського району Львівської області.
Костел Усіх Святих у селі Годовиця, 1977 р. Фото: В. ЛащенкоКостел Усіх Святих у селі Годовиця, 1977 р. Фото: В. ЛащенкоКостел Усіх Святих у селі Годовиця, 1977 р. Фото: В. ЛащенкоКостел Усіх Святих у селі Годовиця, 1977 р. Фото: В. Лащенко
Костел є пам’яткою архітектури ХVІІІ ст.. Він був побудований відомим архітектором Бернардом Меретином у стилі бароко. Костел Усіх Святих вважається справжнім шедевром мистецтва. Скульптурне оздоблення належало геніальному Йоганну Георгу Пінзелю і є найбільшим досягненням львівської школи барокової скульптури. Будівля навіть здалеку привертає увагу пропорціями та деталями.
Костел Усіх Святих у селі Годовиця, 1977 р. Фото: В. ЛащенкоКостел Усіх Святих у селі Годовиця, 1977 р. Фото: В. ЛащенкоКостел Усіх Святих у селі Годовиця, 1977 р. Фото: В. Лащенко
І хоча храм включений до реєстру пам’яток архітектури національного значення, наразі він перебуває в критичному стані. Але є надія на краще. Храм хочуть реставрувати і врятувати цю красу.
Працівники бібліотеки виставили на сторінці світлини з негативів, зроблених фотографом В. Лащенком, які зберігаються у фонді бібліотеки.
17 грудня 2020 р. о 15 год. у Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові (вул. Івана Франка, 154) відбудеться відкриття персональної виставки Софії Ватуляк «Портрет Ангела».
Софія Ватуляк
Ангел – духовна істота, що створена Богом, виконує Його волю та є посередником між Ним та людьми. Але який він є? Як ми собі уявляємо Ангела? Звичайно, кожен по-своєму. В кожного з нас він свій і кожного з нас він скеровує, охороняє та не дає зневіритись. Треба лиш тільки відчути свого Ангела та прислухатися до нього.
Напередодні найулюбленішого дитячого свята Миколая та впродовж Різдвяно-новорічних свят художниця Софія Ватуляк у музеї буде знайомити нас із своїми Ангелами. Такими, якими вона їх бачить – світлими, кольоровими та теплими, тими, що дають надію.
Софія Ватуляк. Ангели
Довідково: Софія Ватуляк – щаслива дружина і мама чотирьох прекрасних дітей, мисткиня, поетка, лектор, парапсихолог, власниця бізнесу.
Керівник – засновник: “Барви” Artstudio Sofiya Vatulyak (2013); проектів для дорослих і дітей: “Художні посиденьки” (2017); “Суботні малювання” (2018).
Організатор щорічних виставок Artstudio Sofiya Vatulyak з 2013 – 2020рр.
Учні Artstudio Sofiya Vatulyak з 2013 -2020 зайняли близько 30 призових місць у міських та українських конкурсах, 5 півфіналістів у Міжнародному конкурсі в Римі 2017 та 1 і 3 місце у Лондонському конкурсі Golden Time 2020
Софія Ватуляк. Віднайдений рай
Софія Ватуляк – призер міжнародного конкурсу: Mundial 1992 Іспанія, Golden time, Canada2020 . Її мистецькі твори живуть приватних колекціях України: у Львові, Запоріжжі, Києві, Луцьку, Чернівцях, а також за кордоном: у Вроцлаві (Польща), Римі, Філадельфії (США), Флориді (США), Відні (Австрія), Малазі (Іспанія).
Відкриття виставки відбудеться з дотриманням всіх карантинних норм (температурний скрінінг, дотримання соціальної дистанції, захисна маска, використання дезінфектора).
Працівники Центру Культурно-Мистецьких Ініціатив у Львові Андрій Сендецький, Олег Болюк, Сергій Гаврилович та Віра Галайко виявили автентичні розписи у під’їзді кам’яниці 1905–1906 рр., зведеній за проєктом архітектурного бюро Івана Левинського (сучасна адреса вул. Академіка Богомольця, 7).
Автентична поліхромія в кам’яниці архітектурного бюро Івана Левинського (вул. Академіка Богомольця, 7)Автентична поліхромія в кам’яниці архітектурного бюро Івана Левинського (вул. Академіка Богомольця, 7)
Хрестове склепіння входу в будинок у первісному вигляді було оздоблене розписами з рослинними мотивами. Поліхромію орнаменту, що дещо нагадує арабески, доведеться ще дослідити, оскільки розчищено тільки фрагмент розпису склепіння. Подаємо тільки короткий фотозвіт фрагменту відкриття розпису з-під шару побілки – пише Центр Культурно-Мистецьких Ініціатив у Львові.
Свято Андрія – одне з найвеселіших і відзначається на вшанування Апостола Андрія Первозванного, покровителя Української Церкви і співзасновника древнього Києва. Андрій Первозванний – християнський святий, проповідник.
Але народні звичаї та обряди мають дохристиянське походження, пов’язане з таїнствами любовної магії, що потім переродилися у ворожіння. Ці традиції були дуже популярними серед хлопців і дівчат і вважалися невід’ємним атрибутом молодіжних вечорниць. Вони проводилися в оселі шанованої у громаді жінки, яка викликала довіру у спільноті, тож вела нагляд за молодими людьми.
Ще до заходу сонця першими приходили дівчата, щоб встигнути зварити спільну вечерю і спекти круглу з діркою пшеничну паляницю – Калиту. Її місили частками усі дівчата. Ці шматочки скидалися до загальної діжі. До тіста додавали родзинки, сушені вишні, горіхи. А далі були забави з кусанням Калити. Серед присутніх обирали Пана Калитинського (писаря, діда). Саме він провадив конкурс із відкушування паляниці, посмикуючи підвішеною через сволок Калитою. Пан Коцюбинський (Кочержинський), кусаючи паляницю, не повинен був розсміятися. Інакше ризикував бути вимазаним сажею. Хто ж укусить Калиту, той одружиться найближчим часом. Дівчата куштували паляницю задарма, а хлопці мусили заплатити за шматок солодкої Калити. Після частувань ритуальним десертом присутні сідали до спільної вечері, під час якої обов’язково колядували. На вечорницях обов’язково звучали побажання одруження після м’ясниць, перед Великодним постом.
Андрій Левик – охоронець історичної спадщини.Андрій Салюк – очільник Українського Товариства охорони пам’яток історії та культуриАндрій Мацола – меценат, перший приватний броварАндрій Бокотей – майстер декоративно-ужиткового мистецтва
Цього вечора хлопцям дозволялося чинити бешкет… У когось на ранок знаходили воза на даху, зав’язані мотузком двері, припнятого до клямки вхідних дверей коня. Хвіртки, ворота ґазд, у котрих дівчата на виданні, плавали у річці, клуні, частково або цілком розібрані. Особливо діставалося хазяям, які чинили опір засватати котрусь із дівчат. Бувало: поливали стежки незаміжніх дівчат буряковим квасом, посипали соломою. При тім могли постраждати від бешкетників і якісь не причетні за змістом сусіди… Серед потерпілих бував і я, батько двох доньок-старшокласниць. Довелося шукати хвіртку за школою, куди вела дорога, встелена моїми дровами. Не скажу, що отримав задоволення від ліквідації наслідків. Хоча за традицією, не мав би ображатися на парубоцькі жарти.
Андрій Содомора, письменник, перекладач, лауреат премійАндрій Дорош, історик, мистецтвознавець, колекціонерАндрій Кучерепа – керівник ВІА «Ватра»Андрій Миколайчук – співак, композитор
…Ближче до півночі починалося ворожіння, якого з нетерпінням очікували дівчата. Слід зазначити, що пари, спрогнозовані на Андріївських вечорницях, були значно міцнішими, ніж зведені екстрасенсами, телесвахами, шлюбними агенціями. Не складають конкуренцію ворожбі на Андріївських вечорницях й знайомства в Інтернеті.
З нагоди Свята Андрія вітаю усіх власників цього імені. В першу чергу, це велика честь і відповідальність бути тезком Первозванного. Хто з Андріїв неодружений, хай знайде собі суджену. Хто сімейний, хай чекає найближчим часом сватів до дітей, онуків, правнуків, або засилає посланців з короваєм. Будьте здорові! А про тих, хто полинув у кращий світ – наша добра згадка.
Магія цифр, масонський задум або мода на романтизм – ці версії кружляють навколо палацу Шенборнів на Закарпатті, більш знаного як санаторій “Карпати”.
Починаючи з Вікіпедії, всі сайти повторюють майже все в унісон загальні цифри, що містяться в цій будівлі.
Приведу приклад з сайту guide.karpaty.ua : “Будівля замку має своєрідну родзинку: її побудовано за астрономічнім принципом. Це означає, що кожний елемент споруди не тільки виконує свою практичну функцію, але й має символічне значення. Так, кількість вікон становить 365 — за кількістю днів року. Ще одне віконце замуроване на випадок високосного року. Димоходів у палаці — 52, стільки ж, скільки у році тижнів. Входів 12 — за числом місяців, а кути замку прикрашають 4 вежі, що відповідають 4 порам року.”
Отож, я спробував перевірити цю інформацію. Спершу – перевірка кількості вікон.
Перед поїздкою я зробив “домашню заготовку” – схематичний план палацу з нумерацією усіх площин.
Схематичний план будівлі
Двічі обійшовши будівлю, я ретельно порахував усі можливі вікна (звичайні, сліпі або замуровані, дахові, дірку-витяжку, а також два вікна, які з’явились на місці колишнього наскрізного проїзду
Приклади сліпих вікон (Сліпе вікно — ніша в стіні, що імітує віконний отвір)Дірка-витяжка і вікна на місці замурованого наскрізного проїздуДірка-витяжка і вікна на місці замурованого наскрізного проїздуДірка-витяжка і вікна на місці замурованого наскрізного проїзду
В результаті вийшла ось така таблиця:
Зведена таблиця
Висновок: усіх отворів назовні палацу є 265!!! А мало б бути 365 вікон…
Якщо врахувати знайдені всередині 15 вікон, то десь там мало б бути ще 85!
Дуже сумнівно, що в інтер’єрі палацу знайдеться така значна кількість віконних отворів…
Далі – димарі!
Можете порахувати самі – на виді зверху видно 30 димарів! Де може приховуватись іще 22 – не знаю!
Можливо має рацію сайт Ukraina Incognita на якому стверджується, що 52 – це число кімнат (тижнів). Це гарна версія, оскільки навряд чи хто-небудь з туристів зможе це перевірити.
Крім того, Ukraina Incognita пише, що “в давнину замок мав два підземних ходи, які з’єднували приміщення першого і другого поверхів”. Це не тільки важко перевірити, це навіть складно собі уявити!!!
А те, що усе це нісенітниці, підтверджує стара світлина, на якій видно, що один з корпусів від початку був менший на цілий поверх, а отже сучасний палац має іншу кількість вікон, кімнат і димарів!
Палац Шенборнів. Джерело – сайт Час Закарпаття
Палац Шенборнів. Джерело – сайт Час Закарпаття
Зі входами до замку – складніше, так як незрозуміло, чи треба враховувати лише зовнішні двері, чи також і внутрішні? Крім того, на годинниковій вежі між димарями є лаз на піддашшя – його теж рахувати як вхід?
З вежами на кутах замку – усе просто: на фото 6 добре видно, що їх тільки три, а враховуючи, що каплиці не було, то палац мав тільки одну вежу!!! Тобто з чотирма порами року теж не виходить…
Вона настільки затоплена, що майже ніколи не потрапляє на фото, як на самій першій світлині цього посту. Вікна з вітражами розташовані так, що спад даху майже стикається з лівим вікном. Карниз не співпадає по висоті з карнизом на каплиці, а найбільш цікавим є те, що він є на стіні палацу всередині каплиці.
Вікна з вітражами і карниз палацу
Очевидно, що початково каплиці не було і замість неї навіть був прохід. Це видно на порівняльному фото №10, де на кольоровій поштівці – графиня Тереза Шенборн-Бухгейм з сином Георгом (1908 р.). А на фото №11 періоду Першої світової війни вже помітно високий дах каплиці, а також те, що найближчий до озера корпус став двоповерховим.
ФотопорівнянняАвстро-угорські вояки відпочивають біля озера (1914-1915 р.р.). Джерело: Хроніки Любарта
В п’ятницю, 11 грудня 2020 року, у Львівському Палаці мистецтв відкрилась художня виставка «Захід-Схід разом» присвячена пам’яті Олега Микити. Виставка організована Львівською обласною організацією національної Спілки художників за підтримки Українського культурного фонду.
Концепція мистецького проєкту «Захід-Схід разом» була придумана головою ЛООНСХУ Олегом Микитою і мала на меті в одній експозиції об’єднати художні твори митців західних та східних регіонів України. Виставку Олег Микита планував показати у Маріуполі, а згодом по всій країні. Проте не судилось… Раптова смерть завадила пану Олегу реалізувати свою мрію.
Отож, ЛООНСХ вирішила таки втілити проєкт та присвятити мистецьку виставку художників Заходу та Сходу пам’яті Олега Микити, невтомного діяча мистецтва та багатолітнього голови правління Львівської Спілки художників. Проте експозиція спочатку буде експонуватися у Львові, а вже згодом, помандрує в інші міста.
Валерій Юричковський, член Маріупольської СХ, співорганізатор виставки.«Мистецтво – складова нашої культури та державності. Такими виставками ми укріплюємо культурний фундамент нації, показуємо, що українці – це єдиний народ. Олег Микита відійшов у кращий світ, але його ідея – показати, що митці заходу і сходу України разом – здійснилася».
Орест Скоп, головний художник Львівського Палацу Мистецтв, член Львівської СХ.«Коли зірки гаснуть, світло від них ще доходить до нас. Олег Теодорович Микита любив життя, людей, кохався в мистецтві. Його Велика Справа продовжує жити і дарувати радість, а це надзвичайно важливо».
Виставка реалізовується за підтримки Українського культурного фонду та експонуватиметься впродовж місяця у Львівському палаці мистецтв. До експозицію ввійдуть живописні роботи 46 українських митців на найрізноманітнішу тематику. Серед інших, це твори народних художників України Віктора Пономарьова, Миколи Андрущенка, Віктора Москалюка та багатьох інших. Заплановано також видання повноколірного каталога виставки. Після експонування у Львові, виставку повезуть до Маріуполя.
Українська композиторка, вокалістка та піаністка Дана Винницька створила проект “Polska jak poezja”, який має на меті популяризувати польську поезію в Польщі та Україні.
Дана Винницька зазначила, що цей рік, коли більшість концертів було скасовано, для неї став ідеальним часом для розвитку та здійснення власних мистецьких мрій.
Композиторку завжди цікавила поезія та література: добре знаючи українську, вона захотіла глибше познайомитися з сучасною польською поезією.
«Захотілось зрозуміти феномен і успіх польської поезії на світовому рівні. Країна має загалом 8 лауреатів нагороди Нобеля в різних категоріях, 5 з яких присуджено в галузі літератури. Я придумала проект “Польща як поезія” і отримала 3-місячну стипендію від польського міністра культури. Ідея полягала в тому, що за ці три місяці я читаючи різні польські вірші, скомпонувала музику до трьох вибраних текстів, записала із запрошеними музикантами, зробила відео і опублікувала в соціальних мережах таких як facebook, youtube, instagram», – розповіла Дана Винницька.
Перша композиція “Libacja” була написана до на тексту Томаша Ружицького i з його книги “Капітан X”.
Друга композиція “Фібо” була створена до тексту Ганни Янчак “11235813” (зі збірки “Легкий холод”) в рамках проекту “Polska jak poezja”.
Слова і мелодія переплітаються в одній структурі і показують математичну послідовність Фібоначчі.
Третій твір з циклу “Polska jak poezja ” був створений до тексту “Два Рухи” Войчєха Боновіча.
«Цей вірш є для мене особливо промовистим сьогодні, в цей дивний і складний рік. Він дає віру і говорить правдиво про Природу, яка жила і буде жити своїм життям, незалежно від наших проблем, воєн, непорозумінь. Вона завжди може бути для нас місцем втечі для рафінації наших думок», – зазначила музикантка.
За словами Дани Винницької, завдяки цьому проекту вона мала можливість дати нове життя вже написаним віршам, популяризувати польську поезію в Польщі та Україні для своїх фанів та отримати велике задоволення від процесу читання та компонування.
Українська композиторка, піаністка та вокалістка (DAGADANA, Shocklad, Babooshki) Дана Винницька зараз живе і працює в Польщі.
Павло Табаков та артисти його Творчої школи до Новорічно-Різдвяних свят підготували благодійний шоу-мюзикл «Фабрика Санти». Ця постановка уже два роки поспіль збирає аншлаги в Київському театрі опери. Минулого року для львів’ян було організовано три покази. Цьогоріч виставу для усієї родини (з дотриманням усіх карантиних вимог) вдасться показати у клубі «Малевич» тільки 20 грудня – о 16:00та о 19:30. Причому на першій юні артисти виступатимуть для сиріт, дітей з особливими потребами та родин бійців АТО – загалом це близько 300 дітейзі Львова та області.
Мюзикл Павла Табакова «Фабрика Санти»
Благодійні вистави стали уже традиційними для артистів Творчої школи Павла Табакова. Роль помічників Санти – їхнє друге покликаня. Цього року діти-глядачі не просто побачать шоу, а пройдуть посвяту в помічники Санти, адже «У Миколая, Санти немає інакших рук, окрім наших».
Мюзикл Павла Табакова «Фабрика Санти»
Автором мюзиклу є композитор, співак, переможець «Голосу країни-2» Павло Табаков. Постановка об’єднує 32 музичні номери, живе звучання найкращих голосів Творчої школи Табакова, мультимедійні екрани, спецефекти, яскраві костюми. Спеціальним гостем свята стане сам автор – Tabakov.
Мюзикл Павла Табакова «Фабрика Санти»
Казка живе доти, доки є люди, які творять її для інших. Допомагають цього року артистам Творчої школи у підготовці подарунків благодійники Олександр Бережанський (BERTAgroop, мережі “Близенько”, “Чистенько”) та Ольга Новосад, а в організації свята – компанії Каміком, Кайлас-К, Impulsis таThundermarkGames.
Історія рівненського футболу, який сьогодні все більше набирає популярності завдяки футбольному клубу “Верес”, доносить до нас інформацію й про не менш славетне його минуле. Серед футбольних зірок краю далеких 30-х років і перших повоєнних десятиліть особливо яскравим є ім’я Леоніда Молчановського. Це йому — футболісту і тренеру, якого неймовірно цінували і поважали не лише спортсмени, а й тисячі вболівальників, — у квітні 2015-го на стіні Рівненського стадіону “Авангард” встановили меморіальну дошку.
крайній справа – Л.Молчановський
Народився Леонід Молчановський у 1913 році в Дубні в сім’ї православного священика Серафима Молчановського. Його дід Іван Никифорович Молчановський (1826-1882) був рівнянином. Він вчителював у Рівненському фундушевому приходському двокласному училищі й мешкав із сім’єю на вулиці Гімназійній в будинку для вчителів (тепер Драгоманова, 17). У вчителя Молчановського було троє синів, які стали священиками. Батько Леоніда Серафим Іванович закінчив Клеванське духовне училище, а згодом Кременецьку духовну семінарію. Мати — красуня із Дерманя Пелагея Толста.
Батьки Л.Молчановського о. Серафим і Пелагея, 1925
На початку ХХ століття молода сім’я Молчановських мешкала в Рівному на вулиці Міцкевича. У цій сім’ї народилося семеро дітей, доля яких склалася по-різному, й не завжди була до них прихильною. Матушка Пелагея, окрім надзвичайної зовнішньої краси, мала неабиякий музичний та акторський талант. Вона виступала на сценах місцевих театрів, про що свідчили яскраві афіші. Це була надзвичайно інтелігентна родина, тут панували любов, доброта, повага до старших. Отець Серафим служив у Дубні настоятелем Свято-Іллінського храму, а сім’я мешкала в будинку поруч із собором.
Леонід Молчановський, 1930-і рр.
Шкільні роки і юність майбутнього футболіста минули Дубні, де він навчався у місцевій гімназії. Разом з ним навчалися майбутній відомий вчений-археолог Ігор Свєшніков і майбутній травознавець Іван Носаль. Ще в шкільні роки Леонід організував футбольну команду “Малятко”. Для кожного гравця власноруч виготовив емблеми. Навіть м’яча сам зшив з висушеного коров’ячого пухиря, узявши його на бойні. Гімназист Молчановський грав за футбольний спортивний клуб “Сокіл”. Згодом став гравцем Луцького футбольного клубу ПКС (“Поліційний клуб спортовий”). При цьому за 53 кілометри з Дубна до Луцька на тренування їздив велосипедом.
Родина Молчановських у селі Рачин, 1930-і роки
У 1937 році українського футболіста запросили виступати за робітничу збірну Польщі. З кожною грою Молчановський ставав усе більш результативним гравцем і рідко залишав футбольне поле без забитого у ворота противника гола. За його особистими підрахунками лише до 1937 року він забив майже 400 голів.
Особливо пам’ятним був матч у Рівному в 1941 році за десять днів до початку війни на полі старого стадіону з дерев’яними трибунами. Тут уперше зустрілися рівненська футбольна команда “Спартак” із київським “Динамо”. У цьому поєдинку брав участь і Леонід Молчановський, якого запросили із дубенського “Сокола”.
Рівненська футбольна команда “Локомотив”, 1950-і роки
У 1944 році Леоніда, як українця-західняка, призвали до лав радянської армії і відправили в Башкирію. Там він, як колишній син священика, сповна відчув до себе “особливе” ставлення. Повернувшись у 1946 році в рідні краї, Леонід Серафимович продовжив футбольну кар’єру як гравець і тренер у рівненській команді “Локомотив”, а потім — “Колгоспник”.За 15 років праці у місцевій ДЮСШ він вивів на футбольне поле майже 2 тисячі хлопчаків. За надзвичайну майстерність знавці та шанувальники футболу називали Леоніда Молчановського місцевим “Пеле”. Перспективного футболіста запрошували грати в команди Грузії, Москви, Польщі й навіть Англії. Але він корінням вріс у рідну землю й не бачив себе поза нею.
Сім’я Леоніда Молчановського, 1940-і рр.
Леонід Молчановський був надзвичайно вихованою, інтелігентною людиною. Окрім рідної мови знав ще кілька — французьку, німецьку, польську. Мав гарний голос, грав на музичних інструментах. Особливо любив гітару, на якій акомпанував друзям, коли вони збиралися у гостинному домі Молчановських на вечірки. З дитинства любив тварин, і всі вони в нього були дресировані. Дуже любив коней.
Рівне, 1950-і рр. стадіон “Колгоспник”
Його доньки згадували: “Батька, здавалося, усі пташки знали. У 50-і роки ми жили в Рівному на вулиці Дімітрова (тепер Дворецька). Коли взимку батько повертався додому, до нього всі синички зліталися, впізнавали його”. Леонід Молчановський дуже любив дітей і був великим авторитетом для дітвори з усієї вулиці. Його онуки всьому кращому навчилися у діда. На честь діда-футболіста назвали його правнука. Нині Леоніду Молчановському-молодшому виповнилося сімнадцять.
Леонід Молчановський з юними вихованцями
Нелегкими були й долі футболістів з команди Молчановського. Багато хто з них були сиротами, тому за батька їм ставав тренер. Леонід Серафимович їздив по селах, підбираючи здібних до навчання грі у справжній футбол хлопчаків. Але навчав своїх вихованців не лише грамотній грі, а й гарним манерам, ввічливого ставлення до жінок. Ніхто ніколи не чув від цієї людини грубого образливого слова. Він навіть поза стадіоном не дозволяв собі ходити в спортивному одязі. Завжди на ньому був охайний костюм, сорочка, краватка. Старше покоління рівненських футболістів до сьогодні згадують Леоніда Серафимовича, як взірець людини високої культури, безмежної щедрості й доброти.
Рівне, 1960-і роки
Він був неймовірно відданий своїй сім’ї, коханій дружині, з якою прожив у любові й вірності все життя, донькам, онукам — усій великій родині Молчановських, яких доля розкидала по всьому світу. Помер Леонід Серафимович Молчановський в 1995 році в Рівному.
Л.С. Молчановський. Його останній матч, 1973 рік
Нині в Рівному живе його старша донька Ірина Леонідівна, яка обрала професію дитячого лікаря. Молодша дочка — Серафима Леонідівна за фахом інженер-конструктор космічних кораблів, усе життя працювала в Рівному на РЗВА. Нині мешкає на Київщині. У родинах його доньок, у родинах Молчановських, Салієнків, Бучковських, у родинах ветеранів рівненського футболу збереглися найтепліші спогади й унікальні світлини про футболіста і тренера, який по праву увійшов у когорту легенд рівненського футболу.
На пл. Коліївщини у Львові почали археологічні розкопки, що триватимуть близько двох тижнів. Вони передуватимуть масштабній реконструкції площі, яку запланували на 2021 рік. Про це пише ZAXID.NET Як розповів фахівець із міської археології НДЦ «Рятівна археологічна служба» Остап Лазурко, роботи триватимуть два тижні. «Ми маємо обмежену площу робіт – 12 м2, тому археологи працюватимуть на площі до двох тижнів. Ми заклали частину розкопу таким чином, аби натрапити на подвір’я тих будинків, що були на місці площі до ХІХ ст.», – розповів Остап Лазурко. Завали самих будинків сподіваються знайти ближче до межі площі з сусідніми вулицями, а ближче до середини площі – споруди, що були в подвір’ї. Поки що ж вдалося розкопати суцільний завал готичної цегли. Площа Коліївщини Наступного року археологи вестимуть археологічний нагляд за самою реконструкцією, зокрема заміною комунікацій та благоустроєм території. Вартість археологічних робіт становить 31 тис. грн. Нагадаємо, 12 лютого Львівська міськрада підписала меморандум про співпрацю з єврейськими організаціями для збереження культурної спадщини. Угода передбачає реконструкцію пл. Коліївщини з відтворенням історичних елементів. Восени архітектори виставили на обговорення варіанти проекту реконструкції площі, що передбачатиме відновлення криниці та облаштування громадського простору. Зазначимо, що пл. Коліївщини, що між вул. Староєврейською та Братів Рогатинців, виникла у ранній австрійський період на місці старої єврейської дільниці. Первісно площа називалася Жидівською, а у 1871 році після переведення конскрипційної нумерації на вуличну її перейменували на пл. Векслярську. У 1944 році радянська влада змінила назву на пл. Коліївщини.
На сайті Фотографії старого Львова про життя і діяльність Івана Боберського вже з’явилося чимало публікацій. Багато написано про його громадську та педагогічну працю, внесок у становлення та розвиток українського тіловиховання, фотографічну спадщину тощо.
Сьогодні пропонуємо читачам ознайомитися зі спогадами його вихованця Тараса Франка. Нагадаємо, що останній, завдяки Іванові Боберському, навчаючись в Академічній гімназії у Львові, зацікавився фізичним вихованням і різними видами спорту, згодом став членом гімнастичного товариства «Сокіл-Батько», спортового товариства «Україна», писав розвідки з актуальних питань тіловиховання, а в грудні 1910 р. разом із братом Петром здав іспит з гімнастики у Львівському університеті. «Великий Учитель», як величає Івана Боберського Тарас Франко, зумів прищепити синам Івана Франка – Тарасу, Петру та Андрію, любов до руханки і змагу.
Тарас Франко. Світлина з родинного архіву Білевичів–Галущаків (м. Львів).
Тарас Франко написав декілька спогадів про Івана Боберського. Вони короткі за обсягом, але досить змістовні. Пропонований спогад, опубліковано під криптонімом «Т. Ф.» в українському щоденнику «Свобода», який виходив у Джерсі Сіті в США. Він дещо повторює спогади Тараса Франка надруковані в 1930-х рр., де він писав про становлення спорту в Галичині та внесок Івана Боберського у цю справу, але все-таки містить чимало нових епізодів з минулого. Тим хто не в темі, буде важко зрозуміти, що мав на увазі Тарас Франко, описуючи ту чи іншу подію, чи подаючи певні факти. З огляду на це, в квадратних дужках подаю коментарі, які полегшать читання та дадуть розуміння того, що відбулося у Львові на початку ХХ століття. Текст подано із збереженням мови і правопису оригіналу.
Тарас Франко
Іван Боберський (Спомини)
Я був десь у 3-ій клясі [Академічної] гімназії, як до Львова прийшов проф[есор] Іван Боберський (казали, що з якоїсь польської гімназії [упродовж 1899/1900 н. р. Іван Боберський працював у ІV гімназії у Львові, викладав німецьку мову; у 1900/1901 н. р. у гімназії в Дрогобичі, викладав німецьку мову та гімнастику, завідував німецькою бібліотекою для гімназистів]) для навчання німецької мови. Я любив той предмет, але не мав щастя попасти під руку нового професора, про якого різно і багато говорили. Учні цікавилися передусім, чи професор добрий, т[о] зн[ачить] чи дає задурно «першу». Бо якщо предмет сам по собі трудний то, борони Боже, щоб і професор ще був гострий: того учень з діда-прадіда дуже не любить.
Іван Боберський – голова українського товариства «Сокіл-Батько». Львів, 1914 р. З фондів Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України.
– Добре, що тебе не вчить, – казали учні інших кляс, у яких я розвідувався – гострий, як бритва; за одно слово – двійка; по-українськи не говорить на годині, лише по-німецьки, на конференції виказав пів кляси.
Страх вели[ки]й пішов по учнях цілої гімназії, по всіх клясах, де вчив новий професор. І зараз зачалися наради на павзах, чим би його взяти, щоб якось першу викрутити: чи «кувати» слово в слово, чи «шарпатися» на годині, чи лектурою, деклямацією або прозою, чи задачами, розуміється, відписаними. Швидко виявилося, що традиційні, випробувані способи на нового професора не діють. «Гострий, страшно вимагає, куйонів не любить, задачі не можна відписати, «fremde Arbeit» зараз пізнає». За якийсь час оббігла школу сенсаційна вістка, що професор [Іван] Боберський спровадив багато німецьких книжок, дуже цікавих, на лектури і сам їх випозичає учням у певних днях і годинах [За роки праці в Академічній гімназії Іван Боберський зібрав таку німецькомовну бібліотеку для забезпечення, якої не мала жодна українська гімназія в Галичині. У цьому йому допомогли меценати, учителі та професори гімназії й самі гімназисти. Щороку, завдяки їхнім старанням, бібліотека поповнювалася новими надходженнями. Іван Боберський у цій справі і сам подавав належний приклад для наслідування. Відомо, що ще у перший рік своєї педагогічної діяльності в Академічній гімназії (1901/02 н. р.) він пожертвував для бібліотеки 129 книг. Вихованець гімназії Степан Шах про цю бібліотеку згодом писав: «Бібліотеки рівнож не мали свого приміщення; шафи з книжками стояли в клясових кімнатах. Найліпше випосажена була німецька бібліотека для учнів, але це вже особиста заслуга проф[есора] І[вана] Боберського». Вищезазначені книги Іван Боберський закупив та зібрав під час свого навчання у Ґрацькому університеті].
Плакат-сповіщення “Українського спортового кружка”. Автор ідеї – Іван Боберський, оформлення – Романа Грицая. 17 грудня 1910 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
З виду професора я вже знав. Він мешкав десь при вул[иці] Марка [насправді помешкання, яке винаймав Іван Боберський, знаходилося на вулиці Супінського (тепер – М. Коцюбинського)], збігав Мохнацькою [тепер М. Драгоманова] на Миколая [тепер М. Грушевського] і потім Академічною [тепер проспект Т. Шевченка] прямував до школи, що була в Народнім Домі. Лице з борідкою, великі очі в темній оправі, погляд гострий, завжди випрямлений по-військовому, ходив дуже швидко, звичайно з пачкою задач. Ми, себто я і два брати [Андрій, Петро], що вчилися в гімназії, підбігали, але не могли ніколи додержати кроку професорові.
Руханково-спортова площа товариства «Сокіл-Батько» у Львові («Український Город)
Перший раз пізнав я професора [Івана] Боберського, випозичаючи німецькі книжки зі шкільної бібліотеки. Черга учнів велечезна, каталог обширний, очі по книжках розбігаються, професор сам позичає, прізвища записує, гостро на спудеїв покрикує. Але не було ради: лише лектурою можна йому було сподобатися. В учнях цінив передусім солідну працю й ориґінальну, добру думку, ненавидів шабльон і трафарет. Сам незвичайно працьовитий, педантичний, бистроумний, розвивав ті самі прикмети і в учнях. З часом його гострість і шорсткість, за які дістав і кличку серед учнів, як то звичайно буває, дещо стерлися, учні пізнали професора і його вимоги, відносини наладналися.
Копія посвідки, яка засвідчує проходження Тарасом Франком дворічного руханкового курсу 1908–1909 років для кандидатів на учителів руханки під проводом Івана Боберського. Львів, 18 грудня 1935 р.
Я пізнав проф[есора] [Івана] Боберського ближче в Соколі-Батьку, де він провадив руханкові вправи [тут йдеться про рухівню «Сокола-Батька» на Руській, 20]. Академічна гімназія не мала гімнастичної залі і сама руханка була надобов’язковим предметом. Ми, себто я, мої два брати [Андрій, Петро] і сестра [Ганна], під впливом Тата [Івана] дуже горнулися до руханки і, крім шкільних годин, ходили ще постійно до Сокола на вправи. Рухівня містилася при вул[иці] Українській, званій популярно Руською. Вчив нас проф[есор] [Юрій] Семотюк, пізніше один з Будзиновських [брати Альфред та Леонард Будзиновські у червні 1901 р. заснували учительський кружок руханки при українському товаристві «Сокіл» у Львові (з 1909 р. товариство змінило назву на «Сокіл-Батько»). З вересня 1901 р. аж до початку Першої світової війни Іван Боберський керував учительським кружком руханки. Останній не лише давав можливість оволодіти основами руханки для соколів та учителів інших предметів, а й готував охочих до складання іспиту з гімнастики у Львівському університеті для отримання диплома з цього фаху. Після проходження відповідного одно- або двохрічного курсу вихованці учительського кружка, як правило, успішно складали цей іспит (зауважимо, що в екзаменаційній комісії було чимало поляків, які дуже прискіпливо та, часто, неприхильно ставилися до здобувачів-українців), й отримували дозвіл на працю в середніх школах Австро-Угорщини. Завдяки діяльності учительського кружка під безпосереднім керівництвом Івана Боберського сформувалася плеяда його послідовників: Дарія Білинська (у заміжжі Навроцька), Степан Гайдучок, Омелян Гузар, Іван Криницький, Євген Любович, Теодор Поліха, Юрій Семотюк, Савина Сидорович, Іван Сохацький, Оксана Федів (Суховерська), Петро і Тарас Франки та ін, Це середовище виховало багатьох провідних діячів і фахівців українського гімнастично-спортового руху, які проявили себе у переддень Першої світової війни, а особливо у міжвоєнний період], потім [Іван] Боберський уже в новій залі в Дністровім Домі [йдеться про рухівню «Сокола-Батька», яка знаходилася на першому поверсі будинку «Дністра» на Руській, 20].
Учительський відділ товариства “Сокіл-Батько” у Львові. Зліва направо: професор Іван Боберський – провідник відділу, Степан Гайдучок, Тарас Франко, Омелян Гузар, Петро Франко, Іван Ігнат, Олександр Довбенко, Ігор Федів. Весна 1913 р.
Професор мав зовсім інший стиль ведення вправ, як усі попередні. Передусім колосальний засіб вправ, що раз інший тип руханкової години, прекрасна методика вправ. Покликував щораз інших учнів до самостійного ведення вправ, і тим способом вишколював великі кадри інструкторів і провідниць. З того погляду Січ, пізніше Луг, не могли ніяк рівнятися з Соколом-Батьком. Їх інструктори, як Мамчаки й інші, були вишколені в Соколі-Батька. Заля Сокола наповнялася щораз новими руханковими приладами: замість кокосових справлено нові матраци (підстілки), шкіряні, відпорні на пил, замість дерев’яних, нові залізні поруччя, новий дручок (рек), кружник, шведські прилади, прибори, як палиці, булави, тягарці Сандова, великий матрац для дужання. Було публічною тайною, що ті приладдя уфундував за власні гроші проф[есор] [Іван] Боберський.
Іван Боберський демонструє техніку удару ракеткою. Львів, вул. Супінського (тепер М. Коцюбинського), тенісні корти біля Академічного Дому, 1909 р. Світлина подана у посібнику Івана Боберського «Ситківка» (Львів, 1909 р.).
І за розвиток спорту дбав він, ходив на Кайзервальд і терпеливо проходив з учнями фаховий тренінг копаного м’яча. Потім спровадив тренера п[ана] [В’ячеслава] Льомоза з Праги. Чех був малого росту, але дуже меткий, кумедно перекручував українські прізвища молодих футболістів, але вчив дуже добре, і за його допомогою студентський УСК [насправді йдеться про «Український спортовий кружок» (УСК), створений 1906 р. Іваном Боберським в Академічній гімназії у Львові. Членами УСК були Петро і Тарас Франки] міг похвалитися незвичайними, як на той час, перемогами над жидами і поляками [йдеться про команди копаного мяча товариств «Чарні», «Гасмонея», «Погонь» та ін.]. Професор грав особисто теніс, видав українську руханкову термінологію і видав підручники. За його спонукою і вказівками численні аматори руханки приготовлялися і здавали державні іспити з руханки. Організаційна секція розрослася, поширила працю на села і вислала численних інструкторів, що приготовляли сільську молодь до публічних пописів, наперед місцевих, потім повітових, а вкінці до крайових змагань – олімпіяди, званої здвигом [йдеться про І і ІІ краєві здвиги у Львові. Перший проведено 9–10 вересня 1911 р. Другий – 27–29 червня 1914 р.]. Довший час Львів не мав української площі для вправ. Пам’ятаю якось були ми на роверових і мотоциклевих змаганнях на площі Погоні. В гурті учнів і публіки був і проф[есор] [Іван] Боберський. Я висловив думку, що ту площу з насипом і асфальтовим тором незадовго українці здобудуть. Проф[есор] [Іван] Боберський кинув іронічну заввагу: «Чим, язиком?». Але саму думку із питомою собі впертістю при помочі метрів, агітації й особистого прикладу таки зреалізував. Площа перейшла в українські руки, засаджено на ній пам’яткові дуби, пожертвами суспільности збудовано гарну степеницю із одягальнями [руханково-спортовий майдан (площа) товариства «Сокіл-Батько» (інші назви – «Український город», національний форт у Львові, за словами Романа Купчинського – Українська Мекка), став традиційним місцем, де відбувалися усі найбільш значущі спортивні і громадські заходи української спільноти Львова та Галичини в 1911–1930-ті роки]. На майдані закипіло нове життя, зароїлося від молоді обох статей, що пильно вправляла м’ячеві гри і легку атлетику. Часті руханкові пописи і щонедільні фестини притягали публіку і давали прибуток завершенням кількалітньої організаційної праці, і правдивим тріюмфом проф[есора] [Івана] Боберського був величавий здвиг Соколів і Січі 1914 р. Трагічна смерть Фердинанда перервала здвиг і припинила сокільську працю. Запахло війною, але згуртована і вишколена молодь з сокільських і січових гнізд масово зголосилася в ряди Українських Січових Стрільців і з зброєю в руці пішла здобувати кращу долю Україні.
Поштівка з планом Львова, на якій позначено основні адміністративні, громадські, освітні установи українців. Серед них – площа «Сокола-Батька». Ідея Івана Боберського. Відень, 1912 р. Опубліковано у книзі «Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції» (Львів, 2017 р.).
Проф[есор] [Іван] Боберський слідкує пильно за всіми перипетіями війни, а як тільки постала Українська Держава спішить на поміч, стає до праці, як член Бойової Управи. Бачив я його кілька разів у Львові, в Чорткові і десь за Збручем: в мундурі, без шаржі, з крісом, завжди бадьорого зайнятого невсипущою працею. І все він слідкував за боями, підтоптаний, але молодий духом, і ждав слушного часу, що прийде, мусить прийти, бо де є жертви, там є й успіхи, і тоді прийде Великий Учитель, щоб на терези подій кинути всю силу свого духа, досвід і завзяття.
Джерело: Т. Ф. Іван Боберський (Спомини) // Свобода. Український щоденник. – Джерсі Сіті, 1957. – 22 січня. – Ч. 14. – С. 4.
Андрій СОВА історик
Джерела та література:
Галичина – український здвиг за матеріалами архіву Степана Гайдучка: [Альбом] / Авт. ідеї Л. Крип’якевич; упоряд. Ю. Николишин, І. Мельник; літ. редактор І. Лемко. – Львів: Апріорі, 2014. – 268 с.
Сова А. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / Андрій Сова, Ярослав Тимчак; за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512 с.
Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків, Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.com; sovaandrij1980@gmail.com
На світлинах міжвоєнного періоду, а саме 1938 року можемо побачити місто Миколаїв. Населений пункт знаходиться в Стрийському районі Львівської області.
На кадрах бачимо панораму міста,...
