Євген Федорченко на зустрічі з читачами в рамках проекту «Театр в бібліотеці»
Сьогодні не стало народного артиста України, художнього керівника та режисера-постановника мистецького творчого об’єднання “Ретро шлягер”, заньківчанина Євгена Івановича Федорченка.
Про це на своїй сторінці у мережі повідомила його донька Олена Федорченко. Таточку, як же боляче…..Люблю… Про чин похорону повідомлю” – написала вона. Інших подробить наразі не відомо.
Євген Федорченко народився в смт Нижанковичах на Старосамбірщині. 1963 року закінчив Нижанковицьку середню школу. Одразу по закінченні школи вступив до Самбірського культурно-освітнього училища на диригентський факультет і закінчив його 1967 року. Того ж року вступив до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, який закінчив 1971 року. Актор Львівського національного академічного драматичного театру імені Марії Заньковецької. Зіграв понад 100 ролей у театрі й кіно. Перебував на гастролях у Великій Британії, Австралії, Польщі, Німеччині, Бельгії, Франції, Канаді, США, Італії, Росії, Казахстані, Вірменії, Грузії, об’їздив усю Україну.
Євген Федорченко (фото http://www.zankovetska.com.ua/collective/creative_composition/actors/jevhen-fedorchenko.html)
10 вересня 1992 року отримав почесне звання Заслужений артист України (за значний особистий внесок у розвиток українського мистецтва, високу професійну майстерність). 20 січня 2006 року отримав почесне звання Народний артист України, а 2007 — звання «Майстер сцени». Протягом років був нагодожений багатьма пам’ятними медалями, дипломами, грамотами.
Уже традиційно, з початком нового року хочемо розповісти про події, що суттєво повпливали на хід історії Львова, його вигляд, архітектуру і мешканців та які у 2022 році “святкують свій ювілей”. Звісно, це не всі історичні факти, що мали місце в історії нашого міста, а лише 35 на нашу думку найцікавіших.
Найдавніший збережений храм Львова – церква Святого Миколая. Фото до 1914 року
1292 р. – збудована головна надвірна церква князя Льва – церква Св. Миколая (вул. Б.Хмельницького, 28). Сучасного вигляду церква набула в кінці ХVІІ ст. Нині на фасаді – фрески з образами Св.Миколая, Св. Івана, Богордиці та Розп’яття роботи художника Петра Холодного (20-ті роки ХХ ст.). 1926 р., за ескізами архітектора Олександра Лушпинського, виконані металеві решітки кам’яної церковної огорожі.
Низький замок. Малюнок Франца Ковалишина (кінець ХІХ ст.)
Близько 1362 р. – у північно-західній частині міста споруджено Низький замок. Ця садиба королівських урядовців та старости пережила численні пожежі, війни, реставрації. Після 1772 р. австрійська влада планувала розташувати тут усі міські адміністративні органи. Проте через жахливий стан будівлі від цієї думки відмовилися. 1802 р. старий Низький замок було розібрано, а каміння використано для спорудження фундаментів будинків Краківської площі (нині пл. Ярослава Осмомисла)ю Від замку не залишилося нічого, крім назви, яку отримала площа на місці цієї будівлі, – площа Каструм (Замок) нині – «Вернісаж».
Галицька брама на пластичній панорамі Львова Януша Вітвіцького, 1938 рік
1382 р. – перша документальна згадка про Галицьку браму – оборонну будівлю в південній частині фортифікаційних споруд, що оточували місто з 1368 р. Сучасний орієнтир її розташування – перетин вулиць Галицької та Староєврейської. Перед брамою був звідний міст, а над нею височіла вежа, утримання якої покладалося на кравецький цех. 1407 р. перед Галицькою брамою був уже мурований міст, а 1430 р. вежу оздобив годинник. У 1777-1784 рр. браму разом із оборонними мурами розібрали, продовжуючи вул. Галицьку.
Вулиця Галицька, 1970-ті рр.
1382 р. – перша згадка про вулицю Галицьку – одну з небагатьох Львівських вулиць, що не змінили своєї назви за усі століття свого існування. Назву вулиці дав її напрямок до міста Галича, куди купці та подорожні прямували цією вулицею через Галицьку браму.
1382 р. – перша згадка про Татарську вулицю (назва походить від татарського поселення при ній). 1401 р. вулиця отримала назву Краківської, оскільки провадила в бік Кракова, до якого виїжджали з Краківської брами.
Вулиця Краківська в 1920-1930 рр.
1382 р. – заснування першої публічної міської школи.
1432 р. – з Молдавії привезено виноградну лозу, якою засаджені гори навколо Високого замку.
1452 р. – середмістя було уже забруковане, міська влада утримувала брукарів, а також водогінників для обслуговування водогонів та підземних каналів, якими відводилися нечистости та надлишки води.
Руська вулиця та Волоська церква у Львові. ХІХ ст.
1472 р. – вперше зафіксована назва вул. Руської; тоді тут налічувалося 20 будинків.
1522 р. – закладено шпиталь Успенського братства.
1572 р. – існування ремісничого цеху, що об’єднав архітекторів, будівничих, каменярів, різьбярів, шніцерів (граверів).
“Золота Роза”. Акварель А. Каменобродського
1582 р. – архітектори Павло Щасливий та Петро Зичливий коштом купця Ісаака Нахмановича збудували приватний родинний храм – синагогу «Золоті Ворота» – «Турей Захав» (сіж. Вул. Староєврейською і вул. І.Федорова, 27). Згодом храм отримав назву «Золота Роза» – на честь невістки фундатора Рози, освіченої та доброчесної жінки. Під час Другої світової війни синагога «Золота Роза» була знищена.
1642 р. – у східній частині міського муру біля Успенської церкви прорубана Нова хвіртка (Босацька, Руська (колишнє місцезнаходження: вул. Підвальна між Успенською церквою та костелом кармелітів).
Босацька фіртка. Акварель поч. ХІХ ст.
1672 р. – Львів облягає 50-тисячне військо: турецька армія султана Мехмеда ІV на чолі з Каплан-пашею; військо кримського хана Селім-Гирея та козацького гетьмана Дорошенка. Обороною керували комендант гарнізону Е. Лонцький та бургомістр Бартоломей Зиморович. Врятувати Львів вдалося завдяки мирній угоді, яку польський посол підписав з турками. В обмін на гарантії безпеки місто зобов’язалося сплатити викуп у розмірі 116 636 злотих і 1 гроша (інше джерело вказує суму 80 000 золотих дукатів). Половина суми, 10 000 талерів, – була зібрана майже відразу. За другу половину суми (яку практично неможливо було зібрати у зубожілому місті) нападники погодилися взяти 12 заручників з усіх верств городян за винятком духовних осіб. На виконання цієї місії зголосилися добровольці, котрим довелося провести у неволі, у Кам’янець-Подільській фортеці, в очікуванні викупу понад десять років.
Костел Св. Войцеха і монастир місіонерів. І пол. ХХ ст.
1702 р. – на місці первісного дерев’яного костелу з 1607 р. коштом міщанина Петра Москалика споруджено мурований костел Св. Войцеха Єпископа та Мученика. Під час облоги Львова шведами 1704 р. тут деякий час перебував шведський король Карл ХІІ. Від 1747 до 1784 р. в будівлі була розташована духовна семінарія. Тепер це Храм Священомученика Йосафата і Всіх Українських Мучеників УГКЦ на вул. Довбуша, 24.
1762 р. – коштом львівського єпископа Самуеля Гловінського на Личаківському передмісті закладено загальний шпиталь (тепер один з корпусів Львівської обласної клінічної лікарні на вул. Чернігівській, 7).
1772 р. – Львів зайняв австрійський генерал Андреас Гадік з батальйоном гренадерів і двома батальйонами герцога Фердинанда.
Палац Більських. Фото приблизно 1860-1870 років.
1772 р. – у палаці Бельських (пл.Галицька, 10) розташовано поштове відділення.
1792 р. – вперше над Львовом злетіла повітряна куля, яку з парку Яблоновських (нині пл. Петрушевича) підняв хорват Моранович.
1842 р. коштом графа Станіслава Скарбека львівський архітектор Йоган Зальцман за проектом віденського архітектора Людвіга Піхля збудував міський театр (нині театр ім. М.Заньковецької). Театр на 1460 глядачів був третім за місткістю театром в Європі після славетного міланського театру «Ла Скала» та Дрезденського надвірного драматичного театру, а за площею забудови, що дорівнювала 7,278 кв.м, займав перше місце.
К.Ауер. Театр Скарбека, 1846-1847 рр.
1862 р. – коштом Северини Пєтрускої, дружини намісника Галичини графа Владислава Бадені, в центрі криниці на пл. Фердинанда встановлено мармурову фігуру Непорочної Божої Матері різця мюнхенського скульптора Йогана Гауттмана; її постамент було виконано з білого теребовельського мармуру. Відтак площа отримала назву Маріійської. У зв’язку зі спорудженням пам’ятника Адаму Міцкевичу криницю вирішили перенести на Гетьманські Вали. 1903 р. магістрат Львова оголосив конкурс на кращий проект фонтана з фігурою Матері Божої скульптора Гауттмана, що увінчувала криницю; наступного року було реалізовано проект Міхала Лужецького.
Марійська площа із первісним розташуванням скульптури Діви Марії. Фото кінця XIX ст.
1882 р. – почала діяти кондитерська «Бранка» Мауріція Брандтштандтера (вул. Шептицьких, 20), тепер – одне з підприємств фірми «Світоч».
Головний фасад “Бранки” на нин. вул. Шептицьких. Фото 1920-х рр.
1892 р. – з метою влаштування в середмісті зручного міського ринку влада Львова закупила на межі пл. Галицької та Бернардинської приватні земельні ділянки. Віденська фірма «Енд та Горн» спорудила залізну конструкцію великого павільйону, накритого хвилястим оцинкованим залізом. На ринку також встановили крамниці, що замикалися на ніч, відділи для різників, м’ясників, бакалійників, відповідне для потреб часу устаткування. Ринок нині повністю реставрований (ми його знаємо як Галицький) і дотепер користується у львів’ян великою популярністю.
Новозбудований Галицький ринок біля площі Галицької. Фото 1892 року
1892 р. – біля Личаківської рогатки закладено Личаківський парк площею 8,4 га, розпланований Арнольдом Рерінгом. 1952 р. на місці давнього австрійського військового цвинтаря було розплановано і споруджено Пагорб Слави, де поховані радянські вояки, що загинули в Другій світовій війні.
1892 р. – засновано музей НТШ, відкритий для публічного огляду з 1921 р. Археологічні, етнографічні, природничі та інші колекції було розташовано в будинку НТШ на вул. Чарнецького (Винниченка), 24.
1892 р. – за ініціативою князя Адама Сапєги та віце-президента міста Здізіслава Мархвіцького в парку біля Львівської Політехніки відбулася виставка будівельного промислу.
1902 р. – за фінансової підтримки митрополита Андрея Шептицького засновано товариство «Народна лічниця». Це був заклад культурно-гуманістичного спрямування, створений для надання безкоштовної медичної допомоги найбіднішим мешканцям Львова та Галичини незалежно від віросповідання та національності.
“Магнус” на поштовій картці. До 1914 року
1912 р. – архітектор Роман Фелінський збудував на вул. Шпитальній, 1 універмаг «Магнус» – яскравий зразок львівського можерну.
1922 р. – архітектор Євген Червінський реконструював пошкоджений під час польсько-української війни будинок Головної пошти.
Згарище будівлі Головної пошти після листопадових боїв 1918 р.
1922 р. – Іван Тиктор створив «Українську пресу» – найбільше україсньке видавниче підприємство того часу. На чолі видавничої спілки стояли Дмитро Левицький, Євген Храпливий, Дмитро Великанович. У 20-30-х рр. цей концерн видавав великим накладом 7-8 видань.
Палац спорту «Трудові резерви», фото 2015 року
1972 р. – на цокольному поверсі передвоєнної будови костелу Св. Вінсента де Поля на вул. Островського, 2 (тепер вул. Стуса) про проектом архітектор а Станіслава Соколова збудовано Палац спорту «Трудові резерви».
Готель “Дністер”. Фото Є. Гаврилова. Видавницво “Плакат”. Москва, 1989 р.
1982 р. – у верхній частині парку ім. І.Франка споруджено готель «Дністер» на 340 місць, з оглядового майданчика на даху готелю відкривається чудовий вид на місто. Автори проекту – архітектори Л.Нівіна, А.Консулов, Я.Мастило.
Відкриття пам’ятника Шевченкові на проспекті Свободи. Помітно відсутність на фото 12-метрової стели позаду пам’ятника. Фото 1992 року
1992 р. – 24 серпня відкрили пам’ятник Тарасу Шевченку, авторство проекту належить скульпторам Володимиру та Андрію Суховерським.
Велике квіткове панно до EURO-2012 в центрі Львова
2012 р. – у червні Львів був одним з міст, що приймали фінальну частину Євро 2012. У Львові відбулися три матчі за участю збірних Німеччини, Данії та Португалії.
Софія ЛЕГІН
На матеріалах книги: Котлабулатова І.П. Дати і події в історії Львова. – Львів: Аверс, 2009
Станіслав Лем – фантаст зі Львова. Джерело: https://zbruc.eu
Про внесок Лема в літературу, про його передбачення щодо технологій та розвитку суспільних відносин, про його вплив на українсько-польські стосунки говориться багато. Ми ж хочемо згадати про одне з найбільших захоплень Станіслава Лема з самого дитинства, бо завдяки його любові до солодощів збереглося багато фактів з історії львівської кухні.
Навіть у поважному віці видатний фантаст дуже любив поїсти. Серед його захоплень (крім літератури, філософії та природничих наук) особливо виділялися три. Катання на лижах, яке він полюбив ще дитиною, адже з чотирьох років їздив кататися до Славська. Автомобілі: окрім їзди, Лем полюбляв копирсатися в двигуні і самостійно ладнати дрібні поломки. Ну і їжа, особливо солодощі. Завдяки цьому у книгах та спогадах письменника збереглося багато згадок про те, що їли львів’яни у міжвоєнний період. Зокрема й уже хрестоматійний для дослідників галицької кухні детальний опис легендарної цукерні Залевського.
Любов до солодощів Станіслав зберіг від малого, адже численна родина, як свідчать біографи, задаровувала його як не цукерками, то марципанами. «Одним із найбільших розчарувань у житті» називає він у «Високому Замку»*, автобіографічному романі про Львів, випадок, коли попри заборону вліз до кімнати своєї тітки, де поличка була повністю заставлена марципанами. Однак коли маленький Станіслав витягнув один і спробував його, виявилося, що марципан твердий як камінь, адже багато років марципани пролежали як декорація.
Вид на площу Смольки. Поштівка 1919-1920 рр.
Та навіть у поважному віці відомий письменник віддавав шану солодощам. Біограф Войцєх Орлінський у своїй книзі пише, що за шафою в підвалі помешкання під Краковом, звідки виїхали сорокадворічний Лем та його сім’я, знайшли величезну кількість обгорток від шоколадних батончиків. Орлінський припускає, що Станіслав ховався в гаражі від дружини. Барбара Лем, лікарка, уважно стежила за тим, аби чоловік не їв забагато солодкого, адже мав зайву вагу. А він уникав цієї опіки, але так, щоб не засмутити рідну людину. Книга Орлінського починається з детального опису, як Лем купував батончики в «зеленяку» — крамниці овочів та фруктів, залишав їх в авті, а потім прокидався раніше за всіх вдома і йшов у гараж, аби з’їсти один чи два.
Та все ж найцікавіші згадки самого Лема про їжу та напої у Львові 1920–1930 років. Ось кілька з них із книги «Високий Замок».
Морозиво в Єзуїтському саду
Зі сторінок «Високого Замку» дізнаємося:
“Біля входу до саду […] були і візочки з морозивом, їсти яке мені забороняли. А згодом, коли я вже трохи підріс, то часом зустрічав там Анусю. Ця бабуня, не набагато вища від мене на зріст, у дротяних окулярах і з кошиком прецлів, була колись моєю першою нянею. Прецлі коштували або п’ять ґрошів пара — і я волів саме такі, або — грубі — п’ятак за штуку. На десять ґрошів казали тоді «шостак» — це була поважна сума.”
Нині Єзуїтський сад офіційно називається Парком Івана Франка, та багато львів’ян називає його Парком Костюшка. Цікаво, що вже в часи, які описує Лем, він називався Парком Тадеуша Костюшка, але львів’яни все ще називали його Єзуїтським садом (назву змінили ще в 1919 році). У наш час при вході до парку стоять ятки з пивом і снеками до пива. А найближчі прецлі продаються аж на площі Ринок, за 15 хвилин ходи звідти.
Вишневий компот в Оренштейна
У «Високому Замку» Лем згадує:
“Ми повертались із саду додому або навпростець, або окружною дорогою — через площу Смольки з її кам’яною скульптурою посередині. Окружний шлях обирали, щоб купити в крамниці Оренштайна фруктів або навіть вишневий компот в бляшанці, який був нечастим делікатесом. На вітрині завжди красувалися піраміди рум’яних яблук, помаранчі й банани з овальними наліпками, оздобленими написом «Fyffes». Я запам’ятав це слово, проте не знаю й досі, що воно означає.”
У сучасному Львові не проблема придбати банани, мандарини чи консервовані вишні. Таке буває у кожній крамничці. Але от саме на площі Григоренка (колишня Смольки) цих ласощів немає. Тепер там замість кав’ярні та крамниці — обласне управління поліції. Втім, Лемова бляшанка з вишнями свого часу наштовхнула одного із львівських рестораторів на ідею зробити в закладі спеціальну подачу вишняку, і з того почалася (чи то пак відновилася через кілька десятиліть) мода на вишневу наливку. Тепер це чи не найпопулярніший алкогольний напій зі Львова, один зі стандартних гастрономічних сувенірів. Тож можемо стверджувати, що Лем не лише передбачав майбутнє. Він і досі безпосередньо впливає на нього своїми книгами.
Вежа Бачевського
Вежа Бачевського у Стрийському парку справила велике враження на майбутнього письменника.
Рекламна вежа фірми Бачевського у Стрийському парку, фото, 1921 рік.
“Стрийський парк мав плутану топографію, а ще багатонадійне сусідство виставкового терену Східних Торгів. Узимку і влітку над ним панувала вежа Бачевського, чотирикутна, викладена зусібіч батареями кольорових пляшок, наповнених якоюсь рідиною. Мене страшенно цікавило, чи там справжній лікер, а чи лише фарбована вода, проте цього не знав ніхто.”
Тепер, коли Ресторація Бачевських у Львові стала культовою, а історію родини Бачевських розібрали ледве не на атоми, ми знаємо, що в тих пляшках таки були справжні наливки та горілки. Та до 2015 року (відкриття Ресторації) згадка про ці вежі в перекладеній у 2002 році українською книзі Станіслава Лема «Високий замок» була однією з небагатьох цитат про Бачевських, доступних українською мовою.
Морозиво
Найчастіше Лем згадує морозиво. Якщо взяти «Високий Замок», «Шпиталь Преображення» та всі три офіційні біографії письменника, то набереться дванадцять різних цитат про цей десерт. Та все ж найяскравіші спогади залишилися із перших класів школи, описані у «Високому Замку».
Щоправда, найбільше Лемові запам’ятався не так смак морозива, як подія, що йому передувала.
“Була на Академічній цукерня, твори якої більше говорили шлунку, ніж оку. Одного разу брат батька дядько Фридерик віз мене на двокінній дорожці нібито заради невинної мети, святково вбраного в білий мереживний комірець, а скінчилася ця поїздка у зубного лікаря, який вирвав мені молочного зуба. Потім ми поверталися — я заплаканий, із запльованим, забрудненим кров’ю мереживом, — і дядько намагався улестити мій праведний гнів, викликаний його віроломством, у згаданій вже цукерні фісташковим морозивом.”
Тепер фісташкове морозиво також нескладно знайти у Львові як у вишуканих цукернях, так і в звичайних вуличних холодильниках по 20 гривень за кульку. Щоправда, спогад про те, що таким морозивом свого часу ласував сам Лем, поки що не надихнув рестораторів. Та знаючи, як легко історія і ностальгія у Львові перетворюються в ресторани і кав’ярні, можемо сподіватися, що до того таки дійде.
От хоча б у нещодавно відбудованому пасажі Міколяша, який також з’являється у спогадах Лема.
“У пасажі Міколяша була інша цукерня, точніше — крамничка, з італійським морозивом, де вже значно пізніше Стефан, мій брат по тітці, хлопчина страшно великий, викликав мене на підступні поєдинки: ми їли морозиво, а платити повинен був той, хто програє і з’їсть менше. Стефан мав феноменальну місткість; я пам’ятаю повернення з цього місця, пам’ятаю, як йшов пасажем, вкритим зверху матовими скляними плитками, і крокував немов палицю проковтнув, бо шлунок мій, схоже, перетворився на ванільний холодильник…”
Пасаж Міколяша
Такі історії у Львові часто перетворюються на славу і гроші. У 2016 році на Форумі Видавців уже проводили майстер-класи та частування в рамках події «Поетична кухня Лема». Там були і прецлі, і віднайдені страви різних гілок родини Лемів (а серед кузенів його батька був і Маріан Гемар, відомий драматург, автор текстів багатьох популярних пісень). Подія мала добру пресу та вдячних глядачів.
Цікаво, що крамниця, де продавали солодощі, а зокрема й морозиво, була і на вулиці Браєровській (тепер Лепкого) — навпроти будинку, де жила родина Лема. Та за все життя письменник, попри своє захоплення солодощами, жодного разу не згадав про це місце. «Мабуть, якість товарів у тій крамниці не відповідала очікуванням Сташка, бо інакше складно пояснити, чому він туди не вчащав», — пише один із біографів письменника.
Цукерня Залевського
Поміж усіх спогадів Лема є одна особлива цитата, яку ви можете знайти в будь-якому путівнику про Львів, якщо там є хоча б кілька сторінок про історичні ресторації чи традиції галицької кухні. Це — сторінковий опис Цукерні Залевського. Людвік Залевський був видатним кондитером, солодощі якого часто замовляли до Варшави, а часом возили аж до Парижа. Він мав добре відчуття реклами, що найліпше передає саме опис Станіслава Лема.
Цукерня Людвіга Залевського на вул. Академічній, 22 (тепер – Шевченка, 10), 1933
Львову пощастило із Залевським, адже у Кракові, де той народився, виникли якісь непорозуміння з колегами за цехом. Отож Залевський перевозив свою цукерню до Львова не з власної волі. Та зрештою саме у Львові став легендою, потрапивши навіть на сторінки книги найвідомішого львів’янина усіх часів. Біограф Лема, Войцєх Орлінський, приїхавши до Львова, щоб пройти шляхами свого героя, спершу пішов саме до будівлі, де колись містилася цукерня. А вже потім — до будинку, де виріс Лем. Нині у цій будівлі міститься фаст-фуд, про який не хочемо багато говорити. А краще залишимо читача сам-на-сам із Лемом та його захопленим описом. Перед читанням варто з’їсти хоча б невеличкого марципана або цукерку.
“З визначних пам’яток і монументів Львова в той період мою увагу прикувала цукерня Залевського на вулиці Академічній. Мабуть, у мене був непоганий смак, тому що відтоді я справді ніде не бачив вітрин цукерень, зроблених з таким розмахом. Власне, це була не вітрина, а сцена, вставлена в металеві рами, на якій кілька разів на рік змінювали декорацію, що творила тло для гігантських статуй і алегоричних композицій з марципану. Якісь великі натуралісти, а може, Рубенс, втілювали в марципанових творіннях свої мрії, а вже перед Різдвом і Великоднем за склом творилися закуті в мигдальну масу і какао чудеса. Цукрові Миколаї правували упряжками, а з їхніх мішків лилися водоспади солодощів: на глазурованих тарілках спочивали шинка і заливна риба — теж марципанові, з кремовими прикрасами; причому ці мої знання не мають суто теоретичного характеру. Навіть скибочки цитрини, що просвічують з-під желе, були досягненнями кондитерського мистецтва. Я пам’ятаю стада рожевих свинок з шоколадними очками, всі мислимі різновиди плодів, гриби, копченина, рослини, якісь лісові нетрі й просіки. Складалося враження, що Залевський міг би повторити в цукрі й шоколаді весь космос, сонцю додати лущеного мигдалю, а зіркам — глазурного блиску; щоразу в новому сезоні цей майстер над майстрами примудрявся пронизати мою душу, голодну, неспокійну, ще зовсім довірливу, з іншого боку, заповнити мене багатозначністю своїх марципанових скульптур, фортами білого шоколаду, Везувіями тортів, що вивергали збиті вершки, в яких, немов вулканічні бомби, літали заморожені фрукти. Пряники Залевського коштували 25 грошів — чималу суму, якщо врахувати, що більша булка коштувала 5 грошів, цитрина близько десяти, — але, мабуть, треба було платити за його панорами, за солодку освітлену баталістику, яка хтозна чи поступалася Рацлавіцькій панорамі.”
Отож, як бачимо, тексти Станіслава Лема можуть служити не лише як джерело уявлень про розвиток нових технологій у ХХ столітті, але й як цікавий документ щоденного життя львів’ян у міжвоєнний період, з якого можна довідатися зокрема про популярні тоді ласощі та цукерні.
Сцена з вистави "Мрії маленької Еліс". Світлила Анастасія Іванова
26 грудня у Концертному залі Людкевича зібрався повний зал маленьких слухачів, щоб познайомитися із маленькою балеринкою Еліс та дізнатися її дивовижну історію.
Подія викликала неабиякий ажіотаж, тож на численні прохання, Львівська національна філармонія повторить виставу “Мрії маленької Еліс” у неділю, 16 січня. Початок – об 11:30.
Маленька дівчинка Еліс мріє стати балериною. Біля свого дзеркала вона постійно танцює й уявляє себе на великій сцені. Напередодні Різдва дівчинка міцно засинає в очікуванні чуда, і потрапляє в прекрасний світ балету, де музика та образи змінюються так стрімко, що вона не тямить себе від щастя. Прокинувшись зранку, біля свого дзеркала вона знаходить подарунок – свої перші пуанти.
Святкова подія відбудеться у виконанні учнів балетної школи L.Stage, солістів – Олександра Мороз (скрипка), Вікторія Веретельник (вокал), Світлана Позднишева (фортепіано), Академічного симфонічного оркестру філармонії. Дириґуватиме Сергій Хоровець.
Сцена з вистави “Мрії маленької Еліс”. Світлила Анастасія Іванова
Сімейні концерти Львівська філармонія організовує спільно із Центром музичного розвитку “Tempo”. Цікаві та інтерактивні події не лише знайомлять дітлахів із з усіма музичними інструментами симфонічного оркестру, але і створять приємні спогади на все життя.
Концерти тривають менш як годину, а теми спеціально підібрані для дітей віком від 2 до 9 років. Також кожен концерт включає 20 хвилин веселих передконцертних інтерактивів з унікальним музичним реквізитом за участі артистів симфонічного оркестру та аніматорів.
Сцена з вистави “Мрії маленької Еліс”. Світлила Анастасія Іванова
Сцена з вистави “Мрії маленької Еліс”. Світлила Анастасія Іванова
Львівська філармонія запрошує на наступні події циклу:
6 лютого / 11:30 – А хто в розтрубі живе?
Дітлахи познайомляться із духовими інструментами оркестру. Труби, тромбони, кларнети, валторни та інші інструменти – усі зможуть почути й добре роздивитися. А ще дізнатися, хто ж живе в розтрубі духових інструментів?
Сцена з вистави “Мрії маленької Еліс”. Світлила Анастасія Іванова
20 березня / 11:30 – В гостях у Баха
Цього разу маленькі слухачі завітають на святкування Дня Народження відомого композитора – Йоганна Себастьяна Баха! Чимало цікаво усі дізнаються від іменинника та будуть мати супер нагоду познайомитися зі старовинними інструментами, яких в Сімейних концертах ще не було!
Територією Львівщини протікає 8950 річок. Щоправда, лише 216 з них мають довжину понад 10 кілометрів. Загальна протяжність річок Львівською областю – 16343 км. Оскільки Львівщиною проходить головний європейський вододіл, то річки належать до басейнів двох морів – Чорного та Балтійського.
Пропонуємо своєрідний ТОП-10 річок за довжиною, які, зокрема, протікають на території області.
1. Дністер
Ріка – третя за довжиною на території України (після Дніпра і Південного Бугу) і девята в Євролпі. Довжина Дністра складає 1 362 км (в Україні — 705 км). Площа бассейну, який лежить у трьох країнах – Україні, Польщі та Молодові, – 72 100 км?.
Річка Дністер біля села Лука. Джерело Mapio.net
Витікає Дністер з невеличкого джерела поблизу села Вовче на Турківщині на висоті 818 метрів і аж до Старого Самбора в’ється серед карпатських гір. Впадає у Чорне море, утворюючи при впадінні дністровський лиман (фото згори).
2. Західний Буг
Річка довжиною у 772 кілометри протікає територіями України, Польщі та Білорусі. На Україну припадає 392 км її русла. У басейні річки на території Львівської області є 7 водосховищ загальним об’ємом 31,4 млн м?. Найбільші з них: Добротвірське — 14,8 млн м? та Сокальське — 11,05 млн м?.
Річка Західний Буг / Misha Reme / photographers.ua
Витікає ж Західний Буг у селі Верхобуж на Золочівщині. Впадає у штучне Зегжинське озеро на території Польщі, звідки його води далі через Віслу потрапляють у Балтійське море.
3. Стир
Довжина Стира 483 кілометрів. Річка бере початок бере початок з численних джерел, які виходять на поверхню в сильно заболоченій балці, розташованій біля невеликого села Видри на Бродівщині на висоті 257 м над рівнем моря.
Річка Стир
Стир протікає через міста Львівської, Волинської та Рівненської областей, в тім числі й через Луцьк, і Білоруссю. Впадає у притоку Дніпра – Прип’ять.
4. Сян
Найбільша карпатська притока Вісли витікає у Східних Бескидах біля Ужоцького перевалу на висоті 950 метрів. В сучасній Україні протікає Турківським районом. Більша ж частина Сяну нині знаходиться на етнічних українських землях на території Польщі.
Річка Сян. Витік з озера Соліна
Загальна довжина річки, оспіваної в українському гімні, 444 кілометри. На Сяні, зокрема, розташовані Перемишль та Ярослав.
5. Серет
Річка є важливою водною артерією Тернопілля, на ній, зокрема, розташовані Тернопіль, Чортків, Микулинці. Проте свій початок вона бере у Бродівському районі на Львівщині. Довжина лівої притоки Дністра – 248 кілометрів.
Річка Серет
Власне повноцінною великою рікою Серет стає біля села Ратищі на Зборівщині, де в неї вливаються кілька дрібних річок – Серет Правий, Серет Лівий, В’ятина та Грабарка.
6. Стрий
232-кілометровий Стрий є правою притокою Дністра і протікає Сколівським, Турківським, Дрогобицьким, Стрийським і Жидачіським районами Львівщини. Площа басейну басейну Стрия – 3060 км?.
Річка Стрий
Ріка бере початок біля карпатського села Верхнячка, між північно-західними схилами г. Явірник та південно-східною частиною хребта Бердо. Впадає у Дністер за 10 км на схід від Жидачева.
7. Іква
Притока Стиру витікає у селі Черниця у Бродівському районі. Довжина Ікви 155 км, площа басейну 2250 км?.
Річка Іква
У межах Львівської області тече зі заходу на схід, у Тернопільській області повертає на північ та північний схід, а від міста Дубна (Рівненська область) до гирла тече на північний захід. Впадає у Стир поблизу села Торговиці на Рівненщині.
8. Золота Липа
Золота Липа протікає територіями Львівської (Золочівський і Перемишлянський райони) та Тернопільської областей. Ріка утворюється злиттям Західної Золотої Липи і Східної Золотої Липи, які беруть свій початок на південних схилах Головного європейського вододілу, між лісистими пагорбами Гологір.
Річка Золота Липа
Витоки Золотої Липи (головна притока) розташовані в с. Майдані-Гологірському. Впадає у Дністер на схід від села з такою ж назвою на Тернопіллі. Довжина річки 85 км (разом із Західною Золотою Липою — 127 км), площа басейну 1440 км?. На Золотій Липі розташоване місто Бережани.
9. Свіча
Права притока Дністра має довжину 107 кілометрів., Площа її басейну становить 1493 км?. Протікає Івано-Франківською та Львівською областями.
Річка Свіча
Бере початок на північних схилах центрального вододілу Східних Карпат, неподалік села Мислівка. Свіча впадає у Дністер на південний схід від Журавно.
10. Стривігор
Ліва притока Дністра протікає в Середніх Бескидах у Польщі (там її називають Strwi??) та по території Самбірського і Старосамбірського районів Львівщини. Довжина Стривігора – 94 кілометри, 77 з яких територією України.
Річка Стривігор
Свій початок річка бере в околицях Устриків Долішніх. В околицях села Загір’я приймає свою найбільшу притоку Болозівку, відтак повертає на південний схід і в околицях села Долобова впадає у Дністер. На річці розташований Хирів.
Змова пора в більшості асоціюється з Різдвом, Новим роком, колядою і ще з цілою низкою приємних спогадів. А для мешканців Львова і Галичини це ще й зимові Карпати. Традиція їздити взимку в гори існує на теренах нашого краю вже дуже давно.
Але бувають випадки, коли гори приїздять до Львова. Їх можна зустріти на залізничному вокзалі у вигляді різдвяних ялинок. Вони катаються львівськими трамваями ховаючись у великих наплечниках. А, часом, окуповують стіни наших улюблених кав’ярень і з натяком ловлять наші погляді.
Богдан Салій
Богдан Салій привіз виставку “Мої Карпати” до кав’ярні-галереї “Штука” (вул. Котлярська, 8). Експозицію з дев’яти атмосферних можна побачити тут до кінця місяця. Є ще трохи часу.
“Цю виставку я характеризую як «яскраві Капати». Бо Карпати бувають різні: дощові, похмурі, меланхолійні, навіть страшні, а тут – яскраві. Тобто ця серія, яку я робив впродовж останніх двох-трьох років, вона вся орієнтована на яскраві гори. Десь в майстерні у мене є іншого плану роботи, але я їх поки не наважуюся показати на люди, оскільки треба сформувати цілісну концепцію, щоб з нею вийти до глядача”, – каже Богдан Салій.
Експозиція виставки Богдана Салія “Мої Карпати”
Експозиція виставки складає сильне враження. Роботи буквально бринять зимовим сонцем і яскравими переважно холодними барвами.
“Тут представлено роботи створені за останні два роки. Для цього ходжу або сам, або з дружиною, або всією сім’єю ходимо в гори. З натури писати важко, бо висоти такі, що етюдник не потягнеш, то я стараюся запам’ятати враження як там було. Сів, подивився, проаналізував, спробував запам’ятати і паралельно роблю величезну кількість фотографій. І потім дивлюся на них, щоб пригадати настрій або комбіную шматочок неба чи дерево. Тобто не завжди ці роботи є документальними, хоча можуть бути впізнавані. Але якщо люди кажуть, що впізнають значить враження передані вірно”, – розповідає художник.
Експозиція виставки Богдана Салія “Мої Карпати”
Попри відсутність фотографічної точності у деталях, відвідувачі переважно впізнають місця, що зображені на картинах. І одразу починають ділитися спогадами. А інші питають дорогу ти цих місць.
“Дехто каже, що у мене все дуже яскраве, але я вважаю, що в природі все набагато яскравіше і мені постійно не вистачає яскравості. Якби у мене були яскравіші фарби, то праці були б ще яскравіші, але таких фарб не існує”, – наголошує митець.
Експозиція виставки Богдана Салія “Мої Карпати”
Отож, якщо вам з будь-яких причин не вдається цієї зими потрапити в Карпати, мерщій у Штуку. Гарні зимові яскраві враження тут забезпечені.
Співачка, яка завоювала балканськими мотивами прихильність мільйонів українців. Її пісні та відеокліпи в ротації на топових радіостанціях нашої країни. Андріана презентує свій третій альбом «Ла Ла Ла», в якому зібрала найпопулярніші пісні за чотири роки своєї творчості.
Де б вона не була, та щоб вона не робила, вона завжди співає Ла Ла Ла. Та постійно просить вибачення: «Ой мамо, не лайте», за те що закохалася в «Бред Пітта».
Вона знає як виграти Джекпот в людини, яку сміливо можна було б назвати – Мій Ангел. Найсолодша цукерочка України – співачка Андріана неабияк здивувала своїх шанувальників, перевтілившишь з романтичної та ніжної дівчини, яка співає ліричні пісні про кохання, в веселу та безшабашну, яка в своїх піснях тільки те і робить що кепкує з чоловіків, при цьому в музиці обов’язково використовуються веселі балканські мотиви.
Андріана
До альбому «Ла Ла Ла» увійшло дев’ять треків та один ремікс. Саундпродюсер альбому – Роман Микульський, який працює зі співачкою вже більше 4 років. Ще одна пісня, а саме Ча Ча Ча, це співпраця зі Світланою Кравчук, більш відомою усім, як співачка Ейра.
Цікавою вийшла і колоборація зі співаком Захаром, з яким Андріана заспівала дует ДоРана, і саме Захар є автором слів та музики до даної пісні. Автором більшості текстів є Борислава Білоцерківська, до співпраці також був залучений репер ХАС, який є співавтором до тексту BOY, та власне сама Андріана, яка стала співавтором пісень «Мій Ангел та ВОY у співпраці з вищезгаданими авторами.
Найособливіша пісня альбому «Ой мамо». Саме її написав та виконував близький товариш Андріани – Владіслав Левицький, який на жаль загинув декілька років назад, в дуже молодому віці. Пісня справжній ХІТ, якому Андріана дала нове дихання.
Андріана
«Ой мамо», на сьогоднішній день має понад чотири мільйони переглядів на ютубі. А сумарна кількість переглядів відеокліпів з пісень альбому налічує понад дванадцять мільйонів.
На усі без вийнятку пісні, які увійшли до альбому, були відзняті відеороботи, режисером до восьми із них став Володимир Шурубура, з яким артистка дружить та співпрацює багато років, ще один кліп, а саме ДоРана це результат роботи співака Захара.
Кліпи артистки в ротації на провідних музичних телеканалах, особливе місце серед яких займають М1 та М2, де традиційно відбуваються усі прем’єри. Пісні Андріани звучать на багатьох найтоповіших радіостанціях України.
Більшість весіль та корпоративів уже майже неможливо уявити собі без пісень Андріани, які стали без зайвої скромності народними.
Після презентації альбому співачка Андріана готує особливу прем’єру, і обіцяє здивувати своїх шанувальників.
Восени 1936 року школярі Судової Вишні сіли за парти у щойно збудованому приміщенні. Спорудження такого, на тоді сучасного за усіма показниками, будинку було для міста важливою подією, але обійшлося не без ложки дьогтю. Через декілька місяців розгорівся конфлікт між місцевим бурмістром Володимиром Пейгертом та одним із майстрів – Ромуальдом Тихановичем, якому очільник ґміни не виплатив заробітної плати. Протистояння тривало два роки і завершилося перемогою майстра, головно тому, що за справою стежили із Варшави.
21 лютого 1936 року мешканець Судової Вишні, фаховий будівельник Ромуальд Тиханович звернувся листом до «ясновельможного пана прем’єра», себто до Мар’яна Зиндрама-Косцялковського¹, зі скаргою на місцевого бурмістра Володимира Пейгерта, котрий заборгував йому чималу суму оплати за виконану роботу². З тексту листа довідуємося, що Р. Тиханович працював будівельником при зведенні нового корпусу школи у 1935 р., а пізніше також переробляв приміщення старої шкільної будівлі на звичайне помешкання. За роботу у новій школі майстер мав отримати 2970 злотих. Щодо старого приміщення, то Тиханович і Пейгерт уклали угоду, за якою муляру очільник гміни пообіцяв 15% від суми витрат на матеріали та роботу майстрів й інших працівників. Пейгерт також запропонував Тихановичу, аби той виплачував за роботу мулярам зі свого рахунку, а бурмістр – усім іншим працівникам. Наприкінці виконання робіт Тиханович мав подати Пейгерту список виконаних робіт із зазначеними витратами³.
Герб містечка Судова Вишня
Угода була усною, сторони домовились 15 липня 1935 р. Перший список з витратами за виконану роботу бурмістр отримав наприкінці серпня. Наприкінці жовтня Тиханович отримав повістку у військо, уже 5 листопада він мав зголоситися до батальйону саперів у Перемишль. На той момент ремонтні роботи ще не були завершені. Тиханович подався до бурмістра, аби подати йому ще один доповнений рахунок, проте Пейгерт заявив, що жодного нового кошторису йому не потрібно, він уже отримав його (тобто, наприкінці серпня), а заплатити 15% Тихановичу не може, бо той і так «отримував аванси». Тиханович зазначив у листі, що погодився з такою заявою бурмістра і подався у військо, а будівельні роботи мав завершити його батько Томаш, також будівельник.
Роботи завершили 15 листопада 1935 року. Пейгерт заявив Томашу Тихановичу, що йому потрібен ще один рахунок, оскільки той, що подав Ромуальд, є недокладним, а також підкреслив, що угода передбачала оплату у формі «акорду⁴. Ромуальд у час відпустки з війська навідав Пейгерта, і заявив, що погоджується на ті 15% з рахунку, який ним був запропонований, а оплату мулярських робіт нехай бурмістр викреслить. Пейгерт отримав новий рахунок, проте після ознайомлення з ним зажадав ще одного, бо у цьому, на його думку, рахунки були «фантастичні» і ніяк не відповідали дійсності. Тиханович недвозначно натякнув у листі, що очільник ґміни вимагав у нього постійних уточнень щодо витрат, доти, поки не завершилася відпустка, і він змушений був повернутись у військо. Така ж ситуація повторилася на Різдвяні свята⁵.
Судова Вишня. Поштівка кінця XIX століття
У травні 1936 року Р. Тиханович отримав 21 день відпустки, що дало йому змогу повернутись до невирішеної справи з бурмістром. Пейгерт запропонував прийти будівельнику на наступний день о 10 годині. Тиханович писав у листі до прем’єра, що прийшов раніше, однак у кабінеті керівника ґміни уже був відвідувач. О 10.50 той покинув кабінет Пейгерта, але бурмістр заявив Тихановичу, що уже 11-та година, і він нікого приймати не буде, тому приходити потрібно уже завтра. На наступний день Пейгерт уже прийняв Тихановича, перепитав, чого той хоче, і заявив, що ті 15% від зазначеної будівельником в розрахунках суми виплатить. Йшлося про 900 злотих. Проте бурмістр попросив, аби Тиханович погодився на оплату частинами, по 100 злотих. Проте бурмістр виплатив муляру гроші лише двічі – 50 зл., коли той їздив у справах до Львова, і 50 зл., коли повертався у військо⁶.
15 червня 1936 року Тихановича звільнили з військової служби за станом здоров’я. Майстер подався до бурмістра по чергову виплату, проте той заявив, що уже все повиплачував. Тиханович звернувся до адвоката і відправив через нього лист. У відповіді Пейгерт заявив, що муляр і так отримав більше зазначеної суми, а будь-які судові тяжби у цій справі не дадуть результату. Тиханович звернувся до лавників ґміни, проте бурмістр рішуче протестував, що тому нічого уже не належиться, а жодної умови ніколи не було⁷. Отож, на підтримку лавників розраховувати було годі.
Судова Вишня. Поштівка початку XX століття
У тому ж листі прем’єру Тиханович зазначив, що не хотів як міщанин оскаржувати маґістрат, тим більше, що він тимчасово безробітний, і у нього не було тих 30 зл., які потрібні на подання скарги. Тому він бачив єдиний вихід у зверненні до прем’єра. Насамкінець, у листі муляр відзначив, що Пейгерт так повівся не лише з ним – майстер Містрович по завершенні усіх столярських робіт у цьому ж будинку оплати також не отримав. Йому Пейгерт зухвало кинув: «PieniądzedlaPanajuż się suszą nastrychu» («Гроші для пана уже сушаться на стриху»).
До Варшави лист Р. Тихановича надійшов 2 жовтня 1936 р. і був направлений у Львівське воєводство. 5 грудня 1936 р. майстер скаржився у Міністерство внутрішніх справ, що у даній справі не отримав жодної відповіді, хоча зі згаданого Міністерства йому повідомили, що лист 6 жовтня уже був у воєводському управлінні⁸. Невдовзі справою таки зайнялися. Її мали розглянути у гродзькому суді в Судовій Вишні. 21 червня місцевий суддя З. Завістовський направив у воєводство прохання, аби звідти прислали матеріали справи, зокрема рахунки та усі інші звіти з будівництва. Вся документація поступила 24 червня, із застереженням про повернення. Також Завістовський мав направити текст вироку, оскільки у воєводстві мали у цій справі прозвітувати Міністерству внутрішніх справ⁹.
Судова Вишня. Поштівка початку XX століття
Розгляд справи тривав декілька місяців. Адвокатом Тихановича був місцевий юрист д-р Алоїзій Щепанський¹⁰. З матеріалів процесу довідуємося про рахунки з кошторисів, які подавав Пейгерту Тиханович. Зокрема, у кошторисі, який подав майстер 29 жовтня 1935 р., була вписана сума в 7139 злотих та 89 грошів, відповідно 15% з цієї суми, які мали дістатись муляру, становили 1097 злотих і 98 грошів. У наступному кошторисі, від 10 травня 1936 р., уже була інша сума – 6005 злотих і 83 гроші (очевидно без витрат на мулярські роботи – М.Х.), оплата з якої для Тихановича становила 900 злотих і 87 грошів¹¹.
Подробиць судового розгляду справи ми не маємо, виявлені лише деякі основні факти. Так, на суді Томаш Тиханович засвідчував, що ті 9 рахунків, на які була поділена сума, що належалась майстру, бурмістр зобов’язався виплатити упродовж тижня. Позивач домагався сплати 800 злотих, та відсотків, які набігли рахуючи від 1 червня 1936 р. Цікавою виявилася аргументація сторони бурмістра. Адвокат Пейгерта заявив, що ті 15% від витрат, які мав отримати Тиханович, це сума не від кошторису, а від «ефективних видатків» (курсив мій – М.Х.). Бурмістр подав свої підрахунки, згідно яких «справедлива» сума за ремонт не мала б перевищувати 6719 злотих і 89 грошів. Тому, як твердив Пейгерт, коли б сюди додати ті 15% на оплату майстру, то сума становила б 7727 злотих і 87 грошів. Оскільки Тиханович на потреби ремонту взяв 7720 злотих і 39 грошів, значить йому ще належиться всього 7 злотих і 48 грошів¹². Також сторона Пейгерта заявила, що від загальної суми кошторису належить відняти ще 600 злотих, витрачені на малярські роботи, які виконував майстер Антоній Ловіцький¹³. Такі «нові» факти, очевидно, суттєво вплинули на рішення суду. 7 жовтня 1937 р. гродзький суд у Судовій Вишні оголосив вирок – Тиханович програв справу і подав апеляцію до Перемишльского окружного суду¹⁴.
Судова Вишня. Поштівка початку XX століття
Тут слід звернути увагу на ще один цікавий факт. 9 листопада 1938 р. з Міністерства внутрішніх справ надійшов лист у гродзький суд Судової Вишні із вимогою відзвітувати у справі Тихановича. Тобто, упродовж місяця про цю справу суддя Завістовський нічого не повідомляв у воєводство, хоча там про цю вимогу повідомили ще напередодні самого процесу. Прикметно і те, що повідомлення надійшло у Судову Вишню з Варшави, а не з воєводського управління.
Апеляцію у Перемишлі розглянули набагато швидше. Зі справою у суді ознайомились 23 лютого 1938 р., а після розгляду окружний суд вирішив справу на користь Тихановича. Рішення прийняли 2 березня 1938 р. Ґміна Судової Вишні зобов’язувалась виплатити Тихановичу 757 зл. і 2 гроші, 8% від цієї суми, рахуючи від 1 червня 1936 р., також оплатити судове засідання у вишенському гродзькому суді (96 злотих і 60 грошів). Судовий процес в Перемишльскому суді також оплачувала гміна Судової Вишні (86 злотих і 60 грошів)¹⁵. З матеріалів справи довідуємося, що у квітні 1938 року вона мала поступити з касацією до Найвищого суду у Варшаві¹⁶.
Працівники племстанції (Państwowe Stado Ogierów, PSO) у Судовій Вишні та почесні гості. Посередині – керівник PSO Казимир Кулаковський, зліва – бурмістр Володимир Пейгерт, справа – дідич Судової Вишні Криштоф Марс.
У Перемишлі, очевидно, не могли не знати, що за цією справою стежать у Міністерстві внутрішніх справ. Мабуть, тому рішення в окружному суді прийняли так швидко і на користь муляра Тихановича. Аргументи бурмістра Пейгерта про нарахування оплати від «ефективності» тут не спрацювали. Конфлікт Тихановича і Пейгерта, можливо, парадигматичний: майстер провінційного містечка шукав справедливості у міністерських кабінетах у Варшаві, оскільки у його рідному містечку влада запевнила, що даремно й сподіватись на позитивне для нього вирішення. У кабінетах сьогоднішніх містечкових чиновників також нерідко доводиться чути «сюр» різного калібру, але чи зуміли б теперішні тихановичі достукатись до міністерств?
В понеділок, 17 січня 2022 року, о 18:00 за київським часом спливає термін подачі проєктних заявок на грантову програму Культура без бар’єрів, яку розробили у межах Національної стратегії зі створення безбар’єрного простору в Україні.
«Віримо, що завдяки нашій з вами спільній роботі інклюзивні проєкти та ініціативи в Україні будуть сталими, а люди з інвалідністю та їхні родини отримають більше можливостей для соціальної адаптації та творчого самовираження», – зазначив Богдан Кожухар, проєктний менеджер програми.
У межах програми на 2022 рік пропонують три ЛОТи:
ЛОТ 1. Підтримка митців з інвалідністю. Результатом має стати реалізація проєктів, у яких митці з інвалідністю є авторами або безпосередніми виконавцями та учасниками культурно-мистецьких заходів, тобто є інтегрованими у процес створення культурних продуктів на рівні людей без інвалідності.
ЛОТ 2. Мистецтво без бар’єрів. Результатом має стати створення якісних інклюзивних культурних продуктів, які орієнтовані на потреби людей з інвалідністю, інклюзивна адаптація наявних продуктів або, наприклад, підтримка інклюзивних мистецьких освітніх програм для професіоналізації людей з інвалідністю.
ЛОТ 3. Безбар’єрне суспільство. Результатом має стати підтримка створення публічних та доступних платформ для поширення інклюзивних продуктів задля задоволення культурних потреб людей з інвалідністю або, наприклад, підтримка масштабних публічних подій та соціальних інформаційних кампаній, які привертають увагу суспільства до проблем людей з інвалідністю, формують повагу до їх прав та потреб, стверджують інклюзію як базову цінність для суспільного розвитку.
В неділю, 6 січня 2022 року, о 19.00 на сцені Львівської національної філармонії (вулиця Чайковського, 7) відбудеться Різдвяний симфонічний благодійний концерт “Срібло Різдва”. Музиканти збиратимуть гроші для лікування від раку Діни Радик.
“У мене є друг-піаніст Том Луголообі, ми з ним зробили три альбоми “Колискові для Олекси – 2” і #POETY. Він геніальний музикант і у нього сталася біда, дружина Dina Radyk має рак. У них є маленький синочок – 2 рочки, Левчик, який щодня кличе маму, а мама в лікарні, а тато коло мами. То ж, ми друзі музиканти хочемо зробити для Тома та Діни великий Різдвяний концерт з симфонічним оркестром INSO-LvivDavid MeladzeShockolad Electrik avenue і зібрати для цієї чудової сім’ї гроші. Скільки б нам не відведено часу на цій Землі, ми маємо провести його з усмішкою в радості, щасті та підтримці і дарувати Любов, – сказала організаторка концерту Соломія Чубай.
Знаходити фото столітньої давнини завжди цікаво, особливо, якщо раніше вони були невідомі довгий час. В нашій сьогоднішній публікації світлини із міста Турка, що розташоване на півдні Львівської області. Раніше цей населений пункт носив назву Турка над Стрийом.
Турка, 1914-1918 рр.Турка, 1914-1918 рр.Турка, 1914-1918 рр.Турка, 1914-1918 рр.
Усі фото датуються періодом Першої світової війни (1914-1918). Світлини дозволяють побачити стан руйнувань, які зазнало місто в той непростий час.
Турка, 1914-1918 рр.Турка, 1914-1918 рр.Турка, 1914-1918 рр.
На фото бачимо понищені будинки, дороги та мости. Більшість з них, після війни мали вже інший вигляд. Тому такі фото є цінним джерелом для вивчення населених пунктів Львівщини того часу.
Власник фото: Österreichisches Staatsarchiv (Австрійський державний архів)
П’ятдесят років тому – 10 січня 1972 року біля 16 години на розі сучасних вулиць Городоцької і Шевченка сталася найкривавіша аварія в історії львівського трамвая: трамвайний поїзд із вагонів «Gotha» зійшов із рейок та врізався у зупинку-острівець, на якому пасажири очікували електротранспорту. В результаті аварії за офіційними даними загинуло 13 осіб, а іще понад два десятки людей отримали травми різної важкості. Фотографії Старого Львова сьогодні знову згадують про цю аварію…
За майже 130 років роботи електричного трамвая у Львові сталося дуже багато різних інцидентів та аварій. Зокрема, як свідчить газета «Діло», перше зіткнення електричних трамваїв сталося 8 червня 1894 року, тобто менше, а ніж за 10 днів від початку пасажирської експлуатації електротранспорту у Львові. У липні того ж року на площі Галицькій сталося зіткнення вагонів електричного та кінного трамвая. Загалом – преса австрійського та польського часів багато уваги приділяла роботі електротранспорту і висвітлювала різноманітні трапунки. Зовсім інакшим був підхід за радянських часів – інциденти, які ставалися на транспорті, як правило, замовчували. Для прикладу – трамвайну аварію 1947 року, яка сталася на розі вулиць Коперника та Словацького, коли трамвай із несправними гальмами зійшов із рейок в кривій, завалився на бік та врізався в наріжний будинок, радянські «органи» замовчали так ретельно, що не відома навіть точна дата аварії, не те, що відомості про кількість загиблих та травмованих. Про цю аварію писав у своїх спогадах львів’янин Олександр Хохулін, відомий як «Манкурт» – у трамвайні аварії на вулиці Коперника травмувався його батько.
Трамвайна зупинка-острівець на розі вулиць Першого Травня (Городоцької) та Шевченка, у яку 10 січня 1972 року врізався трамвайний поїзд. Світлина 1960-х років. Після трамвайної аварії такі зупинки-острівці тут ліквідували. Світлина 1960-х рр.
«Виконком Львівської міської Ради депутатів трудящих висловлює глибоке співчуття рідним і близьким потерпілих при аварії трамваю в м. Львові 10 січня 1972 року.
Для розслідування причин аварії, вжиття заходів по посиленню безпеки руху міського транспорту та надання допомоги сім’ям потерпілих створена спеціальна комісія», – ось так на третій сторінці повідомила про найкривавішу в історії львівського трамвая катастрофу місцева газета «Вільна Україна» у числі від 11 січня 1972 року.
Львівська правнича гімназія, на початку 1970-х – середня школа № 43. В цегляну огорожу цієї школи 10 січня 1972 року врізалися трамвайні вагони поїзду № 472/572, що зійшов із колії. Сучасна світлина
Про масштаби аварії нічого не було сказано, хоча, за офіційними даними, на місці аварії загинуло 11 осіб, ще двоє людей померло в лікарні. Кількість травмованих перевищила два десятки осіб. Можливо і цього повідомлення не було б, якби про трамвайну аварію не повідомили «ворожі голоси», зокрема і радіо «Голос Америки».
Довший час домінувала версія, що причиною трагедії стало те, що водійка трамвайного поїзда нібито заснула за кермом і, відповідно, некерований трамвай набрав на спуску велику швидкість, зійшов із рейок і врізався у натовп на зупинці. Два роки тому «Фотографії Старого Львова» опублікували низку документів про трамвайну аварію 10 січня 1972 року, які довший час були засекреченими. Ці документи виданню надав речник ЛКП «Львівелектротранс» Іван Бондар.
Інофрмаційне повідомлення за 10 січня 1972 року. Документи із Державного архіву СБУ
Уважний аналіз цих документів, а також конструкції трамвайних вагонів «Gotha» викликає певні сумніви у висновках технічної комісії, сформованої у 1972 році. Зокрема стає зрозумілим, що аварія була спричинена те тільки і не стільки помилковими діями водія трамвая-убивці…
Отож, у 1972 році всю вину за криваву трамвайну аварію на розі вулиць Городоцької та Шевченка поклали на екіпаж трамвайного поїзда «Gotha» Т2-62 + В2-62 №№ 472/572: водійку Макару Надію Іванівну та кондукторів моторного та причіпного вагонів Михальську Є.С. та Новікову М.Г. У «Доповідній записці про проведені заходи по виявленню причин аварії трамвайного поїзда в м. Львові» йдеться про наступне: «Для встановлення причин аварії розпорядженням облвиконкому № 4 від 11 січня ц.р. створено технічну комісію.
Доповідна записка Львівському обкому КП України від 19.01.1972. Скан-копії із Львівського обласного державного архіву.
Згідно висновку технічної комісії від 14 січня 1972 року причиною аварії є те, що водій трамвайного поїзда 472/572 Макара Надія Іванівна, проїхавши перехрестя вулиць Одеської та Першого Травня (Городоцької) на затяжному уклоні протяжністю 1076 метрів розвинула велику швидкість поїзда внаслідок неправильного управління гальмами. Зафіксоване положення штурвала головного контролеру виключало роботу основного електродинамічного гальма, а включення двигунів на задній хід привело до відключення автомату силової електромережі вагону.
Повні бункера піску свідчать про те, що водій не застосувала пісок для гальмування, що зобов’язана була зробити відповідно до інструкції.
Кондуктори обох вагонів – моторного т. Михальська Є.С. та причіпного Новікова М.Г. своєчасно не вжили необхідних заходів для гальмування вагонів, не знаходилися на місцях біля механічного гальма, як це вимагає службова інструкція.
Технічна комісія вважає, що аварія трамвайного поїзда № 472/572 є наслідком порушення правил управління трамвая водієм Макара Н.І. при гальмуванні поїзда на затяжному спуску і несвоєчасного застосування кондукторами Михальською Є.С. та Новіковою М.Г. механічних гальм».
Кабіна трамвайного вагону «Gotha T2-62». По центру – «кермо», тобто штурвал головного контролера вагона, обертаючи яке водій змінював швидкісні режими та режими гальмування. Зліва – рукоятка реверсора, тобто пристрою для зміни напрямків руху вагона. Справа – важіль приводу ручного колодкового гальма. Сучасне фото
Відомо, що водійку трамвая Макару Н.І. було засуджено на 4 роки ув’язнення. Таке відносно м’яке покарання «найгуманніший в світі радянський суд» призначив через те, що Надія Макара була матір’ю-одиначкою і виховувала малолітню дитину… Що ж до керівництва трамвайного депо № 2, до якого були приписані вагони, що потрапили в аварію, та керівництва Львівського трамвайно-тролейбусного управління, то воно отримало лише догани. І директор ЛТТУ Курський, і головний інженер Єрохов залишилися на своїх посадах. Останній навіть не отримав догани…
В авторів цього матеріалу, які у 2014 – 2016 році займалися відновленням трамвайного вагона «Gotha» Т59Е і ознайомилися, в тому числі, із конструкцією трамвайного вагона «Gotha» Т2-62, який і нині використовується в якості службового, виникли обґрунтовані сумніви у висновках технічної комісії. Видається, що всю вину поклали на водійку та кондукторів трамвая-убивці свідомо, адже насправді коло винуватих було значно ширшим… Про це далі.
Для того, щоб зупинити сучасний трамвай водію чи навіть пасажирам достатньо натиснути на одну кнопку чи важіль аварійного гальмування. Більше того – у сучасних трамваях передбачено блокування у вигляді педалі безпеки чи давача рукоятки ручного контролера. Якщо водій втрачає пильність і відпускає педаль безпеки чи рукоятку контролера трамвай автоматично зупиняється. Але так було не завжди. Трамвайні вагони «Gotha» Т2-62 та В2-62, які потрапили у страшну аварію 10 січня 1972 року, хоча і мали кілька видів гальм, вимагали від водія виконання певного алгоритму дій.
На початку гальмування водій мав задіяти електродинамічне гальмо, вивернувши «кермо» (рукоятку контролера) в напрямку гальмівних позицій. В результаті такої дії тягові електродвигуни трамвайного вагона переходили в генераторний режим і починали продукувати електричну енергію. Ця електроенергія частково споживалася гальмівними реостатами моторного вагону Т2-62, а частково йшла на живлення гальмівного соленоїда (електромагніта), який приводив колодкові гальма причіпного вагона В2-62. Колодкові гальма причіпного вагону діяли на його колісні пари.
Вигляд салону вагону «Gotha T2-62». На задній стінці видно корбу приводу аварійного механічного гальма вагону. Сучасне фото
Коли швидкість трамвайного поїзда падала менше 5 кілометрів на годину, водій застосовував механічні колодкові гальма переднього вагону із ручним приводом. Для цього йому потрібно було кілька раз потягнути важіль ручного гальма на себе. Відпускання колодкового гальма здійснювалося або натисканням на кнопку на кінці важеля або натисканням на спеціальну педаль.
Крім того, водій при екстреного гальмування міг застосувати магніторейкові гальма, які вмикалися при натисканні на педаль. Магніторейкові гальма притягувалися електромагнітами до рейок і за рахунок сил тертя гальмували вагон.
Для приводу аварійного механічного гальма в кінці салону моторного і причіпного вагонів було передбачено корбу (рукоятку), обертаючи яку приводилися в дію механічні гальма.
Для переключення напрямку руху зліва від сидіння водія була розміщена рукоятка реверсора, яка мала кілька положень, які відповідали стоянці, рухові вперед чи назад. Рукоятка реверсора і «кермо» головного контролера були оснащені блокуванням – переключити напрямок руху вагона можна було лише тоді, коли «кермо» контролера перебувало в нейтральному положенні, а не в гальмівних чи ходових позиціях. Відповідно, змінити напрямок руху трамвая можна було лише коли він стояв. Це – дуже важлива деталь, яку проігнорувала технічна комісія в 1972 році. Зазначимо – гальмування противмиканням (реверсом) електродвигунів іноді використовується на електротранспорті в аварійних ситуаціях. Відповідно нам видається наступне: водійка трамвайного поїзда № 472/572 Макара Н.І. скоріш за все спробувала загальмувати вагони штатним електродинамічним гальмом. Однак, коли вона побачила, що вагони не гальмуються, отож спробувала загальмувати трамваї противмиканням тягових електродвигунів, встановила «кермо» контролера в нульову позицію і покрутила рукоятку реверсора. Але, нажаль, і це не допомогло.
Дивує те, що у висновках технічної комісії немає ні слова про спрацювання гальмівного соленоїда причіпного вагона та про стан ручного колодкового гальма вагонів трамвайного поїзда № 472/572. Лише – про положення рукоятки головного контролера…
Трамвай Gotha під номером 472, який спричинив ДТП. Фото Ханс Орлеманс. І фото водійки трамвая Надії Макари з особової справи.
Упустила технічна комісія іще й такий важливий факт. Хоча вагони трамвайного поїзда № 472/572 «Gotha» Т2-62 та В2-62 були виготовлені у 1964 році, у Львові вони експлуатувалися лише із осені 1971 року. Із заводу ці трамвайні вагони були виготовлені ширококолійними, на колію 1520 мм. і до 1970 року експлуатувалися в одеському трамвайному депо № 1 ім. В. Леніна. У 1970 році було прийнято рішення про виведення таких вагонів із експлуатації в Одесі та про передачу цих трамваїв до Львова. Перед передачею до Львова трамвайні вагони «Gotha» Т2-62 та В2-62 проходили капітальні ремонти із переобладнанням («перешивкою») візків із широкої колії 1520 мм. на вузьку колію 1000 мм. Вагони № 472 і 572 були прийняті в експлуатацію тільки 28 вересня 1971 року, тобто до аварії трамвайний поїзд пропрацював лише три із половиною місяці…
Виникає логічне питання – чи не стало неякісне переобладнання візків трамвайних вагонів із широкої на вузьку колію основною причиною аварії? Зараз на це питання відповісти вже неможливо.
Треба додати іще таку річ – старі працівники трамвайного депо розповідали історію про чи то інженера, чи то майстра трамвайного депо, який вночі із 10 на 11 січня 1972 року поліз під закривавлені трамвайні вагони лагодити щось в гальмівній системі іще до огляду вагонів технічною комісією. Керівництво ЛТТУ потім щедро преміювало цього працівника… Отож, сьогодні, через 50 років після трамвайної аварії 10 січня 1972 року, навряд чи вдасться із стовідсотковою вірогідністю встановити її причини.
Що ж до трамвайних вагонів № 472 і 572, які потрапили в страшну аварію, то після катастрофи 10 січня 1972 року їх було відновлено і вони працювали до 1983 року. Списання цих трамвайних вагонів відбулося 8 грудня 1983 року. Загалом пробіг цих вагонів перевищував 1 мільйон кілометрів.
На жаль, на місці страшної трамвайної аварії, яка сталася у Львові 10 січня 1972 року і зараз, через 50 років, немає ні пам’ятного знаку, ні меморіальної таблиці, яка нагадувала б про трагедію. Сподіваємося, що ця ситуація буде виправлена…
В Спасові біля церкви продовжили традицію різдвяної лотереї у 2022 році
Різдво…Особливе та дивовижне свято. Навколо горять яскраві вогники, у вікнах миготять ялинки, по вузьких вуличках йде гучне відлуння дзвонів, що сповіщають про народження Христа.
Настав час, коли наші парафіяни збираються біля церкви, щоб продовжити Спасівську традицію різдвяної лотереї у 2022 році. Про святкування Голосу Сокальщини стало відомо у спасівській церкві свщмч. Йосафата.
В Спасові біля церкви продовжили традицію різдвяної лотереї у 2022 році
Випав маленький сніг, холодне сонце не гріє, але яскраво світить на блакитному небі.
О 14:30 сьогодні 8 січня всі дружньо заходять до храму на святкову Вечірню. Під веселий гомін та коляду після відправи встали гуртом на подвір’ї й з нетерпінням чекали початку цього дійства. Повз людей пролітав такий “різдвяний” запах, що линув від різноманітної випічки: пряників, мафінів, пляцків, біля яких ще можна було зігрітися, випивши гарячого чаю, кави та ароматного глінтвейну.
І ось лотерея! Її розпочав талановитий вертеп. Така гарна гра та одяг мимоволі переносять нас в той великий час, коли на світ з’явився Спаситель. Після цього винесли тацу, з якої наші маленькі друзі витягали переможні лотерейні квитки. Що може бути краще від того радісного очікування і надії на виграш!
В Спасові біля церкви продовжили традицію різдвяної лотереї у 2022 році
Призи були дуже різні: від відра “з нержавіючої сталі” до стрітенської свічки, від 10 яєць “породистих курок” до зеленого фартушка з машинною вишивкою. Навкруги лунали сміх та жарти, поки маленька ручка тягнулась за наступною лотерейкою.
В невеличких перервах між розіграшами були цікаві конкурси. Як от вгадати колядку за її мелодією, питання на різдвяну тематику, одягнути людину-ялинку (вийшла надзвичайно красива).
В Спасові біля церкви продовжили традицію різдвяної лотереї у 2022 році
І на кінець всі гарно заколядували. Адже Різдво – це час, коли люди збираються разом та весело проводять час.
Вже більше 1000 років, 60% населення планети починає свій день з філіжанки кави. Тому кава – другий за кількістю вживання напій після води. Як стверджує наш незмінний партнер Торгова Марка Кава Старого Львова, в основі процесу приготування цього напою лежить принцип вилучення з мелених зерен кави кафеола (натуральних ефірних олій), за рахунок їх взаємодії з гарячою водою. Саме ці ефірні олії надають напою ні з чим не порівнянний смак і аромат.
42% українців регулярно п’ють каву.
Кава класифікується за трьома ознаками: якість зерен (сорт, висота над рівнем моря), якість приготування і розмір зерна.
Кава – найпопулярніший напій у світі. Щорічно його випивається 400 мільярдів чашок
Квіти кавових дерев живуть недовго, пахнуть жасминно-апельсиновим ароматом, і дають кавові зерна розміром з журавлину. Потрібно 4-5 роки, щоб дерево стало приносити достатній урожай.
Кава вперше стала відома в Європі як «арабське вино».
Кава
Кава, разом з пивом і горіховим маслом, увійшла до десятки найбільш відомих ароматів світу.
Кави займає друге місце в загальносвітовому рейтингу товарів, що найбільше продаються. На першому місці – нафта.
Цитрину додають в каву вже упродовж декількох сотень років (раніше, ніж цукор).
Кавове дерево «Арабіка» може дати до 6 кг кави в рік, в залежності від вологості і температури повітря.
Протягом Другої Світової війни урядами було випито понад 130 мільйонів кілограм кави.
Львівська кава
Добре обсмажені і подрібнені кавові зерна, розчинені в кип’яченій воді, як і раніше називаються «турецька кава». Цей рецепт не змінився з давніх часів та використовується в Туреччині і Греції.
Кава у вакуумній упаковці уперше була представлена в 1900 році братами Хілл.
Вважається, що першим цукор в каву став додавати король франції Луї Чотирнадцятий в 1715 році.
У 16 столітті турецька жінка могла подати на розлучення, якщо чоловік не зміг зберегти наповненою сімейну чашку кави (місцева традиція).
Кавові дерева – вічнозелені, виростають до 5 метрів у висоту, проте, для полегшення збору урожаю, їх обрізають до висоти 2.5 метри.
Кава в турці на пісочку
Страхова компанія Ллойда в Лондоні починалася як кав’ярня.
У 1727 році саджанці кави були вивезені контрабандою з Парижа в Бразилію. Зараз Бразилія – найбільший виробник кави.
Бетховен був настільки педантичний у виборі кави, що кожного разу перераховував точно 60 кавових зерен при заварюванні своєї кави.
Приготована кава в процесі охолодження виділяє понад 700 хімічних речовин, що становлять її аромат.
Молоко в каву стали додавати з 1680 року, коли один французький лікар порадив таке поєднання в лікувальних цілях.
Кава лате
Найбільшим рівнем споживання кави може похвалитися Скандинавія, мешканці якої випивають майже 14 кг кави в рік. Середній італієць споживає «всього» 5 кг.
Арабіка – це назва дикого лісу в Ефіопії, де росте сорт кави з однойменною назвою. Ця плантація досі росте, висота дерев у середньому складає 5-7 метрів.
Шведський король Густав ІІІ дуже боявся в країні нових напоїв: чаю та кави. Він вирішив перевірити їх «отруйність» на двох братах, одному з яких кожен день давали три чашки чаю, а іншому – три чашки кави. Ні Густав ІІІ, ні його придворні лікарі так і не побачили смерті братів від цих напоїв, оскільки померли раніше.
У 2010 році в Лас-Вегасі була налита найбільша чашка кави в світі, яка потрапила в Книгу рекордів Гіннесса. Її обсяг становив майже 35 тисяч кавових чашок.
Дослідники з’ясували, що кофеїн сприяє виробленню в організмі речовин, що відповідають за емоції. Тому ті, хто регулярно п’ють каву, менше схильні до самогубства.
Отож, маю надію, що ці кілька цікавих фактів про наш улюблений напій, в купі з філіжанкою недільної кави, створить вам імідж тонкого поціновувача і подарує позитивні емоції вам та вашим слухачам.
Вранці, 8 січня, на Львівщині горіла дзвіниця церкви Св. Параскеви Тирнівської, що у селі Коростів Стрийського району Львівської області. Про це повідомили на Facebook-сторінці обласного управління рятувальників.
Про пожежу повідомили близько 7 години ранку. Горіла дерев’яна дзвіниця, збудована у 1858 році.
“Складність гасіння пожежі полягала у швидкому поширенні вогню дерев’яними конструкціями будівлі. На момент прибуття вогнеборців пожежа поширилася на значну площу, й охопила більшу частину будівлі”, – повідомляють рятувальники.
Рятувальники гасять пожежу у старовинній дзвіниці
Близько 9 ранку пожежу загасили, вогонь не перекинувся на церкву, яка розташована поряд із дзвіницею. На пожежі працювали 17 рятувальників. Внаслідок пожежі знищено частину покрівлі, перекриття, стіни та церковну атрибутику.
Причину виникнення займання встановлюють правоохоронці.
Сьогодні відбудуться завершальні події етнофестивалю «Країна Мрій» у Львові: його закриватимуть своїми виступами Олег Скрипка та НАОНІ-оркестра.
Крім Олега Скрипки та Національного академічного оркестру народних інструментів України, 9 січня на фестивалі виступатимуть Юрій Йосифович та СЕРЦЕ. НОВА АВТЕНТИКА, а також дитячий народний гурт «Орелі» з колядою та різдвяним обрядом «водіння Кози».
Також на Країні Мрій гості можуть відвідати майстер-класи, поринути у ярмаркове розмаїття автентичних виробів, вертепів, мистецьких майстерень та смачної етнічної кухні.
Олег Скрипка
Діятиме фабрика іграшок, де відвідувачі захоплено спостерігають за процесом роботи склодува, дізнаються про нюанси роботи художника, беруть участь у розписі скляних заготовок, які виготовили на їхніх очах та забирають додому ексклюзивну авторську іграшку, у виготовленні якої брали безпосередню участь.
Нагадаємо, вхід на територію фестивалю «Країна Мрій», який діє у Ennio Event Square (вулиця Джерельна, 22), вільний з 15 год. Концертна програма стартує о 18:00.
Місто Березне, 1918 р. Вертеп храму Різдва Пресвятої Богородиці. Джерело: Березнівський краєзнавчий музей.
Спеціально до різдвяних свят вдалося відшукати справжні столітні раритети – фотографії волинських колядників та вертепу. Такі світлини є неабиякою рідкістю. В родинних архівах чи музеях можна знайти хіба поодинокі екземпляри таких світлин.
Волинь, 1940-ві рр. Колядники із зіркою. Автор невідомий. Зі збірки О.В. Тихенка.
Представлені фото датовані 1910-1940-ми роками. Фото з пізніших років віднайти годі, адже в радянські часи колядувати та водити вертеп було суворо заборонено.
Усі ці світлини зроблені на території історичної Волині, а точніше сучасних Волинської та Рівненської областей.
Місто Березне, 1930-ті рр. Вертеп храму Різдва Пресвятої Богородиці. Джерело: Березнівський краєзнавчий музей.
На фотокартках бачимо молодь, переодягнену в героїв вертепу. У їхніх руках – різдвяна зірка.
Варто зауважити, що тоді, як і зараз, популярними були костюми таких персонажів, як пастушки, Ірод, три царі, чорт, ангели, воїни, смерть. Костюми на дітках дуже оригінальні. Такі фото – просто знахідка для науковців, які вивчають традиції.
Місто Березне, 1918 р. Вертеп храму Різдва Пресвятої Богородиці. Джерело: Березнівський краєзнавчий музей.
Дуже хотілося б, аби сучасна молодь поверталася до традицій і також водила вертеп. Адже це магічне дійство є нашою давньою традицією.
Український вертеп, Берестечко, 1930-ті роки. На фото в основному жителі вулиці Богдана Хмельницького (колишня Низька). Більшість з них перебували в ОУН, а потім в УПА. Джерело фото: Олег Дергай.
Як відомо, учасники вертепу завчасно готують виставу, розподіляють між собою ролі, вивчають тексти. Та чи не найголовніше у цьому дійстві – вбрання.
Колядники, Волинь, поч. ХХ ст.
Маємо надію, що після перегляду світлин наші читачі в сімейному колі пригадають ті традиції, які побутували на Різдво в їхніх родинах, заспівають колядок та щедрівок.
"Апостоли" майстра Дмитрія, 1560-ті рр. м. Долина. Фото Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького.
У Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького триває підготовка до майбутньої виставки ікон із колекції установи «Воскресіння», яку планують відкрити у 2023-му році. Зараз команда музею на фейсбук-сторінці показує окремі пам’ятки, які після завершення реставрації потраплять в експозицію.
Апостол Симон майстра Дмитрія, 1560-ті рр. м. Долина. Фото Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького.
Днями у музеї розповіли про ікону «Апостоли» (1560-ті роки) майстра Дмитрія. Цей автор відомий за датованою підписною іконою «Спас Пантократор» (1565) – чільною пам’яткою в експозиції НМЛ і знаковою в історії українського мистецтва загалом, зазначають у музеї.
Євангелист Марко майстра Дмитрія, 1560-ті рр. м. Долина. Фото Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького.
«Апостоли», що понад століття перебувають у запасниках музею, на виставці будуть експонувати вперше. Пам’ятку іконопису привезли з церкви в місті Долина під час експедиції Іларіона Свєнціцького в 1912 році.
Апостол Яків(?) майстра Дмитрія, 1560-ті рр. м. Долина. Фото Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького.
Над реставрацією, яка виявилася складнішою, ніж очікували, працює Тарас Павлик. На частині розкритої малярської поверхні по-новому зазвучав колорит, посилений золотом тла та обрамлень. Пам’ятка вражає віртуозністю рисунку; обличчя апостолів набули експресивності, увиразнився характер кожного персонажа. До того ж завдяки реставрації з’явилася змога відчитати імена дотепер не ідентифікованих апостолів, написані на чорних табличках, – розповідають у музеї.
На світлинах міжвоєнного періоду, а саме 1938 року можемо побачити місто Миколаїв. Населений пункт знаходиться в Стрийському районі Львівської області.
На кадрах бачимо панораму міста,...
