В репертуарі Львівського Національного Академічного театру опери та балету ім. Соломії Крушельницької є комічна опера на 2 дії Вольфганга Амадея Моцарта на лібрето Лоренцо да Понте “Дон Жуан”.
Художником-постановником цієї вистави виступив Тадей Риндзак. Сьогодні розглянемо та проаналізуємо його художнє вирішення цієї сценічної постановки.
Єдина установка дозволяє суттєво урізноманітнювати конфігурації мізансцен. Світлив Юрій Ямаш.
Минуло ледве не чверть століття від прем’єрної постановки опери «Дон Жуан» або «Покараний розпусник» ‑ вершині легенди про славнозвісного коханця, життя і пригоди якого й досі бентежать глядача. Оперні постановники світу зі сталою наполегливістю намагаються відтворити цю історію в новому світлі, свідомо чи підсвідомо керуючись думкою Петра Чайковського: «Дон Жуан буде слугувати найкращим взірцем до тих пір, поки буде існувати мистецтво»[1].
Геометрія конструкції утворює центральний додатковий портал. Світлив Юрій Ямаш.
Кожний режисер який намагається це зробити, у львівському варіанті ‑ Василь Вовкун, має великі амбіції успішна реалізація яких підтверджує приналежність до європейської режисерської еліти. Цю тезу можуть підтвердити слова Гофмана який вважав «Дон Жуана» «оперої всіх опер»[2]. За цими обставинами Тадея Риндзака як художника-постановника чекала надзвичайно висока планка подолати яку допоміг талант, колосальний досвід, змусили обставини і режисерська харизма.
Ліва платформа. Дія по вертикалі. Світлив Юрій Ямаш.
Можна з впевненістю стверджувати що сценографічне рішення опери належить до категорії об’ємно-просторових, однак, не позбавленої живописних елементів.
В основі сценографії вистави обрано архітонічно-конструктивну єдину установку яка являє собою складну комбінацію – каркас зібраний з елементів ферм. Її візуальною особливістю є те що вона має ажурний характер, стабільна, навіть на перший погляд статична, двоярусна і доволі масштабна що займає практично весь простір сцени залишаючи вільним лише передній план просценіуму. Незважаючи на те що, складові установки практично не повторюються і нагадують хаотично підібрані форми відмінні по висоті, об’єму, скеруванню і розміщенню на планшеті сцени, в цілому, композиція виглядає як асиметрично-врівноважена. Одночасно, це жорстка з прямими кутами лінійна композиція з арифметичним монотонним ритмом дрібних трикутників в рисунку ферм.
Архітонічно-конструктивна єдина установка. Світлив Юрій Ямаш.
По ходу вистави глядач зауважує що геометрія конструкції утворює центральний додатковий портал де час від часу фокусується дія і який може то зникати то знов з’являтись. З ліва і права від порталу на відмінних рівнях розміщенні платформи – міні сценічні майданчики (ідеальна форма для симультанних декорацій). В сценографічній доктрині формулу окремих майданчиків які ширяють над планшетом сцени на різних висотах було розроблено ще на початку ХХ ст. відомим театральним художником і теоретиком Адольфом Апією, але й досі ця концепція лишається новаторською, що виходить за рамки традицій. Перевага ідеї платформ на відміну від інших композиційних схем в тому що вона уможливлює сценічний рух по вертикалі і є добрим інструментом для режисера. Глядач візуально сприймає портал сцени як раму картини. Тобто він бачить виставу як живописне полотно з розкадровкою дії у відповідному середовищі. Не достатньо для створення яскравого видовища лише геніальної гри акторів, якщо на сцені вони статичні, якщо вишукані в одну горизонтальну лінію, навіть, коли додається діагональний напрямок. В такому випадку, з точки зору композиційних законів всі головні динамічні елементи (дійові особи) опиняються в низу розташування на площини горизонтально покладеного прямокутника (планшета сцени). Позаяк верхня частина не задіюється, вона справляє враження порожньої, звісно, вся картина провалюється і залишається композиційно не завершеною. В постановці «Дон Жуана» як раз це складне технічне завдання успішно розв’язується. Єдина установка дозволяє суттєво урізноманітнювати конфігурації мізансцен, здійснювати рух як по горизонталі, діагоналі у глиб сцени так і по вертикалі і все це на різних планах. Також сприяють цьому сходи що ведуть до платформ. Слід нагадати, що застосування сходів як сценографічного елементу є одним з улюблених прийомів згаданих А. Апія, Г. Крега, Й. Свободи.
Прозора ефемерна постать Командора зависає над сценою. Світлив Юрій Ямаш.
Поліфункціональність єдиної установки, її можливості збагатити дію не обмежуються лише наведеними властивостями. У більшості картин опери єдина установка дематеріалізована і являє собою чітку геометричну переплетену систему неонових артерій (світло, неонове світло це хвилі, електромагнитні хвилі, а не відчутна матерія). Яскраве сяйво від неї має надзвичайно широку палітру забарвлення від традиційно радиаційно-зелено-блакитного до пекельно розпеченого червоного яке міняється відповідно емоційного настрою мізансцени. Подеколи світлокольорова партитура відбувається синхронно з музичною партитурою. Сценографічний прийом відомий в побуті за вже архаічним терміном «кольоромузика» у своїй еволюції спецефекту виводить на більш вищий ступень сприйняття геніального музичного творіння Моцарта. Амадей навіть не мріяв про таке потужне підсилення своєї музики.
Покарання. Смерть героя. Світлив Юрій Ямаш.
В окремі кульмінаційні моменти єдина установка у своїй акцентованій формі, як на приклад, в момент смерті героя, стає самостійним ігровим персонажем який поглинає все живе і рухоме на сцені; актори просто зникають. Цей конкретний момент вистави по своєму психологічному напруженню взагалі претендує на емоційний рівень аналогічний з чернобильським, або хіросимським жахом.
Дія 3D мапінгу. Готичний фасад. Світлив Юрій Ямаш.
Ще одна цікава і малопомітна властивість єдиної установки – дія яка відбувається саме в її надрах стає розмитою, примарної, потойбічною оскільки фільтрується, тобто частково поглинається її ажурною структурою через яку і можна бачити сценічний рух.
На останньому плані єдиної установки з повної її висоти звисає прозора рухлива драперія яка колишеться під дією вітру. Мінлива і одночасно пластична її форма контрастує з суворою геометрією сценічної конструкції. Далі на задньому плані над сценою зависає кришталева ефемерна постать Командора, яка одночасно символізує відлітаючий його Дух (в момент смерті нависла постать спалахує червоним кольором) а також глядачу дається можливість розпізнати в цьому силуеті надмогильний скульптурний образ героя, або привід, відчути його присутність в кожній картині вистави.
Дія 3D мапінгу. Бароковий мотив. Світлив Юрій Ямаш.
Помітним змістовим, символічним, кольоровим акцентом сценографії опери є телефонна будка розміщена з ліва у центральному порталі єдиної установки на накладному повертаючому колі. Це славетний комуникативний червоний кіоск К6 (Kiosk 6), найвідомійший символ Англії подібно червоному двоповерховому онібусу. Його дизайн був розроблений відомим англійським архітектором Джайлсом Гілбертом Скоттом ще 1935 року. Поява на сцені К6 це родзинка на торті, потужний декораційний акорд який робить виставу, її сценографію емоційно-інтелектуальною, дію якої слід сприймати не тільки почуттями але й розумом, оцінювати вчинки героїв не тільки за законами суспільства але й за законами моралі, совісті і в першу чергу за вищими законами буття.
Дія 3D мапінгу. Чотирьох-п’яти вимірний простір. Світлив Юрій Ямаш.
Пояснень цьому є декілька. Впізнаваєма незвична-звична вертикальна форма К6 композиційно добре відповідає і вписується в структуру сценічної установки. Її символічний червоний колір в контексті опери, колір пристрасті і любові відповідає як змісту постановки так і велелюбному характеру її головного персонажу Дон Жуана. І режисер і сценограф у випадку з К6 вдаються не до прямої відвертої знаковості, а лише, тактовно натякають на еротизм віднайшовши потрібну фалоподібну форму. Так, це не простий ребус для глядача і не кожний розпізнає і відчує цю декораційну репліку. В цьому і полягає інтелектуальність концепту вистави яка вимагає мислити. Поліфункціональні можливості К6 у виставі, включаючи й симультативні, дозволяють бути порталом, вбити і відправляти героя на той світ, або повернути тимчасово його на землю, сховати персонаж, вибухнути і відправити в тартарари весь світ. Будка легко обертається, надавая мізансценам змінного ракурсу, мигатить подаючи сигнали, через вікна просвічується наскрізь, трансформується в гиганський смартфон з впізнаваємими на екрані іконками-пікторгамами. Дон Жуан розглядає смакуючи на ньому еротичні фото і змушує цнотливу частину публіки шарітися від відвертості картинок.
Апокаліптична дематеріалізація і перцепція. Світлив Юрій Ямаш.
Червоний локальний колір К6 як колір вистави переноситься на одяг Дон Жуана. Ім маркерується головний герой який красується на сцені в яскравих червоний красівках. Навіть коли по ходу вистави його одяг змінюється на більш відвертий у стилі садо-мазо і замість красівок з’являються чорні шкіряні бокфорби, герой все одно позначається червоним; на його білосніжному кардегані з’являється помітний червоний принт у вигляді відбитку від пристрасного поцілунку. З тим кольором як міткою від лазерного прицілу Дон Жуан бігає по сцені на протязі всієї вистави. Лише в єдиному епізоді з’являється жіночий персонаж вбраний в калинове. «Lady in Red» ‑ алегорія пристрасті, по суті чеснота і суть героя, зливається в еротичному танку з ним.
К6 (Kiosk 6). Світлив Юрій Ямаш.
Тло-задник всієї об’ємно-просторової сценічної установки вирішений живописними методами, в цілому нейтральний трактований в холодній темній гамі, без активних елементів які би виривались на передній план. Зображення на полотні носить абстрактно-символічний характер і складається з геометризованих діагонально-витягнутих плям що по своїй стилістиці перегукуються з прозоро-пластиковою фактурою навислої над сценою постаті Командора. З тими формами за змістом збігаються зображення космічних сфер. Умовно-символічна квінтесенція загальної композиції живописного задника налаштовує глядача і вводить в атмосферу вистави.
К6. Смартфон. Світлив Юрій Ямаш.
Використання реквізиту у виставі вкрай обмежено, а з іншого боку, доволі ефектно. Поліфункціональні скрині на роликах легко без зусиль пересуваються по сцені самими акторами, так само легко замінюють стіл, стілець і навіть ліжко. У фінальній картині на сцені з’являються манекени-лицарі у залізних обладунках, своєрідний помножений образ Командора на постаменті. Їх аритмічне розташування, зловіщий сліпучий блиск від металевих панцерів разом з монохромним світлом, яке по справжньому не освітлює а скоріше створює цвинтарну напівтемряву картини дає зрозуміти глядачу що кульмінація наближається.
К6. Вподобайки Дон Жуана. Світлив Юрій Ямаш.
Автори сценографічної концепції відмовляються від традиційної інтермедійної завіси, яка виконує функцію візуальної увертюри; налаштовуя глядача на відповідне сприйняття. Замість полотна дзеркало сцени умовно прикриває металева ажурна завіса-сітка. Вона має три окремих сегменти які можуть діяти як ізольовано відкривая чи навпаки прикривая декорації на сцені, або одночасно як ціле опускатися і відділяти сценічний простір від просценіума. Прикриття декорацій лишається умовним оскільки через сітку глядач все одно може спостерігати єдину установку з дійовими особами, але при цьому фокус збивається і реальна картинка стає ірреальною, потойбічною. Незважаючи на ажурність антрактної завіси виявляється що на ній добре працюють проекції і ефекти 3D мапінгу. Коли театральна дія переноситься на просценіум площина сітки-завіси заповнюється вишуканим бароковим рослинним орнаментом, або перетворюється у готичний фасад зі стрільчатими вікнами та великою архітектурно-готичною розою по центру.
Перпекціональне світло. Наближення кульмінації. Світлив Юрій Ямаш.
Задіяне світло та спецефекти в окремих моменти стають ледве не першим композиційними засобами у створені візуального образу вистави. Світло, проекції 3D мапінгу руйнують матерію, перетворюють метал у розпечену лаву, забарвлюють простір і предмети в ньому у всі кольори веселки. Провідний сценограф кінця ХХ ст. Йозеф Свобода, який активно застосовував проекції і поліекрани лише міг мріяти про подібні на грані фантастики технічні засоби. Проекції минулого це проекції на відповідну площину; саме на неї наводиться фокус. Якщо об’єкт складний багатоплановий використовувалась окрема проекційна техніка по кількості відповідно кількості площин. 3D мапінг, його потужні можливості таких проблем не мають. Зображення лягає на любу форму, в нашому випадку на гіперзаплутану конструкцію єдиної установки. Якщо у звичайній ситуації глядач сприймає весь сценографічний простір як відповідно умовно-образне і трьохвимірне, то з включенням спецефектів його уява переносить його і всіх діючих осіб за межи реальності у чотирьох і навіть п’яти вимір.
Червоний маркер. Світлив Юрій Ямаш.
Успішні декорації опери «Дон Жуан» з захопленням сприйняті глядачем, засвідчують що в професійному плані Тадей Риндзак сприймає новації і новітні тенденції і вимоги часу, не зупиняється виключно на традиційних сценографічних засобах в яких перевага віддавалась живописним методам. Безумовно позитив вистави є результат командної роботи, ключову роль в якій має відігравати режисер як генератор ідей, у нашому випадку Василь Вовкун. Висока фаховість і майстерність художника постановника полягає не тільки у вмінні втілити режисерські ідеї, а й в першу, прийти на допомогу при їх народжені, пізніше розвинути їх. Саме по такому сценарію відбувається поява сценографічного рішення опери «Дон Жуан».
Юрій ЯМАШ
Джерела:
[1] Мугинштейн М. Хроника мировой опери. 1600 – 1850. Екатеринбург: У-Фактория. 2005. С. 202.
Каплиця Трьох Святителів у Львові — частина комплексу Успенської церкви, що розташована на розі вулиць Підвальної та Руської. Це пам’ятка архітектури. Її будували за проєктом архітектора Андрія Підлісного з 1578 до 1591 року. Цьогоріч львівські майстри почали реставрувати дах каплиці. Зараз вони працюють над хрестами, що були на банях храму.
Хрести з каплиці Трьох Святителів реставратори відновлюють у майстерні. Центральний хрест виготовлений із металу, а оздоблювальні елементи — з міді.
“Треба було змонтувати цей місяць, адже він був погнутий, деформований. Так само ту сферу треба було відновити, відстукати, підрівняти. Далі усе буде золотитися і монтуватися. Усі роботи намагалися виконати таким способом, як це робили в минулому столітті: спочатку нагрівався метал до певної температури, давали латунь — вона заправлялася, заповнювала всі тріщинки, щоб метал не ржавів”, — каже Юрій Проць.
Відновлюють пошкоджені елементи і на двох інших хрестах. Вони мають однакове оздоблення.
“Виготовили все, що бракувало, деякі елементи залишилися оригінальними. Ми їх відреставрували, відремонтували. Була зроблена заміна цих декоративних елементів, які йдуть потім під позолоту на хрестах”, — каже реставратор Юрій Миколаїшин.
Окрім хрестів реставрують і дах каплиці. На все це із міського бюджету виділили більше 2 мільйонів гривень.
“Там були проблеми з дахом, він протікав, через ті щілини вода потрапляла на прекрасний декор склепінь, який руйнувався. Передбачається заміна дахового покриття. Там частина даху бані це – мідь, а частина – просто метал пофарбований. Тепер буде повністю мідний дах”, — каже начальниця міського управління охорони історичного середовища Лілія Онищенко.
Заступника директора львівського історичного музею Юрія СІлецького, який зник безвісти напередодні, знайшли мертвим.
Про це у своєму фейсбуці повідомила заступниця директора Музею народної архітектури і побуту у Львові імені Климентія Шептицького Леся Гарасим.
Про обставини загибелі чоловіка наразі більше інформації не вказано.
Про чин похорону родина повідомить згодом.
Нагадаємо, як писали раніше Фотографії старого Львова, заступник директора історичного музею Юрій Сілецький у суботу, приблизно о 13:00, виїхав з місця проживання у м. Винники, та поїхав трасою в напрямку м. Тернопіль автомобілем «Рено Меган», сірого кольору, д. н. з. ВС9288КР та не повернувся.
До вашої уваги столітні фото села Мармузовичі на Львівщині. Впродовж свого існування цей населений пункт кілька разів змінював назву, також він не завжди був селом, а певний час містечком. Перша відома писемна згадка про село датується 1470 роком.
Село Мармузовичі, 1914-1918 рр.Село Мармузовичі, 1914-1918 рр.
Так, з історії назви села знаємо, що до 1630 р., а також в 2016-2021рр. воно носилов назву Мармузовичі з 1470 р., у 1630-1946 рр. – Ферлеївка, з 1946 до 2016 року – Андріївка. Зараз це село знову відоме під назвою Мармузовичі, воно входить до складу Золочівського району Львівської області.
Село Мармузовичі, 1914-1918 рр.Село Мармузовичі, 1914-1918 рр.
Ймовірно, представлені фото були зроблені солдатами австрійської армії, коли ті перебували в роки війни в селі.
Зовсім скоро, 18 листопада – день пам’яті видатного діяча української хорової справи Дмитра Котка (1892–1982), а невдовзі, у січні 2022 року матимемо нагоду відзначати його 130-річчя.
Дмитро Котко
Виходець з селянської родини Запорізької області, випускник учительської школи м. Таганаш та Ардонської духовно-місіонерської семінарії, курсів вiйськових дириґентiв Московського воєнного округу (тепер – при музичному iнституті iм. Гнєсiних у Москві), він пройшов сувору життєву школу в боротьбі проти більшовиків, зрештою ставши сотником в армії УНР (на посаді куратора духових оркестрів). У 1920 році він потрапив у табори інтернованих вояків УНР та їх родин у Ланцуті, а згодом у Каліші й Стшалкові на Познанщині. Саме тут він ініціював створення хорового колективу, знаменитої котківської «шістнадцятки» першого складу. Вона була дібрана з колишніх студентів та випускників музичних навчальних закладів Наддніпрянщини з блискучими голосовими даними і стала основою «Українського Наддніпрянського хору».
Колектив діяв на підставах кооперативного підприємства, справи вели два адміністратори – Олександр Тимченко та Андрій Давиденко. Для членів колективу спочатку вдалося оформити документи, що підтверджували фах артистів і давали право на гастролі, а згодом було отримано офіційну державну санкцію – ліцензію міністерства на співочо-комерційну діяльність підприємства. Власне тоді, у 1920-ті роки диригентська діяльність Д. Котка досягла апогею. Гастролі хору як у Польщі так і в Галичині проходять з неймовірним успіхом, повсюдно зустрічаючи захват як широкої публіки так і професіоналів. В цей період хор виступав в наддніпрянських строях: сині шаровари, червоні чоботи, чорні кушаки та вишиванки.
«Український Наддніпрянський хор» Дмитра Котка, перший склад. Фото з сімейного архіву Тараса Різуна
Таким вперше побачили та почули хор галичани у 1924 році. «Без шуму і реклами, без ніякого підготовленого ґрунту, а навіть без попереднього контакту з галицькими музичними організаціями явилась на галицькому ґрунті артистична дружина 16 придніпрянських співаків під диригентурою Дмитра Котка. Виступи цього кору в кількох провінціональних містах викликали справжній ентузіязм. … про ці концерти пишуть нам зі Стрия: «На перший концерт посунули лише нечисленні члени тутешньої громади, не так в надії особливої приємности, як з обов’язку підпомогти “бурлак рідної Музи”. На естраду військовим кроком і ладом входить без нот l6-ка молодих людей у гарних козацьких одягах, а за ними їх поставний, миловидний диріґент. Ніхто їх тут не знає, ніхто й не догадується, яку силу голосу і глубину артистичних почувань криє в собі ця дружина. Холодно і байдуже стрічає її перший вихід зібрана публика. Не чути шелестіння нот, не видно лиць, вдивлених в мертві рядки нотних знаків, за віддалю двох метрів не чути навіть піддання тону голосам хору, зате увагу глядача приковує до себе 16 пар очей, вдивлених наче в райдугу у дирігента. … Вже по виконанню перших творів домінує однодушність осуду, що це дружина мужеського хору такої сили, добору і краси голосів та фінезії виконання, якої ще не довелось почути на тутешніх естрадах» [12, с. 4].
І цей успіх був зумовлений цілим рядом закономірних причин. Гордістю хору були його баси, особливо октавісти з рідкісними глибокими «органними» тембрами та політні ліричні тенори. Хор відрізняла ансамблевість, точний стрій і незвична для галицької хорової виконавської манери «інструментальність» звучання, відшліфоване фразування, чітка дикція, зібраність, зразкова сценічна дисципліна і єдність у прагненні художнього результату. Ось як писав про свої враження академік Філарет Колесса у газеті «Новий час» за 7 січня 1925 року: «Виступи знаменитого Придніпрянського хору під орудою Д. Котка належать безперечно до найзнаменитіших хорових продукцій, які доводилося нам почути за останні роки у Львові… Хористи, співаючи з пам’яті, фразують і деклямують знаменито, зі всіма відтінками в динаміці. Знамените зіспівання поодиноких голосів робить хор подібним до інструменту (фортеп’яну чи органу)» [цит. за 4, с. 58].
Легендарний колектив чоловічого «Наддніпрянського хору» пережив тяжкі часи розколу і внутрішніх конфліктів. Після цього диригентові наново довелося формувати і вишколювати колектив. Новостворений склад, який виступав під назвою «Українського Національного Хору» і початково ще не мав того сценічного досвіду і рівня зіспіваності, налічував близько 40 осіб (з них – 16 жіночих голосів).
Український Національний Хор» Дмитра Котка. Фото з сімейного архіву Тараса Різуна
Було випрацювано свою особливу структуру концертних програм. Вона складалась з трьох відділів – 1 і 3-й – мішаним складом, 2-й – чоловіча «шістнадцятка». На початку лютого 1928 року (3 і 6 лютого) він виступив двічі з різними програмами на сцені Великої зали Музичного товариства ім. М. Лисенка у Львові. Преса писала: «Концерт “Українського Національного Хору” Дмитра Котка, що відбувся дня 3. лютого 1928 р., стягнув до салі Лисенка небувалу спільність публики. Яких 200-300 осіб не діставши білетів при касі, не зразилося тим і здобули пробоєм вступ. Очевидно забили усі входи і виходи, що богато людей з білетами мусіло вдоволитися вестібулем, до якого долітали тільки деякі згуки співаних пісень… Концерт нового хору Котка зайвий раз доказав великі дирігентські здібности і організаторський хист Дмитра Котка. З сирого матеріалу, що й тепер слідний у складі хору, вспів він видобути максімум спроможиости і дав львівській публиці неодну хвилину музичної насолоди. Скільки праці вложили у своє діло: дирігент – з одної сторони, а співаки – з другої, це здається ніколи не буде відоме ширшій публиці. Хор на загал – представляється добре, хоч може не дійшов ще до тих вершин дисципліни і зіспівання, шо славний хор Котка. Але те що ми на останньому концерті бачили, це вже дуже богато. Плекання хорової музичної культури, так слабо зрозуміле в Галичині, нехай буде провідною зорею Хору і на дальше, а певно сповнить він свою велику місію і певно знайде завсіди симпатичний відгук у галицькім громадянстві» [11, с. 4].
10 і 11 листопада 1929 року тут же відбулися його наступні виступи. Хор знову постав перед публікою в оновленому вигляді і дав, крім вечірніх програм, пообідні – для шкільної молоді, зі зниженими цінами на квитки. У відгуки повертається нестримне захоплення колективом: «До Львова завитав знову по довгій неприсутності Дмитро Котко зі своїм хором. Коротка вістка про це вистарчила, аби саля Лисенка заповнилася протягом двох будних днів тричі по береги українською публикою, жадною послухати невмирущої української пісні у мистецькому виконанні цього невеличкого гуртка людей. Хор під управою Котка складається тепер з самих мущин, в більшости нам добре знаних (разом з ним 20 осіб), при чому всі співаки виступають, як і передше, в пестрих народніх строях, а дирігент в козацькому жупані…Вже сам образ такого хору з його диріґентом манить око і притягає увагу слухача. А що вже казати про само виконання пісень, цим зіспіваним до перфекції і вишколеним до найменших подробиць хором, що імпонує всім… всі три концерти у Львові пройшли з небувалим успіхом 5 такого успіху ми бажаємо цьому зразковому хорові і в його дальшій артистичній мандрівці» [6, с. 5].
«Український Наддніпрянський хор» Дмитра Котка, другий склад. Фото з сімейного архіву Тараса Різуна
В пресі він знову фігурує під назвою «Українського Наддніпрянського хору» чи «Українського хору Котка». Колектив у цей період сягає апогею своєї популярності та виконавської віртуозності, тріумфально гастролюючи польськими, литовськими, білоруськими, німецькими, французськими (Краків, Познань, Лодзь, Варшава, Радом, Катовіце, Ланцут, Шльонськ, Бидгощ, Торунь, Вільнюс, Пінськ, Хелм, Штутґарт, Брауншвайґ, Страсбурґ, Діжон, Безансон), та українськими землями (Галичина, Полісся, Волинь: Стрий, Перемишль, Самбір, Заліщики, Львів, Станіславів, Калуш, Дрогобич, Трускавець, Русів, Збараж). В його репертуарі – світова класика, кращі твори хорової літератури митців Галичини і Наддніпрянщини, в численних захоплених рецензіях його митецьку роль часто порівнюють зі славетною капелою Олександра Кошиця.
В 1930 році на пропозицію митрополита Андрея Дмитро Котко починає співпрацю з хоровими колективами семінарії сс. Василіянок та Малої Духовної семінарії у Львові.
Викладачі та вихованці Малої Духовної семінарії у Львові. Дмитро Котко четвертий зліва від митрополита Андрея.
У період викладання у Духовній семінарії диригент опанував з її хором літургію Й. Кишакевича, канти «Про Страшний суд», «Через поле широкеє», «Покаяніє» А. Веделя, оригінальні твори й фольклорні обробки К. Стеценка, Г. Давидовського, М. Леонтовича, О. Нижанківського, Ф. Абта, а також власні композиції самого диригента: «Ой, виїхав козак», обробки колядок та щедрівок. З семінарійним хором він брав участь у євхаристійному конгресі у Познані у червні 1930 р., виконуючи літургійну музику. Хором семінарії після Д. Котка керували Микола Колесса та від 1938 року – Мирослав Антонович – майбутній визначний хоровий диригент, оперний співак, музикознавець, композитор.
З названими колективами диригент брав участь у важливих суспільних мистецьких подіях Львова. Так, в роковини товариства «Просвіта», про враження від концерту преса писала: «Саля Лисенка в якій відбувалося свято, була заповнена по береги… На закінчення першої частини програми виступали ще два хори: великий мішаний (семинарія СС. Василіянок) і ще більший хлопячий (питомців Малої Семинарії), оба під диригентурою Дм. Котка, Оба ці хори співали прецизно і з запалом, причому хор питомців Малої Семинарії, що виконував переважно річи ефектовні, збирав гураґанові оплески» [7, с. 2].
До важливих урочистих академій слід віднести свято Марійських дружин товариства «Українська Молодь Христові» у 1933 році за участю кількох знакових хорових колективів, де характер заходу зумовив жанрові особливості творів: «…На музичну частину Академії складались переважно продукції хорові. Хор питомців відкрив Академію відспіванням папського гимну, після чого мішаний хор під дир. п. Котка виконав Веделя “Покаяння”. Численний, добре вишколений хор, який складається в сопранах і альтах з молоді зробив якнайкраще вражіння, яке має завдячити свому диригентові п. Коткові, що вложив багато праці, знання і досвіду для використання всіх ефектів хорового співу» [13, с. 5].
12 травня 1937 року в Великій залі Музичного товариства імені М. Лисенка мав місце виступ іще одного чоловічого хору Дмитра Котка. Це був новий склад під назвою «Гуцульський хор», переважно з молодих перспективних виконавців-галичан. Виступ відбувався у зміненому сценічному образі: гуцульські строї й бартки в чоловіків, імовірно, низка номерів виконувалась у супроводі троїстих музик (Станіслав Людкевич в рецензії на виступ хору в тому ж році в залі Польського музичного товариства вказує на гуслі, цимбали, флояру і танцювальну групу з виконанням аркана).
«Гуцульський хор» Дмитра Котка. Листівка 1938 року.
Як наголошують музичні критики, дві найголовніші ознаки співочого колективу збереглися: інтонаційна чистота і абсолютна дисципліна у ритмі й динаміці. Як зазначав С. Людкевич: «…у продукціях хору Котка на перший плян вибивається вражіння величезної зовнішньої і внутрішньої дисципліни хору, темпераменту й запалу у виконанні і віра в красу свого ідеалу, і цим хор Котка сповняв і тепер сповнює у нас добру культурну роботу й місію» [9, с. 8].
Програмка виступу хору Дмитра Котка з архіву С. Людкевича
Цей склад від 1936 року іноді фігурує під назвою хору «Трембіта». Про його виступи в останні місяці до встановлення радянської влади читаємо: «В четвер 8. червня ц, р. за гостив до нас на один вечір відомий хор Дмитра Котка. Доволі численна публика, між якою бачили ми чимало неукраїнців, із захопленням відала й сплеску вала кожну пісню. Рецензії-реклями цей хор не потребує: зразкове фінезійне виконання кожної точки тієї ідеально зіспіваної й дисциплінованої 14-ки, яку ми бачили на сцені, свідчить, що провід хору вповні свідомий свого завдання: пропаганди високої співацької культури. На репертуар цим разом склалися, крім “Бурлаки” Леонтовича, “Страшного суду” Демуцького-Котка та “Виє буря” Недільського, майже самі народні пісні укладу Лисенка (“Гей гук, мати”) Кошиця (“Дума про Нечая”), Гайворонського (стрілецькі “Тьох, тьох”, “Накрила нічка”), а найбільше самого Котка (“На городі верба рясна”, “Гей, Карпати” з гуцульськими коломийками, Купер’ян, Дзвони, Косарі), аранжовані дуже цікаво» [3, с. 6].
Незабаром, з приходом «перших совєтів» зі складу кількох хорових розформованих львівських хорових колективів Дмитром Котком було організовано капелу «Трембіта» (понад 80 осіб), з якою йому – другому диригенту – довелося пережити великі випробування у Середній Азії в період гастрольного туру в часи Другої світової війни. В час війни він втратив контакт з дружиною Лідією і донькою Аріадною, яких примусово вивезли до Німеччини, а звідти вони емігрували до Америки.
Дмитро Котко з донькою Аріадною. Фото з сімейного архіву Тараса Різуна
А згодом (1945–1951 рр.) митець став головним диригентом і художнім керівником Гуцульського ансамблю пісні і танцю, виконуючи завдання реорганізації та відновлення концертної діяльності колективу (який включав хоровий, оркестровий та хореографічний підрозділи). Його балетмейстером став славетний хореограф Ярослав Чуперчук, диригентом – Іван Атаман, керівником оркестру – Дмитро Якуб’як, інспектором – колишній хорист-бас «шістнадцятки», випускник вокального класу Романа Любінецького у Вищому музичному інституті ім. М. Лисенка у Львові Остап Роп’яник.
Гуцульський ансамбль пісні і танцю. Дмитро Котко – в центрі.
Під проводом Дмитра Котка колектив інтенсивно виступав у супроводі оркестру народних інструментів і провадив широку гастрольну діяльність (Москва, Прибалтика, Північний Кавказ, середня Азія, Поволжя, Алтайський і Краснодарський край, Сибір, Далекий Схід) [4, с. 86-87].
Як і більшість патріотично орієнтованих митців, Д. Котко потрапив у жорна тоталітарної системи: 1951-го року був репресований за звинуваченням в «антирадянській пропаганді і неблагонадійності» та засуджений до 10-ти років позбавлення волі у Сибіру (у концтаборах поблизу м. Братськ Іркутської області). Одним із звинувачень Дмитра Котка в антирадянській діяльності була співпраця з митрополитом Української Греко-Католицької Церкви Андрієм Шептицьким. По смерті Сталіна достроково звільнений (1956). Після повернення з заслання та реабілітації (з 1956 року) митець керував капелою бандуристів УТОС (товариства сліпих) та хором церкви св. Юра у Львові.
Дмитро Котко з капелою УТОС. Фото з сімейного архіву Тараса Різуна
Цілком справедливим є твердження дослідника хорового руху України Михайла Бурбана: «Хор Дмитра Котка – унікальне явище: це школа диригентів, співаків, народних просвітителів». Саме з його хорів і на підставі досвіду співпраці з ним сформувалися яскраві особистості таких видатних диригентів як Євген Вахняк та Володимир Василевич.
Володимир Василевич
Євген Вахняк
Свій земний шлях невтомний митець завершив у Львові, похований разом з дружиною на полі № 82 Личаківського цвинтаря, його ім’я носить одна з вулиць міста.
Похорон Дмитра Котка. Фото з сімейного архіву Тараса Різуна
А його чудові фольклорні хорові обробки: «Дзвони дзвонять», «Ой, виїхав козак на сивій кобилі», «Ой, в Єрусалимі», «Ой наїхали вози з України», а також зразки духовної музики, транскрипцій й аранжування (зокрема «Ставок заснув» Ф. Абта – переклад для хору Д. Котка, сл. Т. Курпіти, «Світе тихий» та ін.) досі є в репертуарі більшості професійних та аматорських хорових колективів України.
Роксоляна ГАВАЛЮК Викладач вищої категорії, методист КЗ ЛОР ЛМФК ім. С. Людкевича
Література:
Барвінський В., Савицький Р. Хор Дмитра Котка. Українська музика. 1937. Ч. 3. С. 39–40.
Бурбан М. Хорове виконавство Львівщини. Хори. Диригенти : Посібник–довідник. Дрогобич–Львів: Дрогобицький Державний Педагогічний Університет ім. І. Франка, ОЦНТ, ОВВМС. 1999. 279 с.
Гостина хору Котка. Діло.1939. № 138. 20.06. С.6.
Дмитро Котко та його хори : статті, рецензії, спогади, документи / ред.-упор. С. Стельмащук. Дрогобич : відродження, 2000. 336 с.
З музичного життя у Львові. Виступ хору Котка. Діло. 1937. № 272. 10.12.
І. Н. З концертової салі. Виступ Українського Наддніпрянського хору під проводом Дмитра Котка. Діло. № 253. 14.11. С. 5.
І. Н. Свято «Просвіти» Концерт філії Просвіти у Львові. 64-ті роковини матірного товариства. Діло. 1932. № 277.14.12. С. 2.
Мочульський І. Я співав в багатьох хорах Львівщини. Дмитро Котко та його хори. Статті, рецензії, спогади, документи. Дрогобич: Відродження, 2000. 336 с.
Колесса Ф. Виступ «Наддніпрянського хору» Дмитра Котка. Новий час. 1925. №117. С. 4.
Людкевич С. З музичного життя у Львові. Виступ хору Котка. Діло. 1937. № 272. 10.12. С. 8.
Р. К. З концертової салі. Виступ хору Котка у Львові. Діло. 1928. № 28. 02. С. 4.
Український хор Дмитра Котка. Діло.1924. № 257.18.11. С. 4.
Шухевич Т. З концертової салі. Діло. 1933. № 117. 05. С. 5.
Пам’ятник НКВДистам, який стояв у селі Зубра неподалік Львова, впав та зруйнувався. Про це пише “Вголос”, якому повідомив представник руху «Суспільство майбутнього», учасник російсько-української війни Антон Петрівський.
За його словами, невідомо хто зруйнував цей пам’ятник. Активісти, які випадково проїжджали повз нього, побачили вже наслідки.
«На пам’ятникові було написано: борцям з фашистами у 1948 році. А по факту вони боролися з українським визвольним рухом», – говорить ветеран нинішньої війни.
Антон Петрівський говорить, що патріоти неодноразово зверталися до місцевої влади з пропозицією знести цей пам’ятник. Але всі їхні звернення залишилися без розгляду. Вочевидь, у когось таки не витримали нерви.
Водночас, за його словами, він та його побратими формують деталізовану карту пам’ятників окупантам, які все ще стоять у Львівській області.
«Їх є дуже багато. Обчислюються десятками. Думаю, через місяць ми матимемо таку карту», – каже представник руху «Суспільство майбутнього».
Після того, як всі такі пам’ятники порахують, активісти будуть вимагати від місцевої влади їх демонтувати.
Львівське РУП № 1 ГУНП у Львівській області розшукує 38-річного Юрія Сілецького, який є заступником директора історичного музею у Львові. Чоловік виїхав з місця проживання у місто Винники, та поїхав по трасі в напрямку міста Тернопіль, після чого зник. Про це пише ДІЛО з посиланням на повідомлення очільника ГО Варта1 Ігоря Зінкевича у Facebook.
“Розшукується Сілецький Юрій, 1983 р.н., який близько 13:00 год. виїхав з місця проживання у м. Винники, та поїхав по трасі в напрямку міста Тернопіль на автомобілі «Рено Меган», сірого кольору, д.н.з. ВС9288КР та не повернувся”, – йдеться в повідомленні.
Як повідомляється, на вигляд чоловік середнього зросту, міцної тілобудови, має бороду, потилиця голена, на маківці чуб. Був одягнений у темно сині джинси, чорна куртка, кросівки темного кольору.
Кому відома будь-яка інформація про місцезнаходження зниклого потрібно повідомити за номером 0630794883 або 102.
Традиційний недільний ранок на Фотографіях старого Львова розпочинається з кави в товаристві Торгової Марки Кава Старого Львова. І сьогодні він буде теж особливим. Про одного з найвідоміших українських кавоманів розповідає один з найпопулярніших львовознавців. Отже, слухайте розповідь Ілька Лемка про Юрія Кульчицького.
У Відні є вулиця Коlschitzky-Gasse, названа на честь нашого знаменитого земляка, а на розі одного з будинків стоїть пам’ятник йому. За що ж віденці віддали таку шану чоловікові, який народився у селі Кульчиці Самбірського повіту на Бойківщині?
Вулиця Коlschitzky-Gasse у Відні
Юрій-Франц Кульчицький, народився 1640 року в родині дрібного українського шляхтича, був купцем і почав свою діяльність як перекладач, досконало знаючи турецьку, сербську, угорську, румунську і німецьку мови. Набувши досвіду, Кульчицький невдовзі починає торгувати килимами, шовком, золотом і сріблом, одночасно залишаючись перекладачем з турецької при дворі австрійського цісаря.
1683 року до Відня підійшло величезне турецьке військо. Одразу ж після початку облоги, Юрій Кульчицький вступив до ополчення і виявив неабияку кмітливість та хоробрість у боротьбі з ворогом. З кожним днем становище людей в облозі ставало все критичнішим. Місяць жорстокої облоги столиці призвів до хворіб і голоду серед її захисників. І ось наш земляк, переодягнувшись у вбрання турецького купця, вирушає у табір ворога з надзвичайно важливим завданням. Знаючи досконало не лише турецьку мову, але й турецькі звичаї, він не викликає жодної підозри у воєначальників султана і блискуче виконує свою місію. Ворог змушений був відступити і мусульманська експансія на християнську Європу провалилася остаточно.
Юрій Кульчицький, гравюра 1683.
Вдячні віденці не забули свого рятівника і яким же було їхнє здивування, коли Кульчицький, замість золота і привілеїв попросив подарувати йому трофейні мішки з кавою, які ніхто не хотів брати. Тоді ще ніхто у Австрії не знав, що це за синьо-зелені зерна і думали, що це корм для верблюдів. Кульчицький пояснив, що з цих зерен готується улюблений напій турків. Наш герой, крім трьохсот мішків з кавою, одержав у подарунок від імператора пам’ятну срібну медаль, віденське громадянство, будинок у столиці і право на відкриття першої у Відні кав’ярні.
Підприємливий українець вирішив всерйоз започаткувати кавовий бізнес у Європі і, одягнений у турецький одяг, спочатку носив каву вулицями Відня, частуючи перехожих.Охочих до кави було небагато, бо про неї тоді в Європі майже ніхто не знав, а через її високу ціну кава вживалася лише як ліки. Але ось одного разу до філіжанки з напоєм випадково потрапив цукор, Юрій скуштував і був здивований чудовим смаком. Потім він спробував відцідити каву і додати трохи молока – вийшло ще смачніше. Кількість охочих скуштувати новий напій збільшувалась. До кав’ярні Кульчицького приходило багато людей, які хотіли на власні очі побачити легендарного рятівника Відня, котрий у турецькому вбранні розносив на таці кавовий напій. Кожного відвідувача Кульчицький вітав ласкавими словами «братчику-серденько». Це українське звертання довгий час залишалося у говірці віденців.
Пам’ятник Юрію Кульчицькому у Львові. Фото з https://uk.wikipedia.org
У великій залі, вже заново збудованої кав’ярні Кульчицького, стояли дерев’яні столи і лави, що нагадувало інтер’єр української хати. Господар обслуговував гостей разом зі своєю вродливою дружиною Марією. Обоє вбрані у пишний український національний одяг, подружжя привертало ще більшу увагу відвідувачів. Столична віденська аристократія, граф Штаренберг і князь Савойський, призвичаїлися ходити до кав’ярні Кульчицького на запашну каву і тепле гостинне слово.
Наприкінці XVII – на початку XVIII століття не лише у Відні, але й у цілій Європі почали відкриватися кав’ярні, які ставали своєрідними клубами, читальнями, де були підшивки газет і журналів, місцями обміну думками і джерелом натхнення для творчої богеми. 19 лютого 1692 року на 52-му році життя Юрій Кульчицькнй помер від туберкульозу. Звістка про смерть почесного громадянина Австрії блискавично облетіла столицю. Відень оплакував смерть свого рятівника. Похорон був величний. Труну з тілом покійного поховали біля собору Святого Стефана, найголовнішого храму Відня, з дзвіниці якого удосвіта 12 вересня 1683 року Кульчицький подав світлові сигнали про початок наступу на ворожі укріплення. Віденці добре пам’ятають, що цю систему зв’язку, як і першу каву, приніс до Відня українець з-під Львова — Юрій Кульчицький.
Пам’ятник Юрію Кульчицькому у Львові.
У ті часи, коли Кульчицькнй відкрив першу кав’ярню у Відні, у Львові кавою ще й не пахло. Однак, присадивши на каву віденців, він спричинився до кавоманії і у Львові. Адже саме австрійці, які з 1772 року хазяйнували у нашому місті, утвердили в нас моду на кавування. Донедавна вважалося, що перша львівська кав’ярня — «Віденська», була відкрита 1829 року на теперішньому Проспекті Свободи. З 30-х років XIX століття стала відомою кав’ярня «Театральна», власником якої був граф Скарбек. Саме він збудував один із найбільших на той час театрів Європи — Скарбківський (тепер це театр імені Марії Заньковецької). З сорокових років позаминулого століття відомою у Львові була ще кав’ярня Яна Добровольського «Пекелко» на вулиці Краківській.
За останніми дослідженнями, найпершою кав’ярнею у Львові була кав’ярня львівського кондитера Якова Леваковського, яка згадується 1802 року. Вона знаходилась у партері знаменитої кам’яниці Шольц-Вольфовичів на Площі Ринок, 23. Леваковський розбагатів на пристрасті львівських ласунів до його фірмових тістечок і особливо до іспанського торту. Славнозвісні солодощі Леваковського найкраще смакували з кавою.
Ілько ЛЕМКО
Лемко І. Легенди старого Львова. – Львів: “Апріорі”, 2008. – 176 с.
Несподівану знахідку зробили кілька днів тому “чорні копачі” під Перемишлянами на Львівщині.
Про це повідомив голова археологічної комісії у Науковому товаристві імені Шевченка в Європі, завідувач відділу Інституту релігієзнавства у Львівському музеї історії релігії Микола Бандрівський, повідомляють Фотографії старого Львова з посиланням на Dailylviv.com.
Бочки з зерном з 1947 року
За його словами, на світлині – дві металеві бочки, які по вінця засипані зерном.
“Це чергова – і, доволі несподівана знахідка – “чорних копачів” у лісах під Перемишлянами на Львівщині кілька днів тому. Скоріш за все, ці дві бочки – німі свідки страшного голоду, який спіткав Галичину у 1947 році (мені мама і бабця розповідали). Чому це зерно залишилося невикористаним тією особою (чи, особами), які його закопували, сьогодні навряд чи вдасться встановити.
Бочки з зерном з 1947 року
Але отакі пам’ятки своєю несподіваною появою у нашому сьогоденні, ніби стукають у серце кожного з нас, щоб ми не забували ті лиховісні перші повоєнні роки під червоними звіздами”, – написав Микола Бандрівський.
У коментарях під постом Миколи Бандрівського читачі пропонують висіяти це історичне зерно. Інші висловлюють сумніви, що здорове, на вигляд, збіжжя проросте.
Бочки з зерном з 1947 року
“Навряд чи це зерно проросте – забагато часу пройшло. У мене на дачі, часом, були залишки насіння газонної трави, вівса, люцерни, соняшника, жита, гірчиці.
При зберіганні у нормальних умовах температури і вологості. Соняшник лежить найменше (тобто насіння стає неплідним, хоча ніби якість нормальна), найдовше з усього цього життєздатним залишається газонна трава та жито – десь 10 років. Решта набагато менше. Тобто перемолоти зерно на борошно ще можна,. А от отримати з нього врожай – вже ні. Саме тому у держрезервах зерно регулярно заміняють на свіже, а старше пускають у продаж на хлібозаводи”, – пише Галина Потабенко.
Музичний сквер у Трускавці. Світлив Андрій Кульчинський
У Трускавці біля школи мистецтв імені Романа Савицького облаштували музичний сквер. Бруківку тут вистелили у формі скрипки… Про це повідомляють Фотографії старого Львова з посиланням на Gal.net.
У Трускавці біля школи мистецтв імені Романа Савицького облаштували музичний сквер. Бруківку тут вистелили у формі скрипки з орнаментом скрипкового ключа. Також облаштували лавки, які вночі підсвічуються. У центрі та по боках – дерева-ліхтарі.Музичний сквер у Трускавці. Світлив Андрій Кульчинський
Облаштування музичного скверу – це ідея, яку керівникам закладу вдалося втілити в життя завдяки участі в конкурсі громадських ініціатив Львівщини. Спочатку задум полягав у створенні рекреаційно-едукаційного простору з конкретними парковими інструментами, які можна використовувати на вулиці. Але через пандемію унікальне обладнання закупити не вдалось через перебої у виробництві (створюються виключно за кордоном). Та, адміністрація школи вирішила продовжувати проєкт. В результаті отримали мистецький простір, для учнів школи та всіх мешканців громади. – Розповіли у Трускавецькій міській раді.
Там також зазначили, що обійшовся проєкт у 500 тисяч гривень. Міська рада Трускавця виділила 50% від необхідної суми, 40% профінансувала область, 10% – благодійний внесок.
Музичний сквер у Трускавці. Світлив Андрій Кульчинський
Директор Трускавецької школи мистецтв імені Романа Савицького Ігор Нич акцентує, що у школі збираються з часом втілити і той проєкт, який планували на початку.
Тут є гарне місце, де ми хочемо встановити естраду, вона пасуватиме поміж двома черешнями, а також закупити паркові ударні інструменти, на яких дітки могли б практикувати свої теоретичні знання. – Пояснив Ігор Нич.
Родина із села Пасічна, Івано-Франківщина Фото: oesta.gv.at
Давні фото українців є цінним джерелом знань про минуле нашого народу. Дають нагоду побачити можливості, смаки й традиції щодо вбрання.
Подружжя, місто Снятин, Івано-Франківщина Фото: oesta.gv.atЖінка із села Хлібичин, Івано-Франківщина. Фото: oesta.gv.atМузики із села Чортовець, Івано-Франківщина Фото: oesta.gv.atЛірник із села Чортовець, Івано-Франківщина Фото: oesta.gv.atДівчина із села Березів, Львівщина Фото: oesta.gv.atЖінки з конем, село Жаб’є – тепер Верховина на Івано-Франківщині Фото: oesta.gv.at
В австрійському інтернет-архіві зберігаються фото жителів Карпат, які датовані кінцем ХІХ ст. Світлини вражають деталями одягу, харизмою та оригінальністю людей. Кожна людини на фото, наче готовий образ для історичного кіно.
Жінки із села Брустури, Івано-Франківщина Фото: oesta.gv.atРодина із села Брустури, Івано-Франківщина Фото: oesta.gv.atЧоловік із Івано-Франківщини Фото: oesta.gv.atЧоловік із Івано-Франківщини Фото: oesta.gv.atЧоловік з міста Яремче Фото: oesta.gv.atЧоловіки з міста Яремче Фото: oesta.gv.at
Увесь одяг жінки шили й вишивали для родин самотужки, тому речі були неповторними.
В четвер, 4 листопада у Львівському історичному музеї відкрито виставку “Марія” канадійської художниці українського походження Лесі Марущак. Проєкт є мобільним меморіальним простором, що увічнює пам’ять жертв Голодомору 1932-1933 років.
Проєкт «Марія» демонструвався у дев’яти країнах, книга за мотивами проєкту потрапила до короткого списку Книжкової премії впливового міжнародного фотофестивалю Rencontres d’Arles у Франції (2019) та отримала нагороду за найкращий дизайн на міжнародному фестивалі «Книжковий Арсенал» у Києві (2019).
Експозиція виставки “Марія”
У вересні 2020 року видання The Guardian опублікувало фото з проєкту «Марія» в статті про найкращі знімки з Landskrona festival. Перша виставка в Україні відкрилася восени 2020-го у Національному музеї Голодомору-геноциду (Київ). З листопада цього року розпочинається всеукраїнський тур проєкту. Після Львову експозиція поїде до Харкова, а загалом протягом наступних двох років буде продемонстрована у п’яти містах України.
У центрі проєкту – образ дівчини Марії, яка всупереч сталінському рішенню про геноцид українців вижила, на відміну від мільйонів жертв. Проєкт натхненний реальною історією Марії Ф., яка пережила Голодомор та зараз живе із родиною в Канаді. Леся Марущак отримала дозвіл використовувати у проєкті фотографію із сімейного архіву, проте за погодженням з родичами героїня залишається анонімною.
Експозиція виставки “Марія”
«Я хотіла уникнути монолітної мови та форми традиційних меморіалів, а натомість створити абстрактний простір, який би зіштовхував глядача із втратою. Для мене цей проєкт є також внеском у діалог про соціальну справедливість та права людини. Завдяки міжнародному успіху “Марія” говорить про Голодомор до більш широкої аудиторії з різним бекграундом, а його презентація в Україні є частиною зусиль по розбудові колективної пам’яті про геноцид, який довгий час замовчувався», — розповідає Леся Марущак.
В образі Марії втілена пам’ять мільйонів людей, її історія — це компіляція багатьох спогадів. Роботи авторки передають емоційну та раціональну відповідь на злочин, сформовану на основі розповідей тих, хто пережив Голодомор. Леся Марущак збирає візуальні докази та вербальні історії в українській громаді Канади та надає голос жертвам геноциду. В експозиції будуть представлені архівні фотографії в авторській обробці з серій Counting, Transfiguration та Erasure.
Експозиція виставки “Марія”
«Невидима конфронтація, напруження та тиск пронизують простір виставкової зали. Так, наприклад, фотографія із зображенням порожньої миски та зерна, представлена у незвично великому форматі, породжує ілюзію доступності, але розміри настільки збільшені, що відштовхують і демонструють недосяжність», — розповідає деталі про наратив виставки кураторка Катерина Радченко.
Дати проєкту «Марія» у Львові обрані не випадково — 27 листопада в Україні відзначатиметься щорічний День пам’яті жертв Голодомору. Виставка у «Кам’яниці Корнякта» Львівського історичного музею триватиме до 4 грудня. Проєкт «МАРІЯ» та його всеукраїнський тур здійснюється за фінансової підтримки Світового Конґресу Українців.
Експозиція виставки “Марія”
Довідка
Леся Марущак – мисткиня, творчість якої спирається на історичні дослідження пам’яті й ідентичності і за допомогою чуттєвості та візуальності пробуджує глибинні емоційні відчуття. Серед інституцій, що мають її твори: Музей мистецтв Метрополітен, Європейський дім фотографії в Парижі, Бостонський Атенеум, Стенфордський університет, Колумбійський університет та Бібліотека Конгресу.
Катерина Радченко — кураторка, дослідниця фотографії, лекторка. У дослідженнях фокусується на темі маніпуляцій, пропаганди та вернакулярної фотографії. Засновниця міжнародного фестивалю сучасної фотографії Odesa Photo Days.
Світовий Конґрес Українців — міжнародна координаційна надбудова українських громад діаспори, що єднає понад 20 мільйонів українців з більш ніж 60 країн світу та сприяє консолідації світового українства.
У середу, 3 листопада 2021 року, в кав’ярні-галереї “Штука” (вул. Котлярська, 8) відбулося відкриття виставки-аукціону “Брамами Кракідал, вулицями історій”.
Митці збирають гроші для порятунку понад столітньої брами з кам’яниці №10 на вулиці Котлярській. Половину коштів від продажу робіт отримають художники, а друга половина – піде на оплату реставраційних робіт. До слова, бюджет реставрації складає 60 тисяч гривень, з них мешканці і сусіди уже зібрали 50%.
Наталя Івженко, ”Брами Львова”
Ірина Фартух ”Швидше додому”
Вікторія Шатковська ”Вікно в минуле Шпитальної”
В аукціоні беруть участь 22 художників із 40 роботами, намальованими в часі пленеру у вересні-жовтні 2021 року. Серед авторів: Андрущенко Оксана, Булавіна Квітослава, Волошенко Тамара, Жеребецька Олена, Зав’ялова Дарія, Зотова Олена, Івженко Наталя, Казанцева Тетяна, Каменецька-Остапчук Олена, Ковтун Соломія, Луків Марта, Манюк Орест, Мацейко Орест, Мисюга Богдан, Приймак Христина, Сичов-Глазун Юрій, Стабрин Ярослав, Стасишин Ганна, Ступінський Микола, Фартух Ірина, Шатковська Вікторія, Ямаш Юрій.
Микола Ступінський ”Вид з вулиці Шевської на площу Ринок”
Ставки потрібно робити у коментарях під фото роботи. Стартова сума для роботи — 1000 гривень, крок — 100 гривень. Також ви можете одразу придбати роботу будь яку роботу за ціною 3000 гривень. До слова, кілька робіт уже продано за цим принципом.
Обкладинка книжки Юрія Ямаша “Труш малює Крим”
Обкладинка книжки Юрія Ямаша “Труш малює кобзаря”
Знаний львівський мистецтвознавець та дослідник творчості Івана Труша Юрій Ямаш передав на аукціон також дві свої книжки, які уже стали бібліографічною рідкістю. Це книжки “Труш малює Крим” та “Труш малює кобзаря”. Ціна книжок теж стартує з 1000 гривень.
На сайті Фотографії Старого Львова з’явилося понад два десятка публікацій, в яких висвітлено окремі аспекти життя і діяльності Петра Франка (28.06.1890–07.1941?) – сина Івана Франка, педагога, науковця, перекладача, журналіста, громадського, культурно-просвітнього та військового діяча, провідного фахівця українського тіловиховання, теоретика і практика гімнастично-спортивного руху в Галичині (члена товариств «Український спортовий кружок», «Сокіл-Батько», співзасновника «Пласту», СТ «Україна», «Змагового союзу» та ін.), учня та послідовника професора Івана Боберського.
Поручник Петро Франко. З приватного архіву Білевичів-Галущаків (Львів).
У сьогоднішній публікації представлено спогади Степана Гайдучка про Петра Франка. Обоє мали чимало спільного, робили одну справу, особливо в царині українського тіловиховання. Зокрема, під проводом Івана Боберського, пройшли вишкіл в «Українському спортовому кружку», «Соколі-Батьку»; творили «Пласт», розвивали і популяризували спорт у Галичині; писали свої перші статті на тіловиховну тематику.
Петро Франко. З приватного архіву Білевичів-Галущаків (м. Львів).
Після Другої світової війни, Степан Гайдучок підтримував контакти з сім’єю Петра Франка. Неодноразово бував у них вдома. Вдалося навіть віднайти декілька конвертів і листів, які свідчать про взаємне листування. У Люби та Петра Галущаків й досі зберігаються книги, подаровані їм Степаном Гайдучком.
Сторінка з посвідчення особи Петра Франка, видане 15 квітня 1929 р. у Коломиї. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
У архіві Степана Гайдучка міститься чимало спогадів про осіб з якими він комунікував упродовж життя. Ці спогади різні за величиною і глибиною подачі матеріалу, від двох-трьох речень до декількох сторінок. Серед цих є невеличкий спогад-нарис про Петра Франка. Степан Гайдучок написав його, коли робив підписи під світлинами, які зафіксували листопадові бої за Львів 1918 р. Два аркуші рукописного тексту на жаль не датовані. На основі співставлень різних документів я прийшов до висновку, що Степан Гайдучок написав ці рядки не раніше 1964 р. Текст публікую із збереженням мови і правопису ориґіналу.
Степан Гайдучок
[Спогади про Петра Франка]
Одним з [оборонців касарень у Львові при вулиці Бема (ріг городецької)] командантів був четар УСС Петро Франко син письменника Івана Франка. Послідним відходив [у листопаді 1918 р.] зі своєю частиною зі Львова. Відбув летунський вишкіл в астрийській армії.
З фаху хемік і вчитель фізичного виховання. Добрий бігун, футболіст, ситківкар (лявн теніс, грач), вихованок «Сокола» у Львові, голова УСК (Український спортовий кружок при Академічній гімназії).
Кінчив академічну гімназію. Як учитель руханки від 1911 року вчив руханки в приватній учительській жіночій семінарії УПТ (Українське педагогічне товариство).
Петро Франко з дружиною Ольгою. Відень, 1920 р. З приватного архіву Білевичів–Галущаків (м. Львів).
В грудні 1918 року вилетів з Красного на фронт, під Сокалем заблудив і осів за польськими лініями боєвими. Попав там в полон, опинився в таборі полонених на Домб’ю коло Кракова. Утік звідтам до Відня, звідки привіз в 1919 році на Різдвяні свята летунських механіків німців до летунського осередка в Краснім. Там були вже військові летуни з Придніпрянщини. Мав щастя, що визвали його в Станиславів, бо в тім часі маніпульовали летуни з якоюсь летунською бомбою, що вибухла і вбила кількох з летунів. Їх похоронили в Краснім. Ще в 1922 році оглядав я їх могилу з хрестом на якім замість рамен був пропелєр літака.
Петро Франко був в якійсь місії в Сербії (писав про це спогад), опинився у Відні, де заложив товариство чи клюб славянських студентів.
Петро Франко з донькою Вірою та дружиною Ольгою. Коломия, 1924 р. З приватного архіву Білевичів–Галущаків (м. Львів).
Як повернув на Батьківщину учителював в українській гімназії в Коломиї. Польська влада його звільнила, коротко працював в молочарні Маслосоюза в Глинянах, виїхав до УССР, де в Харкові викладав хемію. Десь по 1934 році повернув назад в Галичину і учив руханки в приватній українській гімназії в Яворові.
В 1939 році депутат Верховної Ради, очолює катедру хемії в новоутворенім торговельнім інституті. В 1941 році з вибухом війни німецько-радянської на евакуацію виїхав і загинув.
Дещо писав але це або переклади або компіляції. Один з засновників українського пласту. Назву Пласт він то піддав в «Соколі», як ми з [Іваном] Боберським дискутували над українською назвою «boy scout».
Джерело:Гайдучок С. [Спогади про Петра Франка]. Рукопис. 2 арк. // Приватний архів Степана Гайдучка (м. Львів).
Андрій СОВА історик
Джерела та література:
Галичина – український здвиг за матеріалами архіву Степана Гайдучка: [Альбом] / Авт. ідеї Л. Крип’якевич; упоряд. Ю. Николишин, І. Мельник; літ. редактор І. Лемко. – Львів: Апріорі, 2014. – 268 с.
Сова А., Тимчак Я. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512с.
Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків, Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.com; sovaandrij1980@gmail.com
Фотографії Старого Львова продовжують цикл публікацій, присвячений історії автобусних перевезень у Львові. У сьомій частині циклу поговоримо про те, як змінювалися автобусні перевезення в нашому місті у 2000-ні роки.
Автобусні перевезення у Львові в 2000-ні роки
Коли у Львові в 1996 році з’явилися перші маршрутні мікроавтобуси «Peugeot J9 Karsan» турецького виробництва, вони були транспортом підвищеної комфортності на противагу радянським «маршруткам» РАФ-2203, які курсували вулицями Львова аж до першої половини 2000-х років. У середині 1990-х років водії перших «пижиків» були одягнуті у костюми із краватками. Після оплати проїзду пасажири отримували квитки оригінального дизайну. Щодо автобусів, які курсували у звичайному та експрес-режимі, то за виключенням відносно нових ЛАЗ-52523, весь їх парк складався із машин радянського виробництва, уже сильно зношених.
Нажаль, львівські маршрутки дуже швидко деградували. Уже наступне їх покоління, яке з’явилося на вулицях Львова у 1998 році – італійські мікроавтобуси «IVECO TurboDaily», які тоді збирали в Україні на Кременчуцькому автозаводі (КрАЗі), було менш комфортним для пасажирів, а ніж «Peugeot J9 Karsan». Хоча салон мікроавтобусів «IVECO TurboDaily» був достатньо високий, вікна були дуже низькими. Тому пасажирам, які їхали стоячи, щоб щось побачити у вікно потрібно було нагинатися.
Маршрутний мікроавтобус РАФ-2203 «Латвія». Такі мікроавтобуси працювали у Львові на маршрутах від радянської доби аж до початку 2000-х років. Такі мікроавтобуси були на балансі ВАТ «Фіакр». Сучасне фото
У період із 1996 по 2002 рік (у часи, коли міським головою Львова був Василь Куйбіда) рішення про створення у Львові нових автобусних маршрутів приймалося під керівництвом першого заступника міського голови Львова Олександра Сендеги. Йому ж підпорядковувалося Управління транспорту і зв’язку Львівської міської ради (до того – відділ транспорту і зв’язку виконкому ЛМР). У ті часи кількість міських автобусних маршрутів Львова зросла майже вдвічі – в середині 2000-х років налічувалося майже 80 міських автобусних маршрутів.
На початку 2000-х років основну кількість пасажирів у Львові все іще перевозив електротранспорт – у 2002 році трамваї перевезли у Львові 58,4% всіх пасажирів. В той же час автобуси великого класу на початку 2000-х років можна було зустріти на вулицях міста дуже рідко. У режим «маршрутне таксі» були переведені навіть ті автобусні маршрути, які обслуговувалися автобусами ЛАЗ-695Н. Наприкінці 2000-х років автобуси і мікроавтобуси «маршрутне таксі» у Львові стали основним видом громадського транспорту.
У 2003-2004 роках основну частину пасажирського автотранспорту у Львові складали пасажирські мікроавтобуси, переобладнані із вантажних мікроавтобусів «Mercedes-Benz» різних моделей, траплялися також переобладнані мікроавтобуси «DAF», «IVECO» та інших виробників. На маршрутах також працювали російські мікроавтобуси «Газель» та українські мікроавтобуси на їх основі.
Питання змін у маршрутній схемі курсування міського автотранспорту було піднято на обговоренні у Львівській міській раді 9 грудня 2002 року. На той час у Львові працювало 78 міських автобусних маршрутів, які обслуговувалися Львівським комунальним АТП № 1 та приватними перевізниками, із яких найбільшим було ВАТ «Львівське АТП № 14630».
Планувалося прийняття комплексної програми розвитку автотранспорту міста Львова. За словами тодішнього начальника Управління транспорту і зв’язку Львівської міськради Ярослава Вовчака, такий документ мав би важливе значення, зважаючи на велике завантаження центральної частини міста Львова автотранспортом і, як наслідок, високий рівень загазованості повітря. Заступник начальника Управління транспорту і зв’язку ЛМР Ігор Собенко звернув увагу на те, що у місті недостатньо великих магістральних доріг.
Заступник начальника Державтоінспекції міста Львова Сергій Клочко запропонував сформувати при міському Управлінні транспорту і зв’язку робочу групу, яка б переглянула усі існуючі автобусні маршрути. Крім того він запропонував розпочати проектування і будівництво автостанцій для приміського і міжміського сполучення.
Мікроавтобус «Peugeot J9 Karsan» турецького виробництва на автобусному маршруті № 68 у Винниках. Маршрут обслуговував перевізник ЗАТ «ТК «Ференс і К»
Уже в грудні 2002 року було висловлено думку, що 70% міських автобусних маршрутів не повинні перетинати центральну частину міста. Крім того було запропоновано зафіксувати зупинки всіх пасажирських автобусів (переведення перевезень із режиму «маршрутне таксі» в звичайний режим), позначати місця зупинок відповідними дорожніми знаками і обладнувати павільйонами. Крім того Львівській міській раді пропонувалося надати виключене право встановлення трас автобусних маршрутів.
Вперше про потребу оновлення парку міських мікроавтобусів та автобусів Львова заговорили іще у 2001 році. Про це у квітні 2001 року писала львівська газета «Поступ». За оцінками експертів витрати перевізників на оновлення свого автотранспорту мали скласти біля 10 мільйонів гривень. Рішенням обласної ради на основі бюджетних коштів було створено «Фонд сприяння пріоритетам промислового розвитку та забезпечення регіональних програм» в який скерували 3 млн. грн. На 2001 рік автобусобудування було визнано пріоритетною галуззю промисловості, отож кошти із Фонду вирішили скерувати на підтримку випуску вітчизняних автобусів малого класу. Як розповідав кореспондентці «Поступу» Зоряні Онишкевич начальник управління промисловості, транспорту та зв’язку Львівської ОДА Ростислав Сорока, у 2001 році планувалося випустити 60 – 100 нових автобусів.
«Перші львівські маршрутки стануть експериментальними – саме на цих автомобілях будуть вивчати експлуатаційні можливості, аби внести необхідні зміни. Таким чином легше визначити рентабельність перевезень та здійснювати контроль під час експерименту», – розповідав Ростислав Сорока. За його словами, новий український автобус малого класу мав коштувати не більше 100 тисяч гривень. Завдяки коштам із Фонду сприяння пріоритетам промислового розвитку та забезпечення регіональних програм, перший внесок перевізника мав складати не більше 20% від ціни автобуса, потім перевізник мав сплачувати по 5% вартості автобуса щомісяця.
Мікроавтобус «IVECO TurboDaily» на маршруті № 42 (перевізник – Львівське АТП № 14631). 19 серпня 2010 р. Автор фото – Андрій Кравчук
У жовтні 2001 року керівник ВАТ «НДІ «Укравтобуспром» Любомир Крайник повідомив про розробку нового українського мікроавтобуса «Тур» А061 на базі шасі «Mersedes-Benz». Довжина нового мікроавтобуса – 6,1 м., ширина – 2 метри, висота – 2,7 метрів. В салоні мікроавтобуса 18 пасажирських сидінь. За словами Крайника, вартість «Тур» А061 у 2001 році складала біля 16 тисяч доларів США, розхід палива – 15 – 17 літрів на 100 км. пробігу. Розробка нового мікроавтобуса обійшлася НДІ у 200 тисяч гривень, які було виділено із державного позабюджетного фонду сприяння промисловому розвитку при Львівській ОДА.
Окрім мікроавтобуса «Тур» А061 на шасі «Mersedes-Benz» у Львові на початку 2000-х років було розроблено мікроавтобус «Еней» А043 «Борсук» на базі шасі російської мінівантажівки «Газель». Ці мікроавтобуси виготовляли на Львівському бронетанковому ремонтному заводі. У Львові мікроавтобуси «Еней» А043 «Борсук» належали енергокомпанії ВАТ «Західенерго», яка своїм автотранспортом обслуговувала у Львові два маршрути – №№ 12 і 16. Саме на маршруті № 16 аж до початку 2012 року експлуатувалися мікроавтобуси «Еней» А043. Зараз кілька таких мікроавтобусів працюються як службові «Львівобленерго».
Нажаль, реально оновити парк автоперевізників Львова новим українським рухомим складом у 2001 році не вийшло, однак низка перевізників Львова експлуатувала в другій половині 2000-х років згадані мікроавтобуси «Тур» А061 виробництва «Укравтобуспрому».
Мікроавтобуси «Mercedes-Benz T1» на кінцевій зупинці у Львові на вул. Під Дубом. Такі автобуси курсували на більшості міських маршрутів Львова в середині 2000-х рр. Фото зроблене 19 серпня 2010 р. Автор фото – Андрій Кравчук
На початку 2000-х років виникає виробництво автобусів малого і середнього класу в Україні. Перші моделі українських мікроавтобусів і автобусів малого класу конструктори ВАТ «НДІ Укравтобуспром» та Львівського автобусного заводу створюють іще в другій половині 1990-х років, та керівництво Львівського автобусного заводу не спішить запускати у виробництво перспективний автобус малого класу ЛАЗ А073.
Із 1999 року міські автобуси малого класу «Богдан» А091, розроблені ВАТ «НДІ «Укравтобуспром» у Львові починає виготовляти АТ «Черкаський автобус», створене на базі Черкаського автобусоремонтного заводу. Новий український автобус «Богдан» А091 створюється на надійних агрегатах японської фірми «Isuzu», він швидко набирає популярності в Україні та за її межами. Із 2003 року починається випуск більш досконалої моделі «Богдан А092», крім Черкаського автозаводу ця модель також виготовляється і Луцьким автозаводом.
Із 2002 року Бориспільський автозавод, який входить до корпорації «Еталон» розпочав серійне виробництво автобусів БАЗ А079 «Еталон», побудованих на агрегатах і шасі індійської компанії «ТАТА». Цей автобус теж спроектований НДІ «Укравтобуспром». Корпорація «Еталон» також запустила виробництво мікроавтобуса БАЗ-2215 на базі російської «Газелі» під брендом «Дельфін». Автобуси малого класу розпочали виготовляти також завод «Стрий-Авто» на Львівщині, Херсонський автозавод, а також автоскладальний завод в Ілічівську (нині – Чорноморськ) на Одещині. Невеликі партії автобусів малого класу під брендом «Тур» у 2000-ні рр. випускав і «Укравтобуспром». Таким чином виникла реальна можливість оновлення рухомого складу міських автобусів Львова на більш сучасні моделі українського виробництва.
Мікроавтобус «Тур» А061 на базі шасі «Mercedes-Benz», який виготовлявся ВАТ «НДІ «Укравтобуспром» із 2001 р. 2010 р. Автор фото – Андрій Кравчук
У липні 2004 року НДІ автобусо- та тролейбусобудування «Укравтобуспром» організувало у Львові презентацію українських автобусів «Богдан» для міських перевізників, проте новий транспорт їх не зацікавив. За словами голови асоціації перевізників Львівщини Романа Лободи, на той час компанії-перевізники могли купувати транспорт, який не дорожчий за 20 тисяч доларів США. В той же час, за словами керівника НДІ «Укравтобуспром» Любомира Крайника, в Києві та Черкасах нові автобуси «Богдан» окупилися при вартості проїзду в 60 копійок, в той час як у Львові вартість проїзду в «маршрутках» на початку 2004 року складала 80 коп., а із липня – 1 грн.
12 лютого 2004 року Львівська міська рада приймає ухвалу № 1057 «Про першочергові заходи Комплексної програми розвитку транспорту у м. Львові на 2004 – 2006 рр.». Значна увага в цьому документі приділяється розвитку міського автобусного транспорту. В документі констатувалося, що станом на початок 2004 року в місті Львові функціонувало 89 міських автобусних маршрути, які обслуговувалися 29 перевізниками різних форм власності. Із 89 автобусних маршрутів лише 3 маршрути функціонувало в звичайному режимі роботи, тобто ці маршрути безкоштовно перевозили усіх без виключення пільговиків. Це були маршрути № 1 пл. Св. Юра – пр. Червоної Калини; № 3 пр. В. Чорновола – Рясне-2 та № 7 пл. Галицька – Майорівка – Автовокзал. Вартість проїзду в автобусах,Ю що курсували в звичайному режимі в лютому 2004 року становила 50 коп., а у автобусах та мікроавтобусах, що курсували в режимі «маршрутне таксі» 60 і 80 коп. відповідно.
Цікаво, що документ, прийнятий у лютому 2004 року, не передбачав закупівлі для комунального перевізника нових автобусів великого класу. В документі йшлося таке: «З метою вирішення порушених питань вбачається доцільним придбання нових автобусів малого чи середнього класу для залучення їх на міські маршрути, що працюють у звичайному режимі роботи».
Російський автобус ПАЗ-3205 ВАТ «Західенерго» (на передньому плані) та українські мікроавтобуси БАЗ-2215 «Дельфін» та «Богдан» А069. 2009 р. Автор фото – Павло Трофімов
В ухвалі «Про першочергові заходи Комплексної програми розвитку транспорту у м. Львові на 2004 – 2006 рр.» йшлося про проблему впорядкування руху приміських і міжміських автобусних маршрутів по території міста Львова. Зокрема в документі йшлося про необхідність «закорочення» приміських автобусних маршрутів до автобусних станцій та кінцевих зупинок на околиці міста, а також про заборону проходження міжміських маршрутів через центральну частину міста Львова. У документі йшлося про необхідність розвитку мережі автобусних станцій в в місті Львові за рахунок реконструкції діючих та будівництва нових автостанцій. У мережу міських автобусних маршрутів мали бути включені нові маршрути, які сполучали б автостанції із житловими масивами та центральною частиною міста Львова.
Нажаль, більшість заходів, які передбачалися ухвалою № 1057 «Про першочергові заходи Комплексної програми розвитку транспорту у м. Львові на 2004 – 2006 рр.» так і не було впроваджено в життя.
Із 1 липня 2004 року вартість проїзду в «маршрутках» Львова зросла із 80 копійок до 1 гривні, а вартість проїзду в автобусах у звичайному режимі та «експресах» зросла із 60 до 80 копійок. До того ціни на проїзд в автотранспорті Львова піднімалися в другій половині 1998 року після того, яка курс долара США до гривні зріс із 2 гривень за долар США до 5 гривень.
Український мікроавтобус БАЗ-2215 «Дельфін» (на передньому плані) та автобуси малого класу БАЗ А079 виробництва корпорації «Еталон». 2008 р.
Значною проблемою для міста Львова на початку 2000-х років було те, що на територію міста, в тому числі і у «ближній центр» заїздила велика кількість приміських і навіть міжміських автобусних маршрутів. В одному із інтерв’ю тодішній керівник Управління транспорту і зв’язку Львівської міськради Ярослав Вовчак розповів, що у 2002 році на територію міста заїздило біля 155 приміських автобусних маршрутів. Завдяки роботі, проведеній із Львівською обласною адміністрацією станом на березень 2004 року кількість таких маршрутів скоротилася до 35. Інші було вкорочено до автостанцій та кінцевих зупинок на околицях міста.
У червні 2004 році в одному із інтерв’ю керівник ВАТ «Львівавтотранс» Ігор Дума повідомив, що на той час у Львівській області налічувалося 49 автостанцій із яких у місті Львові – 7 автостанцій. Загалом в мережі автостанцій області працювало 425 осіб. Протягом 2003 року автостанціями Львівщини було відправлено один мільйон автобусних рейсів і 4,5 млн. пасажирів приміських і міжміських рейсів. Ігор Дума зазначив, що серед автостанцій міста Львова відповідний рівень сервісу для пасажирів забезпечували тільки центральний автовокзал на вул. Стрийській, 109, автостанція № 2 на вул. Богдана Хмельницького (нині – «Автовокзал Північний» та автостанція № 8 поряд із головним залізничним вокзалом (нині – «Автовокзал Двірцевий». На той час, автостанція № 6 на вулиці Личаківській (Золочівський і Перемишлянський напрямок) вже припинила свою роботу на основі рішення суду. Щодо діючих на той момент автостанцій № 3 (вул. Петлюри) та № 5 (перехрестя вул. Зеленої – Луганської та Пасічної), то ці автостанції містилися в орендованих приміщеннях і не мали власної земельної ділянки. Автостанцію № 4, яка за часів СРСР містилася на першому поверсі критого Краківського ринку було винесено на вулицю Шевченка до Янівського цвинтаря. Автостанція, яка знаходилася найближче до центральної частини міста – на вул. Зарицьких на той час вже припинила свою роботу.
В одному із інтерв’ю влітку 2005 року начальник Управління транспорту і зв’язку Львівської міськради Ярослав Вовчак повідомив, що міським бюджетом було передбачено біля 10,5 млн. грн. на закупівлю автобусів малого і середнього класу. Вовчак зауважив, що Львівський автобусний завод на той час випускав автобуси, які підійшли б для вулиць Львова (мова, вочевидь, йшла про автобуси ЛАЗ-52528) і вартували по 360 тис. грн. за одиницю. Проте бізнес-план показав, що такі автобуси є збитковими при експлуатації у Львові. «Ми проводили економічний аналіз роботи транспортних засобів малого класу. За сьогоднішніх тарифів перевезення та вартості пального, кошти вкладені у транспортні засоби, можуть окупити себе протягом двох з половиною років, однак це лише для тих перевізників, які мають власну транспортну базу», – заявляв Ярослав Вовчак.
Китайський автобус малого класу на маршруті № 64, який обслуговував перевізник ЗАТ «ТК «Ференс і К». 2010 р.
Керівник Управління транспорту та зв’язку також повідомив, що сума державних дотацій на перевезення пасажирів-пільговиків в автобусах у Львові на 2005 рік становила лише 600 тис. грн. Відповідно, у звичайному режимі працювало лише 5 автобусних маршрутів у звичайному режимі – це маршрути №№ 1, 3, 5, 7 і 27, які обслуговували ті мікрорайони, які не мають електротранспорту – Пасічна, Рясне, Щурата і Сихів. За словами Вовчака, управління нав’язувало обслуговування цих маршрутів перевізникам, оскільки рейси на цих маршрутах не тільки не приносили доходів, але і здебільшого були збитковими.
У 2005 – на початку 2006 рр., коли в.о. міського голови виконував Зіновій Сірик його перший заступник Василь Кравців домігся відкриття кількох нових міських автобусних маршрутів у Львові. У 2006 році міська влада наклала мораторій на створення будь-яких нових маршрутів у Львові.
20 грудня 2005 року у Львові зайнялося службове авто, в якому перебував начальник Управління транспорту і зв’язку Львівської міськради Ярослав Вовчак. Як повідомляли ЗМІ, зранку 20 грудня 2005 року невідомі особи підкинули в службове авто в якому їхав чиновник, запалювальну суміш. Внаслідок замаху Ярослав Вовчак отримав опіки 70% шкіри, в той час як водій службового авто не отримав серйозних травм. 28 грудня 2005 року Ярослав Вовчак помер.
Український мікроавтобус «Еней» А043 «Борсук», який на початку 2000-х років випускався на Львівському бронетанковому ремонтному заводі. Такі мікроавтобуси у 2000-ні рр. курсували на маршруті № 16 (перевізник ВАТ «Західенерго»). 2014 р. Автор фото – Святослав Нейгауз
За повідомленням прес-служби Львівської міської ради, станом на 2006 рік у Львові на міських автобусних маршрутах працювало 1020 мікроавтобусів і автобусів малого та середнього класу. 80% автобусів вміщувало до 20 пасажирів і лише 20% – біля 40 пасажирів. Середній випуск електротранспорту на лінію в 2006 році становив 73 трамвайні вагони та 70 тролейбусів. Загалом на балансі ЛКП «Львівелектротранс» на той час було 172 трамваї і 120 тролейбусів.
У середині 2000-х років автобусні перевізники Львова починають оновлювати свій рухомий склад за рахунок українських мікроавтобусів БАЗ-2215 «Дельфін», Тур А049 (ВАТ «Укравтобуспром»), «Еталон» БАЗ А079 та «Богдан» А092. Також деякі перевізники Львова придбали автобуси середнього класу і мікроавтобуси китайського виробництва – вартість китайської техніки була нижча від української та російської. Проте в більшості випадків китайські автобуси і мікроавтобуси виявилися недовговічними і покинули вулиці Львова вже на початку 2010-х років.
Навесні 2006 року міським головою Львова було обрано Андрія Івановича Садового. Новим начальником Управління транспорту і зв’язку Львівської міськради було призначено Миколу Шкургана, який до цього очолював ВАТ «Львівське АТП № 14630».
Автобус БАЗ А079 «Еталон» виробництва Бориспільського автозаводу на маршруті № 85 (ТзОВ «Леоколор»). 2009 р.
У липні 2006 року «Гал-інфо» повідомляло про те, що такі компанії, як ВАТ «Львівське АТП № 14630», ВАТ «Львівське АТП № 14631», АТП «Радар-Сервіс», ТзОВ «Містотранс» та ЗАТ «ТК «Ференс і К» відповідально поставилися до оновлення автобусів, які курсують на міських маршрутах. Як повідомив заступник керівника ВАТ «Львівське АТП № 14630» Володимир Петришин, на п’яти автобусних маршрутах (№№ 6, 22, 28, 30 і 34) підприємство повністю замінило старі машини на нові автобуси малого класу. Щодо інших 13 маршрутів цього підприємства, оновлення рухомого складу становило 50% і більше. В той же час, у керівника Управління транспорту та зв’язку Миколи Шкургана були претензії до низки компаній, які не оновлювали свій рухомий склад. Йшлося, зокрема, про ТзОВ «МПП «Приватавтотранс», яке обслуговувало маршрут № 41, а також ВАТ «Фіакр» (маршрути № 29, 29а та 31).
У вересні 2006 року в інтерв’ю «Львівському порталу» Микола Шкурган заявив про те, що центром Львова (в першу чергу – проспектом Свободи) будуть курсувати лише нові автобуси «Богдан» та «Еталон». В той же час, траси автобусних маршрутів, які обслуговують старі мікроавтобуси мали бути виведені із центральної частини міста. За словами Шкургана, станом на вересень 2006 року із центральної частини міста вже були виведені приміські автобусні маршрути №№ 156, 172, 203, 204 та 214. Це дало можливість зменшити кількість автобусів, які пересуваються центром міста із 1300 до 1069. До кінця вересня 2006 року із центральної частини міста було виведено автобусні маршрути № 13, 13-б, 81 та 180. За словами Миколи Шкургана, станом на вересень 2006 року у Львові працювало 26 автоперевізників, які обслуговували міські автобусні маршрути.
14 грудня 2006 року Микола Шкурган заявив про плани встановлення у автобусах, що працюють на «пільгових» маршрутах давачів GPS (трекерів) для того, щоб можна було онлайн відстежувати рух цих автобусів на маршрутах. Таким чином в Управлінні транспорту планували контролювати, щоб перевізники виконували всі передбачені розкладом рейси «пільгових» маршрутів.
Автостанція № 8 біля головного залізничного вокзалу до реконструкції. Друга половина 2010-х рр.
До кінця 2006 року із центральної частини міста, в першу чергу – із проспекту Свободи, було виведено 12 міських автобусних маршрутів №№ 7а, 8а, 13, 17, 36, 53, 61, 64, 74, 78, 81 та 93 (ці маршрути були або вкорочені, або переведені на вул. І. Гонти та Підвальну).
Станом на 1 січня 2007 року міські автобусні перевізники Львова оновили 63% рухомого складу. На 87 автобусних маршрутах міста Львова у тому році працювало біля 1000 автобусів різної місткості. Випуск електротранспорту на маршрути в 2007 році скоротився до 130 одиниць – 64 трамвая та 66 тролейбусів.
4 січня 2007 року відповідно розпорядження міського голови Львова Андрія Садового на посаду начальника Управління транспорту і зв’язку Львівської міської ради було призначено Миколу Шкургана, який уже обіймав цю посаду. Посаду керівника Управління транспорту і зв’язку Микола Шкурган обіймав до 27 жовтня 2010 року. До призначення на посаду начальника транспортного управління Микола Шкурган обіймав посаду голови правління ВАТ «Львівське АТП № 14630».
У червні 2007 року начальник Управління транспорту і зв’язку Львівської міськради Микола Шкурган пожалівся на те, що у Львові міські маршрути обслуговує занадто велика кількість приватних перевізників: «Перевага буде за тими підприємствами, де автомобілі проходитимуть всю необхідну підготовку перед виїздом. Тут задіяно професіоналів, які мають вищу технічну освіту. Управління транспорту і зв’язку підтримає створення таких підприємств. На місто їх вистачить п’ять-шість». Таке Шкурган заявив на виїзному брифінгу «Які маршрутки випускають з автопарків на дороги Львова?», який відбувся 5 червня 2007 року. Микола Шкурган заявив, що станом на червень 2007 року лише два автопідприємства надавало усі послуги перед виїздом автобуса із автопарку, які вказані в Законі України про транспорт – Львівські АТП №№ 14630 і 14631.
Міський автобус малого класу «Богдан» А092 на маршруті № 62 (перевізник – ЗАТ «ТК «Ференс і К»). 2009 р.
10 листопада 2007 року на околиці Львова біля ринку «Галицьке перехрестя» відбулася акція протесту приватних перевізників із вимогою підвищити вартість проїзду в автобусах, як на той час становила 1 гривню. В акції взяло участь біля півсотні автобусів. Необхідність підвищенні вартості проїзду підприємці аргументували необхідністю виплати кредитів, взятих для закупівлі нових автобусів. Керівник Управління транспорту і зв’язку ЛМР Микола Шкурган зустрівся із учасниками акції протесту, проте пообіцяв, що тему підвищення вартості проїзду піднімуть не раніше, а ніж через півтора місяці.
Протягом 2007 року продовжилося виведення автобусних маршрутів із проспекту Свободи – в цьому році змінило свої траси 4 міських автобусних маршрути №№ 16, 46, 51 та 97. 7 грудня 2007 року начальник Управління транспорту і зв’язку ЛМР Микола Шкурган пообіцяв, що із 2008 року приміські автобусні маршрути курсуватимуть тільки до автостанцій або до визначених міською радою автобусних зупинок на околицях міста.
Наприкінці 2007 року Микола Шкурган під час прес-конференції заявив про те, що «максимум за три місяці перероблені із вантажних автомобілів маршрутки у Львові не їздитимуть». За його словами станом на кінець 2007 року на маршрутах Львова їздило біля 15% таких маршруток. Шкурган також пообіцяв, що у 2008 році із 30 автобусних маршрутів, які курсували через центральну частину міста Львова, залишиться лише 9. За словами Шкургана, на оновлення маршрутних транспортних засобів підприємці Львова витратили понад 120 млн. грн.
Станом на 1 січня 2008 року міські автоперевізники оновили біля 85% із 1068 транспортних засобів, в той же час на низці маршрутів міста продовжували курсувати мікроавтобуси, переобладнані із вантажних. Не дивлячись на закупівлі у 2006 – 2007 рр. нових тролейбусів і 22 вживаних трамвайних вагонів, частка електротранспорту в пасажирських перевезеннях і далі скорочувалася. За даними прес-служби Львівської міської ради, у 2008 році на маршрути виходило 129 одиниць електротранспорту – 61 трамвай та 68 тролейбусів.
У 2008 році у Львові працювало 82 міських автобусних маршрути, які обслуговували ЛК АТП № 1 (три маршрути) та 23 приватних перевізники. На маршрути виходило 920 автобусів. Переважали мікроавтобуси БАЗ-2215 «Дельфін», автобуси «Еталон» БАЗ А079 та «Богдан» А092. На кінець 2008 року було оновлено біля 90% усіх автобусів, їх оновлення вартувало перевізникам біля 150 млн. грн. (біля 30 млн. доларів США за тодішнім курсом).
Пожежа в автобусі «Еталон» БАЗ А079, який курсував на маршруті № 85 (перевізник ТзОВ «Леоколор»). 12 травня 2009 р.
21 березня 2008 року начальник Управління транспорту і зв’язку Львівської міської ради Микола Шкурган заявив, що робоча група із питань перевезень у Львові напрацювала положення «Про конкурсний комітет з визначення виконавців пасажирських перевезень у Львові». Це буде орган, який визначатиме виконавця перевезень на певному маршруті. Цей документ на сесії мала затвердити своєю ухвалою Львівська міська рада. За словами Миколи Шкургана, виставлено нові жорсткі вимоги до інфраструктури підприємств-перевізників: заправка, станція техогляду та ремонту, стоянка для автобусів та спецмедслужба. Нові договори із перевізниками мали укладати на термін не більше 3 років, щоб між перевізниками відчувалася конкуренція і можна було стимулювати підвищення якості послуг.
У той же час, як заявляв депутат Львівської міськради Андрій Мисик, починаючи із 2008 року і до кінця 2011 року було практично припинене проведення конкурсів на обслуговування міських автобусних маршрутів. У той же час, за твердженням депутата, керівництвом Управління транспорту і зв’язку ЛМР та Департаменту житлового господарства та інфраструктури на чолі із Юрієм Гольцем було підписано більше як 120 договорів із перевізниками.
Із 1 квітня 2008 року зросла вартість проїзду в міському транспорті Львова. Вартість проїзду в автобусах, що курсували в режимі «маршрутне таксі» та «експрес» була встановлена на рівні 1 грн. 50 коп., а у трамваях і тролейбусах – 0,75 грн., а для учнів і студентів – 0,35 грн. До цього вартість проїзду в трамваях і тролейбусах становила 0,6 грн. За словами начальника Управління транспорту і зв’язку ЛМР Миколи Шкургана, собівартість перевезення пасажира в автобусах становила 1,82 грн.
10 квітня 2008 року начальник Управління транспорту і зв’язку ЛМР Микола Шкурган повідомив про плани влади міста у 2008 році закупити для міста 10 нових автобусів великого класу. За словами Шкургана, планувалося закупити 10-метрові автобуси українського виробництва вартість біля 500 тисяч гривень за одиницю. Ці автобуси мали б курсувати на маршрутах в напрямку мікрорайону Сихів, вулиць Наукової, Стрийської, Зеленої та Хуторівки. Ці плани так і не були реалізовані.
17 квітня 2008 року Шкурган повідомив про плани обладнання міських автобусів приладами для GPS-моніторингу за їх рухом. За словами чиновника вартість одного GPS-трекера на той час становила 2 – 3,3 тис. грн., місячна плата за обслуговування – 20 – 30 грн. За словами чиновника, GPS-моніторинг уже був випробуваний на «соціальному» автобусному маршруті № 1.
Зічленований автобус ЛАЗ А292 на автобусному маршруті № 5 пл. Галицька – пр. Червоної Калини. 25 вересня 2009 р.
У червні 2008 року через аварійний стан шляхопроводу на вулиці Левандівській було змінено маршрути курсування шести міських автобусних маршрутів №№ 4, 15, 56, 59, 72 та 89. Автобуси маршрутів № 15 і 72 почали об’їздити аварійний шляхопровід по вул. Залізничній, Стороженка і Городоцькій. Автобуси маршруту № 56 почали курсувати по вулиці Шевченка до вул. Ярослава Мудрого та по вул. Городоцькій. Автобуси маршруту № 89 почали об’їздити аварійний шляхопровід по вул. Городоцькій та Стороженка із виїздом на вул. Шевченка. Автобуси маршруту № 4 почали курсувати по вул. Городоцькій та вул. Сяйво до кінцевої зупинки на вул. Сяйво. Автобусний маршрут № 59 почав курсувати тільки із Сихова до Левандівського ринку на вул. Широкій.
У липні 2008 року Управління транспорту і зв’язку ЛМР повідомило, що протягом першого півріччя надійшло 53 скарги від пасажирів на неналежну поведінку водіїв маршрутних автобусів. Результатом розгляду скарг стало звільнення 7 водіїв, винесено догану 5 водіям, 41 водія було попереджено про недопустимість такої поведінки. Найбільше скарг – 30 стосувалося грубої поведінки водіїв, 18 – відмови від пільгових перевезень, 5 – куріння в салоні автобуса.
Наприкінці жовтня 2008 року було відновлено курсування «пільгового» автобусного маршруту № 3 ТЦ «Магнус» – Рясне-2. Автобуси на маршруті курсували в звичайному режимі. Загалом ПАТ «Львівське АТП № 14630» експлуатувало на маршруті 4 автобуси великого класу (на 116 пасажирів, ЛіАЗ-5256.35). На той час в місті працювало іще 3 «пільгових» автобусних маршрути – № 5 із Сихова до вул. Князя Романа, № 7 від пл. Митної до автовокзалу і «літній» маршрут № 27 від Приміського вокзалу до Рясне-2.
У 2008 році Департамент житлового господарства та інфраструктури розірвав договір на обслуговування автобусних маршрутів №№ 20 і 89 із перевізником ПАП «Ряснянське АТП». Причина – невиконання умов договору.
Наприкінці 2008 року прес-служба Львівської міськради повідомила про те, що місто Львів отримає власну стратегію розвитку міського транспорту, яку мав розробити консорціум німецьких компаній «PTV AG – VCDB GMBH». Ця транспортна стратегія мала бути розроблена за грантові кошти Урядового банку Німеччини KFW у сумі 500 тис. євро. Термін дії стратегії – 20 років.
Салон зічленованого автобуса ЛАЗ А292. Вигляд в напрямку причепа
«Розроблятиметься стратегія 5 місяців. Складатиметься вона з 3 частин. Перша частина – оцінка поточної ситуації та напрацювання прогнозів. Друга частина – підготовка техніко — економічного обґрунтування. Третя – підготовка проектів. Ціль проекту – покращення транспортної системи міста», – розповідав представник консорціуму «PTV AG – VCDB GMBH» Клаус Раінхард.
«Окрім того дана стратегія дуже добре вписується в генеральний план міста і транспортну схему Львова», – зауважив директор департаменту містобудування Андрій Павлів.
Кошти на розробку транспортної стратегії Львова надійшли у кінці грудня 2008 року. Попередню стратегію міського транспортного руху було представлено на початку лютого 2009 року.
У 2009 році у Львові налічувалося 79 міських автобусних маршрутів, на які щоденно виходило 920 автобусів різної місткості. Частка електротранспорту в міських перевезеннях і далі скорочується – випуск електротранспорту становить 128 одиниць – 64 тролейбуси і 64 трамваї.
На початку квітня 2009 року прес-служба Львівської міськради повідомила, що завершують попередній етап розробки стратегії міського транспортного руху. Відповідно до проекту стратегії, у Львові мала з’явитися трамвайна колія до стадіону, реформи мали зазнати транспортні шляхи, а також мала зрости якість громадського транспорту. Станом на квітень 2009 р. на завершальній стадії знаходилися транспортних потоків на 150 основних перехрестях, ключових дорогах і магістралях. Також проводилися дослідження пасажиропотоків, які охопили усі автобусні, тролейбусні та трамвайні маршрути.
Салон зічленованого автобуса ЛАЗ А292. Вигляд в напрямку кабіни
Одночасно проводилася робота по розробці сценаріїв розвитку транспортної системи Львова. Планувалося розробити три сценарії і на їх основі сформувати прогнози розвитку транспортної моделі із залученням місцевих експертів.
У березні 2009 року було проведено тренінг по роботі із програмних забезпеченням для транспортного моделювання VISUM. Зараз таке програмне забезпечення використовують фахівці ЛКП «Львівавтодор».
12 травня 2009 року о 10:25 у Львові на вулиці Шептицьких зайнявся автобус «Еталон», який працював на маршруті № 85, що обслуговувався ТзОВ «Леоколор». Автобус вигорів за 9 хвилин. На момент займання в автобусі перебувало 15 пасажирів – після появи диму водій різко зупинив транспортний засіб і наказав усім пасажирам вийти. Як прокоментував інцидент начальник Управління транспорту Львівської міськради Микола Шкурган зайнявся зовсім новий автобус 2008 року виробництва. Причиною займання він назвав коротке замикання в електропроводці автобуса.
У травні 2009 року на міських автобусних маршрутах Львова курсувало біля 930 транспортних засобів. Переважна більшість – це українські автобуси моделей «Еталон», «Богдан» та «Дельфін». Крім того на маршрутах працювало біля 20 мікроавтобусів, переобладнаних у пасажирські із вантажних.
Із 22 серпня 2009 року в автобусах, що курсують Львовом в режимі «маршрутне таксі» та «експрес» встановлено вартість проїзду 1,75 грн.
У 2009 році обслуговування автобусного маршруту № 5, який поєднує центр міста із пр. Червоної Калини переходить до Львівського комунального АТП № 1. На початку на цьому маршруті курсують відремонтовані автобуси ЛАЗ-52523, які залишилися на підприємстві, а також орендовані автобуси ЛАЗ-52528.
24 вересня 2009 року в експериментальному режимі на автобусному маршруті № 5 почали курсувати зічленовані автобуси ЛАЗ А292, які мають довжину 18,8 метрів і можуть перевозити до 210 пасажирів. За повідомленням керівника Управління транспорту і зв’язку Львівської міськради Миколи Шкургана, нові автобуси мали курсувати в тестовому режимі протягом двох місяців, потім місто мало прийняти рішення про їх закупівлю. Вартість одного автобуса на той час складала 2,3 млн. грн. Як стало відомо, ЛАЗ надав зічленовані автобуси моделі А292 місту в оренду із місячною оплатою в 1 грн.
25 вересня 2009 року депутат Львівської міськради Андрій Мисик звинуватив начальника Управління транспорту і зв’язку ЛМР Миколу Шкургана в нефаховості та потуранні приватним перевізникам. Депутат наголосив, що транспортні проблеми Львова неможливо вирішити без впровадження якісно нової схеми руху пасажирського транспорту, метою якої має стати мінімізація транспорту на вулицях міста. Це питання, за словами Мисика, неодноразово порушувалося на сесійних засіданнях Львівської міськради. Представлена начальником Управління транспорту і зв’язку Миколою Шкурганом схема, за словами депутата, не містить якісних змін. Мисик заявив, що на своїй посаді Микола Шкурган відстоював інтереси приватних перевізників, цілеспрямовано знищував комунальний транспорт. Депутат наполягав на тому, що транспортну проблему міста можна вирішити лише за рахунок запуску «соціальних» автобусів великого класу.
Автобус ЛАЗ-52523 (А172) 1995 р. випуску. Після капремонту ця машина експлуатувалася на автобусному маршруті № 5 у 2009 – 2010 рр.
6 листопада 2009 року керівник Управління транспорту і зв’язку Львівської міської ради Микола Шкурган від час засідання міськвиконкому заявив про плани закупівлі для міста нових 12-метрових автобусів. Ці автобуси планувалося експлуатувати на 5 автобусних маршрутах міста №№ 2, 3, 5, 7 та 18. За словами Шкургана, була потреба в закупівлі 28 автобусів великого класу. Середня ціна такого автобуса на той час становила 1,3 млн. грн., отож вартість закупівлі мала скласти 38,4 млн. грн. За розрахунками Управління транспорту і зв’язку, повна вартість обслуговування цих автобусів сягне біля 1,825 млн. грн., в той час як прогнозована виручка від реалізації квитків – 691 тис. грн. Різницю видатків і доходів мали покрити за рахунок дотації із державного і місцевого бюджетів.
6 листопада 2009 року також стало відомо, що дотація за перевезення пасажирів-пільговиків автобусним транспортом Львова склала 1 мільйон 37 тисяч гривень. Ці кошти перерахували із державного бюджету. У 2008 році розмір дотації за перевезення пільговиків у громадському автотранспорті Львова склали 995 тисяч гривень. У зв’язку із запуском на маршрути у 2010 році нових автобусів великого класу розмір компенсації за перевезення пасажирів-пільговиків мав би зрости до 13 млн. грн. Крім того під час засідання міськвиконкому 6 листопада 2009 року було змінено коефіцієнт співвідношення кількості пасажирів-пільговиків та пасажирів, що оплачують проїзд у великих автобусах із 0,27 до 0,63. За цим коефіцієнтом автотранспортним підприємствам здійснюється відшкодування за перевезення пільговиків.
9 листопада 2009 року стало відомо про те, що ЛАЗ переміг у тендері із закупівлі двох автобусів надвеликого класу, який було оголошено Львівським комунальним АТП № 1. Вартість закупівлі цих автобусів склала 4 млн. 600 тисяч гривень.
У 2009 році продовжується виведення із центральної частини міста міських автобусних маршрутів. Зокрема із пр. Свободи на вул. Підвальну виведено 12 міських автобусних маршрутів, які курсують в напрямку вулиці Личаківської. Того року з балансу ЛК АТП № 1 списано іще 3 автобуси ЛАЗ-52523 1995-1996 років випуску.
На кінець 2009 року приватні автобусні перевізники оновили біля 92% рухомого складу, отож на низці маршрутів продовжували працювати так звані «бидловози». На той рік у Львові було біля 500 зупинок громадського транспорту, із них лише біля 10% були обладнані павільйонами, в основному ці павільйони встановили іще за радянських часів.
Дерев'яна церква пресвятої Трійці у Волі-Гомулецькій
У селі Воля Гомулецька відновлять пам’ятку архітектури національного значення. Церкві – 265 років і вона збережена у майже незмінному вигляді та вже років 20 потребує комплексних реставраційних робіт.
Дерев’яна церква пресвятої Трійці у Волі-Гомулецькій
Розпочати їх планують найближчим часом, але основні роботи будуть виконані вже наступного року. Про це пишуть Фотографії старого Львова з посиланням на 032.ua.
Дерев’яна церква пресвятої Трійці у Волі-Гомулецькій
Цьогоріч із міського бюджету Львова для цієї церкви передбачено також 1 млн грн. Роботи, які планують закінчити вже наступного року, виконує компанія «В.Ф.Ф».
Львів. Реконструкція Ігора Оконченка станом на XVI-XVII ст.
Продовжуємо публікації про львівські годинники авторства відомого львівського історика Францішека Яворського, що були опубліковані у його книзі “Львів давній і вчорашній” (1911 р.). Першу частину, про годинник на львівській ратуші можна почитати тут, а сьогодні мова піде про історію годинника на Галицькій брамі.
Францішек Яворський
За часів процвітання і розкоші, місто утримувало ще один годинник на вежі, яка височіла над Галицькою брамою. Та брама завжди втішалася особливим піклуванням райцівського уряду, який дбав про її прикрашання, облаштування, а разом з тим практичне застосування на міські потреби. Після великої пожежі, яка в 1572 р. відвідала Львів, райцівські документи з жалем висловлюються про те, що над брамою згоріла вежа, дуже майстерно і за великі гроші збудована (fabre et sumptuose elevate. Та найбільшою її прикрасою був годинник, розміщений на вежі у 1549 р., безумовно, меншою прикрасою була міська в’язниця,що знаходилася прямо під годинником, а вже напевно найменшою ятки і буди, що знаходилися як у самій брамі, так і за брамою у міському рові.
Годинникова майстерня давніх часів (джерело фото – Ф. Яворський «Львів давній і вчорашній»)
Годинник на Галицькій брамі був виготовлений опікуном бернардинців, сином львівської міщанки Станцель Газовий. Принаймні, так треба вважати зі згадки в “Алембеківській хроніці”, що є у Міському архіві, де записано, що райцівський уряд нагородив згаданого опікуна двома горнцями мальвазії за старання і зусилля (cum et opera)при годиннику на Галицький вежі. Одночасно того ж року (1549) на вежу було втягнуто годинниковий дзвін, збудовано комору для розміщення годинника, а міському годинникареві, який відтепер мав обов’язок регулювати і накручувати обидва годинники, підвищено зарплату до 12 гр. на тиждень, а потім навіть до 15 гр.
Галицька брама
У 1564 р. уже неодноразово згаданий раніше Бальтазар Словік з Перемишля, який прийняв міське право у Львові, зробив новий годинник на Галицьку вежу, загальною вартістю 70 пол. зол. Місто визначило і облаштувало йому майстерню у Краківській брамі. Після завершення робіт Бальтазар повернувся до Перемишля, а його годинник тимчасово перенесений на вежу ратуші, де він залишався аж до 1574 р. поки Мельхіор Тиль не закінчив будівництво нового годинника для ратуші.
Більша реставрація, разом із певним прикрашенням годинника на Галицькій брамі була виконана у 1638-1639 рр., коли годинникареві виплачувалося для ремонту 40 пол.зол., “ковалеві на індексне колесо,яке в нього годинникар з челяддю робили протягом двох днів, 2 пол. зол”. Тесля зробив таблицю, “на олію і фарбування тієї ж таблиці та індексів видано 1 пол. зол. 9 гр. після чого муляр поставив її на вежу, а коваль прибив шістьма гаками і пів копою цвяхів”.
Галицька брама на пластичній панорамі Львова Януша Вітвіцького, 1938 рік
Однак, разом із цим всім “галицький” годинник незабаром був занедбаний. У 1644 р. контроль міської економіки (decemviri ad audiendas rationes)просить в «exorbitancji» [надмірно], щоби міські годинникарі «розібрали годинник на Галицькій брамі і відремонтували його, бо ж узяли ad rationem 20 пол. зол.», а комісари,які у 1666 р. зробили ревізію міських веж,не могли навіть знайти ключів до комори годинника. Бо ж читаємо у звіті про стан Галицької вежі: “Дзвін там же годинниковий з молотом, а про ключ до годинникових коліс ми не змогли довідатися, нам просто робили вигляд, що якийсь ліпак повинен мати ключ, але не відомо, який. Видно, що ці колеса поржавіли, а навколо повно сміття”.
Це остання згадка про годинник на вежі Галицької брами.
Францішек ЯВОРСЬКИЙ
Переклад Людмили Бублик
Джерело: Яворський Ф. Львів давній і вчорашній/ Наукова редакція Юрія Бірюльова. – Львів: Центр Європи, 2014
Про Мирона Вахнянина (1877- 1957)до цього часу написано дуже мало, хоча він був соратником Євгена Озаркевича та Мар’яна Панчишина у справі розбудови українського сегменту медицини Галичині.
Окрім того, навколо його імені ходять різноманітні вигадки, не підтверджені документально. У даному дослідженні використано інформацію, яку авторці вдалось віднайти у літературних та архівних джерелах.
Мирон Вахнянин з дружиною Аліною (з Горецьких) та донькою Данусею. Фото бл. 1910-х рр. Джерело: фонди фотодокументів Інституту досліджень бібліотечних мистецьких ресурсів Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника. №20047-ІІф.
Народився Мирон Вахнянин 12 березня 1877 року у Львові.
Відомо, що у грудні 1901 року закінчив лікарський факультет Львівського університету, у 1902 р. – захистив диплом «лікаря всіх наук лікарських». На початку своєї лікарської діяльності молодий фахівець намагався займатись науковими дослідженнями. Так, відомі два його виступи на ІX з’їзді польських лікарів та природознавців у 1904 р., які було напрацьовано під керівництвом проф. А.Глюзинського.
Реклами лікаря Мирона Вахнянина у часописі
Працював інтерністом та бальнеологом. У Львові мешкав та вів приватну практику як спеціаліст внутрішніх хвороб за різними адресами: спочатку у 1902-1908 рр. – на вул. Академічній, 26; у 1908-1910 – по вул. Зиморовича, 5 (тепер Д.Дудаєва), у 1910-1918 – по вул. Сапіги, 2Б (тепер С.Бандери), у 1918-1927 – на вул. Словацького, 14; у 1927-1934 – вул. Сенаторська, 11а (тепер Стецька); у 1934-1935 – вул. Баторія, 32 (тепер кн. Романа); у 1935-1943 – на вул. Падеревського, 4 (кол. Сенаторська, тепер Стецька). Впродовж багатьох десятиліть вів терапевтичний прийом у «Народній лічниці» – з 1903 р.
Реклами лікаря Мирона Вахнянина у часописі
Поза тим, щороку він виїжджав до здравниць на курортні сезони: у 1912-1916, та 1920-1928 роках працював курортним лікарем у Карлсбаді та Марієнбаді, у 1917-1919 та у 1929-1943 – у Моршині та час від часу у Карлсбаді. Окрім того, під час І світової війни якийсь час був у війську. Як бальнеолог М.Вахнянин тривалий час був у Оздоровчій спілці лікарів Польщі, і у 1934 р. його навіть було обрано членом її управи.
Апартамент моршинської здравниці. А це 1938 рік.
Моршин. Вілла “Варшав’янка”, в котрій знаходиться фризієрський салон і не тільки . 1938 рік
Моршин, санаторний інгаляторій. 1938 рік
Відомо, що в часи ІІ світової війни у 1941-1942 рр. керував Туберкульозним диспансером, що містився у будинку М.Панчишина по вул. Уєйського, 14 (тепер Устияновича, 14). На літній період продовжував ординувати у Моршині в українському санаторії «Дім лікуванців».
Восени 1941 р. німці вирішили відновити Лікарську Палату, яку було названо Палатою Здоров’я, із наданням їй усіх попередніх функцій. Головна управа містилась так само на вул. Конопницької, 3. Керівником Палати Здоров’я Дистрикту Галичина став М.Вахнянин.
Оголошення у «Львівських вістях», 1941
Як громадянин М. Вахнянин, безумовно, був активним діячем, учасником процесу становлення та розбудови медичної галузі: як польського так і українського її сегменту.
Ще у студентські роки – з 1897 по 1901 рік – молодий чоловік був дійсним членом НТШ. На жаль, залишається невідомим зміст його роботи у товаристві. А також був членом товариства «Руська бесіда», 1908 року – обраний до львівського комітету будови руського народного театру.
Запис у книзі обліку дійсних членів Товариства ім. Шевченка. Джерело: фонди ЦДІАЛ, ф. 309, оп. 1, спр. 371, 372.
Одним із перших М. Вахнянин долучається до реалізації планів щодо організації фахового товариства для українських лікарів. Як відомо, обговорення цього питання почались ще з 1907 р., обговорення статуту майбутнього об’єднання – з 1908 р. На установчих зборах Руського лікарського товариства 1 жовтня 1910 р. Мирона Вахнянина обрано секретарем. На цій посаді він працював кілька років. 1924 р. його було обрано головою УЛТ. Цього ж року на I з’їзді українських лікарів було вирішено відновити видання «Лікарського вісника» і видавати його щомісячно. До редакційного комітету увійшли М.Вахнянин, І. Куровець, Є.Лукасевич, М.Музика і М.Панчишин.
Звернення Руського комітету про будову народного театру. 1908 р. Джерело: фонди ЦДІАЛ, ф. 514, оп. 1, спр. 50, арк. 30.
1911 р. М. Вахнянину було довірено виголосити вітальну промову на ХІ з’їзді польських лікарів та природознавців від УЛТ. Ним було сказано цікаві слова, що «…багато русинів користало із польської науки та брало участь у взаємному її розвитку». Зайвий доказ того, що українські лікарі розуміли взаємопроникнення різних сегментів медицини і прагнули якісно співпрацювати в умовах, що складались.
Цього ж року М.Вахнянин разом із Є.Озаркевичем ввійшли в оргкомітет Товариства слов’янських лікарів. Із цією організацією українські лікарі співпрацювали й в подальшому. Так, 1927 р. М.Вахнянин увійшов в оргкомітет І загального з’їзду слов’янських лікарів, виступав із вітальною промовою від імені українських лікарів, був модератором одного із засідань.
Ще з молодих років М.Вахнянин став членом Товариства Галицьких лікарів та Лікарської палати (Східно-Галицької) у Львові. Якщо у першій інституції він себе не проявив, то у Лікарській палаті працював активно, очевидно бачив перспективу як для себе так і для української медичної громади.
1922 року М.Вахнянина обрано до Ради ЛП, заступником члена управи – на наступний трирічний термін. Тоді ж разом із ним у цій структурі працював і Сильвестр Дрималик.
Фрагмент із часопису про членство М. Вахнянина і С. Дрималика у Лікарській Палаті. „Przegląd Lekarski”, 1922, № 48, s. 910.
М.Вахнянина було обрано представником лікарів Гусятина, Борщова, Заліщик та Чорткова, С. Дрималика – Надвірної, Косова та Печеніжина.
Лікар обирався до Ради Львівської Лікарської палати ще кілька разів: у 1926-1929 та на 1929-31 – член управи. На термін 1932-1934 рр. лікаря було обрано заступником голови управи ЛП, членом Суду та депутатом Головної ЛП (Naczelna Izba Lekarska).
Він був також одним із фундаторів товариства Вакаційних осель, яке функціонувало із 1905 року. Спілка пропонувала відпочинок для українських дітей, що базувався на засадах національного та релігійного виховання, прищеплення почуттів поваги та любові до рідного краю через використання рідної мови, поезії, пісні, гри. Авторитет інституції серед львів’ян був таким високим, що кількість вихованок до 1909 р. зросла майже вп’ятеро й сягнула 115 осіб. Фінансова допомога надходила і від численних українських громадських та фінансових товариств, як-от: “Дністер”, “Краєвий Союз”, “Просвіта”, “Бесіда”, Краєвий Сойм, а також народних домів Східної Галичини, церковних братств. Розуміючи усю відповідальність місії, навчально-виховний процес у Товаристві здійснювали освічені, передові жінки того часу, які входили до Головного Виділу Вакаційних осель, а саме: Ольга Барвінська-Бачинська, Олена Бережницька, Ольга Вахнянинова, Софія Левицька, Євгенія Макарушкова, Марія Федакова, Марія Цеглинська.
До слова, дуже цікаві жінки, про яких фактично немає жодного дослідження.
Групове фото Сенату Українського таємного університету у Львові. Зліва направо сидять: Мирон Кордуба, Мар’ян Панчишин, Василь Щурат, Іван Куровець, Максим Левицький; стоять: Іван Раковський, Володимир Вергановський, Роман Ковшевич, Максим Музика, Мирон Вахнянин. Фото 1921 р. Джерело: фонди фотодокументів Інституту досліджень бібліотечних мистецьких ресурсів Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника. №28751-ІІф.
Продовжуючи педагогічну тему, варто сказати, що у 30-х роках М.Вахнянин викладав у Греко-католицькій богословській Академії, де разом із Б. Гординським (Богдан-Зиновій Гординський, 1911-1995 – терапевт, закінчив Львівський університет 1935 р., спеціалізувався у Львові та Берліні, лікар і викладач гігієни Греко-католицької богословської академії у Львові. 1944 р. переїхав до Відня, 1947 – емігрував до США – прим. авторки) як лікарі-опікуни студентів-богословів знайомили майбутніх священників із основами гігієни та збереженням здоров’я.
У кінці 1909 року на перших загальних зборах спортивно-пожежного товариства «Січ» у Львові Мирона Вахнянина було обрано старшиною нової інституції, діяльність якої мала охоплювати Львівський повіт.
Перелік кафедр та список членів сенату УТУ. Джерело: фонди ЦДІАЛ, ф. 310, оп. 1, спр. 16, арк. 2.
Із 1920 р. ввійшов в комітет із організації УТУ, у 1921-1922 рр. – член Сенату УТУ як представник медичного факультету (делегат медичного виділу), викладач. 1927 року його обрано до управи «Народної лічниці», 1928 – ввійшов у комісію по збору коштів на побудову шпиталю для неї.
Остання згадка, яку можливо було знайти, датується квітнем 1943 р. – у щоденнику письменника Аркадія Любченка (Аркадій Панасович Любченко, 1899-1945 – український письменник, редактор – прим. авторки), який лікувався саме у той період в Моршині у санаторії, де працював «старий лікар Вахнянин».
Не менш цікаво написано про лікаря у статті невідомого автора Д. Л. (?): «Ординуючим лікарем Моршина є наша слава в ділянці бальнеології президент Лікарської палати у Львові д-р Мирон Вахнянин (Тут автор припустився помилки, є інформація, що М.Вахнянин був членом управи Лікарської палати у Львові). Скрупулятно та до дрібничок докладно наперед сповідає кожного лікуванця з усіх його прогріхів, а відтак перевірює дбайливо та прецизно стан організму. Щойно на основі такої докладної контролі ставить діягнозу та приписує цілий плян лікування. Тепер Ви вже вірите, що після такого солідного лікування – Ви мусите – хочете, чи ні – бути здоровим…» (мова оригіналу).
Ось так, по цеглинках вибудовувалась біографія Мирона Вахнянина, на жаль без багатьох основних даних. Така цікава людина: талановитий лікар, активний громадський діяч – і тривалий час не було відомо точної дати та місця його смерті… Якщо були припущення, що із приходом Червоної армії лікар емігрував, то на даний момент вже точно можна сказати: він виїхав до Кракова, де й помер у 1957 р.
Могила Мирона Вахнянина на цвинтарі в Кракові. Фото надала Володимира Качмар
Дослідження щодо приналежності М.Вахнянина до родини А.Вахнянина отримали нові дані завдяки небайдужості наших читачів. Нова інформація буде досліджена та опублікована при нагоді.
Оксана СТАДНИК
Фрагмент статті Оксани Стадник «Українські лікарі: часи і долі» зі збірника «Українське Лікарське Товариство і суспільство», виданого до 110-ої річниці створення Українського лікарського товариства у Львові. Львів. 2020. Видавництво «Аверс»
