6 серпня у львівському клубі «Малевич» відомий український гурт “Друга Ріка” зіграє благодійний концерт. Зібрані кошти підуть на закупівлю медичного обладнання для військових госпіталів.
25 років на сцені, 7 студійних альбомів і сотні відіграних концертів: ці титани української рок-музики співають душею. Їхня творчість не залишає байдужим нікого та дарує неповторні відчуття, а пісні знаходять місце в серці кожного.
Після широкомасштабного військового вторгнення росії музиканти направили свою діяльність на допомогу країні: «Друга Ріка» дає благодійні концерти, прибуток з яких йде на закриття потреб ЗСУ. Нещодавно колектив завершив благодійний тур «Хто, якщо не ми?», під час якого зібрали понад 3 млн гривень. На цьому колектив не зупиняється та продовжує допомагати своїй країні.
https://youtu.be/1mGdD2gT1is
«Можливість давати концерти в містах, де не йдуть активні бойові дії, дається нашій країні непомірно високою ціною. Це життя і здоров’я наших солдатів ЗСУ. І якщо перше ми не можемо їм повернути, то за здоров’я мусимо боротися, і максимально докладати зусиль на відновлення поранених. Завдяки цьому концерту у військових госпіталях може з’явитися необхідне медичне обладнання, якого вкрай не вистачає нашим лікарям. Для нас за честь допомогти зібрати кошти на таку важливу справу», – прокоментував участь гурту у благодійному концерті фронтмен гурту Валерій Харчишин.
6 серпня о 18:00 у львівському клубі «Малевич» музиканти зіграють найулюбленіші хіти та нову пісню «Чи ти почув», присвячену Маріуполю і всім містам, що зазнали руйнувань та скалічених долей людей від рук загарбника.
Гурт “Друга Ріка”
Виступ відбудеться для підтримки Міжнародний Гуманітарний Фонд, який допомагає біженцям в облаштуванні тимчасових притулків та опікується військовими госпіталями, поставляючі для них медицину, карети швидкої допомоги, тощо.
Ісаївські церкви, або бойківська автентика та український модерн
Мальовниче бойківське село Ісаї, яке розкинулося на берегах річки Стрий неподалік Турки, відоме ще 1459 року. За найпоширенішою версією, назва села походить від імені священика-знахаря Ісая Дудзинського, який жив на цих теренах у сиву давнину. Цікаво, що до 1990 року село офіційно називалося Ісаїв. Потім дослідники переконали, що Ісаї звучить автентичніше, тож одна літера з назви зникла. Але це деталі. Головне, що саме в Ісаях знаходиться одна з найвишуканіших перлин дерев’яної сакральної архітектури, що робить їх привабливим туристичним магнітом.
Церква святого архангела Михаїла в Ісаях
На горбочку в центрі села розташувалася невеличка церква святого архангела Михаїла. На жаль, відомостей про її історію збереглося небагато, проте знаємо головне: збудована вона була 1663 року майстром Іллею Пантелимоном. Інформація важлива тим, що далеко не всі імена творців дерев’яних архітектурних див дійшли до нашого часу. Відомості про будівничого храму занотовані у різьбленому написі на західному одвірку. 1801 року церква пережила першу значну реконструкцію, після чого її відновлювали ще й у 1875-му.
Візитатор парафії у 1766 році відзначав, що всі три верхи церкви були тризаломними, а над бабинцем був окремий престіл.
Михайлівська церква до реставрації
За своїм теперішнім виглядом церква належить до рідкісних нині зразків храму з криласом і складається з квадратної нави, гранчастого вівтаря та прямокутного бабинця. З південного та північного боків нави, при її східній стіні, прилягають крихітні криласи, сховані під піддашшям. Всі об’єми завершені восьмериковими верхами (над навою з одним заломом), увінчаними цибулястими банями з невеликими ліхтарями і маківками з хрестами. Над бабинцем на другому ярусі влаштована емпора з відкритою аркадогалереєю.
Вид на Михайлівську церкву з пташиного лету
Оперізує церкву широке піддашшя оперте на різьблених стовпах. Тепер простір перед бабинцем перетворений на закритий ґанок. Дахи, піддашшя та бані вкриті ґонтами.
Бароковий чотириярусний, різьблений і золочений, іконостас рядової церкви відносять до 1669 року. Разом з розкішними розписами по дереву іконостас створює унікальну атмосферу, в яку поринає кожен, хто сюди увійде.
Дзвіниця датована 1772 роком
Сакральний ансамбль доповнює дзвіниця, датована 1772 роком. Вона, як і церква, занесена до пам’яток архітектури національного значення. Свого часу дзвіниця слугувала ще й брамою для входу на церковне подвір’я. Це квадратна в плані чотириярусна будівля, у якої перший ярус зрубний, а верхні – стовпові. Другий четвериковий ярус має відкриту аркадову галерею. Третій і четвертий яруси — восьмибічні, теж з аркадовими галереями. Дзвіниця покрита восьмибічним ґонтовим стіжком.
Фрагмент інтер’єру церкви з розписами 17 ст.
Сьогодні церкву архангела Михаїла вважають найбільш автентично збереженою з усіх давніх бойківських храмів. Але сто років тому могло статися непоправне. У 1928 році громада вирішила збудувати замість неї новий дерев’яний храм і навіть замовила проект, який виконав архітектор Яків Рудницький. Однак невідомі нам нині мудрі люди віднадили громаду від ідеї змінювати одну дерев’яну церкву іншою, запропонувавши натомість звести поруч муровану.
Розписи 17 ст. у Михайлівській церкві
У 1936 році поруч старого Михайлівського храму розпочали зведення нового, який невдовзі став ще однією окрасою села і всієї Бойківщини. Будівництво мурованої церкви в неоукраїнському стилі було завершене у 1938 році. Автор проекту Євген Нагірний – син легендарного будівничого Василя Нагірного, на той час мав у своєму доробку вже десятки церков по всій Галичині. Ісаївський мурований храм став ще одним маленьким шедевром архітектора.
Розписи 17 ст. у Михайлівській церкві
Євген Нагірний розвивав класицистичні тенденції у напрямках неокласицизму та класичного модерну, що знайшло своє відображення в розвитку нового українського стилю. Важливою рисою творчості Євгена Нагірного було прагнення поєднати особливості національної спадщини з надбанням прогресивної світової думки для того, щоб досягнути єдності народного та світового. Національні традиції були переосмислені згідно із стилістичними уподобаннями нового часу. Один з результатів творчих пошуків великого архітектора можна побачити сьогодні в Ісаях.
Нова церква 1938 року – творіння Євгена Нагірного
Після Другої світової церкву використовували як колгоспний склад. Лише у 1990-му її відновили і повторно освятили на честь святого Михаїла.
Зараз уже третій рік поспіль у старій дерев’яній церкві тривають реставраційні роботи. До 2018 року храм перебував в аварійному стані. Тому від від 2019 року тут тривають протиаварійні, а згодом – реставраційні роботи.
Церква Нагірного. Бічний фасад
Загалом за два роки для церкви в Ісаях з обласного бюджету виділено близько 2,15 мільйона гривень. На 2021 рік – попередньо передбачено ще один мільйон.
Іконостас церкви
Крім того, до осені для цього храму фахівці та місцева громада мають створити концепцію ревіталізації храму в межах проекту «Культурна спадщина Львівщини. Перезавантаження».
В п’ятницю, 22 липня 2022 року, о 16.00 в читальній залі Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” ( вул. Професорська, 1) прочитають лекцію “Крилос, або таємниці Галицької Трої”.
В рамках лекції відбудеться перший показ уривку віднайденого Ігорем Ткачиком фільму “Крилос” знятого Юліаном Дорошем.
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.
Українська історія дотепер ховає нерозгадані таємниці по різних закутках наших (часом приватних) архівів та в глибинах землі. Кілька десятиліть українські історики сперечалися про місце розташування Княжого Галича – легендарної літописної столиці Володимирка Володаревича, Ярослава Осьмомисла і Романа Великого. І лише лопата робітника Данила Михальчука 25 липня 1936 року остаточно розв’язала цю епохальну історичну суперечку.
Але хто був тим Галицьким Шліманом, що віднайшов українцям їхню Трою? Що це була за знахідка, що вказала нам на серце історичної Галичини? У чому була небезпека археологічних екскурсій до Княжого Галича у 30-х роках минулого сторіччя? І чи зможемо ми колись нарешті побачити історичний фільм про Княжий Галич?
Про це у своїй лекції розкажуть нам Юрій Лукомський, Василь Петрик, Роман Метельський та Ігор Ткачик. Та одразу застерігаємо, що усі таємниці княжого Галича ще й дотепер не розкриті.
Режисером кліпу «Переможе» став відомий український режисер та кліпмейкер Тарас Химич.
Під час війни кожен з нас стикнувся з трьома базовими емоційними станами: шок, ненависть і надія. Головна героїня (символізує Україну) проходить всі ці три стани, залишаючись готовою перемогти і не втратити людяності.
Цю ідею підсилюють фотографії Дмитра Козацького – оборонця Азовсталі. Ці зображення дихають перемогою!
І головне, музичне відео покликане вкотре нагадати суспільству – оборонці Азовсталі у полоні!
Розкішні палаци в Кристинополі та Тартакові, величезний маєток в Тульчині і дивовижний парк в Умані – ці та багато інших видатних локацій на українських землях пов’язані з особою Станіслава Щасного Потоцького. Він був фігурою вкрай неоднозначною і дуже суперечливою, прикладом для наслідування його не назвеш, але й не зважати на цього діяча не можна.
В історії українських територій було декілька величезних тектонічних розламів й до одного з таких цей діяч має безпосередній стосунок. Піддавшись особистим амбіціям та не зумівши опанувати власні слабкості, слід він залишив не особливо добрий. Тим не менше, він був типовою людиною своєї епохи, мав стосунок до Львова й регіону. Відтак наслідувати його не варто, але на помилках вчитися – безумовно потрібно!
Палац у Кристинополі на фото Австрійського державного архіву, 1915-1918 років
Місцями дитинства, місцями трагедій
Меценат і магнат, високопосадовець Станіслав Щасний Потоцький є уродженцем Львівщини. До сьогодні тривають суперечки щодо точної дати і місця його народження, але більшість дослідників погоджуються у тому, що це був або Кристинопіль (сьогодні Червоноград) або Тартаків сучасної Львівської області (тоді – Руське воєводство Речі Посполитої). Потоцькі були власниками цих населених пунктів – як і багато інших земель та маєтностей в межах сучасної України.
Бернардо Белотто. Станіслав Щасний і Францішек Салезій Потоцькі. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Відтак дитинство та юні роки Станіслава Потоцького також минали на наших теренах. Якщо точніше – вдома, у Кристинополі та в Тартакові, куди до нього запрошували вчителів та наставників, де він здобував початкову освіту під наглядом суворої і трохи дивакуватої матері. Ще тут він пізніше почав будувати політичну кар’єру – був белзьким, звенигородським і сокальським старостою, руським воєводою. Врешті, з теренів сучасної Львівщини, з Радехівського району, була кохана Станіслава Потоцького – Кристина Коморовська. Вони навіть таємно взяли шлюб, але Потоцькі були проти цього і робили все, щоб молодят роз’єднати. Ця життєва драма варта цілої п’єси, а з головних її героїв вижив хіба Станіслав Щасний Потоцький.
Блудний син зрадженого ним краю
У батька Станіслава Щасного Потоцького зовсім не склалися відносини з правителями та адміністрацією Австрійської імперії. Не можна чогось такого сказати і про нього самого. Після першого поділу Речі Посполитої значні маєтки цієї гілки Потоцьких відійшли до імперії Габсбургів. Станіслав Щасний вирішив їх передати в управління, а пізніше взагалі продати і перенести свою резиденцію на володіння імператриці Російської імперії та засвідчити свою лояльність їй. Так він перебрався з теренів сучасної Львівщини у Тульчин (тепер Вінницька область).
Ян Батист Лампі. Станіслав Щасний Потоцький. Фото з https://pl.wikipedia.org/
Приналежність до масонства
Друга половина XVIII століття – це час активного поширення українськими теренами масонських ідей та організацій. Представники аристократії досить радо ставали членами масонських лож і Станіслав Щасний Потоцький – один з таких. Зокрема, він був членом “Трьох білих орлів” – масонської організації, яка діяла у Львові впродовж п’ятнадцяти років. Відголосок приналежності Станіслава Потоцького до масонів можна вбачати і в його господарській та економічній діяльності: у маєтках цього магната ліквідовували особисті повинності селян, замінюючи їх грошовими виплатами. Навіть якщо селянина залучали до якихось робіт на користь Потоцького, його працю оплачували. У інструкціях для економів та управителів маєтків Потоцького вказувалося, що підлеглі є найбільшим багатством і до них потрібно ставитися людяно.
Станіслав Щасний Потоцький з синами. Фото з https://pl.wikipedia.org/
Потоцький з козацьким чубом
Українців зовсім не насторожує фраза про князя Вишневецького, як засновника Запорозької Січі. Водночас, сентенція про магната Потоцького, який відкрито говорить про свою прихильність до козаків та їхнього способу життя, який любить вареники зі сметаною і місцеві селянські весілля, локальний фольклор, здатна викликати хіба подив. Як-не-як, але останні слова дійсно стосуються персони магната – Станіслава Щасного Потоцького. Між іншим, важко сказати, чи щось таке було в Тартакові та Кристинополі, але у Тульчині він навіть мав оркестр українських музикантів.
Наступник Вишневецьких і Собеських, але все ж не король
Упродовж життя Станіслав Щасний Потоцький займав багато різних посад. Окремі з них були досить високими. Львів’янам з цього переліку буде найцікавішим те, що впродовж 1782 (1785) – 1791 років він очолював Руське воєводство (центр і головне місто – Львів). На той момент Потоцький ще залишався вірним Речі Посполитій і навіть зобов’язався власним коштом зібрати та утримувати артилерійський полк, який мав захищати цілісність цього політичного утворення. Однак, такою ситуація була недовго.
Софія Потоцька. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Після законодавчих змін в Речі Посполитій, якими скасовувалося привілейоване становище магнатерії, Потоцький пішов на зближення з політичною верхівкою Російської імперії. Останнє стало передумовою того, що він, разом з Северином Жевуським та Ксаверієм Браніцьким, як організатори та очільники Торговицької конфедерації, фактично стали співтворцями майбутніх поділів Речі Посполитої між Прусією, Австрійською та Російською імперіями.
“Доступний своїм підлеглим…”, але недоступний нам
У сучасній Польщі не найкращої думки про Станіслава Щасного Потоцького. Його називають зрадником і мають для цього підстави. В Україні ж про існування цього Потоцького майже і не здогадуються. Про нього немає згадок у шкільних підручниках, не надто балують увагою цю персону і автори науково-популярних текстів, така сама ситуація у науковій сфері. Дивно, адже внаслідок допущених ним і його спільниками помилок, карта українських територій у XVIII столітті змінилася надзвичайно. Ця персона дуже неоднозначна і суперечлива, але не заслуговує на забуття від українців.
Францішек Салезій Потоцький. Фото з https://uk.wikipedia.org/
До честі Станіслава Щасного Потоцького, свої помилки він усвідомив. Шкода, що не дослухався до порад батька, Францішка Салезія Потоцького, який закликав сина не мати жодних відносин з росіянами і не укладати з ними ніяких договорів. На жаль, усвідомлення своїх промахів прийшло до нього тоді, коли ситуацію було виправити неможливо. Історик Микола Костомаров писав про Станіслава Щасного Потоцького, що той був “доступний своїм підвладним”. Залишається сподіватися, що він також і не буде забутий українцями. По-перше, бо він, як і представники нобілітету загалом, на наших теренах проживали і визначали дійсність тут. По-друге, історію невдач таких діячів варто ретельно вивчати і не допустити її повторення у наші дні. Як мінімум, у частині про угоди з росіянами…
Усенко П. Потоцький Станіслав-Фелікс, Станіслав-Щенсни // Енкиклопедія історії України [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://resource.history.org.ua/
На вшанування пам’яті відомого галицького колекціонера, мецената, громадського діяча Івана Гречка, який 15 червня 2022 року завершив свій земний шлях, 20 липня, о 16 годині Львівський музей історії релігії презентує виставку «Буддійська колекція. Пам’яті Івана Гречка».
Танки, цаклі, богослужбові тексти, матриця для друкування молитовника, буддійський бронзовий дзвіночок – артефакти, які передав музею на постійне зберігання легендарний львівський колекціонер Іван Гречко. Він отримав їх у подарунок під час експедиції до Бурятії, яку здійснив 1962 року.
З експозиції виставки “Буддійська колекція. Пам’яті Івана Гречка”
Колекція буддійських пам’яток показує багату сакральну історичну культуру бурятів, яку Російська імперія і радянська влада системно знищувала. Сьогодні ж РФ використовує тисячі представників цього народу як гарматне м’ясо у війні з Україною. Але попри все ми віримо в потребу надійно зберігати та досліджувати скарби поневоленого народу, які вдалося врятувати Іванові Гречку.
Родзинкою виставки стане «Портрет Івана Гречка» (1978 рік). Цей портрет пензля української художниці ХХ століття, дружини живописця Романа Сельського, учениці відомого французького художника Фернана Лєже, Марґіт Райх Сельської. Роботу в експозицію з приватного архіву люб’язно надала дочка колекціонера.
Постер виставки “Буддійська колекція. Пам’яті Івана Гречка”
Довідково. Львівський колекціонер, сподвижник і пропагандист української мистецької спадщини, громадський і релігійний діяч Іван Гречко народився 19 січня 1929 року в Надвірній на Івано-Франківщині. Господь не дав загинути йому разом з батьком та старшим братом в українській “партизанці”, дивним чином уберіг від тривалого заслання до Сибіру, допомігши втекти з батьківської хати в ніч арешту мами і сестри.
Іван Гречко спочатку переховується у місцевих жителів, а далі – до Львова. Вчиться у Політехнічному і Лісотехнічному інститутах. (Зараз НУ «Львівська політехніка», Національний лісотехнічний університет України).
Іван Гречко
З 1955 року Іван Гречко стає завзятим колекціонером ікон на склі – унікального виду народного мистецтва Покуття, Буковини та Гуцульщини. Час формування збірки І. Гречка припадає на період цькування всього «занадто» українського і таврування всього приватного, зокрема і колекціонування. Вперше твори з колекції І. Гречка були залучені до спільної виставки, організованої В. Свєнціцькою в Музеї українського мистецтва у 1988 р.
Іван Гречко тісно співпрацював з катакомбною Українською Греко-Католицькою Церквою, католицькими клубами Польщі, Українським патріаршим світовим об’єднанням, був співзасновником та член редакції підпільного самвидавного альманаху «Євшан-зілля», брав активну участь у випуску незалежного журналу «Віра батьків», був членом-засновником Клубу української греко-католицької інтелігенції, співголовою оргкомітету з повернення на Батьківщину голови УГКЦ кардинала Мирослава-Івана Любачівського, брав участь у Європейському конгресі католиків у Західному Берліні.
З експозиції виставки “Буддійська колекція. Пам’яті Івана Гречка”
Налагодження Іваном Гречком зв’язків з Товариством «Свята Софія» в Римі, організаціями української діаспори Європи, США, Канади спричинило до надходження до Львова численних друкованих видань, що в результаті призвело до створення відділу діаспорної літератури у Львівській обласній універсальній науковій бібліотеці. Іван Гречко – співорганізатор Інституту колекціонерства українських пам’яток при Науковому Товаристві ім. Тараса Шевченка
Свою збірку ікон на склі, народної різьби та скульптури, народного одягу Гуцульщини та Покуття, церковних стародруків та предметів літургійного вжитку, документів з історії УГКЦ Іван Гречко передав Українському католицькому університету.
Львівська національна академічна чоловіча хорова капела «Дударик»
Львівська національна академічна чоловіча хорова капела «Дударик» заспівала відправу та почастувала охочих кавою по літургії, щоб зібрати допомогу українському війську.
Це традиційні недільні заходи хористів, де збирають кошти на підтримку ЗСУ, повідомили в капелі.
«Неділя повна добрих справ. Хай так і буде! Заспівали літургію (О.Кошиця) вперше за півроку. Повнокровно (22 дисканти і 15 альтів) – то розкіш у цьому часі. Кава по літургії: смачна і благочинна, а сирник – шедевр. Передбачаємо, що в скорому часі це буде новою львівською атракцією», – розповіли Дударики.
Львівська національна академічна чоловіча хорова капела «Дударик»
Опісля кавування відбувся недільний концерт хорової школи та капели «Дударик» у Парку культури та відпочинку ім. Богдана Хмельницького.
Це черговий концерт серії щонедільних виступів капели на підтримку ЗСУ з оновленою програмою.
У капелі також повідомили, що збір із попередніх концертів становив 30 450 грн і ці гроші вже працюють на 103 бригаду ТрО ЗСУ. Наступний концерт 24 липня відбудеться у храмі Святого Лазаря о 12:30. Після концерту відбудеться частування благодійною кавою з сирником.
Сьогодні вашій увазі пропонуємо фото зі Львова, як датуються кінцем ХІХ – початком ХХ ст. На фото можна побачити мешканців міста різних професій та занять. Точна дата світлин невідома.
День квітів в Львові, кін. ХІХ – поч. ХХ ст.Львівський державний службовець на робочому місці, кін. ХІХ – поч. ХХ ст.Мешканці передмістя Львова, кін. ХІХ – поч. ХХ ст.Гімнастичне товариство «Сокіл», кін. ХІХ – поч. ХХ ст.Вулична торгівля, кін. ХІХ – поч. ХХ ст.Вулична торгівля, кін. ХІХ – поч. ХХ ст.Львівська пошта на колесах, кін. ХІХ – поч. ХХ ст.
Цінна колекція світлин зі Львова знаходиться у фондах Національного цифрового архіву Польщі.
На фабриці фаянсу, кін. ХІХ – поч. ХХ ст.Прокладання водогону, кін. ХІХ – поч. ХХ ст.Жінки та діти на ковзанці, кін. ХІХ – поч. ХХ ст.Львівські євреї на вулиці, кін. ХІХ – поч. ХХ ст.Вулична торгівля, кін. ХІХ – поч. ХХ ст.Вулична торгівля, кін. ХІХ – поч. ХХ ст.Вулична торгівля, кін. ХІХ – поч. ХХ ст.
Світлини показують атмосферу тогочасного міста, його архітектурне обличчя в поєднанні із місцевим ландшафтом, а саме головне його мешканців.
Електричний трамвай у Чернівцях почав перевозити пасажирів 18 липня 1897 року – це була четверта в сучасній Україні трамвайна система після Києва, Львова та Дніпра. Із 1 лютого 1939 в Чернівцях почали курсувати тролейбуси – місто стало другим в сучасній Україні після Києва, де було запущено тролейбусний рух. На жаль, 55 років тому, 20 березня 1967 року трамвайний рух в Чернівцях припинився – старенькі вагончики із дерев’яними кузовами замінили сучасні тролейбуси. З нагоди ювілею сьогодні Фотографії Старого Львова розкажуть про історію чернівецького електротранспорту.
Перша писемна згадка про місто Чернівці датується 1408 роком, проте є дані про те, що поселення над річкою Прут в цьому місті існувало із давніх давен. Довший час Чернівці перебували в складі Молдавського князівства, яке знаходилося в васальній залежності від Османської імперії. У 1774 році австрійські війська зайняли Чернівці та Північну Буковину. До 1918 року місто перебувало в складі Австрійської, а потім – Австро-Угорської імперії. У 1774 – 1861 році Чернівці входили до складу Галичини, а у 1861 році стали окремою провінцією, яка разом із Галичиною належала до австрійської частини імперії (на відміну від Закарпаття, яке перебувало в складі угорської частини).
План міста Чернівці. Кінець ХІХ століття
Саме за австрійських часів Чернівці почали швидко розвиватися. У 1786 році Чернівці отримали австрійські міські права, у 1864 році місто отримало особливий статус автономного муніципального управління – містом керувала міська рада на чолі із бургомістром. У 1866 році Чернівці зі Львовом і рештою імперії поєднала залізниця, яку в наступні роки було продовжено до Румунії. У 1875 році в Чернівцях відкривається університет із викладанням німецькою мовою.
У 1880 році в Чернівцях вже мешкало понад 45 тисяч містян. Найбільш чисельною була єврейська громада міста (біля чверті всього населення), другою за чисельністю була австрійська громада (24,8%). Далі йшли українці – у місті їх було трохи менше 20%. Румунська і полька громади складали відповідно 14,0 та 14,7% населення. На початку останньої чверті ХІХ століття в низинній частині міста над Прутом було збудовано низку промислових підприємств, в тому числі паровий млин, цукровий та пивний заводи, підприємства із деревообробки та ін. В місті працювало півдесятка ринків. Уже в 1880 році територія Чернівців простягалася майже на 8 кілометрів із півночі на південь і на майже 4 кілометра із заходу на схід. Відповідно виникла потреба в міському громадському транспорті.
Чернівецькі візники біля нового залізничного вокзалу, який почав працювати у 1909 році. Стара поштівка
Із 1838 року в Чернівцях працювали візники, історія навіть зберегла ім’я першого візника – Марціяна Юркевича, який започаткував цей промисел. Із 1866 року, коли було запущено залізницю між Львовом та Чернівцями число візників значно зросло. У 1872 році в Чернівцях налічувалося 68 візників. Візники чернівецьких фіакрів переважно мешкали в районі Садгори. Збільшення кількості фіакрів не приводило до підвищення якості обслуговування пасажирів – чернівецькі візники користувалися недоброю славою далеко за межами Буковини. Основні стоянки фіакрів в Чернівцях розміщувалися біля залізничного вокзалу, на Фонтанній площі та в єврейській частині міста. Візницький бізнес вдалося впорядкувати тільки наприкінці ХІХ століття – в той час у місті було вже понад 100 фіакрів.
Перший проект будівництва трамвая в Чернівцях датований груднем 1872 року. Його автором був інженер Фрідріх Шмідт, що мешкав у Відні. Він пропонував збудувати в Чернівцях лінію трамвая із канатним приводом довжиною 2317 метрів і шириною колії 1000 мм. Трамвай мав поєднати залізничний вокзал Чернівців із центром міста, який знаходиться у верхній частині міста. Для приводу канату, що мав рухатися в замкнутому жолобі, планувалося використати парову машину. Трамвай із канатним приводом замість кінного був запропонований Шмідтом через те, що ухили на низці вулиць Чернівців становили від 80 до майже 100 проміле. Відповідно такі ухили не могли долати кінні трамваї. У жовтні 1885 році Фрідріх Шмідт у Відні в Міністерстві торгівлі отримав право на влаштування в Чернівцях протягом року ліній канатного трамвая: від вокзалу до центру міста та від вокзалу до Садгори. Сміливий проект так і не був реалізований – інженеру забракло на це коштів.
Трамвай із канатним приводом у Сан-Франціско (США). Сучасне фото
Наступний проект парового зубчастого трамвая був розроблений тим же Фрідріхом Шмідтом. Лінії парового трамвая мала поєднати вулицями Чернівців головний вокзал в нижній частині міста та станцію Фольксгартен (Народний сад, нині Чернівці-Південна). На ділянці із значним ухилом (від вокзалу до центру міста) Фрідріх Шмідт пропонував укласти третю зубчасту рейку, із якою входила б в зачеплення шестерня на привідній осі вагона. Крім перевезення пасажирів, паровий зубчастий трамвай мав також перевозити і вантажі. Проект зубчастого парового трамвая був поданий до міської ради Чернівців у листопаді 1887 року. Ідею Фрідріха Шмідта обговорювали у Відні в 1887 – 1888 році, проте в самих Чернівцях до нього поставилися скептично, хоча в угорській частині імперії, у Будапешті паровий зубчастий трамвай працював із 25 червня 1874 року. Врешті-решт міська рада Чернівців відхилила проект парового зубчастого трамвая.
30 листопада 1889 року до міськради Чернівців звернувся Карл Фуксберг із проханням про надання дозволу на проведення інженерних вишукувань щодо влаштування кінного трамвая у верхній частині міста. Будівництво кінного трамвая, який поєднував би вокзал із центром міста навіть не обговорювалося: коні навряд чи могли витягнути крутим ухилом важкий вагон, а іще проблемніше було б його загальмувати. Розгляд проекту кінного трамвая затягнувся на майже два роки. Врешті у липні 1891 року дозвіл на будівництво ліній кінного трамвая був отриманий, але реальні роботи так і не розпочалися.
Зубчастий трамвай у Будапешті (Угорщина). Лінія зубчастого трамвая почала працювати із 1874 року. Сучасне фото
Перший проект електричного трамвая був поданий у міську раду Чернівців був розроблений у 1891 році комерційним радником австрійських залізниць Хуго фон Вебенау. Для уникнення крутих підйомів трамвайна лінія від вокзалу мала пройти серпантином західніше Вокзальної вулиці і піднятися в центральну частину міста. Кінцеві зупинки планувалися біля залізничного вокзалу в низинній частині міста та біля станції Фольксгартен (Чернівці-Південна). Хоча проект Хуго фон Вебенау не був підтриманий магістратом, на початку 1892 року влада Чернівців скерувала провідним електротехнічним фірмам запрошення щодо будівництва в місті електростанції та лінії електричного трамвая. Протягом року міська рада отримала пропозиції від трьох відомих компаній: а) Шуккерт і Ко із Німеччини; б) Кременецький, Майєр і Ко із Відня; в) Сіменс та Гальске теж із Відня. Цим компаніям влада міста запропонувала розробити попередні проекти трамвайної лінії в Чернівцях. Ця лінія мала поєднати головний вокзал, центр міста та станцію Фольксгартен.
27 липня 1893 року магістрат Чернівців створив трамвайну комісію в яку увійшли представники ради барон Н. Мустанца, І. Грегор, головний інженер Буковинських локальних залізниць Е. Крас та інженер Хуго фон Вебенау. Інженеру будівельного відділу Георгу Рапфу було доручено скласти проект будівництва перших трамвайних ліній в Чернівцях. Вже у серпні 1893 року цей проект був готовий і видрукуваний у вигляді окремої книжки. За проектом Рапфа, у Чернівцях планувалося збудувати чотири трамвайні лінії. Для міста планувалося придбати 7 електричних трамваїв, потужність міської електростанції мала скласти 80 кінських сил. Вартість будівництва мала скласти біля 360 тисяч крон.
Перші електричні трамваї Чернівців у трамвайному депо на вулиці Садовій. 1897 р. Світлина із колекції С.А. Тархова
Протягом 1894 року міська рада отримала пропозиції щодо будівництва електричного трамвая і електростанції від чотирьох компаній. Першими пропозиції подали віденські компанії «Сіменс і Гальске» та «Кременецький, Майєр та Ко», пізніше надійшли пропозиції фірми Шуккерта із Німеччини та чеської компанії «Крижек». 15 листопада 1894 року було сформовано нову трамвайну комісію, яка мала обрати оптимальну пропозицію.
У січні 1895 року було обрано дві компанії, які могли претендувати на концесію з будівництва електричного трамвая і електростанції – це були компанії Шуккерта та «Кременецький, Майєр та Ко». 12 лютого 1895 року влада Чернівців підтримала пропозицію німецької компанії Шуккерта. Планувалося, що облаштування електричного трамвая та електричного освітлення мало вартувати не більше 700 тисяч флоринів, в т.ч. 200 тисяч флоринів у вигляді акцій мали належати місту. Мінімальний відсоток для акціонерів мав становити не менше 4%. Електричне освітлення вулиць міста мало стартувати 25 жовтня 1895 року, а трамвай мав почати курсувати не пізніше 5 травня 1896 року. Трамвайна лінія мала починатися біля моста через річку Прут, пройти біля головного вокзалу, через центральну частину міста і закінчитися біля станції Фольксгартен. Загальна довжина лінії – біля 7 кілометрів.
Трамвайний вагон «Рінггофер» із № 7, виготовлений у Празі. 1897 р.
2 березня 1895 року магістрат Чернівців та бургомістр А. Кохановський передали фірмі Шуккерта концесію на будівництво електричного трамвая, електростанції та облаштування електричного освітлення. Відповідний концесійний договір був підписаний 3 березня 1895 року. Будівництво міської електростанції в Чернівцях розпочалося 13 серпня 1895 року, перша парова машина прибула до міста 10 жовтня 1895 року із Праги. Загалом на чернівецькій електростанції було змонтовано три парові машини типу «Компануд» потужністю по 180 кінських сил, також три парові котли системи Тішбайн, які опалювалися кам’яним вугіллям. Генератори постійного струму були виготовлені компанією Шуккерта. Їх потужність складала 53 кВт, вихідна напруга – 258 В, а максимальна сила струму – 185 А. Також на електростанції Чернівців було встановлено дві буферні акумуляторні батареї – одна для освітлення, друга для трамваю. Акумуляторні батареї були виготовлені фірмою «Тюдор». 12 лютого 1896 року електростанцію було введено в експлуатацію, в той день було запушено електричне освітлення міського театру на сучасні вул. Шкільній. Офіційно електростанцію було введено в експлуатацію 28 лютого 1896 року.
Процес погодження проекту будівництва електричного трамвая сильно затягнувся. Концесію на будівництва трамвая терміном на 50 років було остаточно погоджено 26 липня 1896 року. Проектом було передбачено використання для будівництва трамвайних колій в Чернівцях лише жолобчастих рейок трамвайного профілю вагою 33,5 кг/метр погонний. Перша партія таких рейок в серпні 1896 року прибула до Чернівців із заводу «Фенікс» в Баварії. В кінці місяця прибули й інші матеріали. Тоді ж до Чернівців приїхав інженер Гец, який мав керувати будівництвом трамвайної інфраструктури. 18 вересня 1896 року розпочалися роботи із будівництва трамвайної лінії. Колії будували італійські робітники під керівництвом німецьких інженерів. Роботи йшли дуже швидко – усі колії планували прокласти до зими. 8 двовісних трамвайних вагонів для Чернівців було замовлено на заводі «Ринггофер-Сміхув» в Празі. Ці трамваї були обладнані електрообладнанням фірми Шуккерта. Вони були обладнані двома постами керування в голові та хвості вагона, адже розворотні кільця в Чернівцях не планувалися. Перші трамвайні вагони залізницею прибули до Чернівців у січні 1897 року. Вагони доправляли у депо на вулиці Садовій на спеціально виготовлених санях, запряжених волами. Депо початково було розраховано на обслуговування 9 трамвайних вагонів.
Трамвайний вагони «Рінггофер» у перший день пасажирської експлуатації трамваїв в Чернівцях. 18 липня 1897 р.
У кінці січня 1897 року було оголошено початок набору працівників на посади вагоноводів та кондукторів. До майбутніх трамвайників ставилися високі вимоги щодо віку та стану здоров’я, претенденти мали володіти німецькою, русинською та румунською мовами. Вагоноводів навчали також обов’язкам кондукторів, а кондукторів навчали навикам водіння трамвайних вагонів. Конкурс на місце вагоноводів та кондукторів був шаленим – заявки подали 470 осіб, а навчання почали 22 особи. Навчання розпочалося 15 квітня 1897 року.
Роботи із будівництва трамвайної лінії відновилися у березні 1897 році – почали облаштовувати контактну мережу трамвая. 27 квітня 1897 року міські та крайові чиновники оглянули міську електростанцію, трамвайне депо та рухомий склад, а також трамвайну лінію.
Трамвайний вагон на Ринковій (нині – Центральній) площі. Листівка початку 1900-х рр.
Роботи із влаштування трамвайної лінії в Чернівцях були завершені в середині травня 1897 року, відповідно 15 травня бургомістр Чернівців А. Кохановський скерував до Відня телеграму із проханням дозволити випробовування трамвайних вагонів та обкатку лінії. 18 травня 1897 року дозвіл було надано. 24 травня 1897 року трамвайну інфраструктуру оглянула спеціальна комісія. Із 26 травня 1897 року почалися випробування трамвайних вагонів та обкатка лінії. Запуск експлуатації електричного трамвая із пасажирами спочатку призначили на 25 червня, а потім перенесли на 1 липня. 28 червня 1897 року до Чернівців прибула комісія, яка і мала надати дозвіл на експлуатацію електричного трамвая із пасажирами. Після отримання висновків цією комісією, 15 липня 1897 року із Відня прибула іще одна комісія, в які були представлені фахівці державних австрійських залізниць та магістрату Чернівців, а також представників дирекції електричного трамвая. Комісія дозволила пасажирську експлуатацію електричного трамвая від 12 години 18 липня 1897 року.
Опівдні 18 липня 1897 року відбулася урочиста церемонія запуску електричного трамвая в експлуатацію із пасажирами. В цей день електричний трамвай курсував до 11 години вечора.
Роз’їзд на одноколійній трамвайній лінії на вул. Головній вище «будинку-корабля». До 1907 р. Стара листівка
У 1897 році планували закупити іще кілька нових трамвайних вагонів та збудувати іще одну трамвайну лінію – від резиденції буковинських митрополитів до міського кладовища. Ця лінія мала пройти вулицею Руською. В перший рік експлуатації електричного трамвая в Чернівцях траплялося чимало прикрих випадків та аварій. Зокрема важка аварія сталася 5 травня 1898 року: в трамвайного вагона № 3 відмовили гальма і він покотився вниз, зійшов із рейок і перекинувся на бік. При цьому вагон підім’яв під себе кінний віз, кінь загинув. Вагоновод та кондуктор електричного трамвая отримали серйозні травми. Серед потерпілих були також і пасажири та візник. Після цієї аварії губернатор Буковини Бургіньйон заборонив експлуатацію трамвая в Чернівцях на 14 днів. Для виявлення причин аварії було створено спеціальну комісію, яка 6 травня оглянула місце трапунку. Комісія встановила, що із 8 наявних вагонів були повністю справними тільки два. За результатами роботи комісії було обмежено час роботи вагоноводів та кондукторів до 8 годин на добу, а також обмежено швидкість руху трамваїв на спусках до 5 кілометрів на годину. Також було розроблено інструкцію щодо технічного обслуговування трамваїв. Рух вагонів було відновлено 18 травня 1898 року із дотриманням вимог безпеки.
Акціонерне товариство «Чернівецьке товариство електропідприємства та трамваю» було створене в липні 1898 року. Із 1 серпня 1898 року до цього акціонерного товариства від фірми Шуккерта перейшла електростанція і вся трамвайна інфраструктура. Директором підприємства став інженер Франц Реш, який до того працював у фірмі Шуккерта. У 1899 році робота електричного трамвая в Чернівцях виявилася збитковою. Причиною збитковості було визнано погані погодні умови, а також недосконалість наявних трамвайних вагонів. Отож, у 1899 році для Чернівців на заводі в Празі замовили 4 нових моторних трамвая із більш потужними двигунами. Ці вагони прибули до Чернівців у вересні 1899 року і отримали №№ 9 – 12. Вони були обладнані тяговим електродвигунами потужністю 30 кінських сил. Трамвайні вагони, які експлуатувалися із 1897 року, були модернізовані. У 1901 році було реконструйовано міську електростанцію де було встановлено додаткову парову машину потужністю 320 кінських сил та новий паровий котел. У 1902 році трамвайний парк Чернівців поповнився 4 відкритими причіпними вагонами, які експлуатувалися на ділянці від станції Фольксгартен до Центральної площі, де був збудований тупик для відстою причіпних вагонів.
Відкритий чотирьохвісний моторний вагон «Рінггофер» № 4, виготовлений у Празі
У 1905 році на заводі «Ринггофер-Сміхув» в Празі для Чернівців було замовлено чотирьохвісні вагони із поворотними візками. Вони приводилися чотирма електродвигунами по 25 кінських сил кожен. Ці вагони мали бути відкритого типу і вміщати до 80 пасажирів. Планувалося, що вони будуть курсувати влітку (в купальний сезон) від центру міста до річки Прут. Ці вагони прибули в місто у 1906 році. У кінці 1905 року на міській електростанції було встановлено перший дизельний двигун потужністю 250 кінських сил, який приводив два генератори – один для освітлення, а другий для трамвая (500 В). Так почалася поступова заміна парових машин на дизельні двигуни на міській електростанції.
Влітку 1906 року в Чернівцях розпочали прокладання другої колії – до того трамвайна лінія була одноколійною із роз’їздами. Другу колію проклали на ділянці від Соборної площі до Центральної площі і далі до пивоварні Штайнера. У 1907 році розглядалось продовження трамвайної колії до станції Жучка (довжиною 1,1 км.) із влаштування одного роз’їзду. Також цього року продовжили прокладання другої колії від центру міста до моста над Прутом.
Трамвайний вагон «GRAZ», виготовлений у 1908 році
У 1908 році на заводі в місті Граці для Чернівців було замовлено чотири нових моторних вагони, які отримали №№ 16 – 19 – вони прибули у квітні 1908 року. Часткової модернізації того року зазнали наявні вагони закритого типу, зокрема у них засклили відкриті майданчики, що значно покращило умови роботи вагоноводів. Також у 1908 року трамвайну лінію дещо продовжили в сторону річки Прут.
У 1909 році в Чернівцях було здано в експлуатацію новий головний залізничний вокзал. Поруч із ним було прокладено нову широку вулицю, яка отримала назву Банхофштрасе, тобто Вокзальна. По цій вулиці в жовтні – листопаді 1909 року було побудовано нову трамвайну лінію, а стару демонтовано. Трамваї рушили по новій лінії 25 листопада 1909 року. 30 листопада 1909 року відбулося урочисте відкриття нового залізничного вокзалу. Протягом 1910 року було укладено другу колію від вокзалу до річки Прут. Також у 1910 році в Чернівцях почали будувати другу електростанцію поблизу річки Прут, тут були встановлені дизельні двигуни по 500 кінських сил кожен. Ця електростанція була введена в експлуатацію 27 квітня 1912 року.
Трамвай на біля нового головного залізничного вокзалу Чернівців. 1910 р. Стара листівка
На початку 1910-х років планувалося розширити мережу електричного трамвая в Чернівцях, але цьому завадила І світова війна, яка вибухнула влітку 1914 року. Було збудовано лише продовження трамвайної лінії через міст над Прутом до станції Жучка. В ніч із 30 на 31 серпня 1914 року міст через Прут було підірвано австрійськими військами, таким чином лінія на Жучку пропрацювала лише 8 місяців. В кінці серпня 1914 року із Чернівців почалася евакуація чиновників та інших представників влади.
2 – 3 вересня 1914 року Чернівці були зайняті російськими військами, військовим губернатором 8 вересня 1914 року було призначено генерала Навроцького, а цивільне управління здійснював генерал Євреїнов. Перша окупація міста виявилася недовгою і вже 20 жовтня 1914 року в Чернівці знову зайшли австрійські війська. Після відновлення австрійської влади електричний трамвай поновив свою роботу. Проте у кінці листопада 1914 року Чернівці були знову зайняті російськими військами. Під час другої російської інвазії рух трамваїв відновився, але на лінію виходило мало вагонів. Друга окупація тривала 82 дні і 16 лютого 1915 року місто знову перейшло під контроль Австро-Угорщини. Після відновлення австрійської влади чернівецький трамвай курсував до 19:00, а із квітня 1915 року – до 20:00.
Квиток для проїзду в чернівецькому трамваї австрійських часів
29 березня 1916 року було відновлено міст через річку Прут і трамвайну лінію до станції Жучка. Із квітня 1916 року на посади кондукторів почали приймати жінок, а раніше перед тим – студентів місцевого університету.
17 червня 1916 року Чернівці були знову зайняті російським військами. Цього разу окупація міста тривала понад рік і закінчилася 3 серпня 1917 року. Під час третьої російської окупації роботу трамвая було поновлено.
В кінці липня – на початку серпня 1917 року тривали важкі бої між російськими і австрійськими військами. В результаті було сильно пошкоджено міську інфраструктуру, в тому числі і електростанції. Планувалося відновити рух трамвая наприкінці жовтня 1917 року, але роботи затягнулися до лютого 1918 року. Регулярний рух трамваїв було відновлено 14 лютого 1918 року, але не по всій довжині лінії. Курсування трамваїв по усій лінії було запроваджене лише після відновлення електростанції.
Трамвайна лінія і поруйнований залізничний вокзал в Чернівцях. 1918 р.
Восени 1918 року став очевидний програш у війні Центральних держав державам Антанти. Австро-Угорська імперія почала стрімко розвалюватися, проголошувалися нові незалежні держави. 1 листопада 1918 року у Львові проголошено Західно-Українську народну республіку. 3 листопада 1918 року під час віча в Чернівцях прийнято резолюцію щодо включення Буковини до складу ЗУНР. Австрійський губернатор Йозеф Ецдорф 6 листопада 1918 року передав владу представнику Українського крайового комітету О. Поповичу і представнику румунської делегації А. Ончулу. Проте румуни діяли підступно і 11 листопада 1918 року Чернівці були захоплені румунською армією, а українські солдати та представники крайового комітету покинули місто. Остаточно Буковина стала частиною Румунського королівства 19 грудня 1918 року.
У 1919 році трамвайний рух в Чернівцях здійснювався тільки на ділянці від вул. Садової до залізничного вокзалу і тривав тільки до 18:00. Не вистачало потужності міської електростанції, крім того відчувався дефіцит палива. Лише на початку 1920 року до Чернівців прибуває обладнання для електростанції, замовлене в Австрії. Із 15 січня до 20 лютого 1920 року трамвайний рух припинився, із 20 лютого він відновився на ділянці від вокзалу до вул. Садової, в кінці весни трамваї почали курсувати до ст. Чернівці-Південна. Повне відновлення трамвайного господарства було завершене восени 1920 року. У вересня 1920 року акціонерне товариство, яке керувало електростанцією і трамваєм було націоналізоване і перейшло у власність міста.
Трамвай «GRAZ» на двоколійній лінії біля Центральної площі. Початок 1930-х рр.
24 квітня 1923 року Румунія перейшла на правосторонній рух. Жодних проблем у трамвайному господарстві ця новація не викликала, оскільки в Чернівцях експлуатувалися двосторонні вагони із дверима з обох сторін кузова.
У 1926 році проведено реконструкцію трамвайного депо на вул. Садовій, адміністративних та виробничих приміщень трамвайного господарства. У той час на тяговій підстанції трамвая встановлено ртутні випрямлячі компанії «Сіменс-Шуккерт». У 1929 – 1930 рр. старі трамвайні вагони Чернівців пройшли глибоку модернізацію і отримали більш сучасні та потужні двигуни та нові контролери. Крім того на вагонах було встановлено магніторейкові гальма.
Наприкінці 1920-х років в Румунії відбувається приватизація низки державних та комунальних підприємств. Трамвайне господарство Чернівців стало одним із підрозділів регіональної акціонерної транспортної компанії. Із 1933 року в Чернівцях запроваджено рух міських автобусів. Для цього було придбано 10 автобусів марки «Fiat 622», які були зібрані в Румунії.
Перші міські автобуси Чернівців моделі «Fiat 622» у трамвайному депо. 1934 р.
Із літа 1934 року проводиться укладання другої колії на трамвайній лінії. При цьому у верхній рівнинній частині міста замість жолобчастих трамвайних рейок «Фенікс» укладають залізничні рейки типу «Вінйоль». На кінцевих зупинках замість тупиків було побудовано розворотні кільця. На зупинках із значним пасажиропотоком було збудовано павільйони для очікування трамвая.
У 1930-х роках в Чернівцях діяло 3 трамвайних маршрути: № 1 включав всю лінію – від річки Прут до станції Чернівці-Південна із одноколійною ділянкою в районі кінцевої зупинки Чернівці-Південна; № 2 – від річки Прут до повороту в трамвайне депо; № 3 курсував від річки Прут до кінця одноколійної ділянки. Крім трьох трамвайних маршрутів в місті працювало 5 автобусних маршрутів.
У липні 1937 року чернівецький трамвай святкував своє 40-річчя. Загальна довжина трамвайної лінії становила 6,34 км. (від набережної Пруту до станції Чернівці-Південна), в тому числі 4,724 км. – двоколійна ділянка. Трамвайне депо мало три ангари по три оглядові канави кожен. У місті налічувалося 23 моторні вагони (в т.ч. два відкриті чотирьохвісні) і чотири причіпні. Випуск вагонів на лінію складав 14 – 16 вагонів. Трамваї курсували від 6 ранку до 1 години ночі.
Трамвайний павільйон із газетним кіоском на Центральній площі. Кінець 1930-х рр. Фото із колекції С.А. Тархова
У 1937 році приймається рішення про будівництво в Чернівцях тролейбусної лінії за трасою автобусного маршруту № 4 від палацу буковинських митрополитів до цвинтаря на Горечі. Проект тролейбусної лінії уклав інженер Ілля Сава. Чотири тролейбуси для Чернівців було замовлено на фірмі «MAN» в Німеччині. Тролейбусну лінію будували протягом 1938 року, замість опор використовували зношені трамвайні рейки. Ангари для обслуговування тролейбусів спорудили на території трамвайного депо. Будівництво тролейбусної лінії було завершене у вересні 1938 року. Виготовлення тролейбусів дещо затягнулося – вони були готові в листопаді 1939 року і 17 – 19 листопада вони демонструвалися на міжнародній виставці в Дюссельдорфі.
Тролейбуси прибули до Чернівців 11 і 14 січня 1939 року. Випробування тролейбусів і обкатка лінії розпочалося 12 січня 1939 року. Із 1 лютого 1939 року розпочався тролейбусний рух із пасажирами.
Трамвай та тролейбуси на Центральній площі в Чернівцях. 1940 р.
1 вересня 1939 року вибухнула ІІ світова війна. 17 вересня 1939 року радянські війська перейшли східний кордон Польщі і почали «визволяти» землі Волині, Галичини і Західної Білорусі. Ці дії радянських військових були узгоджені із керівництвом ІІІ Рейху, адже до початку ІІ світової війни керівництво СРСР і Німеччини уклали т.зв. «Пакт Молотова-Ріббентропа», таємні протоколи до якого передбачали поділ сфер впливу. Хоча Румунія була союзницею нацистської Німеччини, відповідно до негласних домовленостей верхівки ІІІ Рейху та СРСР Північна Буковина і Молдова відійшли від Румунії до СРСР. Радянські війська до Чернівців зайшли 28 червня 1940 року. Північна Буковина стала Чернівецькою областю СРСР.
Одразу після введення до Чернівців радянських військ відновилася робота усього громадського транспорту – трамваїв, тролейбусів та автобусів. 15 серпня 1940 року було націоналізовано регіональну транспортну компанію, а 16 серпня 1940 року створено Чернівецьке трамвайно-тролейбусне управління (ЧТТУ). У жовтні 1940 – березні 1941 рр. укладено другу колію по всій трасі трамвайної лінії. Реконструйовано кінцеві зупинки трамвая. У жовтні 1940 року модернізовано старі чотирьохвісні вагони – вони отримали бокові стінки та опалення салону і почали експлуатуватися протягом усього року. Запроваджено другий тролейбусний маршрут, до міста прибуло 4 тролейбуси ЯТБ-4 радянського виробництва.
Радянський тролейбус ЯТБ-4 у Чернівцях. 1941 р. Фото із колекції С.А. Тархова
22 червня 1941 року нацистська Німеччина разом із своїми союзниками Угорщиною та Румунією здійснили напад на Радянський Союз. Радянські війська швидко відступали. 5 липня 1941 року Чернівці були зайняті румунськими військами. При відході із Чернівців радянські війська пошкодили електростанцію та інфраструктуру міського електростанцію. Роботу регіональної акціонерної транспортної компанії було відновлено, із Бухаресту повернувся її керівник Георгій Мога. 28 липня 1941 року в Чернівцях відновлено курсування автобусів, 2 серпня – почалися пробні рейси трамвая, а 4 серпня відновив роботу тролейбус.
У середині 1942 року в Чернівцях діяв один трамвайний маршрут від річки Прут до станції Чернівці-Південна, два тролейбусні маршрути із №№ 2 і 4, а також два автобусні маршрути №№ 3 і 5. Під час румунської окупації 1941 – 1944 року у зв’язку із значною інфляцією вартість проїзду в громадському транспорті постійно зростала.
У березні 1944 року до Чернівців наблизилися радянські війська, тому румунська влада приймає рішення про евакуацію транспортного господарства та його персоналу. Тролейбуси були вивезені до міста Брашова, а значна частина трамвайного персоналу була евакуйована до міста Арада. 23 березня 1944 року рух електротранспорту в Чернівцях припинився. 30 березня 1944 року Чернівці були зайняті радянськими військами.
Трамвайний вагон «Рінггофер» № 1 1897 року випуску на Центральній площі в Чернівцях. 1947 р.
Рух трамваїв в Чернівцях було відновлено 21 квітня 1944 року, на той час справними були тільки 6 вагонів, але на лінію вийшло тільки два – не вистачало персоналу, адже вагоноводи та кондуктори румуни виїхали із Чернівців. Українців серед персоналу електротранспорту було обмаль. 1 травня 1944 року на лінію виїхав єдиний тролейбус ЯТБ-4, який лишився в місті. Інші 7 тролейбусів так і не повернулися в рідне місто – із Брашова їх спочатку доправили до Одеси, а потім до Києва та Дніпра. Нормальна робота електротранспорту Чернівців була відновлена лише в лютому 1946 р. У 1944 – 1945 рр. робота трамваїв та тролейбуса часто призупинялася. 1 жовтня 1948 року до Чернівців було доправлено 3 тролейбуси МТБ-82 із Москви.
У другій половині 1940-х років стан трамвайного господарства Чернівців був дуже поганим – на той час в місті все ще експлуатувалися вагони виготовлені у 1897 році, які повністю вичерпали свій ресурс. У 1947 році трамвайну лінію поділили на два маршрути: від річки Прут до Червоної (Центральної) площі курсували найновіші вагони «GRAZ» із потужними двигунами. Від Червоної площі до вул. Чкалова (міська рогачка) курсували старі зношені вагони і вагони із причепами. Від рогачки до станції Чернівці-Південна курсував один вагон-човник – справа в тому, що румуни розібрали на цій ділянці другу колію. Пересадка в цей вагон була безкоштовною.
Трамвайні вагони 2М київського виробництва на Центральній площі. Кінець 1950-х рр.
У 1948 – 1949 рр. було проведено поглиблений капремонт 18 старим трамвайним вагонам, число справних вагонів складало 20 моторних і 4 причіпних. У грудні 1949 року на базі одного старого трамвая побудували службовий трамвай-снігоочисник. У січні 1950 року до Чернівців надійшло іще чотири тролейбуси моделі МТБ-82Д.
У 1952 року до Чернівців доставили вузькоколійний вагон № 173 із Дніпра. Проте його експлуатація виявилася проблематичною – він не був пристосований до експлуатації на лінії із великими ухилами та кривими малого радіусу. Того ж року із Одеси в Чернівці доставили вузькоколійний вагон «Godarville» 1910 року випуску, проте і при його експлуатації виникали проблеми, тому в 1955 році його відправили до Житомира.
Із кінця 1952 року в Чернівці із Київського заводу електротранспорту ім. Ф. Дзержинського (КЗЕТ) прибуває два модернізовані двовісні трамваї 2М (900-та серія). Ці вагони були виготовлені на КЗЕТі у 1920 – 1930 рр. і на початку 1950-х років пройшли глибоку модернізацію і були переобладнані для експлуатації на колії 1000 мм. у Вінниці, Житомирі та Чернівцях. Протягом 1952 – 1959 рр. до Чернівців було доставлено 23 вагони 2М із Києва. Відповідно із експлуатації виводили старий рухомий склад. Станом на 1960 рік на балансі ЧТТУ перебувало 33 пасажирські вагони (в тому числі 10 старих вагонів), 4 службові вагони та один снігоочищувач. У середині 1960-х років трамвай Чернівців перевозив біля 24 мільйонів пасажирів на рік.
Тролейбуси МТБ-82Д на Центральній площі в Чернівцях. Кінець 1950-х рр.
Із 1953 року ліквідовано поділ трамвайної мережі на три маршрути – курсує єдиний трамвайний маршрут від річки Прут до станції Чернівці-Південна. Восени 1957 року збудовано велике трамвайне кільце загальною довжиною 1,8 км, яке проходило вулицею Головною повз автовокзал, хлібзавод та станцію Чернівці-Південна. Загальна довжина трамвайних колій в Чернівцях на початку 1960-х років становила 16,1 км., із них 15,7 км. використовувалося в маршрутному русі. У 1952 – 1962 рр. проводилися активні роботи по заміні зношених колій по місту.
У 1950-ті роки активно розвивається тролейбусне господарство у Чернівцях. У 1960 році в Чернівцях вже налічувалося 16 тролейбусів моделі МТБ-82Д, у 1963-1964 рр. надходить 6 тролейбусів на базі кузова автобуса ЛАЗ-695Е, чотири із них побудовані в Києві на КЗЕТі, а іще два – в Одесі на місцевому автоскладальному заводі. Станом на 1965 рік чернівецький тролейбус перевіз 13 млн. пасажирів.
Демонтаж трамвайних колій на вулицях Чернівців. 1967 р. Фото із колекції Олександра Міхайлова
Активно розвивається і автобусне сполучення в Чернівцях – у 1963 році в місті курсує 23 автобусні маршрути, налічується 46 автобусів різних моделей.
Вже в перші половині 1960-х років стало зрозуміло, що суцільнометалеві трамвайні вагони німецького виробництва, які постачалися до Вінниці, Житомира, Євпаторії та Львова не можуть експлуатуватися на трамвайних лініях із значними ухилами. В той же час, київські трамвайні вагони 2М, які експлуатувалися в Чернівцях вичерпували свій ресурс. Навесні 1962 року Чернівецька обласна та міська влада доходять до рішення про потенційне закриття трамвайного руху, незважаючи на популярність трамвая серед пасажирів. Справа була не тільки у зношеності парку трамвайних вагонів, але і у зростанні інтенсивності руху автобусів. У 1964 році починається будівництво нового трамвайного депо на сучасному проспекті Незалежності.
Урочисте відкриття руху тролейбусів за маршрутом № 3 річка Прут – вул. Татарбунарська. 17 вересня 1967 р. Фото із газети «Радянська Буковина»
Навесні 1966 року закрито трамвайний рух на ділянках від вул. Садової до станції Чернівці-Південна та від вокзалу до річки Прут. Із 10 березня 1966 року довжина трамвайних колій становить 7,4 км., кінцеві зупинки: вокзал і парк ім. Калініна, протягом 1966 року перевезено 12,4 млн. пасажирів. У 1966 році працювало 15 вагонів 2М київського виробництва. Замість трамвайної лінії у верхній частині міста споруджують тролейбусну лінію від Центральної площі до вулиці Татарбунарської. 20 серпня 1966 року тут починають курсувати тролейбуси маршруту № 3. Для обслуговування цього маршруту в Чехословаччині було придбано 9 тролейбусів чеського виробництва «Skoda 9Tr», які могли працювати на лініях із великими ухилами. У 1966 році було введено в експлуатацію нове тролейбусне депо на сучасному проспекті Незалежності.
20 березня 1967 року трамвайний рух в Чернівцях було повністю припинено. Останнім у депо із маршруту повернувся трамвай із інв. № 10. Влітку 1967 року було демонтовано трамвайні колії на центральних вулицях Чернівців. Силами ремонтно-будівельного управління № 4 проводилася реконструкція вулиць вздовж закритого трамвайного маршруту. 17 вересня 1967 року тролейбуси маршруту № 3 почали курсувати від річки Прут до вулиці Татарбунарської, таким чином тролейбусний маршрут повністю замінив закритий трамвайний.
У листопаді 1970 року збудовано тролейбусну лінію до кінцевої «Кепмпінг» (зараз – «Музей народної архітектури і побуту»), куди почали курсувати від Чернівецького університету ім. Федьковича тролейбуси маршруту № 4. Довжина маршруту складала біля 7 кілометрів, в кінці 1970 року на маршруті курсувало 18 тролейбусів.
Один із перших тролейбусів «Skoda 9Tr» № 25 в Чернівцях на маршруті № 2 Університет – вул. Житомирська
У 1967 – 1990-х роках тролейбусна мережа в Чернівцях постійно розширюється. До липня 1979 року до Чернівців постачаються тролейбуси «Skoda 9Tr». Загалом до міста у 1966 – 1979 рр. було поставлено 183 тролейбуси цієї моделі (№№ 23 – 216) 13 модифікацій. До 1976 року постачалися дводверні тролейбуси «Skoda 9Tr», пізніше – тридверні.
У травні 1983 року до Чернівців надходить 15 тролейбусів «Skoda 14Tr02» із тиристорно-імпульсною системою управління (ТІСУ) тяговим електродвигуном (№№ 217 – 231). У квітні 1984 року надійшло іще 14 тролейбусів цієї моделі (№№ 232 – 246). Загалом із травня 1983 року до березня 1991 року до Чернівців надійшов 101 тролейбус моделі «Skoda 14Tr»: більша частина тролейбусів надійшла із заводу в Чехії, а 8 тролейбусів (№№ 319 – 326) – із Києва.
Тролейбуси «Skoda 9Tr» на території тролейбусного депо на пр. Незалежності. 1978 р. Фото А. Вільковича
Із грудня 1992 року по березень 1993 року до Чернівців надійшло 6 зічленованих тролейбусів ПМЗ Т1, виготовлені Південним машинобудівним заводом в Дніпрі. У 1994 році із Потсдаму надійшло 3 вживаних тролейбуси «Skoda 14Tr03» №№ 333 – 335. В серпні 1995 року до Чернівців починається постачання тролейбусів виробництва Львівського автобусного заводу (ЛАЗ-52552). До червня 1996 року до Чернівців надійшло 7 таких тролейбусів. У 1996 році із Києва було передано один тролейбус «Київ-11» виробництва Київського заводу електротранспорту. У січні 1997 року до Чернівців надійшло 5 вживаних тролейбусів «Skoda 14Tr» №№ 336 – 340 із чеського міста Пльзеня. У 2004 – 2006 рр. Чернівці отримали 7 «рестайлінгових» тролейбусів ЛАЗ-52522.
У 1995 році введено в експлуатацію нове тролейбусне депо на вулиці Комунальників на околиці міста. У 1996 – 2008 рр. це тролейбусне депо належало Чернівецькому автобусно-тролейбусному підприємству (ЧАТП), яке було створене 22 серпня 1996 року. В той же час тролейбусне депо на пр. Незалежності належало Чернівецькому тролейбусному управлінню, яке працює із 22 березня 1967 року (до цього – Чернівецьке трамвайно-тролейбусне управління). Таким чином деякий час тролейбусну мережу Чернівців обслуговувало два комунальні підприємства. 30 червня 2008 року всі тролейбуси були передані до Чернівецького тролейбусного управління. Із 2015 року практично всі тролейбуси Чернівців переведені у нове тролейбусне депо на вулиці Комунальників.
Тролейбус ЛАЗ-52522 на вулицях Чернівців. Автор фото – Олександр Міхайлов.
У рік сторіччя електротранспорту Чернівців (1997 рік) в місті налічувалося 129 пасажирських тролейбусів: 101 із них знаходився на балансі ЧТУ, а 28 – на балансі ЧАТП. За підрахунками тодішнього керівника КП «ЧТУ» В.Я. Ломова, протягом 100 років від початку експлуатації трамвая в Чернівцях електротранспорт перевіз 3,5 мільярди пасажирів, а загальний пробіг електротранспорту склав 500 млн. кілометрів!
Із 2006 року до Чернівців починається постачання низькопідлогових тролейбусів ЛАЗ Е183D1. У 2006 році прибуло 3 тролейбуси (№№ 343 – 345), у 2008 році прибуло іще 7 таких машин (№№ 341, 342, 346 – 350). У 2018 – 2019 рр. було прибано 8 нових низькопідлогових тролейбусів «Дніпро Т203» (№№ 382 – 389). У 2019 році місто отримало 10 вживаних низькопідлогових двосекційних тролейбусів «Hess SwissTrolley 2» швейцарського виробництва.
У 2012 – 2013 рр. із міста Арнема до Чернівців надійшло 4 тролейбуси «Den Oudsten B88» («Volvo B10M-58E»). У листопаді 2016 – березні 2018 рр. до Чернівців із міст Чехії та Словачини надійшло багато вживаних тролейбусів «Skoda 14Tr», «Skoda 15Tr» та «Skoda 21Tr». На початку липня 2022 року транспортна компанія міста Устя-над-Лабою вирішила подарувати Чернівцям два вживані тролейбуси «Skoda 15Tr».
Станом на початок липня 2022 року в Чернівцях працює 11 тролейбусних маршрутів, на двох із них працюють тролейбуси «Дніпро Т203» оснащені акумуляторами для автономного ходу. Станом на початок 1 січня 2022 року на балансі КП «Чернівецьке тролейбусне управління» перебувало 96 тролейбусів, в тому числі 92 – пасажирських, 3 – службові («Skoda 9Tr») та один музейно-екскурсійний («Skoda 9TrH27» № 208); довжина контактних мереж тролейбуса в Чернівцях – 86,3 км., їх живить напругою 10 тягових підстанцій.
Відзначення 78-му річниці створення Української Головної Визвольної Ради
У неділю, 17 липня 2022 року, у с. Сприня, що на Львівщині, відбулися урочисті заходи з нагоди 78-ї річниці створення Української Головної Визвольної Ради.
Представники влади, депутати Львівської обласної ради, патріотична молодь, військові поклали квіти до пам’ятника засновникам УГВР в Центрі національно-патріотичного виховання імені Кирила Осьмака, опісля відбулася поминальна молитва за загиблими воїнами.
Відзначення 78-му річниці створення Української Головної Визвольної Ради
Центр національно-патріотичного виховання у селі Сприня запрацював минулого року. Функціонує заклад на базі спортивно-туристичного комплексу Сприня та є одним з найбільших центрів такого формату в Україні. Це місце патріотичного виховання молоді, проведення вишколів, організації оздоровлення та змістовного дозвілля юнаків та дівчат.
Сюди неодноразово приїжджали на вишкольні табори діти та молодь з різних куточків України, цю базу використовували у межах програмами «Схід і Захід разом», яку започаткувала Львівська обласна рада. Тоді Львівщину відвідували гості із східних регіонів.
Відзначення 78-му річниці створення Української Головної Визвольної Ради
Село Сприня у Самбірському районі Львівщини є історичним місцем. Саме тут у 1944 році відбувся Великий Збір, на якому була створена Українська Головна Визвольна Рада (УГВР) – орган національно-визвольної боротьби України проти нацистської Німеччини та московсько-більшовицької окупації. Президентом УГВР став Кирило Осьмак, в честь якого названо діючий спортивно-туристичний комплекс у Сприні.
Чергового недільного кавового ранку спробуємо разом з вами та нашим партнером Торговою Маркою Кава Старого Львова, приготувати справжню каву по-львівськи. Рецепт занотовано за майстер-класами Вадима Грановського, українця, який став чемпіоном Великобританії та фіналістом чемпіонату світу з приготування кави у джезві.
Треба взяти джезву. Важку, масивну джезву, керамічну або з цільного шматка міді, бажано всередині посрібленої. Не алюмінієву, як у деяких «культових» закладах Львова, не сувенірну, якої не відчуваєш у руці, а джезву, спеціально зроблену саме для приготування кави. Джезва має бути чистою, всі історії про те, що треба залишати кавовий фус і це додасть якихось смаків — міф і антисанітарія.
Кава в турці на пісочку
Треба взяти свіжообсмажену каву в зернах, 100-відсоткову арабіку, відсортовану саме під джезву, і самому її помолоти. Помел має бути дрібним, кава бажано світлого обсмажування, найкраще з Ефіопії, Кенії чи Танзанії. Варто пам’ятати, що кавові зерна до нас привезли турки, і везли вони їх саме зі Східної Африки.
Отже, у джезву на двох ви насипаєте 16 грамів кави (в малу на одного — 8). Можна додати два-три грами коричневого цукру, якщо дуже вже хочеться цукру, але краще без. Якщо даєте цукор — то тільки відразу. Так само відразу й мелені корицю та коріандр, котрі часто фігурують у спогадах львів’ян про аромат першої кави у Львові.
Кава з корицею
Воду наливаєте холодну, фільтровану, не кип’ячену. Добре перемішуєте на самому початку. Якщо маєте пісочницю з гарячим пісочком — ставите туди та круговими рухами, легесенько водите по піску, за потреби підгортаючи його до джезви, аби додати жару і пришвидшити процес. Якщо готуєте на газовій плиті — ставите на найменшу конфорку і регулюєте вогонь, аби він був доволі слабким, але не найслабшим. Аби кава максимально віддала всі смаки (ефірні олії) в напій, готувати треба не менше трьох з половиною хвилин і не більше п’яти.
Дуже важливо впродовж перших двох хвилин помішувати паличкою чи маленькою ложкою по периметру джезви, виганяючи бульбашки повітря. Не менш важливо припинити робити це, коли почала утворюватися піна і кава підіймалася. Так само важливо не дати каві закипіти: вона має дійти до 95 приблизно градусів, і в той момент, коли піна підіймається, треба каву відразу забрати з вогню. Якщо напій забурлить — ви втратите більшість смаків та ароматів. Якщо вам усе вдасться — ви зможете насолоджуватися нотами різних присмаків і запахів, як це буває з хорошим вином.
Митрополичі палати із садами на схилі Святоюрської гори, фото 2015 року.
Цієї неділі, 17 липня 2022 року, о 16.00 усіх охочих львів’ян та гостей міста запрошують на екскурсію Митрополичими садами, які з цієї нагоди відкриють для публіки. Старовинна пам’ятка садово-паркового мистецтва є частиною комплексу архікатедрального собору святого Юра Української греко-католицької церкви.
Про це повідомили на фб-сторінці “Фундації Духовного Відродження”.
“Запрошуємо цієї неділі на екскурсію Митрополичими садами з нашим екскурсоводом. 17 липня 16:00 Благодійний внесок 100 грн Попередня реєстрація обов‘язкова!”, — зазначають там.
Верхні митрополичі сади на схилі Святоюрської гори
Для реєстрації організатори просять телефонувати за номером 0682282160.
Довідка: Митрополичі сади — сад, розташований біля палацу греко-католицьких архієпископів на території комплексу собору Святого Юра у Львові. Парк розташований на схилі Святоюрської гори. У 1772 році був обведений кам’яною загорожею. Це був приклад сакральних садів, якими оточувалися львівські монастирі й храми у минулому.
Верхні митрополичі сади на схилі Святоюрської гори
Територія парку, як і майже весь комплекс катедри святого Юра належить Львівській архиєпархії УГКЦ.
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.
Експозицію виставки складуть 25 скульптурних портретів відомих особистостей України. Серед них: Андрей Шептицький, Іван Франко, Любомир Гузар, Мирослав Попович, Мирослав Скорик, Євген Станкович, Валентин Сільвестров, Ліна Костенко, Іван Марчук, Іван Малкович, Василь Ломаченко, Володимир Кличко, Лесь Задніпровський, Валерій Козлов, Сергій Жадан, Остап Ступка, Дмитро Ткаченко, Олександр Печериця, Світлана Стоян, Тетяна Олексенко-Жирко, Наталія Ярошенко, Павло Піскун, Олег Виноградов, Ігор Рудник, Ніна Скочко, Василь Якимович.
У міжвоєнний період туристичний курорт у Заліщиках, що на Тернопільщині, був на піку популярності. До вашої уваги фото з рекламних проспектів про Заліщики 1920–1930-х років.
Фото з рекламного проспекту про Заліщики 1920–1930-х років
Переглядаючи тогочасні путівники, проспекти, пресу та оголошення, можна прочитати безліч порівнянь Заліщиків із відомими світовими курортами. А інколи навіть такі жартівливі й дотепні вислови, які здатні зацікавити найвибагливішого туриста: «Якщо Закопане — це перлина Татр, то Заліщики — чорна українська перлина», «Заліщики — Подільська Рив’єра», «Заліщики – українські Кароліна, Флорида, Палм-Біч», «У Заліщики навіть жінки приїжджають без своїх чоловіків», «Крім відпочинку знайдете тут смачні персики, виноград, абрикоси, дині, кавуни і відчуєте, ніби ви в одній із країн Магомета».
Фото з рекламного проспекту про Заліщики 1920–1930-х років
У 1930-ті роки на території міста діяло багато різнопланових пансіонатів і приватних вілл. Умови були нічим не гіршими, ніж на тогочасних курортах Франції та Італії. Електрика, радіо, телефон, асфальтовані дороги, смачні сніданки, європейські пляжі та розваги, хіба що не було WiFi. На березі Дністра було два пляжі, обладнані лежаками, роздягальнями, кортами, барами, танцювальними та спортивними майданчиками: «Сонячний», більший, і «Дикий», менший та інтимніший.
Цікавий факт про Заліщики: виявляється, там навіть вирощували апельсини. Якщо врахувати, що влітку в тіні було 56 градусів, то це цілком закономірно.
Фото з рекламного проспекту про Заліщики 1920–1930-х років
Найпопулярнішими серед гостей курорту були Гранд-готель «Геленівка», санаторії «Лада», «Яніна», «Ясна», «Пляж», «Байка», «Ірена», «Скеля» та ресторан зі 25-річними традиціями «Подолянка».
Головною щорічною подією було свято збирання врожаю, що відзначалося восени, орієнтовно наприкінці вересня. Також популярними були кінні перегони, які проводили поблизу міста. На такі заходи жінки вдягали свої найкращі вбрання та капелюшки, як це полюбляють англійські леді.
Фото з рекламного проспекту про Заліщики 1920–1930-х років
У далекоглядних планах організаторів курорту було висадити пальми на березі Дністра, адже тутешній клімат давав можливість це зробити. На жаль, із початком Другої світової війни всі пляжі були знищені, пансіонати знесені, а плантації вирізані. З огляду на попередній успішний досвід 1930-х років, напевне, курорт у Заліщиках ще можна відновити, адже клімат і місце не змінилися, лишилося тільки вкласти кошти у відновлення інфраструктури та популяризацію.
Національна академічна чоловіча хорова капела “Дударик”
17 липня о 15:00 у Парку культури та відпочинку ім. Богдана Хмельницького на відкритій сцені (ракушці) відбудеться концерт хорової школи та капели «Дударик».
Це черговий концерт серії щонедільних виступів капели на підтримку ЗСУ, повідомив керівник капели Дмитро Кацал.
«Радо запредставимо нові і знані народні та авторські твори вашій увазі. Приходьте, бо і в часі війни душі потрібен перепочинок і заряд до продовження боротьби», – зазначив Дмитро Кацал.
Як відомо, окрім недільних концертів, для підтримки армії капела також заснувала проєкти «Друзі з фронту» та «Прийняття». Останній – це твори Тараса Шевченка та пісні, які росіяни вкрали в українців.
Щочетверга о 14:00 на YouTube та у соцмережах Дударики презентують пісні, які поцупили у нашого народу москалі.
Капела ідентифікує співанки, відшукує оригінальний текст, далі твори аранжуються, розучуються (період прийняття тривав приблизно півроку) і презентуються в медіа для широкого загалу і на саркому москалям.Зібрані під час проекту кошти передадуть Збройним Силам України.
Пісня була написана як відгук на війну, що сколихнула Україну та весь світ.
“Війна не надихає. Війна не може надихати. Цей біль і страх не викликає поетичних настрої. Проте якимось дивним чином війна змушує творити. Щось у грудях просто рветься назовні та вимагає бути сказаним! Так з’явилася остання пісня”, – говорить лідер гурту Остап Панчишин.
Створення україномовного контенту сьогодні питання не просто реалізації особистих амбіцій. Сьогодні, як ніколи, це питання виживання цілої нації та існування України як держави – так коментують музиканти свою роботу зараз.
“У такий складний час кожен з нас переживає біль, втрату та страх за майбутнє. І в той же час кожен з нас має в серці надію і віру, що все скінчиться якомога швидше. І я впевнений, що все більше і більше людей починають відчувати все сильніше і сильніше таке гарне почуття – любов до України. Я знаю це. Я бачу це в людях. Саме про це наша нова пісня”, – говорить музикант.
Учасники колективу переконані, що всі ми, українці, маємо шукати в собі сили жити далі, робити свою справу якнайкраще, кожен на своєму місці. Попри весь жах війни ми не маємо права зупинятися, бо саме цього прагне ворог. Ми продовжимо творити та працювати на благо країни.
“Ми просто хочемо додати людям трохи надії. Адже музика – це найкоротший шлях до серця людини”.
Режисером кліпу став Валерій Погонський. Для нього ця робота особлива. Вона своєрідним автопортретом його внутрішнього світу та є завершальною серед трилогії робіт присвячених Україні.
Він зазначає: “З режисерської точки зору я хотів у відео показати не лише те, що добро обов’язково переможе та захід імперії зла вже як то кажуть не за горами, але і своє особисте відношення до України, тому ця історія являється на даний момент напевне деяким автопортретом і мого особистого внутрішнього світу. Радий що ми з Остапом тут співпали в своїх фундаментальних та основних цінностях та цей відеоряд, я надіюсь, гармонійно співпадає зі словами такої гарної пісні!”
Це відео – показ відношення і любові до своєї країни, рідної землі, рідних та близьких людей.
Багато людей асоціюють війну з чорно-білими фарбами. Але допоки війна не приходить в їх життя. Тому треба цінувати те, що у нас є.
В ефірі новинного телемарафону українського телебачення транслюється відеоролик «Нескорені міста України – Львів», у якому згадується Іван Федоров (Федорович), якого за радянських часів вважали «першодрукарем руських книг». Чи насправді Іван Федорович був українським першодрукарем? Спробуємо розібратися.
За офіційною радянською версією, Іван Федоров спочатку створив друкарню в Москві. Там він за участю помічника Петра Мстиславця на виконання наказу Івана IV Грозного у 1564 році віддрукував «Апостол». Ця книжка вважається першою, віддрукованою російською мовою. Вже у 1566 році, Іван Федоров впав у немилість до московського царя, бояр та вищого духовенства. Друкар втікає до Речі Посполитої – польсько-литовської держави. У 1566 – 1572 рр. Федоров створює друкарню в Заблудові (нині – Білостоцький повіт Підляського воєводства Польщі), у 1572 – 1575 рр. працює у Львові, а у 1575 – 1581 рр. – у Дермані та Острозі на Рівненщині. У 1581 – 1583 рр. Іван Федоров знову працює у Львові, де й помирає. За радянських часів початком українського друкарства вважався 1574 рік, коли Іван Федоров у Львові друкує «Буквар» та друге видання «Апостола».
Друкар Іван Федоров (Федорович) – засновник першої постійної друкарні у Львові. Сучасний портрет
Іван Федоров (Федорович), до речі, не мав московитського походження. Найбільш ймовірно, що він народився у Вілейському районі біля Мінська (територія сучасної Білорусі). Точна дата його народження не встановлена – біля 1510 року. В ті часи Вілейщина належала до Великого Князівства Литовського. Іван Федоров отримав освіту в Краківському університеті (нині – Ягеллонський університет). У «промоційній книзі» цього університету є запис, датований 1532 роком, про навчання «Йоганна Федоровича».
В Московію Іван Федорович перебрався в середині XVI століття. У 1550-х роках він був дияконом церкви Миколи Гостунського в московському Кремлі, тоді ж він працював у першій московській друкарні. Ймовірно Іван Федорович навчався друкарської майстерності в анонімній друкарні новгородського священика Сильвестра, яка діяла у 1553 – 1563 рр.
У старовинній друкарні. Сучасний малюнок
Іван Федоров (Федорович) як український першодрукар відповідав російським і радянським наративам, адже таким чином друкарство приходить в Україну саме із Московії, а не із Європи. Але навіть за радянських часів роль Івана Федорова як першодрукаря в Московії ставилася під сумнів. Зокрема у підручнику Г.О. Виноградова та І.О. Жукова «Поліграфічне виробництво» (1983 р.) про московський «Апостол» Івана Федорова йдеться наступне: «Аналіз технології виготовлення книги (двофарбовий друк за один прогон, якість літер та складання, добре суміщення фарб та ін.) дозволяє зробити висновок про високий рівень майстерності друкарів і дозволяє припустити, що «Апостол» не був першим друкованим виданням». В підручнику йдеться про документ від 1556 року в якому згадується «майстер друкованих книжок Маруша Нефедьєв», а також про щонайменше 10 – 12 анонімних стародруків, які були видрукувані в Московії до 1564 року. Відомо також про те, що у 1552 році, після того як Іван IV Грозний разом із митрополитом Макарієм вирішив розпочати книгодрукування, із Данії до Москви прибув типограф Ганс Міссінгейм, відомий як Бокбіндер (палітурник). Кириличні шрифти та друкарські верстати були привезені із Польщі. У 1563 році в Москві було засновано Друкарський двір.
Навіть у радянські часи науковці визнавали: перші слов’янські книжки кириличним шрифтом були видані більш ніж за півстоліття до початку видавничої діяльності Івана Федорова в Москві. Зокрема в уже згаданому підручнику йде мова про Швайтпольта Фіоля, який віддрукував перші кириличні слов’янські книжки в Кракові у 1491 році, а також про білоруса Франціска Скорину, який у 1517 році в Полоцьку почав друкувати перші книжки білоруською мовою.
Перший друкарський верстат – гвинтовий прес. Такі преси на початках виготовляли із дерева. Саме таке обладнання використовували Йоганн Гутенберг, Швайтпольт Фіоль та Іван Федоров
Видатний український вчений Іван Огієнко (митрополит Іларіон) у 1925 році опублікував працю «Історія українського друкарства», яка у 1994 році була перевидана видавництвом «Либідь». Там зазначено, що друковані видання українців були другими серед слов’янських народів (після чехів). Початок друкарства у чехів – 1478 рік, а в українців – 1491 рік. Наступними стали чорногорці – друкарство тут почалося у 1493 році. Друкарство поляків розпочалося в кінці XV століття, а у білорусів – у 1517 році. Пізніше всього серед слов’янських народів друкарство розпочалося, за словами Івана Огієнка, в московитів (1550 – 1560-ті рр.) та у болгарів (1641 р.).
Перше слов’янське видання, віддруковане не кириличною абеткою, а глаголицею (алфавіт, створений святим Костянтином Філософом у 862 – 863 рр. для запису християнських текстів) побачило світ в італійській Венеції у 1483 році. Пізніше глаголичне слов’янське друкарство поширилося в Хорватії, де глаголиця набула поширення.
«Апостол» – книжка, віддрукована Іваном Федоровим
Першодрукарем книжок староукраїнською мовою Іван Огієнко називає Швайтпольта (Святополка) Фіоля із міста Нейштадту в Франконії (Німеччина). Друкар народився біля 1460 року і, ймовірно, мав слов’янське чи навіть русинське походження, адже ім’я Швайтпольт вважають германізованою формою слов’янського імені Святополк. До Польщі Фіоль переїхав разом із батьками – спочатку він мешкав в Любліні, а потім в Кракові. Тут він познайомився із місцевими русинами (українцями) і вивчив їхню мову.
Швайтпольт Фіоль займався гафтярством, тобто вишиванням шовком або по шовку та цікавився технікою. В 1489 році Фіоль отримав від короля привілей на винайдені машини для відкачування води із копалень, також він освоїв друкарську справу (ймовірно в Німеччині) і наприкінці 1480-х років створив власну друкарню в Кракові. Партнером Швайтпольта Фіоля був Рудольф Борсдорф із Брунсвіку, який виготовив кириличні шрифти.
Автограф друкаря Івана Федорова
Першою слов’янською кириличною книжкою, яка вийшла в друкарні Швайтпольта Фіоля, був «Октоїх» («Восьмигласник») – він побачив світ у 1491 році. Далі Фіоль видрукував «Часослов», а за ним іще дві книжки: «Тріодь пісну» та «Тріодь цвітну» (всі у 1491 році). За словами Огієнка, Фіоль також видрукував «Псалтир», але ця книжка до наших часів не дійшла. Є версія, що друк кириличних книжок в друкарні Фіоля профінансував український науковець Юрій Котермак (Дорогобич), який із 1488 року був професором Краківського університету. Між іншим, саме Юрій Котермак є першим українським автором, який видав власну книжку друком. «Прогностична оцінка поточного 1483 року», написана латиною, вийшла друком в Римі.
Швайтпольт Фіоль зазнав переслідувань від католицької інквізиції Кракова, підставою для яких були «єретичні погляди», а також булла Папи Іннокентія VIII, щодо цензури друків 1487 року. Книжки, надруковані Фіолем, були обкладені «секвестром», а самого друкаря ув’язнили. Завдяки своїм зв’язкам Швайтпольту вдалося вийти із в’язниці та друкарську справу він полишив. Вихавши із Кракова Фіоль оселився в Левочі на сході Словаччини. На старості він повернувся до Кракова де і помер між 7 травня 1525 року і 16 травня 1526 року.
Меморіальна дошка на стіні церкви Св. Онуфрія у Львові
На основі аналізу текстів стародруків Фіоля, Огієнко дійшов до висновку – ці книжки є не лише найпершими кириличними слов’янськими виданнями, але й першими друками староукраїнською мовою: «рішає тут мова цих друків: там де Фіоль не був зв’язаний традиційним церковно-слов’янським текстом, там мова його видань має дуже багато ознак живої української мови». Сучасний дослідник із Закарпаття Олександр Орос стверджує, що першоджерелами для стародруків Фіоля були рукописи із Грушівського монастиря на Тячівщині. Належність стародруків Фіоля до українського друкарства також засвідчують згадки українських святих, зокрема князів Володимира Великого, Бориса і Гліба та ченця Феодосія Печерського.
До наших часів дійшло понад вісім десятків стародруків Фіоля: 8 примірників «Октоїха» («Осьмигласника»); 26 примірників «Часослова» (в т.ч. в Києві, Львові та Одесі); 28 примірників «Тріоді пісної» (в т.ч. у Києві та Львові) та 21 примірник «Тріоді цвітної» (в т.ч. у Львові). Один із примірників «Часослова» зберігався в колекції одеського чиновника і колекціонера стародруків Олександра Тихоцького (1806 – 1870). Після смерті чиновника ця колекція, разом із «Часосоловом» була передана до бібліотеки Одеського університету.
Пам’ятник друкарю Івану Федорову у Львові на вул. Підвальній
У 2016 році Україна відзначала 525-річний ювілей із виходу в друкарні Швайтпольта Фіоля перших кириличних книжок староукраїнською мовою. Перші українські книжки: «Октоїх», «Часословець», «Тріодь пісна» та «Тріодь цвітна» належать до інканабул, тобто книжок, які віддруковані до 1500 року, вони засвідчують – вже в кінці XV року було чимало письменних українців.
Огієнко пише, що після закриття друкарні Швайтпольта Фіоля, друк слов’янських книжок кириличним шрифтом не припинився. У 1492 році кириличні слов’янські книжки друкують у Венеції, відомо про «Часослов» 1493 року виданий Андрієм Торезанським, але ця книжка не зберіглася. На початку XVI століття друк слов’янських книжок кирилицею розпочався на теренах сучасної Румунії. У 1508 році в Тирговіште друком вийшов «Служебник», віддрукований ієромонахом Макарієм із Чорногорії.
Середньовічна друкарня. Малюнок
Іван Огієнко також згадує видатного друкаря Василя Тяпинського, який працював до Івана Федорова. Тяпинський не лише створив «мандрівну друкарню», але й переклав Євангеліє «на просту руську мову». Власне це Євангеліє він і видрукував між 1562 і 1570 рр. Тяпинський не зазначив ні місця, ні року друкування. Дослідник Ф. Тітов стверджував, що стародруки Тяпинського віддруковані на «славянском язике и малоросийском наречии». Станом на 1920-ті рр. було відомо про два примірники цього видання.
Щодо Івана Федорова (Федоровича) Іван Огієнко робить висновок, що він не є українським першодрукарем, в той же час його заслуга полягає у тому, що він заснував у Львові постійно діючу друкарню, яка продовжила роботу після його смерті у 1583 році. Навіть напис на могильній плиті друкаря, за Іваном Крип’якевичем, наступний: «Іван Федорович, друкар Московитин, котрий своїм заходом занедбане друкарство обновив, умер у Львові. Друкар книг перед тим невидимих…».
Найперша кирилична слов’янська книжка «Октоїх», віддрукована Швайтпольтом Фіолем в Кракові (1491 р.)
Тут маємо зазначити – польське друкарство у Львові розпочалося пізніше, а ніж руське. Перша постійна польська друкарня у Львові з’являється лише 1578 році, вона була заснована німцем Шарфенбергером та його помічником Павлом Щербецем.
Друкарство в Києві розпочалося на кілька десятиліть раніше, а ніж у Московії. Виданий у 1787 році «Топографічний опис Київського намісництва» містить розділ «Про типографію чи друкарський дім Києво-Печерської лаври», де подано документ, про те, що князь Костянтин Іванович Острозький подарував лаврі друкарню, яка перед тим перебувала в Острозі (нині – Рівненська область). Друкування книг в цій друкарні розпочалося в 1533 році. Друкарня перебувала у дерев’яній будівлі навпроти Микільського монастиря.
Друга сторінка «Октоїха», віддрукованого Швайтпольтом Фіолем у 1491 р.
Сучасний дослідник українського друкарства, доктор філологічних наук професор Микола Тимошик наводить низку фактів, які свідчать про те, що книгодрукування в Україні існувало до приїзду Івана Федорова. Він посилається, зокрема, на інвентарний список книжок Словітського монастиря (Золочівський район на Львівщині), який датований 1826 роком. У цьому списку зазначено 6 книжок, віддрукованих у 1511 – 1566 роках:
«Новий тестамент» із мідними замочками, в доброму стані, виданий в Почаєві в 1511 році;
«Тріодь» у шкіряній оправі і доброму стані, видана в Києві в 1527 році;
«Тріодь» у шкірі, видана в Києві в 1540 році;
«Анфологіон», оправлений у шкіру, в доброму стані, виданий у Львові в 1542 році;
«Служебник», виданий у Львові в 1546 році;
«Епістоляріон або Апостол», оправлений у шкіру, виданий у Львові в 1566 році.
Кінцівка із друкованих видань Швайтпольта Фіоля
Тимошик зазначає, що польський дослідник Є. Бандтке у «Історії друкарень у Королівстві Польському і Великому Князівстві Литовському і в краях закордонних, де польські справи творилися» пише, що: «Іван Федоров не заложив, а обновив друкарню руську в 1573 році». Денис Зубрицький (1777 – 1862) досліджував історію слов’янського кириличного друкування теж стверджував, що Іван Федоров аж ніяк не був першодрукарем кириличних книжок в Галичині.
Вивчаючи питання історії паперу в Україні наприкінці 1960-х років львівський науковець Орест Мацюк зробив висновок про те, що українське друкарство виникає задовго до Івана Федорова, більше воно бере початок із середини XV століття, а першим українським друкарем був Степан Дропан зі Львова. Відповідні документи він знайшов у Центральному державному історичному архіві у Львові. Результати дослідження Орест Мацюк виклав у статті «Чи було книгодрукування на Україні до Івана Федорова?». Вона вийшла у № 2 журналу «Архіви України» за 1968 рік.
Один із знайдених Мацюком документів носить назву «Заява монастиря Фіскальній колегії у Львові з проханням вжити заходи в справі повернення йому рухомого і нерухомого майна і в тому числі друкарні, приналежної монастирю від 1460 року на виконання провізорами братства всіх зобов’язань відносно монастиря». Він написаний латиною і датований 23 липня 1791 року. Другий документ теж латиномовний і датований 20 жовтня 1792 року. Це «Пояснювальна записка провізорів Ставропігійського братства Львівському староству у зв’язку з претензіями василіан на друкарню». В цьому документі йдеться про те, що друкарня, заснована львівським міщанином українцем Степаном Дропаном біля 1460 року цілком на законних підставах є тепер власністю братства, а не монастиря. Щодо першої друкарні в Україні, то відомо про те, що у 1460 році львівський міщанин подарував її Свято-Онуфріївському монастирю, а акт дарування підтвердив своєю грамотою польський король Казимир IV Ягеллончик у 1469 році.
Орест Мацюк зазначає, що у 1518 році, після пожежі в Онуфріївському монастирі князь Костянтин Іванович Острозький виділив монастирю кошти на «побудову мурованих будівель, забезпечив його маєтками, що мали давати прибутки і заклав друкарню, яка управлялася Ставропігійським братством». Після пожежі 1571 року князі Острозькі іще раз дарували Онуфріївському монастирю друкарню, де було надруковано книжку «Проповідь Іоанна Златоустого», яка не зберіглася до наших днів.
Відкриття Мацюка було настільки сенсаційним, що номер журналу «Архіви України» за лютий 1968 року із його статтею було вилучено не тільки із бібліотек – його намагалися вилучити навіть у приватних передплатників журналу. Сам науковець за цю статтю ледь не поплатився своєю науковою кар’єрою.
Чи дійсно українське друкарство починається лише через два десятиліття після винаходу Йоганна Гутенберга, який почав друкувати книжки у 1439 році? Чи можливим було таке швидке поширення технологій у часи Середньовіччя? Вочевидь, що ні. Адже навіть у ХІХ столітті технологічні новинки досягали Галичини через 10 – 30 років після винаходу. Від першої публічної залізниці Стефенсона до прибуття першого поїзда до Львова минуло понад 30 років, а від перших дослідів Піроцького і Сіменса до появи електричного трамвая у Львові пройшло 15 років.
Найдавніша друкована книжка в світі «Алмазна сутра» відрукована в Китаї у 868 році
В той же час, більш ніж ймовірно, що друкарня Степана Дропана працювала у Львові вже в 1460 році, але вона не використовувала друкарські технології, винайдені Йоганном Гутенбергом. Справа в тому, що Гутенберг винайшов не власне друкарство, тобто багаторазове отримання ідентичних відбитків, а технологію друкування із наборних форм із «рухомих літер». Друкування із форм, вирізьблених на дерев’яних дошках, використовувалося задовго до Гутенберга. Ймовірно, ця технологія походить із Китаю, де було винайдено папір. Найстаршою книжкою, віддрукованою із різьблених на дереві форм, є «Алмазна сутра», яка датована 11 травня 868 року. Друкарем цієї книжки є Ван Цзи, зберігається вона в Британській бібліотеці в Лондоні. Цілком ймовірно, що така технологія друку була відома в Китаї і до 868 року, але «Алмазна сутра» є першим виданням, щодо якого встановлено точну дату друкування.
В часи середньовіччя через Львів пролягав один із шляхів із Китаю та Центральної Азії в Європу. Відповідно, є великий відсоток ймовірності, що технологія друкування із різьблених дошок (ксилографія) була відома в Галичині вже в середині XV століття і цією технологією скористався львівський міщанин Степан Дропан.
Церква Св. Онуфрія на території одноіменного монастиря. Саме цьому монастирю львівський першодрукар Степан Дропан подарував свою друкарню. Тут також розташовувалася друкарня, подарована князем Острозьким та друкарня Івана Федорова
У темі початків книгодрукування в Україні є дуже багато «білих плям». Зважаючи на «зачистку» документів у часи Російської імперії та СРСР багато інформації, на жаль, втрачено назавжди. Але загалом можна зробити наступні висновки:
Найперші слов’янські книжки були видрукувані глаголицею у 1483 році у Венеції, а потім глаголичне друкарство поширилося на території сучасної Хорватії;
Перші кириличні слов’янські книжки із елементами тексту староукраїнською мовою видані у 1491 році в Кракові Швайтпольтом Фіолем. Ймовірно друк цих книжок спонсорував Юрій Котермак (Дорогобич), професор Краківського університету. При друкуванні Фіоль використовував технологію, винайдену Йоганном Гутенбергом, а саме – набір тексту із т.зв. «рухомих літер». Можливо, Швайтпольт Фіоль мав слов’янське походження.
У Великому князівстві Литовському, Руському, Жемайтійському та ін. перші слов’янські книжки кириличним шрифтом за технологією Гутенберга були віддруковані білорусом Франциском Скориною в 1517 році. А це свідчить про те, що Московія не є «колискою» книгодрукування східнослов’янських народів.
Монастир Св. Онуфрія. Вигляд зі сторони вулиці Богдана Хмельницького
Книгодрукування в Україні (в Києві та Львові) існувало до Івана Федорова, про що йдеться у низці документів. До розвитку друкарства долучився князь Костянтин Острозький подарував друкарні Онуфріївському монастирю у Львові в 1518 році та Києво-Печерській Лаврі у 1531 році. Станом на 1826 році в Словітському монастирі на Золочівщині зберігалося шість стародруків 1511 – 1566 років. Це спростовує російську та радянську тезу про те, що друкарство в Україну прийшло із Московії.
Іще радянські дослідники визнавали, що Іван Федоров не був першодрукарем в Московії, який використовував технології Гутенберга. Збереглися імена Маруші Нефедьєва та священика Сильвестра, які друкували книжки іще в 1550-х роках. Більше того, відомо про запрошеного із Данії майстра-друкаря та закупівлю кириличних шрифтів та друкарських верстатів у Польщі. Офіційна російська і радянська історіографія зробила Івана Федорова першодрукарем саме тому, що той, ніби то, приніс друкарство із Московії в Україну.
Незаперечна заслуга Івана Федорова полягає в тому, що він відродив друкарство у Львові (власне це і написано на його могильній плиті) і створив постійну друкарню, яка видавала книжки значними накладами та високої якості. Важливо те, що постійна русинська (українська) друкарня у Львові виникла раніше, а ніж друкарня, що видавала книжки польською мовою.
В Україні, ймовірно, існувало і негутенбергівське друкування, яке використовувало форми, виготовлені різьбою по дереву. Така технологія друкування була відома на Сході іще в IX столітті. Вочевидь, саме таку технологію в 1460-х роках застосовував львівський міщанин Степан Дропан.
Серед багатьох аспектів діяльності куреня “Лісові Чорти” на особливу увагу заслуговує символіка. Дослідивши її, можна з’ясувати закономірні формування ідеології та виявити закодовану в ній інформацію. Символіка пластового куреня “Лісові Чорти” у Львові не була предметом окремого вивчення. З огляду на це у двох публікаціях вперше комплексно досліджено символіку пластового куреня “Лісові Чорти” у Львові впродовж 1922–1930 рр. Увага звернена на функціонування печаток, історії прапора, відзнак. Стаття написана на матеріалах пластових періодичних видань, спогадів очевидців, документів, які зберігаються у Центральному державному історичному архіві України у Львові: фонд 358 (Шептицький Андрей (Роман-Марія-Александр, 1865–1944), граф, митрополит Галицький греко-католицької Церкви, архиєпископ Львівський, Кам’янець-Подільський, культурний і церковний діяч, меценат, дійсний член НТШ), фонд 389 (Верховна пластова команда, м. Львів), фонд 409 (Центральна адміністрація столових маєтків греко-католицької митрополії, м. Львів), фонд 410 (Тисовський Олександр (1886–1968), професор біології, педагог, письменник, засновник «Пласту», суспільно-політичний діяч) та Державному архіві Івано-Франківської області: фонд 402 (XVI пластунський курінь ім. Короля Данила у м. Станіслав Станіславського повіту Станіславського воєводства (XVI Пластовий Курінь ім. Кор. Данила в Станиславові)).
Робота над створенням символіки “Лісових Чортів” розпочалася відразу після створення відповідного структурного підрозділу. Спочатку було розроблено і введено до обігу печатки та штампи.
Іл. 1. Виказка (посвідчення), видана 1 січня 1925 р. члену пластового куреня “Лісові Чорти” Климу Монцібовичу. Документ завірений курінною печаткою. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.Іл. 1. Виказка (посвідчення), видана 1 січня 1925 р. члену пластового куреня “Лісові Чорти” Климу Монцібовичу. Документ завірений курінною печаткою. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Перший найраніший відбиток печатки “Лісових Чортів” міститься на двох документах. Один червоний відтиск є на виказці, виданій 1 січня 1925 р. Климу Монцібовичу. У документі зазначалося: виказка число № 0502, імя: Клим Антін, назвисько: Монцібович, дата уродження: 6 лютого 1906 р., пластова приналежність: 3 пластовий курінь старших пластунів “Лісові Чорти”, заняття: студент техніки, принятий в члени Українського пластового уладу: дня 10 марта (березня. – А. С.) 1917 р., заприсяжений дня: 28.ІV.1918 р., пластові степені одержав дня: 27.ІV.1918 р. – І пластовий іспит, 5.ІІ.1922 р. – ІІ пластовий іспит, важна до 1.V.1925 р., важна до 1.Х.1925 р., важна до 1.10.1926 р. (іл. 1). Другий фіолетовий відтиск є на документі, датованому 17 грудня 1926 р. (іл. 2). Документ містить перелік членів куреня “Лісові Чорти”, які з поважних причин не змогли взяти участь у З’їзді Українського Уладу Старших Пластунів (УУСП). Серед них: з Бучача Роман Барановський; Гаїв Старобрідських (тепер с. Гаї Бродівського р-ну Львівської обл.) Володимир Мурський, Степан Салик; Данціґу (тепер Ґданськ) Ярема Весоловський, Юліян Воробкевич, Тарас Грушкевич, Іван Зубенко, Юрій Пясецький, Марко Бачинський, Роман Шухевич; Львова Петро Козіцький; Стрия Роман Файґель; Парижа Юрій Студинський, Роман Говикович; Праги Роман Купчинський; Яворова Мартин Айхлєр. Символіка цієї печатки створювалася, виходячи із назви куреня. Тому основним зображенням стала голова чорта. До речі, деякі пластуни мали такі псевда, як “Бабай” (Роман Файґель), “Люципер” (Ярема Весоловський) та ін.
Іл. 2. Лист пластового куреня “Лісові Чорти” до Українського Уладу Старших Пластунів у Львові. Документ, датований 17 грудня 1926 р. та завірений курінною печаткою. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Друга печатка міститься на звіті, який датовано 20 грудня 1925 р. (іл. 4). Згідно з ним курінь налічував 25 членів. З них 1 гетьманський пластун скоб, 2 скоби, 20 розвідчиків, 2 учасника. Лісові чорти брали активну участь у пластовій діяльності, зокрема Богдан Кравців був головою УУСП, референтом преси і пропаганди при Верховні Пластовій Команді (ВПК), редактором “Молодого життя”; Роман Мармаш – референт діяльності і пластових іспитів ВПК, хронікар ВПК, член з’їздового комітету; Іван Мриц – член таборової комісії; Клим Монцібович – звязковий І пластового куреня; Петро Пясецький – член таборової комісії ВПК, звязковий 51 пластового куреня; Богдан Стернюк – референт однострою при ВПК, член таборової комісії ВПК, скарбник куреня та ін. Звіт цікавий є тим, що на ньому є два відбитки цієї печатки на першій сторінці і на звороті. На першій сторінці на відбитку слово “Гурток” перекреслено на “Курінь”, що свідчить про використання цього штампу раніше до реорганізації гуртка “Лісові Чорти” в курінь.
Звіт про діяльність пластового куреня “Лісові Чорти” у Львові. Документ датується 20 грудня 1925 р. та завірений курінною печаткою. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Звіт про діяльність пластового куреня “Лісові Чорти” у Львові. Документ датується 20 грудня 1925 р. та завірений курінною печаткою. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Третя печатка “Лісових Чортів” з’явилася в січні 1927 р. (іл. 6). Збереглася книга протоколів зборів членів куреня за період з 27 березня 1926 р. по 19 травня 1928 р. Виходячи з них можна ствердити, що не пізніше, ніж 17 січня 1927 р. була виготовлена нова печатка куреня “Лісові Чорти” у Львові. Зокрема, в протоколах зазначалося: “17/І [1927 р.]. Готова нова печатка Лісових Чортів. Нею будуть печатковані цеголки будови табору в Головах, які видали Б[огдан] Кравців і В[асиль] Кархут, яко орґанізатори табору. Цеголку вирисував Юрко Старосольський. Ось подоба печатки: [відбиток печатки. – А. С.]. Проект виконав Пік Пясецький”. Автором проекту став член куреня Петро Пясецький, який був відомий пластунам під псевдом “Пік”.
Іл. 6. Інформація про нову печатку “Лісових Чортів” у книзі протоколів зборів членів куреня. Львів, 17 січня 1921 р. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Відбитки цієї печатки виявлено на багатьох документах, зокрема на протоколах засідань куреня, зголошеннях на обласний пластовий табір на Соколі, виданнях куреня “Гей-гу, гей-га” 1927–1929 рр., реєстраційних картках членів, посвідченнях, листах та ін.
Іл. 8. Свідоцтво Василя Володимира Кархута про здачу ІІІ-го пластового іспиту. Документ завірений печатками пластового куреня “Лісові Чорти” у Львові. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Четверту печатку “Лісові Чорти” використовували на документах упродовж 2 лютого 1928 р. – 13 лютого 1929 р. (іл. 8).
П’ята печатка виявлена на протоколах засідань куреня (іл. 10). Вона використовувалася лише для архіву “Лісових Чортів”.
Іл. 10. Перша сторінка книги протоколів зборів членів пластового куреня “Лісові Чорти” у Львові за період з 27 березня 1926 р. по 19 травня 1928 р. Документ завірений курінною печаткою. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Шоста печатка пластового куреня “Лісові Чорти” є на чотирьох документах, зокрема подяці митрополиту Андреєві Шептицькому за пожертву 10 американських доларів з нагоди посвячення курінного прапора; звіти за діяльність у 1930 р.; зверненні пластового куреня “Лісові Чорти” до ВПК у справі затвердження плану проведення курінного мандрівного табору.
Каталог печаток
Іл. 3. Печатка пластового куреня “Лісові Чорти” у Львові. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Печатка пластового куреня “Лісові Чорти” у Львові (іл. 3). Матеріал: фіолетове, червоне чорнило. Розмір: 22х25 мм. Зображення: голова чорта повернена вправо. Легенда: без легенди. Датування: 1 січня 1925 р., 17 грудня 1926 р. Місце зберігання: ЦДІА України у Львові. – Ф. 389. – Оп. 1. – Спр. 799. – Арк. 29; Спр. 961. – Арк. 482 зв.
Іл. 5. Штампи пластового куреня “Лісові Чорти” у Львові. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.Іл. 5. Штампи пластового куреня “Лісові Чорти” у Львові. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Штамп пластового куреня “Лісові Чорти” у Львові (іл. 5). Матеріал: чорне чорнило. Форма: прямокутна. Розмір: 52х10 м. Зображення: без зображення. Легенда: Гурток Старших Пластунів “ЛІСОВІ ЧОРТИ”. Датування: 20 грудня 1925 р. Місце зберігання: ЦДІА України у Львові. – Ф. 389. – Оп. 1. – Спр. 790. – Арк. 7, 8.
Іл. 7. Печатка пластового куреня “Лісові Чорти” у Львові. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Печатка пластового куреня “Лісові Чорти” у Львові (іл. 7). Матеріал: фіолетове чорнило. Форма: кругла. Розмір: 39 мм. Зображення: у центрі печатки щит над яким лілея. В центрі щита – голова чорта повернена вправо; у верхній правій частині буква “Л”. Легенда: ЛІСОВІ ЧОРТИ ІІІ КУР. УУСП. Автор: Петро Пясецький – “Пік”. Датування: 16 січня 1927 р. – 28 березня 1930 р. Місце зберігання: ЦДІА України у Львові. – Ф. 358. – Оп. 1. – Спр. 135. – Арк. 4; Ф. 389. – Оп. 1. – Спр. 44. – Арк. 15; Спр. 75. – Арк. 40; Спр. 283. – Арк. 18, 19; Спр. 731. – Арк. 12; Спр. 791. – Арк. 11, 12, 13, 14; Спр. 793. – Арк. 17; Спр. 795. – Арк. 18, 19, 20 зв.; Спр. 810. – Арк. 5, 12; Спр. 848. – Арк. 31, 32, 34, 35, 38; Спр. 849. – Арк. 10 зв., 17; Спр. 850. – Арк. 3, 5, 6, 9; Спр. 853. – Арк. 1, 7; Спр. 893. – Арк. 36; Спр. 959. – Арк. 39 зв.; Спр. 961. – Арк. 766 зв., 1161 зв., 1162 зв.; Ф. 409. – Оп. 1. – Спр. 1633. – Арк. 24; Ф. 410. – Оп. 1. – Спр. 104. – Арк. 76 зв.
Іл. 9. Штамп пластового куреня “Лісові Чорти” у Львові. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Штамп пластового куреня “Лісові Чорти” у Львові (іл. 9). Матеріал: фіолетове чорнило. Форма: прямокутна. Розмір: 49х4 мм. Зображення: без зображення. Легенда: “ЛІСОВІ ЧОРТИ”. Датування: 2 лютого 1928 р. – 13 лютого 1929 р. Місце зберігання: ЦДІА України у Львові. – Ф. 389. – Оп. 1. – Спр. 283. – Арк. 18, 19; Спр. 795. – Арк. 19; Спр. 848. – Арк. 35; Спр. 850. – Арк. 3.
Іл. 11. Печатка пластового куреня “Лісові Чорти” у Львові. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Печатка пластового куреня “Лісові Чорти” у Львові (іл. 11). Матеріал: фіолетове чорнило. Форма: овальна. Розмір: 39х30 мм. Зображення: без зображення. Легенда: Архів Лісових Чортів. Ч. Датування: б/д. Місце зберігання: ЦДІА України у Львові. – Ф. 389. – Оп. 1. – Спр. 849. – Арк. 1.
12. Печатка пластового куреня “Лісові Чорти” у Львові. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Печатка пластового куреня “Лісові Чорти” у Львові (іл. 12).
Матеріал: фіолетове чорнило.
Форма: кругла.
Розмір: 40 мм.
Зображення: трипелюсткова лілея з Тризубом.
Легенда: ІІІ. Курінь Уладу Українських Старших Пластунів у ЛЬВОВІ.
Датування: 26 червня 1929 р. – 16 травня 1930 р.
Місце зберігання: ЦДІА України у Львові. – Ф. 358. – Оп. 1. – Спр. 135. – Арк. 1; Ф. 389. – Оп. 1. – Спр. 796. – Арк. 30, 34; Спр. 850. – Арк. 10.
Таким чином, у 1920-х рр. пластовий курінь “Лісові Чорти” використовував шість різних печаток, що було більше, ніж в інших старшопластових куренях Галичини того часу. Наприклад, 1 курінь “Ті, що греблі рвуть” мали одну печатку, 2 курінь “Червона Калина” – 3, 5 курінь ім. О. Довбуша – 3, 6 курінь у Дрогобичі – 1, 10 курінь “Чорноморці” – 2, 12 курінь “Ластівка” – 1, 14 курінь “Санітарний” – 1, 15 курінь “Орден Залізної Остроги” – 3.
У наступній публікації читайте про відзнаку та прапор «Лісових Чортів».
Андрій СОВА
історик
Джерела та література:
Левицький С. Український Пластовий Улад в роках 1911–1945 у спогадах автора. (Причинки до історії Пласту). – Мюнхен, 1967. – 136 с.
Лісові Чорти: їх життя і буття. 1922–1945. Ювілейний історично-мемуарний збірник у їх шістдесятиріччя. – Вашингтон–Нью-Йорк–Торонто, 1983. – 230 с.
Сова А. З історії української вексилології: прапор пластового куреня «Лісові Чорти» у Львові // Знак. Вісник Українського геральдичного товариства. – Львів, 2007. – Грудень. – Чис. 43. – С. 4–5.
Лісові Чорти: їх життя і буття. Книга друга. 1945–2007. Ювілейний історично-мемуарний збірник у їх вісімдесятп’ятиліття. – Львів–Нью-Йорк, 2010. – 364 с.
Альманах 100-ліття Пласту: до 100-ліття українського скавтінґу. – Нью-Йорк–Торонто–Львів: Видання Головної Пластової Булави, 2012. – 888 с.
