В четвер, 6 жовтня 2022 року, о 16.00 в читальній залі Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” ( вул. Професорська, 1) запрошуємо на лекцію “Археологія вогню: найдавніші пожежі нашого краю у світлі архітектурно-археологічних досліджень”.
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.
Російсько-українська війна актуалізувала наші зусилля у збереженні наших міст і сіл, наших пам’яток не тільки від ракетних чи артилерійських обстрілів, але й від пожеж, які стають наслідком військових дій.
У своїй лекції науковець, дослідник архітектурно-археологічних пам’яток і пам’яткоохоронець Василь Петрик поділиться історіями нашого краю, де пожежі змінювали обличчя наших міст, ставали часом історичними маркерами на сторінках хронік. Адже перша згадка про Львів якраз пов’язана з пожежею Холма – нашої першої королівської столиці. Також пожежа 1527 року знищила забудову Львова, після чого змінилося навіть планування міста.
Як відображені ці події в іконографії, як віднаходять їхні сліди археологи, як бачать їх історики архітектури, і як ми оберігаємо сьогодні пам’ятки від пожеж – запрошуємо послухати і побачити на лекції, що продовжує цикл зустрічей з дослідниками у сфері археології та архітектури.
День народження "Запорожця". Світлив Євгеній Кравс
У Львівському музеї техніки «Ретро гараж» (Історична будівля «австрійського» трамвайного депо, вул. Вітовського, 57а) 1 жовтня відзначили 62-річницю випуску Першого українського малолітражного авто «Запорожець ЗАЗ-965» з конвеєра Запорізького автомобільного заводу.
День народження “Запорожця”. Світлив Євгеній Кравс
В народі це авто люб’язно звуть «Горбатим Запорожцем». Святкування «Дня народження Запорожця» для дітей започатковано у Львові авто-фан-клубом «ЗАЗ-Козак» (клуб власників «ЗАЗ-965») у 1999 році.
Неодмінним атрибутом святкування, як завжди був великий святковий торт і уроки з вивчення Правил дорожнього руху для дітей. Цього року переважна аудиторія запрошених дітей – вимушені переселенці з східних районів України – Дніпропетровської, Харківської , Запорізької, Луганської і Донецької областей.
День народження “Запорожця”. Світлив Євгеній Кравс
Також в програмі свята на гостей чекали:
Цікаві уроки для школярів із вивчення «Правил дорожнього руху» від працівників львівської поліції (Ювенальна превенція Ольга Ковальчук і Аліна Захлюпана);
міні–лекція про історію випуску ЗАЗ-965 (переможців вікторини із знання Правил прокатають на «Горбатому Запорожці»);
презентація Львівського авто ЗАЗ-965, який цього року вперше презентував Україну на ралі історичних авто в Монте-Карло;
виконання Гімну «Запорожцю» у виконанні «Піккардійської терції»;
частування великим святковим тортом (від Львівського хлібопекарського комплексу “Кулиничі”);
костюмований конкурс «Елеганції» (ретро костюми епохи випуску «ЗАЗ-965» 1960-70 рр., стиль – «Стиляги»).
Організаторами світа традиційно виступили Львівський історичний музей та ГО «Ретровики Львова».
День народження “Запорожця”. Світлив Євгеній Кравс
Довідка. ЗАЗ-965 «Запорожець» — перший серійний український автомобіль, який випускався на Запорізькому автомобілебудівному заводі «Комунар» з 1960 по 1969 роки. Позиціонувався як малолітражний автомобіль. Вартість ЗАЗ-965 1800 радянських карбованців, з роками ціна авто змінювалася, але завжди була еквівалентна 1000 пляшкам горілки. Тобто, ЗАЗ-965 можна було придбати за суму, приблизно відповідну 20-ти офіційним середнім по країні розмірами заробітної плати. Для багатьох радянських сімей саме «Горбатий Запорожець» став першою в житті машиною. Він відрізнявся фантастичною прохідністю. За свій «іграшковий» вид, дешевизну і конструктивні недоліки він часто ставав об’єктом жартів. «Горбатий» був постійним героєм анекдотів, в яких він стикався з пихатим 600-м «Мерседесом», боявся собак і ганьбив всю сім’ю. Але народної любові все ж було куди більше…
Кав'ярня "Віденська" на проспекті Свободи. Фото першої пол. XX ст.
Вже жовтень. Вчора весь світ відзначав день кави. Якось я раніше не знав таке свято. Але день кави у мене був щодня. Навіть кілька разів на день, коли тримав в руках філіжанку запашного напою. Бо що може бути кращим? Так і зараз в товаристві нашого партнера Кави Старого Львова спакую улюблений напій і переповідаю вам цікавезні кавові історії Йозефа Маєна.
Цей львівський журналіст влітку 1934 року написав цикл статей під загальною назвою “Розмови про львівські каварні”. Теж розтягуємо задоволення на кілька тижнів. Попереднього разу ми зупинилися на статті Йозеф Маєн. Каварні на валах. Нині продовжуємо.
Каварнею усіх професій, починаючи від лещетарів і закінчуючи акторами, є каварня «Віденська».
Віденська кав’ярня, Львів 1935 р. Джерело: https://polona.pl
Є вона чимось більшим, ніж просто звичайною каварнею. Є вона географічним поняттям, особливо для Львова ця каварня має таке саме значення, як для Відня Stephansplatz, для Берліну перехрестя Friedrichstrasse i Unten den Linden, для Парижа площа de l’Opera. Це центральний пункт міста. Серце Львова. Тут з’єднуються усі артерії міста: трамвайні лінії, що розбігаються звідси в усіх напрямках. Складається враження, що коли б це серце вмерло, у той момент повинен вмерти цілий рух на усіх трамвайних лініях. Так було з давніх часів, коли у Львові існували лише дві лінії: Вокзал – Личаків і Вали – Стрийський парк, які перетиналися в одному найважливішому місці «Віденська каварня» або просто «каварня».
Бо ще за часів кінного трамваю, а навіть ще давніше, говорячи «каварня», львів’яни мали на увазі «Віденська каварня». Було це місце, куди сходилась уся еліта міста: політичний та військовий світ, фінансисти, університет і театр. Було це в тих часах, коли Львів, відповідно до інформації «Маєра», який спокійно лежить на поличці за склом, нараховував близько 87109 мешканців.
Кав’ярня “Віденська”. Інтер’єр
«Маєр» вийшов друком у 1877 році. А «Віденська каварня» є ще старшою за віком. У дещо зміненому вигляді існує вона з 1829 року. Збереженню свого первісного вигляду «Віденська каварня» завдячує ласці громади міста Львова. Зі сторони площі Св. Духа, яка з давніх часів належала до громади, «Віденській каварні» лише за спеціальною умовою дозволили зробити вікна та двері, з застереженням, що на перше прохання громади вони будуть замуровані без жодного відшкодування. Що переконало громаду надати такий дозвіл – зрозуміти сьогодні неможливо.
У кожному разі, відколи будинок у 1870 році перейшов до инших власників, піонерів каварняного життя Львова, Антонія і Генофефи Себерів, то до сьогоднішнього дня, навіть для найсуворішого цензора «Віденська каварня» не дала жодної причини, щоб з огляду публічної моральности хтось зажадав замурувати вікна, чи хоча б закрити їх шторою. Контрактна умова при продажі «Віденської каварні» зобов’язувала закривати її вже о 20 год., не дозволялось їй утримувати ані музикантів, ані приймати на роботу молодих жінок. Навіть тоді, коли за останні десять років пересунуто годину закриття каварні на десяту, а пізніше на дванадцяту опівночі, ввечері «Віденська каварня» майже завжди була порожньою. Не допомогли навіть театральні вечері, якими намагались притягнути сюди публіку, що поверталась з театрів. Не допомогло створення центру прем’єр, з організацією у одній із зал спеціальної каси з продажу квитків до театру. Не допомогла також присутність відомих акторів – Руштовського, Квітневих, Залізних – з Ґуставом Фішером на чолі, який одного разу, незадоволений з праці нового офіціанта та бажаючи показати йому, як це потрібно робити, взяв на руку рушничок і майже годину сам обслуговував увесь зал, розносячи по десять горняток кави одночасно.
“Віденська кав’ярня” (праворуч) на фото початку XX сторіччя
Горняток – ну звичайно! Бо ще в дев’яностих роках подавали тут каву у домашній спосіб, у порцелянових горнятках, прототипах сьогоднішніх віденських філіжанок. А єдиною жінкою, що перебувала у цей час у залі, була власниця, п. Себерова, достойна матрона, неподібна цілковито на якусь «недоступну» жінку з-за буфету.
Коли у 1902 році «Віденська каварня» перейшла від рук панства Стадмулера та Чудзака (Stadtmuller, Czudzak), до урядування сьогоднішнього власника п. Блоцького, настала перша, і від того часу остання, кінцева модернізація усієї «Віденської каварні». Головне місце, що перед тим було розміщене посередині будинку від сторони вулиці Гетьманської, пересунуто на ріг вулиці Кілінського. З першої зали перенесено більярд до зали зі сторони площі св. Духа, змінили усі меблі і щонайважливіше – збудовано на площі св. Духа відкриту терасу.
«Віденська» кав’ярня, фото, 1890-1897 роки.
Цією терасою «Віденська каварня» вибігала назустріч клієнтам з Валів, що за дощових днів переміщались від пам’ятника Собєскому під дашок тераси, а вже пізніше, дещо сміливіші, увійшли до більярдної зали, забираючи для себе майже усю каварню, крім останньої кімнати, зі сторони вул. Кілінського, яка і до сьогодні залишається резервуаром для старших людей, що з діда прадіда визнають «Віденську каварню» за єдину пристойну каварню в довколишньому содомському світі.
На загал вважається, що ця кімната є кімнатою конференційною. При оригінальних восьмикутних столиках з мармуру, підписуються тут купцями та бізнесменами важливі документи, трансакції, які пізніше, поділені на сто малих справ, обговорюються далі в більш вільнішій атмосфері більярдної зали, на терасі або взагалі на Валах.
Майданчик біля “Віденської”, де студентський театр ставив свої знамениті ревю у 1920-1930-х. Фото 2015 року
Продовжимо наступного тижня. Запасіться терпінням і дочекайтеся.
Юзеф Маєн (1896-1978), народився у Львов, отримав атестат середньої школи у Відні, де вивчав філософію та історію мистецтва. Виступав як актор у львівських театрах, заснував театр “Семафор2. У 1927-1939 роках працював у газеті львівських євреїв «Chwila», яка виходила польською мовою. Цей нарис про львівські кав’ярні був опублікований у цьому журналі з 18 червня по 9 липня 1934 року.
У вівторок, 4 жовтня 2022 року, о 16.00, в читальній залі Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” ( вул. Професорська, 1) відбудеться кінопоказ та обговорення документального фільму “Вийшло з моди”. Показ відбудеться в рамках Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA.
Організаторами події виступають Українське Фотографічне Товариство спільно з кіноклубом Центр мистецтв “АРТ-Простір” Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA та Львівським фотомузеєм, Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.
Режисери: Яаак Кільмі, Леннарт Лаберенц. Країна: Естонія. Рiк виробництва: 2015 р. Тривалість: 59 хв.
Ми живемо в еру глобального споживацтва, коли темпи споживання ростуть як на дріжджах. Це не таємниця, що індустрія моди є безперечним лідером у цих перегонах. Тисячі фабрик у країнах третього світу виробляють не лише одяг для великих корпорацій, але й тони токсичних відходів. Дизайнерка Реїт Аус має амбітний план зміни світу. Вона усвідомлює, що єдиний спосіб боротися з індустрією моди – робити це зсередини.
Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA відбувається щороку впродовж останнього тижня березня в Києві. Після завершення Docudays UA презентує найкращі фільми в регіонах України.
Мета фестивалю сприяти дотриманню й захисту прав людини та основоположних свобод, утверджувати розуміння людської гідності як найвищої цінності, підвищувати рівень громадянської активності в Україні, сприяти розвитку документального кіно.
Львівська національна філармонія. Фото: Юрій Стефаняк
Цієї осені вкотре під егідою Львівської національної філармонії імені Мирослава Скорика пройде Міжнародний Фестиваль Сучасної Музики «Контрасти». Один з найстаріших та наймасштабніших українських форумів сучасного мистецтва триватиме з 1 по 10 жовтня. Усі події Фестивалю транслюватимуться онлайн.
Уже традиційно «Контрасти» об’єднають у програмі новітні зразки музики ХХ-ХХІ століть, презентуючи музичній спільноті України та світу зокрема майстерність виконавців, що залишаються в Україні впродовж повномасштабної фази російського вторгнення. Адже фестиваль відбуватиметься під гаслом проєкту «Україна-2022. Музи не мовчать», котрим філармонія опікується з березня цього року. На його меті — підтримка українських музикантів та їхньої концертної діяльності у нових обставинах. Самі концерти є платформою для єднання українського культурного середовища.
1 жовтня. 28 Контрасти. Прелюдія — сценічний вокальний перформанс Вікторії Вітренко, що присвячується Марії Калесніковій та всім українським і білоруським жертвам тоталітарних, цинічних і жорстоких режимів у росії та білорусі.
2 жовтня. 28 Контрасти. Transfiguration — масштабна симфонічна подія з прем’єр музики китайських, грецьких, французьких та українських композиторів.
5 жовтня. 28 Контрасти. Львівське тріо — три українські камерні композиції (Барвінський, Скорик, Лятошинський) з різних епох для трьох відомих музикантів.
6 жовтня. 28 Контрасти. Молотки і Майстер — фортепіанні твори студентів-композиторів Львівської національної академії ім. М. Лисенка, також світова прем’єра перекладення Третьої симфонії Бориса Лятошинського для двох роялів у вісім рук Гліба Фаренюка.
7 жовтня. «Два дні й дві ночі нової музики» на «Контрастах» —унікальна програма з міні-моно-опер, яку презентуватимуть виконавці з України ансамбль “Senza Sforzando” (Одеса) та всесвітньо відомий бас-баритон Руперт Берґман (Австрія).
9 жовтня. 28 Контрасти. Мікросимфонії — екзерсиси музичної мови Євгена Станковича, ефектні поєднання акустичних інструментів та електроніки Остапа Мануляка, інтелектуальні пошуки Арнольда Шенберга та Вітольда Лютославського — контрастна квінтесенція на завершення 28-го Фестивалю.
10 жовтня. 28 Контрасти. Постлюдія — в українському фортепіанному стилі завдяки відомому дуету Оксани Рапіти та Мирослава Драгана. Крім творів Геннадія Ляшенка, Ігоря Щербакова, Євгена Станковича та Богдани Фроляк, особливим номером програми стане колективний твір на тему Станіслава Людкевича, чиє виконання у викладі для фортепіано відбудеться вперше.
Кошти з продажу квитків та донейти буде спрямовано на підтримку музикантів, що залишаються в Україні та продовжують концертну діяльність.
60 років тому, у вересні 1962 року, у Львові на вулиці Матейки урочисто та помпезно відкривали новий міський “Палац щастя” — так від радянських часів і дотепер називають відділи РАГСів.
Під фанфари перерізалася червона стрічка, було багато квітів і навіть шампанське, яким пригощали молодят, вітальні слова говорили якісь піонери, промову тримав молодий, але популярний уже поет Ростислав Братунь, а “весільним генералом” виступав особисто перший секретар обкому компартії Іван Грушецький…
Приміщенням для урочистої реєстрації шлюбу “щасливих” радянських людей тоді вибрали розкішну необароккову віллу, яку наприкінці 19-го століття збудував біля Єзуїтського парку (тепер — парк Франка) польський граф Францішек Потуліцький. Проектував споруду відомий архітектор Ян Кудельський, а її будівництвом займалася знаменита фірма Івана Левинського.
Вілла Потуліцьких, в якій було облаштовано радянський РАГС, фото 1940-х років
У 1903 році цю віллу придбав ще один граф – намісник Галичини Леон Пінінський, ректор Львівського університету, професор римського права, колекціонер і меценат. Свою резиденцію цей галицький політик та вельможа перетворив на артистичний салон, збираючи тут творчу молодь на симпозіуми та лекції, а його колекція творів мистецтва, які він зберігав у стінах палацу до початку Другої світової війни, вважалася однією з найбільших на території тодішньої Польщі.
У роки німецької окупації Львова у колишньому графському маєтку розмістили “Інститут Праці на Сході”, що займався вивезенням на примусову працю до Третього Рейху так званих “остарбайтерів”. Тоді тут ставили свої підписи на документах ті львів’яни, яким надовго судилося покинути рідні краї та стати рабами на німецьких промислових підприємствах чи гнути спину на бауерів у сільському господарстві.
…За гіркою іронією долі, першими молодятами, які поставили свої підписи у книзі реєстрації шлюбів у новому “Палаці щастя” були молоді люди, родини яких у повоєнні роки постраждали від комуністичного режиму і були переселені з території Польщі. Щоправда, для тогочасної преси, яка описувала важливу для міста подію – відкриття нового приміщення РАГСу, вони були просто: “робітниця Львівської фабрики гнутих меблів Євгенія Бахір та головний механік фабрики дитячих іграшок та наглядної агітації Володимир Грисюк”.
Ілюстрації до публікацій в радянських газетах про перших наречених “Палацу щастя”
На жаль, уже немає можливості розпитати у цих людей, що саме вони відчували в той час, коли першими стали на рушничок щастя та приймали вітання від тодішньої верхівки компартійної номенклатури. Володимир Грисюк, який був активістом львівського осередку товариства “Холмщина”, помер у 2014 році, у віці 78 років. Через чотири роки пішла у засвіти і його вірна дружина Євгенія, яка була на сім років молодшою від чоловіка.
Але нам вдалося розшукати доньку перших молодят — Галину Яремчук, яка досі проживає у Львові, та поговорити з нею про ті події.
“Я знаю, що тоді було декілька пар, які одружувалися в той день, але так сталося, що тато і мама були першими в черзі. Вони не були жодними передовиками і до активу тоді не належали. Тато все життя був безпартійним, а мама — тим паче…” – розповідала пані Галина.
Виявляється, перша наречена львівського “Палацу щастя” Євгенія Бахір, якій на час весілля було 19 років, лише нещодавно перед одруженням повернулася… із Сибіру, куди вислали її батьків разом з дітьми. І це було вже друге велике переселення родини Бахірів. Спершу її батька Івана Бахіра зі всією сім’єю вивезли з території Польщі, із села Вілька Запалівська Ярославського повіту, під час сумнозвісної операції “Вісла”. Тоді, у 1947-48 роках, маленькій Євгенії щойно виповнилося п’ять рочків.
Ілюстрації до публікацій в радянських газетах про перших наречених “Палацу щастя”
“Їх, коли привезли з Польщі, то спочатку поселили на Львівщині в селі Кротошин. Але там були такі “добрі” люди, що донесли, ніби вони куркулі, і їх виселили аж до Сибіру. У селі тільки найстарша сестра лишилася, а їх всіх разом з дітьми вивезли. Діда ще й посадили в тюрму, років на десять, здається. Він після звільнення приїхав до них на сибірське поселення, але все наполягав, щоб вертатися назад, на Захід…” – пригадувала донька перших молодят.
У перший клас майбутня наречена, яку згодом у Львові вітали усі партійні чинуші, пішла як вигнанка із рідної землі, в холодному Сибіру. Там і минуло її “щасливе” дитинство.
Коли родина Бахірів зрештою повернулася на Галичину, то виявилося, що поселитися на Львівщині не так вже й просто — родину виселенців не хотіли прописувати. Тільки Євгенію вдалося поселити до старшої із доньок, яка, одружившись, залишилася у Кротошині. Щоб отримати паспорт і прописку, молода дівчина пішла працювати на меблеву фабрику у Львові. Під час роботи на фабриці, яка тоді була на вулиці Зеленій, закінчила вечірню школу.
“Там же на фабриці вони й познайомилися з татом, він там працював на інженерній посаді”, – розповідала Галина Яремчук.
Володимир Грисюк також був із родини переселенців з Польщі. Із рідної Холмщини його родину завезли аж на Запоріжжя, але, як і сім’ю Бахірів, вигнанців тягнуло ближче до рідних земель.
“Тато, пам’ятаю, багато розказував про той острів Хортиця. Але із Запоріжжя вони вернулися на Волинь, жили біля Луцька. Вже звідти він приїхав вчитися до деревообробного технікуму до Львова. Так з деревом себе пов’язав на все життя, працював на різних роботах, навіть якийсь час був вчителем трудового навчання в школі. Потім був інженером в управлінні місцевій промисловості”, – пригадувала донька.
Відколи у 1990 році у Львові було утворено суспільно-культурне товариство “Холмщина”, Володимир Грисюк став його активним учасником. Постійно був на зібраннях, їздив на свою батьківщину на території Польщі. Належав також до ініціативної групи, стараннями якої було зібрано кошти та споруджено пам’ятник жертвам терору і депортації українців Холмщини в 1938–1947 рр. Пам’ятник постав на терені Сокальського району Львівської області, неподалік кордону з Польщею і зовсім близько від холмського села Пісочне, єдиного, яке після війни опинилося в межах України.
Пам’ятник жертвам терору і депортації українців Холмщини в 1938-1947 рр, встановлений поблизу с.Тудорковичі Сокальського району на Львівщині
Наприкінці 2009 року будівництво цього пам’ятника було завершено, його відкриття відбулося влітку наступного року. Тепер він символізує єдність трьох українських етнічних земель – Волині, Галичини і Холмщини.
“Маму не тягнуло до Польщі. Частіше говорила про те, щоб поїхати подивитися на Сибір, про який у неї залишилися дитячі спогади. Хоча вона там і недовго була”, – розповідала донька.
Матері Галини теж довелося змінювати місто роботи — після закриття меблевої фабрики, попрацювала і на автобусному заводі, і на ВАТ “Полонина”. Усередині 1970-х вона перенесла серйозну операцію через підозру на онкологічне захворювання, яку їй робив знаменитий львівський хірург Угляр. Щоб не надірвати здоров’я, вийшла на пенсію при першій нагоді.
…Попри гучні урочистості, які було влаштовано з приводу відкриття нового “Палацу щастя” під час реєстрації одруження Володимира Грисюка та Євгенії Бахір, саме весілля молодята відгуляли скромно — у помешканні сестри, на Сихові. Церковний шлюб брали підпільно, фотографій з цього священнодійства не збереглося.
З часом у “перших молодят” народилося двоє дітей — донька Галина та син Тарас, якому теж на долю випали далекі мандри, але цього разу – на Захід, до заокеанського міста Чикаго. Але це вже трохи інша історія.
GREMO – співак, актор, американський українець, який віддав свій та самого себе Україні. Із самого початку кривавих подій він був поряд з Україною, допомагаючи, як у волонтерській, так і благодійній сферах.
За час війни співак встиг не тільки активно включитися до волонтерської діяльності, але й підтримати дух українців піснями та відеокліпами, що були присвячені українським воїнам та легендарним ЗСУ.
Нещодавно музикант представив слухачам оновлений трек легенди української музики Кузьми Скрябіна “Сам собі країна” та відеокліп, сповнений символами і метафорами воєнного часу. На думку виконавця, такі постаті і пісні завжди на часі, бо легенди, як і герої, ніколи не вмирають. А такі пісні завжди будуть актуальними. Тому артист вносить певні зміни і звертається до теми ЗСУ.
А сьогодні співак презентує ремікс на цей трек.
GREMO ділиться: “Коли я вперше почув пісню Скрябіна “Сам собі країна”, то вона відгукнулася самій глибині мого серця. І я відразу зрозумів, що цей трек має зазвучати по-новому, особливо в умовах сьогодення. Зараз виникла ідея створити ремікс на цю пісню, щоб надати нових ритмів”.
Автором реміксу на пісню “Сам собі країна” став Dudinski.
Історія гуцула: T.HUTSULS презентують свій третій сингл «Сум вівчара» (відео)
“Сум вівчара” – третій сингл молодого колоритного гурту із Коломиї T.HUTSULS. Новинка – стильний і чуттєвий мікс автентичного та сучасного звучання. Мелодика гуцульського краю, звуки Карпатських гір переплітаються із трендовим саундом.
Звуки цимбалів і сопілки подумки переносять слухача високо у гори, де у затишній, гуцульській, оселі проникливим жіночим голосом оповідається загадкова історія вівчара: «А в горах синіх, десь серед трав соснам вітер пісню співав. Там стояв гуцул, гірко ридав, свою дівчину назавжди втрачав…».
«…Я собі сопілку зроблю, та й вона заграє – на вершинах полонинських світанок засяє», – сумна історія кохання гуцула все ж має оптимістичний фінал: світанок неодмінно подарує новий день, нові мелодії, нові емоції і почуття.
«Сум вівчара» – хоч і сумна, але світла історія про кохання, в унісон з яким твориться музика, розквітають краєвиди гір і незмінними залишаються як закономірності у природі та житті людини, так і одвічний зв’язок між ними.
Команда відеопродакшну Hutsul-Art Production уже готує до пісні не менш колоритний кліп, зйомки якого відбулися у самому серці Карпат.
T.HUTSULS – новий яскравий музичний проект масштабного культурологічного руху Hutsul Planet.
Сучасний саунд у поєднанні з унікальними звуками гуцульських народних інструментів – цимбалів, трембіти, дримби, сопілки, флояри, дуди… Тренди у музиці, переплетені з автентикою. Модно й неординарно, стильно й експресивно, мелодійно й емоційно. І при цьому – обов’язково щиро, вільно та правдиво. Тільки – true!
Гурт T.HUTSULS створено у прикарпатському місті Коломия восени 2021 р. Це команда однодумців, яких поєднала творчість. Вони з різних куточків України. Об’єднані та натхненні однією ідеєю – творити музику, в якій живе наше, українське, коріння. «Правдиві гуцули» розкривають етнокод – через фолк, поп, рок, електронну музику.
«Сум вівчара» – третій сингл T.HUTSULS (два попередні – «Нічна» (2021) і «Хвилями» (2022).
Історія львівського електричного трамвая налічує майже 130 років. Протягом цих літ на тривалий час трамваї зупиняли своє курсування лише шість разів. Всі ці зупинки були пов’язані із війнами: дві із них – із Першою світовою війною, іще один – із польсько-українською війною 1918 – 1919 рр. Іще три зупинки руху трамваїв у Львові були пов’язані із Другою світовою війною. Про роботу львівського трамвая під час Другої світової війни сьогодні і розкажуть Фотографії Старого Львова.
Барикади, якими Львів зустрічав німецьких загарбників. Вересень 1939 р.
Початок Другої світової війни львів’яни відчули на собі вже у перший день нападу нацистської Німеччини на Польщу. Біля опівдня 1 вересня 1939 року люфтваффе здійснили масований авіаналіт на Львів. Як йшлося в поліційному звіті від 8 вересня 1939 року, біля 11:45 1 вересня 1939 року німецькі бомбардувальники в районі львівського льотовища скинули біля 60 авіабомб вагою від 100 до 300 кілограмів. Німецькі літаки знижувалися до 500 метрів і вели кулеметний вогонь по аеродрому. На Левандівці впало іще дві бомби: одна потрапила в склад промислового банку, а інша впала за 40 метрів від залізничного полотна. Також бомби впали на площі Копитковій (в районі перехрестя сучасних вулиць Городоцької та Чернівецької) та на товарну станцію спричинивши руйнування і людські жертви. Біля опівдня бомбардування зазнали вулиці Львова неподалік залізничного вокзалу: вул. П’єрацького (нині – Залізнична), вул. Коротка, вул. Генерала Токажевського (Городоцька): тут було пошкоджено і частково зруйновано кілька будинків. На розі вулиць Токажевського і Б. Гловацького (нині – Городоцька та Головацького) німецька бомба пошкодила трамвайну інфраструктуру – рейки та контактну мережу. Загалом по Львову жертвами першого авіаудару стало понад 35 осіб, чисельність травмованих – понад 200 осіб. У наступні дні німецька авіація у Львові атакувала здебільшого військові та інфраструктурні об’єкти.
Барикада на вул. Городоцькій поблизу трамвайного депо. Вересень 1939 р.
У перші дні після початку Другої світової війни у Львові все ще працювали театри та кінотеатри. Пошкодження трамвайних колій та контактних мереж, які виникали після бомбардувань міста, швидко усували і трамваї продовжували свою роботу… На початку другої декади вересня містом поширилася жахлива звістка – із заходу на місто насуваються німецькі війська. У місті виникла паніка, рух трамваїв припинився. Хоча у тиловому Львові було мало військовиків та зброї (усього 65 гармат та 18 гармат зенітної артилерії), генералу Війська Польського Володислава Лянгнеру вдалося організувати достатньо успішну оборону Львова від нацистів. 12 вересня 1939 року німецькі війська зайшли до Львова вулицею Городоцькою. В районі трамвайного депо № 1 на вул. Городоцькій 185 їх зустріли польські військові. В основному польські військовики мали тільки стрілецьку зброю, кулемети і дві невеликі польові гармати. Окрім кадрових військовиків оборону тримали також поліцейські та озброєні трамвайники. Перший наступ німців було відбито. І хоча німцям вдалося прорватися аж до церкви Св. Ольги та Єлисавети, цей штурм було відбито. Не в останню чергу завдяки допомозі залізничників.
Радянські танки входять до Львова. Вересень 1939 р.
17 вересня 1939 року зі сходу Польщу атакували радянські війська. Сталін виконував свої союзницькі зобов’язання перед Гітлером, хоча 25 липня 1932 року між СРСР і Польщею був підписаний договір про ненапад. Підступна атака на Польщу подавалася совітами як «визволення» братських народів Західної України та Західної Білорусі. Звістка про напад на Польщу зі сходу шокувала львів’ян. Керівник оборони Львова Володислав Лянгнер розумів, що битися одразу із нацистами та совітами захисники міста не зможуть. Отож, 22 вересня 1939 року він прийняв рішення про капітуляцію оборонців Львова перед радянськими військами. В першу чергу – для збереження міста та життя його оборонців. Після підписання документу про капітуляцію Лянгнер ніби-то заявив таке: «Із німцями ми воюємо. Місто билося із ними 10 днів. Вони, німці, вороги усіх слов’ян. А ви є слов’янами…». Домовленості Лянгнера із радянськими офіцерами передбачали, що польські військові, поліцейські та ополченці зможуть безперешкодно покинути Львів, проте совіти традиційно ці обіцянки не виконали. Частину поляків, що відходили зі Львова, було відправлено в концтабори, а частину вбили неподалік міста. Сам Володислав Лянгнер до листопада 1939 року перебував у Москві, 20 листопада він переправився в Румунію.
Парад радянської армії у Львові. Вересень 1939 р.
Вже 24 вересня 1939 року більшовики створили в місті «Тимчасове управління міста Львова». Частина містян, особливо із числа євреїв, зустрічала радянську армію червоними прапорами: від біло-червоного польського прапора вони відривали білу частину. 25 вересня 1939 року вулицями Львова знову почали курсувати трамваї. Замість муніципального підприємства «Міські колії електричні» був створений Львівський трамвайний трест. Інженера Русіна, який керував «Міськими коліями електричними» у 1936 – 1939 року усунули із посади директора. Керівником львівського трамвая в перші місяці радянської окупації став колишній водій трамвая М. Лозинський, активний учасник страйкового руху. Службу руху новоствореного підприємства очолив Ф. Вось – колишній кондуктор. Проте достатньо скоро львів’ян на керівних посадах почали замінювати «перевірені фахівці». Таким чином, замість М. Лозинського керівником Львівського трамвайного тресту став П.Є. Бойчун, який працював на цій посаді до червня 1941 року.
Радянський прапор і трамвай на центральному проспекті Львова. Вересень 1939 р.
Станом на 1 жовтня 1939 року трамвайне господарство Львова налічувало 176 вагонів восьми різних моделей, в т.ч. 115 моторних вагонів і 55 причіпних, а також 5 службових вагонів. Чисельність працівників трамвайного тресту перевищувала 2000 осіб. Щодо інфраструктури, то біля 30% колій та контактних мереж потребували капітального ремонту та заміни. Загальна потужність двох тягових підстанцій львівського трамвая складала 6620 кВт. Тягова підстанція № 1 на території вагоно-ремонтних майстерень на вул. Вулецькій (нині – Сахарова) була обладнана двома одноякірними перетворювачами по 1000 кВт кожен, трьома мотор-генераторами потужністю 1500 кВт та одним ртутним перетворювачем потужністю 2040 кВт. Друга підстанція на Підзамчі була обладнана двома ртутними перетворювачами по 540 кВт. Обладнання тягових підстанцій потребувало капітального ремонту. Протяжність пасажирських трамвайних колій складала 61,2 км., по місту налічувалося 202 стрілочних переводів і лише один із них був електрифікований.
Трамвайний вагон на пл. Марійській (Адама Міцкевича). 27 вересня 1939 р.
На початку жовтня 1939 року Тимчасове управління міста Львова вирішило виділити кошти на будівництво нових трамвайних колій загальною довжиною біля 4,0 км. Про це 22 жовтня 1939 року писала газета «Радянська Україна»: «Трудящі Львова отримають до 7 листопада святковий подарунок – почнуть працювати чотири нові трамвайні лінії, що будуть з’єднувати центр з околицями. Вони будуються зараз прискореними темпами. Найближчим часом до Києва зі Львова вирушає група інженерів Львівського трамвая, щоб ознайомитися із досвідом роботи Київського трамвая і замовити 10 електромоторів та 10 трамвайних причепів». Як свідчить пояснювальна записка Львівського облкомунгоспу до титульного списку капітального будівництва, окрім будівництва нових трамвайних ліній планувалося силами вагоноремонтних майстерень львівського трамвая збудувати 20 нових трамвайних вагонів. На розширення приміщення вагоноремонтних майстерень планувалося виділити 100 тис. рублів, а іще 150 тис. рублів мали виділити на закупівлю нових верстатів та обладнання для ремонту вагонів. Також планувалося закінчити будівництво чотирьох житлових будинків для робітників трамвая, які мали готовність на рівні 50 – 60%.
Трамвайний вагон на площі Галицькій. Зима 1941 р. Автор фото – Сергій Шиманський
5 грудня 1939 року завершилося будівництво трьох ділянок трамвайних колій, які продовжили вже існуючі трамвайні лінії. Зокрема трамвайна лінія по вул. Городоцькій була продовжена до хлібзаводу «Меркурій» і майже до полотна залізниці Львів – Чернівці; трамвайна лінія по вулиці Янівській (Шевченка) була продовжена від Янівського кладовища майже до залізничної станції Клепарів; вулицею Замарстинівською трамвайні колії були прокладені від рогу вулиці Городницької майже до мосту через Полтву. Загальна довжина колій, введених в експлуатацію 5 грудня 1939 року склала 2,5 км. Одночасно із будівництвом нових трамвайних ліній було розібрано «виставкову» трамвайну лінію по сучасній вулиці Уласа Самчука. Станом на початок березня 1940 року ужиткова довжина трамвайній колій у Львові складала 70,8 км.
Трамвайний поїзд на вул. 1 Травня (пр. Свободи). Зима 1941 р. Автор фото – Сергій Шиманський
Протягом першого року роботи Львівського трамвайного тресту по місту було відремонтовано 9823 метри трамвайних колій і замінено 23 стрілочні переводи. Було укладено 17544 кв. метри бруківки, використано 17703 кубометрів піску. Навесні 1940 року проводилися роботи по капремонту колій на вул. Легіонів (нині – пр. Свободи), а навесні 1941 року – по вул. Комсомольській (нині – Степана Бандери), а 40% всіх коштів, виділених трамвайному тресту на капітальні ремонти, були витрачені саме на колійні роботи.
Проведені у квітні – вересні 1940 року контрольні огляди контактної мережі показали, що із 71,583 км. контактного дроту заміни потребувало 17,481 кілометра. Оскільки новий мідний контактний дріт був в дефіциті, для ремонтних робіт часто використовували вживаний.
Зруйновані під час бомбардувань будівлі на вул. Сикстутській (Дорошенка). Липень 1941 р.
Радянська влада у Львові істотно знизила вартість проїзду в трамваях. Це призвело до значного збільшення пасажиропотоку. Якщо у січні – серпні 1939 року, коли Львів перебував під владою Польщі, львівські трамваї перевезли 28,6 млн. пасажирів, то лише за четвертий квартал 1939 року (жовтень – грудень) – 18,1 млн. пасажирів. Протягом 1940 року львівський трамвай перевіз 108,5 мільйонів пасажирів або в 2,7 рази більше, а ніж у 1938 році. На зростання пасажиропотоку львівського трамвая вплинуло і те, що у Львові в той час перебувала значна кількість біженців (особливо єврейського походження) – населення міста доходило до півмільйона мешканців.
Окрім пасажирських квитків, у 1940 році у Львівському трамваї були запроваджені багажні квитки, вартість яких була в 2,5 більшою, а ніж пасажирських. За 1940 рік було реалізовано 1147700 багажних квитків на суму, яка склала 2,5% від усіх доходів Львівського трамвайного тресту.
Трамвай на центральному проспекті. Літо 1941 р.
Крім пасажирських і багажних були також і штрафні квитки – вони реалізовувалися контролерами пасажирам, що їхали «зайцем». Вартість такого квитка була вп’ятеро вищою, а ніж звичайного. Однак платіжна дисципліна львівських пасажирів у 1940 році була на дуже високому рівні – за весь рік реалізували лише 2100 штрафних квитків.
Протягом 1940 року в результаті експлуатаційної діяльності Львівського трамвайного тресту було отримано дохід в розмірі 9058400 рублів, у тому числі понадпланово – 4149400 рублів. Із понадпланових доходів Львівського трамвайного тресту було створено «фонд директора» розміром 538 тисяч рублів, які було використано на додаткове преміювання робітників тресту і будівництва житла для них. 33100 рублів було витрачено на утримання клубу трамвайників (нині – палац культури ім. Гната Хоткевича). При Львівському трамвайному тресті також було створено захоронок (дитячий садочок) на 70 дітей.
Трамвайний вагон на площі Марійській (А. Міцкевича). 1942 р.
Переважна більшість львівських трамваїв експлуатувалися вже біля 30 років; останній раз вагонний парк оновлювався в 1929 році, коли було придбано 10 моторних і 10 причепних вагонів. Оновлювати парк львівських трамваїв радянська влада не могла: вагони, розраховані на вузьку колію 1000 мм. із вузьким габаритом кузова (2200 мм.) в СРСР серійно не виготовлялися. Отож, силами вагоноремонтних майстерень львівського трамвая запланували збудувати аж 20 нових трамвайних вагонів. Таку планку було встановлено незважаючи на те, що бракувало і досвіду, і виробничих потужностей. Зазначимо, що наприкінці 1890-х років у Львові в депо за проектом керівника «Міських закладів електричних» Йозефа Томицького було побудовано два причіпні вагони, у 1908 – 1909 рр. у причіпні безмоторні вагони були переобладнані вагони кінного трамвая. У 1920 – 1921 рр. у вагоноремонтних майстернях комплектували електрообладнанням трамваї, привезені із заводу в місті Сянок. До 24 березня 1940 року силами вагоноремонтних майстерень вже було побудовано 5 причіпних трамвайних вагонів, а до кінця року – іще 3 моторні вагони. До 1 травня 1941 року було збудовано іще 4 причіпні трамвайні вагони, тобто у жовтні 1939 – травні 1941 рр. силами Львівського трамвайного тресту було збудовано загалом 12 трамвайних вагонів. Кузова цих вагонів були виготовлені із дерева і обшиті листовим металом. Станом на червень 1941 року львівський трамвай мав вже 180 пасажирських трамвайних вагонів: 120 моторних і 60 причіпних, а також 5 вагонів-снігоочищувачів.
Трамвайний вагон маршруту № 9 Гаврилівка – Головний вокзал біля Львівської опери. Кінець 1941 р.
Окрім виготовлення нових вагонів, вагоноремонтні майстерні (ВАРМ) та депо проводили ремонти трамвайних вагонів. Було запроваджено систематичне виконання 6 видів ремонтів: капітальний, великий, середній, малий, біжучий та аварійний. До 1940 року такі види ремонтів, як капітальний, середній та малий не проводилися. Щодо технічного обслуговування вагонів, то всі його види проводилися в умовах трамвайних депо. Це були нічні огляди та профілактичні ремонти, які проводилися кожні 24 дні. Також у депо проводилися дрібні аварійні ремонти. У вагоноремонтних майстернях також виготовляли необхідні деталі та запасні частини для рухомого складу та для різноманітних служб підприємства. Протягом 1940 року у ВАРМі було виготовлено 66 осей, 84 великі зубчасті колеса, 15 компресорів, 40 буферів, 590 колісних бандажів та відлито 7400 деталей для потреб служби енергогосподарства.
Службовий вантажний трамвай на центральному проспекті. Кінець 1941 р.
У 1940 році середній денний випуск трамвайних вагонів на лінію складав 149,3 вагони, коефіцієнт використання парку складав 85,3%. Середня тривалість роботи вагонів на лінії складала 16,9 годин, а у IV кварталі вона досягала 17,4 годин. Для зменшення інтервалу руху на маршрутах по Львову було скасовано 28 трамвайних зупинок. Таким чином середню маршрутну швидкість трамваїв на лінії вдалося підняти із 10,87 км/год до 11,11 км/год. Наповненість вагонів пасажирами зросла більше ніж вдвічі, якщо у 1939 році вона складала 4,9 пасажирів на вагоно-кілометр пробігу, то у 1940 році вона становила вже 11,6 пасажирів на вагоно-кілометр. В той же час, у 1940 році було зафіксовано 2318 заїздів вагонів в депо із технічних причин, тобто 4,2% від випуску вагонів на лінію, який склав 54509 вагоно-змін протягом року. Також у 1940 році погіршилася безпека руху трамвайних вагонів: за рік було зафіксовано 1120 різноманітних трапунків проти 796 у 1939 році.
Знак трамвайної зупинки часів німецької окупації Львова і пасажирка, що очікує трамвай. 1942 р.
В жовтні 1939 – січні 1941 рр. відбулися зміни маршрутної мережі львівського трамвая. Із 15 грудня 1939 року було змінено схему руху трамвайного маршруту № 2 Головний вокзал – вул. Городоцька – Технічна школа: його було вкорочено до пл. Бандурського (Митної). Дещо пізніше вагони маршруту № 2 отримали кінцеву на вул. 1 Травня (пр. Свободи) біля колишньої Віденської кав’ярні. В той же час, від центру міста до технічної школи (сучасна кінцева «Академія мистецтв» почали курсувати вагони маршруту «П». Також було змінено схему курсування вагонів маршруту № 8: він почав курсувати від Богданівку на Погулянку за схемою Богданівка – вул. Городоцька – центр – вул. Личаківська – вул. Св. Петра (Мечникова) – вул. Кохановського (Костя Левицького) – вул. Шевченка (Дніповська) – вул. Зелена – центр – вул. Городоцька – Богданівка. Окрім того між Богданівкою та Погулянкою почали курсувати вагони маршруту № 5 за схемою Богданівка – вул. Городоцька – центр – вул. Зелена – вул. Шевченка (Дніпровська) – вул. Кохановського (Костя Левицького) – вул. Св. Петра (Мечникова) – вул. Личаківська – центр – вул. Городоцька – Богданівка.
Трамвай на розі Адольф Гітлер Ринг (пр. Свободи) та вул. Сикстутської (Дорошенка). Літо 1942 р.
Із 7 липня 1940 року запроваджено новий трамвайний маршрут № 6 вул. Янівська (Шевченка) – технічна школа за такою схемою: вул. Янівська – вул. 1 Травня (пр. Свободи) – вул. Зіблікевича (Івана Франка) – пл. Б. Пруса (пл. Івана Франка) – вул. Двєрніцького (Свєнціцького). Трохи пізніше було змінено кінцеву трамвайного маршруту № 4, який курсував на Високий Замок. Замість вул. Енгельса (Коновальця) він почав курсувати вул. Томицького (ділянка вул. Коперника від вул. Степана Бандери до вул. Вітовського) до ВАРМу. На маршруті було зменшено кількість вагонів, оскільки пасажиропотік на Високий Замок був невеликий. Із центру міста до вул. Енгельса (Коновальця) було запущено курсування вагонів маршруту № 7. Станом на 1 січня 1941 року у Львові курсувало 10 трамвайних маршрутів:
№ 1 Головний вокзал – вул. Комсомольська (Бандери) – пл. Ринок – вул. Личаківська – вул. Пасічна;
№ 2 Головний вокзал – вул. Городоцька – вул. 1 Травня (пр. Свободи) – Центр;
№ 3 вул. Янівська (Шевченка) – центр – вул. Зелена – вул. Св. Петра (Мечникова);
№ 4 вул. Томицького (Вагоно-ремонтні майстерні) – пл. Ринок – Високий Замок;
№ 5 Богданівка – вул. Городоцька – центр – вул. Зелена – вул. Св. Петра (Мечникова) – вул. Личаківська – центр – вул. Городоцька – Богданівка;
№ 6 вул. Янівська – центр – Технічна школа (кільце «Академія мистецтв»);
№ 7 вул. Енгельса (Коновальця) – вул. Коперника – пл. Бандурського (пл. Митна);
№ 8 Богданівка – вул. Городоцька – центр – вул. Личаківська – вул. Св. Петра (Мечникова) – вул. Зелена – центр – вул. Городоцька – Богданівка;
№ 9 Головний вокзал – вул. Комсомольська (Бандери) – вул. Пелчинська (Вітовського) – вул. Зіблікевича (Івана Франка) – вул. 1 Травня (пр. Свободи) – вул. Сонячна (Куліша) – вул. Замарстинівська – вул. Жовківська (Б. Хмельницького) – Гаврилівка;
№ 10 Стрийський парк – вул. Понінського (Івана Франка) – вул. Зіблікевича (Івана Франка) – вул. Баторія (Князя Романа) – центр – вул. Замарстинівська.
Перевезення євреїв із гетто на примусові роботи за допомогою вантажних трамвайних платформ. 1942 р.
22 червня 1941 року без оголошення війни нацистська Німеччина здійснила напад на радянський союз, Львів знову зазнав бомбардування німецькою авіацією. Незважаючи на безладний відступ радянських військ, каральні органи у Львові та у містах Галичини в перші дні німецько-радянської війни знищували в’язнів тюрем. 25 червня 1941 року у Львові було запроваджено військовий стан, а в ніч із 28 на 29 червня 1941 року останні частини червоної армії та нквд покинули місто Львів.
30 червня 1941 року у Львові Українські національні збори з ініціативи Організації українських націоналістів було проголошено Акт відновлення Української Держави. Збори створили український орган – Українське державне правління на чолі із Ярославом Стецьком. Проте німці негативно поставилися до цієї ініціативи, отож вже 5 липня 1941 року було арештовано Степана Бандеру, Ярослава Стецька та біля 300 членів Організації українських націоналістів, із них 15 осіб було розстріляно. Друга хвиля арештів розпочалася 15 вересня 1941 року. Довідавшись про Акт відновлення Української Держави, Гітлер віддав наказ знищити рух націоналістів під проводом Степана Бандери.
Трамвайний поїзд на розворотному кільці в центрі міста. 1942 р.
Під час бомбардувань і боїв в червні 1941 року інфраструктура та рухомий склад львівського трамвая значних пошкоджень не зазнали. На базі Львівського трамвайного тресту німецька адміністрація створила компанію «Städtische Strassebahn – Lemberg» (Міський трамвай – Львів), яку очолив пан Мурин. До 15 липня 1941 року було виконано 80% робіт по відновленню трамвайної інфраструктури міста. Вже за кілька днів відновилося курсування трамваїв за усіма маршрутами, окрім маршруту № 4 на Високий Замок. Цей маршрут почав працювати у вересні 1941 року. Курсування трамваїв у Львові тривало майже протягом усього часу нацистської окупації Львова.
В серпні 1941 року німецькою окупаційною владою було запроваджено заборону на користування трамваєм для містян єврейської національності. 8 листопада 1941 року німецька влада видала розпорядження про створення Львівського гетто – усі євреї міста мала переселитися туди до 15 грудня 1941 року. Для перевезення євреїв із гетто до місць примусових робіт використовували вантажні трамваї-платформи. Також трамвайні вагони використовувалися для перевезення трупів померлих та розстріляних.
Трамвайний вагон маршруту № 10 в центі Львова. 1942 р.
Із 26 листопада 1941 року на трамвайних маршрутах № 1, 3 і 9 почали курсувати трамвайні вагони із написом «тільки для німців». На маршрутах, де курсували двовагонні трамвайні поїзди, для німців призначався моторний вагон. На маршрутах, де курсувати вагони-одиночки, для німців відводилася частина вагону, відділена від решти салону ланцюгом. Ось як згадує львівський трамвай часів нацистської окупації львівський мемуарист Олександр Надрага: «Бувало стоїш на вулиці і спостерігаєш диво-дивне: їде трамвай, перехилений на один бік. В одній частині юрмиться народ, а в другій – вагон порожній. Гітлерівські окупанти ввели свої порядки. За наказом нової влади вагон ділився металевим ланцюгом на дві частини. В одній їздили тільки окупанти, у другій – інший люд. Бувало так, що вагон був порожній або їхав німець із вівчаркою, а по сусідству за ланцюгом їхали у переповненому вагоні львів’яни…».
Поштова листівка часів німецької окупації: площа Марійська (А. Міцкевича). На ній видно трамвайний вагон «Sanok». 1942 р.
В кінці 1941 року керівником Львівського трамвая було призначено німця Рота. На інженерні посади замість місцевих фахівців призначили німців. Через деякий час через порушення у роботі німця Рота було звільнено із посади, натомість керівником став інший німець Петерс.
У час німецької окупації, із серпня 1941 р. до січня 1944 року у Львові працювало 10 трамвайних маршрутів. Їх схеми руху, станом на початок 1943 року були наступними:
№ 1 Головний вокзал – вул. Коперника – Остштрассе (Личаківська) – Личаківська рогачка;
№ 2 Головний вокзал – Вінерштрасе (Городоцька) – центр – Снопків (вул. Мушака);
№ 3 Янівське передмістя – Вестштрасе (Шевченка) – центр – Грюнерштрасе (Зелена) – Петерштрасе (Мечникова). До серпня 1941 року трамваї цього маршруту курсували лише до перехрестя вулиці Янівської (Шевченка) і вулиці Свєнтокшицької (Д. Бортнянського);
№ 4 гілка на Шлосберг (Високий Замок) від пл. Ринок;
№ 5 Богданівка – Вінерштрасе (Городоцька) – центр – площа Галицька – площа Бернардинська – Грюнерштрасе (Зелена) – Петерштрасе (Мечникова) – Остштрасе (Личаківська) – центр – Вінерштрасе (Городоцька) – Богданівка;
№ 6 Рінг (центр) – пл. Краківська (Ярослава Осмомисла) – ст. Підзамче – Гаврилівка. Цей маршрут почав курсувати в першій половині 1942 року;
№ 7 Германенштрасе (Коновальця) – центр – Грюнерштрасе (Зелена) – Петерштрасе (Мечникова) – Остштрасе (Личаківська) – центр – Германенштрасе (Коновальця) (кільце проти годинникової стрілки) – за такою трасою маршрут курсував із кінця 1941 року. До цього «сімка» курсувала від Германенштрасе (Коновальця) до площі Бандурського (Митна площа);
№ 10 Замарстинів – Зоммерштайнштрасе (Замарстинівська) – Зоннерштрасе (Куліша) – центр – Вермахтштрасе (Князя Романа) – Зофієнплац (Івана Франка) – Лейтенштрасе (Івана Франка) – Персенківка. До 31 серпня 1941 року вагони цього маршруту курсували від центру міста до Замарстинова.
Святкування 50-ліття львівського трамвая. Вагоноремонтні майстерні на вул. Вулецькій (Сахарова). Травень 1944 р.
В січні 1944 року було припинено курсування трамваїв на маршрутах №№ 2, 4 і 5, таким чином кількість маршрутів Львівського трамвая зменшилася до семи. У 1942 році для збільшення середньої маршрутної швидкості трамваїв було зліквідовано низку трамвайних зупинок по місту.
Після німецької окупації Львова було запроваджено комендантську годину, відповідно рух трамваїв тривав лише до 21:00. Із лютого 1942 року, коли комендантську годину було скорочено, трамвайний рух відбувався до 22:45. Вартість одноразових квитків і абонементних карток під час німецької окупації кілька раз переглядалася.
Пасажиропотік Львівського трамвая в роки німецької окупації різко скоротився, перш за все за рахунок дискримінаційної політики нацистів. Трамвайні вагони під час німецької окупації експлуатувалися до повного зношення. Профілактичні ремонти не проводилися – лише аварійні. Денний пробіг одного вагона в ті часи сягав 200 кілометрів. В той же час, у 1943 році німці привезли до Львова 8 старих трамвайних вагонів «Sanok» із польського міста Тарнува, де рух трамваїв припинився. Щодо трамвайної інфраструктури, то проводилися лише найбільш нагальні аварійні ремонти колійного господарства та контактної мережі.
Трамвайні вагони «Sanok» на території депо на вул. Городоцькій. Травень 1944 р.
Наприкінці 1941 року на підприємстві Львівського трамвая працювало біля 1700 осіб, а на початку штат працівників зріс до 2300 осіб. У березні 1944 року штат підприємства був наступний: 27 інженерних працівників, 261 службовець, 1664 робітники, 133 учні та 187 інших працівників.
В ніч із 9 на 10 квітня 1944 року місто Львів зазнало бомбардування радянською авіацією. Авіабомби впали в тому числі і на міську електростанцію. Через її пошкодження на кілька днів було призупинено рух трамваїв у місті.
У травні 1944 року, як не дивно, німецька адміністрація Львова провела святкування 50-річчя електричного трамвая. Виставка вагонів проходила на території найстарішого трамвайного депо Львова на вул. Вулецькій (Сахарова).
Святкування 50-ліття львівського трамвая. Вагоноремонтні майстерні на вул. Вулецькій (Сахарова). Травень 1944 р.
У другій половині 1944 року до міста Львова наблизилися радянські війська. Відповідно в місті припинився рух трамваїв. Перші бої на околицях міста почалися 22 липня 1944 року. 24 липня о 14:30 частини 63-ої гвардійської танкової бригади у взаємодії із 3-м мотострілецьким батальйоном 29-ої гвардійської мотострілецької бригади заволоділи вокзалом Львів-головний та зайняли кругову оборону. Зранку 27 липня 1944 року місто Львів було повністю очищене від нацистів і зайнято радянськими військами.
Іще перед відступом зі Львова німці демонтували обладнання другої тягової підстанції Львівського трамвая і вивезли його до міста Тарнува. Під час боїв у липні 1944 року значних руйнувань зазнало трамвайне депо № 1 на вулиці Городоцькій, частина виробничих приміщень згоріло, постраждали й трамвайні вагони, що знаходилося на території депо. По місту було демонтовано і вивезено 32 кілометри контактного дроту (тролею), 86 швелерних і бетонних опор контактної мережі, знищено 40 тягових електродвигунів трамвайних вагонів. Загальні збитки Львівського трамвайного тресту (без урахування пошкоджень рухомого складу) становили 2762900 рублів у довоєнних цінах.
Розбита військова техніка на трамвайних коліях на вул. Зеленій. Липень 1944 р.
Львівський трамвайний трест, який був підпорядкований комунальному відділу Львівської міськради, відновив свою роботу на четвертий день після того, як місто було зайнято радянськими військами. Із 2 серпня 1944 року керівником Львівського трамвайного тресту було призначено Д.П. Чухна, а головним інженером Є.Є. Щитова. Огляд трамвайного господарства по місту показав, що колійне господарство в основному не зазнало значних руйнувань, проте в низці місць колії потребували ремонту та заміни. Значно гірша ситуація була із деповським господарством. Трамвайне депо № 1 зазнало значних руйнувань, на його території перебувало багато обгорілих і пошкоджених трамвайних вагонів. Трамвайне депо № 2 майже не постраждало, тому його почали готувати до експлуатаційної роботи – після прибирання територій сюди перевели всі справні трамвайні вагони. Станом на 3 серпня 1944 року із 120 моторних вагонів в справному стані знаходилося 62, а із 60 причіпних – 47. В серпні 1944 року вагоноремонтні майстерні на вулиці Вулецькій (Сахарова) почали відновлення несправних трамвайних вагонів.
Відновлювальні роботи почали із прибирання територій, ремонту колійного господарства, відновлення контактно-кабельних мереж та першочергового ремонту рухомого складу. Відновлення курсування трамваїв влітку-восени 1944 року було неможливим – значних руйнувань під час бойових дій зазнала міська електростанція на Персенківці. Першочергові потреби міста в електроенергії забезпечував пересувний електропоїзд потужністю біля 500 кВт., цього було замало для руху трамваїв. Планувалося, що у 1944 році в першу чергу буде відновлення курсування трамваїв на маршрутах № 6 Центр – пл. Краківська (Ярослава Осмомисла) – ст. Підзамче – Гаврилівка; № 10 Центр – вул. Сонячна (Куліша) – Замарстинів. Далі мали відновити роботи маршрути № 2 Центр – технічна школа, № 8 Центр – Богданівка та № 1 Головний вокзал – Личаків. У 1945 році планувалося відновити роботу трамвайних маршрутів № 3 (по вул. Шевченка); № 4 ВРМ – Високий Замок; № 7 вул. Енгельса – вул. Св. Петра (Мечникова), а також південної частини маршруту № 10 на Персенківку.
Радянський танк і пошкоджена трамвайна інфраструктура на розі вул. Янівської (Шевченка) та Городоцької. Липень 1944 р.
Станом на 7 жовтня 1944 року по місту було відремонтовано або замінено повністю пошкоджені рейки по місту. Із пошкодженої контактної мережі шляхом зварювання було відновлено 12 кілометрів контактних мереж. До експлуатації було підготовлено 109 трамвайних вагонів: 62 моторних і 47 причіпних. У вагоноремонтних майстернях тривало відновлення пошкоджених вагонів. У грудні 1944 року до експлуатації були готові вже 117 трамвайних вагонів.
Відновлення трамвайного господарства Львова наштовхнулося на цілу низку труднощів. Це був не тільки дефіцит необхідних матеріалів та запасних частин, але й дефіцит робочих рук. Якщо в першій половині 1941 року Львівський трамвайний трест нараховував понад дві тисячі працівників, то в кінці 1944 року в штаті тресту працювало лише 367 осіб. Причин кадрового дефіциту було чимало. Зокрема, до початку німецько-радянської війни у Львівському трамвайному тресті працювало чимало євреїв, яких німці знищили під час окупації. Крім того, багато трамвайників, які продовжували працювати під час німецької окупації, зазнали репресій вже від «визволителів».
Радянська піхота на вулиці Городоцькій. Липень 1944 р.
Після пуску перших агрегатів міської електростанції на Персенківці стало можливим відновлення пасажирського трамвайного руху у Львові. Рух трамваїв із пасажирами розпочався 1 березня 1945 року, в той день із трамвайного депо № 2 на вул. Промисловій, 29 на три трамвайні маршрути №№ 1, 6 і 10 було випущено 24 вагони: 22 моторних і 2 причіпних. В середині березня 1945 року випуск трамваїв на лінію зріс до 30 вагонів, а в кінці березня – до 46. В березні 1945 року львівський трамвай перевіз 1,2 мільйони пасажирів. У червні 1945 року на лінію виходило вже 64 вагони. Вартість проїзду в трамваях Львова було встановлено на рівні 30 копійок. Оскільки у Львові бракувало автотранспорту, Львівський трамвайний трест із квітня 1945 року почав надавати послуги із перевезення вантажів за трасами маршрутів №№ 1, 6, 7, 9 і 10. Вантажний тариф був встановлений в розмірі 26 рублів 40 копійок за один тонно-кілометр. Наприкінці червня 1945 року у Львові працювало вже 6 трамвайних маршрутів (№№ 1, 5, 6, 7, 9 і 10).
13 квітня 1945 року Рада народних комісарів срср прийняла постанову «Про відбудову і розвиток промисловості, транспорту і міського господарства міста Львова», яка передбачала відбудову Львівського трамвая до кінця 1945 року до довоєнної потужності. Зокрема, пасажирський рухомий склад планувалося довести до 120 моторних вагонів, а вантажний – до 40 вагонів. Також до кінця 1945 року планувалося відновити роботу тягової підстанції № 2 потужністю 1080 кВт, а трамвайні колії – до 71 кілометра. Поставлені задачі так і не вдалося виконати. У 1945 році мали також відновити завод «Контакт», на якому планувалося відновлювати електрообладнання трамвайних вагонів.
Трамваї на вул. 1 Травня (пр. Свободи). Тут у 1946 – 1950 рр. була кінцева всіх трамвайних маршрутів Львова. 1946 р.
Протягом 1945 року силами вагоноремонтних майстерень і депо було проведено ремонти 76 трамвайних вагонів, в т.ч. капітальний ремонт пройшло 23 трамвая; великий ремонт – 11 вагонів; із малого і середнього ремонту було випущено 42. Проте якість ремонту була невисокою, тому вагони часто поверталися в трамвайне депо № 2 із технічних причин.
Відновлення трамвайного депо № 1 тривало протягом трьох років. Відновлення роботи депо було приурочене до 30-річчя Радянської України, із 24 січня 1948 року розпочався випуск трамваїв із депо № 1 на вул. Городоцькій. На той момент було відновлено курсування 10 трамвайних маршрутів, всі вони мали кінцеву в центрі міста на вул. 1 Травня (проспект Свободи). Навесні 1948 року було запущено трамвайний маршрут № 11 із центру до технічної школи. Довоєнну трамвайну мережу було відновлено 1 травня 1949 року, в той день було запущено курсування трамвайного маршруту № 12 на Високий Замок. Кількість справних трамвайних вагонів вийшла на рівень травня 1941 року лише в кінці 1951 року.
Антон ЛЯГУШКІН
Перелік джерел інформації:
Історія Львова в документах і матеріалах. Збірник документів і матеріалів. – Київ: Наукова думка, 1986. – 424 с.;
На початку ХХ ст. у Львові завдяки Іванові Боберському (1873–1947) проводилася активна робота у сфері фізичного виховання і спорту. Активізувало діяльність українське гімнастичне товариство «Сокіл-Батько»; у 1906 р. створено «Український спортовий кружок», який діяв на базі Академічної гімназії та її філії; 1911 р. – спортове товариство для студентів вищих шкіл «Україна», «Змаговий союз», «Пласт» та ін. Велика увага приділялася підготовці українських учителів гімнастики (фізичного виховання). Активним учасником усіх цих процесів був Степан Гайдучок (13 березня 1890 р., с. Підтемне – 16 березня 1976 р., Львів).
Свою працю як учителя гімнастики (фізичного виховання) у гімназії Сестер Василіянок (1911–1913), приватній учительській жіночій семінарії Руського товариства педагогічного (1911–1912), дівочій школі імені Шевченка РТП (1911), він уміло поєднував з громадською діяльністю. Про цей епізод його біографії немає окремих ґрунтовних публікацій в українській історіографії. З огляду на це було підготовлено розвідку метою якої є комплексно проаналізувати педагогічну працю Степана Гайдучка напередодні Першої світової війни. В цьому й полягає новизна запропонованої публікації. Хронологічні межі дослідження охоплюють 1911–1914 роки, територіальні межі – Львів та Галичину.
Члени комісії з фізичного виховання серед українців у Галичині на педагогічний конгрес, що готувався у 1912 р. (не відбувся). Зліва направо: 1-ий ряд: Тарас Франко, Марія Негребецька, Євгенія Ясеницька, Аделя Рижевська, Степан Гайдучок, Іван Боберський; 2-ий ряд: Ліщинський, Петро Франко, Н, Коць. 1912 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Навчаючись в Академічній гімназії у Львові упродовж 1901–1910 рр., Степан Гайдучок познайомився з професором Іваном Боберським, який вплинув на формування його світогляду та вибір майбутнього фаху – учителя фізичного виховання. Упродовж вересня 1909 р. – травня 1910 р. Степан Гайдучок відбув державні студії з фізичного виховання у Празі. Такий факт принаймні зафіксований в особистому листку з обліку кадрів Степана Гайдучка, як викладача Львівського державного медичного інституту, датованому 1 червня 1946 р.. Докладних відомостей про згадувані студії віднайти не вдалося. Зважаючи на те, що до червня 1910 р. Степан Гайдучок навчався у восьмому класі Академічної гімназії, можна припустити, що це швидше за все, було декілька поїздок у Прагу, а можливо й у інші міста Європи, на спеціальні курси, на яких викладалися теорія, методика та практика різних видів спорту. На той час Степан Гайдучок отримав відповідні знання та вишкіл в «Українському спортовому кружку» та гімнастичному товаристві «Сокіл-Батько». Тому підсумком наполегливої праці стало те, що 28–29 грудня 1910 р. Степан Гайдучок склав державний іспит у Львівському університеті, здобувши фах учителя руханки (фізичного виховання), після чого отримав можливість працювати учителем фізичного виховання у школах та гімназіях з українською та польською мовами викладання. У «Свідоцтві Степана Гайдучка про здачу іспиту з фізичного виховання» зазначалося: «Ч./443. Свідоцтво вчительського екзамену з фізпідготовки. Гайдучок Степан – уроджений в Підтемнім в Галичині дня 13 марта 1890 p., покінчивши ц[ісарсько] к[оролівську] академічну гімназію у Львові, на підставі свідоцтва зрілості з 10 червня 1910 [р.] ч. 60, допущений до екзамену на підставі розпорядку ц[ісарсько] к[оролівського] Міністерства Освіти з дня 10. вересня 1870 р. /Дневник розп. № ІІ в./ в цілі виказати здібності виконувати фах викладача фізпідготовки в гімназіях і в учительських семінарах, складав цей екзамен перед підписаною ц[ісарсько] к[оролівською] екзаменаційною Комісією в днях 28 і 29 грудня 1910 р. з наступною оцінкою: Письменний екзамен /під наглядом/: відмінно. Практичний екзамен з фізпідготовки: відмінно. Усний екзамен з анатомії: задовільно. Усний екзамен з фізіології і ґiґієни фізпідготовки: відмінно. Усний екзамен з теорії фізпідтотовки: відмінно. На підставі вислідів екзамену підписана ц[ісарсько] к[оролівська] екзаменаційна Комісія визнала Гайдучка Степана за визначно здібного виконувати фах викладача фізпідготовки в гімназіях і вчительських семінарах, так в чоловічих, як і жіночих, з польською і українською мовами викладовими. У Львові, дня 29. грудня 1910 р. Директор ц[ісарсько] к[оролівської] Екзаменаційної Комісії; Проф[есор] Др. Генрик Кадий в[ласно] р[учно] Члени ц[ісарсько] к[оролівської] Екзаменаційної Комісії: Доцент Др. Евген Пясецкі, в[ласно] р[учно] Р. Квятковскі в[ласно] р[учно]».
Титульна сторінка книги Івана Боберського «Забави і гри рухові. Часть ІІ. Вісїмнайцять гор мячевих». Львів, 1905 р. З книгозбірні Степана Гайдучка (м. Львів).
Від лютого 1911 р. до липня 1913 р. Степан Гайдучок працював учителем гімнастики (руханки) у приватній учительській жіночій семінарії, дівочій школі імені Шевченка Руського товариства педагогічного (РТП) та гімназії СС Василіянок у Львові.
Налагодивши руханкову справу у гімназії СС Василіянок, Іван Боберський, надміру завантажений роботою у двох закладах і громадськими справами, вирішив скористатися переходом з цього навчального закладу на іншу роботу учителя німецької мови Людвика Саля й обмежитися викладанням німецької мови, а заняття гімнастикою передав спочатку Теодорові Полісі (викладав руханку у 1909/10 н. р.), а після нього – своєму найближчому учневі і вихованцеві Степанові Гайдучку. Це засвідчують звіти гімназії за 1910/11, 1911/12, 1912/13 н. р. та посвідка, видана 25 березня 1923 р. В останній зазначалося, що Степан Гайдучок викладав руханку упродовж 1910/11 – 1912/13 н. р., зокрема з 1 лютого 1911 р. до 1 липня 1913 р.. У 1913/14 н. р. у гімназії замість звичайної руханки Марія Турська почала проводити ритмічну руханку.
Інститут і гімназія СС Василіянок. Поштівка. Львів, вул. Потоцького, 95 (тепер вул. Генерала Чупринки). Kotłobułatowa I. Lwów na dawnej poctówce. – Kraków, 2006. – S. 139.
У другому півріччі 1910/11 н. р. Степан Гайдучок проводив заняття з руханки для учениць гімназії у гімнастичному залі товариства «Сокіл-Батько». Усі бажаючі вправлялися у двох відділах по одній годині тижнево. Учениці 1, 2 і 3 класів, які творили перший відділ, займалися в четвер з 17-00 до 18-00; 4 і 5 – у вівторок з 17-00 до 18-00. Як зазначалося у звіті гімназії за 1910/11 н. р., «При веденю години кладено вагу на прорух вільноруч і палицями. З приладів узгляднювано передовсїм щеблївку і лавчину, а вправи на них ведено після підручника L. M. Törngren-a: Lehrbuch der schwedischen Gymnastik. В програму майже кождої години входили забави і гри, з яких перероблено в віддїлї молодших учениць слїдуючі: Зелїзниця, Вуж, Міст, Млиньский камінь, Дрібушка, Стрілець, Жгут, Чорний лицар, Ястріб і квочка. З віддїлом старших перероблено: Пійма, Каблук, Турок, Ходи за мною, Подай дальше, Подорож, Визивач, Третяк». Нажаль, через брак відповідного спортивного майданчика, проводити заняття з гімнастики на свіжому повітрі не було змоги.
Обкладинка звіту дирекції гімназії СС Василіянок у Львові за 1912/13 н. р. З книгозбірні Степана Гайдучка (м. Львів).
У 1911/12 н. р. Степан Гайдучок викладав урок руханки для одного відділу дівчат два рази в тиждень у вівторок і четвер з 17-00 до 18-00. Восени, взимку і весною учениці займалися в гімнастичному залі товариства «Сокіл-Батько», що знаходився за адресою: вул. Руській, 20, а від травня 1912 р. і влітку на площі «Сокола-Батька» (знаходилася у Стрийському парку між сучасними вулицями Стрийською, Козельницькою та Івана Франка, інші назви – «Український город», національний форт; тепер стадіону не існує). Як і в попередньому навчальному році у програмі занять були ігри, зокрема «Хапко», «Визивач, «Тарабанна», «Пястучка», «Гилька». Степан Гайдучок опирався на німецьку та шведську спеціалізовану літературу з тіловиховання, а також на праці професора Івана Боберського. У звіті гімназії СС Василіянок у Львові за 1908/09 н. р. з’явилася праці останнього, як от «Ситківка», за 1909/10 н. р. – «Лавчина і щеблївка», за 1911/12 н. р. – «Прорух». Названі розробки, з деякими уточненнями та виправленнями, Іван Боберський видав окремими брошурами. Цими та іншими його навчально-методичними працями («Забави і гри рухові», (1904), «Забави і гри рухові. Часть ІІ. Вісїмнайцять гор мячевих» (1905), «Впоряд» (1909), «Забави і гри рухові. Ч. ІV. Ситківка» (1909), «Лавчина і щеблівка» (1910), «Прорух» (1912)) послуговувалися учителі руханки в гімназії СС Василіянок, зокрема Теодор Поліха, Степан Гайдучок і Марія Турська, а також провідники, провідниці та члени гімназійного «Дівочого спортового кружка» (ДСК).
Титульна сторінка звіту дирекції гімназії СС Василіянок у Львові за 1912/13 н. р. З книгозбірні Степана Гайдучка (м. Львів).
У 1912/13 н. р. уроки гімнастики проводилися Степаном Гайдучком в одному відділі два рази тижнево. Однак, щодо місць занять в гімназії СС Василіянок відбулися зміни. Восени і взимку уроки проводилися у гімнастичному залі гімназії, а вкінці весни і влітку перед шкільним будинком (упродовж 1906–1912 рр. гімназія знаходилася на вул. Я. Длуґоша, 17 (тепер вул. Кирила і Мефодія), 1912–1914 рр. – на вул. А. Потоцького, 95 (тепер вул. Генерала Чупринки)). Що ж до самої програми то «вправи ведено по укладови шведскому, який складає ся з 9 точок, що рівномірно перерухують цїле тїло. Замість шведских лавочок уживано звичайних а також домашні крісла заступали прилади до підпору. Вправи ведено методою L. M. Törngrena а також підручник Liedbecka був відповідно використаний. Весною і лїтом доповнювано годину змаганями в бігу на коротку віддаль і перероблено більшість гор бігових, як хапко, визивач, чорний лицар, перериваний король і т. д. Учитель використав при забавах і грах підручник І[вана] Боберского: Забави і гри. Ч. І».
Степан Гайдучок допомагав Іванові Боберському у гімназії СС Василіянок у становленню і розвитку «Дівочого спортового кружка». Разом з однодумцями у листопаді 1910 р. Іван Боберський заснував у гімназії спортовий кружок, метою якого було «розбуджуванє у учениць замилуваня до спортів через відчити і дискусиї та подаванє членам нагоди до вправлюваня ся в відповідних для женьскої молодежи родах спорту і рационального їх плеканя». До Першої світової війни кількість членів ДСК постійно збільшувалася: у 1910/11 н. р. їх було 31; 1911/12 рр. – 37, 1912/13 рр. – 40, 1913/14 рр. – 52. Протекторами (опікунами) ДСК були: у 1910/11 та 1911/12 н. р. – кваліфікована для середніх шкіл учителька польської мови, математики та історії природи Олена Бережницька; 1912/13 н. р. – заступник учителя, помічник директора, завідувач фізичного кабінету, учитель математики та фізики Володимир Адріянович; 1913/14 н. р. – заступник учителя, учитель природничих наук Олександр Тисовський. Очолювали кружок: у 1910/11 та 1911/12 н. р. – Софія Мацюраківна; 1912/13 та 1913/14 н. р. – Анна Остапчуківна.
Інформація про Степана Гайдучка на сторінках звіту дирекції гімназії СС Василіянок у Львові за 1912/13 н. р. З книгозбірні Степана Гайдучка (м. Львів).
У приватному архіві Степана Гайдучка збереглася світлина, датована 16 лютого 1912 р., де Іван Боберський з учителями та членкинями ДСК гімназії стоять на ковзанці. Світлину супроводжує підпис такого змісту: «Члениці спортового кружка приватної жіночої гімназиї СС Василиянок у Львові на совганці в 1912 р. Став товариства польського «Towarzystwo lwowskie łyżwiarzy і tennisistów» при вул. Пелчинській [тепер вул. Д. Вітовського. – А. С.] наліво від Кадетської вулиці [тепер вул. Героїв Майдану. – А. С.]. Зліва стоять: учителька [Олена] Бережницька, учениці Гнатюківна Ірена – старша дочка [Володимира] Гнатюка етнографа. Вийшла замуж за [Івана] Косаревича, проживала з ним по Першій світовій війні в Гамбурзі. [Іван] Косаревич то був в рр. 1918/1919 як Андрієвський в своїх спогадах писав: [Іван] Косаревич-Косаренко. [Іван] Косаревич десь по 1935 р. прислав «Соколови-Батькови» на викупно спортової площі 500 золотих польських. [Софія] Парфановичівна була лікарем жіночих недуг. Жила у Львові, написала популярний підручник про жіночі недуги. [Софія] Мацюраківна – дочка священника з Дорошева. Заміжна за інжінєром Брилинським. Лежогубська Ірина відтак по закінченні віденського університету учителька німецької мови в гімназиї Василиянок. [Ольга] Лисківна сестра композитора Лиско зі Стрия. ? [далі невідома. – А. С.]. [Ольга] Баричківна зі Щирця біля Львова померла перед 1920 роком. Професор [Іван] Боберський опікун кружка учив в цій гімназиї німецької мови до 1914 р.».
Педагогічну працю у гімназії СС Василіянок Степан Гайдучок успішно поєднував з викладанням в інших навчальних закладах Львова. Так, у 1911/1912 н. р. він навчав руханки на 1–4-х курсах приватної учительської жіночої семінарії Руського товариства педагогічного, яка містилася на вул. Мохнацького, 12 (тепер вул. Драгоманова). Оскільки окремого гімнастичного залу для занять не було, уроки відбувалися в рухівні українського гімнастичного товариства «Сокіл-Батько» на вул. Руська, 20. До спортивного залу, як зазначалося у звіті семінарії, учениці додали шлях довжиною близько 1 км. Це, зрозуміло, тягнуло за собою певні труднощі. Але іншого приміщення не було.
Учениці гімназії СС Василіянок під час зимових руханкових розваг на санках. Поштівка. Львів, 1910 р. Приватний архів Юрія Завербного (м. Львів).
Праця, у тому числі й Степана Гайдучка, у приватній учительській жіночій семінарії дала помітні результати у сфері тіловиховання. Так, на І Краєвому здвизі 10 вересня 1911 р. у Львові, учениці семінарії та дівочої школи імені Шевченка мали нагоду «доказати, як старанно плекають руханку і забави». Цього дня відділ учениць в сокільських одностроях під проводом Олени Степанів брав участь в урочистому поході, а також виступав з вправами на площі «Сокола-Батька». До речі, з нагоди сокільського здвигу учениці семінарії разом з ученицями гімназії СС Василіянок закупили 14 м2 землі для площі «Сокола-Батька». 10 лютого 1912 р. учениці «Спортової секції літературно-наукового кружка», який діяв у приватній учительській жіночій семінарії, провели руханково-вокальний концерт. На нього могли потрапити всі бажаючі мешканці Львова. У звіті шкіл Руського товариства педагогічного у Львові про це зазначалося наступне: «Вправи, співи і музика, попереджені ядерним вступним словом п[ан]ни [Галини] Ващуківної [тодішньої голови «Літературно-наукового кружка». – А. С.], випали бездоганно, а вже вправи галузками, виведені ученицями ІV. курсу, мали в собі так много естетичної принади, що остануть на довго в памяти видцїв. П[анн]а І[рина] Кахникевичівна доказала своєю грою на цитрі, як нїжно зміни почувань можна віддавати на тім симпатичнім інструментї». «Спортова секція літературно-наукового кружка» на площі «Сокола-Батька» винаймала для гри в ситківку відповідний майданчик.
У другому півріччі 1910/11 н. р. Степан Гайдучок також працював учителем руханки у дівочій школі імені Шевченка РТП. У його приватному архіві збереглася посвідка датована 9 березня 1923 р., у якій з-поміж іншого зазначено, що Степан Гайдучок проводив уроки руханки у цьому навчальному закладі 5 годин тижнево.
Учениці гімназії СС Василіянок під час зимових руханкових розваг на санках. Поштівка. Львів, 1910 р. Приватний архів Степана Гайдучка (м. Львів).
Працюючи учителем гімнастики у приватній учительській жіночій семінарії, дівочій школі імені Шевченка та гімназії СС Василіянок у Львові, Степан Гайдучок організовував та проводив руханкові вечори. Також пильно приглядався подібним заходам, давав свої поради та висловлював конструктивну критику. Так, 10 лютого 1912 р. відбувся руханково-вокальний концерт в рухівні «Сокола-Батька», який організували і провели учениці приватної учительської жіночої семінарії Руського товариства педагогічного у Львові. Степан Гайдучок висловив свої слушні критичні зауваги: «При вискоках бажаю коротшого витримуваня в присїдї. На естраду можна дати забаву, але відповідну до естради. Вправи на проважнї були дещо монотонні. Я на пописї в салї уникав би такого приладу. Вправи галузками були виконані в чорних одягах! Треба одягів ясних, веселого тла, яснїйшого освітленя. Лише дві вправи були можливі, три инші пригадували за дуже мухи в хатї. Галузками дасть ся гарні рухи зложити, але треба собі задати труду. Друга рука мусить також рушити ся. Голова, кадовб повинні взяти участь. Вежі? Я все за тим, щоби дївчата чарували нас принадою рухів і звинностию не силою. Зворот в зад? Я роблю в лїво. Як зачинати йти? Лївою ногою».
Учителі та члени «Дівочого спортового кружка» гімназії СС Василіянок на ковзанці. Зліва направо: Олена Бережницька, Ірена Гнатюківна, Софія Парфановичівна, Софія Мацюраківна, Ірина Лежогубська, Ольга Лисківна, Невідома, Ольга Баричківна, Іван Боберський. Львів, 16 лютого 1912 р. Приватний архів Степана Гайдучка (м. Львів).
Крім Львова, Степан Гайдучок їздив на руханкові вечори, які проводили інші українські середні школи Галичини. Так, 8 лютого 1912 р. він був присутнім на руханковому виступі учениць приватної жіночої семінарії в Коломиї. Докладний перебіг свята викладено ним на сторінках часопису «Діло».
З жовтня 1912 р. до липня 1914 р. Степан Гайдучок навчався на медичному факультеті Львівського університету. У липні 1914 р. він припинив навчання і був мобілізований до австро-угорської армії.
«Руханковий виступ заходом учениць приватної женської семинарії в Коломиї» – стаття Степана Гайдучка, опублікована 14 лютого 1912 року у львівському часописі «Діло». З фондів Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка.
Отже, проживаючи у Львові напередодні Першої світової війни, Степан Гайдучок свій педагогічний шлях розпочав із праці на посаді учителя гімнастики (фізичного виховання) у гімназії Сестер Василіянок (1911–1913), приватній учительській жіночій семінарії Руського товариства педагогічного (1911–1912) та дівочій школі імені Шевченка РТП (1911). Поштовхом до цього стало те, що він пройшов відповідний вишкіл під керівництвом Івана Боберського та 28–29 грудня 1910 р. склав державний іспит у Львівському університеті, здобувши фах учителя гімнастики. При підготовці до занять Степан Гайдучок використовував німецьку та шведську спеціалізовану літературу з тіловиховання, праці свого учителя Івана Боберського, багато експериментував, а також апробовував свої методики. Крім урочної програми організовував та проводив руханкові вечори. Таким чином популяризував тіловиховання, залучаючи до нього активну молодь. Також пильно приглядався подібним заходам не тільки у Львові, а й у інших українських середніх школах Галичини, давав свої поради та висловлював конструктивну критику. Свою педагогічну працю Степан Гайдучок успішно поєднував із громадською роботою в організаціях «Сокіл-Батько», «Україна», «Пласт».
Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512 с.
Сова А. Педагогічна праця Степана Гайдучка у Львові напередодні Першої світової війни // Народознавчі зошити. – Львів, – № 3 (165). – С. 674–684.
Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків, Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: sovaandrij1980@gmail.com
Львівська національна академічна чоловіча хорова капела Дударик
Львівська національна академічна чоловіча хорова капела «Дударик» вирушила у черговий благодійний тур містами Європи.
Зібрані кошти будуть використані на придбання безпілотників для 24 окремої механізованої бригади імені короля Данила, повідомили у капелі.
Хористи гастролюватимуть у Польщі, Німеччині та Австрії. Планують дати 8 концертів.
«Співатимемо з чудовими хорами з Франції, Фінляндії, Німеччини і Австрії та ще й Зоряною Кушплер і Сергієм Магерою! Дякуємо нашим ЗСУ, що маємо змогу концертувати, вчитись і жити! Дударик виховує по козацьки, тому знаємо, що коли є до чого жагота, то кипить в руках робота! Продовжуємо заробляти на літачок для 24 ОМБР тай культурно дипломатити», – зазначили у Дударику.
Там зазначили, що дякують Фонду Козицького, який надав автобус для здійснення туру. Завдяки цьому вдасться зекономити щонайменше 4 тисячі доларів, які будуть передані на безпілотник.
Окрім того «Дударик» запрошує на концерти 25 жовтня і 22 листопада у театр ім. Марії Заньковецької. Усі кошти від продажу квитків буде скеровано на придбання безпілотника для 24 ОМБР. Квитки та подробиці скоро!
Сьогодні завершуємо розповідати про історію зведення Львівського оперного театру. Першу частину про вибір місця побудови театру можна прочитати тут, частину другу про проведення конкурсу на будівництво – тут , третю про учасників конкурсу – тут, четверту про фундаменти – тут, п’яту про спорудження – тут, шосту про легенди – тут
Вигляд проспекту Свободи на початку XX ст. після побудови Оперного театру. Фото початку XX ст.
Реставрація
За роки існування театру багато чого змінилося як у самому будинку, так і навколо нього. Газові ліхтарі навколо споруди, при збереженні їх чавунних цоколів, на початках було замінено лампами розжарювання у вишуканих квітоподібних плафонах, які згодом поступилися стандартним дорожнім світильникам. Площу перед театром заасфальтовано, ліквідовано під’їзд до парадного входу. У 1952 році її реконструйовано, і на ній споруджено пам’ятник Леніну.
За час експлуатації споруда пережила дві світові війни і багато разів пошкоджувалась. Іншим став хімічний склад міського повітря в результаті автомобілізації, що прискорило процес руйнування кам’яної скульптури. Змінився рівень підземних вод, замулився дренаж. Вичерпався термін дії технічних систем; рівень обслуговування сцени не відповідав сучасним вимогам. Підвищені вимоги щодо пожежної безпеки вимагали також переобладнання залізної завіси та її зміцнення; неможливо було залишати дерев’яні підлоги на металічних балках в партері; потрібно було збільшити кількість
пожежних кранів. У театрі була недостатньо висока температура у холодні пори року.
Львівська Опера у нічному освітленні, 1920 – ті рр., фото М. Мюнца
В процесі поточних ремонтів потьмяніле золочення місцями зафарбовувалося або покривалося бронзою. Ліпнина внаслідок нашарування фарби втратила первісні чіткі форми. Живопис покрився верствою поверхневих забруднень, до того ж далися взнаки поспішно залатані пошкодження часів війни. Чудові скла з травленим орнаментальним малюнком у вхідних дверях лож частково було замінено фанерою, а частково зафарбовано. Бракувало плафонів світильників, бронзових дверних клямок, замків, деталей решіток.
На фасаді не вистачало скульптури над вікном третього поверху, коринфської капітелі колони, декоративної вази, маскаронів. Мідні скульптури були пошкоджені кулями та осколками, покрилися кіптявою. Центральний купол втратив мідне покриття. Відшаровувався тиньк. Цоколь з пісковику, внаслідок вивітрювання, розшаровувався та руйнувався.
Систематичні інструментальні спостереження (нівелювання II класу) велися за 28-стінними марками у 1969–1980 рр. За цей час найбільшу усадку дав правий задній ріг споруди (3,82 см), найменшу – правий передній (1,79 см). Не було помічено ознак стабілізації усадок. Внаслідок отриманих деформацій будинок театру ніби розколовся по діагоналі; портальна стіна, що відділяє сцену від глядацького залу, почала втрачати зв’язок з бічними несучими стінами, що стало основною причиною закриття театру на реставрацію у 1979 р., хоча технічно-економічне обґрунтування реконструкції та реставрації орієнтовною вартістю 4,6 млн. крб. було затверджено розпорядженням Ради Міністрів УРСР ще 21 жовтня 1975 р.
Для виявлення причин тривалих нерівномірних деформацій і складання кількісного прогнозу їх розвитку у 1980 р. проведено інженерно-геологічні вишукування, треті за історію театру. По контуру споруди було прокладено 10 свердловин глибиною 14 м, вирито 4 шурфи нижче відмітки закладання підошви фундаменту, відібрано і випробувано на міцність і стискання у лабораторних умовах 98 монолітів ґрунту. Виконано статичне зондування (14 пунктів), радіоізотопний каротаж (14 пунктів), обертовий зріз крильчаткою (10 випробувань), реєстрацію вібрацій на цоколі будинку (34 вимірювання). В лабораторії, поряд з класифікаційними показниками, досліджували механічні властивості ґрунтів (опір зрізу, модуль деформації, коефіцієнт консолідації, параметри повзучості) під статичними і динамічними навантаженнями.
Львівський Оперний театр, 1942 р. Фото: Fortepan
Тригонометричне нівелювання характерних архітектурних елементів споруди, висотне положення яких на період будови було відомим за архівними джерелами (вихідні репери збереглися), дозволило з точністю до 15% визначити розміри абсолютних деформацій основи – 55…72 см за 80 років з максимумом на правому передньому куті будинку.
У першу чергу було проведено роботи з відновлення дренажу. Для цього навколо театру вирито котлован. При цьому було ліквідовано пандуси бічних під’їздів. На зовнішніх стінах підвалів влаштовано надійну гідроізоляцію. Після засипки котловану стало можливим встановлення зовнішнього риштування для проведення реставрації фасаду. На влаштування риштувань та підмостків було витрачено приблизно 600 м3 деревини.
Львів, оперний театр, 1942 р.
Декоративні маскарони демонтовано та реставровано в умовах майстерні, а втрачені – виконано з цинку. Декоративні вази карнизу вирішено відлити з оргскла з наступним декоративним покриттям “під камінь”. Реставраційна практика довела надійність такої заміни, в той час як вапняк швидко руйнується в умовах сучасного міста.
З оргскла відлито також капітель східного фасаду, одну з декоративних фігур над архівольтом того ж фасаду і сильно зруйновані фігури геніїв на головному фасаді.
Повністю було відновлено ліпний декор фасаду. Для відновлення цоколю було застосовано сколівський пісковик як більш міцний і такий, що менш розшаровується. Вивітрена поверхня цоколя розчищена.
Оперний театр, 1940-1950-ті рр.
Мідні скульптури очищено від бруду і кіптяви, пробоїни заварено, виправлено вм’ятини. Металеві решітки, навіси, кронштейни ліхтарів реставровано ковалями з доповненням відсутніх фрагментів. Відремонтовано металоконструкції куполу і даху з влаштуванням додаткових ферм. На покриття даху і куполу використано 56 тон металу, в тому числі 26 тон міді.
Значної реконструкції зазнала підземна частина споруди. Це пов’язувалося з винесенням туди електропідстанції, котельної та розміщенням нових технологічних приміщень, а також буфету для глядачів і артистів.
На подвір’ї сусіднього театру ім. М. Заньковецької споруджено вентиляційну шахту, тому що стара опинилася у загазованій зоні, а також машинний зал електроприводів механізмів сцени і трансформаторна.
Львівський оперний театр та пам’ятник Леніну. Фото Анатолія Васильківського, 1956 р.
Великий обсяг робіт виконано під планшетом сцени: монолітні фундаменти під механізми, монолітні перекриття трюмів по прокатним балкам і колонам. З монолітного залізобетону виконана також стіна сейфу для декорацій.
У надземній частині основної реконструкції зазнав сценічний комплекс. Повністю були перепроектовані артистичні вбиральні, репетиційні, окремі кабінети адміністративно-господарчого призначення.
По осі симетрії на балконах 1 і 2 ярусів влаштовано приміщення звукоапаратної та світлопроекційної, в зв’язку з чим було змінено розміщення глядацьких місць. Змінено розклад місць у задній частині партеру і на балконі 3-го ярусу у зв’язку зі зміною габаритів нових крісел. Зараз всюди, в тому ислі і на балконах верхнього ярусу, встановлено м’які, більш зручні крісла. Загальна кількість глядацьких місць – 1020. Простір під оркестровою ямою звільнено від дерев’яних конструкцій, що існували раніше, і влаштовано подвійне перекриття: нижнє – залізобетонне і верхнє – дерев’яне. Попереднє перекриття підвалу над партером – дерев’яні дошки по металічних прогонах, як особливо вогненебезпечне, демонтували і замість нього виконали подвійне залізобетонне перекриття з простором, що використовується для витяжної вентиляції. Перепроектовані санітарні вузли розміщено на 1 і 4 поверхах.
Кімнати для куріння зосереджено тепер тільки на другому поверсі. Багато праці вимагало влаштування нових приміщень. З підвалів видалено 1500 м. куб. землі; влаштовано нові сходи до буфету з білокам’яною балюстрадою.
Львівський оперний театр, 1960-ті рр.
Багато робіт проведено у сценічній частині. Простір сцени шириною 23 м і висотою 27 м начинено зараз складними металевими конструкціями і механізмами. Серед них 60 підйомних механізмів, 300 електродвигунів. Для влаштування верхніх та нижніх механізмів сцени, міжярусних площадок та інших конструкцій витрачено більш ніж 300 т металу.
Роботи в інтер’єрі розпочалися з реставрації живопису дзеркального залу. Супрапорти було демонтовано і реставровано з риштування. Кожен квадратний сантиметр живопису було очищено від забруднень, укріплено, звільнено від пізніших записів і затоновано. Роботи також було проведено у вестибулі і глядацькому залі. Завісу пензля Генрика Семирадського реставрували в умовах майстерні. Для її перевезення необхідним виявився панелевоз і ескорт ДАІ – згорнута у рулон, вона мала у довжину аж 23 м. Залізну завісу було зміцнено відповідно до вимог пожежної безпеки.
Львівський оперний театр ім. І. Франка, фото 1976 року
На відновлення позолоти театру використано понад 5 кг золота. У стінах прокладено понад 500 км труб, кабелів та проводів.
Тільки після цього були виконані роботи по оздобленню. Було відновлено первісний вигляд дверей, що імітує цінні породи дерева. Малюнок наносився по точній копії первісного. Освоєно травлення орнаментів на склі.
Відновлено велику кількість втрачених бронзових деталей – кріплення килимів і дверних складних деталей люстр, бра, торшерів. За збереженими зразками відновлено плафони численних світильників.
Львівський оперний театр ім. І. Франка, фото 1976 року
Старанно відновлено давні театральні вішаки з окремими гніздами для парасольок і полицями для капелюхів. Для оббивки крісел і бар’єрів глядацької зали на спеціальне замовлення було виконано чисто вовняний плюш необхідного кольору.
При реконструкції глядацького залу намагалися повністю зберегти його акустику. Однак для влаштування бібліотеки під оркестровою ямою резонатор сферичної форми (“мандоліна”), з обшивкою липовими дошками було демонтовано. Висоту резонатора було зменшено з 2,0 м до 770 мм, в результаті чого він став пласким (т.зв. “гітара”), що погіршило його акустичні якості.
У 1984 р. у нішах вестибюлю встановлено погруддя О. Пушкіна, А. Міцкевича, Т. Шевченка, І. Франка, а у нішах фойє – М. Глінки, П. Чайковського, М. Лисенка, С. Гулака-Артемовського. їх автори – львівські скульптори Е. Мисько, Я. Чайка, Й. Садовський, О. Пилєв.
Львівський оперний театр, 1984 р.
Одночасно проведено реконструкцію площі перед театром. її підвищено і вирівняно. Укладено декоративне покриття з городенківського пісковику загальною площею 4000 м.кв. Було влаштовано квітник, обрамлений кам’яним профільованим бордюром, навколо пам’ятника Леніну. Пішохідна алея головної вулиці міста була органічно пов’язана з театром.
Проект реконструкції театру розроблено Львівським філіалом інституту “Діпроміст” та інститутом “Діпротеатр”, проект реставрації –Львівська КАРМ інституту “Укрпроектреставрація”. Геодезичні та інженерно-геологічні вишукування проведені Львівським філіалом “УкрДІІНТР”. Меблі запроектовано інститутом “Діпромеблі”.
Реставраційні роботи виконувала Львівська СНРВ майстерня за допомогою Одеської, Київської та Кам’янець-Подільської майстерень.
У реставрації скульптури брала участь також експериментально-художня майстерня Українського спеціального науково-реставраційного виробничого управління.
Вигляд на Львівський оперний театр, 2015 рік, автор Володимир Прокопів.
Роботи виконувалися висококваліфікованими спеціалістами багатьох профілей. Серед них – мулярі і каменярі, монтажники спецобладнання, електрики, сантехніки, теслі та покрівельники, маляри і тинькарі, альфрейники і столярі, позолотники і реставратори штучного мармуру, скульптури, художнього металу, живопису та багато інших.
Генеральним підрядником виступав БУ-18 тресту “Львівпромбуд”. Серед них: Львівські промислові об’єднання “Конвейєр”, “Автонавантажувач”, ГСКБ автонавантажувачів; заводи фрезерних верстатів, монтажно-заготівельний, автобусний, мотозавод, а також Саратовський завод театрального і бібліотечного обладнання, заводи важкого машинобудування у Красноярську та Електросталі (Московська обл.) та багато інших підприємств і організацій.
Всі роботи проводилися під постійним технічним і авторським наглядом як зі сторони замовника і самого театру, так і з боку проектних інститутів, що брали участь в розробці проектів реконструкції та реставрації.
У вересні 1990 було демонтовано пам’ятник Леніну, що стояв на площі перед театром. Наступний ремонт споруди і реконструкцію площі перед театром було проведено у 1999 році у зв’язку з самітом голів держав Центральної та Східної Європи.
Павло ҐРАНКІН, Євген СОБОЛЄВСЬКИЙ
Джерело: П. Ґранкін. Статті (1996–2007). – Львів: Центр Європи, 2010.
У жовтні відома українська співачка, заслужена артистка України, переможниця телепроекту «Голос країни» Оксана Муха дасть у містах України серію концертів, приурочених до Дня Захисників та Захисниць України. «Пісні нескореного серця» – так називається нова концертна програма виконавиці, яка є творчим, емоційним, щиросердечним відгуком на те, чим живе зараз Україна.
Графік концертів:
9 жовтня – Ужгород – Закарпатська філармонія.
10 жовтня – Івано-Франківськ – Драмтеатр ім. І. Франка.
12 жовтня – Тернопіль – Драмтеатр ім. Т. Шевченка.
18 жовтня – Луцьк – РЦ “Промінь”.
21 жовтня – Київ – МЦКМ (Жовтневий палац).
24 жовтня – Львів – Театр ім. М. Заньковецької.
“Пісні нескореного серця” об’єднають у собі як українські народні пісні та популярну класику естрадної пісні, так і нові твори, створені для Оксани Мухи. У цих піснях – душа українців, їхня природа, філософія, доля і звитяга.
Оксана Муха
Рівно рік тому Оксана Муха і її команда анонсували концерти до Дня Захисників та Захисниць України на Донбасі. Тоді, у жовтні 2021-го, співачка вітала піснею наших воїнів і співгромадян у Маріуполі, Краматорську, Сєвєродонецьку та Лисичанську.
— Це були дуже потрібні, дуже душевні концерти – для тих наших земляків, які на сході України від 2014-го щоденно боролися за право бути українцями, – пригадує Оксана Муха. – Так багато змінилося за останні півроку… Уже немає того Драмтеатру у Маріуполі, де ми виступали… Та найважче мені думати про те, чи вижили ті, кого я зустріла у Донецькій та Луганській областях у жовтні-2021?.. На концертах «Пісні нескореного серця» я буду говорити про те, що відбувається, – піснею, словом, емоціями. Найбільше прагну підтримати українців на дусі у ці надзвичайно тяжкі для нашої нації дні.
Концерти Оксани Мухи «Пісні нескореного серця» будуть благодійними. Зібрані кошти підуть на підтримку Збройних Сил України. Організатор виступів – компанія «BIGSHOW Agency».
В п’яницю, 23 вересня 2022 року, відбулася веб-конференція «Порятунок культурної спадщини під час надзвичайних ситуацій. Допомога та міжнародна співпраця». Подія видалася непересічною, адже на неї зареєструвалося майже 300 учасників і учасниць, що представляють інтереси закладів культури України.
Організатором конференції була Громадська ініціатива «Центр порятунку культурної спадщини», яка принагідно прозвітувала про сім місяців своєї діяльності та заявила про продовження своєї діяльності надалі як юридично зареєстрованої громадської організації. У партнерстві з Українським центром культурних досліджень, Благодійним фондом родини Нагірних, Центром історичної пам’яті, Центром мистецтв «Арт-Простір», Українським фотографічним товариством було проаналізовано: як установи культури справляються з викликами війни, які мають кооперації з колегами, які залучають ресурси для допомоги.
Модерував захід член команди Центру порятунку культурної спадщини та регіональний представник Українського центру культурних досліджень Ігор Гармаш.
В межах двогодинної конференції досить динамічно виступили спікери від Українського національного комітету ІКОМОС (Міжнародна рада з охорони пам’яток та історичних місць), Управління охорони об’єктів культурної спадщини Департаменту архітектури та розвитку містобудування Львівської обласної державної адміністрації, Фонду збереження сакрального мистецтва України (Вашингтон, США), Музею Варшавського повстання (Комітет допомоги українським музеям), Національної бібліотеки Латвії, Канадської коаліції культурної спадщини України, програми House of Europe.
Особливу цінність мали виступи представників закладів культури, що перебували чи й перебувають наразі в умовах окупації, активних бойових дій: Запорізького обласного краєзнавчого музею, Відділу культури і туризму Конотопської міської ради, Національного історико-культурного заповідника “Гетьманська столиця”, Охтирського міського краєзнавчого музею, Відділу культури, молоді та спорту Дергачівської міської ради, Чернігівського історичного музею імені В.В. Тарновського. Їх досвід є неоціненним!
Власне, заявленої мети – привернути увагу культурної спільноти до питань порятунку об’єктів культурної спадщини та мистецьких колекцій організацій культури під час воєнних дій було досягнуто, а також відзначена надзвичайна важливість підтримки і допомоги, яка була надана у цей, важкий для нашої країни , час, міжнародними спонсорами та організаціями. В результаті обговорень почали створюватися нові проєкти співпраці.
Центр порятунку культурної спадщини взяв на себе зобов’язання і надалі забезпечувати організації, що зареєструвалися на конференцію, корисною інформацією про можливості підтримки та розвитку.
За своє життя він пройшов пішки відстань, яка в три рази перевищує довжину екватора. Протягом багатьох років він прищеплював тисячам туристів, яких він водив у свої подорожі, ідеї активного туризму, поєднані з пристрастю до краєзнавства, охорони природи та пам’яток мистецтва.
Мечислав Орлович (пол. Mieczysław Orłowicz; нар. 1881, Комарно — пом. 1959, Варшава) — польський доктор права, пристрасний мандрівник і популяризатор активного туризму. Засновник Академічного туристичного клубу у Львові, що діяв серед студентської молоді та науковців у 1906-1933 рр. М. Орлович був активним туристом до останніх років свого життя.
Мечислав Еміль Орлович
М. Орлович написав більше сотні туристичних путівників, а після його смерті у 1970 р. вийшла друком об’ємна книга «Мої туристичні спогади», розділ з якої пропонується шановним читачам. Перед цим фрагментом М. Орлович досить живо і барвно описує товариське життя у Львові на зламі XIX-ХХ століть, приділяючи особливу увагу вбранню львів’ян, але зі значною долею іронії. Справа в тому, що «захворівши» туризмом ще у шкільному віці, під час навчання в університеті він спробував привнести ці ідеї на львівський ґрунт, але зіштовхнувся з величезними проблемами і незрозумінням. По-перше, львів’яни за будь-якої потреби старались пересуватись по місту фіакрами, фаетонами, каретами і трамваями, вважаючи, що пішки ходять тільки бідняки і селяни. По-друге, тогочасна консервативна мода у нашому місті аж ніяк не сприяла фізичним навантаженням!
Чоловіки носили маринарки [1], галстуки (або метелики) і сорочки з твердо накрохмаленими комірцями, на голові – циліндри або крислаті капелюхи. Жінки носили довгі сукні та плаття зі шлейфами і все ще туго стягували живіт і грудну клітку корсетами, що значно утруднювало дихання. На ногах чоловіки носили лакерки [2], які страшно пекли ноги, а жінки мали шнуровані черевички на високих каблуках. Їх можна побачити на старій львівській рекламі.
Старовинна реклама взуття на вул. Театральній
На перешкоді планам Орловича була теж консервативна мораль львів’ян – незаміжні дівчата могли прогулюватись і подорожувати тільки у супроводі дорослої особи. Тож якщо у студентських мандрівках бували панянки, то тільки у супроводі строгих матрон, для яких треба було замовляти якийсь транспорт – в околицях Львова щось типу фаетону, а от, наприклад, для подорожі на Скелі Довбуша в Бубнище – сільські підводи, викладений сіном.
Мечислав Орлович.Початки спорту і туризму у Львові
(Переклад з польської мови – Zommersteinhof. Світлини підібрано відповідно описуваному часу).
«Оскільки я вже говорив про культурні розваги протягом перших двох років мого навчання на праві, я перейду до теми, яка мені набагато ближча, а саме до прогулянок і подорожей, які я організовував тоді в дуже скромному обсязі, деколи у ближчі, деколи у дальші околиці Львова. Добрих намірів мені не бракувало, але бракувало двох інших елементів, які, на мій погляд, були необхідні для подорожей. У мене було лише багато часу та багато добрих намірів, але не було грошей і компанії. А самотні подорожі не були тоді і не належать сьогодні до моїх уподобань. Мої кошти, які надсилав батько на утримання, були дуже скромними. Мій батько надіслав гроші безпосередньо пані Пешковській за винаймання кімнати, холостяцької з усім утриманням, що коштувало близько 50 гульденів. Крім того, батько покривав вартість одягу, білизни і взуття…
На мої розважальні потреби у Львові я отримував лише 5 флоріанів на місяць, і оскільки я нічого не заробляв, ці 5 флоріанів були всім моїм капіталом для розваг усіх видів, включаючи театр і концерти. Ця сума була невеликою, щоб заощадити на поїздки, враховуючи, що австрійські залізниці тоді були відносно дуже дорогими порівняно з цінами не лише продуктів, але й одягу, білизни тощо. Саме тому, вважаючи будь-які дальші подорожі “кислим виноградом” з відомої байки [3], я навіть ними не цікавився. Поїздки в Карпати, які мене найбільше приваблювали, я міг замінити прогулянками по околицях Львова. І дійсно, я досяг того, що протягом двох років побував хоча би по одному разу, і то тільки у літній сезон, в найпопулярніших місцевостях для святкового відпочинкового руху.
Поштівки ХІХ-ХХ століть з Брюховичів, Зимної Води, Янова і Винників
А були ними: Брюховичі біля Львова, що лежать на лінії Львів-Жовква, Зимна Вода, розташована найближче до Львова (10 км) по дорозі на Перемишль і Краків, Янів [від 1946 року це місто тимчасово носить назву Івано-Франкове], який серед усіх тих місцевостей мені найбільше подобався через став з площею понад кілометр і човнами напрокат, і, нарешті, Винники на шосе до Перемишлян, яке бігло на схід від Львова через мальовничі горбисті і лісисті околиці, що належали до масиву Львівсько-Люблінського Розточчя, північна частина якого відома лише як Люблінське Розточчя. Ця місцевість була найгарнішою, але найбільш важкодоступною, оскільки залізниця тут була побудована набагато пізніше. Від личаківської рогатки [4] треба було починати піший марш, а місцеві гостинці [5], посипані вапняковим камінням, були найбільш запорошеними з усіх доріг навколо Львова. Дорожній пил був дрібним і білим, як борошно, дуже нездоровим для легень, ще й бруднив одяг. Тому ми уникали ходити по шосе в спекотну погоду, так само як і в сезон дощів, коли біле вапнякове болото нищило наше взуття.
Личаківська рогатка на початку XX сторіччя
Дуже характерно, що якби серед невеликої групи колег з університету чи гімназії я знайшов хоча б одного товариша піших подорожей, то з радістю проводив би з ним цілі неділі в проходах по околицях Львова, не користуючись залізницею. На жаль, я не зміг знайти такого товариша, хоча намовляв до подорожей приблизно 60 осіб. До того ж у цій пропаганді я обмежувався лише чоловіками. Я навіть не намагався залучати дівчат. Я знав, що мені відразу дадуть відповідь, що жінки для походів надто слабкі – як стверджували тодішні медичні авторитети, – до того ж їм не годиться ходити у походи в чоловічій компанії з огляду на громадську думку. На жаль, тодішня громадська думка була в цій сфері невблаганна. Молоді панни і віднедавна заміжні жінки могли брати участь у змішаних поїздках лише під опікою матерів, тіток, старших сестер, якщо ці сестри були заміжні, та їхніх чоловіків. Це призводило до значного збільшення витрат на залізницю та фурманки. Тісні чобітки і ще більш тісні черевички зі шнурками сковували свободу рухів наших пань, надзвичайно утруднюючи їм пересування.
Жінки в Татрах. Кольорові світлини Ст. Криговського (1910-1912 рр.) Джерело: Dawne Tatry w kolorze
Оскільки атракцією подорожей були флірт, забава і фуршетні смаколики, то з собою бралося музикантів і навіть оркестрові ансамблі з кількох осіб, які грали до танців за досить високу плату і яким відшкодовувалось вартість залізничних квитків і доїзди фурманками в обидві сторони. Крім того, їхали бочки з пивом (26 л) та відповідна кількість бутербродів, що складалися переважно з булочок, шинки, ковбас та різнорідної вудженини. Горілки та вина уникалось, бо досвід минулих років навчав, що між хмільною молоддю виникають різноманітні конфлікти, які псують цілу забаву.
Організовані виїзди влаштовувала Братня допомога студентів Політехніки [6] або Академічна читальня [7]. Організатори розраховували радше на танцювальну забаву на свіжому повітрі, ніж на прибуток, оскільки витрати завжди були чималі. Але й від прибутку не відмовлялися, особливо якщо поїздку організовувало котресь з академічних кіл Товариства народних шкіл, яке спрямовувало отримані кошти на освітні акції на селі. Натомість неорганізованими були зазвичай недільні поїздки до Брюховичів, Янова чи Зимної Води як найпоширеніших напрямків недільного приміського туризму. Тоді організаторами виїздів були менші товариські групи близьких між собою людей, т. зв. група людей, які «бувають» в певному домі. «Бування» певної групи чоловічої молоді, переважно зі студентських сфер, відбувалося в період, коли в даному домі були, як тоді казали, панни на виданні. Після видання таких панянок заміж ініціатива забав і товариських посиденьок даного дому, а отже батька родини і мами, звичайно припинялась. Припинялись теж і мішані поїздки, але їх знову розпочинали інші групи. Проте це аж ніяк не були мандрівки в нинішньому розумінні цього слова. Сьогодні, наприклад, у неділю ви <…> проводите цілий день під час довгих, деколи 30-кілометрових мандрівок лісовими дорогами. Тоді мандрівки не були такими довгими.
Загалом від вокзалу ніхто не віддалявся далі, ніж на один кілометр. Ці два кілометри становили всю туристичну частину подорожі. Іноді в місцевості з озером чи ставом, наприклад у Янові, після прибуття на станцію подорожуючі пересідали одразу на човни, на яких разом взятих було не більше 50 місць.
Лазєнки (тобто купальні, купальний павільйон), Поштівки 1899 і 1911 років.
Півсотні щасливчиків доривалось до цих човнів, вартість винаймання котрих покривали всі учасники подорожі; веслувалося 2-3 години. Звільнені човни одразу ж займали наступні аматори веслування, які чекали у хвості черги. Хочу додати, що вітрильників на ставі в Янові я тоді не бачив, а про байдарки не тільки не чули, але навіть назва ця не була нікому відома. Напрокат були тільки веслувальні човни, при чому веслувало 2 або 4 особи. Задоволення від веслування було великим, але це не був спорт, веслувалося переважно для флірту.
Катання на човнах. Тематична світлина 1900 року
У місцях, де не було води, наприклад у Брюховичах, для мандрівників залишався тільки ліс. У цьому лісі за кілометр від вокзалу був ресторан (другий ресторан, менший, був прямо на вокзалі), де після подолання цього кілометру люди сідали до підвечірку і танцювали під звуки оркестру, привезеного зі Львова. Хто міг собі дозволити, замовляв сосиски з великим пивом, як улюблену страву на такого роду виправах.
Ресторан Адольфа Коске у Брюховичах. Напис на рекламі: «Ресторан – Бар – Дансінг. А. Коске в Брюховичах – один з найстаріших гастрономічних закладів у Брюховичах, пам’ятаючи про свою почесну традицію, також і цього сезону докладає зусиль, щоб зробити перебування відпочивальникам приємним. Досконала кухня (обід із 3-х страв 1 злотий 40 грошів) та чудовий салонний оркестр є достатнім стимулом для відпочивальників, які бажають добре провести час.»Ресторан на вокзалі у Брюховичах. Фрагмент поштівки 1899 р.
Економні люди не їли сосиски в ресторані,.. а розкладалися під найближчими до вокзалу деревами (в цьому випадку туризм обмежувався подоланням 100 метрів туди-сюди) і протягом 2 чи 3 годин споживали там привезені припаси. У цих імпрезах першу роль відігравали матері дочок на виданні, бо ж вони попередньо протягом цілої доби повинні були готувати провіант: печених курчат, а то й цілих курей, або качок чи гусей, а також м’ясну нарізку, гірчицю, масло, хліб, булки, як виняток, тістечка, пряники або різного роду сухарики.
Пікнік на природі. Світлина кінця ХІХ ст. Джерело: gallery-veloena
Після споживання цього всього починались танці у залізничному або подорожньому ресторані, що тривали до заходу сонця. Потім кілька сотень людей, які протягом дня приїжджали різними потягами, скупчувалися в одному зворотному потязі, що створювало неймовірну тисняву. Весь цей натовп, стиснутий, як оселедець у бочці, з настанням темряви повертався до міста і розбрідався по будинках. Відвідування кав’ярень для додаткових бесід після повернення тоді ще не було прийнято, в кожному разі не у мішаному товаристві. Часом пані йшли додому, кавалери заходили до кав’ярні не стільки випити кави, скільки почитати газети, які львівські кав’ярні, слідом за віденськими, мали на той час у величезній кількості. Ті та інші грали в кав’ярні у більярд, карти чи шахи. Найбільшою популярністю користувався більярд. Так закінчувалася недільна подорож. Подібні мандрівки насправді не були подорожами в туристичному розумінні цього слова, оскільки вони не давали ані руху на свіжому повітрі, ані не розширювали ваших краєзнавчих знань. Якби кількість кілометрів від цих поїздок скласти разом, загальна сума за рік не перевищила би більше як в середньому 15 км. Не було це багато.
Кілька років по тому я пройшов туристичний вишкіл настільки, що дивився на подорожі того часу з жалем, тим не менш, мушу ствердити, що вони були початками пішого туризму, і, як і всі починання, вони були організаційно важкими і ще дуже далекими від того, що практикувало вже моє покоління у 1905-1910 роках.
Подорож АКТ на Чортові Скелі, 1906 рік. Світлина з книги М. Орловича
У наступні роки робота з розвитку туризму йшла вже як по маслу, ворота були відкриті, популярність туризму та інтерес до нього зростали з року на рік при моїй досить видатній співучасті. Протягом тих років з повного пігмея, який навіть не був пішаком у туризмі, я став одним із діячів, які керували туризмом і робили свій потужний внесок у його розвиток.»
У психології: механізм «кислого винограду» – це захисний механізм людини, який полягає в знеціненні вартості недосяжних (з її точки зору) цілей. Назва походить з байки Езопа «Лисиця і виноград».
В п’ятницю, 30 вересня 2022 року, в рамках циклу презентацій, присвячених життю та творчості Юліана та Альфреда Захарієвичів, які організовує Львівський Фотомузей, УФОТО та Науково-технічна бібліотека НУ “Львівська політехніка” 16 вересня ц. р. буде виголошена підсумкова доповідь доцента к-ри історії УКУ п. Ігоря Жука, за темою “Захарієвичі, батько й син: родинний диптих в архітектурному краєвиді 1870–1910-х”.
Захід відбудеться в залі Науково-технічної бібліотеки НУ «Львівська політехніка» (вул. Професорська, 1), початок – о 16.00.
Батько – засновник тогочасної львівської архітектурної школи, її харизматичний лідер за доби історичних стилів. Син – найбільш обдарований серед представників цієї школи за часів сецесії, неокласицизму та раннього модернізму. Мова піде про професора Юліана Октавіана Захарієвича (1837–1898) та про Альфреда Захарієвича-молодшого (1871–1937), про дві великі постаті в архітектурі новітнього часу. Тема доповіді – «Захарієвичі, батько й син: родинний диптих в архітектурному краєвиді 1870–1910-х рр.».
Пропонований дискурс будуватиметься на порівнянні творів двох майстрів: будівлю Львівської політехніки, творцем якої був Захарієвич-старший, буде співставлено з будинком торгово-промислової палати, найбільш знаним з проєктів Захарієвича-юніора; неоромантичні вілли та сакральні об’єкти, проєктовані Юліаном Захарієвичем – з монументальними кам’яницями, розрахованими на нову міську еліту, а також з залізобетонними мостами, які спорудив його син Альфред.
До та після лекції гостинно частуватиме Кава Старого Львова. Вхід вільний.
«День народження Запорожця» у Львові 7 серпня 2020 року
В суботу, 1 жовтня 2022 року, о 12.00 у Львівському музеї техніки «Ретро гараж» (Історична будівля «австрійського» трамвайного депо, вул. Вітовського, 57а) відзначатимуть 62-річницю випуску Першого українського малолітражного авто “Запорожець ЗАЗ-965” з конвеєра Запорізького автомобільного заводу.
В народі це авто люб’язно звуть “Горбатим Запорожцем”. Організатори: Львівський історичний музей, ГО «Ретровики Львова».
«День народження Запорожця» у Львові 7 серпня 2020 року
У програмі:
Цікаві уроки для школярів із вивчення «Правил дорожнього руху» від працівників львівської поліції;
міні–лекція про історію випуску ЗАЗ-965 (переможців вікторини із знання Правил прокатають на «Горбатому Запорожці»);
презентація Львівського авто ЗАЗ-965, який цього року вперше презентував Україну на ралі історичних авто в Монте-Карло;
виконання Гімну «Запорожцю» у виконанні «Піккардійської терції»;
частування великим святковим тортом.
«День народження Запорожця» у Львові 7 серпня 2020 року
Довідка. ЗАЗ-965 «Запорожець» — перший серійний український автомобіль, який випускався на Запорізькому автомобілебудівному заводі «Комунар» з 1960 по 1969 роки. Позиціонувався як малолітражний автомобіль. Вартість ЗАЗ-965 1800 радянських карбованців, з роками ціна авто змінювалася, але завжди була еквівалентна 1000 пляшкам горілки. Тобто, ЗАЗ-965 можна було придбати за суму, приблизно відповідну 20-ти офіційним середнім по країні розмірами заробітної плати.
«День народження Запорожця» у Львові 7 серпня 2020 року
Для багатьох радянських сімей саме «Горбатий Запорожець» став першою в житті машиною. Він відрізнявся фантастичною прохідністю. За свій «іграшковий» вид, дешевизну і конструктивні недоліки він часто ставав об’єктом жартів. «Горбатий» був постійним героєм анекдотів, в яких він стикався з пихатим 600-м «Мерседесом», боявся собак і ганьбив всю сім’ю. Але народної любові все ж було куди більше…
Осінь 1620 року виявилась чи не найбільш гнітючою та похмурою в історії Львова. Пов’язано це було зовсім не з традиційною сирістю та тривалими дощами, а з політичною ситуацією у регіоні, державі, а тому і в місті. Впродовж вересня-жовтня тривала одна з найбільших сутичок за всю історію протистояння Речі Посполитої й Османської імперії – битва під Цецорою. На сучасних румунських територіях зійшлися тоді потужні армії, очолювані талановитими воєначальниками.
Війська Зигмунда ІІІ програли, коронний гетьман Станіслав Жолкевський загинув на полі битви, а польний гетьман Конецпольський, як і багато інших військових, потрапив у полон. Можна собі уявити долю рядових воїнів, якщо під кінськими копитами опинилися високі чини. Відтак брак ресурсу для захисту тилів. Турки також не мали сил для масованого наступу, але татари все ж зробили декілька рейдів в глибину території Речі Посполитої.
В. Еліяш-Радзіковський. Загибель гетьмана Жолкевського. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Окраїни в огні, Львів під ударом
Сучасники описаних вище подій, а також історики пізнішого часу, одноголосно зазначали, що Річ Посполита давно не бачила подібної бійні. Під Цецорою дійсно було розбито значні військові сили. Багато відомих діячів знайшли там смерть, ще більше їх потрапило у полон. Цим поспішили скористатися татари. Ярослав, Вишнівець, Дубро, Остріг, Заслав – в околицях цих та багатьох інших містечок можна було побачити по цій битві татарські війська. Вони перетворювали в попіл житла місцевого населення, їхні господарські споруди, а самих людей захоплювали в полон і гнали, разом з худобою, як здобич. Зустрічаються свідчення про потугу у понад 50 тисяч татар, які після битви під Цецорою рушили в напрямку Покуття, Львівщини і т.д.
Станіслав Любомирський. Фото з https://pl.wikipedia.org/
Тоді виявилося, що в наявності не так багато військової сили, яку можна організувати для чинення відсічі татарам. Мова лише про декілька рот, які базувалися у Городку, Львові і Старому Селі. Над ними стояв краківський староста, майбутній руський воєвода Станіслав Любомирський. Його ставка була у Львові. Любомирський пізніше змагатиметься з Сагайдачним і Ходкевичем за звання найбільшого героя Хотинської війни, але в 1620 році його ситуація була не дуже. Він мав дві роти, три було в Городку і ще одна, оточена татарами, в Старому Селі – ці скромні сили й відповідали за спокій та порядок у регіоні.
Монахи з іконами, монахи з мушкетами
Уже 15 жовтня жителі міста Лева могли бачити під стінами міста вогні, запалені татарськими військами. До Львова, в якому лунали церковні дзвони, сповіщаючи про тривогу й небезпеку, сунули мешканці приміських теренів. У середині вже готувалися до оборони. На валах були міщани, але також селяни, шляхта, навіть монахи. Тогочасний руський воєвода Іван Данилович був особисто присутній на місці оборони новозбудованої вежі при бернардинському костелі (сьогодні храм св. Андрія УГКЦ).
Руський воєвода Іван (Ян) Данилович. Фото з https://uk.wikipedia.org
До оборони дійсно було залучено представників найрізноманітніших категорій. У тому числі, ченців. До прикладу, домініканці з селянами готувалися обороняти місто зі сторони храму Марії Магдалини (сьогодні органний зал). Бернардинців задіяли до копання окопів, також вони були озброєні мушкетами. Інші монахи вдавалися до більш типових для них дій: хтось звертався по допомогу до Бога, кармеліти босі організували молитовну ходу і з іконами та реліквіями пройшли вулицями міста, сховавшись за львівськими фортифікаціями від неприятеля.
Людолови
Під Львовом татари стояли близько тижня. Очевидно, їм бракувало сил для штурму добре украпленої фортеці. Татари в принципі не любили цим займатися, але й в оборонців бракувало ресурсу, щоб нападників прогнати. Ситуація дещо змінилась 18 жовтня, коли підійшли роти, які базувалися в Городку. Щоправда, їх одразу перекинули на допомогу оточеним в Старому Селі. Там ворога вдалося застати зненацька і розбити. Добрі вісті швидко долетіли до Львова і люди почали виходити з міста й поволі повертатися до своїх домівок. Вони й не підозрювали, що татарські війська також отримають підкріплення і зроблять новий напад. Відтак багатьом нещасним й надмір безпечним жителям львівських околиць випала доля поповнити і так чимале награбоване багатство татар.
Взяття ясиру. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Тут важко говорити про точні цифри, але зустрічається інформація, що, в результаті набігу після битви під Цецорою, татарам вдалося захопити близько 100 тисяч полонених. На долю цих бідолашних людей випало надто багато неприємностей, адже, крім самого полону і розриву з домом, їм довелося пішки йти до Криму. Враховуючи, що на вулиці була осінь, а дорога їх чекала довга, можна стверджувати, що подолали її далеко не всі.
Львів, що зберіг свою неповторну атмосферу навіть в обіймах радянської імперії, був своєрідним феноменом. Кав'ярні, які в Європі є невід'ємною частиною міського життя, у...
