Організували захід Благодійний фонд “KAVA” та українська боксерська промоутерська компанія, К.О.Promotions за сприяння начальника Львівської ОВА Максима Козицького.
Про це повідомив організатор заходу Орест Кавецький.
На події представили унікальні лоти, виручені кошти з яких скерують на закупівлю дронів для українських бригад та спецпідрозділів.
Загалом вдалось зібрати 1 млн 400 тисяч гривень.
В рамках Благодійного проєкту “Пташки Перемоги” чергова партія дронів невдовзі відправиться на передову.
“Від своєї сім’ї висловлюю слова вдячності за нагороди від бойових бригад, які, звісно ж, мотивують на подальшу працю задля Перемоги України”, – зазначив Кавецький.
Для справжніх поціновувачів на недільних кавових шпальтах кілька ідей як зіпсувати собі не тільки улюблений напій, а й фігуру та нашкодити здоров’ю. Звісно що разом з нашим хорошим партнером Торговою Маркою Кава Старого Львова, ми таке не робимо і п’ємо тільки добру каву.
Багато хто з нас розпочинає свій день з горнятка кави. Кофеїн може підняти ваш рівень енергії, але якщо вибрати один із найшкідливіших кавових напоїв, замість користі ви отримаєте величезну кількість калорій, насичених жирів і цукру.
Це може бути смачно, але точно не корисно для вашої фігури. Видання eatthis.com поспілкувалося з дієтологом Емі Шапіро, щоб зрозуміти, чому напій, який має безліч корисних властивостей, може стати таким шкідливим.
Кава Афогато
Шапіро пояснила, що найбільш нездоровим варіантом є змішана кава з льодом.
“Хоча культура кави стала невід’ємною частиною нашого повсякденного життя, її можна перетворити на щось дуже шкідливе, коли замість корисної кави, багатої на антиоксиданти, ви отримуєте десерт у склянці. Напої, що містять сиропи, добавки на кшталт печива, шоколадної стружки, карамельного соусу та збитих вершків, можуть смакувати чудово, але це більше десерт, ніж кава”, – пояснює Шапіро.
Окрім того, що ці напої часто нагадують складові морозива, Шапіро підкреслює високий вміст цукру, який зближує їх з десертами.
“Деякі з цих напоїв можуть містити до 70 грамів цукру – це приблизно 17,5 чайних ложок в одній порції, що перевищує нашу добову норму на 11 ложок”, – зазначає вона.
Для порівняння, великий гарячий фадж-сандей містить 73 грами цукру – майже таку ж кількість, як у зазначених кавових напоях.
Кава Кон-панна
“Регулярне вживання кави в такій формі може спричинити збільшення ваги, діабет, серцеві захворювання, гормональні порушення, карієс та навіть безсоння”, – застерігає Шапіро.
Ознаки того, що ваш кавовий напій може бути нездоровим, криються у його описі. Якщо ви бачите слова на кшталт “карамельний соус”, “збиті вершки” чи “заморожена кава”, будьте обережні. І якщо в описі є лише натяк на каву, варто замислитися.
Шапіро зазначає, що середній напій часто містить близько 70 грамів цукру, а деякі варіанти кави з льодом можуть мати навіть більше.
Отож, зрештою ви можете вживати будь-які кавові напої, але справжня кава має бути чорною як ніч і гарячою як вогонь!
Адже пісні DOMIY вже встигли стати хітами та тривалий час залишаються в трендах YouTube, а також на них знято тисячі відео в TikTok.
“У ніжний та ліричний голос DOMIY не можливо не закохатися, адже він закарбовується в серці з перших нот! Приходьте та переконайтеся у цьому наживо самі. На вас чекає незабутня атмосфера, зіркові гості та музика, яка лунає прямо з серця! Буде “тепло так”…”, – запрошують у концертній агенції.
У Музеї етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України вперше оцифровують автентичні писанки кін. ХІХ — поч. XX ст. Результат проєкту «Українська писанка в європейському культурному просторі» представлять у жовтні 2024-го. Це буде інтерактивний двомовний сайт (українською та англійською) із зображеннями та детальними описами понад 250 пам’яток, для 50 з яких створять 3D-моделі.
Найдавніші писанки в колекції, що налічує майже 13 000 предметів, походять з Опілля (1882 р.), Гуцульщини (1890 р.), Поділля (1891 р.) та Волині (1894 р.). Збірку почав формувати Музей Наукового товариства ім. Шевченка, перший на Галичині український музей, з нагоди заснування у 1895 р.
Процес фотофіксації писанок
Досі до цих раритетних пам’яток мали доступ лише окремі дослідники та музейні працівники. Тож сьогодні команда проєкту активно опрацьовує матеріали та готує їх для публікації на майбутньому вебресурсі. Уже вдалось оцифрувати 35 писанок, які згодом з’являться у вигляді 3D-моделей. Це пам’ятки з Бойківщини, Буковини, Волині, Гуцульщини, Лемківщини, Надсяння, Опілля, Поділля, Покуття, Середнього Подніпров’я (Київщини), Сокальщини, Холмщини. Експертка Роксолана Разінкова розповідає про особливості оцифрування:
«Найскладнішим було створити систему, у якій можна якісно відфотографувати писанку. Оскільки ця пам’ятка не є статичною, як звичайний предмет, ми вигадали спосіб “підтримати” її, щоб зафіксувати кадри з різних ракурсів і відповідно охопити всі деталі орнаменту. Довелось майструвати саморобний агрегат, який би не доторкався до писанки, наскільки це можливо. Ми провели багато експериментів з різними підставками до того, як знайшли ідеальне рішення».
Писанки з Опілля 1882 року
Також протягом серпня тривала фотофіксація, а нині — робота над редагуванням й оптимізацією світлин 265 писанок. Для кожної пам’ятки передбачено не менше чотирьох різних зображень, зокрема два композиційних фото з писанками того ж етнографічного регіону.
«Ми завершили двоетапний відбір писанок для оцифрування і створення 3D-моделей, проводимо атрибуцію і верифікацію цих пам’яток. Сфотографовано більш як 250 писанок з усіх представлених у колекції музею етнографічних регіонів. Найбільші труднощі для нас виникли на етапі відбору, коли через обмеження кількості, потрібно було надати перевагу певній писанці та відхилити інші, не менш оригінальні», — зазначає зберігач фонду «Писанка» Валентина Теслюк.
Створення 3D-моделі писанки
Керівник проєкту — заступник директора з наукової роботи Інституту народознавства НАН України та кандидат мистецтвознавства Андрій Клімашевський. За інтерактивний сайт відповідає Олекса Піджарий.
Проєкт «Українська писанка в європейському культурному просторі» підготовлено за підтримки Українського культурного фонду. Позиція Українського культурного фонду може не збігатись з думкою автора.
Знову актуалізувалося питання історії кіна в нашому житті, передусім – в житті народжених перед другою світовою війною. Хотілося б дещо розповісти шановним фотоклубівцям, але клята хвороба не пускає.
Олександр Кіцера. Світлив Олександр Харват
Ото ж, кіно було одним з небагатьох доступних засобів візуальної інформапції. Люди не були ще розпещеними іншими засобами візуалізації, тому все, що відбувалося на екрані, сприймалося дуже емоційно, аж до гострих серцевих нападів чи нервових зривів у глядачів. Далекого 1991 року ми з дружиною провели місяць в США. До пізнавальної програми входили відвідини Вашинґтону. Нам влаштували участь в перегляді німого чорно-білого, частково кольоризованого в наш час, фільму «Привид опери» в фешенебельному столичному кінотеатрі у супроводі симфонічного оркестру під керівництвом Мстислава Растроповича. Фільм знято за романом Ґастона Лєру (1910) і вперше продемонстровано 2025 року. Перед сеансом солідний добродій, вочевидь – історик кіна, розповідав про історію створення та публікації фільму. В часі перших демонстрацій цього фільму – трилєра в залі сиділи численні медичні сестри і лікарі, а надворі чатували карети швидкої допомоги. І не даремно. Зімлілих дам виносили з глядацької зали доволі часто.
Афіша фільму «Привид опери»
Кінотеатрів у Львові було багато і були вони здебільшого приватними. За якістю перегляду місця в кінах (слово «кінотеатр» не вживалося) і, відповідно за їх вартістю, поділено на чотири категорії:
«Резервові» – найдорожчі, здебільшого – в задньому ряді кінозалу, що було вельми зручно для закоханих пар; Перші – дещо ближчі і відносно дорогі, далі, в міру зближення до екрану – другі і треті, так би мовити. Демократичні.
Власником п’яти кінотеатрів у Львові двадцятих років минулого століття був лікар-меценат Броніслав Овчарський (1872-1943).
У 1922 році став власником кінотеатру «Коперник» та ще 4-х кінотеатрів. Позаяк тих часів демонструвалися німі фільми, а супровід оркестру могли собі дозволити хіба що столичні кінотеатри, та й то – лише на вечірних сеансах, доктор Овчарський наймав піаністами-таперами виключно українців – студентів Музичної Академії імені Лисенка.Через спонсорування доктором Овчарським українського шкільництва та музичної освіти його фінансовою підтримкою українських шкіл, польські шовіністи закликали бойкотувати ці кінотеатри.
Площа Шашкевича, 5. Будинок Музичного інституту
Пригадую, що мої батьки радо відвідували кіносеанси в кіні «Стильовому», за первинним задумом– концертному залі Музичного Інституту.
Власне він переобладнав залу Музичного інституту імені Миколи Лисенка, яку розписали художники Модест Сосенко та Олекса Новаківський.
Від 1929 року вечірні сеанси в цьому кінозалі попереджували півгодинні «ревії» – компактні різножанрові концертні програми. Особливо користувалися успіхом українські «ревелєрси» під керівництвом Євгена Козака. Дієслово «reveillèrозначає «будити від сну». Звичайно, що ревелєрси (Божик, Лозинський, Стецюра і Клебич (імен, на жаль, не знаю, партія фортепіано – Юрій Шухевич)) виступали переважно в кінотеатрах Овчарського, бо в їх репертуарі переважали українські музичні твори.
Останній кадр із фільму «До добра і краси»
В кінотеатрах Б.Овчарського висвітлювався перший український повнометражний фільм «Для добра і краси» «До добра і краси» — перший західноукраїнський повнометражний фільм (1938 рік, сценарій Романа Купчинського і Василя Софроніва, режисер Юліан Дорош. Головні ролі виконували українські актори актори: Андрій Поліщук і Марічка Сафіян.
І, врешті, першим фільмом, який я оглядав, були пригоди Мікі-Мауса та його друзів, з яких найбільш запам’ятався качур Дональд. На мультфільмах спеціалізувався кінотеатр на вулиці Францішканській (зараз Бобанича). За мого дитинства це була єдина установа, до якої вишиковувалася черга.
Насамкінець згадаю, що тоді, коли ковбаса була по 2.80, а пломбір – по 20 коп, квитки на денні сеанси в більшості випадків коштували 10 (десять) копійок без позначення місць. Це, звичайно, аж ніяк не сприяло відвідуванню учнями чи студентами класів чи авдиторій. Між нами, сам грішний.
Олександр КІЦЕРА
Кадрики
Під сходами, які вели до кінобудки, розташованими здебільшого з боку паралельної до входу в кінозал вулиці завжди можна було побачити хлопців – тінейджерів. Справа в тім, що в перервах поміж сеансами кіномеханік склеював стрічки, що порвалися при попередній демонстрації. Попередньо він вирізав декілька кадрів з обох боків розриву. Часом навіть більше, ніж потрібно. В цьому була певна хитрість. Після кожної демонстрації (а плівка рвалася доволі часто) фільм ставав дещо коротшим і з часом фільм, що напочатку тривав, скажімо 1 годину 40 хвилин демонструвався лише ! годину 30 хвилин. Тож перерва між сеансами ставала довшою. Можна було перекусити і випити пива. Курити в апаратній було смертельно небезпечно, бо кіноплівка тих часів наносилася на целулоїдну основу.
То ж спритнішим хлопцям вдавалося захопити зі смітника, або і з рук механіка обрізки плівки. Кадри фільмів колекціонували, обмінювалися, як, скажімо, марками чи монетами. Згодом їх можна було оглядати на невеликому екрані з допомогою дитячого фільмоскопа на батарейки.
Фотоси
Фотоси (з наголосом на другим «о» – фотопортрети відомих кінозірок продавалися як в касі кінотеатру, так і газетних кіосках. Вони були формату поштової листівки, або, в дешевшому варіанті, вдвоє меншими. Хлопчакам були доступнішими за ціною ті другі. Серед кіноманів ширився обмін і, навіть, торгівля фотосами.
Подія організована у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею, Львівської філії спілки фотохудожників України та Львівського палацу Мистецтв.
Обличчя людські як дим розчиняються в просторі осіннім листям розлітаються світом цигарковий попіл падає на землю грудочка цукру обгорнута в цигарковий попіл горить яскравим синім полум’ям чому людина курить з давніх-давен собі на шкоду а втім не все що вона робить корисне курити по-своєму те саме що думати по-своєму палити цигарку під настрій добрий чи лихий веселий чи сумний задумливий чи байдужий спроба передати ці настрої перед тобою глядачу лінії рук жести вираз облич дим спроба впіймати щось невловиме як дитина ловить метелика сачком.
Роман Геринович народився 25 липня 1959 року у Львові. Після закінчення Львівського політехнічного інституту працював інженером у Львівському фізико-механічному інституті. На день нинішній – завідувач фотолабораторії у «Львівському історичному музеї».
Роман Геринович є членом Національної спілки фотохудожників України, а також міжнародний фотохудожник Fédération Internationale de l’Art Photographique при Юнеско із званням AFIAP.
Учасник більше двадцяти п’яти українських та міжнародних колективних фотовиставок. Нагороджений медалями та спеціальними відзнаками FIAP. Автор дванадцяти персональних виставок.
Український гурт TVORCHI представили п’ятий повноформатний альбом під назвою Planet X, куди увійшло 14 треків, колаборації з українськими артистами та емоції дуету від усього пережитого за останній час.
Над новим альбомом TVORCHI працювали понад три роки: почали ще до повномасштабного вторгнення, а закінчили не так давно, вже після своєї участі в Євробаченні та багатьох подій, що перевернули життя в Україні. Весь контраст цих періодів та усі емоції від пережитого артисти вклали у альбом Planet X, який називають містичним трилером з футуристичним звучанням.
TVORCHI
Нова музична історія гурту розгортається на невідомій планеті десь у далекому космосі, де кожна пісня – це новий епізод, що описує життя тут. Лонгплей відкриває життєствердний сингл Shine, далі переходить у романтичні Supernatural та I Can’t Stop, пристрасний Follow my lead, психоделічні Dubidu та Control, а закінчується фаталістичним епілогом – Is It Over. До альбому також увійшло три колаборації TVORCHI з українськими артистами: Klavdia Petrivna, The HARDKISS та The Maneken.
— Planet X – це наш найзнаковіший реліз за все існування гурту. Він сповнений таємниць, футуристичний і навіть трохи апокаліптичний, бо ніхто не знає що буде далі. Остання пісня альбому так і називається: ‘Is It Over’, що в перекладі означає: “Чи це кінець”. Риторичне питання, яке сьогодні задає кожен сам собі. Це про внутрішній стан: ти борешся, ти шукаєш мотивацію, ти намагаєшся жити, та що буде далі з цим світом ніхто не знає. Кожна пісня тут зачіпає різноманітні теми та почуття, які нам близькі сьогодні та ті, які залишились у минулому, – діляться TVORCHI.
TVORCHI & The Maneken
Артисти зізнались, що на написання альбому їх надихнула перша частина культової саги “Дюна”, гра “Кіберпанк” та фільм “П’ятий елемент”.
TVORCHI запрошують усіх слухачів у подорож на Planet X та діляться, що їхнє найбільше бажання, щоб люди знайшли у треках альбому відчуття, які дадуть їм силу, натхнення і свободу.
Володимир Івасюк. Фото з архіву музею Володимира Івасюка в Чернівцях
54 роки тому, в сонячну неділю, 13 вересня 1970 року, на Театральній площі в Чернівцях збирався натовп. Подія планувалась непересічна – пряме включення до ефіру київської студії телебачення.
Передача “Камертон доброго настрою” мала стати майданчиком для першого ефірного виконання пісень чернівецької музичної зірки – композитора Володимира Івасюка.
“Прем’єрити” мали двома свіжонаписаними піснями – “Червона рута” та “Водограй”.
Величезна камера, схожа на коробку фокусника, і двоє перед нею – Івасюк та місцева юна співачка – Олена Кузнєцова.
50 років по тому ми стоїмо з Оленою на тому самому місці. Вона стомлено повторює слова спогадів про той день. Практично щорік їй доводиться робити те саме.
Тоді вона потрапила в ефір випадково. Володимир Івасюк, хоч і був іще юним студентом, але енергії та організаторських здібностей йому вистачило на створення та участь у вже декількох музичних колективах, які на регулярній основі виступали по всіх регіонах навколо Чернівців.
Тепер таких людей називають концертними директорами або навіть і продюсерами. А 21-річний Володя Івасюк був студентом-медиком і “самодіяльним” композитором.
Зйомки програми «Камертон доброго настрою». Володимир Івасюк і Олена Кузнецова вперше виконують «Червону руту». Чернівці, Театральна площа, 13 вересня 1970 року. Фото з архіву музею Володимира Івасюка в Чернівцях
Його ж активність в організації концертів і привела до того, що всі вокалісти, з якими він працював на той момент, були на гастролях. Цей факт і вирішив долю Олени Кузнєцової, яка увійде в історію і десятки телевізійних сюжетів як перша виконавиця “Червоної рути”.
На прохання ще раз заспівати легендарну пісню Олена зітхає – давно не співає, операція на зв’язках. Тепер лише вчить студентів і до ювілеїв дає інтерв’ю.
Не було людини в Чернівцях, яка б не наспівувала “Червону руту”. Здавалось, що ті, хто не потрапив на площу, слухав пісні в ефірі. За рік той самий ефект буде справлено на весь СРСР. Українською заспівали узбеки, литовці, казахи, грузини й росіяни.
З кумедних селян українці раптом перетворились на тих, що роблять “мейнстрім-контент”. Слів таких ще, звісно, ніхто не вживав, але суть полягала саме в цьому. Музика, яку слухають не як етнографічну екзотику, а як сучасний модний саунд.
Володимир Івасюк. Фото з архіву музею Володимира Івасюка в Чернівцях
Мелодика пісень юного Івасюка, який і композитором не мав права називатись, тому що не мав такого диплому, була настільки вибухово сучасною, що її було вирішено видавати порційно.
На всесоюзний конкурс “Пісня року” в 1971 році поїде “Червона рута”, а “Водограй” залишать на 1972-й. Згодом музика Івасюка розлилась і за межі Союзу. Софія Ротару з “Водограєм” їде в Сопот.
За сучасними критеріями Івасюк перетворився на суперзірку. Через 9 років після того історичного моменту на Театральній площі це його й загубить.
Більше ста пісень. Десятки не записаних на плівки творів. Музичні фільми, серед яких і однойменна “Червона рута” з Василем Зінкевичем та Софією Ротару в головних ролях. Діаспора співає Івасюка. В Америці видають платівку його пісень.
Володимир Івасюк. Фото з архіву музею Володимира Івасюка в Чернівцях
Сестри Івасюка розповідають, що одного разу Володимир побував на “серйозній дружній розмові” в КДБ. Чи була вона єдина, невідомо.
“Органи” запропонували Івасюку “виправдатися” за популярність у ворожій Совєтам Америці жестом щедрості – віддати доларові гонорари за свої твори у “Фонд миру”. На що принциповий Івасюк відповів, що не фінансуватиме “терористичні організації”.
Тут треба зазначити, що саме цей Фонд свого часу фінансував військові операції СРСР по “заподіянню соціалізму” в різних куточках світу.
Промовчав Івасюк тоді тільки про те, що американського гонорару він тоді і сам не бачив жодного разу, бо його було просто неможливо отримати в обхід того ж таки КДБ.
Інсценоване самогубство Володимира Івасюка в 1979 році красномовно говорило про масштаб його особистості, зокрема про його вплив. Лагідна пропаганда всього українського в нього виходила сама собою. Він просто писав суперсучасні хіти. І тільки українською.
Володимир Івасюк. Фото з архіву музею Володимира Івасюка в Чернівцях
Він зник з дому. А його тіло знайшли аж за місяць в лісі за Львовом.
Справу про його смерть, яку тоді радянська прокуратура швидко кваліфікувала як самогубство, вже двічі поновлювали.
“Самогубство” як визначення вже скасували, але з’ясувати, що саме відбувалось в квітні й травні 1979 року між днем зникнення і датою смерті, поки що лишається загадкою. На її розкриття ми тепер чекаємо від СБУ, бо саме Служба безпеки поновила розслідування останньою.
“Червоній руті” – 50. У неї є з десяток варіантів тексту, тому що Івасюк писав його і вдосконалював декілька років.
Його однокурсниця з медичного й досі зберігає перший варіант, написаний його рукою.
Сьогодні “Червона рута” – десь майже офіційно, десь ні – є гімном української ідентичності.
До ювілею “Червоної рути” в Україні проведуть онлайн-марафон “Пісня буде поміж нас”, де зазвучать 43 пісні Володимира Івасюка. Кавер-версії співатимуть українські зірки у супроводі симфонічного оркестру.
4-5 грудня “Червона рута”, “Водограй”, “Мальви”, “Я піду в далекі гори”, “Тільки раз цвіте любов” зазвучать по-новому і знову. А сестри, друзі, колеги Івасюка розкажуть історії про його життя в 1970-х роках.
У середу, 18 вересня 2024, о 16 год. у Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові (вул. І.Франка, 154) відбудеться презентація проєкту «Душа Народу. 100 років української народної пісні на поштовій листівці», що відбувається за підтримки Українського культурного фонду.
Проєкт поєднує у собі пісенну і візуальну складові, які розгортають перед глядачами і слухачами історію народної пісні, національного образотворчого мистецтва і багатовікову історію боротьби українців за волю і власну державність.
Ще однією особливістю проєкту є перша спроба розповісти історію цієї боротьби, відображену в народній пісні, через поштову листівку, тобто наймасовішу друковану продукцію ХХ століття. Саме виходячи з того, що протягом ХХ століття поштова листівка була доступною широким масам населення в Україні, у цій царині завжди працювали відомі українські митці. Тому в цьому проекті на поштовій листівці можна буде побачити твори А. Ждахи, Е. Козака, А. Базилевича, Г. Якутовича та інших.
Оповідачем у проекті від імені творчої команди виступить Андрій Корнєв, кандидат мистецтвознавства (Харківська державна академія дизайну і мистецтв), культуролог, журналіст, літератор.
Доповнить презентацію виставка унікальної серії поштових листівок з фондової колекції Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові. Ця серія об’єднує 12 листівок з ілюстраціями відомого українського митця Едварда Козака пісень Українських Січових Стрільців.
Стрілець біля Ратуші. Малюнок Едварда Козака
Подія організована у співпраці Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові та ГО «Архітектурно-мистецька експедиція» за підтримки Українського культурного фонду.
У пункті пропуску «Рава-Руська» прикордонники 7 прикордонного карпатського загону виявили спробу незаконного переміщення за кордон предметів старовини та зброї.
“Учора під час перевірки рейсового автобуса, який прямував у Польщу, прикордонно-митна оглядова група виявила дві ікони, які можуть становити культурну та історичну цінність, а також два ножі. Ці предмети належали пасажирці автобуса – 49-річній громадянці України. Ікони та ножі вилучили. Оперативні співробітники 7 прикордонного Карпатського загону направили у відповідні органи повідомлення про виявлення ознак кримінального правопорушення, передбаченого ст.201 КК України «Контрабанда культурних цінностей та зброї». Подальші рішення залежатимуть від результатів експертизи вилучених предметів”, – відзначили прикордонники.
Крім цього, учора на кордоні з Польщею – у пункті пропуску «Смільниця», прикордонники з митниками виявили спробу ввезення у незаконний спосіб 39 стародруків, виданих у Німецькій державі часів Ваймарської Республіки.
Зі слів водія транспортного засобу, в якому виявили видання 20-30 років минулого століття, книжки є передачею, яку він забрав у Німеччині та мав віддати в Києві.
Знахідки працівники митниці вилучили та склали протокол про порушення митних правил.
Маріян Ґавдяк. Станіславівська улоговина – вигляд на Бистрицю, сер. 1930-х рр. (Наша Батьківщина. – 1937. – Ч. 7/8)
А ми продовжуємо подорожувати Галичиною 1936 року. Мандрівку здійснив машиною Роман Купчинський з друзями, а згодом під псевдонімом Галактіон Чіпка описав у львівській газеті “Діло” під назвою “Автом по Галичині”. Друга частина вражень на шпальтах газети була опублікована 14 жовтня 1936 року у 231 номері часопису. Першу можна почитати тут
Традиційно зберігаємо оригінальний правопис тексту.
Вид Рогатина з висоти пташиного польоту, 1920-ті рр.
ДОРОГИ
Дороги в Галичині поправляються. Це треба признати, хоч повітові виділи і тим подібна дорогова влада всеціло в чужих руках. Я чоловік справедливий і безсторонно це признаю. Але, щоб кожний міг пізнати, як було давніше, великі кусні доріг лишилися в такім стані, в якім ніколи не повинні бути а рідко коли були.
Виїхали ми з Черча на головний шлях Рогатин – Станиславів.
– Додайте ґазу! – І кричимо до шофера.
Не тільки тому, що ми втікли і можна сподіватися погоні, але й тому, що дорога як стіл і можна собі позволити.
Авто шугнуло стрілою і тільки вітер шумів нам коло вух.
“Мерцедеси” , “Лянчії”, “Штаєри“, чи інші “Паккарди” не мають що на таких дорогах робити. Автова аристократія добра до асфальтів – тут вона поломить делікатні “кости”. Зате простюх “Форд” постогне, покашляє, посапить і виїде цілий та здоровий.
За “резерватом” знову дорога як стіл.
– Ґазу! – і ми летимо на крилах бензини, як птахи.
Ще кілька слів про знаки на шляхах. Знаки ці направду гарно розмальовані, солідно виконані і глибоко вкопані. Біда тільки, що вкопані в злих місцях. Коли має бути закрут – знак на це є або на самім закруті, або (бувало й таке!) за закрутом. Коли хтось дуже розженеться, то читає осторогу… вже лежачи в рові, придушений переверненим возом.
Все це відноситься до рівних куснів дороги. Там, де дорога була вибоїста і де авто мусить їхати “нога за ногою”, знаки уставлені дуже правильно.
Станиславів (сучасний Івано-Франківськ), 1937 р.
ГОРИ
За Станиславовом чути вже подих гір. Шлють вони на доли своє черстве повітря і чим ближче до їх підніжжя, тим те повітря черствіше. Ех! Місто моє рідне! Коханий ненаш Львове! Як дуже здалось би тобі сусідство Карпат. Скажім – коло Винник, чи Брюхович бовванілиб сині щовби Чорногори або Ґорґанів… Тоді свіже повітря наповнилоб твої – не тільки вулиці, не тільки камениці, але й салі засідань. Так нам нераз цього гірського повітря треба, а тут як повіє від Полтви-річки!… Не дивуйся провінціє, що столиця часом викине якусь штуку. Атмосфера!…
Доброю дорогою котиться авто все ближче і і ближче туди, де “наші любі зелені Карпати”. Три прикметники, поставлені колись коло Карпат – нині дещо змінилися. І не дуже наші і не дуже зелені – хіба, що любі.
Почавши від Надвірної видно вже наскільки Карпати наші і наскільки зелені.
Надвірна, 1920-ті рр. Джерело: SPADOK.ORG.UA
Гуцульські хати тікають чимраз далі в гори. а на їх місце садовляться віллі вибраного і пануючого народу. На дорогах спацеровичі і прогульковці з чужою мовою на устах, а гуцулія або на показ, або на роботі. Говорить між собою по українськи, але звернутися до неї за інформаціями – відповідає по польськи. Не уявляє собі українців в авті, а хочби й уявляла собі – не вірить власним вухам. Не вірить Надвірна, не вірить Делятин, а в Яремчі нема кому уявляти собі. Там гуцул як покажеться, то його зараз фотографують. Хіба кілька возіїв і одна дві гуцулки, що цілий день по корзі лазять та на молодих літників оком закидають.
Добре, що є “Маслосоюз” – там можна дещо довідатися, розпитати і добре, що є вілля Перфецьких – там можна переночувати і перебути в милім товаристві відпочинок.
Пляж на Бистриці в 1935р. Джерело: Замки та храми України
Заїзджаємо. Господарі зі своїми гостями на великім травнику коло хати. Малий Перфецький з малим Ігнатом бавляться в індіян. Стріляють з луків до старої ринки, завішеної на березі. Витаємось із домашніми і відразу записуємось до індіян. Стрілка за стрілкою летить до ціли, але ринка далі висить.
Проф. Перфецький і собі бере участь у змаганнях, але і його стріли летять пів милі від ринки.
Врешті малі хлопці соромно побивають нас, старших. І один і другий влучають у ринку.
Змагання скінчені. Змагуни в нагороду… йдуть спати, а ми в їдальні віллі ще довго-довго в ніч балакаємо, граємо “керки” та бавимося “подай далі”.
Хто був би припускав, що за два тижні наш любий господар відійде від нас на віки, що це його останні вакації серед рідні і знайомих, у наших любих, зелених Карпатах ?!
Непевне людське завтра, як погода в Галичині, звійне як кульбабин квіт…
Коли я довідався про ненадійну смерть проф. Перфецького станув мені перед очима здоровий, усміхнений, молодий духом Господар віллі Перфецьких – з яким так недавно провели ми такий гарний, такий приємний день нашої про гульки.
ВІЛЛЯ “ТОПIЖу“
Писав я колись, що до віллі Письменників і Журналістів тяжко трапити.
Але це було ще в тих часах, коли ця вілля була тільки власністю „Топіжу“, ніхто в ній не мешкав, а скарбовий уряд у Надвірній не знав що робити з екзекуціями за податок. Часи змінилися діяметрально: щороку в ній повно, а скарбовий уряд бере і бере податки, бо наше Т-во стало не тільки найліпшим платником у Надвірнянщині, але й найбільше смирним. Д-р Николайчук, покищо безплатний синдик Товариства, має з тими податками більше клопоту як з найгіршим клієнтом і щораз мусить інтервеніювати – защо дай йому Боже 100 літ і 100 тисяч.
Камінь Довбуша, 1935 р. Фото Володимира Савчинського
Велика скількість літників у віллі і клопоти з податками навчили нас, а мене зокрема, знайти з зажмуреними очима дорогу до віллі. Ми без засягання язика рушили автом попри Камінь Довбуша, скрутили два рази вліво, два вправо і за пять-шість хвилин були в… сліпій вуличці. Звідтам уже було легко трапити, тим більше, що управитель віллі тов. М. Островерха показав нам дорогу, а авто вміло їхати і назад.
Ще кілька мінут альпіністки і ми знайшлися перед воротами віллі „Топіжу“, приняті сердечно управителем, мало не хлібом-сіллю.
Академічний симфонічний оркестр Львівської національної філармонії на Українському фестивалі в Братиславського замку
7 вересня 2024 року в ареалі Братиславського замку (Словаччина) відбувся Український фестиваль, у якому взяли участь артисти Академічного симфонічного оркестру Львівської національної філармонії.
Академічний симфонічний оркестр Львівської національної філармонії на Українському фестивалі в Братиславського замку
Під орудою Володимира Сивохіпа звучали Третя Симфонія Михайла Вербицького, Увертюра до опери “Тарас Бульба” Миколи Лисенка, “Слов’янські танці” Антоніна Дворжака увертюра “Творіння Прометея” Людвіга ван Бетховена, а також солоспіви та оперні арії Кос-Анатольського, Данькевича, Стеценка та інших відомих українських композиторів. Презентували також музику патрона Львівської філармонії Мирослава Скорика.
Академічний симфонічний оркестр Львівської національної філармонії на Українському фестивалі в Братиславського замку
Виконавці події — відомі солісти та оперні співаки: Адріан Боднар (скрипка), Наталя Зоренко (сопрано), Ярослав Федоренко (баритон), Ігор Бондаренко (бас-баритон), В‘ячеслав Стрєлков (бас) та Сергій Крижненко (бас-профундо).
Академічний симфонічний оркестр Львівської національної філармонії на Українському фестивалі в Братиславського замку
Подія відбулася за підтримки Львівської обласної військової адміністрації та Львівської обласної ради.
Робота з екпозиції виставку живопису Петра Сипняка "Вістки з гір"
У вересні кав’ярня-галерея “Штука” (вул. Котлярська, 8) запрошує на виставку живопису Петра Сипняка “Вістки з гір”.
“Майже щороку Євген має на мене плани і спонукає мене до виставки в кав’ярні-галереї «Штука». Я погоджуюся, бо ідея гарна, цікава, люди приходять, п’ють каву, дивляться картини. Ніби речі пов’язані між собою і я вважаю, що це правильно, такі речі треба підтримувати і робити”, – розповідає Петро Сипняк.
Петро Сипняк
Шум ріки, голоси старих лісів, дзенькіт отари, трембіти, флояри і цимбали – найкраща композиція для противаги міському гамору. Хмари, які зачепились у вершинах, прохолода ранку, ґрунтові дороги і гори до краю горизонту, які щомісяця змінюють колір від яскравої зелені навесні до пломенистої суміші багряних, жовтих і смарагдових відтінків восени. У кожного залюбленого в Карпати своя формула любові, але у нашій вересневій збірці точно знайдеться хоч один важливий компонент.
“Цьогоріч я виставив роботи на карпатську тематику. Я давно їжджу в Карпати, в Славське, малюю там, а потім тут у майстерні. Для виставки відібрав 12 робіт. Експозиція гарна, так що запрошую львів’ян приходити та дивитися”, – каже художник.
Робота з екпозиції виставку живопису Петра Сипняка “Вістки з гір”
Протягом 2024 року це вже третя виставка митця у Львові. А в кав’ярні-галереї “Штука” вже навіть важко порахувати котра по рахунку.
“Рік цей у мене досить насичений. Відбулася виставка «Земля свята» у Національному музеї, зараз триває виставка в Музеї Соломії Крушельницької, де представлена портретна галерея людей, котрі, якимось чином пов’язані із Соломією Крушельницькою та її творчістю. У «Штуці» це уже третя виставка. Окрім того мали ще прекрасний пленер в Італії, в Південному Тіролі, там фантастичні пейзажі”, – ділиться враженнями митець.
І хоча до кінця року залишилося трохи більше трьох місяців, планів Петра Сипняка для менш енергійного живописця вистачило б що найменше на рік. на рік.
Робота з екпозиції виставку живопису Петра Сипняка “Вістки з гір”
“Є ще кілька пропозицій до Нового року. Зокрема, в Києві на Різдвяну виставку. Просять виставку до Самбора. Ну буду думати, оцінювати свої можливості. Маю ще виставку в Університеті Данила Галицького в Івано-Франківську. Маю з ними тісну співпрацю, два рази до року змінюю їм експозицію”, – розкриває плани художник.
А тим часом, до кінця вересня, всі охочі можуть завітати до кав’ярні-галереї «Штука», випити філіжанку смачної кави і отримати свої враження від мальовничих Карпат.
Старі сімейні фотографії, що лишилися у спадок дітям і внукам, можуть десятиліттями лежати вдома, а можуть опинитися у соціальних мережах, на маркет-плейсах чи на інтернет-аукціонах, причому часто зовсім не з волі власників цих фото.
Туди вони потрапляють різними шляхами – зі смітників, з пунктів приймання макулатури, від чужих людей, які приносять світлини продавцям на “блошині” ринки та віддають перекупникам, котрі цілеспрямовано їх збирають.
Знавці кажуть, що у більшості випадків такі фото не мають ніякої цінності, їх скуповують по 10 гривень за кілограм або й взагалі забирають задарма. То чому тоді на них є попит, чому їх продають і купують?
Ми вирішили простежити шлях старих фото з сімейних альбомів і з’ясували багато несподіваного.
Фото з горища та від перекупників
Нещодавно в групі у фейсбуку, де оцінюють і продають старі речі, одна з дописувачок виставила на оцінювання і продаж багато фотографій 50-80 років минулого століття: портрети, колективні фото, на роботі, з дітьми на руках. Тобто таких, які можна відшукати майже у кожній сім’ї.
Почалася суперечка – навіщо особисте виносити на загал та ще й продавати. Хтось дорікав, що фото можуть бути зі зруйнованих російською армією будинків, хтось захищав намагання “зберегти минуле”, а не викинути на смітник.
Світлини з горища. Часто їхні власники не знають, що з ними робити. Автор фото, Люда Бир
“Я не знаю людей на цих фото. Ці фотографії з горища будинку, в якому жили три бабусі, у кожної були свої фото. Викидати чи палити не хочеться”, – написала у відповідь на запитання ВВС Україна людина, яка представилася Людмилою з Черкащини.
“Тому хочу їм дати довше життя, якщо люди колекціонують чи для музеїв хочуть придбати”, – додає вона.
Однак, кажуть фахівці, такі купи фотографій дуже рідко чогось варті.
Колекціонер старих світлин Києва Ігор Потабачний на своєму досвіді переконався, що серед усіх сімейних фото, що їх мішками викидають на смітник або ж віддають чи продають перекупникам за безцінь, лише близько п’яти відсотків мають якусь цінність.
“Приїжджаю я до чоловіка, який займається скуповуванням таких фото, він каже: сьогодні в мене є п’ять великих пакетів фотографій. Рийся, може щось зацікавить, – розповідає Ігор. – Кілька годин я шукаю, переглядаю сімейні альбоми. З 20 кілограмів фотографій я знаходжу чотири фото, які мають якусь цінність. Так, на них якісь люди. Але не вони мене цікавлять”.
Приміром, колекціонер розгледів на фото з людьми на пляжі Труханового острова будівлю, якої зараз на тому місці немає, і це фото поповнило його колекцію про старий Київ.
Автор цього фото невідомий, як не відомі автори більшості фотографій, які потрапляють на “блошині” ринки чи в інтернет. Автор фото, Ігор Потабачний
Схожа ситуація сталася, коли на “блошиному” ринку на метро Почайна за п’ять гривень Ігор купив фото, на якому жінка з дитиною фотографувалася на фоні реставрації Києво-Печерської Лаври.
“Полюють” колекціонери і за фотографіями на маркет-плейсах, де також багато фотографій з сімейних архів. Один з найпопулярніших – Violity, на якому хто завгодно може виставити на продаж будь-що і запропонувати будь-яку стартову ціну.
Цінності у родинних альбомах
Старі сімейні фото цікавлять дуже незначну кількість людей, передусім колекціонерів. Наприклад у Києві їх не більше десяти. Кожен з них шукає щось своє.
Хтось, як Ігор Потабачний, архітектуру старого Києва, хтось вивчає сімейні фото, бо йому цікаво, як фотографували майстри у 18-19 століттях з погляду композиції. Інші досліджують історію кабінетного портрета, який наприкінці 19 століття вважався вершиною фотомистецтва.
Когось цікавлять інтер’єри фотосалонів, а когось – нагороди і клейма салонів легендарних майстрів минулих століть.
Одним з таких був Франц Мезер. Наприкінці 19 – початку 20 століття він мав фотоательє на Хрещатику, через яке “пройшли” три покоління киян. Окрім того, Мезер є одним з перших фотографів Києва, завдячуючи якому можемо бачити, як виглядало місто у ті часи.
Андріївський узвіз і Андріївська церква, фото Франца Мезера, 60-ті роки 19 ст. Автор фото, Український дім
Вважається, що за своє життя Франц Мезер надрукував 1,5 млн фотографій, тому не дивно, що вони досить часто трапляються серед безлічі сімейних фото киян.
Для когось сімейні фото стали неоціненним джерелом вивчення моди минулого століття.
Перед війною історикиня моди Зоя Звиняцьківська за підтримки Українського культурного фонду започаткувала проєкт “Родинний альбом”, метою якого було зібрати старі фото, які б допомогли уявити, як одягалися українці у 20 столітті.
“Мені не цікаві були фото з аукціонів, я хотіла знати історію світлин: у якому місті чи селі носили такий одяг, хто носив – лікар, вчителька, чиновник”,- розповідає вона ВВС Україна.
Люди надіслали понад 100 фотографій, більшість – періоду після 50-х років.
“Звісно, це дуже мікроскопічний результат як для 100-річної історії, до того ж зовсім мало було світлин періоду до Другої світової війни. Але навіть така кількість дала уявлення про певні закономірності і тенденції моди минулого століття”, – каже вона.
Зоя сподівається, що цей проєкт з допомогою фото з родинних альбомів українців вдасться продовжити.
На “блошиних” ринках іноді трапляються цінні світлини, хоча про це можуть не здогадуватися навіть продавці
Скільки це коштує
Скільки коштуватиме фото з сімейного альбому, залежить від багатьох обставин. Ігор Потабачний каже, що траплялися ситуації, коли він готовий був торгуватися за фото до останнього. Наприклад тоді, коли побачив на інтернет-аукціоні світлину одного з перших фотографів Києва. Вважалося, що портрета цього майстра не існує. Продавець просив за неї усього 100 гривень, хоча таке фото є неоціненним для колекціонера чи для музею. Однак цей лот хтось перехопив.
На маркетплейсах ціна у кілька десятків чи сотень гривень за сімейне фото трапляється досить часто, якщо світлина має хоч якусь цінність. Але торги часто починаються від однієї гривні. Іноді ця ціна зростає під час торгів у тисячі разів.
Як розповідає ВВС Україна менеджер платформи Violity Юлія Гуріненко, найбільший попит останнім часом – на старі фото воєнної тематики, особливо української, та фото, пов’язані з українськими етнічними мотивами.
Доказом є ціна, за яку купували фото на одну з цих тем – фото офіцера УНР продали за понад 45 тис гривень.
Ця світлина, імовірно, теж колись зберігалася у сімейному альбомі. Автор фото, Violity
На світовому ринку найбільше цінуються фотороботи відомих майстрів, так само як і художні картини, кажуть ВВС Україна у Violity.
“Основний тренд – розкручені фотографи, тобто авторська фотографія, і чим відоміший фотограф, тим дорожчі його знімки”, – розповідають фахівці маркет-плейсу.
“Для українського ринку це поки що не дуже актуально. Хоча в останні роки зацікавленість до фото саме як до предмета мистецтва починає зростати”, – визнають у Violity.
Пориньте в атмосферу неймовірного сяйва сотень свічок та насолоджуйтеся чарівними мелодіями світових легенд: Адель, Андреа Бочеллі, Пол Маккартні, Енніо Морріконе, Ед Ширан, Елвіс Преслі, Френк Сінатра та багатьох інших.
16 вересня у Львівській філармонії відбудеться вечір легендарних світових хітів при свічках. Початок о 19:00, повідомили організатори.
“Подаруйте собі та близьким миті щастя та позитивні емоції, які так важливі в наші дні. Усі гості отримають ігристе та солодкі частування”, – додають організатори!
Легендарні хіти звучатимуть у виконанні музичної візитівки Львова — ансамблю «Високий замок». Солісти вечора: Петро Радейко, Ліліана Раврух, Роман Милян, Вікторія Сивоус. Арфа — Іванна Гетто.
Кадр з українського анімаційного серіалу виробництва “На краю Світів”
Вийшов трейлер нового анімаційного серіалу українського виробництва “На краю Світів”. Новий мультик розповість про родину, яка приїжджає на канікули в старий будинок у Запорізькій області, а зустрічає там духів та містичних істот.
В основі сюжету мультсеріалу історія про неповну сімʼю Коваленко, що складається з тата – Тараса Коваленко та трьох неповнолітніх дітей – Левчика, Фасі й Тасі, які отримали в спадщину дуже дивний будинок на околиці села під назвою “Світи”. Головні герої дізнаються, що є там не єдиними мешканцями — кожної ночі будинок перетворюється на готель для міфічних істот, з якими їм доведеться познайомитись. Звичайні канікули несподівано перетворюється на пригоди.
Кадр з українського анімаційного серіалу виробництва “На краю Світів”
Режисеркою мультсеріалу “На краю Світів” стала Олександра Рубан, що відома роботою над анімаційними проектами “Мавка. Лісова пісня” та “Пес Патрон”, а продюсерами — Юлія Гребеньовська та Дмитро Корженєвський, що створили «Пес Патрон».
“Коли маленькою я приїжджала на канікули до бабусі з дідусем, то все навколо для мене було великим: дерева, паркан, будинок. І весь світ для мене був дивовижним і захопливим. Дитяча фантазія наповнювала звичайний побут всілякими чудинками та несподіванками. Я в усьому бачила краплинку таємниць і магії: в тому, як вночі скриплять двері, як кричить нічний птах, як голосно цвіркочуть цвіркуни. Все для мене було красивим та захопливим. “На краю Світів” – це серіал про дитинство, про бабусині пиріжки, про рибалку з дідусем, про затишні вечори та теплі обійми. Про ті часи, коли світ був наповнений радістю, чекав на тебе і готував найкращі пригоди і відкриття”, – розповідає режисерка мультсеріалу Олександра Рубан.
Кадр з українського анімаційного серіалу виробництва “На краю Світів”
Мультсеріал покаже красу сільської пасторалі та привідкриє завісу до української міфології та фольклору. Особливу увагу при створенні проекту його творці приділили символізму, образам та талісманам. Спадковий будинок розміщений прямо у стовбурі величного дубу, а сигналом до прибуття духів слугує стара розпалена піч. Серед таємничих мешканців будинку Коваленко зустрінуть багатьох міфологічних героїв: Домовика Овика, Лиха, Щезника, Шишимору, Мотанку, Вія, Вовкулаку, Упиря, Троля та інших. Не обійдеться й без потужних магічних артефактів, як-то книга “Провседрук”, де описані чаклунства, зафіксовані рецепти від хвороб фізичних і ментальних, є поради для життя і навіть деякі кулінарні рецепти, що лікують душевні рани.
Звичайно, українські виробники не могли залишити новий анімаційний серіал без хітового музичного супроводу. Головний саундтрек мультсеріалу створив галицько-донбаський гурт NAZVA. Пісня отримала однойменну назву “На краю Світів” і ввійде до майбутнього документального альбому гурту про дім.
Кадр з українського анімаційного серіалу виробництва “На краю Світів”
“Після успіху мультсеріалу “Пес Патрон”, мене не полишала думка, що нам потрібно ще більше мультиків українською мовою, – ділиться виконавча продюсерка Юлія Гребеньовська, – “Ще більше персонажів, за якими діти та й дорослі слідкуватимуть з великим задоволенням, щоб кольори, анімація, музика, озвучення були стильними та сучасними. Ми боремось за увагу дітей не лише з західними виробниками, а й, на жаль, російськими. Я хочу, щоб, коли всі тимчасово окуповані регіони повернуться у склад України, діти мали що дивитися рідною мовою. Щоб їхні друзі, які повернуться з-за кордону першим ділом після «привіт» сказали: “Ти ж не бачив скільки крутих мультів випустили за цей час!”. І щоб вони сіли разом їх переглядати. Я дуже вдячна нашим партнерам, які допомагають нам рухати цю ідею до відмітки “здійснено”.
Першу серію нового анімаційного серіалу “На краю Світів” від виробників ТОВ “НЕЦЕТАКІНШЕ” та запідтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) можна буде побачити вже 13 вересня на YouTube каналі Patron The Dog.
Мультсеріал стане актуальним не тільки для дітей, й для дорослих, які зможуть поностальгувати за дитинством, літнім відпочинком в селі без смартфону, і за дитячою вірою в чудеса.
У 1453 році війська турків-османів на чолі з султаном Мехмедом ІІ Фатіхом завоювали Константинополь. Столиця імперії Ромеїв, тогочасного цивілізованого світу і християнства, впала. Ця подія була настільки важливою, що інколи саме її називають закінченням епохи Середньовіччя. Для людей того часу ця подія була ще й особливо символічною.
З фактом падіння “другого Риму” довго не могли змиритись і мріяли про відвоювання Константинополя. Для цього навіть відновили практику хрестових походів. Проте “нові” хрестоносці, очевидно, рівнялися хіба на учасників четвертого хрестового походу (1202-1204 рр.), які до Єрусалиму не дійшли, а зупинились дорогою в згаданому вище Константинополі. Відтак, на радість Венеції і ін., його пограбували і ослабили. Вийшло не надто гарно, але ця історія повторилась і в XV столітті. Тоді люди, які називали себе хрестоносцями, також вдавали, що готуються до чогось великого, а на практиці – взяли в облогу Львів.
Султан Мехмед ІІ. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Лихий попутав
Однією із найбільших “втіх” життя у давнину було те, що ніколи не знаєш звідки і від кого може прийти небезпека. Саме така історія трапилась зі Львовом у далекі 1460-ті роки. Її зафіксував у своїй хроніці історик Денис Зубрицький і якщо вона дійсно правдива, то можна стверджувати, що Львів ще малою кров’ю відбувся. Головне випробування і найбільші турботи випали все ж тоді на долю довколишніх територій.
Денис Зубрицький
Уся справа в тому, що папа Пій ІІ оголосив хрестовий похід, спрямований проти турків і на допомогу іншим християнським народам. Усіх досі не відпускало захоплення турками Константинополя, столиці Візантії, а ще більше хвилювали наступні успіхи армії султана, які слідували за цим. Окрім політичного та символічного значення військові успіхи турків-османів мали ще й практичне повсякдення – це загроза усталеним торгівельним маршрутам того часу. Безумовно, що папа – не світський правитель і намісник апостола Петра на землі, але в цих меркантильних та матеріальних справах він також мав свій інтерес, тому й закликав час від часу вірних до хрестових походів.
Взяття Константинополя. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Долетіла звістка про один з таких закликів навіть до теренів Русі. Пише Денис Зубрицький, що якийсь Щасний зібрав тоді військо і оголосив про бажання підтримати благу ініціативу та рушити в хрестовий похід на землі сучасної Угорщини для боротьби з турками. Його зовсім не стримувало, що за ним стояли не лицарі та фахові військові, а голота та бідняки, що навіть до життя нормального не надаються – не те що для військової виправи.
Євреї з Торою. Джерело – szhovkva-tour.info
Не варто й казати, що згадані вище “герої” не мали для подібної виправи жодних ресурсів. Чи то в пошуках того ресурсу, чи то від зневіри у власних силах, чи то через відчуття вседозволеності та безкарності, ці самопроголошені хрестоносці взялися активно лінчувати всякого “іншого”, який траплявся на шляху. Під гарячу руку їм потрапляли місцеві євреї, а також русини. На одних і інших нападали, їх били і звичайно ж грабували. Проте на цьому самозвані хрестоносці не зупинилися. Дійшло до того, що погрожувати почали навіть окремим представникам шляхетського середовища. Хтось скаржився на таку ситуацію, інші взагалі покидали свої маєтки і шукали захист у Львові – самостійно впоратись із кривдниками не видавалося можливим. Відтак слава про “хрестоносців”, які товклися в околицях Львова та чинили розбої швидко розійшлася по всіх округах.
“Хрестоносці” і Львів
Можна полювати на зайців, а можна – на ведмедя. Добряче нажахавши мешканців місцевих околись та багатьох із них пограбувавши, “хоробрі” визискувачі, які вже й забули про похід проти турків, підійшли під мури Львова. На цьому вони не зупинились і почали погрожувати місту облогою, штурмом та значними збитками. Водночас поставили умову, виконання якої мало порятувати Львів від можливих неприємностей. Цією умовою була видача усіх місцевих євреїв – історія традиційна і навіть банальна для того часу. Проте міська рада Львова відкинула подібні пропозиції і підтвердила готовність організувати оборону й відстояти місто перед несподіваною загрозою.
Краківська брама у XVII ст., пластична панорама Львова Я. Вітвіцького
На практиці усі погрози виявились пустими балачками. Цілком закономірно, що засобів та бажання штурмувати Львів у “хрестоносців” насправді не було. Відтак досить швидко вони почали перемовини про мирну угоду й отримавши якийсь провіант та доволі скупий відкуп залишили передмістя Львова й вирушили в невідомому напрямку. Пізніші чутки інформували кожного зацікавленого про “славні” діяння “хрестоносців” десь під Краковом. Почерк був той самий: побиті, пограбовані, а часто навіть і вбиті нещасні євреї.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Гронський Й. Львів: історичні студії / упоряд. Н. Лоштин; відп. ред. Л. Сніцарчук. – Львів: НАН України, ЛННБ України ім. В. Стефаника, 2022. – С. 40.
Zubrzycki D. Kronika miasta Lwowa. – Lwόw, 1844. – S. 114 – 115.
Подія організована у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею та Львівського палацу мистецтв.
Лектор розкаже про початки та етапи розвитку кінематографу у Львові, про його яскравих представників у різних галузях кіноіндустрії, а також про Львів як знімальний майданчик.
Руслан Серцелевич, будівельник, історик та юрист за освітою, працював реставратором, археологом, правником. Є автором публікацій про архітекторів Львова, про окремі об’єкти культурної спадщини, про пам’яткоохоронні організації та проблеми збереження культурної спадщини.
Впродовж 2019-2023 проходив службу в Збройних Силах України, учасник бойових дій.
У місті Лева є тільки одна кам’яниця, фасад якої прикрашає скульптурне зображення… дикого кабана. Розташований цей наріжний будинок на вулиці Євгена Гребінки, № 8, неподалік...
