Львів на побутовій фотографії 1941 - 1944 років. Частина II
Останнім часом величезна кількість фотографій міста Львова часів німецької окупації 1941 – 1944 років з’являється на спеціалізованих форумах, сайтах присвячених військовій тематиці, інтернет – аукціонах …
Більша частина цих світлин справді унікальні, оскільки раніше, здебільшого, вони ніде не публікувались, знаходились у приватних збірках та колекціях, були недоступними до опрацювання фахівцями …
Власне на цьому базується цінність цих фото – вони увічнили Львів повсякденний, місто, яке ми маємо змогу побачити та відчути, без сухої статистики і констатації фактів підручників, місто, що вижило …
Нин. площа Соборна, 1941 рікТ.з. стерео – фото з видами нин. площ Ринок та Музейної, 1942 рікНин. пр – т Шевченка, перші дні окупації, 1941 рікВулична сцена на нин. пл. Міцкевича, 1942 рікВулична сцена на нин. пр – ті Шевченка, 1943 рікВулична сцена біля Опери, 1941 рікПлоща Бернардинська, 1942 рікПлоща св. Юра, 1941 рікВул. сцена на нин. пр – ті Свободи, 1941 – 1944 рр.Бібліотека Політехніки, поштівка, 1943 рікСцена на нин. пл. Кропивницького, 1942 рікПрацівниці буфету ресторану ” Брістоль ” на нин. пр – ті Свободи, 1942 рікНин. пр – т Свободи, 1943 рікВулична сцена на вул. Городоцька, 1942 рікПлоща Ринок, 1941 рік
Кастелівка – мальовничий та затишний куточок старого Львова, розташований на західній околиці тогочасного міста. Сучасні вулиці Бандери, Сахарова та Мельника, немов кордони, оберігають спокій цієї унікальної дільниці, головними окрасами якої є зелень і неповторні, старовинні вілли …
Вілла родини Захаревичів ” Юлієтка “, сучасне фото
Серце Кастелівки – район сучасних вулиць Котляревського, Горбачевського та Метрологічної. Остання, що виникла у 1890 – х роках на будівельних планах Юліана Захарієвича та Івана Левинського, мала первісну назву ” На Кастелівці “. Першу віллу в цій частині дільниці збудували для себе батько та син Захарієвичі – Юліан та Альфред.
Вілла ” Юлієтка ” на будівельних планах, кін. XIX ст.
Заслуги і таланти голови сімейства – Юліана Захаревича, можна перелічувати безкінечно …Один з найкращих архітекторів Львова, двічі ректор Політехніки, митець, реставратор … Його справи та ідеї достойно продовжував та розвивав син, архітектор та підприємець Альфред Захаревич.
Загалом, Кастелівка, якою маємо змогу бачити ії зараз, унікальний архітектурно – ландшафтний проект того ж таки Ю. Захаревича та І. Левинського.
Вілла Захаревичів, вигляд з боку, сучасне фото
Захаревичі будували свою віллу ” Юлієтка ” у 1891 – 1893 роках. Тоді на не забудованому ще пагорбі вілла виглядала як романтичний замок. Зараз за парканом та деревами її майже не видно. Цікавий факт, Ю. Захаревич був одружений двічі, для кожної родини будував незвичайну садибу. Вілла має дуже багато сходів, дверей та різних закамарків, вирізняється новаторськими розподілом приміщень, живописним виглядом стін із кольорової цегли …
” Юлієтка “, елементи арх.дизайну, сучасне фото
В інтер’єрі вілли використано дерев’яні перекриття. Віконні прорізи оформлені вітражами, які частково збереглись. Загалом, архітектурне рішення ” Юлієтки ” не стандартне для того часу – споруда цегляна, з відкритою кладкою, різноповерхова, у плані складної конфігурації. З заходу до основної споруди примикає одноповерхове крило з високим мансардним дахом.
Один з оригінальних вітражів вілли, сучасне фото
Один з унікальних елементів вілли Захаревичів – виконаний на стіні сонячний годинник – єдиний збережений з часів Австро – Угорщини у Львові.
За радянських часів, після війни, тут зробили дитячий садочок. Домурували кілька стін, хоча загальне планування не дуже змінилося.
Сонячний годинник на ” Юлієтці “, сучасне фото
У наші дні у віллі розташовано хостел. Слід відзначити – нові власники вклали душу і кошти аби відновити та зберегти те, що залишилось, а оригінального тут справді вистачає … Ковані елементи балконів і частково огорожі, збережені дерев’яні елементи – перекриття стелі, сходи, шафи, креденс, стільці – все це потребує уваги та догляду, на щастя вони надаються.
Вчора, 5 березня 2015 року, в виставкових залах інституту досліджень бібліотечних мистецьких ресурсів Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника, що у Львові на вулиці Бібліотечній, 2 відбулося відкриття виставки робіт Олега Лишеги.
Відкриття виставки було поєднано з презентацією оновленої версії фільму під назвою “Бібліотекар”, автором якого також є Олег Лишега. Фільмі розповідає про ту колосальну роботу, котру щодня виконують працівники Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника і які унікальні знахідки потрапляють їм до рук.
Виконувач обов’язків директора Інституту досліджень бібліотечних мистецьких ресурсів Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника. пані Ольга Осадця
Перші слова на відкритті виставки сказала виконувачка обов’язків директора Інституту досліджень бібліотечних мистецьких ресурсів Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника. пані Ольга Осадця.
Кінорежисер, авторка фільмів на фольклорну тематику Дарія Ткач
Продовжила розповідати про виставку та Олега Лишегу його давня подруга і співавтор багатьох мистецьких проектів, кінорежисер, авторка фільмів на фольклорну тематику Дарія Ткач.
Наступним етапом відкриття виставки став власне перегляд фільму під назвою “Бібліотекар”, який завершився неформальним спілкуванням за келихом вина, оглядом експозиції виставки та спогадами про митця.
Сама експозиція виставки гармонійно доповнена світлинами з життя Олега Лишеги і дає відвідувачам уявлення про те, якою людиною був художник.
Шкода тільки трохи, що виставка триватиме лише два тижні і не всі охочі зможуть її оглянути, але пані Дарія Ткач пообіцяла що в цьому році це буде не остання виставка робіт талановитого художника.
Олег Лишега (30 жовтня 1949 – 17 грудня 2014 року) – український поет, драматург і перекладач. Автор низки поетичних збірок та есеїв. Перекладав твори Томаса Стернза Еліота, Девіда Герберта Лоуренса, Марка Твена, М. Лаурі, Генрі Девіда Торо, Сильвії Плат та інших. Перший український поет, який отримав премію ПЕН-клубу за поетичний переклад.
Невід’ємний елемент львівського урбаністичного пейзажу – леви, що стережуть вхід до ратуші. Кам’яні леви прикрашали будівлю ще в XVII ст. і стали певним символом міста. У 1880 р. на честь приїзду до Львова цісаря Франца-Йозефа брама ратуші була декорована портиком з алегоричними фігурами Гостинності, Мужності та Патріотизму різця Л. Марконі; по обидва боки брами поставлено кам’яних левів роботи Тадеуша Баронча. В 1939-40 роках нових левів за зразком скульптур Т. Баронча вирізьбив молодий український скульптор Євген Дзиндра, учень Юзефа Стажинського. Старі леви тепер встановлені на вулиці Коперника.
Вул. Коперника
Герб на «Чорній кам’яниці»
Ця будівля – унікальна пам’ятка архітектури XVI століття. Колись її називали Київською, бо першим власником цієї кам’яниці, а точніше тієї, яка стояла на місці теперішньої, був Андрій з Києва. У кінці XVI століття представник львівського патриціанського роду Ян Лоренцович відкрив у цьому будинку одну з перших у Львові аптек. Тоді будинок називався Лоренцовичівським. Онучка Яна Лоренцовича вийшла заміж за лікаря Мартина Анчевського, і вже у XVII столітті кам’яниця називалася «докторівською».
Площа Ринок, 4.
Доктор Анчевський прикрасив фасад будинку скульптурою свого патрона, Святого Мартина, який відрізає мечем полу свого плаща і віддає її жебракові, фігурою львівського святого Станіслава Костки, покровителя і захисника міста від пожеж. При вході до будинку із середньовічних часів збереглася кам’яна лавочка, на якій сидів охоронець, а над дверима родинний знак – на фортечній стіні лев із піднятим у лапі мечем.
Площа Ринок, 4.
Леви «Віденської кав’ярні»
Пр. Свободи, 12.
«Віденська кав’ярня» є найстарішим закладом у Львові, оскільки в 1829 році вона була спроектована і збудована власне як кав’ярня. Фасад будинку прикрашають і охороняють зображення левів.
Пр. Свободи, 12.
«Путті з левом» на площі Ринок
Площа Ринок, 24.
Будинок номер 24 на площі Ринок споруджено у XVI-XVII столітті, реконструйовано у 1921-му. На аттику барельєф «Меркурій». А над входом – мініатюрна скульптурна група «Путті з левом». Цікаво, що саме у цьому будинку у 1707 році зупинявся російський цар Петро I, коли приїжджав до Львова на переговори з польською шляхтою.
Площа Ринок, 24.
Люди у пащі левів
Площа Ринок, 36.
У сучасному вигляді цей будинок споруджено у 1778 – 1781 році. З початку XX століття дім належав «Народній торгівлі» – Українському крайовому споживчому союзу, заснованому у 1883 році. Цікаво, що на консолі балкону – обличчя людей, що визирають з левиних пащ.
Площа Ринок, 36.
Роздвоєний лев на Галицькій
Будинок на розі із вулицею Староєврейською. Ряд назв, які вживались щодо будинку в минулому: будинок Огожалківський, Озгевичівський, Крижовський, Морунського. До початку XVII ст. був двоповерховим. Доведений до стану руїни, у другій половині XVIII століття був реконструйований. Ще раз ґрунтовно перебудований 1791 року для власника, купця Товія Вайґеля, набувши рис пізнього класицизму. 1875 року на замовлення власниці Марії Боборі проведено реконструкцію дахів, а фасад перероблено в стилі історизму.
Вул. Галицька, 11.
Нині будинок триповерховий, зі сторони вулиці Галицької — триосьовий. Ріг будинку, на всю висоту поверху, укріплений контрфорсом, увінчаним згори дещо незвичною скульптурою лева з роздвоєним тулубом. Найбільш ймовірно, що лев з’явився під час реставрацій наприкінці XVIII ст. 1828 року скульптуру було відреставровано і можливо перероблено Павлом Евтельє.
Вул. Галицька, 11.
Лев палацу Бесядецьких
Палац Бесядецьких – зразок архітектури міського палацу VIII-XIX століть у стилі рококо, ампіру і неокласицизму. Вікна виконані в обрамленнях з елементами рокайльного декору. Над головним входом – кам’яний картуш з гербом, на якому зображений лев.
Палац, окрім родини Бесядецьких, належав також магнатам Бєльським, Потоцьким і Коморовським. У першій половині XVIII століття споруджено перший палац, який 1756 року був реконструйований за проектом архітектора П. Ріко де Тіржеля.
Пл. Галицька, 10.
У 1820-роках реконструкцію інтер’єру провів архітектор Ф. Батман, останню реконструкцію палацу здійснено 1934 року архітектором І. Багенським. Незважаючи на перебудови, пам’ятка зберегла свою первісну основу. За часів СРСР у палаці містилася Обласна бібліотека, зараз приміщення належить Львівському національному університету ім. Івана Франка.
Пл. Галицька, 10.
Леви Латинського кафедрального собору. Каплиця Бичування Христа (Кампіанів)
Простір навколо Латинського кафедрального собору використовували для будівництва каплиць – родинних усипальниць заможних міщан та львівських патриціїв. Поховання робились у їх підземеллях.
Пл. Катедральна, 1.
Будівництво усипальниці родини Кампіанів почалося у 1584 (або 1585) році на кошти львівського бургомістра Павла Кампіана. Каплиця примикає до північної стіни Латинського собору. Збудована на місці каплиці шляхетської родини Струмилів, що стояла тут від 1463 року.
Каплиця має форму перекритого склепінням куба без купола, уміщеного між контрфорсами північної стіни собору. Ймовірно, споруджена будівничим Генріхом Горстом. Одноярусний доричний ордерний каркас на цоколі з фацетованим рустом скоріш за все виконаний Павлом Римлянином. Остання фаза оздоблення була ініційована сином Павла Кампіана — Мартином — і припала на 1619–1629 роки, коли було вмонтовано три рельєфи на тему страстей — «Зняття з хреста», «Воскресіння» та «Христос-городник», а також три символи на аттику. Можливо, що роботами в цей час керував архітектор Андреас Бемер.
У другій половині XVIII ст. за ініціативою латинського архиєпископа Вацлава Сєраковського перебудовано вхід до каплиці, на західній стіні влаштовано вікно, перемуровано склепіння, яке 1774 року розписав Станіслав Строїнський. Цей же художник зобразив Отців Церкви — св. Івана Хризостома і св. Єроніма над пілястрами, що фланкують вхід до каплиці. Леви розташувались у верхній частині фасаду каплиці.
Пл. Катедральна, 1.
Кам’яниця «Під левом»
Пл. Катедральна, 2.
Житловий будинок, збудований у XVIII столітті. На другому ярусі фасаду над вікном замість сандрика уміщено скульптуру лева. За припущенням мистецтвознавця Юрія Бірюльова, вона могла бути виконана Павлом Евтельє під час реконструкції 1844 року. На першому поверсі свого часу розміщувалась крамниця тканин Ігнатія Дрекслера — батька львівської скульпторки Люни Амалії та відомого урбаніста Ігнатія Тадеуша. У 1908-1909 роках на другому поверсі діяло Львівське фотографічне товариство.
Пл. Катедральна, 2.
Балкон у дворі-пасажі «Крива Липа»
Проїзд Крива липа.
Магнат Гаусман збудував тут готель «Англійський». В будівлі цього пасажу у свій час переїжджав магістрат з ратуші, коли остання почала руйнуватися. А коли у Гаусмана захотіли відібрати деякі його будинки для своїх потреб залізничники, він, за рішенням суду, вибудував для залізничників дім на розі нинішньої вулиці Гоголя, де й сьогодні знаходиться управління Львівської залізниці. Таким чином, Гаусман зберіг свою нерухомість.
Нещодавно відреконструйований балкон над автомобільним проїздом знизу тримають два масивні леви.
Львів – місто парадоксів, і уважне око завжди має змогу у цьому переконатись … У наші непрості часи, коли двобій ідеологій та ментальності переріс у відкрите протистояння, коли символи радянського минулого трощать навіть у селах, у Львові – колисці українського духу, є пам’ятники комуністичним діячам …
Пам’ятник С. Тудору, фоо з моменту відкриття, січень 1980 р.
Цікаво, але один з них розташований не десь там у закамарках, а майже у центрі міста, на невеличкій, дуже затишній і водночас надзвичайно суперечливій за своїм характером площі імені Євгена Маланюка. Вона не належить до історичного центру міста, однак безпосередньо прилягає до вулиці Чайковського, утворюючи ромб зі сторонами близько 50 метрів, у центрі якого знаходиться пам’ятник Степанові Тудору, а навколо нього – невеличкий скверик, що, власне, і є основною принадою площі.
Площа ім. Є. Маланюка з пам. С. Тудору, фото наших днів
У центрі сучасного Львова це, дійсно одна з найспокійніших ділянок … За кілька десятків метрів звідси, з одного боку, знаходиться проспект Шевченка, з протилежного, так само за декілька десятків метрів – вулиця Стефаника. Від цієї площі починається вуличка, назва якої говорить сама за себе – Тиха, що веде до задвірків Палацу Потоцьких та Палацу мистецтв, втім два останні відокремлено від цієї вулиці зачиненою на ключ брамою.
Єдиний об’єкт, що порушує ідилічний спокій дільниці – великий будинок з численними офісами на вулиці Чайковського, 17 – навпроти площі.
Фрагмент пл. Маланюка, фото наших днів
Але, все ж домінантою площі залишається пам’ятник Степанові Тудору – відомому українському радянському письменнику та публіцисту, діячу КПЗУ та комуністичного руху в Західній Україні загалом, делегату Установчих Зборів осені 1939 року …
Степан Тудор ( 1892 – 1941 рр. )
Скоріше за все, річ у тім, що на відміну від інших комуністичних діячів Степан Тудор не мав за собою такого шлейфу одіозності, як інші комуністичні діячі, зокрема Ярослав Галан. А пам’ятник на його честь встановлено на площі, яка не має статусу центральної.
Памятник і площа на фото до 1990 року
Персоні Степана Тудора справді таки щастить, пам’ять про нього зберігається і на вулиці Дорошенка, на місці трагічної загибелі Тудора та Олександра Гаврилюка 22 червня 1941 року внаслідок німецького авіа нальоту, у вигляді меморіальної таблиці …
Пам’ятник С. Тудору, фото наших днів
Втім, від реалій сьогодення не втечеш – пам’ятник періодично розписують хулігани – коммунальники вже втомилися з цим боротись, одного разу погруддя залили фарбою … Однак факт залишається фактом – Тудор залишається на своєму місці …
Вчора, 4 березня 2015 року о 16.00, з нагоди 200-літнього ювілею Михайла Вербицького, в приміщенні Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові відбулося урочисте відкриття виставки “Відомий і невідомий Михайло Вербицький”: виставка до 200-річчя від дня народження автора музики національного гімну України”. Куратор виставки старший науковий співробітник Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові, Роксоляна Пасічник.
Відкриття виставки “Відомий і невідомий Михайло Вербицький”: виставка до 200-річчя від дня народження автора музики національного гімну України”
Попри велику кількість схожих заходів, котрі відбуваються цими днями у Львові, виставка зібрала велику кількість митців, дослідників та просто поціновувачів творчості Михайла Вербицького. В залі, з нагоди відкриття зібралися люди різного віку та зацікавлень, але всіх їх об’єднував інтерес до постаті творця Державного Гімну України, Михайла Вербицького.
Куратор виставки старший науковий співробітник Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові, Роксоляна Пасічник
“Всі ми знаємо що автором музики до ГІмну України є Михайло Вербицький. Але очевидно, що це композитор, який написав не лише цей один твір. Він є автором великої кількості духовних творів, світських, солоспівів, творів для гітари тощо. Це була дуже цікава і рішуча особистість. Він багато зробив для української музичної культури”- розповідала Куратор виставки старший науковий співробітник Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові, Роксоляна Пасічник у вступній частині.
Також гості відкриття мали нагоду почути одні з перших вокальних прочитань, ще тоді просто патріотичної пісні “Ще не вмерла Україна”.
Автор дослідження “До історії Державного Гімну Україн”и доцент кафедри теорії музики Музичної академії ім. М. Лисенка у Львові, Олександр Зелінський
До відкриття виставки долучився і розповів кілька цікавих фактів про історію написання гімну України і автор дослідження “До історії Державного Гімну Україн”и доцент кафедри теорії музики Музичної академії ім. М. Лисенка у Львові, Олександр Зелінський. До слова, зараз пан Олександ готує до друку другу редакцію цієї праці.
Cолоспів М. Вербицького в редакції С.Людкевича “О дайте ми спокій душі” виконують Лілія Коструба (сопрано) та Орест Коструба (партія фортепіано)
І, вже традиційно, не обійшлося відкриття виставки без приємних, навіть унікальних, сюрпризів. У виконанні родинного дуету солістки Львівської філармонії Лілі Коструби та її сина, студента Львівської Національної музичної академії, Ореста Коструби, вперше в ХХІ столітті прозвучав солоспів “О дайте ми спокій душі”, який існує тільки в рукописі і досі не виданий.
Михайло Вербицький
На особливу увагу заслуговує експозиція виставки. Про кожен експонат можна розповідати безкінечно довго, але на одному з них дозволю собі закцентувати вашу увагу трохи довше. Під час підготовки виставки, в фондах музею було знайдено невідоме досі фото Михайла Вербицького і ця світлина зараз також експонується на виставці.
Сьогодні мало кого можна здивувати виглядом Приміського вокзалу у Львові: непримітна будівля, перони з дашком, прибувають та відправляються приміські електропоїзди. Хіба що на першій колії розмістили музей під відкритим небом з маневровим паротягом радянської доби та різними вагонами родом з початку ХХ ст.
Про те мало кому відомо, що в другій половині ХІХ ст. на місці теперішнього Приміського вокзалу знаходився красень-гігант Чернівецький вокзал.
Чернівецький вокзал, фото кінця ХІХ століття
На пострадянському просторі всі звикли, що залізниця є власністю держави і вся інфраструктура будується з необхідності вирішення тих чи інших проблем.
Однак в Австрійській імперії все було по-іншому. Тоді багато залізничних напрямків були приватною власністю. Колію до Львова будувало Товариство Карла Людвіга (колись навіть сучасний проспект Свободи носив їх назву), яке мало в планах з’єднати Австро-Угорщину з Російською імперією. Після побудови залізничної інфраструктури у Львові вони продовжили будівництво колії до Бродів. Але зі сторони Росії особливо не поспішали будувати дороги до кордону. Тому один із членів правління Товариства Карла Людвіга, Віктор Оффенгайм, якого багато-хто вважав авантюристом, почав активно працювати над напрямком на Станіславів (сучасний Івано-Франківськ) і Чернівці, щоб в майбутньому з’єднати, через Кишинів, Львів з Одесою. Оффенгайм всіма чесними і нечесними способами почав будівництво колії. В Англії зареєстрував компанію “Limited Company”, яку у невідомий спосіб зробив австрійською і 15 жовтня 1868 року компанія отримує офіційну назву “Товариство Львівсько-Чернівецько-Ясської залізниці”. Президентом даного товариства став князь Леон Сапєга, а князь Кароль Яблоновський – його заступником.
Поїзд на Чернівці відправляється від Чернівецького вокзалу у Львові
У травні 1865 року розпочалося будівництво колії зі Львова через Ходорів і Станіславів на Чернівці, яке велось шаленими темпами. Керував будівництвом англійський підприємець Томас Брессей, який мав досвід будівництва залізниць по всьому світі. І вже 1 вересня 1866 року було відкрито сполучення у 267 кілометрів між столицями Галичини і Буковини. Звісно що будівництво такими шаленими темпами не могло не спровокувати проблем в якості залізничного полотна, які почались у 1868 році. Однак це було потім, а тоді у Львові постав великий Чернівецький вокзал.
Чернівецький вокзал, вигляд з вулиці Городоцької, фото кінця ХІХ століття
Вокзал був виконаний у неоготичному стилі за проектом Людовіка Вежбицького і мав чотири поверхи. До будівлі підходила трамвайна колія, крім того сам двірець був на 400 метрів ближче до міста, що було набагато зручніше для подорожуючих.
Чернівецький вокзал, вигляд інтер’єру, фото кінця ХІХ століття
Позаду двірця розташовувались пакгаузи для перевантаження вантажів з потягів на підводи, а також склад льоду, оскільки холодильників у той час ще не було винайдено. Між вокзалом і пакгаузами розташовувався канал, таких розмірів, що могли там підводи їздити, для відводу води, оскільки вокзали знаходились на самісінькому водному горизонті, а місто не дозволило приймати воду з вокзалів у власну каналізацію. Існує навіть легенда, що дощова вода, яка стікає з даху костелу св. Єлизавети стікає з одного боку у Чорне, а з іншого у Балтійське моря. Як стверджує завідувач Музеєм історії Львівської залізниці, Роман Патик, це було б правдою, якби костел розміщувався біля самої колії що на вул. Городоцькій.
Тильний вигляд вокзалу і дренажного рову, фото кінця ХІХ століття
Між залізничними компаніями почалась конкуренція, якої світ ще не бачив. На старих схемах видно, що залізниці не мали навіть спільних колій, тобто жоден потяг не міг переїхати з Чернівецької гілки на Краківську. Але “війна” тривала не довго. Товариство Карла Людвіга побудувало лінію на Тернопіль, а звідти на Підволочиськ, чим остаточно вбило перспективи Товариства Львівсько-Чернівецько-Ясської залізниці, та й Товариству Карла Людвіга було вигідно привозити своїх пасажирів на Чернівецький двірець, щоб тим було ближче до міста. Також для підвищення свого іміджу та зручності пересадки своїх пасажирів на інші напрямки, потяги Львівсько-Чернівецько-Ясського товариства теж заходили на головний двірець Львова.
Відома тріумфальна арка, збудована до приїзду Франца Йосифа І, зліва видно Чернівецький вокзал, 1894 рік
Після відкриття колії до Підволочиська, компанії знаходять спільну мову і всі потяги прибувають на вокзал Карла Людвіга, а Чернівецький вокзал стає товарною станцією. Двірець успішно переживає Першу світову війну, але у 1919 році, на вокзалі стається вибух амуніції, після чого двірець повністю руйнують і Львів втрачає ще одну історичну будівлю назавжди.
Товарна станція і зруйнований Чернівецький вокзал
Костянтин БАРАНЮК
Джерела: railway.lviv.ua, lvivcenter.org, uk.wikipedia.org
Львівська залізниця. Історія і сучасність / Гранкін П.Е., Лазечко П.В., Сьомочкін І.В., Шрамко Г.І. – Львів: Центр Європи, 1996. – С. 44-48.
Особлива подяка Музею історії Львівської залізниці, в особі завідувача Романа Патика.
Незвичний вигляд відомого храму. 7 ранніх зображень костелу кармелітів босих
Знайомий кожному львів’янину храм св. Михаїла, колишній кoстел ордену кармелітів босих, відомий з пер. пол. XVII століття. Розташований на пагорбі над сучасною вул. Винниченка, він будувався як своєрідний форпост – за межами міських мурів, на найбільш небезпечному, східному напрямку. Костел пережив чимало – часи Хмельницького, турецьку облогу, штурми шведів …
Костел кармелітів з однією вежею, поштівка, 1904 р.
Цікавим фактом є те, що зовнішній вигляд храму, до якого так звикли городяни, попри нелегке середньовіччя, змінився тільки у XIX і на поч. XX століть.
Костел кармелітів, фото ймов. Юзефа Едера, бл. 1860 – 1870 рр.
Сучасна пара веж, окраса давнього храму, з’являється лише 1906 року, завдяки архітектору Владиславу Галицькому. А вперше (!) вежа на костелі зведена у 1839 р., за проектом Алоїзія Вондрашки.
Храм на давній поштівці, поч. XX ст.
До цього, декілька століть, костел і монастир кармелітів, як оборонний храм за міськими мурами, дозволити собі таку розкіш як вежа не міг … Безпека, ось що було на першому місці, вежа була б надто добрим орієнтиром для пострілів, куполи легко пробивались і гарматні ядра вибухали вже всередині укріплень і ще багато моментів відклали будівництво на більш спокійні часи …
Костел кармелітів на давній поштівці з кольоруванням, поч. XX ст.Споруда т.з. німецької гімназії ( нині сер. школа № 8 ) на вул. Ппідвальна, за нею костел кармелітів з вежею, фото Кароля Блейма, бл. 1890 рокуПлоща Бернардинська, позаду, вглибині фото, проглядається вежа костелу кармелітів, поч. XX ст.Площа Ринок, в перспективі вул. Руської вежа костелу кармелітів, 1904 рік
Найвищою будівлею у Львові є церква Ольги та Єлизавети, її висота сягає 88 метрів. До того ж святиня стоїть на узвишші, що додає їй стрімкості. І така висота не випадкова — на початку ХХ століття храм будували саме для того, щоб він своїми псевдоготичними шпилями заступав греко-католицький собор святого Юра. Отож поляки, які в’їжджали в місто через вулицю Городоцьку, найперше бачили саме цей римо-католицький костел.
Церква святих Ольги та Єлизавети
Доля колишнього костелу була трагічною: через своє стратегічно вигідне розташування він завжди був привабливим об’єктом для військових — 1918 року по ньому стріляли українці, а тут сиділа польська залога. Під час Другої Світової війни у ньому засів німецький кулеметник. Однак найбільше храм постраждав не стільки від військових, скільки від цивільних — у радянські роки його перетворили на склад і фактично довели до руїни. Коли 1991 року костел передали греко-католикам, їм довелося його довго реконструювати.
На вежі храму працює оглядовий майданчик. Звідси відкривається краєвид на Високий замок, площу Ринок з ратушею, Успенську церкву, Кафедральний костел та ін.
Адреса: пл. Кропивницького, 1.
Висота: 88 м
Вежа Корнякта (Успенська церква)
Купець Давид Русин, щоб прославити своє ім’я, вирішив весь маєток віддати на спорудження вежі коло Успенської церкви. Будівництво розпочалося біля 1567 року майстром Петром Красовським, тривало два роки. Було піднято стіни, але через невірно закладений фундамент вони завалилася. Фундатор витратив 3500 злотих. Після такої нещасливої події подав позов до суду на будівничого, який змушений був виплатити йому 310 злотих.
Вежа Корнякта (Успенська церква)
На цьому місці через два роки будівничий Петр з Барбони почав зводити нову вежу-дзвінницю на кошти багатого львівського купця грецького походження, відомого громадського діяча, члена Ставропігійського братства Костянтина Корнякта. На його честь названа вежа.
Будівництво вежі завершено в 1580 році. Вона була триярусною з наметовим дахом. Таке її зображення відтворено на печатці Успенського братства. Після завершення робіт на вежу витягли дзвони, але магістрат не дозволяв їх вішати. І Корнякт поскаржився королю, який видав спеціальне розпорядження, щоб міська влада не чинила перешкод у піднятті дзвонів. Дзвони були найголосніші у місті. Домініканці, костел яких поруч з вежею, зверталися до ради міста, щоб заборонити русинам дзвонити під час їх богослужіння, влада задовольнила вимоги. Проте, коли в місті відбувалися визначні події або загрожувала небезпека, то звучали дзвони із вежі Корнякта.
В 1695 році, в рік завершення реставрації, Ставропігійське братство на знак вдячності за фундацію К. Корнякта вирішило чотири рази на рік відправляти за нього поминальні богослужіння в Успенській церкві. Такі богослужіння відправлялися протягом століть і здійснюються також в наш час.
Адреса: вул. Підвальна, 9
Висота: 66 м
Міська ратуша
Про найстарішу ратушу Львова знаємо дуже мало — тільки те, що вона була дерев’яною і згоріла у 1381 році. Тоді ж згоріли всі документи — втрата для історії Львова, яку компенсувати неможливо.
Невдовзі ратушу відновили. 1404 року на ній з’явився годинник. Наприкінці XV століття були проведені деякі реставраційні роботи, що до певної міри змінило вигляд ратуші. У 1617—1619 роках її взагалі перебудували. Стару вежу частково знесли і на цьому ж фундаменті встановили нову, восьмигранну, з чотирма циферблатами годинників. Вежа була обведена балконом, по якому ходив сторож. Консолі балкона виконали у вигляді левів. Висота вежі дорівнювала 58 метрам.
Міська ратуша
З часом до цоколя ратуші були зроблені прибудови. Згодом їх почали розбирати, і з таким азартом, що пошкодили сам цоколь. 14 липня 1826 року вежа завалилася, загинуло восьмеро людей. Цікаво, що, попри явний аварійний стан, спеціальна комісія визнала вежу цілком придатною. Якраз під час складання цього акта вежа й завалилася — комісія ледь встигла врятуватися. Нову ратушу звели в 1830—1835 роках у стилі віденського класицизму. Четвертий варіант й дійшов до наших днів.
На вежі розташовано оглядовий майданчик, до якого ведуть аж 408 сходинок.
Адреса: пл. Ринок, 1
Висота: 65 м
Латинський кафедральний собор
За переказами, фундамент храму у 1370 р. заклав король Казимир Великий. Історична довідка свідчить, що будівництво катедри було розпочате ще у 1360 р. майстром Миколою Нічком за проектом архітектора Петра Штехера. Будівництво собору розтягнулось на довгий час, і лише в 1479 – 1481 рр. його закінчили вроцлавські будівничі Йоахім Гром і Амбросій Рабіш. Останній штрих зробив у 1493 р. архітектор Ганс (Ян) Блехер, який засклепив основний об’єм храму.
За первісним проектом у собору повинно було бути дві вежі — одну завершили наприкінці XIV ст., інша так і залишилася незакінченою через брак коштів.
Латинський кафедральний собор
Дозвіл на зведення в Львові катедрального костелу король Казимир отримав 1360-х роках від Авіньйонської курії (резиденція Папи римського тоді містилася не в Римі, а в Авіньйоні). Фундамент заклали в 1368 р., та будівництво тривало майже два століття. Цей храм є своєрідним підручником з архітектурних стилів: від готики і ренесансу до бароко і рококо, і далі — до модерну.
В східну стіну костелу вмуровані гарматні ядра, як нагадування про турецьку облогу Львова в 1672 р. Про це говорить і напис над найбільшия ядром: «Ex obsidione turcica». Вище розташовано ядро з написом «Ex obsidione ruthenorum» («З української облоги») — згадка про березневі події 1919 р. і українсько-польську війну. На східній же стіні, з боку вул. Галицької, є й зображення ікони, встановленої відомим геометром Юзефом Вольфовичем на згадку про передчасну смерть від хвороби його 9-річної онучки Катерини, доньки Войцеха Домагалича. Сталося це 1598 р.
Адреса: пл. Катедральна, 1
Висота: 64 м
Перший хмарочос Львова
Нинішній Львівський Будинок книги належав колись багатому підприємцю Іоні Шпрехеру. Він був власником найбільшої будівельної фірми у Галичині і великим скнарою, тому їв тільки картоплю з олією і ходив пішки, не витрачаючи гроші на трамвай. Будинок почали споруджувати у 1911 році, але після початку Першої світової війни, будівництво довелося призупинити. Завершили будову 1921 році.
Перший хмарочос Львова
На той час у місті не можна було зводити будинків, вищих, ніж у чотири поверхи. А Іона Шпрехер схитрував – другий поверх він назвав антресолею, а останній просто не враховував, то ж фактично семиповерхова споруда вважалася на папері чотириповерховою. Будівництво супроводжувалося страйками та протестами: мовляв, будинок порушує архітектурний ансамбль центру міста, заступає вид на катедру та ратушу.
Цікавим був будинок, який стояв тут до «хмарочосу». На першому поверсі чотириповерхової споруди розташовувалася кав’ярня «Монополь». Сюди любили приходити письменники – тут достатньо було купити горнятко кави, і можна було залишатися до довгої розмови. Навідувався сюди й Іван Франко.
У міжвоєнний період у кам’яниці Шпрехера розташовувалися численні установи. В радянський період у приміщеннях партеру функціонувала найбільша у місті книгарня – славнозвісний Будинок книги, який існував до 2011 р.
Адреса: пл. Міцкевича, 8.
Висота: 34 м
Львівська телевежа
Поза конкуренцією телевізійна вежа на Високому замку, яка складає аж 192 метри. Це суцільнометалева просторова ґратована телевізійна вежа, що стоїть на Замковій горі у Львові.
Львівська телевежа
Львівська телевежа з антенами височіє на 192 м. Це суцільнометалева просторова ґратована телевізійна вежа, що стоїть на Замковій горі. Вежа побудована за типовим проектом 3803-КМ (34084-КМ). До висоти 155 метрів — піраміда з переломами поясів на 32 і 64 метрах. Далі призма базою 1,75х1,75 метри заввишки 25 метрів. Верхній майданчик 2,5х2,5 метра на відмітці 180 метрів і труба для турнікетної антени. За цим проектом побудовані також Андріївська (Черняхівська), Білопільська, Донецька, Івано-Франківська, Кам’янська, Кіровоградська та ін. вежі.
Скульптура Непорочного Зачаття Діви Марії, або куди зникли янголята
Костел Святого Антонія Падуанського на Личакові, одна з багатьох давніх пам’яток львівських передмість, що немов фенікс, горіли та руйнувались протягом сторіч бурхливої історії міста, однак поставали та відроджувались знову, стаючи ще прекраснішими …
Як і більшість середньовічних пам’яток костел вирізняється безліччю окремих архітектурних елементів, що своєю сукупністю складають цілісну композицію – споруда костелу, дзвіниця, сходові марші і, звісно, неперевершені скульптури …
Костел св. Антонія і скульптура Непорочного Зачаття Богородиці, фото наших днів
Нинішні споруди костелу та монастиря францисканців були закладені 1718 р. краківським каштеляном Янушем Антонієм Вишневецьким, але перший монастир на цьому місці відомий з поч. XVII століття, він був знищений під час облоги Львова Б. Хмельницьким у 1648 році.
Вигляд костелу, дзвіниці, сходових маршів та скульптури у період 1860 – 1870 рр. Фото Юзефа Едера
1739 року проект архітектора Павла Антонія Фонтани був в основному завершений і костел було освячено, одразу розпочались роботи з оздоби храму і прилеглої до нього території.
Скульптура Непорочного Зачаття Богородиці, фото Яворського, 1912 рік
1755 року було збудовано сходові марші до костелу з нин. вулиці Личаківської, та встановлено дві скульптури – при вході до храму – св. Антонію Падуанському, при сходах – Непорочному Зачаттю Діви Марії
Скульптура Богородиці з одним зі зниклих янголят в оздобленні роботи С. Фесінгера, фото 1912 року
Скульптура є дуже схожою на творіння Пінзеля, але належить руці іншого талановитого майстра – Себастьяна Фесінгера. З першого погляду бачимо вплив бароко, що в ті часи набувало популярності … Пізніше, 1765 року, увесь костел перебудовували по сучасній на той час бароковій моді за проектом Франца Кульчицького.
Скульптура Богородиці в ансамблі костелу св. Антонія, фото 2012 року
З архівних фото бачимо, що сходи початково були значно меншими, однак окрім постаті Богородиці по обидва боки їх прикрашали скульптури янголят, які щезли безслідно, вочевидь у перші повоєнні роки … 1901 року було відреставровано сходи, балюстраду і скульптуру Матері Божої, під нею встановлено газовий ліхтар, механізм є частково збережений донині.
Вигляд костелу, сходових маршів та скульптури Марії на фото 1912 року
Поряд з костелом при вулицях Солодовій та Личаківській шумить Винниківський ринок, влаштований на колишній площі св. Антонія здавна. Мальовничі сходи костелу приваблювали не тільки художників та фотографів. Їх облюбували і кіношники. Зокрема декілька сцен з “ Трьох мушкетерів ” знімали тут … Проте, лише переглядаючи старі світлини розумієш – як бракує янголят в оточенні Богородиці …
На наших теренах пальма зазвичай асоціюється із морем, сонцем і екзотикою Півдня. Але якщо розгорнути альбом про Львів чи Трускавець часів Австро-Угорської імперії, на фото вразить кількість… пальм.
Так, саме пальми за часів «бабці Австрії» були в моді не тільки в інтер’єрі, але й на вулицях та площах, парках і скверах. Ідея була простою: перетворити своє місто та містечко на «райський куточок». Тож сто років тому пальма у Львові стала символом комфортного, облаштованого міського життя.
Пальми у Львові на сучасному проспекті СвободиПальми у сучасному Стрийському парку (колись парк Кілінського)
Для тогочасних львів’ян не було проблемою доглядати за пальмами в кліматі, де вона зазвичай не ростуть. На зиму рослини дбайливо ховали до оранжерей, а весною знову виставляли назовні. Ця традиція у Львові дотривала до початку 1970-х, тож багато хто з мешканців пам’ятає пальми на проспектах Шевченка і Свободи, навпроти центрального корпусу університету і в Стрийському парку.
Головний залізничний вокзал у ЛьвовіПальми у сучасному Стрийському парку (колись парк Кілінського)
На жаль, сьогодні Львів може порадувати хіба що позолоченою пальмовою гілкою в руках статуї «Слави» на даху Опери – вона символізує нагороду тим, хто присвятив себе мистецтву. Чи металевою копією на Привокзальній площі так званої пальми Мерцалова, встановленої тут 2003 році. Оригінал авторства донецького коваля Олексія Мерцалова отримав Гран-прі на Паризькій міжнародній промисловій виставці 1900 року, і з того часу ця пальма є символом Донецька.
Пальми у Львові на сучасному проспекті ШевченкаПальмии у сучасному парку імені Івана Франка (колись парк імені Тадеуша Костюшка)Пальми у Львові на сучасному проспекті Свободи
Прикладом позитиву появи у міському просторі пальми може служити Варшава. Тут 2002 року з’явилась 15-метрова, щоправда штучна пальма: іронічний мистецький проект Іоанни Райковської «Вітання з Єрусалимських алей!», який мав на меті додати несподіваного акценту «сірій Варшаві». Сьогодні варшавська пальма – один з найбільш тиражованих брендів міста, улюблена атракція мешканців і туристів, яка також активно використовується в політичній агітації Партії зелених.
Відкритим для світу Львів був у всі часи. До тих хто йшов із миром та прихильно ставився до міста Лева та його мешканців, тут завжди чекала тепла зустріч та гостинність ; на тих, хто приходив із мечем, ніс свої порядки, завжди чекав опір …
Гостей вистачало : від короля Казимира Великого до композитора Ференца Ліста, від Папи Римського Івана Павла II до письменника Оноре де Бальзака ; президенти, монархи, артисти, підкорювачі космосу, революціонери … Вже тоді львів’ян було важко здивувати, але, схоже одному з гостей це таки вдалося …
Зустріч перського шаха на вокзалі у Львові, червень 1905 року
Рідкісний гість, ” монарх монархів “, ” син Сонця “, – перський шах Музафар – ед – Дін, з сином, онуком та численою свитою зупинився у Львові дорогою до Відня у червні 1905 року.
Шаха, що прибув власним потягом, зустріли намісник цісаря граф Андрій Потоцький і комендант Фідлер. Перський марш звучав не тільки на пероні і вокзальній площі, а й на вулицях міста, якими їхав шах з почтом до готелю. З цитаделі гриміли гарматні залпи. Вулиці були заповнені натовпами людей. Увесь кортеж направився до готелю ” Жорж “.
Із палаючим смолоскипом у руці зустрів Його Величність власник готелю Бжезіцький, та особисто провів до покою. Пані Бжезіцька привітала шаха французькою мовою і вручила неймовірний букет із білих лілій, гвоздик, білих і жовтих троянд, пов’язаний біло – зеленою стрічкою. Кольори букету відтворювали перський прапор.
Шах Музафар – ед – Дін на балконі готелю ” Жорж “, 1905 рік
Неймовірно, але володар з наближеними розмістились справді по – королівськи : зайнявши 67 кімнат. Спеціально для високого гостя виготовили ліжко, низьке і широке. Їдальню оздобили у перських мотивах. Готель було прибрано прапорами, пальмами і деревами. Шах відразу після дороги прийняв ванну. Увечері накрили стіл на 50 персон. Були присутні намісник, комендант корпусу і власник готелю.
До пізньої ночі натовп львів’ян чекав доки шах вийде на балкон, і коли монарх явив таки милість присутні підкидали шапки, голосно вітали його і віддавали честь.
Перський шах із наближеними під час прогулянки теренами Вистави у нин. Стрийському парку, 1905 рік
У львівській пресі публікували меню кожного обіду монарших персон. Подавали форель із Закопаного, баранину по – перськи, курчат по – польськи, судака, м’ясо сарни, паштет, багато різних овочів і фруктів, печива, солодощів… Торти подавали у вигляді залізниці, гарного кошика із фруктами, возика з горіхами. На кухні працювали 16 найкращих кухарів з французької Рів’єри та Кракова. Посуд був розмальований вручну. Ложки для салатів і компотів виготовлені з явора з багатою різьбою в закопанському стилі…
Два дні ” Син Сонця ” оглядав Львів. На Високому замку, на його честь відбувся концерт військового оркестру. У нинішньому Стрийському парку шах відвідав традиційну крайову виставку разом із Рацлавіцькою панорамою, вочевидь, місце справило враження, оскільки було віддано наказ знимкувати кожен куточок …
Перський шах із наближеними під час прогулянки теренами Вистави у нин. Стрийському парку, 1905 рік, фото друге
Але, як це часто буває, й тут не оминулось без конфузу … Розкошування шаха зі свитою в ” Жоржі ” коштувало гостям 48 тисяч крон, а це була вартість 10 – квартирного будинку у Львові на поч XX ст. Власнику готелю за проживання запропонували перський орден ” Руна та сонця “, найвищу відзнаку держави . Пан Бжезіцький ввічливо відмовився і попросив високих гостей розрахуватись готівкою …
Розважатись у Львові вміли у всі часи. XX століття, що в цілому світі стає переламним, остаточно ” витягнуло ” місто з обійм патріархального спокою, консервативності, споконвічних міщанських традицій …
Поступ цивілізації та прогресу, перетворення шоу на бізнес, пошук і боротьба за глядача принесли до Львова нові, досі не бачені розваги …
Танці у міжвоєнному Львові, фото поч. 1930 – х рр.
Після I Світової війни всією Другою Посполитою, і Львовом зокрема, прокочується хвиля моди на розважальні заклади … В рази зросла кількість кінотеатрів, відкрили свої двері числені театри оперет кабаре, вар’єте, дансінги … Всі пережили важкі роки, настав час розваг …
Програмка популярного театру ” Львівський гонг “, що працював у жанрі ревю, 1927 рік
Наприкінці двадцятих років XX ст. до Львова докотилася ревю-лихоманка. Подібно до оперети та мюзиклу, ревю поєднювало музику, танець і обмін репліками між артистами у своєрідну виставу. Це виглядало як досить швидка зміна сцен і сюжетів, що поєднані однією темою, із веселою музикою і, навіть акробатичними номерами …
Ревю захопило вже ” Мулен Руж ” у Парижі та театри Бродвею у Нью-Йорку, дійшло до Варшави ( невеличкий театр ” Морське Око ” ) і, зрештою, з’явилось у Львові.
Сцена львівського ” Казино де Парі ” ( пізніше ” Багатели “, де, зокрема популярним був жанр ревю, фото міжвоєнного періоду
На відміну від мистецького кабаре початку століття, ревю швидко проклало собі шлях, навіть на сцени драматичних театрів. У Великому театрі багато разів і при переповненій залі ставилися ревю ” Ніжки на стіл ” 1929 р., ” Якось то буде ” 1931 р., ” Це можеш розповісти своїй бабці ” 1929 року Збєжховського.
Театр ” Новини ” у Колізеї пасажу Германів при нин. вул. Куліша, один з найулюбленіших театрів міста, його програми постійно пропонували жанр ревю, фото поч. XX ст.
Збєжховський, безперечний лідер і поширювач жанру у Львові, 1926 року готує театральний бал – маскарад у кінотеатрі ” Палас ” ( у дворі буд. Гауснера на суч. пр – ті Свободи ) під назвою ” Великий актуальний показ “,що складався із змагань атлетів, пісень, танців та сценок, героями яких були Пат і Паташон. Однак у драматичних театрах ревю з’являлися зрідка, адже цим займалися спеціалізовані театри ревю, що виростали, як гриби після дощу. Ті, які тимчасово діяли у Львові, мали не львівське походження.
Програма популярного ревю ” Обережно на повооротах “, 1929 рік
Зрештою, у Львові з’являється своя, постійна ревю – трупа. Колектив почав називатися Театр ревю ” Львівський Гонг. Він залишався й працював у Львові більшу частину сезону – від листопада 1929 по квітень 1930 р. Театр поставив 12 програм, деякі з них мали інтригуючи назви : ” Електричне кохання “, ” Обережно на поворотах “, ” Кохана, зніми маску ” тощо.
Ревю складались із скетчів і музичних шлягерів, аби здобути симпатію глядачів, ” Гонг ” докладав зусиль і частину текстів переносив на локальний грунт, відтак з’явились шоу із назвами ” Нічний Львів “, ” Львів забавляється ” та ” Великі львів’яни у школі “.
Подвір’я давнього буд. Гауснера на нин. пр – ті Свободи, саме тут знаходився ” Палас “, що часто включав у розклад ревю – програми, фото наших днів
Артисти ” Гонгу “не завжди дотягували до рівня зірок популярної столичної трупи ” Qui Pro Quo “, а тому добрим способом, аби здобути успіх, виявилася пародія на них.
У глядачів залишилось непогане враження від ” Гонгу “, публіка з теплом й симпатією згадувала цю трупу.
ТОП-10 найвідоміших співаків, музикантів та композиторів, родом зі Львова
Впродовж багатьох віків Львів був традиційно багатий на мистецьке життя. Тут творили відомі у всьому світі скульптори там живописці, композитори писали безсмертні музичні твори, письменники творили світові шедеври, а вулицями міста постійно лунала музика. Музика, що часто випереджала свій час та епоху. Сьогодні ми приготували для вас збірку з 10 найвідоміших (на наш погляд) музичних діячів Львова за останні 100 років. Цей список можна розширювати та збільшувати до безкнечності, але тоді це вже буде ТОП-100.
Андрій Вікторович Кузьменко
Андрій Вікторович Кузьменко — (псевдонім — Кузьма; 17 серпня 1968, Самбір, Львівська область — † 2 лютого 2015, Лозуватка, Дніпропетровська обл.) — український співак, письменник, телеведучий, продюсер, актор. Лідер гурту «Скрябін».
Руслана Лижичко
Лижичко Руслана — (1973, Львів) українська співачка, піаністка, диригент, танцюристка, громадський діяч. Переможець Євробачення 2004
Святослав Вакарчук
Вакарчук Святослав — (1975, Львів) український музикант, вокаліст, лідер рок-гурту “Океан Ельзи”, композитор, громадський діяч. Навчався у Львівській Лінгвістичній Гімназії, згодом на фізичному факультеті Львівського університету. Кандидат фізико-математичних наук (2009).
Скрипаль Олександр Божик грає на чотирьох скрипках одночасно під час концерту у Львові. Фото: Маріан Стрільців / LUFA
Божик Олександр Анатолійович — (27 липня 1981, м. Львів) — скрипаль-віртуоз, композитор, майстер поєднувати неперевершене виконання та видовищне шоу. Йому однакову підвладні як класика, так і рок, поп, етно-музика. Лауреат міжнародних та всеукраїнських конкурсів, призер телевізійних проектів, зокрема одного з найпопулярніших шоу на українському телебаченні «Україна має талант!-2» (телеканал СТБ). Грає на чотирьох скрипках одночасно (причому кількість «приборканих» скрипалем інструментів й надалі зростає). Підкорює скрипку, тримаючи її на голові, коліні, на витягнутій руці…
Тарас Чубай
Чубай Тарас Григорович — (1970, Львів) львівський автор-виконавець, рок-музикант та композитор. Заслужений артист України. Лідер гурту “Плач Єремії”. За роки своєї творчої діяльності написав понад 100 пісень та видав 11 музичних альбомів. Також написав увертюру до поезо-опери “Крайслер-Імперіал” для симфонічного оркестру.
Володимир Івасюк
Івасюк Володимир — (1949 – 1979) український композитор і поет. Один із основоположників української естрадної музики. Автор 107 пісень, 53 інструментальних творів, музики до кількох спектаклів. Навчався у Львівській консерваторії та Львівському медичному інституті.
Олег Васильович Криса
Криса Олег Васильович — (1 червня 1942, с. Ухані, нині на території Польщі) — американський скрипаль та музичний педагог українського походження. За радянського часу професор Київської та Московської консерваторій, професор Інституту ім. Гнесіних, після еміграції – професор Істменівської музичної школи (Рочестер, США) і Мангеттенської школи музики, (Нью-Йорк, США). Заслужений артист УРСР. З 1989 року мешкає та працює у США.
Мирослав Скорик
Скорик Мирослав Михайлович — (1938, Львів – ) композитор і музикознавець родом зі Львова, герой України, народний артист України, лауреат премії ім. Т. Г. Шевченка, кандидат мистецтвознавства, співголова Спілки композиторів України, художній керівник Київської опери. Внучатий племінник Соломії Крушельницької.
Станіслав Пилипович Людкевич
Людкевич Станіслав — (1879 – 1979, Львів) український композитор, музикознавець, фольклорист, педагог. Доктор музикознавства. Дійсний член НТШ. Навчався на філософському факультеті Львівського університету. Один із організаторів Вищого музичного інституту імені Миколи Лисенка у Львові.
Остап Йосипович Нижанківський
Остап Йосипович Нижанківський — (Отець Остап Нижанківський) (24 січня 1863 — †22 травня 1919) — священик УГКЦ (капелан), композитор, дириґент, громадський діяч. Брат співака Олександра Нижанківського. Народився у селі Малі Дідушичі (тепер Стрийський район, Львівська область). Навчався у Дрогобицькій гімназії, Львівській духовній семінарії. У 1897 році склав іспит на вчителя музики у Празькій консерваторії. Деякий час був священиком у Завадові поблизу Стрия, де став ініціатором створення Пам’ятника Тарасові Шевченку.
Ми продовжуємо розповідати вам про унікальні музеї та безцінні експонати з музеїв Львова і сьогодні науковий співробітник Музею мистецтва давньої української книги, відділу Львівської національної галереї мистецтв ім. Б. Возницького Жанна Спірідонова розкаже нам як монахи у Львові друкували книги на прикладі друкарського верстату XVII століття.
Ми знаходимося в інтерєрі друкарні XVII століття. На цих верстатах монахи працювали до 1939 року. Пізніше вони їх сховали в підвалах, але в радянські часи вони були знайдені і було вирішено зробити музей Івана Федорова в Онуфріївському монастирі.
Друкарський верстат XVII століття
В нас тут зберігається набірна каса, де власне монахи зберігали шрифти, прес, який використовували, для того щооб спресувати вже готову книгу, або для того, щоб розпрямляти папір. Власне на самому верстаті книжки друкувалися. Працював він таким чином: на себе повертали ручку, і столик відходив трошки вперед, гвинт, який не зберігся, піднімав піан. Піан мав на собі 8 або 10 голочок, на які прикріплювався папір, щоб він не зсувався. Наборщик в спеціальну дерев’яну рамку набирав текст, фарба на шрифти наносилася спеціальним валиком, який обтягнутий телячою шкірою. Підготовлену форму клали під піан. Піан опускався і папір притискався до шрифтів – робився відбиток.
Друкарський верстат XVII століття
Пізніше піднімали піан і знімали листочок – обов’язково перечитували віддруковане щоб уникнути помилок. Якщо ж все було добре – з тої форми починали друкувати тираж, стільки разів, скільки хотіли мати книжок. За рік можна було надрукувати близько 1000 примірників. Але збути книгу було дуже важко, бо книга була дуже дорогою, а населення малограмотне і не дуже забезпечене.
Друкарський верстат XVII століття
Одним з найвидатніших друкарів Ставропігійського братства був Михайло Сльозка. Є припущення що він працював саме на цих верстатах до того часу, як отримав королівські привілеї і відкрив свою першу приватну друкарню у Львові на вулиці Сербській, 1 – перший кутовий будинок, де й нього на першому поверсі була друкарня.
Будинок у Львові на вулиці Сербській, 1, де на першому поверсі була друкарня Михайла Сльозки
Михайло Сльозка створював дуже високу конкуренцію Ставропігійському братству, бо його книжки були дуже гарно оформлені і продавалися навіть краще ніж книжки Ставропігійського братства.
Вірменський кафедральний собор Успіння Пресвятої Богородиці XIV ст. одна з найдавніших святинь Львова, безцінна пам’ятка архітектури, окраса міста …
Нам, сучасникам, звично розглядати і оцінювати архітектурні надбання міста на Полтві в комплексі, проте, часто, пам’ятки складаються з цілого ряду шедеврів … Зокрема, вірменський храм це не тільки будівля церкви із дзвіницею; це й легендарне подвір’я, монастир бенедиктинок, палац вірменських архиєпископів, банк, знаменита ” Голгофа ” і, звісно колона святого Христофора.
Колона св. Христофора, фото наших днів
Появі цієї унікальної пам’ятки передувала страшна пожежа 1712 року, що виникла у Вірменському соборі, завдала великих збитків як самій святині, так і оточуючим її будівлям. Пожежі у середмісті тих часів були лихом загрозливішим ніж епідемії, перекидаючись з даху на дах міста в стінах вони, за лічені години позбавляли життя, житла, майна …
Подвір’я храму із пам’ятною колоною праворуч. Фото Людвіка Вележинського, 1930 рік
Грунтовні ремонтні роботи по відновленні всього вірменського ансамблю проводилися від 1723
року коштом голови вірменського суду Христофора Августиновича, який належав до знатного вірменського роду і був рідним братом тодішнього вірменського архиепископа Яна Тобія Августиновича.
Вигляд колони св. Христофора у наші дні
У 1726 р. в пам’ять про відбудову вірменської святині та на знак подяки своєму патронові, Христофор
Августинович споруджує за власні кошти пам’ятну колону, завершену фігурою святого Христофора – покровителя мостів, міст, розташованих на річках, перевізників, веслярів і матросів, мандрівників і паломників, а також покровителя доброї смерті.
За легендою, Христофор, могутній велетень із потворною зовнішністю, знайшов себе у тому, що переносив людей через бурхливий потік … Одного разу на той берег довелось перенести маленького хлопчика … Силань ледве виконав свою роботу, дитина виявилась неймовірно важкою … На запитання здивованого і виснаженого Христофора була відповідь : ” Ти переніс Сина Божого, що несе гріхи світу цього … “.
Колона святого на фото Яворського, 1912 рік
Найвірогідніше автором скульптури був Кристіан Сейнер – надвірний скульптор князів Вишневецьких . Фронтальний бік цоколя колони містить таблицю із написом латиною, в перекладі : Богу Найкращому Найсвятішому Цю Велику Церкву До Хвали Цього Бога та на честь Богородиці реставрував, резиденцію для зручності духовенства відновив, колону своєму Патронові від фундамента спорудив шляхетний та вельможний Кшиштоф Августинович, директор та суддя народу вірменського у Львові в році християнському 1726.
Таблиця фронтального цоколя колони на світлині Яворського, 1912 рік
На бічному боці цоколя, що повернутий до вулиці Вірменської, у 1877 році викарбувано пам’ятку про відновлення – у перекладі з латини : Болеслав де Одровонж Августинович на знак вдячної пам’яті свого діда ім’ям власним та С. М. Леона Августиновича цю фігуру відновив Р. Б. 1877.
Скульптура святого Христофора, фото наших днів
Цього року, в рамках реалізації українсько – польського проекту ” Збереження спільної культурної спадщини “, заплановані реставраційні роботи по відновленню колони святого Христофора.
Як Павло Оленик своєю шляхетністю врятував рід Убальдіні
Однією із найгарніших панянок міста Лева наприкінці XVI століття була Анна Вільчек. Багатьом кавалером судилося отримати відмову від гордої панянки і тільки двоє – Єльонек та італієць із Флоренції Урбан Умбалдіні могли сподіватися на прихильність. Ось тільки вибрати одного з поміж двох кавалерів вона не могла. Й продовжувала Анна тепло посміхатися їм обом.
Ніхто не знає скільки б ще продовжувалось змагання за серце молодої дівчини, якби не подія, що сталася на весіллі подруги Анни Вільчек – Анни Луцької. Обоє кавалерів були серед запрошених. І ось під час чергового танцю славнозвісні кавалери запросили Ганна одночасно…
Анна могла б і відмовити їм обом, та зрештою вибрала, та й подала руку смаглявому флорентійцю.
Павел був місцевим шляхтичем, але високо цінував свій гонор. І впиріщив смачного ляпаса по обличчю Урбана. Музика одразу ж затихла, зупинилися пари. За неписаним правилом того часу це означало лише одне – дуель. Та сталося те чого не очікував ніхто. Італієць несподівано висмикнув кинджал і підло вдарив Павела в живіт. Хлопець впав непритомний.
Помираючого Павела хутко понесли до садиби його батьків, а Урбан був змушений стати перед судом у Ратуші. У ті часи за вбивство карали лише стратою. Лавники-судді визнали флорентійця винним й втратив би голову, якби не жіноче голосіння біля Ратуші. Молоді панянки й поважні жінки так сильно плакали й благали милосердя, що радники почали вагатися. Все ж проти закону не могли зарадити жіночі сльози, й радники знову вирішують стратити Урбана.
Та в саму останню мить коли тяжка сокира була занесена над головою італійця прибув посильний зі звісткою про те, що Павел, перед смертю, пробачив Урбана та взяв всю вину на себе, а ще побажав їм сильного кохання та довгих літ.
Судді зняли звинувачення з Урбана, тим більше посилаючись на останню волю потерпілого.
Павло помер, а Умбалдіні отримав руку багатої панянки, даючи початок славному у Львові роду, який завжди пам’ятав шляхетний вчинок шляхтича.
Можливо, ця легенда далека від істини, але шляхетність завжди була відмінною рисою мешканців Львова, та й зрештою, залишається досі.
Все менше залишається у сучасному Львові слідів трагічного українсько – польського протистояння 1918 – 1919 років … В останні десятиліття відкрито чимало пам’ятних дошок, відновлено меморіал на Личакові, відбуваються костюмовані реконструкції подій тих буремних років, проте пам’яток того періоду, або наступних, після тієї війни років – одиниці, і у цьому їх унікальність …
На жаль, деякі пам’ятники тієї, безперечно цікавої епохи, ми втратили назавжди …
Відкриття монументу Орлятам у дворі Політехніки, листопад 1925 року
У чергову річницю завершення протистояння на території Львова, 22 листопада 1925 року, у парку, що оточує головний корпус Політехніки від нинішньої вулиці Архітекторської ( колись – вул. Захаревича ), відбулось відкриття пам’ятника Орлятам.
Цвинтар Орлят і дерев’яна каплиця на місці майбутнього монументу, фото 1918 – 1919 рр.
Місце для монументу обиралось не випадково. Саме тут, у головному корпусі Політехніки, було розташовано головний шпиталь польського віська у 1918 році, а з лівого боку головної будівлі був розташований перший цвинтар полеглих під час листопадових боїв.
Пам’ятник Орлятам біля Політеху, тильна сторона, фото до 1939 року
Кошти на монумент, у нелегкі повоєнні роки, збирав спеціально створений громадський комітет. Пам’ятник споруджувався за проектом архітектора Вітольда Равського і скульптора Юзефа Стажинського, у співпраці з Анджеєм Альбрихтом.
Монумент біля Політехніки на поштівці, до 1939 року
Монумент було виконано у вигляді 7 – метрового кам’яного прямокутника – брили із рельєфним зображенням Архангела Михаїла, увінчаний скульптурами орлів. На тильному боці пам’ятника були вирізьблені прізвища похованих на цьому місці.
Протягом 1922 – 1923 рр. рештки похованих на цьому місці Орлят було ексгумовано і перепоховано на Цвинтарі Орлят Личакова.
Вид на пам’ятник і гол. корпус Політехніки, фото до 1939 року
У радянські часи про пам’ятник забувають … Відомо, що він сильно постраждав в роки II Світової війни, знищено після 1950 року.
У 1933 році світ з’їхався до Чикаго на Всесвітню виставку «Століття прогресу». Поки промислові гіганти демонстрували дива техніки під гаслом «Наука знаходить, промисловість застосовує,...
