В усі часи людей наче магніт притягував до себе цирк з його яскравими вогнями і заворожуючою музикою, жонглерами та акробатами, фокусниками та силачами і, звичайно, екзотичними тваринами. Тільки тут можна було зустріти людину-змію і незабутні “смертельні номери” справжніх відчайдух, котрі стрибали у вогонь та воду, ковтали шпаги та проколювали різні частини тіла. Тільки на арені цирку можна було побачити яскравого павича та непосидючу мавпу, веселих папужок та величавих левів і тигрів.
Пройшло багато років, які сильно змінили наше життя. З появою радіо, телебачення та інтернету, люди змогли чути бачити та спілкуватись через сотні та тисячі кілометрів, а кіно і відео історії дають можливість дізнатися про розкішні місця та унікальні природні явища. Але, попри це, популярність туризму в світі тільки зростає, адже набагато цікавіше побачити щось на власні очі, ніж на екрані телевізора, набагато приємніше відчути на дотик поверхню піраміди, ніж покрутити її у різні боки на моніторі комп’ютера.
«Котячі ігри» – під керівництвом Марини та Світлани Савіцьких
Схожа ситуація складалася й з цирковими програмами. На якийсь період глядачі переключилися на різноманітні реаліті-шоу і захопилися “пультотерапією” перед екранами телевізорів. Але, час все розкладає на свої місця. І жоден телевізор не замінить власну присутність.
Ведмежі забави – під керівництвом Євгена Шрамко
Це чудово розуміють сучасні молоді батьки і з великим задоволенням приводять своїх дітей на всі циркові програми. Адже циркова арена чи не єдине місце, де діти зможуть на власні очі побачити мавпочку чи лисицю, ведмедя чи єнота. А великі екзотичні тварини викликають справжній вибух захоплення у маленької публіки.
Дресировані леви під керівництвом Тайро Кароллі
“Наші діти сьогодні вперше побачили на власні очі багатьох тварин. І вражень їм тепер вистачить на цілий тиждень! Зараз підемо додому малювати левів,” – розповідає батько двох дітей Олександр після прем’єрної вистави циркової прогарами “Екстремальні забави”.
Тож пропонуємо до вашої уваги програму того, що можна побачити в “Екстремальних забавах”:
Повітряна гімнастка у кільці – артистка Марина Захарова
Еквілібристи на першах -під керівництвом Геннадія Тараненка
Групові жонглери – під керівництвом Євгена Дідика
«Котячі ігри» – під керівництвом Марини та Світлани Савіцьких
Акробати на батуті – під керівництвом Євгена Захарова
Змішана група тварин – під керівництвом Євгена і та Валентини Шрамко
Повітряна гімнастка на полотнах – артистка Юлія Волошко
Ведмежі забави – під керівництвом Євгена Шрамко
Акробатичний ансамбль «Енергія» – під керівництвом Євгена Дідика
Дресировані леви – під керівництвом Тайро Кароллі
Акробати на підкидних дошках – під керівництвом Євгена Захарова
Клоунське тріо «Маріпоса» – Таміла Петращук, Володимир Нечаєв, Дмитро Каракуц
Шоу-балет «Атлантік» – під керівництвом Тетяни Мазуркіної
До слова, прем’єра вистави відбулася 13 березня і показ триватиме до 17 квітня. Зазвичай щосуботи артисти виступають один раз о 16.00, а в неділю двічі – о 12.00 та о 16.00. Хоча в програмі часом бувають зміни, тому попередньо уточнити інформацію можна за телефоном +380 32 238-53-30. Вартість квитків від 50 гривень, незабутні враження йдуть у подарунок.
Однією з найяскравіших постатей інтелектуального та наукового життя Львова міжвоєнного часу був всесвітньовідомий математик Стефан Банах. Постаттю для свого часу він став заледве не легендарною і захопливі історії про його життя і досі викликають захоплення та цікавість. Отож, Стефан Банах, ким же ж він був?
Стефан Банах народився в Кракові. Він був позашлюбним сином Стефана Гречека, тому йому дали прізвище його матері – Катерини Банах. Дитинство Стефана пройшло у селі з бабусею по лінії батька. Мати зникла з життя сина і життєві потреби сина забезпечував батько. За іронією долі майбутній математичний геній навчався в одній з найгірших краківських гімназій, яку він ще й ледве закінчив.
Стефан Банах у 1930-ті рр.
Стефан вирішив стати інженером і у 1910 році він вступає до Львівської Політехніки, яку, втім, так і не зміг закінчити через початок Першої світової війни. В результаті, диплому про закінчення цього навчального закладу Банах так і не отримає ніколи. У своїх спогадах він залишив досить романтичну характеристику своїх студентських років у Львові. «Львів’яни відрізнялися від мешканців інших міст – щедріші, з радісним настроєм, часто співали, ніби всі носили запас радості й усмішок у своїй сумці. Я заскочив у трамвай і спитав про зупинку до Високого Замку. Кондуктор з усмішкою від вуха до вуха відповів: – Ви, напевно, з Варшави, так? Тоді ви обов’язково мусите піднятися на вершину Високого Замку. Ви переконаєтеся, яке це чудове місто. Ви бачили Катедральний собор? Каплицю Боїмів? Личаківський цвинтар? Ви маєте побачити все! На зупинці кондуктор вибрався з вагону, показав мені в бік Високого Замку і розпрощався зі мною: – Ви мусите закохатися у Львів, мусите!».
Сучасна вулиця Івана Котляревського, де на початку 1920-х років проживав С. Банах
Під час війни Стефан перебував на будівельних роботах в Кракові. Випадкова зустріч з Гуго Штайнгаузом змінила усе життя Банаха. У 1920 році, Банах стає асистентом професора Ломницького у львівськиій Політехніці і проживає у будинку Ломницького на сучасній вулиці Івана Котляревського. Цікавою є історія написання дисертації Банаха. Геніальному математику завжди бракувало часу викласти на папері свої ідеї, тому його колеги попросили асистентів надрукувати його ідеї, які він потім відредагував.Вже у 1922-му, у віці 30 років він стає професором математики Львівського університету. У 1926 році, він формулює свій знаменитий парадокс подвоєння кулі. Про його вражаюче відкриття дізнались у всьому світі. New York Times написала про нього як про одне з найбільш вражаючих відкриттів свого часу.
Будинок, у якому на першому поверсі розташовувалась знаменита Шотландська кав’ярня
Неможливо оминути тематику львівської математичної школи, окрім наукової геніальності якої, ще одним ключовим її атрибутом була так звана Шотландська кав’ярня. Район Академічної вулиці був заповнений львівською професурою. На Академічній, 22 містилася знаменита кондитерська Залевського, а неподалік була і Шотландська кав’ярня з її мармуровими столами, на яких львівські математики виписували собі завдання і самі ж їх вирішували (а потім стирали) доти, доки Люсія Банах не купила за 1,5 злотих легендарний зошит у лінійку, що став відомий як «Шотландська Книга» і став однією з найбільших реліквій математичного світу.
Фрагмент копії Шотландської книги з автографом Банаха
18 математиків відвідували кав’ярню близько 5-ї вечора. Записи завдань у Шотландської Книзі, що зберігалася у сейфі офіціанта кафе, були зроблені тільки на непарних сторінках і будь-який математик міг написати своє завдання або спробувати розв’язати завдання, поставлене колегою.
Фактично кожен знаменитий іноземний математик, який потрапляв у це час до Львова, вважав своїм обов’язком відвідати Шотландську кав’ярню. Стіл за яким сидів Банах зі своїми колегами Штайнгаузом і Мазуром був центральною «сценою» кафе. Учень Банаха і майбутній творець водневої бомби, Станіслав Улам згадував, що пересидіти або перепити Банаха під час довгих сесій в кафе було майже неможливо.
С. Банах у 1930-ті рр.
Банах для свого часу був досить екстравагантною постаттю і своїм зовнішнім виглядом чи поведінкою часто вражав львів’ян. Він обожнював футбол і намагався не пропускати ігор львівської “Погоні”. Він працював по кафе, і коли всі заклади вже були закриті, Банах прямував на вокзал, де кафе було відкрите цілодобово, і там за келихом пива продовжував думати про математичні проблеми. У 1936 році він прочитав лекцію перед міжнародним математичним конгресом в Осло, що вважалося великою честю. У 1939-му його обрали президентом польського математичного товариства. Того ж року Банах отримав Гран-прі від Академії. Величезна на той час премія ($ 5,000) була відправлена на рахунок Банаха.
Один з посібників С. Банаха опублікований у 1940-ві.
Після «золотого вересня» 1939 року, Банах був призначений деканом фізико-математичного факультету Львівського університету. У 1941, коли почалась німецько-радянська війна, він перебував у Києві і негайно сів на останній поїзд до Львова, де залишилася його сім’я. Після звільнення з університету, він пропрацював майже всю окупацію в клініці др. Вайгля як донор для годування піддослідних вошей.
Могила С. Банаха на Личаківському цвинтарі
Могила С. Банаха на Личаківському цвинтарі
Польська ювілейна монета на честь С. Банаха
Незабаром після завершення війни новий польський комуністичний уряд запропонував йому посаду міністра освіти, але важкохворий Банах помер 31 серпня 1945 року. Його поховали на Личаківському кладовищі, а всі провідні світові газети газети опублікували некрологи. Отож в черговий раз відвідуючи Личаківське кладовище, радимо вам зупинитись і біля поховання одного з найвидатніших математиків ХХ століття, для якого Львів став містом де він розкрив свій талан і здобув славу.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела:
Ми пам’ятаємо. Стефан Банах (Режим доступу:http://zaxid.net/news/showNews.do?mi_pamyatayemo_stefan_banah&objectId=1095970)
Wortal Stefana Banacha (Режим доступу: http://kielich.amu.edu.pl/Stefan_Banach/)
Зарічний М. М. Стефан Банах. (до 120-річчя від дня народження). (Режим доступу: http://kameniar.lnu.edu.ua/?p=2503).
В Городоцькому районі Львівської області, зовсім недалеко від Львова розташоване село Родатичі (до 1939 року Городятичі). Цікаве воно не тільки тим, що з 2011 року там проводиться музичний фестиваль “Захід”, а ще й унікальним храмом – костелом Святої Трійці.
Для початку трішки про саме село. Перші письмові згадки про нього відносяться до 1370 року, відомо, що належало воно до королівських володінь. Проте, на жаль немає документів, які б свідчили про стан справ села в ХV — пер. пол. ХVI ст. У 1553 році польський король Сигізмунд ІІ Август (1548–1672) надав війтівство в Родатичах (4 лани землі, фільварок та корчма) Криштору Вільковському, а в 1571 році – Павлу Яциширському.
Придорожній знак с.Родатичі, 2016 рік
В описі Королівщини від 1565 року можна отримати інформацію про те, що село складалося з двох частин: в одній проживало 39 сімей, в другій — 8. Кожна сім’я маючи по пів лану землі, повинна була щороку дати до фільварку по пів колоди (2 центнери) вівса, каплуна (відгодованого півня) та заплатити 9 грошей чиншу. Священик з церкви платив 2 золотих, корчмар з корчми 15 золотих.
На поч. ХVII ст. в результаті татарських нападів село занепадає, однак вже невдовзі було відбудоване, так в 1623 році в Родатичах було вже 42 хати, млин і корчма. Восени 1648 року Б. Хмельницький розпочав похід на Галичину. Село було розграбоване.
З 1662 р. Родатичі було передано на 15 років Олександру Бродовському, а на початку 1683 року городоцькому старості Владиславу. Коли останній помер, в 1703 р., король Август II Сильний (1697–1704) віддав це війтовство Владиславу Гуровському. Перед зайняттям Галичини Австрією в 1772 році родатицьке війтовство перебувало в руках короннного судді Малаховського.
В 1763 році йосифінська метрика фіксує в селі уже 180 домів. Крім житлових домів був тут новий фільварок і млин площею 9 м.кв. Після скасування панщини весною 1848 року в Родатичах мали місце селянські заворушення і влада в застосувала тут військові репресії. Внутрішнє напруження в громаді існувало і в пізніші часи, громада неодноразово відмовлялася дотримуватися австрійських законів.
Костел Святої Трійці в Родатичах, 2016 рік
Костел Святої Трійці в Родатичах, 2016 рік
Костел Святої Трійці в Родатичах, 2016 рік
Костел Святої Трійці в Родатичах, 2016 рік
Костел Святої Трійці в Родатичах, 2016 рік
Костел Святої Трійці в Родатичах, 2016 рік
Костел Святої Трійці в Родатичах, 2016 рік
Костел Святої Трійці в Родатичах, 2016 рік
Костел Святої Трійці в Родатичах, 2016 рік
Що ж до самого костелу. 15 квітня 1897 року з ініціативи монахинь з монастиря Сестер-Провидіння, які в селі провадили курси правильного ведення домашнього та сільського господарства для жінок, розпочато будівництво католицького храму в Родатичах.
Проект та кошторис костелу опрацював львівський архітектор Альфред Каменобродський. У 1898 році храм був освячений, хоча будівничі роботи тривали ще до 1905 року.
Храм доволі великий, знаходиться при дорозі в центрі села. Збудований в доволі рідкісному стилі – неороманський з елементами неоготики. Костел мурований з цегли і каменя, вівтарем орієнтований на південний захід.
Усипальниця Марії Антоніни Мірської (фото з http://www.litopys.com.ua/places/s-rodatich/istorychna-dovidka-pro-s-rodatychi/)
Епітафія (фото з http://koscioly.livejournal.com/19024.html)
Епітафія (фото з http://koscioly.livejournal.com/19024.html)
У цьому храмі був один із останніх органів львівського майстра Яна Слівінського, створений 1903 року, незадовго до його смерті. Орган фондувала Марія Антоніна Мірська (1822–1905), усипальниця якої є на місцевому цвинтарі в східній частині села.
У 1919–1921 роках відома фірма Рігер замінила пищалки інструмента, а у 1942 році орган зазнав направи. В 1952–1956 році в костелі містився магазин збіжжя і хімікатів. Пізніше храм вирішили переоблаштувати під клуб культури.
Інтре’єр Костелу Святої Трійці в Родатичах, 2016 рік
Інтре’єр Костелу Святої Трійці в Родатичах, 2016 рік
Інтре’єр Костелу Святої Трійці в Родатичах, 2016 рік
Інтре’єр Костелу Святої Трійці в Родатичах, 2016 рік
Інтре’єр Костелу Святої Трійці в Родатичах, 2016 рік
З цим пов’язана цікава історія. Як згадують селяни, на відкритті клубу, хор відмовився співати в цьому костелі, побоюючись можливого лиха, яке може статися за наругу над святинею. Так, цей клуб і простояв не відкритий кілька років, після чого було вирішено зняти з костелу покриття для нового клубу культури, що будували в центрі села. Однак і це не кінець історії. Новий клуб був підпалений вночі, а винуватця пожежі так і не знайшли.
У 90-х роках до села часто приїжджали поляки, які звернулися з пропозицією віддати під їхню опіку костел, для того щоб провести реконструкцію. Однак родатицька громада не дала на це дозволу.
Частково збережені розписи у Костелі Святої Трійці в Родатичах, 2016 рік
Частково збережені розписи у Костелі Святої Трійці в Родатичах, 2016 рік
Частково збережені розписи у Костелі Святої Трійці в Родатичах, 2016 рік
Частково збережені розписи у Костелі Святої Трійці в Родатичах, 2016 рік
Частково збережені розписи у Костелі Святої Трійці в Родатичах, 2016 рік
Елемент декору інтер’єру Костелу Святої Трійці в Родатичах, 2016 рік
Елемент декору інтер’єру Костелу Святої Трійці в Родатичах, 2016 рік
Фірмова цеглина з Костелу Святої Трійці в Родатичах, 2016 рік
Гвинтові сходи на другий поверх Костелу Святої Трійці в Родатичах, 2016 рік
Що ж до стану святині на сьогодні. Храм у дуже занедбаному стані. Дах поріс рослинністю, склепіння обвалені. Всередині частково збереглися затерті розписи. Рештки хорів на рівні другого поверху, до яких ведуть двоє дверей та дерев‘яні гвинтові сходи. Хори теж були дерев’яні, але від них залишився лише ряд отворів в стіні.
Якщо бути дуже обережним, то сходами можна піднятися і вище хорів, але оскільки стан їх залишає бажати кращого все ж таки не рекомендуємо ризикувати.
З хорошого — попри рослинність, всередині костелу дуже чисто, подекуди збереглися кахлі на підлозі. Хоча це і дуже маленька втіха, бо хто знає, скільки ще простоїть цей унікальний храм.
Цієї суботи, 19 березня 2016 року, о 18.00 в Театрі імені Марії Заньковецької відбудеться благодійний концерт під назвою ”… на камерну сцену” та церемонія нагородження конкурсу «Благодійна Львівщина». Про це повідомила редактор літературної частини Театру Леся Кічура.
Про необхідність ремонту будівлі театру графа Скарбка, у якому з 1944 року живе та працює колектив Національного театру імені Марії Заньковецької, напевно, знає кожний львів’янин.
Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької
“В 2017 році нам – першому державному українському театрові виповниться 100 років з дня заснування. Ми взялись за роботу з підготовки до цього ювілею і прагнемо впорядкувати свій дім. Спільними нашими зусиллями з громадськістю, владою, друзями та колегами по мистецькому цеху, небайдужими меценатами вдалось відремонтувати частину приміщень, замінити покриття великої сцени, відремонтувати фасадні двері, вікна та сходи.
Співачка Оксана Муха (фото з сайту: http://www.lviv.tv/)
Влітку 2016 нами запланований ремонт приміщення камерної сцени, котра є не тільки площадкою для наших вистав, а й приміщенням для проведення творчих вечорів, зйомок телепередач, презентацій мистецьких проектів.
Запрошуємо вас, дорогі друзі, допомогти нам. Ми ж разом з друзями подаруємо вам гарне концертне дійство, кошти з якого будуть цільово скеровані на ремонтні роботи,” – розповіла пані Леся.
Афіша благодійного концерту ”… на камерну сцену”
Концерт відбудеться за участі народної артистки України Людмили Нікончук, Марти Кулай, Романа Гавриша та оркестру театру під керівництвом заслуженого артиста України Богдана Мочурада.
До концерту долучаться хороші друзі театру: народний артист України Олег Лихач та Ігор Радванський, Михайло Кушлик, Іван-Данило Лихач, Оксана Муха, вокальний октет “Орфей”.
Вестимуть концерт заслужена артистка України Альбіна Сотникова та Юрій Хвостенко
Нагадуємо, усі виручені кошти буде скеровано на ремонт камерної сцени театру.
Сьогодні, 17 березня 2016 року, о 17 годині в приміщенні Львівського музею історії релігії (вул. Музейна, 1) вудбудеться презентація виставки «Патріарх Йосиф Сліпий на перших шпальтах» із колекції періодичних видань журналіста, редактора, історика і колекціонера Вахтанга Кіпіані.
Сімдесят років тому, 8-10 березня 1946 року, у Львові, у церкві Святого Юра, відбувся собор, який ліквідував Українську греко-католицьку церкву і «возз’єднав» галицьких греко-католиків із сталінською Російською православною церквою (РПЦ) з Московською патріархією.
Вахтанг Кіпіані (фото з сайту: http://www.radiosvoboda.org/)
«Для українського народу і нашої Церкви оця Святоюрська гора в дивний містичний спосіб стала горою Оливною. Тут, вдивляючись в майбутню долю своєї Церкви і свого народу, обливалися кривавим потом і сльозами праведний митрополит Андрей Шептицький, тут, у молитві перед Отцем стояв наш великий попередник патріарх Йосиф Сліпий, бачучи, яку гірку чашу мук і страждань має пити його народ і його Церква…», – сказав у своїй проповіді Блаженніший Святослав під час літургії з нагоди 70-річчя Львівського псевдособору у церкві Святого Юрія 8 березня 2016 року.
Експонати виставки «Патріарх Йосиф Сліпий на перших шпальтах» з колекції Вахтанга Кіпіані
Після смерті Андрея Шептицького предстоятелем УГКЦ був митрополит Галицький та архієпископ Львівський Йосиф (Сліпий), якого ще напередодні собору заарештували. Перебуваючи у в’язниці, митрополит продовжував піклуватись про свою переслідувану паству, час від часу таємно переправляючи свої послання, а також листуючись із поодинокими особами в Україні.
Експонати виставки «Патріарх Йосиф Сліпий на перших шпальтах» з колекції Вахтанга Кіпіані
У його свідченнях є надзвичайно сильні слова: «Я страждав через нічні арешти, таємні суди, нескінченні допити і тривалі слідства, моральне і фізичне насильство, приниження, тортури і голод. Мене утримували інквізитори і судді, безпомічного, мовчазного свідка, фізично і психологічно вичерпаного, що свідчив про cвою церкву, яка сама по собі тиха і засуджена до смертної кари. Як ув’язнений за діло Христове, я знайшов у собі сили на моєму хресному шляху, знаючи, що моє духовне стадо, мій народ, всі єпископи, священики і віруючі – батьки і матері, діти, молоді борці й старі та беззахисні – йшли поруч зі мною, я – не самотній!” І він справді не був самотнім: Церква жила, дух в народі був живий, для багатьох це була нагода потерпіти за віру.
Експонати виставки «Патріарх Йосиф Сліпий на перших шпальтах» з колекції Вахтанга Кіпіані
Через 18 років заслань, тюрем, таборів очільник УГКЦ отримав свободу, його відпустили за кордон «без права повернення в Україну». Не гаючи часу, він почав привертати увагу громадськості до найбільшої у світі катакомбної Церкви. Він став оберегом української самосвідомості, символом незламності українського духу, особистістю не тільки всеукраїнського, а планетарного масштабу. До його думки і порад прислухалися понтифіки. З ним зустрічалися найвидатніші політичні, державні, релігійні діячі того часу. Це людина, яка в один день 1963 року стала в центрі уваги всього світу, всієї світової громадськості, всіх світових мас-медіа, як Глава Церкви, як Українець, мученик, Патріарх.
Експонати виставки «Патріарх Йосиф Сліпий на перших шпальтах» з колекції Вахтанга Кіпіані
Експонати виставки «Патріарх Йосиф Сліпий на перших шпальтах» з колекції Вахтанга Кіпіані
Саме у ці роки портрети митрополита Йосифа починають з’являтися на шпальтах українських і світових видань, що виходили в Італії, США, Канаді, Бельгії, Німеччині, Великій Британії та інших державах. На виставці «Патріарх Йосиф Сліпий на перших шпальтах» представлені видання як власне УГКЦ, так і мирянських патріархальних товариств, політичних угруповань діаспори, а також незалежних видань початку 60-х років ХХ століття до наших днів. Серед них – «Вільне слово», «Гомін України», «Шлях перемоги», «Мета», «Арка», «Патріархат», «Світло», «Лис Микита» та інші.
Куратор виставки – завідувач виставкового відділу Руслана Бубряк. Триватиме виставка до 11 квітня.
Ірина ЦЕБЕНКО завідувач відділу Львівського музею історії релігії
Експозиція виставки Петра Сметани «Малярство. Дія друга»
Вчора, 16 березня 2016 року, у виставкових залах ЛНГМ ім.Б.Г.Возницького (м.Львів, вул.Стефаника, 3) відбулося відкриття виставки «Малярство. Дія друга» Петра Сметани. На виставці представлені живописні роботи створені Петром Сметаною протягом 2013 – 2015 років.
Відкриття виставки Петра Сметани «Малярство. Дія друга»
2007 року Петро Сметана, вперше взяв участь у вистаці малярства. Його фарби тоді були постімпресіоністичні – промовисті та яскраві. Сюжети творів мальованих з натури багатоскладові і близькі до класичних. Його твори відразу ж набули популярності, бо публіка любить зрозумілу красу, що вибухає чистими враженнями зі знаком плюс. Отже, його першою дією була емоція.
Експозиція виставки Петра Сметани «Малярство. Дія друга»
Експозиція виставки Петра Сметани «Малярство. Дія друга»
Експозиція виставки Петра Сметани «Малярство. Дія друга»
Експозиція виставки Петра Сметани «Малярство. Дія друга»
Експозиція виставки Петра Сметани «Малярство. Дія друга»
Експозиція виставки Петра Сметани «Малярство. Дія друга»
Експозиція виставки Петра Сметани «Малярство. Дія друга»
Пізніше почалися пошуки і переосмислення. Емоція сповільнювалась і перетворювалась на роздуми поступово. Фарби ставали більш ахроматичними, сюжети менш буквальними. В абстрагованій натурі, можна тепер лиш вгадувати обриси матеріального і навколишнього, філософію світла і спокою. Нові фактури, пов’язані з новою малярською технікою з використанням емалей, тепер нагадують красу висохлого листя й каміння, фіордів та японських садів. Почав з’являтися інший світ – світ художника Петра Сметани. Відбулася друга дія, що стала думкою.
Олеся ДОМАРАДЗЬКА директор мистецької галереї «Зелена Канапа»
Трошки старше покоління львів’ян, котре народилось до 1970-х років мають змогу пам’ятати низку цікавих об’єктів у Стрийському парку, котрі на сьогодні ми уже не можемо спостерігати. Це, наприклад, фонтан «Русалки», який виявляється навіть колись працював, і парашутна вежа для любителів екстриму. Однак, найбільш виразніше у пам’яті львів’ян повинен був закарбуватись опис великої та нестандартної споруди, історичну назву котрої мало хто знав, адже звали її по простому – «Підкова».
Східні Торги в 1921 році. Місце, де буде збудовано “Підкову” займають склади. Фото 1922 року
Історія ж півкруглої підковоподібної будівлі у Стрийському парку починається задовго до радянських часів Львова. Збудували її ще в період польської влади як один із 150 павільйонів Східних Торгів. Нагадаємо, що Східними Торгами звався щорічний ярмарок, що відбувався у кожного вересня впродовж 1921-1939 років. На відміну від інших ярмарків, котрі були орієнтовані на дрібних місцевих покупців, цей же був міжнародним та орієнтувався першим чином на власників компаній. Для потреб Торгів на місці колишньої Крайової виставки у Стрийському парку і було споруджено безліч павільйонів, одним із котрих була так звана «Підкова».
Східні Торги в Стрийському парку – вид зверху. Фото 1922 року
Власне, назва підкова прив’язалась до цієї споруди уже в радянську епоху, а от за часів Східних торгів звалась вона павільйон «Центральний». Зауважимо, що в першій рік проведені цього ярмарку даного павільйону ще не було. Як бачимо на світлинах 1921 року, його місце займають склади. Річ у тім, що організатори торгів просто на просто не справились з підготовкою ярмарку, та не встигли з будівництвом усіх задуманих споруд.
Центральний павільйон Східних Торгів. Фото 1935 року
Центральний павільйон Східних Торгів. Фото 1930-х рр.
Павільйон Польського Радіо на фоні “Підкови”. Фото 1930-х рр.
У грудні 1921 року було оголошено конкурс на кращий проект центрального павільйону для виставки. Його переможцями стали архітектори Ян Багенський та Броніслав Віктор, які представили проект будівлі, що мала складатися з п’яти окремих павільйонів: основного — підковоподібного та чотирьох бокових — прямокутних. До відкриття наступних Торгів у вересні 1922 року Центральний павільйон уже був готовий.
Перебудова “Підкови” для потреб с/г виставки в 1957 році. Фото 1957 року
Основна будівля була збудована у вигляді підковоподібної закритої галереї шириною 12 м з зовнішнім радіусом 50 м та дугою у 136,6°. Торці та середня частина підкови акцентувались вестибюлями, що виступали за лінію фасаду на відстань близько 1,5 м. В торцевих вестибюлях влаштовані відкриті аркові портики, що виходили на головну алею ярмарку. Кути вестибюлів були декоровані стилізованими пілястрами, увінчаними скульптурами химер, центральний вестибюль вивершувала полога баня зі щоглою. Бокові павільйони були об’єднані попарно та розташовувались праворуч та ліворуч відносно осі симетрії «підкови», утворюючи крила. Всі об’єкти були виконані із цегли, конструкції дахів із дерева.
“Підкова” під час с/г виставки. Фото 1957 року
“Підкова” під час с/г виставки. Фото 1957 року
Отже, виявляється, що початково підковоподібна споруда була частиною значного більшого архітектурного ансамблю. Однак, боковим будовам судилось простояти недовго. Вже в першій половині 1930-х рр. відбувається демонтаж двох крайніх павільйонів. Далі в 1936 році повністю розбирають праве крило через спорудження павільйону Науки та Техніки, в якому тепер, до речі, розташований кінотеатр «Львів». Ну а в роки Другої світової війни зникає й ліве крило.
Внутрішня експозиція с/г виставки, що розміщувалась всередині “Підкови”. Фото 1957 року
Композиція “Родючість”, що розміщувалась в середині “Підкови” під час с/г виставки. Фото 1957 року
Свої функції як павільйон Східних Торгів «Підкова» виконувала до 1939 році. А далі почалась Друга світова війна, під час якої територія ярмарку слугувала розміщенням почергово німецьких та радянських військових частин. По закінченню війни від ансамблю будівель павільйону Центральний цілою залишилась лиш підковоподібна будівля, яка ще до 1950-х років використовувалась як військовий склад.
“Підкова” незадовго до свого знищення. Кадр із відеозапису 1970-х рр.
В другій половині 1950-х років на території Стрийського парку було задумано проводити щорічну сільськогосподарську виставку. Для її потреб вирішено використовувати також і вцілілі споруди Східних Торгів, в тому числі і «Підкову». В 1957 році її дещо перебудовують, пристосовуючи для потреб майбутньої виставки. Зауважимо, що ця будівля стала центральним павільйоном даного дійства. В ній займала місце спеціальна кількаметрова композиція родючість, яка складалася з овочів та фруктів. Тут же містилась й виставка квітів. На стінах ж висіли портрети переможців так званих соцзмагань. Для потреб сільськогосподарської виставки «Підкова» використовувалась до 1965 року.
Поляна в стрийському парку, де розміщувалась “Підкова”. Сучасне фото
В наступні роки ця споруда практично не використовувалась. Дещо закинутою вона простояла до 1979 року, поки не було зруйнована внаслідок пожежі. Оскільки призначення для неї уже не було, то і доцільності відновлювати теж, а тому її руїни просто демонтували.
Вигляд з космосу на місце, де розміщувалась “Підкова”.
Однак, по собі «Підкова» залишила помітний слід. Місце її розташування легко прочитується в об’ємі невисокої прогулянкової тераси, що повторює його контури і, ймовірно, знаходиться на його фундаментах. Ще краще простежуються контури колишнього павільйону, якщо поглянути на парк зверху. Орієнтиром, за яким ви можете знайти дану поляну в Стрийському парку є пам’ятник у вигляді сокола на місці проведення першого футбольного матчу в Україні.
Володимир ПРОКОПІВ
Джерела:
Бабій С. Архітектурний комплекс Міжнародних східних торгів у Львові: історія, проблеми збереження // Народознавчі зошити. № 2 (122), 2015
Львівський орган був сконструйований 1936 року в колишньому костелі святої Марії Магдалини відомою чесько-австрійською фірмою «Gebruder Rieger». Близько 4 тисячі труб застосовується для того, щоб грав цей духовий інструмент. Починаючи з 1988 року орган у власності Будинку органної і камерної музики, де активно задіяний для різноманітних концертів.
Фірму, що виготовила даний орган, започаткував чеський майстр Франц Рігер. З раннього дитинства він був зацікавлений музикою та ремеслом, здобував освіту у Відні. 1844 року він отримав свій перший контракт виготовлення органу у церкві поблизу м. Крнов в Чехії і промаркував її як «Opus 1». Відтоді всі його роботи мали даного роду порядкову нумерацію.
Надпис на пульті органу з порядковим номером «Opus»в костелі Марії Магдалини (Фото Тетяна Жернова 2016р)
У фірми досить багата династійна історія. Після того як її у спадок отримали двоє синів Франца, число опусів знову почалося з нуля. Густав і Отто аналогічно здобували освіту у Відні і любили справу, якою займалися. Уже перший їхній опус на Всесвітній виставці здобув золоту медаль. Замовлення розширювалися і фірма також, збільшувалися обсяги виробництва.
Наступним спадкоємцем став Отто Рігер – вже онук Франца. Замовляли органи в багатьох країнах, зокрема в Англії, Мексиці, Аргентині. Перша світова війна дещо зупиняє виробництво, два роки після війни Отто помирає і після смерті поступово династичне управління перейшло до його найкращого друга Йозефа Гьотса, який до того вже працював на цій фірмі.
Josef von Glatter-Götz (1880 – 1948рр)
В проміжку з 1924 і до 1939 року «Rieger» продукує близько тисячі інструментів, в цей період змайстрований і львівський орган. Серед іноземних клієнтів – Швеція, Бельгія, Норвегія, Данія, Китай, Фінляндія, Сирія, Південна Африка та інші.
Після Другої світової війни та націоналізації чеським урядом в 1948 році компанія, об’єднавшись з іншими майстернями, зокрема з майстернею Йозефа Клосса, отримує назву «Rieger-Kloss», а Йозеф Гьотс з іншими працівниками, висланий з країни з політичних мотивів, засновує в Австрії інше підприємство «Rieger Orgelbau». Протягом наступних років останньою фірмою керують сини та онуки Гьотса аж доки династія знову не переривається. Фірма «Rieger-Kloss» рік тому припинила своє існування.
У конструкції львівського органу були застосовані практично усі можливі технічні досягнення органобудування того часу з використанням електро-пневматичної системи керування. Склад регістрів відносив цей інструмент до симфонічно-романтичного стилю. На початках головний пульт органу в костелі Марії Магдалини був встановлений на балконі. Незвичним було те, що із 70-ти регістрів 12 були розміщені окремо в іншому кінці залу над вівтарем. При виконанні творів з головного пульта виходило досить віддалене і таємниче звучання.
С. Дайч за пультом львівського органу (фото сина Самуїла Володимира Дайча)
Велика кількість регістрів забезпечувала придатність органу як і для служби так і для концертних виступів. Спочатку він знаходився в приміщенні, яке використовувалося як танцювально-концертний зал Політехнічного інституту, в 1969 році приміщення стало органним залом ЛьвівськоЇ консерваторії, а з 1988 року стало належати Будинку органної і камерної музики. Так першим органістом, який грав на даному органі близько 20-ти років був Самуїл Дайч, викладач кафедри фортепіано Львівської консерваторії, якому завжди вдавалося збирати повні зали слухачів.
Довоєнний пульт органу в костелі Марії Магдалини з надписом «Rieger» (Фото Тетяна Жернова, 2016р)
Новіший замінений пульт органу в костелі Марії Магдалини з надписом «Rieger-Kloss» (Фото Тетяна Жернова, 2016р)
Кілька разів фірма «Rieger-Kloss» реставрувала львівський орган. Після Другої світової війни орган не працював і вперше реставраційні роботи здійснені в 1968-1969рр вартістю в 40 тисяч рублів. Був поставлений новий пульт, відновлені втрачені труби. В 1988 році проводиться другий ремонт – замінюється електрична частина у системі керування. У 2006 фірма замінює на нові шкіряні мембрани, в 2013-му – встановлені нові органні міхи. Це власне був останній ремонт «Rieger», надалі реставрацією займатимуться інші фірми. Періодично в таких ремонтах є дуже велика потреба для нормального функціонування інструменту.
Магніти, що реагують на пульти(Фото Тетяна Жернова, 2016р)
Мотор, що нагнітає повітря(Фото Тетяна Жернова, 2016р)
Старий міх (Фото Тетяна Жернова, 2016р)
Конструкції безлічі труб, об’єднаних в регістри (Фото Тетяна Жернова, 2016р)
Конструкції безлічі труб, об’єднаних в регістри (Фото Тетяна Жернова, 2016р)
Пульти і труби органу – це те, що відкривається на перший погляд звичайному глядачеві ззовні. Але для того, щоб орган працював, насправді задіяно дуже багато складних механізмів. Магніти, що реагують на пульти, міхи, через які у труби органу помпується повітря, мотор, що нагнітає повітря – все це бачимо всередині, пройшовши за так звані куліси концертного залу разом з директором Будинку органної та камерної музики Юліаном Винницьким.
Репетиції за пультом органного залу (Фото Тетяна Жернова, 2016р)
Маємо за честь, що саме ця відома чеська фірма сконструювала нам орган, адже звучить він з потужністю, певною різноманітністю і величністю, прославляючи імена нових майстрів органної музики.
Вчора, 15 березняо 2016 року в приміщенні галереї сучасного мистецтва «Зелена канапа», що знаходиться у Львові на вулиці Вірменській, 7, відкрилась виставка живопису Ірини Фартух під назвою «Синя птаха».
“Ірина Фартух виставляється вперше в «Зеленій канапі». Це художниця, яка малює багато, малює на різну тематику. У неї є і пейзажі. І портрети, і урбаністичні пейзажі, і натюрморти, і всього-всього багато. Щодо стилістики, то її роботи нагадують розписи на кераміці і завдяки мерехтінню білого контуру вони наче рухливі,” – сказала власниця галереї Олеся Домарадзька відкриваючи виставку.
Ірина Фартух та Олеся Домарадзька на відкритті виставки «Синя птаха»
Львівська художниця Ірина Фартух розповіла, що з дитинства любить птаство. Найбільше її дивувала екзотична зовнішність одуда, захоплювала струнка величність лелеки, вогняна краса півня… В оселі Ірини багато років жили пернаті друзі. Тому не дивно, що художниця, що працює в жанрі фігуративного живопису створила чимало полотен із зображенням птахів. Близько 20- ти найновіших із них, Ірина Фартух представила на виставці живопису в галереї «Зелена канапа».
“З дитинства я дуже часто малювала зозульку і захотіла зробити таку ретроспективу. Звичайно, то зовсім не те, що я малювала в дитинстві, але коли я брала участь в дитячих виставках питали: «А чого ти малюєш зозульку, ти що її бачила?», на що я відповідала: «Ні, я не бачила, я її чула». При чому зозулька була з гніздом, хоча вона його не в’є, але це була особлива зозулька. З птахами в мене з дитинства дуже пов’язане життя і я все хотіла злапати якусь пташку, і все бігала по полях. І ця тема мені нагадує дуже приємні спогади з дитинства”, – ділилася враженнями мисткиня Ірина Фартух.
Ірина Фартух на відкритті виставки «Синя птаха»
В Україні, як і по всьому світу птах надзвичайно потужний символ. Його значення зазвичай позитивне. Найвідомішою «функцією» птаха є уособлення нею людської душі: уявлення наскільки древнє, настільки й поширене. Уявлення про душу у вигляді птаха виявляються в давніх культурах Єгипту, Дворіччя, Греції, Китаю та Сибіру (у евенків, алтайців, якутів), в Південній Америці (індіанці бороро).
“Коли я прийшла до неї в майстерню і подивилася її роботи мене дуже зацікавило, що так багато «пташиної теми», багато пташок, які Ірина малює, адже зараз це рідкісна тематика, їх мало хто малює. Як виявилося, Ірина дуже любить птахів. І мені видалося дуже цікавим назвати виставку «Синій птах», адже птах символізує людську душу. І нам, українцям, ця тема дуже близька. І дуже гарно, що Ірина її оспівує. Оспівує по-своєму, в неї є і реалістичні зображення птахів , і вигадані пташки, які нагадують нам народне мистецтво за своєю стилістикою. Птахи на різний смак. І ці птахи, як і Синя птаха, зображені у позитивному символізмі та дарують нам можливість наближатися до щастя», – розповіла Олеся Домарадзька історію появи виставки.
Експозиція виставки «Синя птаха»
Експозиція виставки «Синя птаха»
Експозиція виставки «Синя птаха»
Експозиція виставки «Синя птаха»
Експозиція виставки «Синя птаха»
Експозиція виставки «Синя птаха»
Експозиція виставки «Синя птаха»
Експозиція виставки «Синя птаха»
Експозиція виставки «Синя птаха»
Експозиція виставки «Синя птаха»
Експозиція виставки «Синя птаха»
Експозиція виставки «Синя птаха»
Експозиція виставки «Синя птаха»
Експозиція виставки «Синя птаха»
Експозиція виставки «Синя птаха»
Ірина Фартух народилась 27 березня 1960 у Львові. Здобула освіту у ДКДУМ ім. І. Труша та ЛНАМ на кафедрах художньої кераміки в обох випадках.
З 1996 року – активний учасник виставок в Україні та за кордоном, зокрема в Канаді, Ізраїлі, Угорщині та Польщі. Тільки персональних виставок Ірина здійснила сімнадцять. Три з них протягом 2015 року: у Львові в галереї «Велес» та Києві – УГЛ та Український Фонд Культури . З 2005 року – дійсний член Національної Спілки художників.
Ми дуже часто не помічаємо цікавих деталей, які можна угледіти піднявши голову догори. Відвідуючи храми, ми не зажди оцінюємо ту красу, яка є всередині. Проте, якщо придивитися, то навіть в одній фресці чи мозаїці можна побачити безліч нюансів. Вашій увазі представлено чотири найвідоміших храми Львова, у яких художники, використовуючи набуті знання з астрономії, намагалися передати зв’язок між святими силами та небесними тілами
Колишній костел Петра й Павла ордену Єзуїтів – сьогодні храм святих апостолів Петра й Павла, довершений у першій половині XVII ст. архітектором Джакомо Бріано. Через значний плин часу інтер’єр споруди значно пошкодився, тому зараз у храмі відбуваються реставраційні роботи. Деякі зображення практично неможливо відновити, проте, частка збережених – може нам розповісти різноманітні цікаві факти, зокрема про таке явище як астрономічні об’єкти.
“Всевидяче око у промінні сонця”. Церква св. апостолів Петра та Павла
Над головним вівтарем серед проміння сонця розміщено “Всевидяче око”, яке вказує на велич Бога. Проміння, у свою чергу, підносить Трійцю до рівня небесного світила, без якого неможливе саме існування.
Фреска у церкві св. апостолів Петра та Павла
Художніми розписами костелу займалися батько та син родини Екштейнів. На склепінні центральної нави храму старший Франциск зобразив Земну кулю у вигляді карти з нанесеними материками, якщо придивитися, то можна побачити навіть назви континентів.
Фреска у Церкві св. апостолів Петра та Павла
Молодший з Екштейнів, підтримуючи лінію батька, теж зобразив земну кулю та сценку з виглядом на Львів, над яким вирує життя в небі.
Вірменський храм збудований у другій половині XIV ст. майстром Доре (Дорхі), який протягом століть був громадським та релігійним центром віренської колонії у Львові. Цікаві стінні розписи, якими ми зараз можемо милуватися, з’являлися тут протягом 1926-1929 рр., автором яких був Ян Генрик Розен. Майже у кожній його фресці можна угледіти сузір’я.
Поховання св. Катерини Олександрійської (фреска у Вірменському соборі)
Поховання св. Одилона (фреска у Вірменському соборі)
Жертвоприношення Авраама (фреска у Вірменському соборі)
Зодіакальне сузір’я на арці над входом до центральної нави Вірменського собору
У храмі є також мозаїка, викладена Юзефом Мегофером, де він зобразив Сонце та Місяць по обидва боки святої Трійці, як символи їхнього Творіння.
Мозаїка “Трійця” у Вірменській церкві
Стародавня фреска “Іван Богослов” у Вірменському соборі
Праворуч, у вівтарній частині храму знаходиться старе зображення, яке збереглося з часів побудови храму. На фресці намальовано Івана Богослова, який дивиться на зорю й диктує св. Прохору Євангелію: “На початку”…
Небесна сфера в оточенні святих. Церква св. Андрія
Небесна сфера з зодіакальним колом, оточена ангелами. Церква св. Андрія
Небесна сфера з зодіакальним колом, оточена святими. Церква св. Андрія
Бернардинський монастир (сучасна церква св. Андрія) – пам’ятка першої половини XVII ст. Стіни храму, через століття після побудови, прикрашував Бенедикт Мазуркевич, який по-своєму зумів зобразити небесну сферу. Планета Земля, у його виконанні, постійно знаходиться в центрі “небесних діянь: навколо неї звиваються ангели, бережно витають святі та впевнено стоїть Бог-Отець.
Земля поряд із Богом та ангелами, котрі її утримують. Латинська катедра
Падаюча комета на сцені Різдва Христового. Можливо, автор зобразив падаючу комету 1769 р., хвіст якої можна було спостерігати довгий час. Малюнок виконаний 1771 р. Латинська катедра
Львівський кафедральний собор Успіння Пресвятої Діви Марії, котрий був остаточно звершений у другій половині ХV ст., також вражає своїм художніми творами. Стінописом цього храму займався Станіслав Строїнський, котрий теж по собі залишив зображення з небесними тілами.
Наталія ДАНИЛІВ
Джерело: Петрук О. Астрономічні цікавинки Львова. – Львів, 2014. – 24 с.
З історією життя та творчості одного видатного львівського скрипаля та віолончеліста пов’язаний неймовірний та захоплюючий епізод. У самому епіцентрі тут музичний інструмент. Скрипка, на якій грав сам диявол, володар темного потойбіччя, дісталась згодом львівському майстру і по тому довгий час звучала у стінах закладів культури Львова та світу. На перший погляд, нічого особливого – скрипаль Кароль Ліпінський і презент йому від іншого видатного скрипаля, Сальвіні. Але якшо копнути глибше, в цій історії випливає ще одне ім’я – попереднього власника скрипки, який уклав угоду з дияволом, що і вносить в нашу цілком буденну історію містику таємничості, від якої мурашки по шкірі бігають, а серце провалюється у незвідані глибини нашого тіла.
Рейхан А. Портрет К. Ліпінського, 1835 рік. Фото зcommons.wikimedia.org
У 1799 році до Львова переїхала сім’я Ліпінських. Це польська родина, в якій віддавна захоплювалися музикою. Перебрались вони з Люблінського воєводства і одразу ж з головою пірнули у музичне життя міста Лева. Батько, Фелікс Ліпінський, став диригентом театру Адама Стаженського, а син, Кароль, приєднався до оркестру того ж театру у якості скрипаля. Вже 1809 року молодий Ліпінський, який тоді мав 22 роки, став першою скрипкою театру, а через три роки і його диригентом та музичним директором.
Кароль Ліпінський в молоді роки. Фото з aviolinslife.org
Львівські музикознавці писали: “Львову й театрові пощастило, що музичну частину…очолив такий видатний музикант, організатор музичного життя…майбутній вчитель Ф. Шопена. Це він створив у Львові т.зв. “Музичну Академію”…організовуючи концерти…”. Композитор і музикознавець Лєшек Мазепа писав про нього: “К. Ліпінський був ключовою постаттю в музичному житті Львова, завдяки якій воно збагатилося значним артистичним і естрадним досвідом, зокрема, в галузі симфонічної та камерної музики”. Відтак, досить швидко молодий і талановитий музикант зробив собі ім’я у Львові та здобув прихильність слухацької аудиторії.
Скрипаль Людвіг Шпор. Фото з konogonka.com
Коли серця львівських шанувальників мистецтва належали Ліпінському, він відправився до Варшави, аби підкорити тамтешню публіку. Нові знайомства, а в тому числі і глибше вникання в особливості оперного мистецтва. Наступним етапом став Відень, де у 1814 році Ліпінський познайомився з відомим німецьким скрипалем Людвігом Шпором. Під впливом останнього, Кароль Ліпінський відходить від театральної діяльності і зосереджується більше на вдосконаленні своєї гри на скрипці.
Ванковіч В. Портрет Кароля Ліпінського, 1822 рік. Фото з www.wikiwand.com
У 1817 році він дав першу серію скрипкових концертів у Львові. По тому, відправився на дебютні гастролі європейськими країнами. Саме тоді і відбулося знайомство з Ніколо Паганіні, якого Ліпінський завжди вважав найкращим скрипалем у Європі. У 1818 році Кароль Ліпінський навіть мав спільний виступ з видатним італійцем. Цей концерт увійшов до історії музики як дуель видатних скрипалів.
Скрипаль Ніколо Паганіні. Фото з www.biography.com
На той момент, Кароль Ліпінський уже мав ім’я у Європі і з великим успіхом виступав у столицях багатьох країн. У Лондоні він грав власний концерт перед королівським двором, а в Відні взагалі був визнаний почесним громадянином, у Парижі, першим в Європі, виконав українську народну пісню “Їхав козак за Дунай”.
Плухарт Є. Портрет К. Ліпінського, 1839 рік. Фото з https://commons.wikimedia. org
Вершиною визнання творчості Ліпінськоого став 1818 рік, коли всесвітньовідомий італійський скрипаль Сальвіні подарував йому скрипку Страдіварі, яку було виготовлено у 1715 році. Цей інструмент згодом назвали скрипка Страдіварі-Ліпінського.
Антоніо Страдіварі за роботою. Фото з https://uk.wikipedia.org
Ось цікавий спогад про цю подію самого Ліпінського: “Сальвіні зустрів мене дуже тепло. Щойно я приготувався грати, як він зупинив мене і сказав: “Будь ласка, дайте мені свою скрипку”. Я підкорився. Сальвіні схопив мою скрипку за гриф і зі всієї сили вдарив нею об стіл. Я був шокований – вона розлетілася на друзки. Потім він холоднокровно попрямував до футляра, що лежав на столі, витяг з нього скрипку і вручив її мені: Спробуйте цей інструмент”.
Скрипка Страдіварі-Ліпінського. Фото з http://ua.euronews.com
З цим епізодом і пов’язана цікава історія, за яку варто зачепитись. Скрипка, яку Сальвіні вручив Ліпінському, була однією з найвідоміших скрипок у світі. Її виготовив у 1715 році італійський майстер Страдіварі. Раніше вона належала іншому видатному скрипалю, вчителю Сальвіні, Джузеппе Тартіні. Одним з найвідоміших творів Тартіні є “Devil’s Trill Sonata”, з якою пов’язана одна захоплююча легенда. Нібито, Тартіні ніяк не міг придумати кінець цього твору. Й зрештою, йому у сні з’явився диявол, який запропонував показати кінець сонати, якщо Тартіні продасть йому свою душу. Скрипаль погодився. Диявол взяв скрипку майстра і смичок та заграв кінець, який був дивовижним за звучанням. Тартіні захоплено слухав до останньої ноти, а коли диявол закінчив, підірвався у екстазі та зіграв сам і записав зіграну мелодію.
Скрипаль Джузеппе Тартіні. Фото з https://uk.wikipedia.org
Ліпінський володів цією скрипкою до кінця свого життя. Сьогодні інструмент знаходиться у приватній колекції у США. 2008 року колекціонер передав її у позику філармонії Мілуокі.
Ноти до “Карнавалу” Шумана. Фото з www.belcanto.ru
У 1829 році, разом з Паганіні, Ліпінський виступав на коронації у Варшаві російського імператора Миколи І королем Польщі. Також на його рахунку є спільні концерти з Ференцом Лістом. Каролем Ліпінським в той час дуже захоплювався Шопен і навіть допомагав, в молодості, з забезпеченням одного концерту. Прихильно ставились до нього також Ріхард Вагнер та Роберт Шуман. Останній навіть присвятив йому свій твір “Карнавал”.
Кароль Ліпінські. Фото з https://uk.wikipedia.org
З плином часу, зіпсувались відносини Ліпінського з Паганіні. У зв’язку з цим, в історію ввійшов один вислів італійця. Коли його запитали хто є найкращим скрипалем, він відповів, що не знає, але точно може сказати, що другим є Кароль Ліпінський.
Вацлав Залеський. Фото з uk.wikipedia.org
Під кінець життя, у 1845 році, митець переїхав на Зборівщину і там осів. Заснував на місці музичну школу для дітей, з українською мовою викладання. Дбав про належне забезпечення закладу відповідними музичними інструментами та всім необхідним для навчання. Окрім безпосередньо музичної діяльності, Кароль Ліпінський доклався і до книговидавництва та фіксації етнографічного пісенного матеріалу. Він був учасником процесу укладання збірника народних пісень – “Пісні польські і руські галицького люду”, який було видано 1833 року у Львові, головно стараннями Вацлава Залеського. 76 мелодій збірника є українськими.
Афіша до одного з виступів Ліпінського. Фото з imslp.org
У 1846 році, на терасі Почаївської лаври, Ліпінський зустрівся з Тарасом Шевченком. Схоже на те, що музика скрипаля так захопила Кобзаря, що він вирішив згадати його у одному зі своїх творів. Ось фрагмент із повісті “Близнецы” Шевченка: “заиграл – сначала мелодию, а потом вариации Лепинского на извесную червонорусскую песню: Чи я така уродилась, Чи без долі охрестилась?”
Погруддя К. Ліпінського у Радині Подляськім. Фото з taraskokovskysphotopage.blogspot.com
Помер Кароль Ліпінський у 1861 році, від астми. За заповітом, маєток мали продати і виручені від цього кошти спрямувати на створення стипендії для молодих і талановитих музикантів на навчання у найбільших українських містах. Цей фонд діяв до початку Першої світової війни.
Трохи менше ніж століття минуло з часу, коли до Львова прийшла європейська мода, зокрема й на музику. На танц-майданчиках спершу з’явилося пристрасне танго, тоді “легка” естрада, і нарешті – джаз!
Тоді ж, у 1930-1940 рр. у полонізованому міжвоєнному Львові молоді українці розсмакували “вільні ритми” найпопулярніших колективів: українського «Ябцьо-Джаз» та «Теа-джаз», сформованого із артистів, яких війна пригнала до Львова і змусила кардинально змінити уклад свого життя. З-за кордону прийшли театри-кабаре, молодь дивилась чужомовне кіно і слухала “чужу” музику, конкурувати з якою було на межі фантастики…
Джазкапела «Ябцьо-Джаз»
Згодом, за часів радянського союзу Україна була замкнена від зовнішнього світу у всіх сферах, в тому числі і музичній. Це спричинило великий розрив між рівнями розвитку зокрема джазової музики України та інших пострадянських країн, та країн Західної Європи.
Та сьогодні молодь знову дивиться чужомовне кіно, наслідує європейську моду в одязі і незмінно розвиває традиції музики вільних людей – культуру джазу. З початком 21 століття джазовий рух у Львові зробив колосальний прорив. Цьогоріч уже 16-й раз поспіль у Львові відбуватиметься Міжнародний джазовий фестиваль Jazz Bez, вшосте влітку збере у місті Лева видатних джазменів світу Alfa Jazz Fest. Два роки тому у Львівській національній музичній академії ім. М. Лисенка нарешті відкрили факультатив естради і джазу для студентів академії… Одне слово, Львів наполегливо крокує через століття до статусу джазової столиці країни.
Джем-сейшн “Львівської школи джазу” у кав’ярні “Квартира 35”
Щочетверга у Дзигу, що на Вірменській, 35 , як бджоли на мед, злітають на джем (!) поціновувачі джазової культури міста. Саме там у кав’ярні “Квартира 35” вже кілька років поспіль відбуваються четвергові засідання “Джазового клубу”, а з часу заснування “Львівської школи джазу та сучасної музики”ще й джем-сейшни її викладачів та учнів.
Джем-сейшн “Львівської школи джазу” у кав’ярні “Квартира 35”
“Львівська школа джазу” вперше відкрила свої двері для меломанів професіоналів та аматорів у грудні 2014. Тоді серед її засновників і ідейників були (а частково й залишаються) учасники гурту “ShokolaD”, зокрема Анастасія Литвинюк, Михайло Балог та Ігор Гнидин, який й сьогодні є керівником “Школи”. Така ініціатива виявилась прекрасною альтернативою до класичних музичних шкіл з кількох причин. За словами засновників “Школи”, вони аж ніяк не відкидають важливість академічної освіти, але варто зважити на факт, що остання має досить обмежені рамки. А джаз як відомо не може існувати там, де існують обмеження. Це музика людей, котрі мислять вільно і живуть поза рамками та стереотипами.
Джем-сейшн “Львівської школи джазу” у кав’ярні “Квартира 35”
Джем-сейшн “Львівської школи джазу” у кав’ярні “Квартира 35”
По-друге, класичні музичні школи – це віковий ценз. Але як показує досвід “Школи” є безліч людей, які вже давно досягли повноліття, але не зупиняються у прагненні навчитись чогось нового. Отже, ще одна перевага “Львівської школи джазу та сучасної музики” – жодних обмежень на вік. Учнем може стати кожен від 9 і до 109 років. Кажу кожен, адже музичної підготовки, знання нот на початок тут також не обов’язкове. Головне бажання, а решти вас навчать. Хоча, знову ж таки, як показує досвід півторарічної роботи “Школи” на навчання є попит й в професіоналів. Адже вчитися приходять багато талановитих людей різного віку з музичних шкіл, з училищ, консерваторій, які прагнуть відійти від класичного репертуару, пропонованого в академічних закладах освіти.
Джем-сейшн “Львівської школи джазу” у кав’ярні “Квартира 35”
До кожного учня у “Школі” – індивідуальний підхід, бо кожен приходить сюди зі своїм персональним запитом, і завдання вчителя – кожного викладача – зреагувати на цей запит, коригувати методику і методичний матеріал під кожного за потребою.
Джем-сейшн “Львівської школи джазу” у кав’ярні “Квартира 35”
Джем-сейшн “Львівської школи джазу” у кав’ярні “Квартира 35”
Звісно, якщо приходить учень, який взагалі не володіє інструментом, то відразу вчити джазу безглуздо. Тому тут без основ не обійтися: спочатку будуть основи теорії, основи гри на музичному інструменті, якісь технічні речі: артикуляція, постановка апарату і так далі. Але навчальний процес вже на цьому етапі матиме зовсім інший вигляд, ніж в академічних закладах.
Джем-сейшн “Львівської школи джазу” у кав’ярні “Квартира 35”
Джем-сейшн “Львівської школи джазу” у кав’ярні “Квартира 35”
До речі, про інструменти. У „Школі” діють класи з гри на фортепіано, гітари, контрабасу чи бас-гітари, саксофону, ударних інструментів та вокалу. Окрім того, учні також вивчають джазове сольфеджіо та гармонію. А на заняттях з так званого “комбо” вчаться співіснувати в одній музичній площині.
Цікаво, що аби стати учнем школи не треба чекати нового навчального року. Приєднатися до навчального процесу можна як тільки виникне бажання.
Дещо віддалено від центра Львова, у закутку Личаківського району, розкинувся малопримітний та тихий парк «Погулянка». Більшість гостей міста про існування цього парку взагалі не здогадуються. Львів’яни ж, якщо не мешкають поруч, то не поспішають йти сюди гуляти. Та й це не дивно, адже на перший погляд цей парк асоціюється лиш з закинутим і вже майже розваленим виноробним заводом, та трьома ставками, які через нестійкий рівень води не завжди відрізниш від простої калабані. Однак, не всім відомо, що парк «Погулянка» ще досі береже кілька цікавих таємниць та має свою доволі цікаву історію.
Літографія А.Ланге із зображення пивного саду на Погулянці. Літографія 1823 року
Ще у XVII ст. теперішня Погулянка була частиною так званої Аттельмаєрівської Пасіки – заміських ланів, на котрих бурмістр Львова Ян Аттельмаєр поселив селян-орендарів. Після Аттельмаєра ці землі кілька раз змінили власників, допоки у 1810 році ближчу до міста частину ланів не викупив адвокат Франциск Венглінський. Він був людиною доволі не пересічною – підприємливий, веселий та товариський. Так би мовити любитель погуляти, а тому і назвав свій маєток «Погулянка». В нього він запрошував своїх друзів, серед яких було не мало представників львівської інтелігенції, однак, здебільшого німецької. Саме завдяки Венглінському ця місцина стає прогулянковим парком. В його честь було названо прилеглу до маєтку територію – «Лісок Венглійнського».
Літографія К.Ауера із зображення пивного саду на Погулянці. Літографія 1840 року
Проте, ще більш популярною дану місцину зробив ресторатор Йоган Дістль, який з 1821 року став її власником. У той час на Погулянці було відкрито ресторан у стилі німецьких пивних садів. Окрім того, поруч ресторації був ставок, на котрому можна було покататися на човні. Очевидно, що це місце було досить популярним для львів’ян та гостей міста. Це, зокрема, підтверджує й той факт, що Погулянка часів Дістля зображена аж на двох літографіях першої половини XIX ст. – літографії А.Ланге 1823 року та К.Ауера 1840 року.
Етикетка пива, що виготовлялось на броварі Клейна на Погулянці
У 1848 році в Погулянки з’являється ще один новий підприємливий власник – Йоган Кляйн. Він повністю розібрав старі будівлі та осушив ставок, і на утвореному плато збудував бровар. Пиво Кляйна досить швидко набуло популярності та вважалось одним із кращих у Львові. Користуючись такою славою Кляйн відкрив поруч бровару ще й ресторан, де кожен охочий міг покуштувати його пива. За міськими переказами, в цьому ресторані, окрім пива, можна було скуштувати най1смачніших у місті курчат. У 1853 році поруч ресторану запрацювала ще й цукерня Майсона, де можна було купити смачного морозива. Згодом цю кондитерська переросла у фабрику штучного льоду.
Залишки вхідної брами до фабрики штучного льоду на Погулянці. Сучасне фото
Ще до початку XX ст. бровар припинив своє існування. Трішки довше проіснував ресторанчик. А від фабрики льоду залишилось всього лиш дві кам’яні колони колишньої в’їзної брами. Однак, рівно за 100 років після відкриття бровару, у 1948 році, уже за радянських часів, розпочав свою роботу винний завод. Але доля його була не краща, тож зараз на місці цього заводу залишились одні руїни. Проте, пивний сад, бровар, ресторан та завод можна віднести до відомої історії Погулянки, оскільки все це не раз згадувалось в багатьох джерелах. Однак, існує ще інша частина Погулянки, чия історія є значно втаємничина.
Руїни виноробного заводу на Погулянці. Сучасне фото
Загалом, центральна алея нинішньої Погулянки розділяє її на дві умовні частини. Саме поправій (південній) цієї алеї і розміщувались описані вище об’єкти. Натомість, якщо ж попрямувати вглиб лісу ліворуч від центральної алеї, то можна надибати низку цікавих об’єктів понад столітньої давності.
Водозбірник на Погулянці. Сучасне фото
Різьблене зображення німфи на водозбірнику на Погулянці. Сучасне фото
Найпершим об’єктом, на який ви наштовхнетесь в лісі стане давній водозбірник. Виявляється, Погулянка була колись не просто заміськими ланами чи зоною відпочинку й розваг. Велика кількість джерел ще з XV ст. зробило її основним постачальником води місту. Не дарма ж сусідня до парку вул. Левицького колись звалась «На рурах» – саме по ній йшов водопровід від Погулянки до міста. Збережений до сьогодні водозбірник хоча й не з XV ст., однак теж доволі давній. Зведено його в 1839 році. Фасад цієї споруди, яка іменується ще як “brensztube”, оздоблюють вирізьблені постаті німф. На жаль, ця історично цінна споруда ніяк не охороняється нашим містом, а тому давно перетворилася на місце для мусору, відходів і т.п.
Наполовину розвалена житлова будівля на хуторі на Погулянці. Сучасне фото
Попрямувавши від водозбірника далі в глиб лісу можна натрапити на ще більш несподівану знахідку – справжній хутір. Зараз він являє з себе одну наполовину розвалену хатину, кілька старезних сараїв та невеличку церкву. У вцілілій частині будинку, як не дивно, ще досі живуть люди. Церква ж ця є мабуть наймаловідомішим храмом Львова. Збудовано її у 1897 році як костел вірменських бенедиктинок, на місці дерев’яного костелу, який походив ще з 1768 року. В радянський час костел використовувався як склад для будівельних матеріалів. У 1997 році проведено реставрацію цього храму, який тепер відноситься до УГКЦ та носить назву Церкви Матері Божої Неустанної Помочі.
Колишній костел вірменських бенедиктинок на Погулянці. Сучасне фото
Колишній костел вірменських бенедиктинок на Погулянці. Сучасне фото
Сам же хутір, а точніше житлова будівля на ньому оповитий містичними легендами. За однією із них жила у цьому будинку гарна панянка. На вигляд мала років зо 30, а час, який невпинно втікав, наче оминав. Вона не старіла, а чоловіки, які закохувались до нестями, з часом втрачали силу і… зникали. Це привернуло увагу одного лікаря, який, перевіряючи панянку по реєстру, не зміг зрозуміти дату її народження. Виходило, що вона мала мати 80 років. Він здогадався, що через шалене кохання з панночкою чоловіки, побувавши в її сексуальних обіймах, втрачали життєву енергію і молодість. Розгадавши її таємницю, медик, в якого вона закохалася, зупинив сексуальне винищення чоловіків. Не отримуючи від нього взаємності, жінка почала старіти і згасати.
Зоопарк на Погулянці. Кадр з відеозапису 1970-х рр.
Доволі цікава і водночас маловідомою є історія парку Погулянка у радянський час. Ще в 1939 році, після приєднання Львова, радянська влада мала намір відкрити тут парк культури. Ці плани обірвала війна, а вже після війни вони знайшли втілення в іншому місці. Натомість тут почав діяти зоопарк, в котрому можна було побачити навіть таких екзотичних тварин, як, наприклад, зебру.
Трамплін на Погулянці. Кадр з відеозапису 1970-х рр.
Мабуть, багато львів’ян знають про трамплін на Кайзервальді. Проте, одиниці пам’ятають трамплін на Погулянці, котрий діяв тут в 1970-х роках, та був першим в Україні трампліні зі штучним покриттям. До речі, ще донедавна біля хутору на Погулянці стояла багатометрова металева вежа невідомого призначення. Цілком можливо, що свого часу вона слугувала основою лижного трампліна.
Вишка невідомого призначення на Погулянці. Можливо опора лижного трампліна. Фото 2011-2013 рр.
А ще, у радянський час на Погулянці могли знайти собі заняття і любителі поплавати, адже створені тут три штучні ставки були доволі повноводними. Однак, у 1989 році їх обклали каміннями, після чого вони стали виглядати так як зараз.
Стави на Погулянці в 1950-1960 рр.
Стави на Погулянці. Сучасне фото
На жаль з кінця 1980-х років місто неначе забуло про цей парк. Навіть ліхтарі, що з’явились тут наприкінці 80-х, ніколи не світили і певним чином є «яскравим» прикладом в якому стані Погулянка на сьогодні.
“Алхіміком слова” можна назвати Яна Парандовського – уродженця Львова, письменника, перекладача, номінанта на Нобелівську премію 1968 року з літератури. За цими дещо “сухими” характеристиками ховався справжній майстер слова, для якого його рідне місто та значна частина життя проведена у ньому була вагомою частиною його біографії, яку він висвітлював і у своїх творах. Тож пропонуємо вам поглянути на життя Яна Парандовського – людини, яка осягнула «сутність» слова.
Батько Яна Парандовського – Іван Бартошевський. Фото кін. ХІХ – початку ХХ століть. Джерело: http://zbruc.eu/node/34660Будинок на сучасній вулиці Князя Романа, 30, де ймовірно народився Парандовський. Джерело: http://zbruc.eu/node/34660
Ян народився 11 травня 1895 року у Львові. Як було встановлено нещодавно, батьком Яна Парандовського був Іван Бартошевський, греко-католицький священик, богослов, професор Львівського університету, автор низки книжок українською мовою. Перші 5 років життя Ян провів із батьками й бабцею у будинку на вулиці Хорущизни, 20. Ще в 1890 році бабця (і хресна) Яна – Марія Бартошевська купила кам’яницю на вулиці Домса (тепер вулиця Війтовича), 5.
Сучасний вигляд приміщення гімназії імені Яна Длугоша, де навчався Ян Парандовський. Сьогодні це корпус НУ “Львівська політехніка”. Джерело: http://zbruc.eu/node/34660
Сучасний вигляд входу до приміщення гімназії імені Яна Длугоша, де навчався Ян Парандовський. Сьогодні це корпус НУ “Львівська політехніка”. Джерело:http://zbruc.eu/node/34660
Навчався в IV державній чоловічій гімназії імені Яна Длугоша, яку закінчив 1913 року.
Ян Парандовський – студент гімназії. Джерело:http://zbruc.eu/node/34660
Професор Львівського університету, античник Людвік Цвіклінський
Ще у молодості Ян дебютував у львівських газетах та журналах, зокрема у газеті «Огляд» (Przegląd), опублікувавши у 1912 році цикл есеїв про З. Красінського (поета, драматурга, прозаїка, одного з трьох польских «поетів-пророків», поряд з Адамом Міцкевичем і Юліушем Словацьким), до його століття. Цей цикл мав успіх, тож редакція газети замовила йому цикл есеїв про Жана-Жака Руссо до його двохсотої річниці. Цей цикл був написаний настільки вдало, що у 1913 році вийшов окремою книжкою. Після закінчення гімназії Парандовський відвідує Рим. Місцем свого навчання він обирає Львівський університет, де починає займатись класичною філологією (серед тогочасних університетських професорів цього напрямку особливо відзначався Людвік Цвіклінський – учень найкращого європейського знавця історії Стародавнього Риму у ХІХ столітті, лауреата Нобелівської премії, німця Теодора Моммзена), археологію й історію мистецтва. Під час навчання брав участь в археологічних розкопках на території Європи. З тих пір, культура Стародавньої Греції та Риму та італійський Ренесанс назавжди захоплюють уяву Парандовського, вони ж будуть супроводжувати його до кінця життя і принесуть йому світову славу.
Обкладинка польского видання “Міфології”. Джерело: http://zbruc.eu/node/34660
Обкладинка україномовного видання “Міфології”.
Перша світова війна принесла для молодого студента арешт (Львів було окуповано російською імператорською армією у 1914-1915 рр.) і 5 довгих років перебування у Російській імперії, куди він був вивезений. Після перебування в Саратові і Воронежі, до рідного міста він повертається у 1919 році – у не менш неспокійний час польсько-української війни. Університет він закінчує лише у 1923 році. А у 1924 виходить ціла низка його книг – «Ерос на Олімпі», «Чародійний Рим» і його найбільш знаменита праця – «Міфологія. Вірування та легенди стародавніх греків і римлян». Простота мови і логічність викладу миттєво зробили книгу популярною.
Обкладинка видання автобіографічного роману “Небо пломеніє”. Джерело: http://www.mankurty.com/lvovyane/?p=275
У той час Парандовський співпрацював із виданнями «Ранкова газета», «Ілюстрований тижневик», «Літературні вісті» і «Веселка». У 1924–1926 роках він здійснює дослідницькі подорожі до Франції, Греції та Італії. У 1925 році Ян одружився з Іреною Гельцель. Не припиняє він і творчу діяльність – одна за одною виходять його книги «Аспазія» (1925), «Троянська війна» (1927), «Дві весни» (1927). У 1929 році він переїжджає до Варшави, де уже в 1933 році зважаючи на свій авторитет очолює польський ПЕН-клуб (неурядове об’єднання письменників, літераторів, редакторів і перекладачів. На цій посаді він перебуватиме аж до самої смерті. У 1936 виходить автобіографічний роман «Небо пломеніє», який у 1978-му, у рік смерті автора, побачив світ і в українському перекладі.
Обкладинка збірки “Сонячний годинник”, де Парандовський описує своє львівське дитинство. Джерело: http://www.mankurty.com/lvovyane/?p=275
Війна принесла Парандовському знищення Вашавського будинку з усіма архівами і записками. У 1945-1950 він завідує кафедрами у Любліні. Проте не зупиняється і його творчий потік. У 1948 він перекладає Лонга, у 1951 – “Записки про Громадянську війну” Гая Юлія Цезаря, у 1953 “Одіссею” Гомера. тоді ж з’являються такі його самобутні творчі праці як “Алхімія слова” (1951), біографія Петрарки (1956), “Мій Рим” (1959). Львівському дитинству він присвячує збірку “Сонячний годинник”, яка побачила світ у 1953.
Колона Св. Яна з Дуклі у міжвоєнний період.
Ян Парандовський. Фото повоєнного часу.
Могила Яна Парандовського у Варшаві
«З розталого снігу березневої відлиги, з вологого туману виходив до них у місто у бурій рясі, обвішаний чотками ліхтарів, — поважний бернардинець, здатний пожартувати з молоддю на Академічній, зайти на скляночку вина до Штадтмюллера, сповідати чиюсь самотню душу у Вірменському провулку, розбудити сонного дзвонаря в соборі Св. Миколая, щоб він (завжди останній!) задзвонив до вечерні своїм старим, буркотливим дзвоном. Якими можуть бути чарівними вулиці, коли ходиш без мети або коли мета настільки невизначена, що випадок приводить тебе до неї швидше, ніж намір! Можна зайти куди завгодно або нікуди не заходити і, обійшовши півміста, раптом схаменутися: «А що, власне, ми хотіли залагодити?» І місто, весело дивлячись на цю пару, жартома погрожує їм колоною блаженного Яна з Дуклі, ніби піднятим вказівним пальцем, і, хлюпаючи під ногами калюжами, бурчить на п’ятдесятилітніх диваків, які забувають про калоші». Таким Львів 1910-1920-х запам’ятався Янові Парандовському, Львів його дитинства та юності, Львів, у якому він зміг почати свою творчу кар’єру. Після 1929 Парандовський покидає Львів, проте Львів не покидає його пам’яті. Тож пам’ятаймо і ми про нього – про одного з найвидатніших львівських майстрів слова, який щиро і до останнього любив своє рідне чарівне місто.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела:
Брат Нібенімеда. Алхімік слова Ян Парандовський (Режим доступу: http://zaxid.net/news/showNews.do?mi_pamyatayemo_alhimik_slova_yan_parandovskiy&objectId=1102968)
Лучук І. Хто був батьком Яна Парандовського (Режим доступу: http://zbruc.eu/node/34660)
Вулиця Професорська (Львів) (Ркжим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%83%D0%BB%D0%B8%D1%86%D1%8F_%D0%9F%D1%80%D0%BE%D1%84%D0%B5%D1%81%D0%BE%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_(%D0%9B%D1%8C%D0%B2%D1%96%D0%B2)
Вчора, 13 березня 2016 року, у Львіському історичному музеї (пл.Ринок, 6) відбулося відкриття виставки авторських робіт художниці Наталки Калініченко “Місто котячих мрій”.
На виставці представлено 20 робіт авторки, на яких ми можемо познайомитись з архітектурою величного міста Львова, такою якщо б її створював палкий прихильник та поціновувач котів. Поринути в історію багатовічної львівської архітектури у поєднанні із зображеннями цих тваринок.
Художниця Наталка Калініченко
Малює художниця просто від душі, адже не є професійним художником . За освітою Наталка Калініченко медик, а зараз навчається в Університеті фізичної культури.
«У Наталі це вже четверта по рахунку і друга виставка в нашому музеї . Ми раді, що її перша персональна виставка відбулась теж в стінах нашого музею. І, також раді, що вона успішно продовжує цю традицію.
Цього разу – це вже трохи інший проект, хоча так само коти, але – «Львів очима котів. Що було би якби на місці левів були б коти» – такий приблизно задум виставки. Подано Львів очима котів, Львів з котами, а з боку, для порівняння те, що ми бачимо нашими людськими очима», – розповів модератор виставки – старший науковий співробітник Львівського історичного музею Тарас Рак.
“Місто котячих мрій”
Експозиція виставки “Місто котячих мрій”
Експозиція виставки “Місто котячих мрій”
Експозиція виставки “Місто котячих мрій”
Експозиція виставки “Місто котячих мрій”
Експозиція виставки “Місто котячих мрій”
Експозиція виставки “Місто котячих мрій”
Окрім того кожна картина чи секція картин, об’єднаних одним задумом, проілюстровані та доповнені байками чи історіями «як би це могло бути, як би це могло звучати». До слова сказати, автором цих історій є Тарас Рак.
На додаток до виставки зроблена мапа, де ці коти розташовані по місту Львову. При бажанні і вільному часі можна взяти мапу, перейтися містом Лева, подивитися наживо на персонажів та героїв цієї виставки. Знайти і звірити так це чи не так, правда чи ні.
Мапа розташування львівських Котів
«Маю надію Ви знайдете час і за допомогою цієї мапи пошукаєте реальні скульптури, реальну ліпнину. Бо можливо помилилися автори, а може щось наплутали коти» – зазначила авторка, а ще поділилася планами на майбутнє. А у них – знову ж таки коти, але уже мандрівники – «Коти по Європі».
Її твори – здебільшого вишукані мрійливо-поетичні меланхолійні краєвиди рідного краю та сповнені витонченого психологізму портрети близьких людей. У міжвоєнну добу її ім’я нерідко називали у числі найбільш талановитих і багатообіцяючих молодих українських митців, проте в радянський час вона – як і чимало тих, хто не бажав йти на компроміси з панівною ідеологією – опинилася на марґінесі офіційного мистецького життя.
Ольга Плешкан
Ольга Плешкан – одна із незаслужено забутих постатей українського мистецтва минулого століття. Учениця Олекси Новаківського, вона, попри беззаперечний вплив великого маестро, зуміла виробити власний мистецький погляд на довколишній світ, витворила свою неповторну живописну манеру. Задля свого покликання художниця пожертвувала особистим життям, як людина високих моральних принципів ніколи не ганялася за визнанням й популярністю за будь-яку ціну. Перша персональна виставка її творів відбулася аж через десять років після смерті мисткині…
Попри те, що більшу частину життя художниця провела на рідному Покутті, немало пов’язувало її і з містом Лева. У Львові О. Плешкан мешкала спершу, коли навчалась у жіночій ґімназії сестер-василіянок, згодом – під час студій в Українському Таємному Університеті та Мистецькій школі О. Новаківського; і нарешті, вже будучи зрілою мисткинею, деякий час наприкінці 30-х. Відомі навіть конкретні адреси, пов’язані з її львівським побутом: вул. Зелена, 40, вул. Софії (нині – І. Франка), 10, вул. Дибовського, 2 (тепер – Кубанська, 25).
Ольга Плешкан (ліворуч) із двоюрідною сестрою Дарією Данилович. Світлина 1919 р.;
Саме у Львові від кінця 1920-х до початку 1940-х відбулася більшість виставок, на яких глядачі мали можливість ознайомитися з творчими здобутками художниці О. Плешкан. Нарешті, виставкові зали нашого міста були в числі тих, де роботи мисткині виставлялися востаннє за її життя у 1960 – 1970-х.
Ольга Плешкан “Церква на Покутті”, 1920-ті рр.
Ольга Плешкан народилася 15 червня 1898 р. в с. Чортовець Городенківського повіту у сім’ї пароха місцевої церкви о. Івана Плешкана (1866 – 1902). Мати Ольги Олена-Галина (1864 – 1957) була старшою донькою стецівського пароха, відомого на Снятинщині громадського діяча о. Кирила Гаморака (1837 – 1909). В родині отця Кирила виховувалося семеро дітей – зокрема, четверо доньок, завдяки чому панотець породичався із багатьма чільними галицькими сімействами – Калитовськими, Даниловичами, Стефаниками.
Ольга Плешкан “Портрет Стефаника”, 1968 р.
Під час йорданських свят 1902 р. несподівано помирає батько майбутньої художниці о. Іван. Його вдова разом із трирічною донькою змушена шукати пристановища у своєї численної рідні: спершу на хуторі Березина у меншої сестри Анни Гаморак (1868 – 1953), заміжньої за відомим галицьким адвокатом й політиком Северином Даниловичем (1860 – 1939), пізніше в Русові у наймолодшої сестри Ольги-Вікторії (1871 – 1914), чиїм чоловіком був новеліст Василь Стефаник (1871 – 1936). Саме «вуйцьо» Стефаник на довгі роки стане опікуном, натхненником і найближчою після матері людиною для молодої О. Плешкан, його сини Семен, Кирило та Юрко – товаришами дитячих і юнацьких літ.
Ольга Плешкан: фотопортрет 1924 р.;
По закінченні ґімназій у Львові та Городенці постає питання, у якому напрямку рухатися далі? Спершу дівчина робить вибір на користь філологічних студій в Українському Таємному Університеті у Львові, проте згодом розуміє, що не філологія приваблює її. «Я […] вибрала малярство, те, що тайно кликало мене» – згадуватиме вона пізніше. Ще під час навчання в ґімназії юна Ольга починає малювати невеличкі акварельні й олійні начерки із зображеннями своїх рідних та краєвидів Покуття. Чарівний світ мистецтва опановує дівчину чимраз глибше, аж тут у Львові відкривається Мистецька школа, заснована з благословення митрополита Андрея Шептицького видатним українським малярем-експресіоністом, випускником Краківської академії мистецтв, давнім знайомим її дядька В. Стефаника Олексою Новаківським (1872 – 1935). В числі викладачів школи знаходимо імена багатьох помітних українських митців та інтелектуалів того часу: Осипа Куриласа (1870 – 1951), Івана Раковського (1874 – 1949), Степана Балея (1885 – 1952), Володимира Пещанського (1873 – 1926), Іларіона Свєнціцького (1876 – 1956), Володимира Залозецького (1896 – 1959), Миколи Вороного (1871 – 1938). У школі деякий час викладає і сам Митрополит, читаючи курс історії світового мистецтва.
Ольга Плешкан “Березина. Долина Дністра”, 1910-ті рр.
«Людина такого складу як Новаківський не могла обійтись без аудиторії, без диспутів і обміну думками та творчим досвідом. – писав професор В. Овсійчук. – Першу-ліпшу нагоду він використовував для вдосконалення власної творчої позиції й радо йшов назустріч кожному, хто звертався за порадою». Школа, розташована в майстерні художника у його помешканні на вул. Земялковського (тепер – Новаківського), 2, поруч з катедрою Св. Юра та неподалік мальовничого Єзуїтського парку (нині – Парк ім. І. Франка), упродовж десяти років є одним з центрів культурного-мистецького життя міжвоєнної Західної України, котрий немовби магніт притягує кращі сили талановитої творчої молоді.
Сама О. Плешкан на схилі літ так згадувала своє знайомство і з великим Маестро: «Іспит зрілості я склала в 1918 р. В тім часі моя тіточна сестра Дарія Данилович, тоді студентка Львівського університету, мешкала в домі Новаківського, і я через неї передала для огляду Професору Новаківському деякі мої картини і фігурки з глини. Олекса Новаківський оглянув ці мої твори і сказав, що маю здібність до малювання і що треба йому ще особисто побачити мене. Незабаром я приїхала до Львова і відвідала О. Новаківського у його майстерні. Пригадую, він запропонував мені тоді нарисувати модель – малу дівчинку віком коло семи років. З рисування мого нічого не вийшло, бо моделька була задалеко від мене, а я з народження дуже короткозора. О. Новаківський пізнав мою короткозорість і порадив звернутись до окуліста та замовити собі відповідні окуляри. Так, за порадою вчителя, я почала постійно ходити в окулярах».
Ольга Плешкан (стоїть третя справа) серед викладачів та учнів Мистецької школи О. Новаківського. 1928 р.
На початку 1925 р. О. Плешкан вступає на навчання до Мистецької школи О. Новаківського. Тут, під наглядом вимогливого професора, формується її мистецький світогляд, а здобуті враження й знання вплинуть на усю подальшу творчість. У стінах школи молода художниця знайомиться з яскравими творчими особистостями, відомими згодом митцями: Святославом Гординським, Григорієм Смольським, Михайлом Морозом, Дмитром Дунаєвським, Володимиром Гаврилюком, Василем Дядинюком, Степаном Луциком, Стефанією Гебус-Баранецькою, Романом Чорнієм, Іванною Нижник-Винників та ін. За словами мистецтвознавця Л. Волошин, О. Плешкан «належала до грона найпостійніших і найвідданіших учителеві учнів школи». Художниця бере активну участь у пленерних студіях в Космачі і звітних виставках вихованців школи. Від початку 1930-х рр. картини О. Плешкан експонуються на пересувних виставках учнів мистецької школи О. Новаківського (Коломия, Станіславів, Стрий, Дрогобич, Самбір, Львів, Перемишль), згодом на виставках творів українських митців, влаштованих заходами Українського товариства прихильників мистецтва (УТПМ). Не стає на заваді творчому зростанню мисткині навіть недуга очей.
Ольга Плешкан з учнями Мистецької школи Новаківського під час пленерних студій у Космачі. Зліва направо: Олекса Друченко, Григорій Смольський, Степан Луцик, Роман Чорній, Володимир Гриценко. Фото 1926 р.
Супроводжують молоду артистку і творчі муки: «А що Ти, Боже, мені не дав великого ума, а лиш душу чисту і серце, що йде крізь труднощі. А що Ти, Боже, не дав мені великого таланту – дай сили, щоб працювати, може, в праці віднайду себе. Сили і здоровля мені, бо треба йти крізь життя вперто і з бажанням.» – читаємо на сторінках її щоденника. «Молю тебе, велика сило, не дай упасти, але гордо йти і міцно. Але має бути міць, сила і крила. Я люблю міць без фальші серця і моя штука має бути без сказу» – звертаючись до Всевишнього, пише О. Плешкан.
Ольга Плешкан “І саду В. Стефаника. Русів”, 1929 р.
Серед робіт мисткині періоду навчання у професора Новаківського назвемо портрети середнього сина В. Стефаника Кирила, тітки Анни Гаморак-Данилович, краєвиди «Над річкою», «Мак цвіте», «В саду В. Стефаника. Русів», «Маки на городі», «Пізнє літо», «Дністер біля села Горигляди» і т. д.
Ольга Плешкан «Маки на городі”, 1920-ті рр.
Важка праця над собою потроху приносить плоди: про О. Плешкан починають говорити й писати як про одну з обдарованих представниць молодої ґенерації українських митців. «Творчість Олі Плешкан замикає у собі ту незбагненну тайну, яка криється в нашому народному мистецтві… – писав товариш художниці по мистецькій школі Володимир Ласовський (1907 – 1975). – Це туга до краси-гармонії, виспівана ніжною душею української жінки. Багато чуття, багато розмріяної туги – це картина Плешканівни…»
Мисткині – учасниці Всесвітнього конґресу українських жінок у Станіславові, 1934 р. Сидять (зліва направо): Ярослава Музика, Олена Кульчицька, Стефанія Гебус. Стоять (зліва направо): Наталія Мілян і Ольга Плешкан
1932 р. О. Плешкан вирушає у самостійне мистецьке плавання. Перше десятиліття мистецької зрілості позначене активною творчою («Наречена (Кнєгиня з Тулови)», «Праля (Жінка з куделею)», краєвиди «Ставок», «Яблунька біля хати В. Стефаника», «Дерева у садибі В. Стефаника», портрети рідні: матері, дружини К. Стефаника Олени Филипчук, молодшого сина новеліста Юрія Стефаника, ікона «Богородиця з Дитям» тощо) та виставковою діяльністю (Тернопіль, Станіславів, Львів та ін. міста). У 1935 р. львів’яни та гості міста мають нагоду побачити її картини на ретроспективній виставці українського мистецтва з нагоди 30-ліття заснованого митрополитом Анреєм Шептицьким Національного музею у Львові. Твори мисткині експонуються навіть у далекому Чикаго!
Ольга Плешкан, ікона «Богородиця з Дитям», 1930-ті рр.
Друга світова війна і радянська окупація вносять корективи у життя тихої й скромної О. Плешкан. 1939 р. вона влаштовується працювати вчителькою у русівській початковій школі. Рік по тому в Русові – рідному селі її улюбленого дядька й довголітнього опікуна – створюють Літературно-меморіальний музей В. Стефаника. На посаду директора призначають середнього сина письменника Кирила Стефаника (1908 – 1987), а науковим працівником й екскурсоводом – О. Плешкан. Майже двадцять літ життя мисткиня присвячує музейницькій праці. «Окрема сторінка у моєму житті зв’язана із вшануванням пам’яті В. Стефаника. – ділилася згодом спогадами художниця. – Від часу заснування його меморіального музею в 1940 р. я мала щастя працювати в ньому науковим співробітником і екскурсоводом аж до 1957 р. Я з великим захопленням взялася до упорядкування матеріалів, що стосувалися літературної діяльності Стефаника. Любовно оформляла кімнати музею, провела інвентаризацію документів». Через те все часу на малярство є чимраз менше…
Ольга Плешкан “Портрет Галини Шимонович-Рудницької”, 1944 р.
Під час війни та німецької окупації О. Плешкан малює небагато. Серед поодиноких її картин – портрет Галини Шимонович (1921 – 2001), доньки двоюрідної сестри мисткині Дарії Данилович-Шимонович (1896 – 1978) та професора Йоаникія Шимоновича (1885 – 1939), активного діяча Центральної Ради, члена уряду УНР. Всередині 1920-х подружжя Шимоновичів, повіривши більшовицькій «українізації», виїхало на Радянську Україну. Через декілька років обох репресували, професор Шимонович згинув у донецькій тюрмі, а його дружина дістала тривалий термін ув’язнення. Їхня донька Галина на початку 1940-х переїхала до Львова студіювати медицину, а в 1944-му подалася на Захід, де згодом вийшла заміж за Олександра Рудницького (1918 – 1979). Померла у Монреалі (Канада).
У буремні воєнні роки 1942 – 1943 О. Плешкан періодично надсилає твори на виставки, зорганізовані Українською Спілкою Образотворчих Мистців (УСОМ). З приходом «других совітів» художниця замикається у своєму найближчому – русівському – оточенні, віддавшись музейницькій і творчій праці. З-під її пензля того часу виходять головно натюрморти («Лілії», «Хризантеми», «Букет квітів у вазі» тощо). Упродовж майже двадцяти років твори мисткині практично не з’являються на виставках.
Ольга Плешкан із сестрами Данилович. Сидять (зліва направо): Дарія Шимонович, Стефанія Сеник, Іванна Стефаник. Стоять (зліва направо): Євгенія Данилович і О. Плешкан. Світлина 1950 р.
Після виходу на пенсію 1957 р. О. Плешкан переселяється до Снятина, де спільно зі своїми сестрами Дарією та Євгенією Данилович (1902 – 2002) купує невеличкий будинок на вул. Профспілковій (тепер – О. Плешкан), 9. Сюди ж перевозить свою стареньку матір Олену Плешкан-Гаморак. Доки є сил художниця працює на громадських засадах в Літературно-меморіальному музеї Марка Черемшини. Малює мало, здебільшого натюрморти («Кущ півоній», «Цикламени»), інколи портрети («Портрет Софії Стефаник» – доньки двоюрідної сестри Іванни Данилович), пробує себе в естампній графіці, створює оригінальні або ж переосмислює в матеріалі лінориту ряд давніших малярських образів.
Ольга Плешкан “Портрет Софії Стефаник”, 1960 р.
За словами дослідника С. Павчака, в останні десятиліття життя О. Плешкан належить до неофіційної «групи галицьких інтелігентів, не сказати б, що дуже опозиційних, але і не надто прихильно налаштованих до радянської влади». Їй, як типовій представниці старої інтелігенції – до того ж доньці, онуці й правнучці священиків переслідуваної совєцьким режимом УГКЦ – немає можливості стати «мейнстримною» в умовах партійного диктату. Як зазначала мистецтвознавець Х. Саноцька, «вона не змогла прийняти комуністичного світогляду, органічно не вписувалася в нього. За те червоне суспільство не проявляло толерантності ні до її таланту, ні до її особи.»
Ольга Плешкан «Хризантеми і фрукти. Натюрморт”, 1970-ті рр.
Востаннє за життя О. Плешкан її роботи експонуються в 1962 і 1971 рр. на т. зв. «виставках трьох» разом з картинами двох інших учнів Мистецької школи О. Новаківського – Григорія Смольського (1893 – 1985) та Стефанії Гебус-Баранецької (1905 – 1985). Остання із цих виставок приурочена до 100-ліття від дня народження видатного родича художниці В. Стефаника…
Померла О. Плешкан уві сні в своєму снятинському помешканні, в ніч з 25 на 26 грудня 1985 р.
Ті, хто знав О. Плешкан особисто, характеризують її як людину виняткової доброти, тиху, лагідну й скромну. «Для неї, людини твердих християнських переконань і глибокої віри, малярство було не тільки найбільшою розрадою душі, а й сферою вищого, божественного Призначення. – пише дослідниця Л. Волошин. – Малюючи, зачаровано фіксувала на своїх невеличких картинах красу навколишнього світу, ніби співала Творцеві подячну пісню свого серця».
Олександр ШЕЙКО (молодший науковий співробітник Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського)
Джерела:
Волошин Л. Мистецька школа Олекси Новаківського у Львові: Біографічний словник учнів. – Львів, 1998. – 64 с.;
Волошин Л. Ольга Плешкан. Малярство. Акварелі. Естампи. – Львів, 2010. – 371 с.;
Мохорук Д. Село моє Топорівці: Історико-краєзнавчий та етнографічний збірник. – Косів, 2006. – Т. 3. – 288 с.;
Овсійчук В. Олекса Новаківський. – Львів, 1998. – 332 с.;
Павчак С. Культурно-мистецькі листи до художниці Ольги Плешкан //Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Львів, 2012. – Вип. 21. – С.905 – 912.
В пятницю, 11 березня 2016 року, з нагоди дня народження відомого українського художника Олекси Новаківського у Львівській національній картинній галереї мистецтв імені Бориса Возницького презентували роботу художника «Портрет Дмитра Левицького».
Цю роботу Львівській національній картинній галереї подарували з приватної колекції внучки митця Ольга та Оксана Новаківські. Картина перебуватиме у постійній експозиції. Про це розповіла заступник генерального директора ЛНГМ ім. Бориса Возницького Іванна Новаківська.
Олекса Новаківський «Портрет Дмитра Левицького»
“Картина була написана Олексою Новаківським у 1933 році в характерній для художника імпресіоністичній манері виконання. Ім’я політичного діяча Дмитра Левицького, який протягом 1919 – 1921 років був послом Української Народної республіки в Копенгаген, сьогодні незаслужено забуте. Його портрет достойний, щоб експонувати у залах Галереї мистецтв», – зазначила Іванна Новаківська.
Заступник генерального директора ЛНГМ ім. Бориса Возницького Іванна Новаківська відкриває картину для огляду
Олекса Харлампійович Новаківський – народвися 14 березня 1872 року в с. Ободівка, Сх. Поділля. Один з найбільш самобутніх українських митців першої половини минулого століття. У своїй творчості порушував філософські і суспільно-значущі теми. Закінчив Краківську академію мистецтв. Оселившись у Львові на запрошення глави Греко-Католицької Церкви, Митрополита Андрея Шептицького, розгорнув активну педагогічну діяльність. Мистецька школа, очолювана Новаківським, виховала цілу плеяду визначних українських митців, серед яких: Святослав Гординський, Михайло Мороз, Григорій Смольський, Василь Дядинюк, Мирон Левицький, Ярослав Лукавецький, Іванка Нижник-Винників та ін.
Сьогодні, 13 березня 2016 року, художники міста Городка Львівської області представлять у Музеї-садибі родини Антоничів виставку «Краса рідного краю». Це праця колективу митців, для яких рідна земля – найщедріше джерело натхнення. Вони не втомлюються звертатись до цієї теми, відтворюючи дивовижні краєвиди, найпотаємніші місцини…
Випускник Львівської національної академії мистецтв Ігор Лань – наймолодший учасник виставки, який ріс уже в незалежній Україні. Його основний фах – художнє скло: він виготовляє чудові вітражі. Але в творчому доробку є й живописні полотна: пейзажі, портрети, декоративний живопис. У Бортятині митець покаже вітраж «Катерина», пейзажі «Озеро», «Квіти», «Криниця» та інші.
Музей-садиба родини Антоничів (фото з: http://www.museum.lviv.ua/)
Богдана Винарчика чимало містян Городка добре знає. Він депутат райради чотирьох скликань, вчителює у школі, розписує церкви, виготовляє іконостаси. А ще, митець створює графічні та живописні полотна: натюрморти, пейзажі. Його улюблені жанри – портрет, баталістика, анімалістика. «Гірський пейзаж», «Зима», «Сільський пейзаж» та інші картини художник експонуватиме в Музеї-садибі.
Музей-садиба Антоничів у с. Бортятин (Мостиський район, Львівщина) (фото з: http://www.rr.lviv.ua/)
Степан Кекляк і Василь Луців навчались у Львівському державному коледжі декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша. Роками вдосконалювали свою майстерність. Сьогодні вони знані митці. Їхні роботи експонувалися в багатьох містах України та за кордоном, є у приватних колекціях. В експозиції Музею-садиби глядач побачить пейзажі «Монастир», «Зимовий Городок», «Вид з подвір’я монастиря» Василя Луціва, і «Старе село», «Осінній пейзаж», «Соловейко в темнім гаї сонце зустрічає» Степана Кекляка.
Афіша Колективної виставки «Краса рідного краю» Ігора Ланя, Богдана Винарчика, Василя Луціва і Степана Кекляка
Колективна виставка «Краса рідного краю» Ігора Ланя, Богдана Винарчика, Василя Луціва і Степана Кекляка відкриється у неділю, 13 березня, о 13 годині у Музеї-садибі родини Антоничів (філія Львівського музею історії релігії).
Ірина ЦЕБЕНКО
завідувач інформаційного відділу Львівського музею історії релігії
9 травня 1945 року, день капітуляції нацистської Німеччини, став у СРСР Днем Перемоги, відзначеним мітингами й салютами. У Львові, місті з багатонаціональним населенням і...
