14 лютого 2020 року, о 18.00 у Палаці культури залізничників «Рокс» (вул. Федьковича, 54/56) відбудеться перше українське кабаре від танцтеатру «Життя» – «LoveSorry».
Глядачі зможуть насолодитись стилем, шармом, історією кохання, мовою тіл, ритмів та мелодій, повідомляють організатори. Вони зазначають, що буде сучасно і вишукано, нестримно і чуттєво. Художній керівник та головний режисер проекту – НАУ Ірина Мазур.
Афіша першого українського кабаре від танцтеатру «Життя» – «LoveSorry»
«Історія «Життя» – це історія постійного руху і пошуку. Вже від моменту заснування колективу у 1986 році я відчувала, що хочу більшого, ніж просто створити успішну танцювальну студію. Мріяла про супер-школу виконавського мистецтва, яка б поєднала не тільки класику і новації, але й танець і театр. Ми досягли цього разом – я і мій балет. Після перемоги з Русланою на «Євробаченні» із проектом «Дикі танці» про нас дізнався весь світ. Завдяки творчому досвіду, накопиченому впродовж майже 30 років активної концертної діяльності, балет «Життя» перетворився на унікальну хореографічну «лабораторію»: синтез етно-аутентики, східно-європейського модерну і джазу, а робота з сучасними «вуличними» стилями дозволяє відобразити наші історії в стилістиці «Dance Action». Кожна наша композиція – це не просто танець з елементами драматургії, це – театрально-танцювальна мініатюра», – розповіла Ірина Мазур.
Презентація віднайдених фільмів Юліана Дороша. Фото Ігоря Сальнікова
1 лютого у головному читальному залі Наукової бібліотеки Львівського національного університету ім. І. Франка відбулося незвичайне дійство – на дві години глядацький зал «перенісся» до Галичини міжвоєнного періоду. Вперше в Україні було презентовано фрагменти віднайдених фільмів Юліана Дороша – піонера кіномистецького руху в Галичині – «Гуцульщина» (1933) і «Останній салют командирові» (1938). Родзинкою вечора також став показ документальної стрічки «Галичина» (1927-1935 років) авторства громадянина США українського походження Івана Яцентія.
Йдучи на анонсований кінопоказ, організований Львівський Фотомузеєм, дивом віднайдених українських стрічок, відзнятих наприкінці 1920-х – у 1930-х рр., відчувала якесь дивне піднесення. Важко було собі навіть уявити, що фільми, про які я ще десять років тому знаходила лише окремі згадки у міжвоєнній пресі, працях з історії українського кіно чи приватних бесідах із кіносимпатиками і весь цей час вважалися «зниклими без вісти», все-таки знайшлися!
Ірина Патрон. Фото Ігоря Сальнікова
Гарною підготовкою до такого очікуваного перегляду стала лекція Ірини Патрон, аспірантки Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого й асистентки кафедри театрознавства та акторської майстерності Львівського національного університету ім. І. Франка, про кіноспадщину Юліана Дороша, її шлях повернення до сучасного глядача. Зокрема, доповідачка коротко окреслила кіноздобутки цього молодого режисера і оператора в одній особі – Дорош починав з етнографічних і культурфільмів (документальних короткометражних стрічок з українського життя та побуту) і врешті зняв перший в Галичині ігровий повнометражний фільм «До добра і краси».
Олександр Дебич. Фото Ігоря Сальнікова
Про те, як вдалося віднайти загублені українські стрічки в архівах та приватних колекціях далеко за океаном, розповів Олександр Дебич, незалежний кінопродюсер, учасник Програми імені Фулбрайта (2017/2018 рр.). Без направду подвижницьких зусиль молодого ентузіаста українського кіно цей кінопоказ міг би ніколи не відбутися… Але таки стався!
Презентація віднайдених фільмів Юліана Дороша. Фото Ігоря Сальнікова
Коли світло вимкнули і на срібному екрані з’явилися кадри німого фільму Ю. Дороша «Гуцульщина», на мить здалося, що я у Львові 1930-х, на кінопоказі майже столітньої давності. Перед очима неймовірно швидко злинали яскраві картини з життя гуцулів, відзнятих режисером в околицях Космача, Косова та Жаб’єго для дисертації С. Герасимовича… До реальності повернуло яскраве світло смартфона сусіда із кіноперегляду.
Презентація віднайдених фільмів Юліана Дороша. Фото Ігоря Сальнікова
Друга стрічка авторства Юліана Дороша «Останній салют командирові» є репортажем із урочистого похорону генерала Української Галицької Армії Мирона Тарнавського. Цікавий факт, що фільм був вивезений до США і вже там озвучений – це дає змогу розпізнати відомих громадсько-політичних і культурних діячів, яких бачимо у ньому (однак багато людей ще потребують ідентифікування). Маю надію, що сенсаційні кадри із Митрополитом Андреєм Шептицьким (досі вважалося, що єдине доступне відео, на якому знято Його Ексцеленцію, – документальний фільм «Свято молоді» 1930 р.) та кардиналом Йосифом Сліпим таки привернуть увагу українських істориків і культурологів.
Презентація віднайдених фільмів Юліана Дороша. Фото Ігоря Сальнікова
51-хвилинна документальна кінокартина «Галичина» містить унікальні кадри панорамних зйомок із Княжої гори (Високий замок) та кінозйомки різних українських інституцій того часу: Будинок Товариства «Дністер», Дім товариства «Просвіта», Дім кооперативу «Народна торгівля», Будинок Наукового товариства імені Шевченка, Будинок-музей Лисенка, Успенська (Волоська) церква, Церква святого Юра (Архикатедральний собор святого Юра), Дім Українських інвалідів, Національний музей у Львові, Український львівський театр Йосипа Стадника, Український наддніпрянський театр під час гастролей у Львові, могили і надгробні пам’ятники визначних українців на Личаківському цвинтарі. Також у фільмі бачимо чимало цікавих кінозамальовок із громадсько-культурного та господарського життя селянства Галичини, зокрема Рогатинщини, батьківщини режисера-оператора Івана Яцентія.
Презентація віднайдених фільмів Юліана Дороша. Фото Ігоря Сальнікова
Власники цих рідкісних стрічок на разі дозволили їхній перегляд у громадських та культурних інституціях без права жодної фото- чи відеофіксації.
Роман Метельський. Фото Ігоря Сальнікова
Отже, те, що зал Львівської наукової бібліотеки Львівського національного університету ім. І. Франка був ущент заповнений симпатиками галицького кіно, засвідчує, що такі кінопокази насправді є дуже актуальними і несуть велику просвітницьку місію. Залишається сподіватися, що це лише початок, адже зі слів організаторів стає зрозумілим, що збереглися й інші унікальні українські стрічки, які ще чекають на свого глядача. І вже незабаром Львівський Фотомузей знову запросить усіх на нову прем’єру забутого галицького кіно.
Щороку, на початку липня, із Замкової площі у місті Луцьку, стартує автопробіг під назвою «Волинський райд». Організаторами дійства вже чотири роки поспільє Волинський автомобільний клуб. Ця традиція не нова і має цікаву столітню історію.
На початку ХХ століття в містечку Рожище Волинської губернії знаходився маєток барона Миколи Карловича фон Мекка. Саме він вважався тогочасним «піонером» автомобілізму і автоспорту, адже був організатором і учасником багатьох автомобільних змагань, перегонів та автопробігів.
Барон Микола фон Мекк, 1910-ті роки. von-meck.info
Його батько Карл фон Мекк був власником багатьох залізничних доріг на території Російській імперії. Матір Надія була шанувальницею музики і меценаткою всесвітньовідомого композитора Петра Чайковського.
У період 1906-1913 рр. барон фон Мекк володів десятьма автомобілями і двома автобусами, всі вони були марки Mercedes.
Микола фон Мекк біля свого авто, 1910-ті роки. von-meck.info
В Рожищах, на Волині знаходився один із його маєтків, в яких барон проживав час від часу. В 1912 році Микола фон Мекк повинен був очолити Варшавський автопробіг і стати його командором. Проте був дуже зайнятий і переймався швидше побудовою нових залізничних колій, тому захід пропустив. Натомість, у знак поваги до учасників автопробігу, він надав свій маєток в Рожищах для учасників в якості готелю та автозаправки, коли ті прямували до Варшави по Брест-Житомирському шосе.
В автопробігові батька замінила його донька. Баронеса Кіра фон Мекк, вже до того неодноразово брала участь в автопробігах як водій на своєму авто. Саме під час такого заходу вона познайомилась із своїм чоловіком Олександром Запольським.
Перша зліва Кіра фон Мекк, дружина Олександра Запольського, 1920-ті роки. von-meck.info
В планах барона було проведення автопробігів по території Волині, проте вони не реалізувались, бо в 1929 році барона заарештували як учасника «контрреволюційної шкідницької організації» і розстріляли органи НКВД.
В 1929 році, 11 травня в Луцьку було зареєстровано «Волинський Клуб Автомобільний». Вже через рік, у 1930 з Луцька стартував Перший Волинський Райд, який очолив зять барона фон Мекка Олександр Запольський. Напевно, цей автопробіг був частково присвячений пам’яті барона автолюбителя.
Учасники заїзду в Луцьку біля замку, 1930-ті
Перший автопробіг пролягав за маршрутом Луцьк-Львів-Люблін-Луцьк. Цю трасу узгодив Волинський Клуб Автомобільний, який був одним із наймолодших в тогочасній Речі Посполитій, проте в його учасників було багато ентузіазму, енергії та запалу.
У 1930 році віце-президентом клубу був інженер Францішек Ксєнжопольскі, який працював директором Волинської дирекції публічних робіт в Луцьку. Ксєнжопольскі по-батьківські опікувався Волинським Клубом Автомобільним і навіть його офіс розмістив в одній будівлі з Волинською дирекцією публічних робіт в Луцьку. За спортивну складову в клубі відповідав віце-президент спортивної комісії Ксавєрій Лєцевич. Третім ентузіастом в клубі був Миколай Григор’єв, віце-командор Райду, який відповідав за технічну сторону в організації заходу.
Учасники заїзду в Луцьку біля замку, 1930-ті
В першому Райді взяли участь три авто марки «Tatra», власниками яких були Лада-Лобажевський, Пшевлоцький, Маринович. За кермом «Citroën Six» була графиня та відома польська художниця Анна Солтан-Ромерова, яка спеціально приїхала із Варшави. Її поява на старті в Луцьку на завжди підкорила серця волинян. Анна була донькою графа, відомого дорожнього інженера Віктора Пересвіта-Солтана.
В Райді брав офіційний представник автомобільного концерну Ford, а точніше Куліковський, який був за кермом авто «Ford» 1929 року.
Учасники заїзду в Луцьку біля замку, 1930-ті
Відкритим «Chevrolet» керувала справжня зірка рейду, власниця маєтків в колонії Омеляник та Бунасівка в Луцькому повіті Ксенія Єсіпова. Учасниця була улюбленицею суддів через свою надзвичайну вроду та ідеальний рух на авто. Вона була за кермом два з трьох днів, останній день авто керував її механік.
«Auburn» ще одного учасника на прізвище Жерар ідеально пройшов дистанцію, майже до кінця, але по дорозі до Луцька, в Ковелі, авто зійшло з Райду через поломку. Хоча амбітний водій ніяк не міг повірити в свою поразку і обіцяв до вечора все ж таки подолати відстань.
Учасники заїзду в Луцьку біля замку, 1930-ті
Найкапризнішим учасником був «Oakland» Старчевського, який то обганяв усіх, то зупинявся на кілька годин і знову наздоганяв Райд. Кожен з учасників зустрічав Старчевського, який міняв шини біля узбіччя.
За три дні учасники подолали 970 км відстані. Райд Волинський був відзначений високою організацією заходу. На дорогах усіх воєводств (крім Волинського) панував порядок, завдяки нагляду поліції та дорожніх служб, які допомагали з напрямком та організаційними питаннями.
Відомо, що учасники використовували бензин та масло фірми Standart Nobel Vacuum Oil Company, які заправляли на спеціальних станціях в Луцьку, Львові та Любліні. Закінчився Райд урочистою вечерею в Луцькому казино. Не всі учасники були присутні на ній через втому від дороги. Райд Волинський мав на меті популяризувати туристичний потенціал воєводств серед автомобілістів, адже траса пролягала через мальовничі краєвиди нашого краю.
14 лютого 2020 року, о 17:30 та 20:00 у Львівській опері святкова програма «Love Story» до Дня всіх Закоханих: найромантичніша музика у виконанні оркестру Lords of the Sound.
Кожна жінка мріє провести День Закоханих особливо, очікує казковості, бажає вражень та емоцій. І Lords of the Sound влаштують для вас справжній симфонічно-романтичний вечір!
Традиційно найвідоміший український оркестр буде пестити ваш слух мелодійними, чуттєвими хітами світової музики з репертуару Ed Sheeran, Whitney Houston, Gloria Gaynor, Sting та ін.., а також саундтреками з найромантичніших кінофільмів: Майстер і Маргарита, Зоряні війни, Сутінки, Титанік, Привід Опери, Ромео та Джульєтта, Амелі, Мулен Руж, Запах жінки, La La Land, Багряний пік та ін…
Афіша святкової програми «Love Story»
А особливим дарунком для закоханих – стане спеціальна частина шоу – GOLDEN ROMANTIC HIT! Бурхливими емоціями у цей вечір вас наповнятимуть також майстерні вокалісти: Маргарита Мелешко та Ярослав Радіоненко.
Свято кохання, ніжності та найщиріших почуттів 14 лютого у Львівській опері разом з оркестром Lords of the Sound у програмі «Love Story» – особливий подарунок до Дня всіх Закоханих.
Відкриття виставки “Графіка львівських митців ХХ ст.: 1900—1960 рр.”
В п’ятницю, 31 січня 2020 року, Львівському історичному музеї (Кам’яниця Корнякта, пл. Ринок, 6, виставкова зала, І-ий поверх) відбулося відкриття виставки “Графіка львівських митців ХХ ст.: 1900—1960 рр.”.
Експозиція “Графіка львівських митців ХХ ст.: 1900—1960 рр.”
Виставка «Графіка львівських митців ХХ ст.: 1900—1960-ті рр..» представляє 75 графічних творів з колекції «Графіка» Львівського історичного музею. Це творчий доробок восьми різних художників, які жили і творили у Львові в період 1900—1960 рр. і часто у своїй творчості оспівували це чудове місто. Роботи кожного митця вирізняються характерним стилем виконання, своєрідними сюжетами. Це високо мистецькі твори, які репрезентують вагомий пласт мистецтва в українській та європейській культурі.
Відкриття виставки “Графіка львівських митців ХХ ст.: 1900—1960 рр.”
Це творчий доробок восьми різних художників, які жили і творили у Львові в період 1900—1960 рр. і часто у своїй творчості оспівували це чудове місто: Людвіга Тировича (1901—1958), Казимира Сіхульського (1879—1942), Ванди Коженьовської (1883—1935), Юзефи Кратохвилі-Відимської (1878—1965), Стефанії Гебус-Баранецької (1905—1985), Олени Кульчицької (1877—1967), Ярослави Музики (1894—1973), Марії Гутової.
Виставку доповнюють архівні документи, пов’язані з творчістю Стефанії Гебус-Баранецької, Юзефи Кратохвилі-Відимської та Олени Кульчицької. Представлені також робочі інструменти — різці, дерев’яні кліше і лінорити Стефанії Гебус-Баранецької.
Експозиція “Графіка львівських митців ХХ ст.: 1900—1960 рр.”
Виставку доповнюють архівні документи, пов’язані з творчістю Стефанії Гебус-Баранецької, Юзефи Кратохвилі-Відимської та Олени Кульчицької. Представлені робочі інструменти — різці, дерев’яні кліше і лінорити С. Гебус-Баранецької.
Відкриття виставки “Графіка львівських митців ХХ ст.: 1900—1960 рр.”
Над виставкою працювали: автор ідеї — Хавалко Світлана, дизайн та монтування — Рябий Юрій, Олексенко Світлана, Аржанова Ольга, Маліновська Христин.
Увазі читачів — добірка цікавих фотографій з видами старого Острога. Острог — особливе місто, яке можна назвати музеєм під відкритим небом. Тут кожен камінчик дихає історією, мало не кожен куточок оповитий легендою…
Уперше про нього згадується в Іпатіївському літописі 1100 року. Упродовж майже трьох віків (із середини ХІV століття) місто було резиденцією князів Острозьких, чий рід дав Україні видатних полководців, меценатів, зодчих.
Острог міжвоєнного періодуОстрог, вид на Замкову гору, малюнок Наполеона ОрдиПанорама Острога, 1920-х роківОстрог, вулиця Ходкевича, Луцьку браму видно праворуч. Міжвоєнний період
В Острозі постала перша вища школа в Україні — Острозька слов’яно-греко-латинська академія, яка проіснувала до 1640-го року. Відродили її у 1994-у як Острозький колегіум, а в 2000-у їй присвоєно звання Національного університету зі збереженням історичної назви “Острозька академія”.
Острог, 1930 рікОстрог, вулиця ДубенськаСинагога, міжвоєнний періодТатарська вежа. поч. ХХ ст.Велика синагога, поч ХХ ст.
В Острозі надруковано Острозьку Біблію, яка нині є унікальним експонатом Музею книги. Острог — місто легенд і старовинних переказів. Тут знаходиться найстаріший замок на Рівненщині, який є складовою історико-культурного заповідника. До нього входить територія замку з баштами, надвратною дзвіницею і Богоявленським собором. Подекуди збереглися ще фрагменти оборонних стін, адже замок є фортифікаційною спорудою. До речі, Острозький замок вважають одним із найцікавіших зразків фортифікаційного мистецтва.
Вид на Замкову гору, поч. ХХ ст.У цій замковій будівлі був музей князів Острозьких за часів ПольщіНадбрамна вежа-дзвіниця на території історико-культурного комплексуЗамкова гораКругла вежа
Замковий комплекс, що знаходиться на одноіменній горі, добре видно здалеку. Сучасний Острог — невеличке й тихе містечко, вулицями якого хочеться ходити непоспіхом, роззираючись навкруги, щоб не пропустити чогось цікавого. Адже понад дев’ять віків його історії не минули безслідно.
Джерела фото: sztetl.org.pl; NAC; kresy.pl; інші відкриті джерела
Герой-коханець, лицемір, або ж просто збоченець? Вже декілька століть великі письменники, поети, а також звичайні графомани не втомлюються переосмислювати загадковий образ легендарного розпусника на ймення Дон Жуан!
Ми теж не втрималися та взяли все найбезрозсудніше і найкомічніше, з того, що було відомо про цього ловеласа, і зварили власний скажений модерновий мікс, який представлять для вас найкращі комедійні актори України — Олексiй Вертинський, Михайло Кукуюк, Вiталiна Бiблiв, Олександр Ярема, Анна Кузiна, Катерина Рубашкiна. Режисер — Максим Голенко
Хочете провести вечір в компанії улюблених акторів і насолодитися їх неповторною грою на сцені? Комедійна постановка про найвідомішого розпусника, де тісно переплітаються ноти сучасності і мольєрівські часи. Дон Жуан, хто він насправді? Людина зі збоченою фантазією, герой-коханець або лицемір? У цей вечір, можливо, саме вам вдасться розгадати загадковий образ ловеласа. Приходьте на виставу «Дон Жуан» в Львові і отримаєте масу позитиву.
Чому варто піти на виставу
Постановка про великого спокусника – це оригінальна інтерпретація класичного твору, яка відразу припала до смаку театралам. Приходьте 10 лютого в театр імені Марії Заньковецької, щоб на власні очі побачити гучне дійство, яке приємно здивує блискучою акторською роботою, оригінальним баченням драматургії, незвичайним сценічним рішенням.
Акторський склад
На сцені для глядача цікаву історію зіграють досвідчені і харизматичні актори: Олексій Вертинський, Олександр Ярема, Михайло Кукуюк, Віталіна Біблів, Анна Кузіна, Катерина Рубашкіна. Жіночий акторський склад – яскрава суміш красивих і талановитих дівчат, яких часто можна побачити в рейтингових телешоу і кіносеріалах, їх особи не сходять з обкладинок глянцю.
Неперевершена акторська майстерність, вершки сучасного театру, цікавий сюжет і незвичайна подача класичного матеріалу – приходьте, нудно точно не буде. Зробіть собі подарунок – проведіть незабутній вечір в театральному колі.
10 лютого 2020 року о 19.00 на сцені Львівської Національної Опери відбудеться концерт гурту Друга Ріка у супроводі камерного оркестру присвячений Дню всіх закоханих.
Цього вечора ви почуєте ніжні та чуттєві акустичні версії пісень з альбому «Піраміда» та давно улюблені хіти гурту. «Друга Ріка» неодноразово виступала у 2019 році перед своїми прихильниками. Чого тільки коштує восьми тисячний концерт у Палаці Спорту в Києві, який вдалося зібрати лише за 1,5 місяця. Потім музикантів можна було почути і побачити під час гастролей у Канаді та в США, а літо, як завжди, минуло у фестивальному русі.
І ось тепер «Друга Ріка» ніби стишить свою течію під час акустичного концерту у Львові. Це буде ніжно, романтично та неймовірно красиво. І ви повинні побачити це наживо, краще разом з близькою людиною і ви точно запам’ятаєте цей вечір назавжди.
Серед львівських митців другої половини ХХ – початку ХХІ століття які примножили славу українського вокального мистецтва, вирізняється постать оперного і камерного співака, педагога Володимира Ігнатенка.
Народився Володимир Дмитрович 31січня 1940 року в с. Голубля (тепер Підлясек) біля Перемишля, дитячі роки провів у с. Зимна Вода біля Львова.
Володимир Ігнатенко (1940-2010)
У 1958-1965 роках вчився на вокальному факультеті Львівської консерваторії в класі Одарки Бандрівської, племінниці Соломії Крушельницької, пізніше – Миколи Шелюжка. З 1964 р – соліст Львівського театру опери та балету, на сцені якого ще студентом дебютував у партії Самозванця в опері Модеста Мусорського “Борис Годунов”.
У його репертуарі понад 70 партій в операх українських та зарубіжних композиторів. У репертуарі Володимира Ігнатенка – тенорові соло в кантатах, ораторіях і месах, сотні творів малих вокальних форм.
Володимир Ігнатенко (Пінкертон), Ніна Тичинська (Чо-Чо-Сан) в опері Джакомо Пуччіні «Мадам Батерфляй»
У 1979 році Володимиру Ігнатенку присвоїли почесне звання “Заслужений артист України”, у 1990 р. – “Народний артист України”, у 2010 році був нагороджений орденом “За заслуги” ІІІ ступеня.
Гастролював у Польщі, Угорщині, Італії, Росії.
З 1983 р. – митець на викладацькій роботі у ЛНМА ім. М. Лисенка, де у 1992 році став завідувачем кафедри академічного співу, професор.
Сцена з опери Юлія Мейтуса «Украдене щастя» на сцені Львівської опери. Ігор Кушплер – Михайло Гурман, Володимир Ігнатенко – Михайло Задорожний
Значний внесок здійснив Володимир Ігнатенко у розвиток української музичної культури і Львова, зокрема. Він один з перших наважився вивести із забуття маловідомі, або й невідомі солоспіви галицьких композиторів: М. Вербицького, І. Лаврівського, Н. Нижанківського, В. Матюка, Д. Січинського, О. Нижанківського, П. Бажанського. Про камерно-вокальну діяльність Володимира Ігнатенка мистецтвознавець професор Любов Кияновська писала: “…хоча лише роботи в театрі Володимиру Ігнатенкові вистачило б для того, щоб “спочивати на лаврах” він ще дуже багато встигає зробити для популяризації української пісні, відродження нашої багатющої камерно-вокальної спадщини. … а ще як завідувач кафедри сольного спів – немало зусиль докладає, аби молоді співаки підтримували і примножували славу львівської вокальної школи.” Серед його учнів – відомі співаки, провідні солісти театрів, філармоній України та за її межами: Тарас Іванів, Любов Качала, Роман Трохимук, Петро Радейко, Соломія Приймак, Анастасія Блик, Микола Корнутяк, Мар’яна та Галина Гаврилко, Юрій Шенвчук, Іванна Комаревич та ін.
Володимир Дмитрович завжди був активним у своїй професійній та громадській діяльності. Він представляв кафедру академічного співу і Львівську музичну академію на різноманітних фестивалях, конкурсах конференціях, численних презентаціях і виставках. Як голова та член журі брав участь у регіональних, всеукраїнських та міжнародних конкурсах. Постійний учасник різноманітних теле- та радіопередач, концертів.
Володимир Ігнатенко з викладачами з кафедри академічного співу Львівської національної музичної академії ім. М.Лисенка Л. Божко, М. Логойдою, В. Чайкою, О. Цигиликом та студентами серед яких В. Кудовба, А. Блик-Корнутяк, Л. Качала, П. Радейко, А. Ковбасюк. Н. Тацишин, М. Корнутяк, І. Комаревич, І.Плекан, Я. Рак, Н. Юречко-Данилко, Т. Оленич,, Н. Ярмола та ін.
Із відкриттям Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові Володимир Ігнатенко був серед перших його відвідувачів, але не лише бажаним гостем, а й активним учасником заходів, проектів. За його участі у Музеї співачки відбувалися концерти, зустрічі учасників Фестивалю оперного мистецтва ім. С. Крушельницької, Міжнародного конкурсу вокалістів ім. С. Крушельницької. Долучався до музейних заходів і як співак, і як оповідач із спогадами. Сам співак безпосередньо у багатьох питаннях був інформаційним порадником наукових працівників Музею. Саме від В. Ігнатенка ми почерпнули багато цікавої і цінної інформації про музичне життя Львова другої половини ХХ – початку ХХІ ст. Доречно тут нагадати, що він є автором-упорядником словника-довідника “На сцені Львівської опери”.
Під час концерту студентів у Музично-меморіальному музеї С. Крушельницької 2010р.
Володимир Дмитрович завжди з повагою ставився до роботи працівників музею, високо оцінював її. “Ваші постійні вечори, виставки, творчі зустрічі і т. п. є великим духовним живленням для зубожілого народу і, тому, нехай Бог допомагає Вам у всьому, дає наснаги, здоров’я і сили”, – читаємо на поштівці, надісланій ним до Музею з нагоди свят у 1996 року.
Ігнатенкове гучне виразно оптимістичне “Добрий день”, сказане при вході спонукало музейне жіноцтво швиденько заглянути у люстерко: щоб виглядати якнайкраще перед мужчиною, який кожній жінці не лише руку поцілує, скаже комплімент, а й розпитає про виробничі і домашні справи. То ж закономірно, що коли створився клуб приятелів Музею “Susurando”, жартівливу посаду “Музейного амантового мужчини” здобув саме він, Володимир Дмитрович Ігнатенко. Його простота у поводженні, товариськість і безпосередність ніяк не узгоджувалися з нашими уявленнями про солідність народного артиста чи занудність кабінетного завкафедрою. Завжди привітний і уважний співак ніколи не забував вітати працівників Музею із святами. Кожного року напередодні Великодня, Різдва чи Нового року листоноша приносив вітальну листівку від народного артиста музеянам. “Вітаю Вас, Вашу Родину і всіх, милих моєму серцю, Музеянок… Завжди Ваш Володимир.
Остання поштівка у Музей від В. Ігнатенка надійшла на початку квітня 2010 року – з Великоднем . Наступної, з Різдвом, уже не було… 27 листопада 2010 року артист покинув земне життя.
Однак повернімося у 2006 рік…
10 лютого 2006 р. з ініціативи друзів артиста у Музеї відкрилася виставка “Наш Володимир Ігнатенко”. І хоча виставка не була присвячена ювілею співака, не приурочена жодній даті, мала великий резонанс. Відкриття було велелюдне: колеги В. Ігнатенка по сцені ділилися своїми розповідями про нього. Їхні виступи є зафіксовані на відеокасеті, дякуючи ще одній приятельці Музею, шанувальниці творчості артиста Зої Афанасіївні Малинич. На виставці кожен експонат – це не лише частинка історії життя артиста, але й окрема сторінка культурного життя України. Пам’ятне фото 1957 року, на якому зафіксовано момент постановки опери С. Гулака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм” у селі Рудно (біля Львова). Виконавці – родина Ігнатенків. У ролях Султана та Імамма – 17-річний Володимир. Історичною цінністю є світлина, на якій зафіксовано зустріч Івана Козловського із солістами Львівського оперного театру після постановки опери Дж. Верді “Ернані” у Москві 1971 року (партію Ернані виконував В. Ігнатенко).
Після закінчення експонування виставки артист передав у депозит Музею фотографії, афіші, документи, які у майбутньому поповнять фонд “Музичні діячі”(МД).
Володимир Ігнатенко – Герман в опері Петра Чайковського «Пікова дама»
Виставка “Наш Володимир Ігнатенко” започаткувала надходження у фонди Музею матеріалів з особистого архіву В. Ігнатенка і не тільки.
Завдяки виставці “Наш Володимир Ігнатенко” працівники Музею започаткували нову творчу співпрацю з ще однією особистістю. Так, на виставці представлено два портрети В. Ігнатенка роботи його партнера по сцені, художника заслуженого артиста України Віктора Лужецького (бас). Це приятелювання Музею із художником-артистом у серпні 2011 року вилилося у резонансну виставку портретів співаків пензля В. Лужецького (до 85-річчя митця) “Віктор Лужецький – художник-співак”. І як результат: портрет Ніни Тичинської в ролі Ельвіри (Дж. Верді “Ернані”), створений у 1971 році – у депозиті Музею.
2009 і 2010 роки були багатими на ювілеї друзів Музею – професорів ЛНМА ім. М. Лисенка. Ярославі Матюсі, Володимиру Ігнатенку і Мирославі Логойді виповнювалось по 70-років. Працівники нашого Музею вирішили ці ювілеї відзначити у свій “музейний” спосіб: виставкою “Наші друзі – ювіляри”, побудованою на матеріалах з фонду “Історія музею” (ІМ), використавши матеріали, які засвідчують перебування у Музеї наших приятелів. Звичайно, що почесне місце на цій виставці відводилось і В. Ігнатенку, його діяльності і як співака, і як педагога. Володимир Ігнатенко-педагог – це окрема тема.
Один із десяти концертів з нагоди 70-ого ювілею професора Володимира Ігнатенка, підготовлених його учнями, відбувся у Музеї 20 лютого 2010 року і був присвячений “Вокальній ліриці М. Лисенка”. Це останній відеозапис із Музею, це останній офіційний захід, на якому був присутній митець. Були ще не офіційні.
Один з концертів Володимира Ігнатенка. Львівський будинок органної та камерної музики.
Кожного року 23 вересня у Музеї відбуваються урочистості присвячені Дню народженню Соломії Крушельницької. Приходив на уродини нашої патронеси і В. Ігнатенко приносив подарунки (адже ж День народження): платівки із записами творів у виконанні знаменитих співаків. Так, поступово працівникам Музею розкрилося захоплення Ігнатенка-колекціонера. Згодом усю свою колекцію плит, а це 489 екземплярів В. Ігнатенко подарував нашому Музею з надією, що у музичному музеї таки колись буде кабінет для прослуховування фонозаписів, переведення записів із платівок на цифрові носії і тоді шанувальники оперного мистецтва зможуть їх прослуховувати.
Сцена з опери Руджеро Леонкавалло «Паяци» на сцені Львівської опери. Бенефіс Володимира Ігнатенка з нагоди його 70-річчя.
В. Ігнатенко як професійний співак, митець, педагог працював із великою кількістю партитур, нотних видань і рукописів. Він підбирав репертуар не лише собі як тенору, а й своїм студентам. Так у проф. Ігнатенка створилася нотна збірка вокальних творів для різних голосів, яка буквально виконувала роль бібліотеки для знайомих співака. А щоб вокалісти не забували у кого позичили ноти, у кутку на обкладинці було зазначено прізвище власника – Ігнатенко. Значна кількість нотних видань потрапила (була передана) до Ігнатенкової збірки від його старших колег-вокалістів чи викладачів: Улуханової, Ахматової, М. Попіля, А. Поліщука, Т. Карпатської. Про це свідчать автографи, відбитки особистих штампів попередніх власників на обкладинках. У колекції – нотні видання різних років: від початку минулого століття і до 2000-х. За усним заповітом співака його дружина Надія Ігнатенко збірку нот передала у депозит Музею С. Крушельницької.
Разом із мистецьким досвідом свою повагу і любов до Музею В. Ігнатенко передав учням. І сьогодні уже вони – учасники наших заходів. Стає уже доброю традицією 31 січня, в день уродин професора збиратися класом його учнів у Музеї: переглядати уривки відеозаписів опер, передач за участю В. Ігнатенка, слухати записи його розповідей із фондів Музею, будувати спільні проекти. Завдячуючи такій співпраці Музею і класу проф. Ігнатенка, вийшов настінний Календар на 2011 рік присвячений співакові, із світлинами співака в ролях та цитатами його висловлювань, оцифровано усі відео- та аудіо записи за участю В. Ігнатенка.
Володимир Ігнатенко (1940-2010).
Але головним скарбом, яким володів Володимир Дмитрович Ігнатенко, було багатство його великої душі. Саме за доброту, щирість, людяність, глибоку порядність та інтелігентність усі любили і поважали артиста. Він живе не лише у пам’яті близьких людей, проектах та справах колег, творчості учнів, життя Володимира Ігнатенка продовжується в музеї…
Олександра КИРИК старший науковий співробітник Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
9 лютого о 15:00 у Дзеркальній залі Львівського національного академічного театру опери та балету відбудеться концерт «По коляді».
Концерт буде експериментальним, а отже цікавим та інтригуючим, зазначають організатори. У програмі хорове та інструментальне виконання традиційних і не тільки колядок та щедрівок.
Колядники хорової капели Дударик
Слухачі почують колядників з хорової капели «Дударик» , ансамблю «Сестрички» , хор ЛДХШ «Дударик» ім. М. Кацала, учнів Львівської державної хореографічної школи, Lviv Clarinet Quartet, вокал – Ірина Чікель.
Цими днями на арені Львівського цирку нова програма під назвою «DOG SHOW». 77 артистів-собак різних порід розважать публіку поряд артистами людьми майже три години.
«Веселий кортеж» під керівництвом Ніни Бойко
Дресировані хаскі та маламути, білі швейцарські вівчарки,чорна німецька вівчарка, самоїди – лайки, далматинці, цвергшнауцер, такси, німецький шпіц, мальтійська болонка, далматини,королівські пуделі,сенбернар, той-тер’єр і ще багато інших чотириногих друзів людини з давніх-давен викликають шквал емоцій у публіки. Причому як найменші глядачі, так і сивочолі дідусі не стримують своїх посмішок, вигуків та підбадьорливих коментарів.
Дресировані собачки під керівництвом Елеонори Богатирьової
І артисти-люди теж не втрималися і піддалися спокусі відчути себе бешкетним цуценям чи елегантною таксою і одягнути на себе відповідні костюми, зробили грим і вийшло справжнісіньке “Dog Show”.
Клоун Петро Чорненький
Навіть клоун Петро Чорненький одягнув великі вуха і почав весело гавкати і обнюхувати усіх на манежі. А шоу-балет “Атлантік” під керівництвом Тетяни Мазуркіної перетворився на зграйку гламурних болонок.
Шоу-балет “Атлантік” під керівництвом Тетяни Мазуркіної
В цю яскраву веселу програму дуже органічно вписалися і повітряна гімнастка на швунг-трапе -артистка Олена Галкіна, і акробати на зустрічних гойдалках – під керівництвом Євгена Дідика, і еквілібрист на вільному дроті – артист Михайло Гідей, і багато багато інших.
Еквілібрист на вільному дроті – артист Михайло Гідей
Одним словом – краще один раз побачити ніж сто разів перечитати ці рядки. Тому не баріться. Циркова програма “Dog Show” триватиме до 23 лютого 2020 року. Дізнатися про графік вистав можна на сайті цирку або за телефоном +38 (032) 238-53-30 . Вартість квитків від 100 гривень, незабутні враження йдуть у подарунок.
У четвер 6 лютого 2020 о 16.00 год. у Львівському Палаці мистецтв (вул. Коперніка, 17) відбудеться презентація книги «Собор Бориса Возницького. Спогади, роздуми». Упорядник книги Лариса Возницька – Разінкова.
Спогади Бориса Возницького — це і його довірлива сповідь, і заповіт нащадкам перед лицем вічності. Життєпис великого Музейника виходить далеко за межі звичного реєстру подій та фактів – його внесок в українську культуру і музейну справу неможливо переоцінити і важко перевершити. Результатом подвижницької праці мистецтвознавця та організованого ним колективу став розвиток Львівської національної галереї мистецтв — адже саме Борис Возницький створив 16 Музеїв – відділів цієї найбільшої музейної установи України європейського значення, що носить його ім’я. Разом із колегами він зібрав і врятував від знищення понад 36 тисяч унікальних експонатів, серед яких твори Іоана Георга Пінзеля, Мартино Альтамонте, Торвальсена, надгробні скульптурні композиції, гобелени, меблі, вівтарі, дерев’яні поліхромовані скульптури, предмети ужиткового мистецтва, що сьогодні становлять колекцію не лише ЛНГМ ім. Б.Г.Возницького, а й інших музеїв.
Борис Возницький в Олеського замку, 1975 рік
Борис Возницький постійно був у русі, тому спогади писалися спонтанно, у рідкісні вільні хвилини, оскільки він багато працював, і, зокрема, тяжко фізично, аж до виснаження, курсував між філіями галереї, їздив у зарубіжні відрядження як головний музейник України.
Це видання — лише частка життєпису Бориса Возницького. Та навіть окремі його фраґменти — надзвичайно яскраві і захопливі. У спогадах — природна вдача Возницького: жодного зовнішнього пафосу, самозвеличення, амбіцій – лише робота. Тріумфальною аркою Б. Возницькому і його колективу є розгорнута в часі і просторі Львівська національна галерея мистецтв (замки, палаци, вежі, шедеври старожитності, дух історії і велич культури). У символічному плані — це Собор Бориса Возницького.
У програмі презентації обговорення – дискусія за участі істориків, мистецтвознавців, митців, духовенства, політичних діячів, однодумців справи Героя України, патріарха музейництва Бориса Возницького.
Сьогодні на сторінках Фотографій Старого Львова хочемо розпочати нову рубрику. Впродовж року, в кінці місяця будемо публікувати невеликий огляд суспільно-культурних подій українського Львова та околиць, що відбувалися 90 років тому, у 1930 році. Ювілеї, виставки, освітні заходи, свята, які висвітлювала тодішня українська преса. Якщо ж читачів зацікавлять, наприклад кримінальна хроніка чи новини спорту подані у такому форматі, пишіть у коментарях – обов’язково врахуємо.
Найперше, що відбувалося в українському у Львові в січні місяці 1930 року – святкування різдв’яно-новорічних свят. Українські товариства влаштовували ялинки, святочні вечори, «Маланку», відбувалися Йорданські святкування. І, звичайно, всі заходи знайшли своє відображення на сторінках української преси.
Запрошення на Маланку, 1930 р.
«Звертається увагу українському громадянству, а передовсім українській молоді, що в просторих салях «Народної Гостинниці» відбудеться цього року гучна «Маланка». Грає добірний квартет п.Шлапаків . Хто хоче приємно й безжурно провести час, а при цьому й весело забавитися, нехай заходить у понеділок вечором до «Народної Гостинниці» («Діло», ч. 9, 14 грудня 1930 р.).
Йордан у Львові, 1930 р.
“Йордан на львівському ринку. Традиційним звичаєм обходили львівські Українці в дні 19 ц.м. Йордан на львівському ринку. При богатотисячному здвизі народу, процесіях з усіх львівських церков і делєгаціях укр. товариств освятив в керниці на Ринку вроду єпископ Будка в асисті духовенства з о. мітр. Базюком на чолі та хору питомців духовноо семінаря. Увагу громадянства приковувала до себе увесь час молода, а вже добре вишколена орхестра Т-ва «Зоря», що увесь час грала колядки. В час Богослуження Ринок і сумежні вулиці були замкнені для колового руху. Одночасно відбувалося набожество для гр. кат. військових при Марійській площі“. («Неділя», ч. 3, 26 січня 1930 р.).
Повідомлення про святкування ювілею “Діла”, 1930 р.
Ще одним помітним ювілеєм, яке святкували у січні 1930 року було 50-річчя газети «Діло». Починаючи від 14 січня на її шпальтах публікують спогади про газету, статті про її перспективи, про співпрацю «Діла» з українськими товариствами, привітання та багато інших великих чи менших заміток. Серед дописувачів відомі українські постаті як: Юліан Романчук, Кость Левицький, Степан Смаль-Стоцький, Олекса Кузьма, Богдан Лепкий, Зенон Кузеля, Іван Брик, Василь Панейко та інші.
Ювілейне число газети “Діла”, 14 січня 1930 р.
Та й не тільки на шпальтах «Діла» розповідали про ювілей часопису. Інші газети теж не оминали своєю увагою цю подію. Публікації про неї можемо почитати у «Новому часі», «Новій Зорі», «Свободі», «Новій хаті», «Неділі». Щоправда, у деяких публікаціях читаємо сумні нотки щодо влаштування відзначення: «Пів століття тому, дня 13 січня 1880 р. появилося перше число народовецького органу «Діло». Пів століття удержався він, серед найбільш непригожих умов суспільно-політичного життя на раз обраному становищі й тому, пятьдесятьлітній ювілей одинокого щоденника західньо-українських земель, повинен би був статися імпозантним національним святом не тільки Галицької Волости, але й усеї Соборної України. На жаль і ті, що уладжували ювілейне свято й тяжкі умови нашого часу причинювалися до того, що ювілей «Діла», відсвяткований 13 січня ц.м. був радше «родинним святом», стисло-обмеженого гуртка людей аніж всенаціональною маніфестацією». (“Неділя”, ч. 3, 26 січня 1930 р).
Роман Купчинський
Окрім того у тижневику “Неділя” містив свої фейлетони «Від неділі до неділі» Галактіон Чіпка (псевдонім Романа Купчинського – українського поета, прозаїка, журналіста, композитора, критика, громадського діяча) у яких писав свої думки з приводу подій, які відбуваються у Львові. Не оминув він своєю увагою й ювілей «Діла», але писав про нього, на жаль, у печальному тоні: «Ювилейна академія «Діла» відбулася в салі «Бесіди». Богу дякувати, що число запрошених гостей не було велике, бо аранжери академії булиб знайшлися в немалім клопоті. Адже український Львів не має салі! Має її Чортків, Борщів, Винники, Куликів, має її навіть кожне більше село… У Львові є дві салі: Тов. Лисенка і «Народнього Дому». Першу з них заняло кіно, другу заняли кацапи, а винаняли жиди. Коли трапиться якесь українське збіговище, то хоч сядь і плач, або робим все під голим небом. Ще, коли на дворі погода, можна учасників вивести за місто, посадити на муріжку і в той спосіб відбути параду, але коли дощ, сніг чи за великий мороз, тоді нема ратунку. Остаточно можнаб на яких десять-двадцять літ зрезиґнувати зі сходин, нарад, з’їздів, чи зборів, а карнавал перенести на літний сезон, але що зробити з театром?…» ((“Неділя”, ч. 3, 26 січня 1930 р.).
Митрополит Андрей Шептицький
І ще одна ювілейна дата. 13 січня 1930 року відзначали 30 років з часу як митрополит Андрей Шептицький сів на митрополичий престол. У цей день Митрополит приймав вітання від духовенства, українських громадських та культурних установ, а наступного дня «відправив сам Ювилят в асисті еп. Холмщина Коциловського, Будки і Бучка торжественне богослуження в храмі св. Юра при тисячному здвизі народу та делєґації латинського духовенства, а після цього в митрополичій палаті відбувся обід, на якому між іншими, були присутні архіеп. Теодоровіч та Твардовскі».
Ювілей Митрополита. “Діло”, ч. 10, 16 січня 1930 р.
Львівські музеї: Національний та Музей Наукового Товариства ім Шевченка у Львові у січні на шпальтах газет подавали звітні показники за грудень 1929 року, де вказували кількість набутих за цей період одиниць до музею, у яких групах (в основному ікони, стародруки та модерне мистецтво – Національний музей; археологія, етнографія, портретна фотографія та фотографії визвольної боротьби – Музей НТШ), а також поіменний перелік жертводавців та кількість відвідувачів. Окрім того, директор Національного музею Іларіон Свєнціцький у безкоштовному додатку до газети «Діло» подав публічний Звіт про діяльність управи Національного музею у Львові за 1929 рік, де було повністю висвітлено усі ділянки роботи інституції.
Студентський Аматорський Гурток при Рільничій Академії в Дублянах, 1929 р.
У Дублянах розпочав свою діяльність Студентський Аматорський Гурток при Рільничій Академії. Щоправда свою комедію «Мартин Боруля» вони відіграли ще 8 грудня попереднього року. Публікацію про цю подію під назвою «Дубляни пробудилися» читаємо в перших числах січня 1930 року тижневика «Неділя». Власне, постання такого гуртка при Академії, а також проведення «Свята Просвіти» в Дублянах дало надію на зменшення впливу полонізації села
Тижневик «Неділя» розпочала видання Літературної бібліотеки. Вийшов друком її І том, в якому були опубліковані побутові нариси українського письменника Володимира Леонтовича.
18-19 січня 1930 р. відбувся у Львові VІІ з’їзд українських старших пластунів, на якому окрім офіційної частини , виступили з рефератами про Пласт Др. Донцов та Др. Старосольський.
Будівля товариства ім. М. Лисенка, фото 1920-ті роки ХХ століття
20 січня 1930 року в залі Музичного Товариства ім. Лисенка з нагоди приїзду до Львова поета Олександра Олеся відбувся Музично-літературний вечір «Червоної калини». Під час якого прозвучали твори Нестора Нижанківського у виконані автора, та п. І.Шмериковської-Приймової. У літературній частині – твори О.Олеся, О.Бабія, В.Софронова, М.Матіїва-Мальника та Ю.Шкрумеляка.
Музично-літературний вечір “Червоної калини”. “ДІло”, ч. 12, 18 січня 1930 р.
Ще одним дуже цікавим, проте швидше хоча швидше медично-освітнім заходом, стала «Протитуберкульозна виставка» Українського Гігієнічного Товариства у Львові, покликана розповісти про хворобу ширшому загалу та познайомити із заходами щодо її запобігання: «Хто був на виставі, міг наглядно переконатися, що ця вистава, зложена з усяких ґрафіконів, статистичних таблиць, фотографій із санаторій, знимок Рентґена, патольоґічних препаратів та муляжів, улаштована дійсно зразково» («Діло», ч. 21, 29 вересня 1930 р.). Вхід на виставку для школярів був вільним, усіх інших за добровільний внесок.
Народний Дім. Світлина опублікована у виданні: Альбом Українського Львова. Види Львова і знимки українських культурно-освітніх, господарських і інших установ та підприємств. – Львів: Накладом видавничої кооперативи “Національне об’єднання”, 1930. – С. 19.
Окрім того, під час експонування виставки, Українське Гігієнічне Товариство у Львові 26-28 січня 1930 року у залі «Української Бесіди» (вул. Рутовського, 22, сучасна вул. Театральна) провело «Туберкульозний трьохденник» на якому виступили такі відомі українські лікарі як: М.Музика, С. Парфанович, Т.Бурачинський, М.Панчишин та інші.
А загалом місто готувалося до карнавальних днів, які мали відбутися у лютому. Про це свідчать численні об’яви у періодиці, які давали різноманітні українські установи. Планувався бал медиків, лікарів ветеринарної медицини, членів товариства «Основа», вечорниці членів “Української захоронки” та товариства “Бесіда”. Але про це уже в наступній публікації.
В п’ятницю, 31 січня 2020 року, о 15.00 у Львівському історичному музеї (Кам’яниця Корнякта, пл. Ринок, 6, виставкова зала, І-ий поверх) відбудеться відкриття виставки “Графіка львівських митців ХХ ст.: 1900—1960 рр.”.
Виставка «Графіка львівських митців ХХ ст.: 1900—1960-ті рр..» представляє 75 графічних творів з колекції «Графіка» Львівського історичного музею. Це творчий доробок восьми різних художників, які жили і творили у Львові в період 1900—1960 рр. і часто у своїй творчості оспівували це чудове місто. Роботи кожного митця вирізняються характерним стилем виконання, своєрідними сюжетами. Це високо мистецькі твори, які репрезентують вагомий пласт мистецтва в українській та європейській культурі.
На виставці представлені твори львівських художників-граверів:
Людвіга Тировича (1901—1958): 9 літографій з серії «Гарний Львів» (1932 р.);
Казимира Сіхульського (1879—1942): 8 літографічних робіт жанрової тематики;
Ванди Коженьовської (1883—1935): офорти з серії «Костели старого Львова» (1917 р.);
Юзефи Кратохвилі-Відимської (1878—1965): офорти з серій «Старий Львів» та «Старі львівські крами» (1934—1936) ;
Стефанії Гебус-Баранецької(1905—1985): понад 20 дереворитів, зокрема з циклу «Гуцульські мотиви»; близько 30 екслібрисів ;
Олени Кульчицької (1877—1967): 9 офортів, виконаних у різні періоди творчості; репродукції акварелей мисткині із зображенням народного одягу;
Ярослави Музики (1894—1973): дереворит «Коні» (1932), портрет Соломії Крушельницької (1935), дереворити з серії «Шевченкові» (1961—1964);
Марії Гутової: 2 офорти з видами Львова (1931 р.).
Виставку доповнюють архівні документи, пов’язані з творчістю Стефанії Гебус-Баранецької, Юзефи Кратохвилі-Відимської та Олени Кульчицької. Представлені робочі інструменти — різці, дерев’яні кліше і лінорити С. Гебус-Баранецької.
Над виставкою працювали: автор ідеї — Хавалко Світлана, дизайн та монтування — Рябий Юрій, Олексенко Світлана, Аржанова Ольга, Маліновська Христин.
У вівторок, 28 січня 2020 року, на сцені Театру імені Марії Заньковецької свою виставу Помста (Zemsta) показала трупа Драматичного театру ім. Александра Венгерки (м. Білосток, Польща). Автор п’єси відомий львів’янин Александер Фредро. Вистава йшла польською мовою.
Сцена з вистави “Помста”
Дія найвідомішої комедії «Помста» ( «Zemsta») відбувається у величезному старому замку, яким спільно володіють чашник Раптусевіч і реєнт (нотаріус) Мільчек. Між їхніми володіннями знаходиться предмет суперечки – прикордонна стіна, яку реєнт велить будувати, а чашник – ламати.
Сцена з вистави “Помста”
У Раптусевіча є син Вацлав, а у Мільчека племінниця Клара, які разом складають пару романтичних закоханих. На їх шляху до щастя стоїть сімейна сварка. Реєнт хоче одружити Вацлава на претензійній вдові Подстоліне, оскільки підозрює (марно), ніби у неї є капітал.
Сцена з вистави “Помста”
Галерею персонажів п’єси доповнюють Диндальскій і Смігальскій, домочадці чашника, кухар Перелка, каменярі, яких то посилають будувати стіну, то проганяють, і найпомітніший герой – Папкін, фарсова фігура, хвалько, блазень і боягуз. І молодіжні проблеми, і сімейна незгода вдало вирішуються завдяки підступній помсті чашника: він заманив Вацлава фальшивим листом від Клари і на зло Раптусевічу влаштував шлюб молодих закоханих. Ця найпопулярніша у постановників п’єса Фредра завершується апофеозом шляхетських звичаїв і національної злагоди.
Сцена з вистави “Помста”
З перших хвилин постановки актори змусили глядачів в залі хвилюватися, коли після початку дійства, голос в динаміках повідомив, що вистава відміняється через стан здоров’я актриси. Опісля засвітили світло в глядацькій залі і запанувала невизначена тиша. Але це був тільки сценічний хід, після якого вистава продовжилася так само несподівано, як і закінчилася.
Сцена з вистави “Помста”
До слова, хвилюватися глядачів актори продовжували протягом всієї вистави. Незвичний підхід до виконавського складу, більшість чоловічих ролей виконували жінки, та дуже сучасне трактування драматичного матеріалу перетворили дійство на феєрію емоцій та настрою.
Сцена з вистави “Помста”
Прекрасні акторські роботи вкупі з чудовою режисурою та вишукано-лаконічною сценографією залишили у глядачів незабутні враження. Динаміка розвитку сюжету і виразність образів викликали шалений шквал оплесків публіки і надію на нові візити польських акторів до нашого міста.
менеджер – Jerzy Taborski режисер – Henryk Talar сценограф – Zuzanna Talar-Sulowska костюми – Zuzanna Talar-Sulowska i Elżbieta Wysocka музика – Patryk Ołdziejewski сценічний рух – Anna Wytych-Wierzgacz асистент режисера – Krystyna Kacprowicz-Sokołowska
Чи звертав хтось увагу на величезні тарілки поруч траси Львів – Тернопіль, в районі Золочева? Вони притягують до себе погляд та вражають загадковою космічністю. Одразу згадуються фільми про НЛО або польоти до далеких зірок. Ці два монстри діаметром двадцять п’ять та тридцять два метри не можуть не викликати побожного захоплення. Стоїш біля них наче дикун поруч чийогось космічного корабля. Для порівняння, діаметр звичайної «сателітарної» антени рідко коли сягає навіть одного метра. А ця аж тридцять два! Навіщо вони здалися такі великі? Куди спрямовані та за чим слідкують? Стало цікаво – тоді читайте далі!
Першою тут з’явилася ця антена. Діаметр 25м.Далі була ця японська, на 32м. А потім для телебачення та інтернету використовувалася крихітка на 7м. Вона є на передньому плані.Зараз ця антена має високу наукову цінність. Вона здатна працювати в комплексі з іншими закордонними антенами та приймати сигнали від далеких зірок.
Серед місцевих жителів ходить багато легенд пов’язаних з цим місцем. Що коли антени вмикають то навколо радіація і краще близько не підходити. Якщо тиск піднявся чи картопля не вродила то теж винні антени. Не кажучи вже про телевізор що «не показує». Що це глушилки-слідкувалки. Вони все підслуховують, а дещо й глушать.
Територія центру космічних досліджень, с.СасівПоки не сіло сонце нам проводять огляд території32-м японська антена на передньому плані, 25-м радянська на задньому. Фото Ю. РудийКоли не було оптоволокна та інтернету то дзвінки з Союзу в Америку йшли через цю антенуВ круглій будівлі під поворотним пристроєм для 25-м антениПід 25-м антеною. Все виконано по військових корабельних стандартах
Об’єкт зараз скорочено називається «Центр Космічних Досліджень» і має дуже цікаву історію. Колись він називався «Азимут» та служив для спецзв’язку. Першу меншу антену тут поставили ще в 1975 році. Це, по суті, була така ж антена як на кораблі-шпигуні “Юрій Гагарін”, але встановлена на суші. Через неї йшла лінія зв’язку Москва – Вашингтон. Уявляєте, урядовий зв’язок з Москви до Америки був попри Львів! Сигнал з Кремля по кабелю передавався до Бродів. Звідти в с. Сасів і далі через антену на супутник Intelsat. В Штатах стояла аналогічна антена. Туди-сюди в ганялися як телевізійні та телефонні канали, так і зашифрований урядовий зв’язок.
Перша антена 25мВсередині все по корабельному: акуратно і попри стінкуІ хоч в приміщенні місця дуже багато, але вся апаратура зроблена компактно як на справжньому кораблі.Покажчик наведення антени на супутникТаких стійок було три на різних поверхах. Кожна з них могла керувати антеною.Оооо! Нам сюди 🙂 !Тут вже сучасніше обладнання для приймання і передавання сигналівБлок-схема автоматичної системи керування антеною.Дистанційно-керовані підсилювачі і джерела шумуРобоче місце оператора антениЛампочки світяться! Казали що все тут робоче. Просто не використовується.Піднімаємося вгору до самої антени. По корабельному тісно та затишно. Видно гідродвигуни що рухали антеною. (с)фото Станіслав СніжкоКоли антена виходила на позицію то її піддомкрачували щоб зняти навантаження з сервоприводу. Також домкратами вони регулювалася по горизонталі.Інструкція як направляти антену на супутникПокажчик куди зараз «дивиться» антенаЧервона кнопка запуску міжконтинентальних ракет в Бродах. Сховали сюди щоб ворог не здогадався.Стоп-КранНу що, вихід у відкритий космос?
У 1986 році японська компанія NEC встановила другу, більшу антену. Вона дивилася на схід. Таким чином з цього місця можна було одночасно тримати зв’язок як з Америкою, так і з Китаєм. Ну а далі історія відома. Хтось посмів придумати оптоволокно і всі ці космічні технології стали непотрібними.
Японська антенаВхід в приміщення під антеною. Японці англійської не знали, букву S переплутали. Але для історії так навіть цікавішеСигнал з космосу падає на антену. Він відбивається від неї і направляється в дзеркало. Воно по центру вгорі на трьох ногах. Штир на дзеркалі це громовідвід. Прийнятий сигнал відбивається від дзеркала в центр антени. Там є круглий отвір закритий радіопрозорим покриттям. По системі дзеркал сигнал передається вниз у апаратну.Частина хвилеводів меншої антени
За незалежності об’єкт належав телевізійникам – качав зомбоящик та зомбонет: тому особливої цінності не ніс; то ж занепадав. В 2017 році це все віддали центру космічних досліджень.
Моє покоління дивилося телебачення прийняте цією ось антеною. Зараз залишився лише кістяк. Вона неробоча.
Для чого була потрібна аж така велика антена? Хіба не можна було обійтися меншою? – резонно спитаєте Ви. Справа в тому що чим більша антена тим краща в неї чутливість. Тому що вона збирає енергію з більшої площі. А чим краща чутливість тим слабший сигнал можна прийняти.
Громадіна! Гляньте на дерева внизу для масштабу!На будівлі видно направляючі по яким антена обертається навколо своєї осі. Вище є двигуни та механізм щоб повертати її у вертикальній площині. Труба по центру це система дзеркал які направляють сигнал в апаратну. На все про все йде лише 7кВт електрики. Коли антена виведена на потрібну точку то вона фіксується штирями. Таким чином знімається навантаження з механізму та двигунів.
Другою перевагою великих антен є їх вузька діаграма спрямованості. Вони як невидимий лазер, «світять» в одну точку. Коли така антена приймає сигнал від далекої зірки, то це є сигнал лише від цієї зірки. А не ще від десятка сусідніх світил. Форма поверхні тридцятидвохметрової антени витримана з точністю до кількох міліметрів.
Так виглядає каркас антени зблизька. Дуже важливо дотриматися правильної геометрії поверхні.Карта неба куди можна направити антену
Чому РАДІО, а не звичайний оптичний телескоп? Тому що всесвіт постійно розширяється. Світло від далеких зірок зсувається вниз по спектру у радіодіапазон. Це називається ефект Доплера. Тому радіотелескоп на землі бачить те, що побачила б людина очима якби її послали в космос до цієї зірки.
Серце антени 32м. Ми зараз під її центром. Ці чорні трубки це хвилеводи. У них попадає прийнятий сигнал з антени через систему дзеркал (в трубах). Тут він подається на приймач. Він на фото внизу такий блискучий. Повітря в хвилеводі осушується щоб не утворювався конденсат. Для цього є ці дві прозорі трубки.Японський осушувач ще на місці і робочийПоруч є радянський осушувачЧастина сучасних приймачів.
Зараз ведуться активні роботи по модернізації великої антени. На сьогодні вона має кращі технічні характеристики ніж коли була побудована. Більшість замовлень виконують українські інститути та заводи, таким чином стимулюється наша наука. І взагалі я приємно вражений атмосферою на об’єкті. Видно що людям, що тут працюють, цікаво. Їм хочеться це довести до пуття, хочеться щоб все знову запрацювало. Вони витрачають свій час і сили на нас, цивільних. Водять, показують, розказують про плани на майбутнє.
З телевізійної частини центру зробили музей. Це лампа біжучої хвилі. Вона підсилює високочастотні сигнали. Японська!Майбутні експонати музеюСтійки що використовувалися для телебачення і радіоОго! Ото схему замутили чисто по-галицьки!Музей телетехніки що тут лишилася. Молодці що не викидають. Схожу техніку ми бачили на Високому замку.Tektronix це зараз крута фірма шо випускає вимірювальне обладнання. А тоді звичайні монітори.Тут колись контролювали що і як вони приймають та передаютьЗвісно що урядовий зв’язок йшов зашифрованийСтійка модуляторів. PSK – phase shift keying. Фазова модуляція по нашому.Дуже дивно шо апаратура для контролю якості телевізійного сигналу закордонна. Можливо з Америки ми приймали NTSC і тут на місці конвертували у вітчизняний SECAM.Ця штука створює на виході довільну частоту яку задали.Це такий от складний декодер звуку був на телебаченніУкраїна – це космічна держава. Космос – зона наших національних інтересів. Тому останніми роками ведуться активні роботи по відновленню української космічної галузі. Центр співпрацює з іноземними фахівцями, плануються спільні наукові проекти. Дуже приємно що армія в нас прагне бути західного взірця. А саме – комунікувати з цивільним населенням, показувати чим вони займаються, вести просвітницьку діяльність. А не як в Союзі де все було «ніззя» і «сєкрєтно».Екскурсія об’єктом. (с)фото Станіслав Сніжко
Наприклад недавно вони з приймаючої антени «зробили» передавальну і послали дитячі мрії в космос. Що з цього вийшло можна прочитати тут. Військова таємниця від цього не постраждала. Але дітям було приємно і люди тепер розуміють що армія з народом.
Звісно є дані які розкривати не можна. Ми не фотографували обладнання зблизька, нам не розповідали про склад частини, точні технічні параметри антен і тому подібне. Зрештою нас це не дуже і цікавило. А от залізти на саму антену…
Вид на японську антену з радянськоїЩе якась менша антенка заховалася в контейнері
Нам пощастило зустрітися з вченими які саме зараз працюють на антені. Вони встановлюють нове обладнання, проводять дослідження її характеристик. Звісно що ми нічого по темі запитати їх не могли. Та й навряд чи зрозуміли би їх відповідь 😊 Але попросити включити антену щоб покрутилася… Чому б і ні!
Сказати що це неймовірно – це не сказати нічого. Ти стоїш такий маленький внизу, а величезна багатотонна тарілка розвертається до тебе обличчям, націлюється на твою макітру і починає уважно слухати… найпотаємніші думки! Повірте, це запам’ятовується!
На завершення ось відео з Золочів.Нет з цього об’єкта.
Також дякую колективу центру за чудовий прийом! Ми реально вийшли всі заряджені та наелектризовані, наче ті антени і справді щось випромінюють.
Юліан Дорош. Вид на розкопки й околицю Крилоса, 1936 р. (Наша Батьківщина. – 1937. – Ч. 1)
Вже на цьому тижні, 31 січня у Винниківському Історико-краєзнавчому музеї, а 1 лютого у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка відбудуться унікальні кінопокази віднайдених фільмів Юліана Дороша. Покази ініційовані Львівським Фотомузеєм.
31 січня 2020 року, о 17.00 “Історико-краєзнавчий музей” запрошує на Першу презентацію фрагментів віднайдених фільмів Юліана Дороша «Останній салют командирові», яка відбудеться за адресою: м. Винники, вул. Івасюка, 5.
У програмі:
Розповідь “Кінотехніка ХХ століття” – розповідає кіноаматор та колекціонер кінотехніки Ігор Ткачик;
Відео про похорон генерала Мирона Тарнавського «Останній салют командирові» та «Гуцульщина» (датуються 30-ми роками XX століття, і до сьогодні вважалися втраченими).
Лекція про кіноспадщину Юліана Дороша (доповідач: Ірина Патрон – аспірантка Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого, асистент кафедри театрознавства та акторської майстерності Львівського національного університету імені Івана Франка).
Розповідь про пошук відео в діаспорних архівах (доповідач: Дебич Олександр, незалежний кінопродюсер, учасник Програми імені Фулбрайта (2017/2018)).
1 лютого 2020 року, о 17.00 у головному читальному залі Наукової бібліотеки ЛНУ ім.Івана Франка (вул.Драгоманова, 5) відбудеться презентація фрагментів віднайдених фільмів Юліана Дороша «Останній салют командирові» (відео про похорон генерала Мирона Тарнавського) та «Гуцульщина», які датуються 30-тими роками ХХ століття і досі вважалися втраченими.
Також під час презентації буде нагода послухати лекцію про кіноспадщину Юліана Дороша (доповідачка: Патрон Ірина – аспірантка Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого, асистентка кафедри театрознавства та акторської майстерності Львівського національного університету ім. Івана Франка) та розповідь про пошук відео в діаспорних архівах (доповідач: Дебич Олександр, незалежний кінопродюсер, учасник Програми імені Фулбрайта (2017/2018).
А ще на всіх чекатиме справжня сенсація: показ документального фільму «Галичина» (20-30 рр. ХХ ст.), автор Іван Яцентій, США (тривалість 51 хв.). Про існування цього фільму було відомо лише з наукових розвідок, тож є нагода вперше в історії незалежної України продемонструвати його широкому загалу. У фільмі є унікальні кадри панорамних зйомок із Княжої гори (Високий замок) та зйомки різних українських інституцій того часу: Будинок «Дністер», Дім товариства Просвіти, Українська народна торгівля, Дім Українського Наукового товариства ім. Т. Шевченка, Дім Лисенка, Волоська церква (Успенська церква), Святоюрська церква, Дім Українських інвалідів, Український Національний музей у Львові, Український львівський театр Йосипа Стадника, Український наддніпрянський театр під час гастролей у Львові, могили і надгробні пам’ятники визначних українців на Личаківському цвинтарі та ін.
Андрій Заліско, концерт якого відбудеться 14 лютого у Львові, розповів, що ціни на квитки доступні кожному, а пісні звучатимуть для усіх поколінь.Про це повідомили організатори концерту.
«Я зроблю гарний, яскравий і якісний концерт. Я дуже хочу щоб люди були задоволені, піднесені і щасливі. Тому вмовив організаторів поставити ціни на квитки доступні кожному. Від 100 – 300 грн. Це буде концерт для всіх поколінь! Будуть пісні над якими вартує задуматись, з великим змістом, пісні про життя, про молодість, про батьків. Також багато буде розважальної музики. Молодь буде в захопленні від ХАСа, будемо танцювати з Ната-Лі під легендарну «Я не проживу без тебе це життя». Заспіваємо дуетом із цікавою, харизматичною співачкою Катериною Малицькою. Балет зарядить настроєм і позитивом. Ну і звичайно ми з глядачами трохи вип’ємо за любов. Цього разу я буду максимально щирим, чесним і відкритим із своєю публікою. Бо це мій Львів і мій відповідальний концерт. Це моя мета і я її зроблю. Запрошую! Буде гарно, бо з Любов’ю!», – сказав артист.
Андрій Заліско
Нагадаємо, Андрій Заліско зазначив, що не робив сольників у Львові з 2012 року.
Хлопці, члени вуличних тусовок Львова 1970-х і 1980-х років, відзначалися неабияким локальним патріотизмом – були патріотами своїх районів до такої міри, що, наприклад, хрестовики...
