додому Блог сторінка 357

Український майдан «Сокола-Батька» у Львові та втрачена історична пам’ять

Український майдан «Сокола-Батька» у Львові та втрачена історична пам’ять

Стадіон «Сокола-Батька» (або «Український город») функціонував у Львові в 1911–1939 рр. і розташовувався на куті вулиць Стрийської та Козельницької (тепер – територія у південній частині Стрийського парку, де знаходиться т. зв. «жоржинарій» і по якій також проходить колія Дитячої залізниці та розташована станція «Сонячна»).

Спортивний об’єкт на цьому місці виник ще до проведення Загальної крайової виставки 1894 р. На ньому 14 липня 1894 р. відбулися показові футбольні змагання, які вважаються першим матчем на території України. Пізніше на цій площі було запроєктовано 1906 р. велосипедний трек, який використовувався «Товариством циклістів».

Стадіон на плані Загальної крайової виставки 1894 р.
Стадіон на плані Загальної крайової виставки 1894 р.

10 вересня 1911 р. тут відбувся перший крайовий здвиг «Сокола-Батька», а товариство орендувало площу для проведення заходу. Восени 1911 р. Іван Боберський виступив з ініціативою викупити закинутий велотрек у Стрийському парку, щоб влаштувати там «Український город» – стадіон для потреб українського товариства «Сокіл». Планувалося залучити багатих українських громадян до викупу майдану та цілого маєтку площею в 11,5 моргів (бл. 6,62 га) для цієї мети, а товариство згодом мало від них цю ділянку відкупити.

Вид на велосипедний трек 1911 р.
Вид на велосипедний трек 1911 р.

До цієї спілки увійшли Іван Боберський, Микола Шухевич, Тадей Соловій, Кость Паньківський, Степан Федак, Микола Заячківський, Лесь Кульчицький, Кость Левицький, Іван Сполітакевич. Ділянку під стадіон виділили зі свого приватного ґрунту Юзефа та Клементина-Наталія Левицькі. Завдяки цій ініціативі площу вдалося викупити, випередивши поляків.

Під час проведення ювілейного Шевченківського здвигу (28–29 червня 1914 р.)
Під час проведення ювілейного Шевченківського здвигу (28–29 червня 1914 р.)

На замовлення доктора Михайла Волошина архітектор Ян Карасінський виконав проєкт побудови трибун і тимчасового гардеробу, який товариство «Сокіл-Батько» 1911 р. подало на погодження до Львівського магістрату, який того ж року затвердив подані плани.

Під час проведення ювілейного Шевченківського здвигу (28–29 червня 1914 р.)
Під час проведення ювілейного Шевченківського здвигу (28–29 червня 1914 р.)

«Український город» коштував 133 855 австрійських крон, мав розмір 190х120 м. До складу комплексу входило футбольне поле розміром 160х70 м із трибуною на 270 сидячих місць, три тенісні корти, легкоатлетичні доріжки та велосипедний трек з повною довжиною кола 400 метрів.

Під час проведення ювілейного Шевченківського здвигу (28–29 червня 1914 р.)
Під час проведення ювілейного Шевченківського здвигу (28–29 червня 1914 р.)

Для ювілейного Шевченківського здвигу, який мав відбутися 28–29 червня 1914 р., додатковий проєкт виконали архітектори Євген Нагірний та Антоній Сміяловський, які запроєктували нову вхідну браму, постійну та тимчасову трибуни, а також опрацювали ситуаційний план стадіону. Також було побудоване асфальтове покриття, а з південного боку розміщено трибуну для глядачів на 2000 місць, посвячення якої відбулося 25 квітня 1926 р. (її в листопаді 1928 р. спалили польські шовіністи). Шевченківський здвиг був масовою маніфестацією 12 000 членів «Cокола», Українського Січового Союзу, «Пласту».

Картка про викуп 1 квадратного метра площі вартістю 5 корон.
Картка про викуп 1 квадратного метра площі вартістю 5 корон.

У 1925 р. за проєктом Є. Нагірного (затвердженим 26 червня того ж року) на кошти центрального кооперативного банку «Крайовий союз кредитовий» було розібрано асфальтове покриття треку для велосипедистів і зведено нову велику дерев’яну трибуну для глядачів.

Агітаційна картка Союзу Українського сокільства за кордоном (мал. М. Бутовича).
Агітаційна картка Союзу Українського сокільства за кордоном (мал. М. Бутовича).

Для викупу площі ще з 1911 р. організовано збір коштів, який перервала Перша світова війна. Після війни цю роботу продовжили. Кошти на викуп квадратних метрів давали українці і з Галичини, а також із Америки, Канади та інших країн. На середину 1920-х рр. «Сокіл-Батько» володів уже 6-ма уділами, а ще на 14 необхідно було зібрати гроші. За ініціативою Степана Гайдучка було запроваджено «Золоту книгу жертводавців», до якої вписували жертводавців. Серед них є імена митрополита Андрея Шептицького, єпископів Никити Будки, Григорія Лакоти, Йосафата Коциловського, Івана Бучка та багатьох інших.

«Золота книга жертв на Український майдан у Львові»
Сторінка зі списком жертводавців у «Золотій книзі»

Протягом 1920–1930-х рр. на стадіоні «Сокола-Батька» відбувалися не лише різноманітні спортивні змагання за участю СТ «Україна» (зокрема їх пам’ятні товариські зустрічі з СК «Русь» Ужгород у травні 1927 р.) та інших українських клубів і товариств. У 1933 р. тут відбулося величне свято «Українська молодь – Христові» за участі митрополита Андрея Шептицького. Проводили свої заходи Академічна ґімназія, Українське педагогічне товариство, «Луг», «Рідна школа», «Просвіта», українські кооператори та інші організації.

Звіт про закупівлю землі під «Український город» за 1912-1914 рр.
Звіт про закупівлю землі під «Український город» за 1912-1914 рр.

Однак 1938 р. польська Влада, побоюючись активності української громади, стала робити спроби ліквідувати стадіон «Сокола-Батька». Табулярним власником ділянки був Краєвий Союз Кредитовий «Центробанк», а фактичним – Руханкове Товариство «Сокіл-Батько». На цей час розмір «Українського городу» становив 380х200 м, а загальна площа виносила 6,516 га. 24 березня 1939 р. львівський воєвода надіслав товариству «Сокіл-Батько» розпорядження про вилучення території стадіону для військових цілей. За планом Львова 1931 р., аерофотозйомкою 1933 р. та фото зі супутника 2016 р. можна простежити межі колишнього майдану «Сокола-Батька» та зміни.

Стадіон «Сокола-Батька» на плані Львова 1931 р.

У 2001 р. перед будівлею Державної податкової адміністрації на вул. Стрийській, 35 (за ініціативою політичної партії – СДПУ(о)) було встановлено пам’ятний знак, на якому написано: «У 1911–1939 роках тут був спортивний майдан «Український Город» громадсько-політичного і гімнастично-пожежного товариства «Сокіл-Батько»». Однак насправді на цьому місці був стадіон клубу «Чарні» (потім – «Динамо»), а комплекс «Сокола-Батька» розташовувався північніше на 300 м, ближче до центру міста.

Стадіон «Сокола-Батька» на аерофотозйомці 1933 р.
Стадіон «Сокола-Батька» на аерофотозйомці 1933 р.

У 2004 р., з нагоди 110-річчя першого футбольного матчу, на території Стрийського парку було відкрито ще один пам’ятний знак, на якому написано: «Львів батьківщина українського футболу», «На цьому місці 14 липня 1894 року львівський «Сокіл» перемігши футбольну команду Кракова започаткував літопис українського футболу» і що пам’ятник споруджений «з нагоди 110-річчя першого в футбольного матчу Україні, на місці колишнього стадіону, де він відбувся». Але насправді цей пам’ятник стоїть на місці, де 1894 р. розміщувався павільйон Поппера, а футбольний матч проводили за 300 м на південний захід.

Вид на площу, де знаходився стадіон «Сокола-Батька» (фото зі супутника 2016 р.)
Вид на площу, де знаходився стадіон «Сокола-Батька» (фото зі супутника 2016 р.)

Минулого 2019-го року, 3 квітня, під час Урочистого засідання Львівської міської ради до відзначення 29-ї річниці підняття синьо-жовтого прапора над Львівською міською радою нами було подано пропозицію про меморіалізацію та відновлення спортивного об’єкта на площі колишнього стадіону «Сокола-Батька».

Мова йде передовсім про належне увічнення пам’яті про цей об’єкт, який відіграв важливу роль у житті та національно-визвольній боротьбі української громади Львова і Галичини у 1911–1939 рр., тим більше, що споруджені в 2001 та 2004 рр. два пам’ятні знаки, дотичні до історії цього стадіону, встановлені у зовсім інших місцях, що є неприйнятним і також потребує вирішення.

Тому видається доцільним відновити функціонування на цьому місці комунального спортивного об’єкту під назвою «Сокіл-Батько». Очевидно, мова не йде про спорудження стадіону, а лише комплексу спортивних майданчиків, що не потребує ні капітального будівництва, ні вирубки великої кількості дерев і кущів. Таке рішення буде не лише найкращим варіантом збереження історичної пам’яті про український стадіон, але й вирішить деякі містобудівельні проблеми. На даний момент у цьому районі активно ведеться житлове будівництво по вул. Стрийській, розбудовується комплекс Українського католицького університету, планується забудова кварталу по вул. Чмоли. Однак мешканці цього району не мають спортивних майданчиків з ігрових видів. Спорткомплекс Академії Сухопутних військ закритий для загального користування, а спортивні майданчики Львівської політехніки (у Стрийському парку) та стадіон «Юність» (у Парку культури і відпочинку ім. Б. Хмельницького) досить віддалені і частково також обмежуються у доступі. Тому спорудження майданчиків (на зразок комунального спортивного комплексу на вул. Кастелівка) може вирішити цю проблему.

Світлина з товариської зустрічі СТ «Україна» з СК «Русь» Ужгород у травні 1927 р.
Світлина з товариської зустрічі СТ «Україна» з СК «Русь» Ужгород у травні 1927 р.

Жаль, що всієї інформації про майдан «Сокола-Батька» в нас не було на період депутатської каденції 1990–1994 рр. Очевидно, що питання про відновлення такого об’єкту були би вже давно вирішені. Так як було вирішене питання про відновлення військових поховань Українських Січових Стрільців та воїнів УГА на полі № 38 Янівського цвинтаря у м. Львові на підставі підготованого нами рішення, прийнятого сесією міської ради 8 травня 1992 р.

Зараз реалізувати його було би практично неможливо. Певним чином поступово ускладнюється і справа з «Соколом-Батьком»: на даний момент уже приватною власністю є ресторан «Супутник» з північного боку майдану, а також сприватизовані руїни будівлі зі східної сторони (вул. Козельницька, 1-Б). Хоча можливості відновлення спортивного об’єкту на цьому місці ще не втрачені. Тому в теперішнього складу Львівської міської ради та керівництва міста ще є шанси повернути історичну пам’ять та відновити майдан «Сокола-Батька» у новому форматі, щоб зусилля і жертовність тисяч українів у минулому столітті не виявилися марними.

Андрій ГРЕЧИЛО
історик

Публікується за виданням: Гречило А. Український майдан «Сокола-Батька» у Львові та втрачена історична пам’ять // Наша спадщина. Науково-популярний журнал. – Львів, 2020. – № 1 (21). – С. 42–45.

«Чехи Волині. Історія одного роду», або нова виставка у Львівському музеї історії релігії

«Чехи Волині. Історія одного роду»

В п’ятницю, 26 червня 2020 року, о 15 год. у Львівському музеї історії релігії (пл. Музейна, 1) відбудеться презентація виставки «Чехи Волині. Історія одного роду».

Фото Йозефа Айґла із другою дружиною Емілією, приблизно 1925 рік. Фото було зроблене очевидно з нагоди від'їзду Ольги до США, де вона мала пробути два роки. Сидять: Йозеф Айґл і його дружина Емілія. Стоять (з права наліво): діти від першої дружини Йозефа Марії, яка померла у 1908 році, (бабця Ярослава Карп'юка) Ольга 1902 року народження, її молодший брат Вацлав 1904 року народження і донька Йозефа від другої дружини Хелена 1909 року народження. Дружина Айґла Емілія тримає на руках останнього сина Ярослава 1924 року народження (який загине під час війни), нижче сидить донька Емілія 1916 року народження. Сам Йозеф Айґл тримає за плечі останню доньку Мирославу 1922 року народження. Мирослава прихилилася до батька, а він її тримає дуже делікатно. Можливо між ними був особливий зв'язок, бо Мирослава прожила найбільше з усіх його дітей (96 років) і померла у 2018 році.
Фото Йозефа Айґла із другою дружиною Емілією, приблизно 1925 рік. Фото було зроблене очевидно з нагоди від’їзду Ольги до США, де вона мала пробути два роки.
Сидять: Йозеф Айґл і його дружина Емілія. Стоять (з права наліво): діти від першої дружини Йозефа Марії, яка померла у 1908 році, (бабця Ярослава Карп’юка) Ольга 1902 року народження, її молодший брат Вацлав 1904 року народження і донька Йозефа від другої дружини Хелена 1909 року народження. Дружина Айґла Емілія тримає на руках останнього сина Ярослава 1924 року народження (який загине під час війни), нижче сидить донька Емілія 1916 року народження. Сам Йозеф Айґл тримає за плечі останню доньку Мирославу 1922 року народження. Мирослава прихилилася до батька, а він її тримає дуже делікатно. Можливо між ними був особливий зв’язок, бо Мирослава прожила найбільше з усіх його дітей (96 років) і померла у 2018 році.

Представлена виставка – це історія про родину чеського колоніста Йозефа Айґла. Він народився 1866 року у місті Поличка, що на сході Чехії. В результаті складних соціально-економічних й політичних відносин в регіоні багато людей покидає рідну землю, будинки та виїжджає на інші чужі далекі землі.

Ольга Айґлова. Фото 1925 року. Ольга вчилася у баптистській біблійній школі у Варшаві. У 1926 році її відправили до США, скоріш за все для супроводу неповнолітнього хлопця, можливо сина заможних батьків, який мав залишитися у Америці на постійно. Ольга пробула в США 2 роки, навчалася у тамтешніх біблійних школах, після чого повернулася до Варшави.
Ольга Айґлова. Фото 1925 року.
Ольга вчилася у баптистській біблійній школі у Варшаві. У 1926 році її відправили до США, скоріш за все для супроводу неповнолітнього хлопця, можливо сина заможних батьків, який мав залишитися у Америці на постійно. Ольга пробула в США 2 роки, навчалася у тамтешніх біблійних школах, після чого повернулася до Варшави.

1885 року його батьки переселяються на Волинь. Йозеф Айґл живе у селі Семидубах, а з 1902 року і до закінчення Другої світової війни осідає в Уїздцях Чеських (зараз Здолбунівський район, Рівненської області). Працює теслярем, пасічником, будує вітряні млини за американською технологією, проповідує. Йозеф Айґл був взірцевим селянином, дбайливим господарем і зробив чималий внесок у розвиток культури цього краю.

Старший брат Ольги Володимир. Він виїхав до США у 1914 році перед Першою світовою війною. Родинний переказ говорить, - щоб уникнути мобілізації до російської імператорської армії. Але війна його все одно не минула. У 1917 році США вступили у Першу світову війну, і Володимира мобілізували до армії США. Війну Володимир пережив, але не пережив пандемію іспанки. Помер у Чикаго у 1920 році. Йому було 26 років. Виглядає, що пандемії різних вірусів трапляються раз на 100 років. Це фото з його могили, яку знайшла Ольга під час свого перебування у США.
Старший брат Ольги Володимир. Він виїхав до США у 1914 році перед Першою світовою війною. Родинний переказ говорить, – щоб уникнути мобілізації до російської імператорської армії. Але війна його все одно не минула. У 1917 році США вступили у Першу світову війну, і Володимира мобілізували до армії США. Війну Володимир пережив, але не пережив пандемію іспанки. Помер у Чикаго у 1920 році. Йому було 26 років. Виглядає, що пандемії різних вірусів трапляються раз на 100 років. Це фото з його могили, яку знайшла Ольга під час свого перебування у США.

Сьогодні в Україні живе останній нащадок Йозефа Айґла – Ярослав Карп’юк. Він – онук Ольги, п’ятої дитини Йозефа Айґла (усього тринадцять дітей). Інші нащадки великої родини живуть у Чехії, США, Канаді.

Ярослав Карп’юк працює журналістом у Службі моніторингу британської телерадіомовної корпорації BBC. Із 2015 до 2018 року служив спочатку строковиком, а потім за контрактом у Збройних Силах України.

Після повернення до Варшави Ольга одружилася з українцем Онісимом Карп'юком. Він був родом із волинського села, неподалік від місця, де народилася Ольга. Він також навчався у біблійній школі. Онісим виглядав дуже пристойно, наче американець. По закінченні біблійної школи він був пастором у баптиській громаді у Ружанах (тепер Білорусь). Там народилися двоє синів Ольги і Онісима.
Після повернення до Варшави Ольга одружилася з українцем Онісимом Карп’юком. Він був родом із волинського села, неподалік від місця, де народилася Ольга. Він також навчався у біблійній школі. Онісим виглядав дуже пристойно, наче американець. По закінченні біблійної школи він був пастором у баптиській громаді у Ружанах (тепер Білорусь). Там народилися двоє синів Ольги і Онісима.

Виставка у Львівському музеї історії релігії – це «виставка історії мого прадідуся, члена баптистської громади, його родини, яка понад шістдесят років жила на Волині», – ділиться спогадами Ярослав Карп’юк.

У 1939 році Ольга, Онісим і діти вирішили емігрувати до Канади. Документи були зібрані, майно продане, гроші на ферму у Канаді були у валізах. Але 1 вересня 1939 році почалася Друга світова війна, польські злоті перетворилися на папірці. Залишилися хіба що паспортне фото родини Карп'юків: Ольга, Онісим, сини Самуїл (батько Ярослава) і Йосип.
У 1939 році Ольга, Онісим і діти вирішили емігрувати до Канади. Документи були зібрані, майно продане, гроші на ферму у Канаді були у валізах. Але 1 вересня 1939 році почалася Друга світова війна, польські злоті перетворилися на папірці. Залишилися хіба що паспортне фото родини Карп’юків: Ольга, Онісим, сини Самуїл (батько Ярослава) і Йосип.

На основі світлин із сімейного архіву, документів організатори намагалися показати долю талановитих людей, які завдяки своїй працьовитості, підприємливості, інтелігентності залишили по собі вагомий слід на українських землях.

Айґл вмів заробляти гроші. Одним із джерел заробітків було будівництво вітряних млинів. Один із млинів, збудованих Айґлом – на фото
Айґл вмів заробляти гроші. Одним із джерел заробітків було будівництво вітряних млинів. Один із млинів, збудованих Айґлом – на фото

В експозиції представлять Євангеліє чеською мовою, хрест з чеського цвинтаря. Цікавими будуть фотографії Йозефа Айґла з дружиною Емілією, родини Карп’юків: Ольги, Онісіма, синів Самуїла (батька Ярослава Карп’юка), Йосипа, млина рідкісної конструкції з людьми на ньому.

Чеські нащадки Айґла згадують, що в нього самого був подібний млин, але скромніший. Посвідчення про реєстрацію цього "бізнесу" йому видала польська влада у 1924 році
Чеські нащадки Айґла згадують, що в нього самого був подібний млин, але скромніший. Посвідчення про реєстрацію цього “бізнесу” йому видала польська влада у 1924 році

Виставку організовано спільно з Українсько-чеським товариством імені Франтішка Ржегоржа (керівник Ярослав Карп’юк), Рівненським обласним краєзнавчим музеєм, Музеєм Миколи і Корнила Устияновичів.

Оглянути експозицію можна до кінця літа.

Олена МАЛЮГА, науковий співробітник ЛМІР

Підзамче 1959 року в об’єктиві Юліана Дороша. Частина друга

Підзамче 1959 року в об’єктиві Юліана Дороша. Частина друга

Сьогодні продовжуємо публікувати світлини Юліана Дороша зроблені у серпні 1959 року. У коментарях до першої частини часто зустрічалася думка, що на знимках не зовсім Підзамче. Але Юліан Дорош цю серію підписав саме так, тому ми не ризикуємо змінювати його трактування локації.

Львів, район Підзамче, серпень 1959 року. Іван Крип’якевич. Світлина Юліана Дороша
Львів, район Підзамче, серпень 1959 року. Іван Крип’якевич. Світлина Юліана Дороша

Як і в попередній публікації світлини викладаємо у порядку їх фотографування Юліаном Дорошем.

Львів, район Підзамче, серпень 1959 року. Світлина Юліана Дороша
Львів, район Підзамче, серпень 1959 року. Світлина Юліана Дороша

Трохи змінився за останні 60 років текст повідомлень на публічних поверхнях. Зараз таке на парканах та стінах уже не пишуть. Хоча, може я не там шукаю.

Львів, район Підзамче, серпень 1959 року. Син Юліана Дороша, Андрій. Світлина Юліана Дороша
Львів, район Підзамче, серпень 1959 року. Син Юліана Дороша, Андрій. Світлина Юліана Дороша

Андрій Дорош на цій світлині чемно виконує роль масштабного орієнтира. І справді, дивишся на хлопця на фоні кам’яної каплиці і розумієш наскільки вона велика.

Львів, район Підзамче, серпень 1959 року. Світлина Юліана Дороша
Львів, район Підзамче, серпень 1959 року. Світлина Юліана Дороша

Подібні світлини ви уже бачили минулого тижня. Насправді, Юліан Дорош робив кілька дублів схожих кадрів. Проте, щоб не витрачати вашого часу ми публікуємо тільки ті фотографії, що мають суттєву відмінність.

Львів, район Підзамче, серпень 1959 року. Світлина Юліана Дороша
Львів, район Підзамче, серпень 1959 року. Світлина Юліана Дороша

В порівннянні з попередньою у цій публікації кількість фото менша, але, сподіваюся, ці світлини є для вас цікавими.

Львів, район Підзамче, серпень 1959 року. Світлина Юліана Дороша
Львів, район Підзамче, серпень 1959 року. Світлина Юліана Дороша

Цікаво, що то за такий різний камінь потрапив у стіни львівського муру. Чи відома його історія? Хтось про це щось чув?

Львів, район Підзамче, серпень 1959 року. Світлина Юліана Дороша
Львів, район Підзамче, серпень 1959 року. Світлина Юліана Дороша

Виходимо більше до людей і до більш впізнаваних локацій. Але й 60 років тому, знайомі нам з дитинства місця, виглядали по-іншому  .

Львів, район Підзамче, серпень 1959 року. Світлина Юліана Дороша
Львів, район Підзамче, серпень 1959 року. Світлина Юліана Дороша
Львів, район Підзамче, серпень 1959 року. Світлина Юліана Дороша
Львів, район Підзамче, серпень 1959 року. Світлина Юліана Дороша
Львів, район Підзамче, серпень 1959 року. Світлина Юліана Дороша
Львів, район Підзамче, серпень 1959 року. Світлина Юліана Дороша

Цей Бровко став справжньою зіркою. Юліан Дорош витратив на нього аж три кадри.  А може його зацікавили двері, до яких причеплений ланцюг? Гарно придумано – щоб відкрити двері потрібно відчепити Бровка.

Львів, район Підзамче, серпень 1959 року. Світлина Юліана Дороша
Львів, район Підзамче, серпень 1959 року. Світлина Юліана Дороша

Ось так виглядало Підзамче в об’єктиві Юліана Дороша 61 рік тому. Наступного тижня на вас чекають Кривчиці і розпочнемо мандрівку Личаковом. Але таким Личаковом, якого ви не звикли бачити на гламурних світлинах того часу.

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

Несподіваний Львів, або тихе полювання на львівських дельфінів

Несподіваний Львів, або тихе полювання на львівських дельфінів

Після того, як у Львові порахували майже усіх левів – царів звірів, настала пора зацікавитись царями морів – дельфінами, зображеними на фасадах і аттиках будинків, у філігранних кованих решітках, фонтанах та інших скульптурних декораціях міста.

Одразу треба зауважити, що львівські дельфіни можуть комусь здатись дивними – деколи вони мають зміїний хвіст, їхні передні плавці скоріше нагадують хрящові вирости з перетинками на шиях міфологічних драконів. Крім того, наші дельфіни, як риби, замість гладкої шкіри вкриті лускою і мають вертикально розташований хвостовий плавець. Але так вже склалось у мистецтві зі стародавніх часів. Адже дельфінів століттями вважали різновидом риб, а оскільки про різницю між рибами, дельфінами і китами нічого по суті не знали, то немає нічого дивного в тому, що умовний дельфін в живописі, скульптурі і геральдиці поступово перетворився в дивне міфічне створіння.

Але коли ми бачимо покритого лускою дельфіна біля ніг Нептуна, можемо не сумніватись – це точно він, а не риба, адже дельфін є одним з атрибутів Нептуна і уособленням царя морів. Отже, йдемо шукати і рахувати львівських дельфінів.

Площа Ринок, 2

Почнемо з палацу італійського купця Бандінеллі, збудованого на зламі ХVI-XVII століть. Скульптури дельфінів на фасаді представлені у класичній для італійського Ренесансу позі – велика голова і завернутий петлею хвіст. Саме так дельфінів зображали на старих морських картах, завдяки яким купецькі кораблі ходили в незвідані простори морів і океанів і завдяки яким львів’яни мали уявлення про цих морських істот.

Фасад Палацу Бандінеллі у Львові.
Фасад Палацу Бандінеллі у Львові.

Найкращим прикладом може бути дельфін, намальований на карті нідерландського купця і мандрівника Яна ван Линсхотена «Молуккські острови», 1598 р. А хоча доступу до моря наше місто не мало, то мало доступ до морських карт. Ґданський купець Мартін Ґруневеґ писав про Львів: “Місто віддалене понад сто миль від моря. Але коли побачиш, як на ринку при бочках мальвазії вирує натовп критян, турків, італійців, зодягнених ще пo-корабельному, видається, наче тут порт відразу за брамою міста”.

Фасад Палацу Бандінеллі у Львові.
Фасад Палацу Бандінеллі у Львові.

Саме тому дельфіни на фасаді купця Бандінеллі з’явились невипадково – вони були для власника будинку символом успіху у торговельних справах і оберегами від ймовірних небезпек.

Інтер'єр Палацу Бандінеллі у Львові.
Інтер’єр Палацу Бандінеллі у Львові.

Зараз у будинку знаходиться Музей пошти. Серед експонатів на стіні біля сходів можна побачити, можливо, найдавнішого львівського дельфіна, вирізьбленого в камені . Спірально скручений, він скоріше нагадує змію, але форма голови все ж підтверджує думку істориків, що це саме дельфін. Крім нього в інтер’єрі можна зауважити ще два дельфіна на дверному порталі, яких зробили вже в наш час, підтримуючи традиції купецької кам’яниці.

Площа Ринок, 3

Сусідній будинок отримав свій вигляд завдяки перебудові 1772 р. Білокам’яні скульптури лицарів-атлантів, двох чудових дельфінів і скульптурну групу “Слава” на аттику виконав видатний львівський скульптор доби рококо Франциск Олендзький.

Кам'яниця Вільчківська (Жевуських) у Львові на площі Ринок
Кам’яниця Вільчківська (Жевуських) у Львові на площі Ринок

Саме таких дельфінів, перевернутих головою вниз, зі струменями води, що випливають у них з вуст, можна зустріти на багатьох фонтанах Італії і особливо Риму (наприклад,  фонтан біля Пантеону або фонтан «Тритон»).

Площа Ринок, 6.

Не треба йти далеко, щоби знайти на аттику кам’яниці Корнякта (Королівської) аж 12 дельфінів. Згідно Б. Мельника цей аттик було надбудовано на старому будинку у часи короля Яна ІІІ Собєського – у 1678 році.

Аттик Королівської кам'яниці у Львові на лощі Ринок. Автор фото: Володимир Маковецький
Аттик Королівської кам’яниці у Львові на лощі Ринок. Автор фото: Володимир Маковецький

Усе ще не залишаємо площу Ринок, оскільки на нас чекають іще два дельфіни – на фонтанах Амфітрити і Нептуна. Усі чотири фонтани виконав у 1810—1814 роках Гартман Вітвер – львівський скульптор епохи класицизму. Від ренесансу через рококо ми дійшли до класицизму, але, зверніть увагу, дельфіни залишились такі самі – лускаті та з вертикальними хвостовими плавцями.

Фонтан Амфітрита у Львові на площі Ринок
Фонтан Амфітрита у Львові на площі Ринок

На фонтанах львівського Ринку домінують божества античної міфології: Діана, Адоніс, Нептун і Амфітрита. Не зрозуміло, чому Гартман Вітвер долучив до римського пантеону грецьку богиню Амфітриту, адже дружину римського бога Нептуна звали Салація.

Фонтан Нептун у Львові на площі Ринок
Фонтан Нептун у Львові на площі Ринок

Згідно міфології Нептун (гр. Посейдон) закохався в Салації (гр. Амфітрита), але вона відмовилася бути його дружиною і втекла до Атланта. Невдоволений бог морів послав навздогін дельфіна, який відшукав втікачку і привіз її на спині, а навіть дав їм шлюб. Як би там не було, Нептун і Амфітрита здійснювали владу над морями. Саме тому на обох фонтанах бачимо атрибути цих божеств: дельфінів і великі мушлі.

Дельфіни в зоряних атласах: "Uranographia" (1690), «Дзеркало Уранії» (1824 р.) і «Celestial Atlas» (1822 р.)
Дельфіни в зоряних атласах: “Uranographia” (1690), «Дзеркало Уранії» (1824 р.) і «Celestial Atlas» (1822 р.)

Треба додати, що Нептун в знак вдячності за те, що дельфін допоміг здобути кохану, зробив його своїм вірним супутником і з’єднав зірки на небі в сузір’я Дельфіна. На сторінках різних атласів зоряного неба початку можна побачити вже знайоме нам зображення дельфіна.

Вулиця Руська, 8.

Залишимо площу Ринок і пройдемося на вулицю Руську. Кам’яниця під №8 у 1740 році пройшла ґрунтовну реконструкцію, тоді ж на фасаді з’явились вставки з купецькою тематикою. На першій зліва бачимо двох симпатичних дельфінів, на наступних – різні товари та ріг достатку, масивний вітрильник і атрибут Меркурія – чарівний жезл кадуцей. Єдина відмінність від попередніх дельфінів – це фонтани води, які б’ють з їхніх ніздрів.

Дельфіни на фасаді кам'яниці на вул. Руській, 8 у Львові
Дельфіни на фасаді кам’яниці на вул. Руській, 8 у Львові

Ці рельєфи тематично перекликаються з композиціями на будинку № 11 на вул. Краківській.

Вулиця Краківська, 11

На другому поверсі цього будинку під вікнами розміщені рельєфні композиції з купецькою символікою, які виконав відомий львівський скульптор Йоган Шімзер. На першій зліва зображений дельфін, далі – бог торгівлі Меркурій, вітрильний корабель з товарами і на останній – купець серед бочок та пакунків.

Не знаю, чому геніальний скульптор, який прекрасно знався на анатомії людей і тварин (наприклад, численні фігурні нагробки на Личаківському цвинтарі і кінь на палаці Баворовських) створив такого дивного дельфіна… Може таким був смак і уявлення про дельфінів у власника кам’яниці, а, як відомо, хто платить, той і замовляє музику.

Дельфіни на фасаді кам'яниці на вул. Краківській, 11 у Львові
Дельфіни на фасаді кам’яниці на вул. Краківській, 11 у Львові

Залишмо найстаршу частину Львова, щоби пошукати дельфінів початку ХХ століття і подивитись, як змінились смаки львів’ян і майстерність скульпторів та ремісників.

Пл. Міцкевича, 8.

Наступним об’єктом буде кам’яниця Йони Шпрехера, збудована у стилі неокласики з елементами модернізму в 1912—1921 роках. В усіх джерелах пишуть, що головний вхід до будинку оздоблено барельєфами ящірок та драконів. Але, очевидно, ніхто не приглядався до них ретельніше. Серед них приховалось шість дельфінів!

Елементи декору на фасаді кам’яниці Йони Шпрехера на пл. Міцкевича, 8.
Елементи декору на фасаді кам’яниці Йони Шпрехера на пл. Міцкевича, 8.
Елементи декору на фасаді кам’яниці Йони Шпрехера на пл. Міцкевича, 8.
Елементи декору на фасаді кам’яниці Йони Шпрехера на пл. Міцкевича, 8.

Прошу порівняти хоча би два барельєфи і ви побачите симпатичного всміхненого дельфіна, а також страшні ящіркоподібні створіння, що пожирають одне одного.

Фонтанчики у вестибюлі кам’яниці Йони Шпрехера на пл. Міцкевича, 8.
Фонтанчики у вестибюлі кам’яниці Йони Шпрехера на пл. Міцкевича, 8.

Але це ще не все! У вестибюлі будинку можна побачити два фонтанчики з голівками дельфінів.

Площа Марійська

Тих, хто засумнівається і скаже, що на цих фонтанчиках радше зображено голови дракончиків, запрошую до фонтану на площі Марійській. Там знаходяться такі самі дракономорфні (щойно придумав це слово, по аналогії з «антропоморфні») голівки дельфінів. До речі, у Франції в м. Аґено є дуже подібні скульптури на Фонтані дельфінів

Декор фонтану Богородиці у Львові
Декор фонтану Богородиці у Львові
Декор фонтану дельфінів у м. Аґено
Декор фонтану дельфінів у м. Аґено

Багатостраждальний фонтан, збудований у 1862 році (скульптор Йоганн Гауттманн), за часів радянської влади втратив скульптуру Богородиці, але набув дельфінів, які тримали на хвостах чашу з водою!

Фонтан на проспекті Леніна (тепер Свободи).Фото Анатолія Васильківського, 1956 р.
Фонтан на проспекті Леніна (тепер Свободи).Фото Анатолія Васильківського, 1956 р.
Фонтан на проспекті Леніна (тепер Свободи)
Фонтан на проспекті Леніна (тепер Свободи)

Треба визнати, що львів’яни любили цей фонтан. Він творив на площі якусь магічну і привабливу атмосферу. Чашу з дельфінами виконав відомий львівський скульптор Євген Дзиндра. Чомусь на сайті lvivcenter цих дельфінів називають тритонами, але це помилка, оскільки міфологічний Тритон виглядав абсолютно інакше – замість ніг мав два риб’ячі хвости, а згори людське тіло.

Розбиті дельфіни на проспекті Леніна (тепер Свободи). Автор фото Jurko Voloshchak
Розбиті дельфіни на проспекті Леніна (тепер Свободи). Автор фото Jurko Voloshchak
Розбиті дельфіни на проспекті Леніна (тепер Свободи). Автор фото Jurko Voloshchak
Розбиті дельфіни на проспекті Леніна (тепер Свободи). Автор фото Jurko Voloshchak

На жаль, пізніше фонтан розібрали, бо повинна була повернутись на своє місце Матір Божа… Тепер вже ніхто і не пам’ятає, що сталось з дельфінами, а виявилось, що їх банально здали на метало-брухт (про це сповістив і проілюстрував у ФБ  Jurko Voloshchak).

Пл. Галицька, 15

Але це не були єдині металеві дельфіни у місті. На площі Галицькій є будинок колишнього Галицького акціонерного іпотечного банку (1872 р.). Артистичні металеві двері парадного входу були зроблені самою престижною на той час фабрикою художнього та будівельного слюсарства Яна Дашека.

Вхідні двері до колишнього банку на площі Галицькій, 15
Вхідні двері до колишнього банку на площі Галицькій, 15

А серед орнаментального «хитроплетіння» на цих дверях можна знайти чотирьох стилізованих дельфінів.

Вул. Коперника, 4

Наступних дельфінів можемо побачити на вулиці Коперника, 4, але треба буде шукати їх дуже високо, на рівні п’ятого поверху. Це будинок колишнього Кредитного земського товариства (1912-1914 pp.).

Дельфіни на балконі будинку по вул. Коперника, 4 у Львові
Дельфіни на балконі будинку по вул. Коперника, 4 у Львові

Відомо, що монументальні скульптури Меркурія створив Зиґмунт Курчинський, тож можна припустити, що скульптури двох дельфінів з мудрими очима теж створив він.

Вул. Словацького, 2

Якщо ми прогуляємось далі по вул. Коперника і звернемо на вул. Словацького, то варто зупинитись перед під’їздом №2. Цей будинок постав у 1912-1913 роках, як елітна чиншова кам’яниця Генриха Барда. Скульптурне оздоблення виконав теж Зигмунт Курчинський, але дві скульптурки хлопчиків на дельфінах на порталі під’їзду надто незвичні. Цілком можливо, що їх створив автор проєкту будинку Юзеф Авін.

Файні дітлахи на дивних дельфінах. Оздоблення будинку по вул. Словацького, 2 у Львові
Файні дітлахи на дивних дельфінах. Оздоблення будинку по вул. Словацького, 2 у Львові

Дивним у цих скульптурах є поєднання цілком нормального анатомічно хлопчика і якоїсь настільки дивної тварини, що багато людей не вважають його за дельфіна. Прийшлось пошукати щось подібне в інтернеті і найбільш схожу скульптуру я знайшов у іспанській Кордові. Це один з елементів каскадного фонтану т. зв. тріумфу Сан-Рафаеля, створений у 1730-х роках.

Фонтан у Кордові
Фонтан у Кордові

Сюжет «хлопчик на дельфіні» пов’язаний з однією з античних легенд, в якій розповідається про дружбу дельфіна і хлопчика, який врятував його з рибальської сітки.

Вул. Дорошенка, 52

Ця ж тема повторюється на вул. Дорошенка. Над вікнами 3-го поверху знаходиться п’ять декоративних вставок, на кожній – по два дельфіна з хлопчиками на спині.

Хлопчики на дельфінах на фасаді будинку по вулиці Дорошенка, 52 у Львові
Хлопчики на дельфінах на фасаді будинку по вулиці Дорошенка, 52 у Львові

Отже, можемо до нашої колекції додати ще 10 морських істот.

Вул. Університетська, 1

З вулиці Дорошенка буде зовсім недалеко пройтись до Львівського університету ім. Івана Франка.

Елемент декору Галицького сейму (сучасний головний корпус Львівського національного університету імені Івана Франка) у Львові по вилиці Університетській ,1
Елемент декору Галицького сейму (сучасний головний корпус Львівського національного університету імені Івана Франка) у Львові по вилиці Університетській ,1

Серед багатьох барельєфних і скульптурних декорацій колишнього будинку Галицького Сейму, збудованого у 1877-1881 роках, можна не помітити голівки дельфінів, вписані в орнаментальні вставки між вікнами, але це буде наш найбільший улов – на фасаді університету налічується аж 32 “царя морів”!

Проспект Свободи, 35

Повернімося на проспект Свободи, щоби помилуватись одним з найбільш імпозантних будинків поблизу Оперного театру – пасажем Феллерів (1902-1903 роки).

Вусаті і змієподібні дельфіни в декорі будинку на проспекті Свободи, 35
Вусаті і змієподібні дельфіни в декорі будинку на проспекті Свободи, 35

На вставках над вікнами знайдемо 6 дельфінів. Вони відрізняються від усіх попередніх наявністю вусів, як у сомів, але такими дельфінів теж досить часто зображали. Автором скульптурного декору кам’яниці був Петро Войтович.

Вул. І. Франка, 65-67

Зовсім несподіваною знахідкою для мене виявились дельфіни на вулиці І. Франка, 65-67 (будинок 1910-1912 років).

Дельфіни на фасаді будинку по вул. Івана Франка, 65-67 у Львові
Дельфіни на фасаді будинку по вул. Івана Франка, 65-67 у Львові

Між вікнами 2-го поверху та в оздобленні дахових віконець під карнизом їх налічується аж 24 екземпляри.

Вул. Японська, 7

Найдалі від центру знайдемо дельфіна на вулиці Японській, 7. Тут він представлений в товаристві Меркурія.

Меркурій з дельфіном. Автор фото Правдива Кава
Меркурій з дельфіном. Автор фото Правдива Кава

Варто звернути увагу на те, що цей будинок, збудований у 1927-1928 роках, оздоблено рельєфами у стилістиці Ар Деко, але дельфін має ту саму симпатичну посмішку, як і його старші на 200-300 років друзі.

Вул. Київська, 36

Складно сказати, який зі львівських дельфінів найстарший, але наймолодшим зображенням напевно є два дельфіни в інтер’єрі будинку на вул. Київській, 36, збудованому у 1930 році. Гарно сказала про них Тетяна Казанцева: “Чи бачили ви, як похудав львівський дельфін в добу Ар Деко? Витончений та загострений, чого тільки не зробиш, щоб стати модним!”

Худенькі дельфіни. Автор фото: Тетяна Казанцева
Худенькі дельфіни. Автор фото: Тетяна Казанцева

Хтось може зауважити, що це знак Зодіаку Риби, але, можливо, замовник хотів, щоби замість риб були на вдачу два симпатичних дельфіна!

Вул. Чернігівська, 3

Два гарненьких дельфіна приховуються на порталі лікарні, збудованої у 1880 році як дитячий шпиталь імені св. Софії. Якщо вже дельфіни повинні нести щастя і успіх, то для дітей – в першу чергу!

"Дитячі" дельфіни у внутрішньому декорі будинку по вул. Чернігівській, 3 у Львові
“Дитячі” дельфіни у внутрішньому декорі будинку по вул. Чернігівській, 3 у Львові

На жаль, наразі немає можливості зробити краще фото, тож, нехай до сонячної погоди побуде це неякісне.

Вул. Чупринки, 38

З недосяжних для загалу дельфінів варто назвати скульптуру у подвір’ї будинку на вул. Чупринки, 38.

Дельфін на подвір'ї
Дельфін на подвір’ї

І зовсім таємничою для мене лишається інформація у статті М. Захарчук “Українське образотворче мистецтво” про металевого дельфіна з гербом Львова серед експонатів XVII ст. у Промисловому музеї (нині це Музей етнографії та художнього промислу на проспекті Свободи, 15).

Отже, якщо не враховувати останнього музейного дельфіна, ми з вами назбирали 124 львівських дельфінів. Непогане тихе полювання, чи не так? Але повірте мені, дельфінів у Львові є значно більше, просто треба ще пошукати!

Автор ZOMMERSTEINHOF

У Варшаві відкрили виставку, присвячену лемківським церквам

Одна з робіт Олександра Хилякаhttps://maw.art.pl/
Одна з робіт Олександра Хилякаhttps://maw.art.pl/

У Музеї Варшавської архідієцезії презентували 60 малюнків архітектора Олександра Хиляка із зображеннями греко-католицьких церков на Лемківщині, повідомляє Українська служба Польського радіо.

«Церкви на Лемківщині» – це назва найновішої виставки у Музеї Варшавської архідієцезії. Виставка з понад 60 малюнками варшавського архітектора Олександра Хиляка представляє греко-католицькі храми зі східно-південних регіонів Польщі.

Роботи виконані у різних техніках: вугіллям, чорнилами, олівцем та акварелями. Автор виставки Олександр Хиляк наголосив, що всі будівлі поєднує багатий, часто тривимірний хрест на верхівці купола або даху церкви. «Лемківська церква характеризується системою трьох елементів. Найвищий елемент – це дзвіниця, або бабинець, нижчий елемент становить наву (ораторіум) для вірян та пресбітерій», – сказав він.

Олександр Хиляк додав, що лемківські церкви часто переймала Православна церква, до якої ліпше ставилася тодішня комуністична влада, іноді теж їх включали до складу Римо-католицької церкви з появою нових жителів у тих місцях.

Одна з робіт Олександра Хиляка. Фото: https://maw.art.pl/
Одна з робіт Олександра Хиляка. Фото: https://maw.art.pl/

«Збереження на папері лемківських церков випливає з бажання затримати їхню красу, а також з відчуття своєї крихкості та несталості. Греко-католики, котрі молилися у них, були виселені з тих земель відразу після війни, під час так званої Операції Вісла. Інші церкви нищилися, руйнувалися», – сказав Олександр Хиляк.

Декілька об’єктів церковної архітектури лемків опинилися у переліку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, багато з них перебуває під доглядом держави.

«Історики та поціновувачі мистецтва, а також туристи, милуються прекрасними європейськими містами, палацами, замками та церквами. Але такий феномен у галузі сакрального будівництва, яким є дерев’яні лемківські церкви, ніде не зустрічається. Їх краса дивовижна, їх історія зворушлива. Вони є унікальним явищем», – ствердив Олександр Хиляк.

Роботи художника раніше презентувати у Канаді та США. Виставку «Церкви на Лемківщині» можна дивитися до кінця серпня.

IAR/Т.А.

«Моя дорога до мистецтва» – Карло Звіринський. Початок

«Моя дорога до мистецтва» - Карло Звіринський. Початок

Про українські та польські газети, Гітлера, Пєрацького та Бандеру, про дружбу з Крушельницькою та атмосферу середовища, в якому ріс та починав свій непростий шлях до мистецтва художник-педагог сьогодні з “перших уст”. Про першу шкільну вчительку, кран від водопроводу, про гіляки, що служили «скритками» та про «ровери почтальйонів» сьогодні зі спогадів Карла Звіринського.

Школа

В сільській школі з незапам’ятних часів (з 1918 р.) працювала учителькою дочка священика п. Ірина Людкевич (нічого спільного з композитором). Це була типова «стара панна» – добра, чесна, набожна, повна дивацтв і порядності.

Початкова школа в якій вчився К. Звіринський, фото Ю.Чабан 15.01.16
Початкова школа в якій вчився К. Звіринський, фото Ю.Чабан 15.01.16

 

Школа містилася в маленькому будиночку напроти церкви. Це був невеликий зал, а радше кімната розміром понад 30 м², частина якого була відведена на сцену, на якій «Просвіта» ставила свої вистави, а школа святкувала св. Миколая.

В другому ряді посередині сидить Ірина Людкевич, в останньому ряді посередині Карло, біля нього з права брат Йосиф
В другому ряді посередині сидить Ірина Людкевич, в останньому ряді посередині Карло, біля нього з права брат Йосиф

«Пані Учителька» вела всі чотири класи, до і після обіду. Всі мешканці села ставилися до неї з пошаною, хоч в окремих, дуже рідких випадках виникали конфлікти. Відіграла вона в мойому житті деяку роль, хай невелику, але позитивну. Перші лекції добра, поняття зла – прийшли до мене від неї. Часто на лекціях читала нам цікаві оповідання, з книжечок куплених за власні гроші, і дарованих потім нею до шкільної бібліотечки. Це були в основному видання «Світу дитини». Скільки то ми всі з них взяли, навчилися… Вона закладала нам основи моралі, порядності, підтримуючи сказане своїм прикладом. Працювала до пенсії, потім поселилася в нашій хаті, де й померла через багато років. Тривалий час ми жили з нею побіч, на одному подвір’ї.

Світ дитини, число перше від 1 листопада 1919 року
Світ дитини, число перше від 1 листопада 1919 року

Серед подвір’я [шкільного – упорядник] піднімався на висоту метра кран від водопроводу. Для села це була вигідна диковинка, якою користувалися лише господарі подвір’я. Побіч були великі стоси непорізаних і не колених дров, або ж звалені як небудь на себе, зрізаних дерев разом з гіллям. Цей останній варіант для нас дітей був причиною несказанних радощів: лазити по верхів’ях гиляк, то западатися в міжгалузеві тунелі, створювати уявні печери, скритки (схованки – упорядник), давали можливість організувати в цих джунглях найрізноманітніші ігри і забави. Сусідній кран від водопроводу давав можливість створювання штучного дощу, який в свою чергу приводив до виникнення калюж, болота, а в результаті до постійних конфліктів із старшими.

Іншою причиною конфліктів було використовування роверів почтальйонів із сусідніх сіл, які приїздили до нашого села. В більшій чи меншій мірі кожен з дітваків не уникав спокуси поїздити на чужому ровері, очевидно без дозволу. Дітвори було багато, що не голова то фантазія, отже можна собі уявити цей безперервний рух, шум і крики, які тривали зранку до вечора на подвір’ї. Я вправді не надто ангажував себе в ці забави, бо книжка вабила мене більше.

Самоосвіта

Батько передплачував дві газети «Народну справу» і «Новий час». Цю останню не довго, бо була дорога. Зате найстарший брат, мав в приятелях якогось синка поліціанта і приносив завжди від нього «Ilustrowany Kurjer Codzienny», найбільшу газету в Польщі. Виходила вона в Кракові під редакцією Mariana Dąbrowskiegо. Об’єм цього щоденника – 24 сторінки, крім того тижневі додатки, такі як «Kurjer Literacki», «Wróble na daszku» і т. п. Всі газети концерну І.К.С. були україножерними, але інформативний матеріал був дуже багатий, так що я з радістю їх читав.

Газета "Новий час", число перше від 7 січня 1926 року
Газета “Новий час”, число перше від 7 січня 1926 року

Вже в 9 році життя, не було події в світі про яку я не знав би і то докладно. Читання газет було значно цікавішим за всі забави. Я був заангажованим завжди по чиїйсь стороні в кожному конфлікті. Я мусів знати все до дрібниць в справі, яка мене цікавила. Пам’ятаю, що найбільш цікавили мене слідуючи справи: 1932 р. ситуація в Німеччині і боротьба Гітлера за прихід до влади, врешті його становлення канцлером, відхід Гінденбурга, спалення Райхстагу, процес Дімітрова, а потім Аншлюс, Sudety і т. д.

З українських справ на перше місце в моїх переживаннях було вбивство міністра Пєрацького в 1934 р., і потім суд у Варшаві над Бандерою, Лебедем, Гнатківською і др. Кожен день я нетерпеливо чекав нового звіту з процесу і страшенне переживав за поведінку підсудних. Яким гордим я був коли прочитав, що підсудні відмовляються говорити по польськи. Зрештою не тільки це, а всі українські справи я глибоко переживав.

Родина Крушельницьких, початок 1930-х років. Сидять (зліва направо): Володимира, Тарас, Марія (мати), Лариса і батько Антін. Стоять: Остап, Галя (дружина Івана), Іван, Наталя (дружина Богдана), Богдан. У 1934-37 рр. Володимира, Тарас, Антін, Остап, Іван і Богдан були репресовані та страчені. Це фото стало символом винищення сталінським режимом української інтелігенції.
Родина Крушельницьких, початок 1930-х років. Сидять (зліва направо): Володимира, Тарас, Марія (мати), Лариса і батько Антін. Стоять: Остап, Галя (дружина Івана), Іван, Наталя (дружина Богдана), Богдан. У 1934-37 рр. Володимира, Тарас, Антін, Остап, Іван і Богдан були репресовані та страчені. Це фото стало символом винищення сталінським режимом української інтелігенції.

Коли йшов торг між польським і совєтським урядом за видачу матері маленької Лариси Крушельницької і обуренню становищем совєтської влади в мене не було меж. Чи думав я, що через кілька років ми зустрінемось в одній клясі, в одних учителів і заприятелюємо на довгі роки.

Видання «Зіз» - «Малюнки малого Ромцьо». Малюнки від 15 квітня 1931 р.
Видання «Зіз» – «Малюнки малого Ромцьо». Малюнки від 15 квітня 1931 р.

А вбивство Лемиком совєтського консула у Львові, а голод на Україні, арешти, постійні арешти за приналежність до ОУН, яка тягла за собою 5 років тюрми. Заклики українських організацій до бойкотування неукраїнських товарів, крамниць і т. п. під гаслом «Свій до свого по своє». Боротьба товариства «Відродження» за тверезість народу, підтримка всього, що українське. Гордість за «Маслосоюз» і «Центросоюз», за безконкуренційність їх продукції, добрість цукерків «Фортуна Нова» із серією українських князів і гетьманів, кожен український виріб, кожна продукція – все це було предметом моєї гордості і радості. Вже тоді я знав, що я ніколи не буду ні пити, ні курити. Бо одне і друге підриває націю, яка бореться за свою незалежність. Своїх обітниць даних в дитинстві я дотримуюся ціле життя. Не було української книжки чи газети, назва якої була б мені незнана. Я хотів знати все, і я був близький до того, що торкало мого народу.

Бюро Головної Торговельної Аґентури "Маслосоюз", Львів, вул. Костюшка ч.1 а. 1927 р.
Бюро Головної Торговельної Аґентури “Маслосоюз”, Львів, вул. Костюшка ч.1 а. 1927 р.

Війна Італії в Абіссинії, була предметом мого глибокого пережиття. І хоч в італійському фашизмі мені багато подобалось, в цьому випадку всі мої симпатії були на стороні Абіссинії. Я вивчив все, що торкало цієї країни: її географію (не було ні одного містечка, якого не знав би і не міг, як кажуть, із закритими очами показати на карті), історію, знав усіх РАСІВ і міг їх схарактеризувати. Одним, як Рас Насібу і його синам симпатизував дуже, недолюблював пізнішого зрадника Раса Ґуксу, дуже співчував Негусу Гайле Селассіє… Їхні невдачі були моїми невдачами і кожного вечора в молитві я просив Бога о поміч для Абіссінії. Не менш був заангажований у війну в Іспанії. Всі мої симпатії були на стороні ген. Франко, а генерали Москадо – оборонець Альказару і високий в окулярах ген. Мола були моїми героями.

Реклама Маслосоюзу в пресі початку ХХ століття
Реклама Маслосоюзу в пресі початку ХХ століття

І до сьогодні не можу зрозуміти, чому така велика кількість розумних, вартісних людей стала по стороні т. зв. Республіки? А чому я став по стороні Франко? Ми знали що таке комунізм, а Франко був його ворогом, отже я був на стороні Франко. І досі прикро мені читати прекрасну книжку Гемінґвея «По кому б’є дзвін». Здається вся еліта тодішньої Європи була сліпа. Якась фасцинація (завороження – упорядник) всім, що виходить від Росії характеризувала Захід починаючи від енциклопедистів. Їх уявлення про цей нарід, його культуру базувався хиба виключно на рівні російської літератури, яку розуміли і сприймали дуже своєрідно, без всякого розуміння ментальності цього народу і реалій його життя. Історія Росії була пізнана у викладі російських істориків, слуг самодержавія і носіїв ідеї месіянства російського народу. І, цікаве, що за 300 років, Захід нічого не навчився і нічого не зрозумів, як ходить про російські проблеми. Також війна в Іспанії також втягнула мене без решти в свою орбіту.

Фабрика "Фортуна Нова" на вул. Кордецького, 1925 р.
Фабрика “Фортуна Нова” на вул. Кордецького, 1925 р.

В цей час появився в Польщі, а точніше в Niepokalanowie w WaWy новий щоденник, так званий «Mały Dziennik» видаваний оо. Францішканами, який коштував 1 зл. на місяць. Дуже я його хотів передплатити, але грошей в мене не було. Про мою мрію сказала моя мама учительці. Ця передплатила його мені, а відробив ці гроші рубанням і ношенням дров вчительці. Не оминав я і інших можливостей, щоб дістати книжку, позичити газету, а в кінці 30-х років, коли появились детекторні радіо – послухати радіо. Бажання знань, відомостей було таке велике в мене, що я використовував весь вільний час на читання. Смеркало, темніло, а я все «сліпав». І «досліпався» – в 16 років перші окуляри мінус 8. Так і досі.

Христина ЗВІРИНСЬКА-ЧАБАН
упорядник

  1. Джерела: Рукописний архів К. Звіринського
  2. Фотоархів К. Звіринського
  3. Карло Звіринський «Все моє малярство – то молитва», спогади, інтерв’ю, роздуми, статті; упорядник Х. Звіринська-Чабан, – Львів : «Манускрипт», 2017
  4. Світ дитини https://zaxid.net/resources/photos/news/201204/1252533_1258699.jpg
  5. Новий час: https://skylots.org/images/images/n/ed/02eda75bed6764767dbed49fa09382c2.jpg
  6. Родина Крушельницьких https://ukrainianpeople.us/wp-content/uploads/2019/11/600px-Krushelnycki.jpg
  7. Свій до свого по своє https://etnoxata.com.ua/statti/traditsiji/%C2%ABsvij-do-svogo-po-svoje%C2%BB/

Володимир Пухальський, або фотограф галицького мисливства

Володимир Пухальський, або фотограф галицького мисливства

Однією із основних складових, яка визначає ефективність мисливства, є його пропаганда для отримання позитивного іміджу у суспільстві. Для реалізації цієї мети мисливці використовували різні методи: видання друкованої продукції, в якій мисливці мали змогу підвищити власну самооцінку, описуючи хоробрість на полюваннях; організація мисливських виставок, де були представлені трофеї, добуті на полюванні; кулінарні презентації із смачної та поживної дичини.

Починаючи з ХХ ст. у Галичині серед методів пропаганди широко застосовують фотографії та фільми. Галицьке мисливське товариство (1876-1939 рр.) ще в 1884 році ставило питання про організацію виставок фотографій, картин, документів, предметів старовини[1]. Історичні джерела свідчать, що під час святкування вісімдесятиріччя монарха Франца Йосифа І на мисливській виставці у Відні 1910 року демонструвались кращі світлини та фільми про монархів на великих полюваннях.[2] Зокрема, було показано фільм, знятий у 1908 році англійцем Лідеккером, про полювання графа Йозефа Потоцького в Англії, коли той гостював у лорда Мардоналда[3].

Відомо, що на початку 30-х років ХХ ст. у Галичині фотографією на мисливську тематику займався лісничий з Перегінська Владислав Бужинський[4]. У його книзі «Ведмідь східних Карпат» описано чисельність ведмедів у Долинському повіті, а також містилось 5 фотографій автора[5]. Більше того, одна із світлин – «Ведмідь карпатський», сфотографований у Мізуні, отримала найвищу нагороду на конкурсі фотографій у Варшаві у 1931 році[6].

Володимир Пухальський. Повернення з Карпатських полювань
Володимир Пухальський. Повернення з Карпатських полювань

Серед професійних фотографів, які спеціалізувались на мисливській тематиці, був Володимир Пухальський. У міжвоєнний період він проживав у Львові по вул. Набеляка, 49 (сучасна Котляревського)[7]. Пухальський входив до складу керівництва Малопольського мисливського товариства[8],[9],[10].

За професією Пухальський – інженер-агроном. У кар’єрі фотохудожника йому багато допоміг  керівник кафедри фотохімії у Львові В. Ромер. У період з  1937-1939 рр. він працював фотографом на кафедрі анатомії під керівництво професора Водзіцького. Після Другої світової війни він емігрує з радянського Львова до Польщі, де працював на кіностудії на посаді оператора та режисера, яка спеціалізувалась у продукуванні освітніх фільмів.[11]

Володимир Пухальський.З риковища у Карпатах. Ця фотографія зайняла у Варшаві на конкурсі в 1934 році друге місце
Володимир Пухальський.З риковища у Карпатах. Ця фотографія зайняла у Варшаві на конкурсі в 1934 році друге місце

Історичні джерела вказують, що вперше роботи Пухальського публічно були представлені на природничо-мисливській виставці, яка проходила в 1935 році у приміщенні промислово-культурного музею у Львові.  За дорученням Львівського воєводи її відкрив Львівський віце-воєвода Мечислав Сиска[12].

У наступному 1936 році з 17 травня по 1 червня в приміщенні промислового музею у Львові на природничо-мисливській виставці фотографій було вперше представлено персонально твори Пухальського. Тогочасні засоби масової інформації вказували, що цього роду виставка є першою у Другій Речі Посполитій[13]. З нагоди цієї виставки видано путівник.

Брошура, присвячена виставці Пухальського.
Брошура, присвячена виставці Пухальського.

Вийшла брошура, присвячена виставці Пухальського[14].

Виставка розташовувалась у п’яти кімнатах, в яких представлено 206 фотографій. Організатором виставки було «Гурток Дублянчиків»[15].

У цьому ж році з нагоди святкування 60-ої річниці заснування Малопольського мисливського товариства (колишня назва – Галицьке мисливське товариство – прим. О.П.) у Львові з 5 по 30 вересня 1936 року була організована ювілейна мисливська виставка, представлена більше ніж 1000 експонатів. Каталог виставки представляв трофеї понад 100 осіб, зокрема: 100 рогів оленя, 3 – лося, 18 – лані, 530 – козулі, 100 кликів кабана, 11 шкір ведмедя, 11 шкір вовка, 17 шкір рисі, 6 шкір диких котів, 150 чучел птахів.

Володимир Пухальський. Відпочинок на полюванні у Карпатах
Володимир Пухальський. Відпочинок на полюванні у Карпатах

Крім виставки мисливських трофеїв були представлені фотографії державної ради з охорони природи; п.п. Корсака, Пухальського, Брюкмана, Лонкчампса, Пясецького[16] та багатьох інших фотографів-аматорів на мисливську тематику.[17]

Також у 1936 році вперше Пухальський представляв свої роботи закордоном у Лондоні.[18] У 1937 році на виставці у Варшаві Пухальський вперше отримує грошову нагороду у розмірі 150 злотих[19]. Великий успіх він мав на Берлінській мисливській виставці, яка проходила в 1937 році. Про високий професіоналізм Пухальського свідчить той факт, що з 60 учасників він був нагороджений золотою медаллю, якої удостоїлись лише п’ятеро учасників[20]. Свої враження від виставки та про можливість пропаганди мисливства, використовуючи фотомистецтво, він виклав у статті «Декілька зауважень щодо пропаганди польського полювання».

Заголовок праці «Декілька зауважень щодо пропаганди польського полювання»
Заголовок праці «Декілька зауважень щодо пропаганди польського полювання»

Пухальський вказував, що фотографія може слугувати предметом пропаганди мисливства. [21]

У період з 3 по 24 квітня 1938 року у будинку Промислового музею по вул. Гетьманській, 20 (м. Львів) відбулась персональна виставка природничо-мисливської фотографії Пухальського. На ній він представив 350 фотографій [22], [23].

Оголошення, що 3-24 квітня 1938 року відбудеться виставка робіт Пухальського (Львів, вул. Гетьманська, 20)[24],[25]
Оголошення, що 3-24 квітня 1938 року відбудеться виставка робіт Пухальського (Львів, вул. Гетьманська, 20)[24],[25]
Про організацію виставки була опублікована стаття у Варшавському «Ловцю Польському» (На полях екологічно-мисливської виставки Пухальського), де було описано виставку Пухальського[26].

Оголошення про відкриття виставки Пухальського 4 червня 1938 року у Познані
Оголошення про відкриття виставки Пухальського 4 червня 1938 року у Познані

За прикладом Львова у Познані також була організована виставка Пухальського 4 червня 1938 року. Про важливість виставки свідчить те, що її відкрили мер міста та воєвода. Пухальський надав 400 фотографій, але через малу площу виставкових залів було представлено лише 280 [27].

З нагоди виставки вийшов путівник.

Перша сторінка путівника виставки Володимира Пухальського, 1938 рік
Перша сторінка путівника виставки Володимира Пухальського, 1938 рік

З розвитком кінематографії В. Пухальський оволодіває цим видом мистецтва. 1-2 травня 1938 р. він демонструє свої здобутки в Познані, а 9 травня – у Кракові[28].

Аналогічна презентація творчих кінематографічних здобутків відбулась на з’їзді Малопольського мисливського товариства у Львові 19 березня 1939 року.

Оголошення про додатковий показ фільмів Пухальського, який відбудеться 19 березня 1939 року під час проведення з’їзду Малопольського мисливського товариства в казино і на літературному гуртку на вул. Академічній. Вартість сидячих місць – 1,5- 2 злотого, а стоячих – по 1 злотому[29].
Оголошення про додатковий показ фільмів Пухальського, який відбудеться 19 березня 1939 року під час проведення з’їзду Малопольського мисливського товариства в казино і на літературному гуртку на вул. Академічній. Вартість сидячих місць – 1,5- 2 злотого, а стоячих – по 1 злотому[29].
З метою реклами здобутків Пухальського як кінематографіста випускались плакати.

Плакат, який рекламував фільм Пухальського[30]
Плакат, який рекламував фільм Пухальського[30]
Також «Ловець Польський» запрошував шанувальників творчості Пухальського на перегляд фільму «Безкровне полювання» на мисливському з’їзді у Рівному, який мав був відбутись 17 вересня 1939 року, але так і не відбувся, так як почалась Друга Світова війна[31]. Слід відмітити, що на кінофестивалях у Парижі та Каїрі цей фільм отримав високі нагороди – золоті медалі[32].

Під час війни припиняється культурний розвиток Галичини,  а у повоєнний час Пухальський переїжджає зі Львова, який ввійшов до складу Радянського Союзу, до Польської народної республіки. Перша післявоєнна виставка Пухальського відбулась у 1947 році, він виставив 350 фотографій[33]. Для розвитку мисливської фотографії у 1948 році «Ловець Польський» організував конкурс. Для учасників пропонувалось подати не менш 3-х фото розміром 9х12 на мисливську тематику. Для мотивації учасників за перше місце передбачалась премія 10 тис. злотих, друге – 6 тис, третє – 4 тис. До складу суддівської групи входили співробітники часопису «Ловець Польський», крім того, було запрошено Пухальського[34]. Аналогічний конкурс відбувся в  1949 році, де головним суддею був Пухальський, якому у професійній діяльності допомагала його жінка Ізабелла Пухальська.[35]

Володимир Пухальський. В Карпатах
Володимир Пухальський. В Карпатах

З розвитком поліграфічної справи доробок Пухальського набув ще більшого значення. Крім виставок його фотографії використовували для ілюстрації книг. Так, у 1947 році його фотографії використали для ілюстрації «Мисливського щоденника»[36].

Слід відмітити, що Пухальський опублікував низку статей, в яких висвітлював тонкощі своєї справи. Зокрема, у 1939 році у Німеччині була  опублікована його стаття з описом тонкощів фотографування пернатих.[37] У 1948 році на аналогічну тему з-під його пера виходить стаття «Перший польський фільм з життя птахів».

Підпис під фото "Знімаємо по шию у воді". "Перший польський фільм з життя птахів"[38]
Підпис під фото “Знімаємо по шию у воді”. “Перший польський фільм з життя птахів”[38]
У 1952 році Пухальський видав книгу «Безкровне полювання», в  якій розмістив всі свої найкращі фотографії, представлені на виставках.[39] У 1962 році опублікував статтю «Обличчя тварин», в якій давав поради як знімати тварин[40].

Він відзначав, що прицільний постріл з камери, тобто, вдала фотографія має кілька складових: щастя, терпеливість та витривалість, цілу серію різних приготувань, а також багато обставин, які від нас не залежать. Це є труднощі, пов’язані з інстинктом самозбереження тварин, який так добре виражений у природі через полохливість і обережність дичини[42].

Володимир Пухальський за камерою, 1957 рік
Володимир Пухальський за камерою, 1957 рік

У Варшавському видавництві «Спорт і туристка» вийшла книга В. Пухальського «В країні ловів». Перше видання вийшло у 1966 році тиражем 10 тис., а в 1973 році – доповнене, на 246 сторінок тиражем 20 тис. екземплярів, що містило 212 чорнобілих та 4 кольорові фотографії.

Серед фільмів на країнознавчу тематику Пухальський зняв: «На острові Шпіцберген», «Серед гір та долин Африки», «Співаючі гори», «Кольорова Арктика», «Берег пір’я та пуху». На мисливську тематику він зняв кольорові фільми: «Зубри», «Біловезький народний парк», «Звірі наших лісів». За розвиток кінематографії Пухальського в 1953 році відзначено нагородою другого ступеню за фільми на біологічну тематику[43].

 У 1962 році відзначали 35-ліття його творчої діяльності.

35 років творчої діяльності Володимира Пухальського
35 років творчої діяльності Володимира Пухальського

Відмічалось, що за 35 років Пухальський зробив 30 тис. фотографій, 35 фільмів на природничо-мисливську тему, написав 6 книжок, з яких: 5 перекладено на іноземні мови, удостоєні 21 золотою медаллю на фотографічних конкурсах.

Пухальський за роботою[45].
Пухальський за роботою[45].
Першу золоту медаль фотограф отримав на конкурсі часопису «Ловець Польський» в 1933 році, а першу фотографію зробив у п’ятирічному віці. Любов до фаху він успадкував від батька[44].

Олег ПРОЦІВ,
кандидат наук з державного управління головний спеціаліст Івано-Франківського обласного управління лісового та мисливського господарства

Джерела та літератур:

[1] Sprawy galic. Towaryzstwa łowieckiego // Łowiec. – 1884. –  № 11. – S. 169-170.

[2] Kronika//Łowiec –  1910. –  № 20. – S.243.

[3] Pilawin w kinematografie. // Łowiec Wielkopolski. – 1914. –  № 11. – S.196.

[4] де Новіна Лучаковський М.-Б. З Галицьких ловищ (мисливські спогади)/ Микола-Богдан де Новіна Лучаковський. – Мюнхен, 1973. – С.59-60.

[5] Burzyński W. O niedżwiedziu Wschodnich Karpat / Władysław Burzyński. – Kraków, 1931. – S. 14.

[6] Rozstrzygnięcie konkursu fotograficznego // Łowiec Polski – 1931. – № 44 . – S.883.

[7] Sprawy związkowe: dodatek poświęcony wiadomościom urzędowym //Łowiec. – 1939. –  № 7-8.

[8] Sprawy związkowe: dodatek poświęcony wiadomościom urzędowym //Łowiec. – 1939. –  № 7-8.

[9] Sprawy Towarzystwa Sprawozdanie z posiedzenia wydziału M. T. Ł. w dniu 2 marca 1937. // Łowiec. – 1937. – № 4. – S.67.

[10] Sprawy związkowe: dodatek poświęcony wiadomościom urzędowym //Łowiec. – 1939. –  № 7-8.

[11] 35 lat pracy artystycznej Włodzimierza Puchalskiego // Łowiec Polski –  1962. –  № 7. – S.6.

[12] Otwarcie ciekawej wystawy // Wschód. – 1935. – № 12. – S.2.

[13] Bacznosc mysliwi i przyrodnicy! //Łowiec. – 1936. –  № 5. – S. 80.

[14] Wystawa fotografij przyrodniczych i myśliwskich Włodzimierza Puchalskiego

[15] Wystawa fotografii przyrodniczych i myśliwskich Włodzimierza Puchalskiego //Łowiec. – 1936. –  № 7. – S. 131.

[16] Wacek R. Retrospektywny rzut oka na polskie wystawy łowieckie / Rudolf Wacek // Łowiec. – 1937. – № 13. – S.190.

[17] Mniszek A. Wystawa łowiecka (od 5 do 30 września b.r.)/ Albert Mniszek//Łowiec. – 1936. –  № 9. – S. 149.

[18] Wystawa łowiecka //Łowiec. – 1936. –  № 9. – S. 149.

[19] Wynik IX konkursu fotograficznego “Łowca Polskiego” w roku 1937. // Łowiec Polski –  1937. –  № 35. – S.685.

[20] Jablonorvski J. Wystawa Włodzimierza Puchalskiego // Łowiec. – 1938. – № 9-10. – S.65.

[21] W. Puchalski Parę uwag o broszurze propagandowej o Polskim łowiectwie // Łowiec. – 1937. – № 14. – S.210-211.

[22] Wystawa fotografii pryrodniczei i myśliwskiei Włodzimierza Puchalskiego. // Gazeta lwowska. – 1938. – № 93. –   26 kwietnia. – S.4.

[23] Wystawa fotografji przyrodniczej // Łowiec Polski –  1938. –  № 12. – S.248.

[24]  // Łowiec. – 1938. – № 5-6. – S.50.

[25] // Łowiec. – 1938. – № 7-8. – S.65.

[26] Na marginesie wystawy fotografij przyrodniczych i myśli wskich wł. Puchalskiego // Łowiec Polski –  1938. –  № 14. – S.294.

[27] Wystawa fotografji przyrodniczej i myśliwskiej Włodzimierza Puchalskiego w Poznaniu // Łowiec. – 1938. – № 13-14. – S.127.

 [28] Pokaz filmowy p. Włodzimierza Puchalskiego w Poznaniu // Łowiec. – 1938. – № 11-12. – S.114.

[29] // Łowiec. – 1939. – № 5-6. – S.Х.

[30] Rewelacje filmowe Włodzimierza Puchalskiego // Łowiec. – 1939. – № 3-4. – S.38.

[31] Wystawa łowiecka zawody i zjazd myśliwych w Równem // Łowiec Polski –  1938. –  № 16. – S.507.

[32] 35 lat pracy artystycznej Włodzimierza Puchalskiego // Łowiec Polski –  1962. –  № 7. – S.6.

[33] Sprawozdanie Przewodnjczqcego Komitetu Wvkonawczego Polskiego Zwоnzku Łowieckiego za okres od 24 czerwca 1946 r. do 28 czerwca 1947 r. // Łowiec Polski –  1947. –  № 5. – S.25-27.

[34] Myśliwski Konkurs Fotograficzny // Łowiec Polski –  1948. –  № 3. – S.29.

[35] // Łowiec Polski –  1949. –  № 6. – S.1.

[36] „Dziennik myśliwski” // Łowiec Polski –  1947. –  № 6. – S.28.

[37] Spostrzeżenia Włodzimierza Puchalskiego z życia godowego słonki // Łowiec. – 1939. – № 9-10. – S.87.

[38] Pierwszy polski film z życia ptakow // Łowiec Polski –  1948. –  № 5. – S.2-5.

[39] „Przyroda w fotografii” wystawa prac Włodzimierza Puchalskiego // Łowiec Polski –  1952. –  № 12. – S.10.

[40] Twarze zwierzant// Łowiec Polski –  1962. –  № 19. – S.6.

[41] Twarze zwierzant// Łowiec Polski –  1962. –  № 19. – S.6.

[42] Wystawa fotografij przyrodniczych i myśliwskich Włodzimierza Puchalskiego

[43] 35 lat pracy artystycznej Włodzimierza Puchalskiego // Łowiec Polski –  1962. –  № 7. – S.6.

[44] 35 lat pracy artystycznej Włodzimierza Puchalskiego // Łowiec Polski –  1962. –  № 7. – S.6.

[45] // Łowiec Polski –  1952. –  № 9. – S.15.

Залишки мурів, які знайшли на місці «Кульбаби» у Львові, хочуть законсервувати

Фото: Galnet
Фото: Galnet

Нещодавно у сегменті Facebook з’явилася інформація про те, що мури церкви, які знайшли на місці фонтану «Кульбаби», забетонують. Однак, 22 червня, під час брифінгу архітекторка Ольга Криворучко, спростувала цю інформацію. Вона запевнила, що фундамент костелу законсервують. Про це пише Galnet.

«Виявлені мури храму будуть законсервовані – засипані піском і щебенем і протрасовані в мощені. Бетоном ніщо не заливається. Ця частина площі, в якій вилито бетонну конструкцію, розміщена у частині, де немає ані поховань, ані мурів храму. Ця частина була дослідження археологами, і ми маємо карту трасувань від них», – пояснила Ольга Криворучко.

Проте, директор науково-дослідного центру «Рятівна археологічна служба» Олег Осаульчук заявив, що не бачив проєкту щодо консервації мурів храму:«Досі не бачив проєкту консервації решток, що з ними мають зробити. Те, що накрито чорними шматами, то ми накрили. Галицька адміністрація ще трохи присипала землею, щоб вітер не здував. А як їх консервувати та що з ними далі робити?».

Фото: Galnet
Фото: Galnet

Зараз також тривають дискусії щодо того, де стоятиме чаша фонтану. Як зазначила начальниця управління охорони історичного середовища Львівської міської ради Лілія Онищенко, думки громадськості щодо того, де має бути чаша, розділилися. Тому що колись на місці демонтованої «Кульбаби» був храм та цвинтар.

Додамо, вартість робіт – 4,5 мільйони гривень. Виконавець – підрядна організація ПП «Патронат». Коли завершаться роботи – невідомо.

Нагадаємо, на початку червня минулого року у Львові почали реконструкцію фонтану «Кульбаба». Тоді на місці колишнього фонтану виявили мури давнього храму. За історичними даними, на місці фонтану «Кульбаба» був костел Воздвиження Чесного Хреста, який побудували у середині ХVI століття. На початку XIX століття його розібрала австрійська влада. Зберігся лише фундамент споруди.

Історія нової пам’ятки у Львові (вулиця Костя Левицького, 23)

Будинок громади менонітів, 1888, 1925 рр. (вілла Владислава Ґодовського ) на вулиці Костя Левицького, 23 у Львові
Будинок громади менонітів, 1888, 1925 рр. (вілла Владислава Ґодовського ) на вулиці Костя Левицького, 23 у Львові

Наказом Міністерства культури № 1270 від 4 березня 2020 р. Будинок громади менонітів (1911), а давніше вілла архітектора Владислава Ґодовського (1888 р.), що на вулиці Костя Левицького, 23 у Львові, внесено до Реєстру пам’яток місцевого значення, охоронний № 2988-Лв – через три роки від подачі відповідної паспортної документації.

Історична довідка

Будинок під № 23 на вул. Костя Левицького вирізняється своїм розташуванням у суцільній забудові вулиці, бо відсунутий від регуляційної лінії, яку підкреслює столітня ґратчаста огорожа. Збудований 1888 р. архітектором Владиславом Ґодовським, як приватна вілла. 1911 року будинок викупила релігійна християнська (протестантська) громада менонітів «Керниця-Львів», яка адаптувала його до своїх потреб, надбудувавши 1925 року ще одним поверхом. В радянський час будинок функціонував як житловий. Тепер приміщення будинку є у власності родини Доскічів.

Будинок громади менонітів. Фото 1930-х рр. За: Heimat Galizien im Bild. – S. 101.
Будинок громади менонітів. Фото 1930-х рр. За: Heimat Galizien im Bild. – S. 101.

Цей будинок постав на правому березі потоку Пасіка, правого допливу Полтви. Власне вздовж русла Пасіки, що випливав з джерел під Пасіками Галицькими та Личаківськими і протікав через Погулянку, була прокладена вулиця під назвою «На рурах». Назва «На рурах» походить від німецького Röhren Gasse, що означає Артезіянська вулиця. З джерела Прибило на Погулянці ще у XVII ст. дерев’яними трубами (рурами) подавали воду до Львівського середмістя.  1885 р. вулицю «На рурах» назвали на честь польського поета Яна Кохановського. Під час німецької окупації у 1941-1944 рр. вона називалася Широкою (Breitegasse), від 1950 до 1992 р. – іменем радянського поета Володимира Маяковського. Тепер вулиця названа на пошану українського політичного та громадського діяча, першого голови уряду ЗУНР, багаторічного депутата віденського Райхсрату (Державної ради) та Галицького сейму Костя Левицького (1859-1941 рр.), який наприкінці ХІХ – на поч. ХХ ст. був власником будинку під № 34 на цій вулиці. До середини ХІХ ст. вулиця була забудована поодинокими садибними будинками. Будівельний рух почався тут у 1880-х роках.

Територія сучасного кварталу між вулицями Ак. Павлова-Кониського-К. Левицького на плані Львова 1777 р. Й.-Д. фон Губера, позначеною № 366. Kriegsarchiv, GIh 371. Wien.
Територія сучасного кварталу між вулицями Ак. Павлова-Кониського-К. Левицького на плані Львова 1777 р. Й.-Д. фон Губера, позначеною № 366. Kriegsarchiv, GIh 371. Wien.

Забудова території між сучасними вулицями Павлова-Кониського-К.Левицького і проходом між вулицями Павлова, 6-6а і К. Левицького, 23-25 почала формуватися, принаймні, у XVIII ст., що видно з карти Львова 1777 року Йозефа Даніеля фон Губера¹. Ця територія, обмежена тоді потоками Пасікою та її допливом, що витікав з Вороблячого ставу, по руслах яких в майбутньому проклали вулиці, була розділена на дві садибні ділянки, видовжені зі сходу на захід: південна мала № 366, північна – № 367. В західній частині розташовувалися будівлі, на схід простягалися сади, з двома озерами-саджавками², на середину XIX ст. залишилося одне озеро у північній частині³. На обидвох ділянках у XVIII ст. стояли муровані будинки, – очевидно, палаци та дерев’яні господарські споруди. Львів XVII-XVIII ст. славився численними маґнатськими резиденціями, більшість з яких нині втрачені. Власне на Галицькому передмісті (пізніше Бродівському, Личаківському)⁴ були палаци Яблоновських, Бекерських, Калиновських, Ґрановських, Вишневецьких, Павловських, Млоцьких, Семенських-Левицьких та ін.

Сучасний квартал з ділянкою будинку № 23 на вул. К. Левицького на карті Львова 1829 р. (Літографія Йозефа Трентсенського).Kriegsarchiv, GIh 372_8, Wien.
Сучасний квартал з ділянкою будинку № 23 на вул. К. Левицького на карті Львова 1829 р. (Літографія Йозефа Трентсенського).Kriegsarchiv, GIh 372_8, Wien.

В першій половині XIX ст. територія (сучасного кварталу між вул. Павлова-Кониського-K. Левицького), що належала двом власникам (№№ 366, 367), була розпарцельована на кілька земельних ділянок, які отримали кадастральні №№ 6425, 6426, 6427, 6428, і кілька ділянок будівельних з №№ 3441, 3442, 3443, на яких стояли муровані будівлі⁵. Наприкінці XIX ст. досить велика ділянка № 6428 кадастр., № 616 4/4 конскр. була поділена на дві (нині №№ 21-21а, 23). Будівельну ділянку № 3442 з двома будинками та незабудовану земельну ділянку № 6426 кадастр. викупила римо-католицька капітула, на якій 1876 р. поставила двоповерховий будинок⁶ (К. Левицького, 19), що разом з давньою видовженою господарською будівлею збережений донині.

Ділянка сучасних будинків №№ 21, 21а, 23 (позначена кадастральним № 6428) при вул. К. Левицького на кадастровій карті Львова 1849 р. ЦДІАУЛ, ф. 186, оп. 8, спр. 829.
Ділянка сучасних будинків №№ 21, 21а, 23 (позначена кадастральним № 6428) при вул. К. Левицького на кадастровій карті Львова 1849 р. ЦДІАУЛ, ф. 186, оп. 8, спр. 829.

З часом територія почала набувати міського характеру. З великих ділянок виокремлювали менші під забудову, яким присвоювали будівельні (конскрипційні) номери. На кінець XIX ст. територія під конскр. № 616 4/4 (орієнт. №№ 7, 7а, пізніше №№ 21-21а, 23) перебувала у власності художника Йозефа Свободи. Документи відзначають також його співвласників: Броніслав Мражек, Марія з Канєвських Гальпер, Марія з Ґольдгаберів Віксльова і Софія з Віслів Райсова, жінка доктора Альберта Райса та ін⁷.

Йозеф Свобода – графік і маляр, сценограф. Чех з походження. З 1838 року жив у Львові й працював у літографічних закладах. Численні літографовані портрети, історичні сцени, почасти з українською тематикою («Козаки з Чигирина в Істамбулі», «Сава Чалий — Козак з Запоріжжя», «Настя Лісовська, дружина Сулеймана II»), пейзажі, ілюстрації до книжок і журналів, виконані у традиціях академізму. Й. Свободі завдячуємо багатьма портретами пам’яток архітектури Львова, які є неоціненним іконографічним джерелом у дослідженні.

Контрактом купівлі-продажу від 6 жовтня 1887 р. між Юзефом і Стефанією Мацюльськими з одного боку та архітектором Владиславом Ґодовським, який замешкував при вул. Длуґоша, 33, з іншого, останній набув частину ґрунтової парцелі під будівельним № 616 А 4/4, яку виділили з ділянки № 616 4/4. Листом від 12 жовтня 1887 р. Ґодовський повідомив маґістрат про намір зведення власного дому, а разом з тим просив дозволу на влаштування мосту через річку Пасіку для зв’язку його ділянки з вулицею⁸. 1888 року на придбаній парцелі Вл. Ґодовський збудував за власним проєктом двоповерховий будинок. На підставі будівельних приписів, того ж року архітектор визначив регуляційну лінію від вулиці Кохановського, в якій поставив оздобну огорожу на підмурівку за розробленим проєктом, а через Пасіку – дерев’яний міст. 30 червня 1888 р. будівельна ділянка Владислава Ґодовського, яку виокремили з ділянки під № 616 4/4 конскр., отримала № 657 4/4 конскр.⁹ і № 7а орієнтаційний (1910 р. змінений на № 23).

Владислав Ґодовський Władysław Godowski (1842-1910) – львівський архітектор-будівничий. У 1862-1868 рр. студіював в Технічній академії, з перервою у 1863 р., коли брав участь у Січневому повстанні і був поранений. З 1886 р. член Політехнічного товариства у Львові. Працював у фірмі І. Левинського, автор вілли скульптора Антона Попеля на вулиці  Горбачевського, 6 (1902, знищена 2013), співавтор житлових будинків на вулиці Рилєєва, 7 і 9 (1897, арх. Ст. Холоневський), Палацу справедливости (арх. Франциск Сковрон), будинку Галицького намісництва (арх. Франциск Ксенжарський і Сильвестр Гавришкевич), Палацу мистецтв на Краєвій виставці 1894 р. у Львові (арх. Ф. Сковрон). Мешкав у зведеному ним 1888 року будинку на вул. Кохановського, 23; від 1897 р. – у будинку на вулиці Баденів, 7, де мав своє бюро; у 1902 р. бюро мав на вул. Кльоновича. У 1909-1910 рр. мешкав на вул. Вагилевича. Похований Вл. Ґодовський на Личакові (поле № 40), де поховані січневі повстанці.

Металевий хрест на могилі Владислава Ґодовського на Личакові (поле № 40)
Металевий хрест на могилі Владислава Ґодовського на Личакові (поле № 40)

1896 р., 1 квітня Владислав Ґодовський відпродав свою реальність (конскр. № 657 4/4) з недавно зведеним будинком Каролю і Гелені Грубим. Того ж 1896 року нові власники замовили проєкт на влаштування фіртки і пересунення в’зної брами у набутій реальності (№ 7а), – позаяк існуюча не була вигідною, бо виходила просто на сходи будинку. Проєкт розробив архітектор Михайло Ковальчук¹⁰. В січні 1897 року нові власники Грубі звернулися до маґістрату з проханням долучити до їхньої реальности під № 657 4/4 частину дорожньої парцелі під топографічним № 7796. 1901 р. Грубі зобов’язалися покрити кошти під’єднання їхньої реальности (№ 7а), що має два помешкання, 2 виходки і 2 кухні, до міського водотягу. Роботи були покладені на інженера-інсталятора (сантехніка) Владислава Нємекшу (Niemeksza)¹¹.

Вілла Вл. Ґодовського на вул. К.Левицького (Кохановського), 23 на карті Львова 1910 р. (Kriegsarchiv, Wien, GIh 378-08). (скан lviv.center.org)
Вілла Вл. Ґодовського на вул. К.Левицького (Кохановського), 23 на карті Львова 1910 р. (Kriegsarchiv, Wien, GIh 378-08). (скан lviv.center.org)

В листопаді 1904 р. маґістрат наклав на власника реальности № 7а (№ 23) Кароля Грубого штраф в розмірі 10 корон і один день арешту за те, що незаконно збудував дерев’яну шопу для електрогенератора, площею ~10-12 м кв. Шопа була розібрана в лютому 1905 року після смерти Кароля Грубого (†11.01.1905). Спадкоємцем реальности став його неповнолітній син Якуб-Ян Грубий. 1907 року ділянка № 6428/2 була поділена на дві частини: № 6428/2 і № 6428/5 з метою продажі. Того року Якуб Грубий (представник адвокат Зиґмунд Лісевич)¹² відпродав частину ґрунту № 6428/5, виокремленого зі своєї ґрунтової парцелі 6428/2.

Проєкт приватного будинку Ґодовськогона вул. К.Левицького, 23 (На рурах,7а). ДАЛО, ф.2, оп. 1, спр. 5319.
Проєкт приватного будинку Ґодовськогона вул. К.Левицького, 23 (На рурах,7а). ДАЛО, ф.2, оп. 1, спр. 5319.

Приміщення будинку на тодішній вул. Кохановського, 7а Грубі здавали в найм. Зокрема 1904 р. приміщення винаймало польське товариство Мисливців ім. святого Губерта¹³, 1906 р. – радник Кіндзерський¹⁴. Серед відзначених в Адресних книжках винаймачів в цьому будинку у 1909-1910 рр. мешкали: старший радник Вищого кураєвого суду і вчителька народної міської школи др. Кароль і Софія Абанкорти Abancourt, вчитель Роман Ціжевський та радник Намісництва (від 21 вересня 1910 р. Ян Чижовський)¹⁵.

Проєкт надбудови двоповерхового будинку на вул. Кохановського (К. Левицького), 23, власність громади менонітів «Керниця Львів», 1923 р. Поперечний перетин і ситуаційна схема і проєкт надбудови двоповерхового будинку на вул. Кохановського (К. Левицького), 23, власність громади менонітів «Керниця Львів», 1923 р. ДАЛО, ф.2, оп. 1, спр. 5319.
Проєкт надбудови двоповерхового будинку на вул. Кохановського (К. Левицького), 23, власність громади менонітів «Керниця Львів», 1923 р. Поперечний перетин і ситуаційна схема і проєкт надбудови двоповерхового будинку на вул. Кохановського (К. Левицького), 23, власність громади менонітів «Керниця Львів», 1923 р. ДАЛО, ф.2, оп. 1, спр. 5319.

1911 року будинок на тодішній вул. Кохановського, 23 (старий номер 7а) викупила релігійна християнська (протестантська) громада менонітів «Керниця-Львів» «Kiernica-Lwów». В першій пол. XIX ст. найбільша громада менонітів була в селі Керниці Городоцького району, яка 1848 перебралася до Львова і, відповідно, називалася «Керниця-Львів». Після Першої світової війни ця громада була однією з шести на цілу Польщу і охоплювала чотири Галицькі воєводства (Львівське, Станіславівське, Тернопільське і Краківське). На 1921 рік львівська менонітська громада нараховувала 361 особу. Опріч будинку у Львові, володіла нерухомістю в Замочку (повіт Жовква) і ґрунтами в Керниці (повіт Городок).

План пивниць і партеру. ДАЛО, ф.2, оп. 1, спр. 5319.
План пивниць і партеру. ДАЛО, ф.2, оп. 1, спр. 5319.

У набутому будинку № 23 при тодішній вул. Кохановського меноніти влаштували зал для відправ, канцелярію і помешкання для душпастиря. Також була влаштована бурса для студентів-менонітів. Відправи в залі відбувалися один раз в місяць, один раз на рік відбувалися хрещення і причастя. Душпастир періодично об’їжджав всі поселення менонітів на цілому терені¹⁶.

Згідно з адресною книжкою за 1913 рік, в будинку мешкали: Александр Мюллєр, працівник фінансової установи, Ян Мюллєр, власник ділянки і Генрик Паульс, менонітський пастор¹⁷.

Молитовний зал менонітів на другому поверсі, влаштований під час реконструкції будинку у 1925 р. Фото 1930-х рр. За: Heimat Galizien im Bild. – S. 101.
Молитовний зал менонітів на другому поверсі, влаштований під час реконструкції будинку у 1925 р. Фото 1930-х рр. За: Heimat Galizien im Bild. – S. 101.

1923 р. львівська менонітська громада отримала від маґістрату дозвіл на надбудову одним поверхом існуючого двоповерхового будинку на вул. Кохановського, 23, на що був розроблений проєкт. Реконструкція будинку завершилася літом 1925 р. Надбудова складалася з чотирьох покоїв, двох кльозетів і лазнички. На піддашші було влаштоване складське приміщення. На партері розміщувалися помешкання, на другому поверсі був влаштований великий молитовний зал¹⁸.

Будинок менонітів на вул. К. Левицького (Кохановського), 23 на карті Львова 1936 р. ДАЛО, ф. 2, оп. 41, спр. 7.
Будинок менонітів на вул. К. Левицького (Кохановського), 23 на карті Львова 1936 р. ДАЛО, ф. 2, оп. 41, спр. 7.

Позаяк ділянка на Кохановського, де стояв будинок, була заволожена через близькість до ріки, то й будинок відповідно мав проблеми через підтягування вологи. 1936 р. винаймач помешкання на партері будинку № 23 Ковальковський, висунув претензії до його власниці – керівника менонітської громади – щодо невідповідних мешкальних умов, зокрема заволоження стіни з боку вулиці Кохановського, і вимагав направити стіну між кухнею і покоєм, влаштувати в покої п’єц і направити комірку в подвір’ї. В листі до магістрату тодішньої власниці будинку Тоні Мільдвурм (Tonia Mildwurm) йдеться, що роботи частково виконані. Що ж до заволоження стіни, то на думку Мільдвурм, тим мусів зайнятися міський уряд, бо причиною була ріка, русло якої необхідно було заглибити. Відповіддю міського уряду було твердження, що заволоження можна ліквідувати відповідно виконаною вертикальною та горизонтальною гідроізоляцією¹⁹.

Будинок на вул. К. Левицького, 23
Будинок на вул. К. Левицького, 23

Наприкінці 1930-х років східна частина ділянки перейшла у міську власність. Було розібрано частину огорожі та браму від вул. К. Левицького. Причиною став ансамбль зведених сусідніх будинків – № 25-27 на вул. К. Левицького (Кохановського) і № 6-6с на вул. Ак. Павлова (Домагаличів), і влаштований прохід по колишньому руслу потоку, що витікав з Вороблячого ставу – для зручного сполучення вулиць К. Левицького та Ак. Павлова. Автором цих будинків в стилі функціоналізму є знаковий львівський архітектор Фердинанд Каслєр. З приходом радянської окупаційної влади, після виселення менонітів, як «фольксдойчів», в Німеччину – за договором Рібентропа-Молотова, будинок львівської громади менонітів на вул. К. Левицького, 23 був націоналізований і пристосований під житло.

Будинок на вул. К. Левицького, 23 – унікальний своєю історією, пов’язаною з іменем львівського архітектора Вл. Ґодовського і, передусім, з історією національної релігійної меншини німців-менонітів. Пам’ятковою є також архітектура будинку, що репрезентує початки сецесії в архітектурі Львова кінця XIX ст.

Довідку склала канд. арх. Оксана БОЙКО

¹ Kriegsarchiw, GIh 371. Wien. Карта Львова 1777 року, виконана Йозефом Даніелем фон Губером.
² Kriegsarchiv, GIh 372_8, Wien. Карта Львова 1802 р.
³ Центральний державний історичний архів України у Львові (ЦДІАУЛ), ф. 186, оп. 8, спр. 629 Кадастрова карта Львова 1849 р.
⁴ Давній Львів був поділений на два передмістя: Галицьке і Краківське.
⁵ ЦДІАУЛ, ф. 186, оп. 8, спр. 629 Кадастрова карта Львова 1849 р.
⁶ ДАЛО, ф. 2, оп. 1, спр. 5315. Будівельна справа будинку на вул. Костя Левицького (Кохановського), 19.
⁷ ДАЛО, ф. 2, оп. 1, спр. 5317 .
⁸ ДАЛО, ф. 2, оп. 1, спр. 5317. Будівельна справа будинку на вул. Костя Левицького (Кохановського), 21.
⁹ ДАЛО, ф. 2, оп. 1, спр. 5319, арк. 8-10. Будівельна справа будинку на вул. Костя Левицького (Кохановського), 23.
¹⁰ ДАЛО, ф. 2, оп. 1, спр. 5319, арк. 14.
¹¹ ДАЛО, ф. 2, оп. 1, спр. 5319.
¹² ДАЛО, ф. 2, оп. 1, спр. 5319.
¹³ Haliczanin: kalendarz. – Lwów, 1904.
¹⁴ Słowo Polskie (wydanie popołudniowe). 1906, nr 479, 481.
¹⁵ Wielka księga fdresowa Krakowa, Lwowa, Podgórze. 1910;  Skorowidz adresowy król. stoł. miasta Lwowa. 1913.
¹⁶ Там само.
¹⁷ Księga adresowa Król. Stoł. Miasta Lwowa. – Lwów, 1913.
¹⁸ Там само.
¹⁹ Там само.
Джерело: Збруч

Святослав Владика: «…дуже важливо для молодих художників, зрозуміти, для чого вони роблять сакральне мистецтво?». Частина перша

Святослав Владика: «...дуже важливо для молодих художників, зрозуміти, для чого вони роблять сакральне мистецтво?». Частина перша

Інтерв’ю Богдана Зятика зі Святославом Владикою, художником-іконописцем, головою і засновником Асоціації Сакрального Мистецтва, магістром кафедри сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтв, членом Української спілки іконописців, лауреатом Державної премії України в галузі архітектури, викладачем курсу “Іконографічний рисунок” іконописної школи “Радруж” при Українському Католицькому Університеті, членом сакральної комісії Львівської архиєпархії УГКЦ, автором поліхромії храмів Різдва Пресвятої Богородиці на Сихові, Положення Поясу Пресвятої Богородиці та св. Йосифа Обручника у Львові.

Інтер’єр храму Різдва Пресвятої Богородиці на Сихові у Львові
Святослав Владика

Б. З. : Як Ти можеш охарактеризувати стилістику виконаних Тобою поліхромій?

С. В. : В першу чергу варто зазначити, що я є типовий представник кафедри сакрального мистецтва Львівської академії мистецтв. І те, що я там в себе ввібрав, ті різні стилістичні підходи до сакрального простору переосмислював і старався щось зробити, те, що на даний час би найкраще сприймалося християнською громадою, яка повинна традицію берегти і входити в ХХІ століття вже з новітнім поглядом на сакральне мистецтво. Я думаю що стиль, в якому ми працюємо, може через років 50 мистецтвознавці якось і означуть. Сам я не збираюся і ніколи не думав якось охарактеризувати ту стилістику, в якій я працюю, тому що я не працюю в стилістиці, я працюю в сакральному мистецтві, орієнтуючись на конкретну архітектуру храму, це важливо на той час, де це знаходиться. Якщо ми беремо станкові речі, то це – що це за річ? Чому вона присвячена? Тому можливо, що скажу якусь парадоксальну річ, але я не працюю в якомусь стилі, як там би хотіли бачити багато художників себе в якомусь стилі. Я просто працюю в галузі сакрального мистецтва.

Святослав Владика під час навчання на 2 курсі кафедри сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтв, 1998 р. Фото Руслана Сірого
Святослав Владика під час навчання на 2 курсі кафедри сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтв, 1998 р. Фото Руслана Сірого

Б. З. : Чи можна, на Твою думку, характеризувати поліхромію храму Різдва Пресвятої Богородиці на Сихові як модернізм, як приклад модерністичного напрямку в сучасному сакральному мистецтві?

С. В. : Ну почнемо з того, що саме визначення «модернізм», іншомовного походження слово, що в перекладі що означає?

Б. З. : Сучасний.

С. В. : Сучасний. Ну як на твою думку, я сучасний майстер?

Б. З. : Так.

С. В. : Бо я живу в сучасному віці. Правильно? Якщо, чесно говорячи, я би не хотів, щоб мене відносили до якогось тільки стилю. По-перше, це мене обмежує як художника. Скажем так, як митець я не претендую на гучне слово «художник». Я простий митець в сакральному мистецтві. Я не орієнтуюсь ні на жодний стиль, тому що я не знаю стилю в сакральному мистецтві в нас в Україні зараз. Моя задача була глибоко вивчити, звідки воно пішло, як воно було представлене в Україні протягом віків, то що до нас дійшло, правильно, це початок християнства Х-ХІ-ХІІ ст. Домонгольський період, потім середньовіччя, то, що в нас лишилося трошечки в музеях, правильно? І от це остання хвиля відродження завдяки митрополиту Андрею Шептицькому. То, що було в 20-х – 30-х роках, передвоєнний період, коли все було знищено. Орієнтуючись, аналізуючи ці періоди, я просто стараюся робити сакральне мистецтво, і все. Тому слово «модернізм» гарно звучить, але, як на мене, це термін занадто ще сирий і занадто загальний. Так можна будь-яку роботу, зроблену чуть-чуть криво, відходячи від «стандартів» візантійського чи барокового стилів, назвати модерним. Правильно? Дуже розтянута назва, дуже.

Поліхромія центрального куполу храму Різдва Пресвятої Богородиці у Львові (Сихів). Асоціація Сакрального Мистецтва під керівництвом Святослава Владики
Поліхромія центрального куполу храму Різдва Пресвятої Богородиці у Львові (Сихів). Асоціація Сакрального Мистецтва під керівництвом Святослава Владики

Б. З. : Якщо більше конкретизовувати… На сайті «Духовна велич Львова» було вказано про розписи храму Різдва Пресвятої Богородиці на Сихові, що це можна охарактеризувати як «сакральний мінімалізм».

С. В. : Ну молодці хлопці з сайту «Духовна велич Львова», не знаю, не читав. Добре, і так може бути. Чи сказати, що це відповідає дійсності? Я думаю що знайдуться люди, які працюють в більшому мінімалізмі сакральному. Є там навіть прізвища, з якими ми пересікались, уже тепер на пленерах. Вони би сказали, що це зовсім не мінімалізм. До мінімалізму далеко. Мінімалізм, це коли ти приходиш, в храмі зверху один хрест, в святилищі один німб, і крапка.

Б. З. : Ну але на Львівщині якщо брати? На теренах, то це єдиний такий приклад.

С. В. : А ну якщо ми йдем підходом: «на безриб’ї і рак риба», тоді, напевно, це найбільший мінімалізм в Україні. Але чи це мінімалізм? Думаю, що ні. Ну от можливо наступний храм, який би я, дав Бог, робив би, можливо би в тому напрямку рухався. Хоча я не бачу, знову ж таки, причини якось кристалізуватися до якогось конкретного стилю. То тільки обмежує митця. Тим більше, що поки ми тільки створюємо новітнє сакральне мистецтво в Україні. Ми вже його частково відродили, завдяки, ще раз підкреслюю, кафедрі сакрального мистецтва, зокрема Роману Якимовичу. Все ж таки ми його відтворили. Тепер уже потрохи пробуємо щось нове нав’язати громаді.

Б. З. : Щодо таких речей як вплив самої архітектури на стилістику поліхромій. Наскільки вона впливає? Чи намагаєтеся ви продовжити ту мову, той тон, що задає архітектор? В даному випадку в цьому храмі Різдва Пресвятої Богородиці на Сихові архітектор Радослав Жук задав певний напрям.

С. В. : Якщо буде Радослав Жук в нас в гостях наступного разу, то я вас запрошу, щоб він сам дав визначення його стилю. Можу тільки зазначити, що цей храм є нетиповим для тих храмів, які він зробив у світі, в Канаді, в Америці. На мою думку, це один з кращих його храмів, який відображає сучасну архітектуру, власне пострадянську, в нас в Україні. Як він його би, цей стиль, назвав, не знаю, ніколи не питався, бо це насправді творцю не цікаво, як його назвуть, тільки цікаво, щоб він це завершив. Аналізуючи його роботу, вже безпосередньо креслення технічні, рисунки, можу тільки сказати, що це великий майстер, тут все зроблено по законах золотого перетину. Вивчаючи ці закони вже довший час, пропагуючи їх, інших навчаючи, я дійшов висновку, що це та гармонія. Якщо ти будеш її притримуватись, вона завжди буде в унісон звучати з тим простором, в який ти зайшов. І якщо ти будеш дотримуватись тих законів своїм пензлем, а, радше я б сказав, своєю думкою, тоді це буде оркестр. Відповідно ми аналізували його архітектуру і старалися зробити те, що би знову ж таки, на нашу думку, звучало гармонійно.

Запроєктований Радославом Жуком храм Різдва Пресвятої Богородиці на Сихові у Львові. Фото Богдана Зятика 2013 р.
Архітектор Радослав Жук. Фото з сайту 1576.ua.

Б. З. : Але у вас не було таких особистих зустрічей?

С. В. : В нас були постійно особисті зустрічі, і, звичайно, що ми з ним це все обговорювали. Радослав Жук –  це архітектор такого рівня, якому не байдуже, що робиться в нього в храмі. Тим більше, що храм був потім представлений на найвищу державну нагороду (в галузі архітектури Б. З.) Отже ми з ним проговорювали дуже багато різних нюансів. До цього процесу був залучений, звичайно, отець-настоятель Орест Фредина, а також мистецтвознавець Соломія Тимо, щоб знайти спільний знаменник – архітектура, стінопис, те що на стінах, мозаїка, і те, що далі буде в інтер’єрі, церковне начиння, воно все далі буде рухатися в одному комплексі. Це як би принципове вже таке питання, воно не обмежене в часі, тому що з багатьох зрозумілих причин, тим більше зараз в період війни, не так все просто зразу зробити, тому тут ніхто не біжить за термінами, але питання стоїть зробити, щоб воно все було в одному стилі. Як цей стиль називається, знову ж таки підкреслю, я думаю, в майбутньому, за років п’ятдесят, якийсь ще один Богдан Зятик напише.

Настоятель храму Різдва Пресвятої Богородиці на Сихові – о. Орест Фредина. Фото зі сторінки Церкви Різдва Пресвятої Богородиці
Настоятель храму Різдва Пресвятої Богородиці на Сихові – о. Орест Фредина. Фото зі сторінки Церкви Різдва Пресвятої Богородиці
Соломія Тимо – мистецтвознавець, співорганізатор та керівник Іконописної школи “Радруж” Українського Католицького Університету. Фото надане Соломією Тимо.
Соломія Тимо – мистецтвознавець, співорганізатор та керівник Іконописної школи “Радруж” Українського Католицького Університету. Фото надане Соломією Тимо.

Б. З. : Добре, в цьому храмі зрозуміло, що був діалог між архітектором і вами як іконописцями та мистецтвознавцями і духовенством. Тобто якісь ваші пропозиції могли і критикуватися, і доповнюватися, і врешті-решт викристалізовуватися в щось інше. А як в інших храмах, наприклад Положення Поясу Пресвятої Богородиці чи Св. Йосипа Обручника?

Храм св. Йосифа Обручника по вул. Залізняка 11 у Львові, збудований у 1913-1916 рр. Архітектори Станіслав Дидек та Франциск Мончинський. Фото з сайту Центру міської історії.
Храм св. Йосифа Обручника по вул. Залізняка 11 у Львові, збудований у 1913-1916 рр. Архітектори Станіслав Дидек та Франциск Мончинський. Фото з сайту Центру міської історії.

С. В. : Ну оскільки храм св. Йосипа Обручника був збудований на початку століття, то ясно, що з архітектором, на жаль, я не мав змоги зустрітись. Ну я думаю, що ми з ним рано чи пізно зустрінемося в будь-якому випадку). І там вже він мені скаже все, що думає, наскільки я все добре зробив).

Архітектори храму св. Йосипа Обручника у Львові: Станіслав Дидек (1864-1925) – польський єзуїт, архітектор
Франциск Матеуш Мончинський – польський архітектор

Але була бесіда і не одна, перед тим, як ми туди зайшли, з настоятелькою і з самою громадою, сестрами. Чому? Тому що їм було важливо, для них в першу чергу це храм молитви. Ну як би це пафосно не звучало, але насправді церква в першу чергу – це дім, де люди моляться і стараються розмовляти з Богом. Тому це було, це основне, що було зазначено, що сестри просили особисто, не один раз: «Святославе, чи можна зробити так, щоб ми могли тут провадити цілий день спокійно в молитві?». Це був для мене такий важливий дзвінок, тому що я розумів, що тут не треба щось зробити таке на враження. Ми як митці розуміємо там тональні великі паузи, кольорові акценти… Нам треба було зав’язати цей комплекс, як вони просили – «для спокійної тихої молитви». Оскільки це був початок 2000-х років, тоді ще, так би мовити, ми не досягли того рівня відновлення нашого візантійського стилю, був поставлений акцент на те, щоби зробити таке добротне візантійське письмо, вже ну як би на сучасному етапі. Це в жодному випадку була не копія, не перемальовок, це був, так би мовити, вже власний роздум над тою стилістикою, яка до нас дійшла з тих віків, про які я вже зазначив.

Б. З. : Хто допомагав Тобі в роботі ще з Академії?

С. В. : Там я починав зі своїм колегою Данилом Турецьким. Також там був причетний ще один мій колега з академії – Роман, і ще двоє молодих художників.

Інтер’єр храму св. Йосифа Обручника у Львові, з поліхромією авторства Святослава Владики та Данила Турецького. 2009 р.
Данило Турецький

Щодо храму Положення Поясу Пресвятої Богородиці, то в нас була зустріч, звичайно, вже з – тепер це професор Політехніки – Миколою Обідняком, автором тієї будівлі храму. Це був, якщо я не помиляюся, перший модерний храм у Львові, початий в будові. Також специфічний він був. Відповідно в нас була зустріч з цим архітектором, з настоятелем о. Іваном Ковальцем. І також були зазначені свої побажання, наскільки мав би бути насичений в розписах храм, яка би «стилістика» мала домінувати, бо жодні критерії таки не ставились. Ми йдемо, якби йшли тоді до відродження візантійського стилю, щоби це було в тому напрямку. І вже так, створюючи композиції, рухались в тому напрямку. А далі що вийшло все в комплексі, потім був зроблений для того престіл, тетрапод, горне сідалище, іконостас, бічні зараз робляться престоли. Храм як би потрохи завершується до свого ансамблю вже в інтер’єрі.

Архітектор Микола Обідняк. Фото з сайту http://wiki.lp.edu.ua/.
Спроєктований Миколою Обідняком храм Положення Поясу Пресвятої Богородиці у Львові (вул. Головатого 7а). Фото з Вікіпедії.

Б. З. : Чи можна охарактеризувати творчість Асоціації Сакрального Мистецтва як концептуальне мистецтво, тобто таке, що втілює богословську концепцію, закладену в Святому Письмі через образотворчі засоби? На противагу ілюстративності, яку спостерігаємо в деяких храмових поліхроміях.

С. В. : Думаю, що це досить вдалий термін, тому що це означає, що люди думали над тим, як вивести загальну ідею сакрального простору безпосередньо в кожному храмі. Якщо спостерігається от той загальний задум, як людина себе буде в ньому відчувати, можна сказати, що є присутня концепція.

Б. З. : Щодо твого власного визначення Твоєї творчості: «основою мого творчого пошуку є зосередження на цілісності, на гармонійному поєднанні окремих частин. В досконалій цілісності можна по справжньому відчути сакральний простір». Про цю «досконалу цілісність», що Ти власне вкладаєш в це визначення?

С. В. : Досконала цілісність, це знову ж таки, як на мій погляд, та гармонія, яка створена Господом в кожному з нас. Її ми називаємо «золотий перетин». Тільки базуючись вже на сакральних символах, на сакральному мистецтві. Як на мене, основна мета сакрального мистецтва – дати можливість людському серцю відчути Бога в храмі. Якими засобами це буде досягнуто? Яка буде ціль? Тут уже має бути заслуга майстра і, думаю, духовенства. Тільки при цьому спільному знаменнику може щось відбутися. Чи це будуть якісь дебати, чи це буде спільний пошук, але десь так робляться великі речі. Коли є велика ціль і коли є ідея: для чого це робиться? В першу чергу це дуже важливо для молодих художників – зрозуміти, для чого вони роблять сакральне мистецтво? Тому що якщо ми ставимо на перше місце его художника, то, я вважаю, це явно не сакральне мистецтво. Тому що «sacrum» – це в першу чергу таїнство для чогось. В даному випадку тільки для християн, для тої цілої церковної християнської традиції. Тобто его художника – в мистецтві, тільки так можна досягнути успіху. А в сакральному мистецтві, я вважаю, можна говорити «успіх», коли ти почнеш розуміти, для чого ти це робиш. І стилістика вже тоді не має значення.

Б. З. : Щодо навчання на кафедрі сакрального мистецтва і вчителів, які на Тебе вплинули. Хто найбільше?

С. В. : Найбільше, звичайно, на мене вплинув Роман Якимович. Через те, що це людина, яка по-перше дала мені зрозуміти, що я на сакральному відділі маю робити. Це дуже важливо.

Професор Роман Василик, засновник та завідувач кафедри сакрального мистецтва ЛНАМ. Фото Богдана Зятика 2016 р.
Професор Роман Василик, засновник та завідувач кафедри сакрального мистецтва ЛНАМ. Фото Богдана Зятика 2016 р.

Для мене знаковий момент, такий, можна сказати, енергетичний заряд, дав уже небіжчик, професор Карло Звіринський. Хоч коротко, але ми мали з ним заняття. Я можу сказати з гордістю, що ми були його останніми учнями. Буквально в середу він був в нас в майстерні, по-моєму це була середа, в четвер його вже не стало. Тобто за день перед смертю він від нас вийшов з майстерні, він з нами окремо займався, тому ми були останні учні, які, по суті, його бачили. І я знаю, що вони спільно – Роман Якимович і Карло Звіринський, вони ту ідею виношували. Для них було важливо які студенти будуть навчатися на сакральному відділі. Можна сказати, вже на сакральному відділі я поставав як митець-особистість, тому що це для мене стало відкриттям, що Біблія, сакральне мистецтво і храм – це одне ціле. Якийсь один елемент, на жаль, не можна відкинути. Тому це двоє людей, які на мене вплинули однозначно.

Карло Звіринський у майстерні на вул. Генерала Грицая 14, 1995 р. (з фотоархіву Христини Чабан)
Карло Звіринський у майстерні на вул. Генерала Грицая 14, 1995 р. (з фотоархіву Христини Чабан)

Записано 29 січня 2016 року в храмі Різдва Пресвятої Богородиці на Сихові у Львові.

(Далі буде…)

У Дрогобичі відреставрують дзвіницю однієї з найстаріших дерев’яних церков Галичини

Церква Воздвиження Чесного Хреста в Дрогобичі
Церква Воздвиження Чесного Хреста в Дрогобичі

Нещодавно у Дрогобичі відновили реставрацію дзвіниці храму Воздвиження Чесного Хреста, який є пам’яткою архітектури національного значення, збудованою у 1661 році. Про це Львівському порталу повідомили у пресслужбі Львівської ОДА.

Перед тим, як приступити до реставрації дзвіниці церкви Воздвиження Чесного Хреста, торік тут провели підготовчі роботи. На об’єкті встановили риштування і промаркували найбільш аварійні ділянки.

Тепер підрядник, ТОВ «В.Ф.Ф.», розпочав реставрацію. Загалом на відновлення дзвіниці храму із бюджету області виділили 2,25 млн грн. Майже 0,5 млн грн освоїли ще торік на підготовчі роботи, цьогоріч передбачено 1 млн грн.

Церква Воздвиження Чесного Хреста в Дрогобичі
Церква Воздвиження Чесного Хреста в Дрогобичі

«Ми завершили маркування всіх дерев’яних балок, розпочали укріплювати фундамент по периметру пам’ятки. Надалі плануємо розібрати верхи дзвіниці та вирівняти її каркас», –розповів представник підрядника Юрій Шмігельський.

Дерев’яний храм Воздвиження Чесного Хреста зараз перебуває у досить занедбаному стані, його не реставрували близько сотні років. Через це церква переважно є закритою для відвідувачів. Однак після відновлення дзвіниці до пам’ятки облаштують окремий вхід.

Щодо всієї церкви, то проєктно-кошторисну документацію вже розробили. Зараз чиновники шукають кошти на проведення реставрації.

Дзвіниця церкви Воздвиження Чесного Хреста в Дрогобичі
Дзвіниця церкви Воздвиження Чесного Хреста в Дрогобичі

Зазначимо, що храм Воздвиження Чесного Хреста у Дрогобичі є однією із найдавніших дерев’яних церков України, її вважають перлиною галицької дерев’яної архітектури. Збудували святиню у 1661 році, однак перша згадка про неї датується 1496 роком. Кілька років потому храм згорів під час нападу на Дрогобич татар, але її не будували заново, а відроджували на основі, яка таки вціліла.

Храм Воздвиження Чесного Хреста розташований на території пожежної частини неподалік від солеварні. Потрапити всередину охочі практично не мають змоги за винятком одного дня у році.

Наталя ДУЛЯБА

У центрі Львова впорядковують фрагменти надгробків на території колишнього єврейського цвинтаря

Фрагменти надгробних пам’ятників з єврейського кладовища. Фото: Бюро спадщини
Фрагменти надгробних пам’ятників з єврейського кладовища. Фото: Бюро спадщини

Йдеться про майже тисячу фрагментів надгробних пам’ятників з кладовища, яке існувало на території сучасного Краківського базару.

Фрагменти надгробних пам’ятників з єврейського кладовища. Фото: Бюро спадщини
Фрагменти надгробних пам’ятників з єврейського кладовища. Фото: Бюро спадщини

Територію позаду пологового будинку на вул. Я. Раппапорта впорядковують Бюро спадщини у Львові та львівський осередок всеукраїнського єврейського благодійного фонду – «Хесед-Ар’є».

Фрагменти надгробних пам’ятників з єврейського кладовища. Фото: Бюро спадщини
Фрагменти надгробних пам’ятників з єврейського кладовища. Фото: Бюро спадщини

Це єврейські надгробки, які упродовж останніх років знаходили по всьому місту. Небайдужі та волонтери їх звозили у двір позаду пологового будинку на вул. Я. Раппопорта.

Фрагменти надгробних пам’ятників з єврейського кладовища. Фото: Бюро спадщини
Фрагменти надгробних пам’ятників з єврейського кладовища. Фото: Бюро спадщини

Довідково:

Старе єврейське кладовище, розміщувалося між сучасними вулицями Раппопорта, Клепарівською, Броварною та Базарною. Окремі історики вважають що кладовище існувало з кінця XIII століття, проте перша згадка про нього у в міських актах Львова датується 27 травня 1414 року.

Воно було спільним для двох єврейських громад Львова: міської і передміської. Довгий час тут ховали євреїв з усієї Галичини.  У 1855 році цвинтар було офіційно закрито Австрійською владою. За 500-річну історію існування тут, згідно з оцінкою фахівців, на території близько 3 гектарів поховано від 25 до 30 тисяч осіб.

Цвинтар знищили спочатку німецькі окупанти, а пізніше радянська влада. У радянський період на місці цвинтаря в 1947 р. влаштовано Краківський продовольчий ринок, а давні нагробні плити використано для мощення вулиць та спорудження підпірних стін.

Сара ЛЕЙН

Мостиський парк став заповідником

Мостиський парк став заповідником

Львівська обласна рада вирішила створити об’єкт природно-заповідного фонду – парк-пам’ятку садово-паркового мистецтва місцевого значення “Парк імені Тараса Шевченка” в межах Мостиської міської ради площею 1,9273 га, повідомляє Depo.Львів.

Парк включено до природно-заповідного фонду з метою збереження міського парку, який сформовано у центральній частині міста приблизно у середині ХХ століття, підтримання екологічного балансу регіону, а також для розвитку рекреації в місті.

Зазначимо, новостворений парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва в межах Мостиської міської ради – важливий садово-парковий об’єкт, який має естетичне, композиційне та рекреаційне значення не лише для міста, але і для природно-заповідного фонду Львівщини.

Окрім того, депутати своїм рішенням створили комунальний заклад Львівської обласної ради “Спеціальна адміністрація регіонального ландшафтного парку “Стільське Горбогір’я”. Стільське Горбогір’я – це регіональний ландшафтний парк, об’єкт природно-заповідного фонду Львівської області. Він розташований у межах Миколаївського, Пустомитівського, Перемишлянського районів Львівської області, неподалік від міста Миколаїв.

Його площа 8909,9 га. Зазначимо, що депутати також підтримали ініціативу створення комунального закладу Львівської обласної ради “Адміністрація історико-культурного заповідника “Древній Звенигород”.

Наталка РАДИКОВА

Пальщики з Холмщини, або три історії про луцьку цеглу і старі світлини

Пальщики з Холмщини, або три історії про луцьку цеглу і старі світлини

На тильній стороні фото колишнього працівника луцького цегельного заводу Михайла Палюха, депортованого із Холмщини у 1945-му, написано олівцем: «Пальщик». Крізь призму історії цегельного заводу, вулиці Цегельної та її околиць ми розкажемо вам три історії про «пальщиків».

Бо …якщо є душа Луцька, то вона точно з рудої цегли. Про її історію свідчення дуже скупі. «Говорять» хіба будинки давнішньої цегляної забудови. З їхніх стін «свідчать» окремі старі цеглини з написом «Лучанинъ». В архівах є скромні згадки про єврея Абрама Глікліха, який ще вкінці 19 ст. збудував луцьку цегельню «Лучанинъ» і як мінімум був одним із тих, хто дав Луцьку його цегельну душу.

Колаж Олександра Котиса
Колаж Олександра Котиса

Але про Глікліха нічого не знають ті, що нині живуть на Цегельній. Ця вулиця дивним чином зберегла стару назву і досі береже старі історії. Історії про людей і долі.

Саме завдяки людям нам вдалося відновити частину повоєнної «цегельної» історії Луцька. Вони показали світлини з їхніх домашніх сховків і переповіли нам унікальні спогади про дідів, які приїхали на Цегельну після 1945-го і своїми руками копали, возили, ліпили, випікали.

***

Вулиця Цегельна розташувалася фактично уздовж колишнього гнідавського лугу. І сьогодні простягається уздовж долини річки Стир. Розірвана навпіл парком. Тому одна частина Цегельної впирається в тубдиспансер на Львівській, інша – ближче до гнідавського мосту. Тут з довоєнних часів жили працівники старого цегельного заводу, власне тому – й Цегельна. А виросла Цегельна обабіч колишньої дороги з села Гнідави на Львів.

Історію «цегельного» Луцька можна вивчати просто на Цегельній. Тут досі багато будинків із виробів місцевого заводу. А часто у них досі живуть нащадки працівників заводу.

Вулиця Цегельна в Луцьку
Вулиця Цегельна в Луцьку

Цегельний завод у Луцьку після 45-го став прихистком для кількох українських родин, депортованих з Польщі: це діти-онуки-правнуки Василя Зеленка, Михайла Палюха та Івана Савинця. Очевидно, по війні треба були робочі руки. Тому людей брали на роботу, а просто на території заводу їм давали житло. Когось – селили в обійстя поляків, які поспіхом виїхали чи перед війною, чи у 43-му. Комусь – просто давали місце під будівництво.

ІСТОРІЯ ПЕРША. Василева цеглина

З Валентиною Зеленко ми довго гортали старі світлини з її родинного альбому. Щоби знайти батькові фотографії цегельного заводу початку 50-х років, вона мусила забратися на горище, десь там з-поміж давніх паперів нашукати спогадів з минулого.

Згодом десь із закапелків свого невеличкого затишного двору, який колись був сусідом цегельного заводу, вона винесе стару світло-жовту цеглину.

«Оце – цегла ручної роботи. Отакі тут ліпили і випалювали до 70-х. Вам не передати, скільки то треба було наробитися…» – скаже.

Валентина Зеленко
Валентина Зеленко

Усе дитинство Валентини Зеленко пройшло на цегельному заводі. Їхню хату тут збудували у 50-му, сама вона народилася в 53-му. На її очах завод з ручної праці перейшов на механічну. На її очах – вмер.

Цегла ручної роботи з хати Зеленків
Цегла ручної роботи з хати Зеленків

Її батько Василь, матір Ганна та четверо їхніх дітей навесні 1945-го мали залишити рідне село Угнін Люблінського воєводства. Родину депортували з батьківщини і змусили покинути кілька моргів землі, хату і все нажите добро.

Хата Зеленків
Хата Зеленків

«Відправили, бо вони – українці. Мама ж тільки у квітні 44-го сестру родила. А батько мій весь час по партізанах бігав, українець же, знаєте. У квітні 44-го, коли вона вже з животом була, прийшли німці до хати. Батько був якраз у лісі. А вони – і в стодолу й до матері з автоматом: «Лягай!»… Добре, що свекруха якось відіпхнула німця і крикнула: «Ганю, біжи!». Поки ті оговталися, мама вибігла на поле за стодолу і втекла в ліс. Так врятувалася. Потім народила сестру, тій було всього 10 місяців, коли їх вивозили. Знаю добре, бо потім довго згадували, що вона в поїзді навчилася ходити», – розказує Валентина Зеленко.

Початок 50-х. Працівники цегельного заводу в Луцьку
Початок 50-х. Працівники цегельного заводу в Луцьку

Втрапили аж у Херсонську область. Страшні злидні. За трохи Василь поїхав на Волинь шукати, де працювати і де поселити дружину і 4-х дітей, щоб вижити. Так він влаштувався на роботу на цегельному заводі в Луцьку. Тягав сиру цеглу до печей, чим підірвав здоров’я. З цегли, яку тут робили вручну, збудував собі хату. Майже весь матеріал для будівництва приніс своїми руками просто з заводу у двір.

Початок 50-х. Другий справа - Василь Зеленко. З цеглою біля печі
Початок 50-х. Другий справа – Василь Зеленко. З цеглою біля печі

Тут же трудилася і його дружина Ганна. На цегельному пройшло дитинство їхньої доньки Валентини, потім і вона прийшла туди на роботу.

Василь Зеленко
Брат Валентини Зеленко на території заводу в 50-х
Василь Зеленко під час служби в польській армії (зліва)
Весілля Ганни та Василя Зеленків. Село Угнін. Люблінського в-ва. 30-ті рр
Поч 50-х. Працівники цегельного заводу
Василь Зеленко з друзями в с. Угнін. 30-ті р. Фото з Холмщини
Фото з Холмщини. 30-ті роки. Серед дівчат – Ганна Зеленко

«Треба було прибирати глину, коли йшла лєнта з цеглою. От вона й прибирала. Коли я 10 клас закінчувала, то моя мама, біда, вже не мала сили робити. Їй тоді було 63. І от я, 10-класниця, ходила замість мами на ніч на роботу. До 4 ранку глину прибираю, далі сплю до ранку – і йду в школу, щоб закінчити той 10 клас», – згадує Валентина.

Для неї назавше історія луцької цегли – то історія її батька, Василя Зеленка.

ІСТОРІЯ ДРУГА. Іванова вагонетка

Їхня хата нині – на краю «львівського» шматка Цегельної (якщо уявити, що є ще і «гнідавський» шматок, – О. Л.). Частина її зведена з ліпшої і типової для початку 50-х років світлої цегли, дещо добудоване пізнішою. У вікні веранди над якою вивіска «Цегельна, 27» промовисто сидить рудий кіт.

Іншого тут і уявити складно))

А між льохом і хатою – велика металева ємність. Тепер господар Андрій Савинець тримає її замість бочки – для води. А колись то була звичайна вагонетка з цегельного заводу, якою возили глину чи вугілля у печі.

Андрій Савинець
Андрій Савинець

Його дід Іван Савинець  – теж із родин депортованих українців. І вагонетка у цьому дворі – спомин про «цегельну історію» родини.

Хата Андрія Савинця
Хата Андрія Савинця

Історія – подібна. У 45-му Івана Савинця з родиною депортували з Холмщини. Опинилися українці аж на Херсонщині.

Вагонетка біля хати Андрія Савинця
Вагонетка біля хати Андрія Савинця

«Дід розказував, що мусили звідти втікати, бо дуже всі бідували. Їм, переселенцям, хоч пайки давали, а місцеві то геть не мали що їсти. На цьому ґрунті виникали конфлікти. Тому вони поїхали на Волинь. Дід влаштувався працювати на цегельному заводі, тут йому дали місце під хату», – розказує Андрій і киває на дім за своїми плечима.

Чоловік досі живе у тій хаті, яку звів його дід. Зберігає дідові світлини часів служби у польській армії. Каже, що той постійно нарікав, що служив польській державі, а потім мусив з тієї держави утікати…

Геннадій Савинець на фоні приміщень цегельного заводу №3. 60-ті роки
Геннадій Савинець на фоні приміщень цегельного заводу №3. 60-ті роки

Згодом на заводі трохи працював і Геннадій Савинець, батько Андрія. У родинному альбомі збереглося фото, де видно, як той стоїть на руках на фоні заводських приміщень, на горизонті видніється знаменита труба зі старих цегелень, яку досі легко можна впізнати на луцьких поштівках початку 20 ст.

Іван Савинець під час служби
Іван Савинець під час служби

Андрій теж провів дитинство на заводі, у балках, з яких вибрали глину, вчився ловити рибу.

Один із його яскравих дитячих спогадів – то пил з цегельного заводу. Рудим пилом, що летів від виробництва цегли, згадує він, було вкрите все довкола.

Іван Савинець (зліва) в польській армії. Фото з Холмщини
Іван Савинець (зліва) в польській армії. Фото з Холмщини

«Найбільше запам’яталася дорога. Тоді ще в сандалях ходили, пригадую: взув сандалі – і буквально бредеш у тій пилюці. Аж гульки на ногах в тому всьому ховалися – стільки її було. Нормальну дорогу десь чи вкінці 70-х чи й у 80-х тільки зробили», – ділиться спогадом онук депортованого.

Відкриває чоловік і секрет дивної нумерації вулиці: колись навпроти його хати, де зараз новобудови, стояли заводські бараки під парними номерами. Бараки знесли. Так і лишилася частина Цегельної, де всі хати з непарними номерами, а парних до них вже й не існує.

ІСТОРІЯ ТРЕТЯ. Миколина лампа

Біля вхідних дверей до одного з будинків на Цегельній висить стара гасова лампа. Це – лампа Михайла Палюха. Разом із дружиною Марією, дітьми Софією та Надією він, як і два його сусіди, приїхав до Луцька після депортації. Гасова лампа та кілька старих світлин із життя до депортації – це те, що лишилося внукам та правнукам у спадок від діда  і на згадку про історію родини.

«Я її вимила і повісила на будинку», – розповідає внучка Михайла Палюха Валентина Семенівна.

Лампа
Лампа

Її рідні з Холмщини спершу поїхали на Запоріжжя. Лишили на теренах Польщі 5 моргів своєї землі, хату, господарство. Колись Михайло з Марією одружилися, щоб об’єднати їхні землі, бо вони були поруч. А згодом уже молодим подружжям їхали з дому геть з надією оселитися на Волині.

Будинок на Цегельній
Будинок на Цегельній

«Їм розказували, що тут дають людям селитися в польські хати, й вони мали надію тут осісти. А потім постійно згадували, що вже й виходити на станції готувалися, та поїзд минув Волинь без зупинок», – згадує жінка.

Михайло Палюх
Михайло Палюх

У Луцьку, куди повернулися після нетривалих митарств у Запорізькій області, Михайлові з родиною дали місце під хату і роботу на заводі. «Пальщиком». Це означало, що він випалював цеглу в печі.

Михайло Палюх
Михайло Палюх

Відтоді вся його родина і досі живе на цьому місці. Саме же господар помер рано. Він важко працював і дуже переймався тим, що виїхав зі своєї малої батьківщини. Все здавалося чоловікові, що якби не спокусився він на перспективи жити на Волині, то зостався б на Холмщині.

Марія Палюх у дівоцтві, ще під час життя на Холмщині
Марія Палюх у дівоцтві, ще під час життя на Холмщині

«Їх не виганяли. Тільки сказали: підіть в костьол і прийміть католицьку віру. Бабуся ніби й це прийняла, але дід наполіг на тому, щоб таки переїхати на Волинь, де всі православні, та й жити спокійно. Тим паче, що обіцяли різні блага. Бабуся наша закінчила там польську початкову школу, вчилася на швачку в Хелмі. Вона повторювала, що Холмщина завше була волинською землею, і ніхто там українців ніколи не чіпав. Старший бабусин брат так і лишився в Польщі, бо він одружився з полькою і прийняв католицизм», – згадує Валентина.

Марія Палюх у дівоцтві, ще під час життя на Холмщині
Марія Палюх у дівоцтві, ще під час життя на Холмщині

Онука Михайла Палюха теж виросла на Цегельній. Її дитинство пройшло «в печах» заводу, де працював дід.

Українець Михайло Палюх під час служби в польській армії. 30-ті роки.
Українець Михайло Палюх під час служби в польській армії. 30-ті роки.

«Ми малими бігали дивитися на завод, на ті печі. Печі були вгорі, а внизу – велике приміщення з арками», – каже жінка.

Початок 50-х. Так копали глину з глинища на території нинішньої вул. Гірна. Другий справа - Михайло Палюх
Початок 50-х. Так копали глину з глинища на території нинішньої вул. Гірна. Другий справа – Михайло Палюх

За її словами, будинки колишніх працівників заводу на вул. Львівській і Потебні впізнати дуже легко: вони невеликі, з жовтої цегли і традиційно – на дві половини. Тоді завод брав ділянки і будував невеликі оселі для своїх людей.

70-ті. Дівчата на Цегельній
70-ті. Дівчата на Цегельній

Як і кожен із онуків колишніх працівників заводу, на очах яких він канув у Лету, вони щиро за ним шкодують. Після краху СРСР завод, каже, «дістався у власність синові другого секретаря Волинського обкому Компартії Ковальчуку», потім був кілька разів проданий. Розповідає місцеві чутки про те, що напочатку 2000-х мали намір викупити приміщення підприємства якісь поляки, навіть печі нібито оглядали. Хотіли там облаштували якусь музейну локацію і «щось таке, щоб можна там було цеглу своїми руками спробувати робити», а поруч – паркову зону з місцями відпочинку. Однак і сама не знає, чи то чутки, чи – правда.

70-ті. На території заводу біля клубу, після танців
70-ті. На території заводу біля клубу, після танців

Завод, зрештою, пішов із рук в руки, занепав і був знесений. А Валентина бідкається, що чогось не сфотографувала навіть стару заводську трубу з цегли, яку добре знає з дитинства.

ПРОСТО ІСТОРІЯ. Як робили луцьку цеглу

Кожен із цих родин з Цегельної має свої спогади про завод. В основному – дитячі. Бо всі фактично виростали поблизу печей, кар’єрів, балок та поміж розповідей заводчан.

Валентина Зеленко згадує, як вона малою приходила на роботу до батьків.

«Цеглу з глини робили вручну такими формами. Потім отак її викладали і сушили на сонці. А я прийду – і всю цеглу їм поперевертаю, шо то дитина… Потім брали цю цеглу і запихали в тунелі. У великих тунелях вона випалювалися. То була така піч», – каже.

Перебудований барак
Перебудований барак

Завозили цеглу туди через отвори й у спеціальних контейнерах. Зверху над піччю – люки, в які з вагонеток засипали вугілля. Потім підпалювали папір, кидали у люк – так розпалювали печі. Вугілля горіло, а цегла випалювалася і «ставала крепка».

До 70-х років на цегельному заводі №3 цеглу робили фактично вручну. Згодом завод обзавівся обладнанням і процес виготовлення цегли механізували. Випалювати стали не вугіллям, а газом.

Їдальня заводу
Їдальня заводу

«Почали робити меншу цеглу. Вона йшла по лєнті, потрапляла під прес, її різали і складали. Цех такий вже діяв, що тільки кнопки натискай – і цегла виходить. Люди брали по 3-5 штук сирця і складали. Це вже робили вручну і в основному – жінки. На лєнті стояло 5 жінок, через їхні руки проходили тонни цегли», – згадує Валентина Зеленко.

Глину для луцької цегли використовували місцеву. Кар’єр був поруч, на території нинішнього парку на Потебні. Після того, як глину з нього вибрали, місце засадили деревами, а парк назвали на честь …50-річчя Радянського Союзу.

Контрасти дахів (з вул. Львівської)
Контрасти дахів (з вул. Львівської)

Кар’єри були і з іншого боку заводу. Досі між Цегельною та Гірною – величезна балка, що лишилася після видобутку глини. У ній подекуди – хащі, подекуди – людські городи.

Глина тут, згадують люди, була дуже якісна і світло-жовта. Згодом, коли її вибрали, стали привозити глину з Коршева. Але та була червонуватою, відповідно, цегла з неї виходила менш міцна. Щоб забезпечити міцність, глину згодом змішували з гірничою масою (породою) з вугільних копалень, яку возили з Нововолинська. Тому пізніша цегла – темніша, старіша – ясніша.

Одна з будівель на Цегельній
Одна з будівель на Цегельній

Як саме видобували глину в кар’єрах біля Стиру, можна побачити на старій світлині з архіву Михайла Палюха. На фото кінця 40-початку 50-х видно, що працівники заводу накидали глину у вагонетку лопатами. Вагонетка запряжена кіньми і стоїть на рейках.

«Дід розказував, що оце вони тут стоять просто там, де тепер вулиця Гірна. Там колись був великий горб, з нього брали глину, а потім вулицю проклали. Тому її Гірною і назвали, бо – гора. Якщо ви були на Гірній, то бачили дорогу над глибокою балкою. Оце вона і є», – каже пані Валентина, онука Михайла Палюха.

Якщо запитати людей про історію заводу, то вони одразу вам скажуть: «О-о-о… то ше польські печі тут стояли!». Насправді ж ще раніше до «польського відтинку» місцевої історії ці землі під Луцьком належали заможному луцькому євреєві Абрамові Глікліху. У 1903-му Глікліх збудував цегельний завод «Лучанинъ». Цеглу з такими написами і досі можна побачити на будинках, зведених у довоєнний період. Легко знаходимо такі цеглини на кількох будівлях нинішньої вулиці Богдана Хмельницького…

Абрам Глікліх – не просто луцький цегельний магнат. За матеріалами краєзнавця Олександра Котиса, він був відомим луцьким благодійником, старостою Великої синагоги, який час завідував луцькою телефонною станцією. Помер у 20-х роках і був похований на старому єврейському цвинтарі на Вульці у Луцьку. Сліди його нащадків губляться у таборах і гетто…

…Під час пошуків старих світлин із заводу в одній із осель на вулиці Квітовій, що сусідня з Цегельною, нам вдалося натрапити на план забудови цієї частини міста від 1923 року, тоді це був Малий Омеляник, невелике село, що утворилося на місці фільварку Великого Омеляника в районі нинішньої  Львівської.

Документ зберегли власники однієї із садиб, що колись належала полякам. У Другу світову вони змушені були залишити свою хату, але поки її не зайняв хтось чужий, покликали туди жити родичів з Горохова, теж з польським корінням, бо були впевнені, що в них хату точно не відберуть. Хата й досі стоїть, правда, перебудована, а завдяки збереженому документу можна бачити, як виглядали ці місця станом на 23-й. Серед власників земель, з якими межували садиби тодішнього Омеляника, значиться і Глікліх. Очевидно, це і є території цегельні.

Ймовірно, перед Другою світовою завод належав комусь із поляків, бо місцеві згадують, що їхні діди називали його не інакше, як польським. А по війні він став радянським. Назвався «заводом №3».

Зрадянщений спадок єврея Глікліха під номером 3 мав непогану інфраструктуру. На території, окрім печей, була кузня, клуб, їдальня та багато інших приміщень… Тодішня молодь з довколишніх будинків ходила у заводський клуб на танці й досі про це згадує.

***

Крім спогадів мешканців Цегельної і їхніх цегляних хатів, на спомин про завод №3 в цьому районі лишилися ще старі заводські бараки. Зараз вони, правда, бараки нагадують мало. Колись у таке тимчасове житло селили несімейних, або, як кажуть місцеві, «люмпенів». Через специфічних мешканців працівники з довколишніх хат старалися не пускати до бараків дітей.

Лучани вже давно їх обжили, перебудували, але в продовгуватих будівлях з коминами вгадується давня історія.

Доживає віку і заводська їдальня, збудована вже в радянські роки. Це – чи не єдине, що нагадує тут про місце, в якому колись билося промислове серце Луцька.

А ще: лампа на одвірку, вагонетка  у дворі і старі запилені фотоальбоми з горища, в яких є світлини з юнаками у польських строях.

Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото авторки та Ірини КАБАНОВОЇ

Джерело: Хроніки Любарта

На Львівщині у лісі знайшли документи УПА, які закопали понад 70 років тому

Документи з віднайденого бідону. Фото ТСН.ua
Документи з віднайденого бідону. Фото ТСН.ua

У місті Мостиська Львівської області пошуківці знайшли два бідони з архівними документами Української повстанської армії. Знахідку передали до музею.

Документи з віднайденого бідону. Фото ТСН.ua
Документи з віднайденого бідону. Фото ТСН.ua

Про це 18 червня ТСН.ua розповіли шукачі історичних цінностей Андрій Савка і Андрій Березяк.

Документи з віднайденого бідону. Фото ТСН.ua
Документи з віднайденого бідону. Фото ТСН.ua

За словами чоловіка, документи знайшли випадково у лісі за містом, під час чергової прогулянки з металошукачем. Серед знахідок – книжки, документи, протоколи, журнали здатовані 1940-1950-ми роками. Крім цього, також є замотаний в папері військовий квиток 1948 року одного зі співробітників НКВС, який “намагався продертися в лави УПА”.

Документи з віднайденого бідону. Фото ТСН.ua
Документи з віднайденого бідону. Фото ТСН.ua

Пошуківець припускає, що там також можуть бути архівні документи Сидора Ковпака – керівника партизанського руху опору в Україні, бо він був добре відомий у цих краях. Але ретельно вивчити знахідку поки не вдалося. “Ми їх особливо не передивлялися, бо це національне надбання. При неправильному підході можна знищити документи”, – пояснив пан Андрій.

Документи з віднайденого бідону. Фото ТСН.ua
Документи з віднайденого бідону. Фото ТСН.ua

Наразі архівні документи пошуківці передали до Мостиського історико-краєзнавчого музею. Незабаром знахідку мають відправити на реставрацію.

Наталка СТУДНЯ

На зйомках кліпу «Дякуємо лікарям» діти не втримали сліз (відео)

Кадр з кліпу «Дякуємо лікарям»
Кадр з кліпу «Дякуємо лікарям»

Сусідство з лікарями швидкої допомоги, короткі зустрічі і такі ж короткі розмови про ситуацію з Covid-19 у лікарнях, про їхні переживання, страхи за свої родини надихнули на написання пісні «Дякуємо лікарям». «Ми дякуємо лікарям, що, ризикуючи життям, за тебе й за мене, в цей бій ідуть щодня!” – це ті слова, які заспівали діти із Творчої школи Павла Табакова. Це ті слова, які усі ми маємо повторювати і не тільки напередодні або у День медика. Лікарям потрібна наша підтримка щодня!

Кадр з кліпу «Дякуємо лікарям»
Кадр з кліпу «Дякуємо лікарям»

Саме тому народилася ідея не просто записати пісню, а й зняти кліп для медиків. Автор зворушливої пісні-подяки лікарям за їхній мовчазний щоденний подвиг – композитор, музикант, співак Павло Табаков.

Кадр з кліпу «Дякуємо лікарям»
Кадр з кліпу «Дякуємо лікарям»

Ніхто не очікував, що зустріч артистів Творчої школи Павла Табакова з лікарями буде такою емоційною. Дітей просто попросили в кадрі заспівати, подякувати медикам і подарувати квіти, але щирість почуттів проявилася через обійми і сльози. І за кожною сльозою була своя історія.

Кадр з кліпу «Дякуємо лікарям»
Кадр з кліпу «Дякуємо лікарям»

Найменша дівчинка Настя згадала про свою бабусю, яка два роки тому через інсульт не могла ані розмовляти, ані рухатися, і саме завдяки допомозі лікарів зараз має змогу говорити, сміятися і, нехай погано, але самостійно ходити та гратися з онукою. І таких вдячних батьків, дітей, онуків, бабусь та дідусів – мільйони!

«Ми дякуємо лікарям!». Приєднуйтеся до подяки і ви!

Дякуємо за допомогу в організації зйомок відділу медицини катастроф міста Львова, клініці Симбіотика та особисто головному лікарю Юрію Пристаю, ресторації «Бачевських» та особисто п. Олександру Бережанському, а також всім батькам і дітям Творчої школи Павла Табакова!

Галина ГУЗЬО

На Шкільній давно немає шкіл, а археологічні знахідки назавжди поховані під фундаментами новобудов

Рівне. Вулиця Шкільна
Рівне. Вулиця Шкільна

До рівненських старовинних вуличок, яким, хоча й значно спотвореним, але пощастило дожити до наших днів, належить і вулиця Шкільна. Захована за фасадами новобудов, вона втратила свій колишній колорит, але зберегла прадавню назву й приховує таємниці, які ще потребують вивчення.

Слідів минувшини нашого міста нині майже не збереглося на цій одній із найстаріших вулиць Рівного, яку здавна населяли місцеві євреї. Та й саму вулицю не одразу й помітиш за громадами будинків, хоча знаходиться вона в самісінькому центрі. Розпочинаючись від дев’ятиповерхівки на Соборній, вона впирається у стіни колишнього костелу, а нині залу органної музики. Шкільна виникла за часів середньовіччя, коли власники Рівного усіляко заохочували переселення до міста євреїв, наділяючи їх різними привілеями, заохочуючи до занять ремеслами, торгівлею.

Вулиця Шкільна, поч. ХХ століття
Вулиця Шкільна, поч. ХХ століття

Разом із найстарішою міською вулицею Замковою Шкільна утворювала єврейський квартал у центрі міста. На цих вулицях забудови так щільно перепліталися, що інколи було не зрозуміти, яка до якої вулиці належала. Назву свою вулиця Шкільна отримала через значну кількість єврейських культових споруд — синагог і молитовних будинків, – які розміщувалися на цій вулиці. Синагоги були поруч із житловими будинками, а нерідко і в самих будинках. При синагогах діяли школи, в яких дітей навчали не лише грамоті, а й вивчали священну книгу євреїв – Тору. Як відомо, з єврейської синагога перекладається як школа.

За усю свою вікову історію вулиця лише один раз зазнала перейменування. Фашистські окупанти перейменували її на Грінченка – відомого українського мовознавця.

Вулиця Шкільна
Вулиця Шкільна

Вулиця із середньовіччя, яка у давнину була островом

Науковці знайшли підтвердження тому, що Шкільна з’явилася у Рівному ще у середні віки. Однак поселення у цьому районі були ще значно раніше. Під час реконструкції центру міста у 2003 році у будівельномку котловані між вулицями Соборною і Шкільною було виявлено залишки середньовічних будівель. За даними дослідників, у давнину район сучасних вулиць Замкової і Шкільної був великим островом, оточеним рукавами Усті. На берегах її й селилися люди. Археологи дослідили, що у цьому районі існувало поселення ще у добу бронзового віку у другому тисячолітті до нашої ери.

Справжній переполох у наукових і краєзнавчих колах міста зчинився під час реконструкції кварталу, де тепер сквер Несвицької і підземний торговий центр.

Колишня біржа праці
Колишня біржа праці

Саме на місці, де тепер стоїть пам’ятник Великій Княгині Рівненській, під час земляних робіт виявили залишки древньої стіни ІІ-ІІІ століття нашої ери. Тоді дехто з дослідників заявляв, що стіна може бути творінням трипільців, які жили на території України в IV-II тисячоліттях до нашої ери, що могло б свідчити про те, що Рівне — найдревніше місто в Україні. Геофізики з працівниками краєзнавчого музею дослідили, що ця стіна розташована півколом, і частина її буцімто тягнеться аж до парку імені Шевченка. У пориві ажіотажу, який спричинила знахідка, тодішня місцева влада обіцяла виділити кошти на дослідження, а забудовники навіть пообіцяли фрагмент стіни зберегти та засклити. Утім, нічого цього зроблено не було. Місцеву сенсацію успішно “забалакали”. А унікальна знахідка так і зникла під фундаментами нових забудов.

Розповідали, що під час того будівництва, коли розчищали бік вулиці, що ближче до Соборної, було знайдено чимало унікальних речей: золоті монети, срібні підставки для склянок, вироби зі скла, стародавні кахлі. Проте усі ці знахідки так і не побачили рівняни. Замість стати надбанням музею, вони осіли в приватних колекціях. А на старовинній вулиці немає бодай згадки про унікальні розкопки.

Синагога на Шкільній
Синагога на Шкільній

Цікавинки Шкільної

Найпримітнішою спорудою сучасної Шкільної залишається будівля колишньої головної синагоги Рівного. Щоправда, нині вона, з усіх боків обліплена магазинами та перебудована усередині, мало нагадує колишню культову споруду. Звели її у кінці XIX століття на розі Шкільної та Замкової у стилі модерн. При цьому закладу діяла й школа.
У середині 30-х років минулого століття на вулиці під номером 27 значився молитовний будинок кравців, а відразу за головною синагогою, під номером 37 – єврейський молитовний будинок “Bejs Gamedryscz”. Нині на вулиці Шкільній під номером 39 міститься Благодійний фонд об’єднання євреїв Волині.

Головна синагога Рівного
Головна синагога Рівного

На Шкільній ніколи не було значних промислових об’єктів. Щоправда, була лазня, яку утримувала на свої кошти єврейська громада. А навпроти головної синагоги – макаронна фабрика. У середині 30-х років на вулиці звели будинок громадського (міського) суду, який зберігся донині. У ті далекі часи у тому суді розглядали дрібні цивільні та кримінальні справи.

Будівля суду на Шкільній
Будівля суду на Шкільній

У 1941-1944 роках у будинку суду на вулиці Шкільній розміщувався Верховний німецький суд. У приміщенні цього суду 22 листопада 1943 року радянський диверсант Микола Кузнєцов здійснив черговий акт помсти окупантам — скарав на смерть помічника Коха у судових справах, надзвичайного комісара Альфреда Функе.

Шкільна після першого бомбардування у червні 1941 року
Шкільна після першого бомбардування у червні 1941 року

У роки Другої світової війни вулиця Шкільна зазнала бомбардувань і руйнації. Особливо після визволення Рівного. Адже, як відомо, майже до кінця 1944 року фашисти продовжували нічні нальоти на місто. Доклала рук до нищення старовини й радянська влада. Тому до наших днів на вулиці збереглися усього кілька старих будівель. Та й ті зникають одна за одною, як, наприклад, будинок під номером 69. У середині 30-х років у ньому розміщувалася Спілка польських вчителів загальноосвітніх шкіл, яку очолював відомий у Рівному громадський і політичний діяч Якуб Гофман. Він був послом до польського сейму, головував у багатьох громадських організаціях, був краєзнавцем і дослідником Волині за покликанням. Редагований ним журнал “Рочник Волинський” містив унікальні історичні матеріали про наш край.

Вулиця Шкільна 1970-і роки
Вулиця Шкільна 1970-і роки
Вулиця Шкільна 1970-і роки
Вулиця Шкільна 1970-і роки
Вулиця Шкільна 1970-і роки
Вулиця Шкільна 1970-і роки

У 1939 році у будинку №69 розмістилась міська біржа праці. Радянська влада у січні 1940-го передала будівлю обласному Будинку вчителя. За часів німецької окупації у цьому будинку діяла Рівненська українська організація “Просвіта”.

Нині на місці цього історичного будинку зведено житловий будинок.

Світлана КАЛЬКО

Джерело: РівнеРетроРитм

Що знадобиться під час туристичного походу, або поради сторічної давнини від Степана Гайдучка

Що знадобиться під час туристичного походу, або поради сторічної давнини від Степана Гайдучка

Професор українського тіловиховання Степан Гайдучок упродовж 1920–1930-х рр., у вільний від роботи у Філії Академічної гімназії час, мандрував різними куточками Галичини. Особливий інтерес він виявляв до Карпат. Кожного року проводив чимало мандрівок горами при чому в різні пори року. Особливо багато його подорожей припадало на літо.

У листопаді 1929 р. на сторінках львівського часопису української організації «Пласт» – «Молоде Життя», Степан Гайдучок під псевдонімом «Blue boy» опублікував статтю «Може Вам придасться знати». У ній він поділився своїм досвідом, здобутим під час війни та багатьох піших мандрівок. Публікація призначалася перш за все для пластової молоді. Ще тоді, в далекому 1929 р., Степан Гайдучок розумів яким недосконалим був туристичний інвентар. Особливої критики він піддав тодішній «тип наплечника», який був далекий від досконалості та завдавав чимало клопотів мандрівникам.

Степан Гайдучок з донькою Богданою під час мандрівки. 1930-ті роки. З приватного архіву родини Білинських.
Степан Гайдучок з донькою Богданою під час мандрівки. 1930-ті роки. З приватного архіву родини Білинських.

Пропоную усім охочим ознайомитися із статтею Степана Гайдучка, яка не втратила актуальності й сьогодні. Публікую із збереженням мови та правопису оригіналу.

Степан Гайдучок

Може Вам придасться знати

Читаю в одному з моїх воєнних листів: Хоч лежимо в шатрах на висоті 1900 м., то все таки март мені не доскулює. Казав я чурі заварити в їдунці кипятку, поставив в шатрі, позащіпав тай сидиться як на печі.

Публікація Степана Гайдучка «Може Вам придасться знати» у часописі «Молоде Життя». Львів, 1929, 25 листопада, число 10.
Публікація Степана Гайдучка «Може Вам придасться знати» у часописі «Молоде Життя». Львів, 1929, 25 листопада, число 10.

А цього року на мандрівці навчився я ось чого: – Треба було нести воду в їдунках яких 20 мінут до нашого постою. За порадою одного з товаришів мандрівки, що приглянувсь життю чужинців, накриваю їдунку папоротними листками, так, що прилягають до поверхні води немов сітка. Ні краплинки води я не стратив, хоч їдунка гойдалася в руці й треба було йти під верх по доволі камінистій стежці.

Підпис Степана Гайдучка під світлиною: «Черемош на перехреснім коло Жабя». Літо 1930 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Підпис Степана Гайдучка під світлиною: «Черемош на перехреснім коло Жабя». Літо 1930 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).

Малими хлопцями мали ми ось яку забаву. Видовбували в землі ямку, клались ниць до неї і стогнали. Земля скріпляла стогін до несамовитости. Селяне казали, що щось несамовите стогне, а тяжко було зорієнтуватися звідки це походить. – Щось подібного стрінув я в описі війни, де автор подає, що годі було знайти раненого, як він лежав долілиць (звернений лицем до землі) і стогнав. Чи не можнаб цього способу ужити до сиґналізації.

Підпис Степана Гайдучка під світлиною: «Стайки». Літо 1930 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Підпис Степана Гайдучка під світлиною: «Стайки». Літо 1930 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).

Сучасний тип наплечника дошкулює кождому мандрівникові а то тим, що як приходиться за чимсь пошукати, то або треба цілий його склад перекидувати і в ньому повстає непорядок, тай пакуй його на ново, або треба перепаковувати поодинокі річи і назад вкладати. В Форальберґу від кількох літ шиють наплечник дещо інакше. Є то вперід обширний мішок, який складають з гори в низ в великі збирки і їх зшивають. Ці збирки є лишень від сторони дверньої. Так повстає одна велика кишеня, що прилягає до плечий і ряд менчих за нею. До великої вкладають коц і біля, до менчих (є їх 6–8) вкладають по громадкам другі річи. Легко все знайти тай нема мороки що буде нас все щось гризти в плечі, як що недокладно спакуємо наплічник.

Джерело: Blue boy [Гайдучок С.]. Може Вам придасться знати // Молоде Життя. Часопис українського Пласту. – Львів, 1929. – 25 падолиста. – Чис. 10. – С. 13.

Степан Гайдучок (13.03.1890 р., село Підтемне Пустомитівського р-ну Львівської обл. – 16.03.1976 р., місто Львів) – професор тіловиховання, журналіст, громадський та культурно-просвітній діяч, вояк Галицької армії; активний діяч, практик і теоретик гімнастично-спортивного руху, один з організаторів і активних діячів руханкових і спортивних товариств («Український спортовий кружок» в Академічній гімназії у Львові, «Сокіл-Батько», «Україна», «Пласт», «Карпатський лещетарський клуб», «Український спортовий союз», «Український студентський спортовий клуб», СК «Сагайдачний» у Філії Академічної гімназії у Львові та ін.), збирач документів і укладач фотоархіву українського гімнастично-спортивного руху, учень і послідовник професора Івана Боберського.

Андрій СОВА
історик

Джерела і література:

  1. Галичина – український здвиг за матеріалами архіву Степана Гайдучка: [Альбом] / Авт. ідеї Л. Крип’якевич; упоряд. Ю. Николишин, І. Мельник; літ. редактор І. Лемко. – Львів: Апріорі, 2014. – 268 с.
  2. Сова А. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / Андрій Сова, Ярослав Тимчак; за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
  3. Сова А. Степан Гайдучок – творець та літописець історії українського гімнастично-спортового руху. URL: http://photo-lviv.in.ua/stepan-hajduchok-tvorets-ta-litopysets-istoriji-ukrajinskoho-himnastychno-sportovoho-ruhu/ (дата звернення:03.2018).
  4. Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512 с.
  5. Сова А. Де можна відпочити після карантину в Карпатах, або опис Степаном Гайдучком мандрівки Чорногорою. URL: https://photo-lviv.in.ua/de-mozhna-vidpochyty-pislia-karantynu-v-karpatakh-abo-opys-stepanom-hayduchkom-mandrivky-chornohoroiu/ (дата звернення: 29.05.2020).

Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків, Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.com; sovaandrij1980@gmail.com

1...356357358...708сторінка 357 з 708

Популярні статті:

Українська кутя

Рецепти 12 страв на Святий вечір

Святий вечір одне з найурочистіших християнських свят, яке відзначається ввечері напередодні Різдва Христового. Дата святкування різними церквами залежить від дати святкування Різдва. Західні й...
Кава

Еліксир молодості у горнятку: як кава та какао сповільнюють старіння на...

Достеменно не відомо, чому саме вепр став символом цього будинку. Фото із Вікіпедії

Вепр на фасаді: Таємниця єдиного «кабанячого» будинку у Львові

«Неостання коляда» у Львові: Гарнізонний храм об’єднає львів’ян у спільній молитві та пам'яті за полеглими Героями

«Неостання коляда» у Львові: Гарнізонний храм об’єднає львів’ян у спільній молитві...

Топ-10 найвідоміших храмів Львова

Топ-10 найвідоміших храмів Львова

Найпопулярніші статті:

Вже бачили наші відео?