Спорудження у 1897–1900 роках у Львові нового міського театру стало неабиякою подією. Його силует, що став згодом одним із символів міста, привертав постійну увагу мешканців. їх зацікавленість перебігом будівництва прокинулася ще від перипетій конкурсу на проект театру та в ході дискусій навколо вибору місця під забудову.
Оперний театр у Львові. “Tygodnik illustrowany” № 26, 1899 р.
Підігрівала інтерес до подій і місцева преса, публікуючи сенсаційні повідомлення про затоплення водою ніжних ярусів будівлі та спростування подібних пліток. Однак такі випадки, до честі тогочасних журналістів, належали швидше до винятків. Загалом преса об’єктивно висвітлювала хід будівництва, одночасно заспокоюючи не схильних до розтринькування грошей львів’ян, що видатки на новий театр (а вони майже удвічі перевищили первісний кошторис), дуже низькі порівняно з кінцевим ефектом. Підкреслювалося, що при спорудженні театру “ощадність та інші міркування зійшли на другий план і до нового будинку почали спроваджувати усе найновіше обладнання, де би воно не з’явилося” (Kurjer Lwowski від 07.09.1900), завдяки чому він буде дорівнювати за поважністю театрам у інших містах.
Будівництво Оперного театру на стадії зведення стін. Фото 1898 р.
І дійсно, театр облаштовувався найновішим у ті часи обладнанням. Так, електричне освітлення було змонтоване фірмою Siemens & Halske: вперше у Львові застосовано систему вентиляції, яку встановила фірма Johannes Haas із Відня у спілці з львів’янином Владиславом Нємекшею (1862–1905) тощо.
Нємекша був надзвичайно успішним підприємцем. Здобувши технічну освіту у Львові та Відні, по кількарічній практиці на різних підприємствах, він у 1893 році заснував власну інсталяційну фірму і майже відразу отримав престижне замовлення на спорудження павільйону машин на Загальній крайовій виставці 1894 року та інсталяцію там експонатів. Ця праця була відзначена золотою медаллю виставкового комітету. Нагорода відкрила В. Нємекші шлях до успіху: він поширив свою діяльність на усю Галичину і навіть відкрив філіал у Кракові. Не дивно, що саме його фірма дістала замовлення на виконання інсталяцій у новому театрі (окрім вентиляції, це підприємство прокладало тут центральне опалення і водопровід).
Вулиця Карла Людвіга (нині проспект Свободи), 1910 (прибл.)
Свіже повітря до приміщень надходило з розташованого неподалік театру (з боку старого театру Скарбка – нинішнього театру ім М. Заньковецької) кіоску, збудованого у формі ротонди, і підземним каналом потрапляло до будівлі театру, де його охолоджували й очищали. Очищене повітря скеровували у глядацький зал через систему спеціальних отворів у підлозі. Температура у театрі контролювалася за допомогою термометрів, встановлених у різних місцях.
Зиґмунт Ґорґолевський. “Tygodnik illustrowany” № 26, 1899 р.
Спожите повітря усувалося через ряд вентиляційних отворів, розташованих під краями та у чотирьох кутах стелі і прикритих оздобленими ґратами. Ці ґрати, як і більшість декоративних елементів залу, виконано за власноручними шкіцами автора проекту театру Зиґмунта Ґорґолевського (1845–1903). Потім повітря виводилося назовні через 4 вентиляційні шахти, котрі, згідно з духом епохи, були замасковані під декоративні ліхтарики на рогах куполу театру. Варто відзначити, що подібним способом були замасковані і комини: вони виглядають як масивні обеліски по краях тильного фасаду будівлі.
Офіційне відкриття театру відбулося 4 жовтня 1900 року о 11.00. Через три роки помер його автор, 3. Ґорґолевський, а у 1905 – В. Нємекша.
Вигляд на Львівський оперний театр, 2015 рік, автор Володимир Прокопів.
Творіння Ґорґолевського донині милує око львів’ян і гостей міста. Створена Нємекшою вентиляція безвідмовно працювала тривалий час. Однак цього не можна сказати про кіоск над повітряним забірником. Збудований із нетривких матеріалів, він швидко прийшов у аварійний стан, і в 1920-х роках його замінили на бетонний оголовок. Збудований за проектом архітектора Тадеуша Пісєвича, він своїми простими функціональними формами повністю відповідав смакам нової епохи.
Під час реконструкції Оперного театру на початку 1980-х років вентиляційну шахту було перенесено на подвір’я театру ім. М. Заньковецької, оскільки стара опинилася у загазованій зоні.
Павло ҐРАНКІН (Львів) Ян ШУЛІНСЬКИЙ (Варшава)
Джерело: П. Ґранкін. Статті (1996–2007). – Львів: Центр Європи, 2010. – 312 с.
У суботу, 7 грудня 2019 року, о 16:00 в кав’ярні-галереї “Штука” (вул. Котлярська 8) відбудеться відкриття виставки художниці-графіка, ілюстраторки, дизайнерки, літераторки Вікторії Ковальчук “По-різному про одне”.
“В «Штуці» я раніше не виставлялася, але мені це дуже цікаво, бо ми знаходимося в тій частині Львова , яка не дуже витоптана туристами і має надзвичайну ауру. Коли я сюди потрапляю вона мені нагадує ту ж ауру, що на Ужгородській біля Високого Замку. Відчуття присутності минулого. І мені було дуже цікаво в атмосфері львівської австро-угорської тематики повісити свої роботи. І подивитися чи буде відчуження цією атмосферою моїх робіт, чи їх навпаки сприймуть.
Вікторія Ковальчук
Спочатку я хотіла назвати виставку якось з гумором і запропонувала назву «Все на купу», але Євгену Булавіну здалося, що це звучить дуже брутально і тоді я вирішила дати більш серйозну назву. Так виникло «По-різному про одне», але це «одне» визначає кожна людина для себе сама. Так само як і я в своєму житті визначила це «одне».
Робота Вікторії Ковальчук
А «по-різному», тому що я даю на виставку в галерею-кав’ярню «Штука» десять робіт, які розділила на групи. Три, три, три і одна. Це не триптихи, це цикли, серії, які ще будуть мати продовження і я сподіваюся, що встигну зробити виставку на основі цих серій.
Робота Вікторії Ковальчук
Перша група – це фото натюрморти «В гостях у Шера». Тут я використовувала його репродукції робіт і розкладала свої предмети, робила такий натюрморт. Тут не використовувався фотошоп. Це освітлення, камінчики, скляні кульки і гра світла. Хотіла досягнути проникнення в його парадоксальну художню реальність.
Робота Вікторії Ковальчук
Друга група – це три роботи про те, що мене хвилює. Я по своїй суті художник-символіст і, признаюся, на відміну від моїх колег художників, для мене первісне слово, а не форма, образ. І щоб розкрити це слово, яке виникає в свідомості, а виринає із підсвідомості я тоді користуюся образотворчими методами: пером, кольоровими олівцями. Так народилися ці три символічні роботи: «Хмари несуться», «Груші від моєї бабусі небіжчиці» і «Моя вузенька стежечка». Про кожну з них можна розповісти цілу новелу. Робила я їх довго, кожну по пів року.
Експозиція виставки Вікторії Ковальчук “По-різному про одне”
Також я показую три реалістичні натюрморти в акварельній техніці. Але це теж символи. Коли я приходжу в храм і дивлюся на ікону, а вона завжди символічна, то нібито відкриваються дверцята в інший потойбічний світ. Я дуже люблю природні предмети плоди, трави, рослини, дерева і я подумала чому б мені не спробувати написати ікону груші, айви, сухого листя, яблук. І коли я писала ці натюрморти, виникали тексти на основі того,що я робила, які ніби відкривали сутність того, що я малюю. Тому ці натюрморти супроводжуються текстами.
І одна робота незвична. Вона медитативна. Це серія робіт, яку я назвала «Андеграунд підсвідомості», адже підсвідомість це підвалини людського єства. Цих робіт у мене 23 листи, я їх не виставляла. В даному випадку виставляю тільки одну роботу. І це роздуми над Всесвітом, над тим, що нас оточує.
Експозиція виставки Вікторії Ковальчук “По-різному про одне”
З представлених робіт раніше виставлялася лише одна – «Моя вузенька стежечка». Вона здобула лауреатство на Міжнародному салоні «Осінній салон»”, – розповіла авторка виставки Вікторія Ковальчук.
Оглянути виставку можна в кав’ярні-галереї “Штука” (вул. Котлярська 8) до 31 грудня 2019 р.
Львівський пост-фолк гурт Torban минулої п’ятниці здобув нагороду на конкурсі для виконавців, які надихаються традиційною музикою, “Відкрита сцена” в Любліні (Польща).
Конкурс щорічно відбувається в межах найважливішого для польського фолькового середовища фестивалю “Фолькові Миколайки” .
Львівський пост-фолк гурт Torban
Torban став третім гуртом з України, який за 29-літню історію існування фестивалю здобув нагороду в конкурсі. Журі відзначило трансовий стиль музики гурту та професійні сценічні образи. Torban – колектив, що шанобливо експериментує з традиційною музикою. Гурт названий на честь торбану – “панської бандури”.
Перший виступ гурту відбувся 21 червня 2016 року на Святі музики у Львові. Відтоді музиканти записали перший альбом “ Vesna”, двічі побували з туром у Польщі, Литві, Латвії, заграли кілька десятків концертів в Україні.
У суботу, 7 грудня 2019 року, о 15:00 у Львівській обласній бібліотеці для юнацтва імені Романа Іваничука (площа Ринок, 9) відбудеться презентація першої збірки прозових творів «Нині зозуля кувала» Олени Лотоцької.
Олена Лотоцька народилася 17 червня 1977 року в селі Крупове, що на Ріненщині. З 1999 по 2014 рік жила в Криму, де працювала в Євпаторіському архіві. Після анексії півострова виїхала й оселилася у Львові. Нині служить у Збройних силах України. Випускниця центру літературної освіти ( організація, що здійснює освітні програми у сфері літератури, книжкової та редакторської справи, літературного менеджменту та дотичних сферах суспільного життя, які пов’язані з роботою над текстом.).
Прозова збірка Олени Лотоцької складена із новел та образків, у яких авторка відтворила свій внутрішній світ, заснований на серпанковому тканні, властивому Дубровиччині. Олена зростала в краю лісового багатства, серед людей, які зберігали родинні історії в глибині душі, бо не все могли оповісти, щоб не накликати біди. І ці прості у своїй трагічності сюжети пережили їх, озвавшись голосами із минулого, живою народною мовою дідів та бабів, чоловіків і жінок, дівчат-підлітків і бешкетних дітей.
Перша прозова книжка Олени Лотоцької «Нині зозуля кувала» увібрала її власний досвід і досвід цілого роду, навіть не одного, напевно, адже віття родових дерев розростаються новими пагонами молодої сили. Спонука писати для авторки – це потреба оприлюднити почуте, побачене й пережите так, аби читачі перейнялися аж до прихованих (чи неприхованих) сліз впереміш із усмішками.
Цією публікацією розпочинаємо знайомство читачів Фотографій Старого Львова із працею про архітектуру та мистецтво Львова відомого українського архітектора, графіка та мистецтвознавця Володимира Січинського.
Володимир Січинський
Дану статтю, що охоплює архітектурну історію Львова від княжих та до нових часів, було надруковано у Ювілейному Збірнику “Наш Львів. 1252-1952” (Ню Йорк, 1953. Видавництво “Червона Калина”). У першій частині, яку публікуємо сьогодні, мова йтиме про мистецтво Львова часів княжої доби (оригінальність тексту збережена).
“Наш Львів. Ювілейний збірник 1252-1952”
Архітектура і мистецтво Львова
Місто Львів, – як осередок мистецтва, – тема незвичайно широка і головно різноманітна. В історії розвитку українського пластичного мистецтва, львівські пам’ятки, і зокрема архітектура, відограють поважну ролю, а в деякі періоди, особливо добу ренесансу, займають першорядне місце. Також у повоєнних часах 1920-1945 років, значення Львова, як осередка українського мистецького життя, було особливо важне і відповідальне.
Цікавою особливістю львівського центру, вже з найстарших часів, було постійне спрямування його творчих снаг у бік ужиткового, промислового мистецтва, де спостерігаємо поважні досягнення в таких ділянках, як металеве виробництво,ювелірство, кераміка, гафтярство, сницарство (різьблення по дереву – ред.), а в новіші часи ґраверство, літографія, ужиткова графіка.
Гора князя Лева (Лиса гора). Фото Анатолія Васильківського, 1956 р.
Найстарший український Львів був розташований навколо первісного княжого замку на горі, яка в ХVІІ стол. звалася «Лисою». Цю гору з «Кальварією» в пол.. ХІХ ст. зовсім розкопали для плянтацій нового парку «Високого Замку».
Первісно «На Підгородді» був Ринок і щось коло 10 церков – Миколи, Теодора, Якова, Параскеви, манастир Онуфрія, Івана Христителя, Воскресення, Спаса. Не бракувало на Підгородді і «Браги» с.т. коршми, яка «уславлювала» Львів ще й в ХV столітті…
Всі церкви первісного Львова або пропали без сліду, або наново перебудовані. Виняток становить одинока церква св. Миколи на «Волинській дорозі», згодом Жовківській вулиці. Як виявили досліди автора цих рядків, переведені на місці в роках 1934-1935, долішні частини цієї замкової церкви походять із старокняжих часів, себто церква була побудована перед 1340 роком, а відбудована в 1701 році. Церковна громада св. Миколая стала славною тим, що тут постало в ХV ст. одно з найстарших в Україні братств. В ХVІІ стол. воно мало свою школу й лічницю та своїх представників централі львівських Братств – Ставропігії, з якою, як згадують документи, «во всем одностайне, вірне а неодступне аж до сконченія» боронило «право своєї нації»!
Церква св. Миколая. Рис. Володимира Січинського
Архітектура церкви св. Миколи, що напевно служила придворною церквою князів, в українському мистецтві має рідкий приклад центрального заложення, з гостролучними формами луків (арок), що мають деякі аналогії з балканськими будовами Істрії і Далмації. У своєму первісному просторовому обємі, давала особливу суцільність і ясність формЮ гармонійно повязаних в одну цілість, з великою динамікою легких луків і лінійЮ що стримлять вгору, в просторінь.
На Підгородді, де замешкували городяни, було чимало різних ремісників, зокрема майстрів металевих виробів та ювелірів. І коли в 1340 р. польський король Казимир зруйнував львівський замок і пограбував скарби, то серед цінних річей, напевно були праці львівських майстрів. Після тої чорної дати 1340 року, княжий замок і старе місто ніколи вже не були відновлені, а центр міста перенісся на Новий (сучасний) Ринок зі славною Руською вулицею. Навколо нового Ринку станули нові будови і там скупчилося ціле культурне і мистецьке життя міста.
Руська вулиця та Волоська церква у Львові. ХІХ ст.
Одні з перших будов нового Львова були церкви св. Юра і Вірменська. Перша була розібрана в 1743 р., а її незначні рештки-фундаменти знайдені підчас ремонту сучасної будови в рр. 1932-1933.
Вірменська кафедральна церква, як подає львівський хроніст Зіморович, побудована в 1363 р., подібного заложення і стилю, до церкви св. Юра . Це тринавна будова з трьома апсидами і одною банею посередині – с.т. типова для української архітектури старокняжої доби (Київ, Чернигів, Галич), з деякими рисами гостролучного стилю. Одначе консервація і реставрація цієї памятки були зовсім не відповідні, не зважаючи на всі німецькі і польські консерваторські уряди і знавців старовини. І так починаючи з1905 р. реставратори намагалися конче надати будові «вірменського стилю», придумуючи для того спеціяльні форми й прикраси. Знову ж 1924 р. привезли декоративні різьби з розібраного у Варшаві російського «собору», початку ХХ століття, і ними «прикрашували» Вірменську катедру!.. Що ця памятка належить таки українському мистецтву, доказують найкраще, відкриті В. Янушем 1927 р. фрески-фрагменти «Пантократора», святих Якова і Прохора. Вірменські фрески – це найстарші знані фрески української малярської школи ХІV-ХV стол., що створила великий цикль монументальних розписів на польських землях (Краків, Люблин, Сандомир).
Вірменська катедра у виконанні Веслава Снядецького. Джерело: http://www.klubmil.pl
Ґотичний Львів, з оборонними мурами, вежами, брамами, ратушем і міщанськими будинками, загинув під час великих пожеж міста в роках 1527 і 1571. Фраґменти гостролучного, ґотичного стилю дещо залишилися в нутрі будинків на Ринку, числа 25 і 28 та від знайдених під час реставрацій роках 1934-1935: на Рину ч.ч. 4, 16, і 45, Вірменській вулиці ч.ч. 25, 31 і 45. Деяке поняття про старий Львів, включаючи і замкову чи то «Лису гору», дають на гравюри міста у виданні «Цівітатес орбіс террарум» (Кельни 1617) і в книжці А. Целлярі 1659 р.
Перша у Львові латинська парохія Марії Сніжної була заложена німецькими ремісниками, яких спровадив ще король Казимир. Цим костелом користувалися довший час і поляки, що напливали з Польщі. Також латинську катедру заложили і будували німці. Розпочато будову в останніх роках ХІV ст., але ще в кінці ХV стол. не була вповні закінчена (майстри Ґонзаґе, Рабиш зі Шлеська, Ґром, Блєхер). В ХVІ-ХVІІ стол. катедра була розбудована, з ознаками ренесансового і бароккового стилю. Щойно в поч. ХVІІ ст. поляки розбудували свої власні храми. Крім майстрів німців, були також архітекти родом зі Шлеська, Моравії,Чехії (Бенеш 1474 р.). Відоме також імя українця Ничко, що вмер в 1384 р.
Костел Марії Сніжної. Літографія Свободи, поч. ХІХ ст.
Деякі ґотичні риси зустрічаємо в жидівських синаґоґах, хоч вони й новіших часів кін. ХVІ ст.: «Золота Ройза» і Нахмановича.
Ужиткове мистецтво, що так високо стояло в старокняжу добу, знайшло свій широкий розвито в ХІV-ХV століттях. Якраз Львів у цю добу став найбільшим центром ремісничого виробництва всіх видів ужиткового мистецтва,як вироби з металю, дерева, глини, ткацтво тощо. Особливе значення мали цехові організації, що розвивалися на зразках західньо-европейських та були важливим чинником не тільки мистецької праці, але відограли помітну ролю в житті національно-громадському і політичному.
Дзвін в храмі Святого Юра у Львові. Фото Тетяна Жернова, 2015 рік
Вже з 1384 р. маємо імя львівського ювеліра Ячка Русина, з 1382 р. відливача дзвонів Ніколя, з 1426 р. людвисаря (ливарника – ред.) Валентія, з 1493 р. людвисаря гармат Вассермана.
Цінним зразком львівського мистецтва відливання з металю, є славновісний дзвін св. Юра, зазначеною датою 1341 року. Це найстарший, збережений дзвін на Україні і одинока автентична памятка Львова з доби державної незалежности!
Сьогодні, 5 грудня 2019 року, о 15 год. у Львівському історичному музеї (Кам’яниця Корнякта, пл. Ринок, 6, виставкова зала, III поверх) відбудеться відкриття виставки “У львівському салоні”.
Виставка присвячена аристократичному львівському салону першої
половини ХІХ ст. Салон, як зібрання певного кола людей заради спілкування на теми
мистецтва, літератури чи науки, має італійське походження і сягає епохи
Ренесансу. Але справжнього розквіту салони зазнають у Франції XVIII століття
у добу Просвітництва. Вони сприяли поширенню нових сміливих ідей та
відкривали шлях до визнання і слави письменникам, митцям та вченим.
Із поширенням моди на „французьке“ салони набувають популярності
в різних країнах Європи, стаючи важливими осередками культурного та
товариського життя. У Львові їх започатковують у помешканнях аристократів
та багатих міщан на зламі XVIII—XIX століть.
Головним персонажем виставки „У львівському салоні“ є княгиня Гелена
Понінська — колишня господиня Королівської кам’яниці. Салони княгині,
котрі відбувалися у її львівській резиденції на Ринку, були відомі далеко за
межами нашого міста.
Княгиня Гелена Понінська на виставці „перебуває у товаристві“ гостей
своїх салонів, відомих аристократок тієї епохи, представників мистецького
середовища Львова. В інформаційному матеріалі виставки використано цитати
з опублікованих спогадів та листування учасників та очевидців тих подій. На
виставці презентовано ориґінальні пам’ятки переважно першої половини XIX
століття, а саме: твори живопису та графіки, скульптуру, меблі, жіночі
аксесуари, порцеляну, зброю.
Виставка „У львівському салоні“ започатковує серію виставкових
проєктів, присвячених господарям Кам’яниці Корнякта.
Авторська група: Мирослав Побережний, Уляна Живиляк, Мар’яна Мидлак,
Світлана Олексенко, Юрій Рябий, Ольга Аржанова, Христина Маліновська
Після нещодавнього повернення у медіапростір країни із синглом «Ти танцюєш одна» Tabakov представляє другий сингл зі свого майбутнього альбому, реліз якого запланований на весну 2020 року. «Моя на все життя», – таку назву має нова пісня співака, яка уже зараз починає звучати на хвилях українських радіостанцій.
«Хочу кохати тебе в Парижі, / Пісні співати в Римі, / І щоб де б я не був – / Ти завжди зі мною на одній світлині», – це практично лейтмотив наших з дружиною стосунків, – зізнається невиправний романтик української сцени, переможець телепроектів «Шанс» та «Голос країни» Tabakov. – Саме у Франції 10 років тому я зробив своїй дружині Ользі пропозицію руки і серця. І ось у нас попереду так зване Трояндове весілля».
Tabakov
У «Моя на все життя» співак розкриває таємницю стосунків, які не згасають, а з кожним днем горять усе більшою любов’ю та пристрастю. Ще до офіційної прем’єри під цю пісню станцювала не одна пара молодят. Після чого друзі-музиканти в один голос почали пророкувати треку долю «весільного хіта» (до речі, ще одного у творчості Tabakov: під його пісню «Тільки ти моя» уже понад десять років українці закохуються і одружуються).
Разом із радіопрем’єрою синглу «Моя на все життя» Tabakov презентує на своєму YouTube-каналі і офіційне Lyric Video до пісні.
Вже сьогодні, 5 грудня 2019 року, о 17:00 у ProartGallery(вул. Героїв УПА, 77)відбудеться відкриття виставки живопису «Serotonin. Щастя багато не буває» Наталії Поліщук та аукціон робіт художниці на підтримку Павлика Могили.
«Чи знаєте ви, що таємниця щастя і досі остаточно не розкрита? У пошуках відповіді науковці ретельно покопирсалися в нейронній архітектурі емоцій та припускають, що за цей феномен відповідає ціла група ділянок мозку, які активуються під час переживання людиною щасливих моментів та емоцій, взаємодія яких називається «підписом щастя». Саме внаслідок їх активності виникає це почуття…», – розповідає Наталія.
Наталія Поліщук. Океан
Крізь призму сучасного сприйняття світу, художниця творить власну філософську концепцію, а її внутрішня гармонія породжує яскраво-емоційний макро-світ, потрапивши в який, відчуваєш ейфорію кольору в нестримному польоті фантазій та думок.
Художниця довго шукала відповіді на безліч запитань, паралельно обираючи спосіб, який би передав ці почуття на полотні. Її щастя складається з багатьох частинок-пазлів і саме цей проект дозволить вам наповнити кров її сератоніном.
Наталія Поліщук. Почуття
Наталія Поліщук – яскрава представниця когорти відомих українських митців, член Національної спілки художників України; учасниця 20 художніх пленерів та понад сотню виставок та арт-проектів в Україні, Польщі, Словаччині, Угорщині, Хорватії, Італії , Словенії, Австрії, Німеччині, Франції, Іспанії, Канаді, США та ін; призерка численних премій та нагород; учасниця благочинних проектів та аукціонів на підтримку воїнів АТО, сиріт та важко-хворих діток.
14 листопада минуло двадцять вісім років відтоді, як під час розкопок у підземній крипті собору Св. Юра у Львові у 1991 році, ми втрьох, по обіді, розкопали рештки людського скелету, який знаходився у дерев’яній скриньці і який в науці відомий під назвою “останки князя Осьмомисла”
Ми, це – Роман Сулик, історик церковного будівництва, Юрій Лукомський, дослідник білокам’яних церков княжого Галича, і я. Серед кісток, які ми тоді знайшли, лежала скляна капсула із запискою.
Остання була написана на бланку Музею НТШ довоєнного періоду, датована 31 серпня 1939 роком, мала розлогий текст і підписана Ярославом Пастернаком.
План Святоюрської крипти
В Записці мовилося, що це саме ті людські кістки, які він знайшов у 1937 році у кам’яному саркофазі під підлогою Свято-Успенського собору княжого Галича.
І, як це прийнято в науці, ми не мусіли вірити лише “на слово” навіть такому авторитетному знавцеві археології, яким був Ярослав Пастернак, а тому зіставили знайдені ним тоді в Галичі кістки з їх фотографіями, які цей вчений опублікував у своїй книзі “Старий Галич” (Краків, 1944).
При зіставленні цих світлин з тими кістками, які знаходилися у викопаній нами скриньці, виявилося, що вони – ідентичні. Причому, навіть, у деталях: як от, черепні шви, очні орбіти, форма і прикус зубів, місця зламів на кістках та ін.).
Ці наші припущення підтвердив також Зенон Погорецький – професор антропології Саскатунського університету з Канади, якому ми, на пару днів, передали ті кістки на вивчення (він же, зробив тоді першу графічну й пластичну реконструкції за знайденим черепом).
Отже, усі сумніви відпали: перед нами знаходилися тлінні останки людини, яку Ярослав Пастернак і, майже всі дослідники донині, ідентифікують з особою князя Ярослава Осьмомисла.
Ярослав Пастернак
…Пізно ввечері, того ж 14 листопада, Радіо Ватикан, з посиланням на прес-бюро УГКЦ (яке тоді розміщувалося на одному з поверхів у, поруч розташованому, готелі “Турист”) передало коротку інформацію про цю сенсаційну знахідку під час наших розкопок.
До цього моменту панувала думка, що кістки князя, віднайдені ще перед війною Я.Пастернаком, безповоротно втрачені в горнилі тих лихоліть. Нашої заслуги у їх віднайденні не було ніякої, оскільки ніхто з нас за тими “княжими останками” не шукав; просто, як кажуть, вони потрапили нам “під руки”.
Відтоді минуло майже три десятиліття. Що змінилося з тих пір? А змінилося ось що: з’явилися нові, цілком достовірні факти, які змушують спростувати висловлене Ярославом Пастернаком припущення про приналежність знайдених ним (а, згодом, перепохованих у святоюрській крипті) кісток, постаті князя Осьмомисла.
По-перше, основним аргументом для першовідкривача “останків Ярослава Осьмомисла” було те, що вони знаходилися у кам’яному саркофазі, а це, ніби то, однозначно вказувало на “княже” походження похованої у ньому, особи.
Однак, станом на сьогоднішній день, самих лише саркофагів та їх частин – майже аналогічних до “осьмомислового” саркофагу, на теренах княжого Галича знайдено більше півтора десятка! (див. прим.1 нижче цього тексту).
Вміст “скриньки Ярослава Пастернака”. Світлина 1991 року
По-друге, сумнівним, як для поховання вінценосної особи, видається захоронення князя Ярослава Осьмомисла під підлогою в притворі (навіть, не в самій церкві).
А, як знаємо, у кафедральних соборах Київської Русі і Галицько-Волинського князівства не відомо жодного випадку захоронення князя під підлогою собору, а, майже завжди – у бічних каплицях на видноті й у пишно оздоблених кам’яних саркофагах з надзвичайно тонкою й мистецько вишуканою різьбою (див. примітка 2 нижче цього тексту).
По-третє, під час відкриття кам’яного саркофагу у княжому Галичі, Ярослав Пастернак не знайшов при кістяку жодних предметів чи навіть ознак, які б могли вказувати на існування при небіжчикові якихось речей.
Виникає питання: якщо, за словами Ярослава Пастернака, це поховання є унікальне, то чому ним не було зроблено бодай зарисовки взаємного розміщення кісток у цьому саркофазі?
Повністю відсутні також фотографії, які б задокументували непорушене розташування тих кісток в момент їх виявлення. Адже, першовідкривача на розкопі супроводжували першокласні фотомитці (наприклад, Юліан Дорош).
І опубліковано кілька десятків різноманітних світлин з розкопу того 1937 року, навіть загальні фото саркофагу є, а от щодо того, що в ньому знаходилося – жодної світлини, ні рисунку, ні опису, ні навіть згадки!
Як це пояснити? Разом з тим, знаємо, з якою скрупульозністю підходив Ярослав Пастернак до фіксації подібних речей (а у даному випадку йдеться ж бо про найунікальніше відкриття всього його життя!) (див. прим. 3 нижче тексту).
Реконструкція зовнішності умовного “князя Ярослава Осмомисла” (професор Зенон Погорецький, травень 1992 року)
Вищенаведене – лише моя особиста позиція з проблеми правомірності ідентифікувати, знайдені нами у 1991 році у святоюрській крипті, тлінні останки з постаттю князя Ярослава Осьмомисла.
Яка думка, з цього приводу, моїх колег і співучасників того давнього відкриття – Романа Сулика і Юрія Лукомського, я не знаю. Вони свою позицію з цього приводу (окрім наших перших спільних статей), наскільки я знаю, не оприлюднювали. Можливо, залишаються при попередній своїй думці.
Звичайно, сьогодні мені шкода відмовлятися від усього того багатолітнього щирого захоплення пастернаковою концепцією “останків князя Осьмомисла”, отим ореолом відкривача кісткових решток одного з наймогутніших володарів Європи ХІІ століття. Однак, факти і їх незаангажований аналіз, змушують зайняти іншу позицію.
Примітка 1. Причому кам’яні саркофаги, зроблені з монолітної брили місцевого вапняку, у княжому Галичі почали знаходити ще з кінця ХІХ ст.
У 1985 р. Юрій Лукомський в урочищі “На Царинці” в Крилосі відкрив фундаменти невідомого з літописів мурованого храму ХІІ ст., в якому виявив три кам’яних монолітних саркофаги, два з яких були в самому центрі храму, а третій, який власне й містив поховання чоловіка й жінки, – у південному приділі.
Останній саркофаг, довжиною близько 2,15 м та вбудований у фундамент храму, був заготовлений, як припускає його першовідкривач, ще за життя похованих у ньому осіб. Останні могли бути засновниками або ж ктиторами цього храму.
Згадані перші два саркофаги із церкви “На Царинці” також, мабуть, призначалися для чоловіка і жінки. Цікаво, що поруч зі згаданим третім саркофагом із церкви “На Царинці” Юрій Лукомський розчистив також четвертий, але – розбитий кам’яний монолітний саркофаг, який на зовнішній поверхні стінок був прикрашений геометричним рельєфом.
Окрім цих чотирьох кам’яних монолітних саркофаги, які походять лише з однієї і далеко не найбільшої церкви на теренах давнього Галича, відомі й інші знахідки майже цілком аналогічних саркофагів.
Вперше на один з них при північній стіні церкви Спаса натрапив Ізидор Шараневич разом із священиком Левом Лаврецьким. Такі ж саркофаги, в тих самих приблизно розмірах і техніці викуття, були обстежені Ізидором Шараневичем в урочищі “Цвинтариська” та при Свято-Миколаївській церкві у Вікторові.
На цілу низку фрагментів розбитих кам’яних монолітних саркофагів натрапляв Ю.Лукомський й у 1990 р. проводячи дослідження на полі “Церквиська” в тому ж Крилосі.
Отже, саркофаги, аналогічні до знайденого Я. Пастернаком 1937 р. у Свято-Успенському соборі княжого Галича, становили звичайний виріб місцевих ремісничих майстерень і часто використовувались у літописному Галичі для захоронення духовних осіб, засновників або ктиторів церков навіть у другорядних (за статусом) храмах.
Значне число таких саркофагів, зокрема, зростаюча їх кількість в останні роки, власне й дає підстави переглянути ту виняткову роль, яку свого часу надав Ярослав Пастернак виявленому ним саркофагу. Цим ми хочемо підкреслити, що сама наявність саркофагу, принаймні, у галицько-руських храмах княжої доби, ще зовсім не означає привілейований (при земному житті) статус похованої в ньому особи.
Примітка 2. Те, що в кам’яному саркофазі із Свято-Успенського собору княжого Галича був захоронений не князь, а якась інша, можливо, духовна особа, свідчить надто скромний вигляд самого саркофагу, який ніби спеціально витриманий у християнсько-аскетичних традиціях.
Таке останнє місце спочинку більше б пасувало духовному достойникові (в одній з праць висловлено припущення про захоронення в ньому сучасника князя Осьмомисла – єпископа Козьми).
Розміщення поховання під підлогою, над якою, у буквальному розумінні, щодня приходило багато парафіян, означало, згідно з релігійними канонами, зречення самого себе і своєрідне “розпинання” тіла після смерті.
Такий спосіб поховання і вибране для цього місце більше відповідало б поводженню з останками духовної особи монашого чину.
Хоча, з візантійських джерел знаємо, що саме з ХІІ ст. вінценосні особи ромеїв відмовлялися від поховань у пишно оздоблених саркофагах, а надавали перевагу захороненням у скромних нішах-аркасоліях, розташованих у бічних стінах всередині соборів, які майже нічим не відрізнялися від захоронень звичайних осіб.
Цими актами візантійський імператорський двір повертався до чистоти і простоти первісного християнства. Отож, не виключено, що й представники галицького двору в т. ч. й вінценосні Рюриковичі, також могли перейняти схожі традиції поводження з померлим тілом.
Примітка 3. Зрештою, на розкопі в Крилосі тоді все фотографував і навіть, час до часу, фільмував процес досліджень визначний західноукраїнських кінооператор і сценарист Юліан Дорош.
Працював в той час з Я. Пастернаком в Крилосі і Соломон Чортковер – знаний на той час антрополог, який перед тим одержав широке визнання в світі своїми працями з антропології семітів в Іспанії.
Тобто, кожний з цих трьох фахівців – Я. Пастернак, Ю. Дорош, С. Чортковер у своїх галузях були одними з найкращих і раптом – майже цілковита відсутність польової документації по кістяку із саркофагу!
Крім того, згідно із заключеннями сучасних антропологів (наприклад, того ж проф. Зенона Погорецького із Саскатунського університету з Канади) серед кісток із саркофагу чітко виділяються останки щонайменше двох дорослих осіб…
Слід також зауважити, що на відстані 25 см на схід від згаданого саркофага у притворі того ж Свято-Успенського собору в теперішньому Крилосі Я. Пастернаком було розчищено, як відомо, ще одне поховання – жіноче, покладене в дерев’яну труну, яка була опущена на глибину 0,6 м під підлогу притвору.
І знову – ні плану, ні зарисовок, ні фотографій цього жіночого поховання в момент виявлення чи розчистки Я. Пастернак не залишив (або ж, якщо бути більш обачними у припущеннях, то слід висловитися з цього приводу приблизно так – “…цієї польової документації досі не віднайдено…”).
Маємо лише фотографії кісток обох черепів й решток скелетів, зроблених вже, здогадно, в лабораторії або ще там, в полі.
Микола БАНДРІВСЬКИЙ
археолог, доктор історичних наук
Наступної п’ятниці, 6 грудня 2019 року, о 16.00 в читальному залі Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка відбудеться Вечір Галицького кіно.
«До добра і краси» — перший західноукраїнський повнометражний фільм, що вийшов 19 листопада 1938 року за сценарієм Романа Купчинського і Василя Софроніва (Левицького), режисер Юліан Дорош. Із нагоди 81-ї річниці цієї події Наукова бібліотека ЛНУ ім. Івана Франка та Львівський Фотомузей запрошують на ВЕЧІР ГАЛИЦЬКОГО КІНО.
Останній кадр із фільму «До добра і краси»
У програмі вечора низка лекцій:
Лекція «До добра і краси» – перший художній фільм Галичини (доповідач –Роман Метельський). Розповідь супроводжуватиметься слайдами і документами.
“Техніка аматорського кіно від 1930-их років і до кінця ХХ століття” (доповідач – Ігор Ткачик). Упродовж лекції можна буде роздивитись та потримати у руках старовинну кінотехніку.
«Кіноспадщина Юліана Дороша: відоме та невідоме» (доповідач – Патрон Ірина, аспірант Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого, викладач кафедри театрознавства та акторської майстерності факультету культури і мистецтв Львівського національного університету імені Івана Франка.
Картина весілля з фільму «До добра і краси»
Організатори події, обіцяють для всіх, хто прийде, справжню сенсацію, багато нового і хороший настрій бонусом. До слова, потрапити на вечір можна абсолютно безкоштовно.
Цими днями у ТРК Victoria Gardens всі охочі мають можливість оглянути інтерактивну виставку Future LIVE! Це Міжнародний VR-проект створений для усієї родини.
Представлені інтерактивні арт-інсталяції, арт-об’єкти, віртуальна та доповнена реальність. Виставку можна відвідати до 23 січня, щодня з 10.00 до 22.00.
Експозиція інтерактивної виставки Future LIVE
«Ви потрапите в дивовижний світ, населений неземними істотами, чарівними квітами та інопланетними рослинами, з якими із задоволенням будуть взаємодіяти як діти, так і дорослі. Виставка Future LIVE! реалізована у форматі Edutainment – це і розвага, і навчання одночасно», – розповідають організатори.
Експозиція інтерактивної виставки Future LIVE
Також у цьому просторі можна святкувати день народження чи інші свята. Організатори кажуть, для таких гостей розроблятимуть спеціальну інтерактивну програму свята.
Сьогодні, 3 грудня, у віці 89 років не сталоМирона Кипріяна, головного художника театру ім. М. Заньковецької, народного художника України, лауреата Національної премії України ім. Т. Шевченка, лауреата премії імені В. Клеха (США), – з великим сумом повідомляє адміністрація театру.
За весь період своєї праці в театрі Мирон Кипріян оформив понад 350 вистав, серед яких 200 – на сцені театру ім. М. Заньковецької. До Заньківчанської родини долучився ще далекого 1957 р., як художник-постановник Театру ім. М. Заньковецької, а з 1963 р. – обіймав посаду головного художника театру.
Національну премію України ім. Т. Шевченка художник отримав 1978 року разом з М. Зарудним, С. Данченком, Н. Доценко, В. Максименком, Ф. Стригуном за виставу «Тил» Миколи Зарудного у Львівському українському драматичному театрі ім. М. Заньковецької.
За плечима у Мирона Володимировича співпраця із знаковими постатями українського театру ХХ ст.: режисерами А. Ротенштейном, Б. Тягном, О. Ріпком, С. Данченком, Ф. Стригуном. Його роботи стали не лише етапними у відкритті нової театральної стилістики, а й спрогнозували хід історичної та наукової думки.
«Коли я працюю над виставою, то не дивлюся фотографій з попередніх інсценізацій і не читаю рецензій. Я читаю п’єсу. Процес мого мислення спрямований на пошук візуального, образного вирішення тієї ідеї, яку я повинен перенести на сцену, але вже у пластичній формі. Сценографія – це режисура в пластиці», – Мирон Кипріян.
Висловлюємо співчуття всім, хто був особисто знайомий з митцем. Деталі та дату чину поховання повідомимо додатково.
Початок ХХ століття асоціюється у нас або з великим світовим конфліктом, або ж із серією дрібніших протистоянь на наших територіях, в результаті яких, хоч і досить хаотично та дезорганізовано, але українці намагалися вибороти незалежну державу. Не дивлячись не це, перші десятиліття ХХ століття, як і будь-який інший час на календарі Історії – це також життя звичайних людей, буденні/і не завжди побутові реалії, святкування, відпочинок тощо. З нагоди свят, що наближаються, задля творення відповідної атмосфери, звернемось до спогадів про незвичайне повсякдення дочки одного зі знаних політичних лідерів. Мова про Єлизавету Скоропадську. У львівському видані “Нова Зоря” було опубліковано захоплюючі спогади останньої про мандрівку до Лапландії. Маємо нагоду ознайомитись, що мандрівницю вразило найбільше.
Єлизавета Скоропадська з батьком. Фото з https://tyzhden.ua/history/131787
Єлизавета Скоропадська – політична діячка і скульпторка. Більшість життя вона провела за межами України, але для українців її персона є знаковою у різних контекстах. По-перше, це людина, яка була залучена до творення політичних реалій на наших теренах. По-друге, вона є авторкою спогадів про останні дні життя свого батька – гетьмана Павла Скоропадського. Зрештою, перебуваючи у Німеччині, Єлизавета Павлівна була членом Комітету допомоги голодуючим в Україні.
“Нова Зоря”. Фото Є. Гулюка
Не менш цікавим за публічне, було й приватне життя Єлизавети Скоропадської. Особливо, якщо мова про краї й території, які їй довелося побачити. Зокрема, у серпні-вересні 1938 року вона відвідала Лапландію. Свої враження зафіксувала, що й потрапило на шпальти “Нової Зорі” на початку 1939 року. Їхала туди на запрошення знайомої. Остання, як і Єлизавета, проживала на той момент у Німеччині, але родом була з тих країв. Жінки планували провідати брата знайомої – той працював лікарем у одній із найбільш північних точок Лапландії, а Єлизавета Скоропадська навіть отримала завдання професійного характеру: виліпити погруддя брата своєї подруги.
Єлизавета з сестрами. Фото з http://lib-kudr.blogspot.com/2015/10/blog-post_15.html
На вивчення екзотичного регіону у мандрівниць було біля двох тижнів, упродовж яких їх приймали у милій фінській родині. Маршрут розпочинався з Берліна – потягом приїхали у Зассніц. Там сіли на пароплав до Треллеборгу. По тому потягом через усю Швецію і на північ до Торніо, що вже у Фінляндії. А далі – Рованіемі, де залізниця закінчувалась. До муніципалітету Кіттиля, місця призначення, залишалося ще 160 кілометрів, які подолали на омнібусі.
Омнібус та кінний трамвай на сучасній вулиці Чернівецькій, фото 1900 рік.
Чим далі на Північ, тим менше уваги звертали на годинники і час. Характерно, що на окремих зупинках потяг навіть орієнтувався не на встановлений час, а на потреби людей – чекав, коли всі закінчать свої справи. Інколи зуринявся спеціально для того, аби люди випили кави. Тоді майже всі виходили з вагонів і сідали за столики. Допоки пасажири не поверталися, потяг не рушав. Це було дуже мило. Водночас, внаслідок даної практики мандрівниці дуже відстали від плану, пропустили омнібус. Наступний був аж вранці. Довелося напроситись на ночівлю у приватне помешкання – усі готельні номери були зайняті.
Краєвиди Лапландії. Фото з https://poputno.info/places/laplandiya-prigodi-na-krayu-yevropi/
У часі руху Єлизавета Скоропадська отримала перші враження про Лапландію – простір між Швецією, Норвегією, Росією і Льодовитим океаном. Відтак у спогадах писала про клімат у регіоні, вплив на останнє течії Гольфстрім, великі морози взимку – до 40°, а також про літню спеку – до 35°. Між іншим, також про коротке літо і зиму, яка може бути понад 7 місяців. Про грудень і січень, коли сонце практично не показується і так темно, що треба постійно мати при собі світло. Або ж червень і липень, коли в околицях Кіттиля практично не сідає сонце. Місцеві кажуть, що в цей час усе стає неприродним, а людям не хочеться спати.
Краєвиди Лапландії. Фото з https://ua.korrespondent.net
Щодо населення у регіоні, то його мало, поселення розкидані. Присутні – це переважно фіни. Лапландців приблизно 2 тисячі – це на майже 20 тисяч фінів. Фінська Лапландія ділиться на райони, міст як таких немає. Кожен район має свою церкву, школу і лікарню. Розкидані поселення концентруються у долинах рік і озер. Останніх не надто багато, але вони дуже красиві. Єлизавету Скоропадську зачарувала вода, яка була особливого синього кольору. Доповнюють описану картину гори, сосни, ялинки і берези.
Рованіемі Єлизавета Павлівна назвала майбутнім цього регіону. Там вона побачила виробництво, яке забезпечує продовольством усю Лапландію. Також декілька великих і сучасних будинків, навіть модерний готель. Серед дерев’яних будинків він видається недоречним і викликає подив, але весною і восени у це місце приїжджають туристи – фіни, шведи, англійці, голландці. Вони полюють, рибалять, гуляють. На такі моменти і потрібен готель. Допомогти приїжджим відчути красу природи і відпочити душею. Прибувають і малярі, для яких тут справжній рай – неосяжна гама кольорів та відтінків.
Краєвиди Лапландії. Фото з https://poputno.info/places/laplandiya-prigodi-na-krayu-yevropi/
Одні гості живуть у готелях, інші у наметах, серед дикої природи. Там полюють, рибалять і з того живуть. Регіон дуже непривітний у плані зручностей. Навіть для створення найменшого комфорту потрібно максимум зусиль. Усе потребує великої праці, а результат ледь відчутний. Величезні простори і все довкола – це ліс, каміння і багнища. Населення розкидане, сполучення погане. Тому і люди з власною вдачею: мовчазні, спокійні і негаласливі, їх не розізлити, хоч образу тримають довго.
Дорогою з Рованіемі до Кіттилі омнібус також зупинявся, пасажири виходили на каву. На них уже чекали, у кав’ярні було накрито. Сіли усі разом: “і шофер і почтар і місцеві селяни, кілька голяндців, один американець, кілька дрібних урядовців, моя знайома фінка та я, українка”. Спілкувалися між собою: голландці їхали ловити рибу, американець полювати, фіни мовчали. Дивились на Єлизавету. Врешті, запитали звідки вона. Коли дізналися, що з України – дуже дивувалися. Але про Україну чули. За якийсь час один навіть взяв Єлизавету за руку і щось говорив. Вона не розуміла його, але подруга пізніше переклала – фін співчував, що ми у себе вдома як на чужині, казав, що вони готови її прийняти, нагодують і навіть знайти чоловіка.
Краєвиди Лапландії. Фото з https://poputno.info/places/laplandiya-prigodi-na-krayu-yevropi/
Коли знову рушили в дорогу, Єлизавета вивчала населені пункти, дерев’яні красиві будинки, мальовані. Її знову ж дивувало, що довкола споруд вирубані дерева – будинки на відкритій місцевості, що продувається вітром. Пізніше дізналась, що то своєрідний захист від комарів – влітку їх так багато, що неможливо витримати. Були між іншими і двоповерхових дерев’яні будиночки – це багатші. Мали крім хати у своїй власності ліс, а також багато оленів. Але подібне – це радше винятки. Загалом люди бідні. Подекуди дивно, як вони взагалі живуть у своїх хатах за наявних у регіоні умов.
Жодного лапландця Єлизавета так і не побачила. Вони живуть ще північніше, у наметах. Посеред безмежних просторів їх знайти не просто. Справжні лапландці у будинках не живуть, а мандрують із оленями. Роблять ями, або снігові намети. Лапландець, який доглядає за оленями, вранці варить міцну чорну каву і п’є її з сіллю. Цілий день нічого не їсть, а ввечері готує біля багаття і їсть оленяче м’ясо і сало. Їсть багато м’яса і жиру, після чого заривається у сніг і так спить. У них висока дитяча смертність, але хто переживає цей період – живе до ста і більше років.
Краєвиди Лапландії. Фото з https://poputno.info/places/laplandiya-prigodi-na-krayu-yevropi/
Єлизавету Павлівну дуже здивувала кількість оленів у регіоні. Вона дізналась, що влітку ці тварини просто гуляють лісом. Взимку їх закривають у загони. Кожен має на вусі знак власника. Олень для місцевих – це все: їжа, молоко, сало, на них їздять. Сани у вигляді човнів. Так, що лише позаду хтось може сісти, попереду щось покласти – і все. Місцеві олені харчуються мохом та лишайниками, знаходять їх навіть взимку.
У муніципалітеті Кіттіля чи не вперше у цьому регіоні побачили кам’яницю. Це і був будинок лікаря – брата, до якого вони їхали. Цей дім дійсно виявився єдиним кам’яним. Місцеві його за це недолюблювали і називали лікарською стайнею. Лікар, його дружина і діти гостинно прийняли мандрівниць і на цьому пригоди останніх закінчились. Або ж – лише розпочалися …
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Осташко Т. Гетьманівна. Скульптор. “Наша Лизавета” // Тиждень, 2015 [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://tyzhden.ua/history/131787
Скоропадська Є. В Ляпляндії. З подорожніх записок у серпні-вересні 1938 року // Нова Зоря. – Львів, січень 1939. – Ч.1. – С. 11 – 14.
Чи можливо відновити озеро на Сихові? Чи можуть Сихівчани мати де скупнутися та порибалити не виїжджаючи за Львів? Відповідь: так, можливо! І в цій статті я це доведу.
До 80-х років на Сихові було велике озеро. Купалися діти, плавали човни. Потім озеро забруднилося і його спустили. Основною причиною забруднення став завод ЛАЗ та навколишні житлові будинки.
Піонерське озеро та павільйон прокату човнів. Фото 1960-х рр.
Для існування озера потрібно три речі:
Протічна вода.
Заглиблення в землі
Дамба
Інформаційний стенд про Сихівське озеро
Відновити дамбу це не проблема. Заглиблення в землі залишилося ще з тих часів. Зараз достатньо лише прибрати сміття і можна було б напускати воду. Якби, звісно, вона не смерділа!
Протічна вода для Сихівського озераІнформаційний стенд про Сихівське озеро
Сихівське озеро живила річка Зубра. Вона і зараз має достатній дебет води для нього. Але, на жаль, сьогодні Зубра – це річка-вонючка. Що ж зараз забруднює Зубру якщо ЛАЗ вже не працює, а скидати неочищені відходи у річку теоретично якби не можна?
Води з дренажу вулиці Гната ХоткевичаЗубра недалеко від колишньої гребліСміття на одній з приток Зубри
Так як витоки і велика частина Зубри знаходяться під землею, я не міг туди не спуститися і це все не дослідити. Більше матеріалу про підземну Зубру є на сайті www.Explorer.Lviv.Ua.
Ось короткий висновок:
Найбільше забруднення йде з Козельників. Це район приватної житлової забудови. В сумі десь під десять врізок, деякі з них до 40см в діаметрі
Притоки зі сторони ЛАЗ-у повністю замулені і з них нічого не тече
Зубра коло своїх витоків на вулиці Зубрівській це чиста та повноводна річка
І, о сором! Сихів з вулиці Гната Хоткевича теж зливає відходи в Зубру!
Спуск в Зубру на Хуторівці. Діаметр труби поза 2 метриВрізка фекального колектора в Зубру. Район вулиці Райдужної на Кльозельниках. Реально найгірше місце у всій ЗубріВ Зубрі на дні доволі багато всякого сміття. На ньому затримується мул і розмножуються бактерії.Ще кілька прикладів врізок фекального колектора в ЗубруНавіть трохи брудної води може зіпсувати велику кількість чистої води.А це злив з автомийки в районі вулиці ХуторівкаНу і кілька красивих фоток з самої Зубри. Ліворуч вихід на вулицю Райдужна коло озера. Праворуч хід до вулиці ЗубрівськаВитоки Зубри на перехресті вулиць Зубрівська і Монастирського. Вода тут чиста. Висота колектора коло одного метраПрямокутний колектор під вулицею Хуторівка. Тут вже стояча чорна водаВихід Зубри на поверхню коло ринку Нижній Шувар. Тут могла би починатися набережна Сихова.
Хоч зливати неочищені стоки в річки заборонено, та бідних власників стареньких халуп на Козельниках ще можна зрозуміти. Але щоб стоки текли прямо з-під житлових висоток?!
Вулиця Гната Хоткевича. Смерділо каналізацієюЗа відсутність каналізації Козельники доцільніше було б перейменувати в кЛЬозельники.
Теоретично якщо перестати зливати фекалії в Зубру то вона стане чистою річкою. І громада Львова не тільки зможе відновити Сихівське озеро, а й буде мати нормальну набережну коло Шувару.
Спитаєтеся чи справді річка Зубра зможе наповнити таке велике озеро, чи достатньо там води? Так, зможе! Ось вам приклад, село Хоросно під Львовом. Значно менша річечка запросто наповняє красиве озеро середніх розмірів. Якщо така водойма може бути в селі, то чому не зможе бути на Сихові?
Озеро в с. ХоросноЙого живить такий от невеликий потічокРічка Зубра на Сихові значно повноводніша
Якщо маленький потічок нормально живить озеро середніх розмірів, то що ж може заживити значно більша Зубра? Якщо буде чистою звісно!
Річка Зубра, Сихів
Сподіваюся громадськість Сихова підтримає цю ідею і за кілька років в нас буде озеро. Поширте будь-ласка цей пост щоб ідея відновлення Сихівського озера не вмерла.
Хороснянське озероСихівське озеро
Звісно що є багато нюансів. Наприклад потрібно буде вивезти сміття з двох кілометрів підземної Зубри. Інакше воно з часом опиниться у озері. Чи куди дівати весь пісок що його дощова вода змиватиме з вулиць Сихова. А також сміття яке наноситиме вітер, паливно-мастильні матеріали з доріг. Потрібно буде зробити спеціальні відстійники. Але всіх їх можна вирішити. Було б бажання.
В четвер, 5 грудня 2019 року, в приміщенні студентського клубу в головному корпусі Франкового університету (вул. Університетська, 1) відбудеться показ фільму “Незламні”.
Показ відбудеться з ініціативи ГО “Коло Честі” та за участі творців та фундаторів фільму.
Охочі зможуть поспілкуватися з творцями фільму. До слова, потрапити на показ можна абсолютно безкоштовно.
«НЕЗЛАМНІ» – короткометражний художній історико-документальний фільм, знятий на основі реальних подій, що розгортаються у місті Городку на Львівщині у 1932 році. Група бійців УВО-ОУН (Української Військової Організації та Організації Українських Націоналістів) здійснюють напад на польське поштове відділення у провінційному містечку для експропріації коштів, з метою використати їх на користь боротьби проти польського гніту над українським населенням Галичини. На головних героїв Василя Біласа, Дмитра Данилишина, Володимира Старика та Юрка Березинського чекають нелегкі випробування, виклики долі, та зустрічі віч-на-віч із ворогом. Ризик, зазирання смерті у вічі, авантюри та зрада, а все заради одного – аби розворушити тут темні українські маси.
Сьогодні хочемо познайомити читачів Фотографій Старого Львова із світлинами міста Лева авторства фотографа Юзефа Косьчєша-Яворського (Jaworski Józef Kościesza), створеними у 1911-1923 рр.
Університет, Львів, 1923 рПортал каплиці Трьох Святих, 1916 р.Костел Святої Ельжбети, 1912 р.Посвята дзвонів в костелі Святої Ельжбети, 1911 р.Бібліотека Боворовських, 1916 р.
Відомо, що Юзеф Косьчєша-Яворський був не лише фотографом, а й художником. Освіту він здобув у Варшаві в Школі образотворчих мистецтв. Впродовж 1912-1918 років він був власником фотографічного закладу в місті Львові.
Синагога Нахмановича, 1918 р.Волоська церква, товариство «Дністер», костел домініканців, 1911-1912 рр.Ринок у Львові, фото до 1921 р.Каплиця трьох святителів, 1916 р.Каплиця трьох святителів, 1916 р.
Його фотосалон знаходився на вулиці Личаківській. З 1911 року Косьчєша-Яворський активно фотографував Львів та навколишні міста та села.
Церква блаженного священномученика Йосафата Коциловського у Стрию. Фото: Стрийська єпархія
У райцентр Стрий на Львівщині, на постійне перебування привезли мощі одного з найбільш шанованих святих в усьому християнському світі – святого апостола Юди Тадея.
Як зазначається, до храму блаженного священномученика Йосафата Коциловського, що у м. Стрию (вул. Львівська 156 а), на постійне перебування прибули мощі одного з найбільш шанованих святих в усьому християнському світі – святого апостола Юди Тадея.
Мощі привіз канонік Папської базиліки Санта Марія Маджоре (м. Рим), Преосвященний владика Іриней (Білик).
Мощі перебуватимуть в парафіяльному храмі блаженного священномученика Йосафата Коциловського, у Стрию, де будуть виставлені для привселюдного почитання. Молитовно вклонитися перед мощами святого буде можливість під час богослужінь, які відбуваються у храмі щоденно.
Довідка. Святий Юда Тадей був одним із дванадцяти апостолів Христа. За переданням, він був близьким родичем Ісуса. Існує версія, що його батько – Алфей (Клеоп), брат святого Йосифа, Обручника Пречистої Діви Марії, а мати – Марія Клеопова, близька родичка Матері Божої. Будучи його близьким родичем, ніколи цим не чванився і називав себе слугою Христовим. Через те, що він носив таке ж ім’я, що й Юда-Іскаріот, люди забули про нього, приймаючи його за Юду-зрадника. Тільки після довгих наукових досліджень встановлено, що Юда-Тадей і Юда-Іскаріот – це дві різні особи.
Після Воскресіння Христового святий Юда Тадей проголошував слово Боже в Галилеї, Самарії та Юдеї, а пізніше в Аравії, Сирії і Месопотамії, та навчав також в Персії, а сам здобув вінець мученицький в Суантре. Дата смерті св. Юди Тадея невідома. Тіло святого перевезено до Риму і захоронено в Соборі св. Петра. Останнім часом поширюється культ св. Юди Тадея. До нього звертаються у найбільш важких життєвих обставинах та безнадійних справах. Його пам’ять у нашій Церкві згадуємо 2 липня.
Гурт «Шосте чуття» 29 листопада у Львові презентував свій новий альбом «Безмежність».
Музична програма, що відбулася у концерт-холі «Малевич», зібрала шанувальників, які з нетерпінням очікували на можливість почути нові пісні улюбленого гурту.
До речі, львів’яни мали нагоду першими почути ліричні й драйвові пісні з нового альбому «Безмежність» вживу. І цей концерт ― перший із всеукраїнського туру, який розпочнеться навесні.
Як розповідає лідер гурту «Шосте чуття» Михайло Бучковського, новий альбом наповнений теплом, живою енергією, яка здатна зігріти і надихнути. А однойменна з альбомом композиція «Безмежність» особлива тим, що народилася за декілька годин на одній із репетицій ― це спільна робота всіх учасників гурту.
Пісня «Безмежність», про те, що ми можемо надихати інших людей, про підтримку у недосяжних починаннях. Такими почуттями можна ділитися тільки з людьми, які для нас дуже близькі. І ці почуття можуть творити дива.
Понад годинний концерт об’єднав відомі і улюблені багатьма пісні та цілком нові композиції. Та кожна з них викликала неабиякі емоції у присутніх ― танці не вщухали.
Якщо ви досліджуєте історію рідного краю й шукаєте ретро фото з Львівської області, вас зацікавить цифровий архів, який нещодавно презентували для загалу. Мова йде про...
