Пальщики з Холмщини, або три історії про луцьку цеглу і старі світлини

0
152
Пальщики з Холмщини, або три історії про луцьку цеглу і старі світлини

На тильній стороні фото колишнього працівника луцького цегельного заводу Михайла Палюха, депортованого із Холмщини у 1945-му, написано олівцем: «Пальщик». Крізь призму історії цегельного заводу, вулиці Цегельної та її околиць ми розкажемо вам три історії про «пальщиків».

Бо …якщо є душа Луцька, то вона точно з рудої цегли. Про її історію свідчення дуже скупі. «Говорять» хіба будинки давнішньої цегляної забудови. З їхніх стін «свідчать» окремі старі цеглини з написом «Лучанинъ». В архівах є скромні згадки про єврея Абрама Глікліха, який ще вкінці 19 ст. збудував луцьку цегельню «Лучанинъ» і як мінімум був одним із тих, хто дав Луцьку його цегельну душу.

Колаж Олександра Котиса
Колаж Олександра Котиса

Але про Глікліха нічого не знають ті, що нині живуть на Цегельній. Ця вулиця дивним чином зберегла стару назву і досі береже старі історії. Історії про людей і долі.

Саме завдяки людям нам вдалося відновити частину повоєнної «цегельної» історії Луцька. Вони показали світлини з їхніх домашніх сховків і переповіли нам унікальні спогади про дідів, які приїхали на Цегельну після 1945-го і своїми руками копали, возили, ліпили, випікали.

***

Вулиця Цегельна розташувалася фактично уздовж колишнього гнідавського лугу. І сьогодні простягається уздовж долини річки Стир. Розірвана навпіл парком. Тому одна частина Цегельної впирається в тубдиспансер на Львівській, інша – ближче до гнідавського мосту. Тут з довоєнних часів жили працівники старого цегельного заводу, власне тому – й Цегельна. А виросла Цегельна обабіч колишньої дороги з села Гнідави на Львів.

Історію «цегельного» Луцька можна вивчати просто на Цегельній. Тут досі багато будинків із виробів місцевого заводу. А часто у них досі живуть нащадки працівників заводу.

Вулиця Цегельна в Луцьку
Вулиця Цегельна в Луцьку

Цегельний завод у Луцьку після 45-го став прихистком для кількох українських родин, депортованих з Польщі: це діти-онуки-правнуки Василя Зеленка, Михайла Палюха та Івана Савинця. Очевидно, по війні треба були робочі руки. Тому людей брали на роботу, а просто на території заводу їм давали житло. Когось – селили в обійстя поляків, які поспіхом виїхали чи перед війною, чи у 43-му. Комусь – просто давали місце під будівництво.

ІСТОРІЯ ПЕРША. Василева цеглина

З Валентиною Зеленко ми довго гортали старі світлини з її родинного альбому. Щоби знайти батькові фотографії цегельного заводу початку 50-х років, вона мусила забратися на горище, десь там з-поміж давніх паперів нашукати спогадів з минулого.

Згодом десь із закапелків свого невеличкого затишного двору, який колись був сусідом цегельного заводу, вона винесе стару світло-жовту цеглину.

«Оце – цегла ручної роботи. Отакі тут ліпили і випалювали до 70-х. Вам не передати, скільки то треба було наробитися…» – скаже.

Валентина Зеленко
Валентина Зеленко

Усе дитинство Валентини Зеленко пройшло на цегельному заводі. Їхню хату тут збудували у 50-му, сама вона народилася в 53-му. На її очах завод з ручної праці перейшов на механічну. На її очах – вмер.

Цегла ручної роботи з хати Зеленків
Цегла ручної роботи з хати Зеленків

Її батько Василь, матір Ганна та четверо їхніх дітей навесні 1945-го мали залишити рідне село Угнін Люблінського воєводства. Родину депортували з батьківщини і змусили покинути кілька моргів землі, хату і все нажите добро.

Хата Зеленків
Хата Зеленків

«Відправили, бо вони – українці. Мама ж тільки у квітні 44-го сестру родила. А батько мій весь час по партізанах бігав, українець же, знаєте. У квітні 44-го, коли вона вже з животом була, прийшли німці до хати. Батько був якраз у лісі. А вони – і в стодолу й до матері з автоматом: «Лягай!»… Добре, що свекруха якось відіпхнула німця і крикнула: «Ганю, біжи!». Поки ті оговталися, мама вибігла на поле за стодолу і втекла в ліс. Так врятувалася. Потім народила сестру, тій було всього 10 місяців, коли їх вивозили. Знаю добре, бо потім довго згадували, що вона в поїзді навчилася ходити», – розказує Валентина Зеленко.

Початок 50-х. Працівники цегельного заводу в Луцьку
Початок 50-х. Працівники цегельного заводу в Луцьку

Втрапили аж у Херсонську область. Страшні злидні. За трохи Василь поїхав на Волинь шукати, де працювати і де поселити дружину і 4-х дітей, щоб вижити. Так він влаштувався на роботу на цегельному заводі в Луцьку. Тягав сиру цеглу до печей, чим підірвав здоров’я. З цегли, яку тут робили вручну, збудував собі хату. Майже весь матеріал для будівництва приніс своїми руками просто з заводу у двір.

Початок 50-х. Другий справа - Василь Зеленко. З цеглою біля печі
Початок 50-х. Другий справа – Василь Зеленко. З цеглою біля печі

Тут же трудилася і його дружина Ганна. На цегельному пройшло дитинство їхньої доньки Валентини, потім і вона прийшла туди на роботу.

«Треба було прибирати глину, коли йшла лєнта з цеглою. От вона й прибирала. Коли я 10 клас закінчувала, то моя мама, біда, вже не мала сили робити. Їй тоді було 63. І от я, 10-класниця, ходила замість мами на ніч на роботу. До 4 ранку глину прибираю, далі сплю до ранку – і йду в школу, щоб закінчити той 10 клас», – згадує Валентина.

ІСТОРІЯ ДРУГА. Іванова вагонетка

Їхня хата нині – на краю «львівського» шматка Цегельної (якщо уявити, що є ще і «гнідавський» шматок, – О. Л.). Частина її зведена з ліпшої і типової для початку 50-х років світлої цегли, дещо добудоване пізнішою. У вікні веранди над якою вивіска «Цегельна, 27» промовисто сидить рудий кіт.

Іншого тут і уявити складно))

А між льохом і хатою – велика металева ємність. Тепер господар Андрій Савинець тримає її замість бочки – для води. А колись то була звичайна вагонетка з цегельного заводу, якою возили глину чи вугілля у печі.

Андрій Савинець
Андрій Савинець

Його дід Іван Савинець  – теж із родин депортованих українців. І вагонетка у цьому дворі – спомин про «цегельну історію» родини.

Хата Андрія Савинця
Хата Андрія Савинця

Історія – подібна. У 45-му Івана Савинця з родиною депортували з Холмщини. Опинилися українці аж на Херсонщині.

Вагонетка біля хати Андрія Савинця
Вагонетка біля хати Андрія Савинця

«Дід розказував, що мусили звідти втікати, бо дуже всі бідували. Їм, переселенцям, хоч пайки давали, а місцеві то геть не мали що їсти. На цьому ґрунті виникали конфлікти. Тому вони поїхали на Волинь. Дід влаштувався працювати на цегельному заводі, тут йому дали місце під хату», – розказує Андрій і киває на дім за своїми плечима.

Чоловік досі живе у тій хаті, яку звів його дід. Зберігає дідові світлини часів служби у польській армії. Каже, що той постійно нарікав, що служив польській державі, а потім мусив з тієї держави утікати…

Геннадій Савинець на фоні приміщень цегельного заводу №3. 60-ті роки
Геннадій Савинець на фоні приміщень цегельного заводу №3. 60-ті роки

Згодом на заводі трохи працював і Геннадій Савинець, батько Андрія. У родинному альбомі збереглося фото, де видно, як той стоїть на руках на фоні заводських приміщень, на горизонті видніється знаменита труба зі старих цегелень, яку досі легко можна впізнати на луцьких поштівках початку 20 ст.

Іван Савинець під час служби
Іван Савинець під час служби

Андрій теж провів дитинство на заводі, у балках, з яких вибрали глину, вчився ловити рибу.

Один із його яскравих дитячих спогадів – то пил з цегельного заводу. Рудим пилом, що летів від виробництва цегли, згадує він, було вкрите все довкола.

Іван Савинець (зліва) в польській армії. Фото з Холмщини
Іван Савинець (зліва) в польській армії. Фото з Холмщини

«Найбільше запам’яталася дорога. Тоді ще в сандалях ходили, пригадую: взув сандалі – і буквально бредеш у тій пилюці. Аж гульки на ногах в тому всьому ховалися – стільки її було. Нормальну дорогу десь чи вкінці 70-х чи й у 80-х тільки зробили», – ділиться спогадом онук депортованого.

Відкриває чоловік і секрет дивної нумерації вулиці: колись навпроти його хати, де зараз новобудови, стояли заводські бараки під парними номерами. Бараки знесли. Так і лишилася частина Цегельної, де всі хати з непарними номерами, а парних до них вже й не існує.

ІСТОРІЯ ТРЕТЯ. Миколина лампа

Біля вхідних дверей до одного з будинків на Цегельній висить стара гасова лампа. Це – лампа Михайла Палюха. Разом із дружиною Марією, дітьми Софією та Надією він, як і два його сусіди, приїхав до Луцька після депортації. Гасова лампа та кілька старих світлин із життя до депортації – це те, що лишилося внукам та правнукам у спадок від діда  і на згадку про історію родини.

«Я її вимила і повісила на будинку», – розповідає внучка Михайла Палюха Валентина Семенівна.

Її рідні з Холмщини спершу поїхали на Запоріжжя. Лишили на теренах Польщі 5 моргів своєї землі, хату, господарство. Колись Михайло з Марією одружилися, щоб об’єднати їхні землі, бо вони були поруч. А згодом уже молодим подружжям їхали з дому геть з надією оселитися на Волині.

Будинок на Цегельній
Будинок на Цегельній

«Їм розказували, що тут дають людям селитися в польські хати, й вони мали надію тут осісти. А потім постійно згадували, що вже й виходити на станції готувалися, та поїзд минув Волинь без зупинок», – згадує жінка.

Михайло Палюх
Михайло Палюх

У Луцьку, куди повернулися після нетривалих митарств у Запорізькій області, Михайлові з родиною дали місце під хату і роботу на заводі. «Пальщиком». Це означало, що він випалював цеглу в печі.

Михайло Палюх
Михайло Палюх

Відтоді вся його родина і досі живе на цьому місці. Саме же господар помер рано. Він важко працював і дуже переймався тим, що виїхав зі своєї малої батьківщини. Все здавалося чоловікові, що якби не спокусився він на перспективи жити на Волині, то зостався б на Холмщині.

Марія Палюх у дівоцтві, ще під час життя на Холмщині
Марія Палюх у дівоцтві, ще під час життя на Холмщині

«Їх не виганяли. Тільки сказали: підіть в костьол і прийміть католицьку віру. Бабуся ніби й це прийняла, але дід наполіг на тому, щоб таки переїхати на Волинь, де всі православні, та й жити спокійно. Тим паче, що обіцяли різні блага. Бабуся наша закінчила там польську початкову школу, вчилася на швачку в Хелмі. Вона повторювала, що Холмщина завше була волинською землею, і ніхто там українців ніколи не чіпав. Старший бабусин брат так і лишився в Польщі, бо він одружився з полькою і прийняв католицизм», – згадує Валентина.

Марія Палюх у дівоцтві, ще під час життя на Холмщині
Марія Палюх у дівоцтві, ще під час життя на Холмщині

Онука Михайла Палюха теж виросла на Цегельній. Її дитинство пройшло «в печах» заводу, де працював дід.

Українець Михайло Палюх під час служби в польській армії. 30-ті роки.
Українець Михайло Палюх під час служби в польській армії. 30-ті роки.

«Ми малими бігали дивитися на завод, на ті печі. Печі були вгорі, а внизу – велике приміщення з арками», – каже жінка.

Початок 50-х. Так копали глину з глинища на території нинішньої вул. Гірна. Другий справа - Михайло Палюх
Початок 50-х. Так копали глину з глинища на території нинішньої вул. Гірна. Другий справа – Михайло Палюх

За її словами, будинки колишніх працівників заводу на вул. Львівській і Потебні впізнати дуже легко: вони невеликі, з жовтої цегли і традиційно – на дві половини. Тоді завод брав ділянки і будував невеликі оселі для своїх людей.

70-ті. Дівчата на Цегельній
70-ті. Дівчата на Цегельній

Як і кожен із онуків колишніх працівників заводу, на очах яких він канув у Лету, вони щиро за ним шкодують. Після краху СРСР завод, каже, «дістався у власність синові другого секретаря Волинського обкому Компартії Ковальчуку», потім був кілька разів проданий. Розповідає місцеві чутки про те, що напочатку 2000-х мали намір викупити приміщення підприємства якісь поляки, навіть печі нібито оглядали. Хотіли там облаштували якусь музейну локацію і «щось таке, щоб можна там було цеглу своїми руками спробувати робити», а поруч – паркову зону з місцями відпочинку. Однак і сама не знає, чи то чутки, чи – правда.

70-ті. На території заводу біля клубу, після танців
70-ті. На території заводу біля клубу, після танців

Завод, зрештою, пішов із рук в руки, занепав і був знесений. А Валентина бідкається, що чогось не сфотографувала навіть стару заводську трубу з цегли, яку добре знає з дитинства.

ПРОСТО ІСТОРІЯ. Як робили луцьку цеглу

Кожен із цих родин з Цегельної має свої спогади про завод. В основному – дитячі. Бо всі фактично виростали поблизу печей, кар’єрів, балок та поміж розповідей заводчан.

Валентина Зеленко згадує, як вона малою приходила на роботу до батьків.

«Цеглу з глини робили вручну такими формами. Потім отак її викладали і сушили на сонці. А я прийду – і всю цеглу їм поперевертаю, шо то дитина… Потім брали цю цеглу і запихали в тунелі. У великих тунелях вона випалювалися. То була така піч», – каже.

Перебудований барак
Перебудований барак

Завозили цеглу туди через отвори й у спеціальних контейнерах. Зверху над піччю – люки, в які з вагонеток засипали вугілля. Потім підпалювали папір, кидали у люк – так розпалювали печі. Вугілля горіло, а цегла випалювалася і «ставала крепка».

До 70-х років на цегельному заводі №3 цеглу робили фактично вручну. Згодом завод обзавівся обладнанням і процес виготовлення цегли механізували. Випалювати стали не вугіллям, а газом.

Їдальня заводу
Їдальня заводу

«Почали робити меншу цеглу. Вона йшла по лєнті, потрапляла під прес, її різали і складали. Цех такий вже діяв, що тільки кнопки натискай – і цегла виходить. Люди брали по 3-5 штук сирця і складали. Це вже робили вручну і в основному – жінки. На лєнті стояло 5 жінок, через їхні руки проходили тонни цегли», – згадує Валентина Зеленко.

Глину для луцької цегли використовували місцеву. Кар’єр був поруч, на території нинішнього парку на Потебні. Після того, як глину з нього вибрали, місце засадили деревами, а парк назвали на честь …50-річчя Радянського Союзу.

Контрасти дахів (з вул. Львівської)
Контрасти дахів (з вул. Львівської)

Кар’єри були і з іншого боку заводу. Досі між Цегельною та Гірною – величезна балка, що лишилася після видобутку глини. У ній подекуди – хащі, подекуди – людські городи.

Глина тут, згадують люди, була дуже якісна і світло-жовта. Згодом, коли її вибрали, стали привозити глину з Коршева. Але та була червонуватою, відповідно, цегла з неї виходила менш міцна. Щоб забезпечити міцність, глину згодом змішували з гірничою масою (породою) з вугільних копалень, яку возили з Нововолинська. Тому пізніша цегла – темніша, старіша – ясніша.

Одна з будівель на Цегельній
Одна з будівель на Цегельній

Як саме видобували глину в кар’єрах біля Стиру, можна побачити на старій світлині з архіву Михайла Палюха. На фото кінця 40-початку 50-х видно, що працівники заводу накидали глину у вагонетку лопатами. Вагонетка запряжена кіньми і стоїть на рейках.

«Дід розказував, що оце вони тут стоять просто там, де тепер вулиця Гірна. Там колись був великий горб, з нього брали глину, а потім вулицю проклали. Тому її Гірною і назвали, бо – гора. Якщо ви були на Гірній, то бачили дорогу над глибокою балкою. Оце вона і є», – каже пані Валентина, онука Михайла Палюха.

Якщо запитати людей про історію заводу, то вони одразу вам скажуть: «О-о-о… то ше польські печі тут стояли!». Насправді ж ще раніше до «польського відтинку» місцевої історії ці землі під Луцьком належали заможному луцькому євреєві Абрамові Глікліху. У 1903-му Глікліх збудував цегельний завод «Лучанинъ». Цеглу з такими написами і досі можна побачити на будинках, зведених у довоєнний період. Легко знаходимо такі цеглини на кількох будівлях нинішньої вулиці Богдана Хмельницького…

Абрам Глікліх – не просто луцький цегельний магнат. За матеріалами краєзнавця Олександра Котиса, він був відомим луцьким благодійником, старостою Великої синагоги, який час завідував луцькою телефонною станцією. Помер у 20-х роках і був похований на старому єврейському цвинтарі на Вульці у Луцьку. Сліди його нащадків губляться у таборах і гетто…

…Під час пошуків старих світлин із заводу в одній із осель на вулиці Квітовій, що сусідня з Цегельною, нам вдалося натрапити на план забудови цієї частини міста від 1923 року, тоді це був Малий Омеляник, невелике село, що утворилося на місці фільварку Великого Омеляника в районі нинішньої  Львівської.

Документ зберегли власники однієї із садиб, що колись належала полякам. У Другу світову вони змушені були залишити свою хату, але поки її не зайняв хтось чужий, покликали туди жити родичів з Горохова, теж з польським корінням, бо були впевнені, що в них хату точно не відберуть. Хата й досі стоїть, правда, перебудована, а завдяки збереженому документу можна бачити, як виглядали ці місця станом на 23-й. Серед власників земель, з якими межували садиби тодішнього Омеляника, значиться і Глікліх. Очевидно, це і є території цегельні.

Ймовірно, перед Другою світовою завод належав комусь із поляків, бо місцеві згадують, що їхні діди називали його не інакше, як польським. А по війні він став радянським. Назвався «заводом №3».

Зрадянщений спадок єврея Глікліха під номером 3 мав непогану інфраструктуру. На території, окрім печей, була кузня, клуб, їдальня та багато інших приміщень… Тодішня молодь з довколишніх будинків ходила у заводський клуб на танці й досі про це згадує.

***

Крім спогадів мешканців Цегельної і їхніх цегляних хатів, на спомин про завод №3 в цьому районі лишилися ще старі заводські бараки. Зараз вони, правда, бараки нагадують мало. Колись у таке тимчасове житло селили несімейних, або, як кажуть місцеві, «люмпенів». Через специфічних мешканців працівники з довколишніх хат старалися не пускати до бараків дітей.

Лучани вже давно їх обжили, перебудували, але в продовгуватих будівлях з коминами вгадується давня історія.

Доживає віку і заводська їдальня, збудована вже в радянські роки. Це – чи не єдине, що нагадує тут про місце, в якому колись билося промислове серце Луцька.

А ще: лампа на одвірку, вагонетка  у дворі і старі запилені фотоальбоми з горища, в яких є світлини з юнаками у польських строях.

Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото авторки та Ірини КАБАНОВОЇ

Джерело: Хроніки Любарта

Leave a Reply

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.