Де можна відпочити після карантину в Карпатах, або опис Степаном Гайдучком мандрівки Чорногорою

0
1477
Де можна відпочити після карантину в Карпатах, або опис Степаном Гайдучком мандрівки Чорногорою

Наближається літо. Україна перейшла від жорсткого до адаптивного карантину. Ще трохи і ми повернемося до звичного режиму. Невдовзі розпочнеться період відпусток. Частина людей планує свої поїздки в Карпати. Багатьом хочеться побувати на Говерлі – найвищій точці Чорногори та й загалом України.

Говерла, Туркул, Шпиці, Данцер, Гомул, Піп Іван, Марішевська, Пожижевська, Ґаджіна, Прут, Бистрець, озеро під Малим Томпатиком, Менчул, Скупова, Шибене та ін… – це далеко неповний перелік гір, місцевостей, річок і озер, які можна відвідати, пройшовши Чорногорою та околицями. Опис такої мандрівки, яку здійснив професор українського тіловиховання Степан Гайдучок у липня 1931 р., з’явився друком 21 липня цього ж року у львівському часописі «Діло». Автор, упродовж переходу фіксував різноманітні події, які траплялися на шляху, описував природу, ділився практичними рекомендаціями під час подорожі. Не зважаючи, що від публікації цього опису пройшло вже майже 90 років, все-таки подана інформація є актуальною і цікавою як для туристів так і для широкого загалу.

Степан Гайдучок з донькою Богданою під час мандрівки. 1930-ті роки. З приватного архіву родини Білинських.
Степан Гайдучок з донькою Богданою під час мандрівки. 1930-ті роки. З приватного архіву родини Білинських.

Про ці та інші події читайте у статті Степана Гайдучка “Пасмом Чорногори”. Публікую із збереженням мови та правопису оригіналу.

Степан Гайдучок
Пасмом Чорногори

Інші доїздять залізничкою під Форещенку. Звідси вже дорога пішки на Заросляк і Говірлю [Говерлу. – А. С.]. Ми з Ворохти йдемо пішки туди, бо маємо довіри до себе і наших ніг.

Не жалуємо. Циганським табором сидимо над Прутом. Розуміємо аж тепер, чому американці так полюбили “camping”, а цигана на одному місці не вдержиш. Зрозуміли ми, бо самі закоштували принади такого життя. А там уже приставали мої товариші коло чуркал, відтак пили ми солодке молоко в гаївці на Форещенці і закусували ковбасою. Дивним дивом шлунок те все зносив терпеливо.

Недавнім потічком, що перейшов у вигідний плай, підходили ми здовж Прута до схоронища. Денеде вирубані дерева отвирають перед нами прегарні панорами на Марітевську, Гомул.

Сонце цілує вершки ялиць, на які темрявою насідає вечір, минаємо “шомрів” [Йдеться про єврейську скаутську організацію “Гашомер Гацаїр”; поляки і українці називали їх “шомри” від “га-шомер” – стражник. – А. С.]. Стягають дерево на ватру. Мимохіть стає перед нами питання; чому влада ними так не опікується, як нашим пластом? [Пласт – українська молодіжна організація, діяльність якої була заборонена польською владою в Галичині у вересні 1930 р. – А. С.]. Доходимо до схоронища. З містка над Прутом несеться спів якогось товариства. З чорногірським вечором зовсім воно не гармонізує. І тут львівські знакомі. Професор математики засів з донькою.

– Вже четвертий день тут лажу – каже, А що ви робите?

– Зорі рахую – додає несміливо. Оповідає, що саме сьогодні ранком подався п. Онуферко зі Станиславова з кількома мандрівниками на Піп Івана.

Ростягаємося в спільній кімнаті по сінниках. Плануємо спати. Щож, коли Говірля (“Говірля” називає д-р Рудницький Ст[епан], Вол[одимир] Шухевич і нескультуризовані гуцули) це вже високий замок у сабаш. Довго не дає нам заснути своїми криками жидівське товариство. Які вони безоглядні для других!

Можна було других повиносити сплячих, як ми ранком пускалися в дорогу на верх. Приємний холодок, зачервонілі верхи й ми вигідно доходили до водопаду Прута. В млаковині кітла з розчаруванням оглядаємо його початок, а відтак полідевцевими кітлами підходимо чим раз вище. Тою дорогою мало хто ходить, та вона преінтересна. Дісталися ми небавком на полонинську, шовкову траву. Йдеться мов по килимі.

З західного боку вже понадходили й інші прогульковці. Очевидно, їм цікаво бути лиш на верху. Вигідні, бо без наплечників. Ми, хоча з наплечниками, то проте щасливіші, бо навіть воду несемо з собою.

Спочене розсілося жидівське товариство, що нам вечором не давало спати. Галасливий його настрій десь пропав.

– Так виглядали жиди на пустині – докидує злобно Ромко.

Питають за водою, а минали два чуркала по дорозі.

Хоч у нас добрі палиці, а одна навіть щось спільного має з церквою (походить з попівства в Брязі), то проте понад наші сили заімпровізувати їм Мойсея. Вода з полонинської трави не поплине і відсилаємо їх до джерел на границі.

Ми вже на верху.

Погода стала молочна. Дальші верхи тільки невиразно синіють. Молочність атмосфери дещо нас турбує, але сидимо при чаю на верху майже три години та губимося в морю верхів.

Коби тільки не ті сезонові туристи! Що хвиля якесь нове товариство пнеться на верх і остогиджує нам всю красу природи.

Оглядаємо граничні стовпи. Характеристичні цифри на них. З чеського боку виковано на них СS і рік 1920, з нашого боку видніє P і рік 1923. Так на піраміді Говірлі можна вчитися нашої нещасної історії.

Обсервуємо вихід якогось варшавського товариства. Одна з пань дуже легонько убрана: в легенькій блюзці і руханкових штанятах. Видко не знає, що природа і з жінок любить собі закпити. З неї небавком порядно собі закпила. З галасом виходять жидівські шомри. Цілий час виспівують. Ми найрадше поскидалиб їх в кітли під верх. Розбили нам увесь настрій. Смітять-же на верху не гірше, як у Львові.

Підпис Степана Гайдучка: “Озерце під Піп Іваном”. Літо 1930 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (Львів).
Підпис Степана Гайдучка: “Озерце під Піп Іваном”. Літо 1930 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (Львів).

Десь коло полудня ми в дальшу дорогу. Під Брескулом варимо ще раз чай, а над Говірлею вже скупчуються стадом овечок білі хмаринки; над Жабєм цілі їх табуни.

Варшавяки а було їх троє йдуть в цьому напрямі, що ми. Прямують лишень на серпентину під Пожижевську.

Ще не встигли ми на Данцир, а стало греміти. Без зайвих нарад схоронилися ми в стрілецький рів. Тай по свому почувся я в ньому! Металеві топірці і наплечники ми поклали в приличній віддалі від нас, натягнули верхній одяг і попритулювалися в рові до землі, як до рідної мами. Ждемо.

Громи бють в ярах під Марішевською, а то й зачинають чимраз ближче; вже тільки три кільометри, один…, в долинах розгулялась злива і по нас зачинають бубнити тяжкі каплі.

Лискавки і громовиця невгавають, хочуть усі верхи повалити. Не вспів один з нас вимовити “один”, як валить грім ліворуч від нас. – Коби тільки мого наплечника не розгаратало – фільософую голосно, як наш селянин. На душі-ж стало, як у XII. офензиві над Сочею. І цікавість, що дальше буде і досадне: вже досить цього.

Оповідаю про таку громовицю в Альпах, на війні. Цілий курінь був у марші. Станули в зливі, наложили багнет на кріс і перестояли бурю.

Наші варшавяки (ми їх згори добре обсервуємо) зразу влізли в косодеревину і скрилися під нею. Не завидуємо їм, а особливо цій пані в руханкових штанятах.

За пів години блиснуло сонце. Йдемо дальше. Варшавякам даємо знати свистком. Може їм треба бодай горячого чаю? Не відповідають – лізуть дальше в жерси. Здається, довгенько в ньому моталися, заки зійшли на плай під Марішевську, бо, як знаю, десь опівночі спинили ся в схоронищі.

Йдемо вигіднішим чеським боком з його кращими полонинами і небавком станули ми перед малими і великими кізлами, а під Туркулем затемніло несамовите озеро. Хоча ми над ним, то тільки один кинений камінь попадає на нього. Тяжко трапити. Алеж і австрійська артилерія з Монте Ревер цілих 4 місяці не могла цільно стріляти на 4000 м. нижче положений італійський форт.

Наша вигідна стежка колує. Маємо військовий цвинтар. Ще в час заборонюю товаришам пити воду з джерела, положеного понижче нього. Маю цілий виклад для пояснення заборони і наводжу примір, як то на француському фронті ціла дивізія хоріла тифом, а лікарі билися над джерелом зарази. Вкінці впали на гадку розсипати краску на 3 км. віддаленому вояцькому цвинтарищі, а по дощі появилася в джерелах закрашена вода. Значить: відтам мертві висилали заразу на дивізію заскірною водою.

Небавком станули ми над фантастичними Шпицями, заразом воднім ділі між Прутом та Черемошем. Довший час над ними задержуємося. Які то віки тревало, заки природа вирізьбила їх комини, обриви, стіни! А внизу в кітлі ще порядний шмат снігу біліє і висилає срібну ленту води. Цеж по половині липня. Сходимо на дику Ґаджіну, закидану камінюками, зарослу косодеревиною, ялівцем.

Попадаємо в колибу, де ґаздує молодий гуцул Іван Бесащук. Він і маржина з Жабя, а полонина це власність Катерини Даньчук.

Підпис Степана Гайдучка: “Вид на Піп Івана спід Мунчеля”. Літо 1930 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (Львів).
Підпис Степана Гайдучка: “Вид на Піп Івана спід Мунчеля”. Літо 1930 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (Львів).

Сидить самотою. З початку ніяково було йому на душі, але привик. Недавно сидів у нього професор зі Львова, що то шукає за “сальніною”. Цілих 10 днів сидів разом з недоростками синами. Хіба, то за хлібом у Бистрець ходили. Показує білет проф[есора] львівської техніки Фулінського.

Сам Бесащук знається на лічничих гуцульських ростинах. До фляшки накришив коріння ростини “болиживіт” і наливає горівкою.

– Росте тут “Підойма”, то з Голов тому тиждень цілими мішками її носили – розбалакується.

Пояснюю моїм молодим мандрівникам, що підойма для Гуцулії менш-більш те саме, що малпи Воронова для парижан…

Ранком ідемо в дальшу дорогу, хоч радіб бодай на тиждень осісти на Ґаджіні. Така її первісність, стільки спінених струмків і потічків, що ледви чи деінде це ще знайдете.

А нас що хвилі манять Шпиці, та маючи ліворуч Ребра і вид на Бистрець та Кострицю, виходимо на границю. Під Ребрами знову сховався в кітлі сніг.

Границя кривульками мчиться й перед нами засиніло озеро під Малим Томпатиком. Він від сходу добре обдертий вітрами, матиме з часом свої ребра.

Тішуся, що та краса так далеко від Говірлі. Не так скоро її людина запаскудить та осквернить.

Заходимо в австрійську землянку. Як орієнтуюся, сидів у ній курінний командант. Чи мав змогу насолоджуватися тим краєвидом, який мав із землянки? Ледви. За багато війна давала клопотів і журб.

Ще раз маємо по дорозі сніг під Менчулем. Твердий, що треба топірцем рубати. Натираємо ся ним і беремо з собою. Сонце добре нас смажить, а наші рамена так таки на очах від вітру і сонця чорніють. Ідемо в руханкових сорочках.

Стрічаємо проф[есора] Фулінського. Відпочиває з синами й асистентом. Прямує назад на Ґаджіну. А синки обсмалені чорногірським вітром, замурзані не гірш гуцуликів. Ніхто не пізнав би, що це львовяки.

Незабаром розсівся сановито перед нами Піп Іван. Хоч гуркіт у хмарах над Скуповою знову чути, не даруємо йому і вигідно пнемося на його каменистий чуб.

Блукаємо зором по Михайлику, сягаємо оком на другого Піп Івана, спираємося на піраміді Говірлі і всіх верхах Чорногори. Спинились ми зором на Скуповій, Стайках, а недалеко на полудне виринув Стіг – опора трьох державних границь.

Гуркіт у хмарах нас зганяє вниз і ми премо в долину по зломах і звалах каміння на полудне. На хвилинку засиніло Чорне Озеро під Піп Іваном, а там уже опинилися ми біля колиби на Полівнім.

– Слава Йсусу Христу! – Слава на віки! І вам слава! – відказує врадувана ґаздиня-челєдина Івана Рознайчука з Вербовець коло Косова. Майже 100 км. має додому.

– Аж приємно почути, як “пани” так по нашому говорять. І вчора йшло пятьох панів, то казали: Слава Йсусу! – тягне ґаздиня.

Ціла родина сидить на полонині і робить бриндзю.

– А чия це полонина? – питаю.

– Ця – це моя – вкидає в розмову ґазда, що вийшов з колиби. – Є 280 морґ, а мала Ґропа жидівська. Мають ще більше вони. За мою дав я жидові ще до війни 18.000 левів, а він її купив таки від нашого чоловіка за 80…

– Ов, то і Піп Іван в жидівській кишені? – думаю голосно. І пригадалося Франкове з 1884 р.:

Де паслися вівці гуцульські колись,
Воли там жидівські пасуться,
А ті, перед котрими маґнати тряслись
Днесь перед жидками трясуться.

Певно, що воно йде тепер до чимраз ліпшого. В Жабю ми про це переконалися.

Без ватри ночували ми в ватранці; тепла ніч була. Зїли 2 кг. бундза й опинилися на Шибенім, де прийшлося на потіху товаришів збирати на клявзі гуцульські недокурки і їх курити.

Пасмо Чорногори було за нами. Йдучи з Буківця на Писаний Камінь, любувалися ми ще раз нею, її цілою панорамою.

Джерело: Гайдучок С. Пасмом Чорногори // Діло. – Львів, 1931. – 21 липня. – Чис. 160 (12816). – С. 2–3.

Степан Гайдучок (13.03.1890 р., село Підтемне Пустомитівського р-ну Львівської обл. – 16.03.1976 р., місто Львів) – професор тіловиховання, журналіст, громадський та культурно-просвітній діяч, вояк Галицької армії; активний діяч, практик і теоретик гімнастично-спортивного руху, один з організаторів і активних діячів руханкових і спортивних товариств («Український спортовий кружок» в Академічній гімназії у Львові, «Сокіл-Батько», «Україна», «Пласт», «Карпатський лещетарський клуб», «Український спортовий союз», «Український студентський спортовий клуб», СК «Сагайдачний» у Філії Академічної гімназії у Львові та ін.), збирач документів і укладач фотоархіву українського гімнастично-спортивного руху, учень і послідовник професора Івана Боберського.

Андрій СОВА
історик

Джерела і література:

  1. Галичина – український здвиг за матеріалами архіву Степана Гайдучка: [Альбом] / Авт. ідеї Л. Крип’якевич; упоряд. Ю. Николишин, І. Мельник; літ. редактор І. Лемко. – Львів: Апріорі, 2014. – 268 с.
  2. Сова А. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / Андрій Сова, Ярослав Тимчак; за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
  3. Сова А. Степан Гайдучок – творець та літописець історії українського гімнастично-спортового руху. URL: https://photo-lviv.in.ua/stepan-hajduchok-tvorets-ta-litopysets-istoriji-ukrajinskoho-himnastychno-sportovoho-ruhu/ (дата звернення:03.2018).
  4. Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512 с.

Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків, Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.com; sovaandrij1980@gmail.com

Leave a Reply

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.