Сцена з музично-театралізованого дійства «Ритми Різдва»
Вчора, 8 січня 2020 року, у Театрі імені Марії Заньковецької у Львові відбулося музично-театралізоване дійство «Ритми Різдва». Захід пройшов в рамках фестивалю «Різдвяні Фантазії».
Львівський мистецький центр «Веселі черевички»
Перший же номер Різдвяної програми моментально підкорив глядачів і протримав у цьому стані до кінця вечора. Неперевершені «Веселі черевички» своєю дитячою наївністю і великою старанністю заставили присутніх забути про всі турботи і негаразди та огорнули духом казкового Різдва.
Сцена з музично-театралізованого дійства «Ритми Різдва»
Фрагменти сюїти «Різдвяні Фантазії» українського композитора Юрія Саєнка, записані Студією Лева в 2005 році, були майстерно доповнені режисерським втілення Андрія Сніцарчука та Марії Чмир. Хореографічна виразність постановки передавала події народження Ісуса Христа була на дуже високому рівні.
Вокальний октет “Орфей”
Вокальний октет «ОРФЕЙ» вкотре зачаровував глядачів розкішним багатоголоссям українських колядок. Цього разу «Орфей» не просто співав, а ще й був задіяний у сценічних моментах разом з Мистецьким центром «Веселі черевички».
Гурт «ROCKOKO»
Ще однією родзинкою дійства став виступ гурту «ROCKOKO». У їх виконанні прозвучало шість колядок. Серед них найвідоміші: «Небо і земля», «Бог ся раждає», «По всьому світу стала новина» та ще декілька. Цікаво що хлопці з «ROCKOKO» дуже вдало співпрацювали на сцені разом з оркестром. Навіть не одразу можна було це зрозуміти.
Львівський мистецький центр «Веселі черевички»
І вже очікувано зведений оркестр під керівництвом Богдана Мочурада показав виконавську майстерність європейського рівня. Його виступ був справжнім феєричним неординарним шоу.
Симфонічний оркестр, керівник Богдан Мочурад
Дуже шкода, що таке розкішне дійство відбулося у Львові тільки два рази протягом одного дня. Тепер знову доведеться чекати ще рік, що б побачити чим організатори, агенція «Інтерколор-Україна», знову здивують львівську публіку. До слова, такий фестиваль «Різдвяні Фантазії» таки стане традиційним щорічним у Львові.
Сьогодні пропонуємо вашій увазі “Витяг зі спогадів Степана Шухевича в часі проживання у Львові на вулиці Вірменській. Окрема тема – ритуальні послуги 1886 року. Стилістика і пунктуація збережені.
“Так ми опинились у Львові. А тепер пригляньмося, як виглядало там наше життя. Ми замешкали в помешканні при Вірменській вулиці ч. 12 на першому поверсі. Була це одна кімната – не – кімната, але в кожнім разі убікація, довга і широка на яких 4 до 5 метрів, невисока, білена, з малим вікном до півночі на чотири шибки, яке було так вмуроване, що ніколи не отвиралося, з підлогою з нерівних дощок не лякерованих і з кухнею до варення в самій убікації. Там ми мешкали всі троє зі служницею як четвертою, там варили їсти, там ми вчилися, там бабуня приймала своїх гостей, там служниця прала білля, взагалі там зосереджувалося ціле наше маленьке життя.
о.Євген Шухевич з родиною. Володимира Левицька-Шухевичева з мамою. Стоять Євгенія Шухевич і молодий Степан Шухевич
До помешкання доходилось ганком – галерією довгою на 20 метрів, попри страшно смердючий виходок, який був зараз коло нашого мешкання. Ганок провадив понад подвір’ям, широким на яких 10 метрів, ніколи не освітленим. Це подвір’я було збірником різних відпадків та помиїв, де господарювали табуни великих щурів. Віконце виходило на друге подвір’я, а що там було, зараз напишу.
Кам’яниця належала до лікаря д-ра Едварда Дубановича. Він був з роду українець, в душі був кацапом, а стало говорив по польськи. Був низький і страшенно грубий. На товстім, майже набрезклім лиці пишався у нього цвікер в золотій оправі. Пан доктор був сталим предметом різних пакостей зі сторони учнів нашої гімназії і тому не терпів тієї школи, казав, що там виховують на самих тільки вуличників.
Не знаю, з якої причини, коли тільки учні нашої гімназії побачили його на вулиці, на весь рот горлали за ним « А пу! А пу! А пу!» Що це «А пу» мало значити, я ніколи не довідався. Можливо, що це було наслідування віддиху дуже жирної людини. Коли б д-р Дубанович не був звертав уваги на ті оклики, було б все добре: хлопці покричали б і замовкли, може, навіть раз на все.
Будинок на розі вул. Краківської та Вірменської, що завалився в 1922 році. Фото 1910 року
Але д-р Дубанович на той крик задержувався на вулиці, обертався до хлопців, а що по причині своєї опаслости не міг за хлопцями побігти, то тільки сильно червонів зі злости і погрожував палицею.Це провокувало хлопців, і вони ще дужче кричали і підбігали аж до пана доктора, який на їх велику втіху втікав у браму своєї кам’яниці. У цих виправах на д-ра Дубановича я ще не міг брати участи, бо був замалий, мешкав в його кам’яниці, а врешті відчував, що це не личить робити.
Доктор Дубанович був дуже практична людина. Він мешкав на першім поверсі, і там мешкала також його подруга, з якою він не жив, і двері від їх убікації були натуго замкнуті. Для браку співжительниці він мав коханку, яка мешкала на тім самім поверсі – двері – в – двері.
вул.Вірменська, 1938 рік
Але його практичність виявилась ще в чім іншім. На першому поверсі він мав своє лікарське ательє, де принимав хворих. У партері був тільки один склеп з двома фронтовими і двома тиловими кімнатами. В тім льокалі заложив собі д-р Дубанович похоронний заклад, де продавав домовини, від простих соснових, звичайно некрашених, почавши, а на люксусових металевих кінчаючи. Були там на продаж всякі інші предмети, яких до вигідного вічного сну потребували ті партерові пацієнти доктора.
У виставовім вікні стояли металева домовина, з матового посріблюваного металю, з золотим хрестиком та іншими прикрасами. Ми з сестрою дуже часто приглядалися тій домовині, бо вона нам дуже подобалась, і ми однозгідно рішили, що коли б наш тато вмер, ми справимо йому ту домовину, хоч у кишенях мали тільки по десять «дутків», або двадцять крайцарів.
Вулиця Вірменська у Львові
На малім подвір’ю, на яке виходило з нашого помешкання мале віконце, від шостої години ранку до пізнього вечора пильно працювали столярі. Вони виблювали дошки, різали їх пилками і з куснів збивали домовини. Відгомін, який лунав по тім малім подвір’ю, коли столярі молотками вбивали цвяхи в порожні домовини, був такий немилий і так мені допікав, що я по нинішній день його чую.
У склепі, де продавано домовини, сиділа стара панна Емілія. Вона шила подушечки під голови мерців і приспособлювала інші причандали до того обряду. До склепу провадили з вулиці три кам’яні сходи, на котрих пополудні сідала панна Емілія і шила подушечки; там сідала також наша бабуня, присідались й ми. Там обсервовано скупий, зрештою, рух на вулиці і слухано оповідання старої панни про різні смерті, похорони і т.п. Там сходились різні драби, перебирані в чорні одяги різних гусарів або дипломатів, і випроваджували померлих на вічний спочинок. Вони також брали участь у розмовах.
Похоронна процесія у Львові, фото початок ХХ століття
Признаюсь, що мені дуже імпонували ті «мундури» караванної услуги. Особливо припав мені до вподоби однострій «чорних гусарів» і того фірмана з бакенбардами, що сидів на високім сидженю каравана і мав на голові великого чорного пирога з чорними кутасами на всіх трьох його рогах. Він, у ніколи нечищених чоботах, в чорній киреї, сидів на каравані, згори дивився з погордою на всіх і часами батогом вдаряв по спинах начорно помальованих коней, аби їх зробити прудкішими. Я тоді рішучо постановив бути таким караванярем, так мені те все заімпонувало.
Мене приучено бути дуже чемним. Кожний гість, що приїхав до нас додому, був нашим «вуйком», якому треба було чемно вклонитись і поцілувати в руку. Караванярі так мені заімпонували своїми одностроями, що я і їх вважав «вуйками» і хотів зараз, з першого разу, всіх поцілувати в їхні страшно брудні, і мабуть, ніколи немиті руки. На щастя, моя добра бабуня завчасу зміркувала мої добрі наміри, покликала до себе і сказала, що тих панів «не цілується в руки».
Похоронна процесія у Львові, фото початок ХХ століття
Мене це дуже здивувало, але наміру бути караванярем я ще якийсь час не покидав, тим більше, що тих достойників дуже вихвалювала правдива панна Емілія, яка рівночасно оповідала нам, які то м’ягонькі подушечки вона шиє для небіжчиків і як вигідненько буде їм лежати в домовині на цих м’ягоньких подушечках. При тім вона гладенько припліскувала подушечку своєю, може, п’ятдесятлітньою, сухою правицею. Але «панну Емілію» ми таки в ручку цілували і бабуня нам цього не боронила – бо ми були дуже чемні і послушні.
В сусідній кам’яниці від ч.10 був другий похоронний заклад Гетеперів, які були шваграми д-ра Дубановича. Оба заклади зі собою дуже завзято конкурували, відбирали собі небіжчиків, писали на себе пасквілі і т.п. Ці воєнні заходи були також предметом дискусії на сходках у панни Емілії. Дальше, при Вірменській вулиці, було ще два похоронні заклади, які також між собою і д–ром Дубановичом воювали. Вкінці та війна мусіла колись якось закінчитися. Противники д-ра Дубановича внесли до Лікарської Палати донос, що не личить, аби лікар на першім поверсі лічив хворих, а на партері вже приготовляв для них похорони. Можна б підозрівати, що він спершу лічить, а потім висилає пацієнтів на другий світ, аби мати із того зарібок. Лікарська Палата, здається, поділила погляд тих ворогів і, на превелику їх радість, наказала д-рові Дубановичеві свій похоронний заклад замкнути, чого він мусів послухати”.
Спогади написані дуже яскраво і тому варті на їх поширення. Текст ілюстрований світлинами,які передають атмосферу того часу у Львові.
Церква Воскресіння Господнього - УПЦ ПЦУ, м. Золочів - Львівська обл.
У суботу, 11 січня 2020 року вперше до міста Золочева привезуть мощі святого апостола Андрія Первозванного. Про це пише Depo.Львів з посиланням на “Золочів.нет“.
Фрагменти мощей перебуватимуть у храмі Воскресіння Христового УПЦ (ПЦУ) м. Золочева, за адресою бульвар Г. Сковороди, 1.
11 січня 2020 року в 16.00 год. відбудеться урочиста зустріч святих мощей перед храмом, а опісля буде читатися Акафіст святому апостолу Андрію Первозванному.
Частинка мощей перебуватиме в храмі з 11 – 15 січня 2020 р. Двері храму будуть відчинені щодня з 7:00. до 18:00.
Мощовик має вигляд срібної стопи, у якій вміщено фрагменти мощей святого апостола Андрія Первозванного.
Мощі св. Андрія Первозванного
Святий Андрій Первозванний — перший учень, покликаний на апостольське служіння Христу. Саме апостол Андрій є основоположником (засновником) української Церкви. Його стопи стояли на київських кручах. Він пророкував велику віру на наших землях
Святий апостол Андрій спочатку був учнем Іоана Предтечі. Після хрещення Господнього він залишив Хрестителя і першим серед апостолів став учнем і послідовником Христа.
Ім’я Андрій — грецьке за походженням і в перекладі означає “мужній”.
Андрій був рибалкою і став першим з 12-ти апостолів, кого покликав на служіння Ісус Христос. Він привів з собою і рідного брата, майбутнього апостола Петра.
Після того, як Ісус Христос вознісся на небо, апостоли, отримавши обіцяного Утішителя, Духа Святого, згідно веління свого Господа повинні були проповідувати Євангеліє усьому творінню. Частиною святого апостола Андрія стали великі країни Греції і Македонії, Фракії і Скіфії. Тому саме там він проповідував слово Боже. Апостол пройшов Малу Азію, Фракію, Македонію, дійшов до Дунаю, перетнув побережжя Чорного моря, Грузію, Тавриду і по Дніпру піднявся до того місця, де стоїть Київ. На тому місці, де Андрій Первозванний встановив хрест, збудована у Києві Андріївська церква.
У Судовій Вишні відновили пам’ятку садово-паркового мистецтва. Йдеться про пам’ятку садово-паркового мистецтва місцевого значення “Парк короля Данила”.
Зелена зона розташована у центрі міста і має історичне, композиційне та рекреаційне значення не лише для Судової Вишні, але й для природно-заповідного фонду Львівщини.
Статус пам’ятки паркові Короля Данила у Судовій Вишні надала Львівська обласна рада.
Парк короля Данила у Судовій Вишні
Попередньо територію дослідили науковці Національного лісотехнічного університету України та дали свої рекомендації щодо його збереження. Під час досліджень, вони виявили, що тут зростали близько десяти видів цікавих для нашого регіону рослин, серед яких катальпа бігнонієподібна, тис ягідний, ялівець козацький, спіреї, ялина колюча сиза, береза повисла, липа серцелиста.
Парк короля Данила у Судовій Вишні
Відтак, на замовлення Судовишнянської міської ради, Мостиське “Архітектурно-планувальне бюро” розробило проєкт реконструкції парку. І його розробка, і самі роботи коштували 2 мільйони 375 тисяч гривень. Зокрема, 2 мільйони гривень виділили з обласного фонду охорони навколишнього природного середовища, ще 375 тисяч – з бюджету Судовишнянської міської ради.
Парк короля Данила у Судовій Вишні
“У межах проєкту в парку висадили 20 дерев і 30 кущів, провели освітлення (встановили 12 світлових опор, виготовлених за новітніми технологіями з підвищеною світловіддачею), вимостили більше 400 м кв бруківки, встановили огорожу (145 м), 10 лавок, дитячий майданчик та смітники”, – повідомив директор департаменту екології та природних ресурсів Львівської ОДА Руслан Гречаник.
Якщо повернутися до історії, то центр Судової Вишні здавна був важливим осередком політичного життя – і Польського королівства, і згодом – Речі Посполитої. З середини XVI ст. тут проводились шляхетські сеймики Руського воєводства. Свого політичного значення центральна площа міста не втратила і надалі. Одним зі свідчень цього є звернення Івана Франка до судововишнянців, які зібрались у центральному сквері, під час передвиборчої кампанії до австрійського парламенту наприкінці ХІХ ст.
Парк короля Данила у Судовій Вишні
“Центральна площа Судової Вишні, як і в кожному місті, має важливе культурне, економічне та суспільно-політичне значення. Тут часто проводять культурні та спортивні заходи, тут відзначають День Незалежності та День міста, проводять фестивалі і турніри. На площі Івана Франка і в парку Короля Данила, що біля неї, розташований центр культурного життя Судововишнянської ОТГ. Коли громада збирається разом, спілкується, разом відновлює і береже своє місто, вона розвивається. Цього щиро бажаю Судовій Вишні”, – коментує заступник голови Львівської ОДА Юрій Холод.
Питання про будівництво залізниці «Персенківка — Винники — Перемишляни — Бережани — Підгайці» постало в 1901 р., коли було дано концесію на цей проект. Початковий варіант передбачав відгалуження колії від існуючого напрямку «Львів – Чернівці» у р-ні Персенківки. Але магістрат Львова, що був одним з концесіонерів, запропонував більш далекоглядний варіант, дбаючи про перспективи міста.
Наступні чотири роки велися перемовини з державою та потенційними інвесторами, в тому числі з Львівським магістратом. Магістрат Львова пропонує свої інвестиції у проект за умови, що вокзал для обслуговування лінії буде розташовано у межах міста, адже Персенківка в цей період була лише передмістям.
Будинок станції на Личакові, тепер звичайна житлова будівля, фото наших днів
Концесію на будівництво залізниці отримала 19 серпня 1905 р. на 90 років спілка «Товариство Акціонерне Залізниці Локальної Львів — Підгайці» на основі акту від 15 липня 1903 р. Акціонерами були гр. Анджей Потоцький, проф. Адам Чижевич і Адам Третер. Держава гарантувала їм річний прибуток у розмірі 4% від інвестованого капіталу у 18,1 млн корон.
Залізнична колія Львів-Підгайці на польській карті 1925 р. Масштаб 1:100 000
Будівництво цієї транспортної магістралі планували ще у 1839 р. граф Олександр Фредро і Леон Сапєга. Але, через заборону з Відня і виникнення різного роду фінансових і організаційних проблем, її будівництво було відкладено.
Будівельні роботи розпочалися 1905 р. й тривали до 1908 р., однак через реконструкцію станції «Підзамче» відкриття гілки відклали на рік.
Складалась з трьох дільниць.
«Львів — Куровичі» — довжина 35,91 км; відкрита 15 грудня 1908 р.;
«Куровичі — Вовків» — довжина 34,3 км; відкрита 25 лютого 1909 р.;
«Вовків — Підгайці» — довжина 103,31 км; відкрита 29 жовтня 1909 р.
Лінію проклали серпантином через Знесіння і Личаків. Від магістралі «Львів — Красне» вона відгалужувалася в районі Кривчиць, далі йшла до Верхнього Личакова, де на висоті 348 м н. р. м. було збудовано Личаківський вокзал. Будівництво станції завершили 1906 р., східна частина міста дочекалася свого власного, третього в місті, після Головного та Підзамча, залізничного вокзалу «Львів — Личаків».
Львів, личаківський двірец. фото поч. ХХ ст.
На цій ділянці лінія надзвичайно петляла: так, у районі сучасної вулиці Тракт Глинянський два відрізки на лінії по прямій відділяють 200 м, а по рейках – 2,5 км. Через це відразу після відкриття львівська преса охрестила залізницю «морським змієм». Замість відгалузитися від траси «Львів – Красне» за Підбірцями і, після невеликого підйому скеруватися в бік Миклашева, залізниця тягнеться угору до Личакова.
Рештки колії і станційні приміщення Личаківського вокзалу, фото наших днів
З Підзамче до Личакова поїзд долав підйом, висота якого була майже 350 м, до Винник підйом знижувався до 250 м. Далі дорога пролягала біля г. Жупан, утворюючи справжні винниківські серпантини. Щоб оминути гору, поїзд повинен був перетнути дорогу, різко звернувши вправо. Для цього над дорогою збудували міст. За ним колія різко повертала вправо. Через кількасот метрів – вліво. Перетнувши ще раз дорогу, поїзд повертав вправо та їхав уже просто до Винниківського вокзалу. Вокзал у Винниках знищили під час ІІ Світової війни, а знаходився він поблизу нинішньої пожежної частини (колишньої котельні СЗШ №29), на вул. Колійовій (тепер вул. Івасюка).
Залізничний міст (біля Винниківського озера). 1950-ті рр.
Рятувало ситуацію те, що поїзди були невеликі – всього 3-4 вагончики і рухалися повільно. Між Львовом і Винниками поїзд курсував 2-3 рази на день. До Підгаєць і Бережан – раз на добу. Під Жупаном, на галявині, збудували станцію «Маріївка». Це була примітивна дерев’яна споруда без вікон та дверей. Але під її дахом у дощ чи сніг могли сховатися кілька десятків людей.
Винниківська залізниця, початок ХХ століття
Залізнична лінія пройшла від Личакова вздовж шосе, перетинаючи його, до Винник і Підберізців і Миколаєва, а далі звертала до Куровичів і від них через Лагодів і Коросно прямувала до Перемишлян. Від Перемишлян колія проходила через Вовків, Білу, Дунаїв, Біще та Гиневичі до Бережан, на станції Потутори перетиналася із залізницею Березовиця-Острів – Ходорів і далі прямувала до Підгаєць. У подальших планах розбудови залізниці було її продовження від Підгаєць до Бучача чи Монастириська на Галицькій трансверсальній залізниці, але ці роботи були відкладені, оскільки в черзі на фінансування із місцевого бюджету стояли нові проекти.
На початку роботи залізниці її рухомий склад складався з 11 паротягів, 10 пасажирських вагонів і 28 вантажних. Кількість пасажирських вагонів збільшили на 8 (1910 р.) і 10 (1912 р.) одиниць. За перший рік було перевезено 138 000 пасажирів, 27 900 т вантажів. 1913 р. було перевезено 435 000 пасажирів у вагонах трьох класів і 112 000 т вантажів. У 1-класі 0,07—0,13% пасажирів, 2-класі 6,8—9,8% пасажирів, 3-класі 87—89%, 2,6—5% використовували військовий тариф.
Вокзал станції Личаків в день відкриття трамвайної лінії до нього. 1914 р.
У лютому 1914 р. до Личаківського вокзалу було підведено трамвайну колію. Вона починалася з рогатки на Личаківській і становила 700 м. Сюди ходив маршрут «H». Вагон відправлявся від Віденської кав’ярні (сучасний пр-т Свободи) за півгодини до відправлення кожного поїзда. З 1925 р. сюди став ходити маршрут №8, кінцевою зупинкою якого була спочатку Городоцька рогатка, а згодом — Богданівка. У результаті військових дій, під час Другої світової війни, цю трамвайну лінію, що вела до станції було знищено.
У 1920—1930-их роках для доїзду відпочиваючих у рекреаційні зони Знесіння, Личакова і Винник на лінії курсували спеціальні відпочинкові приміські потяги. Зокрема, відомо про експлуатацію парового трамвая з вертикальним котлом.
Після Першої світової війни залізниця перейшла до Польської державної залізниці (Polskie Koleje Państwowe). Під час Другої світової війни залізницею керувала Німецька імперська залізниця (Deutsche Reichsbahn).
Квиток на потяг Львів-Винники
17 вересня 1939 р. під час бомбардування німецькою авіацією Винник було частково пошкоджено залізничну станцію, тютюнову фабрику та житлові будинки.
22 червня 1941 р. під час бомбардування німецькою авіацією Винник було частково зруйновано залізничну колію. Під час німецької окупації колію було відновлено.
22 липня 1944 р. німецькі війська, які відступали, підірвали частину мостів, колії та станцію Підгайці. Колію руйнували за допомогою спеціальних потягів – колієруйнівників. Німецьке командування вважало, що залізниця може бути використана радянськими військами для швидкого наступу на Львів зі сходу.
Ціни на проїзд залізницею в 1944 році
Залізничну станцію у Винниках бомбили і радянські війська. Як розповідали очевидці німці відступали вантажівками і автомобілями, бо станція і колія вже були розбомблені радянською авіацією. В районі станції збереглися ще будівлі тих часів на яких ще можна знайти сліди війни.
Гра у водне поло на “Комсомольському” (Винниківському) озері. Зображення 1953 року
Після відступу Вермахту більшу частину колії не відновлювали, використавши частину рейок, шпали для військових потреб, і не переводили на прийняту в СРСР колію 1520 мм.
Розклад приміських поїздів зі станції Львів у 1972 р.
1968 р. — відкриття залізниці Львів (залізничний вокзал) — Комсомольське (Винниківське) озеро. Потяг ходив влітку. Пізніше маршрут скоротили і потяг відправлявся зі станції Личаків. На лінії були облаштовані перонами зупиночні пункти «Кривчиці» (біля вулиці Богданівської), «Личаків» – на товарній станції Личаків, «Чортівська скеля» (біля дріжджового заводу). Були плани відновлення колії до Винник. Проте курсування приміських дизель-поїздів «Ганц-Маваг» моделі Д визнали на цій лінії збитковим, тому вже у 1975 році їх рух тут припинився. 3 1990-их років лінію використовували для потреб дріжджового заводу «Ензим»: кілька разів на тиждень курсував вантажний дизель-потяг ЧМЭ3.
Гора Баба, Род. 2017 р.
Залізниця мала велике туристичне значення. По-перше, вона пролягала через дві великі рекреаційні зони: регіональний ландшафтний парк «Знесіння» та Винниківський лісопарк. По-друге, лінія простягалася повз кілька об’єктів, які є культурною спадщиною, зокрема, сліди городища ІХ—Х ст. на г. Баба, городище-капище V—VІ ст. на Світовидному полі, Церква Святого Іллі XIX ст. та Музей народної архітектури та побуту просто неба «Шевченківський гай».
Із заходу на схід біля Винниківського озера, уздовж автодороги Н-02, пропонують відновити вузькоколійну залізницю та влаштувати на території дві зупинки для рейкового транспорту – одну у центральній, другу в північно-східній частині біля ресторану. Обидві зупинки мають сполучатися із проектованими зупинками громадського транспорту вздовж дороги Н-02.
Наприкінці 2000-их рр. відкриттям на залізниці руху туристичних потягів зацікавилися Львівська міська рада, адміністрація парку «Знесіння» та громадська організація «Форум Карпатський трамвай», яка вже відродила вузькоколійку у Вигоді (відому як «Карпатський трамвай»). У 2009 р. вони оголосили про плани залучити інвестора для обладнання платформ та створення інфраструктури (сувеніри, кав’ярня). Очікувалося, що за маршрутом «Підзамче — Личаків» курсуватиме відреставрований вагон, обладнаний м’якими сидіннями.
Залізнична Колія Львів – Винники.
Було також оголошено, що попередня вартість проекту — майже 1,5 млн грн і його реалізацією вже зацікавилися Міністерство культури України та ЗАТ «Ензим». 2011 р. Львівська залізниця оголосила про плани створення реалізації проекту до футбольного чемпіонату Євро-2012.
На сьогодні з 170 км колишньої залізниці використовують:
звивисту неелектрифіковану залізничну гілку «Підзамче — Личаків» (7,5 км), яка відгалужена від лінії «Львів — Красне» в районі Нового Знесіння і закінчується у Винниківському лісопарку поблизу дріжджзаводу «Ензим»;
неелектрифіковану залізничну гілку «Потутори — Бережани» (8 км), що зв’язує райцентр Бережани з обласним центром Тернополем.
Львівська державна академічна чоловіча хорова капела «Дударик»
Львівська державна академічна чоловіча хорова капела «Дударик» записала вже традиційну різдвяну пісню. Цьогоріч вибір упав на колядку «Різдво з тобою», повідомляє Дивись.info.
Це кавер на пісню «Where are You, Christmas?», яку написали Джеймс Хорнер, Віл Дженнінгс та Мерая Кері як саунд-трек до фільму «Як Ґрінч украв Різдво» (2000 рік).
За 20 років цю баладу переспівали десятки разів, вона неодноразово входила в топ-чарти різних країн світу, а також у 2016 була визнана як одна з кращих різдвяних пісень («колядок») усіх часів. У 2018 році її також переспівав відомий гурт Pentatonix, після чого ця балада вже остаточно перетворилась на інтернаціональну колядку. В Україні переспівується вперше. Слова допомогла написати Ілона Верхівська-Ельтек, а музику адаптувати Назар Лозинський та Володимир Заборовський.
Хоча календар і розділяє святкування Різдва в Україні, але багатокультурність Львова, яка тягнеться століттями, історично вплинула на традиції різдвяних свят у римо-католицьких, греко-католицьких, православних, вірменських родинах. Є чимало спільного у приготуванні страв і коляді, але передусім для всіх Різдво – це родинне свято, коли неодмінно провідують старших людей і колядують.
Надвечір’я у тих вірних, хто святкував Різдво за григоріанським календарем, було 24 грудня, у вірних Вірменської Апостольської церкви – 5 січня, у православних і греко-католиків – 6 січня. Дати відмінні, але те, що українці, поляки, вірмени століттями жили поруч у Львові вплинуло на творення атмосфери Різдва у місті, те, що його проводять у колі сім’ї. У римо-католиків, православних і греко-католиків різдвяні традиції і обряди дуже схожі. Ті ж 12 пісних страв на Святвечір, коляда, різдвяне богослужіння.
Голова товариства «Холмщина» Ірина Гринь розповідає, що українці, які мешкали на Холмщині, це була споконвічна їхня територія (сучасна Польща), зуміли зберегти українську мову, культуру, традицію. З березня 1944 року більшість українських сіл на цих теренах були спалені, вбито сотні людей. У вересні 1944 року уряди УРСР і Польщі підписали угоду про переселення українців з Польщі до радянської України, а поляків із Західної України – до Польщі. Останнє Різдво хомчаки, які вижили, відсвяткували у своїй рідній домівці у 1946 році. Покидали свою землю, по суті, без нічого. Могли взяти обмаль речей. Однак у пам’яті залишились родинні традиції Різдва.
«У нас дуже рідко ставили ялинку у хаті. В основному був сніп із необмолочених колосків – жито, пшениця, овес, конопля. А далі на Святвечір, традиційно, як в усіх українців, – кутя, узвар, решта страв залежала від земель, де жили українці. Більше лісу, то і більше грибних страв, де вода, то страви з риби, мав бути оселедець із діжки. Великі пампухи, або як їх називають рацухи, смажили з дріжджового тіста, без начинки і їх посипали гарячою цукровою пудрою. Вже тут ми почали і традиційні пампухи робити, а до наших ще вариться квасниця, мачанка з меду, горіхів. Ми, як могли боролись і зберігали українську мову пісню, коляду, страви», – розповідає Ірина Гринь, яка з родини переселенців із Холмщини.
Останнє Різдво в українській родині перед виселенням із Холма у 1946 році
Дід Ірини Гринь знав 16 куплетів коляди «Нова радість стала». Втім українці з Холмщини пам’ятають колядки, які співали ще їхні батьки. У цих різдвяних піснях слова прив’язані до рідної землі, пригадуються назви сіл, де колись жили українці.
Традиційно на святвечір в українських родинах готують кутю, узвар, вареники, пампухи, голубці, рибні, грибні страви. Залежно від традиції у родині чи в селі, господині пекли хліб.
Колядують переселенці з Холмщини
«Моя родина потрапила в українське середовище, у Болехівський район. Звідти багатьох виселили на Сибір за українськість і переселенці з Польщі заповнили тут українську нішу. Звичайно, деякі звичаї перейняли», – каже Ірина Гринь.
Релігійна толерантність
Львів у довоєнний період, до вересня 1939 року, зберігав толерантне ставлення до людей різних віросповідань, говорить історик Іван Сварник. У 30-ті роки у Львові «Український кооператив» видавав календар, де були вказані всі українські, польські, єврейські свята.
«Коли українці працювали у крамницях, власниками яких були євреї, то власники надавали вихідний у релігійні свята і, навпаки. На побутовому рівні панувала толерантність і пошанування. Хоча після 1918 року ситуація для українців у Галичині була непростою. Слід враховувати, що між польською державою і Ватиканом була підписана угода (конкордат) про те, як мають дотримуватися релігійні погляди людей різних конфесій. Коли були змішані шлюби, то за правилом конкордату, якщо батько був католиком, то чоловіча гілка була католиками, а жіноча за віровизнанням жінки. Ці змішані подружжя створювали, значною мірою, платформу для порозуміння загалом», – зауважив Іван Сварник.
З ХІ століття у Львові проживають вірмени і тут розташований їхній головний храм. Вірменська громада жила поруч із польською, єврейською, українською, чеською у злагоді. Втім у ХХ століття Вірменська католицька церква підпала під радянські репресії, як і греко-католицька. Згідно з угодою між СРСР і Польщею у 1945 році вірмени-католики були виселені з Галичини у Польщу. До 1945 року у Львові діяв катедральний собор Львівської вірменсько-католицької архиєпархїі, який був зачинений, а з 2000 – це храм Української єпархії Вірменської апостольської церкви. Вірні цієї Церкви святкують Різдво 6 січня, одночасно із Богоявленням, як у ранні християнські часи.
Вірменський собор у Львові
5 січня вірменська громада зібралась у львівському храмі на Надвечір’я, яке називається «чрагалуйц», з вірменської «запалення лампад». За давнім звичаєм, люди запалювали свічки або лампадки і їх принесли додому. Це символізує божественне світло. Святвечір вірмени також проводять у колі родини. У них немає традиції коляди, але є багато давніх різдвяних пісень, церковних. Сьогодні на Львівщині проживає близько 3 тисяч вірмен. Близько 300 сімей – прихожани львівського собору.
«7 січня пригадуємо померлих, у нас панахида. Вірмени дуже домашні люди і люблять Різдво проводити вдома. Приймають у себе вдома тих, кого поважають. У давні часи був піст 50 днів, тепер у вірмен із 30 грудня до 5 січня. Дехто дотримується, особливо ті, хто провадять церковне життя. На святий вечір все пісне, роблять плов пісний із родзинками, горіхами, медом, сушеними фруктами, а також пісні страви без сметани, майонезу, рибні. Кожна господиня робить по своєму. Кожна страва є символічна. Кількість не має бути 12, є у давній церкві 3, було і 6. Готують і долму без м’яса. 5 січня роздаємо вірним свічки, бо Христос, як світло прийшов, освячуємо фрукт гранат. Різдвяна літургія починається вранці 6-го січня. Одразу після неї проводимо обряд освячення води, ми дотримуємося цієї давньої традиції. І роздаємо людям святу воду. Важливо не що, а як ми розуміємо Різдво, народження Христа, як по новому починаємо жити», – наголосив архиєпископ Вірменської Апостольської церкви Ісаак Поґосян.
Різдвяна довоєнна поштівка
Різдво у Львові останні десять років стало туристичним брендом і підприємці працюють із прицілом на гостей. У новорічний період з 24 грудня до 1 січня у Центр туристичної інформації міста звернули близько 3 тисяч туристів, переважно з України, Польщі, Туреччини, Білорусі, Литви, Німеччини. Більшість різдвяних заходів, запланованих у Львові, знайомлять з символами свята, як винесення дідуха (обжинковий сніп), що є символом злагоди у родині, доброго врожаю, відбудеться традиційна хода звіздарів, вертепів, а також відбудуться численні комерційні фестивалі.
Для львів’ян Різдво домашнє свято і люди відвідують один одного, для туристів – це відпочинок, розвага і ознайомлення з українськими традиціями.
До уваги наших читачів нова знахідка. Хочемо представити колоритні світлини села Головецько, які датуються 1915 роком. Зберігаються вони у Австрійському державному архіві у місті Відні.
Село Головецько, 1915 р.Село Головецько, 1915 р.Село Головецько, 1915 р.
На фото бачимо мешканців села Головецько, яке сьогодні входить до складу Сколівського району Львівської області.
Завдяки таким світлинам можна побачити як одягались 100 років тому на Сколівщині, познайомитись із подіями села, а також розгледіти будинки його мешканців.
Село Головецько, 1915 р.Село Головецько, 1915 р.Село Головецько, 1915 р.
За роки радянської влади село в документах називали «Головецьк». 1989 року йому все ж повернули історичну назву.
На Святвечір 5 січня 1883 року (тоді Різдво було ще 6 січня, а Святвечір 5-го) у газеті «Діло» Іван Франко опублікував «Святвечірню казку».
Про це пише на своїй сторінці у фейсбуці науковець та політик Іван Матковський.
Сторінка газети “”Діло”. Фото зі сторінки Івана Матковського
І як то в казці буває, Іван Франко тільки опублікував алегорію у 1883 році, а події зображував перелому 2019/2020 років:
Схилившись о вікно, сиджу я в час вечірний,
І зір мій мчить в простір глухий, мрачний, безмірний;
І думи в світ летять, в хатки низькі й палати,
Як буде мир Христа рожденного витати.
Бо вечір се святий; палає світло всюди,
І огник радости у кождій тліє груди!
«Ось вісімнадцять сот вісімдесят три літа,
Як Той родивсь, що став учитель, світло світа,
Що за слова любви умер на хрестнім древі,
За правду завіщав усім вінці терневі!
І справджується Твій завіт болющий, Христе!
Чи в світі виросло любви насіння чисте,
Що сіяв Ти, – чи став щасливший, кращий він,
Не знаю; тілько те осталося без змін,
Що за кровавий труд заплатою єсть голод,
Що волю й дотепер б’є самоволі молот,
Що гонять за любов, за правду висмівають,
Що втішнії сумних, голодних ситі лають!»
Оттак у самоті я думав; в тьмі кімнати
Так сумно, важко тут те свято зустрічати
Без слова любого, без друга і без роду;
Я рад був з каменем на шиї скочить в воду.
А втім нараз – се що заблисло в моїй хаті,
Мов сонічко зійшло і блиски ллє багаті?
Мій зір осліплений схилився вниз в тій хвили, –
А втім почувся звук, так ніжний, чистий, милий,
Що, мов роса свята, на серце впав зболіле:
«Невже ж ко мні любов тобі вже надоїла?»
Я зір підняв – і глянь: в надземній красоті
Стояла женщина – не в сріблі-золоті,
А в простім, хоч зовсім не вбогім, чистім строю,
З лицем, осяяним здоров’ям і красою,
І з мислі виразом могучим на чолі,
І з оком, що пройма глуб серця і цілі
Простори земнії обнять здається в силі.
«Хто ти? – промовив я. – Слова твої так милі,
Знайомий так твій вид і голос серцю близький, –
Та чи любить тебе я не занадто низький?»
«Ні ти, ані ніхто мені по роду рідний,
Коли любить мене не стане сам негідний.
Та нині свято; всі веселі, як хто може, –
То й прикро думать так на самоті, небоже.
О, знаю й я той біль! Недавно сумувала
І я так в самоті, відрадоньки не мала.
Хоч я між сестрами, як бачиш, не послідна
Красою й розумом, – та що ж, тому що бідна,
То й власний рід мене цуравсь, – і много-много
Днів так сиділа я серед плачу гіркого…
Та днесь не ті часи, – сьогодні й я вже маю
Коханую рідню, – і днесь її збираю
На братній пир. Ходи! І ти ж рідня мені!»
І понеслись ми враз на крилах херувима,
І став весь руський край у нас перед очима,
Широкий, килимом укритий сніговим,
І небо яснеє зорілося над ним.
«Отсе рідня моя! Отсе моя держава,
Мої терпіння всі, моя будучність, слава:
Дністер, Дніпро і Дон, Бескиди і Кавказ,
Отеє, сини мої, мій чудний край – для вас!
Любіть, любіть його! Судьби сповниться доля,
І швидко власть чужа пропаде з сего поля!
Не стане тих, що днесь на вас наругу зводять,
І щезне сила їх, мов мгли нічні проходять».
І повела мене вона в сільськії хати.
«Ходім народові з тим святом щедрувати!»
Де стріне біль, нужду, там і потіху лишить;
Де плач, ридання, жаль – гіркії сльози втишить;
Де чути звук пісень, там в серцях нехолодних
Розбудить жаль, любов до вбогих і голодних.
І за її слідом меншає горе всюди,
Росте надія, сил більшіє в кождій груди.
«Ходім до пастирів народа!» – знов сказала,
В віконця яснії попівські заглядала.
І наче той дзвінок вечірньою порою,
Так клич її лунав, мов поклик той до бою:
«Ставайте дружно всі, і згідно всі, і сміло, –
Бо ваших рук важке, святе чекає діло!
Ви – сіль сеї землі! Як звітріє вона, –
То чим посолять хліб із нового зерна?»
І дальше ми в міста летіли між варстати,
Де тісно, вогко, де вдень сонця не видати;
І в школи, де то й ум і злуда в парі блудять;
В палати судові, де правду й кривду судять;
В варстати духові, де з слова із живого
Оружіє кують для чесноти й для злого.
І скрізь її слова гули, як крик сумління,
То радість родячи, то муки і терпіння.
І довго, довго так по краю ми літали,
Надії співом ми схід сонця привитали.
Тоді, всміхнувшися, вона рекла до мене:
«Чи ще тобі життя таке тяжке й нужденне?
Чи ще ти будеш так журиться самотою?
Не бійсь! Коли ти сам, то знай, що я з тобою!
Хоч все покине, я одна тебе не кину, –
Лиш ти люби мене – свою Русь-Україну!»
І на чоло моє свій поцілуй надземний
Зложила – й я збудивсь в холодній хаті темній.
Державна академічна чоловіча хорова капела «ДУДАРИК»
16 січня о 20:00 у Львівському гарнізонному храмі Св. Петра і Павла відбудеться великий різдвяний концерт «Ретро коляда» від хорової капели «Дударик».
Різдвяний концерт «Ретро коляда»
«Як у старі добрі часи. Може хто ще пам’ятає концерти «Дударика» 20-30 років тому? Тепло, різдвяна містерія, хори аккапела, дзвіночки. Микола Кацал вкладав увесь хист і душу (зокрема нашу) у ці концерти. Ще було одне – ми через одного співали «Син Божий народився», всупереч системі і наражаючи Кацала на небезпеку тюрми. Мене попросила Мама зробити такий концерт. Так, щоб вініл потік і було чутно потріскування гноту свічки, щоб запахло кутею і медом, такий має бути концерт. Ще одне: квитків небуде, але гроші візьміть. Зробите грошовий внесок у ремонт гарнізонного храму. Ми львів’яни, а це ще той «old school», – зазначив керівник «Дударика» Дмитро Кацал.
«Ангеліка» Поляновської сьогодні - житловий будинок на Братковського в Луцьку
Десь на зламі 1780-1790-х років до Луцька приїхала Юзефа Поляновська. Тут її підтримав близький друг родини Поляновських, луцький офіціал (особа, яка суміщає світські та церковні функції) Ян Підгороденський. Так склався світогляд Поляновської, що вона дуже хотіла допомагати хворим. Підгороденський виділив будинок, який належав луцькій католицькій адміністрації, і дав певні кошти на влаштування шпиталю.
25-річна дівчина Юзефа почала віддавати всю себе на благодійну справу. У Луцьку було багато людей, які потребували допомоги і притулку. В різних куточках і будівлях міста вона організовувала кімнати для них. В цьому її підтримували заможні мешканці та посадовці міста. Напочатку батьки Поляновської підтримували її з доходів із власного села під Луцьком. Вдавалося залучити енергійній благодійниці і безкоштовну допомогу приватних лікарів міста для допомоги хворим у її закладах. Серед них цікаві прізвища – Викісат, Петгейдер, Павсевич.
З часом масштаби діяльності Поляновської збільшувалися. У 1794 році вона очолила давній притулок, якій діяв у кафедральних спорудах. Жінка зуміла організувати сиротинець «Ангеліка», де почала діяти школа для дівчат і де постійно покращували рівень викладання. «Ангеліка» була єдиною вищою школою для дівчат на Волині. З часом кількість підопічних Поляновської зростала і в кафедральних спорудах їм стало затісно. Тому, коли помер граф Фрідріх Мошинський (внук короля Августа ІІ) і заповів значну суму грошей для освітньої і медичної діяльності Поляновської, то вона придбала в Луцьку будинки під шпиталь для хворих, калік та окрему будівлю для хворих на венеричні захворювання. Щорічно там лікували 100-125 людей.
Слава про Поляновську пішла далеко. У варшавському католицькому тижневику «Czytelnia Niedzielna» в 1859 році описується, що і дружина російського імператора Павла І (мати імператора Миколи І) Марія Федорівна також не оминула увагою Поляновської.
«З поширенням розголосу по краю про блаженні плоди праці Поляновської, посипалися пожертви з найдальших провінцій: з Поділля, з Київського, з Литви, з Королівства і з Галичини. Найясніша Марія Федорівна (царева мати) також стала опікуватися Поляновською. Пожертвувала їй 1000 рублів і вручила орден за заслуги. Поляновська прийняла дарунки з вдячністю, але через свою скромність ордену ніколи не носила».
Юзефа Поляновська не мала медичної освіти, але вона змогла доглядати за хворими і змогла організувати не лише кілька міських шпиталів, а й утримувати школу для дівчат. Без сумніву, вона була головною дійовою особою медичної сфери Луцька кінця XVIII століття – до смерті в 1829 році. Вона заслуговує на пошану і пам’ять сьогодні не менше, ніж Балтазар Тишка.
Витяг з метричної книги луцького кафедрального костелу за рік 1829. Під номером 54 запис про смерть Юзефи Поляновської. Зображення з Головного архіву давніх актів у Варшаві
Коли жінка померла, католицький єпископ Каспер Цецишовський запросив до Луцька орден шариток (сестри милосердя), щоб ті опікувалися закладами Поляновської. Вона була похована на католицькому цвинтарі, де сьогодні Меморіал. Проте від її могили не залишилося і сліду.
Новою унікальною та магічною колядою вокальна формація анонсує свій Різдвяний тур містами України «Казка на білих лапах».
«На Святий Вечір» – маловідома українська народна коляда. У репертуарі «Піккардійської Терції» вона могла появитися ще на початку 2000-их, коли колектив вперше почув її, будучи на гастролях у Канаді. Але творчий процес – непередбачуваний, відтак колядка чекала свого часу і тільки зараз «піккардійці» заколядували її. Аранжування створив Андрій Капраль, а запис було зроблено на львівській студії Virtuoso Records (звукорежисер – Богдан Нестор).
Вокальна формація «Піккардійська Терція».
– Спершу я думав, що це гуцульська коляда, аж потім виявилося, що її коріння – на Поліссі, – розповідає учасник «Піккардійської Терції», заслужений артист України Андрій Капраль. – Тож у мене вийшла поліська колядка із гуцульськими ритмами (усміхається). «На Святий Вечір» має якийсь магічний вплив: ота монотонність, як у легендарному «Щедрику», отой наш особливий народний мелос! А яка історія! У маленькому тексті – великий зміст: в 10-ти куплетах розказано все: від народження до воскресіння Христа. І про колядників згадано та вдячних господарів, про українську родину. Ця колядка – дуже потужна, вона «працює» на наше коріння.
Вокальна формація «Піккардійська Терція»
Наживо нову колядку у виконанні «Терції» «На Святий Вечір», а також десятки інших різдвяно-новорічних творів можна буде почути уже за лічені дні. 9-го січня з рідного міста «піккардійців» Львова, зі сцени Національного драматичного театру ім. М. Заньковецької, стартує Різдвяний тур «Казка на білих лапах», який охопить також Рівне (12 січня), Житомир (13 січня), Вінницю (14 січня), Дніпро (17 січня) та Київ (19 січня, Жовтневий палац).
Унікальністю цієї концертної програми є те, що разом із «піккардійцями» співатимуть талановиті незрячі діти з усієї України. «Казка на білих лапах» – таку назву має альбом, створений спільно «Піккардійською Терцією» та незрячими дітьми зі Львова та Дніпра, з Рівного та Миколаєва, з Івано-Франківська та Тернополя… Автором музики до усіх пісень з цієї унікальної збірки виступив один із «піккардійців» – Ярослав Нудик. Запис альбому підтримав Український культурний фонд.
Напередодні різдвяних свят саме час подумати про особливі подаруночки дітлахам. Подаруночки, які потішать їх, подарують незабутні спогади та щирі усмішки. Подаруночки, які дітки будуть просити дарувати ще.
У дитячих очах дорослі виглядають справжніми чарівниками. Бо можуть творити чудеса: із простих днів робити казкові, наповнюючи їх любов’ю, теплом й усмішками. Та щоб наповнити дні вагомістю та чарівністю необхідно відкласти справи у далеку шухляду та взяти до рук книжку. Так, саме її. Книжка – це безмежний простір сімейних вечорів. Сьогодні – захопливі пригоди країною чар, завтра – фантастична подорож у майбутнє, у вихідні – мандрівка незвіданими світами. Обирайте, що вам до смаку.
Книги для малят
“Щенячий патруль. Історії 5-хвилинки” (вид-во “Ранок”) наповнять вечори дивовижними пригодами. Адже команда патруля завжди допоможе та врятує з халепи. Своїм прикладом вона вчить дітлахів бути чуйними та добрими. Історії гарно підходять для читання перед сном. І не дивуйтеся, якщо малеча уві сні стане одним із рятівників щенячого патруля.
Книжки з серії “Щенячий патруль. Історії 5-хвилинки”. Видавництво “Ранок”
“Мої перші склади. Віршики з Міккі Маусом” (вид-во “Ранок”) подарує мелодійні віршики з першими складами, а барвисті ілюстрацію – гарний настрій. Яскраві герої улюбленого мультфільму з кожної сторіночки усміхаються малечі й немов пропонують поринути у казкові пригоди разом.
Книжки з серії “Мої перші склади. Віршики з Міккі Маусом”. Видавництво “Ранок”
Книги для дошкільнят
Маленьким чомусикам підійде книга “Чому пінгвіни не мерзнуть” (вид-во “Ранок”). Вона допоможе здійснити омріяну навколосвітню подорож та розкриє секретні методи пристосування різних тварин до навколишнього середовища. І нарешті малеча дізнається, чому ж пінгвіни не мерзнуть.
Книжка “Чому пінгвіни не мерзнуть”. Видавництво “Ранок”
“Найбільший сніговик у світі” (вид-во “Ранок”) повідає теплу історію про сина й тата, про важливість дотримання свого слова та взаємодопомогу. А ще розповість, як вірити у свої сили та як же зліпити найбільшого сніговика у світі – заввишки з будинок.
Книжка “Найбільший сніговик у світі”. Видавництво “Ранок”
Книги для молодших школярів
Велика енциклопедія “Тварини дольодовикового періоду” (вид-во “Ранок”) проведе лісами й степами та дасть можливість заглянути до справжньої савани. Розповість про їхніх мешканців всі секрети. А відчути себе серед них допоможуть реалістичні малюнки.
Велика енциклопедія “Тварини дольодовикового періоду”. Видавництво “Ранок”
“Білка Квасоля та Опівнічний пожирака” познайомить із подолом стародавнього Києва та його дивними, але добрими мешканцями. Вони вміють перетворюватися на інших тварин та варити справжнє чарівне зілля. Навіщо воно? Щоб піймати ненажеру – Опівнічного пожираку, що викрадає їжу.
Книжка “Білка Квасоля та Опівнічний пожирака”. Видавництво “Ранок”
Книги для підлітків
“Школа добра і зла” (вид-во “Ранок”) наповнить вечори чарівними моментами та казковими пригодами. У книзі зображується боротьба Добра та Зла, кохання та дружби, віри та зради. А ще чимало тем для спільних розмов.
Книжка “Школа добра і зла”. Видавництво “Ранок”
“Королева жуків” (вид-во “Ранок”) продовжує історію про хлопчика-жука. У цій частині вчений Бартолом’ю Каттл повертається додому та розповідає дітям про те, які ж жуки небезпечні. Чому б це? Та на цьому все тільки починається: викрадення, розслідування, таємниці.
Книжка “Королева жуків”. Видавництво “Ранок”
Зима – одна із кращих пір року для затишного сімейного читання та дарування книжок. Адже книжки – це особливий подарунок, бо разом з ними вас очікують посиденьки в сімейному колі, теплі обійми, гарні емоції, приємні спогади й щирі усмішки. Погодьтеся, це краще, що може трапитися в нашому житті.
Новорічно-різдвяні свята в давні часи, як і нині, були сповнені не лише мрій і очікувань, а й усіляких пригод — приємних, і не дуже, — про які потім їх учасники згадували мало не цілий рік. Чимало інформації про те, як гуляли наші земляки в давнину, міститься в архівних матеріалах і тогочасній пресі.
Бали на Сильвестра в міжвоєнній Польщі (фото ілюстративне)
Сезон новорічно-різдвяних гулянь-святкувань у міжвоєнний період починався ще в грудні, а закінчувався, як і нині, на Водохреще. Адже рівняни і в ті далекі часи відзначали новорічно-різдвяні свята одні за григоріанським календарем, інші — за юліанським. Такий тривалий період відпочинку і розваг давав, зокрема, неабияку поживу для місцевих і приїжджих репортерів.
Пригоди з газетних шпальт
Завдяки рекламі усіляких смаколиків до святкового столу, різноманітних сувенірів, ялинкових прикрас і подарунків, оголошень про початок продажу ялинок тощо преса отримувала чималу фінансову підтримку.
Новорічно-різдвяна реклама в пресі
“Гортаючи сторінки тогочасних польських видань, можна зустріти чимало цікавого про святкування Нового року і Різдва, – розповідає начальник відділу використання інформації документів ДАРО Людмила Леонова. – В одному з фейлетонів, наприклад, ішлося про те, що, попри складне становище в країні, люди все одно готуються до Нового року — шукають гроші, беручи кредити, підписуючи векселі… І все заради того, щоб достойно прийняти гостей. Хоча, як писали газетярі, господиня, певно, й не відчує свята, постійно перебуваючи на кухні й обслуговуючи гостей. Писала преса й про шлунки рівнян, які потерпають від надміру їжі, працюючи “не тільки цілий восьмигодинний робочий день, але й у святкові дні”. Пощастило тим, хто мав медичне страхування і міг скористатися послугами каси хворих, отримавши безкоштовно ліки. А ще, зазначали репортери в 1925 році, тогочасна скрута так позначилася на святкуваннях, що зменшилося споживання спиртного, а через це “не було жодного побиття чи поважного каліцтва, доконаного в п’яному стані. Поліція мала спокійне свято”. Газетярі також “пройшлися” по тогочасних цінах на товари. “Ціни ідуть угору, а якщо комусь це не подобається, то можна не купувати. А то й зовсім не ходити до крамниць”.
Новорічна реклама
У газеті “Ехо Рувенське” репортери описують новорічні пригоди двох приятелів — Павела і Гавела, — які упродовж тижня боролися зі спокусою потрапити на бал-маскарад, заощадивши при цьому гроші. І таки пішли на бал. А там опинилися за одним столиком із чарівною панянкою. Горілка, різні смаколики, чорна кава… І невдовзі трійця уже гуляла на повну, запросивши до своєї компанії ще кількох осіб. Але все має своє завершення, писали репортери. Для гульвіс воно настало у вигляді кельнера з рахунком за спожите. Тут приятелі враз витверезіли, адже платити нічим. Кельнер, зрозумівши з ким має справу, покликав колег. Слово за слово, почалася бійка. Невдовзі гуляки-невдахи опинилися на вулиці з численними синцями, а навздогін їм летіли їхні пальта, капелюхи, і наостанок — калоші. Однак приятелі не надто переймалися, адже ж все таки побували на балу.
Про новорічні пригоди рівнян можна прочитати на шпальтах газети “Ехо Рувеньське”
Після святкування православного Різдва 7 січня до різдвяної тематики доєднувалися і україномовні видання, які підхоплювали естафету рекламування і ялинок, і прикрас до них, і подарунків під ялинку, й усіляких благочинних акцій.
Реклама новорічних атрибутів у російськомовному виданні
“Сильвестрови балики маскови”
Зазвичай бали-маскаради (балики маскови) у міжвоєнній Польщі розпочиналися на день Святого Сильвестра — 31 грудня. Останній день року, що минає, католики називали “Сильвестром”, а запитання “Куди збираєшся на Сильвестра?” фактично означало “Де зустрічатимеш Новий рік?”.
Бал на Сильвестра. Десь на Волині, можливо й у Рівному
Здебільшого новорічно-різдвяні бали-маскаради в давньому Рівному були благодійними. Зібрані кошти розподіляли серед міської бідноти, сиротинців, притулків для людей похилого віку, безробітних тощо.Одним із основних вогнищ культурного життя міста до 1927 року (до пожежі) був замок князів Любомирських у родинному маєтку, розташований на території сучасної “Лебединки”.
Старий палац до пожежі
Хоча споруда на той час уже втратила свою колишню велич, але зали на першому поверсі ще були придатні для балів, спектаклів, виставок, музичних та мистецьких вечорів. У 1920-1930-і роки, коли Любомирські здали в оренду місту свій палацик на Гірці (сучасний парк імені Шевченка), там також відбувалися костюмовані бали-маскаради.
Білий палацик на Гірці, 1932 рік
В архівних документах, датованих 1911-м роком, зазначається, що дворяни Рівного влаштовували новорічно-різдвяні бали в Благородному собранії (приміщення не збереглося, розташовувалося на теперішній Соборній приблизно навпроти сучасного Екомаркету).
Соборна в районі сучасного Екомаркету. Десь тут було приміщення Благородного собранія. Можливо це двоповерховий будинок праворуч?
Розкішні костюмовані бали відбувалися в будинку предводителя дворян Рівненського повіту Дмитра Федоровича Андро. Цей будинок зберігся майже в первозданному вигляді на вулиці Словацького, 7 (тодішній Гоголівський провулок) і є місцевою пам’яткою нашого міста.
Будинок Андро лише трохи зазнав змін
У залах російської гімназії, що колись розміщувалася на тодішній вулиці 13-ї Дивізії, 53 (тепер Петлюри; там, де нині приміщення банку “Аваль”), влаштовувало костюмовані бали та благодійні вечори для дітей і дорослих Рівненське православне благодійне товариство. Не відставали й рівненські військові. У Будинку польського жовніра (сучасний Будинок офіцерів) проводилися офіцерські бали. У ті часи офіцери були завидними нареченими, отож їх запрошували практично на всі бали, які відбувалися в місті. До того ж, на таких заходах завжди грали військові оркестри. Для середнього класу влаштовували вечірки в Громадських зборах.
Прохання до повітового старости про дозвіл на проведення благодійного балу Сильвестрового 31 грудня 1936 року в Клубі Кресовому на вул. 13-ї Дивізії
Нагадати усій Польщі про Рівне
Не залишалися осторонь новорічно-різдвяних святкувань і посадовці Рівного. Напередодні 1937 року Рівненський повітовий староста започаткував таку традицію: щороку першого січня об 11-й годині в усіх храмах міста проводити урочисте богослужіння з нагоди Нового року. А на 13-у годину — офіційний прийом у приміщенні Рівненського повітового староства. Шкода, але цей будинок, який був архітектурною окрасою старого міста (розташовувався на розі сучасних Петлюри і Словацького), не пережив бомбардування Другої світової.
Будинок повітового староства
“Під час прийому в старостві проводили збір підписів під привітанням Президентові Польщі й усім вищим посадовцям уряду Речі Посполитої, – розповідає Людмила Леонова. – Ця ініціатива нагадала всім полякам про існування нашого невеличкого містечка на окраїні держави, як тоді казали, “на кресах”, тому що центральні Варшавські видання не обійшли увагою таке починання. Вийшли статті під загальною назвою “Новорічне привітання в Рівному”. У нашому архіві виявлено матеріали, які засвідчують цю подію. Після богослужіння першого січня 300 осіб зібралися в приміщенні староства. З промовами виступили повітовий староста Рівного, представники військових, української, єврейської, чеської громад, селян. Усі присутні підписали лист-привітання, який через Волинського воєводу мали передати до Варшави. Під час урочистостей було відзначено державними нагородами дев’ятеро представників сільського господарства. У перервах між промовами грав військовий оркестр. Завершилося дійство підняттям келихів з вином, презентованим повітовим старостою”.
Стаття про вітання рівнян у польській газеті “Креси”
Точних даних про те, чи встановлювали на вулицях міста в міжвоєнний період ялинки, поки що не віднайдено. Однак народні гуляння з військовим оркестром і фейєрверками з нагоди Нового року і Різдва в Рівному відбувалися й тоді. З дозволу власника міста князя Любомирського такі святкові дійства влаштовували в його садибі-парку на Гірці, а в 1930-ті роки — у міському парку імені польського Президента Мостіцького (парк, що поруч із Палацом дітей і молоді). Поколінню 1950-х-початку 1960-х років він відомий як парк імені Хрущова.
Світлана КАЛЬКО
Ілюстративний матеріал до публікації з фондів ДАРО, NАС, особистого архіву автора
В середу, 8 січня 2020 року, о 15.00 у Львівській обласній бібліотеці для юнацтва імені Романа Іваничука (пл. Ринок, 9) відбудеться Різдвяний вечір з гуртом “Миклухо Маклай”, а також колядниками з Німеччини та Кам’янця-Подільського.
“Гостей чекає унікальний музичний вечір з традиційним конкурсом-дегустацією куті! Приходьте, буде традиційно круто”, – обіцяють організатори.
“Миклухо Маклай” – гурт, що практикує різного роду традицію чоловічого співу. Природна краса співу захоплює і об’єднує таких різних учасників гурту – Андрій Селецький, Олесь Каліновський, Юрко Римар, Роман Михайлюк, Ярослав Федорчук, Роман Птах та інші.
Концерт Олександра Божика на сцені Львівської опери
Одразу два концерти скрипаля-віртуоза, композитора і шоумена Олександра Божика відбулися 3 січня 2020 року у Львівський опері. Повнісінька концертна зала й аплодисменти, які не вщухали після кожної композиції, засвідчили: львів’яни та гості міста по-особливому захоплюються талантом скрипаля.
Концерт Олександра Божика на сцені Львівської опери
Концерт відбувався у супроводі рок-оркестру, до складу якого увійшли найкращі музиканти Львова. Двогодинний концерт об’єднав авторські композиції, які вже встигли стати для багатьох улюбленими і впізнаваними, світові хіти в оригінальному виконанні та кавери.
Концерт Олександра Божика на сцені Львівської опери
Суперфіналіст популярного шоу «Україна має талант», рекордсмен «Книги Рекордів України», учасник багатьох талант-шоу серед яких «Хвилина слави», «Британія має талант», «Італія має талант», якого після свого феєричного виступу на польському шоу Mam talent назвали «Джиммі Хендріксом серед скрипалів», на найвеличнішій сцені рідного Львова запалював серця глядачів і шоу-номерами. Чи не найбільше захоплення викликало виконання «Чардашу» в залі з глядачами та гра на трьох інструментах одразу.
Концерт Олександра Божика на сцені Львівської опери
Разом зі скрипалем на сцені виступає також його дружина-піаністка. Сімейний тандем вже встиг завоювати серця шанувальників оригінальним підходом до виконання відомих музичних композицій. Олександр Божик наголосив, що саме дружина є його музою, порадницею, продюсером та музичним директором.
Олександр і Юлія Божики
Музикант потішив своїх шанувальників тим, що тепер щотижнево вони матимуть нагоду насолоджуватися новими композиціями у виконанні скрипаля та його дружини-піаністки на YouTube-каналі «Божик дуо». Дуетом віртуозне сімейство виконує світові хіти та авторські композиції. Тож впродовж року з’явиться понад півсотні відеороликів.
Ярослав Пстрак «Святий вечір» (видавництво Г. Гануляка, Львів)
Наближається одне з найголовніших християнських свят – Різдво Христове. Уже традиційно, напередодні розповідаємо про те, як раніше проходили приготування до свята та як відзначали Різдво та Новий рік на наших землях. Сьогодні мова піде про святкування у селах, що розташовані у Львівській області понад рікою Зубра – Вовкові, Кугаєві, Загір’ї та Жирівці. Описав їх у своєму історико-етнографічному нарисі “Вовківська земля” Микола Батіг (працю було видано у Львові в 1990 році, текст подається оригінальним).
Різдвяний дідух
“Першим зимовим календарним святом у новому році були різдвяні свята, у яких переплелись прадавні поганські культи з християнськими нашаруваннями, знайшли свій вияв своєрідні місцеві традиції і звичаї. У надзубрянських оселях усі різдвяні ритуали відповідали переважно загальноприйнятим на Україні святковим обрядам,у яких основне місце займав останній вечір напередодні різдва – святий вечір.
Марія Янко.Обходження худоби на Різдво. 2003 р.
Підготовка до святої вечері мала урочистий характер. Участь у передсвяткових приготуваннях брали всі члени родини, у тому числі дітвора, яка задовго до свят збиралася у гуртки і вивчала колядки, а в 20-30-х роках нашого [ХХ – ред.] століття, коли в надзубрянських селах починали ставити ялинки, майструвала прикраси з паперу: ланцюжки, зірки, позолочувала горіхи та ін. Чоловіки приводили до ладу господарство, заготовляли дрова, корм для худоби тощо. Але найбільше занять мали жінки: прали білизну, мили підлогу та вікна, прибирали хату,пекли білий хліб, а потім ліпили вареники з картоплі та капусти (“капусцяники”), голубці, варили борщ та узвар (“суш”), приготовляли рибу та інші страви, яких за давнім звичаєм мусило бути дванадцять.А насамперед готували кутю з маком, медом,горіхами та родзинками – найголовнішу страву свят-вечора, яка до релігійної обрядовості прийшла з далеких дохристиянських часів.
Різдвяна трапеза. 1920-ті рр. Рисунок О. Куриласа (з книги М.Батога “Вовківська земля”)
Святвечірній ритуал розпочинався від вистелювання хати соломою,по якій діти качалися і квоктали, наслідуючи курей,що мало забезпечити здоров’я та плідність домашньої птиці, від покривання стола обрусом, під який стелили сіно, а в нього впихали головку часнику, від розміщення у куті на почесному місці снопа (“дідуха”), який представляв предків, від покладення посеред стола двох хлібів – символу достатку та свічки – прадавнього символу вогню.Сигналом для початку святвечірньої трапези була поява на небі першої вечірньої зірки. Господар запалював свічку, курив ладаном у хаті, усі молилися,апісля трикратного поздоровлення: “Христос ся рождає!” та хорової відповіді – “Славіте його!” сім’я сідала до вечері.Насамперед споживали шматочок свяченого прісного хлібця (“просфорки”), а потім подавали кутю. Колись давніше першу ложку куті господар кидав на стелю,що було пов’язане з дохристиянськими слов’янськими звичаями заклинання, а перший вареник надкушував та давав “дідухові”. Після споживання усіх страв хлопець-пастушок зв’язував перевеслом ложки,щоб улітку на пасовиську корови не розбігалися.Господар обходив господарство,заходив до стайні, а потім сім’я відпочивала на соломі. Лише молоді вибігали на вулицю до своїх ровесників.
Різдвяна листівка «Із світлом зірки, на святий вечір», художник Святослав Гординський (видавництво «Союзний базар», Львів)
У селах над Зуброю, зокрема в Кугаєві, побутував звичай, який називали “пробувати щастя”. У різдвяну ніч прийнято було не спати. А над тими, хто засинав, парубки збиткувалися:виносили борону або плуга на стріху, затягали сани в річку,виносили на дорогу околоти, замінювали ворота та інше. Ці парубоцькі жартівливі витівки вносили в містичну повагу різдвяної ночі елемент здорового народного гумору, викликали мимовільну усмішку навіть у тих, над ким пожартували.
Основна різдвяна обрядовість – колядування – відбувалася у надзубрянських оселях у вечірню пору на різдво. Колядувати ходили різними віковими групами: окремо діти, часто з зіркою та козою, окремо – дорослі з музиками. Дорослі збирали гроші на церковні або громадські потреби,адіти собі на радість. Хорове виконання колядок, переважно релігійного змісту,зокрема “Бог предвічний…”, “Согласно співайте..”, “Нині настала…”,”Во Вефлеємі…”, “Дивная новина…” та інших, завершувалось віншуанням, яке мало світський характер: “Віншую вас, пане господарю, з тими святами,тим Різдвом Христовим, дай боже ті свята пересвяткувати,других дочекатись, рік по року, на многії літа!”. Після віншування дорослі колядники виконували ще хорове величальне “Многая літа…”.
Маленькі колядники. Міжвоєнний період
Крім колядників у селах над Зуброю групи парубків ходили з вертепом, у якому відігравалися невеликі жартівливі сюжетні сценки напіврелігійного, напівсвітського змісту. Були у вертепі відповідно вдягнені і в масках пастушки, ангели, цар Ірод та три царі, смерть, чорт, жид, циган, коза та ін. “Актори” заходили до сіней, на вхідних до хати дверях завішували плахту, яка служила свого роду куртиною, а сама дія відбувалася у хаті. Вертеп завжди радо зустрічали, зокрема, велику втіху від нього мала дітвора.
Колядники. 1920-ті рр. Рисунок О. Куриласа (з книги М.Батога “Вовківська земля”)
Новий рік, який у надзубрянських оселях святкували за старим стилем, був наступним після різдва зимовим святом. Відзначали його скромно і тихо, у вузькому сімейному колі. Початок нового року за народними уявленнями вважався чарівним часом, коли разом з природою пробуджувалась усіляка “нечиста сила”: відьми, чорти, духи, домовики тощо. Жінкам у той день заборонялося “шастати” по хатах. А щоб, не дай боже, до хати першою не прийшла жінка, то ще й спозарання, хлопчики ходили посівати і віншувати та дитячими голосками скандували: “Помагай біг на щастя, на здоров’я, на той новий рік, щоб краще родилось, як торік, коноплі під стелю, а льон до коліна, щоби вас хрещених голова не боліла”. В післяобідню поруходили ще колядники, але вже не парубки,а статечні господарі, теж із музикою, а виручені гроші, як і різдвяні колядники, передавали на церкву. Новорічна коляда у скромній обстановці мала особливу вимову та неповторний характер. У зимовій тиші якось по-новому урочисто звучав хоровий спів міцних чоловічих голосів, доповнюваний акомпанементом музичних інструментів, зворушливо звучало повторення кожної строфи, виконуваної троїстими музиками.Якіна різдво, коляда закінчувалась віншуванням та величальним “Многая літа…”
Масштабне музичне дійство на чолі з скрипалем-віртуозом Олександром Божиком у супроводі потужного рок-оркестру охопить увесь спектр ваших емоцій! Світові хіти, авторська музика, класика у сучасній обробці та саундтреки до кінофільмів – усе це органічно поєдналося в неймовірно-енергетичному музичному шоу, яке було занесено до «Книги Рекордів України»!
Афіша концерту Олександра Божика
Олександр Божик – скрипаль-віртуоз, композитор, шоу-мен, явище у сучасному музичному просторі. Майстер поєднувати неперевершене виконання та видовищне шоу. Йому однаково підвладні як класика, так і рок, поп, етно-музика. Суперфіналіст популярного шоу «Україна має талант», рекордсмен «Книги Рекордів України», учасник багатьох талант-шоу серед яких «Хвилина слави», «Британія має талант», «Італія має талант». Після свого феєричного виступу на польському шоу «Mam talent» його назвали «Джиммі Хендріксом серед скрипалів».
Квиток на концерт Олександра Божика у супроводі великого рок-оркестру – це найкращий подарунок до Новорічних свят! Музика Вівальді, Гріга, Coldplay, Imagine Dragons, Nirvana, AC/DC, Майкла Джексона, Ханса Ціммера та інших створять неймовірний настрій на увесь наступний рік!
Лише два концерти на сцені Львівської Опери – о 17:30 та 20:00! Не пропустіть, буде гаряче!
На перший погляд може здатися парадоксальним, що витоки Жулинської парафії слід шукати не в самому Жулині, а в сусідніх Підгірцях поблизу Стрия. Проте саме...
