У різні часи й епохи людство страждало від бід та хвороб. Однією із найстрашніших та найнебезпечніших епідемій у світовій історії була «atra mors»(«чорна смерть») – чума (pestis –лат., morowe powietrze, dżuma, mor – пол., моровоɛ повѣтрɛɛ – староукр.).

Взявши свої початки у монголо-китайському прикордонні в ХІV століття, хвороба набувала шалених масштабів, досягнувши теренів і Польського королівства, найближчого сусіда Волині з Луцьком, у 1482 році. Тоді чума була занесена до Малопольщі з території сучасної Угорщини. У наступному 1483 році мор забрав чимало людських життів.

Епідемія якоїсь невідомої хвороби, як вказує «Хроніка Мєховіта», була зафіксована ще у 1389 році, поширювалась у Королівстві Польському та Чеському. За кількістю жертв вона була значно меншою, тож чумою бути не могла. Особливо смертоносною для міст тогочасної України чума виявилася в другій половині ХVІ століття, коли вони ще входили до складу Великого князівства Литовського, а згодом, після укладання Люблінської унії (1569), – Речі Посполитої.

Згадки про «моровоɛ повѣтрɛɛ» в Луцьку зафіксовані на початку червня 1564 року. Саме тоді польський король та великий князь литовський Сиґізмунд Авґуст подарував «Привілей міщанам луцьким цеху кравецького і кушнірського, який підтверджує їм певні артикули вольностей на обирання цехмістра за зразком перших листів на те, у часі чуми в місті Луцькому». Королівський привілей своїм змістом не лише переповідав цеховий статут, а й передчасно, до офіційного переобрання цехмістра, дозволяв кравцям та кушнірам визначити з-посеред себе очільника. Причина такої поспішної елекції найголовнішого майстра полягала в тому, що «Бог допустив чуму в місті Луцькому, привілеї і листи їхні (цеховиків) погинули. Федко Пашкович, який у них цехмістром старшим був, помер і увесь дім його ‒ дружина і діти, погинули».

Із тексту привілею видно, що король ідентифікував чуму як біду, «допущену» до Лучеська Богом. Важливо, що таке сприйняття хвороби побутувало не лише у ранньомодерному Луцьку, а й у свідомості усього багатоетнічного соціуму Речі Посполитої.

Промовистим джерелом до вивчення проблеми рецепції мору жителями українських, польських та литовських міст слугують польськомовні медико-історичні та філософсько-теологічні трактати-стародруки кінця ХVІ – першої половини ХVІІ століття.

Серед них особливо інформативними є «Nauka o morowym powietrzu, na czwory xięgi rozlozona przez Piotra Umiastowskiego z Klimonth, w Philozophiey, y w Lekarskiey nauce Doktora, pilnie opisana» («Наука про чуму, на чотири книги розкладена, Петром Умястовським з Климонт, у філософії та лікарській справі доктора, уважно описана»), видана у Кракові 1591 р., «Recepta duszna y cielesna przeciw Powietrzu morowemu z pisma Swietego y z doswiadczonych lekarzow zebrana, y ku pozytkowi pospolitemu wydana przez Ksiedza Hieronima Powodowskiego, kanonika Poznańskiego» («Рецепт для душі та тіла від чуми, зі Святого письма та досвідчених лікарів зібраний, і до народного вжитку видана князем Ґієронімом Поводовським, познанським каноніком»).

Передмова до трактату, а, можливо, і сама книга «Nauka o morowym powietrzu, na czwory xiegi rozlozona przez Piotra Umiastowskiego z Klimonth, w Philozophiey, y w Lekarskiey nauce Doktora, pilnie opisana» була написана в Луцьку («Дана в Луцьку, 12 вересня, року від народження Христа 1589»). На початку книги автор найперше говорив про значення медицини, вказуючи, що «наука лікарська, поміж іншими дарами Божими, є великий і знаменитий  дар».

Ґієронім Поводовський – автор іншої праці, присвяченої чумі – «Рецепт для душі та тіла…» – кардинально суперечив висновкам П. Умястовського з приводу значення медицини: «Хвороб лікування не так на лікарях, як на капланах [лежить], не так на ліках тілесних, як на душевних має бути. Христос очі сліпого вилікував болотом, яке за природою своєю його радше осліпити мало. Отож не знаємо, яку хворобу Бог до нас підпустить, але є розпорядження костельне, аби лікарі жодного хворого лікуванням не підіймали, а найперше, через покуту до Бога лікувалися».

У передмові П. Умястовський ставив чуму в перелік найстрашніших кар людства. Мор у цьому списку фіґурував поруч з голодом та війнами, які «Бог до нас підпускає, і бич до бича, кару до кари дає». Водночас, автор дякував Богу за те, що сам не хворів. Виконуючи обов’язок перед своєю професією, дослідник і написав означену книгу, «аби люди порятунок якийсь мали, і як бидло нерозумне не гинули, Богу за те дякуючи». Передаючи загальні настрої річпосполитівського соціуму, П. Умястовський персоніфікував мор. В уявленні автора та людей ранньомодерного часу це «сувора рогата бестія, яка не одного гострими рогами своїми з цього світу мізерного спритно стратила».

Величезною цінністю «Науки про чуму…» є те, що разом із алегоричними образами хвороби, сприйняттям чуми як покарання за людську гріховність, П. Умястовський конкретно та послідвно висвітлював бачення захворювання з медичної точки зору, посилаючись не лише на власні знання та спостереження, а й здобутки медицини часів Античності та Середньовіччя.

Класифікуючи людські хвороби, автор виділяв чуму в окрему категорію: «Якщо в одному краї [хвороба], зоветься тоді з грецької ендемією. Коли ж у багатьох країнах або містах [хвороба] несмертельна – з грецького епідемією називається. А якщо до людей зараза чіпляється, гинуть вони, вбиваються – зоветься чумою». Дослідник подав і дефініцію мору: «Чума – то ніщо інше, як хвороба посполита, що трапляється в багатьох краях, королівствах, в князівствах поширюється, смертельною є і дуже заразливою, … посеред інших хвороб заразливих, найбільш небезпечною є».

У 1566 році прояви мору в Лучеську зафіксовані посеред осені. 16 жовтня, до ґроду з тривожною заявою прийшли митні та поборові писарі луцької комори – Давид Маркович та Юзеф Якубович. Занепокоєні митники свідчили: «вжɛ прɛзъ час нɛмалыи почонши ωт пятницы, мсца ωктɛбра пɛръвогонадцат д͠ня, аж до сихъ часовъ мыта и побору жадного гроша нɛ бɛрɛмо, и то дɛи ни дла чого инъшого, ωдно про тую причину, иж почали славити в Луцку повѣтрɛɛ такъ, жɛ дɛи нɛ толко абы якиɛ гости приɛжчати мɛли, алɛ и ωколичъныє люди, сɛлянɛ до мѣста нɛ бывают, збожя, мукъ и жадныхъ живностɛи возити нɛ смѣют».

Подібні перестороги поширення хвороби описував і П. Умястовський. Автор наголошував, що міські урядники під час чуми не мають впускати до міста нікого з околиць, і, тим більше – з інших країв [10, 41]. Д. Маркович та Ю. Якубович вказували в своїй скарзі, що через чуму у місті припинилося пивоваріння, шинкарів вони більше не оподатковують і з митної господи на Ринку вони перемістилися на Жидівську вулицю. Якщо хвороба не вщухне, зазначали митник, голод і небезпека інфікуватися змусить їх покинути місто.

Мор в Луцьку супроводжувався голодом, тож одним із найдієвіших способів запобігти хворобі було полишання міста, виїзд за його межі. У ті часи  дуже поширеною була латиномовна триєдина формула – «cito, longe, targe» – бігти від біди швидко, далеко, і не повертатись до інфікованих місць якнайдовше. Люди «зацні» – шляхтичі, купці, урядники маґістрату могли виїжджати до власних сіл та фільварків. Незаможні міщани та міська біднота повинні були шукати прихистку від смерті у спеціально для таких випадків побудованих мурованих чи дерев’яних лазаретах, або ж на полях у передмісті.

До категорії заможних міщан, очевидно, належала сім’я лучан Оксині та Гуцка, бо в часі чуми вони виїхали за межі міста, на власні земельні володіння. Утім, неприємності луцьких городян спіткали і там. Так, 21 листопада Оксиня Гуцкова звернулась зі скаргою до ґродського уряду, «плачливɛ жаловала и ωповɛдала тымъ ωбычаɛмъ, иж дɛи в томъ часɛ нɛпрɛзпɛчномъ ωт повѣтрɛя выɛхали ɛсмо з мужомъ набож[ным] на влостныи кгрун[т] гсдрьскии стати будою, гдɛ ɛсмо вжɛ стояли час нɛмалыи». Там, у передмісті, на подружжя здійснив розбійницький напад боярин з руди Остап Ханцевич разом з своїми приятелями. Як свідчила лучанка, зловмисники сильно зранили її чоловіка. Крім тілесних ушкоджень, Гуцко та Оксиня, внаслідок сутички, втратили двох коней і кобилу, посріблену шаблю, одяг, сагайдак і рогатину, а також значну грошову суму.

Прикра неприємність тими днями спіткала і Боґуша Ванкевича – луцького міщанина з багаторічним стажем служби в Луцькому маґістраті. 1 листопада 1566 року Б. Ванкевич прийшов до ґродського суду зі скаргою на луцького єврея Іллю, зятя Хамка та його товариша з Берестя Шлому Єсковича, які рятуючись від чуми горілкою, здійснили погром у місті, зосібна ‒ на Ринку. У часі п’яного розбою постраждало чимало лучан. Серед них ‒ рідна Богушева сестра Милуха, яку п’яні євреї переїхали возом.

З наведеного документального джерела видно, що в чума в Луцьку спричиняла масове помутніння розуму людей. За П. Умястовським, психічні розлади – один із симптомів і проявів мору. Той же автор рекомендував в своїй «Науці про чуму…» вживати горілку та вино як ліки від хвороби, тож не дивно, що євреї в стані алкогольного сп’яніння нашкодили лучанам.

Однак на цьому справа масштабної сутички посеред міста Луцького 30 жовтня 1566 року не закінчилась. Того ж таки 1 листопада до ґродського суду із зустрічною скаргою на славетного Б. Ванкевича звернувся берестейський єврей Ш. Юскович. Він щиросердечно зізнавався перед урядниками ґроду, що поміж його батьком Єском та пані Климентовою була укладена угода про оренду її маєтностей під Берестям. Позивач свідчив, що у певних справах був у Луцьку і «тот истыи Богушъ, писаръ мɛста Луцкого, самъ ωсобою своɛю и с помочниками своми пɛрɛнɛмъши мɛнɛ на бɛзпɛчнумъ мɛстьцу, на доброволнои дорозɛ на мɛстɛ Луцкомъ, нɛ маючи до мɛнɛ никотороɛ потрɛбы, ани чинячи зо мною жадноє розмовы, толко наполнившися воли своɛɛ, мɛнɛ самого, яко ч͠лвка бɛзпɛчного, а никому ничого нɛ винного збыл и ωто всɛго моɛго доброго мɛнɛ ωдогнал».

Окрім того, бідака вказував на перелік втраченого через Ванковича майна: коня з возом і хомутом за 10 кіп литовських грошей, тлумок (торбину) з 200 копами литовських грошей, чорний однорядок (різновид верхнього плечового одягу) з чорними шовковими шнурами, дві кошулі (сорочки), козацький ощеп». Про цю неприємність Ш. Юскович хотів розповісти найвпливовішим урядникам – старості та підстарості, однак, через епідемію чуми («для нɛбɛзпɛчности повɛтрия»), «вряду в замку нɛ нашол», а тому – засвідчив свої жалі ключнику Яцьку Добрильчицькому.

Важливо визначити передумови хвороби, що забирала людські життя мешканців багатьох міст Європи, і Луцька в тому числі. За спостереженнями П. Умястовського, причини чуми поділялись на внутрішні та зовнішні. До внутрішніх належали лихоманка, зіпсовані речі, отруйні випари з води та землі. До зовнішніх причин автор відносив вітер за заразливість. Передумовами мору автор, наслідуючи «батька медицини» Гіппократа, означував випари, туман, сморід з вод та трун.

Ґ. Поводовський причини чуми вбачав зовсім в іншому. На його глибоке переконання до страшної хвороби призводила людська гріховність і як наслідок – Божа кара за неї. Ще одним знаком-провісником чуми були, за переконанням обох авторів, «biegi niebielski», тобто активний рух планет та комет по небу.

Клімонтський доктор медицини у своїй праці говорив про способи поширення чуми: через дотик здорового до хворого, мешкання в одному будинку. Сприятливим для поширення чуми було й те, що люди, з власного милосердя, самостійно ховали померлих рідних. Чума для людей ранньомодерного часу, як видно з праці П. Умястовського, не була цілковитою несподіванкою. Автор чітко та послідовно  вказував  на знаки, які фактично щоразу передували мору. Серед них:

1. затемнення місяця
2. ognie po powietrze lataiace, тобто зорепади. Від пори року, коли з неба падали зорі, залежав час, коли до міста прийде чума. Якщо зорепад восени – потрібно було  чекати хворобу взимку, взимку – навесні, весною – влітку, влітку – восени;
3. холодна та дощова весна – до мору влітку;
4. постійні погодні зміни;н
5. еймовірно велика кількість мишей, щурів та жаб на поверхні землі.

Зрозуміло, що найбільшими проявами чуми були симптоми в інфікованого люду. Того, хто підхопив хворобу, лихоманило, боліло серце та шлунок, стискало в грудях. Хворий втрачав апетит, його постійно турбувала слабкість. Подекуди інфіковані люди втрачали голос та слух, впадали у глибоку депресію, мали уповільнений пульс, відкашлювали кров’ю, під шкірою з’являлись пухлини, які називались дименицями («dymienicy»).

П. Умястовський у своїй книзі давав чіткі вказівки, як запобігти подальшому поширенню чуми.  Померлих від мору потрібно було ховати далеко  в полі за межами міста, на тих місцях, з яких би вітер не віяв до граду. Закопувати мертвих інфікованих належало дуже глибоко, аби «морова отрута» з їхніх тіл не виходила на поверхню. Міські вулиці треба було поливати оцтом, або вином, так аби вони аж до кімнат у будинках потрапляли. За містом будували лазарет, куди поміщали хвору міську бідноту та жебраків. За виконанням цих обов’язків мали слідкувати маґістратські урядники.

Цікаво, що міщани займались самолікуванням мору. Так, помічними від недуги були парфуми, подрібнені пахучі пелюстки троянд, приквашені яблука, вишні, черешні, груші, малина (зірвані не більш як два дні до безпосереднього вживання), фініки, родзинки, мигдаль, свіжий сир, макова та подорожникова горілка, пиво. Та найпомічнішими ліками від усіх хвороб, голоду, воєн в середньовічному та ранньомодерному часі вважалось смиренне покаяння у молитві до Всемогутнього. До прикладу, молитва від мору, складена отцями церкви на Тридентському соборі у 1546 році виглядала так (переклад):

“Від дому Твого просимо Тебе, Боже, віддалити сатанинські засідки і заразливу чуму на здоров’я замінити. Молимося…Ти, Господи і Збавителю мій, через найсвятіші муки Твої, які я, негідний грішник, обачно розважаю, та через Твій найхвалебніший хрест і смерть, охорони те місце разом з мешканцями, і мене, слугу Твого, і всіх, які той знак хреста Твого святого при собі носити будуть, і молитви ті набожні промовлятимуть; через той хрест і ті негідні прохання, змилуйся звільнити, Боже, людей Твоїх від чуми, і всілякі зради та сідала сатанинські скинь, а нам жадане здоров’я та щастя поверни. Амінь!».

Тож, у 60-х роках XVI століття в «місті його королівської милости Луцькому» вирувала чума. Безжальна хвороба змушувала лучан покидати свої домівки і виїжджати далеко за межі міста. Луцьке міщанство, як і мешканці міст річпосполитівського простору, сприймали мор як Боже покарання, яскравим підтвердженням тому є фрази «в том часɛ пришол гнɛв Б͠жии на мɛсто Луцкоɛ, иж ся в нɛм заповɛтрɛло» та «з Божɛго допущɛнъя повɛтърɛɛ в мɛстɛ Луцъкомъ было». Водночас вже наприкінці ХVІ – у першій половині ХVІІ століття з’явилася низка книг-стародруків, у яких автори-сучасники хвороби аналізували причини мору не лише з теологічної точки зору, а й широко застосовували тогочасні медичні знання.

Оксана ШТАНЬКО