На сцені Будинку культури заводу "Львівприлад" учасники дитячого народного ансамблю танцю "Юні роки" на сцені цієї ж установи (вул. Франка, 133) виконують гумористичний танець "Гуцулята". Фотограф Святослав Вдовенко
Дитячий ансамбль народного танцю «Юні роки» був створений у 1958 році. З самодіяльного гуртка, у якому брало участь 25 дітей, він виріс у великий колектив зі званням «Народного», з понад 180 учасниками у п’яти вікових групах: двох підготовчих (5-7 років), молодшій (7-10 років), середній (10-15 років) та старшій (від 16 років).
Гуцульський народний танець, творчий звіт у Львівському оперному театрі, 27 березня 1974 року. Фото Святослава Вдовенка
Уперше звання «Народного» колективу було присвоєно у 1972 році, у 1974 воно було успішно підтверджено.
Естонський народний танець у виконанні учасників молодшої вікової групи,Фестиваль самодіяльної творчості у Львові, 1970-ті роки. Фото Святослава Вдовенка
Репетиції колективу відбувались у Будинку культури працівників торгівлі по вул. Тімірязєва (зараз – М.Вороного), згодом свої приміщення надав Будинок культури заводу «Львівприлад» по вулиці Івана Франка, 133 (колишній клуб «Енерго», зараз – міський відділ ДРАЦС реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції, тепер будинок №157).
Український гопак у виконанні учасників середньої та старшої вікових груп, сцена бувшого Львівського військово-політичного училища, квітень, 1974 року. Фотограф Святослав Вдовенко
Незмінним художнім керівником, а також постановником всього репертуару колективу був Едуард Хоакимович Батршин. У роботі йому допомагали репетитори Наталія Діанова, Геннадій Луців, Олександр Шихер, музичним керівником був Олександр Чернявський, концертмейстером – Олександр Гуслер, костюмером – Клавдія Попова.
Білоруський народний танець «Трударі» у виконанні учасників молодшої вікової групи, 1974 рік. Фотограф Святослав Вдовенко
У 70-ті роки минулого століття репертуар колективу складався з понад 20 власних хореографічних композицій, з якими він неодноразово виїжджав у міста Львівської та сусідніх областей. Не існувало концертної зали у Львові, де б не виступав цей колектив, а влітку Зелений театр у парку ім.Хмельницького для його учасників ставав «рідним». Творчі звіти колективу відбувались на сцені Львівського державного академічного театру опери та балету ім. Івана Франка.
Хореографічна композиція «Рідні Карпати» у виконанні учасників середньої вікової групи, Львів, 23 березня 1975 року
Ансамбль «Юні роки» був неодноразовим лауреатом обласних та республіканських фестивалів народного самодіяльного мистецтва, був частим гостем передач обласного, республіканського та тодішнього центрального телебачення. Ймовірно, досі в архівах Львівської телестудії зберігаються записи з виступами колективу.
Першим, хто вітав колектив та його незмінного керівника Едуарда Батршина з успішним захистом почесного звання «Народного» був представник установи сцени – бувшого Львівського військово-політичного училища. 13 квітня 1974 року. Фотограф Святослав Вдовенко.
У пік концертних навантажень колектив був здатен виступати з трьома-чотирма концертами на тиждень, причому один міг бути «сольним», тобто коли весь концерт був лише від одного колективу – ансамблю «Юні роки».
Молдавська сюїта у виконанні учасників старшої вікової групи, сцена Львівського Будинку культури заводу «Львівприлад», 3 березня 1977 року. Фотограф Святослав Вдовенко
Виступи колективу супроводжував оркестр тодішнього Львівського вищого військово-політичного училища (ЛВВПУ, зараз – Академія сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного). Саме дитячих колективів зі званням «Народного» у 1970-і роки у Львові було лише два: «Юні роки» та «Дружба».
Учасники середньої (за віком) групи дитячого Народного ансамблю танцю «Юні Роки» Львівського Будинку культури заводу «Львівприлад» під час гастрольної поїздки у місто Київ. Фотограф невідомий.
Учасники старшої (за віком) групи дитячого Народного ансамблю танцю «Юні Роки» Львівського Будинку культури заводу «Львівприлад» під час гастрольної поїздки у місто Київ. У кадрі – директоро БК та акомпаніатор. Фотограф невідомий.
У вісімдесятих роках колектив «Юні роки» припинив своє існування.
Сьогодні, 13 травня 2020 року, у Львові, на території ТВК «Південний», розпочинає свою роботу перший в Україні авто-кінотеатр на даху. Унікальний кінотеатр буде розташований просто неба на найвищому рівні автомобільного паркінгу. Щодня відбуватиметься по три кіносеанси. Ціна квитка для одного авто – 200 грн., незалежно від сеансу, ряду чи місця.
– Ідея авто-кінотеатру виникла ще на початку впровадження карантину, – розповідає співорганізатор і керівник авто-кінотеатру на даху у Львові Ярослав Микитин. – Але організацію такого виду дозвілля в Україні не дозволили. Хоча у країнах Європи аналогічні кінотеатри запрацювали від самого початку пандемії. Утім, оскільки з 11 травня пом’якшили умови карантину, то така форма перегляду кінофільмів тепер відповідає епідеміологічним вимогам.
Авто-кінотеатр працюватиме щоденно. Кожного дня відбуватиметься по три сеанси, перший з яких о 17:00 призначений для відвідування сім’ями з дітьми, відтак у репертуарі будуть мультфільми або сімейні фільми. Наступні два сеанси – о 19:30 та 22:30, це вже будуть блокбастери, фільми різних жанрів.
Авто-кінотеатр на даху
– Встановлення великого світлодіодного екрану розміром 10 на 5 метрів дає нам можливість транслювати фільми ще вдень, тож ми вирішили запровадити сеанс і о 17:00 для наймолодших відвідувачів кінотеатру, яким у часі карантину також бракує розваг та зміни обстановки, – додає Ярослав Микитин.
Правила поведінки при відвідуванні авто-кінотеатру на даху:
Квиток можна придбати виключно онлайн на сайті нашого партнера Gastroli.ua. При купівлі квитка обов’язково зверніть увагу на схему розміщення автомобілів (залежно від типу кузова). Ціна квитка вказана за 1 автомобіль, тобто за відповідне паркомісце, яке ви обираєте на схемі.
Пред’явити квиток на в’їзді для безконтактного сканування з телефону або іншого пристрою.
Дотримуватись швидкісного обмеження на території авто-кінотеатру, а саме – 5 км/год.
В одному автомобілі може знаходитись стільки людей, скільки передбачено посадкових місць.
Виходити з авто до, під час чи після сеансу ЗАБОРОНЕНО!
Після того, як зайняли своє місце, згідно із придбаним квитком, потрібно вимкнути двигун та фари і налаштувати радіоприймач на відповідну хвилю.
Голосний звук, який заважатиме іншим відвідувачам кінотеатру, заборонений.
Фото та відеозйомка під час перегляду фільму заборонені.
Смітити на території авто-кінотеатру заборонено.
Використання лазерних указок заборонено.
Відвідувачі, які порушуватимуть встановлений порядок і не виконуватимуть вимоги офіційних осіб заходу та служби безпеки організатора, будуть змушені покинути захід без відшкодування вартості квитка.
Увечері, 12 травня 2020 року, понад 10 міст України об’єднаються під одним хештегом – #стопкультурнийкарантин. Київ, Львів, Одеса, Харків, Тернопіль, Хмельницький, Вінниця, Черкаси, Чернігів, Ужгород та інші міста від 22:00 і до опівночі яскраво і творчо засвітять по кілька місць у своєму місті. У Львові буде задіяно п’ять локацій: «Арена Львів», ТВК «Південний», клуби «Малевич» і !FESTrepublic, а також площа біля головного корпусу ЛНУ ім. І. Франка.
Професійні світлорежисери скерують сотні світлових променів від землі до неба. Так організатори акції хочуть привернути увагу влади і суспільства до креативних індустрій та видовищних заходів – галузей культури, мистецтва, розваг, організації масових подій, які за час двомісячного карантину понесли великі фінансові втрати і які держава фактично ігнорує.
З офіційного листа оргкомітету акції #стопкультурнийкарантин:
«Ми не німі, але нас не чують. Якщо нас не чують, то нас побачать.
Ще у березні пандемія Covid-19 зупинила весь світ.Уряди інших країн активно впроваджують програми підтримки населення та бізнесу, планують поетапні виходи з карантину та прогнозують ймовірні сценарії для індустрій, український уряд ще тільки розробляє шляхи подолання кризи.
Наразі закладам громадського харчування дозволили обладнати літні майданчики, перукарням — попередній запис та чіткі вимоги соціальної дистанції, навіть для торговельно-розважальних центрів — обмеження щодо кількості відвідувачів.
При цьому сфера креативних індустрій та видовищних заходів – у забутті. Понад 250 000 офіційних працівників сьогодні опинилися без роботи, а в уряді не існує сценарію для них.
Саме тому культурна індустрія об’єднується, щоб звернути на себе увагу. Артисти, актори, музиканти, балетмейстери, організатори заходів, кінотеатри, івент агенції, технічний персонал світла, звуку та сцени, декоратори, журналісти, піарники, маркетологи та квиткові оператори — професіонали, без яких годі уявити сучасне культурне життя країни.
12 травня о 22.00 на знакових локаціях українських міст увімкнуть промені світла, спрямовані в небо. Головний меседж мирної акції: «Побачте нас! Почуйте нас!».
Дайте можливість працювати, поговоріть з нами про те, як спільно розробити план виходу з карантину та відродити багатогранну культурну сферу України!».
Від травня 1920 до серпня 1921 року при товаристві «Українська Бесіда» у Львові діяла трупа «Українського [незалежного] театру», сформована з частини акторів Театру Начальної Команди УГА. Вона орендувала Велику залу Музичного товариства ім. Лисенка (МТЛ) на вул. Шашкевича, б. 5, нерідко налагоджуючи творчу співпрацю з педагогами та студентами Вищого музичного інституту.
Професор Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка Станіслав Людкевич
Завдяки поступовій комплектації оркестру МТЛ інструментами і його поповненню кваліфікованими виконавцями, тут відбулись постановки опер «Ночі під Івана Купала» А. Вахнянина, «Наталка Полтавка», «Чорноморці» М. Лисенка, «Катерина» М. Аркаса, якими у жовтні відкривалися театральні сезони трупи. Вистави озвучували скромні варіативні інструментальні склади (як оптимальний, С. Людкевич наводить варіант комплексу струнного квартету, фортепіано, фісгармонії, кларнета і флейти). Проте знаковою, етапною подією варто вважати першу виставу, реалізовану виключно власними силами Вищого музичного інституту 5 вересня 1920 р.: прем’єра опери-хвилинки «Ноктюрн» М. Лисенка під орудою С. Людкевича. Він інструментував її для камерного оркестру і підготував до постановки. Виставу повторили в Коломиї і Дрогобичі, а згодом – на сцені Великого міського театру.
Олександр Загаров – головний режисер і художній керівник театру «Українська бесіда» в сезонах 1921-1923 років.
Подальшому поступу українського театрального мистецтва у Львові великою мірою сприяв талановитий режисер Олександр Загаров[1]. Він очолив роботу театру «Української бесіди» (1921-1923). Йому вдалося об’єднати навколо себе добірну трупу досвідчених акторів (в тому числі й «Українського [незалежного] театру»), значна частина з яких була пов’язана зі стрілецькими театральними традиціями або мала високу фахову музичну освіту [1, c. 99-100].
Філомена Лопатинська – драматична актриса і співачка (сопрано). фото з приватної колекції Миколи Рудевича.
Нестор Горницький – тенор-соліст, диригент, віолончеліст і контрабасист. фото з родинного архіву Наталії Миронюк.
До складу трупи входили професійні вокалісти Василь Коссак[2], Нестор Горницький[3], Філомена Лопатинська[4], Михайло Маслюк-Мартіні[5], Роман Прокопович-Орленко[6], та актори: Софія і Ярема Стадники, Ольга Дівнич-Завадська, Стефа Стадниківна, Олена Бенцалева, Мар’ян Крушельницький, Іван Рубчак, Микола Бенцаль, Лука Лісевич, які тут здобувають сценічний досвід і популярність.
Іван Рубчак в опереті М. Лисенка «Чорноморці»
Микола Бенцаль. Фото з родинного архіву Наталії Миронюк
Мар’ян Крушельницький
Олена Бенцалева. Фото з родинного архіву Наталії Миронюк
Стефа Стадниківна. Фото з родинного архіву Наталії Миронюк
Ярема Стадник. Фото з родинного архіву Наталії Миронюк
Одночасно з виступами у Великому міському театрі під проводом Тадеуша Павліковського, а потім Людвіка Геллера, на сцені українського театру провідні партії виконували Олександра Любич-Парахоняк та Ольга Левицька-Бучма, формували майстерність талановиті диригенти Микола Гладилович, Богдан Сарамага[7] та Ярослав Барнич[8]. Окрім музичного супроводу вистав, оркестр грав фонову розважальну музику під час атрактів.
Олександра Любич-Парахоняк (колоратурне сопрано)
Вже 8 жовтня 1921 року польські джерела констатували відновлення діяльності народного театру «Українська бесіда» під художнім керівництвом Олександра Загарова та директоруванням Йосипа Стадника, який невдовзі реалізує постановку спектаклю «Гріх» В. Винниченка.
Завдяки зміні керівництва діяльність трупи була піднята на вищий фаховий рівень і в більшій мірі зосередилась на музично-драматичних виставах. Статистика діяльності театру більш ніж промовиста: за сезон від 1 березня 1922 по 1 травня 1923 р. у Львові й навколишніх містах Галичини загалом було дано 369 спектаклів. З них власне у Львові – 181 вистава (в тому числі 37 пообідніх і 83 вечірніх, 21 показ був прем’єрним), серед яких класичні драми і комедії, народні музично-драматичні вистави, оперети (найчисленніше представлені та найчастіше повторювані касові спектаклі) і опери [4, c. 2].
Афіша музично-драматичної вистави
Афіша музично-драматичної вистави
З анонсів та звітів у пресі можна скласти уявлення про актуальний репертуар у програмах першого та другого сезонів, жанрові різновиди спектаклів (драма, народна драма, драма-трагедія, комедія, фантастична комедія, опера, оперета, фарс) та зауважити активну перекладацьку діяльність письменників і учасників трупи: оперети «Циганська любов» Ф. Легара, «Троянда Стамбулу» Л. Фалля, «Барон циганів» Й. Штрауса, «Чародійна скрипка» Ж. Оффенбаха, народна оперета «Перехитрили» М. Кропивницького, опери «Відьма» Я. Ярославенка, «Катерина» М. Аркаса, опера-хвилинка «Ноктюрн» М. Лисенка, лірико-комічні опери «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака Артемовського, «Галька» С. Монюшка, «Продана наречена» Б. Сметани, комедії «Мірандоліна» К. Гольдоні, «Бій метеликів» Г. Зудермана, «Любощі» А. Шніцлера, фарс «Шалапут» К. Ільїнського в перекладі Й. Стадника, комедії зі співами і танцями «За двома зайцями» М. Старицького, мелодрама із гуцульського життя «Верховинці» Ю. Коженьовського у перекладі з польської Ксенофонта Климковича, народні драми з співами і танцями «Циганка Аза» («Хата за селом») Ю. І. Крашевського на музику З. Носковського, «Маруся Богуславка» та «Ой, не ходи, Грицю» М. Старицького, «Дай серцю волю…» М. Кропивницького.
Афіша музично-драматичної вистави
Афіша музично-драматичної вистави
З драматичного репертуару виділяються: «Бурлака» і комедія «Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого, «Діти Агасфера» С. Бєлої, «Батько» А. Стріндберга, «Примари», «Нора» і «Гедда Габлєр» Г. Ібсена в перекладі М. Загірні, «Мірелє Ефрос» Я. Гордіна, «Тартюф» Ж. Мольєра у перекладі В. Самійленка, «Одруження», «Ревізор з Петербурга», «Страшна помста» М. Гоголя, історична драма «Невольник» М. Кропивницького, «Панна Мара», «Молода кров», «Гріх», «Закон» В. Винниченка, «Візник Геншель» Г. Гавптмана у перекладі Б. Грінченка, «Ясні зорі» Б. Грінченка, «Молодість» М. Гальбе, «Барон Кіммель» В. Колло, «Момот Нір» Є. Карпенка та численні інші [7, c.15; 3, c. 2].
Трупа існувала без громадських субвенцій, іноді з неповними залами, в різний спосіб її діяльність підтримується поодинокими меценатами (зокрема, Олександр Онисько надав житло для Олександра Загарова в власному домі). Очевидно, що невелика зала Музичного товариства стала надто тісною для зрослого виконавського потенціалу українського театрального життя і в пресі знову піднімалося питання про будівництво силами громади великого театрального приміщення, устаткованого згідно вимог часу. В зв’язку з цим було відновлено збір коштів на будівництво українського театру у Львові. [2, c.11].Якісне зростання масштабів і якості діяльності театру та постійного підвищення запитів галицької публіки зумовлюють необхідність забезпечення фахової підготовки акторів. Тож в преса пише: “В мистецьких театральних колах ходить чутка, що з приїздом до Львова відомого поета і театрального діяча Миколи Вороного виникла думка про заснування у Львові театральної школи при найближчій участи артиста і режисера О.Загарова. Здійснення цієї думки під цю пору тим більше бажано, що у Львові зараз маються солідні педаґоґичні а музичні сили” [11, c.15].
Микола Вороний – актор, режисер, очільник Драматичної школи при Вищому музичному інституті ім. М. Лисенка
Невдовзі, у 1922 р. при інституті ім. М. Лисенка була заснована Драматична українська школа. Анонс сповіщав: «Промовцям, шо хотілиб виправити свою дикцію, загорілим аматорам-речитаторам, яким бракує добре виробленої техніки і особливо кандидатам на майбутніх жерців Мельпомени, що перед вступом на сцену бажали би найти поважну професійну підготовку, нагадуємо, що від 1 листопада с. р. при Музичнім Інституті ім. М. Лисенка відчиняє для учнів свої двері перша в Галичині українська драматична школа підпроводом ОлександраЗагарова і Миколи Вороного. Години навчання пополудневі» [5, c. 6]. Від жовтня було розпочато навчання, весь курс тривав два роки:
«Предмети навчання :
І. Дикція і деклямація: Постановка голоса і віддиху. Артикуляція звука. Лексична граматика. Технічні умови дикції (вироблення вимови, усунення фізичних вад і т. п ). Тонові мови художнього читання (окраска тонів, павза, інтонація). Теорія версіфікації. Деклямація (аналіза твору, деклямаційний плян, способи виконання). Деклямація (властива) зразків красного письменства: Народний епос (казка, пісня, дума),байка, баляда, поема, твори ліричні, твори драматичні.
Жест і мімодрама: (Вироблення жестів і вправи в мімічних уривках).
III. Характеризація: (ґрім). …
Мистецтво актора. …
Сценічні вправи в драматичних уривках. …
Курс навчання дворічний. Вписи приймаються від 15. до 25. жовтня в канцелярії Музичного Інститута ім. М. Лисенка в урядових годинах. По замкненню вписів буде переведений вступний іспит. Початок навчання 1.падолиста» [13, c. 30].
Розвиток діяльності театру товариства «Українська бесіда», збагачення потенціалу її трупи, інтенсивність праці на ниві українського театрального мистецтва у досить несприятливих суспільних і сценічних умовах не може не викликати захоплення. А заснування драматичної школи вказує на твердо обраний курс до професіоналізації підготовки акторів. Однак розгортання подальших подій було вельми неочікуваним, як і нові шляхи творчого пошуку.
Роксоляна ГАВАЛЮК викладач-методист ЛМК ім. С. Людкевича, музикознавець
(Далі буде).
Література:
Башняк Л. Стрілецькі театри легіону УСС і галицької армії // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. № 18. 2009. C. 249-255.
Відкликана вистава. Театральне Мистецтво // Місячник театру і сцени. Львів, 1922. Випуск II. 15. 05. с. 11.
Возняк М. Український театр «Української Бесіди» в останнім році. // Діло. 1923. № 44. 31.05. С. 2.
Вороний М. Український театр «Української Бесіди» в останнім році. (Звідомлення за час від 1 березня 1922 до 1 травня 1923 р. включно) // Діло. 1923. № 44. 31.05. С. 2.
Новинки. // Діло. 1922. № 42. 22.10. С. 6.
Союз діячів театрального мистецтва Галичини. Театральне Мистецтво // Місячник театру і сцени. 1922. Вип. IX. Гудень. С. 14.
Театральна школа у Львові // Театральне Мистецтво. 1922. Вип. І. Квітень. С. 15.
Театральне Мистецтво // Місячник театру і сцени. 1922. Вип. II. Травень. С. 30.
[1]Олександр Загаров (1877-1941) – випускник Брюссельського університету і Московського філармонійного училища (драматичний клас В. Немировича-Данченка, 1895). До переїзду до Львова – актор МХАТу, актор та головний режисер Московських Драматичного Театру, Театру ім. Корша, Імператорської Петербурзької Сцени. В 1918 році, в часи гетьманату запрошений до Києва на посаду головного режисера Українського Державного Драматичного Театру (де працював 4 роки). Вів театрально-педаґоґічну діяльність: був лектором дикції та декламації в Московському Університеті, працював професором практики драматичного мистецтва Худради Вищого музично-драматичного Московського філармонійного товариства та професором Київського Вищого Музично-драматичного Інституту ім. М. Лисенка. Автор праці «Мистецтво актора». Керував Львівським театром «Українська бесіда» та Ужгородським театром «Просвіти» (1921-1927). Один із засновників Донецького драматичного театру.
[2]Коссак Василь (1886-1932) – український актор, співак (тенор) і режисер. Брат композитора, диригента й педагога Михайла Коссака та акторок і співачок Катерини Рубчакової і Марії Костів-Коссаківни, актриси Антоніни Дякової. Чоловік актриси Ірини Коссак. Керівник театрів мініатюри й сатири у Львові (до 1915), «Українська театральна дружина в Коломиї» (1919-1924), актор і соліст театру товариства «Руська бесіда» (1923-1924), «Українського театру» Йосипа Стадника (1925-1927), очолював «Український театр імені Михайла Старицького у Стрию» (від 1929).
[3]Горницький Нестор (1906-1978) – співак (тенор), драматичний актор, віолончеліст, контрабасист, диригент, режисер, педагог. Випускник оперної школи Ч. Заремби, консерваторії ГМТ (класи вокалу О. Нижанківського і контрабаса – А. Гарванєка,1929), приватно навчався вокалу у Р. Любінецького, С. Крушельницької. Соліст, оркестрант і диригент тетральних труп ім. І. Тобілевича і Театру Й. Стадника (1927-1932), низки мантрівних труп і власного театру «Веселка» (1932-1937), соліст і диригент трупи оперети Львівської опери (1941-1944), викладач класу контрабаса Львівської державної консерваторії ім. М. Лисенка (1945-1967). Співзасновник оркестру Львівської філармонії (разом з Д. Пелехатим, І. Паїном і Д. Хабалем), концертмейстер групи контрабасів філармонійного оркестру, керівник низки естрадних ансамблів. Засновник та керівник оперних студій при клубі Львівського паровозо-вагоно-ремонтного заводу та Палацу культури «Сільмаш». Автор низки методичних праць з вокалу.
[4]Філомена Лопатинська (сценічний псевдонім до 1893 р. – Кравчуківна; 1873-1940), актриса, співачка (сопрано). Учениця вокалу і учасниця хору С. Смаль-Стоцького, випускниця оперної школи у В. Баронча, консерваторії ГМТ (1904, клас В. Висоцького), Віденської консерваторії. Багатолітня солістка в театру товариства «Руська / Українська бесіда» (Львів), солістка труп опери і оперети Львівського міського театру (1899-1907), Міського німецького театру в Чернівцях (1908-1912), трупи «Тернопільські театральні вечори» під кер. Леся Курбаса (1915-1916), «Товаристві українських артистів при участі М. К. Заньковецької та П. К. Саксаганського» (916-1917), Українського національного театру під кер. П. Саксаганського в Полтаві (1917-1918), Українського чернівецького театру під кер. К. Рубчакової (1918-1919), Українського пересувного драматичного театру в Східній Галичині під кер. І. Когутяка (1921-1922), Українського народного театру ім. І. Тобілевича в Станіславі (нині Івано-Франківськ, 1923).
[5]Маслюк Михайло (сценічний псевдонім –Мартіні, 1891-1941), співак (баритон). Випускник оперної школи Ч. Заремби і консерваторії ГМТ, вдосконалював майстерність в Італії (1914-1915, 1926). Артист театру «Руська бесіда» під кер. М. Коссака, Й. Стадника. Соліст Познанського (1927-1930), Львівського оперних театрів (1930-1941).
[6]Роман Прокопович (сценічний псевдонім –Орленко, 1883-1962) – співак (бас-баритон), педагог, театральний діяч. Уродженець с. Чижиків, випускник музичного факультету Віденського університету (1902–1907), приватно навчався в низки славетних педагогів. До початку співпраці з театром «Української бесіди» у 1908 році він підписав контракт з дирекцією Volksoper у Відні, де впродовж десяти років співав провідні партії в операх Р. Вагнера, В. А. Моцарта, Дж.Россіні, Ж. Бізе, А. Рубінштейна, Ш. Гуно. Один сезон співак виступав в оперному театрі м. Острава (Чехія) та у Празькій опері. 1913 року на святкуванні 100-річчя Р. Вагнера у Байройті виконував партію Вотана з опери «Валькірія». В Австрії (1912–1915) був активним діячем української громади у Відні, керував студентським хором, виступав та організовував Шевченківські концерти разом з О. Носалевичем, Р. Любінецьким, Лесем Курбасом. Голова «Союзу діячів театрального мистецтва Галичини» (1922). Виступав як соліст з хорами «Боян», «Бандурист», «Сурма». Працював викладачем Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка у Львові (1920–1925), з 1925 року – у львівських гімназіях, а з 1939 до 1949 року – у Львівській консерваторії та музичному училищі, був завучем вечірньої музичної школи для дорослих.
[7]Богдан Сарамага (1905-1975) – диригент, композитор, скрипаль, педагог. Випускник консерваторії ГМТ як скрипаль (1927, клас проф. Ю. Цетнера). Оркестрант та диригент театрального оркестру товариства «Руська бесіда» у Львові (1923), театру ім. І. Тобілевича в Станиславові (1928), засновник «Театру ревю та оперети» (1932), співорганізатор, музичний керівник, директор, капельмейстер і диригент хору Тернопільського драматичного театру ім. І. Франка (1939-1944). Після еміграції до Німеччини (1944) у 1947-1950 рр. працював скрипалем оркестру та концертмейстером в театрі «Schwäbische Landesbühne». В 1950 р. емігрував у США (м. Детройт), де працював в Українському музичному інституті, Українській вищій музичній школі (1961), заснував симфонічний оркестр, диригував мішаним хором.
[8]Ярослав Барнич (1896-1967) – композитор, диригент, педагог, скрипаль, громадський діяч. Випускник класу скрипки Й. Шнабеля в Коломиї, ВМІ ім. М. Лисенка, консерваторії ГМТ (клас скрипки Мілана Зуни і педагогічний диплом, 1924), філософського факультету Львівського університету, Stern’sches Konservatorium в Берліні (клас диригування Вільгельма Гросса). Співзасновник струнного квартету УСС, диригент оркестрів театрів «Українська бесіда» (1916-1919, 1921-1924), «Українського Народного театру імені Тобілевича» під кер. В. Коссака (1919-1921, 1929-1935), Театру Б. Овчарського (Львів), художній керівник і диригент Українського театру товариства «Просвіта» в Ужгороді (1925-1926), викладач кількох навчальних закладів Станіславова (1929), дириґент хору «Станіславівський Боян», викладач історії церковної музики і співу в Станиславівській Духовній Семінарії (від 1932). Музичний керівник Обласного Театру ім. І. Франка у Станиславові (1939), дириґент симфонічного оркестру в обласній філармонії, співорганізатор Гуцульського Ансамблю Пісні й Танцю. Диригент трупи оперети Львівського оперного театру (1941-1944). Після еміграції у США (1949) дириґент Українського Народного Хору ООЧСУ в Клівленді (Огайо), викладач в Музичному Інституті ім. М. Лисенка, художній керівник та диригент Українського хору імені Т. Шевченка (1951-1966).
На вулиці Тарнавського, колишній Tarnowskiego, у Львові є вілла в еклектичному стилі. Її парадний двоповерховий фасад зі закрученими хвилястими лініями та асиметричними елементами виконаний в модному на початку 20 століття стилі ар-деко. Натомість з тильного боку, в глибині саду, за старими яблуньками та грушами ховається строгий триповерховий класичний фасад з колонами та трикутним фронтоном в стилі польської дворкової архітектури.
Вілла на Тарнавського 82, напевне, найбільш відомий будинок на цій вулиці. Однак не так завдяки своєму вигляду, як перед усім тими, хто в ній жив, зупинявся чи був пов’язаний з її мешканцями. Розповідати про це важко, адже це вагомий фрагмент життя польського міжвоєнного Львова та Львова періоду Другої світової війни.
Вілла на Тарнавського 82
Фулінські
В 20-х роках минулого століття гора Св. Яцека була околицею Львова, яку лише забудовували. Вулиця межувала зі Снопківом – районом приміських городів і дач, не зовсім безпечним для мешкання, але з гарним рельєфом, ставками та місцями для прогулянок й дитячих забав. І все це неподалік від центра міста. Львівська інтелігенція охоче будувалася на вулиці Яна Тарновського, адже ціни були тут значно доступнішими, ніж в інших районах. На Тарновського, поміж інших, мешкали професори: біохімік Владислав Мозоловський, фізик Міхал Галанбренер, відомий лікар Генрік Нусбаум-Гілярович.
На сусідній вулиці Красінського (тепер Льва Толстого) збудував віллу колекціонер персидських килимів, професор Володимир Кульчицький. Замовником будівництва вілли на Тарновського, 82 та її першим власником був польський шляхтич, доцент, а згодом професор зоології Львівської політехніки Бенедикт Фулінський (Benedykt Fuliński). В 1912 році він одружився зі Стефанією Гаузер, дочкою відомого польського історика, юриста, першого президента Польського союзу суддів Галичини Леопольда Гаузера.
Стефанія познайомилась з чоловіком в лабораторії університету, якою керував професор біології Юзеф Нусбаум-Гілярович. Ця лабораторія була базовою для львівських натуралістів, зокрема, там розпочинав свої дослідження майбутній творець вакцини проти тифу Рудольф Вайгль.
Молода сім’я спочатку мешкала неподалік, на вулиці Тарновського в будинку 68, що належав судді. “Життя моїх батьків, з моменту заснування їхньої сім’ї в 1912 році, було пов’язане з горою Яцека” – згадувала донька Бенедикта Фулінського Єва Надаховська.
вул. Тарнавського 68
Сім’я була велика, адже в ній зростали четверо синів та донька. Саме для них згодом і збудували неподалік нову віллу. “Це була гарна вілла з садом, що спускався терасами вниз схилом. Нижня частина була просторою двоповерховою квартирою для сім’ї, а верхню – здавали в оренду” – згадувала Єва. Діти Фулінських росли під опікою матері, жінки освіченої, з прогресивними поглядами та музичним хистом. Декілька років вона викладала біологію в приватній жіночій гімназії, але після народження Єви залишила роботу заради виховання дітей.
Стефанія та Бенедикт Фулінські зі синами: Ендреком та Яцеком (фото: zycwciekawychczasach.blogspot.com)
Батько, Бенедикт Фулінський (1981-1942), більшу частину свого часу проводив на роботі, де й заробляв на утримання великої сім’ї та на освіту своїх дітей. Він викладав в декількох вищих навчальних закладах Львова, був секретарем музею Дзедушицького, редактором польських наукових видань.
Бенедикт Фулінський у Венеції (фото: zycwciekawychczasach.blogspot.com)
Сім’ю Фулінських знали майже всі мешканці Тарновського, перед усім, завдяки дітям. Четверо хлопців, які вирізнялися своєю атлетичною статурою та добрим вихованням, завжди опікувалися своєю молодшою сестрою. Їхні ровесники захоплювалися цією дружньою компанією та мріяли товаришувати з Фулінськими.
Яцек, Ендрик, Стефан та Войтек (фото: zycwciekawychczasach.blogspot.com)
Взимку діти, які мешкали на горі Св. Яцека, каталися на нартах і санчатах. Влітку хлопці бавилися на південному схилі або копали м’яч на одній з терас саду Фулінських. Вони перетворили тенісний корт, що був там від початків, на футбольне поле. “Пам’ятаю, що хлопці Фулінські вразили мене своїми “шипами”, тобто спортивним взуттям, про яке я міг лише мріяти” – писав мешканець Тарновського Адам Трояновський. Дівчата проводили своє дозвілля в саду вілли Фулінських, в компанії Єви: доглядали за грядками чи квітами або ж бавилися у схованки поміж дерев і кущів. “Згадую, як одного разу ми забралися на грядку зеленого горошку, де швидко, наче змовниці, розкушували та їли свіжий смарагдовий горох, з якого виливався смачний сік” – писала Аліна Давидович.
“Міжвоєнний роки проходили в колі сім’ї, час витрачався на роботу і навчання. Будинок – впорядкували, в саду – висадили дерева, кущі та квіти. Діти постійно навчалися. В будинку була гарна атмосфера для праці, відпочинку та забав” – писала Єва Надаховська.
Єва з мамою (фото: zycwciekawychczasach.blogspot.com)
Єва з мамою (фото: zycwciekawychczasach.blogspot.com)
Але відірвемося від безтурботних спогадів про дітей з вулиці Тарновського заради того, щоб зазирнути на третій поверх вілли, який здавали в оренду.
Леон Хвістек
В 1930 році орендарем помешкання на третьому поверсі став професор Львівського університету Леон Хвістек (1884-1944) з дружиною Ольгою та донькою Аліною. Польський театральний критик Ян Котт, який перед війною жив у Львові та був одружений з родичкою професора, так описував Хвістека: “У того, хто дивився на Хвістека, почуття метафізичного жаху пробуджувало його неймовірне чоло, під аркою, як купол Браманте, пронизане пухлинами надлюдської мудрості, очі, повні таємниць, здавалося, випромінювали флюїди, видобуті з заморожених променів – очевидно, логіка (а не еротика, як кажуть інші), занурена в гущавину найскладніших проблем світу, дозволяла їм поєднувати суперечливі вирази, збільшуючи і так вже великий жах у кожного, навіть з числа найближчих […] ви демон, Леон”.
Будинок на Тарнавського
“Професор Хвістек був товстим і привабливим. За спогадами одних, він був схожий на середньовічного Мархольта, іншим він нагадував раблезіанського Гаргантюа” – писав Маріуш Урбанек. Хвістек вдягався в офіційний темний одяг лише взимку та восени. Влітку, на канікулах, він завжди був без краватки і лише в костюмах світлих тонів. Ходити йому було важко, оскільки давалося взнаки поранення, яке він отримав в роки Першої світової війни. “Я часто бачив його, коли він, надуваючи пухлі щоки, повільно прогулювався до свого мешкання” – писав Трояновський.
Хвістек був власником не лише фактурної зовнішності, але й людиною “демонічного інтелекту” та здатним на неординарні вчинки. Хвістек двічі в своєму житті бився на дуелях. Перша сталася у Парижі в 1914 році. Хвістеку тоді було вже 30 років. Поєдинок спровокувало недоречне зауваження колеги-художника про те, що Ольга планує одружитися з євреєм. Хвістек не був євреєм, але типовим поляком його також важко назвати. Під час поєдинку Хвістек відсік вухо художнику і той втік з місця дуелі. Про цей поєдинок писали всі французькі газети.
портрет Леона Хвістека (Станіслав Віткевич, 1913), фото: pl.wikipedia.org
Львівський математик Гуго Штейнгауз симпатизував Хвістекові і чи не це стало підставою для його успішного одруження зі сестрою Штейнгауза, Ольгою. Штейнгауз познайомився з Хвістеком під час стажування в Геттінгені. Знайомство двох чоловіків швидко переросло в дружбу, і в Геттінгені вони навіть разом вночі співали пісні французькою. Леон Хвістик до Львова переїхав з Кракова. І вже сам переїзд перетворився на неабияку подію для нашого міста. Маріуш Урбанек стверджує, що Хвістека до Львова затягнув Стефан Банах. Однак ймовірно, що ініціатором переїзду був саме професор університету Гуго Штейгауз. Штейнгаузові було легко переконати Банаха запросити Хвістека до Львова також й тому, що Хвістек приятелював з багатьма львівськими математиками і добре знав самого Банаха. Багато з них відпочивали в Закопаному, під Краковом, в готелі “Герлах”, який належав батькові Леона Хвістека. Банах, наприклад, провів там свій медовий місяць.
На момент переїзду до Львова Хвістек вже був відомим філософом і логіком. Дипломи доктора філософії та математичної логіки він отримав в Краківському університеті. Двадцять років викладав в краківській гімназії з перервами на подальше навчання закордоном, спочатку в Геттінгені, а згодом і в Парижі, а також службу в польській армії в 1914-1916 роках. З 1922 року він також викладав в Краківському університеті, але кафедри так і не дочекався.
Леон Хвістек (ліворуч), 1914, фото: monoskop.org
В 1929 році філософське відділення університету у Львові поділили на два: гуманітарне і математично-природниче. На першому кафедру філософії очолив Казимир Адукевич, кафедру математичної логіки на другому – Леон Хвістек. Під час конкурсу на посаду професора Хвістек обійшов Альфреда Тарського, який перед тим співпрацював з Банахом. Визначальну роль в перемозі Хвістика зіграв рекомендаційний лист від відомого філософа Бертрана Расселла. Свого часу Расселл зауважив, що його працю “Principia Mathematica” (у співавторстві з Альфредом Вайтгедом) дочитали до кінця лише шість осіб, зокрема, троє поляків. Одним з них був Хвістек, а другим – Тарський. Хвістек багато років листувався з Расселлом.
картина Леона Хвістека “Nude”, 1920 (фото: simplyasubplot.wordpress.com)
Про Леона Хвістека у Львові ми знаємо передусім зі спогадів його близьких та друзів. Вони запевняють, що львівські роки, в будинку на горі Святого Яцека, були найкращими в його житті. “Батько був у захваті від Львова, місто потопало в зелені, околиці були родючими. Служниця приносила з ринку фрукти, гриби та овочі. Батько стверджував, що навіть дівчата тут гарніші. Я не знаю, чи погодився би він повернутися, якби його покликали до Кракова” – писала донька Хвістека Аліна Давидович.
Переїзд до Львова, справді, розв’язав більшість життєвих проблем, які Хвістек не міг здолати в Кракові. Він зміг нарешті забезпечувати сім’ю, а також отримав поважний статус професора, на який вже давно заслуговував. Однак зміна місця проживання і роботи не дала такого ж позитивного вирішення наукових та творчих проблем, які він почав досліджувати ще у Кракові.
документи Хвістека (фото з Державного архіву Львівської області)
Леон Хвістек в колі математиків і філософів міжвоєнного Львова
Потрапивши до кола львівських математиків та філософів Хвістик залишався в їхньому оточенні доволі самотнім, оскільки мав багато в чому відмінні погляди та переконання. І сталося це не через нього, а, власне, тому, що львівські математики та філософи не створювали наукових шкіл в класичному розумінні цього слова (як зазвичай їх називають), а були радше гуртками яскравих й непересічних особистостей, яких доля звела у Львові в міжвоєнний час. Львівських математиків переважно не цікавили філософські проблеми, в той час як Хвістека математика і логіка цікавили саме настільки, наскільки вони допомагали йому створювати власну філософську систему.
документи Хвістека (фото з Державного архіву Львівської області)
“Ставлення польських логіків і математиків до філософії математики можна коротко охарактеризувати так: вони розглядали філософські та математичні основи математики як незалежні, хоча й частково пов’язані та необхідні для розуміння математичної діяльності. Одним з наслідків цього було те, що вони не намагалися розробити всеосяжну філософію математики та логіки (Лєсьнєвський та Хвістек були тут винятками)” – писав польський дослідник, професор Р. Муравський.
документи Хвістека (фото з Державного архіву Львівської області)
Хвістек у своєму бажанні філософського осмислення дійсності був значно ближчим до львівських філософів, які гуртувалися навколо професора львівського університету Казімежа Твардовського. Він відвідував їхні семінари, однак так і не став своїм. Останні не сприймали Хвістека через його захоплення матеріалістичними та релятивіськими ідеями Бертрана Расселла. “”Античники” на чолі з професором Твардовським протиставляли своє зацікавлення філософськими витоками логіки Арістотеля усіляким новомодним штучкам на кшталт розвитку ідей топології, функціонального аналізу. Все вони вважали це за модерне поганство чи шаманство” – пояснив Вітольд Мілош. Насправді не лише Хвістек з його науковими зацікавленнями випадав із кола львівських філософів і математиків. Вихованці Твардовського, філософи Станіслав Лєсьнєвський та Ян Лукасевич, також у певний момент захопилися логікою та відійшли від кола львівських філософів через несприйняття їхніх поглядів. Вони ніби й пристали до львівських математиків, однак так і не знайшли там повного розуміння.
документи Хвістека (фото з Державного архіву Львівської області)
Леон Хвістек, як філософ, відомий передусім завдяки його спрощенню теорії типів Расселла і Вайтгеда в номіналістичному дусі. Метою його дослідження було створення всеосяжної системи логіки і математики, яка базувалась на теорії виразів (так званої раціональної математики). Він визнавав раціоналізм і відкидав ірраціоналізм. Вважав, що існує два джерела знання: досвід та дедукція. Методи, які використовуються в науці і в філософії, згідно Хвістека, мали бути конструктивними. Мета науки полягає в описі за допомогою математичних виразів даних в досвіді об’єктів. Математичні формули – це лише описи досвіду і вони не можуть розглядатися в якості законів щодо об’єктів, які не дані в досвіді. Найбільш відомою філософською концепцією Хвістека була і залишається його теорія множинної реальності. В остаточному вигляді він виклав її в його книзі “Кордони науки” (1935). У відповідності з різними типами досвіду Хвістек визначав чотири типи реальності: реальність вражень, реальність образів, реальність речей і фізичну реальність (сконструйовану в науці). Він намагався також охарактеризувати властивості цих типів реальності за допомогою відповідних наборів аксіом.
картина Леона Хвістека “Nude”, 1939 (фото: simplyasubplot.wordpress.com)
Леон Хвістек – форміст та утопіст
Хвістек у своєму житті захоплювався не лише філософією, але й живописом і літературою. Талант та схильність до творчості він успадкував від матері Емілії Маєвської, яка була піаністкою та художницею, ученицею Яна Матейка. У Закопаному вона тримала художній салон, який відвідували відомі польські художники, наприклад, Адам Хмельовський, композитори Мечислав Карлович і Кароль Шимановський, письменники Генрік Сенкевич. Також у Закопаному Леон Хвістек потоваришував зі Станіславом Ігнатієм Віткевичем (1885-1939), в майбутньому відомим польським художником, драматургом, фотографом та теоретиком мистецтва (псевдо Віткацій). Події першого роману Станіслава Віткевича “622 падіння Бунга або демонічна жінка” (1911) відбуваються в домі Хвістеків у Закопаному, який він часто відвідував. У цьому ж романі Леон Хвістек зображається як барон Бруммель. Саме Віткевичу належить опис Леона Хвістека як людини “демонічного інтелекту”.
картина Леона Хвістека “Pochód/Defilada”, 1937 (фото: wikimedia.org)
Хвістек та Віткевич вчилися живопису у Юзефа Мегофера. Вони обидва критично ставилися до сучасного їм офіційного польського мистецтва. Останнє мотивувало їх приєднатися до авангардного руху формістів в польському живописі. Вони були його ідеологами. Роботи Хвістека про “множинність дійсності” та Віткевича про “чисту форму” слугували теоретичним обґрунтуванням формізму. Формізм зародився у Кракові та проіснував з 1917 до 1922 року. Формісти організували ряд виставок, зокрема, в 1920 році у Львові, а також показали свої роботи в Парижі в 1921 році. Формізм досить швидко втратив свій ідейний зміст і набув рис протестів заради протестів. Через радикалізм акцій формістів їх почали вважати “більшовиками” в мистецтві. Насамперед саме ярлик “лівака” перешкодив Хвістеку посісти професорську посаду в Краківському університеті. У Львові Хвістек не припинив малювати, хоча активних контактів з колишніми формістами і не підтримував.
Сучасники відзначали навіть показову стриманість та консерватизм в його поглядах і поведінці львівського періоду. Однак львівське товариство, як математики, так і філософи, знало про його лівацькі переконання та дружбу з Віткевичем. До останнього на той час вже міцно приросла слава скандаліста, авантюриста та наркомана. Все це підсилювало пересторогу у ставленні до Хвістека з боку львівських професорів. Адже публічне декларування прихильності до лівих ідей в міжвоєнній Польщі не особливо толерували і навіть переслідували. За ці погляди можна було потрапити навіть у концтабір. Хоча, як з’ясувалося з часом, не один Хвістек був ліваком. Наприклад, відомий львівський математик, викладач університету і друг Стефана Банаха, Станіслав Мазур був членом Комуністичної партії Польщі, яка тоді перебувала у підпіллі.
Станіслав Ігнатій Віткевич (фото: desa.pl)
Віткевич, як талановитий портретист, і Хвістек, як майстер форми та кольору, залишили помітний слід в польському авангардному живописі. Хоч їхні роботи різні та неподібні, але вони дихають силою таланту та інтелекту авторів, отож не втрачають своєї свіжості й актуальності сьогодні.
Захоплення живописом та філософією мистецтва єднало Хвістека та Віткевича протягом всього їхнього життя, попри те, що після переїзду Хвістека до Львова вони не часто бачитися і спілкуватися. Але було багато речей, на які польські інтелектуали дивилися по-різному і полемізували між собою на ці теми. Кожен доводив свою позицію як на сторінках художніх та філософських творів, так і власними вчинками. Хвістик і Віткевич вірили у відродження незалежної Польщі. В роки Першої світової війни Хвістик виборював її в лавах польської армії, союзниці країн Антанти. Віткевич вступив до російської армії, бо вважав, що саме ця держава здатна перемогти Австро-Угорщину. В 1914-1917 роках Станіслав Віткевич на власні очі побачив в Петрограді та на західному російському фронті, що таке російський декаданс, а потім революція та більшовицька диктатура. Він пережив сильне потрясіння та розчарування. Все це наклалося на особисту трагедію. Наречена Віткевича, яка чекала дитину, покінчила життя самогубством, адже він категорично не хотів мати дітей. Віткевич вважав, що в людства нема майбутнього. Тема катастрофи стала провідною в його літературній творчості і тому часто Віткевича порівнюють з Кафкою.
картина Віткевича “Creation of the World”, 1921-1922 (фото: art.branipick.com)
Хвістек, хоч і визнавав чинний лад несправедливим, на відміну від Віткевича, не втратив віри у можливість змін на краще. Це була позиція буржуазного інтелектуала, філософа-раціоналіста, симпатика ідеалів Великої французької революції: свободи, рівності та братерства. Свою позицію Хвістик виклав в філософській повісті-утопії “Палаци Бога”, яку написав у Львові в 1932-1933 роках. Повість ніколи не публікували повністю за його життя, а згодом її оригінал взагалі втратили. Дехто з польських дослідників вважає цей твір реплікою у відповідь на проповідь катастрофи Віткевичем. Сам же Хвістек писав, що ідея повісті: “боротьба з поглядом на світ, який можна назвати австрійським”. Палаци Бога у повісті Хвістека знаходилися на горі Святого Яцека.
Невідомо, чи Віткевич читав роман-утопію Хвістека або ж його уривки. До Львова, завітати до Хвістека чи в інших справах, Віткевич в цей період не приїздив. Він був у Львові лише один раз задовго перед тим. В 1903 році Віткевич екстерном склав у Вищій реальній школі (зараз середня школа східних мов та бойових мистецтв Будокан на Шухевича, 2) випускні екзамени, адже його батько, відомий художник Станіслав Віткевич, був противником офіційного навчання у школі. У той ж час Віткевич в 30-х роках постійно згадує Хвістека у своїх творах, інколи кидаючи у його бік гострі зауваги. Ймовірно, що самоук Віткевич до певної міри комплексував перед товаришем з дитячих років, який, на відміну від нього, таки вписався в чинну систему цінностей польського суспільства, і в якого в реальному житті все добре складалося.
Віткевич, портрет Стефанії Тувім, 1929 (фото: pl.wikipedia.org)
18 вересня 1939 року, на другий день після вступу радянської армії в Польщу, Станіслав Віткевич вчинив самогубство на околиці невеличкого села на Рівненщині. Натомість Леон Хвістек залишився на професорській посаді в університеті у Львові, продовжив літературну діяльністю в лавах Спілки радянських письменників та дописував на сторінках польськомовного “Червоного прапора”. “В радянському Львові з нього (Хвістека – ред.) вийшла, на жаль, звичайна, маленька демонічна свиня. У грудні 1939 року він високо оцінив сталінську конституцію в “Червоному прапорі”, а потім, мабуть, збожеволів від страху і написав такий памфлет про буржуазну науку, в якому фальсифікував історичні факти з життя великих художників. Я назву тільки Шекспіра і Моцарта. Про першого йшлося, що він не міг змусити себе писати свої драми і тому їхнім автором був лорд Бекон. Про Моцарта, між іншим, йшлося те, що він був сином кріпака, а єпископ Зальцбурга використовував його для різних принизливих послуг, штовхав його, бив і знущався над ним” – писав Як Котт.
В 1941 році Хвістек, в публіцистичній творчості якого був ряд критичних статей про Гітлера, залишає Львів. Після евакуації Хвістек викладав математичну логіку в університеті у Тбілісі. В 1944 році Ванда Василевська добивається його переведення у Москву, де в той час з ініціативи Сталіна створювався прорадянський Союз патріотів Польщі. Хвістек вже тоді був важкохворим. Він помер в Барвисі і його поховали в братській могилі поляків на цвинтарі Донського монастиря в Москві.
В 1988 році соціалістична влада Польщі з дозволу влади СРСР перепоховала Віткевича в Варшаві. Однак ексгумація, яку провели в 1994 році довела, що в могилу матері Віткевича поклали рештки не письменника, а невідомої жінки, яка, вірогідно, загинула при пологах. Сьогодні творчість Станіслава Віткевича знана у Польщі та у світі, його п’єси ставлять в театрах, видали (та перевидають) практично всі його літературні твори. Йому присвячують книжки і художні фільми. Щодо Хвістека, то справдилося його передбачення про те, що в історії найбільший слід він залишить, передусім, як художник.
Гуго Штейнгауз на горі Святого Яцека
З початком війни сім’я Фулінських не залишила Львів. Дружина професора та виховані в патріотичних традиціях діти долучилися до допомоги співвітчизникам, які масово прибували до Львова спочатку зі заходу Польщі, тікаючи від німців, а потім й зі сходу, шукаючи порятунку вже від радянської влади. Ця волонтерська робота певний час відволікала старших Фулінських від особистих переживань за своїх вже дорослих дітей. З 1939 року їхній син Яцек займався таємною кур’єрською доставкою пошти через румунський кордон до польського посольства в Бухаресті. В листопаді 1940 року його заарештували, а після втечі він переховувався на горищі вілли на Тарновського аж до приходу німців.
Стефан, Войтек та Єва в Татрах, 1934 (фото: zycwciekawychczasach.blogspot.com)
Після від’їзду Леона Хвістека помешкання на третьому поверсі пустувало недовго. Адже в ньому знайшов притулок професор Гуго Штейнгауз з дружиною і матір’ю. Єврей Штейнгауз змушений був переховуватися від німців, оскільки відмовився носити жовту зірку. Постать Гуго Штейнгауза одна з центральних в діяльності математиків у Львові в міжвоєнний період. Цей професор Львівського університету ще був власником будинку на вулиці Кадецькій, 14 у Львові, де він мешкав на другому поверсі, а інші квартири здавав орендарям. Одну з кімнат в його квартирі розписав Леон Хвістек.
будинок Штейнгауза
Якщо Стефан Банах став знаним в Польщі як автор підручників з математики, то Гуго Штейнгауз отримав не меншу славу завдяки своїм популярним книжкам про цю науку та дотепним афоризмам. Так, заповнюючи персональну анкету в радянському львівському університеті, на запитання про те, чи бував він за кордоном, Штейнгауз відповів, що в певних випадках не він, а кордон декілька разів перетинав його.
будинок Штейнгауза
Гуго Штейнгауз був організаційним стрижнем гуртка львівських математиків. Він допоміг Банаху захистити докторську та отримати посаду в університеті, попри те, що той не мав диплома про вищу освіту. Подібне було і зі Станіславом Мазуром. Штейнгауз ініціював видання математичного наукового збірника у Львові, підтримував контакти та організовував візити до Львова світових зірок математичної науки та участь львівських вчених в міжнародних конференціях. На відміну від своїх колег він вважав, що у випадку війни Польща не зможе протистояти ні німецькій, ані радянській військовій силі. Також він розумів й те, що тікати нікуди. Тому, вочевидь, і залишився у Львові.
документи Штейнгауза (фото з Державного архіву Львівської області)
Штейнгауз не виходив з вілли на Тарновського. Лише вночі він разом з Бенедиктом Фулінським гуляв у саду вілли. Професори вели тривалі розмови. Пізніше Гуго Штейнгауз згадував, що одного разу Бенедикт Фулінський висловив переконання, що Польща обов’язково після війни відродить свою державність та поверне землі Сілезії. Отож Штейнгаузові не варто хвилюватися, адже він ще обов’язково стане професором університету у Вроцлаві.
архів Штейнгауза документи Штейнгауза (фото з Державного архіву Львівської області)
Так і сталося після війни. Та одного разу хтось з сусідів Фулінських таки помітив таємничого гостя, який гуляв нічним саду. На той час Штейгауз вже мав підроблені документи для себе і дружини, а Фулінський віддав матері математика документи своєї покійної мами. Штейнгаузи змогли залишити Львів і пережити війну, переховуючися у рідних.
портрет Бенедикта Фулінського (фото: zycwciekawychczasach.blogspot.com)
Офіс Джеймса Бонда на горі Святого Яцека
Мешканці Тарновського швидко збідніли, не вистачало всього, передусім, їжі, отож дехто завів на подвір’ї худобу і птицю, сади перетворилися на пасовиська і городи. Перший рік окупації Фулінських ще рятували овочі та фрукти з власного саду і городу. Проте найбільшою проблемою для Фулінських було збереження дітей від висилання на примусові роботи до Німеччини. Для трьох старших синів їм вдалося отримати аусвайси працівників будівельної та нафтової компаній. Донька Єва та молодший син, натомість, мали посвідчення годувальників вошей в протитифозному інституті професора Вайгля.
Дорослі та діти уникали публічних місць, а тому збиралися і спілкувалися на квартирах. Там ж вони навчали своїх дітей, які не відвідували школу та університет. Постійні турботи і хвилювання наблизили смерть професора Бенедикта Фулінського, який помер від інсульту в лютому 1942 році. Стефанія Фулінська та діти мусили давати собі раду самі. Аусвайси забезпечували відносну безпеку, проте грошей не вистачало, щоб нормально харчуватися і жити на великій віллі. В нагоді стало помешкання на третьому поверсі.
Войтек, Яцек та Стефан в Татрах, 1934 (фото: zycwciekawychczasach.blogspot.com)
У травні 1942 року в будинку на Тарновського з’явився новий мешканець, колега одного з синів Фулінських ще з дитячих забав, а також наречений подруги їхньої доньки Єви, яка мешкала поруч, в будинку під номером 74.
Це був польський авіатор Мечислав Бородей. Після початку війни, в 1939 році, його евакуювали з Дембіце, де він навчався в школі для пілотів, до Угорщини. З Угорщини через Францію Бородей виїхав у Великобританію, де став пілотом RAF (Королівських повітряних сил Великої Британії). У листопаді 1941 року німці збили його бомбардувальник над Бременом. Бородей потрапив у концтабір в Ламсдорфі у Верхній Сілезії. В березні Бородей разом з англійцем Ріхардом Пейпом втік з концтабору. Пейп захворів і здався німцям, а Бородей таки дібрався до Львова. Фулінські сховали в себе Бородея і допомогли йому налагодити зв’язок з польським підпіллям. Згодом Бородей (“Лис”) очолив військову розвідку Армії Крайової на теренах Львова та прилеглих районів.
вул. Тарнавського 74
На першому поверсі вілли Фулінських й розташовувався його офіс. Стефанія Фулінська слідкувала за безпекою, попереджала Бородея про візити незваних гостей. Задля цього в будинку було два дзвінки. Про другий, схований під фігуркою лева, знали лише свої. Але німці не часто навідувалися у район, який вважали небезпечним для себе. У квітні 1943 року під проводом Бородея здійснили успішну операцію зі звільнення одного з керівників АК Леха Садовського з тюремної лікарні в Львові. Садовському вдалося втекти завдяки допомозі члена Проводу ОУН Ярослава Старуха. В 1944 році Бородей долучився до акції “Буря” у Львові. В липні його заарештувала радянська влада та засудила до 20 років концтаборів. 10 років Бородей провів у золотих копальнях на Колимі, де й втратив зір внаслідок вибуху. До Польщі він повернувся в 1955 році. Помер в 1983 році у Вроцлаві у віці 69 років.
Вілла Фулінських продовжувала виконувати функцію схованки для тих, хто тепер вже мав проблеми з радянською владою. У вересні 1944 року на віллі з’явився новий нелегальний мешканець. Це був серб Драган Сотирович (псевдо “Дража”), офіцер югославської армії, четник, який долучився до АК. У 1941 Сотирович потрапив у німецький полон і так його відправили в табір для військовополонених в Рава-Руській. В січні 1944 року, коли табір переводили до Стрия, він симулював апендицит і добився переведення до лікарні у Львові. Звідти йому допомогли втекти поляки, які сховали його у Зубрі, під Львовом. Весною він долучився до 14 Язловецького уланського полку АК, який створили для боротьби з німецькими військами та УПА в районі Кривчиці-Чортова скеля-Винники. Дража разом з поляками воював як проти німців, так і проти УПА, зокрема, брав участь в спаленні села Шоломия. У липні 1944 року Сотирович був учасником акції “Буря” у Львові. Його арештували разом з іншими польськими офіцерами, але у вересні він вже втік з вілли Увери (зараз приміщення музею І. Франка на вул. І. Франка), де розміщувався штаб контррозвідки Першого українського фронту в Львові.
вул. Тарнавського 74
У Фулінських Сотирович переховувався декілька тижнів, до моменту, поки не отримав нові документи, з якими й перебрався на територію Польщі. Однак невдовзі його знову заарештували поблизу Динова. Чергова спроба втечі була невдалою. Під час стрибка з балкона Сотирович зламав ногу та потрапив до лікарні, звідки його й визволили бійці польського підпілля. Одні джерела стверджують, що в 1945 році Сотирович переконав українців та поляків припинити ворожнечу і зосередитися на спільній боротьбі проти радянських комуністів. Натомість у спогадах Василя Галаси “Орлана” можна прочитати таке: “Тільки після того, як ми покарали вбивць, поляки відгукнулася на наші мирні заклики. 29 квітня 1945 року в селі Селиська Березівського повіту відбулась перша зустріч із представниками АК. Нас репрезентував Іван Кривуцький – “Аркадій” та районний ОУН “Борис”. Польську делегацію очолював капітан АК “Пірат-Дража”, серб за національністю. Домовилися про припинення протистояння. Після цього напади порідшали, але повністю не припинилися, бо діяли ще й інші банди, які не були пов’язані з АК”.
В червні 1945 року загони під керівництвом Сотировича здійснили останній рейд проти радянської армії. Від полону серба врятували його ж солдати, які допомогли пораненому командиру залізти в потяг з етнічними німцями, яких переміщували на Захід. Сотирович, який ще до війни отримав французьке громадянство, перебрався до Франції. Він продовжив службу в розвідці, брав участь в операціях проти режиму Тіто в Югославії. Останні роки жив в Монако. Помер в 1987 році під час подорожі на Афон. Постать Драгана Сотировича є достатньо контроверсійною. Сербські та польські націоналісти вважають його Джеймсом Бондом, адже він був одним із семи найбільш відомих розвідників-сербів, які діяли в роки війни. У Польщі Соритовича занесли до когорти так званих “проклятих солдат”, яких переслідували як німці, так і радянська влада. Інші вважають Сотировича “пішаком”, який “у свої пригодах та мандрах Галичиною та каналами Полтви натрапив на деякі скарби, які й допомогли йому у повоєнні часи”. Достатньо є підстав й для того, щоб вважати Сотировича воєнним злочинцем.
У спогадах Єви Надаховської, які й надихнули Варіанти на цю історію, згадуються ще декілька прізвищ тих, хто переховувався на віллі Фулінських в роки війни. Ці оповідки дають підстави припустити, що сини Бенедикта Фулінського були активними учасниками переправляння поляків зі Львова за кордон, а також причетними до виготовлення фальшивих документів для нелегалів. Першим Львів залишив Яцек, який мав проблеми з радянською владою ще в 1939 році. В 1946 році Фулінські продали свою віллу і з останнім ешелоном викладачів Львівської Політехніки виїхали до Польщі. Всі вони стали науковцями та займали провідні посади у польських вищих навчальних закладах та державних інституціях.
У віллу на Тарновського, тоді це вже була вулиця Кутузова, заселилися нові власники. Вони не знали нічого про тих, хто її збудував. Їхня пам’ять, натомість, зберегла історії про мешканців та гостей вілли вже радянського періоду. Так Варіанти дізналися про те, що свого часу, ймовірно, в 50-х роках минулого століття, на терасі вілли пили чай та розмовляли маршал Іван Конєв і партизанський ватажок Сидір Ковпак. Пізніше віллу розділили на п’ять квартир, а там, де колись жив Леон Хвістек, мешканці тримали кіз. В 90-х роках на горищі вілли сталася пожежа. Ліквідація її наслідків закінчилася перебудовою даху з боку Тарнавського. Від саду залишилася тільки верхня тераса, а вид та вихід на Снопків перекрив будинок, який збудували на початку цього століття. І лише скульптура лева продовжує оберігати спокій Палаців Бога на горі святого Яцека.
Вчора, 11 травня 2020 року, Львівщина попрощалася із головою Львівського крайового братства ветеранів національно-визвольної боротьби Олесем Гуменюком. Ветеран УПА, воїн дивізії «Галичина», безпосередній учасник підпільної боротьби за незалежність України відійшов у вічність у віці 94-х років.
Поховали Олеся Гуменюка на Личаківському цвинтарі у Львові.
Нагадаємо, що Олесь Гуменюк народився 7 листопада 1925 року. Його батько Микола був вояком Української Галицької Армії.
Похорон Олеся Гуменюка
У червні 1943 року добровільно зголосився до лав дивізії «Галичина». Пройшов військовий вишкіл. У липні 1944 року був поранений у битві під Бродами. Воював у лавах УПА на Бродівщині під керівництвом сотенного «Чорняк» (нар. 10.1948 — пом. 4.05.1949) ТВ-24 «Маківка» та в Карпатах.
У 1945 році засуджений до 15 років тюрми. Відбував покарання у Норильську, брав участь у Норильскому повстанні.
Був одним із засновників Львівського крайового братства ветеранів національно-визвольної боротьби, згодом очолив його.
Похорон Олеся Гуменюка
Нагороджений Орденом «За заслуги» II ст — за вагомий особистий внесок у національне та державне відродження України, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і незалежності, активну громадську діяльність, Орденом «За заслуги» III ст — за активну громадсько-політичну діяльність, участь у становленні української державності, Відзнакою Президента України — Хрест Івана Мазепи — за значний особистий внесок у державне будівництво, соціально-економічний, науково-технічний, культурно-освітній розвиток Української держави, вагомі трудові досягнення, багаторічну сумлінну працю, Відзнакою Львівського міського голови «Почесний знак Святого Юрія».
Пропонуємо вашій увазі нову добірку ретро світлин, які переносять нас у Львів початку ХХ століття. Сьогоднішня тема дуже актуальна, вона пов’язана із вуличною торгівлею.
Ринок на колишній площі Краківській, поч. ХХ ст.Вулична торгівля у Львові, поч. ХХ ст.Вулична торгівля в Львові, поч. ХХ ст.Вулична торгівля у Львові, поч. ХХ ст.Вулична торгівля у Львові, поч. ХХ ст.Вулична торгівля у Львові, поч. ХХ ст.Вулична торгівля у Львові, поч. ХХ ст.
На фото, які вдалось розшукати бачимо гамір на центральних вулицях Львова. Видно, по виразу обличчя героїв світлин, що фотограф робив фото зненацька. Він хотів передати атмосферу, яка була на вулицях міста. Привернув його увагу вуличний базар.
Вулична торгівля у Львові, поч. ХХ ст.Вулична торгівля у Львові, поч. ХХ ст.Вулична торгівля у Львові, поч. ХХ ст.Вулична торгівля у Львові, поч. ХХ ст.Вулична торгівля у Львові, поч. ХХ ст.Вулична торгівля у Львові, поч. ХХ ст.Вулична торгівля у Львові, поч. ХХ ст.
Бачимо, як хтось торгується, хтось чекає на покупців, їсть гарячі пиріжки… Тема як то кажуть актуальна досі, бо якщо потрапити на сучасний базар, то можна сказати мало що змінилось, хіба одяг та товари.
На жаль, День міста цього року Львів відсвяткував порожніми тихими вулицями, без туристів, в тому числі російськомовних. В умовах всесвітнього карантину всі сидять на печах і займаються чимось своїм улюбленим.
Руслана Лижичко – співачка, що запалювала «Дикими танцями».Михайло Демцю – народний художник.
Хтось курсує за маршрутом диван–телевізор-комп’ютер-холодильник. Інші розпочали всілякі локальні ремонти. Дехто згадав, що вміє читати, а хтось згадав якісь свої таланти, вподобання. От і я. На прохання своїх приятелів я розпочав цей проект.
Михайло Косів – громадський діяч.Андрій Левик – охоронець історичної спадщини.
Малюю давно. Карикатури і шаржі я не припиняв рисувати. Вдаюся до експромтів, до роботи з натури, з фото, телевізора, комп’ютера. Свої роботи презентував друзям, публікував у періодиці.
Володимир Сколоздра – аквареліст-художник, був і головним.Дмитро Павличко – поет, що навчався у Львові.
Цей проект розпочався несподівано. До 30-ліття підняття синьо-жовтого прапора,який мав відзначатися 3 квітня, серед інших заходів планувалася виставка шаржів депутатів Першого демократичного скликання. Але карантин,як відомо, проковтнув усе.
Дмитро Кацал – головний «Дударик»
Якось при розмові у масках з колегами виникла ідея привітати львів’ян з Днем міста. Народився вірш про Львів і вернісаж із 100 шаржів. Щоправда, усіх й одразу публікувати стрималися і вирішили демонструвати десятками.
Олег Кульчицький – скрипаль-віртуоз.
До осені, коли відбудеться перенесений День міста встигнемо, якщо людям буде цікаво. Тому все залежить від Ваших відгуків, коментарів, тощо. Цю виставку он-лайн я назвав «Портрети у вікнах», як у вірші.
Василь Шпіцер – перший міський голова.
Отже, другу десятку пропоную до Вашого огляду. Третю, як усе буде гаразд, мабуть присвятимо до Всесвітнього Дня музеїв. Бажаю всім хороших переглядів.
Андрій Павлишин – журналіст, перекладач.
Нагадую, сподіваємося, друзі, на Вашу активність у відвідуванні виставки. До наступної зустрічі! Бережіть себе!
Церква святого Миколая у Шевченківському гаю у Львові
Після послаблення карантинних заходів у Львові, яке мало б наступити з 11 травня 2020 р., першими у тестовому режимі, з дотриманням епідвимог, мали б приймати перших відвідувачів Музей народної архітектури і побуту імені Климентія Шептицького, Меморіальний музей тоталітарних режимів “Територія терору” та Музей-заповідник “Личаківський цвинтар”. Про це повідомляє Музейний простір з посиланням на сайт ЛМР.
Музей «Територія Терору»
Таке рішення було прийнято 8 травня 2020 р. на засідання міської комісії з питань ТЕБ і НС і пов’язане воно з тим, що згадані установи є музеями просто неба, тобто там найлегше забезпечити виконання вимог до роботи громадських закладів у час карантину.
Для музеїв, які починають роботу, Львівська міська рада спільно з працівниками музеїв розробила Протокол діяльності музеїв.
Протокол діяльності музеїв
Згідно потоколу, працівники музеїв повинні кожні 4 години проходити температурний скринінг безконтактними вимірювальними приладами, весь робочий час бути у захисних масках та рукавичках і змінювати їх що 2 години. Протягом робочого дня працівникам заборонено вживати їжу і напої. Технічні працівники повинні робити повну дезінфекцію музею до відкриття і після закриття, а також кожні 4 години – вологе прибирання. У туалетних кімнатах вологе прибирання та дезінфекцію слід проводити щогодини, а електричні рукосушки замінити на паперові рушники. Крім цього, музейний заклад має зробити розмітку для забезпечення дистанції між відвідувачами не менше 2 метрів, встановити термінали для приймання безготівкової оплати за послуги, а на вході – станції дезінфекції рук. На 10 кв.м. експозиційного простору музею повинно перебувати не більше 1 відвідувача, він повинен бути в масці, а на вході в музей в обов`язковому порядку пройти температурний скринінг безконтактними вимірювальними приладами.
Головні ворота Личаківського цвинтаря, фото близько 1900 року
Інші музеї Львова зараз готові до відкриття, однак залишається питання безпеки працівників і відвідувачів. Більшість з них, за попередніми даними, мають відкритися наприкінці травня або на початку червня 2020 р.
Але вчора стало відомо, що нібито на Львівщині послаблення карантинних заходів перенесли до 15 травня, то ж мало ймовірно що сьогодні відкриються ці музеї. Доведеться чекати мінімум до наступних вихідних.
Інструментальний проект “Bozhyk Duo”, який набирає неабияку популярність завдяки своїм щотижневим каверам, привітав усіх Матусь ліричною мелодією «Чорнобривці». Так як зараз час карантину, то музиканти записали відео просто коло дому на звичайний мобільний телефон.
Уже стало хорошою традицією кожного четверга переглядати нові відео кавери на відомі світові та українські хіти від Олександра та Юлії Божиків. Цього разу як виключення відео вийшло в неділю, бо саме на цей день припадає святкування Дня Матері. Дует від щирого серця вітає усіх Матусь та бажає їм міцного здоров’я і материнського щастя!
А для своїх шанувальників проект приготував справжній музичний подарунок! Уже в цю середу, 13 травня, о 21:00 відбудеться перший онлайн концерт талановитих музикантів, де можна буде почути їхні найяскравіші кавери та задати запитання в прямому ефірі. Отже, слідкуйте за анонсами ефіру на офіційних сторінках в соцмережах Олександра та Юлії і не проґавте можливості поспілкуватися з музикантами та послухати їх наживо!
1 травня 1959 року. Колона педагогічного колективу Львівської СШ№4 (Ломоносова – Кирила і Мефодія, 17А). Автор фото Святослав Вдовенко.
Більшість сучасної молоді навіть уявити собі не може подій, які ще років тридцять тому були частиною нашого життя і називалися першотравневі демонстрації. Попри суцільну декомунізацію, вони назавжди залишаться частиною нашої історії. Дивної, незрозумілої, часто дурнуватої, але нашої.
Сьогодні, завдяки приватній колекції світлин Юрія Вдовенка, комусь нагадаємо, а комусь розкажемо про ці унікальні явища.
1 травня 1959 року. Колона педагогічного колективу Львівської СШ№4 (Ломоносова – Кирила і Мефодія, 17А). Автор фото Святослав Вдовенко.
Почнемо з початку, 1 травня щороку весь комуністичний світ відзначав Міжнародний день солідарності трудящих. Хоча ніхто не міг пояснити хто ці – трудящіся і як має виглядати їх солідарність, але щороку 1 травня був вихідним днем і у великих містах проходила святкова демонстрація.
1 травня 1959 року. Колона педагогічного колективу Львівської СШ№4 (Ломоносова – Кирила і Мефодія, 17А). Автор фото Святослав Вдовенко.
Керівництво всіх державних установ, навчальних закладів та підприємств (інших зрештою не було) в обов’язковому порядку вимагало присутність усіх працівників на цьому дійстві.
1 травня 1963 року. Колона педагогічного колективу Львівської СШ№4 (Ломоносова – Кирила і Мефодія, 17А). Автор фото Святослав Вдовенко. “Це була спеціалізована школа «з вивченням ряду предметів англійською мовою», так ця школа називалась офіційно. Це була правда: маю книжки з історії, хімії, фізики, географії, у старших класах ці предмети викладались англійською. В це повірити важко, але так було. Згодом подумали, що то закруто і відмінили. Шкода. Несуть гасло: We fight for peace = «Ми боремось за мир» (англ.)”, – розповідає колишній учень цієї школи Юрій Вдовенко.
Згідно попередньо узгодженого плану колони працівників підприємств та установ бадьоро проходили центральною частиною міста перед трибунами, звідки їм махали руками керівники партійних осередків, міське та обласне начальство.
1 травня 1966 року. Автор фото Святослав Вдовенко.
В мегафони звучали комуністичні гасла на зразок: “Пролетарі всіх країн єднайтеся!”. І люди в колонах, що в цей час проходили перед трибунами, в одне горло кричали “Ура!”. Це відбувалося тільки перед трибунами.
1 травня 1966 року. Автор фото Святослав Вдовенко.
Трудящі несли в руках великі прапори підприємств та установ, маленькі прапорці (яких до цього дня наша промисловість виготовляла мільярдними тиражами) та повітряні кульки. Я, як був малим, завжди просив тата принести кульку, бо у вільному продажі їх було майже нереально знайти.
1 травня 1966 року. Автор фото Святослав Вдовенко.
Метрів за 50, за трибуною, колони дуже швидко і непомітно розсмоктувалися. Трудящі невеликими зграйками йшли пити свої чесно зароблені сто грам алкоголю і закушувати наїдками з не особливо вишуканого меню радянських закладів харчування.
1 травня 1971 року. Автор фото Святослав Вдовенко.
Найбільше не фартило тим, кому довелося нести прапор чи транспарант. Вони змушені були одразу везти ці скарби в стіни рідної установи і сподіватися, що компанія дочекається їх повернення в бойовому дусі.
1 травня 1971 року. Автор фото Святослав Вдовенко.
Важко сказати на якому етапі під час демонстрацій почали використовувати додаткові технічно-візуальні ефекти. Їхали вантажівки у вигляді телевізорів, стилізовані автонавантажувачі з картону одягнені на людей, сцени з театральних постановок, танцювальні колективи в народних костюмах тощо. Все це було запозичене з закордонних фестивальних дійств.
І це поєднання кольору, звуку, маршу, тупості створювало справжню какофонію маразму під назвою Міжнародний день трудящих.
1 травня 1971року. В колоні колектив театру імені Максима Горького та колектив театру імені Марії Заньковецької. Автор фото Святослав Вдовенко.
Сьогодні, завдяки світлинам Святослава Вдовенка, якими поділився його син Юрій, ми трохи відчули атмосферу давно минулих днів. Маю надію, що наша країна уже переросла цей період і ніколи більше до нього не повернеться.
До слова, на ютуб-каналі Юрія Вдовенка можна знайти дуже багато цікавих світлин Львова від кінця 50-их до кінця 70-их і далі років ХХ століття.
Одним із найстаріших зображень палацу в Загайцях є картина відомого графіка Наполеона Орди. Вона датується 1860-1870-ми роками. Під зображенням автор помістив такий напис «Загайці. Палац Людвіки Потоцької».
В сьогоднішній публікації розповімо нашим читачам про мальовничий палац в Загайцях, який знаходився на території Волинської губернії. Зараз архітектурна споруда відноситься до села Великі Загайці Шумського району Тернопільської області.
Окрім зображення палацу Н. Орди, вдалось розшукати фото палацу та його околиць, які були зроблені до 1937 року. Бачимо, що стан його вже тоді був не ідеальним, проте велич все ж прослідковується.
Палац в Загайцях був зведений в мальовничому місці, навколо був парк, а з вікон будівлі відкривався чудовий вигляд на став, який витікав із безіменної річечки.
Палац в Загайцях. Автор Наполеон Орда. 1860-1870-ті роки
Ще до того, як тут було побудовано палац, Загайці були у власності багатьох відомих родів. Так, в ХVI ст. ним володіли Боговитини Острозькі.
До наших часів навіть дійшло кілька документів, де згадуються Загайці в ХVI ст. Перший, датується 1513 роком. Це грамота польського короля Сигізмунда І, видана у місті Познані Богушу Боговитиновичу на володіння. Другий документ від 20 червня 1546 року передає Загайці у володіння Беаті Острозькій.
Джоанна Морзковська Боброва
Наступними власниками Загайців були представники родин Блендовських та Скібіцьких. Проте справжнього розквіту резиденція досягла починаючи із XVIІІ ст., коли Загайці опиняються в руках генерала Каєтана Бобра-Пйотровського (1760-1831). Потім Загайці разом із навколишніми територіями перейшли у спадок сина Каєтана – маршалка Теодора Бобра Пйотровського (1796-1860). Він одружився на Джоанні Морзковській, герба Слєповронь. (1807-1889). Наречена була надзвичайної краси, освічена, молодша на одинадцять років за Теодора. Джоанна народила чоловіку двох доньок: Людвіку та Зофію.
Проте всесвітню славу їй в ХІХ столітті принесли два гучні романи, будучи заміжньою вона була «музою» двох поетів: Зигмунта Красіньського та Юліуша Словацького. Про це ми розповімо в наступній публікації.
Центральний вхід, фото до 1937
Родина Теодора та Джоанни зробила все, щоб резиденція в Загайцях була однією із найпопулярніших серед знаті та митців тих часів на Волині.
На жаль, в родині не було спадкоємця чоловіка, тому багатства розділили між доньками. Людвіка стала дружиною Мауриція Потоцького. Саме їй дістались Загайці. Наступним власником резиденції став син Людвіки – Євстафій Потоцький (1850-1914). На жаль, Євстафій не зміг зберегти родинний спадок, бо вів гулящий спосіб життя, мав багато боргів і змушений був продати резиденцію, щоб втриматись на плаву і не стати жебраком.
Портик, фото до 1937
Наступним власником Загаєць став Олександр Дровановський, проте у 1913 році він позбувся резиденції, бо продав її Адаму Камєньському.
Перша світова війна досить негативно вплинула на палац, він був пограбований, частково знищений і втратив велич.
У міжвоєнний період за палац тривала судова тяганина. Державна казна висловила свої претензії до Адама Камєньського. І в 1933 році палац відібрали у власника на користь держави. Будівлю передали військовим.
Фрагмент ліпнини, фото до 1937
Точної дати появи палацу невідомо, проте зведений він був найімовірніше у ХVIII ст. Від початку це була симетрична, прямокутна будівля. Її фасад був прикрашений восьми колонами, як ми це бачимо на малюнку та фото.
В палаці було багато різних кімнат, в яких знаходились мармурові каміни, коштовні меблі, привезені з різних країн. Все було облаштовано за останніми трендами. В парку знаходилась родинна каплиця. Під палацом було велике підземелля, до якого навіть можна було попасти через таємні двері спальні Теодора Бобра. Також із підземелля під палацом вів таємний хід, він простягався на 60 метрів. І при небезпеці ним можна було скористатись, щоб таємно покинути палац.
Територія навколо палацу, фото до 1937
Одними із найпопулярніших кімнат серед гостей палацу були «жовта», «рожева» та «голуба». Окрасою палацу була зала для проведення балів, вона була оформлена у білих та червоних кольорах. Палац оточував парк, розміром 37 гектарів.
Від самого початку планування палац мав в собі багато схованих кімнат, до яких можна було попасти лише, якщо ти був господарем. Палац був повний таємниць, які ще потрібно буде розгадати…
Співачка Ikstina презентує дебютний відео кліп на пісню «Señorita», яка вже займає перші сходинки хіт парадів і полонила серця слухачів.
Зйомки відео відбулися у Києві. Свою дебютну відео роботу артистка довірила молодому, але талановитому режисеру – Ярославу Савчаку. Він хотів показати в кліпі всю експресивність і характер героїні.
Сюжет кліпу «Señorita» — інтерпретація іспанської love story: таємнича сеньйоріта полонила серце гарячого хлопця, який готовий заради неї на все.
Співачка Ikstina
Маски, обличчя, пристрасть, емоції, динаміка — елементи карнавалу, на якому глядач вловлює ритм та справжній іспанський вайб з ноткою української лірики.
“Чесно зізнаюся, знімати дебютний кліп – мега відповідальна справа. Хвилювалася, як в ніч перед екзаменом. Але на знімальному майданчику страх зник, і я зрозуміла — це прекрасна нагода візуалізувати меседж пісні.
Червоний колір, вогонь, маска, що додає загадковості, оголене тіло актора та грайливість поглядів — все це продуманий сценарій зйомок. У відеороботі, ми з командою, намагались передати справжній іспанський вайб. Сподіваюся, що глядач відчує і уловить ритм гарячого серця «Señorita». – розповідає співачка.
Дивізійники. 14 серпня 1993 р. Світлив Любомир Криса.
8 та 9 травня в Україні відзначають День пам’яті та примирення, а також 75-ту річницю перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Очевидців воєнних подій Другої світової війни щороку меншає.
Перший кулеметник дивізії “Галичина”, двічі поранений на фронті, багаторічний в’язень радянських концтаборів Леонід Муха після усіх пережитих поневірянь і завжди вважав себе українцем та закликає молодих людей боронити усе українське.
Відзнака для вояків Дивізії на рукав (жовтий лев на синьому тлі)
«Молодь має знати правду. Наш так званий «братній народ» в усі віки намагався правдами і неправдами нас поконати. Від часів козацтва і понині головний ворог української держави і кожного українці – це Росія. Вона хоче стиснути нас у своїх хижих кігтях та розчавити. Тому молоді люди мають пам’ятати про Крути, про Запорізьку Січ, про АТО. Ніхто крім молоді не вбереже цієї держави. Треба любити своє, берегти і захищати», – закликав Леонід Муха.
17-річний Леонід Муха, народжений у Варшаві в родині петлюрівського еміґранта, зголосився добровільно йти в ряди Дивізії.
«Ми хотіли мати свою державу, ми хотіли мати все своє. Я так був вихований у сім’ї в любові і повазі до свого народу, я не міг інакше. Бо знав, що треба Україні незалежність. Нам усім варто пам’ятати про своє коріння, пам’ятати, що ми велика нація. Пам’ятати про всі ті події минулого, аби жити в мирній і цивілізованій державі, у світі де нас шанують та поважають.
Леонід Муха, кулеметник дивізії “Галичина”, член Історичного клубу “Холодний Яр” з реконструкторами. Золочівський район Львівської області. 22 липня 2012 р. Світлина Романа Коваля.
Муха Леонід Юхимович (23.05.1926, Варшава). Громадський діяч, голова Братства вояків 1-ї дивізії УНА (2004 – 2010), член Історичного клубу “Холодний Яр”, автор споминів про Визвольну боротьбу.
Син сотника Армії УНР Юхима Івановича Мухи (1888, с. Пушкарівка, тепер Верхньодніпровського р-ну) та Валентини Василівни Винничук (1904, м. Дубровиці біля м. Рівного). Підстаршина-кулеметник 2-ї сотні (компанії) батальйону “Вільднер” 29-го п. п. дивізії “Галичина” (пізніше 1-ї Української дивізії УНА; 1943 – 1945). Учасник боїв у Словаччині, Словенії та Австрії. У боях виявив хоробрість. Двічі поранений. Нагороджений “Наґкампфшпанґе” (за рукопашні бої) та відзнакою за поранення.
Леонід Муха, кулеметник дивізії “Галичина”
Незважаючи на те що Л. Муха був сином політичного емігранта і народився в Польщі, у червні 1945 р. його депортували до СССР – хоч він не був громадянином цієї держави. Потрапив на спецпоселення в Кемеровську область. Працював на шахті. Судили за “зраду батьківщині” (ст. 58-1а) та антисовєтську агітацію (ст. 58-10).
«Треба дійти згоди сторін. Всі переконані, що війна затягнулася, що Україні потрібен мир, що гине і калічиться багато наших солдат. Так її важко зупинити. Але якщо ми змогли зупинити війну в 45-му році, то переконаний, і цю можна. Напевне, потрібно надалі більш активно долучати до цього процесу міжнародну спільноту і всілякі організації. Треба однозначно закінчувати цю війну і загибель солдатів, – переконаний 100-річний Герой Іван Каліберда.
Генерал-майор юстиції Іван Каліберда
На мундирі Героя генерал-майора юстиції Івана Каліберди, окрім Золотої Зірки та інших бойових нагород, здобутих у Другій світовій війні, чимало й заслужених за часи української державності, зокрема ордени Богдана Хмельницького II та III ступеня. Всі вони зароблені кров’ю і потом та відданою і чесною працею. І дуже приємно, що зовсім скоро почесному солдату 703-го інженерного полку Збройних Сил України Івану Опанасовичу Каліберді виповниться 100 років. І теперішньому поколінню захисників Вітчизни є на кого рівнятися і з кого брати приклад.
Він народився 1920 року в с. Великий Бурлук, Великобурлуцького району Харківської області в багатодітній українській родині. У 1939 році закінчив середню школу, в 1941 – Ленінградське військово-інженерне училище. Учасник війни з липня 1942 року; брав участь у Сталінградській битві, битві на Курській дузі, форсуванні Дніпра, визволенні України, Польщі, Угорщини, Румунії та Чехословаччини.
Генерал-майор юстиції Іван Каліберда
У 1943 році лейтенант, командир понтонного взводу 6-го окремого моторизованого понтонно-мостового батальйону 7-ої гвардійської армії 2-го Українського фронту очолив перший десант через Дніпро в районі сіл Переволочна і Солошине на південь від Кременчука (нині Кобеляцького району Полтавської області).
Під сильним вогнем противника підрозділ успішно форсував Дніпро. Указом Президії Верховної Ради від 26 жовтня 1943 року «За геройський подвиг, проявлений при форсуванні річки Дніпро, міцне закріплення і розширення плацдарму на західному березі річки Дніпро» був удостоєний звання Героя Радянського Союзу. У цьому бою лейтенант Каліберда отримав важке наскрізне кульове поранення грудної клітини.
Старовинна листівка, на якій зображено демонстраційний політ Васильєва в одному з міст Росії, 1910 рік
Зовні він дійсно нагадував метелик — невеличкий одномісний літальний апарат, за штурвалом якого був улюбленець російської публіки і самого імператора Миколи ІІ авіатор-рекордсмен Олександр Васильєв. Понад сто років тому він розпочав авіаційну історію Рівненщини, уперше піднявши літак над містом.
Казарменний майдан над яким здійснив перший політ над Рівним Олександр Васильєв
Погожого весняного дня 4 квітня 1912 року уславлений на той час російський авіатор Олександр Васильєв роздивився Рівне з висоти пташиного польоту, вперше піднявши в повітря над містом літак — моноплан Блеріо. Видовище тривало всього 12 хвилин, як писали тогочасні місцеві газети, але подивитися на нього зійшлося майже 15 тисяч глядачів. На чималому казарменному майдані, який військові використовували як гарнізонний плац для муштри і військових парадів, поруч з казармами, де тоді розміщувався 127-й Путивльський полк і штаб 11-го армійського корпусу, було встановлено ряди крісел для перших осіб міста, повітового начальства, військового керівництва та заможних містян. На ці місця продавали квитки.
Казарменний майдан, який використовували й для маніфестацій, 1917 р.
Безбілетна ж публіка прилаштувалася обабіч майдану та вздовж прилеглих вулиць. Як писали тоді місцеві газети, загальний збір від продажу квитків склав величезну на той час суму – одну тисячу 300 рублів. Якщо спроектувати на сучасне Рівне, то відбувалася подія у військовому містечку приблизно там, де нині знаходяться корпуси ОК “Північ” та колишні казарми батальйону радіаційного і хімзахисту з прилеглими територіями, ближче до сучасної вулиці Дубенської. Нині ця частина військового містечка щільно забудована, отож упізнати в ній казарменний майдан 100-річної давнини нині неможливо.
Політ переносили кілька разів
Сенсаційну для того часу новину про перший політ над Рівним встигли добре розрекламувати, бо політ переносили кілька разів. Спочатку його планували на початок березня, потім на кінець, але завадила зима, яка довго не відступала.
Олександр Васильєв. Листівка. 1911 рік
Про це ми дізнаємося зокрема номеру рівненської газети “Юго-Западная Волынь” від 18 березня 1912 року, де було опубліковано таке оголошення: “Полеты победителя перелетов Петербург-Москва знаменитого авиатора О.О.Васильева состоятся в Ровно на Казарменной площади на аэроплане “Блерио” в четверг, 29 марта”. Майбутній політ також рекламували численні щити, встановлені в найбільш людних місцях Рівного. Одначе погода знову внесла свої корективи. Через сильний вітер та дощ видовище перенесли на 4 квітня. Перед подією газети на всю вихваляли російського льотчика Васильєва.
Дійсно для свого часу він був асом, автором кількох авіаційних рекордів. У липні 1911 року Олександр Васильєв став переможцем першого перельоту “Петербург – Москва”, єдиним з 12-ти учасників діставшись до місця призначення. За добу льотчик пролетів 677 кілометрів, перевищивши тим самим тогочасний світовий рекорд французького авіатора Бомона.
Сторінка з журналу “Искры” №27 1911 року, присвячена перельоту Петербург Москва
Улюбленець імператора та авіаконструкторів
Олександра Васильєва вважали улюбленцем самого російського імператора Миколи ІІ. Гаряче сприймали його й тисячі глядачів, які приходили на його публічні показові польоти. Палкий прихильник авіації, він присвятив себе пропаганді цього виду транспорту, за яким бачив велике майбутнє. Про визнання російського льотчика свідчить той факт, що всесвітньовідомий французький винахідник, авіатор, засновник авіапідприємства Луї Блеріо подарував Васильєву власного літака, який увійшов у історію авіації як моноплан Блеріо.
Моноплан Блеріо, на якому Васильєв здійснив переліт Петербург Москва
Саме на цьому літакові Олександр Васильєв прилетів до Рівного з Харкова, як свідчать одні архівні джерела. За іншими ж — літак буцімто розібраним доправили до Рівного потягом. А місцеві газети продовжували “піарити” Васильєва, розповідаючи різні історії з його авіаційного буття. Писали й про випадок у Харкові під час показових польотів, який ледве не закінчився для льотчика фатально. Публіка, яка спостерігала за шоу, схвальним ревом і оплесками сприйняла трюк, коли моноплан раптом у повітрі перевернувся догори колесами й летів так якийсь час. Ніхто й гадки не мав, що в цей момент пережив льотчик, адже це був зовсім не трюк — сильний вітер так позбиткувався над легеньким монопланом. Васильєву, як писали тодішні газети, неабияких зусиль вартувало вирівняти апарат.
Авіатор Васильєв переможець перельоту Петербург Москва, 1911 рік
Небачене шоу в Рівному
У Рівному, як писала газета “Юго-Западная Волынь” наступного дня після польоту, 5 квітня, погода сприяла, і політ пройшов з шаленим успіхом. Моноплан був у повітрі всього 12 хвилин. Зробив три кола над військовим містечком на висоті приблизно 200 метрів, але тричі льотчик піднімав машину на тисячу метрів, писали газетярі. Задля більшого ефекту скинув з висоти дві імітаційні бомби, поціливши ними в заздалегідь окреслене на площі коло. На завершення красиво приземлив літальний апарат, що здалеку нагадував гігантського метелика (до речі, льотчик так і назвав моноплан “Бабочка”, про що був напис на борту), викликавши овації присутніх. “…По своей красоте полет О.О.Васильева в Ровно достоин знаменитого российского авиатора, который творит великое дело”, – писала газета 5 квітня 1912 року.
Повітове начальство, військовики, прості містяни на знак вдячності тиснули авіатору руку, запрошували відвідати Рівне знову. Навіть призначили орієнтовну дату для других “рівненських” польотів — літо 1914 року. Проте планам здійснитися не судилося. На заваді стала Перша світова війна, яка поставила фатальну крапку в долі талановитого авіатора.
Аеродром під Рівним, 1915 р. Фото з ЦДВАРФ
Олександр Васильєв пішов на фронт добровольцем, попри те, що тодішнє російське військове начальство вбачало в досвідченому пілоті випробувача нових літаків і наставника для льотчиків-початківців. Під час повітряної розвідки під Львовом, літак “Моран”, на якому перебував Васильєв і військовий генерал, було збито ворогом. Васильєв потрапив у полон. За спробу втечі його запроторили до табору суворого режиму. Російська сторона робила неоднократні спроби обміняти його на когось із полонених австрійських офіцерів, однак безуспішно. У відповіді австрійської сторони російському армійському керівництву в 1917 році повідомлялося, що через визнання Васильєва непридатним до строкової військової служби його буде відправлено до Росії з потягом інвалідів. Однак потрапити на батьківщину уславленому авіаторові так і не пощастило — він помер в австрійському полоні. Де його могила, невідомо. Натомість ім’я Олександра Васильєва — одного з піонерів світової авіації назавжди залишилося в історії. І перший політ над Рівним є однією зі сторінок цієї історії.
Листівка з ювілейним тисненням до 100 річчя першого польоту над Рівним
Автор “мертвої петлі” перебував на Рівненщині
Перші кроки авіації на Рівненщині продовжив інший відомий на той час авіатор — автор “мертвої петлі”, штабс-капітан Петро Нестеров, який тоді був начальником корпусного авіазагону 3-ї авіароти. Авіазагін прибув до Рівного залізницею 8 серпня 1914 року. Того ж дня Нестеров зробив перший випробувальний політ з рівненського аеродрому, а на третій день, разом із спостерігачем штабс-капітаном Лазаревим вирушив у перший бойовий політ. Через декілька днів авіазагін Нестерова перебазувався на Дубенсьекий аеродром. А 26 серпня 1914 року Петро Нестеров здійснив перший в історії авіації повітряний таран — ціною власного життя. Сталося це в районі Львова. Австрійський повітряний ас барон Розенталь на своєму літакові “Альбатрос” проводив повітряну розвідку, передаючи інформацію про пересування російських військ. Через велику висоту постріли з землі не могли дістати літак. Тоді в небо піднявся Петро Нестеров. Наздогнавши австрійця на швидкому й легкому “Морані”, він врізався йому у хвіст. Російський авіатор намагався посадити пошкоджену машину, але це йому не вдалося. Обидва літаки впали на землю. Пілоти загинули.
Державна академічна чоловіча хорова капела «ДУДАРИК»
Хорова капела «Дударик» готує відразу два сюрпризи до Дня матері. Про це розповів керівник «Дударика» Дмитро Кацал.
«Це – особлива подія для нас. А враховуючи, що ми чоловічий колектив, то й поготів. Від заснування хору і по нинішній день з року в рік «Дударик» готує розмаїті концерти, які наповнені теплом, ентузіазмом і вдячністю, а насамперед красивою музикою. Цього року це будуть лише два твори. З усіх куточків Львова по одному голосу та відео наші співаки і оркестранти присилають їх, а спеціалісти з’єднають у красиве мереживо», – розповів Дмитро Кацал.
Він додав, що хорова школа із балетною школою у співпраці зробила «сольний» відео-твір. Там і спів, і пластика балету в синергії.
«Важливо, що діти відібрали поезію, адаптували та аранжували це все самотужки. Знаю, мамам це дуже припаде до душі, бо ці роботи щирі і по-дитячому наївні, бо ми залишаємось дітьми для них назавжди. Обіймаємо Вас, і вітаємо з Днем мами», – сказав керівник «Дударика».
Іван Боберський (1873–1947) – професор тіловиховання, педагог, громадський, військово-політичний і державний діяч, організатор, спортсмен, журналіст, редактор, видавець, перекладач, меценат, фотограф, архівіст, знавець декількох європейських мов.
Фотопортрет Івана Боберського – професора Академічної гімназії у Львові. 1912 р.
Упродовж свого життя листувався з багатьма українськими діячами та інституціями як на українських землях так і за кордоном. Серед них – Дмитро Вітовський, Степан Гайдучок, Сень Горук, Іван Коссак, Лев Лепкий, В’ячеслав Липинський, Осип Назарук, Євген Петрушевич, Теодор Рожанковський, Іван Раковський, Володимир Старосольський, Олена Степанів, Олександр Тисовський, Степан Томашівський, Тарас і Петро Франки, Андрей Шептицький та багато інших; Наукове товариство імені Шевченка, українське товариство “Сокіл-Батько” тощо.
Іван Раковський
Значний інтерес епістолярної спадщини Івана Боберського викликають поштівки, які він надсилав різним адресатам. При цьому, він, намагався підібрати листівки із відповідним зображенням, яке надавало тексту особливої ваги або підкреслювало основний зміст написаного. Іноді Іван Боберський на лицевій стороні листа дописував свої дотепні коментарі. Цікавою у цьому відношенні є поштівка, адресована антропологу, зоологу, педагогу, громадському діячу Іванові Раковському (1874–1949) у Петербург. Текст Івана Боберського на ній датується 17 квітня 1913 р. Нагадаю, що упродовж 1912–1914 рр. Іван Раковський проводив свої антропологічні студії у Петербурзі.
Поштівка (лицева сторона), наділана Іваном Боберським Іванові Раковському. Львів, 17 квітня 1913 р.
Поштівка видана 1906 р.
На її звороті міститься такий текст:
“Четвер. 17.ІV.1913 [р.] нов[ого] ст[илю]
Володарю фауни і фльори живого і неживого сотворіня!
Чи були Ви ласкаві полагодити безпроволочно пересланї рукописи? Пригадую ся сьміло.
З повним п[оважанням] Бібр”.
Поштівка (зворотня сторона), наділана Іваном Боберським Іванові Раковському. Львів, 17 квітня 1913 р.
“Бібр” – це псевдо Івана Боберського. Свої листи він іноді підписував, окрім свого прізвища, різноманітними криптонімами та псевдонімами: «Бб», «Бібр», «Бібр в Канаді», «Бібр Канади», «Бібр в Манітобі», «Бібр на Балкані» та ін.
На лицевій стороні поштівки бачимо львівську ратушу, на якій Іван Боберський дописав: 1) Сонце – заглядає часом в Галичину; 2) комин фабричний – служить яко ратуш; 3) годинник для пізних Іванів.
Андрій СОВА історик
Джерела і література:
Сова А. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / Андрій Сова, Ярослав Тимчак; за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512 с.
Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків, Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.com; sovaandrij1980@gmail.com
38 науковців з Австрії, Італії, Канади, Німеччини, Польщі, Словаччини, України та Чехії визначили трьох номінантів Міжнародної премії імені Івана Франка 2020 року.
Як передбачено Положенням про Міжнародну експертну раду, оцінювання наукових праць та анотацій до них відбувалося за трьома критеріями: наявність інноваційних та оригінальних підходів у дослідженні; концептуальність, системність та критичність дослідження; міжнародний контекст і рівень наукового дослідження.
За результатами оцінювання члени Ради експертів рекомендують до розгляду Міжнародного журі наступні наукові роботи:
монографію «Маленький дорослий: Дитина й дитинство в Гетьманщині ХVІІІ ст.» доктора історичних наук, професора кафедри історії України Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка ІГОРЯ СЕРДЮКА (Україна);
монографію «Віражі Франкового духу: Світогляд. Ідеологія. Література» директора Інституту Івана Франка НАН України ЄВГЕНА НАХЛІКА (Україна);
монографію «Beau Monde on Empire’s Edge: State and Stage in Soviet Ukraine» («Бомонд на краю імперії: держава та сцена в радянській Україні») професорки історії Стетсонського університету МЕЙГІЛ К. ФАУЛЕР (США).
Усі три роботи-номінанти буде передано на розгляд Міжнародного журі, 12 членів якого оберуть цьогорічного лауреата Міжнародної премії ім. Івана Франка. Засідання журі проходитиме за підтримки МФ «Відродження».
V церемонія нагородження відбудеться в день народження Івана Франка, 27 серпня, на його батьківщині – у місті Дрогобичі.
Нагадаємо, у 2020 році на здобуття Міжнародної премії ім. І. Франка було подано 19 наукових робіт.
Довідково: Міжнародну премію ім. Івана Франка у 2015 році заснував його онук – Роланд Франко.Лауреатами попередніх років були: у 2016 році – Любомир Гузар, Верховний Архієпископ-емерит Української Греко-Католицької церкви, кардинал Католицької церкви. У 2017 році – професор Віденського університету, президент Міжнародної асоціації україністів Міхаель Мозер та академік, почесний професор Львівського національного університету імені Івана Франка Олег Шаблій. У 2018 році – професорка Українського католицького університету (Львів) та Українського вільного університету (Мюнхен) Ярослава Мельник і доцент кафедри Східноєвропейської історії Гельсінського університету Йоганнес Ремі. У 2019 році нагороду дістала докторка філології Міланського університету Марія Грація Бартоліні (Італія).
На перший погляд може здатися парадоксальним, що витоки Жулинської парафії слід шукати не в самому Жулині, а в сусідніх Підгірцях поблизу Стрия. Проте саме...
