Олександр та Юлія Божики «одягнули» у музику вірш «А жінка буває на осінь так схожа…», який прочитала 5-річна Кіра Касинець з Ужгорода.
Цікаво, що під час створення відео одним із найдорожчих компліментів для Кіри було визнання творчою групою того, що вона працює як доросла, має наполегливість та працездатність не по віку.
Олександр та Юлія Божики і Кіра Касинець
«Результат вийшов неймовірний! Коли ми знайомились зі сценарієм і розкадровкою – ми не сподівались, що відео вийде настільки динамічним. Вийшов справжній короткометражний фільм! У відео розповідається про історію маленької дівчинки, яка завдяки своїй безпосередності і цікавості потрапляє до нас на репетицію. Вона починає читати вірш, ми з Олександром її підтримуємо музикою. Це історія також про те, що не потрібно боятися відчинити двері до своєї мрії», – розповіла Юлія Божик.
Допомогли побачити цей продукт таким фахівці своєї справи Наталя Данилко та студія
«Family Tree». Інтонацію та правильне дихання Кірі поставила Якушко Наталія Павлівна. Атмосферу відео з маленькою Кірою створила сукупність факторів, які є нашим, рідним: і красиве українське місто Львів, і чудові майстри-віртуози – Олександр та Юлія Божики, і пісня «Чарівна скрипка», під яку відбувається дійство, і ніжний вірш…
У відео музиканти виконали знамениту пісню Ігоря Поклада «Чарівна скрипка».
Олександр зробив своє аранжування цієї пісні для скрипки і фортепіано.
В одній із попередніх публікацій на сайті «Фотографії старого Львова» розповідали про цікаву постать січового стрільця, живописця, графіка, мистецького критика Івана Іванця (1893-1946).
Іван Іванець. Ринок у Львові. 1940-ві рр.Іван Іванець. Костел домініканців у Львові. 1940-ві рр.Іван Іванець. Замок в Підгірцях із північно-західної сторони. 1940-ві рр.
Нам вдалось розшукати картини цього автора, які датуються 1940-ми роками. Оригінали полотен зберігаються в Польщі, в Музеї народовому у місті Кракові.
Іван Іванець. Столова зала в Підгорецькому замку. 1940-ві рр.Іван Іванець. Багряна кімната в Підгорецькому замку. 1940-ві рр.Іван Іванець. Кімната в Підгорецькому замку. 1940-ві рр.
Увагу художника привернула архітектура та інтер’єр будівель Львова та Підгорецького замку.
У перший день зими минає тридцять п’ять років відходу у засвіти Григорія Смольського – живописця, графіка, педагога, публіциста, учня Мистецької школи Олекси Новаківського, однієї з колоритних постатей в історії українського мистецтва ХХ ст.
Він прожив довге й насичене життя, був свідком вікопомних подій, сучасником визначних особистостей. На відміну від більшості товаришів по Мистецькій школі, віддав перевагу еміграції внутрішній, залишаючись вірним собі і власному творчому кредо в задушливій атмосфері радянської дійсності.
Григорій Смольський
Григорій Смольський. Автопортрет, 1923
Григорій Смольський побачив світ 2 грудня 1893 р. в селі Підгірки поблизу Калуша. Його родина мала шляхетське коріння, володіла цегельнею. Окрім Григорія, в сім’ї виховувалося ще четверо синів (Йосафат, Харитон, Василь, Андрій) і троє доньок (Анна, Марія, Параска). Батько майбутнього митця Степан був одним із найосвіченіших в селі, виписував газети і журнали зі Львова. Хата Смольських відігравала роль культурного осередку Підгірок: сюди нерідко навідувався Іван Франко, коли гостював у брата Онуфрія, який жив неподалік. До господи Смольських заглядав також владика Андрей Шептицький – в тому часі єпископ Станиславівський.
Григорій Смольський. Осінь. Космач
Хист до малювання проявився у Григорія ще в стінах станиславівської ґімназії. Втім відповідні плани довелося відкласти до кращих часів: вибухнула Перша світова війна. Спершу Смольський, як і чимало українців, запідозрених в симпатіях до московитів, опинився в сумнозвісному таборі у Талерґофі. Втім вже 1915 р. був звільнений і, пройшовши вишкіл в офіцерській школі, відправлений воювати у лавах цісарсько-королівської австро-угорської армії на італійський фронт.
Григорій Смольський. Олекса Новаківський, 1962
Зреалізувати давню мрію про мистецьку освіту зміг щойно по завершенні збройних змагань. Під час навчання на історичному факультеті Таємного українського університету у Львові (1921 – 1925) паралельно відвідував заняття у «Вільній академії мистецтв», створеній архітектором Леонардом Підгородецьким. Григорій Смольський виявився одним з перщих учнів Мистецької школи Олекси Новаківського – першої на галицьких теренах української художньої школи, створеної навесні 1923 р. з благословення митрополита Андрея Шептицького. Сам Смольський згадував про це наступним чином: «23 березня 1923 р. п’ять учнів – Григорій Смольський, Наталка Пристай, Зоня Зарицька, Кирило Мазур і Юрко Левицький стали за мольбертами і почали рисувати живу натуру – бідного хлопця. Не було тут урочистого відкриття ані прийняття з винами та промовами, проте учні відчували, що це справді святкова хвилина в їхньому житті».
Григорій Смольський біля стіни зі своїми творами на Другій звітній виставці учнів Мистецької школи Олекси Новаківського, 1928
У школі відзначився активністю. Учасник літніх виїздів на пленери (з фр. en plein air – «на відкритому повітрі») до популярного серед туристів гуцульського села Космач. Мальовані під час вакацій твори експонував на звітних виставках вихованців Новаківського у львівському Академічному домі (1926 – 1929). Був у числі ініціаторів пересувних виставок учнів школи, що відбувалися протягом 1930 – 1933 рр. у різних містах Галичини (Коломия, Стрий, Самбір, Станиславів, Перемишль, Тернопіль). Постійний учасник виставок, організованих УТПМ – Українським товариством прихильників мистецтва (1931 – 1934). Також експонувався на Першій виставці Асоціації незалежних українських мистців у Львові (1931), «Ретроспективній виставці українського мистецтва за останні ХХХ літ» в Національному музеї (1935), «Виставці чотирьох» спільно з Іванною Нижник, Петром Обалем та Олегом Лошнівим (1937) і т. д.
Учні Мистецької школи Олекси Новаківського, 1929. Сидять зліва направо: Володимир Іванюх, Михайло Мороз, Григорій Смольський, Роман Чорній. Стоять зліва направо: Олексій Друченко, Степан Луцик, Святослав Гординський
«Оглядаючи роботи цього періоду діяльності молодого Григорія Смольського, бачимо, що в колористичному вирішенні ранніх робіт художника відчувається певний вплив пензля Олекси Новаківського, проте також помітне становлення самобутньої живописної манери, що чітко простежується в творах «Мій батько» (1925), «Бойко з Підгірок» (1928), «Напровесні» (1932)» – характеризує ранню творчість художника мистецтвознавець Ярослав Кравченко. Вагомим етапом у становленні Смольського-митця стала тримісячна подорож Італією в товаристві учителя Новаківського і товариша по школі Михайла Мороза в 1931-му. Тоді відвідали Рим, Флоренцію, Венецію, Равенну: творчий доробок Григорія поповнився зображеннями тамтешніх краєвидів й архітектури.
Григорій Смольський з товаришами по Школі Олекси Новаківського Романом Чорнієм та Володимиром Іванюхом. Космач, 1930
Упродовж 1934 – 1935 рр. Григорій Смольський навчався у паризькій Академії Колароссі (Académie Colarossi) – приватній художній школі, заснованій наприкінці ХІХ ст. італійським скульптором Філіппо Колароссі. Побут у французькій столиці збагатив мистецьку спадщину Маестро циклом творів: «Бульвар Сен-Жермен», «Міст на Сені», «Кав’ярня Лідо», «Нотр-Дам», «Гран-Палє» тощо. «Мистецтво справжнє – це ані «ізми» Парижа, Риму чи Берліна, не кубізм, не футуризм, ані експресіонізм. Це потреба душі висловитися, проявити свій внутрішній світ, який матеріалізується красками чи олівцем на площі у рямцях трьох головних проблєм малярських: лінії, форми і кольору» – писав Смольський невдовзі після повернення до Львова.
Григорій Смольський (стоїть крайній праворуч) із учителем Олексою Новаківським та товаришами Михайлом Морозом і Антоном Малюцею. Тернопіль, 1933
1937 р. молодий художник долучився до Асоціації незалежних українських мистців (АНУМ), котра, за словами дослідниці Ірини Гах, протягом восьми років (1931 – 1939) «на європейському рівні представляла досягнення національної образотворчої культури». Після «золотого вересня» 1939-го взяв участь у створенні львівського осередку Спілки радянських художників. Втім совєцький партійний офіціоз від самого початку поставився до «формаліста» Смольського негативно: до лав спілки його прийняли щойно 1958-го.
Григорій Смольський. На Клифу, 1972
Після вигнання «перших совітів» у 1941 р. Григорій Степанович приєднався до новоствореної Спілки українських образотворчих мистців (СУОМ), котра активно діяла до повторної радянської окупації у 1944-му, зокрема, організувала декілька виставок. В часі воєнного лихоліття й ворожої окупації трапилася в житті Смольського інша приємна подія: 47-річний художник одружився із молодшою на двадцять один рік Оксаною Боднар – педагогом за фахом, випускницею Львівського вищого музичного інституту ім. Миколи Лисенка. Шлюб молодята взяли 9 жовтня 1941 р. у львівській Успенській церкві. В подружжя народилося троє синів: Богдан-Святополк (архітектор), Андрій-Стефан (інженер-конструктор) та Мирослав (хімік). Оксана Смольська більшу частину життя викладала у Львівській державній консерваторії (нині Львівська національна музична академія ім. Миколи Лисенка) і Львівському педагогічному училищі (нині Педагогічний коледж Львівського університету). Померла 2004-го, на двадцять років переживши чоловіка.
Григорій Смольський. Шарж Едварда Козака
Григорій Смольський
Протягом перших повоєнних років (1944 – 1950) Маестро був викладачем живопису і рисунка у Львівському училищі прикладного мистецтва (тепер Львівський державний коледж декоративного і ужиткового мистецтва ім. Івана Труша). Багато малював, брав участь в обласних та республіканських виставках. «Сьогодні можемо тільки дивуватися, як Смольському вдалося вціліти в ті часи, коли тільки згадки про буржуазно-націоналістичні погляди, які панували у мистецьких угрупуваннях ГДУМ-у чи АНУМ-у, членом яких був художник, участь у виставках СУОМ, які відвідували високі нацистські чини, листування із «ворогом № 1» митрополитом Шептицьким та ін. могли привести Григорія Смольського, в кращому випадку, до тривалого ув’язнення, чи, радше, знищення. – пише Ірина Гах. – Але він вцілів, примусив себе не згадувати минулого, мовчати і багато працювати».
11. Григорій Смольський. Весільні старости, 1972
12. Григорій Смольський. Натюрморт, 1946
«У той час, коли більшість художників, що були допущені до «спілчанського корита», увічнювали на багатометрових полотнах лики вождів, веселих трактористів і атлетів-сталеварів, життєрадісних доярок та свинарок із десятком вгодованих поросят, пожинаючи за своїх «казкових героїв» реально-казкові лаври і гонорари, улюбленими темами Григорія Смольського стали життя гуцулів та краєвиди Карпат. – зазначає Ярослав Кравченко. – Художник відкрив для себе гуцульське село Космач, у якому бував на пленерах ще учнем школи Олекси Новаківського». Серед найвідоміших тогочасних робіт, присвячених історії, побуту й звичаям Гуцульщини: «Гуцульське весілля – Довбуша вітають» (1956), «Наречена» (1957), «Ранок. Космач» (1960), «Бабуся» (1962), «Опришки в горах» (1965), «Мій Космач» (1967), «Ріка Пістинька в Облазі» (1968), «Хліб наш насущний» (1970), «Весільні старости» (1972) тощо. Також малював пам’ятки архітектури Львова, олійні портрети діячів української культури (Івана Франка, Василя Стефаника, Станіслава Людкевича, Володимира Лопушанського, Івана Крип’якевича). Упродовж 1958 – 1964 рр. займався естампною графікою, поповнивши власний доробок ліногравюрами, присвяченими Олексі Довбушу, ілюстраціями до творів Василя Стефаника, графічними портретами відомих українців (Василя Стефаника, Олекси Новаківського), екслібрисами (Івана Крип’якевича, Володимира Вітрука) і т. д.
Григорій Смольський. Наречена, 1957
Григорій Смольський. Бабуся, 1962
Григорій Смольський. Мій Космач, 1967
Протягом цілого життя Григорій Степанович творив не лишень пензлем, але й пером. Письменницьку спадщину Смольського складають, зокрема, повість «Олекса Довбуш» (1935), популярний нарис «Українське мистецтво» (1938), численні публікації про Мистецьку школу Олекси Новаківського, творчість інших майстрів (Антона Манастирського, Івана Труша), краєзнавчі розвідки.
Григорій Смольський. Космацька арніка, 1969
Григорій Смольський. Хліб наш насущний, 1970
Про останні роки життя Маестро в умовах радянщини читаємо у статті Ірини Гах: «Можливо, Смольський був ще одним «планом» кагебістів, які «закрили очі» на життя художника у «буржуазно-націоналістичному» Львові, аби продемонструвати «лояльність» радянської системи до творчості «галицького інтелігента». […] Цікаво, що Смольський, який у більш ніж поважному віці продовжував відвідувати творчі вечори, обговорення виставок чи конференції, дозволяв собі «розслабитись» і «попустувати». Він починав згадувати «старі, добрі часи», коли у Львові відбувались великі (у повному розумінні цього слова) виставки, коли художники вважали за велику честь бути стипендіатами Митрополита, коли у стінах Національного музею у Львові та музею НТШ експонувались твори імпресіоністів, модерністів, футуристів, кубістів українського походження, коли львівські мистці виставляли свої твори у кращих галереях Європи. На таких заходах, слухаючи спогади метра, вкривався холодним потом та блід не один секретар обкому та райкому, відповідальний за ідеологію партійний працівник, що сидів у президії. Але мусили чемно сидіти і слухати порядну і талановиту людину – Григорія Смольського».
Виступ Григорія Смольського на науковій конференції до 100-річчя від дня народження Олекси Новаківського. Праворуч сидить скульптор Еммануїл Мисько. Львівський музей українського мистецтва, 1972
«В усьому на світі, як відомо, має бути міра, і тому для нас дуже важливо в загальній динаміці пошуків нового, незвичайного, оригінального не втратити почуття реальності, безпосередності, зберегти в розумних межах баланс форми та змісту, фантазії і реальності, пошуків і знахідок» – поділився якось власним творчим кредо один з найвідоміших вихованців школи Новаківського. Помер Маестро у Львові 1 грудня 1985 р., похований на Личаківському цвинтарі (поле № 22). Автори надмогильного пам’ятника – Михайло Лозинський та Еммануїл Мисько. Вулиця Васнецова (до 1950 – Ґротґера), на якій митець мешкав протягом останніх сорока чотирьох років життя, у 1993-му була перейменована на честь Григорія Смольського.
Григорій Смольський. Лариса, 1972
Григорій Смольський. Гребенів, 1980
Відкриття виставки до 100-ліття від дня народження Григорія Смольського в головному корпусі Національного музею у Львові, листопад 1993-го. Зліва направо: директор НМЛ Андрій Новаківський, завідувач ХММ О. Новаківського п. Любов Волошин, художник Зеновій Кецало, ректор ЛІПДМ Еммануїл Мисько, вдова Григорія Смольського п. Оксана Смольська.
У липні 2006 р. із львівського помешкання сина художника Андрія було викрадено 24 картини Смольського. В числі зниклих – такі відомі полотна, як «Мій Космач» і «Хліб наш насущний». Доля згаданих мистецьких шедеврів невідома дотепер.
Олександр ШЕЙКО молодший науковий працівник Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського
Волошин Л. Мистецька школа Олекси Новаківського у Львові: біографічний словник учнів. – Львів, 1998;
Гах І. Відомий невідомий Смольський//Інтернет-газета «Збруч» [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://zbruc.eu/node/44470;
Бажання зберегти в пам’яті кожну миттєвість можна втілити у фотографіях. Однак для якісних знімків недостатньо мати потужну камеру на смартфоні, потрібна якісна техніка, як-от Canon 550d.
За останні роки підхід до випуску фотоприладів сильно змінився, тож сьогодні можна знайти доступний і водночас якісний фотоапарат. Пропонуємо розібратися, які види пристроїв заслуговують вашої уваги.
Фотоапарат Canon 5D
Класи фототехніки
Якщо ви плануєте вибір фотоапарата, то насамперед слід розуміти, що не всі пристрої мають однакові характеристики та функціональні можливості. Це насамперед залежить від класу техніки, який визначає її застосування та габарити.
Сьогодні виділяють чотири основні класи:
суперкомпактні — переважно використовуються для знімання прогулянок, сімейних світлин, подорожей. Невелика вага (до 200 грамів) і незначні габарити дають можливість зручно транспортувати прилади та носити в руках під час ходіння, однак вони значно поступаються у функціональності іншим моделям;
компактні — найбільш популярний варіант вагою до 300 грамів. Призначення не відрізняється від попереднього варіанту, однак мають вищі технічні характеристики;
напівпрофесіональні (просунуті) — такі моделі часто обирають люди, які захоплюються фотографуванням. Їхня вага становить від 400 до 600 грамів, мають світлосильну оптику та передбачають можливість ручного налаштування режимів знімання;
професіональні — достатньо габаритні та важкі (від 600 грамів) моделі. Вони оснащуються змінною оптикою, потужними матрицями, та передбачають значну кількість налаштувань, що впливають на якість отриманого кадру.
Фотоапарат Canon 550D
Слід сказати, що сьогодні суперкомпактні та деякі компактні моделі цілком можна замінити смартфоном, однак якщо говорити про інші категорії, то їхні можливості значно перевищують функції гаджетів.
Тип видошукача
Видошукач не впливає на якість зображення, однак він є важливим елементом, оскільки саме завдяки йому фотограф може бачити межі майбутнього кадру, налаштувати фокусування, нахил камери тощо.
Розрізняють такі типи:
оптичний — бюджетний варіант із простою конструкцією, однак може спотворювати зображення;
електронний — невеликий екран відтворює саме таку картинку, яка потрапляє на матрицю. Але споживає багато енергії у порівнянні з іншими моделями;
дзеркальний — зображення виводиться завдяки спеціальному дзеркалу. Такі моделі оснащені просунутими алгоритмами експозиції та фокусування. Серед недоліків — можливість появи вібрацій техніки під час знімання на довгих витримках;
бездзеркальні — у такій техніці світловий потік потрапляє безпосередньо на матрицю. Це нові варіанти, які ще не набули популярності.
Технічні характеристики фототехніки
Найкраще вибирати фотоапарат, залучившись підтримкою експерта. Можливо, така людина знайдеться серед ваших знайомих. Та якщо ні, орієнтуйтеся на ці параметри, які мають вам допомогти:
роздільна здатність матриці — чим більший показник, тим більше дрібних деталей ви зможете роздивитися на кадрі. Для друку світлин 10х15 см найкраще підійдуть моделі з показником 4 Мп. Це найпоширеніший варіант;
екран — важливо враховувати діагональ та вид дисплею. Оптимальними вважаються дисплеї з діагоналлю 2,5-3 дюйми. Завдяки сенсорному екрану керувати налаштуваннями буде зручніше;
місткість акумулятора — зважайте на кількість фотографій, яку вказує виробник. Залежно від режиму знімання вона може відрізнятися, але загалом показник допоможе зорієнтуватися в місткості;
додаткові функції — допоможуть покращити якість світлин. Важлива наявність стабілізації зображення, яка зробить кадр чітким. Також може знадобитися ручна витримка, фокус, діафрагма та таймер;
виробник — беззаперечними лідерами на ринку є компанії Canon, Nikon і Sony, але продукти Fujifilm, Olympus й Panasonic практично не поступаються їм за технічними можливостями.
Фотоапарат Nikon
Якісний фотоапарат допоможе отримати якісні світлини, які нагадуватимуть вам про найтепліші моменти життя. А якщо ще й захоплюєтесь фотографією, то така техніка — просто необхідність. Завдяки їй ви зможете розвивати свої навички та стати відомим фотографом.
Чи бачили ви зображення Ісуса Христа в капелюсі? Можна бути впевненим, що небагато львів’ян відповість ствердно на це питання. Тим не менш у Львові є таке зображення Ісуса. Можна його побачити на одному з барельєфів на каплиці Кампіанів при Латинській катедрі. В представленій на ньому сцені Спаситель являється Марії Магдалині як садівник, з лопатою і в крислатому капелюсі.
Каплиця Кампіанів і барельєф “Христос-городник” (1619-1629 рр.). Джерело: Вікіпедія
Каплиця Кампіанів і барельєф “Христос-городник” (1619-1629 рр.). Джерело: Вікіпедія
У Львові є іще одне подібне представлення Ісуса-городника – в костелі св. Марії Магдалини. На вівтарному барельєфі Христос також стоїть з лопатою, але без капелюха.
Вівтар в костелі Марії Магдалини у Львові. Скульптор В. Келяр, 1634 рік
Наразі в Україні я бачив цю сцену з Ісусом в головному уборі ще тільки на іконі серед музейних експонатів Збаразького замку.
Ікона з експозиції Збаразького замку
Якщо ж задатись ціллю, то можна знайти подібні мистецькі твори в різних музейних збірках або костельних інтер’єрах. У західноєвропейському мистецтві вони називаються “Не торкайся Мене” (лат. Noli me tangere, грец. Μή μου ἅπτου). Хоча зустрічаються й інші назви творів, що ілюструють цю сцену:
– Явлення воскреслого Ісуса Магдалині у вигляді садівника,
– Христос як садівник перед Марією Магдалиною,
– Явлення Марії Магдалині,
– Явлення до Гробу,
– Христос садівник,
– Христос городник,
– Христос з лопатою.
Митці зображали в своїх творах сюжет з Євангелія, де описується явлення Ісуса Христа після Воскресіння. Марія Магдалина першою побачила воскреслого Спасителя і хотіла його торкнутися, але він зупинив її словами: «Не торкайся Мене, бо Я ще не зійшов до Отця. Але йди до братів Моїх та їм розкажи!».
Ця тема з’явилася в ранньому середньовіччі як у скульптурі, графіці, так і в книжковому, іконному та настінному живописі (фрески, поліхромії) тощо. Христа у цій сцені зображають у вигляді садівника, який тримає лопату або хоругву, а Марія Магдалина простягає до нього руки . Майже обов’язковим атрибутом творів є також стіни Небесного Єрусалиму і Гроб Господній. Голова Ісуса може бути непокрита, з німбом або ореолом, але головний убір зустрічається нечасто.
Три фрагменти представлення Ісуса Христа у творах різних художників: 1. Ганса Балдунга (Гессенський державний музей, Дармштадт). Джерело: Вікіпедія 2. Фра Анджеліко (монастир Сан-Марко у Флоренції). Джерело: Вікіпедія 3. Невідомого автора (церква Сен-Вінсент де Ньон). Джерело: Cartepatrimoine.fr
Отож, подивимось найбільш цікаві зображення Ісуса у капелюсі.
В сусідній Польщі можна побачити скульптурну композицію у Кальварії Пацлавській. Складно сказати про авторів і час створення скульптур, але цей монастирський комплекс було засновано у 1665 році. Тож, можливо, що вони створені в той самий період.
Христос-садівник в Кальварії Пацлавській (Польща). Джерело: globtroter.pl і monterek58.rzeszow.pl
Також у Польщі, в місті Тучно у костелі Внебовзяття Богородиці є ікона авторства Германа Гана “Воскреслий Христос, що з’явився Марії Магдалині як садівник” (XVII ст.)
Ікона у вівтарі св. Марії Магдалини в костелі Внебовзяття Богородиці в місті Тучно (Польща)
Решту художніх творів розташовано приблизно хронологічно.
Почнемо з чарівних у свої простоті малюнків з рукописів XV століття. В першому прикладі навіть важко здогадатись, що це за чоловік з лопатою, і тільки стигмати на руках і ногах дають глядачеві підказку. Можливо, саме тому в іншому рукописі автор малюнку додав до капелюха ще й німб.
Masters of the Dark Eyes (illuminator). “Christ appears to St. Mary Magdalene as a gardener” (1490) Національна бібліотека Нідерландів, Гаага. Джерело: manuscripts.kb.nl
Masters of the Dark Eyes (illuminator). “Christ appears to St. Mary Magdalene as a gardener” (1490) Національна бібліотека Нідерландів, Гаага. Джерело: manuscripts.kb.nl
Невідомий автор. Фрагмент рукопису ХV-XVI ст. Колекція Національної бібліотеки Уельсу
Якщо в рукописах малюнки зазвичай бувають простенькі, то в той самий період видатні художники створювали досконалі картини. Італійський маньєрист Джуліо Романо у своєму творі додав до капелюха замість німба ореол.
Нідерландський живописець і гравер, представник нідерландського Відродження Лукас ван Лейден створив картину і гравюру дотримуючись традиційного ренесансного стилю.
Лукас ван Лейден “Не торкайся Мене” (XVI ст.), живопис і гравюра (1519). Британський музей
Лукас ван Лейден “Не торкайся Мене” (XVI ст.), живопис і гравюра (1519). Британський музей
Але не тільки в живописі і гравюрах можна побачити Ісуса Христа – садівника. Наступні приклади – це текстильні вироби XVI століття.
Гобелен з Фландрії вражає своїми розмірами – 268 × 210,3 см! Але капелюшок на голові Ісуса якийсь надто маленький…
Christ Appearing to Mary Magdalene”. Тканину зроблено у майстерні Віллема де Паннемакер у Фландрії 1540-1545 роках. Художній музей в Чікаго. Джерело: artic.edu
І навпаки – на наступному дуже маленькому текстильному виробі Ісуса зображено у великому крислатому капелюсі. Цей предмет – це т. зв. малий покровець, який укладається поверх чаші або дискоса під час Євхаристії.
окровець “Christ Appearing to Mary Magdalene” (1520). Джерело: Музей Майєра ван дер Берга в Антверпені
окровець “Christ Appearing to Mary Magdalene” (1520). Джерело: Музей Майєра ван дер Берга в Антверпені
Італійська художниця Лавінія Фонтана, представниця стилю маньєризм, створила картину “Христос садівник. Не торкайся мене”, яка вважається однією з її найбільш знаменитих творів. Варто звернути увагу наскільки реалістично зображено селянський капелюх на голові Садівника.
Лавінія Фонтана “Не торкайся Мене” (1581). Галерея Уффіці у Флоренції.
Далі “підхоплює естафету” гравюра з картини Мартена де Вос, південно-нідерландського художника, також представника маньєризму.
Гравюра Йоганна Садлера з картини Мартена де Вос “Не торкайся Мене” (1582). Музей мистецтв Метрополітен. Джерело: Вікіпедія
Антверпенський художник Бартоломеус Шпрангер відзначився своїми картинами, виконаними в стилі ню. Але в даній темі він вирішив зобразити героїв сюжету досить традиційно, хоча не зміг уникнути манірних поз, якими наділив постать Ісуса.
Бартоломеус Шпрангер “Не торкайся Мене” (XVI ст.). Джерело: tuttartpitturasculturapoesiamusica.com
Бартоломеус Шпрангер “Не торкайся Мене” (XVI ст.). Джерело: tuttartpitturasculturapoesiamusica.com
Егідіус Саделер створив на взірець однієї з картин Шпрангера чудовий маньєристичний твір, але вже як гравюру на міді.
Фламандські художники епохи бароко Я. Йорданс і А. Янссенс придали усім постатям пишні та урочисті форми.
Якоб Йорданс “Христос з’являється до трьох Марій у саду” (1616). Берлінська картинна галерея. Джерело: ВікіпедіяАбрагам Янссенс “Не торкайся мене” (1620). Джерело: Вікіпедія
Насамкінець приведу два приклади пластичного мистецтва, старші за нашого львівського “Христа-городника”.
Горельєф “Christ appears to St. Mary Magdalene as a gardener” (XVI ст. Лорран, Франція). Джерело: Музей Метрополітен, Нью-Йорк. Джерело: metmuseum.org
Горельєф “Christ appears to St. Mary Magdalene as a gardener” (XVI ст. Лорран, Франція). Джерело: Музей Метрополітен, Нью-Йорк. Джерело: metmuseum.org
Горельєф на готичному порталі (XIV-XV ст.) катедрального собору в Альтамурі (Італія). Джерело: gohistoric.com
Львівські барельєфи з так популярним у середньовіччі сюжетом про зустріч Ісуса Христа і Марії Магдалини нагадують нам про часи, коли Львів жив і розвивався у середовищі західноєвропейського мистецтва.
Каплиця Кампіанів . “Христос-городник”
Але мушу констатувати факт, що запит в інтернеті “Не торкайся Мене” (“Noli me tangere”) відкриває увесь світ: музеї і костели, колекції і аукціони, картини і ікони, скульптури і барельєфи… От тільки каплиці Кампіанів і костелу Марії Магдалини – не знаходить…
З нагоди великого Бетховенського ювілею репертуарне наповнення кожного театру та концертного залу світу продовжує рясніти творами композитора!
Та через карантинну перерву для культурної індустрії, небагатьом вдалося втілити грандіозні плани: найбільші фестивалі та локальні проєкти були закритими або переходили в digital-формати. Але музика віденського класика в найбільш мовчазний рік продовжує звучати.
Саме тому оркестр INSO-LVIV присвячує цілий концерт творчості великого композитора і 3 грудня 2020 року о 19:00 на сцені Львівської національної філармонії презентуватиме проект BEETHOVEN 250.
ПРОГРАМА:
1. Людвіґ ван Бетховен Потрійний концерт op.56
2. Людвіґ ван Бетховен концерт для скрипки з оркестром D-dur, op.61
ВИКОНАВЦІ:
Валерій Соколов – скрипка
Роман Лопатинський –фортепіано
Олексій Шадрін – віолончель
У програмі одні з найвідоміших та найскладніших творів Бетховена. Концерт для скрипки, віолончелі та фортепіано, відомий також як Потрійний концерт, був написаний Бетховеном в 1803 р, а в 1804 опублікований видавництвом Breitkopf & Hartel. Вибір соло інструментів робить його фактично концертом для фортепіанного тріо, і це єдиний концерт Бетховена для понад одного соло інструменту.
Єдиний у Бетховена і Концерт для скрипки з оркестром (1806, op. 61) належить до найскладніших творів скрипкового репертуару. Справа не стільки в технічних труднощах, які не мають самодостатньої цінності, скільки в глибині змісту, що вимагає високої виконавської зрілості.
Бетховен присвятив Скрипковий концерт своєму другу дитинства Стефану фон Бройнінг. Офіційна критика не відразу гідно оцінила новий шедевр Бетховена. Однак чудова музика швидко завойовувала популярність у слухачів і виконавців, і незабаром Скрипковий концерт Бетховена – одне з найпрекрасніших творів цього жанру – став справжньою перлиною скрипкового репертуару світу.
Квитки можна придбати в касі філармонії з 15-18.
Ціна 200-400 грн.
В продажі є лише 50 квитків.
Довідково: Валерій Соколов – один з найбільш затребуваних у світі молодих скрипалів, який отримав визнання завдяки технічній бездоганності гри, емоційності і художній зрілості у виконанні найскладніших творів скрипкового репертуару.
Валерій родом з Харкова. Навчався в Харківській спеціальній музичній школі. У 1999 році, завдяки вдалому виступу на юнацькому міжнародному конкурсі скрипалів імені Пабло Сарасате в Памплоні, отримав грант Фонду Володимира Співакова на продовження навчання в лондонській Школі скрипалів Ієгуді Менухіна. Згодом був прийнятий в лондонський Королівський коледж музики .У 2010 році закінчив аспірантуру в елітній музичній академії в Кронберзі (Франкфурт, Німеччина) по класу Гідона Кремера та Анни Чумаченко, а в 2014 р році – стажування у Віденській Консерваторії в Бориса Кушніра.
Валерія Соколова запрошують до співпраці відомі симфонічні колективи світу. Він грав з Національним оркестром Франції, Оркестром «Філармонія» (Лондон), Стокгольмським філармонічним оркестром, Симфонічним оркестром Роттердама (Нідерланди), Клівленда і Токіо, Цюрихським філармонічним оркестром Тонхалле і Зальцбурзьким «Моцартеум», Оркестром Північно-Німецького радіо (Ганновер) і багатьма іншими.
Роман Лопатинський народився 29 червня 1993 року в Києві. З раннього віку проявив хороші музичні здібності і з 5 років почав навчання грі на фортепіано у КССМШ ім. М. Лисенка, клас педагога – методиста Ірини Баринової. У віці 8 років отримав спеціальний приз на конкурсі ‘Срібній Дзвін’ (Ужгород, 2001 рік).
У цей же час почав займатися камерним ансамблем у класі заслуженого працівника культури Лариси Райко.
За роки навчання в школі став призером і лауреатом багатьох камерних і сольних міжнародних конкурсів. Також Роман був стипендіатом фондів – ‘Приятелі дітей’ (2005 – 2008), Благодійного фонду Швейцарії (2008), Благодійного фонду Влади Прокаєвої ‘Обдаровані діти – майбутнє Украї ни’ (2009, 2010),Президентського фонду Л.Кучми” Україна”.
Брав участь у концертах в посольствах Аргентини, Росіі. Виступав із філармонічними оркестрами Дніпропетровська, Львова, Києва. Має фондові записи на українському (камерна музика, концерт з оркестром)та німецькому радіо( концерт з оркестром).
У 2009 році, у віці 16 років, як обдарований молодий піаніст, був зарахований до Міжнародної піаністичної Академії в м. Імола (Італія) в клас до народного артиста Росії, соліста Московської філармонії Бориса Петрушанського.
Олексій Шадрін народився в 1993 році в Харкові в родині музикантів. У 7 років почав навчатися в Харківській середній спеціалізованій музичній школі-інтернаті (віолончель, клас професора Олени Щелкановцевої). У 2010 році Олексій Шадрін продовжив навчання в Німеччині у Вищій школі музики і театру (м. Ганновер), а пізніше з професором Леонідом Гороховим. Музикант брав участь в майстер-класах з Олександром Рудіним, Гарі Гоффманом, Марією Клігель і Іврі Гітлісом. З 2004 року він є стипендіатом Міжнародного фонду підтримки обдарованих дітей, заснованого скрипалем і диригентом Володимиром Співаковим.
Олексій грає на сучасному інструменті скрипкового майстра Хайко Зайферт фон Плуен. В 2016 та 2018 рр. він брав активну участь у віолончельних майстер класах, де йому у 2016 р. була присуджена стипендія Бориса Пергаменщікова. А в 2017 році він став учасником благодійного концерту пам’яті музичного спадку Мстислава Ростроповича в Німеччині в рамках Фестивалю Кронберзької музичної академії.
З 2016 р. Олексій Шадрін навчається в Кронберзькій музичній академії під керівництвом Франса Гельмерсона. Його навчання покриває Стипендія Ніколаса Грубера.
Кожна рівненська родина має свій неповторний життєпис, в якому переплітаються і радісні, і сумні моменти. А всі такі життєписи разом і складають унікальну і багатющу історію нашого міста.
Олексій Лисенко, 1923 р.
Переглядаючи архів колишнього голови Рівного Полікарпа Бульби, що зберігається в Рівненському краєзнавчому музеї, натрапила на фото красивого юнака-гімназиста.
Гімназист Олексій Лисенко
Підпис на звороті свідчив, що це Олексій Лисенко. Таке промовисте прізвище звичайно зацікавило, й виникло бажання знайти цю родину. Випадковою була зустріч і знайомство з онуком Олексія Лисенка, а пізніше — з сином Олегом Олексійовичем Лисенком. Лисенки в міжвоєнний період мешкали на вулиці Дубенській, а їхні діди-прадіди покояться на старовинному Дубенському кладовищі.
Олексій Лисенко. Фото з архіву Полікарпа Бульби
Окрім родинних спогадів, які пан Олег зберігає у своїй пам’яті, він береже й сімейні реліквії та старі, пожовклі світлини. Його розповідь стала однією зі стежин пізнання минувшини Рівного через людські долі.
Про рідну вулицю Дубенську та родину
Із розповіді Олега Олексійовича Лисенка: “Наша родина як по батькові, так і по мамі, давно мешкає на Дубенській. З розповідей батьків знаю, що в кінці нашої вулиці, там, де зараз розвертається тролейбус № 2, жив єврей, який займався будівництвом багатьох кам’яниць, що збереглися й донині. Кожен споруджений ним будинок вирізнявся своєю архітектурою, зовнішнім оздобленням, яке залежало від статків господарів-замовників”.
Колишній магазин родини Лисенків
Дитинство Олега Олексійовича минуло в хаті діда Власа – маминого батька. Влас Захарович Пелех-Стрілець, який в цьому кутку міста мав 1,5 гектара землі, в 1930 році збудував на вулиці Дубенській власний склеп — відомий рівнянам невеличкий магазин, в якому раніше завжди продавали хліб, а нині — це магазин “Грузинські традиції” (Дубенська, 61).
Згодом, почавши будувати власний дім, він продав склеп єврею Ніпоїму. Був пан Влас знаним у Рівному ковбасником і навіть німці під час війни на два місяці возили його до Німеччини, щоб він там робив ковбаси, а потім привезли назад до Рівного.
Рівне, 1910 р. з родини Борщевських
Будинок на Дубенській, в якому зараз живе сім’я Олега Лисенка, побудований у 1936 році його дідом, що мав цікаве подвійне прізвище Пелех-Стрілець. Звідки воно взялося, дізнаємося з розповіді пана Олега:
– Подвійне прізвище в діда з’явилося, коли він одружився на Серафимі Стрілець. Цим подвійним прізвищем вирішились якісь фінансові проблеми діда. Моя ж бабця Софія (дівоче прізвище Остапчук) була родом із Двірця, вона друга дружина діда Власа. В нього вже було четверо дітей від померлої дружини Серафими, а в 1921 році народилася моя мама Тетяна. То й мама мала прізвище Пелех-Стрілець. Брат моєї мами Костянтин Власович Пелех-Стрілець за Польщі був хорошим спортсменом, займався боксом. Він навіть організував витєчку (з польської — подорож, екскурсію) на велосипедах за маршрутом Рівне-Варшава.
Влас і Софія Пелех-Стрілець з донькою Тетяною, Рівне, 1930
Дід Олега Лисенка по батькові Іван Лисенко походив з козацького роду з міста Бахмач, що на Полтавщині. Він загинув під час Першої світової війни під Перемишлем. Олег Олексійович з особливим трепетом показує срібну чарочку, яка в нього збереглася на згадку про діда. На ній напис: “1914 г. Моему помощнику подпрапорщику Лысенко Ивану. Командир роты. Христос Воскрес!”.
1930-ті, Рівне справа пара Олексій і Тетяна ЛисенкиОлексій Лисенко на вулицях Рівного, 1930-і
“Моя бабуся Ганна Тимофіївна Лисенко, була з місцевої інтелігенції Борщевських, які раніше жили на вулиці Легіонів (тепер Дорошенка, – авт.), – продовжує розповідь пан Олег. – Їхня двоповерхова кам’яниця була поруч із колишньою школою № 4. Баба Ганна, залишившись вдовою з двома дітьми, в 1916 році вдруге вийшла заміж за німця Дірха. Про те, що дід німець, ми дізналися порівняно недавно, бо за колишньої влади всі боялися про це навіть говорити. У 1919 році в них народився син Микола. Бабця померла 36-річною в 1928 році. Її поховали на Дубенському кладовищі. А батько мій Олексій Іванович Лисенко народився в 1913 році. Він і його сестра Євгенія закінчили Рівненську українську гімназію. Там давали дуже хороші знання. Він володів кількома мовами. Особливо був здібний до математики. Тато більше ніде не вчився, але все життя при різних владах працював фінансистом. У гімназії він керував хором, гарно малював, взагалі був дуже здібним до всіх наук. Аби вибитися в люди, треба було мати характер. А ще батько насправді був неабиякий красень, на якого заглядалися дівчата”.
Мізоч,1938 р. Рівненська молодь
“Батько грав у команді “Стріла”
Згадуючи про рідну людину — свого батька — Олег Лисенко не може оминути його захоплення футболом. “Батько був завзятим футболістом, – пригадує, – грав у рівненській місцевій команді “Стріла” разом із відомим рівненським футболістом Леонідом Молчановським. У мене збереглися декілька старих фотографій наших футболістів на старому стадіоні, що знаходився біля палацу Любомирських. Скільки себе пам’ятаю з дитинства, батько завжди водив мене на футбольні матчі. Завдяки цьому я теж став затятим вболівальником і все життя збирав інформацію і статистику футбольних баталій”.
Воротар Олексій ЛисенкоФутболісти. Попереду О. Лисенко, 30-і
Пригадує Олег Олексійович і трагічні подробиці з життя своєї родини: “З розповідей батька знаю, що за німців він працював у якійсь фінансовій установі. Після того, як партизан Кузнєцов вчинив у Рівному замах на гітлерівського генерала, в місті почались облави. Мого батька схопили просто на вулиці й кинули в концтабір. Там він пробув півроку в тяжких умовах — у холоді й голоді. У нього розвивався туберкульоз, вже кашляв кров’ю… Його батьки вигребли все золото, яке було в хаті, і якось його звідти викупили. Коли прийшли “совєти”, то хворого на туберкульоз батька навіть не взяли на фронт. Останні 20 років життя, а помер батько в 1978 році, він працював бухгалтером у Рівненському міськвно (відділ народної освіти, – авт.)”.
Рівненські футболісти, 1930-і в першому ряду крайній справа О.Лисенко
Олег Олексійович згадує неймовірно цікаві подробиці з життя старої вулиці, де пройшло його дитинство і юність, згадує не лише коріння свого роду Лисенків і Пелехів-Стрільців, а й родини сусідів Василенків, вчительську родину Чайки, Пугайків, Ковальчуків, лікарів Чайковських.
Ім’я Юлії Кривої-Писаревої практично невідоме в Україні і Львові. Її героїчна та трагічна доля знайома, хіба що землякам-левандівчанам завдяки проекту “Історія Левавандівки на старих фотографіях”, який задумала і реалізувала Софія Гдакович за активної участі Ігоря Ткачика та Володимира Голода.
Перша і Друга світові війни та міжвоєнний період перетворили життя молодої жінки в низку драматичних і трагічних випробувань. Коли в листопаді 1918 р. почалися бої за Львів юна Юля, за прикладом старшої Марії, прослизнула через польські застави коло вокзалу, перейшла в центр міста, вступила в ряди Української Галицької Армії і стала санітаркою. Після поразки її сім’я зазнала репресій від польської влади – сестри і батько відсиділи півтора роки в Бригідках.
Юлія санітарка УГА
Після виходу на волю Юля знайомиться і одружується з старшиною армії УНР Гаврилом Писаревим. Не маючи роботи, будучи неблагонадійними для нової польської влади подружжя вирішує виїхати на радянську Україну. Вони працюють вчителями в Кіровоградській області, виховують двох синів. Але спокійне життя переривається новими випробуваннями – в Україні почався інспірований більшовиками голод. Пізніше, вже на еміграції, вона описала ці страшні роки в статті “Політична помилка”, надрукованій в газеті НАШЕ ЖИТТЯ в 1953р.
“ У крамницях не було нічого. Заборонено цілковито торгівлю харчовими продуктами. Заборонено перевозити харчі залізницею. За пуд картоплі, взятої голодними людьми з колгоспу, розстрілювано… Я насолила помідорів, огірків, капусти, сподіваючись пережити важкий час і не припускаючи, що вчителям не дадуть належноъ ъм харчевоъ пайки. Але я помилялась. Ще з осени дали нам по мішку найдрібнішої і найгіршої картоплі, трохи моркви й оце було все. До самого нового врожаю я не одержала ні кусочка хліба, ні цукру, ні крупи, ні товщу. Тільки чоловік на фабриці діставав майже щодня 300 г чорного глевкого хліба і літру пісної юшки з солодкої капусти… Триста грам хліба і літру юшки було замало на 4 особи і ми почали опухати з голоду. Одного разу мій старший син сказав мені- Мамо, я не піду до школи. Мене дуже болять ноги. Я не можу ходити…
Юлія з чоловіком Гавриїлом і синами Тадеєм і Зіновієм.
Обіцювали нам, що мука і цукор вже в дорозі, але завжди потім виявлялося, що наші приділи вкрадено. Зрозуміло, що крала їх партійна організація, щоб краще забезпечити себе й комсомольців. А про непартійних вчителів хто буде думати. Старі віком вчителі відвозили остатки золота і срібла (що якимсь чудом збереглися від ока влади) в ТОРГСІН, де було все з харчів і різні люксусові товари, але тільки за золото і срібло( ТОРГСІН – це торгівля іншоземною валютою). Ми до жадної з вищезгаданих категорій не належали, тому поділяли долю нашого селянства”.
Не зважаючи на ризик і небезпеку, Юлія наважується звернутись за допомогою до батьків, які жили у Львові на Левандівці у ворожій в той час до СРСР “панській ” Польщі.
Стаття в газеті “Наше Життя” за квітень 1953 року
Далі вона розповідає: “На пару тижнів ми були забезпечені, однак мій чоловік був дуже пригноблений і далі. Він розповідав страшне. В Мелітополі по вулицях конали в конвульсіях голодні люди, пришельці з сіл. Мертві валялися по тротуарах як здохлі ворони. Люди переступали через мертвих, а на конаючих ніхто не звертав уваги. На станції не можна було пройти. Клуночок з харчами мій чоловік держав обома руками під кожушком, а за ним гарячими божевільними очима слідкували здичавілі люди, доки він не увійшов до вагону. Села вимирали… В селі Терпіння недалеко Мелітополя, населення якого жило головно з садівництва, усі вимерли або розбрелись по Україні. Село вимерло і опустошіло, а Москва їла його садовину, не давши взамін ані фунта хліба. Пізніше село Терпіння заселено російськими селянами десь з-під Орла”
Їм пощастило вижити в ту голодну і холодну зиму. Весна несла надію на якусь поживу і порятунок.
Юлія Крива-Писарева
” Ще добре не зазеленіли луги над річкою і межі по полях, а ми ходили та шукали кропиви та щавлю, але не знаходили нічого, крім гіркого т.зв кінського щавлю, від кого страшенно нудило. Люди шукали жаб, але ті ще не повилазили з нірок… Із сіл розбрелися господарі, власники родючих українських чорноземів, несучи вишивані рушники, скатерті, одежу, полотна до міст, щоб усе це за пів-даром збути за кусник хліба. Але не всі мали що продавати і не всі мали силу дійти до міст. Як мухи падали вони по широких степових дорогах, садках, міських вулицях, парках під вітринами крамниць…
Під одним кущиком на межі знайшли їжака і несли його додому, як дорогоцінний скарб, щоб забити його, зварити і з’їсти. Хоч нам і жаль було невинного сотворіння.
Але їжачок мав щастя … Дома ми застали повідомлення з ТОРГСІНУ. Наш їжачок залишився живий, привик до нас і цілими ночами тупцював по підлозі кімнат, шукаючи поживи та часом навіть вилазив на ліжка і лякав дітей, а ми вечорами не боялися гадюк, яких було багато над річкою. З другої пачки харчів із ТОРГСІНУ ми замінили частину продуктів на насіння картоплі, квасолі і кукурудзи, щоб засадити город. І коли зійшла перша квасолинка, як ми тішилися! Нарешті вчителям приділено по 1 л молока на родину. Я почала рвати з городу молоденьку моркву, терла її на терку й варила зупу, заливаючи її молоком. Так ми всі протягли аж до жнив…
Підчас голоду я висохла як кістяк. Мені було тоді 31 років. Але моє тіло виглядало, як старенької бабусі .Після голоду ми хворіли на малярію, бо за голодом ідуть різні хвороби. Ціле літо трусила нас страшна лихоманка й нищила нашу червону кров. Після хініни і інєкцій вона покинула нас, і ми ступенево почали поправлятися, але мій старший син ходив білий як папір: обличчя його не опалювалося і не румянилося ще три роки після голоду “
Але за порятунок, який прийшов від родини і Західної України довелось заплатити дорогу ціну. Каральна, нелюдська система нічого не забувала і нікому не прощала.
Стаття в газеті “Наше Життя” за травень 1953 року
Попереду були нові випробування – заслання, каторга в Сибіру, апеляції , нарешті звільнення і довгі пошуки синів по дитячих будинках. В 1939 році цій сильній жінці вдалося знайти і повернути собі дітей, лиш чоловік пропав безвісти. Насувалась Друга світова війна і вона також не обійшла сім’ю Юлії.
Ці і подальші події життя Юлії Писаревої заслуговують окремої статті. Забігаючи вперед, можна сказати, що саме голодомор став головним чинником, який в подальшому зруйнував родину Юлії Писаревої, хоч сам голод вони пережили. Повоєнні роки на еміграції вона повністю віддалась пошукам синів і громадській діяльності. Багато дописує в діаспорний журнал НАШЕ ЖИТТЯ.
В 1953 р. виступає в Брюсселі на Світовому Конгресі Матерів з рефератом “Шлях матері-українки в СССР”, де звинувачує радянську систему в руйнування традиційних сімейних цінностей.
Тяжкі життєві випробування не пройшли безслідно, її життя обривається у віці 53 роки так і не осягнувши найголовнішої цілі – знайти своїх синів.
І ніби пророчим став сумний вірш, написаний нею ще у 20-літньому віці.
Айстри.
Сині айстри умирали
З дерев канув жовтий лист
Блідий місяць водив зорі
По блакитному просторі
Сріблом проясняв садки
Білі цілував хатки
На довгу з літом розлуку
На зимову чорну скуку
На розрадоньку мені
Та на згадку в чужині
1.IX.21.
Львів
Аркуш з написаним віршем під навою “Айстри”
Велика подяка за надані матеріали п.Соломії Брик зі Львова та п.Надії Канюці з США – родичам Юлії Писаревої.
9 грудня 2020 року, о 19:00 у Львов у Malevich Concert Arena (проспект В’ячеслава Чорновола, 2) і відбудеться ексклюзивний концерт гурту «ДахаБраха».
Останні виступи групи довели, що жоден концертний зал не може вмістити всіх охочих, тому 9 грудня музиканти влаштують грандіозний живий виступ у одному з найбільших клубів Східної Європи.
Організатори запрошують послухати гурт, який став справжнім музичним феноменом, адже жодна група так філігранно і сучасно не розпоряджалася українським фольклором.
Усі, хто придбав квитки на перенесений на 2021 рік концерт у Львівському Оперному Театрі, можуть обміняти квитки по номіналу на цьогорічну подію. (Щодо зміни квитків звертатися на bigshow.agency@gmail.com)
У цей день сто двадцять років тому народився Ярослав Середа, відомий світові як автор низки винаходів із нафтохімії. А в моїй дитячій уяві він назавжди залишиться тим, хто, будучи в поважному віці, бігав у хатніх капцях навколо столу за майже трирічною онукою, доводячи її до радісного вереску. У такі моменти помешкання поважного вченого-нафтохеміка, а за сумісництвом життєрадісного дідуся, наповнювалося галасом і дитячим сміхом…
Про таких, як він, кажуть «справжній вчений». Міг енну кількість разів за день вітатися з рідними на кухні і водночас обчислювати в голові складні хімічні комбінації. Хімія, точніше хемія, була його життям.
Ярослав Середа, Львів, 1956 рік
Мій дідусь завжди був стрункий і акуратний, такий собі «пристійний госць», як любив казати у таких випадках мій покійний тато. У свої 80-ть ловив на собі захопливі погляди навколишніх, коли вальсував із бабцею на діамантовому весіллі, майстерно втинаючи різні па. А танцював таки неперевершено – давався взнаки юнацький досвід вчителя танців, коли змушений був заробляти на шматок хліба, допомагаючи батькам. Він умів давати собі раду і це було його чеснотою. У тяжкі часи совєтського тоталітаризму мав сміливість відверто декларувати свою релігійність, пояснюючи, що мусить святкувати Різдво і Великдень, бо його дружина є донькою греко-католицького священника. Міг собі це дозволити через поважний вік і відповідний статус у тій же «совєтській» хімічній науці.
Досконало знав польську, німецьку і чеську, на середньому рівні володів словацькою й англійською мовами, а от російською говорити так і не навчився, хоча писав нею грамотно. Саме тому уникав публічних виступів на «русском». Через дідусеву російську у ВНДІПКнафтохім (згодом НПО «МАСМА»), де він «хімічив», ходили анекдоти.
За іронією долі, саме ця кумедна неспроможність розмовляти російською й стала каталізатором для знайомства моїх батьків. Моя мама разом із колєжанками невгамовно «вмлівала» від лексики сивочолого члена-кореспондента Середи, що саме звітувався на нараді, а мій тато, що сидів позаду них, після енних смішків таки звернув увагу на симпатичну дівчину, яка підсміювалася з його батька. А вже за кілька днів із квітами зустрічав її на побаченні.
Ярослав Середа. Дружній шарж, Лейпціґ, 1935 рік
Таким щирим і смішним дідусь залишиться в моїй уяві. А світові він запам’ятається своїми поважними науковими здобутками. Адже вперше науково обґрунтував нові методи аналізу хімічного складу органічної маси кислих гудронів, а згодом розробив ефективний спосіб одержання присадки для моторних олив. Також не забував про екологічний аспект і працював над безпечним утилізуванням відходів.
Як і більшість українців, народжених на межі ХІХ–ХХ століть, Ярослав Середа мав непростий життєвий шлях. Народився у Радехові у родині шкільного інспектора Івана Середи та вчительки Юзефи з дому Оришкевич, яка врешті повністю присвятила себе вихованню вісьмох дітей. Дідусь був найстаршим серед них.
Малий Ярослав (зліва, 2-й ряд) із молодшими братами і сестричкою, Самбір, мабуть, 1910 рік
Навчався у вселюдній школі в Радехові, потім у гімназіях Турки і Самбора, останню закінчив 1918 р.
Юний Ярослав, учень гімназії у Самборі, 1916 рік
Випускники гімназії у Самборі, 1918 рік. Ярослав Середа сидить 2-й зліва у 2-му ряду
Не зміг залишитися осторонь тих бурхливих громадсько-політичних подій, що вирували у Галичині. Тож упродовж 1918–1919 рр. – він у лавах Української галицької армії як учасник українсько-польської війни.
Ярослав Середа у лавах УГА (стоїть 3-й зліва), 1918 рік
Після повернення з війська мав намір розпочати студії, однак несподіваний арешт батька польською владою через активну громадську діяльність змінив усі плани.
Іван Середа, 1930-ті роки
Юний Ярослав змушений був допомагати матері утримувати молодших братів і сестер. Юнак не цурався жодних підробітків – продавав у склепі, приватно вчителював, навчав танців, розмальовував у часі різдвяних свят «миколайчиків», підробляв бухгалтером, статистом, фотографом.
Ярослав Середа, Турка, 1921 рік
Нагода знову подумати про вищі студії з’явилася щойно 1922 року: для українців двері Львівського університету виявилися зачиненими, тож Ярослав вирішив вступати до Празького технічного університету на хімічний факультет. У Празі провадив активне громадське життя, у вільний від лекцій час танцював у студентському ансамблі.
Ярослав Середа серед студентів хімічного факультету, Прага 1923 рік
Ярослав Середа на студентській вечірці (стоїть під ялинкою), Прага, 1923 рік
Ярослав Середа на сцені, Прага, 1923 рік
1925 р. з’явилася нагода повернутися до Львова і Ярослав Середа продовжив навчання у Львівській політехніці на кафедрі технології нафти і газу. У той час її очолював польський вчений зі світовим ім’ям Станіслав Пілят.
Колектив кафедри технології нафти Львівської політехніки, 1933 рік. Стоять Станіслав Пілят (3-й зліва), Ярослав Середа (4-й зліва)
Невдовзі професор помітив здібного студента і після закінчення студій запросив залишитися на кафедрі на посаді ад’юнкта (помічника). Молодий науковець зайнявся дослідженням нафтових сульфокислот і як наслідок – 16 патентів у співавторстві зі Станіславом Пілятом у Польщі, Англії, Франції, США, Австрії, Данії, Румунії.
Ярослав Середа, Львів, 1930 рік
1928 р. Ярослав Середа одружився з учителькою з Лемківщини Ольгою Цапінською, донькою греко-католицького священника. За рік молода сім’я поповнилася первістком – сином Олесем (Олександром).
Шлюбна світлина Ярослава Середи і Ольги Цапінської, Львів, 1928 рік
За рекомендацією професора Пілята Ярославу Середі пропонують посаду керівника науково-дослідної лабораторії на заводі «Польмін» у Дрогобичі. Зважаючи на непрості взаємини між українцями і поляками у 1930-х роках у Галичині, професорові довелося обстоювати кандидатуру свого українського вихованця у польському сеймі у Варшаві. До слова, доля самого Станіслава Пілята склалася трагічно – разом із гуртом львівських професорів був заарештований і розстріляний функціонерами гестапо на світанку 4 липня 1941 року на Вулєцьких пагорбах у Львові.
Нафтопереробний завод «Польмін», Дрогобич, 1930 рік (зі сайту photo-lviv.in.ua)
Друга світова війна застала родину Середів у Дрогобичі – на той час дідусь обіймав посаду головного інженера Дрогобицького нафтопереробного заводу. 1941 р. органи НКВС примусово евакуювали увесь керівний склад заводу вглибину СРСР – Ольга Середа із двома малими дітьми (1938 року на світ з’явився ще один син – Зенон) залишилася сама у Дрогобичі. Упродовж 1941–1944 роках Ярослав Середа працював на нафтопереробних заводах Грозного й Уфи.
Родина Середів, Дрогобич, 1944 рік
Наприкінці війни вчений повернувся до родини у Дрогобич і обіймав посаду головного інженера тресту «Укрнафтозаводи». Як депутат Верховної ради УРСР зумів домогтися звільнення 1945 року ув’язненої у застінках дрогобицького відділу НКВС української молоді, якій інкримінували добровільну участь у німецькій протилетунській обороні, хоча насправді це була примусова акція.
За значний внесок у розбудову нафтової галузі Ярослава Середу 1951 року обрали членом-кореспондентом АН УРСР без попереднього захисту навіть кандидатської дисертації (до слова, захист таки відбувся, але чотири роки по тому). Невдовзі також отримав пропозицію стати заступником голови Львівської філії АН УРСР. Нова влада, роблячи такі стрімкі кадрові призначення, сподівалася, що новопризначений науковець із таким же запалом візьметься за розбудову партійно-адміністративної ланки хімічної науки. Однак цього не сталося – новий адміністратор був людиною порядною і не толерував бюрократичних традицій, всіляко уникав партійних методик у дослідницькій діяльності і підборі кадрів. Тому при першій влучній нагоді «визбувся» цієї роботи і цілковито присвятив себе хемії, як любив казати.
Посвідчення члена-кореспондента АН УРСР, 1951 рік
Аби зрозуміти, якою людиною був мій дідусь, варто лише згадати той факт, що він відмовився від пропозиції влади отримати нове просторе житло, щиро мотивуючи це тим, що родині підійде і більш скромний варіант.
Родина Ярослава Середи, Дрогобич, 1952 рік
Дідуся любили й шанували в колективі не лише за наукові здобутки, а насамперед за людські чесноти – був шанобливим, чесним, привітним. Майже кожну свою репліку розпочинав чи завершував фразою «прошу я вас» і це було його «фішкою». Тато розповідав, що дідусь практично жив «хемією» – міг від ранку до пізнього вечора з піднятими на чолі окулярами щось там змішувати, розділяти, екстрагувати чи випаровувати. Також любив жартувати, що найкраща хімічна паличка – то власний палець, бо він завжди на руці. І справді, коли терміново треба було щось розмішати, а скляної палички не було поруч, Ярослав Середа без вагань послуговувався мізинцем. І така безпосередність супроводжувала дідуся у всьому…
Ярослав Середа в лабораторії хімії сульфонатів ВНДІПКнафтохім, Львів, 1978 рік
Залишався активним і щиро захопленим своєю улюбленою справою до останніх хвилин свого життя. Ще встиг відсвяткувати 80-літній ювілей на робочому місці, але несподівано важка недуга здолала його тіло. За кілька місяців, а саме 25 березня 1981 року, Ярослава Середи не стало…
Ярослав Середа, Львів, 1980 рік
Пам’ять про батька зберегли сини. Старший, Олесь Середа (1929–1989), за фахом лікар-фармаколог, викладав у Львівському медичному інституті і був близьким приятелем відомого львівського митця Романа Сельського, вони часто родинами відпочивали у Карпатах. Молодший, Зенон Середа (1938–2003), пішов батьковими стежками і став нафтохіміком-науковцем, хоча все життя любив музику, мав чудовий слух і голос, танцював та співав в ансамблі «Галичина».
Шкода, що разом нам судилося бути недовго. Прикро, що дитяча свідомість багато просіяла. Але й ці кілька епізодів, що виринають із пам’яті, назавжди залишили у моєму серці теплий і щирий спогад про мого дзядзя Славка, якому нині було б 120… І я точно знаю, що він зараз посміхається, десь там, на небі, прошу я вас…
Джерела:
Братичак М., Середа З. Вчений, інженер, громадський діяч // Аудиторія. 2000. 1–7 груд. С. 8.
Братичак М., Середа З. Середа не знав вихідних // Високий Замок. 2000. 13 листоп. С. 3.
Макітра Р. Член-кореспондент Академії Наук Ярослав Середа. 1900–1981 // Галицька брама. 1997. № 1. С. 20–21.
Ярослав Іванович Середа (до 100-річчя від дня народження) / уклав Зенон Середа. Київ; Львів, 2001. 32 с.
У березні 2020 р. на сайті Фотографії старого Львова опубліковано статтю, в якій подано історію становлення відбиванки (волейболу) в українському середовищі Львова, Галичини та української діаспори. Читачі змогли ознайомитися зі вступом до праці Степана Гайдучка «Відбиванка», яка побачила світ 1930 р. у Львові. Сьогодні представлено історію написання цієї навчально-методичної праці.
Нагадаю, що професор українського тіловиховання Степан Гайдучок (13 березня 1890 р., с. Підтемне – 16 березня 1976 р., м. Львів) упродовж життя вивчав досвід німецької, шведської, сокільської (чеської), англійської та французької національних гімнастичних систем, популяризував різні види спорту серед українців Львова та Галичини. Він є автором українських теоретико-методичних праць присвячених різним аспектам фізичного виховання і спорту. Серед них окремими книжками вийшли: «Вільні вправи» (1913), «Вправи вільноруч» (1923), «103 вежі» (1925), «Вправи вільноруч ч. 1–4» (1927), «Відбиванка» (1930), «Вправи вільноруч ч. 5» (1932), «Свобідний дручок» (1935), «Долівкові вправи» (1936), «Вплив фізичного виховання на вдачу нашої молоді» (1938), «Пів століття сокільських видань» (1937), «Вільноручні вправи. Мужеські, жіночі й хлопячі з піснями та нотами» (1940; співавтори: Іван Боберський, Дарія Навроцька) та ін. Невиданими залишилися «Путівник туриста по західних областях України» (1947) та «Погляди Івана Франка на туризм» (1949).
Степан Гайдучок. Світлина з приватного архіву родини Білинських.
Степанові Гайдучку належить близько 200 публікацій (підписувався також псевдонімами та криптонімами «Blue bou», «Blue boy», «Гакстен», «Г.», «УСК», «Старшина УГА», «Степан на Боровім», «М. Т.», «Русин» та ін.) в українській та іноземній періодиці, журналах, альманахах, календарях, енциклопедіях («Вісти з Запорожа», «Готові», «Діло», «Ілюстрована Україна», «Молоде Життя», «Народне Слово», «Наша Батьківщина», «Новий час», «Світло і тінь», «Січові Вісти», «Сокільські Вісти», «Спорт», «Український Сокіл» та ін.).
Титульна сторінка праці Степана Гайдучка «Відбиванка» (Львів, 1930 р.). З книгозбірні Андрія Сови.
Його зацікавлення відбиванкою почалося щонайменше на початку 1920-х рр. Це був час, коли на українських землях Галичини та Волині, окупованих Польщею, попри всілякі заборони та перешкоди, відновлювали діяльність українські руханкові та спортові товариства та створювалися нові організації, які плекали руханку та спорт. Степан Гайдучок з головою поринув у цю роботу, працюючи в товариствах «Сокіл-Батько», «Пласт», «Карпатський Лещетарський Клуб», СТ «Україна», «Український Студентський Спортовий Клуб». Він, як викладач руханки у Філії Академічної гімназії у Львові, опікувався спортовим кружком «Сагайдачним» та пластовими куренями. Серед їхніх членів він пропагував різні види спорту. З-поміж інших і відбиванку. Неодноразово члени СК «Сагайдачний», під пильним наглядом Степана Гайдучка, вправлялися у цій грі на руханково-спортовій площі «Сокола-Батька» (тепер стадіону не існує, а його територія включена до Стрийського парку). Поза власним досвідом отриманим у Філії Академічної гімназії та організації «Сокіл-Батько», Степан Гайдучок студіював різнопланову літературу з цього виду спорту, яка виходила англійською, німецькою, чеською, українською, польською та російською мовами.
Світлина поміщена в праці Степана Гайдучка «Відбиванка» (Львів, 1930 р.). Підпис: «Змагання наших військових дружин «Дніпро» і «Хирів» 27.ІІІ.1921 в Німецькому Яблінному».
Багато книжок та часописів з фізичного виховання і спорту йому надсилав «Батько українського тіловиховання» Іван Боберський, який у 1920-х рр. проживав у Канаді і мав зв’язки з різними організаціями та особами. Так, у листі від 30 березня 1922 р. Степан Гайдучок до Івана Боберського писав: «Наколи розпоряджуєте якими зайвими грішми замовте нам в Анґлії, Швециї, Франциї, Нїмеччинї по кілька книжок руханкових, спортових, пластових – повніші видання, самї заплатїть за них і нехай вони опинять ся в наших руках яко друга часть бїблїотеки [перша частина сокільської бібліотеки це – подаровані книжки Іваном Боберським. – А. С.]. О скілько можете запренумеруйте [передплатіть. – А. С.] яку добру нїмецьку часопись, що обговорює фізичне вихованє. Ви маєте знакомих за границею то ті визнають ся в тім і Вам виберуть такі дїла. – Ми не маємо контакту, що заграниця в тім напрямі робить. Виглядає се на жебранину про, що пишу. Я сам би о се постарав ся та бачте я до своєї пенсиї докладаю з класних грантів, щоби ту прожити». Крім Івана Боберського, Степан Гайдучок також переписувався та консультувався з Ільком Калічаком, Дарією Навроцькою, Іваном Мрицом та іншими активними діячами українського тіловиховання, зокрема щодо видання окремого видання присвяченого відбиванці. Врешті-решт 6 листопада 1929 р. рукопис було завершено. Працю присвячено спортовцям-членам «Українського Спортового Кружка» (створений Іваном Боберським у 1906 р. на базі Академічної гімназії у Львові), які загинули у вирі подій Першої світової війни та Української національної революції 1917–1923 рр.
П’ята сторінка праці Степана Гайдучка «Відбиванка» (Львів, 1930 р.). Підпис: «Відбиванка в жіночому пластовому Таборі на Соколі 1927».
У Центральному державному історичному архіві України у Львові вдалося віднайти документ під назвою «Умова», який регламентував видання праці «Відбиванка» та авторське право на неї. Його уклали керівництво організації «Сокіл-Батько» у Львові та Степан Гайдучок. З огляду на важливість та унікальність цього джерела, публікую його зміст:
«УМОВА заключена з одної сторони між Побр[атимом] проф[есором] Гайдучком Степаном а з другої сторони між Старшиною «Сокола-Батька» у Львові дня 4. листопада 1929. р.
Шоста сторінка праці Степана Гайдучка «Відбиванка» (Львів, 1930 р.). Підпис: «Дружини «Сокіл-Батько» і «Сокіл IV» в маю 1929».
Побр[атим] проф[есор] Гайдучок Степан дає право Руханковому Т[оварист]ву «Сокіл-Батько» у Львові видати накладом Т[оварист]ва його підручник «Відбиванка» в скількости 2.000 прим[ірників].
Титулом авторського гонорару одержує автор в дні передачі манускрипту квоту 200 зол[отих] словами двіста золотих.
По видачі підручника одержує автор 30 прим[ірників].
Побр[атим] проф[есор] Гайдучок [Степан] передає манускрипт з узглядненням всіх заміток корреферентки Д[арії] Навроцької.
Автор застерегає собі розміщення кліш в порозумінню з ним.
Книжечка має бути Т[оварист]вом видана найдальше до 1. січня 1930. р.
В разі не додержання умови два місяці від 1. січня 1930. р. може автор довільно манускриптом розпоряджати.
Автор має передати манускрипт найдальше до дня 10. листопада 1929. р.».
В кінці договору про авторське право свої підписи поставили Микола Заячківський (голова «Сокола-Батька»), Микола Левицький (справник «Сокола-Батька») та Степан Гайдучок.
Одинадцята сторінка праці Степана Гайдучка «Відбиванка» (Львів, 1930 р.). Підпис: «Грище до відбиванки».
Подальші події показали, що підписанти дотрималися угоди та виконали свої зобов’язання. Праця Степана Гайдучка «Відбиванка» з’явилася в друкарні видавничої спілки «Діло». Після виходу у світ, вона користувалася великим попитом не тільки у Галичині, Закарпатті, Буковині, а й в осередках української діаспори.
Реклама торговельної секції «Сокола-Батька» у Львові. У переліку – згадка про працю Степана Гайдучка «Відбиванка» (Львів, 1930 р.).
Поширенням сокільських видань, у тому числі «Відбиванки» й інших праць Степана Гайдучка займалася торговельна секція «Сокола-Батька». «Відбиванку» неодноразово замовляли українські товариства та окремі особи у США, Канаді, Чехословаччині. З цього приводу збереглося чимало листів у Центральному державному історичному архіві України у Львові та інформація у пресі. Так, у часописі «Сокільські Вісти» у 1930 р. повідомлялося наступне: «Накладом «С[окола]-Б[атька]» зістали видані: 1) «Відбиванка» побр[атима] Гайдучка С[тепана] і 2) «Руханка й спорт української еміґрації в ЧСР» [Ілька Калічака]. Обі книжечки розішлеться всім товариствам в найближчому часі».
Гра у відбиванку. Львів, площа «Сокола-Батька», 1927 р. Підпис Степана Гайдучка: «З життя спортового кружка «Сагайдачний» при філії Академічної гімназії у Львові в 1927 р. Грають у відбиванку». Приватний архів Степана Гайдучка (м. Львів).
1939 р. став переломним у діяльності українських руханкових та спортових товариств, адже з початком Другої світової війни та приходом на західноукраїнські землі більшовиків ліквідовуються всі громадські організації, а їхні члени піддаються переслідуванням та арештам. Праці Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків, Оксани Суховерської та інших провідних діячів українського тіловиховання першої третини ХХ ст. попадають під заборону.
Інформація про працю Степана Гайдучка «Відбиванка» (Львів, 1930 р.), поміщена в часописі організації «Сокіл-Батько» – «Сокільські Вісти». Львів, 1930 р., травень–червень, число 5–6.
Після розпаду СРСР і відновлення суверенітету України, українським вченим нарешті відкрився доступ до книжкових та архівних спецфондів. Окремі примірники праць Степана Гайдучка сьогодні зберігаються у державних та приватних архівах, бібліотеках, музеях, збірках.
Отож, до джерел, панове, до джерел…
Андрій СОВА історик
Джерела і література:
Галичина – український здвиг за матеріалами архіву Степана Гайдучка: [Альбом] / Авт. ідеї Л. Крип’якевич; упоряд. Ю. Николишин, І. Мельник; літ. редактор І. Лемко. – Львів: Апріорі, 2014. – 268 с.
Сова А. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / Андрій Сова, Ярослав Тимчак; за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків, Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронні адреси: andrijsova@yahoo.com; sovaandrij1980@gmail.com
Продовжуємо знайомити читачів з історією створення у Львові нових моделей автобусів та тролейбусів, у тому числі розповісти про історію ГСКБ по автобусам середньої і великої вмістимості, яке потім перетворилося у ВКЕІ «Автобуспром» та НДІ «Укравтобуспром».
VIІ. Початок епохи ВКЕІ «Автобуспром» та запуск у серію автобусів ЛАЗ-4202
У 1975 році ГСКБ по автобусам середньої та великої вмістимості знову підвищили у статусі – до конструкторсько-експериментального інституту. Назва підприємства тепер звучала як «Всесоюзний конструкторсько-експериментальний інститут автобусо- та тролейбусобудування», скорочено «ВКЕІ Автобуспром».
Дослідний автобус ЛАЗ-699Д із дизельним двигуном під час демонстрації на Виставці досягнень народного господарства у Москві
Зазначимо, що у середині 1970-х років усі серійні радянські автобуси були оснащені карбюраторними бензиновими двигунами, в той же час в Європі відбувався перехід до автобусів із дизельними двигунами – в СРСР уже надходили угорські дизельні автобуси «Ikarus». Отож ВКЕІ Автобуспром отримує завдання від Міністра автомобільної промисловості СРСР В.Н. Полякова створити на базі моделі ЛАЗ-698 серійний автобус із дизельним двигуном КамАЗ-740, який запускався у серійне виробництво на Камському автозаводі у місті Набережні Челни (Татарстан, Росія). Хоча саме рішення було правильне, двигун КамАЗ-740, який було розроблено для вантажівки не зовсім підходив для міського автобуса.
Експерименти із установкою дизельного двигуна на автобуси із заднім приводом розпочалися у 1974 році, коли на серійний автобус ЛАЗ-699 був встановлений дизельний двигун ЯМЗ-470, який був схожий на КамАЗівський. Ця модель отримала назву ЛАЗ-699Д і була випущена в єдиному екземплярі. Цей автобус демонстрували у Москві на Виставці досягнень народного господарства.
Останній прототип ЛАЗ-698, виготовлений у 1973 році. Планувалося, що саме цей автобус буде комплектуватися дизельним двигуном
Адаптація концепту ЛАЗ-698 до використання дизельного двигуна КамАЗ-740 викликала потребу у внесенні численних змін до конструкції кузова. Оскільки дизельний двигун був тяжчим, довелося підсилювати несівну систему кузова. Знову ж таки, через значні розміри моторного відсіку під дизельний двигун довелося змінювати компоновку кузова – задні двері із заднього звису були перенесені у базу (аналогічне технічне рішення використовувалося на частково низькопідлогових європейських автобусах 1990-х років). Нова модель автобуса отримала індекс моделі ЛАЗ-4202. Автобус отримав автоматичну гідромеханічну коробку передач «Львів». Передсерійні прототипи автобуса ЛАЗ-4202 із дизельним двигуном КамАЗ-740 були збудовані силами експериментального цеху ВКЕІ протягом 1976-78 років. Вони достатньо успішно пройшли всі необхідні випробовування і державна комісія рекомендувала модель міського автобуса середнього класу ЛАЗ-4202 із 25 сидіннями у серійне виробництво на Львівському автобусному заводі. Серійне виробництво планувалося налагодити із 1978 року.
Прототип автобуса ЛАЗ-4202, який виготовлено експериментальним цехом ВКЕІ «Автобуспром»
Якщо експериментальному цеху ВКЕІ Автобуспром вдалося побудувати якісні і надійні прототипи 4202-ої моделі, то у Львівського автобусного заводу із серійним виробництвом нової моделі автобуса зразу виникло багато складностей. Вони були пов’язані у першу чергу із тим, що культура виробництва в цехах ЛАЗу була значно нижчою, а ніж у ВКЕІ.
Отож, хоча завод відрапортував про запуск в серійне виробництво ЛАЗ-4202 у листопаді 1978 року, до кінця року із конвеєра зійшло всього дві машино нової моделі – підвели постачальники запчастин. У 1979 році вдалося випустити лише 11 автобусів ЛАЗ-4202, а у 1980-му році – 15 автобусів. Постановка на конвеєр нової моделі явно буксувала. У 1981 році випуск ЛАЗ-4202 був взагалі тимчасово припинений.
Один із перших серійних автобусів ЛАЗ-4202 у Ленінграді. 1984 р. Автор фото – Ааре Оландер
Як і прототипи, виготовлені ВКЕІ, так і перші серійні ЛАЗ-4202 надійшли в експлуатацію у Львівське АТП № 31421 (нині – Львівське АТП-14630), а також в автобусні парки Москви та Ленінграду (в тому числі у Московський автопарк № 5) – це були підприємства, які уже експлуатували дизельні автобуси «Ikarus». Власне львівське АТП № 31421 і отримало перший серійний ЛАЗ-4202, а загалом 12 автобусів цієї моделі.
Експлуатація автобусів ЛАЗ-4202 у львівському АТП показала, що через особливості конструкції дизельного двигуна КамАЗ-740 та невисоку надійність гідромеханічної КПП ГМ-3-80 вони не зовсім підходили до експлуатації на міських маршрутах. Отож, ЛАЗ-4202 у Львові експлуатували на маршрутах № 46 «вул. Мечникова – Винники» та № 43 «вул. Лемківська – Брюховичі». За спогадами працівників АТП-14630, у перших серійних ЛАЗ-4202 через значні вібрації, які створював КамАЗівський дизельний двигун, кузов автобуса дуже швидко руйнувався, його потрібно було постійно підварювати. Цікаво, що прототип не мав цієї «хвороби».
Один із перших серійних автобусів ЛАЗ-4202 у Львові. Фото із путівника 1984 року
1 серпня 1982 року нову модель автобуса ЛАЗ-4202 спіткала велика неприємність – перший серійний автобус із заводським номером кузова 1 і держномером 78-46 ЛВХ, працюючи на маршруті № 43 у Львові в районі Брюхович врізався на швидкості 86 км/год у легковик ГАЗ-21 «Волга», який стояв на узбіччі та перекинувся. Інформація про кількість постраждалих чи навіть загиблих у тій аварії нам невідома, проте фото, які збереглися в архіві інституту «Укравтобупром» говорять, що каркас кузова отримав досить значні деформації. Деякий час пошкоджений автобус перебував на території трамвайного депо № 2 на вулиці Промисловій, 29, а потім був списаний і утилізований.
У спішному порядку ВКЕІ Укравтобуспром знову підсилило конструкцію кузова ЛАЗ-4202. Із 1982 року на автобуси встановлювали не форсований двигун КамАЗ-740, покращили також гідромеханічну коробку передач. Проте ЛАЗ-4202 в міському виконанні випускався відносно недовго – до 1985 року. Всього ви готовили 1542 таких автобуса.
Перший серійний автобус ЛАЗ-4202 (заводський №1) після автокатастрофи у Брюховичах. Територія трамвайного депо ЛТТУ. 1982 р. Фото із архіву НДІ «Укравтобуспром»
Замість міської версії із 25 сидіннями була розроблена приміська із 35-ма сидіннями, яка проходила як ЛАЗ-42021. Цю підмодель представили на виставці «Автобуспром-84» і запустили в серійне виробництво. Заявлений ресурс цієї моделі становив 900 тисяч км. – 500 тис. км. до капітального ремонту іще 400 тисяч після нього. Теоретично був можливий іще один капремонт автобуса. Цікаво, що перші ЛАЗ-4202 іноді списували через 3 роки після початку експлуатації. У приміському варіанті автобус ЛАЗ-42021 комплектувався механічною коробкою передач. Це із однієї сторони спростило виробництво, а з другої – погіршило характеристики автобуса.
Салон першого серійного ЛАЗ-4202 після ДТП у Брюховичах. 1982 р.
Серійне виробництво моделі ЛАЗ-42021 розпочалося у 1985 році. Нажаль, усі проблеми в експлуатації автобусів ЛАЗ-42021 конструкторам і технологам ЛАЗу усунути не вдалося. В кінці 1980-х років були спроби модифікувати ЛАЗ-42021 – в одній із версій двостулкові задні двері перемістилися, як і у ЛАЗ-698, у задній звис кузова. Також існував і міжміський прототип автобуса ЛАЗ-42021 із дверима із ручним приводом. У 1990-х роках було серійно виготовлено партію автобусів 42021 у міжміському виконанні, але не на ЛАЗі, а на Конотопському авіаремонтному заводі «Авіакон».
Для експлуатації у міському циклі була також розроблена конструкція автобуса ЛАЗ-4204 із 25 сидінням у салоні та накопичувальним майданчиком. Також виготовлялася пересувна їдальня моделі ЛАЗ-4969. Також на базі автобуса ЛАЗ-4202 була побудована пересувна телевізійна студія «Кипарис» – такий автобус під держномером 68-92 ЛВС до 2015 року експлуатувався Львівською обласною державною телерадіокомпанією.
Протип серійного автобуса ЛАЗ-42021 на виставці «Автобуспром-84»
Із серійного виробництва на Львівському автобусному заводі автобуси сімейства ЛАЗ-4202 були зняті у 1993 році після пожежі на заводі КамАЗ, яка викликала призупинення постачання двигунів. Цікаво, що одна із останніх достатньо великих партій автобусів ЛАЗ-4202 була продана ЛАЗом для Львівського комунального АТП № 1, яке було створено у 7 листопада 1995 року (ухвала ЛМР №652). Підприємство отримало 26 нових автобусів ЛАЗ-42021, які експлуатувалися на завантажених автобусних маршрутах № 2, 9 і 55.
Хоча запуск у серію нового автобуса ЛАЗ-4202 на рідному Львівському автобусному заводі йшов дуже туго, ВКЕІ «Автобуспром» продовжувало розробку типажного ряду уніфікованих автобусів для львівського виробника. Отож, уже в кінці 1970-х років розробляється конструкторська документація на автобус великої вмістимості (12 метрів довжини) ЛАЗ-5252, який являв собою подовжений варіант ЛАЗ-4202 із трьома дверима. Зауважимо, що початково модель 5252 планувалася до випуску не тільки на Львівському автобусному заводі, але на Курганському, який, нагадаємо, випускав капотні автобуси КАвЗ-685. Проте технологічний рівень Курганського автобусного заводу не дозволив освоїти тут таку модель автобуса.
Прототип приміського автобуса на базі ЛАЗ-4202 із вузькими двостулковими дверима
Крім автобуса проекту 5252, ВКЕІ Автобуспром також розробляє конструкція туристичного/міжміського автобуса ЛАЗ-5255 «Карпати». Один із прототипів ,виготовлених в експериментальному цеху ВКЕІ супроводжував колону із олімпійським вогнем у 1980 році, коли Літні Олімпійські ігри відбувалися у Москві. Також автобуси ЛАЗ-5255 підвозив космонавтів до стартового майданчика космодрому «Байконур» – їх виготовили у другій половині 1980-х років і вони отримали неофіційні назви «Байконур» та «Зоряний». Один із прототипів ЛАЗ-5255 демонструвався на виставці «Автопром – 1984» разом із ЛАЗ-42021. До середини 1980-х років було розроблено багато експериментальни автобусів ЛАЗ-5255, але жоден із них на конвеєр Львівського автобусного заводу не пішов. Замість запуску у серійне виробництво міжміських, приміських та туристичних автобусів ЛАЗ-5255, на базі моделі ЛАЗ-4202 виникають приміські/міжміські моделі ЛАЗ-4206 і ЛАЗ-4207.
Міжміський автобус на базі ЛАЗ-42021, який випускався у 1990-ті рр. заводом «Авіакон» в Конотопі
VIІІ. Автобус 11.630 «Мир», великий автобус ЛіАЗ-5256 та експериментальні тролейбуси для Заводу імені Урицького
Окрім автобуса ЛАЗ-5252, який був логічним продовженням моделі ЛАЗ-698, яка з’явилася іще в середині 1960-х років ГСКБ по автобусам середньої і великої вмістимості, а потім ВКЕІ «Автобуспром» розробляло й іншу модель автобуса великого класу, яка отримала індекс 5256 і була освоєна Лікінським автобусним заводом. Історія створення ЛіАЗ-5256 починається у 1971 році, коли у рамках співпраці із СРСР та соціалістичною Угорщиною розроблявся проект уніфікованого ряду автобусів, які планували запустити у виробництво в обох країнах.
Автобуси ЛАЗ-4202, виготовлені у 1994 році заводом «Авіакон» в Конотопі
Зі сторони Угорщини у проекті брав участь інститут «Autokut» і компанія «Ikarus» із заводами у Будапешті та Секешфехерварі. Радянську сторону представляло львівське ГСКБ по автобусам середньої і великої вмістимості зі Львова.
Проектування спільного радянсько-угорського автобуса великого класу завершилося у 1973 році. Після цього у Львові в експериментальному цеху ГСКБ почали виготовлення першого макетного зразка автобуса великої місткості. До кінця року встигли зібрати каркас кузова, задній міст зі зміщеною головною передачею і П-подібною балкою, а також виготовити автоматичну гідромеханічну коробку передач.
Пересувна телевізійна студія «Кипарис» на базі автобуса ЛАЗ-42021. До 2015 року використовувалася ЛОДТРК. Сучасне фото
Прототип автобуса моделі 11.630 «Мир» був готовий у 1974 році. У назві було зашифровано довжину кузова – 11 метрів та висоту підлоги – 630 мм. У цьому автобусі двигун був зміщений на ліву сторону кузова (цей елемент компонування зберігся у таких далеких родичів цього автобуса, як ЛАЗ А183, «Богдан» А701 та «Електрон» А185). За рахунок використання мосту портального типу вдавалося зменшити висотку підлоги в салоні автобуса. Для того, щоб відмовитися від сходинок в салоні автобуса, нова машина була обладнана висувними підніжками, які дозволяла збільшити корисну площу салону.
У середині 1970-х років інтерес угорської сторони до спільного проекту із СРСР потроху почав згасати – завод «Ikarus» успішно продавав моделі великих автобусів власної розробки – у середині 1980-х років СРСР експортував із Угорщини майже по 8 тисяч автобусів «Ikarus» щороку.
Прототип автобуса великого класу ЛАЗ-5252, побудований в експериментальному цеху ВКЕІ «Автобуспром» в кінці 1970-х років. Від серійної моделі відрізняється розміщенням двох дверей у базі. Фото із архіву НДІ «Укравтобуспром»
Нове дихання проект автобуса «Мир» отримав у кінці 1970-х років – на той момент було зрозуміло, що для Лікінського автобусного заводу виробництво автобуса ЛіАЗ-677 із бензиновим двигуном уже ставало анахронізмом. Відповідно йому потрібна була нова базова модель. Ії то і доручили розробляти львівському ВКЕІ «Автобуспром».
Уже у 1979 році експериментальний цех інституту виготовив два експериментальні автобуси «Мир», які тепер уже мали офіційну назву ЛіАЗ-5256 із дизельним двигуном КамАЗ-740 (як і у моделі ЛАЗ-4202). Як свідчать тогочасні світлини, один із прототипів у Львові працював із пасажирами на автобусному маршруті № 8 «вул. Валова – вул. Наукова».
Прототип автобуса ЛАЗ-5255 «Карпати» під час виставки «Автобуспром-84» у Москві
Перші два автобуси-прототип ЛіАЗ-5256 різнилися компонуванням силового агрегату, оскільки конструктори хотіли вибрати оптимальний варіант. Було прийнято рішення, що оптимальним варіантом є повздовжнє симетричне розташування двигуна у задній частині автобуса (як і у ЛАЗ-4202). Далі ВКЕІ «Автобуспром» власними силами побудував іще 12 прототипів автобуса ЛіАЗ-5256 у 1980-84 роках.
Серійний випуск автобуса на Лікинському заводі розпочався тільки у 1986 році, і то цей автобус витіснив ЛіАЗ-677 не зразу. На базі ЛіАЗ-5256 ВКЕІ «Автобуспром» розробив також приміський автобус із роботизовано механічною коробкою передач, яку мав виготовляти завод «Давидівсільмаш».
Прототип автобуса ЛАЗ-5255 «Карпати» у приміській версії
Автобусний кузов моделі 5256 планувалося взяти за базу і при виробництві нових тролейбусів, які мали замінити застарілу модель ЗіУ-9 (ЗіУ-682) на конвеєрі. Отож, на початку 1980-х років силами експериментального цеху ВКЕІ «Автобуспром» у співпраці із Заводом імені Урицького було виготовлено кілька тролейбусів-прототипів, які отримали індекси ЗіУ-5257, ЗіУ-5256Т та ЗіУ-6202. Прототипи проходили випробовування у Львові на базі місцевого тролейбусного депо.
Проект тролейбуса на базі кузова 5256 був розроблений до 1982 року. Того ж року побачив світ перший прототип, який отримав позначення ЗіУ-5257. Цей тролейбус мав тиристорно-імпульсну систему керування тяговим електроприводом югославського виробництва. Він приводився тяговим двигуном ДК-211Б потужністю 150 кВт. Тролейбус мав груповий привід допоміжних агрегатів і пневматичну підвіску мостів. Нажаль, експериментальна тиристорно-імпульсна система керування тяговим електродвигуном мала низьку надійність. Отож, через певний час випробовування нового тролейбуса-прототипа були призупинені.
Автобуси ЛАЗ-5255 «Карпати», які доставляли космонавтів на стартовий майданчик космодрому «Байконур»
Із 1983 року в СРСР, в тому числі і до Львова, почали постачатися найновіші чеські тролейбуси «Škoda 14Tr», на фоні яких радянські ЗіУ-682 виглядали просто архаїчно. Відповідно ВКЕІ «Автобуспром» та Завод імені Урицького продовжили розробляти новий тролейбус на базі кузова 5256. У 1984 році було виготовлено прототип ЗіУ-5256Т із реостатно-контакторною системою керування від тролейбуса ЗіУ-682В1. У тролейбуса знову ж таки був використаний тяговий двигун ДК-211В, контролер керування КВП-37А і груповий реостатний контролер ЕКГ-38А. Частину високовольтного обладнання, в тому числі пуско-гальмівні реостати, груповий реостатний контролер було розміщено на даху тролейбуса, а інша частина – у бокових відсіках під підлогою (згодом аналогічна компоновка буде застосована у тролейбуса ЛАЗ-52522).
Прототип автобуса 11.630 «Мир», який планувалося виготовляти спільно в СРСР та Угорщині. 1974 р. Фото із архіву НДІ «Укравтобуспром»
Особливістю тролейбуса були склопластикові (фібергласові) штанги із гнучкого ізоляційного матеріалу, які мали характерний вигин. Для забезпечення приводу компресора і генератора Г-263А використовувався додатковий високовольтний двигун потужністю 10 кВт, а гідростанція приводилася окремим низьковольтним двигуном.
Тролейбус мав шасі, ідентичне тому, яке було розроблене для автобуса ЛіАЗ-5256: ведучий місті із двоступеневою головною передачею «RABA» і передню вісь виробництва Канашського авто агрегатного заводу. Підвіска обох мостів – залежна пневматична із реактивними штангами, гідро амортизаторам і пневматичними елементами, які керувалися регуляторам положення кузова. На колесах вперше було використано низько профільні камерні шини 11/70R22,5.
Перший прототип автобуса ЛіАЗ-5256, побудований в експериментальному цеху ВКЕІ «Автобуспром» в 1979 році. Проходив випробовування у Львові
Стояночна гальмівна система приводилася в дію гальмівними камерами із пружинними енергоакумуляторами. Задній накопичувальний майданчик мав висоту підлоги 850 мм., адже під ним розташовувався тяговий двигун. Тролейбус мав відкриту кабіну водія, яка була оснащена зручною панеллю приладів. В салоні були встановлені травмобезпечні здвоєні сидіння – такі ж як у автобусі ЛАЗ-4202. Двері, на відміну від автобуса ЛіАЗ-5256, були не двостулкові, а чотирьохстулкові ширмового типу із пневмоприводом із електричним керуванням. Дослідний тролейбус ЗіУ-5256Т, як розповідає колишній головний інженер тролейбусного депо ЛТТУ Степан Биїк, проходив різні ходові випробовування, у тому числі його навантажували мішками із піском, які імітували пасажирів. Вага баласту доходила до 7000 кг. Щоправда, до випробовувань із пасажирами справа так і не дійшла. Тролейбус залишився у Львові, на баланс ЛТТУ не був переданий, а потім був розібраний у ВКЕІ «Автобуспром».
Серійний автобус ЛіАЗ-5256. Фото із рекламного проспекту 1988 р.
Третій прототип, який отримав назву ЗіУ-6202, була збудована на базі того ж кузова 5256 і проходила випробовування одночасно із ЗіУ-5256Т. Цей прототип мав комплект тягового електрообладнання типу КР-3001 від тролейбуса ЗіУ-682В і приводився від менш потужного двигуна ДК-210А-3 (110 кВт). Високовольтне обладнання у цього прототипу, включно із груповим контролером ЕКГ-20В розмістили на даху, а панелі із контакторами та реле перенесли на перегородку між кабіною і салоном – це була шафа із дверцятами, як у пізнішої моделі тролейбуса ЛАЗ-52522. На тролейбус ЗіУ-6202 планувалося встановити тиристорно-імпульсну систему керування виробництва Запорізького електроапаратного заводу, але той на момент складання прототипу іще не був готовий.
Дослідний тролейбус моделі 5257 на базі кузова автобуса ЛіАЗ-5256. Виготовлений у 1982 році силами експериментального цеху ВКЕІ «Автобуспром». Фото із колекції Павла Богодистого
На відміну від ЗіУ-5256Т, який так і лишився у Львові, прототип 3іУ-6202 був переданий до міста Енгельса на Завод імені Урицького, де продовжив випробовування. Разом із прототипом ВКЕІ «Автобуспром» передав всю техдокументацію на Завод імені Урицького, який у 1988 році виготовив свій прототип тролейбуса ЗіУ-6202, але в серійне виробництво за радянських часів модель запустити не вдалося. Такі технічні новації, як пневматична підвіска, пневматичне стоянкове гальмо, компанування високовольтного обладнання, дискові колеса із низькопрофільними радіальними шинами, дизайн кузова свідчили про значно вищий рівень прототипа, а ніж у ЗіУ-682 – якщо б вдалося іще встановити тиристорно-імпульсну систему керування двигуном, то тролейбус вийшов би на рівень «Škoda 14Tr», який тоді був світовим стандартом – ці тролейбуси постачалися навіть у США.
Дослідний тролейбус моделі 5256Т на випробовуваннях у Львові. Фото із колекції Павла Богодистого
Зауважимо, що перші тролейбуси із пневматичною та пневморесорною підвіскою на теренах СРСР будуть побудовані саме в Україні – це тролейбуси ЗіУ-6201 (прототип), «Київ-11», «Київ-11у» та ЛАЗ-52522, а потім ПМЗ Т1 та ПМЗ Т2.
У 1989 році ВКЕІ «Автобуспром» починає проектувати зічленований тролейбус на базі все того ж кузова ЛіАЗ-5256. Замовником проекту виступало Міністерство автомобільної промисловості СРСР, освоювати модель мав Завод імені Урицького. У 1990 році був збудований тролейбус-прототип ЗіУ-6201. Він був оснащений тиристорно-імпульсною системою керування тяговим електроприводом, розробленим інститутом «Тяжпромелектропроект» і виготовленим заводом «Динамо» у Москві. Особливістю приводу було те, що блоки керування ТІСК базувалися на інтегральних мікросхемах. Тролейбус мав один ведучий міст у тягачі і приводився двигуном ДК-118Н (180 кВт), який розміщувався у базі тягача. На цій машині було використано пневморесорну підвіску мостів. Застосовувався ведучий міст фірми «Raba», а два керованих – типу ЛіАЗ-677.
Дослідний тролейбус-прототип моделі 6201, який проходив випробовування у Львові, а потім був переданий у Єреван. Фото із колекції Павла Богодистого
У 1990-му році тролейбус ЗіУ-6201 деякий час випробовували у Львові. Але на рівні міністерства було прийнято рішення передати виробництво цієї моделі в Єреван на завод, який виготовляв автонавантажувачі. Отож, цей тролейбус був відправлений у столицю Вірменії. Тут виробництво тролейбусів так і не освоїли, проте сам тролейбус-прототип достатньо довго працював на маршрутах із пасажирами.
Досвід створення тролейбусів на базі кузова автобуса 5256, отриманий ВКЕІ «Автобуспром» в 1980-х роках був використаний на початку 1990-х під час запуску у серійне виробництво тролейбуса ЛАЗ-52522. Зауважимо, що у 1980-х роках тролейбусний напрямок у ВКЕІ «Автобуспром» курував А.В. Чанков.
Прототип автобуса КамАЗ-5262, побудований на базі моделі 5256. 1993 р.
Наприкінці маємо зазначити, що на базі проекту автобуса 5256 на початку 1990-х років НДІ «Укравтобуспром» спільно із Камським автозаводом розробило модель автобуса КамАЗ-5262, який за дизайном дуже нагадував ЛіАЗ-5256. Якби КамАЗу вдалося на початку 1990-х років налагодити випуск автобусів моделі КамАЗ-5262, то він витіснив би із ринку Лікинський автобусний завод. Презентація автобуса КамАЗ-5262 пройшла ранньою весною 1993 року в Казані. Але масштабна пожежа на КамАЗі 14 квітня 1993 року надовго відтермінувала плани виробництва автобусів. Нове життя проекту КамАЗ-5262 намагалися дати у 1996-7 роках. Згодом на базі цього проекту було розроблено модель автобуса НефАЗ-5299, який почали виготовляти 2000 році на дочірньому підприємстві КамАЗу у Нєфтєкамську.
«Гібридом» проектів 5252 і 5256 є автобус проекту 5259. Відповідно до урядової постанови № 39 від 26 січня 1994 року, міський автобус моделі 5259 планувалося виготовляти на Львівському ремонтно-механічному заводі, Конотопському авіаремонтному заводі «Авіакон». Згодом цю модель також вирішив освоювати Харківський авторемонтний завод – тут ця модель називалася ХАРЗ-5259 «Харків’янин».
Прототип автобуса ТС-3965, виготовлений експериментальним цехом ВКЕІ «Автобуспром» у Львові. 1982 р.
ІХ. Вахтові автобуси, автобус ТС-3969 та інші розробки ВКЕІ «Автобуспром»
Паралельно із розробкою міських та туристичних автобусів, у 1970-80-х роках ВКЕІ «Автобуспром» у Львові виконував і інші завдання. У той час було спроектовано вахтові автобуси на базі вантажівок «Урал – 375» та ГАЗ-66, які широко застосувалися у районах із бездоріжжям, в тому числі для перевезення нафтовиків і газовиків. Керував проектуванням вахтових автобусів Я.Д. Галькевич. Цю техніку освоїв завод у Нефтекамську в Росії. Для потреб Міністерства оборони СРСР ЛАЗ розробив автобуси на базі КамАЗ-4310, у тому числі в санітарному варіанті. Окрім того у доробку ВКЕІ «Автобуспром» тих часів – розробка ізотермічних фургонів для Бакинського заводу спец автомобілів та Чортківського заводу «Агрореммаш». Також ВКЕІ «Автобуспром» брав участь у розробці і виготовлені пересувних телевізійних станцій «Кипарис» на базі автобуса ЛАЗ-42021.
Прототип автобуса ТС-3965, вигляд спереду
Автобус ТС-3965 розроблявся ВКЕІ «Автобуспром» як транспортний засіб для перевезення сільських будівельних бригад. Серійне виробництво автобусів, на базі шасі вантажівки ГАЗ-53А планувалося на Запорізькому експериментальному заводі транспортних засобів у місті Камишеваха Запорізької області. Перший прототип автобуса ТС-3965 був виготовлений експериментальним цехом ВКЕІ «Автобуспром» у 1983 році. Він отримав львівські державні номери 92-72 ЛВЮ і випробовувався у Львівській області. Наступні протипи автобуса були збудовані уже на Запорізькому експериментальному заводі транспортних засобів на базі шасі ГАЗ-53-12.
Серійне виробництво автобусів ТС-3965 розпочалося лише у 1991 році і тривало до початку 2000-х років. Оскільки на початку 1990-х років шасі ГАЗ-52-12 зняли з виробництва, завод у Камишевасі разом із НДІ «Укравтобуспром» адаптувало модель до використання шасі ГАЗ-3307, відповідно індекс моделі став ТС-39651. Такий автобус мав у салоні 21 місце. Автобуси ТС-3965 використовувалися як службові і як приміські. На початку 1990-х років на базі цих автобусі були побудовані пересувні стоматологічні кабінети.
Один із перших серійних автобусів ТС-3965, виготовлений на Запорізькому експериментальному заводі транспортних засобів у Камишевасі. Початок 1990-х років
У кінці 1980-х років ВКЕІ «Автобуспром» на замовлення Міністерства середнього машинобудування розробляє проект місцево-сільського автобуса 4209 на базі шасі дизельної вантажівки ЗіЛ-4333. Керівником колективу проектантів, які розробляли автобус 4209, був Я. Д. Галькевич, а провідним конструктором проекту – С.В. Войтків. Перший автобус-прототип 4209 був виготовлений у експериментальному цеху ВКЕІ «Автобуспром» у 1990 році.
Автобус моделі 4209 мав замінити модель «Таджикістан – 3205» на конвеєрі Чкаловського автобусного заводу в Таджикістані, а також виготовлятися на новоствореному Тульському автобусному заводі у селі Товарково. Одначе серійне виробництво цього автобуса так і не почалося на жодному із цих заводів.
Вахтові автобуси, розроблені ВКЕІ «Автобуспром» у Львові
Автобус 4209 був високопідлговим із висотою підлоги від дороги 1055 мм. Він був побудований по рамно-роздільній схемі на базі шасі дизельної вантажівки. Основними елементами конструкції є рамне шасі і суцільнометалевий зварний кузов із короткокапотною компоновкою, як перед тим автобус ТС-3965. Об’єм багажного відсіку – 1,4 кубометри.
Окрім автобусу 4209 малого класу, також планувалося виготовляти автобуси 42091 на базі шасі ЗіЛ-4331, які були уніфіковані із низкою інших автобусів та вантажівок СРСР – лобове скло від автобуса ПАЗ-3205, гідравлічні телескопічні амортизатори – від МАЗ-500, бічні та задні вікна, пасажирські двері і вентиляційні люки – від автобуса ЛАЗ-4202.
Прототип автобуса 4209, розроблений ВКЕІ «Автобуспром» у Львові
Автобуси 4209 і 42091 повинні були мати механічну 8-ступеневу коробку передач, пасажирські двері шириною 810 мм. Паливний бак вміщував 170 літрів палива, якого мало вистачати на 900 кілометрів пробігу по асфальтованій дорозі, шини автобуса – типу 260-508R.
Один із автобусів прототипів моделі 4209 мав державний номер 31 29 ЛВС і експонувався на низці виставок. Уже після проголошення незалежності України, автобуси на базі моделі 42091 спробували виготовляти на базі завода «Металіст» у місті Старокостянтинові Хмельницької області. Автобуси цього заводу виготовлялися під назвою «Старт» до початку 2000-х років.
Антон ЛЯГУШКІН, Дмитро ЯНКІВСЬКИЙ та Юрій КАУКАЛОВ
Сьогодні, 27 листопада 2020 року, у Жидачеві відбудеться встановлення, освячення та відкриття меморіальної дошки Герою України Тарасу Матвіїву, який у липні цього року загинув у війні з Росією, рятуючи двох побратимів. Пам’ятний знак у місті встановлять на школі, в якій вчився геройськи загиблий військовий.
Церемонія розпочнеться о 13.00 за адресою м. Жидачів, вулиця Шкільна, 8.
До участі запрошені журналісти, представники обласної та місцевої влади, духовенство, офіцери та військовослужбовці 24-ої окремої механізованої бригади імені короля Данила, до якої належав Тарас Матвіїв, представники Жидачівського районного військового комісаріату, а також його київські друзі з Пошукової ініціативи Майдану, громадськість міста та області, рідні і близькі Героя.
“Це перший пам’ятний знак Тарасу у просторі нашого міста. Однак громада сприйняла його смерть дуже боляче. Ми вже маємо кілька наступних ініціатив: перейменувати іменем Тараса Матвіїва одну з центральних вулиць, назвати на честь нього рідну йому школу, створити сквер загиблих на війні героїв Жидачівщини та мурал із зображенням Тараса на старому Народному домі”, – розповідає волонтер, громадський діяч та друг Тараса Матвіїва Володимир Гаврон.
Тарас Матвіїв народився 18 лютого 1989 на Волині, але з дитинства мешкав у Жидачеві Львівської області. Навчався у Жидачівській школі №1, закінчив факультет журналістики ЛНУ імені Івана Франка, був кореспондентом ТРК «Ера» (2011—2012) та телеканалу TVi (2012—2013), блогером у низці видань, зокрема, «Дивись.Інфо», LB.ua, «Львівська мануфактура новин».
Влітку 2015 року став добровольцем Окремої добровольчої чоти «Карпатська Січ», воював у Пісках. З 2015 року — депутат Жидачівської райради VII скликання. Організував низку військово-патріотичних вишколів «Лицар Удеча» та кілька років творив фестиваль “Удеч-фест на Івана Купала».
Активний учасник Революції гідності у складі 3-ї сотні Самооборони Майдану. Згодом став співкоординатором «Пошукової ініціативи» (організації, що розшукувала зниклих людей під час Революції гідності), членом ГО «Українська галицька асамблея», засновником ГО «Народний легіон», активістом руху «Стоп лісоцид».
У вересні 2018 року вступив на курси лідерства НАСВ ім. Петра Сагайдачного, де отримав військове звання молодшого лейтенанта. З грудня 2019 року проходив військову службу за контрактом на посаді командира взводу у 24 ОМБр. Виконував завдання на взводному опорному пункті «Сармат».
Загинув 10 липня 2020 року, під час ворожого мінометного обстрілу позицій Об’єднаних сил поблизу с. Троїцького Попаснянського району на Луганщині.
Після прощання у Києві на Майдані Незалежності та у Львові, похований в Жидачеві. Посмертно отримав звання Героя України та орден “Золота Зірка”.
Площа святого Духа. Львів. Автор Станіслав Тондос.
Сьогодні розповімо читачам Фотографій Старого Львова про 10 цікавих фактів з історії однієї з найменших площ Львова, що розташована в історичному центрі міста, між проспектом Свободи та вулицею Театральною – площі Івана Підкови.
Площа Святого Духа (сучасна І. Підкови). Тут знаходився Шпиталь Святого Духа
Свою найстаршу назву – Св. Духа – площа отримала від розташованих тут з ХІV ст. костелу та шпиталю Св. Духа, який внаслідок погіршення стану будівлі завалився у 1780 р., після чого австрійська влада наказала розібрати руїни споруди.
Площа св. Духа та частина Гетьманських валів, поч.ХХ ст. ( з привтаної колекції Романа Метельського)
У середньовіччі на цій території окрім шпиталю з маленькою каплицею (зведена в 1430 році) і цвинтарем (знайденим при розкопках у 1840 р.) розташовувались дім вікарія шпиталю та інші житлові кам’яниці, воскобійня.
Вузенька вуличка між шпиталем і комплексом єзуїтів називалася Лазебною, оскільки в цій околиці була також міська лазня.
Єзуїтська хвіртка в XVII ст( джерело фото http://vydavnytstvo.plastscouting.org/vor/arkhiv/149/5.html)
Поруч стояла Єзуїтська хвіртка. Поблизу неї, у дерев’яній шопі, влаштували перший львівський театр. У 1776 р. тут діяв німецький театр Ґеттерсдорфа, згодом тут виступали німецькі трупи Гільфердінґаа, Тоскані, Булли, польські – Томаша Трусколянського, Войцеха Богуславського, Домініка Моравського.
Літак на площі Св. Духа (І.Підкови), куплений на кошти громади. Фото 1930-х рр.
Упродовж 1827—1829 років коштом Карла Гартмана на площі збудовано класицистичну споруду гауптвахти за проєктом Матео Брезані і дім «Віденської кав’ярні» (за будівництво гауптвахти місто подарувало ділянку під кав’ярню).
Ерно Ерб. Площа Св.Духа у Львові
Напередодні першої світової війни місто планувало викупити у гміни частину площі, знести будинки Віденської кав’ярні та звести велику адміністративну споруду із залою засідань міської ради, залою для прийомів та помешканням для президента міста.
У 1946 рр. площу перейменували на згадку про Івана Підкову, козацького гетьмана та молдовського господаря, страченого на львівському Ринку в 1578 р.
Площа Івана Підкови, 1970-ті рр.
1978 року при прокладанні каналізаційного колектора знайдено залишки фундаментів шпиталю, проведено археологічні розкопки. Виявлено також залишки дерев’яного будинку княжого періоду, що згорів під час пожежі 1381 року.
Пам’ятник Івану Підкові у Львові
В 1982 р. львівський скульптор Петро Кулик за власні кошти встановив на площі пам’ятник Іванові Підкові (архітектор Володимир Блюсюк).
Трасування колишніх стін костелу та шпиталю Святого Духа на площі Підкови. Фото 2015 року
На площі Підкови можна побачити протрасовані на поверхні тротуару цегляною кладкою фундаменти шпиталю.
Софія ЛЕГІН
Джерела:
Крип’якевич І. Історичні проходи по Львові. Львів, 1991
Мельник І. Краківське передмістя та західні околиці Королівського столичного міста Львова. Львів, 2011
Найстаріший історичний некрополь Львова – Личаківське кладовище, засноване у 1786 році – є однією з найбільших галерей української, польської, німецької скульптури під відкритим небом XIX та першої половині XX століття.
Личаків – один з найзнаковіших європейських цвинтарів не лише через важливість людей – жителів багатонаціонального та мультикультурного Львова, які тут спочивають, але і через художній рівень надгробків, що прикрашають могили. Винятковий факт: немає жодного видатного польського скульптора, який не залишив би сліду у вигляді своєї скульптури в цій «художній галереї просто неба». На 40 га поховано близько 300 000 людей. Звичайно, не всі надгробки збереглися, але це робить Личаків одним із найбільших кладовищ у нашій частині Європи, спільним культурним доробком Україні та Польщі й унікальною загальноєвропейською спадщиною.
Надгробок Гжегожа Шимоновича після реставрації. Скульптор Юліан Марковський
Надгробок Гжегожа Шимановича до реставрації. Скульптор Юліан Марковський
Вже 22 роки тривають роботи з інвентаризації та реставрації Личакова. Наразі, Польський Фонд культурної спадщини у співпраці з Управлінням охорони історичного середовища Львівської міської ради та Дирекцією Личаківського кладовища оприлюднили базу даних з понад 8000 записів. Завдяки створеному веб-сайту українською https://lychakivcemetery.org/ та польською https://cmentarzlyczakowski.pl мовами, ця база даних історичних надгробків одного з найважливіших кладовищ Європи стала доступною широкому загалу.
Пам`ятник Івану Франко після ремонту. Скульптор Сергій Литвиненко
Реставраційні роботи проводяться трьома польсько-українськими командами в рамках польсько-українського проєкту «Спільна спадщина». Понад 150 надгробків, що мають високу художню чи історичну цінність, уже є професійно відреставровані. «Відновлення нагробка – це не лише ремонт та очищення фундаменту, а й низка хімічних процесів, які необхідно проводити, щоб реставрація була тривалою. Правильний процес триває 4 місяці і його не можливо пришвидшити. Тож, реставрація – це художня робота, яка вимагає великих технологічних знань у галузі хімії, фізики чи навіть статики, а також ручних та скульптурних навичок. Це також потрібно робити дуже обережно. Результати мають бути тривалими, і це коштує. Реставрація найпростішого надгробка коштує кілька тисяч злотих. Найбільший з наших проєктів коштував понад 100 тисяч злотих. Все залежить від ступеню руйнування та розмірів пам’ятника, скульптурної поверхні, тощо», – розповідає Міхал Ляшчковський, президент Фонду культурної спадщини.
Надгробок скульптора Юліана Марковського
Надгробок скульптора Юліана Марковського
Надгробок скульптора Юліана Марковського
Личаківське кладовище у Львові є важливим для багатьох народів, що колись формували його багатокультурну мозаїку. Поховані там люди відіграли величезну роль в історії світової науки, культури та суспільного життя. Тому останні кілька років польське Міністерство культури та національної спадщини фінансує роботи з інвентаризації кладовища, які проводить Товариство академічних традицій. Зокрема, було проведено інвентаризацію надгробків до 1945 року. Адже, історичними вважаються саме ті надгробки, що були поставлені до 45-го року. За підрахунками, їх на кладовищі близько 12 000.
«Незважаючи на те, що база даних не повна, ми вирішили, що настав час поділитися тим, що нам вдалося інвентаризувати. Через ситуацію з пандемією можливості відвідати кладовище дуже обмежені, саме тому ми представляємо результати наших досліджень, що охоплюють понад 80% площі кладовища», – каже Міхал Ляшчковський.
Надгробок Володимира Івасюка. Скульптор Микола Посікіра
Лілія Онищенко, начальник управління охорони історичного середовища Львівської міської ради додає: «Проєкт «Спільна спадщина», який ми реалізуємо з польським Міністерством культури та національної спадщини, Фондом культурної спадщини та Інститутом «Полоніка», успішно працює вже понад 12 років. Було проведено багато дороговартісних робіт з реставрації, інвентаризації та дослідження пам’яток Львова. До проєкту залучено багатьох польських та українських спеціалістів: студентів, істориків мистецтва, реставраторів пам’яток, викладачів університетів».
Створення веб-сайту на замовлення Фонду культурної спадщини фінансувалося за кошти Міністерства закордонних справ, наданих в рамках програми «Громадська дипломатія 2020 – Новий вимір». Тепер на сайті можна знайти інформацію про десятки авторів скульптур Личакова – польських, українських чи німецьких, яким присвячені окремі статті. Серед них – Антоній та Ян Шимзери (біля 40 надгробків), Парис Філіппі, Юліан Марковський (близько 60-ти надгробків Личакова!), а також скульпторам 20 століття – Зигмунту Курчинському, Теодозії Бриж (фігура Орфея на могилі Соломії Крушельницької), Сергію Литвиненку (надгробок Івану Франку), Миколі Посикірі (надгробки Станіславу Людкевичу та Володимиру Івасюку).
Після закінчення пандемії продовжуватиметься дослідницька робота, і я сподіваюся, що незабаром зможу точно відповісти на питання, яка ж загальна кількість пам’ятників на Личакові – розповідає пан Міхал. За даними старих путівників, до війни на кладовищі мало б бути понад 20 000 надгробків. Тож, ми можемо бачити масштаби шкоди, завданої здебільшого за часів Радянського Союзу, коли цвинтар систематично знищувався.
Гробівець родини Пінінських, де похований граф Леон Пінінський, губернатор Галичини у 1898-1903 рр. та ректор Львівського університету у 1928/29 навчальних роках. Автора скульптури не зазначено
Пандемія ж стала серйозною загрозою для цьогорічної програми. Ми розпочали пізно – лише в липні. Оскільки ми працюємо в польсько-українських командах, у нас були співробітники у Львові, які могли виконати частину роботи самостійно. Нам пощастило, що погода була гарною, і хоча були проблеми з перетинанням кордону для польських реставраторів, на щастя, все було завершено до кінця реставраційного сезону. Кількість 11 надгробків не вражає, але щорічні роботи включали дуже великі та складні об’єкти, такі як каплиця Годзімира Малаховського – президента Львова, або великий пам’ятник на могилі Леона Пінінського – ректора Львівського університету та губернатора Галичини за австрійських часів, чи також надгробок вірменського архієпископа Гжегожа Шимоновича, який вимагав великомасштабної реконструкції та ретельної праці. Підсумовуючи все це, можна стверджувати, що рік для нас був особливо вдалим.
ТанцТеатр «Життя» презентує прем’єру кліпу «Рекрутська коломийка» – у рамках свого проекту «ДНК» («Дух. Нація. Культура»). Відео порушує болючу для України тему війни, проводячи паралелі між минулим та теперішнім. У ролику показано, як війна може втрутитися у людську долю… Так було сто років тому, так є і зараз… Творці відео знову хочуть нагадати, що незасвоєні уроки Історії мають здатність повторюватися. «Рекрутська коломийка» наскрізь пронизана символізмом та містикою, українською традицією, автентикою та особливим колоритом… За сюжетом, дівчина готується до весілля, чекає свого щастя…
У відео-реконструкції режисер використовує образ прядки – як символ дівочо-жіночої долі. Ця доля може бути різною. Вона наче нитка, яку прядуть Діви Долі – Судениці. Одним Судениці напрядуть червоних ниток, яскравих та нескінченних як любов, а іншим – чорних і несправедливо обірваних на півоберті життя… Містичні жіночі образи червоно-чорним прядивом наче виворожують майбутнє, яке дуже нагадує долю української землі – непросту, трагічну, але із невгасимим вогнем віри і любові.
Кадр з кліпу «Рекрутська коломийка»
«Рекрутській коломийці» уже понад сто років, – розповідає керівник ТанцТеатру «Життя», режисер кліпу, народна артистка України Ірина Мазур. – Створена вона у часи Першої світової війни. Минуло стільки часу, а слова «Ой співаймо, товаришу, бо вже не будемо, / За дві, за три неділеньки до войська підемо. / Як будемо, пане брате, на коня сідати, / Буде твоя, буде моя дівчина плакати…» – на жаль, досі актуальні… Московія відкрито нищить нас не лише градами, а й підступною інформаційною війною, завданням якої є руйнувати все українське. А ситуація на сьогодні в Україні – надсерйозна: здаються наші державницькі інтереси, під гаслами «миру» просовують приховану капітуляцію, звільняють злочинців, яких мали б судити, карають героїв, яких мали б славити…
Такого контенту, як наша «Рекрутська коломийка», зараз дуже бракує. Бо це наша культурна зброя. Вона в усі часи відбивала атаки на ідентичність українця і давала йому можливість не втратити себе».
Кадр з кліпу «Рекрутська коломийка»
Проект «ДНК» («Дух. Нація. Культура»), частиною якого став відеокліп «Рекрутська коломийка», – це ще один проект ТанцТеатру «Життя» опісля уже реалізованих резонансних програм «LoveSorry», «Ремінісценції.UA», «Етноеволюція» і «DEKADANCE». Як і всі постановки «Життя», «ДНК» – глибокий та масштабний задум. Його творці через сучасні форми й засоби розкривають змісти – давні і вічні, праукраїнські. Бо переконані, що саме у цих змістах закодовані і збережені секрети нашої, української, сили.
«Зараз, коли усім нам економічно дуже непросто, а митцям і поготів, такі проекти реалізовувати – дуже складно, – додає Ірина Мазур. – Але якщо їх не робити, не творити нового, якісного, наскрізь українського продукту, то дуже швидко забудемо, хто ми, що будує нас, наповнює, підживлює».
«Рекрутську коломийку» творили:
Ідея та режисура – Ірина Мазур.
Вокал – Володимир Мазур, Ростислав Довганський, Олександр Гарбарчук, Юрій Гринчук, Катерина Булей, Христина Вишневська.
По ліву руку від мене – старовинний креденс із портретами статної жінки. Позаду – ще старший стіл. На канапі сидить Ольга Ільків – з вишневим кашкетом на сивих косах набакир.
Мамунця
– Я мала щасливе дитинство і навіть не знала, що буде таке тяжке моє існування: довге-довге, але тяжке.
Найяскравіший спогад Олиного дитинства – ікона святого Миколая і щира дитяча молитва коло нього: “Божунцю, дай ми мою маму, – вона молилася і не знала, що то святий Миколай. Думала, що Чудотворець Микола є Богом. – Я знала, що всі діти мають маму і я маю мати. Свою мамуню…”
Маленька Оля жила в дідуся і бабусі Коцурів – батьки розлучилися і мама поїхала до Варшави. І там вже її улюблена мамунця мала іншу сім’ю.
Перше причастя Ольги Ільків
Згодом, улітку 1934, дівчинка виїхала до Варшави.
– Мені говорили, що там, у Варшаві, я стану полькою. А я крикнула: не стану, не стану! Я – українка. Ще з дитинства була завзятою, щось таке в моїй крові було.
Потім мамуня віддала її до Українського інституту дівчат у Перемишлі.
Там Оля долучилася до українського осередку – “Пласту”.
Офіційно про свою приналежність ніхто не розповідав – пластунство було підпільним. В “Пласт” Олю залучила Галина Змієнко, товаришка, старша на два роки. Оля ж пояснює свій вибір так:
– Я завжди була завзятою. Мала таку життєву настанову. Я була активною дівчинкою, тому й долучилася до “Пласту”.
Ольга й ОУН
Олі залишався всього рік до матури – випускного іспиту в Ярославській гімназії. Але війна мала свої плани на Олину долю. Вона була у Варшаві, тобто на німецькому боці. Лінія Керзона пройшла по ріці Сян, що пливе через Перемишль. Дорога додому Олі була зачинена.
Ярославська гімназія організувала курси для тих, хто не має завершеної матури в Кракові. Тож Оля поїхала до Кракова.
У той час там був з’їзд бандерівців – ОУН саме поділилася на бандерівців та мельниківців. Оля побачила, як вони дефілювали містом і співали патріотичні пісні – і її це захопило. Юнка вирішила будь-що стати частинкою ОУН.
…До Організації Українських Націоналістів Оля вступила 30 червня 1941-го. Того дня національні збори у Львові, на чолі з Ярославом Стецьком і Степаном Бандерою, проголосили Акт відновлення української державності.
Львів вже був захоплений німцями. Після проголошення Акту гестапівці арештували Степана Бандеру та інших членів ОУН.
Рятуючись від переслідувань, Оля втікає до Житомира, де влаштовується на залізницю. Там вона на свої документи діставала квитки на потяги і передавала їх українським повстанцям. Крім того, в обов’язки Олі входило вербувати людей, створюючи жіночу мережу ОУН.
Я не могла цього не робити, не могла не приєднатися до підпілля. Вся Україна тоді горіла під червоним чоботом, – пояснює свою участь в ОУН пані Оля.
Ольга Ільків з чоловіком
Зі своїм чоловіком Володимиром Ольга познайомилася на Андріївських вечорницях.
– Я свого чоловіка полюбила зразу. Зразу була в нього закохана. У нього були надзвичайні очі – очі зеленого кота.
Він був з нею однієї крові – офіцер УПА. А 1943 року, в розпал Другої Світової війни, закохані обвінчалися. Влодзьо пішов до лісу, де очолював Стрийський Провід ОУН, а вагітній Олі випала инша доля – бути зв’язковою.
Зв’язкова
Особливістю ОУН-УПА була велика кількість жінок, які воювали на рівні з чоловіками. Жіночу сітку ОУН очолювала Катерина Зарицька. Олиній дочці Дзвінці було три місяці, коли Катруся запропонувала Ользі роботу:
– Ви би певно хтіли працювати.
– Та хотіла би, але дитинка дуже мала ще. Не знаю, що робити.
– Я для вас маю працю, – сказала Катруся, – утримувати мешкання для однієї особи. Дуже важної особи. – Не сказала, для кого. – Чи ви згодні?
– Згодна, – як я втішилася! – А з дитям можна?
– Це було би просто чудесно. Хочу, щоб ви з маленькою дитиною жили там і створювали враження типової української сім’ї.
– О, то то прошу взяти до уваги, що ми будемо з мамою, – Оля настільки любила і добре знала свою мамунцю, що була певна – вона – погодиться.
Ольга Ільків з донькою. 1946 рік
Так вони на другий день разом із тримісячною Дзвінкою і мамою Рузею поїхали в Княгиничі Рогатинського району – утримувати мешкання для однієї особи. Дуже важної.
…За два дні вночі до хати в Княгиничах прийшов чоловік із двома охоронцями. Тільки тоді Оля зрозуміла, для кого буде працювати.
Провідник
Цим чоловіком виявився Роман Шухевич – головнокомандувач УПА.
Надворі був 1947 рік. Друга Світова вже відгриміла, люди вчилися жити в мирі, але війна за Україну тривала – повстанці в лісах і криївках боролися далі.
Своє перше знайомство із провідником Оля згадує так:
– Він глянув на мене і каже: у тебе шельмовські очі – ті, від яких неможливо відвести погляд.
– Яким був Шухевич у повсякденному житті?
– Він був чоловік простий в обходженні. Любив жартувати, за всім пильнував, у хаті мав бути порядок, та атмосфера в мешканні була дуже дружня. Він обожнював мою Дзвіню. Казав, що обов’язково погуляє на її весіллі і заспіває їй. Але не так сталося, як гадалося. Він загинув задовго до її весілля.
Шухевич керував підпіллям, багато читав, допомагав жінкам по господарству, викладав англійську, робив зарядку і колихав маленьку Дзвінку на руках.
Крім того, в цій хаті одного разу “святкували” весілля – Ольга Ільків фіктивно побралася з охоронцем Шухевича Любомиром Полюгою, який теж мав фальшиві документи.
Все для того, аби пояснити вагітність Олі – жінка перед тим таємно їздила на зустріч зі своїм чоловіком Володимиром Ликом. А в хаті за офіційною версією чоловіки не жили.
Ольга Ільків з чоловіком Володимиром Ликом під час весілля у Львові в квітні 1943 року
…Катерина й Оля переховували командира у звичайній сільській хаті цілий рік. За легендою, тут живуть лише жінки-кравчині і, на перший погляд, ведуть звичайне життя у селі.
Але за закритими фіранками у конспіративному помешканні все було інакше – у кожної були фіктивні документи, кодові імена і паролі на випадок загрози.
Провідник жив під кодовим ім’ям “Марійцуня”, аби ніхто у селі не почув, що тут є чоловік.
У домі був таємний бункер під підлогою, на ляду якого висипали картоплю, ще один сховок для Шухевича був за стіною.
Вночі до них приходили охоронці і зв’язкові. Ольга їздила до сусідніх сіл по продукти і виконувала завдання Шухевича – отримувала гроші, забирала пакети, передавала записки й організовували инші конспіративні квартири.
Одного разу Катерина пішла на завдання і не повернулася. До штабу прийшла звістка, що вона потрапила в засідку і ймовірно загинула. Місію було потрібно терміново ліквідувати. Ольга з новою біографією опинилася в іншому селі, за 50 кілометрів звідти – Грівному, Городоцький район. Там, на другій квартирі, вона знову вдавала з себе кравчиню і там же народилася її друга дитина – син Влодзьо. Крім Олі, була й інша зв’язкова Шухевича – Дарія Гусяк, до них ще доєдналася ще одна повстанка – Марта Пашківська.
Саме там Оля отримала страшну звістку, що її чоловік Володимир загинув у бою. Свого сина він так ніколи і не бачив.
Командування вирішило відправити Олю з дітьми на східну Україну, аби почати нове життя. Та в останню мить Оля вирішила поїхати до Львова – попрощатися з подругами по зброї.
Адреса, ампула, арешт
Совєти так боялися упівських жінок, що боролися з ними різними методами – терором, тортурами та ґвалтуванням. У відповідь на жорстокість українки-повстанки носили з собою ампулу з отрутою, аби не датися в руки ворогів живими. Таку ампулу взяла з собою й Оля – заховала в поясі до панчіх.
– Я вміла оминути біду і заплутати слід за собою, – але в той фатальний день щось пішло не так. Вона відчула, що за нею стежать, і пірнула в сусідній під’їзд. Там на неї вже чекали.
– На раз на мене напали, один з одного боку, другий з другого, злапали ми за руки й обшукали на наявність зброї. І була в мене ще одна дуже важна адреса підпільної квартири, яку я не знищила. То я її під язик сховала.
Так Оля опинилася перед вибором – ковтнути ампулу з отрутою і видати ворогам важливу адресу, чи ковтнути адресу і пережити тортури. Вона вибрала друге:
– Якби я вкусила ампулу, вони б знайшли ту адресу. Я мала тим людям повідомити, що я вже приїхала й обжилася на Донбасі. А я не могла розсекретити своїх товаришів. Я не могла, не могла їх зрадити.
Ольга Ільків, фото з кримінальної справи
…Як член спротиву, вона опинилася в тюрмі на Лонцького. Дітей забрали у дитбудинок на Погулянці, змінили їм імена на Віру й Андрія Бойків і виховували як справжніх ленінців. Тринадцять чортів-кагебістів били її день і ніч і найголовніший кат піддавав її ще й моральним тортурам:
-Ти іх больше нікаґда нє увідіш.
– Увіжу і найду. Серце підкаже, буду йти від хати до хати і таки знайду.
– Ані тібє плюнут в ліцо.
– Не плюнуть!
Вирок – 25 років ув’язнення у сумнозвісному Володимирському Централі.
На чужині
В тюрмі вона вишила сорочку – оці, тепер покручені старістю й хворобами, пальчики перебирали саморобні нитки у взірці сокальської вишивки. Там, за сотні кілометрів від рідної землі і дітей, вона кодувала у рядках-стібках свою долю.
Після кількох років заборони читати й писати вона отримала право писати один лист на рік.
“…Цілую ваші оченята, волосики, цілую бузю і чоло. Цілую багато разів…”, – так починався один із її листів до дітей.
1953 року помер Сталін. Почалася хрущовська відлига, сотні людей отримали амністію, коли покаялись. Оля ж цього не зробила. В СРСР залишалося чотири жінки з таким терміном ув’язнення, які не покаялись, – Катерина Зарицька, Ольга Ільків, Галина Дидик і Дарія Гусяк. Усі вони були зв’язковими Романа Шухевича. Їх помістили в одну камеру, аби вони не підбурювали співкамерників.
– Я не збиралася каятись, бо пам’ятала, як ті чорти катували моїх подруг. Для мене кагебісти – то не люди. Як я буду перед ними каятися, як вони мене так лупили і з мене знущалися?
Коли мене викликали на покаяння, я вирішила сказати так: я не такой уж ваш друг и не такой уж ваш враг. Але щойно я сказала першу частину фрази, пики кагебістів скривилися і мене заціпило. – Ольга Фаустинівна замовкла.
Довго мовчала і тоді відповіла: Я покаюсь тільки перед священником, а не перед тими живодерами, які наших людей тортурували.
Так повстанки заслужили повагу в инших в’язнів і навіть слідчих КГБ.
Ольга Ільків
Через кілька років, у 1964-му, до Олі підійшов кагебіст із промовисто українським прізвищем Шевченко. І каже їй:
– Покайся, бо в тебе малі діти. Вони скоро закінчать школу і їм нікуди йти, бо твоя мама Рузя померла.
– Зачекайте, я йно пораджуся з колежанками.
Катерина Зарицька погодилася, аби Оля просила про помилування.
На волі
Через 14 років Ольга вийшла на свободу – в її проханні про помилування не було ані слова каяття.
– До інтернату прийшла жінка в темному тюремному одязі, хусткою, великих черевиках, з круглою торбою. Вона була не така, як інші жінки. Вона була з тюрми. Вигляд у неї був не дуже, було трохи соромно, але то ж мама, – згадує про першу зустріч після довгої розлуки син Володимир.
Справа в тому, що коли помер Сталін, Ольга, маючи нове прізвище своїх діток, після його смерті почала їх шукати і таки віднайшла. Директорка дитбудинку Валентина Степанівна Антіпова на свій страх і ризик відповіла на її листа.
Тому Дзвінка і Влодзьо знали, що в них є мама, що вона їх любить – якось присилала їм печиво, листівки, одного разу прислала навіть гроші. І вони за ті гроші купили сестрі Дзвінці штани, бо вона дуже мерзла в ноги. В дитбудинку Дзвіня і Володимир звикли бути Вірою й Андрієм, тому імена міняти не захотіли.
Патріотизм і Україна
– Я завжди знала, що правильно буде дідо, а не дзіздзьо. Що “джевко” по-українськи то є ялинка. Я завжди знала, що “українка я маленька, українці батько й ненька. І сестричка й братчик милий на Вкраїні ся вродили. Не забуду я ніколи, що мій знак – лев в синім полі. Що Вкраїна край мій рідний, що був славний і свобідний“. Ото так собі запам’ятайте. І відтоді, змалку, нічого не змінилося.
Ольга Ільків
– Пані Олю, то як вам сучасна Україна? Вона та, за яку ви боролися?
– Досить питань! Думаєте, чиколядку до чаю принесли і я вам всю історію України за день викладу?! То ся називає корупція! І вся Україна нев нашпигована! Влодзю, – звертається вона до сина, – дай ми кави, бо не годна далі говорити.
… Тремтячими руками бере емальоване горнятко і п’є каву. З вершками. Я простягаю їй шоколадку, яку принесла до чаю, – пані Оля не реагує.
Неподалік міста Жовква на Львівщині розпочали археологічні розкопки. Їх проводять науковці Рятівної археологічної служби в межах проєкту реконструкції дороги Т-14-25 на ділянці між Жовквою та Кам’янка-Бузькою. Про це пише РАС
Ще у 2019 році, на етапі проєктування, наші працівники провели розвідку на відрізку автодороги протяжністю 25,5 км та зафіксували вісім об’єктів археології – переважно давні поселення і місцезнаходження матеріалів. За датуваннями вони належать до різних епох – від енеоліту і до княжої доби.
З виявлених об’єктів два поселення розташовані в місцях запланованих робіт під час реконструкції автодороги. На цих ділянках запланували розкопки, натомість в охоронній зоні шести інших – нагляд під час земляних робіт.
Фото: ZAXID.NET
Археологічні дослідження, як і будівельні роботи, поділені на два роки – 2020 та 2021. Цьогоріч науковці Рятівної археологічної служби вивчили поселення епохи енеоліту та ранньозалізного віку Сопошин-2. Серед знайдених артефактів – фрагменти ліпного посуду та крем’яні вироби. Вдалось також зафіксувати об’єкти і знахідки, які датуються ХVІІІ – ХІХ ст. і можуть бути пов’язані з невеликим, нині полишеним, хутором в урочищі «Боднарова».
Спостереження за земляними роботами провели на ділянках реконструкції автодороги неподалік від чотирьох об’єктів археології – поселень доби бронзи і ранньозалізного віку Сопошин-1, Блищиводи-4, Блищиводи-5 та Блищиводи-6. Тут виявили незначну кількість матеріалів, очевидно, з периферії давніх поселень.
А вже наступного року наші фахівці готуються до масштабніших розкопок. Їх проведуть на поселенні ранньозалізного віку Воля-Жовтанецька-1, яке розташоване на розвилці автодоріг Зіболки – Батятичі – Дальнич. Окрім цього, в охоронній зоні двох об’єктів археології біля с. Зіболки буде забезпечено археологічний нагляд.
На світлинах міжвоєнного періоду, а саме 1938 року можемо побачити місто Миколаїв. Населений пункт знаходиться в Стрийському районі Львівської області.
На кадрах бачимо панораму міста,...
