У Львові 150-річний дуб на вул. Франка, 157 – вул. Енергетичній, 19 оголосили пам’яткою природи місцевого значення. Відповідне рішення ухвалили депутати Львівської міськради 25 лютого. Управління екології підготувало список із 130 унікальних дерев міста, яким можуть надати статус пам’ятки, повідомляє Твоє місто.
За словами начальниці управління екології Львівської міської ради Олександри Сладкової, цей дуб має обхват 5 метрів. Це найбільший за обхватом стовбуру дуб на території Львова, що перебуває у доброму стані. Статус дереву надали за ініціативою мешканців прилеглих будинків.
Додамо, що милулого року у Львові почали чипувати особливо цінні дерева. Так, чип отримав 140-річний ясен біля пам’ятника Королю Данилу Галицькому. Управління екології перш за все чипує дерева пам’ятки природи, що важливі для певної вулиці та вносить їх в систему Inspectree. Інші дерева теж внесені в систему, загалом їх там зараз понад 2,5 тисячі
В середу, 24 лютого 2021 року, на сцені Театру імені Марії Заньковецької відбулась прем’єра вистави “Конотопська відьма”.
Постановку за інсценізацією Богдана Жолдака, здійснив заслужений діяч мистецтв Вадим Сікорський. Режисер-постановник визначив жанр вистави як гопак-опера з антрактом.
Сцена з вистави “Конотопська відьма”
Без сумніву, за наших карантинних умов, будь-яка театральна прем’єра стає подією. Глядач втомився від вимушеної ізоляції і захоплено сприймає новини театрального життя Львова.
Сцена з вистави “Конотопська відьма”
Але, навіть суворі карантинні обмеження культурного життя не виправдовують появу на сцені будь-яких постановок. Попри зірковий акторський колектив в обох складах, вистава “Конотопська відьма” часто викликає абсолютно протилежні почуття.
Сцена з вистави “Конотопська відьма”
Найбільш дражливим місцем постанови стали мікрофони на авансцені. Дуже дисонувало дійство 17 століття і шкарадні мікрофонні стійки середини 20 століття. Окрім неприємного естетичного вигляду у глядача складалось враження, що акторам бракує голосу щоб заспівати свою партію. Хоча насправді це не так – заньківчани мають чудові голоси. Та й театральне технічне забезпечення вже давно пішло далеко вперед. Маленькі непомітні радіомікрофони уже коштують дуже доступних грошей і забезпечують якісний звук.
Сцена з вистави “Конотопська відьма”
Сценографія вистави робилася мабуть до книжкової ілюстрації. Коли відкривається завіса, перше враження від декорацій “Вау!!”. Зрозумілим і логічним є все, починаючи з відсилу до хатньої ікони на склі і закінчуючи сюжетним вирішенням. З нетерпінням чекаєш коли ж декорація пожне “жити” разом зі сценічним дійством підсилюючи його і акцентуючи на важливих моментах. Але… як виявляється – це все. Декорація зовсім статична і тільки доповнюється в другій дії аж занадто натуралістичним озером, в якому топили відьом. Словом складалося враження, що ти прочитав усю книжку на одній сторінці.
Сцена з вистави “Конотопська відьма”
Стосовно самого дійства. Так, частини досить короткі, приблизно по 45 хвилин кожна. Але з динамікою сюжету потрібно щось робити. Хоч вокальні та хореографічні номери й додають динаміки постановці, але в другій дії таки тягне на сон. Крім цього Вадим Сікорський, вже традиційно, використав свій улюблений прийом – коли сцени, що йому подобаються – розтягуються, а ті, які йому “не лягають” – максимально скорочуються, або й видаляються.
Сцена з вистави “Конотопська відьма”
Але не все так сумно. Загалом вистава заслуговує на те, щоб хоч раз її побачити і послухати чудову музику у виконанні Оркестру Театру імені Марії Заньковецької.
Сцена з вистави “Конотопська відьма”
Яскраві костюми, цікаві акторські роботи, танцювальні номери та загальна хореографія роблять постановку навіть досить непоганою. Але для Національного театру непоганим бути трошки замало.
Найщасливіша пора шкільної юності для багатьох рівненських хлопців і дівчат, що навчалися у школах № 1 і № 2, обірвалася весною 1948 року їх арештом і засудженням до різних термінів ув’язнення. А слідом за ними дорогами далекого Сибіру поїхали їхні батьки, брати і сестри.
Будинок Дзіваків на вул. Шевченка, 1960-і рр
Сімдесят років відділяють сьогоднішніх старшокласників від їхніх ровесників, які постраждали за вільне слово і думку. Серед них була і Ліда Дзівак, що мешкала поруч із старою Свято-Успенською церквою, що на вулиці Шевченка. У цій старій дерев’яній батьківській хаті, повернувшись із заслання, прожила Лідія Карпівна до кінця життя, відійшовши рік тому в кращий світ.
Авторові цього матеріалу пощастило знати цю неймовірно позитивну і інтелігентну жінку, слухати і записувати її розповіді, які нині складають часточку історії нашого міста.
Про шкільне дитинство в “мазепинці”
Народилася Лідія Карпівна в 1929 році в роботящій українській сім’ї Карпа та Надії Дзіваків, які збудували свою хату на старій вулиці Омелянівській (тепер Шевченка) і мали там невелику господарку, а ще мали незначні наділи землі, яку самотужки обробляли. З того й жили. У сім’ї зростало двоє дівчаток – Ліда і Валя.
Ліда і Валя Дзіваки, Рівне, 1933 р.
Батьки віддали старшу Ліду на навчання в початкову українську школу імені Гетьмана Мазепи, яка знаходилась на колишній вулиці Галлера (тепер 16 Липня, 18). Три класи “мазепинки” Ліда закінчила в 1939 році.
Учні початкової школи імені Гетьмана Мазепи, 1936 р.
Зі спогадів Лідії Дзівак про “мазепинку”: “ У нашій школі було шість класів, і діти навчалися у дві зміни. За навчання батьки щомісячно платили по два злотих, бо ж українська школа за Польщі була приватною. Цікаво, що в тій школі класи були прохідні й до свого класу треба було пройти через 2-3 інші класні кімнати. Але зате ми навчалися своєю рідною мовою! Директором був Іван Сав’юк, і його дружина Марія теж там вчителювала. Слово Боже читав священик о. Юрій Борщевський, який був настоятелем української церкви Святого Юрія, що знаходилась на вулиці Міцкевича. Я пам’ятаю свою першу вчительку Галину Кутковець. До української школи ходили діти свідомих українців з різних частин міста і навіть з навколишніх сіл. У неділю ми усією школою організовано йшли на службу в нашу українську церкву. Пам’ятаю свята, які проводились в школі, і подарунки, які нам вручали на закінчення учбового року. Особливо радісне було весняне свято матері. Саме цей спомин і залишився на фотокартці тих часів, де ми з сестрою і тіткою йдемо вулицею Рівного з квітами”.
Учні “мазепинки” зустрічають владику Полікарпа біля української церкви. Рівне, 1930-і рр
У 1939 році влада стала іншою і “мазепинка” стала школою № 1, яку спочатку перемістили в приміщення колишньої російської гімназії на вулицю Червоноармійську (тепер С.Петлюри), а потім на вулицю Свердлова (тепер М.Хвильового). Учні, які навчалися за Польщі, продовжили навчання в радянській школі класом нижче. Ліда Дзівак знову стала третьокласницею і встигла до початку війни закінчити ще 4-й клас. Замість чужої польської стали вивчати чужу російську мову.
Ліда і Валя Дзіваки з тіткою на День матері Рівне 1936 р
Життя в окупації
Згадує Лідія Карпівна й про навчання в період німецької окупації: “Коли ж у місто увійшли німці, практично школи перестали працювати. Я якийсь час навчалася у торговій школі, що відкрилася в будинку поруч з “пожаркою”. Одного разу німці оточили школу і почали хапати наших учнів, очевидно, щоб вивозити їх у Німеччину. Хто як міг почали втікати. Я вискочила через вікно (клас був на першому поверсі) і на тому моє навчання закінчилося. Потім мама домовилась із директором музею паном Юрієм Шумовським, і він взяв мене туди на роботу. Музей знаходився в будинку на колишній вулиці Короленка (зараз на цьому місці майдан Незалежності).
Сестри Дзівак, Рівне, 1938 р.
Там був музей і бібліотека. Я навчилась друкувати на друкарській машинці, видавала читачам книжки, а ще проводила екскурсії по залах музею. Мені було на ту пору 14 років, а зросту я була досить високого. Батьки боялися, щоб мене не схопили і не вивезли в Німеччину. Робота ж давала посвідку і якусь гарантію, що не зачеплять, не вивезуть”.
Чорний день для родини Дзіваків
Після звільнення Рівного в 1944 році школярі знову повернулись за парти. На вулиці Червоноармійській відкрилася школа №1, куди пішла на навчання і Ліда Дзівак. Збільшилося число вчителів за рахунок тих, які прибули за направленнями зі сходу України. Із молоді почали виковувати радянських патріотів і атеїстів. Одночасно ведеться стеження за тими, хто дозволяє собі вголос висловлюватися про свої національні почуття і, не дай Боже, скаже щось супроти радянської влади. А в них, простих рівненських дівчат і хлопців, була молодеча енергія, “рожеві” мрії, веселий настрій. Співали українських пісень, вдягали на свята вишивані сорочки й не знали, що це буде сприйнято, як “український буржуазний націоналізм”, що прирівнювалось до поняття “ворог народу”.
Рівне, вул. Короленка, музей. Працівники музею. Крайня справа Л.Дзівак, 1943 р.
Чорним днем для родини Дзіваків стало 30 березня 1948 року. “Я була в десятому класі, – згадує Лідія Карпівна, – і після третьої чверті мене посадили. За що – не знаю. Але, як потім сказав слідчий у Москві, мене “родителям нужно было сигонуть розочкой”. Мені ж, дев’ятнадцятирічній дівчині, радянське правосуддя інкримінувало: “учасниця банди УПА, псевдо “Чепурна” і засудили за статтею 54 пункти 10,11 на вісім років позбавлення волі. Хоча про УПА я дізналася лише в тюрмі”.
“Мене допитували в Рівному, – продовжує Лідія Карпівна, – на вулиці Пушкіна, там тоді був відділ МДБ. У дворі були камери, ізолятори, слідство, допити, карцер. Додому вже не відпустили. Вночі на допиті, а вдень приходиш у камеру і навіть задрімати на кілька хвилин не дозволяють. Черговий весь час ходить, зазирає у віконечко і тільки й чути: “Встать!”, “”Встать!”. Суду і суддів не було. Завезли мене в тюрму в Остріг і там зачитали: “Согласно с решением Особого совещания МГБ города Москвы вы лишены свободы на восемь лет. Распишитесь…»
Батьки Дзіваки і донька Валя на засланні. Томськ, 1950-і
Юність рівненських старшокласників знівечила радянська влада
Юна Ліда ніяк не могла усвідомити, за що її позбавили волі. Не звернула ”справедлива” влада ніякої уваги ані на матір, що була визволителькою радянських військовополонених як член Міжнародної організації Червоного Хреста, ані на молодість дівчини. У той саме час заарештовано було цілу групу рівненських старшокласників, серед яких були Лідині друзі Степан Куйбіда, В’ячеслав Новак, Олександр Омельчук, Ярослав Клепач, Людмила Негребецька, Георгій Безсонов, Раїса Судік, Володимир Кулій. Рівненська молодь зазнала жорстоких репресій. Дівчат і хлопців відправили на етапи до Сибіру на довгі роки.
Лідія Дзівак продовжує свої сумні спогади: “У Воркуті я стала політв’язнем “Речлагу“ під номером 1-0-939. Така нашивка з білої ганчірки розміром 10х20 сантиметрів у мене була постійно на правому коліні та лівій руці. Тяжка праця, голод, холод, приниження. Але ми й там залишалися людьми, українцями, знаходили друзів, мали від них підтримку. Ми вижили. Свобода прийшла після смерті Сталіна”. Термін ув’язнення їй скоротили лише на 8 місяців і видали довідку на проживання у Воркуті й більше нікуди.
Батьки Дзіваки і донька Валя на засланні. Томськ, 1950-і
Через два роки після Лідиного арешту розправа влади настигла і її батьків та молодшу сестру.
У 1949 році влаштували в домі Дзіваків обшук, шукали зброю. Не знайшовши жодного криміналу, дали дві години на збори… Батьків і 18-річну Валентину відправили спочатку до Клеванького замку, де був збірний пункт, а потім, посадивши у вагони для худоби, повезли в глиб Росії. Дзіваки стали поселенцями спецмістечка в Томську. Десять років сім’я рівненських хліборобів змушена була жити за тисячі кілометрів від рідного краю, тяжко працюючи на лісоперевалочному комбінаті.
Карпо і Надія Дзіваки
Одразу після вивезення Дзіваків у їхній хаті поселився той міліціонер, що виселяв їх у 1949 році. Повернувшись додому, ще довго Карпо Федорович і Надія Сергіївна оббивали пороги владних установ, шукаючи правди і вимагаючи повернення їм незаконно відібраного житла.
Сім’я Дзіваків на засланні, Томськ, 1958 р.
Радянська влада понівечила молоде життя рівненських школярів і їхніх родин, а вибачилась лише через десятиріччя, надавши довідки про реабілітацію. Лідії Карпівні Дзівак тоді зняли з вироку лише одну статтю ”за організацію УПА”, а ”зрада батьківщині” залишилася.
У пам’яті залишився світлий образ мужньої жінки, неймовірно мудрої, освіченої, завжди виваженої у словах, щирої і гостинної. Сестри Дзівак, повернувшись у батьківський дім, прожили все життя поруч, підтримуючи одна одну в горі і радості.
Сестри Дзівак, 2005 р.
Залишаюсь їм неймовірно вдячною за розповідь про особисте життя, а також за детальну оповідь про життя їхньої рідної вулиці Шевченка, про сусідів, шкільних друзів, про життя Рівного далеких 1930-х років.
Премія присуджується за найвпливовіший літературний твір, що сприяє розвитку українсько-єврейського порозуміння, утвердження України як держави з багатоетнічним суспільством та слугує доказом девізу “Наші історії неповні одна без одної”.
Вперше премію було присуджено 2020 року в категорії художньої літератури (проза, поезія, драматургія).
Цього року Премія присуджуватиметься у категорії літератури нон-фікшн: історичні твори, біографії, мемуари, публіцистика, есеїстика.
Подавати твори можуть видавці, некомерційні організації, які пов’язані із книговиданням, та асоціації видавців. Розглядатимуться твори нон-фікшн, опубліковані у 2018-2020 роках.
Кінцевий термін подання заявок — 22 березня 2021 року.
Оголошення переможця та фіналістів Премії відбудеться під час 28 BookForum у вересні 2021 року.
Сума Премії буде поділена між автором і видавцем: автор отримує 4000 євро, а видавець — 2000 євро. Також присуджуватимуться чотири заохочувальні Премії по 250 євро.
«Зустріч: Українсько-єврейська літературна премія»™ проводиться удруге канадською недержавною організацією «Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE) спільно з ГО «Форум видавців».
Премію спонсорує канадськa недержавнa організація «Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE) за підтримки ГО «Форум видавців».
ІV зимові Олімпійські ігри в Ґарміш-Партенкірхені викликали жваве зацікавлення міжнародної громадськості. Ця грандіозна подія привернула до себе увагу журналістів у багатьох куточках світу. З метою їх всебічного висвітлення у Ґарміш-Партенкірхен прибули кореспонденти провідних світових газет, журналів та видавництв.
Зацікавлення цією подією виявили й українці у Львові. Зокрема, провідний український часопис того часу «Діло» (виходив друком з 1880–1939 рр., у 1922–1939 рр. – щоденно). Зрозуміло, що для здійснення такої кореспондентської роботи потрібні були люди, які б досконало знали німецьку мову та мали достатній рівень обізнаності в галузі теорії та практики фізичного виховання і спорту. У цьому відношенні Іван Боберський був найкращою кандидатурою. Він прекрасно володів німецькою мовою, маючи за спиною університети Львова та Ґрацу, викладання німецької мови та завідування бібліотекою, яка містила німецькомовну літературу, в дрогобицькій гімназії (упродовж 1900–1901), Академічній гімназії у Львові (1901–1918 рр.) та гімназії СС Василіянок у Львові (1906–1914 рр.). Іван Боберський також був фахівцем з фізичного виховання і спорту. Його вважали загальновизнаним авторитетом з тіловиховання в українському середовищі. Цілком заслужено ще за життя Івана Боберського називали «Батьком українського сокільства», «Вчителем», «Провідником», «Апостолом фізичного виховання», «Тіловиховним авторитетом», «Сокільським Батьком», «Батьком українського тіловиховання» тощо. Редакція часопису «Діло» фактично «делегувала» професора Івана Боберського на Олімпійські ігри у Ґарміш-Партенкірхен як власного кореспондента.
Поштівка, видана Союзом українського сокільства за кордоном. На лицевій стороні фотопортрет Івана Боберського – почесного голови (з 1933 р.) цієї організації. Прага, 1934 р.
Відомо, що Іван Боберський намагався заагітувати до поїздки на зимові Олімпійські ігри окремих членів українського товариства «Сокіл», зокрема Миколу Масюкевича, який перебував на той час у Берліні, Степана Гайдучка та інших представників старшини «Сокола-Батька» у Львові. З різних причин нікому з них так і не вдалося прибути в Ґарміш-Партенкірхен, однак збереглися їхні листи до Івана Боберського з проханням про репортажі з Олімпійських ігор. Підтвердженням цього є лист Степана Гайдучка до Івана Боберського, датований 24 січня 1936 р.: «До Ґарміш-Партенкірхен не можу виїхати, хоть відпустка була би можлива, за це може загляну до Берліна [йдеться про XI літні Олімпійські ігри. – А. С.] оскілько моє економічне положення позволить. Мені бо бачте треба би в дві особи їхати. Інакше Дануся [йдеться про доньку Степана Гайдучка. – А. С.] вже перед самою смертю мені би дорікала. Не забудьте однак написати для «Сокільських Вістей» а передовсім до «Діла» (ні одні ні другі Вам за це не заплатять) короткого фейлєтона. До «Сокільських Вістей» можна і довшого, бо думаю що використають і видрукують. Щире Гаразд! [Степан Гайдучок]». Відомо, що цей лист Іван Боберський отримав 27 січня, а лист-відповідь адресував 29 січня.
Іван Боберський перебував у Ґарміш-Партенкірхені усі дні проведення змагань упродовж 6–16 лютого 1936 р. Завдяки різним джерелам вдалося встановити, що він приїхав 1 лютого, а поїхав 18 лютого. Про першу дату свідчить його поштівка, адресована керівництву товариства «Сокіл-Батько» у Львові. У поштівці-привітанні Іван Боберський зазначав: «Привіт з Олімпійських Снігових Змагань. Сила волі рішає про судьбу чоловіка і народу. Сили волі треба щоб розятрити, щоб не тліла лише, але щоб палала. Щиро здоровлю. [Іван Боберський]». Цей текст було опубліковане у другому числі органу українського сокільства «Сокільські Вісти», яке побачило світ у лютому 1936 р. Підтвердженням цього є також лист з Берліну Миколи Масюкевича до старшини товариства «Сокіл-Батько», датований 7 лютого 1936 р. Про другу дату – 18 лютого – стаття під назвою «Змаги в Ga-Pa. Розмова з українським совгарем Романом Турушанком», опублікована в часописі «Діло» 3 березня 1936 р. та лист Миколи Масюкевича до старшини товариства «Сокіл-Батько», датований 25 лютого 1936 р.
Іван Боберський на лещетарській прогулянці у Вінніпезі (Канада). Світлив (фотографував) Г. Павлюк. 1932 р. З архіву Осередку української культури і освіти у Вінніпезі.
Перебування у Ґарміш-Партенкірхені для Івана Боберського полягало в ознайомленні з програмою Олімпійських ігор, перегляді спортивних змагань, місцевими традиціями та опрацюванні різнопланових матеріалів на олімпійську тематику. Він вставав вдосвіта і працював допізна. Іван Боберський уважно спостерігав і ретельно фіксував кожну дрібницю. При цьому він все акуратно та докладно записував олівцем на аркушах паперу. Один за одним у часописі «Діло» з’являлися його репортажі про перебіг олімпійських змагань.
Свій перший журналістський репортаж «Змаги в Ga-Pa» (Ga-Pa – скорочення Ґарміш-Партенкірхен) Іван Боберський опублікував 6 лютого 1936 р. у львівському часописі «Діло». Для кращого розуміння стилю і змісту, ось кілька уривків з нього:
«Ґарміш-Партенкірхен, 2. лютого.
Східцями, що йдуть наскісь, то знову у право, далі вліво, то знову просто вгору, ступають лещетарі, що мають скакати на великій скічні.
Всі в тяжких черевиках з окутими підошвами. Несуть самі свої лещети, або мають когось, що несе їх. Ступають непевно, сніг мокрий і невигідно виходити. Дрібний дощ кропить. Але великі голосники, розміщені по великім просторі між степеницями оголошували вже від 1-ої години вполудне: «Скоки на великій олімпійській скічні». […]
Український атлет совгар (ковзаняр) Роман Турушанко – учасник ІV зимових Олімпійських іграх у Ґарміш-Партенкірхені у складі збірної команди Румунії. Світливець (фотограф) Іван Боберський. Ґарміш-Партенкірхен, 17 лютого 1936 р.
Година 2.25. Змаги почало 4 німецьких скакунів. На вежі появилося на жовтявій таблиці елєктричне засвічене число скакуна, заки минав скок. По скоці видно було на рожевій таблиці елєктрично освічене число метрів, який довгий скок. Коли німці почали чергу, з третьої вежі загомоніла мельодія німецького гимну, мельодія знана перед війною як австрійський гимн.
Опісля скакали представники інших народів. […] Видці плещуть. […]
Скакало 8 німців, 7 чехословаків (4 з них з німецькими назвищами), 6 норвежців, 5 американців, 4 фінці, 3 шведи, 3 канадійці, 3 поляки, 2 японці, 2 італійці, 1 румун. […]
В другій половині порядку повторило 38 лещетарів скоки з меншим або більшим осягом. Швед Еріксон Свен осягнув при другім скоці 81 метрів. Це був найдовший скок на цих змаганнях в неділю дня 2-го лютого 1936. р.
Офіційний плакат ІV зимових Олімпійських ігор у Ґарміш-Партенкірхені. 1936 р.
Найспокійніше, з легким вилетом скачуть шведи, норвежці і фінці. Американці скачуть цілковито норвеським стилем. Канадійцям виходить зіскок дуже безпечно. Інші лещетарі стараються зблизити до легкости і спокою скандинавських лещетарів.
Сірі тумани на ліво прорідли – лишилася поперечна смуга над темними лісами, які появилися перед нашими очими – але вже припорошені снігом. Там падав олімпійський сніг. Сиві мряки закривали ще верхи – перемінялися у снігові хмари. Зимніло. Добрий знак! Треба олімпійського, білого, іскристого снігу, і тут в долині, бо оба містечка Ґарміш і Партенкірхен (Ґа-Па) приготовляються до Олімпійських Зимових Змагань, які зачинаться 6-го лютого, а потревають до 16. лютого. А це нині була неначе генеральна проба перед премієрою. Лещетарі змірили свої сили, судді запізналися з їхніми прикметами і осягами і зможуть безпечніше висказати свою остаточну оцінку. […]
В годині 8.25 відпливала маса сходами і воротами від скічні в місто. Дощ пустився знову і я зайшов під парасолем на пошту, щоби Вам переслати привіт і цей опис».
Фейлетони Івана Боберського в часописі «Діло» «розворушили» українське спортове середовище. Українці з різних куточків світу із зацікавленням перечитували подані публікації. У листі Степана Гайдучка до Івана Боберського, датованому 8 лютого 1936 р. з цього приводу повідомлялося: «Високоповажаний Пане Професоре! Галичане здуріли одержавши Ваші привіти. «Діло» з Вашим описом вислав я до Тіржіча [від 1932 р. Іван Боберський з дружиною Йосифиною проживав у словенському містечку Тржич. – А. С.] так, як Ви поручили. У нас з олімпійським снігом також мороз і сніг. […]».
Як з’ясувалося напередодні й під час ІV зимових Олімпійських ігор у Ґарміш-Партенкірхені, у складі національних олімпійських збірних команд окремих держав були спортсмени українського походження. Для українців такі прециденти мали надзвичайне значення і вони виявляли особливе зацікавлення їхньою участю в Олімпіаді. Тому окремим завданням для себе Іван Боберський постановив відстежувати їхні спортивні виступи та організувати, по можливості, з ними журналістські зустрічі.
У вже згаданому листі Степана Гайдучка до Івана Боберського від 8 лютого 1936 р. знаходимо: «Пішлю Вам і Ваш текст є там [Роман] Турушанко в Ґарміш. Це совгун-буковинець [ковзаняр. – А. С.] з Черновець. Так повідало «Діло». Для «Сок[ільських] Вістей» пішліть яку знимку. Гаразд! [Степан Гайдучок]».
Поштівка з ІV зимових Олімпійських ігор у німецькому Гарміш-Партенкірхені, надіслана Іваном Боберським на адресу “Сокола-Батька” у Львові. Гарміш-Партенкірхен, 1 лютого 1936 р. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Поштівка з ІV зимових Олімпійських ігор у німецькому Гарміш-Партенкірхені, надіслана Іваном Боберським на адресу “Сокола-Батька” у Львові. Гарміш-Партенкірхен, 1 лютого 1936 р. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
А в наступному листі Степана Гайдучка, датованому 12 лютим 1936 р., зазначено: «Ваші програмки одержав і щиро дякую за память з цього місця куди мене тягнуло та виїхати не міг. До Ga-Pa я післав Вам картку повинні б Ви єї в час дістати та й знайти [Романа] Турушанка (в програмці Turusanke) з Черновець, що репрезентував Румунію в штучній їзді на леді. «Діло» видрукувало по нині два Ваші описи з Ga-Pa і я по Вашим вказівкам післав по 3 примірники до Тржіча. […] Писав Др [Микола] Масюкевич до «С[окола]-Б[атька]», що Ви відвідаєте його і обговорите справи звязані з олімпійськими ігрищами».
Іванові Боберському вдалося 16 лютого зустрітися з Романом Турушанком, а 17 лютого записати з ним інтерв’ю, яке було опубліковане 3 березня 1936 р. у часописі «Діло», та зробити світлину (фотографію) українського спортовця. В інтерв’ю окрім іншого зазначалося: «Олімпійські змагання закінчились роздачею медалів при світлі смолоскипів і штучних огнів. Від ходанини повних 16 днів боліли мене ноги, та я перейшов на другий, 17-го лютого ще чотири кільометри, щоб дістатись на вулицю Бурґакер 1. […] Опинився я в їдальні «Синього Грозна» і замовив снідання. Небавом прийшов п. [Роман] Турушанко із своєї кімнати: в сірім светрі, середнього зросту, стрункої постави, волосся чорняве, гладко причесане, лице повздовжнє, очі живі, темняві, рухи і розмова спокійні. […] Ми вийшли оба на вулицю. Я зняв п. [Романа] Турушанка на тлі олімпійської оповістки [йдеться про олімпійський плакат.– А. С.]. Наша розмова перейшла на Чернівці і Львів. Ми йшли вулицею Гінденбурґа, де доми ще не відчули, що олімпійські змагання скінчились. Вони пишались чатинними вінцями, червоними прапорцями із ломаним чорним хрестом у білім кружку з білими прапорами із олімпійським знаком». До речі, за успішний виступ на ІV зимових Олімпійських іграх, міністерство освіти Румунії відзначило Романа Турушанка «Медалею культури спорту».
Під час перебування на Олімпійських іграх, олімпійська тематика жваво обговорювалася Іваном Боберським у листуванні з багатьма громадськими та культурними діячами того часу. Серед них, зокрема українські сокільські діячі, які проживали у Чехословаччині, Німеччині, Італії та Польщі. Так, у листуванні Івана Боберського і Степана Гайдучка з’являється тема опрацювання української спортивної термінології, формування якої у той час продовжувалося в українському середовищі. В одному з листів Степана Гайдучка до Івана Боберського, датованому 25 лютим 1936 р., знаходимо: «Високоповажаний Пане Професоре! Ви певне вже вернули в Тржич, де словінці нарікають що їм накидають сербську і хорватську літературу. Дивуйте ся «Ділови», що вжило [термін] «скічня», «змаги» і т. д. Наших україністів треба вперід замкнути всіх […] і не випустити скорше аж самі погодяться що до мови і правопису. Тоді перестануть нас всіх щороку переучувати. Це саме «Діло» минулого року вживало на «скочня» слова «відбивня». Самі його придумали і я став його вживати. А тепер бачте з «відбивня» дійшли до «скічня». Ваші уваги я їм попередньо одним з членів редакції передав. Не псуйте собі тим душевного настрою це ще ненайбільша їхня похибка».
ист Степана Гайдучка, надісланий професору Іванові Боберському в німецький Гарміш-Партенкірхен. Львів, 12 лютого 1936 р.
ист Степана Гайдучка, надісланий професору Іванові Боберському в німецький Гарміш-Партенкірхен. Львів, 12 лютого 1936 р.
Підсумком перебування Івана Боберського на ІV зимових Олімпійських іграх в Ґарміш-Партенкірхені стали його статті, надруковані на сторінках часопису «Діло» упродовж лютого–березня 1936 р. під назвами: «Змаги в Ga-Pa», «Змаги в Ga-Pa. Перший день Ігрищ», «Змаги в Ga-Pa. (Третій лист)», «Змаги в Ga-Pa. (ІV. Олімпійські Зимові Змагання)», «Змаги в Ga-Pa. Розмова з українським совгарем Романом Турушанком». Ці репортажі-фейлетони стали першими ластівками української журналістики в площині висвітлення проблематики міжнародного олімпійського руху для українців Галичини та діаспори.
На означення Олімпійських ігор сучасності Іван Боберський у публікаціях та листах використовував свою термінологію: «Олімпійські Снігові Змагання», «Олімпійські Зимові Змагання», «Ігрища», інколи «Олімпійський Здвиг». Слово «Ігрища», яке чи не найбільше вживав тоді Іван Боберський, зустрічається у період існування Київської Русі. На початку ХХ ст. він, як голова товариства «Сокіл-Батько», дав поштовх для проведення комплексних національних спортових змагань українців, що отримали назву «Запорожські Ігрища». Перші такі змагання відбулися 15–16 жовтня 1911 р., другі – 29 червня 1914 р. у Львові. З того часу літні та зимові «Запорожські Ігрища» як прообраз Олімпійських ігор сучасносні проводилися у Галичині упродовж наступних двох десятиліть.
Своє перебування у Ґарміш-Партенкірхені, Іван Боберський зафіксував на багатьох поштівках, які розіслав різним українським громадським організаціям та окремим особам в діаспорі. Так, у часописі Союзу українського сокільства за кордоном «Український Сокіл», який виходив друком у Празі, повідомлялося: «З ІV Олімпійських Зимових Змагань в Ґарміш-Партенкірхені послав 3.ІІ.1936 Батько Боберський поздоровлення такого змісту: «Дорогі Побратими! Шлю привіт з Олімпійських Всесвітніх зимових змагань. Кожна одиниця збільшує силу цілого народу, як кождий і найменший мяз творить силу тіла. Нехай кождий українець старається стати сильнішим. ІВАН БОБЕРСЬКИЙ». А до Євгена Онацького, який проживав у Римі Іван Боберський писав: «5/ІІ.1936. Привіт з Олімпії Ga–Pa з нагоди Олімпійських Зимових Змагань. Все вперед!». З цією ж датою зберігся лист, адресований до Степана Гайдучка: «В[исоко]пов[ажаний Пане Товаришу]! Нині 2.ІІ. вислав я опис з нинїшних вступних змагань в скоцї на великій олїмпійській скочні до «Діла», поручено, повинніб зараз помістити. Прошу купити для мене три примірники і вислати зараз в Trzič. Гаразд. Дякую за труд».
Після полагодження всіх справ у Ґарміш-Партенкірхені Іван Боберський 19 лютого 1936 р. приїхав на один день до Берліну, де зустрівся з Миколою Масюкевичем. Ключовим питанням обговорення була так звана «олімпійська справа» – участь українців на XI літніх Олімпійських іграх у Берліні. 23 лютого 1936 р. Микола Масюкевич з Берліну у листі до Івана Боберського писав: «Зустріч з Тобою була для мене настільки небуденною подією, що й досі пригадую наші розмови і Твої вислови, завваги, тощо. Дякую Тобі ще раз, що Ти вможливив мені пізнати Тебе особисто».
Таким чином, завдяки публікаціям Івана Боберського на сторінках української преси «Діло», «Сокільські Вісти», та «Український Сокіл» українці в Галичині та діаспорі ознайомились через очевидця-українця з ідеями міжнародного олімпійського руху та його змаганнями – ІV зимовими Олімпійськими іграми. Ці матеріали привернули увагу до олімпійського руху та спонукали сучасників до ґрунтовнішого вивчення питань, пов’язаних з олімпійською тематикою. Поїздка Івана Боберського у Ґарміш-Партенкірхен, його репортажі, листування та організаційна діяльність у комплексі сприяли тому, що на ХІ літні Олімпійські ігри, які відбулися у серпні 1936 р. в Берліні, окрім Івана Боберського поїхав ще один фаховий український журналіст Микола Масюкевич, а олімпійська тематика стала невід’ємною на шпальтах провідних українських газет та часописів Галичини таких як «Сокільські Вісти», «Діло», «Новий час», «Життя і знання» та ін. Завдяки зусиллям Івана Боберського олімпійська перспектива надалі стала окремою складовою в боротьбі за національне самовизначення та державність українців.
Андрій СОВА історик
Джерела та література:
Сова А. Олімпійська тематика в творчій спадщині Івана Боберського (на прикладі ІV зимових Олімпійських ігор у Ґарміш-Партенкірхені 1936 року) // Дрогобицький краєзнавчий збірник. – Дрогобич: Посвіт, 2017. – Спецвипуск ІІІ. – С. 203–214.
Сова А. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / Андрій Сова, Ярослав Тимчак; за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512 с.
Депутати Львівської міської ради звернулись до Президента України Володимира Зеленського з проханням надати звання Героя України видатному борцю за незалежність нашої держави Євгенові Коновальцю.
«Постать Євгена Коновальця стала символом боротьби за створення суверенної та незалежної української держави у XX столітті. Уся його багатогранна діяльність була керована лише інтересами українського народу. Євген Коновалець випередив час, обравши європейський вектор розвитку України. Він став символом єдності проукраїнських сил. Лише після його смерті відбувся розкол у національно-визвольному русі, який завдав чимало прикрощів усім його учасникам. Сьогодні постать Євгена Коновальця зможе нагадати кожному патріотові важливість єдності та порозуміння в тих непростих обставинах, які переживає наша країна. Відтак ця людина як ніхто інший заслуговує на найвище визнання держави в боротьбі за яку він віддав усе своє життя», – йдеться у зверненні.
Нагадаємо, 14 червня 2021 року виповниться 130 років від дня народження Євгена Коновальця в селі Зашків, яке відтепер є частиною Львівської територіальної громади.
8 березня о 17:00 та о 19:00 на сцені театру ім. М. Заньковецької Paul Komolafe (Нігерія), Юлія Швед та гурт Shockolad виступатимуть із весняними концертами “Jazz in love”.
Артисти творитимуть музику, яка зароджена з любові до імпровізації – найкращі джазові мелодії.
В концерті будуть об’єднані як світові сучасні джазові хіти у власних аранжуваннях Shockolad, так і українські ретро пісні в оригінальних джазових інтерпретаціях.
Музика, яка лунатиме, буде пронизана відчуттями весни та одного з найцінніших почуттів людства, почуття, завдяки якому людина є людиною у всіх значеннях цього слова, – любові.
Як відомо, лідерами Shockolad є одні з найяскравіших джазових музикантів України та східної Європи Ігор Гнидин та Анастасія Літвінюк. До них доєднаються басист Андрій Кохан, яскрава вокалістка Юлія Швед та оригінальний голос від Пола Комолафе з Нігерії.
Концерти відбуватимуться із дотриманням карантинних вимог.
Кількість місць обмежена.
Львівський етно-гурт “Ойкумена” до 150-річчя від дня народження Лесі Українки випустив музичний кліп (музика Олени Коссак) на її поезію “Вечірня година”. Кліп знімали у Ботанічному саду Національного лісотехнічного університету.
“Ми хотіли відобразити місце спокою і сили, своєрідний Рівенделл, який віднайшла для себе Леся на Волині у важкі часи національно-визвольної боротьби. Так як ця боротьба триває і понині, мальовничі куточки нашої неймовірної Батьківщини мають стати цим місцем сили і натхнення для нас, українців, нащадків Лесі Українки та інших видатних постатей нашого народу. Ми переконані, що Україна – найкрасивіша земля на світі, ми маємо її плекати, берегти, пам’ятати про внесок тих, хто тут був до нас, і залишити також по собі гідний слід” – сказала Олена Коссак.
“Дякуємо усім причетним до зйомок, нам вдалось об’єднати довкола себе багато талановитих та цікавих особистостей, і відчути у цій роботі єдність українців” – подякували музиканти гурту.
Сьогодні хочемо познайомити читачів Фотографій Старого Львова з 13 цікавими фактами про вулицю Драгоманова, що тягнеться вгору від пам’ятника Михайлу Грушевському паралельно до вул. Кирила і Мефодія.
На сучасній вул. Драгоманова у ХVІІ-ХVІІІ ст. була дорога, що тягнулася вгору від місця, де при злитті потоків Пасіки та Сороки утворювалася річка Полтва. Вздовж дороги селилися гончарі, що брали глину зі схилів Калічої гори для своїх виробів.
Фрагмент мапи Львова 1922 року із зазначенням вул. Мохнацького (сучасна Драгоманова)
У 1871 р., під час упорядкування магістратом нумерації львівських будівель та парцель, за цією вулицею збереглась давня назва – Гончарська (Ґарнцярська). У 1895 р. вулиця стала називатися на честь Мавриція Мохнацького, польського літератора доби роматизму. За часів німецької окупації вулиця короткий час мала назву Квіткової (Blumenstrasse), а з 1945 р. називається на честь Михайла Драгоманова, видатного громадського діяча, вченого та публіциста, який мав великий вплив на розвиток галицького українства.
Узгір’я Цитаделі на плані міста 1844 р. Фоном виділено “Турецькі шанці”, цифрами позначено: 1 – гора Вроновських, 2 – Каліча гора, 3 – Познанська гора. (джерело фото https://we.org.ua/)
Коли підніматися вулицею Драгоманова догори, то праворуч над нею височіє Каліча гора. Колись її називали Теплою чи Галич-горою. Каліча гора, від сторони теперішньої Калічої вулиці, вже приблизно 1450 р. була місцем, де жили каліки й старці, які мали навіть свого «старосту калік». Пізніше постав тут шпиталь св. Лазаря, званий «лазаретом», а в 1619 р. його перенесено на вулицю Коперника. На Калічій горі 1656 р. побудував свій двір Бартоломей Зиморович, львівський історик і поет.
Після того як у 1852-54 рр. австрійська влада збудувала на вершині гори Східну вежу цитадельного комплексу, кілька десятиріч схили Цитаделі не можна було забудовувати. Лише наприкінці 1880-х тут розпочався будівельних рух. Спорудили переважно вілли та чиншові кам’яниці.
Наукова бібліотека Львівського національного університету імені Івана Франка, фасад головного корпусу, фото початку ХХ століття
У 1904-1905 рр. на Мохнацького, 5 за проектом Григорія Пежанського було збудовано будівлю Наукової бібліотеки Львівського університету у стилі еклектики, на зразок університетської бібліотеки у Ґраці. Щоб збудувати бібліотеку, розібрали кілька старих будинків. Велика читацька зала бібліотеки оздоблена сецесійним розписами Юліана Макаровича. Атланти і каріатиди на фасаді створив Антоній Попель. У 1990 р. на стіні бібліотеки встановили художньо-меморіальну таблицю Іванові Франку, який тут працював у 1911-1912 рр. Скульптуру в бронзі виконав Л. Яремчук.
Інтер’єр університетської бібліотеки на вул. Драгоманова 5. Фото 1905 року
Навпроти бібліотеки, на Драгоманова, 12, була школа ім. Шевченка та бурса Руського педагогічного товариства. Управителькою школи була Константина Малицька. У 1909 р. архітектурно-будівельна фірма Івана Левинського перебудувала кам’яницю для потреб українського шкільництва. У 2009 р. на стіні будинку відкрили пам’ятну таблицю Константині Малицькій, а у 2011 р. було встановлено ще одну дошку, присвячену Українській бойовій управі Легіону Українських Січових Стрільців, що розташовувалася у цьому будинку в серпні 1914 року.
Вулиця Мохнацького (тепер Драгоманова), 12
Однією з найстаріших будівель на вулиці Драгоманова є будинок з вежею, споруджений в 1848-1849 рр. за проектом архітектора Карла Гунглінґера. Розташований будинок під номером 19. За переказами, у вежі була астрономічна обсерваторія університету. На початку ХХ ст. в будинку містилося консульство Німеччини. За радянських часів будинок займали: народний суд Червоноармійського району, технічне училище № 6, кафедра теоретичної фізики університету. У 2007-2012 рр. віллу перебудовують, додаючи їй третій поверх.
Перебудова будинку на вул. Драгоманова, 19
За адресою Драгоманова, 17 знаходилася Вілла В’єчинських. До наших часів вона не збереглася. У 1990—х рр. тут збудовано новий корпус наукової бібліотеки.
Не збережена вілла на вул. Мохнацького (Драгоманова), 17. 1920- ті рр.
На Драгоманова, 48 розташована вілла , збудована у 1901 р. за проектом Яна Шульца. Це один з перших зразків львівської архітектурної сецесії. У 1931 р. віллу було реконструйовано архітектором Вавжинцем (Лаврентієм) Дайчаком. Перед Другою світовою війною на прилеглій ділянці планували спорудити будинок «Польського радіо Львів». У 1950-х тут була станція швидкої медичної допомоги.
Вілла професора Дуніковського, фото поч. XX ст.
Найпомітнішою будівлею на вулиці є палацик під № 42. Ця пишно декорована під бароко та класицизм еклектична споруда була збудована у 1897-1898 рр. за проектом архітектора Владислава Рауша. На фасаді привертає увагу горельєфна композиція «Орфей» у тимпані фронтону, авторства краківського митця Адольфа Пуца. Замовником і першим власником будинком був професор Львівського університету Еміль Дуніковський, геолог та географ, що подорожував країнами Північної Африки, Східної Азії, Скелястими горами Америки. Митрополит Андрей Шептицький придбав віллу Дуніковського для створення церковного музею. З часом музей переріс суто церковні рамки і став збіркою витворів українського мистецтва не лише Галичини, а й усієї України. У 1913 р. музей став називатися Національним.
У 1930-х рр. біля колишньої вілли Дуніковського за проектом архітектора Олександра Пежанського (сина будівничого університетської бібліотеки) було збудовано новий корпус Національного музею.
Пам’ятник Андрею Шептицькому біля Національного музею. Фото 1930-х рр.
У 1935 р. перед будинком музею було встановлено пам’ятник Андрею Шептицькому роботи скульптора Сергія Литвиненка. За радянських часів інституцію перейменували на Музей українського мистецтва, вилучивши зі збірок «ідеологічно шкідливі» твори мистецтва. Частину з них знищили, зокрема й пам’ятник митрополиту Андрею Шептицькому (вночі з 9 на 10 серпня 1947 р.)
Пам’ятник П. Прокоповичу біля Національного музею (вул. Драгоманова, 42)
Також на території музею знаходиться найперший та дуже оригінальний пам’ятник Петрові Прокоповичу— українському бджоляреві, основоположникові раціонального рамкового бджільництва, встановлений у 1935 році та є точною копією Прокоповичевого рамкового вулика, прикрашений бронзовим медальйоном з профілем Прокоповича.
Софія ЛЕГІН
Джерела:
Крип’якевич Іван. Історичні проходи по Львові. – Львів, Видання товариства “Просвіта”, 1932.
Мельник Ігор. Галицьке передмістя та південно-східні околиці Королівського столичного міста Львова. – Львів: Апріорі, 2012
Музиканти з колоритного закарпатського гурту «Рокаш»згадалипісню, яка 50 роківтомубулашлягером, відомимдалекозамежамиУкраїни, аїїавторМихайлоМашкін – суперзіркоюсвогочасу. Пісня «Верховино, матимоя» сталавізитівкоюкраю. Їїмотивбагатодесятилітьбувпозивнимизакарпатськогорадіо.
У новому музичному прочитанні і у супроводі проникливого відео життєствердний радянський текст пісні набув філософського забарвлення, адже «щасливе майбуття», про яке писав Михайло Машкін, – це наше сьогодення. І воно не таке вже й «щасливе», особливо з огляду на екстенсивне незаконне природокористування.
Кадр з кліпу «Верховино, мати моя» гурту «Рокаш»
«Лісозаготівлі часто є єдиним шансом вижити для місцевих жителів. З іншого боку, потім самі ж вони і потерпають від повеней, – коментуєлідергурту «Рокаш» ВікторЯнцо. – Цю дилему ми й показали у кліпі – в момент зустрічі лісоруба та алегоричної постаті природи Карпат. Залежно від того, який вибір зробить людина при зустрічі з природою, природа її нагородить або покарає. Нам потрібно про це пам’ятати, щоб цей скарб – красу карпатських гір – побачили наші нащадки».
За знімальний майданчик для музикантів обрали унікальну кузню «Гамора» – єдину у Європі діючу водяну кузню. Самі ж учасники гурту тимчасово перетворилися на ковалів і перейняли від майстрів кузні ази ковальского ремесла.
Кадр з кліпу «Верховино, мати моя» гурту «Рокаш»
Мальовничі карпатські краєвиди зняли у Міжгірському районі – місці паломництва закарпатських художників. АвторкаідеїпроектуІринаЯнцо каже, що навіть у такому соціальному ролику замість понівечених лісів та драматичних повеней хотілося показати людям максимум краси, якої в Карпатах дуже багато! ВідеографуАндріюОлагу і операторуаерозйомкиЮріюРєзвому це вдалося. Дивимось – прем’єра від гурту «Рокаш» «Верховино, мати моя»:
Уже в цю п’ятницю, 26 лютого, о 18:00 в галереї “ХотАртХол” відбудеться відкриття першої виставки “Хоткевич. Натхнення”. В ході виставки будуть представлені оцифровані і досі небачені твори Гната Хоткевича, а також роботи молодого покоління художників, виконані в різноманітних техніках та матеріалах, натхненні карпатською природою та барвистими етюдами Хоткевича.
Виставка “Хоткевич. Натхнення” – це данина творчості Гнату Хоткевичу, чиє ім’я вже багато років носить установа, в якій знаходиться галерейний простір.
Більшості з нас Гнат Хоткевич відомий, перш за все, як талановитий письменник, проте на цьому його таланти не закінчуються. Йому була притаманна багатогранна обдарованість. За своє цікаве, але трагічне життя, він встиг перепробувати безліч іпостасей.
Гнат Хоткевич
Так склалося, що саме поспішна еміграція в Галичину з Харкова в період революції 1905 року стала каталізатором його художньої діяльності. Тікаючи від переслідувань, навесні 1906 року Гнат Хоткевич виїхав зі Львова на літо в гуцульське село Криворівня, у Карпати, де дивовижна природа, а її мешканці, гуцули, справили на нього надзвичайне враження. Саме Гуцульщина дала поштовх до одного із багатьох, проте відносно маловідомого захоплення Гната Хоткевича – образотворчого мистецтва. Сам митець не вважав себе професійним художником. Його картини переважно були замальовками для майбутніх детальних описів природи в літературних творах. Проте він тонко відчував красу природи, змальовував її в свого роду імпресіоністичній манері, з глибоким захопленням.
Збірка малярських творів Хоткевича нині зберігається у фондах Національного музею у Львові. Це переважно етюди невеликих розмірів, виконані олійними фарбами на полотні та картоні. Більшість із них – краєвиди гуцульського села Криворівня та його околиць. Художник створив їх у 1906-1910 роках. На виставці «Хоткевич. Натхнення» представлено 21 роботу з малярського доробку митця, проте, через відносно крихкий стан оригінальних творів Національний Музей люб`язно погодився надати нам дозвіл використовувати оцифровані копії робіт, адже ці твори варті того щоби бути представленими широкій публіці.
Головна ідея збірної виставки полягає в тому, що сама тематика Гуцульщини і конкретно твори Гната Хоткевича, незважаючи на те, що були створені більше ніж сто років тому, все ще можуть захоплювати та надихати. В виставці на противагу вищезгаданим творам, представлені також роботи молодого покоління художників. Наприклад, дві роботи студентки Львівського державного коледжу декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша, Соломії Марчак – “Гуцул” і “Гуцулка”, які виконані у вигляді цифрового живопису, але чудово передають гуцульський колорит та атмосферу.
Також на виставці презентована низка робіт, виконаних учнями зразкової студії образотворчого мистецтва, що базується в палаці культури, патроном якого є Гнат Хоткевич. Це твори, виконані в різноманітних техніках та матеріалах, натхненні Карпатською природою та барвистими етюдами Хоткевича.
Віденський кат Йозеф Ланг та два його помічники, Nowości Illustrowane, 1909 рік
Смертні вироки кримінальним злочинцям львівські суди виносили упродовж багатьох останніх десятиліть. Лише у 2000 році Верховна Рада України виключила кару на смерть із переліку покарань і найвищою мірою відтоді стало довічне ув’язнення. Раніше ж засуджених до смерті розстрілювали та страчували на шибеницях. Присуд найчастіше виконувався у тій же в’язниці, в якій “смертник” перебував під час судового процесу.
За часів Австро-Угорщини (відповідно до КПК 1873 року) таке покарання виконували одразу наступного ранку після ознайомлення засудженого з відмовою у помилуванні, з яким той мав право звернутися до цісаря у Відень. Суд гарантував приреченому на смерть священика для сповіді та відпущення гріхів, дозволялося також прощання з близькими родичами.
Виконання смертної кари найчастіше відбувалося через повішання, за винятком деяких військових злочинів, за які передбачався розстріл. На страті, яка відбувалася у дворі в’язниці, могли бути присутні захисник засудженого, лікар, священик, урядовці суду, працівники прокуратури та поліції.
Навесні 1909 року краківська газета Nowości Illustrowanі описала страту одного з найвідоміших у той час галицьких бандитів Петра Чабака, який зі своїми родичами (серед них була навіть його 53-річна мати) ночами нападав на придорожні корчми між Львовом та Перемишлем. Від рук “банди шакалів”, як називала цих розбійників преса, загинули два корчмарі, ще троє людей було поранено.
Петро Чабак — верховода “банди шакалів”
Родина Чабака походила з околиць Городка, але бандити переважно мешкали у Львові. Петро Чабак пройшов військову службу в столичному Відні, був різником і тримав м’ясну крамницю у Брюховичах. Під час розбійницьких нападів він був озброєний револьвером “Ланкастер” калібру 7 міліметрів і саме з цієї зброї були вбиті та поранені всі жертви.
Напади “шакали” здійснювали за одним сценарієм: уночі розбивали молотком шибку вікна в корчмі, вимагали горілку, а тоді стріляли у господаря та вдиралися всередину. Як писали газети, з диявольською спритністю Чабак умів знаходити сховки з грішми.
Поліція затримала Петра Чабака у Львові, де він протринькував свою здобич у ресторані. Під час судового процесу він прикидався божевільним, називаючи себе “сином найяснішого цісаря” та вдавано не впізнаючи своїх родичів, що перебували разом з ним на лаві підсудних. На запитання судді він реагував невиразними вигуками та звірячим гарчанням, іноді бурмотів щось про цісаря та Бога. Із блукаючим то по стелі, то по долівці поглядом він байдуже вислухав вирок, вдаючи, що не розуміє того, що відбувається.
Проте, психіатрична експертиза не виявила у Петра Чабака жодних відхилень, а імператор у Відні відмовив йому у помилуванні. Страту призначили на суботу в дворі кримінального суду у Львові (тепер – одне з приміщень Львівської політехніки на вулиці князя Романа).
“Останні хвилини затятого злочинця були страшні – страшніші, ніж сама екзекуція. Звістка про затвердження вироку була для нього повною несподіванкою. Чабак сподівався на помилування. Довідавшись про близький час страти, убивця занепав духом. Відпустила його охота симулювати божевільного, а прийшло страшне, гнітюче усвідомлення близького кінця”, – писала газета Nowości Illustrowanі.
Але час очікування страти був недовгим, менше доби. Приреченого відвели в окрему камеру, де дали можливість зустрітися з рідними – зокрема, з його молодою дружиною, яка не знала про його злочинні вчинки, братом, який вів цілком добропорядне життя господаря, і навіть матір’ю, яка була засуджена за участь в банді до позбавленні волі. Багато часу зі смертником провів тюремний капелан, готуючи його до страти, і, як відзначали газетярі, після розмови зі священником Чабак став значно спокійнішим і вже не так нервово очікував смерті.
“Рано в суботу, близько сьомої години ранку, після останніх прощань із родичами, відвели Чабака зі зв’язаними руками на місце страти. Там стояв голий стовп, біля якого зібралися члени судового трибуналу на чолі з радником Йонашем, який проводив судовий розгляд справи, прокурор, адвокат, трохи далі – група судових службовців та журналістів. Екзекуція, виконувати яку прибув з Відня кат Йозеф Ланг із двома помічниками, тривала недовго. На шибениці повис холодний, посинілий труп. Справедливості стало більше”, – описувала страту тогочасна газета.
Петро Чабак у супроводі капелана йде на страту, Nowości Illustrowane, 1909 рік
У часи Першої світової війни у Львові було винесено чимало смертних вироків військовим судом, який розглядав справи про державну зраду. Нерідко у таких злочинах проти держави звинувачували галицьких москвофілів, які відкрито підтримували Росію та співпрацювали з окупантами. Страту виконували через повішання, але у дворі іншої в’язниці — в “Бригідках” на вулиці Казимірівській (тепер — вулиця Городоцька, згодом тут розмістили слідчий ізолятор).
“Сьогодні об 11 годині до обіду у невеликому дворі в’язниці на вулиці Казимирівській трьох селян військовим судом було засуджено за державну зраду до смертної кари. Перший з них, якому було років двадцять, ревно молився до останньої миті, другий промовив якесь незрозуміле слово перед смертю, а третього селянина привели до шибениці майже у безпам’ятстві. Страту здійснив один із солдатів, крім представників військового суду, були присутні священики, які готували злочинців до смерті. Натовпи людей зібралися перед будівлею в’язниці”, – повідомляла тогочасна газета Kuryer Lwowski.
Коли після закінчення Першої світової та поразки українських визвольних змагань владу над Галичиною перейняла нова польська держава, страти злочинців також відбувалися у в’язничному дворі у “Бригідках”. Для протидії бандитизму та мародерству тоді були створені спеціальніпольові суди, які виносили присуди смерті. У той час поляки практикували розстріл.
Як повідомляла у 1922 році газета “Chwila”, такий польовий суд розглянув справу трьох селян з українськими прізвищами — Ярини, Підгайного і Ширія. Одному з них одразу було винесено смертний вирок, а справи його поплічників передали на розгляд до звичайного кримінального суду.
“Оголошення короткого рішення суду зібрало в тісній залі судових засідань велику аудиторію, яка прагнула сенсації. Через двадцять хвилин після оголошення вироку з кабінету глави держави надійшла негативна відповідь – у проханні про помилування було відмовлено. Тому була проведена вся підготовка до страти.
На місці страти зібралося багато глядачів, які хотіли задовольнити свої низькі інстинкти, слід зазначити, що серед цікавих було багато жінок. О 1.10 дня страту було виконано. До останнього моменту приречений був спокійний і йшов на смерть з повною байдужістю”, – описувала екзекуцію тогочасна газета.
До 150-річчя від дня народження Лесі Українки “Форум видавців” запросив письменників – лауреатів Премії імені Лесі Українки почитати свої твори дітям.
Спецвипуск “Літкур’єру” передусім буде цікавим учням середнього та старшого шкільного віку. Хоча, переконані, наші гості зможуть зацікавити також молодших дітлахів та їхніх батьків!
Дара Корній — письменниця, лауреатка Премії імені Лесі Українки 2020 року за книги «Чарівні істоти українського міфу. Духи природи», «Чарівні істоти українського міфу Домашні духи» та «Чарівні істоти українського міфу Духи-шкідники» (видавництво «Віват»);
Іван Андрусяк — дитячий письменник, поет, перекладач та літературний критик, лауреат Премії імені Лесі Українки 2018 року за книжки «Зайчикова книжечка» і «Третій сніг» (видавництво «Фонтан казок»);
Галина Малик — письменниця, перекладачка, редакторка, лауреатка Премії імені Лесі Українки 2003 року за повість «Злочинці з паралельного світу» (видавництво «Світ»).
Кожен може долучитися до бесіди та поставити запитання письменникам під фейсбук-трансляцією або у Zoom-конференції. Зареєструватися на Zoom-зустріч можна за посиланням: https://forms.gle/Lcpz2XVdJawiUUVQ9
Премія імені Лесі Українки за найкращі літературно-мистецькі твори для дітей та юнацтва присуджується Кабінетом Міністрів України щорічно до дня народження письменниці за твори, які сприяють вихованню підростаючого покоління у дусі національної гідності, духовної єдності українського суспільства та здобули широке громадське визнання.
У 2021 році виповнюється 230 років із дня народження «львівського Моцарта» – Франца Ксавера! Львівська національна філармонія імені Мирослава Скорика символічно розпочинає святкування цієї визначної дати у перший день весни – 1 березня. Саме таку назву має кантата композитора, яка звучатиме у програмі концерту!
Подією 1 березня Львівська національна філармонія імені Мирослава Скорика розпочинає відзначення 230-річчя від дня народження Франца Ксавера Моцарта. Розпочнеться концерт о 19:00.
Більша частина його життя пов’язана із Галичиною та Львовом, де він зумів пройти шлях від приватного вчителя музики до найбільш помітної постаті у культурному житті краю!
Академічний камерний оркестр «Віртуози Львова»
Франц Ксавер прожив на українських теренах близько тридцяти років. Він був прекрасним концертуючим піаністом, талановитим педагогом і композитором. Його творчому перу належить понад 30 опусів: низка фортепіанних, вокальних, ансамблевих та симфонічних композицій.
У програмі концерту 1 березня прозвучить кантата «Перший весняний день» для солістів, хору та оркестру, написана у 1829 році та присвячена дружині імператора Франца ІІ – Кароліні Августі Баварській.
Також у події – Перший фортепіанний концерт Франца Ксавера, написаний композитором у 17-річному віці, та урочиста Увертюра Ре мажор.
Академічний камерний оркестр «Віртуози Львова»
Твори Моцарта-молодшого прозвучать у виконанні відомих львівських музикантів: Оксана Рапіти (фортепіано), Академічного камерного оркестру «Віртуози Львова», солістів – Галини Юхимець (сопрано) та Петра Швайковського (тенор), Камерного хору «Gloria», які виступлять під батутою Сергія Бурка та Володимира Сивохіпа.
Зустрічаємо весну із «львівським Моцартом»! Партнер проєкту – Львівська Міська Громадська Організація Моцартівське Товариство у Львові
Сумна звістка надійшла зі Сполучених Штатів Америки: у понеділок, 22 лютого 2021 року, на 97-му році життя відійшов у засвіти видатний український суспільно-культурний та політичний діяч, меценат Богдан Качор.
Богдан Качор народився 14 листопада 1924 року в селі Лешнів Бродівського повіту на Львівщині у сім’ї Степана Качора та Павліни Клепарчук. Після закінчення народної школи в рідному селі навчався у Бродах, де здобув середню освіту. В роки німецької окупації – учень Бродівської торговельної школи. З часу першої більшовицької окупації краю належав до Юнацтва Організації українських націоналістів та виконував функції зв’язкового. Влітку 1943 року за підпільну націоналістичну діяльність заарештований гестапо. Сидів у тюрмах Бродів, Золочева, Львова (на Лонцького). В’язень німецьких концентраційних таборів Аушвіц (Освенцім) (початок жовтня 1943 р. – 19 січня 1945 р.), Маутхаузен (січень – квітень 1945 р.) та Ебензе (квітень – 6 травня 1945 р.). На час звільнення з концтабору американською армією (6 травня 1945 р.) важив 39 кг.
В 1945–1948 роках перебував у Західній Німеччині. Здавши матуру в українській середній торговельній школі в Аугсбурзі, поступив на навчання у Українську Високу Економічну Школу, після закінчення якої отримав звання інженера-економіста.
У 1948 році переїхав в Аргентину, де мешкали його батько, брат і сестра. Там продовжив студії на економічному факультеті університету в Буенос-Айресі, який закінчив у 1960 році зі званням магістра економіки. В Аргентині активно працював в громадському секторі. Співзасновник Спілки Української Молоді в Аргентині, голова Центрального товариства «Просвіта» в Буенос-Айресі, співзасновник і скарбник Українського інформативно-видавничого інституту, який видавав журнал «Вільна Україна» та книжки іспанською мовою про визвольну боротьбу в Україні, організатор кооперативи «Фортуна», а відтак її директор.
У 1975 році через родинні обставини переїхав до США, ле відразу включився у громадсько-політичне життя української діаспори. очолював відділ Організації Оборони Чотирьох Свобід України в Нью-Йорку, деякий час був секретарем її Головної Управи. Довгі роки був секретарем Союзу Українських Політичних В’язнів у США, членом Управи Світової Ліги Українських Політв’язнів, а від 1998 року – її Головою. Був членом Управи (фінансовим секретарем) Фундації Українського Вільного Університету в Нью-Йорку.
З дружиною Іванкою (з Вітошинських) виховав двох дітей, Софію та Івана, обом дали вищу освіту.
Богдан Качор був відомий своєю добродійною та меценатською діяльністю. Зокрема брав дієву участь у побудові пам’ятників Тарасу Шевченкові в Буенос-Айресі та в Енкарнасіоні (Парагвай), воїнам ОУН-УПА на цвинтарі Святого Духа в Гемтонбурзі (США), Петру Федуну – «Полтаві» у Бродах Львівської області, Степану Бандері у Бучачі Тернопільської області, виданні книжок («Федун Петро – «Полтава». Концепція Самостійної України» у двох томах (Львів, 2008 р., 2013 р.), «Золочівська округа ОУН у національно-визвольному русі (1937–1953)», «Слово політв’язня: періодичні видання Ліги українських політичних в’язнів 1946–1947 рр.» (Львів, 2019 р.), «Українські націоналісти в боротьбі проти нацизму: збройне протистояння, спротив у німецьких тюрмах і концтаборах, діяльність на еміграції. Документи та матеріали» (Львів, 2020 р.) та ін.) та багатьох інших проектів зі збереження національної пам’яті та висвітленні невідомих і заборонених в радянські часи сторінок української історії.
Наукові співробітники Центру незалежних історичних студій висловлюють щирі співчуття рідним та близьким покійного.
Сьогодні часто можна почути порівняння університетів із інкубаторами – у яких молодь виховують, плекають та захищають від небезпек та викликів суворого життя. Однак університети, як і раніше, перш за все сприймаються як простір, де можна здобути певні знання, опанувати фах і відточити конкретні навики. Відтак від людини, яка отримала диплом про вищу освіту, сьогодні, як і в давнішіепохи, очікують відповідної поведінки, дивляться на неї як на певний еталон. Очевидно, що в дійсності такі сподівання підтверджуються не завжди. До прикладу, волинський князь Самійло Корецький, випускник Лейденського університету (Нідерланди), повоювавши у Московії, пізніше був втягнутий у владну боротьбу в Молдавії, також воював з піратами, зустрічався з папою і декілька разів потрапляв до турецького полону, де й загинув. Зразкового небагато! Більше авантюрного. Щось подібне і у Єжи Мнішка, який закінчив університети Кеніґзберга й Ляйпціґа, а до історії потрапив як творець і натхненник великої авантюри. Хоч і асоціюють останню не з ним.
Єжи Мнішек. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Борг
Єжи Мнішек (1548 – 1613) був державним діячем Речі Посполитої, посідав важливі посади: був воєводою сандомирським, старостою львівським, каштеляном радомським, крайчим коронним тощо. Традиційно, посади – це ж не лише про обов’язки, але й про можливості. З цим у Єжи Мнішка й виникли неприємності: його запідозрили у перевищенні повноважень й розтраті королівського майна. При цьому, йшлося про значну суму боргу, яку елітарій мав повернути. Звичайно, що Єжи Мнішек стверджував, що не винен, говорив про витрати на постійні війни, регулярну загрозу татарських набігів й потребу вкладати у зміцнення фортифікаційних споруд. Однак, вірили йому не надто.
Дмитро Самозванець. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Десь тоді Мнішка провідав у Самборі його зять, Костянтин Вишневецький. Той саме віз до Варшави Дмитра Самозванця, який видавав себе за сина московського царя Івана IV. Лжедмитрія представили і Єжи Мнішку, який став його новим протектором. Надалі події розвивалися з блискавичною швидкістю. Між сторонами було укладено контракт. За умови сходження на московський трон, Дмитро Самозванець зобов’язувався одружитися із Мариною Мнішек, донькою Єжи. Також він мав надати Мнішкам територіальні володіння й сприяти покращенню фінансового становища Єжи Мнішка. На авантюру із Лжедмитрієм досить холодно реагував король Речі Посполитої Зигмунд ІІІ Ваза, але його схвалення отримали. Відтак розпочали вербувати військо. Основні приготування відбувалися у Глинянах, де збирали військо, Самборі і Львові, де Єжи Мнішек мав вплив. Зокрема, у костелі бернардинів (храм св. Андрія, Єжи Мнішек входив до колегії, яка опікувалась побудовою даної святині), тоді гарнізонному храмі, нібито освячували зброю перед походом.
Бунт
Важко стверджувати, що похід Є. Мнішка та Дмитра Самозванця, підтриманий шляхтичами й козаками, був особливо вдалим. Локальні перемоги чергувалися із поразками, епізодично спалахували персональні непорозуміння. Однак там, де бракувало військового таланту чи дипломатичного хисту, на допомогу прийшла фортуна. У квітні 1605 року помер цар Борис Годунов. Відсутність монарха у Московії – це, традиційно, бунт, хаос. Цим і скористалися авантюристи.
Коронування авантюристів. Фото з https://uk.wikipedia.org
Сили Єжи Мнішка та Дмитра Самозванця увійшли до Москви. На початку травня 1606 року до них приєдналась і Марина Мнішек. Останнє виглядало по-особливому, адже через кордон між Річчю Посполитою та Московський царством тоді перемістився величезний кортеж із карет та возів, що неабияк вражало простих смертних, які могли спостерігати це дійство. Ще раніше Є. Мнішек отримав перший транш фінансової “допомоги”. Врешті-решт, вдова Івана Грозного, Марія, детальніше роздивилась Лжедмитрія і “упізнала” в його персоні свого сина.
Бенкет
Згодом пару було помазано на царство в Успенському соборі у Кремлі. Цю подію, а з нею і весілля, святкували з особливим розмахом. Усе супроводжувалося приготуванням чужоземних, для місцевого населення, страв. По-західному виглядав і одяг, і поведінка, і етикет головних дійових осіб урочистостей. До прикладу, кожному з гостей під час застілля було роздано індивідуальні тарілки та виделки. Впродовж урочистого дійства грала музика. Усе перераховане жителям Московського царства довелося побачити вперше. Очікувано, що нової моди не зрозуміли.
Родина Мнішків у Ярославлі. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Планували провести ще й бал-маскарад. Однак, цей виклик став справжнім “землетрусом” для адептів місцевих традицій та звичаїв. Чашу терпіння було переповнено, а населення Московії, далеке від подібних практик, сприймало Лжедмитрія І та Марину Мнішек ледь не як посланців рогатого. Очевидно, придворний люд не встиг помітити, що Марина Мнішек, жінка, окрім танців та співів, уміла ще й читати та писати. Інакше обурення було б значно більшим. Отож, знову бунт. Бурхливі хвилі останнього винесли на поверхню фігуру князя Василя Шуйського, який і став наступним царем Московії. Дмитра Самозванця було вбито, а Єжи та Марину Мнішків відправили “милуватися” краєвидами Ярославля через заґратоване вікно.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Герасимчук М. Ранньомодерний Львів і навколишній простір. Як львівський староста Єжи Мнішек урядував у Самбірській економії на зламі XVI і XVII століть (на матеріалах актових книг Самбірської економії) // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 2017. Спецвипуск. – С. 255 – 265.
Степан Гайдучок біля Церкви Богоявлення Господнього у с. Кугаєві (тепер Пустомитівського р-ну Львівської обл.). Червень 1964 р. Підпис Степана Гайдучка під світлиною: “Кугаїв біля Львова знимка з 1964 - червень. Церква з року 1692 під охороною як памятник культури”.
Кугаївську дерев’яну церкву Богоявлення Господнього, яка є пам’яткою архітектури національного значення і збудована у 17 столітті, цьогоріч планують почати реставрувати за бюджетні гроші. Наразі для початку робіт і виготовлення проектно-кошторисної документації у проєкті переліку заходів програми “Охорона, збереження і популяризація історико-культурної спадщини у Львівській області на 2021-2025 роки” Департамент архітектури та розвитку містобудування Львівської ОДА планує передбачити один мільйон гривень.
Довкола церкви в Кугаєві (охоронний № 475/1.2), що неподалік Львова, у Солонківській ТГ, 2012 року створили громадську ініціативу «Врятувати церкву в Кугаєві». Довкола старовинного храму, який місцева греко-католицька громада вже не використовує, зібралися громадські активісти та пам’яткоохоронці зі Львова та околиць.
У серпні 2013 року встановили у храмі охоронну та протипожежну сигналізацію. Волонтери ініціативи купили за власні та пожертвувані гроші новий дерев’яний ґонт на перекриття храму і дзвіниці. Вже готові й пиломатеріали для реставрації.
Село Кугаїв на річці Зубра
“Ми, учасники ініціативи, дуже вболіваємо за цей храм і будемо дуже раді, якщо він потрапить у список на фінансування. Для нас особливо знаково, що ми звернули на Кугаївську церкву увагу суспільства та влади не просто балаканням, ми діяли. Зрозуміло, що волонтерськи залучені гроші – десь тисяча, десь більше – це замало і заповільно для реставрації. Реставрація такої пам’ятки потребує комплексного підходу. Надзвичайно важливо, розпочати і завершити всі роботи, бо незавершена реставрація, з перервами у роботах, дуже швидко погіршує стан храму”, – каже голова обласного Товариства охорони пам’яток Андрій Салюк, який став співтворцем ініціативи “Врятувати церкву в Кугаєві”.
На жаль, не дожив до моменту, коли храм таки відреставрують, знаний український графік Богдан Сорока, який теж вболівав за долю церкви. Його альбом ліногравюр “Дерев’яні церкви Галичини” можна було отримати за пожертви на відновлення церкви до 2018 року.
Храм у Кугаєві – характерний зразок бойківського типу церков. Згідно з датою, зазначеною на одвірку, його збудували 1693 року. Реставрований коштом громади у 1874 році за отця Олександра Гориновича і провізорів Михайла та Василя Батогів (свідчить напис в інтер’єрі). Ремонт проводили тут також 1985 року. Тоді, зокрема, замінили ґонт. 1989 року наново помалювали. Церква тризрубна. Центральний об’єм увінчаний тризаломним, а два бічні — двозаломним наметовим гонтовим дахом. До вівтарної частини з півночі прибудовано ризницю. Зберігся іконостас 1702-1806 рр. роботи народних майстрів. Дзвіниця дерев’яна, каркасної конструкції, триярусна, з частково відкритим першим ярусом, датується XVIII ст.
Після будівництва у 1990-х роках нової мурованої церкви, храм використовувався рідко і поступово занепадав, через що потребує термінової реставрації. 2010 року на замовлення Обласного управління охорони культурної спадщини виконано проектно-кошторисну документацію, яка наразі вже не є актуальна. Цей проєкт передбачає підняття храму й заміну підвалин. Однак коштів на реставрацію наразі не було виділено і робіт не розпочато.
Степан Гайдучок біля Церкви Богоявлення Господнього у с. Кугаєві (тепер Пустомитівського р-ну Львівської обл.). Червень 1964 р. Підпис Степана Гайдучка під світлиною: “Кугаїв 1964 Дзвіниця”.
Загалом для відновлення храму, кажуть у департаменті архітектури і розвитку містобудування Львівської ОДА, потрібні не менше п’яти мільйонів гривень. Якщо врахувати процес виготовлення проєктної документації, її погодження у Міністерстві культури та інформаційної політики, а також отримання всіх необхідних дозволів на початок робіт, передбачених коштів має вистачити до кінця року. Продовжити роботи планують і наступного.
“Нагадаю, вже завтра депутати Львівської обласної ради мають намір затвердити нову програму з охорони культурної спадщини області на наступні 5 років. Відтак будуть затверджені і переліки об’єктів, які профінансують з обласного бюджету. Ми сподіваємося і на співфінансування від місцевої Солонківської громади. Відповідно до індексу податкоспроможності, вона не бідна. Тож спільно з комісією спадщини та туризму ЛОР, готуємо її керівництву відповідного листа”, – каже директорка департаменту архітектури та розвитку містобудування ЛОДА Олена Василько.
До Міжнародного дня рідної мови артисти Творчої школи під керівництвом музиканта, композитора, переможця «Голосу країни» Павла Табакова випустили пісню «Мова» та ініціювали запуск вокального флешмобу-конкурсу «Рідна мова – це модно».
Ідея проекту народилась спонтанно. Буквально за тиждень до Дня рідної мови на перерві між заняттями у Творчій школі серед дітей виникла дискусія, чому в соціальних мережах одна мова популярніша за іншу. Припущення, що серед дітей є мода на мову, дуже зачепило наставника Творчої школи – Павла Табакова – і вже наступного дня народилася пісня на слова знаменитого українського поета Юрія Рибчинського.
«Мода на мову, особливо серед молоді, – це найлегший шлях як знищити, так і відродити будь-яку мову», – поділився своїми думками Павло Табаков і, на підтвердження своєї думки, згадав слова легендарної поетеси Ліни Костенко: «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову».
Факт того, що у світі близько 6000 розмовних мов і половині з них загрожує зникнення, спонукав ЮНЕСКО у 2000-му започаткувати День рідної мови. Аби кожна нація у світі задумалася і плекала свою рідну мову.
Кадр з кліпу «Мова»
Пісня «Мова» і вокальний конкурс «Рідна мова – це модно» орієнтовані саме на молодь. Взяти участь може будь-яка дитина віком до 18 років. Потрібно просто записати пісню на відео, заповнити реєстраційну форму, а далі стежити за зростанням переглядів на YouTube-каналі Творчої школи Павла Табакова. Переможцем конкурсу буде оголошено виконавця, виконавицю чи групу, чиє відео кавера на пісню «Мова» отримає найбільшу кількість переглядів. Оголошення переможця відбудеться 23 квітня 2021 р. – у Всесвітній день книги та авторського права на сторінках Творчої школи Павла Табакова у Facebook та Instagram. Детальніше про умови конкурсу: https://web.facebook.com/Tabakov.School
«МОВА»
Автор слів: Юрій Рибчинський, Лідія Лазурко.
Автор музики: Павло Табаков.
Зйомка та монтаж: Артур Попітак.
Постановники: Вероніка Гірман, Ольга Мурга, Артур Попітак.
Sound design: Bakun.
Make up: Вікторія Бакун.
Переможець конкурсу каверів «Рідна мова – це модно» отримає приватний майстер-клас від переможця «Голосу країни» Павла Табакова та запише пісню на студії Творчої школи Павла Табакова (Львів).
