В середу, 24 лютого 2021 року, на сцені Театру імені Марії Заньковецької відбулась прем’єра вистави “Конотопська відьма”.
Постановку за інсценізацією Богдана Жолдака, здійснив заслужений діяч мистецтв Вадим Сікорський. Режисер-постановник визначив жанр вистави як гопак-опера з антрактом.
Без сумніву, за наших карантинних умов, будь-яка театральна прем’єра стає подією. Глядач втомився від вимушеної ізоляції і захоплено сприймає новини театрального життя Львова.
Але, навіть суворі карантинні обмеження культурного життя не виправдовують появу на сцені будь-яких постановок. Попри зірковий акторський колектив в обох складах, вистава “Конотопська відьма” часто викликає абсолютно протилежні почуття.
Найбільш дражливим місцем постанови стали мікрофони на авансцені. Дуже дисонувало дійство 17 століття і шкарадні мікрофонні стійки середини 20 століття. Окрім неприємного естетичного вигляду у глядача складалось враження, що акторам бракує голосу щоб заспівати свою партію. Хоча насправді це не так – заньківчани мають чудові голоси. Та й театральне технічне забезпечення вже давно пішло далеко вперед. Маленькі непомітні радіомікрофони уже коштують дуже доступних грошей і забезпечують якісний звук.
Сценографія вистави робилася мабуть до книжкової ілюстрації. Коли відкривається завіса, перше враження від декорацій “Вау!!”. Зрозумілим і логічним є все, починаючи з відсилу до хатньої ікони на склі і закінчуючи сюжетним вирішенням. З нетерпінням чекаєш коли ж декорація пожне “жити” разом зі сценічним дійством підсилюючи його і акцентуючи на важливих моментах. Але… як виявляється – це все. Декорація зовсім статична і тільки доповнюється в другій дії аж занадто натуралістичним озером, в якому топили відьом. Словом складалося враження, що ти прочитав усю книжку на одній сторінці.
Стосовно самого дійства. Так, частини досить короткі, приблизно по 45 хвилин кожна. Але з динамікою сюжету потрібно щось робити. Хоч вокальні та хореографічні номери й додають динаміки постановці, але в другій дії таки тягне на сон. Крім цього Вадим Сікорський, вже традиційно, використав свій улюблений прийом – коли сцени, що йому подобаються – розтягуються, а ті, які йому “не лягають” – максимально скорочуються, або й видаляються.
Але не все так сумно. Загалом вистава заслуговує на те, щоб хоч раз її побачити і послухати чудову музику у виконанні Оркестру Театру імені Марії Заньковецької.
Яскраві костюми, цікаві акторські роботи, танцювальні номери та загальна хореографія роблять постановку навіть досить непоганою. Але для Національного театру непоганим бути трошки замало.
Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ
