Несподівану знахідку зробили кілька днів тому “чорні копачі” під Перемишлянами на Львівщині.
Про це повідомив голова археологічної комісії у Науковому товаристві імені Шевченка в Європі, завідувач відділу Інституту релігієзнавства у Львівському музеї історії релігії Микола Бандрівський, повідомляють Фотографії старого Львова з посиланням на Dailylviv.com.
Бочки з зерном з 1947 року
За його словами, на світлині – дві металеві бочки, які по вінця засипані зерном.
“Це чергова – і, доволі несподівана знахідка – “чорних копачів” у лісах під Перемишлянами на Львівщині кілька днів тому. Скоріш за все, ці дві бочки – німі свідки страшного голоду, який спіткав Галичину у 1947 році (мені мама і бабця розповідали). Чому це зерно залишилося невикористаним тією особою (чи, особами), які його закопували, сьогодні навряд чи вдасться встановити.
Бочки з зерном з 1947 року
Але отакі пам’ятки своєю несподіваною появою у нашому сьогоденні, ніби стукають у серце кожного з нас, щоб ми не забували ті лиховісні перші повоєнні роки під червоними звіздами”, – написав Микола Бандрівський.
У коментарях під постом Миколи Бандрівського читачі пропонують висіяти це історичне зерно. Інші висловлюють сумніви, що здорове, на вигляд, збіжжя проросте.
Бочки з зерном з 1947 року
“Навряд чи це зерно проросте – забагато часу пройшло. У мене на дачі, часом, були залишки насіння газонної трави, вівса, люцерни, соняшника, жита, гірчиці.
При зберіганні у нормальних умовах температури і вологості. Соняшник лежить найменше (тобто насіння стає неплідним, хоча ніби якість нормальна), найдовше з усього цього життєздатним залишається газонна трава та жито – десь 10 років. Решта набагато менше. Тобто перемолоти зерно на борошно ще можна,. А от отримати з нього врожай – вже ні. Саме тому у держрезервах зерно регулярно заміняють на свіже, а старше пускають у продаж на хлібозаводи”, – пише Галина Потабенко.
Музичний сквер у Трускавці. Світлив Андрій Кульчинський
У Трускавці біля школи мистецтв імені Романа Савицького облаштували музичний сквер. Бруківку тут вистелили у формі скрипки… Про це повідомляють Фотографії старого Львова з посиланням на Gal.net.
У Трускавці біля школи мистецтв імені Романа Савицького облаштували музичний сквер. Бруківку тут вистелили у формі скрипки з орнаментом скрипкового ключа. Також облаштували лавки, які вночі підсвічуються. У центрі та по боках – дерева-ліхтарі.
Музичний сквер у Трускавці. Світлив Андрій Кульчинський
Облаштування музичного скверу – це ідея, яку керівникам закладу вдалося втілити в життя завдяки участі в конкурсі громадських ініціатив Львівщини. Спочатку задум полягав у створенні рекреаційно-едукаційного простору з конкретними парковими інструментами, які можна використовувати на вулиці. Але через пандемію унікальне обладнання закупити не вдалось через перебої у виробництві (створюються виключно за кордоном). Та, адміністрація школи вирішила продовжувати проєкт. В результаті отримали мистецький простір, для учнів школи та всіх мешканців громади. – Розповіли у Трускавецькій міській раді.
Там також зазначили, що обійшовся проєкт у 500 тисяч гривень. Міська рада Трускавця виділила 50% від необхідної суми, 40% профінансувала область, 10% – благодійний внесок.
Музичний сквер у Трускавці. Світлив Андрій Кульчинський
Директор Трускавецької школи мистецтв імені Романа Савицького Ігор Нич акцентує, що у школі збираються з часом втілити і той проєкт, який планували на початку.
Тут є гарне місце, де ми хочемо встановити естраду, вона пасуватиме поміж двома черешнями, а також закупити паркові ударні інструменти, на яких дітки могли б практикувати свої теоретичні знання. – Пояснив Ігор Нич.
Родина із села Пасічна, Івано-Франківщина Фото: oesta.gv.at
Давні фото українців є цінним джерелом знань про минуле нашого народу. Дають нагоду побачити можливості, смаки й традиції щодо вбрання.
Подружжя, місто Снятин, Івано-Франківщина Фото: oesta.gv.atЖінка із села Хлібичин, Івано-Франківщина. Фото: oesta.gv.atМузики із села Чортовець, Івано-Франківщина Фото: oesta.gv.atЛірник із села Чортовець, Івано-Франківщина Фото: oesta.gv.atДівчина із села Березів, Львівщина Фото: oesta.gv.atЖінки з конем, село Жаб’є – тепер Верховина на Івано-Франківщині Фото: oesta.gv.at
В австрійському інтернет-архіві зберігаються фото жителів Карпат, які датовані кінцем ХІХ ст. Світлини вражають деталями одягу, харизмою та оригінальністю людей. Кожна людини на фото, наче готовий образ для історичного кіно.
Жінки із села Брустури, Івано-Франківщина Фото: oesta.gv.atРодина із села Брустури, Івано-Франківщина Фото: oesta.gv.atЧоловік із Івано-Франківщини Фото: oesta.gv.atЧоловік із Івано-Франківщини Фото: oesta.gv.atЧоловік з міста Яремче Фото: oesta.gv.atЧоловіки з міста Яремче Фото: oesta.gv.at
Увесь одяг жінки шили й вишивали для родин самотужки, тому речі були неповторними.
В четвер, 4 листопада у Львівському історичному музеї відкрито виставку “Марія” канадійської художниці українського походження Лесі Марущак. Проєкт є мобільним меморіальним простором, що увічнює пам’ять жертв Голодомору 1932-1933 років.
Проєкт «Марія» демонструвався у дев’яти країнах, книга за мотивами проєкту потрапила до короткого списку Книжкової премії впливового міжнародного фотофестивалю Rencontres d’Arles у Франції (2019) та отримала нагороду за найкращий дизайн на міжнародному фестивалі «Книжковий Арсенал» у Києві (2019).
Експозиція виставки “Марія”
У вересні 2020 року видання The Guardian опублікувало фото з проєкту «Марія» в статті про найкращі знімки з Landskrona festival. Перша виставка в Україні відкрилася восени 2020-го у Національному музеї Голодомору-геноциду (Київ). З листопада цього року розпочинається всеукраїнський тур проєкту. Після Львову експозиція поїде до Харкова, а загалом протягом наступних двох років буде продемонстрована у п’яти містах України.
У центрі проєкту – образ дівчини Марії, яка всупереч сталінському рішенню про геноцид українців вижила, на відміну від мільйонів жертв. Проєкт натхненний реальною історією Марії Ф., яка пережила Голодомор та зараз живе із родиною в Канаді. Леся Марущак отримала дозвіл використовувати у проєкті фотографію із сімейного архіву, проте за погодженням з родичами героїня залишається анонімною.
Експозиція виставки “Марія”
«Я хотіла уникнути монолітної мови та форми традиційних меморіалів, а натомість створити абстрактний простір, який би зіштовхував глядача із втратою. Для мене цей проєкт є також внеском у діалог про соціальну справедливість та права людини. Завдяки міжнародному успіху “Марія” говорить про Голодомор до більш широкої аудиторії з різним бекграундом, а його презентація в Україні є частиною зусиль по розбудові колективної пам’яті про геноцид, який довгий час замовчувався», — розповідає Леся Марущак.
В образі Марії втілена пам’ять мільйонів людей, її історія — це компіляція багатьох спогадів. Роботи авторки передають емоційну та раціональну відповідь на злочин, сформовану на основі розповідей тих, хто пережив Голодомор. Леся Марущак збирає візуальні докази та вербальні історії в українській громаді Канади та надає голос жертвам геноциду. В експозиції будуть представлені архівні фотографії в авторській обробці з серій Counting, Transfiguration та Erasure.
Експозиція виставки “Марія”
«Невидима конфронтація, напруження та тиск пронизують простір виставкової зали. Так, наприклад, фотографія із зображенням порожньої миски та зерна, представлена у незвично великому форматі, породжує ілюзію доступності, але розміри настільки збільшені, що відштовхують і демонструють недосяжність», — розповідає деталі про наратив виставки кураторка Катерина Радченко.
Дати проєкту «Марія» у Львові обрані не випадково — 27 листопада в Україні відзначатиметься щорічний День пам’яті жертв Голодомору. Виставка у «Кам’яниці Корнякта» Львівського історичного музею триватиме до 4 грудня. Проєкт «МАРІЯ» та його всеукраїнський тур здійснюється за фінансової підтримки Світового Конґресу Українців.
Експозиція виставки “Марія”
Довідка
Леся Марущак – мисткиня, творчість якої спирається на історичні дослідження пам’яті й ідентичності і за допомогою чуттєвості та візуальності пробуджує глибинні емоційні відчуття. Серед інституцій, що мають її твори: Музей мистецтв Метрополітен, Європейський дім фотографії в Парижі, Бостонський Атенеум, Стенфордський університет, Колумбійський університет та Бібліотека Конгресу.
Катерина Радченко — кураторка, дослідниця фотографії, лекторка. У дослідженнях фокусується на темі маніпуляцій, пропаганди та вернакулярної фотографії. Засновниця міжнародного фестивалю сучасної фотографії Odesa Photo Days.
Світовий Конґрес Українців — міжнародна координаційна надбудова українських громад діаспори, що єднає понад 20 мільйонів українців з більш ніж 60 країн світу та сприяє консолідації світового українства.
У середу, 3 листопада 2021 року, в кав’ярні-галереї “Штука” (вул. Котлярська, 8) відбулося відкриття виставки-аукціону “Брамами Кракідал, вулицями історій”.
Митці збирають гроші для порятунку понад столітньої брами з кам’яниці №10 на вулиці Котлярській. Половину коштів від продажу робіт отримають художники, а друга половина – піде на оплату реставраційних робіт. До слова, бюджет реставрації складає 60 тисяч гривень, з них мешканці і сусіди уже зібрали 50%.
Наталя Івженко, ”Брами Львова”
Ірина Фартух ”Швидше додому”
Вікторія Шатковська ”Вікно в минуле Шпитальної”
В аукціоні беруть участь 22 художників із 40 роботами, намальованими в часі пленеру у вересні-жовтні 2021 року. Серед авторів: Андрущенко Оксана, Булавіна Квітослава, Волошенко Тамара, Жеребецька Олена, Зав’ялова Дарія, Зотова Олена, Івженко Наталя, Казанцева Тетяна, Каменецька-Остапчук Олена, Ковтун Соломія, Луків Марта, Манюк Орест, Мацейко Орест, Мисюга Богдан, Приймак Христина, Сичов-Глазун Юрій, Стабрин Ярослав, Стасишин Ганна, Ступінський Микола, Фартух Ірина, Шатковська Вікторія, Ямаш Юрій.
Микола Ступінський ”Вид з вулиці Шевської на площу Ринок”
Ставки потрібно робити у коментарях під фото роботи. Стартова сума для роботи — 1000 гривень, крок — 100 гривень. Також ви можете одразу придбати роботу будь яку роботу за ціною 3000 гривень. До слова, кілька робіт уже продано за цим принципом.
Обкладинка книжки Юрія Ямаша “Труш малює Крим”
Обкладинка книжки Юрія Ямаша “Труш малює кобзаря”
Знаний львівський мистецтвознавець та дослідник творчості Івана Труша Юрій Ямаш передав на аукціон також дві свої книжки, які уже стали бібліографічною рідкістю. Це книжки “Труш малює Крим” та “Труш малює кобзаря”. Ціна книжок теж стартує з 1000 гривень.
На сайті Фотографії Старого Львова з’явилося понад два десятка публікацій, в яких висвітлено окремі аспекти життя і діяльності Петра Франка (28.06.1890–07.1941?) – сина Івана Франка, педагога, науковця, перекладача, журналіста, громадського, культурно-просвітнього та військового діяча, провідного фахівця українського тіловиховання, теоретика і практика гімнастично-спортивного руху в Галичині (члена товариств «Український спортовий кружок», «Сокіл-Батько», співзасновника «Пласту», СТ «Україна», «Змагового союзу» та ін.), учня та послідовника професора Івана Боберського.
Поручник Петро Франко. З приватного архіву Білевичів-Галущаків (Львів).
У сьогоднішній публікації представлено спогади Степана Гайдучка про Петра Франка. Обоє мали чимало спільного, робили одну справу, особливо в царині українського тіловиховання. Зокрема, під проводом Івана Боберського, пройшли вишкіл в «Українському спортовому кружку», «Соколі-Батьку»; творили «Пласт», розвивали і популяризували спорт у Галичині; писали свої перші статті на тіловиховну тематику.
Петро Франко. З приватного архіву Білевичів-Галущаків (м. Львів).
Після Другої світової війни, Степан Гайдучок підтримував контакти з сім’єю Петра Франка. Неодноразово бував у них вдома. Вдалося навіть віднайти декілька конвертів і листів, які свідчать про взаємне листування. У Люби та Петра Галущаків й досі зберігаються книги, подаровані їм Степаном Гайдучком.
Сторінка з посвідчення особи Петра Франка, видане 15 квітня 1929 р. у Коломиї. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
У архіві Степана Гайдучка міститься чимало спогадів про осіб з якими він комунікував упродовж життя. Ці спогади різні за величиною і глибиною подачі матеріалу, від двох-трьох речень до декількох сторінок. Серед цих є невеличкий спогад-нарис про Петра Франка. Степан Гайдучок написав його, коли робив підписи під світлинами, які зафіксували листопадові бої за Львів 1918 р. Два аркуші рукописного тексту на жаль не датовані. На основі співставлень різних документів я прийшов до висновку, що Степан Гайдучок написав ці рядки не раніше 1964 р. Текст публікую із збереженням мови і правопису ориґіналу.
Степан Гайдучок
[Спогади про Петра Франка]
Одним з [оборонців касарень у Львові при вулиці Бема (ріг городецької)] командантів був четар УСС Петро Франко син письменника Івана Франка. Послідним відходив [у листопаді 1918 р.] зі своєю частиною зі Львова. Відбув летунський вишкіл в астрийській армії.
З фаху хемік і вчитель фізичного виховання. Добрий бігун, футболіст, ситківкар (лявн теніс, грач), вихованок «Сокола» у Львові, голова УСК (Український спортовий кружок при Академічній гімназії).
Кінчив академічну гімназію. Як учитель руханки від 1911 року вчив руханки в приватній учительській жіночій семінарії УПТ (Українське педагогічне товариство).
Петро Франко з дружиною Ольгою. Відень, 1920 р. З приватного архіву Білевичів–Галущаків (м. Львів).
В грудні 1918 року вилетів з Красного на фронт, під Сокалем заблудив і осів за польськими лініями боєвими. Попав там в полон, опинився в таборі полонених на Домб’ю коло Кракова. Утік звідтам до Відня, звідки привіз в 1919 році на Різдвяні свята летунських механіків німців до летунського осередка в Краснім. Там були вже військові летуни з Придніпрянщини. Мав щастя, що визвали його в Станиславів, бо в тім часі маніпульовали летуни з якоюсь летунською бомбою, що вибухла і вбила кількох з летунів. Їх похоронили в Краснім. Ще в 1922 році оглядав я їх могилу з хрестом на якім замість рамен був пропелєр літака.
Петро Франко був в якійсь місії в Сербії (писав про це спогад), опинився у Відні, де заложив товариство чи клюб славянських студентів.
Петро Франко з донькою Вірою та дружиною Ольгою. Коломия, 1924 р. З приватного архіву Білевичів–Галущаків (м. Львів).
Як повернув на Батьківщину учителював в українській гімназії в Коломиї. Польська влада його звільнила, коротко працював в молочарні Маслосоюза в Глинянах, виїхав до УССР, де в Харкові викладав хемію. Десь по 1934 році повернув назад в Галичину і учив руханки в приватній українській гімназії в Яворові.
В 1939 році депутат Верховної Ради, очолює катедру хемії в новоутворенім торговельнім інституті. В 1941 році з вибухом війни німецько-радянської на евакуацію виїхав і загинув.
Дещо писав але це або переклади або компіляції. Один з засновників українського пласту. Назву Пласт він то піддав в «Соколі», як ми з [Іваном] Боберським дискутували над українською назвою «boy scout».
Джерело:Гайдучок С. [Спогади про Петра Франка]. Рукопис. 2 арк. // Приватний архів Степана Гайдучка (м. Львів).
Андрій СОВА історик
Джерела та література:
Галичина – український здвиг за матеріалами архіву Степана Гайдучка: [Альбом] / Авт. ідеї Л. Крип’якевич; упоряд. Ю. Николишин, І. Мельник; літ. редактор І. Лемко. – Львів: Апріорі, 2014. – 268 с.
Сова А., Тимчак Я. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512с.
Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків, Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.com; sovaandrij1980@gmail.com
Фотографії Старого Львова продовжують цикл публікацій, присвячений історії автобусних перевезень у Львові. У сьомій частині циклу поговоримо про те, як змінювалися автобусні перевезення в нашому місті у 2000-ні роки.
Автобусні перевезення у Львові в 2000-ні роки
Коли у Львові в 1996 році з’явилися перші маршрутні мікроавтобуси «Peugeot J9 Karsan» турецького виробництва, вони були транспортом підвищеної комфортності на противагу радянським «маршруткам» РАФ-2203, які курсували вулицями Львова аж до першої половини 2000-х років. У середині 1990-х років водії перших «пижиків» були одягнуті у костюми із краватками. Після оплати проїзду пасажири отримували квитки оригінального дизайну. Щодо автобусів, які курсували у звичайному та експрес-режимі, то за виключенням відносно нових ЛАЗ-52523, весь їх парк складався із машин радянського виробництва, уже сильно зношених.
Нажаль, львівські маршрутки дуже швидко деградували. Уже наступне їх покоління, яке з’явилося на вулицях Львова у 1998 році – італійські мікроавтобуси «IVECO TurboDaily», які тоді збирали в Україні на Кременчуцькому автозаводі (КрАЗі), було менш комфортним для пасажирів, а ніж «Peugeot J9 Karsan». Хоча салон мікроавтобусів «IVECO TurboDaily» був достатньо високий, вікна були дуже низькими. Тому пасажирам, які їхали стоячи, щоб щось побачити у вікно потрібно було нагинатися.
Маршрутний мікроавтобус РАФ-2203 «Латвія». Такі мікроавтобуси працювали у Львові на маршрутах від радянської доби аж до початку 2000-х років. Такі мікроавтобуси були на балансі ВАТ «Фіакр». Сучасне фото
У період із 1996 по 2002 рік (у часи, коли міським головою Львова був Василь Куйбіда) рішення про створення у Львові нових автобусних маршрутів приймалося під керівництвом першого заступника міського голови Львова Олександра Сендеги. Йому ж підпорядковувалося Управління транспорту і зв’язку Львівської міської ради (до того – відділ транспорту і зв’язку виконкому ЛМР). У ті часи кількість міських автобусних маршрутів Львова зросла майже вдвічі – в середині 2000-х років налічувалося майже 80 міських автобусних маршрутів.
На початку 2000-х років основну кількість пасажирів у Львові все іще перевозив електротранспорт – у 2002 році трамваї перевезли у Львові 58,4% всіх пасажирів. В той же час автобуси великого класу на початку 2000-х років можна було зустріти на вулицях міста дуже рідко. У режим «маршрутне таксі» були переведені навіть ті автобусні маршрути, які обслуговувалися автобусами ЛАЗ-695Н. Наприкінці 2000-х років автобуси і мікроавтобуси «маршрутне таксі» у Львові стали основним видом громадського транспорту.
У 2003-2004 роках основну частину пасажирського автотранспорту у Львові складали пасажирські мікроавтобуси, переобладнані із вантажних мікроавтобусів «Mercedes-Benz» різних моделей, траплялися також переобладнані мікроавтобуси «DAF», «IVECO» та інших виробників. На маршрутах також працювали російські мікроавтобуси «Газель» та українські мікроавтобуси на їх основі.
Питання змін у маршрутній схемі курсування міського автотранспорту було піднято на обговоренні у Львівській міській раді 9 грудня 2002 року. На той час у Львові працювало 78 міських автобусних маршрутів, які обслуговувалися Львівським комунальним АТП № 1 та приватними перевізниками, із яких найбільшим було ВАТ «Львівське АТП № 14630».
Планувалося прийняття комплексної програми розвитку автотранспорту міста Львова. За словами тодішнього начальника Управління транспорту і зв’язку Львівської міськради Ярослава Вовчака, такий документ мав би важливе значення, зважаючи на велике завантаження центральної частини міста Львова автотранспортом і, як наслідок, високий рівень загазованості повітря. Заступник начальника Управління транспорту і зв’язку ЛМР Ігор Собенко звернув увагу на те, що у місті недостатньо великих магістральних доріг.
Заступник начальника Державтоінспекції міста Львова Сергій Клочко запропонував сформувати при міському Управлінні транспорту і зв’язку робочу групу, яка б переглянула усі існуючі автобусні маршрути. Крім того він запропонував розпочати проектування і будівництво автостанцій для приміського і міжміського сполучення.
Мікроавтобус «Peugeot J9 Karsan» турецького виробництва на автобусному маршруті № 68 у Винниках. Маршрут обслуговував перевізник ЗАТ «ТК «Ференс і К»
Уже в грудні 2002 року було висловлено думку, що 70% міських автобусних маршрутів не повинні перетинати центральну частину міста. Крім того було запропоновано зафіксувати зупинки всіх пасажирських автобусів (переведення перевезень із режиму «маршрутне таксі» в звичайний режим), позначати місця зупинок відповідними дорожніми знаками і обладнувати павільйонами. Крім того Львівській міській раді пропонувалося надати виключене право встановлення трас автобусних маршрутів.
Вперше про потребу оновлення парку міських мікроавтобусів та автобусів Львова заговорили іще у 2001 році. Про це у квітні 2001 року писала львівська газета «Поступ». За оцінками експертів витрати перевізників на оновлення свого автотранспорту мали скласти біля 10 мільйонів гривень. Рішенням обласної ради на основі бюджетних коштів було створено «Фонд сприяння пріоритетам промислового розвитку та забезпечення регіональних програм» в який скерували 3 млн. грн. На 2001 рік автобусобудування було визнано пріоритетною галуззю промисловості, отож кошти із Фонду вирішили скерувати на підтримку випуску вітчизняних автобусів малого класу. Як розповідав кореспондентці «Поступу» Зоряні Онишкевич начальник управління промисловості, транспорту та зв’язку Львівської ОДА Ростислав Сорока, у 2001 році планувалося випустити 60 – 100 нових автобусів.
«Перші львівські маршрутки стануть експериментальними – саме на цих автомобілях будуть вивчати експлуатаційні можливості, аби внести необхідні зміни. Таким чином легше визначити рентабельність перевезень та здійснювати контроль під час експерименту», – розповідав Ростислав Сорока. За його словами, новий український автобус малого класу мав коштувати не більше 100 тисяч гривень. Завдяки коштам із Фонду сприяння пріоритетам промислового розвитку та забезпечення регіональних програм, перший внесок перевізника мав складати не більше 20% від ціни автобуса, потім перевізник мав сплачувати по 5% вартості автобуса щомісяця.
Мікроавтобус «IVECO TurboDaily» на маршруті № 42 (перевізник – Львівське АТП № 14631). 19 серпня 2010 р. Автор фото – Андрій Кравчук
У жовтні 2001 року керівник ВАТ «НДІ «Укравтобуспром» Любомир Крайник повідомив про розробку нового українського мікроавтобуса «Тур» А061 на базі шасі «Mersedes-Benz». Довжина нового мікроавтобуса – 6,1 м., ширина – 2 метри, висота – 2,7 метрів. В салоні мікроавтобуса 18 пасажирських сидінь. За словами Крайника, вартість «Тур» А061 у 2001 році складала біля 16 тисяч доларів США, розхід палива – 15 – 17 літрів на 100 км. пробігу. Розробка нового мікроавтобуса обійшлася НДІ у 200 тисяч гривень, які було виділено із державного позабюджетного фонду сприяння промисловому розвитку при Львівській ОДА.
Окрім мікроавтобуса «Тур» А061 на шасі «Mersedes-Benz» у Львові на початку 2000-х років було розроблено мікроавтобус «Еней» А043 «Борсук» на базі шасі російської мінівантажівки «Газель». Ці мікроавтобуси виготовляли на Львівському бронетанковому ремонтному заводі. У Львові мікроавтобуси «Еней» А043 «Борсук» належали енергокомпанії ВАТ «Західенерго», яка своїм автотранспортом обслуговувала у Львові два маршрути – №№ 12 і 16. Саме на маршруті № 16 аж до початку 2012 року експлуатувалися мікроавтобуси «Еней» А043. Зараз кілька таких мікроавтобусів працюються як службові «Львівобленерго».
Нажаль, реально оновити парк автоперевізників Львова новим українським рухомим складом у 2001 році не вийшло, однак низка перевізників Львова експлуатувала в другій половині 2000-х років згадані мікроавтобуси «Тур» А061 виробництва «Укравтобуспрому».
Мікроавтобуси «Mercedes-Benz T1» на кінцевій зупинці у Львові на вул. Під Дубом. Такі автобуси курсували на більшості міських маршрутів Львова в середині 2000-х рр. Фото зроблене 19 серпня 2010 р. Автор фото – Андрій Кравчук
На початку 2000-х років виникає виробництво автобусів малого і середнього класу в Україні. Перші моделі українських мікроавтобусів і автобусів малого класу конструктори ВАТ «НДІ Укравтобуспром» та Львівського автобусного заводу створюють іще в другій половині 1990-х років, та керівництво Львівського автобусного заводу не спішить запускати у виробництво перспективний автобус малого класу ЛАЗ А073.
Із 1999 року міські автобуси малого класу «Богдан» А091, розроблені ВАТ «НДІ «Укравтобуспром» у Львові починає виготовляти АТ «Черкаський автобус», створене на базі Черкаського автобусоремонтного заводу. Новий український автобус «Богдан» А091 створюється на надійних агрегатах японської фірми «Isuzu», він швидко набирає популярності в Україні та за її межами. Із 2003 року починається випуск більш досконалої моделі «Богдан А092», крім Черкаського автозаводу ця модель також виготовляється і Луцьким автозаводом.
Із 2002 року Бориспільський автозавод, який входить до корпорації «Еталон» розпочав серійне виробництво автобусів БАЗ А079 «Еталон», побудованих на агрегатах і шасі індійської компанії «ТАТА». Цей автобус теж спроектований НДІ «Укравтобуспром». Корпорація «Еталон» також запустила виробництво мікроавтобуса БАЗ-2215 на базі російської «Газелі» під брендом «Дельфін». Автобуси малого класу розпочали виготовляти також завод «Стрий-Авто» на Львівщині, Херсонський автозавод, а також автоскладальний завод в Ілічівську (нині – Чорноморськ) на Одещині. Невеликі партії автобусів малого класу під брендом «Тур» у 2000-ні рр. випускав і «Укравтобуспром». Таким чином виникла реальна можливість оновлення рухомого складу міських автобусів Львова на більш сучасні моделі українського виробництва.
Мікроавтобус «Тур» А061 на базі шасі «Mercedes-Benz», який виготовлявся ВАТ «НДІ «Укравтобуспром» із 2001 р. 2010 р. Автор фото – Андрій Кравчук
У липні 2004 року НДІ автобусо- та тролейбусобудування «Укравтобуспром» організувало у Львові презентацію українських автобусів «Богдан» для міських перевізників, проте новий транспорт їх не зацікавив. За словами голови асоціації перевізників Львівщини Романа Лободи, на той час компанії-перевізники могли купувати транспорт, який не дорожчий за 20 тисяч доларів США. В той же час, за словами керівника НДІ «Укравтобуспром» Любомира Крайника, в Києві та Черкасах нові автобуси «Богдан» окупилися при вартості проїзду в 60 копійок, в той час як у Львові вартість проїзду в «маршрутках» на початку 2004 року складала 80 коп., а із липня – 1 грн.
12 лютого 2004 року Львівська міська рада приймає ухвалу № 1057 «Про першочергові заходи Комплексної програми розвитку транспорту у м. Львові на 2004 – 2006 рр.». Значна увага в цьому документі приділяється розвитку міського автобусного транспорту. В документі констатувалося, що станом на початок 2004 року в місті Львові функціонувало 89 міських автобусних маршрути, які обслуговувалися 29 перевізниками різних форм власності. Із 89 автобусних маршрутів лише 3 маршрути функціонувало в звичайному режимі роботи, тобто ці маршрути безкоштовно перевозили усіх без виключення пільговиків. Це були маршрути № 1 пл. Св. Юра – пр. Червоної Калини; № 3 пр. В. Чорновола – Рясне-2 та № 7 пл. Галицька – Майорівка – Автовокзал. Вартість проїзду в автобусах,Ю що курсували в звичайному режимі в лютому 2004 року становила 50 коп., а у автобусах та мікроавтобусах, що курсували в режимі «маршрутне таксі» 60 і 80 коп. відповідно.
Цікаво, що документ, прийнятий у лютому 2004 року, не передбачав закупівлі для комунального перевізника нових автобусів великого класу. В документі йшлося таке: «З метою вирішення порушених питань вбачається доцільним придбання нових автобусів малого чи середнього класу для залучення їх на міські маршрути, що працюють у звичайному режимі роботи».
Російський автобус ПАЗ-3205 ВАТ «Західенерго» (на передньому плані) та українські мікроавтобуси БАЗ-2215 «Дельфін» та «Богдан» А069. 2009 р. Автор фото – Павло Трофімов
В ухвалі «Про першочергові заходи Комплексної програми розвитку транспорту у м. Львові на 2004 – 2006 рр.» йшлося про проблему впорядкування руху приміських і міжміських автобусних маршрутів по території міста Львова. Зокрема в документі йшлося про необхідність «закорочення» приміських автобусних маршрутів до автобусних станцій та кінцевих зупинок на околиці міста, а також про заборону проходження міжміських маршрутів через центральну частину міста Львова. У документі йшлося про необхідність розвитку мережі автобусних станцій в в місті Львові за рахунок реконструкції діючих та будівництва нових автостанцій. У мережу міських автобусних маршрутів мали бути включені нові маршрути, які сполучали б автостанції із житловими масивами та центральною частиною міста Львова.
Нажаль, більшість заходів, які передбачалися ухвалою № 1057 «Про першочергові заходи Комплексної програми розвитку транспорту у м. Львові на 2004 – 2006 рр.» так і не було впроваджено в життя.
Із 1 липня 2004 року вартість проїзду в «маршрутках» Львова зросла із 80 копійок до 1 гривні, а вартість проїзду в автобусах у звичайному режимі та «експресах» зросла із 60 до 80 копійок. До того ціни на проїзд в автотранспорті Львова піднімалися в другій половині 1998 року після того, яка курс долара США до гривні зріс із 2 гривень за долар США до 5 гривень.
Український мікроавтобус БАЗ-2215 «Дельфін» (на передньому плані) та автобуси малого класу БАЗ А079 виробництва корпорації «Еталон». 2008 р.
Значною проблемою для міста Львова на початку 2000-х років було те, що на територію міста, в тому числі і у «ближній центр» заїздила велика кількість приміських і навіть міжміських автобусних маршрутів. В одному із інтерв’ю тодішній керівник Управління транспорту і зв’язку Львівської міськради Ярослав Вовчак розповів, що у 2002 році на територію міста заїздило біля 155 приміських автобусних маршрутів. Завдяки роботі, проведеній із Львівською обласною адміністрацією станом на березень 2004 року кількість таких маршрутів скоротилася до 35. Інші було вкорочено до автостанцій та кінцевих зупинок на околицях міста.
У червні 2004 році в одному із інтерв’ю керівник ВАТ «Львівавтотранс» Ігор Дума повідомив, що на той час у Львівській області налічувалося 49 автостанцій із яких у місті Львові – 7 автостанцій. Загалом в мережі автостанцій області працювало 425 осіб. Протягом 2003 року автостанціями Львівщини було відправлено один мільйон автобусних рейсів і 4,5 млн. пасажирів приміських і міжміських рейсів. Ігор Дума зазначив, що серед автостанцій міста Львова відповідний рівень сервісу для пасажирів забезпечували тільки центральний автовокзал на вул. Стрийській, 109, автостанція № 2 на вул. Богдана Хмельницького (нині – «Автовокзал Північний» та автостанція № 8 поряд із головним залізничним вокзалом (нині – «Автовокзал Двірцевий». На той час, автостанція № 6 на вулиці Личаківській (Золочівський і Перемишлянський напрямок) вже припинила свою роботу на основі рішення суду. Щодо діючих на той момент автостанцій № 3 (вул. Петлюри) та № 5 (перехрестя вул. Зеленої – Луганської та Пасічної), то ці автостанції містилися в орендованих приміщеннях і не мали власної земельної ділянки. Автостанцію № 4, яка за часів СРСР містилася на першому поверсі критого Краківського ринку було винесено на вулицю Шевченка до Янівського цвинтаря. Автостанція, яка знаходилася найближче до центральної частини міста – на вул. Зарицьких на той час вже припинила свою роботу.
В одному із інтерв’ю влітку 2005 року начальник Управління транспорту і зв’язку Львівської міськради Ярослав Вовчак повідомив, що міським бюджетом було передбачено біля 10,5 млн. грн. на закупівлю автобусів малого і середнього класу. Вовчак зауважив, що Львівський автобусний завод на той час випускав автобуси, які підійшли б для вулиць Львова (мова, вочевидь, йшла про автобуси ЛАЗ-52528) і вартували по 360 тис. грн. за одиницю. Проте бізнес-план показав, що такі автобуси є збитковими при експлуатації у Львові. «Ми проводили економічний аналіз роботи транспортних засобів малого класу. За сьогоднішніх тарифів перевезення та вартості пального, кошти вкладені у транспортні засоби, можуть окупити себе протягом двох з половиною років, однак це лише для тих перевізників, які мають власну транспортну базу», – заявляв Ярослав Вовчак.
Китайський автобус малого класу на маршруті № 64, який обслуговував перевізник ЗАТ «ТК «Ференс і К». 2010 р.
Керівник Управління транспорту та зв’язку також повідомив, що сума державних дотацій на перевезення пасажирів-пільговиків в автобусах у Львові на 2005 рік становила лише 600 тис. грн. Відповідно, у звичайному режимі працювало лише 5 автобусних маршрутів у звичайному режимі – це маршрути №№ 1, 3, 5, 7 і 27, які обслуговували ті мікрорайони, які не мають електротранспорту – Пасічна, Рясне, Щурата і Сихів. За словами Вовчака, управління нав’язувало обслуговування цих маршрутів перевізникам, оскільки рейси на цих маршрутах не тільки не приносили доходів, але і здебільшого були збитковими.
У 2005 – на початку 2006 рр., коли в.о. міського голови виконував Зіновій Сірик його перший заступник Василь Кравців домігся відкриття кількох нових міських автобусних маршрутів у Львові. У 2006 році міська влада наклала мораторій на створення будь-яких нових маршрутів у Львові.
20 грудня 2005 року у Львові зайнялося службове авто, в якому перебував начальник Управління транспорту і зв’язку Львівської міськради Ярослав Вовчак. Як повідомляли ЗМІ, зранку 20 грудня 2005 року невідомі особи підкинули в службове авто в якому їхав чиновник, запалювальну суміш. Внаслідок замаху Ярослав Вовчак отримав опіки 70% шкіри, в той час як водій службового авто не отримав серйозних травм. 28 грудня 2005 року Ярослав Вовчак помер.
Український мікроавтобус «Еней» А043 «Борсук», який на початку 2000-х років випускався на Львівському бронетанковому ремонтному заводі. Такі мікроавтобуси у 2000-ні рр. курсували на маршруті № 16 (перевізник ВАТ «Західенерго»). 2014 р. Автор фото – Святослав Нейгауз
За повідомленням прес-служби Львівської міської ради, станом на 2006 рік у Львові на міських автобусних маршрутах працювало 1020 мікроавтобусів і автобусів малого та середнього класу. 80% автобусів вміщувало до 20 пасажирів і лише 20% – біля 40 пасажирів. Середній випуск електротранспорту на лінію в 2006 році становив 73 трамвайні вагони та 70 тролейбусів. Загалом на балансі ЛКП «Львівелектротранс» на той час було 172 трамваї і 120 тролейбусів.
У середині 2000-х років автобусні перевізники Львова починають оновлювати свій рухомий склад за рахунок українських мікроавтобусів БАЗ-2215 «Дельфін», Тур А049 (ВАТ «Укравтобуспром»), «Еталон» БАЗ А079 та «Богдан» А092. Також деякі перевізники Львова придбали автобуси середнього класу і мікроавтобуси китайського виробництва – вартість китайської техніки була нижча від української та російської. Проте в більшості випадків китайські автобуси і мікроавтобуси виявилися недовговічними і покинули вулиці Львова вже на початку 2010-х років.
Навесні 2006 року міським головою Львова було обрано Андрія Івановича Садового. Новим начальником Управління транспорту і зв’язку Львівської міськради було призначено Миколу Шкургана, який до цього очолював ВАТ «Львівське АТП № 14630».
Автобус БАЗ А079 «Еталон» виробництва Бориспільського автозаводу на маршруті № 85 (ТзОВ «Леоколор»). 2009 р.
У липні 2006 року «Гал-інфо» повідомляло про те, що такі компанії, як ВАТ «Львівське АТП № 14630», ВАТ «Львівське АТП № 14631», АТП «Радар-Сервіс», ТзОВ «Містотранс» та ЗАТ «ТК «Ференс і К» відповідально поставилися до оновлення автобусів, які курсують на міських маршрутах. Як повідомив заступник керівника ВАТ «Львівське АТП № 14630» Володимир Петришин, на п’яти автобусних маршрутах (№№ 6, 22, 28, 30 і 34) підприємство повністю замінило старі машини на нові автобуси малого класу. Щодо інших 13 маршрутів цього підприємства, оновлення рухомого складу становило 50% і більше. В той же час, у керівника Управління транспорту та зв’язку Миколи Шкургана були претензії до низки компаній, які не оновлювали свій рухомий склад. Йшлося, зокрема, про ТзОВ «МПП «Приватавтотранс», яке обслуговувало маршрут № 41, а також ВАТ «Фіакр» (маршрути № 29, 29а та 31).
У вересні 2006 року в інтерв’ю «Львівському порталу» Микола Шкурган заявив про те, що центром Львова (в першу чергу – проспектом Свободи) будуть курсувати лише нові автобуси «Богдан» та «Еталон». В той же час, траси автобусних маршрутів, які обслуговують старі мікроавтобуси мали бути виведені із центральної частини міста. За словами Шкургана, станом на вересень 2006 року із центральної частини міста вже були виведені приміські автобусні маршрути №№ 156, 172, 203, 204 та 214. Це дало можливість зменшити кількість автобусів, які пересуваються центром міста із 1300 до 1069. До кінця вересня 2006 року із центральної частини міста було виведено автобусні маршрути № 13, 13-б, 81 та 180. За словами Миколи Шкургана, станом на вересень 2006 року у Львові працювало 26 автоперевізників, які обслуговували міські автобусні маршрути.
14 грудня 2006 року Микола Шкурган заявив про плани встановлення у автобусах, що працюють на «пільгових» маршрутах давачів GPS (трекерів) для того, щоб можна було онлайн відстежувати рух цих автобусів на маршрутах. Таким чином в Управлінні транспорту планували контролювати, щоб перевізники виконували всі передбачені розкладом рейси «пільгових» маршрутів.
Автостанція № 8 біля головного залізничного вокзалу до реконструкції. Друга половина 2010-х рр.
До кінця 2006 року із центральної частини міста, в першу чергу – із проспекту Свободи, було виведено 12 міських автобусних маршрутів №№ 7а, 8а, 13, 17, 36, 53, 61, 64, 74, 78, 81 та 93 (ці маршрути були або вкорочені, або переведені на вул. І. Гонти та Підвальну).
Станом на 1 січня 2007 року міські автобусні перевізники Львова оновили 63% рухомого складу. На 87 автобусних маршрутах міста Львова у тому році працювало біля 1000 автобусів різної місткості. Випуск електротранспорту на маршрути в 2007 році скоротився до 130 одиниць – 64 трамвая та 66 тролейбусів.
4 січня 2007 року відповідно розпорядження міського голови Львова Андрія Садового на посаду начальника Управління транспорту і зв’язку Львівської міської ради було призначено Миколу Шкургана, який уже обіймав цю посаду. Посаду керівника Управління транспорту і зв’язку Микола Шкурган обіймав до 27 жовтня 2010 року. До призначення на посаду начальника транспортного управління Микола Шкурган обіймав посаду голови правління ВАТ «Львівське АТП № 14630».
У червні 2007 року начальник Управління транспорту і зв’язку Львівської міськради Микола Шкурган пожалівся на те, що у Львові міські маршрути обслуговує занадто велика кількість приватних перевізників: «Перевага буде за тими підприємствами, де автомобілі проходитимуть всю необхідну підготовку перед виїздом. Тут задіяно професіоналів, які мають вищу технічну освіту. Управління транспорту і зв’язку підтримає створення таких підприємств. На місто їх вистачить п’ять-шість». Таке Шкурган заявив на виїзному брифінгу «Які маршрутки випускають з автопарків на дороги Львова?», який відбувся 5 червня 2007 року. Микола Шкурган заявив, що станом на червень 2007 року лише два автопідприємства надавало усі послуги перед виїздом автобуса із автопарку, які вказані в Законі України про транспорт – Львівські АТП №№ 14630 і 14631.
Міський автобус малого класу «Богдан» А092 на маршруті № 62 (перевізник – ЗАТ «ТК «Ференс і К»). 2009 р.
10 листопада 2007 року на околиці Львова біля ринку «Галицьке перехрестя» відбулася акція протесту приватних перевізників із вимогою підвищити вартість проїзду в автобусах, як на той час становила 1 гривню. В акції взяло участь біля півсотні автобусів. Необхідність підвищенні вартості проїзду підприємці аргументували необхідністю виплати кредитів, взятих для закупівлі нових автобусів. Керівник Управління транспорту і зв’язку ЛМР Микола Шкурган зустрівся із учасниками акції протесту, проте пообіцяв, що тему підвищення вартості проїзду піднімуть не раніше, а ніж через півтора місяці.
Протягом 2007 року продовжилося виведення автобусних маршрутів із проспекту Свободи – в цьому році змінило свої траси 4 міських автобусних маршрути №№ 16, 46, 51 та 97. 7 грудня 2007 року начальник Управління транспорту і зв’язку ЛМР Микола Шкурган пообіцяв, що із 2008 року приміські автобусні маршрути курсуватимуть тільки до автостанцій або до визначених міською радою автобусних зупинок на околицях міста.
Наприкінці 2007 року Микола Шкурган під час прес-конференції заявив про те, що «максимум за три місяці перероблені із вантажних автомобілів маршрутки у Львові не їздитимуть». За його словами станом на кінець 2007 року на маршрутах Львова їздило біля 15% таких маршруток. Шкурган також пообіцяв, що у 2008 році із 30 автобусних маршрутів, які курсували через центральну частину міста Львова, залишиться лише 9. За словами Шкургана, на оновлення маршрутних транспортних засобів підприємці Львова витратили понад 120 млн. грн.
Станом на 1 січня 2008 року міські автоперевізники оновили біля 85% із 1068 транспортних засобів, в той же час на низці маршрутів міста продовжували курсувати мікроавтобуси, переобладнані із вантажних. Не дивлячись на закупівлі у 2006 – 2007 рр. нових тролейбусів і 22 вживаних трамвайних вагонів, частка електротранспорту в пасажирських перевезеннях і далі скорочувалася. За даними прес-служби Львівської міської ради, у 2008 році на маршрути виходило 129 одиниць електротранспорту – 61 трамвай та 68 тролейбусів.
У 2008 році у Львові працювало 82 міських автобусних маршрути, які обслуговували ЛК АТП № 1 (три маршрути) та 23 приватних перевізники. На маршрути виходило 920 автобусів. Переважали мікроавтобуси БАЗ-2215 «Дельфін», автобуси «Еталон» БАЗ А079 та «Богдан» А092. На кінець 2008 року було оновлено біля 90% усіх автобусів, їх оновлення вартувало перевізникам біля 150 млн. грн. (біля 30 млн. доларів США за тодішнім курсом).
Пожежа в автобусі «Еталон» БАЗ А079, який курсував на маршруті № 85 (перевізник ТзОВ «Леоколор»). 12 травня 2009 р.
21 березня 2008 року начальник Управління транспорту і зв’язку Львівської міської ради Микола Шкурган заявив, що робоча група із питань перевезень у Львові напрацювала положення «Про конкурсний комітет з визначення виконавців пасажирських перевезень у Львові». Це буде орган, який визначатиме виконавця перевезень на певному маршруті. Цей документ на сесії мала затвердити своєю ухвалою Львівська міська рада. За словами Миколи Шкургана, виставлено нові жорсткі вимоги до інфраструктури підприємств-перевізників: заправка, станція техогляду та ремонту, стоянка для автобусів та спецмедслужба. Нові договори із перевізниками мали укладати на термін не більше 3 років, щоб між перевізниками відчувалася конкуренція і можна було стимулювати підвищення якості послуг.
У той же час, як заявляв депутат Львівської міськради Андрій Мисик, починаючи із 2008 року і до кінця 2011 року було практично припинене проведення конкурсів на обслуговування міських автобусних маршрутів. У той же час, за твердженням депутата, керівництвом Управління транспорту і зв’язку ЛМР та Департаменту житлового господарства та інфраструктури на чолі із Юрієм Гольцем було підписано більше як 120 договорів із перевізниками.
Із 1 квітня 2008 року зросла вартість проїзду в міському транспорті Львова. Вартість проїзду в автобусах, що курсували в режимі «маршрутне таксі» та «експрес» була встановлена на рівні 1 грн. 50 коп., а у трамваях і тролейбусах – 0,75 грн., а для учнів і студентів – 0,35 грн. До цього вартість проїзду в трамваях і тролейбусах становила 0,6 грн. За словами начальника Управління транспорту і зв’язку ЛМР Миколи Шкургана, собівартість перевезення пасажира в автобусах становила 1,82 грн.
10 квітня 2008 року начальник Управління транспорту і зв’язку ЛМР Микола Шкурган повідомив про плани влади міста у 2008 році закупити для міста 10 нових автобусів великого класу. За словами Шкургана, планувалося закупити 10-метрові автобуси українського виробництва вартість біля 500 тисяч гривень за одиницю. Ці автобуси мали б курсувати на маршрутах в напрямку мікрорайону Сихів, вулиць Наукової, Стрийської, Зеленої та Хуторівки. Ці плани так і не були реалізовані.
17 квітня 2008 року Шкурган повідомив про плани обладнання міських автобусів приладами для GPS-моніторингу за їх рухом. За словами чиновника вартість одного GPS-трекера на той час становила 2 – 3,3 тис. грн., місячна плата за обслуговування – 20 – 30 грн. За словами чиновника, GPS-моніторинг уже був випробуваний на «соціальному» автобусному маршруті № 1.
Зічленований автобус ЛАЗ А292 на автобусному маршруті № 5 пл. Галицька – пр. Червоної Калини. 25 вересня 2009 р.
У червні 2008 року через аварійний стан шляхопроводу на вулиці Левандівській було змінено маршрути курсування шести міських автобусних маршрутів №№ 4, 15, 56, 59, 72 та 89. Автобуси маршрутів № 15 і 72 почали об’їздити аварійний шляхопровід по вул. Залізничній, Стороженка і Городоцькій. Автобуси маршруту № 56 почали курсувати по вулиці Шевченка до вул. Ярослава Мудрого та по вул. Городоцькій. Автобуси маршруту № 89 почали об’їздити аварійний шляхопровід по вул. Городоцькій та Стороженка із виїздом на вул. Шевченка. Автобуси маршруту № 4 почали курсувати по вул. Городоцькій та вул. Сяйво до кінцевої зупинки на вул. Сяйво. Автобусний маршрут № 59 почав курсувати тільки із Сихова до Левандівського ринку на вул. Широкій.
У липні 2008 року Управління транспорту і зв’язку ЛМР повідомило, що протягом першого півріччя надійшло 53 скарги від пасажирів на неналежну поведінку водіїв маршрутних автобусів. Результатом розгляду скарг стало звільнення 7 водіїв, винесено догану 5 водіям, 41 водія було попереджено про недопустимість такої поведінки. Найбільше скарг – 30 стосувалося грубої поведінки водіїв, 18 – відмови від пільгових перевезень, 5 – куріння в салоні автобуса.
Наприкінці жовтня 2008 року було відновлено курсування «пільгового» автобусного маршруту № 3 ТЦ «Магнус» – Рясне-2. Автобуси на маршруті курсували в звичайному режимі. Загалом ПАТ «Львівське АТП № 14630» експлуатувало на маршруті 4 автобуси великого класу (на 116 пасажирів, ЛіАЗ-5256.35). На той час в місті працювало іще 3 «пільгових» автобусних маршрути – № 5 із Сихова до вул. Князя Романа, № 7 від пл. Митної до автовокзалу і «літній» маршрут № 27 від Приміського вокзалу до Рясне-2.
У 2008 році Департамент житлового господарства та інфраструктури розірвав договір на обслуговування автобусних маршрутів №№ 20 і 89 із перевізником ПАП «Ряснянське АТП». Причина – невиконання умов договору.
Наприкінці 2008 року прес-служба Львівської міськради повідомила про те, що місто Львів отримає власну стратегію розвитку міського транспорту, яку мав розробити консорціум німецьких компаній «PTV AG – VCDB GMBH». Ця транспортна стратегія мала бути розроблена за грантові кошти Урядового банку Німеччини KFW у сумі 500 тис. євро. Термін дії стратегії – 20 років.
Салон зічленованого автобуса ЛАЗ А292. Вигляд в напрямку причепа
«Розроблятиметься стратегія 5 місяців. Складатиметься вона з 3 частин. Перша частина – оцінка поточної ситуації та напрацювання прогнозів. Друга частина – підготовка техніко — економічного обґрунтування. Третя – підготовка проектів. Ціль проекту – покращення транспортної системи міста», – розповідав представник консорціуму «PTV AG – VCDB GMBH» Клаус Раінхард.
«Окрім того дана стратегія дуже добре вписується в генеральний план міста і транспортну схему Львова», – зауважив директор департаменту містобудування Андрій Павлів.
Кошти на розробку транспортної стратегії Львова надійшли у кінці грудня 2008 року. Попередню стратегію міського транспортного руху було представлено на початку лютого 2009 року.
У 2009 році у Львові налічувалося 79 міських автобусних маршрутів, на які щоденно виходило 920 автобусів різної місткості. Частка електротранспорту в міських перевезеннях і далі скорочується – випуск електротранспорту становить 128 одиниць – 64 тролейбуси і 64 трамваї.
На початку квітня 2009 року прес-служба Львівської міськради повідомила, що завершують попередній етап розробки стратегії міського транспортного руху. Відповідно до проекту стратегії, у Львові мала з’явитися трамвайна колія до стадіону, реформи мали зазнати транспортні шляхи, а також мала зрости якість громадського транспорту. Станом на квітень 2009 р. на завершальній стадії знаходилися транспортних потоків на 150 основних перехрестях, ключових дорогах і магістралях. Також проводилися дослідження пасажиропотоків, які охопили усі автобусні, тролейбусні та трамвайні маршрути.
Салон зічленованого автобуса ЛАЗ А292. Вигляд в напрямку кабіни
Одночасно проводилася робота по розробці сценаріїв розвитку транспортної системи Львова. Планувалося розробити три сценарії і на їх основі сформувати прогнози розвитку транспортної моделі із залученням місцевих експертів.
У березні 2009 року було проведено тренінг по роботі із програмних забезпеченням для транспортного моделювання VISUM. Зараз таке програмне забезпечення використовують фахівці ЛКП «Львівавтодор».
12 травня 2009 року о 10:25 у Львові на вулиці Шептицьких зайнявся автобус «Еталон», який працював на маршруті № 85, що обслуговувався ТзОВ «Леоколор». Автобус вигорів за 9 хвилин. На момент займання в автобусі перебувало 15 пасажирів – після появи диму водій різко зупинив транспортний засіб і наказав усім пасажирам вийти. Як прокоментував інцидент начальник Управління транспорту Львівської міськради Микола Шкурган зайнявся зовсім новий автобус 2008 року виробництва. Причиною займання він назвав коротке замикання в електропроводці автобуса.
У травні 2009 року на міських автобусних маршрутах Львова курсувало біля 930 транспортних засобів. Переважна більшість – це українські автобуси моделей «Еталон», «Богдан» та «Дельфін». Крім того на маршрутах працювало біля 20 мікроавтобусів, переобладнаних у пасажирські із вантажних.
Із 22 серпня 2009 року в автобусах, що курсують Львовом в режимі «маршрутне таксі» та «експрес» встановлено вартість проїзду 1,75 грн.
У 2009 році обслуговування автобусного маршруту № 5, який поєднує центр міста із пр. Червоної Калини переходить до Львівського комунального АТП № 1. На початку на цьому маршруті курсують відремонтовані автобуси ЛАЗ-52523, які залишилися на підприємстві, а також орендовані автобуси ЛАЗ-52528.
24 вересня 2009 року в експериментальному режимі на автобусному маршруті № 5 почали курсувати зічленовані автобуси ЛАЗ А292, які мають довжину 18,8 метрів і можуть перевозити до 210 пасажирів. За повідомленням керівника Управління транспорту і зв’язку Львівської міськради Миколи Шкургана, нові автобуси мали курсувати в тестовому режимі протягом двох місяців, потім місто мало прийняти рішення про їх закупівлю. Вартість одного автобуса на той час складала 2,3 млн. грн. Як стало відомо, ЛАЗ надав зічленовані автобуси моделі А292 місту в оренду із місячною оплатою в 1 грн.
25 вересня 2009 року депутат Львівської міськради Андрій Мисик звинуватив начальника Управління транспорту і зв’язку ЛМР Миколу Шкургана в нефаховості та потуранні приватним перевізникам. Депутат наголосив, що транспортні проблеми Львова неможливо вирішити без впровадження якісно нової схеми руху пасажирського транспорту, метою якої має стати мінімізація транспорту на вулицях міста. Це питання, за словами Мисика, неодноразово порушувалося на сесійних засіданнях Львівської міськради. Представлена начальником Управління транспорту і зв’язку Миколою Шкурганом схема, за словами депутата, не містить якісних змін. Мисик заявив, що на своїй посаді Микола Шкурган відстоював інтереси приватних перевізників, цілеспрямовано знищував комунальний транспорт. Депутат наполягав на тому, що транспортну проблему міста можна вирішити лише за рахунок запуску «соціальних» автобусів великого класу.
Автобус ЛАЗ-52523 (А172) 1995 р. випуску. Після капремонту ця машина експлуатувалася на автобусному маршруті № 5 у 2009 – 2010 рр.
6 листопада 2009 року керівник Управління транспорту і зв’язку Львівської міської ради Микола Шкурган від час засідання міськвиконкому заявив про плани закупівлі для міста нових 12-метрових автобусів. Ці автобуси планувалося експлуатувати на 5 автобусних маршрутах міста №№ 2, 3, 5, 7 та 18. За словами Шкургана, була потреба в закупівлі 28 автобусів великого класу. Середня ціна такого автобуса на той час становила 1,3 млн. грн., отож вартість закупівлі мала скласти 38,4 млн. грн. За розрахунками Управління транспорту і зв’язку, повна вартість обслуговування цих автобусів сягне біля 1,825 млн. грн., в той час як прогнозована виручка від реалізації квитків – 691 тис. грн. Різницю видатків і доходів мали покрити за рахунок дотації із державного і місцевого бюджетів.
6 листопада 2009 року також стало відомо, що дотація за перевезення пасажирів-пільговиків автобусним транспортом Львова склала 1 мільйон 37 тисяч гривень. Ці кошти перерахували із державного бюджету. У 2008 році розмір дотації за перевезення пільговиків у громадському автотранспорті Львова склали 995 тисяч гривень. У зв’язку із запуском на маршрути у 2010 році нових автобусів великого класу розмір компенсації за перевезення пасажирів-пільговиків мав би зрости до 13 млн. грн. Крім того під час засідання міськвиконкому 6 листопада 2009 року було змінено коефіцієнт співвідношення кількості пасажирів-пільговиків та пасажирів, що оплачують проїзд у великих автобусах із 0,27 до 0,63. За цим коефіцієнтом автотранспортним підприємствам здійснюється відшкодування за перевезення пільговиків.
9 листопада 2009 року стало відомо про те, що ЛАЗ переміг у тендері із закупівлі двох автобусів надвеликого класу, який було оголошено Львівським комунальним АТП № 1. Вартість закупівлі цих автобусів склала 4 млн. 600 тисяч гривень.
У 2009 році продовжується виведення із центральної частини міста міських автобусних маршрутів. Зокрема із пр. Свободи на вул. Підвальну виведено 12 міських автобусних маршрутів, які курсують в напрямку вулиці Личаківської. Того року з балансу ЛК АТП № 1 списано іще 3 автобуси ЛАЗ-52523 1995-1996 років випуску.
На кінець 2009 року приватні автобусні перевізники оновили біля 92% рухомого складу, отож на низці маршрутів продовжували працювати так звані «бидловози». На той рік у Львові було біля 500 зупинок громадського транспорту, із них лише біля 10% були обладнані павільйонами, в основному ці павільйони встановили іще за радянських часів.
Дерев'яна церква пресвятої Трійці у Волі-Гомулецькій
У селі Воля Гомулецька відновлять пам’ятку архітектури національного значення. Церкві – 265 років і вона збережена у майже незмінному вигляді та вже років 20 потребує комплексних реставраційних робіт.
Дерев’яна церква пресвятої Трійці у Волі-Гомулецькій
Розпочати їх планують найближчим часом, але основні роботи будуть виконані вже наступного року. Про це пишуть Фотографії старого Львова з посиланням на 032.ua.
Дерев’яна церква пресвятої Трійці у Волі-Гомулецькій
Цьогоріч із міського бюджету Львова для цієї церкви передбачено також 1 млн грн. Роботи, які планують закінчити вже наступного року, виконує компанія «В.Ф.Ф».
Львів. Реконструкція Ігора Оконченка станом на XVI-XVII ст.
Продовжуємо публікації про львівські годинники авторства відомого львівського історика Францішека Яворського, що були опубліковані у його книзі “Львів давній і вчорашній” (1911 р.). Першу частину, про годинник на львівській ратуші можна почитати тут, а сьогодні мова піде про історію годинника на Галицькій брамі.
Францішек Яворський
За часів процвітання і розкоші, місто утримувало ще один годинник на вежі, яка височіла над Галицькою брамою. Та брама завжди втішалася особливим піклуванням райцівського уряду, який дбав про її прикрашання, облаштування, а разом з тим практичне застосування на міські потреби. Після великої пожежі, яка в 1572 р. відвідала Львів, райцівські документи з жалем висловлюються про те, що над брамою згоріла вежа, дуже майстерно і за великі гроші збудована (fabre et sumptuose elevate. Та найбільшою її прикрасою був годинник, розміщений на вежі у 1549 р., безумовно, меншою прикрасою була міська в’язниця,що знаходилася прямо під годинником, а вже напевно найменшою ятки і буди, що знаходилися як у самій брамі, так і за брамою у міському рові.
Годинникова майстерня давніх часів (джерело фото – Ф. Яворський «Львів давній і вчорашній»)
Годинник на Галицькій брамі був виготовлений опікуном бернардинців, сином львівської міщанки Станцель Газовий. Принаймні, так треба вважати зі згадки в “Алембеківській хроніці”, що є у Міському архіві, де записано, що райцівський уряд нагородив згаданого опікуна двома горнцями мальвазії за старання і зусилля (cum et opera)при годиннику на Галицький вежі. Одночасно того ж року (1549) на вежу було втягнуто годинниковий дзвін, збудовано комору для розміщення годинника, а міському годинникареві, який відтепер мав обов’язок регулювати і накручувати обидва годинники, підвищено зарплату до 12 гр. на тиждень, а потім навіть до 15 гр.
Галицька брама
У 1564 р. уже неодноразово згаданий раніше Бальтазар Словік з Перемишля, який прийняв міське право у Львові, зробив новий годинник на Галицьку вежу, загальною вартістю 70 пол. зол. Місто визначило і облаштувало йому майстерню у Краківській брамі. Після завершення робіт Бальтазар повернувся до Перемишля, а його годинник тимчасово перенесений на вежу ратуші, де він залишався аж до 1574 р. поки Мельхіор Тиль не закінчив будівництво нового годинника для ратуші.
Більша реставрація, разом із певним прикрашенням годинника на Галицькій брамі була виконана у 1638-1639 рр., коли годинникареві виплачувалося для ремонту 40 пол.зол., “ковалеві на індексне колесо,яке в нього годинникар з челяддю робили протягом двох днів, 2 пол. зол”. Тесля зробив таблицю, “на олію і фарбування тієї ж таблиці та індексів видано 1 пол. зол. 9 гр. після чого муляр поставив її на вежу, а коваль прибив шістьма гаками і пів копою цвяхів”.
Галицька брама на пластичній панорамі Львова Януша Вітвіцького, 1938 рік
Однак, разом із цим всім “галицький” годинник незабаром був занедбаний. У 1644 р. контроль міської економіки (decemviri ad audiendas rationes)просить в «exorbitancji» [надмірно], щоби міські годинникарі «розібрали годинник на Галицькій брамі і відремонтували його, бо ж узяли ad rationem 20 пол. зол.», а комісари,які у 1666 р. зробили ревізію міських веж,не могли навіть знайти ключів до комори годинника. Бо ж читаємо у звіті про стан Галицької вежі: “Дзвін там же годинниковий з молотом, а про ключ до годинникових коліс ми не змогли довідатися, нам просто робили вигляд, що якийсь ліпак повинен мати ключ, але не відомо, який. Видно, що ці колеса поржавіли, а навколо повно сміття”.
Це остання згадка про годинник на вежі Галицької брами.
Францішек ЯВОРСЬКИЙ
Переклад Людмили Бублик
Джерело: Яворський Ф. Львів давній і вчорашній/ Наукова редакція Юрія Бірюльова. – Львів: Центр Європи, 2014
Про Мирона Вахнянина (1877- 1957)до цього часу написано дуже мало, хоча він був соратником Євгена Озаркевича та Мар’яна Панчишина у справі розбудови українського сегменту медицини Галичині.
Окрім того, навколо його імені ходять різноманітні вигадки, не підтверджені документально. У даному дослідженні використано інформацію, яку авторці вдалось віднайти у літературних та архівних джерелах.
Мирон Вахнянин з дружиною Аліною (з Горецьких) та донькою Данусею. Фото бл. 1910-х рр. Джерело: фонди фотодокументів Інституту досліджень бібліотечних мистецьких ресурсів Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника. №20047-ІІф.
Народився Мирон Вахнянин 12 березня 1877 року у Львові.
Відомо, що у грудні 1901 року закінчив лікарський факультет Львівського університету, у 1902 р. – захистив диплом «лікаря всіх наук лікарських». На початку своєї лікарської діяльності молодий фахівець намагався займатись науковими дослідженнями. Так, відомі два його виступи на ІX з’їзді польських лікарів та природознавців у 1904 р., які було напрацьовано під керівництвом проф. А.Глюзинського.
Реклами лікаря Мирона Вахнянина у часописі
Працював інтерністом та бальнеологом. У Львові мешкав та вів приватну практику як спеціаліст внутрішніх хвороб за різними адресами: спочатку у 1902-1908 рр. – на вул. Академічній, 26; у 1908-1910 – по вул. Зиморовича, 5 (тепер Д.Дудаєва), у 1910-1918 – по вул. Сапіги, 2Б (тепер С.Бандери), у 1918-1927 – на вул. Словацького, 14; у 1927-1934 – вул. Сенаторська, 11а (тепер Стецька); у 1934-1935 – вул. Баторія, 32 (тепер кн. Романа); у 1935-1943 – на вул. Падеревського, 4 (кол. Сенаторська, тепер Стецька). Впродовж багатьох десятиліть вів терапевтичний прийом у «Народній лічниці» – з 1903 р.
Реклами лікаря Мирона Вахнянина у часописі
Поза тим, щороку він виїжджав до здравниць на курортні сезони: у 1912-1916, та 1920-1928 роках працював курортним лікарем у Карлсбаді та Марієнбаді, у 1917-1919 та у 1929-1943 – у Моршині та час від часу у Карлсбаді. Окрім того, під час І світової війни якийсь час був у війську. Як бальнеолог М.Вахнянин тривалий час був у Оздоровчій спілці лікарів Польщі, і у 1934 р. його навіть було обрано членом її управи.
Апартамент моршинської здравниці. А це 1938 рік.
Моршин. Вілла “Варшав’янка”, в котрій знаходиться фризієрський салон і не тільки . 1938 рік
Моршин, санаторний інгаляторій. 1938 рік
Відомо, що в часи ІІ світової війни у 1941-1942 рр. керував Туберкульозним диспансером, що містився у будинку М.Панчишина по вул. Уєйського, 14 (тепер Устияновича, 14). На літній період продовжував ординувати у Моршині в українському санаторії «Дім лікуванців».
Восени 1941 р. німці вирішили відновити Лікарську Палату, яку було названо Палатою Здоров’я, із наданням їй усіх попередніх функцій. Головна управа містилась так само на вул. Конопницької, 3. Керівником Палати Здоров’я Дистрикту Галичина став М.Вахнянин.
Оголошення у «Львівських вістях», 1941
Як громадянин М. Вахнянин, безумовно, був активним діячем, учасником процесу становлення та розбудови медичної галузі: як польського так і українського її сегменту.
Ще у студентські роки – з 1897 по 1901 рік – молодий чоловік був дійсним членом НТШ. На жаль, залишається невідомим зміст його роботи у товаристві. А також був членом товариства «Руська бесіда», 1908 року – обраний до львівського комітету будови руського народного театру.
Запис у книзі обліку дійсних членів Товариства ім. Шевченка. Джерело: фонди ЦДІАЛ, ф. 309, оп. 1, спр. 371, 372.
Одним із перших М. Вахнянин долучається до реалізації планів щодо організації фахового товариства для українських лікарів. Як відомо, обговорення цього питання почались ще з 1907 р., обговорення статуту майбутнього об’єднання – з 1908 р. На установчих зборах Руського лікарського товариства 1 жовтня 1910 р. Мирона Вахнянина обрано секретарем. На цій посаді він працював кілька років. 1924 р. його було обрано головою УЛТ. Цього ж року на I з’їзді українських лікарів було вирішено відновити видання «Лікарського вісника» і видавати його щомісячно. До редакційного комітету увійшли М.Вахнянин, І. Куровець, Є.Лукасевич, М.Музика і М.Панчишин.
Звернення Руського комітету про будову народного театру. 1908 р. Джерело: фонди ЦДІАЛ, ф. 514, оп. 1, спр. 50, арк. 30.
1911 р. М. Вахнянину було довірено виголосити вітальну промову на ХІ з’їзді польських лікарів та природознавців від УЛТ. Ним було сказано цікаві слова, що «…багато русинів користало із польської науки та брало участь у взаємному її розвитку». Зайвий доказ того, що українські лікарі розуміли взаємопроникнення різних сегментів медицини і прагнули якісно співпрацювати в умовах, що складались.
Цього ж року М.Вахнянин разом із Є.Озаркевичем ввійшли в оргкомітет Товариства слов’янських лікарів. Із цією організацією українські лікарі співпрацювали й в подальшому. Так, 1927 р. М.Вахнянин увійшов в оргкомітет І загального з’їзду слов’янських лікарів, виступав із вітальною промовою від імені українських лікарів, був модератором одного із засідань.
Ще з молодих років М.Вахнянин став членом Товариства Галицьких лікарів та Лікарської палати (Східно-Галицької) у Львові. Якщо у першій інституції він себе не проявив, то у Лікарській палаті працював активно, очевидно бачив перспективу як для себе так і для української медичної громади.
1922 року М.Вахнянина обрано до Ради ЛП, заступником члена управи – на наступний трирічний термін. Тоді ж разом із ним у цій структурі працював і Сильвестр Дрималик.
Фрагмент із часопису про членство М. Вахнянина і С. Дрималика у Лікарській Палаті. „Przegląd Lekarski”, 1922, № 48, s. 910.
М.Вахнянина було обрано представником лікарів Гусятина, Борщова, Заліщик та Чорткова, С. Дрималика – Надвірної, Косова та Печеніжина.
Лікар обирався до Ради Львівської Лікарської палати ще кілька разів: у 1926-1929 та на 1929-31 – член управи. На термін 1932-1934 рр. лікаря було обрано заступником голови управи ЛП, членом Суду та депутатом Головної ЛП (Naczelna Izba Lekarska).
Він був також одним із фундаторів товариства Вакаційних осель, яке функціонувало із 1905 року. Спілка пропонувала відпочинок для українських дітей, що базувався на засадах національного та релігійного виховання, прищеплення почуттів поваги та любові до рідного краю через використання рідної мови, поезії, пісні, гри. Авторитет інституції серед львів’ян був таким високим, що кількість вихованок до 1909 р. зросла майже вп’ятеро й сягнула 115 осіб. Фінансова допомога надходила і від численних українських громадських та фінансових товариств, як-от: “Дністер”, “Краєвий Союз”, “Просвіта”, “Бесіда”, Краєвий Сойм, а також народних домів Східної Галичини, церковних братств. Розуміючи усю відповідальність місії, навчально-виховний процес у Товаристві здійснювали освічені, передові жінки того часу, які входили до Головного Виділу Вакаційних осель, а саме: Ольга Барвінська-Бачинська, Олена Бережницька, Ольга Вахнянинова, Софія Левицька, Євгенія Макарушкова, Марія Федакова, Марія Цеглинська.
До слова, дуже цікаві жінки, про яких фактично немає жодного дослідження.
Групове фото Сенату Українського таємного університету у Львові. Зліва направо сидять: Мирон Кордуба, Мар’ян Панчишин, Василь Щурат, Іван Куровець, Максим Левицький; стоять: Іван Раковський, Володимир Вергановський, Роман Ковшевич, Максим Музика, Мирон Вахнянин. Фото 1921 р. Джерело: фонди фотодокументів Інституту досліджень бібліотечних мистецьких ресурсів Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника. №28751-ІІф.
Продовжуючи педагогічну тему, варто сказати, що у 30-х роках М.Вахнянин викладав у Греко-католицькій богословській Академії, де разом із Б. Гординським (Богдан-Зиновій Гординський, 1911-1995 – терапевт, закінчив Львівський університет 1935 р., спеціалізувався у Львові та Берліні, лікар і викладач гігієни Греко-католицької богословської академії у Львові. 1944 р. переїхав до Відня, 1947 – емігрував до США – прим. авторки) як лікарі-опікуни студентів-богословів знайомили майбутніх священників із основами гігієни та збереженням здоров’я.
У кінці 1909 року на перших загальних зборах спортивно-пожежного товариства «Січ» у Львові Мирона Вахнянина було обрано старшиною нової інституції, діяльність якої мала охоплювати Львівський повіт.
Перелік кафедр та список членів сенату УТУ. Джерело: фонди ЦДІАЛ, ф. 310, оп. 1, спр. 16, арк. 2.
Із 1920 р. ввійшов в комітет із організації УТУ, у 1921-1922 рр. – член Сенату УТУ як представник медичного факультету (делегат медичного виділу), викладач. 1927 року його обрано до управи «Народної лічниці», 1928 – ввійшов у комісію по збору коштів на побудову шпиталю для неї.
Остання згадка, яку можливо було знайти, датується квітнем 1943 р. – у щоденнику письменника Аркадія Любченка (Аркадій Панасович Любченко, 1899-1945 – український письменник, редактор – прим. авторки), який лікувався саме у той період в Моршині у санаторії, де працював «старий лікар Вахнянин».
Не менш цікаво написано про лікаря у статті невідомого автора Д. Л. (?): «Ординуючим лікарем Моршина є наша слава в ділянці бальнеології президент Лікарської палати у Львові д-р Мирон Вахнянин (Тут автор припустився помилки, є інформація, що М.Вахнянин був членом управи Лікарської палати у Львові). Скрупулятно та до дрібничок докладно наперед сповідає кожного лікуванця з усіх його прогріхів, а відтак перевірює дбайливо та прецизно стан організму. Щойно на основі такої докладної контролі ставить діягнозу та приписує цілий плян лікування. Тепер Ви вже вірите, що після такого солідного лікування – Ви мусите – хочете, чи ні – бути здоровим…» (мова оригіналу).
Ось так, по цеглинках вибудовувалась біографія Мирона Вахнянина, на жаль без багатьох основних даних. Така цікава людина: талановитий лікар, активний громадський діяч – і тривалий час не було відомо точної дати та місця його смерті… Якщо були припущення, що із приходом Червоної армії лікар емігрував, то на даний момент вже точно можна сказати: він виїхав до Кракова, де й помер у 1957 р.
Могила Мирона Вахнянина на цвинтарі в Кракові. Фото надала Володимира Качмар
Дослідження щодо приналежності М.Вахнянина до родини А.Вахнянина отримали нові дані завдяки небайдужості наших читачів. Нова інформація буде досліджена та опублікована при нагоді.
Оксана СТАДНИК
Фрагмент статті Оксани Стадник «Українські лікарі: часи і долі» зі збірника «Українське Лікарське Товариство і суспільство», виданого до 110-ої річниці створення Українського лікарського товариства у Львові. Львів. 2020. Видавництво «Аверс»
Дерев’яний храм Успіння Пресвятої Богородиці 17 століття у Кліцько
Дерев’яний храм Успіння Пресвятої Богородиці 17 століття у Кліцько, Комарнівської громади, продовжать реставрувати ще цього року.
Для початку робіт у церкві, котра є пам’яткою національного значення (ох. ном. 1350/1), департамент архітектури та розвитку містобудування Львівської ОДА, який є замовником робіт, нарешті отримав всі дозволи і погодження.
“500 тисяч гривень для реставрації цього храму передбачено в обласній програмі охорони і збереження культурної спадщини, співфінансування очікуємо і від місцевої громади. Наразі вже скоригована і погоджена проєктно-кошторисна документація. Сьогодні дозвіл на початок робіт надала Державна інспекція архітектури та містобудування України (ДІАМ)”, – каже начальник управління охорони об’єктів культурної спадщини Львівської ОДА Василь Петрик.
Якісні та найнагальніші роботи на цю суму, вважають фахівці, за доброї погоди та вчасного початку реставрації з боку підрядника, можна виконати до кінця року. Продовжити реставрацію унікального храму планують у 2022-у. Відтак, спеціалісти сподіваються на підтримку в цій справі від Львівської обласної ради.
Дерев’яний храм Успіння Пресвятої Богородиці 17 століття у Кліцько
Нагадаємо, церкву у Кліцьку датують 1603 роком. На стінах тут збереглося багато різьблених написів. Іконостас храму походить з 1674-го, тим же періодом датують розписи інтер’єру. Є відомості, що вперше церкву реставрували 1686-1687 роках, двічі оновлювали – 1808 та 1880-го.
На початку 20 століття храм ледь не розібрали, плануючи на цьому місці, за проєктом архітектора Василя Нагірного, збудувати нову муровану церкву.
Однак, на щастя, церкву не розібрали, а нову збудували поряд.
Відтак від 1955 до 1989-го дерев’яна церква Успіння використовувалася як архів та склад книжок, що і врятувало її від руйнації.
Нинішнього вигляду храм набув після реставрації, яку розпочали в 2005 році. Однак у квітні 2008-го церква горіла: вогонь частково пошкодив покрівлю і стіни. Тому церква перебуває в аварійному стані.
Щодо архітектурних особливостей стилю, церква Успіння Пресвятої Бородиці у Кліцько тризрубна, триверха, розмірами 14,1 м. х 5,7 м, оточена широким піддашшям. Поряд з храмом є дерев’яна триярусна вкрита пірамідальним наметом, дзвіниця розмірами 4,5 м. х 4,5 м.
Стрийський парк у Львові до 1939 року. Фото: Цифровий архів Польщі
Парк почали облаштовувати 1879 року. Проєкт ініціював міський радник Станіслав Немчиновський. Формуванням парку займався інженер міських плантацій Арнольд Рерінг. Парк почали висаджувати на території кладовища, закритого 1823 року.
Стрийський парк у Львові до 1939 року. Фото: Цифровий архів Польщі
У перші роки висадили 40 тис. дерев. Найбільше було кленів, яворів та ялин.
18 червня 1895 року у парку відкрили пам’ятник одному з учасників повстання під проводом Тадеуша Костюшка Яну Кілінському. Парк офіційно отримав назву Кілінського. Але львів’яни продовжили називати його Стрийським. Пам’ятник зберігся до наших часів.
Стрийський парк у Львові до 1939 року. Фото: Цифровий архів Польщі
Стрийський парк у Львові до 1939 року. Фото: Цифровий архів Польщі
Стрийський парк у Львові до 1939 року. Фото: Цифровий архів Польщі
У парку збудували фонтани, штучні водоспади та квітники. Діяв звіринець.
Під час Першої світової війни у парку впав австрійський літак. В листопаді 1918 року тут ховали загиблих українських військових. Потім їх перенесли на цвинтар.
Стрийський парк у Львові до 1939 року. Фото: Цифровий архів Польщі
Стрийський парк у Львові до 1939 року. Фото: Цифровий архів Польщі
Спочатку лише нижня частина парку була облагороджена. На верхній пізніше почали влаштовувати Краєву виставку. У міжвоєнну добу в парку проходили “Східні торги“.
Стрийський парк у Львові до 1939 року. Фото: Цифровий архів Польщі
Стрийський парк у Львові до 1939 року. Фото: Цифровий архів Польщі
Стрийський парк у Львові до 1939 року. Фото: Цифровий архів Польщі
Стрийський парк у Львові до 1939 року. Фото: Цифровий архів Польщі
Зараз парк має статус пам’ятки садово-паркового мистецтва національного значення.
До 85-річчя з Дня народження Романа Віктюка, 16 листопада, у львівській Галереї сценографії презентують виставку ескізів Андрія Александровича-Дочевського. За ними були створені костюми до вистави режисера “Дама без камелій”. Про це Суспільному повідомив Андрій Александрович-Дочевський.
Виставу “Дама без камелій” за п’єсою Теренса Реттінгана, Роман Віктюк презентував у 1999 році у Національному академічному театрі імені Лесі Українки. У спектаклі зіграли Ада Роговцева, Лариса Кадочнікова, Ольга Сумська, Олег Ісаєв, Євген Паперний та чимало інших акторів. Ескізи костюмів для постановки створив сценограф Андрій Александрович-Дочевський.
“Ця виставка як реквієм-спогад про легендарну виставу, в якій були задіяні видатні актори, та представляє частину того скарбу, який залишився після списання вистави, а саме: ескізи костюмів до спектаклю “Дама без камелій”, декілька світлин з реалізації проєктів костюмів. Ця виставка є своєрідним подарунком пану Маестро – Роману Григоровичу Віктюку до 85-річчя!”, — повідомляють організатори.
Окрім того, на виставці експонують плакати митця до вистави Романа Віктюка “Священні чудовиська”, прем’єра якої відбулась у тому ж театрі в 1988 році.
За словами організаторів, виставку планують відкрити 16 листопада, о 16:00. Втім, якщо ечерез карантинні обмеження проводити культурні заходи буде заборонено, її перенесуть.
Реставраційні роботи у Гарнізонному храмі. Світлина Суспільне Львів
У львівському Гарнізонному храмі завершують реставрувати 300-літні фрески. Також майстри відновлюють фасад храму. Реставраційні роботи триватимуть до грудня. Про це Суспільному повідомив настоятель храму Тарас Михальчук.
Роботи з відновлення фресок у Гарнізонному храмі перебувають на завершальному етапі. Наразі майстри працюють над деталями стінопису центрального склепіння.
“Фрески є авторства Франциска Екштайна. Є навіть його підпис, датований 1740 роком. Вони унікальні тим, що це є бароковий живопис. Малярство, виконане на склепіннях храму, таке велике і настільки унікальне у Львові тяжко знайти”, — каже реставратор Арсен Шпак.
Реставраційні роботи у Гарнізонному храмі. Світлина Суспільне Львів
Над стінописами українські та польські реставратори спільно працюють уже чотири роки. Майстрам вдалося дослідити та відновити автентичні оригінальні зображення. Загальна площа фресок сягає понад 1000 квадратних метрів.
“Фрески були перемальовані востаннє у 30-х роках ХХ століття. Їх можна бачити в нижній частині храму. І вони відрізняються від оригіналу, який намалював сам Екштайн, бо кольори оригіналу живіші та мають світлу кольорову гаму. З часом через матеріали, які тоді використовувались, ці малюнки дуже потемніли. Під час нашої реставрації ми відкрили оригінальний шар фресок авторства Екштайна та намагалися відтворити їхній автентичний вигляд”, — каже реставраторка Аліція Савонюк.
Завершити відновлення фресок реставратори планують до 10 листопада. Згодом їх мають підсвітити. Для цього у храмі встановлять спеціальне світлове обладнання. Його вартість — 300 тисяч гривень.
“Ми говоримо про надсучасні технології, які передбачають освітлення храму, регулювання світла і тонування світла в різну пору дня. Це буде відбуватися автоматично, все буде комп’ютеризовано. Ми вже погодили перший етап, щоби до початку грудня усе було підсвічене”, — каже настоятель Гарнізонного храму Тарас Михальчук.
Фасад Гарнізонного храму під риштуванням. Світлина Суспільне Львів
До грудня також планують завершити реставрацію фасаду храму. До цього часу його потинькують та пофарбують.
“Фасад є теж унікальний. Камінь повернеться до свого первинного вигляду – це є світлі тони, тому що камінь природно був світлим. Ми будемо бачити частинку Риму безпосередньо тут, в нас у Львові, тому що ми знаємо, що храм цей збудований частково на взір храму, який знаходиться в Римі, храму Іль Джезу”, — додає Тарас Михальчук.
На реставрацію фасаду з міського бюджету виділили 8 мільйонів гривень. Ще 4 – зібрали у храмі.
Що відомо
Гарнізонна церква святих апостолів Петра і Павла, відома у Львові як костел Єзуїтів — чинна церква УГКЦ у Львові. Її звели у стилі раннього бароко на початку XVII століття.
Реставраційно-ремонтні роботи на фасаді будівлі розпочали у 2020 році. Роботи над фасадом розділили на дві частини — реставрація тиньку (покриття поверхні конструктивного елементу шаром з будівельного розчину) та кам’яних елементів фасаду.
Відновлення фресок на склепінні та фасаду Гарнізонного храму планують завершити наступного року.
Вітрина з виробами фабрики Яна Гефлінгера. Nowości Illustrowane, 1908 рік
У першій половині жовтня 1908 року у Львові на Виставковій площі та в приміщенні Палацу мистецтв (тепер – кафедра фізичного виховання НУ “Львівська політехніка” у Стрийському парку) відбувалася виставка кулінарного мистецтва, на якій галицькі кухарі та кондитери представляли свої найвишуканіші смаколики.
Це була перша такого роду виставка у тогочасній столиці Галичини, коронному краї Австро-Угорщини. Та оскільки вона була приурочена до 60-річного ювілею правління імператора Франца Йосифа (найясніший цісар став на чолі імперії у 1848 році, – авт.), виставку одразу назвали «ювілейною».
Серед учасників виставки особливо вирізнявся та привертав увагу публіки павільйон уже знаменитої на той час далеко за межами Галичини фабрики цукру, шоколаду та тістечок Яна Гефлінгера – німця за походженням, який від 1895 року почав вести свій бізнес у Львові. Після 1903 року, коли засновник фірми передчасно помер у віці 46 років, його справу продовжив син Тадеуш Мар’ян, який зберіг у назві кондитерського підприємства батькове ім’я.
Найвідомішим, як би тепер сказали, піар-ходом цієї кондитерської династії стала меценатська підтримка спорудження у Львові пам’ятника Міцкевичу в 1904 році. Незадовго до його відкриття фірма «Ян Гефлінгер» випустила шоколадні медальйони із портретом славетного польського поета і передала на спорудження пам’ятника виручку від продажу перших 10 тисяч оригінальних шоколадок (солодкий Міцкевич коштував 20 гелерів, тобто пожертва склала 2 000 корон – близько 200 тисяч гривень за нинішніми цінами, – авт.).
«Ця фабрика, створена 12 років тому, просто чудово розвинулася від скромного початку, сьогодні вона займає цілу триповерхову багатоквартирну оселю за адресою вул. Театральна, 8 у Львові (тепер — житловий будинок з крамницями за тією ж адресою, авт..), на якій працює постійний штат із понад 70 осіб.
Найновіша система машин виробляє величезну кількість кондитерських виробів, які масово експортуються на всю Галичину, Буковину та Угорщину», – описувала успіхи родини Гефлінгерів у репортажі з виставки газета Nowości Illustrowane.
Галицьке видання наголошувало, що вироби фабрики Гефлінгера успішно витісняють з ринку «чужоземні» солодощі – віденські “Кабоси” та угорські “Коестліни”.
До речі, окрім головної фабрики із цукернею (кондитерським ресторанчиком) на вулиці Театральній Гефлінгери відкрили ще два заклади у Львові – на вулиці Коперника та Зиблікевича (тепер – частина вулиці Франка, поблизу однойменної площі, – авт.). Кондитери успішно провадили свою діяльність у місті аж до вибуху Другої світової війни у 1939 році та встановлення на Галичині радянської влади.
Павільйон ресторатора Олександра Влочковського. Nowości Illustrowane, 1908 рік
Надзвичайні смаколики пропонував відвідувачам «ювілейної» кулінарної виставки у Львові добре відомий місцевій публіці ресторатор краківського готелю “Під Ружею” Олександр Влочковський. Свого часу він був шеф-кухарем львівського готелю “Жорж”.
У 1905 році, коли тут зупинявся перський шах Мозаффар ед-Дін, серед страв Влочковського вельможному гостю найбільше засмакували огірки, які вирізнялися особливим смаком та запахом. Як писала тогочасна газета, вони так припали до вподоби володарю Персії, що той попросив у кухаря рецепт, за яким вони були приготовлені.
«Ці огірки присутні й на львівській виставці, і публіка з великим апетитом їх куштує. Цю страву навіть подають на таких самих тарелях, на яких подавали перському шахові. Також пан Влочковський презентував тут свій надзвичайний томатний соус, спеціальний паштет, яким фарширований фазан, та чудову настоянку – ренклодівку (сливовицю, – авт..). Все це, розміщене у маленькому, але дуже зі смаком оформленому павільйоні пана Влочковського та приваблює багато цікавої аудиторії», – повідомляла газета Nowości Illustrowane.
Відкриття «ювілейної» виставки у Палаці мистецтв. Nowości Illustrowane, 1908 рік
Кулінарна виставка у Львові тривала два тижні, а її відкриття удостоїли своєю присутністю тодішній намісник Галичини доктор Бобринський, спікер Галицького Сейму граф Бадені, представник армійського гарнізону генерал Чибулка, мер міста Цюхцинський, депутати та радники. Прецінь, виставка була приурочена до ювілею цісаря, тож представникам влади не годилося проігнорувати запрошення кухарів та кондитерів.
У 2020 році, на сцені Львівського національного академічного театру опери і балету імені Соломії Крушельницької, відбулась прем’єра опери Івана Небесного, лібрето Василя Вовкуна за однойменною поемою Івана Франка “Лис Микита”.
У своєму славетному творі «Лис Микита» Іван Франко використовує метод персоніфікації – людські стосунки, характери і образи автор переносить у світ фауни. Середовище перебування цього паралельного світу ‑ ліс і, відповідно, зелений гай у традиційному театрі, де реалістичним традиціям віддають перевагу, мав би відтворюватись на сцені при створенні сценографії вистави. Цей архаїчний застарілий метод абсолютно не припустимий у львівській опері. Між тим, в ідеї створення візуального образу, особливо первинному варіанті «Лиса Микити» Тадея Риндзака, ліс як знак–маркер місця дії залишився ключовим елементом. В одному з перших пошукових ескізів художник вирішує живописний горизонт у вигляді широкої спустошеної панорами рясно «засіяної» пнями. Цей цвинтар колись живих істот в реальному житті як наслідок екологічної катастрофи, наслідок людської жадоби і аморальності, в контексті вистави має схожий підтекст. Це наслідок панування брехні, лицемірства, злочинної байдужості і шахрайства лісових персонажів вистави, які нагадуємо за задумом автора, є уособленням людських характерів.
Макет сценографії опери “Лис Микита” (первинна версія)
Композиція первинної версії ‑ ескізу поділяється на дві умовні частини – «небо-верхи» і «землю-низи». Нижня частина – залишки лісу у вигляді пнів, повалених і самітно нахилених на тлі небосхилу дерев. Вона утворюється накладанням ритмічних геометризовано-лінійних ритмів-ромбів повалених дерев на ритми плям-крапок пнів. В організації перших ритмів (повалені дерева) сценограф застосовує перспективне скорочення стовбурів що дозволяє таким чином значно поглибити глибину простору. Цьому ефекту сприяє також зміна масштабу зображення пнів які зменшуються і перетворюються у крапки ближче до виднокраю у другому нижньому шарі ритмічних рядів. По центральній осі від «землі» стрімко здіймається, закручується до гори вирій-вихор який поступово трансформується у форму «ядерного гриба». Тло-горизонт стає динамічним і загрозливим. Серед об’ємно-просторових форм художником пропонується символічний трон що встановлюється по центру на високому ступінчатому конусоподібному подіумі, який прикриває темне провалля ‑ отвір-нору. Час від часу по ходу вистави підземна брама відкривається і починає працювати, звідси з’являються герої постановки. Коло-портал має подвійну-потрійну символіку. Це ще яма що лишається коли з корінням виривається дерево. Паралелі зрозумілі. Так само з корінням від рідної землі може бути відірвана людина а історія знає коли це ставалося з цілими народами. Вирване коріння зловісно нависає над проваллям. Опорою йому слугують дві ажурні нахилені до центру вертикальні ферми, які нагадують оголені стовбури дерев. В композиції сценографії таким чином з’являються дві поліфункціональні вертикалі – інструмент який дозволяє режисеру збагатити мізансцени і поширити дію у перпендикулярному напрямку.
Фрагмент макету сценографії опери “Лис Микита” (первинна версія)
Первинний варіант сценографічного рішення передбачав живописне виконання горизонту. Модерна орієнтація і перспективна стратегія режисера -постановника Василя Вовкуна не заперечувала остаточної відмови від живописних декорацій, але спроба вирішити завдання більш сучасними методами визначила генеральну лінію. Ідея позбутися живопису як зайвого елементу у модерному театрі є полемічною і далеко не новою. Львівському режисерові відома теза Гордона Крега і припускаємо що він її поділяє: «Я хочу зруйнувати живописну декорацію і побудувати на її місці сцену архітектурну»[1]. Практично ця концепція визначила стилістику візуального образу оперної постановки.
Домінантним архітектонічним елементом стало велетенське коло-обруч що нависало всю дію по центру над планшетом сцени та її персонажами. Цьому рішенню в театральному оперному мистецтві передував сучасний європейський аналог. У постановці опери «Фауст» Шарля Гуно у туринському театрі Регіо режисером і одночасно сценографом Стефано Пода здійсненої 2015 року було використане велетенське кільце.[2] Евентуально львівські постановники «Лиса Микити» могли бути знайомі з італійської версією, хоча слід додати що Тадей Риндзак принципово ніколи не вивчає досвід сучасних попередників. Він може докладно як правдивий науковець вивчати історію, деталі, історичні прототипи, здійснювати ледве не історичну реконструкцію деталей і фрагментів, намагатися вжитися і відчути епоху, але при тому категорично уникати запозичень. Тому існуюча критика стосовно застосування італійської ідеї, в більш різкій формі звинувачення у плагіаті абсолютно безпідставне і практично позбавлене реального підґрунтя. До Пода і після нього аналог у вигляді кільця мав десятки якщо не сотні випадків застосування у театральних декорація. З таким самим успіхом можна звинуватити й самого туринського постановника у плагіаті колеса бо не він його винайшов. Насправді, ні в театрі Регіо ні на львівській сцені, в нашому випадку, глядач не міг побачити нічого спільного ані у формі кільця, ні в кольорі, ні у функції, ні у місці розташування на сцені. Що спільне у двох ситуаціях так це тлумачення кола-кільця, а скоріше його відсутності. Ця класична універсальна і досконала форма, геометричний примітив і елемент будови всесвіту має відповідну символіку і безліч значень. Стефано Пода пояснюючи використання кільця-кола дає відповідь за себе і одночасно за Вовкуна і Риндзака. Подібні символи, за його думкою, кожен повинен інстинктивно декодувати, виходячи із власного досвіду. Коло. дійсно, є відносним виміром часу, бо все вмирає і все оновлюється і знов повертається. Отож, справа віддана на розсуд глядачу і це правильне рішення. Попри дійсне існування символіки кола для львівської вистави його формальне сприйняття як ідеальної вишуканої і одночасно універсальної геометричної фігури лишилося більш важливим. В цьому контексті над вагомим для львівської сценографічної школи і послідовників Євгена Лисика є збереження і розвиток традицій, які існують в багатьох моментах. Як раз центральне коло-кільце-куля в театрально-декораційних композиціях Маестро і його учнів є своєрідною ознакою школи, своєрідним фірмовим знаком. Рідкісна вистава на сцені львівської опери за останніх тридцять-сорок років не з’являлась без декорацій з цією замкнутою конфігурацією в тому чи іншому трактуванні. Отож, попри відмову від живописних декорацій у сучасній сценографії «Лиса Микити» коло лишилось містком до минулих традицій.
3. Домінантою сценографії є архітектонічний елемент, велетенське коло-обруч що нависає по центру над планшетом сцени та її персонажами
На перший погляд в остаточній композиційній версії сценографія вистави є лаконічною і навіть дещо спрощеною. Масивне кільце нависає над планшетом сцени. Ще трохи вище замість коріння в первинному варіанті розміщене паразитуюче утворення – омела (приросток -вбивця який з часом вб’є свого годувальника). Планшет сцени у свою чергу піднімається за допомогою плунжерної системи утворюючи таким чином подіум. Змінний кут на сцену дозволяє додати видовищності дії. Ширяюче коло симетрично віддзеркалюється на сцені по центру у вигляді темного провалля. Первина ідея нори залишається у трохи трансформованому вигляді. Коли Стефано Пода пропонує глядачу довіритись своєї фантазії то по відношенню до символічних форм таких як чорна діра на сцені у глядача виникають асоціації з всевидячим оком, з його зіницею. Ця форма дійсно нагадує людське-Господнє око яке за всім що відбувається уважно спостерігає, все бачить і кожний вчинок звішує своїм мірилом.
Лишаються в іншому вимірі також пні й скелети-стовбури вже не живих дерев як ознака лісу. Замість ритмічних рядів ними маркується лісо-казкове середовище – з ліва (горизонтальне положення) і права (вертикаль) і на передньому плані на межі просценіуму акуратно зрізаний пеньок (крапка). Крім створення знаку-образу спустошені часом залишки дерев на сцені виконують також функцію звіриного сховища з якого час від часу з’являються лісові персонажі.
4. Косі промені пронизують як кислотний дощ сцену-землю
Щоб не перевантажувати сцену об’ємними декораціями замість ажурних ферм для здійснення вертикальної гри застосовуються симетрична тріада полотен що звисають з гори до низу практично на тлі сцени. Час від часу на них з’являються рухомі силуети казкових персонажів. В окремих моментах на загальному тлі поза полотнами запалюється високе вертикальне вітражне вікно. Його активне кольоронасичене контрсвітло створює потрібний акцент, збагачує сувору геометричну композицію.
Ньюансним додатком до міцної композиції сцени є елементи ігрової декорації. Закладена в основі сценографічного рішення коло за принципом повтора-ритма, але у відмінній помноженій іпостасі з’являється у формі повітряний куль та мильних бульбашок носіями яких виступають дійові особи. І якщо первина основа – центральне кільце статично, то його помножені мікро відповідники створюють динаміку і хаотичних рух розлітаючись у повітрі як контраст незмінній геометрії картини.
Ефект проекцій дематеріалізує середовище
До елементів ігрових декорацій мають відношення також ажурні об’ємні кліткоподібні форми з поліфункциональним призначенням. Самі персонажі складають з них як з дитячих кубиків потрібні утилітарні речі (столи, лави і т.і.). Великі яйця-клітки казкові звірі і птахи катають по сцені і цей доречний атрибут наповнює картину одночасно рухом і символікою. Клітка як обмеження волі, як наслідок аморальних вчинків або злочинної діяльності і як закономірна крапка в подібних випадках.
На цьому проміжковому етапі навіть у такій прорахованій і вивіреній композиції сценографія лишилась би мертвою без кольору та динаміки. Успіх сценографічного рішення у сучасному професійному театрі базується не на діяльності одинака-таланту чи навіть генія, а на командній роботі окрилених однодумців. Така команда у випадку постанови «Лиса Микити» була зібрана режисером-постановником Василем Вовкуном. Крім самого художника-постановника Тадея Риндзака до цього гурту долучились художник костюмів Ганна Іпатьєва, дизайн масок Людмила Табачкова та Анжела Городиська, художник по світлу Арвідас Буйнаускас, 3D мапінг Світлана Рейніш.
Клітка як обмеження волі, як наслідок аморальних вчинків або злочинної діяльності
Гордон Крег, якого можна згадувати неодноразово, на початку 20 сторіччя намагався реалізувати (нажаль не зовсім вдало) свою концепцію «Тисяча сцен на одній сцені, або сцена з рухомим обличчям». Велика проблема яку в минулому намагалися подолати сотні і більше європейських режисерів і сценографів, це проблема нерухомих статичних (мертвих) декорацій і їх невідповідність дії яка постійно змінювалась на сцені. Частково ця проблема вирішувалась завдяки ігровим декораціям. Але лише частково. Гордон намагався подолати проблему за допомогою рухомих ширм. Спроба виявилась не вдалою. Сучасних модерновий театр знайшов новітні засоби, одні з яких були використані у постановці «Лиса Микити». Важливим методом для подолання згаданої проблеми у львівському варіанті стало постановочне світло і спецефекти (3D мапінг). Запропоновані Риндзаком декорації мали нейтральний колір і приглушену тональність на який як на екран добре накладається кольорове світло і сценічна графіка. Картина може миттєво заливатися локальним кольором, раптово змінювати колір від зеленого до активного червоного. І ця палітра складається далеко не з двох кольорів. Сучасні технології дозволяють застосовувати сотні, якщо не тисячі відтінків і їх в повній мірі використовували у «Лисі Микиті». Перцепціональність світла на пряму впливає на глядача якому через його дію легко передається напруження, занепокоєння, або навпаки колір заколисує і присипляє.
Фрагмент вистави “Лис Микита”
Доречними й навіть більше, надзвичайно ефектним виявились застосування 3D мапінгу. Проекції які застосовуються за допомогою новітніх технічних засобів накладаються на об’ємні і плоскі декорації, або форми з викривленою поверхнею з урахуванням їх геометрії і положенні в просторі. Застосована у виставі палітра спецефектів викликала у глядача подив, захоплення неймовірною кількістю варіацій, позбавляла нудьги, монотонності, не давала ні на мить звикнути до мізансцен. Арсенал сценічної графіки яка проектувалась на статичні декорації і горизонт, безліч варіацій з геометричними візерунками, рослинними і абстрактними мотивами безумовно збагатили видовище. Відбулось то чого прагнув Крег. Сцена отримала тисячу облич. Закладені відповідними програмами і розрахунком мапінг-партитури зміна картин сцени відбувалась миттєво по ходу вистави. Ефект проекцій часом дематеріалізував середовище, велетенське коло зникало, то з’являлось знов, діагональні промені пронизували як кислотний дощ сцену-землю, конусоподібний вибух-промінь виривався з надр і засліплював простір.
Фрагмент вистави “Лис Микита”
Успіху сценографії вистави сприяло і оригінальне рішення костюмів і масок запропонованих і майстерно реалізованих Людмилою Табачковою і Анжелою Городиською. Ажурні каркасні маски мали об’ємну форму відповідно до візії казкових персонажів. Їх функція не обмежувалась створення відповідного образу звіра. Крім того що маски були зручні і легкі у використання, вони суттєво збільшували зріст героїв вистави, додавали дії більшої фантастичності.
Декорації «Лиса Микити» у версії Тадея Риндзака є позитивним досвідом використання новітніх сучасних методів, досвідом доброї командної роботи, розуміння і втілення генеруючих ідей режисера. Чи ці методи мають перспективу – питання відкрите і саме час це покаже.
Юрій ЯМАШ
Макет сценографії опери “Лис Микита” (первинна версія)
Фрагмент макету сценографії опери “Лис Микита” (первинна версія)
Домінантою сценографії є архітектонічний елемент, велетенське коло-обруч що нависає по центру над планшетом сцени та її персонажами
Косі промені пронизують як кислотний дощ сцену-землю
Конусоподібний вибух-промінь виривається з надр і засліплював простір.
Ефект проекцій дематеріалізує середовище
Клітка як обмеження волі, як наслідок аморальних вчинків або злочинної діяльності
Фрагмент вистави “Лис Микита”
[1] Едвард Гордон Крег. Про мистецтво театру. // Едвард Гордон Крег та його теорія “ідеального театру”. Всупна стаття Неллі Корнієнко.– К., “Мистецтво”, 1974.
Скульптурне погруддя встановили у с. Піщани, де народився славетний український композитор та фольклорист. Пам’ятник виготовив львівський скульптор Тарас Мороз. Про це повідомляють на офіційному інформаційному сайті Стрийської міської ради.
Відкриття пам’ятника академіку Філарету Колессі
Культурно-просвітницький проєкт реалізували з нагоди відзначення 150-річчя від дня народження легендарного фольклориста та музикознавця. Освячення відбулося за участі громадськості, родини Колесси, священнослужителів, представників влади та міського голови Олега Канівця під супровід муніципального чоловічого хору “Каменяр”. Також подяками нагородили всіх, хто долучився до спорудження погруддя.
Відкриття пам’ятника академіку Філарету Колессі
Філарет Колесса народився 17 липня 1871 року у селі Піщани на Стрийщині. Помер 3 березня 1947 року, м.Львів. Український етнограф, фольклорист, композитор, музикознавець і літературознавець, вчений зі світовим ім’ям, фундатор української наукової музичної фольклористики.
В колекції польського архіву вдалось відшукати цінні фото з історії Львівщини початку ХХ ст. Світлини показують яким був Олеський замок та селище Олесько.
В’їздна брама до Олеського замку, поч. ХХ ст.Олеський замок, поч. ХХ ст.Костел та монастир капуцинів в Олеську, 1918-1939 рр.Олеський замок, 1918-1939 рр.Олеський замок, 1918-1939 рр.
Нагадаємо, що будівля Олеського замку вважається однією із найстаріших фортець України часів Київської Русі. Перші історичні згадки про замок сягають ще 1327 року. З 1898 р. замок використовується під сільськогосподарську жіночу школу. Під час Другої світової війни тут стояла дивізія А. Власова, пізніше в ньому розміщалися військові склади. До 1969-го року тут практично були самі руїни.
Олеський замок, 1918-1939 рр.Олеський замок, 1918-1939 рр.Костел Святої Трійці, Олесько, 1918-1939 рр.Олесько, 1939-1945 рр.Олеський замок, 1939-1945 рр.
Серце Львова б'ється в ритмі Площі Ринок. Це не просто центральний майдан, а живий організм, де кожен камінь, кожна кам'яниця приховує століття історій, загадок...
