Відкриття виставки "Реставрація ікон Модеста Сосенка зі Славська"
Вчора, 23 липня 2021 року у Львівському історичному музеї (пл. Ринок, 6, ІІІ поверх) відбулося відкриття виставки “Реставрація ікон Модеста Сосенка зі Славська”.
Іконостас із церкви Успіння Пресвятої Богородиці з смт. Славська створений у 1910-тих рр. і є одним із небагатьох збережених іконостасів авторства Модеста Сосенка. Іконостас дійшов до нашого часу в неповному складі, із втраченими складовими. Окрім того, ікони іконостаса орієнтовно в 1980-их рр. були перемальовані низькоякісним непрофесійним фарбовим шаром, що повністю приховав авторський живопис М. Сосенка.
Експозиція виставки “Реставрація ікон Модеста Сосенка зі Славська”
“Хочу подякувати працівникам Львівської філії реставраційного центру на чолі з Тарасом Отковичем, які ініціювали показ уже відреставрованих ікон, а деяких в процесі реставрації відомого іконостасу Модеста Сосенка з церкви у Славську. Знаємо, що Сосенко був непересічним художником. Мав дуже добру освіту, закінчив Краківську школу мистецтв, Мюнхенську академію, Національну школу мистецтв у Парижі. Був дуже різноманітний у своїй творчості. І зараз ми маємо можливість доторкнутися до його творчості, яка пов’язана з найсакральнішим – іконами. До яких люди молилися, в яких бачили найвищі свої ідеали, втілені в тих чи інших образах.
Директор Львівського історичного музею Роман Чмелик
Співпраця між Львівським історичним музеєм та Львівською філією Національного центру реставрації розпочалася вже давніше. Я думаю, що з початків Незалежності України. Основи були закладені попереднім директором Львівського історичного музею Богданом Чайковським, якого на жаль вже немає з нами. І на щастя з нами є Мирослав Откович, який довгі роки очолював цей центр. І я сподіваюся, що ми з Тарасом Отковичем гідно продовжуємо гідну традицію добрих контактів між двома установами”, – сказав директор Львівського історичного музею Роман Чмелик відкриваючи виставку.
Експозиція виставки “Реставрація ікон Модеста Сосенка зі Славська”
Реставрація ікон була здійсненна впродовж 2020–21 рр. у Львівській філії Національного науково-дослідного реставраційного центру України завдяки сприянню, фінансовій та організаційній підтримці адміністрації Славської об’єднаної територіальної громади та місцевих активістів.
Директор департаменту з питань культури, національностей та Релігій ЛОДА Ірина Гаврилюк
“Іконопис – це унікальне явище в українській художній культурі. Ті колекції іконописів, які зберігаються в наших церквах та музеях мають надзвичайне значення для мистецтва та історії. І на сьогодні дуже важливим є те, що іконографія в Україні відроджується, і зокрема завдяки реставраторам. І я надзвичайно дякую за цю велику працю, яка є складною та вимагає багато зусиль, ресурсів, вмінь та навичок, але вона є дуже важливою”, – зазначила директор департаменту з питань культури, національностей та Релігій ЛОДА Ірина Гаврилюк.
Експозиція виставки “Реставрація ікон Модеста Сосенка зі Славська”
Реставрація передбачала усунення суцільних, подеколи багатошарових перемалювань олійною фарбою авторського темперного живопису М.Сосенка, укріплення авторських левкасу та фарбового шару, реставраційне тонування втрат та пошкоджень авторського фарбового шару для надання живопису експозиційного вигляду.
Експозиція виставки “Реставрація ікон Модеста Сосенка зі Славська”
“Ми навмисне вирішили робити не просто виставку ікон, а саме реставраційну виставку. Показати якими роботи дійшли до нас, в якому вигляді були, показати процес реставрації і якими роботи стали після завершення реставрації.
Завідувач Львівської філії Національного науково-дослідного реставраційного центру Тарас Откович
Річ в тому, що ця робота є дійсно надзвичайно складна, але дуже цікава і несподівана, бо минулого року, як ви знаєте, відзначали сторіччя з дня смерті Модеста Сосенка. І на початку минулого року виникла щаслива можливість – нам запропонували поїхати в Славськ, подивитися іконостас та відреставрувати його. Славська громада знайшла кошти для робіт і відповідно спільно з нашими зусиллями ми зараз бачимо цю роботу, яка ще буде продовжуватися. Але сподіваюся до кінця року ми уже зможемо повернути ікони в Славськ”, – наголосив завідувач Львівської філії Національного науково-дослідного реставраційного центру Тарас Откович.
Відкриття виставки “Реставрація ікон Модеста Сосенка зі Славська”
На виставці поряд із відреставрованими іконами буде експоновано декілька ікон на стадії реставрації для наглядної демонстрації процесу реставрації. Окрім того, на виставці буде представлено інформаційні стенди з ілюстраціями, на яких висвітлено історію іконостаса та показано усі процеси його обстеження і реставрації.
Завідувачка відділу науково-дослідної реставрації філії Національного науково-дослідного реставраційного центру Мирослава Білецька-Зварич
“Це наша перша робота з Сосенком як з художником. Насправді він художник дуже знаковий і складний. Як художник він працював дуже тонко. І тому проведення розкриття від пізніших перемалювань, які були здійснені у 1980-х роках, було дуже складне, бо було і нищення оригінального шару. І на виставці ми намагалися лаконічно проілюструвати якусь маленьку частинку нашої роботи для того щоб відвідувачі побачили наскільки це складний і цікавий процес”, – розповіла завідувачка відділу науково-дослідної реставрації філії Національного науково-дослідного реставраційного центру Мирослава Білецька-Зварич.
Експозиція виставки “Реставрація ікон Модеста Сосенка зі Славська”
Організатор – Львівська філія Національного науково-дослідного реставраційного центру України за сприяння Львівського історичного музею та адміністрації Славської об’єднаної територіальної громади.
Відкриття виставки “Реставрація ікон Модеста Сосенка зі Славська”
Виставка експонуватиметься до кінця серпня цього року.
Клеванський замок на малюнку історика і художника-реконструктора Збігнєва Щепанека з альбому “Замкі на Кресах”, виданого в 2008 році
Забутий, закинутий, занедбаний і нікому не потрібний. Крізь густі зарослі старі руїни ледве проглядаються. Клеванський замок нині — видовище сумне. Проте, як не дивно, до нього таки продовжують завертати мандрівники-туристи-відпочивальники в пошуках цікавинок.
Замок XV століття, який пов’язують з родом Чарторийських, — одна із найстаріших пам`яток архітектури Рівненщини. Він входить до переліку ста чудесних замків і фортець України. Однак його плачевно-безнадійний стан є яскравим прикладом ставлення держави до культурної й історичної спадщини.
Хоча, звісно, маємо й хороші приклади поводження з пам’ятками нашого минулого. Наприклад, у сусідніх Львівщині, Тернопільщині, Волині до збережених і відреставрованих замків і палаців на вихідні приїжджають туристи з усієї України й навіть з-за кордону. До Клеванського замку також заглядають мандрівники. Однак, на жаль, дуже скоро розуміють, що дивитися там нічого й вирушають геть.
Ліворуч повз старовинну церкву дорога веде до Клеванського замку
Дорога до замку
Середньовічна бруківка, вкатана і “випрасувана” за віки усіма видами існуючого транспорту, просто з траси Рівне-Луцьк повз старовинну церкву Різдва Христового веде вузенькою вуличкою під назвою звичайно ж Замкова до колишньої середньовічної твердині.
Утоптана і вкатана середньовічна бруківка на вулиці, чи скоріше вуличці Замковій просто з траси приведе до замкуМостом над ровом – просто до в’їзду в замок
Цегляний віадук над колишнім ровом впирається просто у в’їзну браму, а крізь неї відкривається вид на густо заросле деревами і кущами занедбане замкове подвір’я. Його обрамляють руїни дво- та триповерхового приміщень, дві напівзруйновані башти — ось і все, що збереглося до наших днів. Щоб описати стан внутрішніх приміщень, слів може забракнути…
Двір заріс так, що будівель не видноВ’їзна брама, колись розкішна, давно втратила своє оздобленняЗа дикими зарослями нічого не видно. Але туристи намагаються пробратися в зруйновані закутки замку, щоб бодай щось побачити
Сліди колишньої краси і величі тут шукати марно. За свою багатовікову історію замок натерпівся. У 1446 році Великий князь Литовський Свидригайло віддав ці землі засновнику магнатського роду Михайлу Чарторийському. До Першої світової війни грамота, що засвідчувала цю подію, зберігалася в замку. Для захисту своїх володінь князь Чарторийський у 1475 році почав будувати кам’яний замок, оточивши його ровами з водою. Добудовував твердиню, що впродовж чотирьох століть була родовим гніздом князів Чарторийських, його син Федір.
Клеванський замок, вигляд із заходу. Робота невідомого художника 1819 року. З фондів Національної бібліотеки у Варшаві
Фортеця мала чотири крила, була побудована з цегли й укріплена двома п’ятикутними баштами стіни яких сягали 3,8 метра завтовшки. Існувала ще й третя вежа, але вона була з дерева й донині не збереглася. Основною функцією веж була оглядова, адже вони виходили на дорогу до фортеці зі сторони річки Стубли та до центрального в’їзду. У західній башті розмістили бастіон, а у східній – зброярню. Для оборони замок озброїли 30-ма гарматами. Усередину замку можна було потрапити через підйомний міст, який на початку XVII століття замінили на кам’яний арковий, встановлений на чотирьох масивних стовпах. Від його монументального, хоча й пошарпаного вигляду, ще й нині перехоплює подих.
Замковий віадук – найбільше збережена частина комплексуМіст досі вражає
Кажуть, що колись міст прикрашали фрески, залишки яких було видно ще на початку XX століття.
Старожили Клеваня розповідають, що підземні ходи з Клеванського замку буцімто вели до замку в Олиці й Благовіщенського костелу. Буцімто саме через ці ходи до фортеці над Стублою надходило підкріплення і продовольство, завдяки чому Клеванський замок витримав тривалу облогу, і його гарнізон відігнав татарське військо в 1640 році. На доказ існування підземних сполучень місцеві старожили розповідають про періодичні провали грунту поруч із ринковою площею, які траплялись аж до 70-х років ХХ століття.
Наполеон Орда, подорожуючи Волинню, не оминув Клеванський замок
У XVI-XVII століттях фортеця нерідко потерпала від ворожих навал. Однак, знаходячись далеко від Речі Посполитої, замок поступово втрачав своє оборонне значення. А справжні поневіряння колись величного оборонного комплексу розпочались тоді, коли на початку XVII століття князь Чарторийський покинув замок, облаштувавши там госпіталь.
Малював Клеванську твердиню і Генрик Пейєр
Хроніка розбудови і руйнації
З середини XVII століття і донині для кого тільки не слугували прихистком замкові стіни!.. З 1632-го по 1773-й роки там господарювали єзуїти, облаштувавши в замку колегію. Відколи за наказом австрійського імператора Йосифа все майно єзуїтів було конфісковано і аж до початку ХІХ століття замок стояв пусткою.
Клеванське духовне училище, фото 1910 року
У 1817 році князь Костянтин Чарторийський відкрив у замку польську гімназію. Два флігелі для закладу побудували, розібравши східні мури. Князь подарував гімназії велику бібліотеку, облаштував фізичний і мінералогічний кабінети, заклав ботанічний сад, виділив безкоштовні квартири вчителям. Але в 1831 році після польського повстання російська влада гімназію ліквідувала, мотивуючи це тим, що гімназисти активно підтримували повстанців. Наступні кілька років у Клеванському замку розміщувались різні навчальні заклади, в тому числі переведена з Луцька гімназія, яку в 1836 році на прохання князя Любомирського перевели до Рівного. Постоявши пусткою кілька років, замок став надбанням удільного відомства. А з липня 1878-го тут розмістилося духовне училище, переведене з Дерманя, яке протрималося в замку до 1915 року.
Вид на Клеванський замок, 1910 рік. Ілюстрація до Звіту імператорського військово-історичного товаристваКутова башта замку, 1910 рік. Ілюстрація до Звіту імператорського військово-історичного товариства
Під час Першої світової війни в замку розташовувався ветеринарний евакуаційний пункт 11 армії Південно-Західного фронту. А 1918-1925 роках порожні приміщення замку зайняли біженці, які втратили свої домівки під час воєнного лихоліття. У міжвоєнний період Клеванський замок прислужився семикласній школі, школі-інтернату для дітей-сиріт, і навіть виховній колонії для неповнолітніх. Для колонії, яка пробула в замку недовго, польський уряд затіяв у 1933 році цілий комплекс відновлювальних робіт. На всіх замкових будівлях з’явились нові дахи, у приміщеннях зроблено ремонти, з’явились й окремі прибудови.
Вид на замок, міжвоєнний період. З фондів Краківського Державного архівуКлевань, фрагмент замку. Фото з NACВид замку з півдня (верхнє фото) і півночі (нижнє фото), 1939 рік. З фондів Інституту мистецтва Польської академії наукКлевань, замок, міжвоєнний період. З фондів Краківського архіву
У період з 1939 по 1953 роки клеванський замок був свідком найстрашніших випробувань, які випали на долю місцевого населення. Тут почергово розміщувались загони НКВС і каральні органи німецької окупаційної влади. За розповідями старожилів, у період 1944-1952 років у замку облаштували в’язницю, куди звозили полонених вояків УПА та підозрюваних в участі у визвольній боротьбі. У період з 1953-го до 1977-го тут працювало сільське професійно-технічне училище, яке готувало трактористів, комбайнерів, електромонтерів, водіїв.
Замок у 1948 році. З фондів Державної науково-архітектурної бібліотеки України ім. Заболотного
У мирний час замку не знайшли кращого застосування як облаштувати там лікувально-трудовий профілакторій для залежних від алкоголю. З того часу на замкових стінах залишились дешеві радянські кахлі, яких не беруть ані час, ані негода, ані місцеві жителі. Бо відколи з 1988-го замок укотре за свою історію спорожнів, а місцеві зрозуміли, що владі до пам’ятки немає ніякого діла, то кинулися відкручувати, відривати, знімати, розбирати і виносити усе, що тільки можна…
“Дизайн” від “антиалкогольного” профілакторію не підвладний часуПлачевний сучасний стан замкових приміщень
Окрім дерев’яних деталей, які пустили на дрова, шиферу на дахи, місцеві без найменших докорів сумління розтягли на цеглу замкові башти та частини стін замкових приміщень. Замок, який приступом не змогли взяти жодні завойовники, запросто “взяли” місцеві мешканці упродовж останніх тридцяти років. За словами краєзнавців, на момент закриття профілакторію для алкозалежних Клеванський замок був у такому стані, що там цілком можна було розмістити музейний комплекс, але для радянської влади вочевидь це не було потрібно.
Руйнація повна…Сумна картина внутрішніх приміщеньБез даху і перекриття …
За часів Незалежності замок кілька разів горів. Пожежа 2000-го року завдала середньовічній пам’ятці непоправної руйнації.
Стіни ще подекуди зберігають сліди колишньої величіРуїна…
Зодчий Клеванського замку
Історія не зберегла нам імені будівничого Клеванського замку. Але на початку 2000-х років під час археологічних досліджень магістр архітектури, старша викладачка кафедри основ архітектурного проєктування, конструювання та графіки НУВГП Оксана Байцар-Артеменко натрапила на знахідку, яка дає підстави припускати, що зодчим Клеванської фортеці був львівський інженер-фортифікатор, архітектор Львівського арсеналу та співавтор реконструкції Львівської ратуші Ян Ліс (в українській транскрипції Іван Лис). Уродженка селища Клевань Оксана Байцар-Артеменко багато років присвятила дослідженню Клеванського замку. Він був темою її магістерської роботи, за яку тоді молода науковиця отримала звання Лауреатки Міжнародної премії імені Яна Захватовича. Після пожежі стіни фортеці обвалилися, відкривши доступ до найстаріших кладок.
Тут знайдено автограф будівничого. Тепер сюди не дістатисяАвтограф Яна Ліса
“Під час дослідження на внутрішній стороні другого поверху п’ятикутної вежі, що стоїть при в’їзній брамі біля однієї з бійниць під численними штукатурними нашаруваннями було знайдено напис по цеглі “JAN LIS”, – розповідає Оксана Байцар-Артеменко. – Велику допомогу для встановлення імовірного імені архітектора Клеванського замку надав доцент кафедри реставрації та реконструкції Львівської політехніки Кость Присяжний. Він досліджував і був автором проєкту реставрації міського арсеналу у Львові. Завдяки йому вдалося співставити будівельні техніки, що дає можливість настоювати на версії про авторство Яна Ліса”.
Оксана Байцар-Артеменко і Кость Присяжний досліджують цеглину з автографом зодчого
Легенди Клеванського замку
Який же поважний замок та й не має власної легенди!.. А Клеванський, від архітектури якого нині залишилися жалюгідні рештки, таки славиться романтичними переказами. Давня легенда розповідає таке.
В’їзна брама
Усе відбувалося ще в ХV столітті. Молодих закоханих звали Оксана та Василь. Князь Чарторийський, прибувши на їхнє весілля, уподобав красуню-наречену. За тодійшнім звичаєм став домагатися права першої шлюбної ночі з нею. Проте, дівчина навідріз відмовила вельможі. Охоплений злістю князь наказав зв’язати пару й живцем замурувати в стіни замку. За цією легендою рівненський митець Олексій Заворотній написав п’єсу “Таємниця Клеванського замку”.
Які ще таємниці приховують ці древні стіни?
Володимир Марценковський, який жив і працював у Клевані, також присвятив цій трагічно-романтичній історії баладу “Замуроване кохання”. Ці її рядочки знають напам’ять мало не всі клеванці:
Коли проходиш вдень чи спозарання
У Клевані під замковим мостом,
Перехрестись! Тут замуроване кохання,
Якого погасить не зміг ніхто.
Правду, а чи вимисел переповідає легенда, хтозна… Але до Клеванського замку приїжджають закохані пари, які хочуть прожити все життя разом.
Клеванський замок, ілюстрація з польського путівника міжвоєнного періоду
У міжвоєнний період Клеванський замок було внесено до переліку архітектурних пам’яток на східних кресах Другої Речі Посполитої. До нього навідувались не лише туристи.
Вид на Клеванський замок, 1925 рік, фото Яна БулгакаФото Едварда Августиновича, вид на віадук і замок, міжвоєнний період
Його знімали відомі європейські фотомайстри — Генрик Поддембський, Едвард Августинович, “батько” польської фотографії Ян Булгак. Завдяки їхнім чудовим світлинам ми можемо побачити, як виглядав старовинний замок у Клевані за кращих своїх часів.
Фото Генрика Поддембського, міжвоєнний періодФото невідомого автора, вид на віадук і надбрамний корпус, 1934 рік
А на ці малюнки фрагментів Клеванського замку випадково натрапила в мережі Інтернет. Цікаві.
Знайдено в ІнтернетіЗнайдено в Інтернеті
Хто врятує Клеванський замок?
Спроби врятувати пам’ятку робилися кілька разів за часів Незалежної України. На початку 1990-х львівський інститут “Укрзахідпроєктреставрація” на замовлення голови колгоспу “Зоря” Володимира Плютинського розробив проєкт реставрації замку під готельно-відпочинковий комплекс. Але проєкт так і залишився на папері. Була спроба з боку однієї з приватних фірм, яка орендувала замок, відбудувати вежі, облаштувати музей, ресторан, готель — і знову нічого. Свого часу Президент Віктор Ющенко давав доручення вжити заходів для порятунку історичної споруди… У подальшому неодноразово долучались і громадські організації, і місцева влада щось намагалась зробити, проте… Результат усіх цих потуг ми бачимо нині.
Замок, 1968 рікДвір замку
Офіційно комплекс Клеванського замку вважається “законсервованим” і таким, що охороняється державою. Однак до замку й нині заглядають ті, хто не гребує поживитися тим, що погано лежить. Навідуються й шукачі скарбів, яким не дають спокою байки про заховані в підземеллях багатства.
Клеванський замокКлеванський замок
З кожним днем Клеванський замок наближається до сумного фіналу, коли він не просто вибуде зі списку туристичних об’єктів, а розділить долю сотень українських пам’яток архітектури, забутих державою, невідомих туристам, які тихо помирають на очах…
Майбутнє Клеванського замку туманне. З огляду на його теперішній стан, його скоріше немає, аніж про нього можна щось говорити. Невже і його очікує доля мальовничої купи каміння над річкою?…
Перші дні серпня у Львові передбачаються дуже спекотними. Навіть ймовірний дощ не принесе жаданої прохолоди: температура залишиться близько +30°С.
Спека у Львові протримається весь перший тиждень серпня
Початок серпня у Львові очікується дуже спекотним: весь перший тиждень стовпчик термометра вдень буде залишатись біля відмітки +30°С. Трохи відпочити від спеки можна вночі: як прогнозує Мета, нічна температура у Львові становитиме від +18°С до +20°С.
З 1 серпня небо над Львовом буде вкрито хмарами, які ненадовго розвіюватиме вітер. Ймовірність опадів в перші 5 днів місяця не перевищує 15%. Незначний дощ очікується лише 6 та 7 серпня, проте він не принесе жаданої прохолоди: середньоденна температура впаде хіба що на 1 градус. Після дощу вологість повітря суттєво зросте та досягне відмітки 97%.
Панорама Львова з даху Євроготелю. Фото Роман Метельський, 20 липня 2017 року
Погода на початку серпня у районах Львівської області
Погода по області буде досить різноманітною, в горах більш прохолодною та вологою. У Старому Самборі в окремі дні температура становитиме +21°С.
У Моршині серпень розпочнеться з невеличкого дощу, який прогнозується 1 та 2 числа. Температура передбачається значно нижчою, ніж у Львові, та становитиме від +23°С до +26°С. А вночі буде навіть прохолодно: до +15°С.
В Дрогобичі в перші дні місяця денна температура очікується до +33°С, проте вже 4 серпня стане більш комфортною: до +26°С. Опади можливі наприкінці тижня.
В Червонограді дощ прогнозується в перший день місяця та в кінці тижня, температура триматиметься в межах +24°С – +26°С.
Рівно за місяць наша країна святкуватиме 30-ту річницю проголошення Незалежності. До цієї дати заплановано багато заходів та сюрпризів. Лідер гурту «МЕРІ» Віктор Винник також вирішив долучитися до привітань і заспівати давню і знану пісню, але у несподіваному дуеті, – разом із дітьми.
Пісня «Я з України» вийшла в однойменному альбомі Віктора Винника і «МЕРІ» ще у 2016-му. Вона одразу стала однією з візитівок команди, а також своєрідним маніфестом на підтримку української ідентичності та мови і отримала широке висвітлення та обговорення серед різних слухацьких кіл. Ось вже п’ять років кожен свій виступ музиканти завершують саме треком «Я з України».
Нещодавно друг команди режисер Олег Бачинський, який зняв для Віктора Винника і «МЕРІ» низку кліпів, а саме «Місто», «Прощатися», «Бувай ми здорова» тощо, запропонував цікавий спільний проєкт – спробувати виконати пісню «Я з України» разом із учнями трускавецьких шкіл, а також відзняти на неї відео.
Трускавець – рідне місто Віктора Винника, тут він свого часу закінчив школу. Ідея здалась Вікторові цікавою, тому він одразу погодився.
Віктор Винник і діти
Треба зауважити, що в записі взяли участь звичайні діти, більшість із яких раніше зустрічалися зі співом тільки на уроках музики. Але дитяча щирість і безпосередність зробили свою справу – і пісня зазвучала абсолютно по-новому. А під час зйомок відео старшокласники продекламували фрагменти віршів Василя Стуса, це стало справжньою родзинкою кліпу і наповнило роботу новими змістами.
Віктор Винник зауважив, що працювати над записом та зйомками цього спільного проєкту було надзвичайно цікаво, а результат вийшов дуже символічним. У пісні кілька поколінь українців об’єдналися навколо однієї мети: ще раз проголосити, що на карті світу є така країна – Україна і «Ми з України»!
Цього року відзначаємо 110-річчя від заснування спортового товариства студентів вищих шкіл Львова «Україна». У 1911 р. Іван Боберський (1873–1947) виступив співорганізатором цієї організації.
22 вересня 1911 р. у залі товариства «Сокіл-Батько» (вул. Руська, 20) відбулися збори студентської молоді, на яких остаточно вирішили заснувати спортивне товариство. Для найменування було обране особливе для кожного українця поняття – «Україна». 27 вересня 1911 р. обговорено статут товариства, який запропонував студент права Львівського університету Матвій Яворський. 12 листопада 1911 р. відбулися перші загальні збори організації. На них вибрано керівництво товариства у такому складі: голова – Матвій Яворський, містоголова (заступник) – Василь Косаревич, писар – Антін Зелений, скарбник – Василь Паліїв, господар – Володимир Костецький, начальник змагової комісії – Степан Гайдучок, відпоручник і писар змагової комісії – Іван Гасман, заступники виділових (правління) – Гриць Лучаківський, Роман Носковський, Денис Вахнянин. 26 листопада 1911 р. Галицьке намісництво заявило, «що не заказує завязання (не забороняє заснування – А. С.) Товариства Студентів вищих шкіл «Україна» на підставі предложеного статуту».
Іван Боберський – духовний батько і перший почесний член СТ «Україна». Світлина опублікована у виданні: СТ Україна Львів. 25 ліття 1911–1936. Львів: Накладом С. Т. «Україна», 1936. 132 с.
Метою товариства, зазначеною в статуті, було «плекати практично і теоретично спорт у всїх єго напрямах». Серед завдань першочерговими були такі: «а) удержуванє приладів для членів, льокалїв, площ для змагань та підручних бібліотек; б) видаванє публїкаций з обсягу спортового житя, уряджуванє відчитів збиранє статистичного материялу; в) уряджуванє публичних змагань, прогульок, руханкових вечорів, вечерниць та всяких иньших зібрань для науки і забави; г) веденє постійних вправ і науки в всїх напрямах спорту та руханки; д) творенє секций для поодиноких напрямів спорту; е) удержуванє зносин з иньшими спортовими та руханковими Товариствами».
У міжвоєнний період СТ «Україна» стало одним із базових спортивних товариств українців на західноукраїнських землях, а змагання, які воно організовувало – «Запорожські ігрища» (1911 р., 1914 р. та в міжвоєнний період), – головними комплексними національними чемпіонатами серед українців Галичини. Внесок Івана Боберського було належно оцінено: його іменовано першим почесним членом «України».
Футбольні команди «Україна» (Львів) та «Сянова чайка» (Перемишль). 1912 р. Світлина опублікована у виданні: СТ Україна Львів. 25 ліття 1911–1936. Львів: Накладом С. Т. «Україна», 1936. 132 с.
У 1936 р. з нагоди 25-річчя СТ «Україна» побачив світ альманах. У виданні поміщено декілька публікацій про становлення та розвиток різних видів спорту, статистичні дані, велику кількість світлин. Серед матеріалів є спогад Івана Боберського про обставини, за яких створювалося та робило свої перші кроки СТ «Україна». Текст відправлено 22 травня 1936 р. з Любляни. Адже на той час Іван Боберський проживав і працював у словенському містечку Тржич.
Текст публікації Івана Боберського «Рухливі «Україці»» подано із збереженням мови і правопису оригіналу.
Іван Боберський
Рухливі «Українці»
Зі споминів про початок Товариства «Україна» 1911 р. можу подати, що звернув я увагу моїм тодішнім знайомим серед академічної молоді, що на львівськім університеті потрібний доконче репрезентаційний спортовий клюб української молоді. Він повинен зватись «Україна» і заохочувати студентів університету й політехніки до плекання рухових гор, народніх вправ (хід, біг, скок, мет, дужба), боксу й шерму. Клюб мав спонукати українську молодь, придбати собі не лише інтелігенцію духа, але також інтелігенцію тіла. Дружини копаного мяча, гаківки й ставки (безболь), мали мірятись з дружинами чужих клюбів і притягнути українську молодь до співбігу з молоддю других народів.
Перша дружина копаного мяча (футбольна команда) СТ «Україна». 1913 р. Світлина опублікована у виданні: СТ Україна Львів. 25 ліття 1911–1936. Львів: Накладом С. Т. «Україна», 1936. 132 с.
Пригадую собі недовірчиве лице [Василя] Остапчука й задумані очі Василя Палієва, які мою замітку стрінули з якоюсь непевністю. Чи не натрапить клюб з таким іменем на університеті й політехніці на спротив. Смілість перемогла й клюб основано. Звертав я увагу на те, що товариство має мати свою таблицю на оповістки на коридорі обидвох високих шкіл у Львові, а в своїм одязі до прилюдних гор зазначувати жовто-блакитну краску.
Безпосередніх вражінь з початкових засідань основників мені брак. Не брав я участи в нарадах, але давав ради, коли вони були потрібні й нарошно не втручувався в справи клюбу, щоб члени, – а було між ними багато моїх учнів, – відчували, що рішають самі про себе. Вмію цінити здорову честилюбивість. Знаю, що влізливі поради знеохочують. Самостійне відкривання способів, як поконати труднощі, належить до приємностей енергійних людей. Правдивий мужчина хоче бути на свою власну руку відкривцем, ловцем, здобувцем, вояком, переможцем.
Футбольні команди «Україна» (Львів) та «Поділля» (Тернопіль). Львів, 1914 р. Світлина опублікована у виданні: СТ Україна Львів. 25 ліття 1911–1936. Львів: Накладом С. Т. «Україна», 1936. 132 с.
Колись знайду серед моїх паперів мою грамоту почесного членства і перешлю до Товариства «Україна» на спомин.
Діяльність Товариства йшла великими закрутами, як ріка, що завертає то вліво, то вправо, по широкій низині. Згубив я його з очей, бо події вид заступили. Дійшла до мене вістка, що лишило воно мури високої школи й перемінилось в загальне змагове товариство, яке мірить свої сили в стрічах з другими клюбами. В часописах читав я його назву й звіти з його виступів.
Перша дружина копаного мяча (футбольна команда) СТ «Україна». 1914 р. Світлина опублікована у виданні: СТ Україна Львів. 25 ліття 1911–1936. Львів: Накладом С. Т. «Україна», 1936. 132 с.
Лише боротьба вишколює засади боротьби.
Постійна вправа в шермі учить орудувати шпадою.
Дружинна гра на зеленій мураві впоює правила громадянського співділа: «Teamwork», яке веде до повного успіху, до перемоги противника в його власних «воротах»».
Любляна, Словенія, Югославія.
Дня 22-го травня 1936.
Джерело: Боберський І. Рухливі «Українці» // СТ Україна Львів. 25 ліття 1911–1936. – Львів: Накладом С. Т. «Україна», 1936. – С. 47–48.
Андрій СОВА історик
Джерела та література:
Боберський І. Рухливі «Українці» // СТ Україна Львів. 25ліття 1911–1936. – Львів: Накладом С. Т. «Україна», 1936. – С. 47–48.
Галичина – український здвиг за матеріалами архіву Степана Гайдучка: [Альбом] / Авт. ідеї Л. Крип’якевич; упоряд. Ю. Николишин, І. Мельник; літ. редактор І. Лемко. – Львів: Апріорі, 2014. – 268 с.
Сова А., Тимчак Я. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512с.
Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків, Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.com; sovaandrij1980@gmail.com
Сьогодні, 23 липня 2021 року, о 19.00 з благословення Владики Ігоря, в Соборі святого Юра відбудеться відкриття виставки живопису Галини Корнєєвої “Квіти для Митрополита Андрея Шептицького”.
Духовним подарунком світа буде виступ солісток Львівської національної філармонії ім.Мирослава Скорика, Лауреатів міжнародних та всеукраїнських конкурсів Оксани Савіцької ( мецо сопрано), Ніни Карпінець( сопрано), Ірини Жовтолист( сопрано).
Концертмейстер – Олена Владиславська.
В програмі прозвучать твори:
Максим Березовський ” Чашу спасенія прийму”
Вінченцо Белліні” Angiol di pace”( Анджіол ді паче)- Ангел спокою.
Джуліо Каччіні ” Аve Maria” ( Aве Марія).
Ігор Соневицький” Під твою милість”.
Валерій Квасневський” Молитва”.
Галина Корнєєва – Заслужений працівник культури України, автор науково-експозиційних планів мережі музеїв отця Маркіяна Шашкевича, організатор ремонтно-реставраційних робіт об’єктів культури, засновник бібліотечно-архівних фондів та мистецької галереї, доцент Львівського національного університету імені Івана Франка, автор наукових праць з історії книгодрукування.
Народилась у Львові, навчалась в школах Білорусі та Угорщини, відвідувала музичну школу та мистецькі гуртки з малювання, рукоділля та хореографії. Вищу освіту здобула в Академії друкарства у Львові, кандидатську дисертацію захистила в Київському національному університеті культури і мистецтв. Понад 20 років працювала в Львівській національній галереї мистецтв імені Бориса Возницького. Є членом спілки народних майстрів України.
Малює з дитинства. Є учасником міжнародних виставок живопису. Картини зберігаються в приватних колекціях України, Італії, Австрії, Чехії та Ірландії.
Першу у світі фотографію зробив француз Жозеф Нісефор Ньєпс у 1826 р. Луї-Жак Дагер в значній мірі вдосконалив винахід Ньєпса, допровадив до практичного втілення, зробив його діючим при використанні тих хімічних речовин, що були невідомими Ньєпсові. Процес дагеротипування полягав у зйомці на посрібленій мідній платівці, якій парами йоду надавалася світлочутливість, після чого зображення проявлялося парами ртуті у спеціальній камері. Внаслідок цього отримувалося зображення з досконалими глибокими нюансами сріблясто-сірих тонів, а тонування його солями золота запобігало подряпинам і надавало зображенню більшої контрастності, забезпечувало насиченою гамою пурпурно-коричневих тонів.
Луї Даґер
Офіційним днем народження фотографії вважається 7 січня 1839 р., коли Доменік-Франсуа Араго зробив перше повідомлення про відкриття Дагера на засіданні французької Академії наук. 19 серпня того ж року винахід Дагера був за рішенням французького уряду подарований усьому людству шляхом детального публічного викладу технологічного процесу на з’їзді Академії наук. Дагер виявився не лише винахідником, а й чудовим менеджером і рекламним агентом свого відкриття – вже у жовтні того ж-таки року ним була видана книжка у 76 стор. Із найдокладнішим описом фотопроцесів і кресленнями фотокамери. Брошура вмить розійшлася по цілому світу, впродовж півріччя з’явилося її 31 перевидання на 8 мовах – 9 німецьких, 6 французьких, 2 польських, по 3 італійських, англійських, іспанських та по 1 російському та угорському. Окрім того, ще літом, перед публічним викладом свого винаходу, Дагер розіслав як дарунки зразки своїх дагеротипів кільком коронованим особам європейського континенту. Серед останніх був австрійський імператор Фердинанд, а також канцлер Меттерніх. Ці два дагеротипи привселюдно демонструвалися в Академії мистецтв у Відні в серпні 1839 р. Відомість з Парижа, крізь Відень, про винахід дагеротипії блискавично досягає Львова, що й засвідчують львівські газети.
Оригінальна камера Дагера, зроблена Альфонсом Жиру
Перше повідомлення про винахід Дагера було опубліковане у «Розмаїтостях» – додатку до «Газети Львівської». У номері 6 за січень 1839 р. опублікована нотатка під заголовком «Винахід хімічного закріплення оптичних зображень». У номері 36 за той же рік чергова публікація – «Метод пана Дагера для малювання зображень». Наступна інформація у «Газеті Львівській» номер 106 від 7 вересня 1839 р. – про методи закріплення зображень, а в номері 115 від І жовтня – детальний опис процесу дагеротипії, викладений згідно публічної лекції Дагера в Парижі. У листопадовому номері ще одна інформація – «Нова методика одержання зображення з допомогою світла».
Перший дагеротип у Львові був виконаний професором природничої історії і фізики, доктором медицини Львівського університету Йоганом Глойснером у 1839 р. Використавши опис опублікованих конструкцій та технологій камери, він сам виготовив її й у погідні дні виконав перші дагеротипи міських краєвидів Львова. Ян Глойснер виставив ці дагеротипи на громадський перегляд у вітрині книжкового магазину Віняжа і Вільда в будинку № 2 на пл. Ринок (Палац Бандінеллі).
Книгарня К.Вільда, де були виставлені перші дагеротипи Львова. Фото 1861 року
У 1843 р. у Львові відкривається перше професійне ательє дагеротипії, засновником якого був Іполит Август Холоневський, в минулому гусарський офіцер, що зробив дагеротипію основним джерелом заробітку. Технологію дагеротипії він в усіх тонкощах вивчив і чудово засвоїв у Швейцарії, де він перебував як ад’ютант генерала Замойського. Перші свої праці Холоневський виставляв у книжковому магазині Міліковського на пл. Ринок, 34. Дагеротипія Холоневського містилася на теперішній вул. Гнатюка, 6 (раніше вул. Поєзуїтська, 174 2/4).
Від того часу у Львові з’являються все новіші і обладнаніші ательє дагеротипів, як стаціонарні, так і пересувні. Ось декілька найвідоміших імен:
– Юзеф Добровольський, власник аптеки “Під левом”, автор малюнків і торгівець картинами, відкриває ательє у 1844 р.
– Йозеф Польман, хімік та майстер малюнку, відкриває своє ательє вже у 1843 р. в перебудованому нині будинку № 23 на вул. Дорошенка (Сикстуській). Він не тільки портретував бажаючих, а й був вчителем багатьох львівських дагеротипістів і першим у Львові почав розкольоровувати дагеротипи природними барвниками, а також виконував ретуш, що сприяло більшій популярності його праць. Сучасник, Францішек Ксаверій Прек, у спогадах писав: “Львівські дагеротипи кращі ніж віденські, завдяки вдосконаленню Польмана – запровадженню колорита”.
Львів, вулиця Сикстуська, 23 (сучасна Дорошенка)
– Шарманцький був учнем Польмана, його дагеротипи вирізнялися високою якістю, артистизмом і були дуже дорогими (10 флоренів за примірник), однак мали великий успіх. Власне ательє він відкрив у 1844 р.
– Юліуш Віслобоцький – художник, який раніше займався демонструванням “панорам”.
– Людвік Наглік – добрий фізик і хімік, трохи живописець.
– Ігнацій Голембйовський – в минулому популярний львівський актор.
– збереглося ще декілька прізвищ, щодо яких немає жодних відомостей: Баллак, Антоній Жолкевич, Йозеф Бірнштейн, Вельтцель, Бірнбаум, Карл Левандовський.
Площа Ринок 45
Як вже згадувалося, багато було й “мандруючих” дагеротипістів з пересувним обладнанням – вони прибували до Львова під час свят, урочистостей та ярмарків. Розташовувалися вони як правило у готелях, де, виконавши декілька десятків замовлень, переїжджали у інші місця. Найбільш відомим був Ігнац Шталь, який спочатку мав ательє на пл. Ринок, 45 (воно проіснувало до 1849 р.), а потім мандрував між Львовом та Краковом і у 1860 р. повернувся назад до Львова.
Ось що писала “Газета Львівська” тих часів: “Вже сьогодні з’явилося так багато дагеротипів, що вони не можуть зміститися на вітринах книжкових магазинів і ми бачимо дагеротипи поряд із рукавицями або обухом і, мабуть, невдовзі побачимо їх поряд із чоботами”.
Дагеротипи були дуже популярні впродовж усіх 50-х рр. ХІХ ст. Вони витіснили поширену до того портретну мініатюру, як і силуети, конкурували з графікою краєвидів. Дагеротипи були відносно дорогими творами, що суттєво звужувало коло клієнтів. Ця обставина змушувала дагеротипістів мати ще й яку-небудь іншу професію (аптекаря, кресляра, вчителя, каліграфа тощо).
Жозеф Нісефор Ньєпс
Слід також зупинитися на одному маловідомому факті стосовно львівського внеску в новонароджувану тоді фототермінологію. Ньєпес назвав свій винахід “геліографією”, англієць Генрі Фокс Тальбот, винахідник негативно-позитивного процесу в тому ж 1839 р. впровадив назви «тальботипія», «калотипія», «фотогенік», Дагер надав своєму відкриттю власне ім’я. Слово “фотографія” першим ужив Джон Гершель у доповіді про винахід Тальбота, що була виголошена 14 березня 1839 р. у британському Королівському Товаристві. Трохи згодом, 3 липня 1839 р., це слово використав французький академік Д.-Ф. Араго в повідомленні про діяльність Дагера, зробленому у Палаті депутатів Франції. І лише на межі 1850-х та 1860-х рр. це слово дістає значного поширення.
Йозеф Беррес
Відомий львівський лікар, професор анатомії Йозеф Беррес (1796-1844 рр.) намагався подолати один з найсуттєвих недоліків дагеротипії – її невідтворюваність. У своїх експериментах він почав використовувати дагеротип як офортну пластину: після одержання зображення він протравлював лицеву площину, маючи метою осягнення заглибленого рельєфа, у який він втирав друкарську фарбу. Відтиском на офортному верстаті зображення переносилося на папір. Свій винахід він у квітні 1840 р. описав у «Віденській газеті» («Wiener Zeitung»), а пізніше, у липні 1840 р., видав у Відні окремою брошурою під назвою «Фототип, винайдений професором Берресом». У цих публікаціях він впровадив у німецьку мову термін «das Lichtbild», «світлова картина» зі сполученням слів Licht і Bild («світло» та «картина»). Цей вираз до нашого часу є рівнозначним зі словом «фотографія», а його докладний переклад на українську мову – «світлина», та на російську – «светопись» є незаперечним фактом.
Слабка чутливість дагероскопічних пластин, їх висока вартість, складність процесу, а найголовніше – одноразовість і невідтворюваність примірника давали поштовх численним спробам подолання цих недоліків. Як наслідок, повсюдного засвоєння дістала негативно-позитивна фототехнологія на скляних платівках, яка стала відома як «мокрий колоїдний процес». Знимки, виконані на цих платівках і видруковані на альбуміновому папері – відзначалися чудовою чіткістю і виразністю відтінків.Час експонування зменшився до 2-3 сек. Завдяки цим перевагам, а також дешевості і приступності ця технологія на межі 50-60-х рр. ХІХ століття революціонізувала фотографію і витіснила дагеротипію.
Тут треба зазначити, що у розробку цього процесу поряд із англійськими, французькими і швейцарськими вченими помітний внесок зробив завідуючий кафедрою загальної й аналітичної хімії Львівської політехніки, професор Август Фройнд (1835-1892 рр.). Він займався дослідженням різновидів колоїдних фотоемульсій і, що особливо цікаво, використовував свої осягнення у практичних заняттях фотографією з великим художнім ефектом.
Олег ВВЕДЕНСЬКИЙ
Джерело: “Галицька брама”, 2002, січень-лютий-березень, № 1-3(85-87). – С. 2-3.
Реставрація дерев'яної церкву Собору Пресвятої Богородиці в селі Заболотці
Дерев’яну церкву Собору Пресвятої Богородиці в селі Заболотці, яка є пам’яткою архітектури національного значення і споруджена у 1746 році, цьогоріч реставруватимуть за кошти обласного і місцевого бюджетів.
За результатами тендера, вартість комплексної реставрації становитиме 3 мільйони 793 тисячі гривень, а виконуватиме роботи підприємство об’єднання громадян “Центр комплекс”. З обласного бюджету на 2021 рік для цього передбачено майже мільйон.
Реставрація дерев’яної церкву Собору Пресвятої Богородиці в селі Заболотці
“Храм потребує реставрації. Тут вирівняють підвалини та стіни, встановлять підвалини вівтаря, відновлять зовнішні стіни різниці, підлогу, хори та облаштують до них сходи. Також проект передбачає влаштування відмостки та системи блискавкозахисту. Департамент архітектури та розвитку містобудування обласної державної адміністрації вже провів закупівлю у системі ProZorro. Переможець тендера зобов’язався здійснити всі роботи до 31 грудня 2022 року. Днями ми разом виїхали на об’єкт, щоб оцінити рівень складності робіт та оглянути його стан ще раз, розпочати підготовку. Чекаємо дозволу на початок робіт від ДАБІ”, – розповіла директорка департаменту архітектури та розвитку містобудування ЛОДА Олена Василько.
Реставрація дерев’яної церкву Собору Пресвятої Богородиці в селі Заболотці
Довідково. Пам’ятка архітектури національного значення – дерев’яна церква Собору Пресвятої Богородиці в селі Заболотці збудована у 1746 році на місці спаленої татарами церкви у 1648 році. У 1960 храм закрили, а велику частину церковних реліквій вивезли. Зокрема, забрали унікальне рукописне Євангеліє XIII століття. Відновили богослужіння у церкві лише у 1989 році.
У прес-службі ОДА також додають, що тривають реставраційні роботи на дерев’яному храмі у Цеблеві та дзвіниці храму Воздвиження Чесного Хреста у Дрогобичі.
Вчора, 21 липня 2021 року, з нагоди відзначення 114-ої річниці від дня народження українського поета, археолога, політичного діяча Олега Ольжича відбулося вшанування його пам’яті.
Депутати Львівської обласної ради Святослав Шеремета, Ольга Березюк, Іванна Герус, Ростислав Добош, Марія Кульчицька-Волчко, Микола Іщук, Юрій Мазур, Роман Филипів, Сергій Дзядик, народний депутат України Олег Синютка, а також представники громадських, ветеранських організацій поклали квіти до меморіальної дошки Олега Ольжича у Львові.
Меморіальна дошка Олега Ольжича у Львові
Присутні також виконали Державний Гімн України і долучилися до поминальної молитви за упокій душі поета.
«Олег Ольжич – це великий українець, який віддав своє життя у боротьбі за волю і незалежність України. Він проводив надзвичайно важливі та успішні археологічні дослідження по всій Європі, у США. Але, коли прийшов час боротися за українську державу, Олег Ольжич приїхав в Україну і віддав життя за незалежність.
Вшанування пам’яті Олега Ольжича
Ми має увічнювати ім’я Олега Ольжича, щоб про його життєвий шлях, творчу і наукову діяльність, революційну боротьбу знало якомога більше людей по всьому світу. Кожна нація повинна пишатися такими своїми синами, як Олег Ольжич», – зауважив голова комісії Львівської обласної ради з питань культури, інформаційної політики та промоції Святослав Шеремета.
Вшанування пам’яті Олега Ольжича
Довідково:
Олег Ольжич (справжнє ім’я – Олег Олександрович Кандиба), (8 (21) липня 1907, Житомир – 10 червня 1944, концтабір Заксенгаузен) – син українського поета Олександра Олеся. Очолював культурно-освітню референтуру Проводу Українських Націоналістів (ПУН) (1937) і Революційний Трибунал ОУН (1939 – 1941рр.). Заступник голови ПУН і голова ПУН на українських землях (з 05.1942), голова ПУН ОУН (01.1944 – 10.06.1944 рр.).
Чимало недосліджених подій, чимало незнаних імен в історії нашого народу минулого століття… І серед них, – багато юнаків та дівчат, які перебували в українському підпіллі та незважаючи на нелегкі обставини життя залишалися вірними Богу та Україні. Однією з них була селянська дівчина Софія Лагодич, про якому розповімо у сьогоднішній публікації.
Софія Лагодич (псевдо «Зена», «Ліда», «Марійка») народилася 6 березня 1923 року в присілку Морози села Боброїди Магерівського району на Львівщині у сім’ї Василя та Ксенії Лагодич. Окрім найстаршої дочки Софії, в родині було ще три доньки – Анастасія, Павлина та Емілія, а також син Зеновій. В їхній сім’ї шанувалися традиції та рідна мова. Софія навчалася у Жовківській гімназії, цікавилась політичним життям. Під час навчання в Жовкві дівчина записалася на курси стенографії (скоропису). У 1939 р. вступає до ОУН, бере участь у творенні відділів Самооборони та осередків Червоного Хреста. В грудні 1939 року більшовики забрали тата Софії, – Василя Лагодича (був керівником хору в «Просвіті») і відтоді його ніхто не бачив, а за часів німецької окупації (березень 1944 р.) загинув сімнадцятирічний брат Софії – Зеновій.
Софія Лагодич. Фото з ресурсу http://cdvr.org.ua/
На початку 1941 року Софії передали Пирятинський терен, який на той час перебував у підпорядкуванні Стадницького Григорія («Данила»). Спочатку працювала під псевдо «Зена». Вона мала завдання організувати жіночу мережу, окрему для підпільної праці. Як дівчині виповнилося двадцять років, її прийняли в члени ОУН. Активно велася підготовка у Пирятинському лісі, на так званій лісничівці, де облаштовано шпиталь, також тут знаходилась підстаршинська школа для відділів УПА цього терену, боївка терену та «Самооборона».
За ці терени несла відповідальність Софія. Вона також і допомагала при друкарні, яку організували на господарці Крихівця на хуторі Ладики (тут вона отримувала поміч у праці від дочки господаря – Олени Крихівець). Окрім діяльності на політичній ниві, Софія Лагодич писала вірші.
Каплиця Преображення Господнього та меморіальний комплекс в Пирятинському лісі на місці колишньої лісничівки. Фото Мар’яни Іванишин.
Під час Пирятинського бою 19 серпня 1944 року, Софії на цих теренах не було, оскільки вона поїхала у підпільну криївку – шпиталь, яка знаходилась в лісі за селом Наконечним ІІ на Яворівщині. Тут дівчина познайомилась з Іриною Заблоцькою («Ліда»), яка вчилась у Львівському медінституті, але залишила навчання і стала медичною сестрою у підпіллі.
З середини літа 1945 року Софія починає діяти у підпіллі, покидає батьківську хату та вирушає, щоб служити Україні. «Ліда» починає багато друкувати, записує радіопередачі, складає різні звіти, досліджує друковані джерела та викладає коротку точку зору на основі прочитаного. Окрім цього, дівчина продовжує писати вірші, також пише прозу та малює. Отже, основне завдання «Ліди» – це друкування та стенографія. Софія була побожною, молилася за Україну та щоп’ятниці постила.
Після двох років перебування не території Кам’янки – Бузької «Ліду» переводять на нове місце. Криївка розташовувалась між селами Вишенька та Хитрейки, на полігоні. Із спогадів Ярослави Романини – Левкович («Марти»), яка також перебувала у цій криївці, дізнаємось, що роботи було багато, як завжди, а «робочий день» тривав тут вночі. Видавали дуже багато літератури, зокрема брошуру «Хто такі бандерівці і за що вони борються» (брошура мала 33 сторінки, видано понад 4 тисячі її екземплярів), багато листівок до студентів, селян, червоноармійців. Ось як «Марта» згадує про «Ліду», Софію Лагодич : «Ліда» – молода дівчина, середнього зросту, худенька шатенка, дуже розумна дівчина, писала вірші і дуже гарно малювала. Походила з присілка Морози коло Нової Кам’янки, на ім’я Софія Лагодич».
У цій криївці «Ліда» перебувала з 1948 року до 1950 року, коли її відправили у Ново-Яричівський район (недалеко Старого Яричева). Через деякий час «Ліду» перевели в криївку біля села Тадані (Кам’янко – Бузький район), де починається Каменецький ліс. Саме в Каменецькому лісі відбулася нарада підпільників, яка тривала дев’ять днів і в ній також брала участь Софія Лагодич.
Ярослава Романина – Левкович («Марта»). Фото з ресурсу www.territoryterror.org.
Впродовж зими 1952–53 рр. «Ліда» працювала над звітами, передруковувала невеликі брошури на замовлення Жовківського надрайонного Проводу ОУН, виготовляла календарі для учасників підпілля, друкувала звернення, листівки. Окрім «Ліди» в криївці біля села Тадані перебувала «Рута» – Люба Гайовська, член Крайового Проводу ОУН, «Мар’ян» (Євген Гладковський) та інші діячі.
«Мар’ян» на той час був провідником ОУН Буського району. 18 липня 1953 р. він вийшов з криївки, щоб поповнити запаси харчів і на «мертвому пункті» (певне місце, де клали пошту чи певну інформацію) знайшов ґрипс, в якому йшлося, щоб взяти з собою все необхідне та вийти на зв’язок у Каменецькому лісовому масиві Кам’янка – Бузького району. У записці було багато загальних виразів і «Ліда» вважала, що не потрібно йти на цю зустріч. «Мар’ян» відніс на «мертвий пункт» відповідь, в якій було вказано, коли і куди вони прийдуть. 21 липня 1953 року «Ліду» затримали разом з «Мар’яном» на цій зустрічі і привезли до Львова в тюрму на Лонцького. Відбувалися численні допити. Перший допит Софії Лагодич відбувся 21 липня 1953 року, незважаючи на те, що постанова про арешт видана 22 липня 1953 року.
Слід зазначити, що арешт «Ліди» та «Мар’яна» відбувся не без допомоги «Буй-Тура» (Романа Щепанського), якого в свою чергу здав «Макар», потрапивши у пастку КГБ та погодившись співпрацювати із їхніми спецслужбами (внаслідок такої співпраці було заарештовано діячів українського підпілля, знищено криївки, тобто ліквідовувалось українське підпілля на території північно – західної Львівщини). Згодом «Мар’ян» виказав криївку в Таданському лісі (в ній нікого не було, оскільки рахувалась як запасна, але зберігалась тут література і звітні матеріали).
Спочатку склали акт від 21 липня 1953 року про затримання учасниці ОУН Софії Лагодич, а також протокол допиту від тієї ж дати – 21 липня 1953 року. Слідчі знали її біографічні дані, на будь – які питання щодо підпілля Софія Лагодич відповідала : «Я дала присягу перед Богом, а тому ніяких пояснень давати не буду». Варто зауважити, що свого підпису вона не ставила на жодних документах.
При арешті в «Ліди» вилучили зброю, яку вона мала, а також чимало друкованих матеріалів, серед яких був і власний творчий доробок Софії (статті, брошури, вірші, які вона підписувала псевдо «У.Левич»»). Згідно із дослідженнями Івана Губки, у Софії Лагодич вилучено :
У.Левич «В свято-іванівську ніч»;
У.Левич «Єдність і сила»;
У.Левич «У вирі життя»;
У.Левич «У побуті і в бою»;
У.Левич «Підпал»;
У.Левич «Мініятури»;
У.Левич «З темряви»;
Петро Вилош-Василенко «Молодий революціонер»;
Брошура. Завваги : // Ем. Езер;
Програма 11 ступення з катихизму українського націоналізму;
Репортаж з екскурсій учителів Львівської області по східних областях України;
Брошура «Протест» Марка Боєслава;
Збірник виховних ви шкільних матеріалів;
Брошура «На шляху до перемоги»;
Журнал «На чатах»;
Журнал «Повстанець» серпень-вересень 1946 року;
Брошура «Трагедія української молоді»;
О.Горновий «Підсумки успіхів нашої національної боротьби»;
Журнал «Літопис»;
Брошура «За народ»;
М Мечник «Десятиріччя УПА 1942 – 1952»;
М. К. «Повстанський дух України»;
Матеріали про технічне звено;
Брошура «Молодий повстанець»;
«Під сонцем Кремля»;
Збірки листів «За Україну»;
Брошура «Українська Київська держава володіння за Володимира Великого»;
«Бій на відвідинах» Назара;
«Буй-Тур» «Оновляється земля»;
Ілінська О. «Подвійною зброєю», «Збірка споминів», «Посів»;
Річні списки, звіти, повідомлення;
Рукопис з фактами про «терор»;
Список убитих;
Рукопис «Наші акції»;
Рукопис «Ліди» з віршотворенням.
Софія Лагодич впродовж ведення слідства була настільки виснажена, що їй загрожувала смерть від виснаження. З 18 серпня 1953 р. вийшло розпорядження, щоб скерувати її на обстеження, а також призначити стаціонарне судово – психіатричне обстеження у Львівській психіатричній лікарні. Слідство від 18 серпня 1953 р. призупинено, а з 17 жовтня 1953 року, коли «Ліду» визнали здоровою, відновлено. Чергове її обстеження відбувалось від кінця жовтня 1953 р. до середини березня 1954 р. Софію визнано психічно здоровою і тоді слідство знову відновлюють.
Могила Софії Лагодич («Ліди») на цвинтарі у с. Боброїди. Фото Мар’яни Іванишин.
9 квітня 1954 р. видано наказ про скерування Софії Лагодич на примусове лікування і 6 травня її перевезли до Москви. Після лікування в Московському інституті судової експертизи Софію знову відправляють на місце попереднього утримання (від 25 липня 1954 р.). А через два роки її скерували у Казанську психлікарню, в якій перебувала до вересня 1960 року (12 вересня 1960 р. кримінальну справу проти «Ліди» закрито) і звідси виписали на лікування у Львівську психіатричну лікарню. Бачимо, що загалом слідство по справі «Ліди» тривало 7 років і впродовж його проведення Софія дотримувалась складеної присяги і нічого не сказала, окрім свого псевдо та не видала своїх побратимів. Вражаючий приклад вірності та любові – до Бога, України та українського народу.
Софія Лагодич пробула у психоневрологічній лікарні ще 37 років. Там і померла у 1997 році. Похована на цвинтарі у с. Боброїди.
Мар’яна ІВАНИШИН
Джерела:
Губка І. М. Дорогою боротьби (не бійся). Частина IV. – Львів : ТзОВ «ВФ» Афіша», 2006. – 536 с.;
Спогади вояків УПА та учасників збройного підпілля Львівщини та Любачівщини / ред. П. Й. Потічний, В. В’ятрович.- Торонто; Л. : Літопис УПА, 2003. – 438 с.: фотоіл. – (Літопис Української Повстанської Армії. Бібліотека ; т. 4);
У неділю, 25 липня 2021 року, в с.Побужани відбудеться традиційний фестиваль Пирога. Фестиваль супроводжуватиметься концертною програмою. Початок о 16.00 годині біля Народного дому.
Місцеві ґаздині усіх гостей фесту частуватимуть українською національною стравою – зліпленими власноруч пирогами з різноманітними начинками, з шкварками, пропонуватимуть бограч власного рецепту, а ще безліч різноманітних смаколиків.
На лазурному узбережжі Франції завершився 74-ий Каннський кінофестиваль
Окрім гучних кінопрем’єр і кінопрезентацій України на 74-му міжнародному Каннському кінофестивалі, українці брали активну участь і у світській частині кінофоруму: дефілювали на червоній доріжці, організовували яскраві івенти.
Наталія Гоцій. Фото: Getty Images
«Золоту пальмова гілку» цьогоріч отримав фільм «Титан» французької режисерки Джулії Дюкорно. Український режисер Сергій Лозниця завоював спеціальний приз журі премії «Золоте око» – за його документальний фільм «Бабин Яр. Контекст» про вбивства євреїв нацистами в Києві в часи Другої світової війни.
Продюсер Марія Гражина Чаплін, яка щороку збирає у Каннах найвпливовіших блогерів світу, двічі була помічена на червоній доріжці Каннського кінофестивалю. Серед інших українок, які підкорили цьогорічні Канни, були інфлуенсер, «Міс України 2014» Анна Андрес і телеведуча Санта Дімопулос, які також були гостями найпрестижніших благочинного заходу amfAR.
Анна Андрес. Фото: Getty Images
Крім того, під час Каннського фестивалю відбулася щорічна церемонія нагородження блогерів – World Influencers and Bloggers Awards 2021. WIBA 2021 зібрала у Каннах найяскравіших особистостей зі світу інфлуенсерів на довгоочікуваній оффлайн-події, незважаючи на досі непросту ситуацію із подорожами.
Перемогу у категорії Lifestyle (Lifestyle Influencer: Consciousness and Modern Values Award) здобула українська ТОП-модель Наталія Гоцій, @nataliiagotsii – єдина із цьогоріч номінованих українок. Українку нагородили за її YouTube-канал «Бути Гоцій», на який підписано 156 тисяч користувачів і на якому вона відверто розповідає про своє життя.
Санта Дімопулос. Фото: Getty Images
Серед інших володарів WIBA 2021 – супермодель Коко Роша (Coco Rocha) і культова фотограф Еллен фон Унверт (Ellen von Unwerth).
Кермо і панель приладів рестайлінгового тролейбуса ЛАЗ-52522 № 008. Автор фото – Олег Козак
На початку 1990-х років в СРСР, а потім і в незалежній Україні сталася глибока економічна криза, відповідно влада міста не мала валюти для закупівлі чеських тролейбусів «Skoda 14Tr». Отож, було прийнято рішення про створення тролейбусного виробництва на ЛАЗі – на вулицях Львова мали працювати тролейбуси, виготовлені у цьому місті.
Саме тому до Львова не було завезено жодного тролейбуса виробництва Південного машинобудівного заводу імені Макарова, які у 1992 – 2008 рр. активно закуповували інші міста – завод виготовив понад 1000 тролейбусів моделей ПМЗ Т1 та ПМЗ Т2. Обсяги тролейбусного виробництва ЛАЗу в 1993 – 2005 рр. значно скромніші – було виготовлено лише 85 тролейбусів моделі ЛАЗ-52522, про яку сьогодні розповідатиимуть «Фотографії Старого Львова».
ЛАЗ – 52522 – один із перших тролейбусів незалежної України
На початку 1990-х років Львівський автобусний завод виготовляв більше 10 тисяч автобусів на рік, проте уже були відчутні значні проблеми на підприємстві, оскільки левову частку виробництва складали уже морально застарілі автобуси ЛАЗ-695 та ЛАЗ-699 «Турист». Освоєння перспективного дизельного міського автобуса середнього класу ЛАЗ-4202 (на базі експериментального ЛАЗ-698) на початку 1980-х років йшло дуже важко, перші такі машини були складними в експлуатації та мали малу довговічність. Отож, завод відмовився від випуску міської версії автобуса із гідромеханічною автоматичною коробкою передач і перейшов до випуску приміської моделі ЛАЗ-42021 із механічною коробкою передач. ВКЕІ іще в 1977-1978 роках розробила уніфіковану із ЛАЗ-4202 модель 12-метрового автобуса великого класу 5252 із трьома ширмовими дверима. Прототипи цієї моделі були побудовані в експериментальному цеху ВКЕІ у Львові, але Львівський автобусний завод у 1980-х роках навіть не готувався до запуску цієї моделі автобусів у серійне виробництво – планувалося, що автобуси великого класу КАвЗ-5252 освоїть Кургаський автозавод у Росії, який на той час випускав автобуси капотного типу КАвЗ-685.
Прототип автобуса ЛАЗ-5252, збудований силами експериментального цеху ВКЕІ Автобуспром наприкінці 1970-х років
Отож, не дивно, що під час створення перших тролейбусів незалежної України моделей «Київ – 11» та «Київ – 11у» на Київському заводі електротранспорту вирішили створювати кузови власними силами (їх «списали» із серійних чеських тролейбусів «Skoda 15Tr» та «Skoda 14Tr» із незначними змінами в дизайні) – на початку 1990-х років Львівський автобусний завод не міг би запропонувати КЗЕТу серійний 12-метровий автобусний кузов для побудови тролейбуса, не говорячи уже про кузов для зчленованого «рогатого». Зважаючи на незначні виробничі потужності КЗЕТу на рівні Уряду України було прийняте рішення про запуск виробництва вітчизняних тролейбусів на Південному машинобудівному заводі імені Макарова у Дніпропетровську – уже в 1992 році тут виготовили перші зчленовані тролейбуси ПМЗ Т1, розроблені на основі конструкції тролейбусів «Київ – 11».
Виробництво автобусів великого класу ЛАЗ-52521 Львівський автобусний завод налагодив тільки у 1992 році. Ці автобуси комплектувалися дизельними двигунами КамАЗ-7408.10, які потребували великого моторного відсіку. Оскільки серійний випуск автобусів ЛАЗ-52521 здійснювався у короткі терміни, під час експлуатації цих машин було виявлено велику кількість конструкторських і технологічних дефектів. Крім того, для виготовлення автобусів використовувалися сталі невисокої якості, про якісну антикорозійну обробку не було і мови.
Серійний автобус ЛАЗ-52521 у Києві. Фото початку 2000-х років
На той час перед Львівським трамвайно-тролейбусним управлінням (ЛТТУ) постала потреба оновлення тролейбусного парку. Станом на 1988 рік із 224 тролейбусів, які перебували на балансі ЛТТУ, 109 тролейбусів уже вичерпали свій технічний ресурс і потребували заміни. Постачання сучасних тролейбусів «Skoda 14Tr» тривало до 1990 року – у той рік було поставлено 20 машин «Skoda 14Tr11/6» (№№ 571 – 590). Далі чехи готові були постачати новий електротранспорт тільки за вільноконвертовану валюту, якої ні в ЛТТУ, ні в Львівської міськради не було. Отож, на початку 1990-х років на тролейбусні маршрути іще виходили тролейбуси «Skoda 9Tr», виготовлені іще на початку 1970-х років.
Не дивлячись на те, що у Львові працював Львівський трамвайно-тролейбусний ремонтний завод (потім – Львівський державний завод електротранспорту, а після приватизації – ВАТ «Електротранспорт»), він не входив в структуру Львівського ТТУ і теж відчував брак валюти на закупівлю оригінальних запасних частин для ремонту чеських тролейбусів. Отож, починаючи із 1991 року випуск тролейбусів на лінію у Львові почав падати – у 1992 році на лінію виходило в середньому 138 тролейбусів при 216 машинах на балансі депо, а у 1993 році випуск тролейбусів впав узагалі до 101 машини.
Експериментальний тролейбус ЛАЗ-52522 (прототип) під час випробувань у Львові на вул. 700-річчя Львова (нині – проспект Чорновола). 1993 р.;
На відміну від інших міст України, керівництво Львівського ТТУ на початку 1990-х років вирішило не закуповувати зчленовані тролейбуси-«гармошки» ПМЗ Т1. Точна причина цього невідома, найбільш ймовірно, що у керівництва ЛТТУ була думка, що «гармошки» ПМЗ Т1 не зможуть нормально маневрувати на вузьких вуличках Львова. «Одиночні» тролейбуси «Київ – 11у» КЗЕТ виготовляв у дуже малій кількості, а «Південмаш» у 1992 році іще не освоїв виробництва свого «одиночного» тролейбуса ПМЗ Т2. Отож, виробництво нових тролейбусів для Львівського ТТУ було вирішено розгорнути на Львівському автобусному заводі. Проект тролейбуса ЛАЗ-52522 розроблявся у 1992 році.
Треба одразу сказати – не дивлячись на достатньо сучасний дизайн кузова та ергономічне планування салону тролейбуса ЛАЗ-52522, для Львівського ТТУ ця модель була кроком назад, порівняно із тролейбусами «Skoda 14Tr». Річ у тім, що тролейбус ЛАЗ-52522 мав реостатно-контакторну систему керування тяговим електроприводом від радянського тролейбуса ЗіУ-682В. У конструкції перших тролейбуса ЛАЗ-52522 було багато вузлів і агрегатів російського виробництва, зокрема вони приводилися електродвигунами ДК-210 виробництва заводу «Динамо» у Москві потужністю 110 кВт.
Прототип тролейбуса ЛАЗ-52522 під час виставки продукції ЛАЗу. Орієнтовно 1993 р.
Перший тролейбус моделі ЛАЗ-52522 був виготовлений Львівським автобусним заводом навесні 1993 року. На відміну від серійних автобусів ЛАЗ-52521, які на той час уже виготовлялися заводом, перший тролейбус мав ширмові чотирьох-стулкові пасажирські двері, а не двостулкові із планетарним приводом. Довжина тролейбуса складала 11400 мм., він міг перевозити до 108 пасажирів, у салоні було встановлено 22 сидіння. Прототип ЛАЗ-52522 проходив обкатку у Львові, а після цього був відправлений на автомобільну виставку в місті Луцьку. Через кілька місяців ЛАЗ виготовив іще один тролейбус-прототип, на цей раз із дверима із планетарним приводом. Ця машина отримала заводський № 003 і протягом двох років проходила пробну експлуатацію у Львові. Крім того, ця машина брала участь у автовиставці в Києві. Цей тролейбус-прототип був прийнятий на баланс ЛКП «Львівелектротранс» під деповським № 19 (019).
Тролейбус ЛАЗ-52522 № 4, виготовлений у 1994 році. Фото 1996 р. із колекції Ааре Оландера. Цей тролейбус був списаний і порізаний у 2008 р.
Процес впровадження у виробництво і експлуатацію тролейбуса ЛАЗ-52522 тривав значно довше, а ніж у його конкурента ПМЗ Т2, що виготовлявся на «Південмаші» у Дніпрі. Перші серійні тролейбуси ЛАЗ-52522 почали експлуатуватися із пасажирами у Львові на тролейбусному маршруті № 3 восени 1994 року. Тролейбусний маршрут № 3 для експериментальної пасажирської експлуатації тролейбусів ЛАЗ-52522 був вибраний не випадково – це був один із трьох у Львові тролейбусних маршрутів із легкими умовами руху, крім того на його трасі було аж три ремпункти – два на кінцевих і в тролейбусному депо. Через деякий час нові львівські тролейбуси ЛАЗ-52522 почали випускати на тролейбусний маршрут № 5 вул. Шота Руставелі – Автовокзал. Загалом у 1994 році на баланс ЛКП «Львівелектротранс» було прийнято чотири тролейбуси ЛАЗ-52522 (№№ 1 – 4, виготовлені у 1993-1994 рр.). Протягом 1995 року було постачано іще 14 тролейбусів ЛАЗ-52522 (№№ 5 – 18). Всі ці машини мали стандартне біло-блакитне фарбування – їх «ліврея» була схожою на кольорову схему фарбування перших автобусів ЛАЗ-52521.
Тролейбус ЛАЗ-52522 № 006, виготовлений у 1995 р. Ця машина пропрацювала 18 років – до 2013 р. Тролейбус № 006 проходив заводський капремонт на ЛАЗі. Фото 2005 р. Автор – Євген Гура
Із самого початку виробництва тролейбуси ЛАЗ-52522 програли конкуренцію машинам ПМЗ Т2, які виготовлялися у Дніпрі. І справа не тільки у тому, що дніпровський тролейбус був дешевший, а ніж львівський, головне – ПМЗ Т2 був значно надійніший від ЛАЗ-52522. Крім того, керівництво КП «Південне» при розробці конструкції тролейбуса ПМЗ Т2 поставило задачу – максимально локалізувати виробництво цього електротранспорту в Україні, в той час як у конструкції тролейбусів ЛАЗ-52522 початково було багато вузлів із Росії, від яких поступово відмовлялися.
Досить швидко виявилося, що двигун ДК-210 із потужністю 110 кВт. є заслабким для тролейбуса ЛАЗ-52522 із масою в 10,2 тони в умовах «гірського» рельєфу міста Львова. Отож, російський тяговий електродвигун заводу «Динамо» був замінений на електродвигун ЕД-138У2 потужністю 130 кВт., тотожний тому, який використовувався на тролейбусах ПМЗ Т2.
Уже на початку 2000-х років частина тролейбусів ЛАЗ-52522 знаходилася у несправному стані на території тролейбусного депо. Фото 2002 р. Автор – Ааре Оландер
У 1995 році Львівський автобусний завод намагався розширити географію постачання свої тролейбусів, отож машина із заводським № 022 була продана до Донецька, де отримав інвентарний № 1020. Машина працювала на маршрутах міста біля 13 років – до 2008 року. Тролейбус був списаний 4 лютого 2009 року. Це був єдиний тролейбус ЛАЗ-52522 у Донецьку – до міста постачалися тролейбуси виробництва «Південмашу». Окрім того, у 1995 році сім тролейбусів моделі ЛАЗ-52522 було продано в Чернівці – це місто, як і Львів, масово експлуатувало старі чеські тролейбуси «Skoda 9Tr», які були зношені і потребували заміни. У Чернівцях ЛАЗ-52522 першої партії мали деповські №№ 2001, 2002 і 2004 – 2008. Всі ці машини наразі уже списані у 2007 – 2014 рр.
Кузов тролейбуса ЛАЗ-52522 № 018 був капітально відремонтований на Львівському автобусному заводі, але не був укомплектований електрообладнанням. Некомплектний тролейбус стояв у депо до 2008 року, поки не був порізаний на брухт. Фото 2002 р. Автор – Ааре Оландер
У 1996 році ЛКП «Львівелектротранс» отримує від Львівського автобусного заводу іще 14 тролейбусів ЛАЗ-52522 (№№ 19 – 32). Із машин цієї партії довше всього пропрацювали тролейбуси із деповськими номерами №№ 027 і 032 – вони іще виходили на лінію у 2014 році, списані та утилізовані у 2018 році.
Наступного, 1997 року чотири тролейбуси ЛАЗ-52522 було відправлено у столицю Туркменістану Ашхабад у якості оплати за поставлений природний газ. Заводські №№ цих машин – 042 – 044 та 052. У Ашхабаді ці тролейбуси отримали інвентарні № 60 – 63, вони мали біло-зелене фарбування.
Робоче місце водія тролейбуса ЛАЗ-52522 № 041. Автор фото – Роман Зарума
У 1997 році в конструкцію тролейбусів ЛАЗ-52522 було внесено низку технічних змін, зокрема на тролейбуси почали встановлюватися компресори виробництва компанії «Bosch». Низка вузлів і агрегатів російського виробництва була замінена на вироби харківських заводів імені Малишева та «Серп і Молот». Замість електромашинного перетворювача для зарядки акумуляторних батарей і живлення низьковольтних кіл у тролейбусах ЛАЗ-52522 почали використовувати статичні перетворювачі українського виробництва.
Рестайлінговий тролейбус ЛАЗ-52522 № 008 (заводський № 078) 2004 року випуску – цей тролейбус ЛАЗ передав ЛКП «Львівелектротранс» замість старої машини № 008, переданої на ремонт. Автор фото – Андрій Василюк
До шостої річниці незалежності України у серпні 1997 року ЛКП «Львівелектротранс» отримало від Львівського автобусного заводу іще 5 тролейбусів ЛАЗ-52522 із деповськими номерами №№ 33 – 37 – закупівля цих машин була приурочена до відкриття нового тролейбусного маршруту № 24 «вул. Шота Руставелі – Кінотеатр ім. О. Довженка» 24 серпня 1997 року.
У серпні 1997 року іще один львівський тролейбус ЛАЗ-52522 із заводським № 65 і деповським № 199 брав участь в урочистому відкритті нової тролейбусної лінії на Гаразджу в місті Луцьку. Це був єдиний у цьому місті ЛАЗ-52522, який пропрацював на лінії до кінця 2014 року і був утилізований у 2015 р.
Рестайлінгові тролейбуси ЛАЗ-52522 2005 року випуску в Чернівцях
1997 – 1999 роки знаменуються черговою спробою розширити географію постачання тролейбусів ЛАЗ-52522. Зокрема 3 тролейбуси ЛАЗ-52522, виготовлені у 1997 році постачається у тролейбусне депо міста Біла Церква на Київщині (деповські №№ 110 – 112) – в експлуатацію вони були введені 20 січня 1998 року. Два тролейбуси ЛАЗ-52522, які потрапили до Білої Церкви, були знищені пожежами – машина № 112 згоріла у 2002 р., а машина № 111 – у 2009 році. Тролейбус № 110 кілька раз проходив капремонт і працює досі. Іще 3 тролейбуси ЛАЗ-52522 (заводські №№ 055, 063 та 073) у 1998-99 роках були придбані для міста Стаханова (нині офіційна назва – Кадієвка) Луганської області, де працювали під № 077 – 079. У 2007 році в цьому місті припинився рух трамваїв, а тролейбусний рух був припинений у 2011 році. У 2013-2014 рр. стахановські тролейбуси ЛАЗ-52522 були продані у Лисичанськ, де вони знаходяться на балансі і сьогодні, але справний лише один тролейбус. Також три тролейбуси ЛАЗ-52522 (заводські №№ 69, 71 і 74) отримало місто Миколаїв (деповські №№ 3160 – 3162) – всі вони наразі перебувають на балансі КП «Миколаївелектротранс», проте машина № 3160 не експлуатується із 2015 р., два інші тролейбуси кілька раз проходили капремонт і працюють на маршрутах. Щодо рідного міста, то у 1998 році ЛКП «Львівелектротранс» прийняло на баланс 2 тролейбуси ЛАЗ – 52522 (деповські №№ 038 і 039), із яких машина № 039 експлуатувалася до 2014 року. На початку 1999 року два тролейбуси ЛАЗ-52522 було продано до Москви – заводські №№ 54 і 59, виготовлені у 1997 році. Обидві машини потрапили до тролейбусного парку № 1, але експлуатувалися на лінії зовсім недовго – до 2002 і 2004 років відповідно. Зараз вони рахуються, як музейні.
Тролейбус ЛАЗ-52522 № 199 відкриває нову тролейбусну лінію на Гаразджу в Луцьку. 23 серпня 1997 р.
У 1998 році виробництво тролейбусів ЛАЗ-52522 фактично припинилося – із 1999 і до кінця 2004 року Львівський автобусний завод не виготовив жодного нового тролейбуса. Із електротранспорту, виготовленого у 1993 – 1998 роках далеко не всі тролейбуси були реалізовані, відповідно три тролейбуси ЛАЗ-52522 із заводськими №№ 60, 66 і 72 (1997 – 1998 р. випуску) у жовтні 2004 року надійшли до міста Антрацита Донецької області – місту їх подарувала Партія Регіонів. Ці машини отримали деповські №№ 032 – 034 і експлуатувалися до 2019 р. Останні 8 ЛАЗів-52522 випуску 1997 року були введені в експлуатацію у Львові восени 2006 року.
Тролейбус ЛАЗ-52522 № 1901 у Москві. 2000 р. Автор фото – Дмитро Касаткін
Наприкінці 2004 року Львівський автобусний завод відновив випуск тролейбусів ЛАЗ-52522 – це була рестайлінгова версія тролейбуса із антикорозійною обробкою кузова та вклеєними панорамними вікнами салону. Перша рестайлінгова машина отримала заводський № 078 і наприкінці 2004 року була передана ЛКП «Львівелектротранс» замість переданої на капітально-відновлювальний ремонт на ЛАЗ машини із деповським № 008 1995 року випуску. Цей тролейбус у Львові експлуатувався до весни 2020 року і був відсторонений від експлуатації у зв’язку із коронавірусним карантином.
Загалом було виготовлено 9 «рестайлінгових» тролейбусів ЛАЗ-52522 у 2004 – 2005 роках: шість таких машин було продано в Чернівці, а іще дві – до Тернополя. Один із двох тернопільських ЛАЗ-52522 уже списаний.
Салон тролейбуса ЛАЗ-52522. Вигляд назад.
Таким чином загалом за 12 років було виготовлено лише 85 тролейбусів ЛАЗ-52522, більшість із яких – 48 машин, було постачано до Львова. Наразі в нашому місці жоден із таких тролейбусів не експлуатується із пасажирами. Загалом в Україні наразі налічується 16 тролейбусів ЛАЗ-52522, із них експлуатується 10 тролейбусів, найбільше – у Чернівцях. Для порівняння – Південним машинобудівним заводом імені Макарова у 1993 – 2008 рр. було виготовлено 545 тролейбусів ПМЗ Т2, із них досі на балансі підприємств перебуває 375 машин, справні – 279. Як бачимо, виготовлені у Дніпрі тролейбуси виявилися значно довговічнішими і надійнішими, а ніж львівські.
Тролейбус ЛАЗ-52522 у місті Стаханов (нині – Кадієвка) на Луганщині. 1999 р. Автор фото – Стефан Спенглер. Тролейбусний рух в Кадієвці припинився на початку 2010-х років, тролейбуси ЛАЗ передані до Лисичанська
Через низьку якість металу, із якого виготовлявся кузов тролейбусів ЛАЗ-52522, відсутність якісної антикорозійної обробки металоконструкції, велику кількість конструктивних і технологічних дефектів та через (давайте скажемо чесно) незадовільні умови експлуатації обслуговування у тролейбусному депо Львова, уже через кілька років після введення в експлуатацію львівські тролейбуси ЛАЗ-52522 потребували проведення капітального ремонту (у інших містах, завдяки кращому обслуговуванню ці тролейбуси служили значно довше). Було вирішено відправляти тролейбуси ЛАЗ-52522 перших років випуску для капітально-відновлювального ремонту на завод. У 2000 році, зокрема, було відновлено чотири тролейбуси із деповськими №№ 006, 010, 012 і 013. Під час ремонту було полагоджено кузови, встановлено нові компресори та внесено іще низку технічних змін. Також на ремонт на Львівський автобусний завод було передано тролейбуси із деповськими №№ 001, 003 і 018, але через те, що закінчилося фінансування ремонтних робіт, на ЛАЗі полагодили і пофарбували лише кузови і некомплекті тролейбуси повернулися у депо. Ремонт цих машин так і не був завершений. Вузли електрообладнання тролейбусів ЛАЗ-52522 відправляли на ремонт на Київський завод електротранспорту. Кілька тролейбусів ЛАЗ-52522 пройшли капітальний ремонт силами тролейбусного депо ЛКП «Львівелектротранс».
Антон ЛЯГУШКІН, Дмитро ЯНКІВСЬКИЙ та Юрій КАУКАЛОВ
Автори висловлюють подяку шанувальнику електротранспорту із міста Луцька Юрію Лісінчуку за надану інформацію про виробництво тролейбусів ЛАЗ-52522 та їх заводські номери.
Перелік використаних джерел інформації
Тархов С.А. Історія Львівського трамвая. – Львів: Фенікс ЛТД, 1994;
Розкопки під час реконструкції дороги Жовква – Камянка-Бузька. Фото Науково-дослідний центр "Рятівна археологічна служба"
Під час реконструкції дороги Жовква – Камянка-Бузька археологи НДЦ «Рятівна археологічна служба» дослідили сім давніх поселень та віднайшли тисячолітнє горно.
Загалом найбільш вагомі знахідки на ділянці датуються раннім залізним віком та належать висоцькій культурі (ХІ-VІІІ ст. до н.е.). У розкопах знайшли залишки 15 об’єктів, переважно господарських споруд, та велику кількість предметів цього часу (ліпний посуд, знаряддя з кременю).
Розкопки під час реконструкції дороги Жовква – Камянка-Бузька. Фото Науково-дослідний центр “Рятівна археологічна служба”
Як повідомляє пресслужба НДЦ «Рятівна археологічна служба», один з найцікавіших об’єктів, за словами науковців, – залишки залізоплавильного горна, вік якого понад тисячу років. Його археологи зафіксували на узбіччі нової дороги, під час археологічного нагляду на будівельних роботах на поселенні Блищиводи-6. Завдяки чисельним знахідкам уламків посуду, горно датували VІІІ-ІХ ст. Його залишило населення слов’янської райковецької культури, яку в нашому регіоні пов’язують з племенами ранніх слов’ян – дулібами та білими хорватами.
У результаті досліджень на поселенні Блищиводи-6 вдалось розкрити непогано збережену плавильну камеру з каналом для витікання шлаку. Своєрідною рисою саме цього горна, розміром – 1 х 0,8 м, було використання як каркасу для вихідної труби частини горщика або глека діаметром 20 см, обмазаного поверх товстим шаром глини, що була перепечена до яскраво червоного кольору. Так робили, аби запобігти викришуванню і обвалу горна.
Розкопки під час реконструкції дороги Жовква – Камянка-Бузька. Фото Науково-дослідний центр “Рятівна археологічна служба”
Дорога між містами Жовква та Кам’янка-Бузька (давня назва – Кам’янка-Струмилова) була частиною одного з найдавніших історичних торгівельних шляхів, які вели з Галичини на Волинь, а у ХV-ХVІІ ст. тут проходила північна ділянка великого «Чорного шляху» – караванної дороги, яка починалась на землях Османської імперію та вела через Поділля, Галичину і Волинь до Перемишля і Замостя. Напрямок дороги, що проходив повз села Сопошин, Блищиводи, Зіболки, Воля Жовтанецька та Батятичі, простежується за картографічними матеріалами починаючи з кінця ХVІІІ ст. На цих картах можна бачити густу мережу хуторів, які нині вже не існують.
15 серпня о 19:00 в Ennio Event Square відбудеться концерт неймовірної та драйвової співачки Alyosha.
Її концерти – це завжди гармонійне поєднання таланту, краси та музики.
Пісні у артистки дуже різні, тож кожен зможе знайти трек до душі, на мить забути про свої проблеми і полетіти на іншу планету.
Володарка багатьох престижних музичних премій, авторка та композиторка пісень порадує Вас чудовою програмою з новими і найкращими піснями та подарує частинку себе.
Запрошуйте коханих та друзів, рідних та близьких і приходьте за класними емоціями.
Для того, щоб краще зрозуміти певний історичний період варто знайомитись із різними джерелами, серед яких важливу роль грають світлини. Особливо ті, які зроблені не в фотосалонах, а буквально на місці, без постановочного кадру.
Телефонний патруль в галицькому селіВійськові в селі, ГаличинаДорога в селі, ГаличинаЗалишений транспортМіст в Стрию
Останнім часом все більше світлин періоду Першої світової війни з’являється в мережі Інтернет. Нам вкотре пощастило відшукати фото того часу.
Міст в ГаличиніВійськові австрійської армії, ГаличинаВійськовий на фоні хати в галицькому селіДорогами ГаличиниВійськові роблять дорогу
Цього разу світлини показують не бойові дії, а побутові моменти, панорамні види, а також військових, які робили світлини на фоні галицьких хат. Ймовірно, це робилось для того, щоб надіслати ці кадри додому і показати, в якій місцевості вони перебувають.
Міністерство культури та інформаційної політики України, відповідно до Закону України «Про культуру» оголошує конкурсний добір на посаду генерального директора Львівської національної галереї мистецтв імені Б.Г. Возницького (79000, м. Львів, вул. Стефаника, 3, Україна)
1. Строк приймання документів на участь у конкурсі
Документи на участь у конкурсі приймаються з 14.07.2021 року по 12.08.2021 року до 15:30 год. включно.
2. Початок формування конкурсної комісії
Міністерство культури та інформаційної політики України розпочинає формування конкурсної комісії з 14.07.2021 року.
3. Умови проведення конкурсу
Обов’язковою умовою проведення конкурсного добору є його відкритість.
З урахуванням вимог постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 р. № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», представники засобів масової інформації та громадськості можуть спостерігати за онлайн-трансляцією засідань конкурсної комісії під час проведення співбесіди з кандидатами, під час якої публічно презентуються запропоновані проекти програм розвитку Галереї на один і п’ять років, на офіційному YouTube – каналі «Міністерство культури та інформаційної політики».
До участі у конкурсі не допускаються особи, які:
• визнані в установленому порядку недієздатними або їх дієздатність обмежена;
• мають судимість за вчинення злочину, якщо така судимість не погашена або не знята в установленому законом порядку, або на яку протягом останнього року накладалося адміністративне стягнення за вчинення корупційного правопорушення;
• є близькими особами або членом сім’ї керівників органу управління.
Особа, яка бере участь у конкурсі, подає такі документи:
• заява про участь у конкурсі з наданням згоди на обробку персональних даних відповідно до Закону України «Про захист персональних даних»;
• автобіографія, що містить прізвище, ім’я та по батькові, число, місяць, рік і місце народження, інформацію про громадянство, відомості про освіту, трудову діяльність, посаду (заняття), місце роботи, громадську роботу (у тому числі на виборних посадах), контактний номер телефону та адресу електронної пошти чи іншого засобу зв’язку, відомості про наявність чи відсутність судимості;
• копія документа, що посвідчує особу, копії документів про вищу освіту;
• два рекомендаційні листи довільної форми;
• мотиваційний лист довільної форми.
Зазначені документи надсилаються на поштову та електронну адреси (sahan.o@mkip.gov.ua): вул. Франка І., 19, м. Київ, 01601, відповідальна особа – Саган Оксана, контактний телефон: (044) 234-39-93, електронна адреса: sahan.o@mkip.gov.ua з позначкою «документи на конкурс «Львівська галерея мистецтв».
Особа може подати інші документи на свій розсуд, які можуть засвідчити її професійні чи моральні якості.
Відповідальність за достовірність поданої інформації несе кандидат.
Публічні презентації проектів програм розвитку Галереї на один і п’ять років кандидати презентують під час другого засідання конкурсної комісії.
4. Строки проведення конкурсу
Конкурсний добір починається 14.07.2021 року та закінчується не пізніше 14.09.2021 року.
5. Вимоги до кандидатів для участі у конкурсі
Кваліфікаційні вимоги:
• вища освіта;
• стаж роботи у сфері культури не менше трьох років;
• вільне володіння державною мовою;
• має досвід роботи на керівних посадах в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах, організаціях усіх форм власності не менше трьох років
• здатність за своїми діловими і моральними якостями, освітнім і професійним рівнем виконувати відповідні посадові обов’язки.
Кандидатури до складу конкурсної комісії від громадських організацій:
Відбір кандидатур для включення до складу конкурсної комісії від громадських організацій здійснюється шляхом жеребкування.
Для участі у жеребкуванні громадська організація подає до МКІП по 28.07.2021 року до 15:30 год. включно в письмовому вигляді та електронною поштою (sahan.o@mkip.gov.ua):
лист у довільній формі, підписаний керівником громадської організації, із зазначенням трьох кандидатур, які рекомендуються для включення до складу конкурсної комісії.
Інформація, що стосується умов праці, відомості про матеріально-технічну базу Галереї, фінансову звітність за попередній бюджетний період закладу культури, додається.
Захоронка на Левандівці, 1926 р. (Нова Хата. – 1926. – Ч. 3)
У Львові збираються відкрити Музей репресованих дітей. Він діятиме як філія музею «Територія Терору» на вул. Старій, 13, що в центрі міста. Про це Фотографіям старого Львова повідомили у пресслужбі Львівської міської ради.
Над створенням Музею репресованих дітей у Львові «Територія Терору» працює ще з 2019 року. Тут львів’яни та гості міста зможуть дізнатися реальні історії з життя малечі, яка постраждала від жорстокості тоталітарної системи.
«На прикладі цих історій ми хочемо показати людству жорстокість і нелюдськість тоталітарних систем, віддати шану підліткам і юнакам, які протистояли системі, шану пам’яті тим, хто безвинно постраждав і поплатився своїм дитинством, здоров’ям чи життям, щоб у сучасному світі більше не було місця для поняття «репресоване дитинство», вибудувати культурний «антидот» проти загроз дитинству», — так пояснює ідею нового музею директорка «Території Терору» Ольга Гончар.
Вже у середу, 21 липня, музейники детальніше поділяться, яким буде Музей репресованих дітей у Львові та представлять попередні напрацювання.
До презентації-воркшопу залучать також й істориків, митців, інших музейників та культурологів. Вони зможуть запропонувати своє бачення візії майбутнього музею. Захід є вільним, втім взяти участь у ньому можна, якщо попередньо зареєструватись за цим посиланням.
Зазначимо, що реалізацію проєкту “Втрачене дитинство” у межах якого проводять цю робітню підтримує Європейський Союз.
Захоронка у Бориславі, ймовірно, 1920–1930-ті рр. (зі сайту http://ssmi-ua.org)
Довідково: «Територія Терору» — музей тоталітарних режимів, що розташований у Львові на просп. Чорновола, 45. Він знаходиться на місці, що упродовж 1941-1943 років входило до складу Львівського ґетто — третьої за величиною в окупованій нацистами Європі єврейської в’язниці, а у 1944-1955 роках — пересильної тюрми №25 — однієї з найбільших установ СРСР примусового утримання на території сучасної України.
На території музейного комплексу відтворені два бараки, сторожові вежі, загородження з колючого дроту та інші тогочасні інфраструктурні об’єкти.
21 травня 1980 року, внаслідок серцевого нападу, у Нью-Йорку померла Іда Камінська. Народилась вона в Одесі, але частина її життя та творчої активності минули...
