В сьогоднішній добірці маємо можливість побачити професійні фото із Галичини. Їх автором є відомий фотограф Юрій Дуткевич.
На кадрах мешканці містечок та сіл тогочасної Галичини. Зараз оригінали та негативи цих світлин знаходяться в колекції Австрійського державного архіву у місті Відні.
Тетяна ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО
Джерело:https://www.tenews.org.ua/
Невиправний романтик, улюбленець жінок, володар титулу «Голос країни» Tabakov 29 вересня порадує усіх своїх шанувальників, а особливо шанувальниць, сольним концертом у рідному Львові. Того вечора співак представить як хіти «Ти танцюєш одна», «Моя на все життя», «Тільки ти моя», «Любов Жива», «Все для нас», так і пісенні прем’єри. Реліз однієї з них відбувся місяць тому, – «В тобі моя любов», і вона уже встигла завоювати любов слухачів: за місяць романтична новинка зібрала на YouTube понад 200 тисяч прослуховувань.
Цій пісні уже пророчать перевершити славу весільного хіта номер один «Тільки ти моя», під який українці завдяки Табакову одружуються уже понад десять років.
Чимало пісень отримають нове, акустичне, звучання – під рояль. Що зробить романтичний музичний вечір від Табакова ексклюзивним. Імпровізація, неповторна атмосфера і тільки справжні емоції – обов’язкові складові «живих» зустрічей з артистом!
Сольний концерт Tabakov «В тобі моя любов» 29 вересня у !FESTrepublic відбудеться із дотриманням карантинних норм МОЗ, чинних у період проведення заходу. Організатор – компанія BIGSHOW Agency.
Квитки на концерт Павла Табакова доступні онлайн: https://bigshow.ua/events/pavlo-tabakov-festrepublic/
Галина ГУЗЬО
Дещо менше написано про історію львівського тролейбуса, але й тут відомі практично всі знаменні дати розвитку цього виду міського транспорту. Історія міського автотранспорту Львова наразі дуже мало досліджена. Більше року тому «Фотографії Старого Львова опублікували розвідку до 106-ої річниці автобусного руху у Львові, зараз ми продовжуємо цю тема і публікуємо цикл більш детальних матеріалів про історію автобусного транспорту Львова.
Регулярні автобусні перевезення на території Львова почалися 7 червня 1914 року, коли підприємець Домічек запустив курсування приміського автобусного маршруту між Львовом та Брюховичами – популярним приміським курортом. За день до запуску цього автобусного маршруту газета «Kurjer Lwowski» у вечірньому випуску писала: «Автомобільні омнібуси запроваджує від завтра п. Домічек. Вони курсуватимуть від Львова до Брюхович щодня від 6 год. ранку до 8 год. вечора що 2 години. Проїзд від Львова до Брюхович коштуватиме 1 крон 50 ґр. Місячні квитки коштують по 60 крон. У разі потреби курсуватимуть дві машини. Зазначимо, що пан Домічек був також власником 6 автомобільних фіакрів (тобто автомобілів таксі)».
Перший регулярний автобусний маршрут у Львові проіснував біля двох місяців – на початку серпня 1914 року розпочалася Перша світова війна і автобуси були реквізовані для потреб австро-угорської армії.
Перший регулярний міський автобусний маршрут «А» почав курсувати у Львові 12 квітня 1928 року. Він пов’язував площу Бачевських (нині – пл. Кропивницького) із міським аеродромом на Скнилові. Рейси автобуса починалися у 6-й годині ранку і закінчувалися о 10-й вечора, автобус курсував із годинним інтервалом. Траса маршруту була поділена на 2 секції із 6-ма зупинками. Вартість проїзду в межах однієї секції становила 30, а двох секцій – 50 грошів. На маршруті курсував італійський автобус «Lancia», який міг перевозити загалом 34 пасажирів, в тому числі в салоні було 19 крісел. Точна модифікація цього автобусу невідома, але найпевніше це був автобус моделі «Lancia Omicron», який виготовлявся із 1927 року.
Восени 1928 року відкрилося іще два автобусних маршрути, які поєднували із центром міста Персенківку та Новий Львів. Маршрути були коловими і пролягали по сучасним вулицям Стрийській, Козельницькій, Панаса Мирного та Стуса. Ці маршрути мали позначення «В» і «С» і почали курсувати 2 вересня 1928 року. У 1930 році було запущено автобусний маршрут «D», який пов’язував кінцеву трамвайного маршруту № 10 на Замарстинові і Брюховичі. Вартість проїзду до Брюхович становила 80 грошів. Існували трансферні квитки для пересадки на трамвай. 30 серпня 1930 року було запущено автобусний маршрут «Е» від церкви Св. Анни на Клепарів по сучасній вулиці Клепарівській та Варшавській.
Всі автобусні маршрути Львова обслуговувалися «Міськими закладами електричними», яким також належали трамваї і трамвайна інфраструктура. На початку на автобусних маршрутах працювало лише по одному автобусу. Восени 1931 року були закуплені автобуси марки «Saurer», виготовлені в Польщі. Відповідно на маршрутах «А», «В», «С» та «Е» інтервал руху скоротився до 20 – 30 хв.
Автобуси під брендом «Saurer» виготовляла однойменна швейцарська фірма, створена у 1853 році Францом Заурером у місті Сент-Гален. Початково це було ливарне підприємство, яке згодом переросло у машинобудівне в Арбоні над Боденським озером. Виготовленням автомобілів компанія «Saurer» почала займатися із 1903 року. У 1908 році на замовлення компанії «Saurer» видатний німецький інженер і винахідник Рудольф Дизель розробив двигун внутрішнього згоряння, який працював на мазуті. У 1930 році складання автомобілів та автобусів «Saurer» розпочалося у Польщі. У Львові курсували автобуси «Saurer 2 BOD». Це була дуже невелика машина – у салоні було 14 пасажирських сидінь, іще 12 пасажирів могли їхати стоячи. Двигун потужністю 67 кінських сил міг розганяти автобус до швидкості 55 км/год. На жаль, автобуси «Saurer», які курсували у Львові, не збереглися. Побачити такий автобус можна в Цюрихському трамвайному музеї у Швейцарії – там такий автобус є діючим експонатом.
Відомо також, що у міжвоєнний період у Львові також експлуатувалися автобуси польської компанії «Ursus». За твердженням дослідника історії Винник Андрія Байцара, автобуси моделі «Ursus AW» курсували на приміському маршруті Львів – Винники. Цей автобус був збудований на шасі 3-тонної вантажівки, він міг перевозити до 22 пасажирів.
Через економічну кризу першої половини 1930-х років кількість пасажирів, яких перевозили львівські автобуси істотно скоротилася. У червні 1935 року тимчасово було припинено курсування автобусів на маршрутах «А» і «Е», їх відновили лише у 1938 році.
У березні 1940 року на балансі Львівського трамвайного тресту знаходилося 16 автобусів різних моделей. Автобусне господарство у 1940 році було відокремлене від трамвайного. У травні 1940 року із Москви було доставлено іще 6 нових автобусів ЗіС-16.
Автобуси ЗіС-16 виготовлялися із 1938 року по серпень 1941 року на московському Заводі імені Сталіна (потім – Завод імені Ліхачова). Ці машини мали обтічну форму кузова. Кузов мав дерев’яний каркас, обшитий листовим металом. Його довжина складала 8,5 метрів, в салоні було 27 сидінь, крім того іще 10 пасажирів могли їхати стоячи. Автобус приводився бензиновим двигуном потужністю 84 кінських сили і міг розвивати швидкість до 65 км/год. Загалом завод випустив 3250 автобусів ЗіС-16.
Автобуси ЗіС-16 постачалися до Львова і після Другої світової війни – їх відновленням у перші повоєнні роки займався московський завод «Аремкуз». Такі машини часто мали шасі ЗіС-150.
Відомостей про роботу регулярних автобусних маршрутів в місті Львові в часи німецької окупації немає. Не виключено, що всі наявні у Львові автобуси під час відходу радянських військ зі Львова були використані для евакуації та військових потреб.
Автобусне сполучення у Львові було відновлено навесні 1946 року – як твердить дослідник історії міста Винники Андрій Байцар, перший повоєнний автобусний маршрут у березні 1946 р. пов’язав Львів із Винниками. На ньому курсували «трофейні» автобуси. У жовтні 1946 року у Львові створюється спеціалізоване підприємство для обслуговування пасажирських автоперевезень – «Автобусно-таксомоторна база Облавтотресту».
По закінченні ІІ світової війни виникла гостра потреба надійних автобусних перевезень як у Львові, так і в межах Львівської області. Отож, у жовтні 1946 року Львівська обласна рада прийняла рішення про створення першого спеціалізованого пасажирського автотранспортного підприємства, яке називалося «Автобусно-таксомоторна база Облавтотресту». Новому автопідприємству виділили територію на вулиці Личаківській.
«Автобусно-таксомоторну базу Облавтотресту» створювали практично на порожньому місці в дуже непростих повоєнних умовах. Весь рухомий склад підприємства на початках складався із 21 автомобіля. Це були як радянські, так і трофейні автомобілі, а також машини які надійшли від союзників. Чотирнадцять машин було ГАЗ-ММ та ЗіС-16, три «Опель-Бліца», а також «Мерседес», «Хаптель» та «Б’юїк». У 1948 році «Автобусно-таксомоторна база Облавтотресту» почала обслуговувати два міські автобусні маршрути Львова – на них випускали радянські довоєнні автобуси ЗіС-16.
Першим керівником «Автобусно-таксомоторної бази Облавтотресту» (нині – ТзОВ «Львівське АТП № 14631») був Борис Зайцев. Завдяки його організаторським здібностям, уже в 1950 році на балансі підприємства налічувалося 60 автобусів різних моделей, 7 легкових автомобілів таксі «Побєда» та 16 вантажних таксі. На початку 1950-х років автобуси підприємства курсували на приміських автобусних маршрутах до Брюхович, Рудного, Солонки та Куликова. Дещо пізніше було відкрито міжміські автобусні маршрути в межах області – до Бродів, Жовкви та інших райцентрів.
На початку 1950-х років «Автобусно-таксомоторна база Облавтотресту» починає отримувати від московського Заводу імені Сталіна (потім – Завод імені Ліхачова – ЗіЛ) автобуси ЗіС-155. Ці автобуси виготовлялися як у міській, так і у міжміській модифікаціях. Довжина кузова автобуса ЗіС-155 (після 1956 р. – ЗіЛ-155) складала усього 8 метрів. У салоні автобуса було 28 сидінь, загальна пасажиромісткість автобуса – 50 пасажирів. Бензиновий двигун ЗіС-124 потужністю 95 кінських сил розганяв автобус із повною масою 9,9 тон до швидкості 65 кілометрів на годину. Ці автобуси серійно виготовлялися до 1957 року.
Для обслуговування автобусних маршрутів із невеликим пасажиропотоком в повоєнні роки до Львова постачалися автобуси моделі ГЗА-651. Ці автобуси із 1949 року виготовляв Горьківський автобусний завод. Автобус капотного типу був побудований на шасі та агрегатні базі вантажівки ГАЗ-51. Із 1952 року автобус ГЗА-651 уже як ПАЗ-651 виготовлявся автобусним заводом в місті Павлово на Оці. Крім того, автобус капотного типу, аналогічний ГЗА-651, випускався Курганським автозаводом під маркою КАВЗ-651 із 1958 року. Автобус ГЗА-651 мав у салоні 19 місць для сидіння, а загалом міг перевозити 23 пасажирів.
Із 1952 року «Автобусно-таксомоторна база Облавтотресту» почала обслуговувати міжобласні маршрути. Першими були відкриті маршрути Львів – Проскурів (Хмельницький) та Львів – Київ. Їх обслуговували автобуси моделі ЗіС-155 у міжміському виконанні. Крім того було відкрито міжреспубліканський автобусний маршрут Львів – Брест. Також підприємство обслуговувало екскурсійні та туристичні автобусні рейси.
У 1956 році на базі «Автобусно-таксомоторної бази Облавтотресту» було створено два окремі підприємства: Львівське автотранспортне підприємство № 13122, яке займалося автобусними пасажирськими перевезеннями та міський таксомоторний парк (за радянських часів – Львівське АТП № 14606, нині – ТзОВ «Фіакр-Львів»). Львівське АТП № 13122 базувалося в районі сучасної площі Князя Святослава і мало адресу вул. Ярослава Мудрого, 5. Поруч було розміщено перший львівський автовокзал далекого сполучення.
Із 1956 року Львівське АТП № 13122 починає отримувати автобуси львівського виробництва ЛАЗ-695. Ці автобуси на свій час мали дуже прогресивну конструкцію – бензиновий двигун розміщувався у задній частині автобуса, відповідно використовувався короткий карданний вал. В той же час, у автобусів ЗіС-155 і ГЗА-651, які випускалися в той же час, двигун знаходився у передній частині автобуса поруч із сидінням водія, а довгий карданний вал передавав крутний момент на задній міст автобусів. Автобуси ЛАЗ-695 різних модифікацій виготовлялися на Львівському автобусному заводі 45 років. Останні автобуси ЛАЗ-695 Львівське АТП № 14631 отримало у 2000 році. Окрім автобусів ЛАЗ-695, які призначалися для міських та приміських перевезень підприємство отримувало автобуси моделей ЛАЗ-697 та ЛАЗ-699 підвищеної комфортності які обслуговували міжміській автобусні маршрути.
Із кінця 1950-х років для обслуговування маршрутів із невеликим пасажиропотоком постачаються автобуси ПАЗ-652, які виготовлялися автобусним заводом у місті Павлово на Оці. Ці автобуси початково призначалися для районних і приміських маршрутів. Довжина автобуса становила 7,15 метрів, у салоні 23 сидіння, максимальна кількість пасажирів – 42. Такі автобуси виготовлялися до 1968 року, коли їх на конвеєрі замінила нова модель ПАЗ-672.
Із кінця 1950-х років автобусний парк Львова поповнювався автобусами ЗіЛ-158 (ЛіАЗ-158), які спочатку виготовлялися у Москві на Заводі імені Ліхачова, а із 1960 року випускалися Лікінським автобусним заводом у Підмосков’ї. Автобус ЗіЛ-158 мав довжину 9,03 метри, у салоні було 32 сидіння, загалом автобус міг перевозити до 60 – 70 пасажирів. Через невисоку міцність кузова автобуси ЗіЛ-158 працювали не більше 8 – 10 років. У 1970-х роках такі автобуси вивели із експлуатації та замінили більш сучасними ЛіАЗ-677.
У 1950-х – на початку 1960-х років територія міста Львова значно зросла. 13 червня 1952 року за рішенням Львівського облвиконкому до складу міста Львова включено населені пункти Скнилівок, Підсегнівка, та Сихів Пустомитівського району, Старі Збоїща, Великі та Малі Кривчиці Новояричівського району. За рішенням Львівського облвиконкому 27 квітня 1955 р. до території міста було включено хутір Лисеничі (продовження вулиці Личаківської) із автобазою та дріжджовим заводом (територія 1200 га), село Козельники Винниківського району (88,8 га), хутір Бондарівку Пустомитівського району та частину Брюховицького району. До 1956 року до складу міста Львова увійшов також хутір Богданівка Пустомитівського району. 6 червня 1957 року Львівській міській раді підпорядковано Брюховицьку селищну раду. 28 червня 1959 року ЛМР підпорядковано Винниківську міську раду. Від 2 квітня 1958 року до складу міста Львова включено села Гори, Кам’янка, Нові Збоїща та Колонія, 17 серпня того ж року до складу міста увійшло Голоско. 10 січня 1963 року Рудненську селищну раду підпорядковано Залізничній райраді міста Львова. Збільшення території міста потребувало розвитку транспортної системи, зокрема тролейбусного і автобусного сполучення.
Львівське АТП № 13122 на початку обслуговувало, як міські, так і приміські та міжміські маршрути, а також екскурсійні та туристичні рейси. Зокрема, на початку 1960-х років підприємство провело першу туристичну міжнародну автобусну поїздку за маршрутом Львів – Варшава – Прага – Львів. У 1964 році автопідприємство розпочало раз на тиждень виконувати регулярні міжнародні рейси Львів – Перемишль. Проте уже через декілька місяців курсування автобусів Львів – Перемишль скасували через особливу пильність радянських спецслужб.
Треба зазначити, що у 1950-ті роки тролейбусне сполучення у місті Львові розвивалося значно динамічніше, а ніж автобусне. У 1952 році було відкрито перший тролейбусний маршрут, отримано 5 тролейбусів МТБ-82Д, довжина лінії складала 8,4 км. У 1960 році уже налічувалося 55 тролейбусів і 35 кілометрів тролейбусних ліній, у 1964 році було уже 100 тролейбусів, довжина ліній – 44 кілометри. Інтенсивний розвиток автобусного сполучення в місті Львові розпочався у першій половині 1960-х років – у 1961 році на 15 автобусних маршрутах міста курсувало 43 автобуси; у 1962 році на 17 маршрутах працювало уже 49 автобусів. У 1963 році міські автобусні маршрути обслуговувало уже 87 автобусів, а у 1964 році на 18 маршрутах працювало 110 автобусів. У 1964 році було перевезено автобусним транспортом Львова 23 мільйони пасажирів. Для порівняння, в 1964 році тролейбуси Львова перевезли майже 46 мільйонів пасажирів, а трамваї – 114,2 млн. пасажирів.
У 1966 році на базі Львівського АТП № 13122 для обслуговування міських автобусних маршрутів, кількість яких зростала, було створено міський автобусний парк № 13121. Нове підприємство було створено наказом № 62 від 21 березня 1966 року Львівського виробничого тресту пасажирського автотранспорту Міністерства автотранспорту і шосейних доріг УРСР. Новий автобусний парк, розрахований на 150 машин, був збудований на околиці Львова на вулиці Городницькій, 47.
На початку 1970-х років Львівське АТП № 13122 уже налічувало понад 450 одиниць транспорту. Відповідно, території в районі вулиці Ярослава Мудрого було замало. Було прийнято рішення про перенесення автопідприємства на нову територію на околиці міста – на вулиці Силікатній, 10 (нині – вулиця Пластова). Загальна площа території автопідприємства – 8,4 гектари. На території розміщено криту стоянку на 330 машин, яка має площу 20749 кв. метрів. Тут також розміщено адміністративні приміщення площею майже 3,5 тисячі квадратних метрів, а також авторемонтна майстерня площею понад 3000 кв. метрів. Також на території підприємства розміщено автозаправку, механізовану мийку для зовнішнього миття автобусів та 14 тупикових канав на спеціально обладнаних постах, а також пост діагностики.
Назва підприємства в радянські часи кілька раз змінювалася – зокрема наприкінці 1970-х років підприємство отримало назву Львівське АТП № 31422. 29 квітня 1986 року відбулася зміна назви підприємства – воно почало називатися Львівське АТП № 34631 Львівського обласного управління пасажирського автотранспорту. Назву «Львівське АТП № 14631 Львівського державного виробничого об’єднання автомобільного транспорту» підприємство отримало 29 грудня 1987 року.
У 1970 – 1980-х роках Львівське АТП № 13122 обслуговувало приміські та міжміські автобусні рейси. На міжміських автобусних маршрутах експлуатувалися комфортабельні автобуси ЛАЗ-699 та «Ікарус». На приміських маршрутах працювали переважно автобуси ЛАЗ-695 та ПАЗ-672.
Постачання угорських дизельних міжміських автобусів «Ikarus 250» розпочинається на початку 1970-х років. Ці автобуси довжиною 12 метрів мали у салоні від 43 до 60 місць для сидіння. Дизельний двигун RABA-MAN D2156HM6U мав потужність 192 кінські сили і об’єм 10,3 літри. Автобуси комплектувалися механічною коробкою передач із кількістю ступенів 5 чи 6. Підвіска переднього і заднього мостів – пневматична, залежна. Пізні модифікації автобусів «Ikarus 250» комплектувалися двигунами RABA-MAN D2156HM6UТ підвищеної потужності. Такі автобуси могли на шосе розганятися до 120 кілометрів на годину.
У 1972-1984 рр. виготовлялися 11-метрові автобуси «Ikarus 255» із 43 сидіннями у салоні. На відміну від 250-ої моделі, цей автобус мав ресорну підвіску. Із кінця 1970-х років постачаються автобуси «Ikarus 256». Ці автобуси дещо коротші від попередників – довжина кузова 10,99 м. Автобуси оснащувалися дизельними двигунами RABA D10 UTSLL-155,P6 ТД та механічними коробками передач ZF-S6-90U. 256 модель оснащена пневматичною підвіскою. Автобуси «Ikarus» постачалися Львівському АТП № 14631 до 1989 року. Ці машини прослужили аж до 2012 року, вони експлуатувалися в тому числі і на міжнародних рейсах, в тому числі – Львів – Перемишль.
Із 1989 року Львівське АТП № 14631 починає обслуговувати міжнародні автобусні рейси між Україною та Польщею. У 1990-х роках ці автобусні рейси забезпечували доходи підприємства у вільноконвертованій валюті.
У 1991 році Львівською міськрадою піднято питання про обслуговування Львівським АТП № 14631 не тільки приміських, але й міських автобусних маршрутів. В ухвалі Львівської міськради від 29 жовтня 1991 року йшлося про те, що підприємство мало отримати від Львівського автобусного заводу додатково 20 автобусів для використання їх на міських маршрутах.
В середині 1990-х років Львівське АТП № 14631 обслуговувало три міських автобусних маршрути № 37 ринок «Галицьке Перехрестя – Автовокзал», № 38 вул. Дж. Вашингтона – вул. Городоцька (був продовжений до с. Лапаївка) та № 39 ринок «Галицьке перехрестя» – вул. Трильовського. На ці автобусні маршрути у 1990-х і на початку 2000-х років виходили автобуси ЛАЗ-695Н.
У другій половині 1990-х років велику популярність у міських та приміських перевезеннях отримують мікроавтобуси моделей «Peugeot J9 Karsan» та «Iveco Turbo Daily A40E10». Львівське АТП № 14631 експлуатувало автобуси обох цих моделей. Зокрема автобуси моделі «Peugeot J9 Karsan» працювали зокрема на приміських маршрутах № 138 «Львів – Підбірці» та № 179 «Краківський ринок – Винники». На балансі Львівського АТП № 14631 перебувало 35 мікроавтобусів «Iveco Turbo Daily A40E10», які постачалися із грудня 1998 року по травень 1999 року. 10 таких мікроавтобусів експлуатувало ДП «Експресавто». На початку 2000-х років Львівське АТП № 14631 реалізувало частину мікроавтобусів «Iveco Turbo Daily A40E10» іншим перевізникам.
У 1997 – 1998 році Львівське АТП № 14631 закуповує на Львівському автобусному заводі 10 автобусів нової моделі ЛАЗ А141. Тоді ж придбано 3 автобуси моделі ЛАЗ 5207 та автобус Тур А171 виробництва «Укравтобуспрому». Такі автобуси спочатку експлуатувалися на міжміських маршрутах, а потім – на приміських. У кінці 2000-х років ці автобуси були продані іншим підприємствам. У 2000-х роках Львівське АТП № 14631 купує на ЛАЗі модернізовану версію автобуса ЛАЗ А141 «Лайнер 9».
У 2002 році Львівському АТП № 14631 належала відносно невелика частка ринку міських перевезень у Львові – автобуси підприємства перевезли біля 5,5% усіх пасажирів міського транспорту Львова – біля 8 мільйонів пасажирів.
Влітку 2004 року ВАТ «Львівське АТП № 14631» обслуговувало п’ять міських автобусних маршрутів Львова – до уже згаданих автобусних маршрутів №№ 37, 38 і № 39 додалися автобусні маршрути № 42 вул. Польова – Рясне-2 та № 81 пр. Червоної Калини – пл. Галицька.
Із квітня 2007 року право на обслуговування автобусного маршруту № 37 відійшло до Львівського АТП № 14630, а на автобусному маршруті № 39 почав працювати приватний перевізник НВП «Веламіда».
У 1997 році відбувається приватизація державного підприємства «Львівське АТП № 14631» шляхом акціонування. Наказом № 247 від 27 лютого 1997 року підприємство отримало назву «Відкрите акціонерне товариство «Львівське АТП № 14631». Реєстрація ВАТ «Львівське АТП № 14631» відбулася 14 квітня 1997 року у Реєстраційній палаті Департаменту економічної політики і ресурсів Львівського міськвиконкому. Підприємство тримало реєстраційний № 12267. У 2002 році найбільшими пакетами акцій підприємства володіли Ігор Михайлович Дума (22,24%), Марія Іванівна Дума (10%), Надія Ігорівна Кобрин (13,87%) та Роман Теодорович Кобрин (5,63%). Загальна кількість акціонерів із числа фізичних осіб складала 1030 осіб, яким належало 98,26% акцій підприємства.
У 2002 році Львівське АТП № 14631 користувалося земельною ділянкою площею 9,82 гектари на вулиці Пластовій, 10, у складі підприємства було чотири автоколони, три дочірніх підприємства та ремонтна база. У штаті підприємства працювало 485 працівників.
Зараз Львівське АТП № 14631 також володіє територією площею 0,7 га на вулиці Федьковича, 7 в місті Дрогобичі Львівської області. Тут розміщені адміністративні приміщення та ангар площею понад 400 метрів, де проводяться всі види технічного обслуговування автобусів. На території також розміщено стоянку для автобусів. Функціонує готель для відпочинку та ночівлі водіїв.
У березні 2008 році у зв’язку із катастрофічним станом дорожнього покриття на вулиці Пластовій керівництво Львівського АТП № 14630 організувало акцію протесту. Ця акція була проведена 27 березня 2008 року – п’ять півтораповерхових автобусів підприємства із 10 до 14 години із швидкістю 5 кілометрів на годину рухалися по проспекту Свободи від пам’ятника Шевченку до пам’ятника Міцкевичу. Метою акції було виділення коштів на ремонт ділянки вул. Пластової, яка веде до виїзду із підприємства. У разі відмови влади керівника підприємства Ярослав Дудич обіцяв, що підприємство виведе на вул. Липинського 125 автобусів, які їздитимуть вулицею чотирма колонами.
Із 2012 року Львівське АТП № 14631 міські автобусні маршрути у Львові не обслуговує – підприємство сконцентрувалося на виконанні приміських, міжміських та міжнародних автобусних рейсів. Міжнародні автобусні рейси виконуються під торговою маркою «East West Eurolines». Окрім основної діяльності із автобусних перевезень, ТзОВ «Львівське АТП № 14631» також займається технічним обслуговуванням та ремонтом автобусів різних моделей, зокрема Бориспільського та Чернігівського автозаводів корпорації «Еталон» – підприємство входить в список офіційних сервісних центрів – партнерів.
У жовтні 2014 року водії ТзОВ «Львівське АТП № 14631» стали переможцями восьмого обласного огляду-конкурсу водійської майстерності. Друге місце на змаганнях здобула команда Червоноградського АТП № 14628, а третє – Радехівського АТП № 14629.
У 2016 році рухомий склад Львівського АТП № 14631 складався із 366 автобусів, в тому числі – 294 власних машин і 72 орендованих. Зокрема на балансі підприємства було 279 вітчизняних автобусів «Еталон» БАЗ А079 (у тому числі 89 машин, придбаних у 2011 – 2016 рр.). У 2011 – 2016 роках підприємство придбало 50 великих автобусів єврокласу. У 2016 році підприємство експлуатувало 35 автобусів «Van Hool», 11 автобусів «Setra», 10 автобусів «EOS», 7 автобусів «Neoplan» та автобуси інших моделей. Більшість приміських і міжміських автобусних маршрутів обслуговувалося вітчизняними автобусами «Еталон» БАЗ А079. На популярних «курортних» маршрутах до Трускавця і Східниці курсують великі комфортабельні автобуси «Van Hool».
Станом на 2016 рік Львівське АТП № 14631 обслуговувало 15 приміських маршрутів, на яких працював 41 автобус; 78 міжміських маршрутів в середині Львівської області (163 автобуси); 28 міжобласних маршрутів (47 автобусів) та 17 міжнародних маршрутів (32 автобуси). У Львівській області автобуси підприємства курсували в 11 районах із 20. У міжобласному сполученні автобуси Львівського АТП № 14631 сполучали міста Львівщини із населеними пунктами Волинської, Рівненської, Тернопільської, Івано-Франківської, Чернівецької, Закарпатської, Хмельницької та Вінницької областей. Підприємство налагодило тісні контакти із польськими перевізниками із Варшави, Перемишля, Жешува, Кракова, Лодзя та Вроцлава. Крім того автобуси підприємства курсували до столиці Чехії Праги, а також до Кельна, Франкфурта-на-Майні та Оснабрюка у Німеччині, до італійського міста Пескара та білоруського Бреста. Найдовшим був маршрут Херсон – Кельн, довжина якого 2670 км.
У 2016 році ТзОВ «Львівське АТП № 14631» за фінансовими результатами 2015 року посіло першу сходинку в рейтингу найприбутковіших транспортних компаній України, який було складено моніторинговою компанією «Alliance Capital Management». У рейтингу транспортних компаній України із найбільшим доходом ТзОВ «Львівське АТП № 14631» посіло п’яте місце. Ці рейтинги були оприлюднені в жовтні 2016 року. Станом на 2016 рік у штаті Львівського АТП № 14631 працював 771 працівник, у тому числі 583 водія.
На сьогоднішній день Львівське АТП № 14631 є товариством із обмеженою відповідальністю (ТзОВ) – така трансформація відбулася завдяки викупу акцій у міноритарних власників. Основна частка у ТзОВ «Львівське АТП № 14631» належить Ігорю Михайловичу Думі (86,67%). До числа власників належать також ПАТ «Карпати-інвест» (10,32 %), Надія Ігорівна Кобрин (1,39%), Марія Іванівна Дума (1,01%), Роман Теодорович Кобрин (0,57%) та Оксана Ігорівна Дума (0,04%). Статутний капітал ТзОВ – майже 15 млн. грн.
У різні часи керівниками Львівського АТП № 14631 були Борис Зайцев, Борис Ковалевський, Василь Куренков, Сергій Зубачевський, Сергій Стизик, Петро Мірошник, Іван Маврін, Олександр Королюк, Дмитро Решетова, Федір Бучек, Микола Голунько, Богдан Биковський, Ярослав Дудич та Микола Сарахман. У часи перебудови, у червні 1988 року трудовий колектив автопідприємства обрав директором Ігоря Михайловича Думу. Ігор Михайлович почав свій трудовий шлях на підприємстві у 1972 році на посаді електрика. Після акціонування АТП – 14631 Ігор Дума став головою правління. Зараз підприємство очолює Андрій Романович Дума.
ВАТ «Львівське АТП № 14631» мало кілька дочірніх компаній, зокрема ДП «Авто-Світ», зареєстроване у м. Рава-Руська Львівської області; ДП «Авто-Шлях» у м. Перемишляни на Львівщині та ДП «Експрес-Авто», зареєстроване у Львові.
За даними сервісу «Opendatabot», у 2020 році валовий дохід підприємства ТзОВ «Львівське АТП № 14631» становив 109,7 млн. грн. Збитки підприємства за результатами діяльності у 2020 р. – 19,71 млн. грн. Вартість активів підприємства – майже 120 мільйонів гривень, сума зобов’язань – 50,578 млн. грн.
Антон ЛЯГУШКІН та Юрій КАУКАЛОВ
Перелік використаних джерел інформації
Зі вступним словом виступила завідувач музейного відділу ЛОБУ Віра Романчак, наголосивши на співпраці Львівського обласного Будинку учителя з різними установами та організаціями, зокрема кафедрою олімпійської освіти Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського, Науковим товариством імені Шевченка, Львівським історичним музеєм, Центром незалежних історичних студій та ін., у контексті вивчення та популяризації українського тіловиховання, на намаганні шляхом проведення заходів формувати громадянську позицію освітян через глибоке знання історії України, рідної мови, культури і традицій свого народу, високий професіоналізм тощо. Після цього прозвучали доповіді науковців.
У першій «Ми і український світ» кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії Львівського національного університету імені Івана Франка, член Комісії тіловиховання і спорту імені Івана Боберського Наукового товариства імені Шевченка Валерій Джунь означив нас як громадян України, що в ній замешкують, а український світ як територіяльне, мовне, культурне і ментальне середовище перебування сьогоднішніх українців у якому вони могли б із задоволенням і радістю комфортно перебувати; зауважив, що розбудова українського світу сьогодні є важливішим завданням (предстоятель УГКЦ Святослав) ніж просто боротьба проти «руского міра»; ствердив, що першим найпотужнішим маркером по розбудові українського світу було президенство Віктора Ющенка, якого Москва й до сьогодні не хотіла би бачити серед переговорників по замиренню у російсько-українській війні; сконстатував, що розвиток по справжньому незалежної України почався з 2013-го року, а до цього – був розвитком радянської України; відзначив, що від 1991-го року з Народним Рухом України пов’язана діяльність його активістів в розбудові українського світу через відновлення історичної пам’яті витісненої із свідомості значної кількості українського населення репресіями і цензурою; заманіфестував, що комісія тіловиховання і спорту імені Івана Боберського НТШ була створена для сприяння відновленню історичної пам’яті українців у царинах руханки і змагу через повернення замовчуваних імен видатних українців, що не вписувалися в лекала комуністичної радянської ідеології; акцентував ще раз на необхідності створення музею Івана Боберського в ЛДУФКу і перетворення його в точку зустрічі туристів на туристичній мапі міста Львова.
Доповідач, з метою оздоровчої духовної профілактики, ознайомив присутніх із змістом дванадцяти життєвих правил Івана Боберського з подальшою пропозицією жити як Боберський тоді, але вже від сьогодні, що постає необхідною умовою наполегливого і успішного творення українського світу.
Продовжив і розвинув цю тематику у своєму виступі «Актуальні питання вивчення українського тіловиховання на сучасному етапі українського державотворення» доктор історичних наук, доцент кафедри олімпійської освіти Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського, дійсний член Наукового товариства імені Шевченка, заступник директора Центру незалежних історичних студій Андрій Сова. Він зосередив увагу на здобутках українських науковців у цій царині упродовж останніх 30-ти років. Доповідач зауважив, що не зважаючи на нові можливості, які відкрилися перед дослідниками особливо в останніх вісім років, залишається ще чимало невивчених сторінок історії українського тіловиховання у період до 1944 р. на українських землях та в країнах, де проживає і діє українська діаспора. На сьогодні гостро стоїть питання опрацювання, оцифрування різнопланових джерел (документи, періодика, навчально-методичні праці, спогади, щоденники, світлини тощо) на теренах України, в різних країнах світу та їх публікація і розміщення на інтернет-ресурсах. Також видання наукових, науково-популярних, популярних праць, присвяченим різним аспектам українського тіловиховання, а це монографії, брошури, збірники, альманахи тощо. Важливим є створення наукових відділів при університетах, наукових установах, музеях (Український інститут національної пам’яті, ЛДУФК ім. І. Боберського, НАН України та ін.), які б досліджували різні аспекти українського тіловиховання.
У рамках семінару Андрій Сова презентував перший випуск наукового збірника «Українська тіловиховна традиція», який вийшов друком наприкінці 2020 р., наголосивши на важливості такої продукції сьогодні. З-поміж іншого було зазначено, що комісія тіловиховання і спорту імені Івана Боберського Наукового товариства імені Шевченка започаткувала видання періодичного збірника праць, який покликаний актуалізувати широкий спектр проблем українського та всесвітнього тіловиховання. Особливу увагу зосереджено на актуальних проблемах фізичного виховання і спорту на українських землях у кінці ХІХ – на початку ХХІ ст.
Редколегія планує друкувати дослідження про діяльність тих діячів, які спричинилися до розвитку українського тіловиховання, ті праці українських фахівців, на які було накладено «табу» в радянський період, але які не втратили актуальності на сучасному етапі державотворення. Редколегія цінуватиме насамперед оригінальні наукові студії дослідників, що стосуються важливих проблем у царині тіловиховання, сприятиме дискусії з приводу окремих гострих проблем фізичного виховання і спорту.
Завершальним моментом семінару стали презентація поштівок з серії «Українське тіловиховання» та друкованої продукції, видання якої здійснювалося за партнерства ЛОБУ.
Всі охочі взяли участь в обговоренні.
Андрій СОВА
історик
«Де б вона не була – завжди співає «Ла ла ла»! Її хіти звучать на кожній забаві. Найдрайвовіша співачка України дасть концерт у рідному Львові!», – написано у повідомленні.
Квитки можна придбати у касі Центру Довженка та онлайн за посиланням:
https://concert.ua/uk/booking/
Ольга МАКСИМ’ЯК
Минулого тижня читачі Фотографій Старого Львова мали змогу познайомитися із першою частиною публікації, де описуються враження американця українського походження про відвідини совєцького Львова у 1960 р., що були опублікуванів у щоденнику “Свобода” (№№171-173 за 1960 р.) Іваном Кальмуком під назвою “З подорожі по Україні” (можна почитати тут). Сьогодні – завершальна частина спогадів.
З подорожі по Україні
…Закінчивши оглядини міста, я зайшов до туристичного бюра і звернувся до його керівника за дозволом відвідати моє рідне село Липівці, за 43 кілометри від Львова.
Одержав відповідь, що на село мені нічого їхати, що я приїхав на туристичний пашпорт і не маю дозволу відвідувати Липівці. Всі мої переконування, що я маю в Липівцях брата і що я хотів би відвідати батькову і мамину могилу, що я в Липівцях народився і не бачив рідного села 56 літ — не помогли. Не помогла й моя просьба, щоб дали мені урядове авто й людину для супроводу, яка б дивилася за мною, а я за все заплачу і на вечір вернуся. Керівник бюра попрохав мене „не морочити йому голови” і порадив вислати моїм племінникам телеграму щоб сонм приїхали до Львова і зустрілися тут зо мною.
Переконавшися, що нічого не доб’юся, бо ці урядовці в совєтських установах без людського почуття і зрозуміння, вислав я до моїх кревних у Липівцях телеграму, щоб приїздили до Львова.
На другий день з’явилися вони в готелі „Жоржа” . Дивлюся на них і не можу повірити, щоб селяни виглядали так, як моя родина: зодягнені, наче страхопуди, у ватованї, полатані й брудні кабати, виснажені, і беззубі. Привітався я з своєю родиною і по короткій розмові повів її до готелевого ресторану, влаштованого люксусово, з китайськими малюнками на стінах, багатими килимами, кришталевими лямпами та пальмами. Обслуга з презирством споглядала на моїх гостей-колгоспників у подертих чоботях, а один з управи ресторану пробурмотів незадоволено, що я привів цілий колгосп.
Після обіду завів я своїх до готелевої кімнати, пороздавав їм привезені подарунки і пробував далі продовжувати розмову. Відповідали неохоче, притишеним голосом, наче б боялися чогось. Щойно згодом пригадав я дані мені перестороги, що в готелевих кімнатах інсталюють мікрофони до підслухування, і запропонував моїм рідним перейтися по Стрийському парку. Там розмова пішла вже свобідніше.
Під час дальшої моєї подорожі я переконався, що в Совєтах люди не говорять, а більше шепочуть, оглядаючись на всі боки. Бавляться голосно тільки діти, але ж вони говорять між собою здебільша по-російськи. Української мови на вул. Львова майже не чути. Казали нам, що тепер у Львові багато росіян і навіть жидів більше, як перед війною, але всі вони виступають під російськими іменами й прізвищами — Борис Павлович, Дмітрій Іванович і т.д. Усі вони працюють по крамницях і бюрах, продають по кіосках содову воду і хлібний квас, говорять по-російськи і не хочуть чути української мови.
Українців із ближчих і дальших сіл до Львова не пускають, відмовляючи ввільняти їх від роботи в колгоспі і не дозволяючи їм приписуватись в місті. Праці в місті селяни дістати не можуть, а як переберуться туди жити, то мешкають у найгірших домах, по льохах і виконують найгіршу та найтяжчу роботу: чищення і направу вулиць. На будові нових і направі старих домів працюють здебільша жінки, які носять цеглу, мішають цемент і т. ін. Жінки асфальтують також вулиці. Робітниці заробляють по 300 – 400 рублів на місяць.
З харчами у Львові тяжко. За всім стоять довгі черги, навіть за молоком мусять стояти жінки із збанками в руках, і буває часто, що заки дійдуть до крамниці, то молока вже нема і вони мусять вертатися додому без нічого. Бракує м’яса, і за ним теж стоять довгі черги, що бачили ми не тільки у Львові, але й в Ужгороді та в Чернівцях.
Всюди по містах відбуваються якісь дитячі паради. Діти маршують з музикою, співаючи російських пісень. В Ужгороді на вулицях чути тільки російську і мадярську мови, дармащо всі назви вулиць і вивіски на крамницях виведені по-українськи. Назви фабричних продуктів, пива, мінеральних вод, вин, цукорків — українські, а ж приємно читати, а от скрізь і всі говорять тільки по-російськи. Кельнерка здоровить нас „добрим утром”, допитується, чи хочемо „позавтракать” і „да-дакає” щосили.
Третього дня нашого перебування у Львові ми пішли в театр імени Франка на оперету «Циганський барон». Коли ми зайняли в театрі призначені нам місця найшов Василь з «Інтуриста», той, що водив нас по місті і розказував про різні історичні місця. Василь сів біля мене і я, пізнавши його, почав з ним балачку. Так просидів він з нами до самого кінця вистави.
На другий день, коли я зібрався іти до міста, щоб фотографувати далі вулиці і життя Львова, виявилося раптом, що моя кінокамера зіпсована і щ в ній зламаний ґудзик, з допомогою якого крутиться фільм. Так пропали зроблені мною фільми із церкви св. Юра і львівського базару. Збереглася непошкодженою тільки частина фільмів. Подумав я тоді, чи не був це заплянований наперед саботаж, і чи не тому увечері в театрі сидів з нами так довго Василь з „Інтуриста”, щоб дати час совєтським аґентам перешукати наші кімнати і знищити те, що їм було невигідне. Направити апарат мені вже не вдалося, і тому не міг я дал.фотографувати. Аж в Ужгороді зробив це мені якийсь молодий мадярський механік, який при тому вияснив, що апарат був зіпсований досвідченою у цій справі людиною.Порадив ще мені пильнувати щоб камера не попала в чужі руки і щоб я не виявляв у кого я її направив. Направа коштувала 30 рублів. Я додав ще 50 з вдячности і заявив механікові, що відтепер не буду розлучатись з камерою навіть під час спання.
Наступного дня поїхали ми назад до Львова. Їхали залізницею цілу ніч. На двірець вийшла по нас та сама дівчина-жидівка, що й першого дня після нашого прибуття. Перебули ми у Львові цілий день у готелі „Жоржа”, чекаючи на вечірній поїзд до Черновець. На двірець завів нас знову Василь з „Інтуриста” на 8.30 вечора і посадив у спальні вагони. Я почав нарікати, чому наша подорож відбувається завжди ніччю, і чому не можемо ми їхати денним поїздом, щоб побачити околиці, але одержав виминаючу відповідь.
Їхали ми знову цілу ніч до Черновець і замешкали в найкращому готелі міста «Київ». На вулицях чули там тільки російську і румунську мови, а в кіосках крім «Радянської Буковини» бачили тільки російські та румунські газети і журнали.
Заходили до книгарень. Українських книжок немає, а як є, то малі брошури про Леніна, про семирічку, про якогось „героя праці” та якусь доярку. Були ще маленькі книжечки оповідань Кобилянської і Стефаника. Хотів купити мапу України, але її не було.
Але, все ж таки, сьогодні ми не можемо оминути цю традицію і хочемо, бодай у такому форматі, розповісти про нові надбання музею. Тим більше, що похвалитися є чим. Отож, восени минулого року ми отримали направду дорогоцінний скарб з Південної Америки, який представлений цінними оригінальними пам’ятками: фотографії, афіші, рецензії та спогади. Усі ці матеріали пов’язані із Соломією Крушельницькою. Цю збірку з Аргентини перевіз пан Юрій Іваник – чоловік внучатої племінниці співачки Марти Стернюк. У минулому архів належав найщиріший приятельці Соломії Крушельницької – аргентинській піаністці Негріті Кано де П’яцціні. Після її смерті ці матеріали передали родичам Крушельницької, які мешкають в Аргентині.
Варто зазначити, що архів потрапив до України не випадково, а завдяки налагодженню співпраці нашого музею із родиною співачки. І в цьому велика заслуга старшої наукової співробітниці музею Олександри Кирик. Пані Олександра впродовж багатьох років досліджує розгалужене дерево роду Кушельницьких-Савчинських і докладає чимало зусиль для організації щорічних зустрічей членів родини співачки.
Архів Негріти Кано де П’яцціні можна поділити на три великі частини: іконографічний матеріал – понад 50 оригінальних фотографій, більшість з яких для працівників Музею до сьогодні була невідома. Тематично ці фото представляють дві історії у житті співачки – історію її артистичної діяльності та історію приватного життя. Так, наприклад, фотографії з Віареджо, де мешкала Соломія Крушельницька разом зі своїм чоловіком Чезаре Річчоні, додають нам нові штрихи до італійського побуту артистки.
Інша група матеріалів – це різноманітні рецензії, афіші й програмки, які представляють не тільки період аргентинських гастролей Соломії Крушельницької. Тут знаходимо також й неймовірно потужну й, що важливо, нову інформацію про виступи співачки в Італії, Франції та інших країнах Європи.
Справжнім відкриттям для нас стало повідомлення, поміщене на одному із рекламних проспектів аргентинського радіо Культура в Буенос-Айресі. Тут йдеться про те, що у 1924 році на цьому радіо було здійснено запис концерту за участю української співачки. Детальне вивчення усіх цих пам’яток відкривають перспективи у пошуковій роботі музею та дослідженні нових сторінок мистецького феномену співачки.
Частина цієї збірки перебуває ще в Аргентині. Сьогодні працівники музею докладають чималих зусиль, щоб знайти можливості для перевезення другої частини цього архіву до України.
Варто наголосити на тому, що матеріали з архіву Негріти Кано де П’яццініч черговий раз підтверджують, що С. Крушельницька є особистістю світового масштабу, а історію музичного мистецтва – як українського, так і світового, – не можливо уявити без її творчого доробку.
Впродовж цього року працівники музею Соломії Крушельницької продовжили співпрацю також і з львівськими колекціонерами. Так, щирий приятель нашого музею й шанувальник таланту Крушельницької, реставратор Анатолій Сидоренко подарував дзеркало, яке належало співачці. Серед його подарунків є цінні речі побуту, які будуть використані під час реекспозиції нашого музею.
Серед наших дарителів є й львів’янка Наталія Гронська. У 1970-х роках вона брала приватні уроки вокалу у племінниці співачки Одарки Бандрівської, від якої у подарунок отримала розкішну прикрасу. Це камея, яка за словами пані Гронської, належала Соломії Крушельницькій, зберігається тепер у наших фондах. Наталія Гронська подарувала нам також й гравюру художниці Ярослави Музики – внучатої племінниці Соломії Крушельницької.
Музейний фонд архівних звукозаписів також поповнився новими експонатами. Пані Наталія Кашкадамова передала в дар маловідомі архівні записи музичних творів у виконанні Любки Колесси, Романа Савицького, німецького піаніста Міхаеля Гріля та інші.
Було б несправедливим не згадати тут також і про проєкт нашого музею – благодійний аукціон «Дарунок для Соломії». Його мета – збір коштів на ремонтно-відновлювальні роботи в експозиції музею, які плануються провести до ювілею Соломії Крушельницької. На заклик музею відгукнулося дуже багато відомих митців зі Львова, Києва, Івано-Франківська, які безкоштовно передали понад шістдесят робіт для проведення цього аукціону. До гідного пошанування славетної української співачки долучилися також і Towarzystwo Przyjaciόl Sztuk Pięknych, Арт-Центр Павла Гудімова «Я Галерея», благодійний фонд «Україна це – ми» та інші.
Ірина КРИВОРУЧКА
головний зберігач фондів Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
29 вересня 2021 р. Державний меморіальний музей Михайла Грушевського у Льввоі запрошує на святкування 155-річчя від дня народження вченого світового рівня, видатного історика, Великого Українця – Михайла Грушевського.
Місту Лева Михайло Грушевський подарував 20 своїх найкращих і науково найплідніших літ. Саме тут він наполегливо реалізував мету свого життя: «писав нам нашу історію і творив нам нашу історію».
Розпочнуться урочистості в 11 год. покладанням квітів до пам’ятника Михайлу Грушевському (проспект Шевченка), а в 13 год. продовжаться на садибі Львівського музею Михайла Грушевського (вул. І.Франка, 154).
У програмі святкувань:
Окрім того можна буде почути спогади Галицької родини Грушевських: «А було так…», а також скуштувати яблучко з Президентського саду.
Родзинкою цьогорічних святкувань стане вуличне дійство від театру «Воскресіння» – «На гостину до Грушевських», що розпочнеться на садибі музею об 19 год.
Львівський академічний духовний театр «Воскресіння» широко відомий у світі своїми вуличними виставами, перформенсами та інсталяціями.
До дня народження історика у музеї Його імені актори театру «Воскресіння» представлять дійство, де засобами вуличного мистецтва буде відтворена атмосфера часу побуту родини Грушевських у Львові.
Проєкт реалізовується за підтримки Українського культурного фонду і буде презентовано на початку жовтня в рамках реалізації культурного проєкту «Цикл відеоблогів для соціальної адаптації підлітків».
Перший український мультимедійний чат-бот допомагатиме підліткам долати труднощі перехідного періоду. Психологами проєкту розроблено теми, які допоможуть дітям у найскладніших життєвих ситуаціях: стосунки в школі, зокрема про булінг; стосунки з батьками, навіть про насильство; стосунки з друзями, в тому числі про перше кохання та про пошуки себе і свого «Я».
Чат-бот створено з елементами штучного інтелекту і міститиме гілки інтерактивних онлайн-діалогів з логіко-семантичним зв’язком, які сформовані на типових емоційно-поведінкових станах підлітків. У нього будуть інтегровані відеоблоги, де ілюстраціями є фрагменти культурної спадщини, які викликатимуть емпатію під час найрозповсюдженіших у підлітків психоемоційних станів.
За задумом розробників, програма не матиме заборонених тем, всі розмови будуть конфіденційними, а віртуальним другом буде анімований персонаж.
Нагадаємо, у липні Міжнародний фонд Івана Франка провів всеукраїнський конкурс малюнку «Мій віртуальний друг», метою якого було визначення візії цільової аудиторії та створення віртуального персонажу для проєкту.
Український культурний фонд — державна установа, створена у 2017 р. як нова модель надання на конкурсних засадах державної підтримки та промоції ініціатив у сфері культури та креативних індустрій. Діяльність Фонду, відповідно до чинного законодавства, є невід’ємною частиною політики і визначених пріоритетів діяльності Міністерства культури та інформаційної політики України.
Ольга НИЖНИК
Творці виставки – ще одні переможці першого оупен колу галереї. Це студенти Kyiv Academy of Media Arts, які цього року завершили навчання на піврічній програмі курсу “Artist”.
Сам проєкт “Future. Simple” є збірною виставкою кураторки Тетяни Павлюк. Проєкт створено навколо ідеї про те, що наше майбутнє може бути будь-яким.
Учасники презентуватимуть роботи різних художніх форм: це буде і живопис, і відеоарт, і GIF анімація. Виставка знайомить глядача з широким спектром рефлексій молодих художників на тему майбутнього.
Відкриття виставки відбудеться у п’ятницю, 24 вересня, о 19:00, за участі кураторки Тетяни Павлюк та авторок робіт експозиції “Future. Simple”
Незважаючи на те, що учасниками виставки є молоді художники, кожен із них має певні навички у роботі з формою: хтось працює в техніці живопису, хтось із графікою, а хтось – із перформансом. Кожен із них прийшов в академію Kyiv Academy of Media Arts, аби працювати зі змістом художнього висловлювання, з мистецтвом ідей.
Колективне переосмислення молоддю поточної концепції майбутнього і формування нового бачення нашого “завтра” – це процес, який так чи інакше відбувається зараз на території всієї країни.
“Як кураторка, я вважаю доцільним працювати над виставкою, що пропонує низку свіжих поглядів на актуальне питання. На нашу думку, втілення такого проєкту може бути цікавим не лише як робота з контекстом сьогодення, але і як привід для спілкування між художніми спільнотами з Києва та Львова, що може сприяти формуванню зв’язків між митцями з різних міст та контекстів”, – вважає Тетяна Павлюк.
Концепція виставки “Future. Simple” побудована на ідеї про те, що наше майбутнє може бути будь-яким. Ми не впевнені, що наші плани здійсняться саме так, як ми бажаємо, проте можемо свідомо обирати вектор руху і триматись його, враховуючи зовнішні обставини.
В межах нашого проєкту молоді художники ставлять собі і глядачу питання – “Яким буде наше майбутнє?”. Кожен художник сам окреслює рамки теми майбутнього в контексті своєї роботи і кожен обирає методи виразності. Хтось підходить до питання іронічно й роздумує над концепцією кібер-Шевченка, а когось хвилюють серйозні теми, наприклад, Антропоцен.
Наратив виставки вибудовано від загального до конкретного, від абстрактних питань, на кшталт: “Яким буде майбутнє мистецтва?” до питань “Якою буде Україна в 3021?”. Але наратив має і другу, менш очевидну, та не менш важливу лінію: це рух від “Яким буде наше майбутнє?” до “Яким ми можемо зробити наше майбутнє?”.
Учасниці виставки: Вікторія Агурєєва, Тамара Турлюн, Даша Серякова, Інга Леві, Анна Придатко, Галина Андрусенко, Поліна Пискурьова.
Наталка СТУДНЯ
Аварія трапилася пізно ввечері на під’їзній залізничній колії від станції Підзамче до муніципальної бойні на Знесінні. На тупиковому відгалуженні, який закінчувався земляним насипом, стояли десятки товарних вагонів та цистерни з нафтою, які несподівано зрушилися з місця.
Як повідомляла місцева газета Kuryer Lwowski, перед самою катастрофою в місті та околицях пройшла потужна гроза із блискавками. Перед тим, як вагони самі по собі покотилися по рейках, свідки цієї події чули потужний вибух, який сприйняли за сильний удар грому. Можливо, саме влучання блискавки у транспорт із нафтопродуктами став причиною того, що вагони, які стояли на колії, що мала невеликий нахил, почали рух, набираючи дедалі більшу швидкість.
“Внаслідок вибуху вагони, що стояли на невеликому схилі, раптово зрушилися з місця і прудко покотилися майже два кілометри”, – повідомляла газета.
Швидкість руху, яку набрав цей некерований транспорт, була величезною. Цистерни із силою налетіли на вантажні вагони, які стояли в тупику, що закінчувався земляним насипом, і виштовхали їх далеко за межі колії. З голосним гуркотом вони полетіли до обійстя місцевого мешканця Лукаша Дмитрова, який поряд з колією мав свій город.
“Земляна дамба прорвалась, дві цистерни впали в город за кілька метрів від житлового будинку, один з вагонів став упоперек схилу, підтримуючи собою інший, вагон-платформу, що також зійшов з рейок”, – писав краківський тижневик Nowości Illustrowane, опублікувавши фото з місця події.
З головного залізничного вокзалу Львова на місце пригоди було відправлено екстрений поїзд, для з’ясування обставин випадку наступного ранку туди виїхав інспектор залізниці, радник Віткевич. “Оскільки утворений завал важко усунути, було подано запит на надсилання парового крана, щоб допомогти навести порядок та відновити нормальний рух на колії”, – повідомляли про результат оглядин місця аварії в газеті.
У цій катастрофі, на щастя, обійшлося без людських жертв. Але збитки, завдані аварією, причини якої так і не було оголошено публічно, як повідомляла віденська газета Das interessante Blatt, становили значну на той час суму — 20 тисяч корон (приблизно 2 мільйони гривень за теперішніми цінами). Для з’ясування всіх обставин масштабної катастрофи було утворено спеціальну комісію.
Чи відшкодувала залізниця збитки, завдані мешканцеві Підзамче Лукашу Дмитрову, на обійстя якого звалилися вагони, тогочасна преса не повідомляла.
Богдан СКАВРОН
Джерело: ДІЛО
Львів’яни звикли бачити неповторний Львів Олени Каменецької-Остапчук у її живописному виконанні. Виставковий проект “Музика вулиць” для більшості львів’ян стане несподіванкою. Адже тут представлені тільки графічні роботи, а точніше, виконані в техніці гратографії.
“Малювати Львів – це моя вічна тема. Але тут представлена графіка. Справа в тому, що в мене було замовлення на оформлення трьох книжечок на лемківську тему. І я подумала, що буде дуже цікаво оформити в техніці гратографії, яка дає дуже багато можливостей. І, відповідно я собі уявляла, а як зробити архітектуру, вулиці, будинки в такому стилі. Спробувала і пішло, розкрутилося, сподобалося аж ще щось хочеться в такому стилі. Цікаво зробити кілька робіт великих в цій техніці. Я вже уявляю як це буде. Ідей багато, вистачило б тільки сил, – розповіла художниця на відкритті.
На виставці представлені 14 робіт, які були створені протягом літніх місяців цього року. До речі, планувалося що виставка буде з 20 робіт, але 6 не встигли доїхати, як були продані.
“Тут представлено 14 робіт, які були створені за літо. Це уже третя моя виставка у співпраці з «Штукою» та «Мазуриком» і планується четверта – лемківська. Це ілюстрації до книжок польського автора Петра Скрійки, який є лемком і пише такі веселі, іронічні книжки з історії лемків. Книжки уже видані, але оригінали робіт автор не захотів брати і я подумала, що треба зробити виставку. Ти більше, що є тридцять дев’ять робіт”, – сказала мисткиня.
Експозицію виставки Олени Каменецької-Остапчук “Музика вулиць” можна буде оглянути в кав’ярні “Мазурек” (вул. Валер’яна Поліщука, 83)до 20 жовтня 021 року. Якщо до цього часу не продадуться всі її роботи.
Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ
«Безконечність» – великий ретроспективний проєкт, присвячений 50-літтю діяльності мисткині на фабриці кахлю (нині – «Львівська кахлярня 1872»). Творчість Оксани Чепурної – унікальне явище в сучасному українському мистецтві. Помисли художниці глибоко закорінені у традиційній народній орнаментальній культурі й одночасно сягають цілком сучасних форм і модернових поглядів.
Роботи, які представлено на виставці, – різні за тематикою, проте їх об’єднує спосіб декорування – «глиною по глині», тобто розпис ангобами. Сьогодні цей вид розпису – рідкість, оскільки вимагає специфічної майстерності та надзвичайної терплячості.
Оксана Чепурна своїми творами оновлює дещо забуту кахлярську манеру епохи модерну. Сучасні за композицією, структурою та формою керамічні твори водночас бережуть прадавні національні традиції, започатковані у глибинах трипільської культури.
Виставка триватиме до 24 жовтня 2021 року.
Наталка РАДИКОВА
Є точне датування фото, а це квітень-червень 1941 року. Автори світлин – військові фотографи німецької армії. В об’єктив фотографів потрапила архітектура, забудова вулиць Белза та його околиць, військові німецької армії.
Такі світлини, безумовно, є цінним джерелом до вивчення історії Львівщини того непростого періоду.
Тетяна ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО
Джерело фото: allegro.pl
Режисер та художній керівник – народна артистка України Ірина Мазур, повідомляють організатори Lutsyshyn Promo та Promotions.
«Енергія та шалений драйв – це Життя! Коли українцям аплодують стоячи понад 50 країн світу – це Життя! Коли від «Диких танців» під ногами тріщить сцена Євробачення – це Життя! Коли танцем можна сказати більше, ніж словами – це Життя! Коли в цілому світі знають, що все українське – це модно, це сучасно, це гордо, і це також Життя! І так 35 років разом з Вами – в одному ритмі!», – зазначають організатори концерту.
Квитки можна придбати за посиланням. https://lviv.karabas.com/ua/tancteatr-zhittya-35-richchya-artefakti/order/
Ольга МАКСИМ`ЯК
Презентували проєкт та розповідали про його створення Ірина Старовойт, Ростислав Семків, Вікторія Амеліна, Тарас Прокопишин, Тетяна Терен та Олена Галета.
Цілі проєкту:
1. Промотувати українську літературу та українських письменників в Україні та світі.
2. Показати повноту і різнорідність української великої прози.
3. Стати дороговказом для видавців, бібліотекарів та культурних організацій, які твори варто перевидавати і закуповувати для українських книгозбірень.
4. Спростувати думку, що в українській літературі мало великих романів і повістей.
5. Спонукати молоду аудиторію до читання великих текстів
Члени Українського ПЕН постали перед непростим завданням, адже мали обрати лише 100 позицій зі списку, який містив 436 творів.
«Перед вами карта читання великої української прози. Ця карта, можна сказати, контурна, а за часом охоплює приблизно півтора століття і має трансатлантичну географію. Вона віддзеркалює, як сучасні автори Українського ПЕН бачать і пам’ятають літературну спадщину і вступають в розмову з текстами своїх попередників і колег. Врешті, тут саме ті, кого ми зараз обираємо як співпрозмовців, вважаємо знову актуальними, присутніми, прозорливими, кому з натяками — невидимими чи цілком виразними — присвячуємо нові тексти і на кого маємо надію в майбутньому», – наголосила Ірина Старовойт.
На відміну від першого проєкту ПЕН «Від Сковороди до сьогодення: 100 знакових творів українською мовою», у цьогорічному списку знакових романів та повістей українською, автори могли бути представленні двома творами. Також зазнало змін і саме оформлення списку: окрім покажчика творів за абеткою, було вирішено додати хронологічний. Таким чином перший роман списку датується 1857 роком (Пантелеймон Куліш, «Чорна Рада»), а останній – 2019 роком (Гаська Шиян, «За спиною»).
«Хронологічність перетворює список в історію. Можна міркувати чи є розвиток, чи є стагнація. З’являється інтерес рухатися і поглинати», – зазначає Ростислав Семків. Експерти зазначають, що список – не канон, а інтерсуб’єктивний проєкт, який може стати відправною точкою та дороговказом для тих, хто хоче зануритись в українську літературу.
Джерело: https://bookforum.ua/
Мабуть одна з найдавніших пісень про каву, завдяки Віктору Морозову отримала нове дихання і й досі тішить не одне покоління львів’ян і не тільки. Найкраще слухається у Львові з філіжанкою кави в руках.
Пісню “Чорна кава” на слова Юрія Рогози і музику Олександра Злотника окрім Назарія Яремчука, виконала також Тетяна Піскарьова. Загалом за 43 роки життя Назарій Яремчук записав понад 150 пісень.
Таліта Кум — український попрок-гурт. Незмінна лідерка, солістка й авторка пісень гурту — Юлія Міщенко. Гурт було засновано 13 квітня 2001, у 2007—2009 роках у творчості колективу була перерва, після чого 2009 року він остаточно припинив активну діяльність. Це не тільки чудова пісня і гарний кліп. Гаряча і гірка — таку назву має другий студійний альбом українського музичного поп-рок-гурту, виданий 2005 року.
Пісня виконується під акомпанемент гітари. Пісня швидше про Львів, хоча кава у пісні також активно присутня. Особливо гарне порівняння кавових зерен з бруківками на вулицях нашого міста.
Пісня Кавачай увійшла в другий студійний альбом українського гурту «Океан Ельзи», виданий 2000 року лейблом «Nova Records». Це ще був той «Океан Ельзи», який шукав себе і формувався.
Попри зимовий сюжет пісні, вона створює дуже теплу романтично-кавову атмосферу. Шкода, що раніше не чув цієї пісні – справді підіймає настрій. Маю надію вам теж.
Пісня розповідає про життєву ситуацію, про Львів і про львівську каву. І, звичайно, про кохання. Окрім того – з’явилася на Українській пісні 2019 року. Складайте враження.
Потроху просуваємось в часі ближче до сьогодення. Пісня під назвою “Кава” з’явилася два роки тому, ще до карантині. Тоді дійсно можна було робити все що завгодно. А ми цього не цінували. Як давно це було.
Ми вже писали про Місто весни в кавових історіях минулого тижня. Але тоді вона ілюструвала кавові симпатії Святослава Вакарчука, а сьогодні всіх любителів кави. Кількість переглядів кліпу перетнула цифру 1 217 925.
Прем’єра цієї пісні відбулася 24 червня 2021 року. І за ці кілька місяців кліп набрав більше 1 318 846 переглядів. Мабуть вона того вартує. Вирішуйте самі.
Звісно, що нині я не зібрав усі пісні написані про каву. Тай не особливо старався. Але кавовий настрій для вас створив. Ну маю таку надію.
22 вересня о 16:00 у галереї ЛНАМ (вул. Кубійовича, 35б) відбудеться відкриття виставкового проєкту, присвяченого історії Премії професора Андрія Бокотея для молодих художників-склярів 2018-2021 рр. Конкурс, що не має аналогів в Україні цьогоріч вперше відбувається за підтримки Українського культурного фонду.
Експозиція складатиметься із двох тематичних блоків та в новому форматі розповідатиме глядачеві про здобутки молодих склярів, учасників та переможців від 2018 р. до 2021 р. Якісний візуально-інформаційний контент про всіх конкурсантів та засновників доповнять творчі роботи лауреатів попередніх років у першій частині експозиції. Другий блок повністю присвячено переможцям 2021 рр. та їх творчим експериментам в рамках проєкту.
Концептуально побудована експозиція комплексно представить напрацювання конкурсу від початку заснування та його роль у розкритті творчого потенціалу представників молодої генерації української школи художнього скла.
Конкурс на премію проф. А. Бокотея – платформа для творчих дебютів, яка створює конкурентне середовище, дає можливість практичної реалізації, сприяє промоцїї якісного культурного продукту молодої генерації художників скла в Україні та світі. Діяльність Премії розпочато 2018 р. як щорічний проєкт в рамках 80-річного ювілею всесвітньо відомого скляра, професора Андрія Бокотея. Роботи всіх лауреатів увійшли в колекцію Чженцзянського музею скла у Нінбо (Китай). Цьогоріч троє переможців отримають у нагороду можливість створення творчих робіт в майстернях кафедри художнього скла, а створений відеорепортаж буде використано для промоції дебютантів.
Нагадуємо, що у 2021 р. лауреатами конкурсу стали випускниці кафедри художнього скла ЛНАМ Наталія Парщик із роботою «Безголосся» (1 місце), Юлія Галишин та її «Приховані наміри» (2 місце), а також студент-магістр Богдан Ломоносов із роботою «Сіль» (3 місце).
Як зазначає керівник проєкту, завідувач кафедри художнього скла ЛНАМ, кандидат мистецтвознавства, доцент, член-кореспондент НАМУ Михайло Бокотей “Підтримка молодого покоління та забезпечення належних умов для творчого розвитку – одне з пріоритетних завдань, яке стало провідною ціллю заснування премії на роки. Даний проєкт водночас сприятиме стимулюванню ініціатив учасників освітнього процесу на єдиній в Україні кафедрі художнього скла ЛНАМ, формуванню унікальної колекції, підтримці міжнародних зв’язків та представлення здобутків львівської школи художнього скла у світі»
Партнери проєкту: Музей скла у Львові, Національна академія мистецтв України, Львівська національна академія мистецтв, галерея ЛНАМ, Музей мистецтва Центрально-Східної Європи «Greenwawe» (м. Усі, КНР).
