У свої 13 років Денис має найбільшу мрію та ціль – донести світу через свою нову пісню «МОЯ УКРАЇНА» інформацію про війну в Україні. Вона про всі страждання, які український народ пережив від російської агресії. Слова та музику артист написав сам.
Денис ділиться, що одного дня він все-таки наважився написати пісню про війну та події, які відбуваються в нашій країні. Спочатку він написав текст, до якого згодом придумав і мелодію.
«Цією піснею я хочу розповісти всьому світу про страждання невинних людей! Що від агресії нашого ворога гине людство! Але, попри це ми далі боремось. Ми переможемо, тому що ми сильні!,- переконаний хлопець.
Першими пісню почули близькі та рідні. Їм дуже сподобалось, особливо коли дізналися, що її хлопець написав сам. У молодого артиста є дуже велика ціль і водночас мрія, зібрати великий стадіон слухачів і разом з ними заспівати його пісні в унісон.
«Вранці 24 лютого повсюди лунали сирени. Однозначно всі зрозуміли, що почалась війна… Війна – дуже складний час та велике випробовування. І моя зброя в цей час- це творчість. Саме тому я написав пісню для підтримки України та щоб кожен слухач почув правду про нашого ворога!»,- розповідає співак.
Цього року найвідомішій пісні Володимира Івасюка – «Червона рута» – виповнюється 50 років. І хоча життя композитора було коротким – він прожив всього 30 років, але дуже насиченим. І до сьогодні про Івасюка можна багато розповідати. Чернівецький меморіальний музей Володимира Івасюка свого часу започаткував серію виставок «Таємниці доріг далеких» – про подорожі композитора, якими тепер ділиться на своїй сторінці.
Сестра композитора Галина Івасюк каже, що у родині Івасюків дуже любили подорожі. Разом з батьками вони об’їздили майже всю Західну Україну. До кожної поїздки готувалися, читали про тамтешні місця. А сам відпочинок завжди був активним: якомога більше ходити і дізнаватися нового. У кожну поїздку Володя брав свій фотоапарат, тому музей Івасюка має багатий фонд зі світлинами.
Володимир Івасюк на Кавказі у новому светрі. Грузія, 1969 рік.
Літній Кавказ і курортна Грузія
Вперше Володимир Івасюк за межі України поїхав у 1969 році – на Кавказ. Це було, коли він навчався у Чернівецькому медичному інституті, до якого вступив у 1967 році.
Щоби не переобтяжувати родинний бюджет цією поїздкою, після екзаменаційної сесії Володя влаштовується працювати художником до однієї із чернівецьких установ. Йому пощастило отримати складне замовлення, і за короткий час він добре заробив. До того заробітку батьки додали трохи грошей, а сестра Галя свою стипендію за два літні місяці.
«Отож, у серпні 1969-го Володя зі своїм другом Олександром Луценком вирушає у далеку дорогу – похід Західним і Центральним Кавказом, присвячений 25-річчю Чернівецького медичного інституту, – розповідає Олена Горобієвська, наукова співробітниця Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка. – Впродовж 10 днів їхня туристична група перебувала у Перекопі, а один тиждень – на березі Чорного моря. Володя засмаг, змужнів. Дуже задоволений поїздкою, повернувся додому в осетинському светрі, купленому на збережені гроші».
У тій мандрівці Володимир Івасюк був і актором у фільмі «Мільйон років до нашої ери, або Буковинці на Центральному Кавказі», знятому учасниками походу. Згодом друзі згадували, що саме на Кавказі Володя награвав на гітарі якусь гарну мелодію. Саме вона й стала піснею «Червона рута».
ВІА «Водограй» Чернівецького медичного інституту. Москва, лютий 1972 року
«Подорожам Володимира Івасюка країнами ближнього зарубіжжя ми присвятили окрему виставку, – каже музейна працівниця. – І представили фото із Грузії, Росії, Вірменії та країн Балтики. Це були як приватні поїздки Володі, так і у творчих справах. Двічі Володимир Івасюк побував у Росії. Вперше на фестивалі “Пісня-71”, де звучала його “Червона рута”. Тоді він як автор допоміг Назарію Яремчуку та Василю Зінкевичу виконувати цю пісню. У 1972 році Івасюк поїхав до Москви як керівник медінститутського ансамблю “Водограй”, тоді ж побував на виставці у ВДНГ.
Студенти брали участь у концерті художньої самодіяльності для делегатів ХІ з’їзду професійної спілки медичних працівників. У 1976 році Володя разом з родиною – батьком, мамою, сестрами Оксаною та Галиною з її чоловіком Любомиром – відвідали Грузію. Любомир Криса був фотографом, отож світлини із Грузії – його авторства.
Володимир Івасюк із матір’ю Софією Іванівною. Вірменія, м. Єреван, квітень 1978 року
У 1978 році Івасюк із мамою Софією Іванівною поїхав у Вірменію. Володя брав участь у конкурсі для студентів-композиторів на найкращий інструментальний твір, який оголосила Єреванська консерваторія. А мама Софія Іванівна ще з юності мріяла побачити кавказькі гори.
Перед поїздкою Володя тривалий час вивчав матеріали про цю країну. Взагалі він був шанувальником вірменської літератури.
Володя, Галя і Оксана біля джерела. Грузія, м. Гагра, липень 1976 року.
Дуже гарні світлини залишилися в Івасюків після поїздки у Грузію. Точніше, у курортне абхаське містечко Гагра. Влітку 1976 року Михайло Івасюк з дружиною та донькою Оксаною вирішили провести кілька тижнів у будинку творчості в Гагрі.
Володимир Івасюк із фотоапаратом на озері Ріца. Гагра, липень 1976 року.
Володя з сестрою Галиною і її чоловіком Любомиром також приїхали туди. Але весь час родина проводила разом: концерти, літературні вечори, походи в кіно. Івасюки побували тоді і на гірському озері Ріца.
Оксана, Володимир, Галина Івасюки на озері Ріца. Гагра, 1976 рік
Два тижні у Польщі
Серед мандрівок автора «Червоної рути», звісно, виділяється його поїздка до Польщі. По-перше, це була його єдина подорож за кордон, по-друге, Івасюк провів у Польщі майже два тижні, а по-третє, з цієї поїздки залишилися чудові світлини, які майже нікому не відомі і вони майже не публікувалися. Хіба за винятком відомих фотографій, де Володя на площі Ринок у Кракові годує голубів.
Володимир Івасюк годує голубів на площі Ринок. Краків, 1974 рікВолодимир Івасюк у знаменитому Вавельському замку. Краків. Польща, 1974 рік
Інші ж фото всі побачили аж тепер. Зокрема, відвідини Івасюками одного з найбільших нацистських концтаборів «Аушвіца» біля міста Освенцима. І багато чудових фото з мандрівки містом Мальборк, зокрема відвідини місцевого замку, зведеного на честь Діви Марії.
Володимир і Галина Івасюки на території концтабору. Краків, 1974 рікВолодимир і Галина Івасюки на території концтабору. Краків, 1974 рік
Поїздка до Польщі була у 1974 році, коли разом із сестрою Галиною та Софією Ротару вони їздили на Міжнародний пісенний фестиваль у Сопот. Ротару брала участь у цьому пісенному змаганні з піснею Івасюка «Водограй». Тоді композитор із сестрою відвідали кілька польських міст.
Софія Ротару виконує «Водограй» В. Івасюка на міжнародному фестивалі «Сопот-74» у Польщі
«З мандрівок Івасюка Польщею ми зібрали багато фотографій, – продовжує Олена Горобієвська, наукова співробітниця Чернівецького меморіального музею Володимира Івасюка. – Із самого Сопота є лише дві світлини, які робив сам Володя. Це виступ Софії Ротару на сцені Лісової опери, та фото, де у залі під час репетиції сидять композитор Мирослав Скорик, він був членом журі, сестра Галина та Софія. У нас у музеї також зберігається запрошення Івасюку на цей фестиваль. Тоді польський журнал «Пшиязнь» надрукував статтю «Двоє популярних» – про Івасюка і Ротару, і в нас в експозиції є виставлена ця журнальна сторінка. Найбільше фотографій із відвідин Івасюками замку Мальборк. Є декілька фото із Богданом Білецьким. Це людина, яка надала запрошення Володимиру Івасюку для поїздки за кордон. Але, на жаль, не знаємо щось більше, хто цей чоловік. Також в експозиції – карта Польщі, яку мав Володя, та дозвіл на вивезення певної суми грошей».
Галина Івасюк, Софія Ротару і Мирослав Скорик у залі Лісової опери. Сопот, 1974 рік
Сестра композитора Галина Івасюк поділилася спогадами про ту польську поїздку.
«Володя захотів, щоб я поїхала з ним. Але окрім Сопота, ми зробили ще подорож Польщею, – розповідає Галина Михайлівна. – Це притаманно нашій родині – ми завжди любили подорожувати, це від батьків. Нехай це руїни замків, цікаві розписи сільських хат, нехай дуже цікаві криниці. Західну Україну, Володя ще, може, і Центральну, ми об’їздили всю. А після смерті брата ми з чоловіком і батьками дуже багато їздили Україною. За кордон вдруге після Сопоту я, мабуть, поїхала у 2008 році. Володя ж їхав у Сопот як член делегації на фестиваль, тому що виконувалася його пісня «Водограй», і тільки тому він їхав. Всі видатки були його. Запрошення у Сопот – це було таке приємне визнання твоєї творчості, хоч він завжди ставився до цього тихо і лагідно».
Запрошення у Сопот
«Після Львова, – продовжує сестра композитора, – ми зупинилися у Перемишлі. Везли одну здоровенну валізку. А в ній – партитури для естрадно-симфонічного оркестру, яким керував Генріх Дебіх, в ньому грало до сотні музикантів. Всі ці партитури Володя розписав сам. І на Сопотському фестивалі прозвучало: слова, музика та аранжування Володимира Івасюка. В Перемишлі ми зупинилися, щоб пересісти на потяг до Щеціна. Ми були зачаровані містом, яке нагадувало архітектурою Львів. Нас здивувало, що був якраз хресний хід з нагоди якогось церковного свята. В СРСР такого неможливо було побачити, а Польща завжди була потужною католицькою країною, навіть у ті часи. Коли ми приїхали у Щецін, там у нас була зустріч з українцями, які там проживають. Ми там дві ночі переночували, і з нами поїхав дуже такий цікавий хлопець, Богдан, який нас супроводжував до Сопота. Він з тих польських українців. Він казав, мовляв, мені за честь, що я буду з вами. Коли приїхали у Сопот, зупинилися на березі у «Гранд-готелі». Але платив Володя, і ми зрозуміли, що це буде дорого. І Богдан швидко знаходить одну пані, у якої ми почали жити на квартирі».
«Беремо Софію, Скорика – і в кінотеатр на «Хрещеного батька».
Композитор відвідував усі репетиції впродовж трьох днів. Йому було цікаво познайомитися з іноземними солістами, композиторами. Деякі виконавці справили на нього сильне враження, як-ось польська співачка Ірена Яроцька. Дуже сподобався і соліст з Японії Акіро Фусо.
Галина і Володимир Івасюки у замку Мальборк. 1974 рік
Фестиваль почався 21 серпня 1974 року. У славнозвісній Лісовій опері, яка має майже три тисячі місць, зібралося багато гостей. Наступного дня Софія Ротару, зодягнена в буковинський народний стрій, виконала пісню «Водограй». Звісно, творчий тандем Ротару та Івасюка дуже добре оцінив і член журі Мирослав Скорик.
Володимир Івасюк був ще зовсім юним, коли керував ансамблем «Буковинка», але залюбки взяв до їхнього репертуару популярні на той час пісні авторства Мирослава Скорика «Не топчіть конвалій» (слова Ростислава Братуня») та «Намалюй мені ніч» (слова Миколи Петренка). Минуло чимало часу – і Володя з Мирославом Михайловичем познайомилися, часто зустрічалися на конкурсах та фестивалях. Разом були і на Сопотському пісенному фестивалі у Польщі. Востаннє Володя та Мирослав Скорик бачилися у квітні 1979 року на фестивалі комсомольської естрадної пісні у м. Хмельницькому. А невдовзі Івасюк пропав…
Галина Івасюк, Богдан Білецький, Володимир Івасюк біля замку Мальборк
«На репетиції у Сопоті всі бачилися – і Софія, і Скорик. Мене, Софію і Мирослава Скорика Володя навіть сфотографував під час однієї із репетицій, коли ми сиділи у залі, – продовжує Галина Івасюк. – Але хотілося крім фестивалю все бачити. Дивимося, у кінотеатрі йде фільм «Хрещений батько». А ми ж тільки читали, і то у журнальному варіанті. Кидаємо все, забираємо Софію, Скорика і йдем на цей фільм. Радість без меж, фільм дуже вдалий, ще й на той час. Після Сопота ми об’їздили і Гданськ, і Гдиню. Дивували нас, звичайно, охайність і вишукана чистота будинків. І коли назад додому верталися, то ми не поїхали із Софією до Варшави, де мали бути концерт і зустріч. А нам було цікаво поїхати у місто Мальборк, де були зйомки фільму «Хрестоносці». Де Володя всю цю інформацію знаходив – поняття не маю, він просто готувався до поїздки. Після того поїхали у Варшаву, Володю тут найбільше вразив пам’ятник Шопену. Брат взагалі мав дуже вишуканий мистецький смак, він був естет практично у всьому. І нас виховував. Ми поїхали у концтабір Аушвіц, і нічого жахливішого і моторошнішого ми не бачили… Ми багато знали і читали, також тато багато розповідав про жахіття таборів – як радянських, так і німецьких, тому ми не могли не відвідати це місце».
Володимир і Галина Івасюки, Богдан Білецький на території замку Мальборк
«Хочеш сказати, що ти Івасюк?»
Коли поверталися додому, на митниці з композитором стався кумедний випадок. Галина Івасюк розповідає:
«Митник заходить, дивиться то на Володю, то на його фотоапарат. А Володя дуже любив фотографувати, з фотоапаратом не розлучався. Каже до Володі: «Діставай валізу». Побачивши її, видає: «Ну ти і отоварився!». А коли Володя сказав, що це ноти, митник перепитав: «Чиї?». «Мої» – відповів брат. Митник приглядається до Володі і видає: «То ти хочеш сказати, що ти Володимир Івасюк?!». Ось така у нас була єдина закордонна подорож. Володя перед тим, у 1972 році, мав їхати у Німеччину, у делегації на Олімпійські ігри в Мюнхен. Я то розумію, чому не склалося… І всі це розуміють, хто жив у ті часи. Він був студентом 5 курсу, це було вже після фестивалю «Пісня року». Володя подав документи, а коли прийшов час, щоб документи отримувати, йому кажуть: «Ви ж не подали вчасно документи, тому ми вас і не включили»… Так тоді робилося, ніхто ж не перевіряв».
Тракайський замок біля Вільнюса, липень 1978 року
У 1978 році, за рік до смерті, композитор відвідав Литву, Латвію та Естонію. Побував у знаменитому Тракайському замку у Литві , на Співочому полі у Таллінні, побачив знаменитий Домський собор у Ризі.
А ще того ж року композитор здійснив свою мрію і побував на знаменитому Ладожському озері у Республіці Карелія.
За словами сестри композитора Галини, Володимир Івасюк дуже мріяв відвідати Італію та Францію. Італійську музику особливо любив і дуже добре її знав. Залишається лише уявляти, скільки світу Володимир Івасюк об’їздив би, якби прожив довше життя…
Наталія ФЕЩУК
Фото із фондів Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка.
За підготовку матеріалу дякуємо науковій співробітниці музею пані Олені Горобієвській, яка вивчала матеріали й в цілому досліджувала тему подорожей Володимира Івасюка.
Сьогодні ми є свідками, як під звуки сирен народжується нова музика в Україні. Днями співак Ostrovskyi, гурт “MOLODI” та виконавець Kelsy об’єднались та презентували трек “Незалежність”, присвячений нездоланності нашої нації та Дню Незалежності України.
А сьогодні виконавці презентують відео на цю пісню, зняте у місцях сили українського народу – древніх Карпатах. Відеокліп на трек “Незалежність” музиканти прагнуть презентувати саме на День Незалежності, щоб підтримати Україну.
Масштабне за краєвидами та розмахом зйомок відео було відзняте у Карпатах, які є величчю та гордістю нашої країни.
Етнічні мотиви органічно поєдналися із сучасними елементами та неймовірними краєвидами карпатської природи. Ми можемо бачити елементи українського бойового танцю гопака і слов’янських народних хороводів від танцювального колективу – ансамблю “Юність”.
–Основний меседж пісні – продемонструвати міць народу та українського козацького духу, що бореться за свої права, – каже співак Ostrovskyi. – Вже довго відчував, що хочу зробити щось неймовірне саме до Незалежності України. Колись я написав рядки: “Ти знай моє серце, почуй моє слово”. А нещодавно з них народилась пісня, що для мене означає незалежність, яка буде відображати почуття всіх, хто її виборює.
Зараз українці перед всім світом демонструють незламність та силу духу.
– Коли ми побачили перші рядки цієї пісні, одразу зрозуміли, як вона звучатиме, – розповідає Андрій Kelsy. – Українська музика завжди жива в серцях людей, навіть, коли у нас намагалися забрати свободу. Ми прослухали велику кількість українських народних пісень. Надихнулись музикую пращурів та додали народні мотиви до треку. Саме вони задали їй справжній український вайб з сучасними бітами та саундом. Українська музика буде жити вічно.
“Незалежність” – це перше спільне відео молодого лейблу ентузіастів, які щиро горять своєю справою і вболівають за нову українську музику.
Юрист – це людина закону, саме юристи стежать за правильністю дотримання законодавчих норм в нашій країні. В 2022 році не меншає запитів типу: адвокат Львів чи допомога юриста, а вимоги до роботи працівника юридичної сфери залишається на найвищому рівні.
Можливості юриста в 2022 році
На сьогоднішній день, юрист це той працівник, який може працювати в великій кількості державних та приватних організацій.
Юрист є широкопрофільним фахівцем, людина цієї професії в 2022 році має можливість працювати в міністерствах, державних відомствах та адміністраціях, а тому повинен вміти складати різноманітні нормативно-правові документи (закони, акти, постанови і т.д).
Також юристи активно задіяні в оборонній та правоохоронній діяльності. Чимало юристів працюють в органах що підпорядковуються Міністерству внутрішніх справ, суді, прокуратурі, податковій службі чи Збройних силах України.
Крім державних установ, величезна кількість працівників юридичної сфери працює в приватних компаніях. Сьогодні жодна солідна компанія не обходиться без послуг юриста, адже саме вони стежать за правильністю складання договорів та контрактів, а також за тим, щоб вони не нанесли шкоду компанії.
Не менш важливим зараз є і міграційний юрист Львів, який допомагає з оформленням документів для виїзду, роботи чи навчання за кордоном та надає відповідні консультації.
Вимоги до юриста в 2022 році
Сучасний юрист повинен володіти чималою кількістю навичок, задля того, щоб виконувати якісну роботу. До таких навичок належить:
добре розвинена логіка;
хороші аналітичні здібності;
терплячість, прискіпливість та увага до деталей;
навички оратора;
зацікавленість в роботі;
вміння концентрувати увагу.
Окрім того, працівник юридичної сфери повинен увесь час стежити за змінами в українському законодавстві, знати Конституцію України, розбиратися в кримінальному, цивільному, фінансовому, трудовому, адміністративному та інших видах права.
В юридичній фірмі “Бачинський Та Партнери” працюють спеціалісти найвищого рівня. Юристи цієї компанії з задоволенням допоможуть вам у вирішенні будь-яких питань, що стосуються сфери права. Дізнатися більше можна на сайті: legalaid.com
Храм та шпиталь Святого Лазаря у Львові. Фото 2015 року
В середу, 24 серпня 2022 року, о 12:00 у храмі святого Лазаря хорова капела «Дударик» організує екуменічний молебень «Акафіст до Пресвятої Богородиці» за мир та ласку для Української землі. Цій традиції уже понад 30 років, повідомили у капелі.
До провадження Акафіста запрошені священники Української Греко-Католицької Церкви, Православної Церкви України, Римсько-Католицької Церкви в Україні, Вірменської Апостольської Церкви.
«Ось уже понад 30 років з ініціативи хорової капели «Дударик» відбувається екуменічний молебень «Акафіст до Пресвятої Богородиці», де львівська громада, очолювана священниками різних християнських конфесій нашого міста, просить у Діви Марії про мир та ласку для Української землі. Незважаючи на повномасштабну війну росії проти України, цьогоріч ми всі разом відправимо Акафіст до Пресвятої Богородиці 24 серпня у храмі святого Лазаря. Запрошуємо усіх доєднатися до нашої екуменічної молитви», – запрошує Дударик.
В мережі Інтернет вдалось натрапити на фото міста Сколе Львівської області, які датуються 1937 роком. Відомо, що їх автором є Юзеф Тенжицький.
У 1930-х роках на Сколівщині інтенсивно розвивається туризм. В цей період було відкрито пансіонати, відпочинкові вілли, туристичне інформбюро, кінотеатр, пляжі над річкою Опір, гірськолижний трамплін, хокейне поле, ковзанку і першу в Карпатах санну трасу.
Сколе, 1937 р. Фото: Юзеф ТенжицькийСколе, 1937 р. Фото: Юзеф ТенжицькийСколе, 1937 р. Фото: Юзеф ТенжицькийСколе, 1937 р. Фото: Юзеф Тенжицький
Влітку на цей кліматотерапевтичний курорт приїздило близько 1500 відпочивальників.
11-12 липня 1936 року у Сколе відбулась регіональна виставка, присвячена природним ресурсам і народним промислам Сколівщини.
Сколе, 1937 р. Фото: Юзеф ТенжицькийСколе, 1937 р. Фото: Юзеф ТенжицькийСколе, 1937 р. Фото: Юзеф ТенжицькийСколе, 1937 р. Фото: Юзеф Тенжицький
У міжвоєнний час місто було центром Сколівського повіту (пізніше приєднаного до Стрийського повіту Станіславського воєводства).
Про найближчі перспективи російсько-української війни, про стратегію і тактику ЗСУ, про натівську зброю і про все найважливіше в розмові з військовим аналітиком, полковником Петром Черником. Модерує Роман Метельський.
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.
Близько 4 години за київським часом 24 лютого президент РФ В. Путін оголосив про «спеціальну воєнну операцію» з метою нібито «демілітаризації та денацифікації України».
https://youtu.be/p1tCvG0b038
Уже за кілька хвилин почалися ракетні удари по всій території України, у тому числі неподалік від Києва. Російські війська вдерлися до України поблизу Харкова, Херсона, Чернігова, Сум, увійшовши з Росії, Білорусі й тимчасово окупованого Росією Криму.
Разом з Росією війну проти України фактично веде Білорусь: із прикордонних районів завдають ракетних ударів по території України, здійснюють вильоти бойової авіації для завдання ракетно-бомбових ударів по території України, відбувається передислокація війська та його забезпечення.
Вже традиційно частуватиме всіх гостей Торгова Марка Кава Старого Львова. Вхід безкоштовний.
Лише тиждень минув від релізу нової пісні колоритного гурту з Коломиї T.HUTSULS «Хвилями», а команда презентує кліп до новинки. Історія про батька та сина, одного з яких забирають на війну… Відео від Hutsul–ArtProduction – як маленьке кіно, примушує глядача співпереживати за героїв і вболівати за хеппі-енд.
Головні ролі у кліпі «Хвилями» зіграли справжні батько та син – відомі художники Прикарпаття Лев Чопенко та Орест Чопенко. Прямісінько на знімальному майданчику, на який перетворилася Коломийська мала філармонія, митці за лічені години створили нову картину. Та головна інтрига сюжету, за задумом режисера Hutsul-Art Production Аріни Цимбал, – чи повернеться з війни один із героїв цієї відеоісторії?..
Кадр з кліпу до нової пісні колоритного гурту з Коломиї T.HUTSULS «Хвилями»
Завдяки актуальному сюжету і тужливому звуку скрипки, на якій грає вокалістка T.HUTSULS Алекса Цимбал, кліп підсилює драматизм самої композиції «Хвилями», що є миттєвою емоцією на воєнні події в Україні.
— «Хвилями» – це пісня-вистава, – каже Алекса Цимбал. – Тож і до відео ми підійшли максимально по-кіношному. Тут передані усі емоційні стадії: заперечення – гнів – знесилення – прийняття – боротьба. Було непросто писати цю пісню, і ще складніше – співати її. В уяві згадуються події 2014-го, які переживала моя родина, виїжджаючи зі Слов’янська, і внутрішній страх втратити найцінніше. З початком повномасштабного вторгнення росії цей стан посилився в рази… І найкращим рішенням було виговорити наболіле, видихнути – і продовжити боротьбу.
В унісон із прем’єрою кліпу «Хвилями» картину Лева та Ореста Чопенко, створену під час зйомок, виставили на благодійний аукціон у Києві. Унікальне полотно пішло з молотка за 20 тисяч гривень. Так митці із Прикарпаття і масштабний культурологічний проект HutsulPlanet, частиною якого є гурт T.HUTSULS, долучилися до збору коштів на будівництво мікро-будинків для жителів Київської області, які постраждали внаслідок воєнних дій.
Більярдний салон у каварні "Театральна", що до І світової війни містилась у партері театру Скарбека (тепер театр ім. Марії Заньковецької), поч. ХХ ст.
Сьогодні маємо передостанню неділю літа. Літо, яке пройшло майже непоміченим на фоні бойових дій та довгоочікуваної “кримської бавовни”. І тільки тропічна спека стікала краплинками поту у філіжанку гарячої кави. Вже традиційно нині кавуємо з нашим незмінним партнером Кавою Старого Львова і читаємо що писали львівські журналісти про каву майже вісімдесят років тому.
Один з них Йозеф Маєн, який влітку 1934 року написав цикл статей під загальною назвою “Розмови про львівські каварні”. Теж розтягнемо задоволення на кілька тижнів. Бо такі тексти треба “смакувати”.
Йозеф Маєн. Розмови про львівські каварні
“У темних закутках каварень мешкають цілі групи людей, які творять при цьому характеристичне та особливе товариство, спрагле відчуття нерву та подиху Европи, що надходить до нього зі шпальт задрукованого до неможливості паперу. Це товариство характерне своєю жадібністю до пліток великого міста, до особливого блиску його життя на хвилях трепетного світла, в арабесках диму, посеред вигуків кельнерів”.
Саме так розпочинає відомий історик Львова, великий знавець душі міста Францішек Яворскі свою працю Львів старий і вчорашній, присвятивши перший її розділ львівським каварням і назвавши його “У диму каварень”.
Кав’ярня “Шкотська” на проспекті Шевченка. Фото першої пол. XX ст.
З цього абстрактного опису, зробленого у 1910 році, з’являється на світ своєрідний образ якоїсь тогочасної, неіснуючої вже сьогодні каварні у стилі «Cafe Monopol», якій пан Яворскі присвятив окремий розділ. Очевидно, він сам неодноразово навідувався до цієї каварні. Однак, постійним клієнтом ніколи не був! Великий знавець історії львівських каварень не був ані теоретиком, ані переконаним практиком каварняного життя. Про це свідчить хоча б той подив, з яким він описує дивну подію: «Знаю одного журналіста, який з гордістю розповідав, що найліпші свої тексти написав у каварні». Боже мій! Я також знаю одного журналіста, який відкрито декларує, що ніколи в житті ще не написав жодного тексту поза каварнею. Однак, не розповідає про це усім людям, бо вважає це річчю природною і зрозумілою.
Цим журналістом є я сам.
Пишучи ці слова, сиджу, як зазвичай, за столиком у каварні, розглядаюсь на різні боки, гризу олівець і вже напевно тисячний раз даремно намагаюсь вигадати якийсь афоризм, що в кількох словах зміг би гідно виразити усю сутність каварні. Тішить лише той факт, що набагато знаменитіші від мене письменники, хоча можливо і не такі знамениті каварники, як Петер Альтербенг (Peter Altenberg) та Ілля Еренбург (Илья Эренбург), також не могли вимудрувати аналогічних слів. Тому найбільш вдалою видається мені фраза, виголошена понад двадцять років тому паном Фріцом, «Старим Фріцом», відомим відвідувачем віденської «Cafe Museum»: «Каварня – це зустріч, яку наперед не призначаємо, але на яку приходимо!», або «Зустріч не лише з иншими, але й чи не єдина можливість безпосередньої зустрічі з самим собою – єдина можливість невимушеного «приходу до себе».
Кав’ярня “Віденська” на проспекті Свободи. Фото першої пол. XX ст.
Яким же поверхневим та неповним здається опис, який пропонує нам Яворскі, стверджуючи, що сьогодні у Львові «каварня стала місцем справді (!) громадським, місцем нейтральним (!) для зібрання людей».
Щоб зрозуміти, чим була і чим є для Львова каварня, слід передовсім усвідомити для себе високий рівень культури нашого міста. Без сумніву, це розумів і сам Яворскі, можливо найвідоміший знавець усього львівського традиціоналізму. Та все ж він дуже поверхово описує давнє каварняне життя Львова.
Приблизно сто років тому, у 1841 р. про Львів з подивом писав подорожуючий літератор І. Ґ. Коль (I. G. Kohl) у своїй книзі Reisen im Innerem von Russland und Polen, дивуючись незліченній кількості каварень та цукерень у місті, стверджуючи при цьому, що Львів має кращі та елегантніші каварні, ніж його родинне місто Дрезден або инші німецькі містечка подібної величини. «Найкращою каварнею – пише він – є каварня Вольфа (Wolff), що об’єднує кілька залів (!), переповнених відвідувачами у кожній порі дня чи ночі». Незважаючи на те, що власниками тогочасних каварень були переважно німці, вони залишалися глибоко львівським, зокрема і польським явищем. Про це свідчить опис згадуваного вже мандруючого літератора Коля, який зазначає, що хоча самі львів’яни одягаються згідно з французькою чи німецькою модою, саме на вивісках каварень він побачив найбільше зображень народного строю. Шляхтич у капелюсі з горнятком кави у правій руці – це образ для нашої уяви досить нетиповий. Однак не варто забувати, що засновником каварні був не хто инший, як шляхтич: прославлений під час оборони Відня львів’янин Кульчицький, який отримав на своє прохання від короля Собеського мішки з кавою, знайдені в турецьких наметах, і відкрив у Відні першу в Европі «Kaffeastube». Натхненні його вчинком та відвагою послідовники – відомі родини Вольфів, Сіберів, Гекслів, Шнайдерів (Wolff, Sieber, Hexl, Schneider), стали піонерами каварняного львівського життя, серед яких значиться також навіть одне польське прізвище пана Добровольского, власника славної колись каварні «Пекло» на вул. Краківській. Хоча пізніше ця каварня сильно занепала, все ж не останню роль відіграла вона у 1848 та 1863 роках, як місце зустрічей конспірантів – польських патріотів. Подібну роль відіграла у 1914 році каварня «Sans-Souci», у якій постійним клієнтом та душею був ніхто инший, як засновник легіонів Юзеф Пілсудскі.
Площа Галицька на початку XX ст.- на задньму плані ліворуч – новозведена будівля із кав’ярнею “Центральною”
Продовжуючи відсилати усіх зацікавлених тематикою історії львівських каварень до п. Яворского, а також до иншого співрозмовника п. Шнюр-Пепловского (Schnuer-Peplowski), хочу сьогодні якнайбільше уваги присвятити виключно сучасному життю львівських каварень. Не можу однак закінчити свого вступу, не присвятивши декілька слів вже не існуючим каварням, які «померли» за останні кілька десятиліть, та все ж продовжують жити у моїй пам’яті. На мою думку, для підкреслення їхнього значення та важливости для Львова, потрібно бодай згадати їх назви: «Cafe Monopol» на пл. Марійській, каварня Schneidera на Академічній, «Кришталева» в Пасажі Міколяша, «Европейська» по вул. Ягельонській, «Центральна» на пл. Бернардинів, «Американська» по вул. Травневій, «Sans-Souci» та «Splendid» по вул. Сікстинській, «Grand», «City», «Esplanade», «Abbazia», «Corso», «Royal» по вул. Гетьманській, та «Шотландська» на пл. Академічній.
П’ятнадцять каварень згасли на початку своєї молодости, більшість з них не проіснувала навіть 30-и років. Беручи загальну кількість каварень, які ще сьогодні існують – а число їх дуже велике, все ж дуже мало засновується каварень нових. Можна сказати, що смертність каварень, більша, аніж в будь якій иншій ділянці господарчого чи культурного життя і переважає над народжуваністю …!
Продовжимо наступного тижня. Запасіться терпінням і дочекайтеся.
Юзеф Маєн (1896-1978), народився у Львов, отримав атестат середньої школи у Відні, де вивчав філософію та історію мистецтва. Виступав як актор у львівських театрах, заснував театр “Семафор2. У 1927-1939 роках працював у газеті львівських євреїв «Chwila», яка виходила польською мовою. Цей нарис про львівські кав’ярні був опублікований у цьому журналі з 18 червня по 9 липня 1934 року.
У вівторок, 23 серпня 2002 року, о 16.00 у Львівського музеї історії релігії відкриється благодійна виставка присвячена Україні відкриється виставка Зої Север та Андрія Білобородченка “Земля майбутньої весни”.
Зоі Север – відома ізраїльська художниця, дипломована архітекторка. Її роботи знаходяться у музеях і приватних колекціях Ізраїлю, Канади, Австрії, Іспанії, Великобританії, Швейцарії, Франції, Німеччини, Нідерландів, Казахстану, інших країнах світу. Андрій Білобородченко – офіцер прикордонної служби України. Обоє народилися у Львові, навчалися в одній школі, … і потім не бачилися тридцять років.
Зоі Север
І знову зустріч. Як пригадує Зоі Север: «Розпочалося все із дзвінка друга дитинства. Він зателефонував 2 березня і попросив допомогу. Потрібно було 70 бронежилетів, які на той момент були в українській армії у великому дефіциті.» Усе закрутилося, завертілося. Сьогодні Зоі Север ще й волонтерить. Разом з однодумцями заснувала фонд «Об’єднані люди планети». Вона «добуває» захисне спорядження: шоломи, бронежилети, а також прилади нічного бачення, тепловізори, інше.
Виставка «Земля майбутньої весни» народилася у розпалі війни, «але її думки, надії та відтінки присвячені не темрявій болю, а прийдешньому дню, що змінить собою вибухи й пожежі. Це виставка про надію і спокій, сонце і воду, про те, яким буде світ на ранок після війни», – говорить художниця.
В експозиції музею Зоі Север представить 8 полотен, мальованих акрилом і олією. На них зображено культурні й релігійні пам’ятки Маріуполя, Харкова, Дніпра, інших міст, які були частково або ж повністю зруйновані російськими окупантами протягом першого місяця війни. Переплітаючи фантастичні деталі й реалістичну дійсність художниця намагається передати своє бачення цих будівель після завершення війни. Це оптимізм, віра, надія. Роботи сповнені позитивних емоцій, вони піднімають настрій, захоплюють, зачаровують.
Андрій Білобородченко
Андрій Білобородченко почав малювати 2015 року, під час арт-терапії, яку проходив після повернення з так званого «Довжанського котла». Він відновився не тільки душевно, але й віднайшов у собі прихований талант живописця. У вільний від роботи час малює олією, пастеллю. На виставці представлять 12 полотен.
Усі кошти з продажу картин будуть передані на потреби ЗСУ.
Після завершення виставки «Земля майбутньої весни» у Львівському музеї історії релігії, організатори мають на меті долучати до роботи й інших художників і мандрувати з цією виставкою не лише в Україні, а й у світі.
Вчора закінчилися Четверті Львівські Фото Фестини, які проходили в нашому місті з 15 по 20 серпня. Цьогоріч фестивальні події вперше відбулися за межами міста і охопили кілька областей: Львівську, Тернопільську, Івано-Франківську та Сумську.
Четверті Львівські Фото Фестини
Четверті Львівські Фото Фестини були організовані Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.
Четверті Львівські Фото Фестини
Відкриття фотовиставок, лекції, кінопокази, презентації унікальних експонатів – кожен відвідувач міг вибрати собі до вподоби щось особливе. А серед учасників подій уже налагодилася співпраця та намітилися спільні проєкти. Не дивлячись на війну, реалізація деяких з них уже розпочалася.
Фотосушка для ЗСУ
Завершальним акордом Фестин стала виставка “Фотосушка для ЗСУ”. До проєкту долучилися світливці з різних куточків України. Свої та історичні, професійні та аматорські, індивідуальні та колективні роботи заповнили сквер НУ “Львівська Політехніка”. Перехожі могли придбати будь-яку світлину за внесок на власний розсуд та можливості.
Фотосушка для ЗСУ
Загалом проєкт зібрав 6870 гривень. Всі гроші будуть перераховані на потреби ЗСУ. Світлини, що не встигли знайти власника, можна буде отримати благодійний внесок протягом наступних подій в стінах Науково-Технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка”. Всі отримані в подальшому кошти за фотографії підуть на допомогу ЗСУ.
Дякуємо усім, хто долучився до проведення Четвертих Львівських Фото Фестин та “Фотосушки для ЗСУ”. А також традиційно незмінному партнеру заходу Каві Старого Львова.
Наприкінці ХІХ століття селище Брюховичі біля Львова почало перетворюватися на популярну відпочинкову зону для заможних мешканців тодішньої столиці Галичини – коронного краю у складі Австро-Угорщини.
Восени 1890 року тогочасна газета Kuryer Lwowski із захопленням описувала тутешні мальовничі ландшафти, свіже та цілюще повітря соснових борів. Але, як зауважували газетярі, життя перших курортників було сповнене різних труднощів та негараздів.
Дороги як у Сахарі
Саме для розвитку майбутнього курорту під час прокладання у 1896 році залізничної гілки Львів-Белжець у Брюховичах було утворено залізничну станцію – трохи в стороні від містечка, ближче до лісу, де мали розміститися вілли «літників». Але рух потягів на початку викликав велике нарікання у львів’ян.
Як писала у вересні 1890 року газета Kuryer Lwowski, дістатися зі столиці Галичини до Брюхович залізницею можна було тільки ранковим потягом о 8 годині, а повернутися назад до Львова – о 17 годині пополудні. Були ще так звані “базарні” поїзди у вівторок та п’ятницю, але в неділю та у свята відчувався особливий брак вагонів, які викликали часом смішні суперечки між пасажирами та залізничниками. Щоб дістатися до Львова львівські пани та пані просилися до військових потягів, як між собою називали “вагонами 4-го класу”.
«Якби Брюховичі мали таке ж насичене залізничне сполучення, як Рудно залізницею Кароля Людвіка, куди можна їхати і повертатися чотири рази на день, то за один рік тут би нарахували сотні гостей, адже 4-6 тижнів перебування в цих лісах мають надзвичайні оздоровчі наслідки», – зауважили тогочасні газетярі.
Окрім залізниці, транспортне сполучення з Брюховичами здійснювалося звичайними дорогами: одна з них проходила через Замарстинів та Голоско, інша – через Рясне. Але обидві, як писала газета, особливо в спекотну погоду були в найжахливішому стані та нагадували караванну стежку в Сахарі.
«Одна поїздка 10 кілометрами цих “доріг” знищує всі результати від перебування на брюховицькому курорті. Спробувавши таку їзду один раз, можна наважитися піти пішки і при цьому ще й зекономити півгодини часу, адже лісовими стежками, тінню можна пройти цю відстань за півтори години, а візок плететься вздовж хаотичних пісків протягом 2 годин, а єдиний вітерець – лише з конячих грудей», – описувала мандрівку екіпажем з Брюховичів до Львова тогочасна газета.
Пересуватися швидше не дозволяв стан дороги, яку тоді розпочали робити з боку Замарстинова, але, заклавши основу з каменів, не засипали щебенем і не закінчили розпочаті роботи. Через ями, засипані піском, кучер повинен був постійно маневрувати, намагаючись не поламати колеса і не розтрясти нутрощів своїх пасажирів.
Окрім страшної трусанини, від якої потерпали подорожні, на гостей міста тут запросто міг вчепитися блуд, бо самотужки знайти потрібну дорогу в селищі було важко. Як повідомляла газета, така оказія сталася із принцесою Б’янкою, дружиною майора артилерії, ерцгерцога Леопольда Сальватора, яка «приїхала зі Львова на екіпажі через ту Сахару, і намагаючись дістатися із села до залізничного вокзалу, заблудилася через відсутність вказівників із напрямками».
«У нинішньому вигляді цією дорогою могли би курсувати тільки каравани мулів та верблюдів. Одна станція караванного шляху повинна би була знаходитися на платній будці у Замарстинові, а друга – біля корчми Флейшера у центрі Брюхович. Це до речі, вирішило би й питання забезпечення продуктами», – іронічно зауважили тогочасні газетярі.
Проживання і харчування
Поки заможні львів’яни не збудували собі в Брюховичах власні вілли, вони приїжджали на відпочинок, орендуючи помешкання у місцевих селян. Як повідомляла газета, найдешевша місячна плата тут становила 12-15 злотих ринських, тобто 25-30 австрійських корон (це приблизно 2 500 – 3 000 гривень на нинішні ціни, – авт.). Але окремо ще слід було подбати про харчування, а із забезпеченням продуктами у Брюховичах тоді було сутужно.
«Крім досить пісного молока, яєць, картоплі, зеленої квасолі (так званої шпарагівки) та хліба, випеченого на млині Рубінка, буквально нічого тут більше не дістанеш. Масло, сир, птицю та ягоди люди вивозять на продаж до міста, сподіваючись там кращих цін. М’ясо всіх видів, кури, качки, овочі (кольрабі, італійську капусту, моркву і навіть закришку зелені до розсолу), крупу та борошно потрібно привозити зі Львова», – попереджала гостей брюховицького курорту газета Kuryer Lwowski.
Преса повідомляла про місцевого підприємця Альбіна Солецького, який спробувавна власній віллі облаштувати гостинний двір із крамницею, але не отримав дозволу на торгівлю спиртними напоями (так звану пропінацію) і тому не міг розкрутити свій бізнес. Заїжджі гості, які заходили до нього на обід мусили розриватися між закладом Солецького і місцевою корчмою, де наливали і пиво, і горілку.
«Важко запивати содовою шинки, ковбаси та швейцарський сир», – зауважили газетярі, додавши, що при магазині пан Солецький хотів також облаштувати читальний зал із журналами, фортепіано та шахами, поставити боулінг та гімнастичне обладнання.
«На його віллі з верандою завжди збиралися курортники з Брюхович і кілька разів там навіть проводилися музичні вечори, на які приїжджала глядацька публіка», – зазначила газета Kuryer Lwowski.
Окрім недостатнього забезпечення продуктами, існувала у Брюховичах ще й проблема з доброю питною водою. Воду для прання і господарських потреб набирали у ставку або в лісовому потоці. Але воду для пиття можна було набрати тільки у двох місцях. Одне джерело було на території маєтку землевласника Діла, але у ньому вода мала трохи гіркий присмак. А друге – пробивалося із вапнякових порід в присілку Гамулець і було кришталево чистим.
«Свердловина помпи на залізничній станції, пробурена на глибину до 30 метрів, подає надто теплу воду і часто в недостатній кількості. Іноді води у помпі просто не має», – нарікали газетярі і радили майбутнім власникам вілл у Брюховичах подбати про власні колодязі.
Фото: Богдан Скаврон
Скажені пси і злодії
У 1900 році, коли в Брюховичах розбудувалися заможні львів’яни, курортне містечко пережило відразу дві напасті. Спершу тут поширився сказ серед собак, а єдиним способом боротьби із поширенням хвороби у той час була лише їхня повна ліквідація. Таким чином у Брюховичах не залишилось жодної собаки – всіх їх вивезли.
Цим одразу скористалися заїжджі зі Львова злодії. Відпочинкові будинки, які залишилися без охоронців, «бомбили» один за одним.
«Кожної ночі з неймовірною нахабністю вони нападали на вілли в Брюховичах і крали все, що їм траплялося. Дитячий підгузник був для них таким же цінним, як золотий годинник або брошка з діамантами. За останній тиждень було скоєно десять таких крадіжок!» – била на сполох тогочасна газета.
Треба сказати, що жандарми та поліція спрацювали ефективно. Влаштовуючи засідки, правоохоронці затримали кількох злодіїв і, як виявилося, всі вони належали до однієї злочинної групи, які вирішили швидко скористатися із відсутності сторожових псів.
«Уже відстежили близько десятка “акціонерів” цього “злодійського об’єднання”, є надія, що в Брюховичах запанує відносна безпека. Арештовані виказують один одного, але крім подробиць крадіжок, про схованку викрадених речей не розповідають. В жандармерії сподіваються вийти на слід цієї криївки і, можливо, жертвам повернуть хоча б частину вкраденого», – повідомляла газета Kuryer Lwowski.
Володимир Патик. Україні волю (фонди ДМММГ у Львові)
В понеділок, 22 серпня 2022 року, о 16 год. у Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові (вул. І.Франка, 154) відбудеться відкриття виставки живопису і графіки «Україна Володимира Патика», присвяченої Дню Незалежності України.
Володимир Патик упродовж 50 років був і залишається візитною карткою галицької школи малярства: саме того далекого 1954 року він вперше виставив свої картини у столиці Галичини.
Чому твори цього знакового мистця так ревно западають у душу, хвилюють національну уяву – вчать любові до рідного?
Володимир Патик. Дземброня
Звернення Патика до глибин народного мистецтва – це не просто якесь романтичне зацікавлення, захоплення традиціями. Це його 7 громадянина, художника, патріота – переконання: жити в народі; і як особистість, і як творець він вийшов з гущі народу; зумів, зрештою, піднести свою творчість до глибини народного світосприйняття. Тож і відчуваєш,оглядаючи його картини, відгомони ремінісценції народних українських розписів, сув’язі вишивок та ткання, з їхньою знаковістю й символікою. Свої знання автентики мистець переносить і в пейзажі, їв натюрморти, і в інші художні візії.
Володимир Патик. Вітряк
У його творах людина постає невід’ємною, органічною часткою Природи. Чи то барви Карпатських гір, чи степові далі Півдня, чи й Наддніпрянська мальовничість, – куди б не повели мистця заманливі дороги, його душа переймається красою рідної землі. Відходячи від натури, він загострює форму, вміло застосовує контрасти кольорів, фактур, ліній, а фантазія-уява допомагає глядачеві глибше сприймати гармонійність світу. Іноді ж характер його творчості визначає дух самої Природи, в середовищі якої мислить себе мистець, – позаяк саме вона, Велика природа, пронизує глибинні, найсокровенніші струни душі його як індивідуума, надихає на творення. Ця Патикова дійсність на полотнах – така ж монументальна, могутня й рідним-рідна, як і сама зачарована у Світах Україна (Микола Маричевський. Світ Володимира Патика)
У пропонованій розвідці Петра Франка (28.06.1890–07.1941?) – сина Івана Франка, педагога, науковця, журналіста, перекладача, громадського, культурно-просвітнього та військового діяча, провідного фахівця українського тіловиховання, теоретика і практика гімнастично-спортивного руху в Галичині (члена товариств «Сокіл-Батько», співзасновника «Пласту», СТ «Україна», «Змагового Союзу» та ін.), учня та послідовника професора Івана Боберського, йдеться про розвиток фізичного виховання в українських середніх школах Галичини у 1911–1912 навчальному році.
Петро Франко написав низку статей і окремих праць про руханку і спорт: «На лещетах довкола Львова» (1910), «Лещетний спорт у Львові» (1911), «Хідлї» (1911), «Кид каменем і кулею» (1911), «Примінна руханка» (1911), «Списа до мету» (1911), «Скок в далечінь» (1911), «Пер Генрик Лїнг і його руханка (Шведська руханка)» (1912), «Лещетні шляхи коло Львова» (1912), «Прогулька в наші гори» (1912), «Каблуківка (Крокет)» (1913), «Підбиванка» (1913), «Пластові гри і забави» (1913) та ін. На особливу увагу серед багатьох публікацій Петра Франка про фізичне виховання і спорт заслуговує його стаття «Фізичне вихованє в українських середних школах у 1911/12 р.». Вона вийшла друком на сторінках науково-педагогічного часопису «Наша Школа» у 1913 р. У публікації Петро Франко аналізує актуальні питання розвитку фізичного виховання (учительські кадри, фнансову базу, спортивну інфраструктуру тощо) в українських середніх школах Галичини у 1911/1912 навчальному році. Текст його публікації подано із збереженням мови і правопису оригіналу.
Петро Франко – учень Академічної гімназії у Львові. 1910 р. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Петро Франко
ФІЗИЧНЕ ВИХОВАНЄ В УКРАЇНСЬКИХ СЕРЕДНИХ ШКОЛАХ У 1911/12 Р.
Помимо того, що в теорії всї годять ся на принцип, що фізичне вихованє повинно рівнорядно поступати в умовим, то в дїйсности до переведеня того принципу в житє досить ще далеко. Справа фізичного вихованя нашої молодежи тілько в останних роках поступила в перед, та поступила зовсїм не в таких розмірах, як повинна й могла була поступити. Фізичне вихованє не стало в нас загальним, а обовязкова руханка є лише в ц[ісарсько] к[оролівській] державній гімназії в Кіцмани і приватній ґімназії в Рогатинї, в реальній ґімназії в Буську, в дївочій ґімназії Василиянок у Львові і в семинарії Українського педаґоґічного товариства у Львові. В державних ґімназіях наука руханки надобовязкова, хоч деякі заведеня мають свої окремі салї, як прим[іром] львівська академічна ґімназія у Львові та ґімназії в Перемишли і в Станиславові. В Станиславові була година руханки обовязковою в двох низших клясах, в висших була надобовязковою. Ученики вже самі на стільки розуміють вагу тілесного образованя, що ніякий надобовязковий предмет не стягав тілько прихильників, як руханка і спорт. Се й зовсїм зрозуміле: більшість учеників – се селянські дїти, що дома привикли до фізичної праці, що робить їх жвавійшими, тож у містї, не маючи нагоди до ораня, воженя і скиданя снопів, молоченя і т[ак] д[алі] заступають продуктивну працю непродуктивною руханкою. Лежало і лежить в силї зарядів бурс і инших інститутів, де находять ся ученики хоч у трохи більшім числї, вивчити своїх питомцїв якого небудь ремесла, найрадше столярства, теслярства, боднарства, а з більшим вкладом коштів слюсарства, ковальства, монтерства і т[ак] д[алі], так щоби ученики самі могли виконувати всякі поправки в домашнім заведеню. По инших краях давно вже заведено шкільні ручні роботи не усуваючи очевидно руханки і спорту, що для дорастаючої молодежи конче потрібні. Зачинають про се й у нас думати, так прим[іром] управа перемиської ґімназії закупила столярський варстат з найпотрібнїйшими знарядами за 90 52 К[орон], щоби члени обох тамошних спортових кружків «Сянової Чайки» і «Запорожа» могли собі самі направляти саночки і инші змагові прилади. Се має бути завязком столярської робітнї. За примір повинні се взяти собі всї наші середні і народні школи, передівсїм приватні. Справа ся зовсім не маловажна, як би могло па перший погляд здавати ся, бо коли молодїж привикне до систематичної, хосенної працї, з котрої буде мати наглядну, безпосередну користь, то певно не покине такої працї, а візьме ся до всякої иншої і в пізнїйших лїтах. Певно, що подібна праця не може забирати часу, призначеного на важнїйші річи, та чи не можна би їй посвятити деякі години в свята і недїлї й на сю цїль дістати дозвіл і апробату у відповідних чинників? Умового перетяженя від ручних робіт, як різьбарства, модельованя, малярства (навіть неартистичного) нема що бояти ся, о скілько подбає ся, щоби сї занятя не тревали за довго. Дотого такі занятя будуть навіть приємним відпочинком для «занованих» хлопцїв і дївчат. Що до дївчат, то їм, у їх більше сидячім житю, відповіднїйшими будуть прогульки, котрі повинні робити навіть в непогоду. Очевидно не треба їх наперед залякувати перестудою, сухотами і иншими карами, лише подавши точні гиґієнїчні вказівки і давати трохи більше самостійности, а певно, що в недовзї зачнуть собі самі давати знаменито раду. На дальшій табличцї маємо зіставленє важнїйших дат, що дотичать фізичного вихованя молодежи тих наших середних шкіл, яких звіти були менї доступні. Відразу, що впадає в очи на сїй табличцї так се павзи і знаки питаня. Але до сього ще верну, а тепер присвячу кілька слів розглядови сеї «статистики».
Львівська академічна гімназія
В державних школах руханка є надобовязкова, а число годин дуже мале, бо пересїчно один відділ має лиш одну годину на тиждень, а виїмок дає Тернопіль з двома годинами тижнево. В станиславівській українській ґімназії перша кляса мала по 2 год[ини] а друга і висші по 1 год[ині] тижнево. Се на кождий випадок трохи замало! А псує тут цїлу справу, що кождий охотник старає ся використати ту годину основно і «добре вирухати ся», що є зовсім негиґієнїчно і дістає ва кару на день або два дни біль в мязах а з тим деяке пригнобленє. Шведи давно вже дійшли до того, що їх руханка треває пів години, а звертають увагу на відживленє всїх тих функцій, які подавлює сидяча наука в школї (слабий віддих, злий біг крови, горбленє, наплив надміру крови до голови, бічне викривленє хребтового стовба [у дївчат]); за те руханка відбуває ся три рази на тиждень, є спокійна, обдумана і вповнї відповідна. Очевидно, що в обсяг руханки входять також гри і забави на площах, танець, лїтні і зимові прогульки та спорти.
В ґімназії у Кіцмани стоїть справа значно лїпше, бо 8 віддїлів (певно клясами) вправляє по 3 години тижнево, а можна надїяти ся, що ті три години не є злучені разом, але розложені по одній на що другий день. В приватних ґімназіях і семинари Українського педаґоґічного товариства кождий віддїл мав по дві години (в семинари з виїмком четвертого курсу). На жаль в звітах не значено, які се години перед чи пополудневі і чи вони получені на один день, чи роздїлені. Знаю лише, що в Станиславові були се ранїшні години, але що руханкова саля находить ся при ґімназії, то принайменшім мало часу тратити на саме ходженє. Гірше було з У[країнським] П[едагогічним] Т[овариством], де кандидатки, що мали ранїшні години, мусїли з ул[иці] Мохнатського мандрувати на ул[ицю] Руську до «Сокола» (16 хвиль ходу) а опісля назад на годину иншого предмету або, коли се була друга година пополудни, до дому. Години були получені. Лиш четвертий курс мав одну годину, від осмої до девятої, отже кандидатки о 8 починали з правила сходити ся, а відходили з салї три чверти на девяту. Але годї у Львові вимагати пополудневих годин, бо ученицї мешкають по цїлім Львові і тратили би на ходженє за богато часу. За те, коли вже кождий віддїл має по 2 год[ини] разом і то раз на тиждень, то найкраще було би дати сї години як трету і четверту а опісля розпускати домів. Бо дві години руханки втомляють за надто і по них увага розірвана а тїло втомлене. Те саме, що про жіночий семинар можна би сказати й про всї инші школи, де години руханки вставляють між инші.
Тіловиховання в середніх школах у 1911-1912 роках
З власної салї користають лише академічна ґімназія у Львові, ґімназії в Перемишли, в Кіцмани і в Станиславові і, здає ся, жіночий лїцей в Перемишли; всї инші школи або не мають саль (ґімн[азії] в Буську, Збаражи, Рогатинї) і користають в погідні дни подвірєм і толокою, а в непогідні дни шкільними салями, або ті салї позичають у руського товариства «Сокіл» або польського (одинокий здає ся випадок в Коломиї!). Хиба мріяти можемо про такий стан, де би кожда школа (отже й народна) мала свою вигідну рухівню у власнім зарядї а за нею величезну площу до гор і забав та купіль.
Обкладинка часопису «Наша Школа». Львів–Чернівці, 1913 рік. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
В другій рубрицї подано число учеників, що були в данім закладї при кінци шкільного року. В рубрицї «ходило на руханку», зазначено відразу чи руханка була обовязковим предметом чи надобовязковим. Деякі звіти подають лиш, що руханка була обовязкова і не подають числа учасників або числа тих, що на руханку не могли ходити.
Що до забавового фонду, поміщеного в дальшій рубрицї, то викази під тим оглядом дуже неточні або й нема їх зовсїм. Цифра понад крискою означає кілько призначено на «забавовий фонд» (звичайно при вписах окрема оплата в висотї 1 К[орона] від ученика) а під лїнїйкою кілько видано. Звичайно обі цифри не стоять в жаднім льоґічнім відношеню. Із суми 1376 К[орон] в акад[емічній] ґімназії у Львові зазначено в звітї видаток 300 К[орон] на винаєм площі; без сумнїву видано також дещо на прилади (мячі і т[ак] д[алі]), але кілько? Про се нема анї згадки. Звичайно так буває, що коли в ґімназії є спортовий кружок, то він за свої фонди справляв прилади, а з забавового фонду одержує лиш незначні підмоги; де подївйє ся решта забавового фонду, не можна зміркувати. В одинокім Перемишли зужито фонд у відповіднім відношеню, а в Збаражи навіть без фонду закуплено один мяч за 18 К[орон].
Обкладинка часопису «Наша Школа». Львів–Чернівці, 1913 рік. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Певно, що фізичне вихованє коштує, та гріш виданий на сю цїль не пропащий, хоч би декому й здавало ся, що руханка або спорт се люксус для «паничиків»; сей гріш може й повинен дати добру підвалину нашого здоровля, здоровля цїлого народу. Коли вже що лишає ся, себто не видано всїх гроший на прилади або урядженє прогульок, то можна дати оглянути всіх дїтий вправному лїкареви і звіт з оглядин помістити у звітї, як се зроблено в Кіцмани.
Окрім руханки й спорту заведено ще декуди військову науку стріляня; заведено її в ґімназіях у Львові, Перемишли, Тернополи та Кіцмани. Про відповідність такої науки у школї не буду тут говорити, а цифри учасників стріляня говорять самі за себе.
Публікація Петра Франка «Фізичне вихованє в українських середних школах у 1911/12 р.» у часописі «Наша Школа». Львів–Чернівці, 1913 рік. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Більше значінє мають рубрики з прогульками, спортом та пластом. На жаль і тут величезні прогалини та неточности і до цифр в них виписаних, треба ставити ся обережно і радше приймати тут чотири рази більші, як подані в звіті. Дуже часто роблять кружки прогульки на свою руку, а звіт в прогульок мусять з них учителї руханки прямо силоміць витягати. Чільне місце займає під тим оглядом Тернопіль, що відбув 22 зимові прогульки на лещетах. Певно жадної більше дневної або цїлонічної?
Велику вартість у поширеню руханки та спортів а передовсїм тих останнїх, мають ґімназийні кружки або спортові секції ширших «наукових» кружків. Дуже добре розвивають ся кружки в Перемишли (2), Тернополи (1), Львові (1). Дїяльність їх все ще невелика, то на разї годї від них більше вимагати.
Публікація Петра Франка «Фізичне вихованє в українських середних школах у 1911/12 р.» у часописі «Наша Школа». Львів–Чернівці, 1913 рік. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
В найновійших часах загальну увагу звертав на себе «пласт», зайшлий з Анґлїї під назвою «скавтінґу». Се не є ніякий змаг, як хибно подав котрийсь звіт, се радше цілий систематично переведений спосіб практичного вихованя. Пластові кружки (ґімназіяльні) були в Коломиї і Тернополи; неґімназіяльні по всїх наших містах, де є середні школи. На пласт треба безусловно звернути більше уваги, бо він на се вповнї заслугує.
Остає ще справа учителїв, котрих безусловно маємо за мало; а не маємо анї одної учительки… З приватних жерел знаю, що до руханкового іспиту підготовляють ся панночки, та якось не здають.
Академічна гімназія, 1910 р.
На кінци подам короткий взорець, як повинна би виглядати статистика фізичного вихованя, очевидно лиш в загальних рисах, спільних усїм закладам. Подаю тут дати чотирох курсів семинара У[країнського] П[едагогічного] Т[овариства] у Львові.
Назва, місцевість, рік. Всїх учениць 136 (з кінцем року). На руханку ходило 134. Саля: винаймає ся в Соколї. Наука руханки: обовязкова, передполуднева. Віддїлів: 4; годин тижнево: 7 (4 курс має одну годину тижнево). Забавовий фонд: ? Видано в році 1911/12? Площа забав: ?
Назва спорту:
І курс
ІІ курс
ІІІ курс
ІV курс
Разом
Веслованє
6
9
4
7
26
Плаванє
6
10
10
10
36
Кімнатна руханка
14
12
–
15
41
Прогульки лїтом в гори
8
13
10
7
28
Їзда на кони
10
9
9
7
35
[Їзда] на санчатах
19
25
11
4
70
[Їзда] на совгах
1
5
3
6
15
[Їзда] на колесї
–
3
4
4
11
До товариств ходило на рух. (прив.)
6
4
3
3
16
Сонїчні купелї
–
–
1
1
2
Кручений танець
15
25
18
18
76
Ситківка
–
3
2
2
7
Стрілянє з лука
–
1
1
1
3
Їзда на точинках
–
–
1
1
2
Фехтованє
–
–
–
–
–
Пластунки? Кружок: Спортова секція Лїтературно наукового Кружка. Членів мала секція? Дохід? Розхід? Остає? Число прогульок? Куди? Коли? Хто написав описи прогульок? Число, дата, місце уряджених руханкових або руханково-звучних концертів? Руханкові точки? Дохід (чистий)? Урядженє коштувало? Учитель руханки: квалїфікований.
Джерело: Франко П. Фізичне вихованє в українських середних школах у 1911/12 р. // Наша Школа. Науково-педагогічна часопись. Орґан Товариства українських учителїв середнїх і висших шкіл. – Львів–Чернівцї, 1913. – Зш. 3. – С. 176–181.
Андрій СОВА історик
Джерела та література:
Галичина – український здвиг за матеріалами архіву Степана Гайдучка: [Альбом] / Авт. ідеї Л. Крип’якевич; упоряд. Ю. Николишин, І. Мельник; літ. редактор І. Лемко. – Львів: Апріорі, 2014. – 268с.
Сова А., Тимчак Я. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512с.
Франко П. Фізичне вихованє в українських середних школах у 1911/12 р. // Наша Школа. Науково-педагогічна часопись. Орґан Товариства українських учителїв середнїх і висших шкіл. – Львів–Чернівцї, 1913. – Зш. 3. – С. 176–181.
Франко П. Фізичне вихованє в українських середних школах у 1911/12 р. // Українська тіловиховна традиція / гол. ред. Андрій Сова. – Львів, 2022. – Вип. 2. – С. 126–130.
Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків, Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: sovaandrij1980@gmail.com
У вівторок, 23 серпня 2022 року, о 17 год. в галереї “Зелена канапа” (вул. Вірменська, 7) відбудеться відкриття виставки Олександри Білобран “Про різне”.
Львів’янка Олександра Білобран представить в галереї першопóказ своїх нових творів. Цього разу виставка не матиме якоїсь об’єднавчої концепції і представить більшість тем над якими працює Олександра. А це поля і море, ліси і квіти, портрети і мотанки.
Звідси і назва виставки: «Про різне і таке дороге серцю. Пахощі українського поля, в яке хочеться зануритись з головою. Затишок лісу, що дає силу й енергію. Вібрації краси наших просторів. Вікові народні традиції. Прадавні обереги. Про українську жінку, котра, попри всю біль сьогодення, залишається берегинею – ніжною матір’ю та дружиною. Про мирне минуле та, безперечно, переможне щасливе майбутнє». Олександра Білобран.
Олександра Білобран. Букет з соняхами
Олександра Білобран закінчила Львівську Національну Академію Мистецтв. Впродовж восьми років працювала керівник галереї “Яровіт”. В 2011-2012 рр. – арт-продюсер в МО “Леміш”, 2013-2014 рр. була куратором мистецьких виставок в ресторані «Перша кляса». Організатор і співорганізатор численних виставок та мистецьких акцій.
Персональні виставки в Україні, Львів; Великобританії, Лондон; Франції, Париж.
Участь у Всеукраїнських виставках, Львів, Стрий, Луцьк, Херсон, Київ, Івано-Франківськ та колективних Міжнародних виставках у Великобританії, Лондон; Франції, Париж, Барбізон, Ніца; Польщі, Казімеж Дольни; Угорщині, Будапешт; Австрії, Відень. Учасниця Всеукраїнських та Міжнародних мистецьких проектів, фестивалів, пленерів, конкурсів. Активна участь у благодійних аукціонах.
Робота “Ілюзорність світу” ввійшла у колекцію Музею сучасного українського мистецтва Корсаків, Луцьк. Твори художниці знаходяться у приватних колекціях України, Франції, Великобританії, Австрії, Італії, Туреччині, Нідерландах, США, Німеччині, Латвії, Індонезії, Японії, Казахстані. Живе та працює у Львові.
Напередодні Дня Незалежності України співак, переможець телепроектів «Голос країни» та «Шанс» Tabakov (Павло Табаков) представляє патріотичний сингл «То Україна!». Цю пісню виконавець записав спільно зі своєю 11-річною донькою Анастасією та вже встиг виконати її у багатьох містах Франції та Польщі.
Під пісню «То Україна!» плакали, їй аплодували та підспівували на океані у місті Сен-Жиль, у Парижі, Варшаві, Гданську, Любліні та інших містах Європейського Союзу. Найцікавіше, що навіть слухачі, які не розуміють тексту, в один голос кажуть, що в цій пісні є душа України.
— Я зараз багато їжджу із благодійними концертами на підтримку ЗСУ по різних країнах світу, – розповідає Tabakov. – Пісня «То Україна!» народилася під впливом слухачів, людей, які після концертів підходять, діляться своєю бідою, тугою за рідним домом, своїми мріями про мирну Україну, яка здолала ворога. «То Україна!» – не просто пісня співака Павла Табакова. Це голос мільйонів українців, які разом зі мною співають її на концертах.
Від початку повномасштабного вторгнення росії на територію України Tabakov презентував кілька пісенних прем’єр, написаних під сильними емоціями від війни: «Забирайся, війна!», «Брате мій, вставай!», «Наш Маріуполь». Усі ці пісні увійшли у численні тематичні збірники «Пісень війни» 2022 року.
У 1892 році закінчувався термін дії привілею, згідно з яким вистави львівського театру відбувалися у залі будинку фундації графа Станіслава Скарбека (зараз – Український драматичний театр ім. М. Заньковецької). В результаті місто залишалося без власного театрального приміщення. Тому пошуки відповідного місця для будівництва театру розпочалися задовго до цієї дати.
К.Ауер. Театр Скарбека, 1846-1847 рр.
Одними з перших поступили пропозиції від Політехнічного товариства, яке об’єднувало наукову і технічну громадськість Львова. У спеціальному меморіалі, поданому товариством президенту міста, пропонувалися місця, придатні для побудови театру, і давалася оцінка кожного з них. Негативно було оцінено площу Каструм (між сучасними вулицями Театральною і проспектом Свободи). Крім того, що воно було відведене для будівництва промислового музею і школи, при розташуванні там театру його фасад виходив би туди, “де припиняється рух інтелігентної публіки і починається частина міста з будинками останнього ряду”. Подібно було оцінено і площу Голуховських, адже “негативною стороною цього місця є оточення його будинками, що вже зараз виглядають бридко, і які, через характер їх власників, імовірно довшим часом не зміняться”. Проти будівництва театру у Єзуїтському парку, на осі вулиці 3 Травня (сучасна Січових Стрільців), висувалися застереження щодо недоцільності зменшення і так невеликої його площі та наявності поблизу монументальних споруд Сейму (зараз університет) та Краківського страхового товариства, які будуть затуляти вид на фасад споруди.
Площа святого Духа. Львів. Автор Станіслав Тондос.
Позитивно було оцінено площу Св. Духа (Ів. Підкови). Для спорудження театру пропонувалося викупити у державного скарбу ту частину площі, яка йому належала, знести будинок гауптвахти і кам’яниці п. Зиберта (“Віденська кав’ярня”) та розширити вулицю Кілінського (П. Беринди). Перед головним фасадом майбутньої споруди, на перекритій частині Полтви, мав бути поставлений пам’ятник королю Яну III Собеському. На відміну від театру, пам’ятник дійсно було споруджено на визначеному у меморіалі місці. Вже наступного року член спеціально утвореної у лоні Політехнічного товариства театральної комісії Август Солтинський у спеціальній статті розкритикував вибір площі Св. Духа для спорудження театру, аргументуючи це витратою значних коштів на викуп земельних ділянок і кам’яниць, несприятливими геологічними умовами площі і тією обставиною, що згідно з діючими на той час будівельними нормами висота споруди не могла перевищувати ширини прилеглих вулиць. Через останнє неможливо було б спорудити театр запланованих габаритів (кубатура – 60-70 тис. м3, площа забудови – 3200 м2). Так само негативно він оцінював і площу Голуховських, яка, на його думку, “є вентилятором для відведення випарів, що повстають у щільній масі необов’язково чистих сусідніх будинків”. Подібні аргументи він наводив проти інших локалізацій: площа Смольки (Ген. П. Чупринки) замала, а будова театру на площі Галицькій вимагає руйнування палацу Бесядецьких і кам’яниці Товариства столярів (зараз пл. Галицька, 9 і 10). Тому, на думку Солтинського, найбільш відповідним місцем на театр були Губернаторські вали (між сучасними вулицями Винниченка і Підвальною). Для цього потрібно було б знести Порохову вежу і сусідній будинок гімназії, а на їх місці спорудити театральний будинок.
Губернаторські Вали у Львові на початку ХХ століття
Пропозицію Солтинського підтримав і доповнив професор Львівської Політехніки Юзеф Єгерманн. В опублікованій 1890 року статті він пов’язує спорудження театрального будинку з цілим комплексом заходів з регуляції усього прилеглого району. Один із запропонованих варіантів передбачав з’єднання вулиць Куркової (Лисенка) і Скарбківської (Лесі Українки) та Руської з Кармелітською (вул. “Просвіти”). На території між цими проектованими дорогами мав би стояти будинок театру. У другому варіанті театр пропонувалося розташувати перед будинком намісництва (зараз облвиконком), а перед ним утворити площу, для чого треба було б знести міський арсенал і сусідній з ним будинок. В третьому варіанті пропонувалося використати частину скверу від сучасної вул. Бр. Рогатинців до Валової. В усіх трьох випадках передбачалося продовжити вулицю Підвальну до початку Личаківської через територію монастиря бернардинів та пропонувалося, задля її розширення та уможливлення огляду Домініканського костелу, знести Королівський арсенал і будинки при вулиці Зацерковній, між кам’яницями Ставропігії та костелом.
Вид на Королівський арсенал у Львові від вул. Підвальної. 1920-ті рр.
Таке неприйнятне в наш час ставлення до пам’яток архітектури та історії тоді вважалося цілком нормальним. І не це стало причиною того, що театральний будинок на Губернаторських валах так і не було споруджено, а обмеженість міських фінансів, яких не вистачило б на викуп будинків, призначених під знос, компенсації військовим владам, яким належали обидва арсенали та Порохова вежа тощо. Однак театр на валах у 1893–1899 рр. таки існував, але це був літній театр (на місці, де тепер знаходиться будинок управління пожежної охорони); дискусії щодо місця його розташування були не менш бурхливими, як і навколо міського театру. Цікаво, що будинок по вул.Підвальній,7, який, згідно з проектом Єгерманна, повинен бути знесеним, пізніше закупили на користь фонду будови українського театру, а згодом передали страховому товариству “Дністер”, яке спорудило тут у 1905 р. свій будинок. Частково реалізовано його ж проект регуляції вулиць: знесено будинки при Зацерковній вулиці, а вул. Руська була з’єднана з Кармелітською.
Площа Галицька, 1914 р.
Значно більше уваги приділено іншому пропонованому місцю будови – Галицькій площі. Це було пов’язано з регуляцією цієї території у зв’язку з будовою палацу правосуддя (вул. Кн. Романа, 1-3) і з переходом до комунальної власності палацу Бесядецьких (пл. Галицька, 10) разом з прилеглою територією. Та хоч 25-особова комісія Політехнічного товариства, утворена у квітні 1890 р., ствердила можливість будівництва на цьому місці театральної споруди, розрахованої на 1200–1500 глядачів, але кошти, яких вимагало урегулювання прав земельної власності між урядом, містом і Товариством столярів (їм належала кам’яниця під №9, сусідня з палацом Бесядецьких), примусили відмовитися і від цієї локалізації та звернути увагу на місце, яке в усіх попередніх пропозиціях хоч і згадувалося, але оцінювалося більшою або меншою мірою негативно – площу Голуховських.
Площа Голуховського (тепер – вулиця Торгова). Кінець ХІХ ст.
Площу утворено у 1843 році після того, як в цьому місці було перекрито Полтву. Роботи розпочалися ще у 1839 р. і пов’язувались з будовою сусіднього театру графа Скарбека, від якого площа і дістала свою першу назву – Театральна (Theater-Platz на плані 1844 р.). Та на відміну від утвореної одночасно з нею і також над перекритим руслом річки площі Фердинанда (пізніше Марійська, зараз – А. Міцкевича), яка практично стала центральною площею міста, вона не набула такого значення і такої популярності у львів’ян: сказалася близькість до Краківського передмістя, яке не відрізнялося ані чистотою, ані гарними кам’яницями, а на додаток було заселене переважно євреями. Протягом півстоліття її роль залишалася незмінною; тільки у 1865 р. площі надано нову назву на честь родини галицьких політиків і державних діячів. Та на відміну від площі Галицької або Св. Духа, вся територія тут була власністю міста, а додатковим позитивним моментом було те, що вона замикала дві головні вулиці міста – Карла Людвіга і Гетьманську (зараз проспект Свободи). Не дивно, що міський технічний підкомітет висловився за будову театру на цьому місці вже на початку 1890 р., коли ще серйозно розглядалася кандидатура Галицької площі як місце для майбутньої споруди.
Але до початку будівництва було ще далеко. На перешкоді цьому став брак коштів у міській скарбниці. І тільки у 1894 році місто дістало 10-мільйонну позику; з цієї суми 700 000 крон було відведено для будівництва театру. В цьому ж році на засіданні міської ради; яке відбулося 8 листопада, площу Голуховських було остаточно затверджено як місце, на якому стоятиме театральний будинок. Для визначення придатності площі під будівництво було виконано ряд пробних свердловин, результати чого, разом з висотним і ситуаційним планами та програмою будови видавалися учасникам конкурсу на найкращий проект театру, який був оголошений магістратом 12 липня 1895 року
Павло ҐРАНКІН, Євген СОБОЛЄВСЬКИЙ
Джерело: П. Ґранкін. Статті (1996–2007). – Львів: Центр Європи, 2010.
Встановлений восени 2015 р. у Львові пам’ятник митрополитові Андрею Шептицькому має свою цікаву історію, що сягає початку 1930-х років. Тоді ініціатором створення у місті...
