Цікавий матеріал про вирощування винограду на поч. 1900-х років у передмісті Старі Броди подає нам єврейський часопис «Chwila», який видавався до Другої Світової війни у Львові. У №4066 від 21 липня 1930 року житель Бродів (можливо, Старих Бродів), колишній учень цісарсько-королівської гімназії ім. кронпринца Рудольфа, а на той час кореспондент цієї газети, дописувач рубрики «Література-Наука-Мистецтво», Генрик Адлєр написав замітку «Брідська екзотика. Португальський єврей – піонер виноградарства». Використовуючи у заголовку слово «екзотика», автор тим самим підкреслював щось незвичайне для даної місцевості, те, що здавалося дивовижним, надто мальовничим.
Журналіст зазначав, що від кількох десятків років знаходиться на території Старих Бродів виноградник, який щороку дає кількасот кілограмів цього шляхетного плоду різних сортів. Поява цієї брідської екзотики була пов’язана з енергійним переселенцем з Португалії, євреєм за походженням, Емануелем Карлосом Грійо, якого звичайний випадок долі переніс із теплої прийомної батьківщини в наші холодні краї. Генрику Адлєрові добре закарбувалося в пам’яті це ім’я, яке він ніби вчора прочитав на кольорових афішах, з яких більш як двадцять років тому цей португальський єврей закликав місцевих жителів запроваджувати виноградарство у своїх садах.
Броди, вул. Золота, 1900-ті роки.
Для автора статті Емануель Карлос Грійо був найцікавішим персонажем з його дитинства. І в дитячих фантазіях Генриха Адлєра ця постать була пов’язана з іспанською інквізицією. І на цьому тлі ставлення до нього було досить різне. У певні моменти той здавався нещасним єврейським вигнанцем із цієї жорстокої землі. А коли деякі поголоски ставили під сумнів його єврейство, то він видавався нащадком трагічних маранів – іспанських євреїв-християн. Однак бувало й так, що поставав він у дитячій уяві автора іспанцем – одним з тих, хто спалював євреїв на вогнищі, і тепер він прийшов шукати покаяння в єврейських Бродах.
У місті до прибульця ставилися досить стримано. І хоча дружина португальця походила з відомої єврейської родини, проте до його єврейства ставилися з деякою недовірою. Він не сповідував жодних релігійних обрядів і жив ізольовано від єврейської громади. Сусіди розповідали про його шляхетність і доброту, висловлювали захоплення його працьовитістю.
Російська границя, Броди
Генрик Адлєр, згадуючи свої дитячі спогади і сприйняття, писав: «Однак цікавим для мене була не лише його романтична постать, але і його виноградник. Поняття виноградника для мене було нерозривно пов’язане з Палестиною. Виноградник у Старих Бродах – то Палестина в найближчому сусідстві. І коли я, тремтячи, спостерігав крізь шпарини у високій огорожі кремезну постать пана Грійо, який працював у своєму винограднику, мені здавалося, що я бачу якогось палестинського колоніста у винограднику в Рішон-ле-Ціон».
На завершення статті, написаної у 1930 році, автор зазначає, що з того часу минуло понад двадцять з лишком років. Виноградники Грійо пройшли різні випробовування, пережили лихоліття Першої світової війни і під захистом високих парканів, які у перших роках захищали їх від нищителів, процвітають самотньо у нашому краї. Як тільки Грійо не намагався переконати місцевих селян, що наш клімат ідеально підходить для вирощування винограду, охочих займатися цією нелегкою справою не знайшлося. На той час виноградники, разом із їхнім господарем, якому все ж таки вдалося довести своє єврейське походження, залишалися чи не єдиною екзотикою «зубожілих одноманітних Бродів», якими наше місто стало після воєнних лихоліть 1914-20 рр.
Виноград
Невідомо, як склалася подальша доля Емануеля Карлоса Грійо та його виноградників. Напевне, португальському єврею, як і більшості бродівських євреїв, не вдалося пережити Голокосту (якщо він дожив до того страшного часу). Виноградники могли зберегтися, однак чи до них було вцілілим мешканцям в розбитих і знищених Бродах в перше воєнне десятиріччя? Можливо, хтось із жителів Старих Бродів має якусь інформацію чи пам’ятає розповіді старших людей про цю «брідську екзотику» – виноградники єврея-португальця в першій третині ХХ ст. – і зможе щось додати до цього матеріалу.
Турега Ю. Оподаткування виробництва алкогольних напоїв у м. Броди в XVII ст. // ХІIІ міжнародна наукова конференція «Історія торгівлі, податків та мита». 24–25 жовтня 2019 р.: тези доповідей. Київ, 2019. С. 16–17.
Adler H. Brodzki egzotyk. Portugalski żyd – pionierem kultury winnej latorośli // – 1930. 21 lipca. – №4066. – S.9.
Barącz S. Wolne miasto handlowe Brody. Lwów, 1865. – S. 17.
Ponikwa osiedle klimatyczne.
Sokalski M. Rys geograficzno-statystyczny złoczowskiego okręgu szkolnego wraz z dokładnym opisem poszczególnych miejscowości obu powiatów (złoczowski i brodzki). – Złoczów, 1885. – S.236.
На Львівщині незабаром стартує Мандрівний Docudays UA-2022
Уже незабаром на Львівщині розпочнеться 19 Мандрівний міжнародний фестиваль документального кіно про права людини «Docudays UA».
Загалом фестиваль триватиме з 12 листопада до 30 грудня, а розпочнеться у Львові й побуває у 22 областях України та вперше – за кордоном, повідомили організатори ГО «Патронус».
Мандрівка Львівщиною триватиме з 12 по 22 листопада.
Тема цьогорічного Мандрівного Docudays UA – «Надзвичайний стан» – дуже зрозуміла та близька всім українцям та українкам. Надзвичайний стан — це виняткова ситуація, коли звичне життя та плани на майбутнє поставлені на паузу. А базові життєві потреби й людські права – під постійною загрозою.
«У візуальному оформленні ми додали смуги, що нагадують заклеєне скотчем вікно. Вони стали своєрідним символом надзвичайного стану та воєнних дій. Але ми залишаємо цей мирний пейзаж за вікном як образ нашої майбутньої перемоги й усіх відкладених планів, до яких обов’язково повернемося», – зазначили організатори.
До програми Мандрівного Docudays UA увійде блок короткометражних стрічок, знятих українськими режисерами й режисерками після початку повномасштабного вторгнення. Також будуть представлені іноземні та українські фільми з програми 19-го DOCUDAYS UA, яку команда готувала ще взимку для показів у кінотеатрах мирного Києва. Детальніше з кінопрограмою можна ознайомитися на фейсбук-сторінці.
З міркувань безпеки та із врахуванням реалій воєнного стану в Україні точну адресу подій буде повідомлено лише зареєстрованим учасникам. Усі реєстраційні форми будуть прикріплені до анонсів подій.
Під час декількох показів передбачені спільні обговорення із шанувальниками Мандрівного Docudays UA у Запоріжжі в режимі онлайн. Це стало можливим завдяки спільним діям організаторів фестивалю на Львівщині та у Запоріжжі.
Організатори очікують на приїзд та участь у дискусіях режисерів фільму “Казка про коника” Дениса Страшного та Уляни Осовської, а також режисерки фільму “Фортеця Маріуполь. Орест” Юлії Гонтарук і головного героя її фільму, голови пресслужби полку «Азов» у Маріуполі Дмитра Козацького (позивний Орест).
У рамках фестивалю команда підготувала спецпроєкт «Чому українці перемагають». Це 10 історій стійкості про незламність, боротьбу та перемоги регіональних координаторів/-ок Мандрівного Docudays UA. Читати їх можна щотижня на сайтах Мандрівного та Суспільного, медіапартнера фестивалю.
Вже традиційно під час Мандрівного відбудуться події правозахисної програми RIGHTS NOW!. Це п‘ять розмов у форматі онлайн, де разом з експерт(к)ами можна обговорити й відрефлексувати наслідки війни. Зокрема, як війна впливає на психічне здоров’я, який вплив має на довкілля і як із цим впоратись у майбутньому.
А в межах кампанії «Разом – за безпечні пологи» можна дізнатися, який досвід ведення вагітності та пологів за час війни слід врахувати у повоєнній відбудові. Також будуть розмови про те, чому важливо фіксувати події життя та побут під час війни, й про новий проєкт фестивалю «Архів війни». Заходи правозахисної програми будуть також доступними на DOCUSPACE.
Також на DOCUSPACE можна буде переглянути онлайн кінопрограму «Надзвичайний стан». Стрічки будуть доступними лише на території України.
Довідково
Організатори Мандрівного фестивалю: ГО «Докудейз», ГС «Українська Гельсінська спілка з прав людини», БО «Фонд милосердя та здоров’я», ГО «Центр сучасних інформаційних технологій та візуальних мистецтв».
Організатор фестивалю на Львівщині: ГО “Патронус”.
Регіональні партнери показів: ГО “Центр мистецтв “Арт-Простір”, ГО “Українське фотографічне товариство”, ГО “Центр порятунку української культурної спадщини”, Науково-технічна бібліотека Національного університету “Львівська політехніка”, “Центр міської історії”, Правовий клуб Pravokator, Львівський місцевий центр безоплатної правової допомоги, Urban бібліотека в Трускавці.
Спецвипуск 19 Docudays UA відбувається за підтримки Посольства Швеції в Україні, Стабілізаційного фонду культури та освіти 2022 Федерального міністерства закордонних справ Німеччини та Goethe-Institut, Польського Інституту у Києві. Інклюзивність фестивалю підтримують Ощадбанк та Mastercard. Думки, висновки чи рекомендації не обов’язково відображають погляди урядів, благодійних організацій чи компаній цих країн. Відповідальність за зміст публікації несуть винятково його автор(к)и.
За додатковою інформацією, будь ласка, звертайтеся до регіональної координаторки Мандрівного Docudays UA на Львівщині Ніни Хоми nina.khoma@docudays.ua, 0965522731.
Кінопрограма на Львівщині
Львів
12 листопада
17:00 – Показ і обговорення фільму “Казка про коника”. Відкриття фестивалю.
Співачка Соломія Чубай презентувала новий кліп на пісню «Я тебе згадую» з проєкту «POETY. Діалог поколінь». Автором слів композиції став Юрко Покальчук, мелодію написала Соломія Чубай, аранжування та музика – хлопців, які грають з виконавицею.
«Для кожного ця пісня щось символізуватиме. Для когось – це пошук кохання, для когось – Бога, а ще для когось – самого себе. Зараз багато сімей розділила війна, багато закоханих пар… Хтось на фронті, хтось втікав від куль та ракет за кордон, думаю, ця пісня про всіх нас зараз», – поділилася враженнями Соломія Чубай.
Зйомки кліпу відбувалися ще до повномасштабного вторгнення. Міста не бомбили ракетами і всі планували собі мирне життя та помагали військовим на сході. В той час Соломія Чубай малювала наживо картину спеціально для кліпу. По завершенні роботу було відправлено на виставку у Київ, де вона пережила усі бомбардування.
Соломія Чубай
Варто відзначити, що від 24 лютого колеги Соломії активно працюють на перемогу та допомагають ЗСУ.
Компанія Олександра Главацького (гітара) шиє спальники та термобілизну для військових.
Том Луголообі (рояль) – мусив виїхати з маленьким синочком за кордон, втративши дружину.
Андрій Кохан (бас-гітара) – служить в ЗСУ артилеристом.
Ігор Гнидин (ударні) – грає концерти та збирає кошти для ЗСУ та біженців.
Сама Соломія Чубай помагає 28-ій бригаді, яка потопила крейсер «Москва», і дає багато благодійних концертів в Україні та за кордоном, де збирає кошти для ЗСУ.
Софія Сливка – бек-вокал – співає благодійні концерти для військових.
Симфонічний оркестр INSO-Lviv, диригент Євген Крук та директорка Іоланта Пришляк – від початку війни волонтерять для кількох бригад.
Jenny records, Мар’ян Криськув – запис на студії, яка стала прихистком для багатьох музикантів, коли Київ, Харків та інші міста були оточені.
Оркестровки – Остап Панчишин – від початку великої війни співає благодійні концерти для Збройних Сил України.
Кліпмейкер (відеозйомка та монтаж) – Олександр Кулик – їздить з іноземними журналістами на передову та звільнені території і знімає новини для цілого світу про війну в Україні.
Читати та переказувати Історію Львова, як і будь-якого іншого міста, неможливо без згадок про конкретних діячів, що своїми діями визначали хід подій, а часто і долі інших людей. Зазвичай такі особи приїжджали до міста і робили тут кар’єру, ім’я та здобували славу. Однак, найбільш шанованими є ті, що у Львові народилися і його прославили чи збагатили. Годзімір Малаховський – корінний львів’янин. Він дуже цікава і не менш важлива фігура в історії Львова. Дорівнятися до важливості Малаховського можуть хіба незнання в сучасному суспільстві та байдужість до цієї особи. Чому так? Малаховський належить до категорії діячів, про яких у нас не заведено говорити. Цим ставленням можна здивувати жителів західних країн, де локальні менеджери часто користуються більшою популярністю та увагою суспільства, ніж загальнодержавні.
Президент Львова Годзімір Малаховський. Фото з https://en.wikipedia.org/
Гетьман на смітнику
У середині ХІХ ст. львівський журналіст Іполіт Ступницький знайшов серед будівельного сміття пам’ятник коронному гетьману Речі Посполитої і близькому соратнику короля Яна ІІІ Собеського Станіславу Яблоновському. Той був пов’язаний зі Львовом, мав тут нерухомість, а ще – врятував місто від несподіваного нападу татар у 1695 році. Це була остання атака войовничих кочівників на Львів і завдяки здібностям Яблоновського вдалою вона не стала. Місто не залишилося в боргу і в 1752-1754 рр. у дворику єзуїтської колегії постав пам’ятник Яблоновському. Це був перший пам’ятник сучасного типу у Львові і перший – світській особі. Гетьмана зобразили в образі давньоримського воїна, у правій руці він тримав булаву.
Скульптура Яблоновського на Валах. Фото поч. XX ст.
Історія зі знахідкою пам’ятника Яблоновському мала суспільний резонанс і спричинилася до підняття хвилі патріотизму у Львові. Ступницький добивався відновлення монумента й повернення його на вулиці міста. Так все і відбулося – цього разу гетьмана поставили на теперішньому Проспекті Свободи. Звідси давня назва цього простору – Гетьманські вали. Це все стало першим кроком до справжнього параду пам’ятників, який чекав на Львів у наступні десятиліття. Піку цей процес сягнув за президенства Годзіміра Малаховського (1896 – 1905).
Крайова виставка
У 1894 році у Львові відбувалась подія, яка зібрала в місті величезну кількість людей – Крайова виставка. Серед її гостей був імператор Франц Йосиф, а серед організаторів – депутат міської ради і майбутній президент Львова Годзімір Малаховський. З цією подією можна пов’язати і відкриття в нижній частині парку Кілінського пам’ятника Янові Кілінському. Статую ватажка повстання Тадеуша Костюшка відкрили у 1895 році, а її автором був Юліан Марковський.
Пам’ятник Я.Кілінському в Стрийському парку. Фото 1905 року
У цьому ж році на Горі Страт постав пам’ятник Теофілу Вісьньовському і Юзефу Капусціньському, учасникам повстання 1846 року.
Комедіограф, вірний Левам: Наполеону і Львову
У 1895 році представники літературного й мистецького середовища Львова ініціювали спорудження у місті пам’ятника графу Александру Фредро – дідові митрополита Шептицького, знаному драматургу, масону, учаснику військових кампаній Наполеона й одному з ініціаторів появи в Галичині залізниці. Фредро був почесним громадянином Львова, тому конкурс проектів відбувався у декілька етапів і виграв його Леонардо Марконі. Він побачив видатного комедіографа сидячим у кріслі і з пером у руці.
Пам’ятник Александру Фредро, поч. ХХ ст.
Задля встановлення пам’ятника демонтували давню криницю. Міська влада виділила гроші на облаштування простору довкола. На церемонії відкриття було людно. Урочистість відвідав крайовий маршалок Станіслав Бадені, князь Євстахій Сангушко, вірменський архієпископ Ісакович, представники влади і львівських університетів. Був і президент Львова Ґодзімір Малаховський, який чудово розумів, що це не просто відкриття пам’ятника талановитому автору, а перша цеглина до цілого муру пам’ятників, які згодом з’являться в місті.
Король у крові та природі якого Львів
У 1898 році у Львові відкривали пам’ятник королю Яну ІІІ Собеському, який народився біля Львова й залишив вагомий слід в європейській історії. Появу цього пам’ятника декілька разів відтерміновували. Проте король-переможець на коні, який тріумфує на полі битви все ж постав на одному з головних проспектів центральної частини Львова. Церемонія відкриття була помпезною: лекції, вулична хода, промови. Заголовком до цього дійства можна вважати слова президента Львова Ґодзіміра Малаховського. Він сказав, що у крові та в природі і Львова, і Яна Собеського переплелися в гармонійній єдності польський та руський елементи. Вони обоє, войовничий король та славетне місто, грудьми своїми закривали край і були муром, який захищав християнство.
Пам’ятник Яну ІІІ Собеському
Поет і людина
Як чинний президент Львова, у 1901 році Ґодзімір Малаховський виголошував урочисте слово і на відкритті пам’ятника Корнелю Уєйському. Той народився на Тернопільщині, був знаним поетом-романтиком і частину життя провів у Львові. Малаховський не був ініціатором встановлення цього пам’ятника, але особисто опікувався процесом появи бюста Уєйського з лірою навпроти Міського казино. У своєму вітальному слові він відзначив, що Корнель Уєйський жив поміж львів’ян і тут його знали не лише як талановитого поета, але й як людину.
Пам’ятник Корнелю Уєйському роботи Антонія Попеля
Президент наміснику
Найдорожчий львівський пам’ятник, зведений за каденції Малаховського, – це монумент Аґенору Голуховському. Він постав у червні 1901 року на південно-східній окраїні парку Костюшка (тепер Франка). Ципріан Годебський, автор пам’ятника, вважав його своєю найкращою роботою. Щось є у цих словах – монумент Голуховському був одним з найцікавіших пам’ятників давнього Львова. Дещо пізніше на сучасній площі Григоренка з’явився не менш помпезний пам’ятник Францішеку Смольці – ініціатору насипу копця Люблінської унії у Львові. На жаль, обидва пам’ятники зникли в радянський час.
Пам’ятник наміснику Агенору Голуховському. Фото з https://novyny.live/
Крилатий геній
Ліра – один із найпопулярніших символів творчості у мистецтві. Її відтворили на пам’ятнику Корнелю Уєйському, який був у Львові, а також на пам’ятнику Міцкевичу, який є у місті. Обидва монументи з’явились у місті за президенства Малаховського і автором обох був Антоній Попель. Перший відкрили у 1901 році, тепер він у польському Щецині. Другий відкрили у 1904 році – це останній львівський пам’ятник, який з’явився у Львові за Малаховського і він вважається найкращим вшануванням Міцкевича.
Львів, пам’ятник Адаму Міцкевичу. Фото 1944 року
Десятиліття Ґодзіміра Малаховського на посту президента Львова – це час, коли за відносно короткий період на вулицях міста з’явилося багато монументів і діялося воно не просто так. Це було частиною плану Малаховського з перетворення Львова на великий і потужний європейський центр. Згадані монументи мали різну долю і надзвичайно цікаву історію, тому кожен з них вартує окремої розповіді. Проте починалась історія більшості з них у кабінеті президента Львова Ґодзіміра Малаховського, коли чергове обговорення якоїсь ідеї та ініціативи отримувало схвалення і зелений колір на реалізацію.
15 листопада о 18.00 у Національному театрі ім. Марії Заньковецької відбудеться великий гала-концерт «Нам пора для України жить!» на підтримку ЗСУ. Організатором дійства є Львівська національна музична академія ім. М. В. Лисенка за сприяння ЛОВА та ГО «Міжнародна асоціація мистців».
На сцені цього вечора виступатимуть кращі колективи та симфонічний оркестр академії (диригент Т. Лисенко), Біг-Бенд Lviv Jazz Orchestra (диригент С. Рудей), гурт FIJI band, а також спеціальний гість – заслужений артист України Роман Ковальчук.
«Цей проєкт – це певна дефініція діяльності музичної академії під час війни. Музична академія першою провела концерт на Площі ринок на початку березня, коли про концерти навіть не йшлося, і в такий спосіб дала початок культурним заходам на підтримку ЗСУ. Академія за час війни організувала вже понад 2 десятки концертів на підтримку українського війська.
Цей захід є одним із заходів із циклу поміж сирен патріотичної пісні і також буде на підтримку ЗСУ. І ми очікуємо на ньому не тільки усіх львів’ян, а й сотні військових із сім’ями», – розповів голова ГО «Міжнародна асоціація мистців», відомий львівський організатор Петро Луцишин.
В п’ятницю, 11 листопада 2022 року, о 16.00 в читальній залі Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” ( вул. Професорська, 1) відбудеться лекція “Трансформація Олекси Новаківського: фотографії і твори”. Лекцію прочитає Ірина Різун, завідувачка музею Олекси Новаківського.
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм, Художньо-меморіальним музеєм Олекси Новаківського (відділ Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького). та Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.
Цього року відзначаємо 150-літній ювілей самобутнього українського художника і педагога. Під час заходу, відвідувачі матимуть нагоду ознайомитися із складним і багатим на події життєвим шляхом Олекси Новаківського. Цей життєпис зафіксований на світлинах відомих фотомитців, зокрема, Я. Коваля, Л. Янушевича, М. Пежанського, друзів і учнів художника та на багатьох творах непересічного митця. Також, зможете простежити зміни і трансформації тем, образів, мистецького почерку художника, оглядаючи зображення графічних і живописних творів О. Новаківського зі збірки НМЛ і приватних колекцій.
У своїй творчості художник гармонійно синтезував традиції українського й західноєвропейського мистецтва. Як митець, О. Новаківський еволюціонував разом із розвитком європейських течій у малярстві і виробив власний мистецький стиль. Його динамічні полотна вражають експресією кольору, темпераментністю мазка й багатством образів. У творчих пошуках митець пройшов складний шлях від імпресіонізму до символічного і експресивного стилю.
В колекції Національного Архіву Польщі вдалося натрапити на цікаві ретро світлини, які показують побутові сцени з життя львів’ян у міжвоєнному періоді. Мова йде про вуличну торгівлю на вулицях міста.
Вулична торгівля у Львові, 1930-ті рр.Вулична торгівля у Львові, 1930-ті рр.Вулична торгівля у Львові, 1930-ті рр.
Львівські торговці з неабияким ентузіазмом позували фотографам. Потім ці фото публікувались на сторінках місцевої та столичної преси.
Вулична торгівля у Львові, 1930-ті рр.Вулична торгівля у Львові, 1930-ті рр.Вулична торгівля у Львові, 1930-ті рр.
Погодьтесь у вуличній торгівлі є своя харизма. Завжди можна було поторгуватися, пожартувати та дізнатись останні новини, а ще купити свіжих смаколиків.
У вівторок, 8 листопада 2022 року, о 16.00 в читальній залі Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” ( вул. Професорська, 1) відбудуться святкові заходи під назвою Завершуючи перший рік відновленого УФОТО.
9 листопада 1930 року у Львові офіційно було утворено Українське Фотографічне Товариство (УФОТО). ерез дев’яносто один рік – 9 листопада 2021 року наша команда (Роман Метельський, Софія Легін, Ігор Ткачик та Ігор Гармаш) відновила Товариство.
І ось 8 листопада 2022 року о 16 год., завершуючи перший рік нашої діяльності, ми запрошуємо на цю подію всіх наших друзів.
“Ми підведемо підсумки, нагадаємо про досягнення і додамо трохи статистики.
Представимо наших партнерів і подякуємо їм за дружбу, розкажемо про наші плани і розпитаємо вас чого ви від нас очікуєте. З радістю приймемо ваші подарунки і, можливо, зробимо подарунок комусь”, – розповідають організатори.
В рамках святкування відбудеться прем’єрний показ фільму, оцифрування якого відбулося завдяки співпраці УФОТО в особі Ігоря Ткачика та відділу археології, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича. Фільм розповідає про археологічні розкопки, які проводились в кінці 50-х років Львівським інститутом суспільних наук Академії Наук УРСРї в с. Молодове, що було затоплене в 1981 р. внаслідок будівництва Верхньо-Дністровської ГЕС. Село знаходилось нижче по течії від відомої Бакотської затоки, тож це унікальна можливість побачити як виглядав Дністровський каньйон до затоплення.
Однією з родзинок стане відкриття виставки світлин Олександра Пежанського під назвою “Перший колір”. В експозиції будуть представлені перші відомі українські світлини Львова та околиць 1938-1939 років. Через відеозв’язок до відкриття приєднається донька світливця Олександра Пежанського, Дарія Ярошевич, зараз мешкає в Чікаго (США) і погодилася поділитися спогадами про батька.
На завершення Роман Метельський проведе кураторську екскурсію оновленою експозицією Львівського Фотомузею.
До та після події традиційно пригощатиме наш незмінний партнер Кава Старого Львова.
Цими днями в кав’ярні “Мазурек” (вул. Валер’яна Поліщука, 83) експонується виставка акварельного живопису молодої художниці Оксани Лозинської «Дихати почуттями…».
Акварельні роботи на виставці буквально дихають емоціями. Вони водночас і майже книжково-ілюстративні, і нереально реалістичні. В кожній з цих робіт глядач може легко побачити себе.
— Оксано, як народилася така емоційна виставка?
— Виставка дуже дивно народжувалася. Почалася війна і в основному всі малюнки, які почали малюватися з 24 лютого були про війну. По суті «щоденник війни», який я до цього часу веду. Але в один прекрасний момент цього стало мало. Ці емоції дуже потужні, але хотілося показати й іншу сторону, якою живе кожна людина паралельно з всім, що з нами відбувається.
Оксана Лозинська
— То власне емоції дали поштовх до реалізації цих чудових робіт?
— Коли мені запропонували екстремально швидко підготувати виставку, я дуже довго не могла зрозуміти що це має бути. Чи роботи про війну, які я постійно малюю, чи це може бути щось, що малювалося до війни. Був такий момент пошуку, що я мала б показати зараз. І в один прекрасний момент я зрозуміла що немає нічого більш притаманного кожному з нас як почуття і є щомиті, які ми переживаємо. Будь-які, від хороших до поганих, якими ми дихаємо щомиті.
— В більшості робіт поєднуються червоний та чорний кольори. Який символізм для вас несе таке поєднання кольорів?
— Це акварельні роботи, в яких присутнє поєднання червоного і чорного. Мені хотілося поєднати часи – минуле і майбутнє. Я хотіла розділити часовий простір на певні умовності і показати їх в кольорі. Графітний акварельний відтінок – минуле, а для часткового майбутнього – червоний кораловий. А на перетині з ними є момент, який відбувається з нами.
З експозиції виставки акварельного живопису Оксани Лозинської «Дихати почуттями…»
— Дуже незвично підписані ваші роботи. Як народилася ідея таких підписів?
— Назви робіт дають можливість кожному, хто дивиться, направитися в ту історію, яку я розповідаю. Бо кожен, хто дивиться, бачить свою історію, свою емоцію, свій настрій. А це такий маленький напрям від мене, щоб побачити мою історію.
— Переглянувши експозицію виставки, відчуваєш що тобі мало. Буде продовження цієї серії?
З експозиції виставки акварельного живопису Оксани Лозинської «Дихати почуттями…»
— На виставці представлено 12 робіт, але це лише частина серії із 30 робіт. Намальовані вони були з початку весни цього року.
Хочеться вірити, що ця серія продовжиться у наступному виставковому проєкті, серії поштівок чи в книжкових ілюстраціях. А поки перші дванадцять робіт можна побачити в кав’ярні “Мазурек” (вул. Валер’яна Поліщука, 83) до кінця цього року.
Будинок на пр-ті Шевченка, нині із готелем "Атлас" і "Шкоцьким" рестораном. Фото 2015 року
Сподіваюся у ваших оселях тепло і ви в безпеці. І читаєте цю статтю не при світлі ліхтарика чи свічки. Але й свічки та гасові лямпи – це не найгірший варіант. Головне що без москалів. Ще трохи і їх не буде на всій нашій землі. І це аксіома, як незмінна недільна ранкова львівська кава. Тому продовжуємо, в товаристві нашого партнера Кави Старого Львова, слухати цікавезні кавові історії Йозефа Маєна.
Цей львівський журналіст влітку 1934 року написав цикл статей під загальною назвою “Розмови про львівські каварні”. Теж розтягуємо задоволення на кілька тижнів. Попереднього разу ми зупинилися на статті Йозеф Маєн. Каварні «Louvre» і «Варшава». Нині продовжуємо.
Після кількатижневого ремонту, свіжа та відновлена, відкрилась каварня «Шотландська». На її відкритті я не зміг бути присутнім з тієї причини, що жодного відкриття не було. Можливо це і добре. Як мало б виглядати таке відкриття? Банальна, нудотна урочистість відновлення діяльності «одного з відомих відділень львівської сфери послуг».
Кав’ярня “Шкотська” на проспекті Шевченка. Фото першої пол. XX ст.
Однак у Парижі я ніколи не дозволяв собі знехтувати нагодою бути присутнім у новій каварні у перший же день. Бо відкриття паризького, бодай найменшого шинку, або його перехід до нового господаря є подією приємною та особливою. Ще за кілька тижнів до відкриття можна побачити оголошення про день та годину події. У вітринах каварні виставляються дрібні подарунки, які отримають усі, хто упродовж перших трьох днів відвідають це місце. Найбільшою заохотою, окрім подарунків, є звичай, який панує лише 24 години після відкриття: кожен гість, замовивши якусь страву і заплативши за неї, отримує її ще раз, уже безкоштовно. За кожну заплачену каву, отримуєш иншу без грошей, за кожен коньяк – ще один, за кожну порцію морозива – ще стільки ж.
Математик світової слави Стефан Банах у “Шкотській”. Фото 1930-х років -приватний архів сім’ї Герлінде Гранітцер
Нічого отже дивного, що не лише мешканці цілого кварталу не оминають такої нагоди, але цілі групи таких фахових «першовідкривачів», що мають спеціальний календар таких подій, сходяться з Montmartre до Montparnasse та з Clich до Іtalie, щоб за рахунок господаря випити свою постійну порцію за пів ціни, або радше, щоб за свою постійну ціну випити удвічі більше, ніж зазвичай. Маючи можливість випити задармо кожен другий Cointreau, ніхто звичайно не задовольняється чорною кавою. О ні!
З такої гостинності власника користають як гості, так і робітники, що у поспіху закінчують ще дрібні ремонтні роботи, які у дивний спосіб ніколи не можуть завершитися у визначений час. Користають також офіціанти, і сам господар виставляє собі келишок за келишком, вважаючи, що оказію варто використати до дна. Усі урочисто клянуться, що завдяки гостинності господаря, будуть від сьогодні постійно бувати у його каварні, а на другий день мандрують тією самою бандою вже до иншого шинку, що відкривається на иншому кінці міста. Та все ж господар непогано заробляє на подібних відкриттях: торг першої доби приносить дуже великі прибутки, де чистий прибуток за заплачені трунки покриває кошти безоплатних.
“Варенична” на місці легендарної “Шкотської”. Фото 1960-1970-х рр.
Але від наших каварень годі очікувати такої сердечної калькуляції чи такої спритної гостинності. Тому й не поспішав на відкриття «Шотландської» і лише нещодавно зміг відвідати це цікаве місце. Хоча вже минув майже тиждень від її відкриття, радісний та святковий настрій не покидає цього закладу до тепер. На загал небагато змінилось після її реставрації. Хоча підлога, столи, крісла, люстра та нові світлі шпалери і нова шкіра, якою обтягнені старі дивани, променіють радісним блиском. І такий самий радісний блиск відбивається на обличчях власників та офіціантів, попрасованих та почищених. Не розбещуючи своїх гостей за паризькими мірками подвійними порціями, офіціанти ставляться до клієнтів принаймні з подвійною приязню. Сердечною посмішкою вітають постійних клієнтів, які змушені були тижнями тинятись по чужих кутках і які після відкриття знову приходять до них у каварню, а до кожного нового гостя ставляться ніби до майбутнього постійного клієнта.
Будівля де до II Світової війни знаходилась “Шкотська”. Фото 2015 року
Передбачити, котрий з гостей стане постійним клієнтом, все ж не легко. На загал кожен з них може таким бути: вже давно «Шотландська» з поміж усіх каварень Львова була місцем зустрічей найрізноманітнішої публіки. Професори університету і закохані пари, старі пліткарки та самітні читачі газет, бібліофіли і більярдисти, жидівська інтелігенція та студенти Академічного дому – усі стани, класи і раси, конфесії та вподобання жили тут у згоді, наповнюючи пересічно половину зали. «Шотландська» була особливо приємною через те, що ніколи не було у ній повної зали і одночасно ніколи не було порожньо. Так якось щасливо виміряне було її наповнення. Велику частину її клієнтури становили різного роду люди з сусідньої «Роми». Ті, що з тієї чи иншої причини, часом з опозиції, часом через брак місця, залишали свої рідні столики у «Ромі» та емігрували до «Шотландської», намагаючись віднайти тут нову, незалежну екзистенцію.
Будинок №27 на нин. пр-ті Шевченка, у партері цієї кам’яниці функціонувала “Шкотська”. Фото 2015 року
Продовжимо наступного тижня. Запасіться терпінням і дочекайтеся.
Юзеф Маєн (1896-1978), народився у Львов, отримав атестат середньої школи у Відні, де вивчав філософію та історію мистецтва. Виступав як актор у львівських театрах, заснував театр “Семафор2. У 1927-1939 роках працював у газеті львівських євреїв «Chwila», яка виходила польською мовою. Цей нарис про львівські кав’ярні був опублікований у цьому журналі з 18 червня по 9 липня 1934 року.
Сьогодні, 6 листопада 2022 року, з 15:00 год у центральному атріумі Victoria Gardens відбудеться концерт на підтримку Збройних Сил України. Усім відвідувачам цього дня гарний настрій даруватимуть Христина Панасюк, Бригада “ВВ”, ПАНАС БУЙНИЙ, Андріана, KRUTЬ, PANCHYSHYN, Назар Савко, Піккардійська терція!
Та найважливіше, що під час заходу буде організовано збір коштів на позашляховик для 24-ої ОМБр імені короля Данила! Концерт проведуть в рамках проєкту “Об’єднані перемогами” за підтримки “Українського Мистецького Фронту” та благодійного фонду «Завжди Україна»
24-та окрема механізована бригада імені короля Данила потребує автомобіль. (Конкретніше: новостворена «Мобільна група швидкого реагування»)
Автомобіль необхідний для виконання бойових завдань та порятунку поранених.
Мета зібрати 240 000 грн.
Купимо, перевеземо, відремонтуємо, пофарбуємо та передамо захисникам.
Холопці щодня ризикують своїм життям, тому ми повинні докладати максимум зусиль, щоб наблизити нашу ПЕРЕМОГУ.
Благодійний фонд «Завжди Україна» співпрацює з 24-ою ОМБр від початку повномасштабного вторгнення.
У листопаді кав’ярня-галерея “Штука” (вул. Котлярська, 8) запрошує на виставку живопису Зоряни Гарбар під назвою “Де Ти — там Небо”.
Давно в Штуці не було такої незвичної виставки. Але загальна парадигма поєднання принципово різних робіт викликає дивовижну гармонію в проєкції на нашу сувору дійсність.
“Почалася війна і я була в дуже меланхолійному настрої, ходила як по підземеллю. І дзвінок Євгена Булавіна розбудив мене і змусив трішечки воскреснути. Він запропонував зробити виставку, а роботи у мене готові були до експозиції”, – розповідає Зоряна Гарбар під час нашої розмови за філіжанкою кави.
З експозиції виставки Зоряни Гарбар “Де Ти — там Небо”
Де Ти – там Небо. Небо – це Бог, любов. Пізнати себе в першу чергу, свій внутрішній світ, знайти спокій і рівновагу в собі, відчути, де боротись, а де змиритись з Божою волею, – це й означає знайти Небо, рай на землі. В цей складний час дослухаємось до своєї душі, до інтуїції, яка підкаже шлях до дії, бо де є боротьба, там є і перемога. Мирного Неба нам усім!
З експозиції виставки Зоряни Гарбар “Де Ти — там Небо”
“Тема виставки вирішувалася ще з минулого року. На душі було дуже тривожно, ковід, нічого особливо не працювало і я зробила тему «Небо», а потім підлаштувала її під тему виставки. Бо багато моїх друзів відійшли, їх не стало, дуже багато своїх однодумців, які розуміють мене я загубила і було дуже тривожно. Вони ніби відійшли на небо і та тема мені близька, вона мене зачепила. Просто «Небо», яке у нас асоціюється з чимось оптимістичним. Адже ми всі кажемо «де ти, там небо». Де є Бог, почуття, любов, розуміння – там і є небо”, – каже мисткиня про концепт виставки.
Зоряна Гарбар
Для того, щоб відчути роботи – мало побіжного погляду, потрібно зазирнути в саму душу картин, зрозуміти їх настрій і підсвідомий емоційний посил.
“У мене було досить багато нових робіт і на виставку спочатку я підготувала роботи зовсім іншого плану, більш мінорні. Але прийшов Євген Булавін і підібрав ті, які підійшли до його кав’ярні , щоб створювався певний настрій. Тому ті роботи, про які я думала, не всі підійшли. З нових лише «Небо», «Наодинці з собою» і «Прийшла весна», а решта робіт з різних років”, – зазначає художниця.
З експозиції виставки Зоряни Гарбар “Де Ти — там Небо”
Оглянути експозицію можна протягом листопада в кав’ярні-галереї “Штука” (вул. Котлярська, 8) щодня з 10:00 до 19:30, вхід вільний.
Про авторку
Зоряна Гарбар народилась у 1962-му році в місті Сколе Львівської області. 1982-1987 – навчалась у Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва на факультеті інтер’єру та обладнання. Член Національної спілки художників України.
З експозиції виставки Зоряни Гарбар “Де Ти — там Небо”
Учасниця:
– 21 персональних виставок в Україні та Німеччині;
– 129 групових виставок в Україні та за кордоном (Польща, Канада, Німеччина, Бельгія, Італія, Бразилія, Франція, Угорщина, Словаччина, Ізраїль, Іспанія, Румунія, Литва);
– лауреат Міжнародного «Осіннього салону» 2000 Львів (Україна).
Колекція з 28 робіт зберігається в Музеї Сучасного мистецтва в Києві, вул.Фрунзе 41, а також – в Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків. Учасниця багатьох благодійних арт-проектів.
Більшість робіт знаходиться в приватних колекціях України та за кордоном (США, Австралії, Південної Кореї, Німеччини, Франції).
24 жовтня 1948 року у Львові було вбито Ярослава Галана. «Зірку» радянської пропаганди у Галичині зарубали сокирою у власному кабінеті. Це було останнє резонансне політичне вбивство повоєнного Львова.
Радянську окупацію Галичини супроводжувала не лише боротьба з націоналістичним підпіллям, а й із греко-католицькою церквою. Попри потужний військово-адміністративний апарат, знищити УГКЦ в Галичині було нелегко – тут офіційно діяло 2326 греко-католицьких громад, які обслуговували 2402 «служителі культу». Очевидно, що їхній вплив поширювався на кілька мільйонів мешканців, які ще не відчули всіх «благ та переваг» нової влади. Тож діяти слід було акуратно, залучивши місцевих інтелектуалів.
Попри тотальний репресивний апарат, радянська влада вирішила зчепитися з УГКЦ не прямо, а залучивши пропагандиста. Цю роль відіграв Ярослав Галан, який вирізнявся серед земляків: колишній випускник Віденського та Краківського університетів, активний учасник комуністичного підпілля в міжвоєнній Польщі, він був послідовним прихильником СРСР. Настільки, що коли в 1937 році в Харкові під репресії та страту потрапить його дружина, то Галан про це ні з ким навіть словом не перекинеться.
Студентський квиток Ярослава Галана
Його справді значний виступ датований 8 квітня 1945 року. Тоді на сторінках щоденної львівської газети «Вільна Україна» під псевдонімом «Росович» публікують його статтю «З хрестом чи ножем». Це був гострий виступ проти церкви. Уже згодом дослідники встановлять, що матеріали Галан брав із досьє НКДБ – тож це відбулося не лише на замовлення відповідних органів, а й за їхнього безпосереднього сприяння. 9 квітня цей текст транслює львівське радіо, а 10-го друкує центральне столичне видання «Радянська Україна» у спеціальному додатку для західних областей. 12 квітня статтю у вигляді окремої брошури підписали до друку, і вона побачила світ 10-тисячним накладом. Отже, менш ніж за тиждень «праця» пропагандиста була тиражована всіма можливими тогочасними засобами.
Обкладинка російськомовного варіанту брошури «З хрестом чи ножем», видання 1962 року
«Після появи кровожадної статті Я. Галана “З хрестом чи ножем” всі побоювалися найгіршого», – писав у спогадах митрополит Йосиф Сліпий. І мали рацію. Уже 11 квітня відбувся масовий арешт єпископів УГКЦ на чолі зі Сліпим. Протягом квітня і травня 1945-го влада з різних джерел збирала реакцію на статтю «Росовича», і це її чи не більше цікавило, ніж реакція на арешт кліру. Утім, ув’язнення єпископів, як і пізніша формальна «ліквідація» УГКЦ, не зменшили запит на пропаганду. Ярослав Галан переживав свій зірковий час. Він почувався настільки впевнено, що дозволяв собі, не добираючи слів, критикувати львівських чиновників.
Проте назвати Ярослава Галана просто пропагандистом – не випадає. У своїх писаннях він переходив усі межі та червоні лінії. Скажімо, ось уривок з його памфлета, присвяченого повстанцям: «Чотирнадцятирічна дівчинка не може спокійно дивитися на м’ясо. Коли в її присутності збираються смажити котлети, вона блідне і тремтить, мов осиковий лист. Кілька місяців тому в горобину ніч до селянської хати недалеко від міста Сарни прийшли озброєні люди і закололи ножами господарів. Дівчинка розширеними від жаху очима дивилася на агонію своїх батьків. Один з бандитів приклав вістря ножа до горла дитини, але в останню хвилину в його мозку народилася нова ідея: “Живи в славу Степана Бандери! А щоб, бува, не померла з голоду, ми залишимо тобі продукти. А ну, хлопці, нарубайте їй свинини!”. “Хлопцям” ця пропозиція сподобалася. За кілька хвилин перед заціпенілою від жаху дівчинкою виросла гора м’яса із батька і матері, що спливали кров’ю».
Ярослав Галан. Шарж з журналу «Перець»
Це була «творчість» Галана, яку тиражувала та поширювала радянська пропаганда. В одному з останніх памфлетів під назвою «Плюю на Папу» Галан стверджував: «13 липня 1949 року в моєму житті відбулася знаменна подія: Папа Пій ХІІ відлучив мене від церкви». Звісно, конкретно про радянського пропагандиста папі не йшлося – у той час було затверджено «Декрет проти комунізму», яким від римо-католицької церкви відлучали носіїв комуністичного вчення. Галана важко було б зарахувати до католиків, але сама боротьба з Ватиканом, бодай на радянських газетних шпальтах, йому лестила. У цьому ж тексті він згадував, як за Польщі, у різдвяний вечір, вони з товаришем випивали і, оскільки не було традиційної для святвечірнього столу риби, – то закусували салом. А коли запросили приєднатися власника помешкання, то той, «побачивши на столі сало, по тараканячи заворушив вусами і позадкував до дверей». А далі, описує пропагандист, цю справу розглядали на консисторії та конгрегації священної канцелярії в Римі. І в підсумку він опинився в тюрмі…
Ярослав Галан зa роботою
Наскільки можна вірити в подібне писання? Здається, навіть сам Галан розумів безглуздя написаного і, зрештою, визнавав це. У листі до товариша за журналістсько-письменницьким цехом Юрія Смолича він нарікає на своє буття: «Я розумію: асенізаційна робота – потрібна й корисна робота, але чому тільки я, виключно я маю бути цим асенізатором?.. В читача наших періодиків несамохіть виникне думка, що є тільки “маньяк” Галан, який чепився українського фашизму, як п’яний плота, [коли] величезна більшість представників пера ігнорує це питання. Які дальші висновки поробить з цього читач – не треба Вам казати».
У міжчассі радянській владі вдалося «ліквідувати» УГКЦ не лише в Галичині, а й на Закарпатті, де церква мала свою окрему юрисдикцію. Почасти тут це відбулося навіть брутальніше. Місцевого владику Теодора Ромжу вирішили фізично прибрати, здійснивши наїзд на його бричку важкою армійською вантажівкою «студебекер». Після наїзду водій вантажівки завдав кілька ударів монтуванням по голові єпископа. Але Ромжа вижив. До Ужгорода відправили міністра держбезпеки УРСР Сергія Савченка та вбивцю Євгена Коновальця – Павла Судоплатова. Лишалося вколоти ін’єкцію з отруйною речовиною травмованому Ромжі. Його смерть розчистила дорогу до «ліквідації» унії на Закарпатті.
Теодор Ромжа
Можна було звітувати в Москву про успішно виконану місію. Тож 10 жовтня 1949 року Хрущов надіслав Сталіну звіт «Про завершення возз’єднання греко-католицької церкви з православною в західних і Закарпатській областях Української РСР». Не останню роль у цьому відіграв Галан-«Росович». Мавр свою справу зробив.
Але того самого місяця Хрущову доведеться ще раз турбувати Сталіна – на цей раз через жорстоке вбивство Ярослава Галана. Останнього 24 жовтня 1949 року зарубали сокирою у власному помешканні. Інформація обурила Сталіна, і до Львова спрямували «допомогу» в особі того-таки генерала Павла Судоплатова.
Кабінет Ярослава Галана після вбивства
«У Львові ми відразу потрапили на партактив, який проводив Хрущов, котрий спеціально прибув із Києва, щоб узяти під особистий контроль розшук вубивць Галана, – писав у спогадах Судоплатов. – На нараді в мене з Хрущовим виникла суперечка. Він був явно не в дусі: над ним висіла загроза сталінської опали через те, що не вдалося покласти край розгулу бандитизму в Західній Україні. Я ще більше вивів його з рівноваги, коли заперечив проти пропозиції запровадити для жителів Західної України спеціальні паспорти. Хрущов також запропонував мобілізувати молодь на роботу в Донбас і на навчання у фабрично-заводські училища Східної України і таким своєрідним методом позбавити бандерівські формування поповнення».
Вбитий Ярослав Галан
Безпосередньо ж виконавців замаху Галана «знайде» Богдан Сташинський – майбутній убивця Степана Бандери. У той час він лише починав свою службу в МДБ, а його першим завданням було інформувати органи про контакти молодшої сестри з націоналістичним підпіллям. У 1951-му Сташинський приєднався до одного з повстанських загонів, щоб здобути інформацію про вбивць Ярослава Галана. Перебуваючи більше трьох місяців разом із підпільниками, він не лише отримав інформацію про перебіг атентату, а й провів добу з одним із виконавців – Михайлом Стахуром.
На відкритому й показовому суді під головуванням генерального прокурора Української РСР Романа Руденка натхненником убивств пропагандиста визнають Ватикан. Виконавців замаху – Михайла Стахура та Іларія Лукашевича – засуджено до смертної кари, а батька одного із засуджених – отця Дениса Лукашевича, який, між іншим, перейшов на православ’я, засудили на 25 років ув’язнення.
Богдан Сташинський
За іншою версією, Галана як «відпрацьований матеріал», що дозволяв собі критикували місцеве партійне керівництво, прибрала сама влада. До того ж це був зручний привід «почистити» студентське середовище Львова. Опосередковано ця версія з’явилася завдяки іншому радянському пропагандисту Володимиру Бєляєву. Він згадував, що напередодні вбивства в Галана забрали наявний у нього пістолет та зняли охорону. В еміграції зачепилися за ці факти й побачили в цьому слід відповідних органів. Цю версію підтримував і останній Командир УПА Василь Кук, який казав, що в той час мав нагоду спілкуватися з Шухевичем та провідником Львівського краю Зеновієм Тершаківцем. І вони запевняли, що наказу вбивати одіозного письменника не давали.
Чи це була ініціатива якоїсь окремої боївки, чи справа рук МДБ – важко встановити. Проте ця історія мала непряме продовження: генерал Судоплатов, якого делегували знайти вбивць Галана, водночас став тим, хто зайнявся пошуком та за кілька місяців ліквідував Романа Шухевича.
Пам’ятник Ярославу Галану у Львові (демонтований у 1990-х)
А для того, щоб пам’ять про Галана не згасала в СРСР, 100-тисячним накладом було видано 4-томник його праць. У багатьох містах з’явилися вулиці його імені. Праця Галана створила окремий феномен пропаганди – так званих «оун-уніатів», до яких згодом потрапили Клим Дмитрук (Гальський) та Сергій Даниленко (Карін). Окремою серією з’явилися книжки під назвою «Пост імені Ярослава Галана», які позиціонували як «збірник публіцистичних, науково-популярних статей та інших матеріалів, які розвінчують мілітаристські плани імперіалістичних кіл, підступи антикомуністичної, антирадянської пропаганди, викривають ідеологію українського буржуазного націоналізму, міжнародного сіонізму і клерикалізму».
За свого життя Галан переймався, чому лише він має «бути асенізатором», що є лише «тільки “маньяк” Галан, який чепився українського фашизму, як п’яний плота»… Та виявилося, що його переживання були марні. Новітні російські пропагандисти не гірше «Росовича» вигадують фейки про «розіп’ятих хлопчиків» та інші нісенітніці. То ж, «пост імені Ярослава Галана» не пустує…
Улюблені хіти від справжньої легенди української естради – Івана Поповича, які підкорили серця не одного покоління та які неможливо не підспівувати, прозвучать 20 листопада у Центрі Довженка. Початок концерту о 16:00.
Свої концерти Іван Попович присвячує усім українцям: «Я впевнений, що немає нації більш сміливішої, мудрішої та сильнішої нації, аніж українська. Я об’їздив за свій довгий творчий шлях майже увесь світ, тому переконуюсь щоразу наскільки сильними у нас є українці».
Символічно, що концертна програма має назву «Україно, я тобою горджуся» та названа на честь нової композиції Івана Поповича, яку він презентував нещодавно. У програмі прозвучать хіти легенди, які не один рік у всіх на слуху та які любить і знає чи не кожен: «Золото Карпат», «Розлук не буде», «Василино», «Закарпаття моє», «Верховино, мати моя», «Гуцулянка».
Гості подій почують також трішки лірики та лірико-патріотичних пісень. Зокрема, прозвучить «Реквієм для матері», або просто «Молитва».
«Цей твір я написав на вірш Івана Петровція, де мати проводжала на війну двох синів, які не повернулися додому. У цій композиції, у самому кінці, криком притаманному Івану Поповичу, я проклинаю війни: «Чого чекаєте ви мамо, чого вас погляд занімів, тривога ваша над полями не за своїх, за всіх синів», – розповідає Іван Попович.
На події як почесні гості будуть запрошені військові, а також мами, дружини, діти загиблих захисників. Не обійдеться і без сюрпризів.
«Гостями концерту буде співачка і ведуча Роксолана Калин, заслужений артист України, один із кращих гумористів сьогодення в Україні Ігор Чепіль, який уміє тримати аудиторію. Окрім цього, разом з Іваном Поповичем виступлять також танцювальні колективи «Плеяда» та «Галичанки», – запрошують на концерт організатори.
Школярі з Яворівщини зібрали 17 тисяч гривень на потреби ЗСУ
Нещодавно у Балицькому НВК Шегинівської ТГ відбувся благодійний ярмарок на підтримку захисників та захисниць України.
Участь у заході взяли вчителі, учні, батьки та місцеві жителі. Під час події діти продавали різноманітні смаколики: тістечка, кекси, торти, цукерки, печиво, панакоту та інші ласощі, а також вироби ручної роботи.
Менш ніж за три години юним волонтерам вдалось зібрати 17 767 грн.
«Щира подяка за активність, ініціативність та підтримку усім батькам та дітям, які долучилися до потрібної справи. Адже благодійність – це свято, де є бажання поділитися добром, можливість зробити хорошу справу, підтримати воїнів, що знаходяться на лінії фронту, відчуттям теплоти і вдячності. Велика подяка нашим волонтерам. Бажаємо всім миру і благополуччя! Дякуємо ЗСУ за можливість наблизити нашу перемогу» – додав колектив навчального закладу.
Усі зібрані кошти передали волонтерам Громадської організації «ВОЛОНТЕРСЬКИЙ РУХ МОСТИЩИНИ» на потреби Збройних сил України.
Натепер загальна довжина трамвайних колій у місті Львові становить майже 82 кілометри. Більша частина львівських трамвайних колій були прокладені іще за часів Австро-Угорщини та Польщі – у березні 1940 року довжина трамвайних колій становила 70,8 кілометрів. У радянські часи у Львові було збудовано лише одну нову трамвайну лінію по вул. Суворова (нині – Сахарова) та Боженко (Княгині Ольги, яку було введено в експлуатацію 6 листопада 1987 року.
Наприкінці вересня 1939 року Львів був окупований радянськими військами. Підприємство «Міські колії електричні» було реорганізоване у Львівський трамвайний трест. Відповідно до рішення Тимчасового управління міста Львова було вирішено продовжити низку трамвайних маршрутів на околицях міста. До кінця 1939 року в місті було прокладено біля 4 кілометрів нових трамвайних колій по вул. Городоцькій, Замарстинівській та Янівській (нині – Т. Шевченка) в напрямку робітничих околиць. В той же час було розібрано т.зв. «виставкову» трамвайну лінію по вул. Рацлавицькій (нині – Уласа Самчука).
Трамвайна лінія обіч вул. 700-річчя Львова (нині – В. Липинського), збудована у 1952 – 1953 рр. Автор фото – Гаральд Нейзе. 1971 р.
Із березня 1945 р. до травня 1949 р. було відновлено рух на усіх трамвайних лініях, які працювали в червні 1941 року. У 1947 році було розроблено проєкт будівництва перших черг тролейбусних ліній у Львові: від центру до залізничного вокзалу та льотовища на Скнилові та від центру до автоскладального заводу на вул. Стрийській. У жовтні 1950 року було опубліковано плани розвитку міського електротранспорту Львова на найближчі 5 років. Зокрема запланували продовжити трамвайний маршрут № 6 на 2,8 кілометрів – по вул. Промисловій і Річній (нині – Липинського) до Львівської бавовнопрядильної фабрики на вул. Богдана Хмельницького; трамвайний маршрут № 4 мали продовжити на 5 кілометрів до Брюхович вулицею Калініна (Замарстинівською). Для будівництва тролейбусної лінії із центру (пл. А. Міцкевича) до вокзалу і льотовища на Скнилові запланували розібрати трамвайні лінії на центральному проспекті і, натомість, збудувати нові трамвайні колії вулицями Підвальною та Івана Гонти від вулиці Руської до вул. Богдана Хмельницького.
Демонтаж трамвайних колій по вул. 1-го Травня був проведений влітку 1951 року, одночасно відбувалося будівництво нових колій по вул. Підвальній та Івана Гонти. Рух по новій трамвайній колії розпочався в серпні 1951 року, в кінці того року по ній курсували трамваї маршрутів №№ 3, 4 і 7.
Кінцева зупинка трамвайного маршруту № 6 на вул. Ульянівській (Липинського) біля автостанції № 2. Сюди трамваї маршруту № 6 курсували із лютого 1953 р. до початку 1990-х рр. Автор фото – Вілфрид Волф. 1989 р.;
Будівництво нової трамвайної лінії довжиною 2,8 кілометрів вулицями Промисловою і Річною (Липинського) розпочалося в серпні 1952 року. Будівництво тривало півроку – нову колію було введено в лютому 1953 році, сюди почали курсувати вагони трамвайного маршруту № 6. Трамвайна лінія до перехрестя вул. В. Липинського і Б. Хмельницького працювала майже 40 років, але на початку 1990-х рр. на вул. Волинській та Промисловій стався провал каналізаційного колектору. На вул. Волинській, біля трамвайної зупинки, провал був такий великий, що у нього потрапив вантажний автомобіль ГАЗ-53 «термічка»… Для випуску трамваїв із депо № 2 оперативно збудували нову трамвайну лінію навпростець по вул. Промисловій, трамваї почали розвертатися через територію трамвайного депо. На початку 2000-х рр. трамвайні колії по вул. Промисловій відновили, але кінцеву влаштували на розі вул. Лінкольна та Миколайчука.
Плани продовження трамвайної лінії маршруту № 4 по вул. Калініна (Замарстинівській) на 5 кілометрів до Брюхович, які вперше були озвучені ще в кінці 1900-х рр., так і не були реалізовані.
Перехрестя вул. Дзержинського (Вітовського), Суворова (Сахарова), І. Нечуя-Левицького та Коперника до початку будівництва нової травайної лінії маршруту № 3. Початок 1980-х рр. Світлина із колекції А.В. Білого (із блогу О. Шутюка)
Протягом 34 років, у 1953 – 1987 рр. у Львові не вводили в експлуатацію нові трамвайні колії. Розвиток мережі обмежувався влаштуванням розворотних кілець на кінцевих низки трамвайних маршрутів. У той же час, у 1953 – 1976 рр. було закрито і розібрано кілька трамвайних ліній, споруджених у 1908 – 1940 рр.: у 1953 р. було закрито і демонтовано трамвайну лінію по вул. Городоцькій (від трамвайного депо № 1 до шляхопроводу над залізницею); у 1964 р. – по вул. Зеленій, Дніпровській та Маяковського (нині – Костя Левицького); у 1970 році закрито трамвайну лінію на Високий Замок по вул. Дарвіна (Просвіти), Лисенка, Гуцульській та Кривоноса; у 1972 році – вгору по вул. Івана Франка на Персенківку. В 1976 р. було розібрано трамвайну лінію по вул. Шпитальній, Ботвіна (Куліша) та Космонавтів (Під Дубом), яка не використовувалася у маршрутному русі із 1959 року.
Узагалі, в кінці 1950-х – на початку 1970-х рр. у СРСР трамвай вважали відсталим і безперспективним видом громадського транспорту. Особливо це стосувалося вузькоколійного (1000 мм.) трамвая, оскільки вагонів для вузької колії та із вузьким габаритом кузова в СРСР не виготовляли. Сучасним і перспективним міським транспортом вважався тролейбус. У 1961 році вузькоколійний трамвай закрили в столиці Молдови (Кишиневі) і замінили тролейбусом. У березні 1967 року трамвайний рух було припинено в Чернівцях, а у грудні 1970 року трамваї перестали курсувати в Сімферополі. В обох цих містах трамвай замінили тролейбусом. У Львові наприкінці 1950-х рр. планували розібрати трамвайні колії по вул. Леніна (Личаківській) від пл. Радянської (Митної) до вул. Митної, колії на виділеному полотні мали залишити – трамваї сюди мали виходити по вул. Зеленій та Мечникова. Натомість із центру до Комсомольського (Винниківського) озера планували запустити тролейбуси. На початку 1960-х рр. були плани розібрати трамвайні колії по вул. Енгельса (Коновальця).
Перехрестя вул. Дзержинського (Вітовського) та Коперника. На світлині видно демонтовані нині трамвайні колії по вул. Коперника. Початок 1980-х рр. Світлина із колекції А.В. Білого (із блогу О. Шутюка)
На початку 1970-х рр. ставлення до трамвая в СРСР дещо покращилося. Справа в тому, що у травні 1967 року український вчений-електротранспортник Володимир Пилипович Веклич (1938 – 1993) та керівник Київського трамвайно-тролейбусного управління Василь Кирилович Дияконов (1913 – 1983) відвідали на 37-й конгрес Міжнародного союзу громадського транспорту в Барселоні і ознайомилися із практикою будівництва і експлуатації ліній швидкісного трамвая. Повернувшись до Києва вони запропонували спорудити тут лінію швидкісного трамвая. В 1970 році Веклич та Дияконов побували в Брюсселі й ознайомилися із досвідом експлуатації чи не найсучаснішої на той час лінії швидкісного трамвая. Нормативну базу і рекомендації із будівництва ліній швидкісного трамвая було розроблено Київським Науково-дослідним та конструкторсько-технологічним інститутом міського господарства, яким із 1973 р. керував В.П. Веклич. Перша лінія швидкісного трамвая на теренах колишнього СРСР була введена в експлуатацію в Києві 30 грудня 1978 року.
В кінці 1960-х рр. у Львові почали обговорювати ідею щодо перенесення під землю трамвайних колій в центральній частині міста. Після того, як на початку 1970-х рр. було сформовано проєктні рекомендації щодо ліній швидкісного трамвая (в т.ч. і з підземними ділянками), розпочалися проєктні роботи по створенню мережі швидкісного трамвая із підземними ділянками у Львові. Дві лінії львівського швидкісного трамвая мали бути наземними – по вул. Суворова (Сахарова) та Боженка (Княгині Ольги) до житлового масиву обіч вулиць Артема (Володимира Великого) та Наукової та по вул. Островського (Стуса) та Криворізькій (пр. Червоної Калини) до нового Сихівського житлового масиву, який почали забудовувати на початку 1980-х рр. Обидві трамвайні лінії мали бути прокладені на окремому полотні із шляхопроводами на перехрестях із вулицями та залізничними коліями.
Територія найстаршого трамвайного депо Львова на розі вул. Вітовського та Сахарова до початку будівництва трамвайної лінії маршруту № 3. Середина 1980-х рр. Світлина із колекції А.В. Білого (із блогу О. Шутюка)
Проєктування підземних ділянок швидкісного трамвая іще в середині 1970-х рр. почав харківський інститут «Укргіпрокомунбуд». За цим проєктом на початку планувалося спорудити два тунелі із габаритами метро під центром міста, а до них долучити решту наземних трамвайних маршрутів. Рампа першого тунелю мала розміститися на перехресті вул. Суворова (Сахарова), Коперника та Дзержинського (Вітовського), у тунель мали увійти проєктована швидкісна трамвайна лінія до вул. Наукової та існуючі трамвайні лінії від головного вокзалу та від вул. Енгельса (Коновальця). Трамвайні поїзди у складі трьох вагонів «Tatra KT4SU» під землею повинні були зупинятися на трьох станціях – «Університет» (в районі Головпошти, на сучасній площі О. Гасина), «Галицька площа» та «Винниківський ринок». На поверхню трамвайні колії мали вийти в районі вул. Мечникова і звідси по існуючих коліях трамваї мали курсувати до кінцевих маршрутів №№ 2 і 7. Загальна довжина колій першого тунелю мала скласти 6 км., по осі – 3,2 км. Другий тунель мав починатися в районі перехрестя вул. Калініна (Замарстинівської) та Гайдамацької і пройти під центром міста до південної рампи в районі вул. Снопківської. Далі мала йти наземна швидкісна лінія на Сихів. Цей тунель довжиною 2,2 км. мав мати дві підземні станції «Старе місто» (в районі пл. Старий Ринок) та в районі пл. Галицької.
Вулиця Суворова (Сахарова) до початку будівництва трамвайної лінії маршруту № 3. Середина 1980-х рр. Світлина із колекції А.В. Білого (із блогу О. Шутюка)
У перспективі мав бути збудований іще один тунель довжиною 9 км. Одна із його рамп мала розміститися в районі перехрестя вул. Шевченка та Левандівської, а друга – в районі вул. Снопківської. Цей тунель мав пройти під залізничним вокзалом, пл. Кропивницького та Цитаделлю. Тут мали спорудити підземні станції «Головний вокзал», «Площа Кропивницького» та «Політехнічний інститут». Також планувалося збудувати наземну лінію швидкісного трамвая від кінцевої «Проспект Ленінського Комсомолу» (вул. Пасічна) вздовж Тракту Глинянського.
Лінії швидкісного трамвая Львова мало обслуговувати два трамвайних депо – існуюче трамвайне депо на вул. Промисловій, 29 та нове трамвайне депо на околиці м. Львова в районі вул. Трускавецької (за вул. Науковою).
Проєктування наземної трамвайної лінії по вул. Суворова (Сахарова) та Княгині Ольги довжиною 7,5 кілометрів за стандартами швидкісного трамвая розпочали у 1978 році. Колії було заплановано розмістити на виділеному полотні, перетин вулиці Артема (Володимира Великого) був запроєктований у різних рівнях – трамвайні колії мали пройти по шляхопроводу. Для живлення нової трамвайної лінії було запроєктовано дві нові тягові підстанції №№ 22 і 26.
Підготовчі роботи із будівництва трамвайної лінії по вул. Суворова (Сахарова). 1985 р. Світлина із колекції А.В. Білого (із блогу О. Шутюка)
В той же час, львівська лінія швидкісного трамвая мала кілька відмінностей від київської. По-перше, допускалися автомобільні переїзди через трамвайні колії навіть без спеціальної сигналізації про наближення трамвая; по-друге перетин вулиці Суворова (Сахарова) був запроєктований в одному рівні; по-третє на трамвайних зупинках не було передбачено підвищених посадкових платформ. Також на вул. Боженка (Княгині Ольги) не було передбачено огородження вздовж трамвайних колій, а також дренажної системи для відведення вологи з-під трамвайних колій. Крім того більша частина колій нового маршруту була укладена на дерев’яні, а не бетонні шпали.
Активні будівельні роботи із прокладання нових трамвайних колій розпочалися у 1983 році. Було споруджено два шляхопроводи над вулицею Артема (Володимира Великого) для трамвая із кільцевою розв’язкою під ним; і автомобільно-трамвайний над залізницею Львів – Чернівці. Вздовж вулиці Суворова (Сахарова) для трамвайних колій було збудовано естакаду із високою підпірною стіною.
Будівництво трамвайної лінії по вул. Боженка (Княгині Ольги). 1985 р. Світлина із колекції А.В. Білого (із блогу О. Шутюка)
В процесі будівництва було розібрано низку будівель на території найстарішого трамвайного депо Львова на вул. Дзержинського (Вітовського), 57, в тому числі було розібрано оригінальний будиночок прохідної із годинником. Також було демонтовано трамвайні колії по вул. Коперника від вул. Миру (Бандери) до вул. Дзержинського (Вітовського), які не використовувалися у маршрутному русі із 1970 року, коли було закрито трамвайний маршрут № 12 на Високий Замок. Паралельно із будівництвом нової трамвайної лінії в сторону вул. Наукової, у середині 1980-х рр. було проведено капітальний ремонт вул. Дзержинського із заміною трамвайних колій. На час ремонтних робіт трамваї маршруту № 1 курсували до кінцевої «вул. 30-річчя Перемоги» (нині – кінцева «Академія Мистецв», а трамваї маршруту № 9 не курсували взагалі.
Хоча масштаб із будівництва нової трамвайної лінії був дуже великим, у вільному доступі світлин цих робіт практично не зберіглося. На щастя, у 2016 році відомий львівський урбан-блогер Олександр Шутюк у своєму блозі опублікував світлини із будівництва трамвайної лінії по вул. Суворова (Сахарова) та Боженка (Княгині Ольги) із архіву Андрія Віталійовича Білого. Ці фотографії сьогодні публікують і «Фотографії Старого Львова».
Система із трамвайних вагонів «Tatra T4SU» на розворотному кільці «вул. Боженка» (Княгині Ольги). 1989 р. Автор світлини – Ааре Оландер
Нову трамвайну лінію по вул. Суворова (Сахарова) та Боженка (Княгині Ольги) було введено в експлуатацію 6 листопада 1987 року – за радянською традицією відкриття нової лінії приурочили до 70-річчя Жовтневої революції. Трасою вул. Боженка (Княгині Ольги) – вул. Суворова (Сахарова) – вул. Дзержинського (Вітовського) – вул. Івана Франка – вул. 30-річчя Перемоги (вул. Свєнціцького) почали курсувати трамваї маршруту № 3. Маршруту № 3 у маршрутній схемі Львівського трамвая не було із 1964 року, до цього «трійка» курсувала від пл. Галицької до вул. Мечникова. На трамвайний маршрут № 3 вул. Боженка – вул. 30-річчя Перемоги на початку випускали 12 двовагонних систем із вагонів «Tatra T4SU» та «Tatra KT4SU», маршрут обслуговувало трамвайне депо № 1.
Кінцева трамвайного маршруту № 3 на вул. Боженка (Княгині Ольги) розміщена поряд із Палацом водних видів спорту (нині – Аквапарк «Пляж») мала бути тимчасовою – в кінці 1980-х рр. будувався трамвайно-автомобільний шляхопровід над вулицею Науковою, відповідно маршрут № 3 мав бути продовжений до району вулиці Трускавецької, поряд із новим трамвайним депо. Але і досі ці плани так і не реалізовані. Хоча шляхопровід над вулицею Науковою на початку 1990-х років був готовий більш як на 2/3, через відсутність фінансування його будівництво припинилося. На недобудованому шляхопроводі організували автомобільну стоянку. В останні роки окремі громадські діячі та чиновники виступають за демонтаж недобудованого шляхопроводу.
Трамвайний шляхопровід над вул. Володимира Великого. 2009 р. Автор світлини – Андрій Василюк
За початковою схемою, із кінцевою на вул. 30-річчя Перемоги (Свєнціцького) трамвайний маршрут № 3 був не дуже зручним для пасажирів – для того, щоб доїхати до центру міста потрібно було робити пересадку на трамваї маршрутів №№ 1, 4 і 9. Відповідно до Львівського трамвайно-тролейбусного управління громадяни зверталися із проханням продовжити «трійку» до центру міста. У 1988 році було проведено роботи із посилення електропостачання ділянки трамвайних колій від пл. Івана Франка до пл. Радянської (Митної), відповідно із квітня 1989 року трамваї маршруту № 3 почали курсувати до вул. Калініна (Замарстинівської) через вул. Підвальну. А за трасою вул. Боженка (Княгині Ольги) – 30-річчя Перемоги (Свєнціцького) почали курсувати вагони «пікового» трамвайного маршруту № 5, який обслуговувало трамвайне депо № 2.
Проте до вул. Калініна (Замарстинівської) трамваї маршруту № 3 курсували не довго – виявилося, що контактно-кабельні мережі в районі вулиці Підвальної не витримують навантаження, що збільшилося – тут в ті часи курсували трамваї шести маршрутів. Відповідно «трійку» вкоротили до площі Галицької – вагони розверталися по великому односторонньому кільці по пл. Соборній, Галицькій та вулиці Князя Романа. Кінцеву на пл. Галицькій трамваї маршруту № 3 мали до 2004 року. Тоді під час реконструкції розібрали колії по вул. Князя Романа, а натомість збудували невелике розворотне кільце на пл. Соборній.
Що ж до трамвайного маршруту № 5, який курсував від вул. Княгині Ольги до вул. Свєнціцького, то його було закрито орієнтовно у 1992 році у зв’язку із скороченням випуску вагонів на лінію. Курсування трамваїв на маршруті № 5, але тепер вже за трасою вул. Замарстинівська – вул. Княгині Ольги було відновлено у 2002 році, його обслуговувало трамвайне депо № 2. За цією трасою «п’ятірка» курсувала до грудня 2017 року, коли на реконструкцію було закрито вулицю Замарстинівську. У 2005 році було запроваджено новий трамвайний маршрут № 8 вул. Княгині Ольги – Погулянка. Його запровадили для покращення транспортного сполучення із Палацом творчості дітей та юнацтва Галичини. Маршрут № 8 обслуговувало трамвайне депо № 1, як правило тут працював один трамвайний вагон.
Трамвайний вагон «Gotha G4-61» на кінцевій (розворотний трикутник) на вул. Маяковського (Костя Левицького). 1978 р. Автор світлини – Ханс Орлеманс
У зв’язку із великим пасажиропотоком на трамвайному маршруті № 3 в години «пік» в експериментальному порядку в кінці 1980-х – на початку 1990-х рр. курсував трамвайний поїзд із трьох вагонів «Tatra T4SU»а – трьохвагонні трамвайні поїзди в ті часи курсували на Борщагівській лінії швидкісного трамвая в Києві. Єдиний у Львові трьохвагонний поїзд складався із вагонів №№ 812, 814 і 818, відповідно вагон № 814, який використовувався як проміжний, був обладнаний високовольтними розетками в «голові» та «хвості» поїзда. З огляду на вузькі львівські вулиці та криві малого радіусу експлуатація трьовагонного поїзду була визнана недоцільною, тому до початку 2000-х рр. Львовом курсували тільки двовагонні системи.
Трамвайні вагони «Tatra KT4SU» на кінцевій зупинці «Погулянка». 1989 р. Автор світлини – Ааре Оландер
На початку 1990-х років керівництво Львівського трамвайно-тролейбусного управління мало ідею відновити трамвайну колію по вул. Коперника (від вул. Вітовського до вул. Бандери), а в районі Головпошти влаштувати розворотне кільце для нового трамвайного маршруту вул. Княгині Ольги – Головна пошта.
У 1988 році було збудовано і введено в експлуатацію іще одну трамвайну лінію довжиною 1,6 кілометри: від рогу вулиці Мечникова до Палацу піонерів (нині – Центр творчості дітей та юнацтва Галичини) та парку Погулянка. Як ми вже згадували 17 червня 1964 року через будівництво тролейбусної лінії по вул. Зеленій було закрито трамвайну лінію по вул. Зеленій, Дніпровській та Маяковського (Костя Левицького). Трамвайний маршрут № 3 пл. Галицька – вул. Мечникова було закрито, а трамвайний маршрут № 7 отримав кінцеву у вигляді розворотного трикутника на розі вул. Мечникова та Маяковського (Костя Левицького). Цей розворотний трикутник працював так: рухаючись із вул. Шевченка «сімка» повертала із вул. Мечникова направо на вул. Маяковського і висаджувала пасажирів в тупику. Далі трамвай заднім ходом перетинав вул. Мечникова і робив посадку, а далі повертав із вул. Маяковського (Костя Левицького) направо на вул. Мечникова. У 1960-х – 1970-х рр., коли у трамваях іще працювали кондуктори, коли трамвай ходом перетинав вул. Мечникова, перед ним йшов кондуктор і розмахував сигнальною жилеткою. У 1980-х рр., коли кількість автотранспорту значно зросла, такий розворот став не тільки незручним, але й небезпечним. Отож, трамвайний маршрут № 7 вирішили продовжити до Палацу піонерів (Центр творчості дітей та юнацтва Галичини), який було введено в експлуатацію у 1984 році. На кінцевій облаштувати велике розворотне кільце із обгінною та запасною коліями.
Роботи із прокладання трамвайних колій вздовж вул. Маяковського (Костя Левицького) та О. Дундича (Вахнянина) були проведені влітку 1988 року. Із вересня 1988 року трамваї маршруту № 7 почали курсувати до нової кінцевої на Погулянці, на маршруті почалася експлуатація двовагонних систем із трамвайних вагонів «Tatra KT4SU».
Протягом усієї радянської окупації міста Львова (1939 – 1991 рр.) було збудовано біля 17 кілометрів нових трамвайних колій, які використовувалися в маршрутному русі, в той же час було закрито і демонтовано біля 14 кілометрів трамвайних колій.
Трамвайний вагон «Tatra KT4SU» № 1107 на трамвайній лінії по вул. Вахнянина. 1995 р. Автор світлини – Лерой В. Демери
Що ж до будівництва підземної трамвайної лінії, то до підготовчих робіт приступили у 1989 році. Проєкт будівництва із тунелем на глибині 30 метрів був відкоригований в інституті «Харківметропроєкт». Підрядником із виконання робіт виступив трест «Київметробуд». Дирекцію із будівництва підземного трамвая очолив фаховий залізничник Рудольф Павлик. На задньому дворі Палацу Потоцьких обіч вулиці Коперника почали будівництво шахти, в яку мали опустити прохідний щит. Коли робітники почали підземні роботи, у Палаці Потоцького утворилась велика тріщина, яку у 1990-х рр. залили рідким склом. Через розпад СРСР та важку ситуацію в економіці, на подальше будівництво не знайшли фінансування. Проєкт заморозили.
В Україні є приклад успішної реалізації проєкту швидкісного підземного трамвая в Кривому Розі. Проєктувати криворізький «метротрам» розпочали у 1972 року, перші роботи із будівництва тунелю першої черги почалися у 1974 році. Першу чергу підземного швидкісного трамвая Кривого Рогу відкрили 26 грудня 1986 року. Через три роки 2 травня 1989 року було введено в експлуатацію другу чергу метротраму. Будівництво третьої черги швидкісного підземного трамвая розпочали у 1992 році. У 26 жовтня 1999 року було відкрито дві із п’яти станцій третьої черги. У 2012 році швидкісний і міський трамвай Кривого Рогу було інтегровано між собою.
Швидкісну трамвайну лінію у Сихівський житловий масив планували влаштувати на виділеному полотні. Іще у 1986 році почали спорудження трамвайно-автомобільних шляхопроводів. Більший із них, довжиною більше кілометра – над коліями станції Персенківка, а менший – над яром, де зараз кінець вул. Хуторівки. До початку економічної кризи 1990-х рр. встигли збудувати лише менший шляхопровід, а більший – заморозили. Про недобудований Сихівський шляхопровід у 2003 році згадав Міністр транспорту і зв’язку України Георгій Миколайович Кирпа. Із державного бюджету на добудову шляхопроводу були виділені кошти, підрядником завершення будівництва виступила Львівська Залізниця. Будівельні роботи тривали наприкінці 2003 – на початку 2004 року. Автомобільний рух по Сихівському шляхопроводу було відкрито 30 грудня 2003 року, а повністю будівництво (із розв’язками) було завершене 9 квітня 2004 року. Таким чином було створено можливості для будівництва трамвайної лінії на Сихів.
Антон ЛЯГУШКІН та Юрій КАУКАЛОВ
Перелік джерел інформації:
Історія Львова в документах і матеріалах. Збір документів і матеріалів. – Київ: Наукова думка, 1986. – 420 с.;
Ось і добігає до завершення 2022 рік. Рік – родини Пежанських. Нагадаю, що 23 грудня 2021 року, на сесії Львівської обласної ради депутати проголосили 2022 рік – Роком львівської родини інженерів-архітекторів Пежанських, Роком Соломії Крушельницької та Роком Олекси Новаківського. У цей рік чи не найменше говорили та писали про українського інженера-будівельника, термінографа, сина архітектора Григорія Пежанського – Михайла (29 вересня 1900 р., Львів – 16 червня 1987 р., Нью-Йорк). Сьогодні, ознайомимо наших читачів з деякими аспектами його діяльності в Пласті.
Михайло Пежанський упродовж життя, окрім своєї професійної діяльності, присвятив чимало уваги та часу громадській роботі. На особливу увагу заслуговує його праця в Пласті. Михайло Пежанський вступив в організацію 1912 р. Був членом Першого пластового полку імені Петра Конашевича-Сагайдачного, який діяв при Академічній гімназії у Львові. У своїх споминах про цей час він писав: «В жовтні 1912 р. попав я і сл[авної] п[ам’яті] Е[вген] Лициняк у пластуни, спочатку як прихильник, з уваги на наш вік. Так починаються мої ближчі безпосередні спостереження, спершу в першому гуртку “Круків”. Зайняття підготовляли і проводили самі пластуни, але інспірував їх Дрот [псевдо Олександра Тисовського. – А. С.] так непомітно, що ми ледве відчували його участь. Наші зайняття були дуже різноманітні і викликали велике зацікавлення. Ми нетерпеливо вичікували на наші сходини, прогулянки і вправи. На зміст зайнять складались вправи й ігри, що виробляли спостережливість, самозарадність, критичне думання, дисципліну і обов’язковість, почуття добра і краси, товариськість, зрозуміння та поміч іншим і т. п. Теми з історії, літератури та різних знань були вплетені в програму гри. Персонажами наших розповідей були ми самі, і самі розв’язували проблеми, які виникали… Особливою атракцією були прогулянки та теренові вправи. Кожна прогулянка мала якесь особливе завдання: дійти на призначене місце за слідами, залишеними попередньою групою; підхід до “ворога” і заскочення; читання мап; вправи у першій допомозі; очевидно – ватри, спів, розвага. Пізнавали ми околиці Львова, що придалось пізніше у передлистопадовій розвідці».
Михайло Пежанський, 1913 рік. Перший пластовий полк імені Петра Конашевича-Сагайдачного при Академічній гімназії. З архіву Дарії Ярошевич
У 1920-х рр. Михайло Пежанський перейшов до ІІІ куреня старших пластунів «Лісові чорти». У Центральному державному історичному архіві України у Львові вдалося виявити декілька документів про його діяльність в цьому пластовому підрозділі.
Перша сторінка реєстру членів 3-го куреня старших пластунів «Лісові Чорти», де під № 17 містяться відомості про Михайла Пежанського. Львів, 15 грудня 1925 р. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Документ № 1 – Реєстр членів 3-го куреня старших пластунів «Лісові Чорти». Датується 15 грудня 1925 р. У реєстрі знаходимо Михайла Пежанського під № 17, де зазначалося про те, що він є пластуном-розвідником.
Перелік осіб, запрошених на нараду Уладу Українських Старших Пластунів, де під № 10 згадується Михайло Пежанський. Львів, не пізніше 21 грудня 1925 р. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Документ № 2 – Перелік осіб, запрошених на нараду Уладу Українських Старших Пластунів. Без датування, не пізніше 21 грудня 1925 р. В архівній справі, в якій зберігається цей перелік, міститься ще один документ із списком осіб, запрошених на нараду Уладу Українських Старших Пластунів від 21 грудня 1925 р., написаний олівцем, дві останні особи – чорнилом. Різниця полягає у тому, що у другому списку Северина Левицького написано двічі під номерами 30 та 40. Отже, Михайло Пежанський зазначений під № 10.
Перелік осіб, запрошених на Другий Верховний Пластовий З’їзд. Під № 114 міститься прізвище Михайла Пежанського. Львів, 22 грудня 1925 р. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Документ № 3 – Перелік осіб, запрошених на Другий Верховний Пластовий З’їзд у Львові. Датується 22 грудня 1925 р. Михайло Пежанський згадується під № 114.
Пластова виказка Михайла Пежанського. Львів, 1 липня 1930 р. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.Пластова виказка Михайла Пежанського. Львів, 1 липня 1930 р. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
І нарешті, документ № 4 – пластова виказка (посвідчення) Михайла Пежанського. Датується 1 липня 1930 р. Завірений підписом Северина Левицького та печаткою Верховної Пластової Команди у Львові. У виказці зазначено, що Михайло Пежанський народився 29 вересня 1900 р., належить до ІІІ куреня старших пластунів «Лісові чорти». У документі, нажаль, відсутня його світлина.
Андрій СОВА історик
Джерела та література:
Роман Шухевич у громадсько-політичному житті Західної України 1920–1939 рр.: спогади, документи, світлини / Упоряд. і відп. ред. Андрій Сова; Центр незалежних історичних студій. – Львів: Апріорі, 2019. – 816 с.
Виставковий проєкт до 300-річчя від дня народження Григорія Сковороди
З нагоди відзначення 300-річчя від дня народження видатного українського філософа-містика, письменника, педагога, богослова, мандрівника Григорія Савича Сковороди у Львівському музеї історії релігії презентують виставковий проєкт «Мудрість, як зброя». Відкриття – 9 листопада, о 16 годині, у День української писемності та мови і у Всеукраїнський день працівників культури та майстрів народного мистецтва.
Проєкт реалізовано за грантової підтримки Українського культурного фонду, спільно з Громадською організацією «Екологія. Культура. Мистецтво», Львівським музеєм історії релігії. Мета – вшанувати інтелектуальне надбання Григорія Сковороди, розкрити багатогранний образ філософа, спонукати художників до переосмислення його творчості і прочитання творів через сучасне мистецтво. Куратор – Софія Каськун, старша наукова співробітниця ЛМІР.
Виставковий проєкт до 300-річчя від дня народження Григорія Сковороди
До проєкту долучилися художники з різних куточків України: Одеси, Харкова, Києва, Коломиї, Тернополя, Городка, Брюхович, Львова. Представлено твори живопису, графіки, декоративного і сучасного мистецтва, ткацтво. Усього – 22 роботи заслужених і народних митців, молодих художників і їхніх викладачів. До кожної картини запропоновано трігер (власні вислови або вислови Сковороди, які давали поштовх до створення картини). Це допоможе відвідувачу познайомитися не тільки з художниками, які працювали на тему Сковороди, а й цитатами Сковороди, дізнатися більше про нього. Окрім того, заплановано пересувну виставку, на якій представлять репродукції робіт. Львів’яни і гості нашого міста зможуть оглядати її у відкритому просторі на площі Музейній, 1.
Цікавою стане виставка плакатів студентів Київського національного університету культури і мистецтв, Харківської державної академії дизайну і мистецтв, присвячена Григорію Сковороді. А завдяки відомому українському каліграфу, авторові графічного стилю ПЦУ Олексієві Чекалю проєкт отримав ще й свій логотип.
Стрий – місто з великою архітектурною спадщиною, в якій особливе місце посідають старовинні вілли, з багатим розмаїттям архітектурних стилів. Ці будівлі – не просто...
