Андріана написала пісню про рідних людей. Вона так і називається «Мої Люди». На відміну від трьох попередніх, ліричних і дещо сумних композицій, які співачка випустила протягом року, ця вийшла веселою і позитивною.
«Пісня дуже актуальна в наш час, адже всі ми живемо у стані війни. І в такий непростий для усіх період близькі люди та справжні друзі стають для нас ще ближчими та ріднішими».
Пісню «Мої Люди» для Андріани написала її колега співачка TAYANNA.
«Прослухавши її буквально декілька разів, ми з моїм чоловіком та продюсером Володимиром вирішили, що дуже хочемо мати цей трек у моєму репертуарі. Адже насправді в моєму житті зараз є люди близькі та дорогі, яким я би хотіла присвятити цю пісню».
Композиція увійде до нового шостого за ліком однойменного альбому співачки, який вона якраз випускає. Також разом з піснею і диском виходить відео-кліп, в якому Андріана вирішила відповідно показати своїх людей.
«На зйомки кліпу я спеціально запросила не професійних акторів, а дійсно рідних для мене людей. Чоловіка, сестричку, синочків, один з яких живе за кордоном і зйомки відбувалися через Скайп. А також тих друзів, які у моєму житті відіграють велику роль та кожен з них займає невеличку частину мого серця».
«Ну і звісно, що найголовніші Мої Люди в теперішній час, це є наші мужні захисники ЗСУ, завдяки яким ми прокидаємось щоранку, а наші рідні поруч з нами»-підсумовує Андріана.
Слід зазначити, що до альбому співачки, окрім уже вищезгадої пісні «Мої люди», увійшли такі треки як: «Незнайомка», «Все мине», «Адреналін», «Неба мало»дві дуетні з Пустовіт «Не вміє кохати» та «Сумую», а також два ремікси на «Все мине» та «Сумую».
Окрім ТАYANNA, альбом співачці допомогли написати українські музиканти: Андрій Парфенов, Дмитро Димов, Богдан Бабич, Нікіта Гончаренко, Андрій Бакун та Борислава Білоцерківська.
Зі всіма ними Андріана товаришує у житті та кожного з них вона може сміливо назвати МОЇ ЛЮДИ.
Григорій Пірамович (1735 – 1801) народився у листопаді. Григорій Пірамович помер у листопаді. Ці події розділяло сім десятиліть, сто кілометрів, десятки написаних цим діячем праць, сотні виголошених ним промов, незліченна кількість його вдячних учнів. Григорій Пірамович все життя носив на собі одну шкіру – він був вчителем і наставником.
На перший погляд, щось більш нудне та одноманітне, рутинне та нестерпно-невдячне, важко уявити. Проте детальне знайомство з біографією цього львівського вірменина, який став єзуїтом, змусить багатьох змінити свою думку. Він багато мандрував, відпочивав на популярному курорті, був на інтронізації папи і уславився як видатний реформатор.
Син львівського патриція
Григорій Пірамовіч найстарший син Анни Никорович та Якуба Пірамовича. Його батько був громадянином Львова й секретарем короля Речі Посполитої Августа ІІІ Сильного. Представники вірменського роду Пірамовичів перебралися до Львова з Кам’янця. Тут осіли, досягли високого рівня фінансової забезпеченості й регулярно входили до ради старійшин вірменської громади. Усі були католиками вірменського обряду. Якуб Пірамович та Анна Никорович разом народили одинадцять дітей. П’ятеро з них стали на шлях релігійного служіння і вступили до чернечих орденів: троє стали єзуїтами, один приєднався до домініканців, а їхня сестра – вступила до вірменських бенедиктинок.
Ліворуч “Портрет Августа ІІІ” Луї де Сільвестра; праворуч “Портрет Станіслава Августа Понятовського” Марчелло Бочареллі
Щодо Григорія Пірамовича, то його життя із дев’яти років було пов’язане з львівськими єзуїтами. Саме у цьому віці він почав навчатися у місцевому колегіумі. Хлопець відзначався неабиякими здібностями і подавав великі надії, набував знайомств й контактів, які неодноразово прислужилися йому в майбутньому. У Львові він пройшов повний курс єзуїтської освіти, закінчив курс філософії, новіціат відбув у Кракові, а в 1763 році став членом Товариства Ісуса.
Показати Потоцьким Францію і побачити інтронізацію папи
У червні 1769 року в Римі відбувалась інтронізація папи Климента XIV. Це надзвичайно цікава фігура. Релігійний діяч, який довго симпатизував єзуїтам, а врешті, задля прихильності до нього династії Бурбонів, кардинально змінив свою думку. У 1773 році цей понтифік опублікував буллу “Dominus ac Redemptor”, якою розпустив Товариство Ісуса. Повертаючись до інтронізації цього папи, герой нашого тексту, львівський єзуїт Григорій Пірамович, був присутній на урочистостях, пов’язаних з цією подією. Нас сьогодні це може дуже здивувати, але географія діяльності єзуїта-викладача в давнину звично охоплювати досить просторі терени. Саме так було з Григорієм Пірамовічем.
Папа Климент XIV. Фото з https://uk.wikipedia.org/
По-перше, ще будучи тісно пов’язаним своєю діяльністю з Товариством Ісуса, він, відповідно до стандарту їхньої освітньої системи, викладав у колегіумах декількох міст. На початках у Житомирі, тоді в Луцьку, Кременці, Ярославі, врешті у Львові. По-друге, в біографії Пірамовіча є декілька тривалих поїздок теренами Західної Європи. Одна з таких перетинається з історією родини Потоцьких. Пірамовіч тісно спілкувався з львівським каштеляном Юзефом Потоцьким та його дружиною Пелагією. Відтак він став опікуном та наставником їхніх синів. Супроводжував їх під час поїздки тогочасними французькими та італійськими містами. Зокрема, у Римі вони навчалися у місцевому колегіумі єзуїтів, а Пірамович викладав там моральне богослов’я – у Папському Григоріанському університеті. Тоді ж він побував на інтронізації папи Климента.
Григорій Пірамовіч. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Дещо згодом Григорій Пірамович супроводжував і Адама Жевуського під час його міжнародної поїздки. Це було в 1772 році. Пірамович на той момент був професором філософії у Львівській єзуїтській академії та проповідником у місцевому катедральному храмі, а Жевуський – канцлером та каноніком Львівської латинської катедри. Відтак разом вирушили у поїздку. Цього разу левову частку часу вони провели у курортних місцевостях. Зокрема, побували і в бельгійському Спа, яке славиться своїми мінеральними водами і є знаним бальнеологічним курортом.
Як навчитися вчитися?
На початку 1770-х років світ Григорія Пірамовича сколихнув землетрус надзвичайної потужності. У 1772 році відбувся перший поділ Речі Посполитої, а наступного року папа розпустив Товариство Ісуса. Дві потужні інституції, політична та релігійна, через які визначав себе і для яких працював Пірамовіч, в один момент перетворювалися на вчорашній день. З іншого боку, катаклізм – це також не обов’язково армагеддон. Відтак у 1773 році Пірамовіч приєднався до Комісії національної освіти (Komisja Edukacji Narodowej) і продовжив робити те, що вміє найкраще – навчати і навчати навчатися.
Григорій Пірамовіч. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Пірамовіч був автором навчальної програми для реформованої школи, курував процес створення підручників нової школи, перевіряв і писав підручники, оглядав школи. Задля перейняття досвіду, продовжував відвідувати терени сучасних Швейцарії, Німеччини, Франції і ін. – цього разу задля детальнішого ознайомлення з їхніми освітніми системами. Таким чином, його можна вважати причетним до творення першого світського міністерства освіти у Речі Посполитій. Паралельно з цією діяльністю, він не переставав писати. Писав багато і різних праць. Тематика також широка і найрізноманітніша: обов’язки вчителя, лірика, хвалебні оди, епістолярні праці тощо.
Один з результатів плідної освітньої роботи Григорій Піраомвіча. Фото з https://pl.wikipedia.org
Впродовж тривалого часу, неодноразово змінюючи місце свого розташування, у Львові функціонувала школа імені Г. Пірамовича. Були моменти, коли в ній набирали і класи з українською мовою навчання.
Подія організована у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею, Притулку «Домівка врятованих тварин». та Львівського палацу мистецтв.
На презентації Вас чекає:
⁃ Історія притулку: дізнаєтесь з чого розпочалась діяльність притулку і як він розвивався за 5 років
⁃ Історії тварин: познайомитесь з неймовірними історіями тварин, які знаходяться під опікою притулку
⁃ Виклики з якими стикається притулок: дізнаєтесь про важливість допомоги притулкам для тварин, а також як їм можна допомогти
⁃ Історія створення благодійних календарів: дізнаєтесь, як зʼявилася ідея створення благодійних календарів, які тварини на них зображені і їх історії.
Наприкінці презентації у Вас буде можливість придбати благодійні календарі, а також допомогти притулку донатом. Не пропустіть можливість зробити добру справу та стати частиною руху охорони та захисту тварин. Зробимо майбутнє кращим, для хвостиків, які не можуть захистити себе самі.
В цьому році Львівський цирк відкрив свій 55 сезон в оновленому приміщенні. Це велике досягнення, адже останні роки пандемія коронавірусу та вже другий рік війни не особливо сприяли його існуванню.
Сучасна будівля цирку постала у 1968 р. Хоча основну будівлю, глядацький зал якої вміщує 1758 глядачів, було зведено у 1955р., а впродовж 1965–68 рр. було проведено реконструкцію за проектом архітекторів Арнольда Бахматова і Михайла Каневського. Благоустроєм та інтер’єрами займався Василь Каменщик.
Львівський цирк. Фото із книги Архітектура Львова: Час і стилі: ХІІІ-ХХІ ст./ Упорядник і науковий редактор Ю.О. Бірюльов. – Львів: Центр Європи, 2008
Юрій Бірюльов так описує архітектуру цирку: «Банева центрична будівля з периметрально розташованими двоповерховими приміщеннями рекреації та гардеробних вирізняється активним виділенням одноповерхової вхідної частини, де розміщений касовий вестибюль і тамбур. До тильної частини прилягають службові приміщення, готель та господарська зона».
Ігор Кіо на манежі Львівського цирку в програмі ілюзійного музично-хореографічного ревю “Раз… два… три…”, листопад 1981 року
За час свого існування у Львівському цирку гастролювали видатні артисти, зокрема клоуни Олег Попов, Михайло Рум’янцев, відомий ілюзіоніст Ігор Кіо, канатохідці Абакарови, Аліханови, Гаджикурбанови, Ташкенбаєви. Гастролював у Львівському цирку і атракціон змішаної групи тварин під керівництвом Юрія Дурова. Також арена львівського цирку приймала гостей із США, Казахстану, Італії, Німеччини, Румунії, Росії, Білорусі, Киргизстану та інших країн.
Зараз Львівський цирк готовий до викликів сьогодення – забезпечений потужним дизель-генератором та бомбосховищем. А у фоє постійно працює медичний кабінет, який готовий не тільки надати оперативну медичну допомогу, а й допомогти молодим мамам в “пікантних” ситуаціях.
Пропонуємо вашій увазі світлини із минувшини Львова, які відносяться до 1880-1930-х років.
Grand Hotel, Львів, 1910 р.Grand Hotel, Львів, 1910 р.Президент Львова прогулюється вулицями міста, 1880-1930-ті рокиБудівництво костелу Святої Ельжбети, 1910 р.Свята меса в костелі Святої Ельжбети, 1880-1930-ті рокиТоргівля за Великим театром, 1880-1930-ті роки
На фото можна побачити архітектуру Львова, його храми, готелі та вуличну торгівлю тих часів.
Вулична торгівля ялинками, 1880-1930-ті рокиВулична торгівля, 1880-1930-ті рокиТоргівля на вулицях міста, 1880-1930-ті рокиТоргівля на вулицях міста, 1880-1930-ті рокиТоргівля на вулицях міста, 1880-1930-ті рокиТоргівля на вулицях міста, 1880-1930-ті рокиТоргівля на вулицях міста, 1880-1930-ті рокиТоргівля на вулицях міста, 1880-1930-ті рокиТоргівля на вулицях міста, 1880-1930-ті роки
Всі фото належать до однієї колекції в Національному цифровому архіві Польщі.
Народна артистка України, співачка Наталія Бучинська виступить у Львові із великою сольною програмою у Львівській національній опері вже 5 грудня. На численні прохання та у зв’язку з великим ажіотажем серед прихильників української музики та таланту артистки, організатори VINIL Concert agency оголосили про додатковий концерт о 16:30.
У цей вечір Наталія Бучинська представить програму під назвою “Жоржини”, яка готує спеціально для жінок і всіх, хто цінує красу та музику. У своєму зверненні до глядачів, артистка наголошує: “Кожна українка – це прекрасна квітка. Чи це маленька дівчинка, чи мати, чий син боронить рідний край, чи бабуся, котра веде холодним ранком внука у садок, – саме вони і є тими чудовими українськими квітами – жоржинами”.
https://youtu.be/DMRIrB_m7ls?si=ahW1PYMY97fc5jEu
Програма вечора буде різноманітною та включатиме сердечну лірику, відкоректована війною, адже лінія жіночої долі є оберегом героїчної історії України. Також у цей вечір звучатимуть запальні танцювальні композиції та українські народні пісні, які торкнуться до душі кожного присутнього.
“Концертна програма «Жоржини» – це живий звук, несподіванки, сюрпризи та дві години прекрасної української пісні! Ви варті того, щоб почути краще, своє, миле серцю і душі, а також поспівати з улюбленою Народною артисткою України Наталією Бучинською”, – запрошують на подію організатори VINIL Concert agency.
5 грудня / 16:30 (додатковий), 19:00 – Львівська національна опера
Собор святого Юра, в якому прийняв свячення о. Дольницький. Фото: http://weloveua.com
На початку листопада голова Курії Львівської архиєпархії УГКЦ Митрополит Львівський Ігор Возьняк звернувся листом до управління капітального будівництва Львівської ОВА щодо відновлення ремонтно-реставраційних робіт.
Першочергово виникла потреба завершити облаштування сходів при центральному заході для зручності парафіян інформує прес-служба ЛОВА.
«З обласного бюджету в межах програми капітального будівництва об’єктів соціально-культурного та житлово-комунального призначення виділили 6 млн. грн. На сьогодні потрібно здійснити основні роботи для того, аби реконструкція була проведена відповідно до проекту. В пріоритеті, завершення сходів, які ведуть до собору, а також улаштування водостічної системи навколо всього комплексу», – повідомив т.в.о. начальника управління капітального будівництва Роман Дуля.
Відкоригований проект по об’єкту «Реставрації та реабілітації (ревалоризації) об’єктів комплексу Пам’ятки архітектури Національного значення XVIII ст. ох. №376 Архикатедрального собору Св.Юра в м. Львові пройшов експертизу та отримав позитивний експертний звіт.
В проекті йдеться про впорядкування території горішнього і долішнього подвір’їв, реставрацію дзвіниці, брам та огорож, завершити реставрацію Митрополичих палат, облаштувати об’їзд північного і західного корпусів капітули.
З 1998 року собор належить до Світової спадщини ЮНЕСКО.
Як жив Львів і часи німецької окупації і як окупаційна адміністрація міста прагнула відновити чи, може швидше, взяти під контроль розважальне життя міста? Оркестри, які були незмінною частиною каварняного життя та про інші цікавинки , разом з незмінним партнером Торговою Маркою Кава Старого Львова, хочу поділитися своїми цікавими газетними знахідками.
Ця розкішна стаття була надрукований в в газеті “Львівські вісті” від 27 серпня 1941 року. Для збереження атмосферності залишаємо текст без змін і правок.
ОПОВІСТКА До відома всім Власникам, Завідуючим, Директорам Каварень та Ресторанів м. Львова:
Краєвий Інститут Народної Творчости тов. „Просвіта” у Львові, вул. Францішканська, 7 повідомляє, що Відділ Пропаганди і Генерального Губернаторства Дистрикту Галичина письмом з дня 16. VIII. 1941 року ч. Р/Н 16841 уповноважив Інститут зорганізувати всіх заробкуючих музиків м. Львова та дати їм можливо в найкоротшому часі працю в каварнях та ресторанах м. Львова. Згідно з цими вказівками Відділу Пропаганди, власники та керівники каварень та ресторанів повинні заключати договори на працю оркестрів виключно з Краєвим Інститутом, а оркестри, які мають в тих льокалях грати, повинні складатись виключно з музиків зареєстрованих в Краевому Інституті. У зв’язку з тим, що каварні та ресторани м. Львова підпорядковані частинно Штадткомандантові (для військових), частинно Штадтгауптманові (для цивільних осіб) м. Львова, Краєвий Інститут одержав від вище згаданих властей письма такого змісту:
а) ГЕНЕРАЛ ГУБЕРНАТОРСТВО Дистрикт Галичина Голова міста у Львові.
Львів, дня 23 серпня 1941 року.
До Власників місцевих концертних каварень і ресторанів:
Залежить мені на тому, щоб в тих льокалях, де раніше концертували оркестри, знову по змозі в найкоротшому часі ці оркестри відновили свою діяльність.
Треба також подбати, щоб у новозаснованих льокалях, якщо тільки це можливе, якнайскоріше почали грати оркестри.
За голову міста (—) Гаазе.
б)
Львів, дня 23 серпня 1941 року.
За винятком Готелю Жоржа не заходять ніякі перешкоди в поновленню діяльности орхестр по каварнях і. ресторанах міста Львова.
Командант міста:
(—) Леммерс
ДИРЕКЦІЯ КРАЄВОГО ІНСТИТУТУ НАРОДНОЇ ТВОРЧОСТІ тов. „Просвіта”
Львів, вул. Францішканська 7.
Цікаво було б дослідити подальшу долю цих каварень та їх оркестрів під час німецької окупації. Адже євреї не могли грати в музичних колективах під час німецької окупації (чи могли?), поляків німці не особливо шанували – тому склад оркестрів складали переважно українці. Цікава тема для окремої розмови.
Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ
Джерело:
1. Оповістка до відома всім Власникам, Завідуючим, Директорам Каварень та Ресторанів м. Львова / Дирекція Краєвого інституту народної творчості тов. «Просвіта» // Львівські вісті. – 1941. – 27 серпня ( Рік І, Ч. 16). – С. 4.
Портрети Героїв Небесної Сотні на стелі. Фото Мар’яни Іванишин.
У понеділок, 20 листопада 2023, о 19:30 у Львові відбудеться молитовно-культурний захід до Дня Гідності та Свободи. Учасники пройдуть тихою ходою зі свічками від храму святого Михаїла до Меморіалу Героїв Небесної Сотні. Хода відбудеться з ініціативи колегіуму Українського католицького університету.
На Меморіалі Героїв Небесної Сотні присутні вшанують памʼять загиблих Героїв. Зокрема, відбудеться церемонія підняття прапора за участі курсантів і оркестру Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного та спільна молитва.
«В теперішній час війни важливо згадати усі ті події, які позначали боротьбу нашого народу за свою свободу та самовизначення. Подія розпочнеться у храмі св. Михаїла, де відбудеться молитва, продовжиться мовчазною ходою до Меморіалу та завершиться хвилиною мовчання для вшанування пам’яті Героїв Небесної Сотні і загиблих воїнів нашої країни», – повідомляють організатори.
Маршрут ходи: храм святого Михаїла – вул. В. Винниченка – сквер «На валах» – вул. М. Кривоноса – Меморіал Героїв Небесної Сотні. Рух транспорту на час ходи не призупинятимуть.
Організатори запрошують усіх охочих долучитися до заходу і спільно вшанувати памʼять Героїв Небесної Сотні.
Академічний симфонічний оркестр Львівської філармонії на гастролях в Німеччині. Фото Stephan Roehl
Академічний симфонічний оркестр Львівської філармонії щойно завершив гастролі в Німеччині. З 7 по 15 листопада, за підтримки Львівської обласної військової адміністрації та у партнерстві з OPEN MUSIC PROJECT проходило велике концертне турне.
Колектив повіз до Німеччини найрізноманітніший набір програм: це і новітня українська музика від Лятошинського, Барвінського до Станковича, і класична знаменита Девʼята симфонія Дворжака, концертне semi-stage виконання знаменитої опери Жоржа Бізе «Кармен», і навіть кінохіти.
Володимир Сивохіп, генеральний директор Львівської філармонії, диригент, музикознавець:
“Впродовж цих гастролей, за минулі 2 тижні ми подолали більше 4 тисяч кілометрів, але проєкт цього вартував, адже мав гарну промовисту назву «Звуки України» і цей проєкт презентувала Львівська національна філармонія разом з концертною агенцією Open Music Project і учасниками були Академічний симфонічний оркестр Львівської національної філармонії і її провідні солісти – піаністка Віоліна Петриченко, мецо–сопрано Лілія Нікітчук, частиною гастрольного туру також був Львівський камерний хор GLORIA, соліст Львівської національної опери Роман Трохимук, також солістка Анна Шумаріна і Юрій Григораш.
Академічний симфонічний оркестр Львівської філармонії на гастролях в Німеччині. Фото Stephan Roehl
Було дуже відрадно, коли саме в часі нашого перебування в Німеччині, ми читали новини, що Німеччина подвоїла свої витрати для України на оборону і загалом Німеччина є серед тих країн, які найбільше підтримують Україну і надає матеріальну, військову, чисто людську допомогу.
Це ми відчували на кожному концерті, бо, по-перше, на кожному концерті були українці, зокрема ті, які через війну опинилися в Німеччині і частина нашої місії, щоб ті українці побачили нас – тих, які залишилися в Україні, працюють і ось можуть для своїх співгромадян показати нашу ж українську музичну культуру. Іншою важливою місією було те, що ми грали концерти для німецької публіки. Диригуючи, я завжди відчував спиною їхні емоції, шквал оплесків після кожного твору, стоячі овації щоразу після Мелодії Скорика, очевидно більшість людей плакало, тому що розуміли наскільки хитким став загальний світ, ну і звичайно розуміли – наскільки складно нам. Нас підтримували українці – вони часто були в національних строях. І оркестр теж мав український прапор, який гордо тримав над собою на кожному виступі».
Академічний симфонічний оркестр Львівської філармонії на гастролях в Німеччині. Фото Stephan Roehl
Важливою складовою турне стало те, що колектив з концерту в концерт виконував не тільки світову класику, але і класику українську: симфонічну поему «Гражина» Бориса Лятошинського, Фортепіанний концерт Василя Барвінського.
Віоліна Петриченко, солістка Львівської філармонії, піаністка:
«Я думаю, що це була історична подія, бо люди в Європі почули музику Василя Барвінського. Було дуже багато людей, звичайно українці, які прийшли нас почути і підтримати українську музику. Але була також і німецька публіка, яка також дуже добре реагувала»
Менше ніж через місяць Академічний симфонічний оркестр виступить у Берлінській філармонії: 13 грудня, під патронатом двох Міністрів культури України і Німеччини, Українського посольства у Німеччині відбудеться не тільки концерт, а й широкомасштабна презентація ще одного імені українця — Миколи Леонтовича в день його народження.
Наше місто піддається артилерійським обстрілам ось уже п’ять століть. Звичайно, не постійно, а час до часу, коли воєнні жахіття підкочуються під давні мури.
Так, звісно, середньовічні гармати – це не сучасні “Гради” чи “Калібри”, але, коли батареї ворога звідусіль луплять у твої стіни і гепають розривними ядрами по храмах, площах і житловій забудові, тоді – сущий плач і скрегіт зубів… І, такі обстріли давніх середньовічних міст тривали, нерідко, цілими днями а то й тижнями.
Отож, вже тоді – багато століть тому – постало питання: як сповіщати мешканців про появу ворога ще на дальних підступах, а, отже, про реальну небезпеку їхньому життю..?
Фото сучасної артилерійської системи
Вибір, на той час, був невеликий: дзвони і лише вони.
Звичайно, всі ми знаємо, що основною ціллю запровадження дзвонів та дзвоніння при церквах було скликати парафіян на Службу Божу, виражати торжество Церкви та її Богослужінь, а також сповіщати неприсутнім в церкві про момент здійснення особливо важливих частин Служби Божої та інше. Але була ще одна функція дзвонів у наших містах – суто оборонна: калатання у дзвони тоді було чимось на зразок сучасної повітряної тривоги.
У Львові, як по всій Україні, та й християнському світу загалом до церковних дзвонів завжди було особливе відношення. У розмові навіть різні частини дзвона «олюднювали» називаючи їх – «мова», «губа», «вуха», «плече», «корона». Дзвонам, як і людям, давали імена, наприклад, «Кирило, «Іван» та ін. Взагалі, до дзвонів тоді ставилися як до живих істот, яких за провину могли покарати, відіслати на заслання, відшмагати різками. У Західній Церкві була прийнята навіть дзвонова клятва, тобто присяга, скріплена биттям у дзвони, порушення якої спричиняє жахливі наслідки.
Цікаво, що у середньовічній Європі існувало правило, згідно з яким суворо заборонялось здійснювати судовий процес без церковного дзвону. Причому, це стосувалося лише усіх кримінальних справ, пов’язаних із кровопролиттям. Ба більше, у православних країнах, за певних обставин давали, стоячи під дзвонами, особливого роду т. зв. Василівську очисну присягу, яку виголошували під удари самого дзвону.
Крім того, биттям у дзвони парафіян скликали також на відзначення особливих подій, таких як: вінчання, відспівування, врешті, сповіщали дзвоном про пожежі, які в той час дошкуляли львів’янам гірше за злого ворога.
Найзнаменитішим львівським дзвоном, який підвісили на вежу Свято-Успенської церкви на вулиці Руській, був (вилитий на замовлення Костянтина Корнякта) найбільший у той час на західноукраїнських землях, мідний дзвін діаметром до 2 м, названий «Кирилом». Він мав на собі кириличні написи і зображення святих.
Цей найгучніший дзвін православних українців, через своє голосне й чисте звучання, від якого ніде було подітися в не такому вже й великому львівському середмісті, одразу ж став «більмом на оці» у місцевих латинян, а згодом й уніатів. І, як тільки трапилась нагода, то наприкінці ХVІІІ століття, коли порядкування церкві Успіння Пресвятої Богородиці перейшло до греко-католиків, дзвін «Кирило» перелили. А оскільки «Кирила» вдруге виливали вже не православні майстри (а під час лиття дзвонів, як відомо, читаються спеціальні молитви, за тим – урочисте освячення дзвону та ін.), то наново перелитий «Кирило», ніби сміючись над уніатською мстивістю, втратив своє колишнє звучання. Тепер відгомін його ударів линув по-іншому. Наприклад, один із найвідоміших істориків ХІХ ст. Варфоломій Зиморович записав тоді у своїй «Хроніці міста Львова» про нове звучання старого «Кирила»: «…Дзвін мідний, великий, голосний, подібний до митрополичого, одначе неприємний для вуха тих, хто має делікатний слух, бо звук його хриплий, чи, радше, дзвенить він по-сільському».
І, насамкінець, про одну цікавинку щодо вежі-дзвіниці Корнякта при Свято-Успенській церкві на вулиці Руській.
Отож, трапилася ця подія у 1704 році під час облоги Львова військами шведського короля Карла ХІІ. На ярусах вежі-дзвіниці в той час тримали оборону ставропігійні братчики і парафіяни церкви Успіння Пресвятої Богородиці. І от, як свідчать очевидці тих буремних подій, один із братчиків, стоячи під дзвоном на Корняктівській вежі, метким пострілом з лука збив капелюх з голови короля Карла ХІІ.
Одразу ж, по обидва боки міських мурів знялось замішання, і містом блискавкою пронеслась чутка, що нібито, Карла ХІІ, який в той момент дійсно, в супроводі своїх офіцерів, перебував біля Порохової вежі, поцілив православний русин. Хоч це, як згодом виявилося, було не зовсім так (стріла поцілила лише в капелюх вінценосної особи), але кожна з таких чуток обнадіювала львів’ян, які дуже вже хотіли припинення обстрілів і облоги свого міста. Тим більше, після того, як польська залога без бою здала шведам Високий Замок, настрій у городян був близьким до панічного. Врешті, шведи таки увірвались до міста через Босяцьку хвіртку (між церквою Успіння Пресвятої Богородиці і костелом Кармелітів босих, від цього і назва хвіртки) і страшним смерчем пройшлися по церквах, костелах та домах заможних городян.
Загальний вигляд середньовічної гармати
Тоді, під Пороховою вежею, Карла ХІІ урятувала лише несхибна рука Божого Провидіння. Поцілила б та стріла православного парафіянина 10 см нижче капелюха короля Карла ХІІ і… історія всієї Європи могла б піти зовсім по іншому. Але, Господь, на відміну від декого з нас, все знає, що робить: через кілька років, коли Карл ХІІ пішов походом через Україну, то, згідно з Договором між ним і Військом Запорозьким, цей шведський монарх прийняв на себе зобов’язання бути «протектором України», гарантом її безпеки і державної незалежності.
P.S.
Наприклад, арабський мандрівник Аль-Масуді ще в Х ст. писав, що «…Слов’яни поділяються на багато народів, деякі з них суть християни…Вони мають багато міст, а також церкви, де навішують дзвони, в які б’ють молотком, подібно до того, як у нас християни б’ють дерев’яним калаталом по дошці» (мається, мабуть, на увазі той факт, що Грецька Церква дзвону не знала. На західноукраїнські землі традиція дзвоніння була привнесена, правдоподібно, з Великоморавської держави. У Візантії в той час використовували «била» (вигнуті тонкі дошки, по яких вдаряли дерев’яним молотком, дістаючи особливо приємний звук) або «клепала» (металева пластина з заліза або міді, яку завішували біля храмів на ланцюгах). Ці «била» перейняло подекуди й українське Православ’я. Найраніші дзвони Європа знає з VІІ ст., а папа Іван ХІV навіть встановив звичай хрещення дзвонів, під час якого дзвонові давалося ім’я одного зі святих. Саме після цього дзвін діставав чудесну здатність – відганяти Господньою силою у дзвонінні усяку нечисть, знімати недугу (У Женеві, наприклад, зберігся давній великий дзвін з написом: «Відганяю чуму, віддаляю демонів»). У східній Церкві дзвони з’явилися десь із половини ХІ ст., коли венеціанський дож Орсо на прохання візантійського імператора Василя Македонянина переслав до Царгорода 12 дзвонів для новозбудованої церкви. Проте у Візантії дзвони так і не набули поширення, оскільки в них продовжували вбачати латинський обряд дзвоніння. Наприклад, у соборі св. Софії в Константинополі не було ні дзвонів, ні дзвіниці. Натомість, як зазначено в документі, «…дзвони не тримають у Святої Софії, але мале било в руці тримаючи, клеплют на заутрені, а на обідні і на вечірні не клеплют, а по іншим церквам клеплют і на обідні, і на вечірні. Било ж тримають по Ангелова вчення, а дзвони же латині дзвонять» – писав новгородський архієпископ Антоній на початку ХІІІ століття.
Все, що вище викладено – це короткі фрагменти із моєї монографії 2014 року про історію Свято-Успенської церкви на вулиці Руській у Львові.
У вівторок, 21 листопада 2023 року о 17.00, у Львівському палаці мистецтв (вул. Коперника, 17) відбудуться показ та розмова про фільм «Атентат — Осіннє вбивство в Мюнхені».
Фільм буде показано в рамках проєкту «Живе кіно у Львові» з кіноплівки з приватної колекції Олександра Мандрика.
Про фільм розповідатиме український актор, драматург, режисер-постановник Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької. Заслужений діяч мистецтв України Орест Огородник.
Подія організована у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею та Львівського палацу мистецтв.
Фільм-драма «Атентат — Осіннє вбивство в Мюнхені» кінорежисера Олеся Янчука. Відзнятий на кіностудії «Олесь-фільм» за сприяння Українського конгресового комітету Америки (УККА) і за участі Національної кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка у 1995 році.
Фільм охоплює період від 1947 року, коли рейдові загони УПА з боями проривались за кордон, і до осені 1959-го, коли у Мюнхені від руки агента КДБ Богдана Сташинського загинув Степан Бандера. Вигнанці й біженці навіть у важких умовах еміграційного життя об’єднувалися, вели просвітницьку, релігійну, громадську й політичну роботу.
Орест Огородник, який виконав у фільмі одну з головних ролей, розкаже про всі таємниці закулісного процесу зйомок фільму, про веселі, кумедні, а часом, навіть містичні моменти знімального процесу.
Відомий український PetTech-стартап Petcube, що розробляє технології для власників домашніх тварин, випустив новий гаджет Cam 360. Для музичного супроводу відеопрезентації обрали увертюру до опери «Тарас Бульба» Миколи Лисенка у виконанні симфонічного оркестру Львівської національної філармонії «INSO-Львів», повідомляє The Claquers.
В оркестрі так прокоментували подію: “Ця колаборація розширяє наші горизонти. А враховуючи, що наш оркестр має свій маленький талісман у вигляд мальтіпу Бетті — то це й ще стало дуже символічно для нас. Кожен другий з наших музикантів має домашню тваринку, яка дуже чекає їх вдома, і PetCube з музикою нашого оркестру не дає сумувати нашим тваринкам вдома, коли ми на роботі чи в гастрольних турне. Крім того, ми радіємо, що українська класична музика стає ближчою до прогресивного юзера”.
В цьому році виповнилось 120 років від дня народження Романа і Маргіт Сельських. Подружжя, яке було дуже близьким до нашої сім’ї. І коли зустрінете в тексті «вуйцьо Роман» – так ми діти його називали, то не дивуйтесь – він був хресним батьком мого покійного брата Андрія.
Про Сельських багато написано, видані каталоги, особливо про Романа Сельського.
Сьогодні ж я хочу представити частинку з майбутньої книжки спогадів моєї мами. Дружини Карла Звіринського, яка була філологом французької мови і не займалась малярством, але була рівнозначною членкинею товариства. Спогади мама писала довго і важко. Плакала, згадуючи ті чарівні часи і постійно мене питала: «Кому це буде цікаво крім тебе?» Я вперто настоювала на тому щоб мама писала. І вона послушно із сльозами на очах сідала писати… Переконана, що Її спогади додадуть ще краплинку до загального образу цієї неповторної і чарівної та важливої для українського мистецтва пари.
Р.Сельський і Т. Лінинська
Сельські
Сельський був вроджений аристократ і зовні, і внутрі. То був особливий чоловік як людина. Гарні вишукані манери, добрі очі, доброзичливість до всіх. Ніколи нікого не осуджував. Ніколи. Був вирозумілий для всіх. Просто справжній аристократ. Бачилися ми майже чи не щодня. Худий, високий з добрими великими очима і такою неповторною усмішкою.
Марґіта дуже дотепна, чарівна, довірлива як дитина. Щось неповторне. Без каплі упередженості чи недовір’я до людей. Не мала ворогів, як і він.
Їхній дім – то був чудесний оазис серед Сахари або суцільного болота.
Роман, Маргіта Сельські та Карло Звіринський в Дземброні
Дземброня
Ми їздили разом всі в Криворівню, Дземброню. Які то були чарівні часи при нафтовій лампі. Всі вони видумували різні забави, незлобливо жартували один з одного. І безконечні розмови, дискусії, обмін новинами. Усі були дуже кольорові люди, дотепні, талановиті і дуже, дуже скромні. Зуміли відмежуватись від навколишнього злобного, зависливого, ненавидячого всіх і все світу. Вуйцьо Роман водив нас в походи дальші і ближчі. Одноденні, бо не мали палаток. Незабутнє враження. …
Вечори (в Дземброні- Х.З.-Ч) проводили на відкритій веранді, палили недалеко великий вогонь. Вечори холодні, навколо гори і гори, між ними темні провалля, де не доходило місячне проміння. А місяць наче сів відпочивати на шпиль гори. Неповторне видовище, не годен описати.
Вдень всі ходили малювати (крім мене). Кожен блукав, блукав і знаходив своє місце. Вуйцьо Роман малював хати, вориння. Пані Марґіта ходила, ходила і потім застрягала десь у високій траві. Було видно тільки кінці її шталюги (триногі мольберти – Х.З.-Ч). Час від часу з трави чулось «Boze!» і знову тихо. Вилазила під вечір з трави вся вимазана фарбами, руки до ліктів, лице, одяг. А там, де малювала залишалась купа шматок, брудних від фарби.
З ліва на право Марґіт і Роман Сельські, Карло та Андрій Звіринські в Дземброні, 60-ті рр.
Часом в гаряче полудне просила: «Roman, pszunies mi wody» Роман, принеси мені води -Х.З.-Ч.). Вуйцьо Роман послушно спокійно вставав, широкими кроками йшов до жолоба з холодною водою (струмок був) ніс до неї. Її не було видно з трави, але роздавався обурений голос пані Марґіти, коли він виливав усю воду на неї: «Roman, czys zwarjowal» (Роман, чи ти зварював? – Х.З.-Ч.).
— «Margiciu, przeciez prosilas» (Марґіто, але ж Ти просила -Х.З.-Ч).
— «Idiota»- була вдячна відповідь.
Вертались на обід. Господиня завжди питала: «А ци смакує вам, паноцки?». Хором хвалили. Хоч бачили, що воду на зупу брала з струмка, де крутились хробаки.
Він дуже чистий і економний з фарбами. А вона! Як мала дитина вимазувалась і вічно викрикувала при роботі своє чарівне: «O, Boze!». Це мало означати, що не виходить їй, не вдається. Виходило, ще й як!
Т.Лінинська, М.Сельська, К. Звіринський в Лаврові
Помешкання
Квартира і обстановка в Сельських була більше як скромна. Направо невелика кімната – майстерня пані Марґіти. Повно полотен портретів докінчених, розпочатих і в роботі. Фарби, пензлі, все вимазане фарбами. Шмати, шматки навколо, де попало, якими витирала пензлі, палітру. Мольберт, якесь старе крісло, повно сухих квітів, трав, натюрморти, гарно і смачно зроблених букетів в старих глечиках. Якийсь старий солом’яний, ще від бабці капелюх, прикрашений штучними квітами, вишнями. Привезені з гір галузки косодеревини, яка росте на самому верху (сосна) і стелиться по землі, щоб вітер не зірвав. Стелиться так густо, тісно, що пройти неможливо. Ріст – нижче мойого коліна.
Спальня була завалена книжками, повно стилажів. Не було де пройти. Мольберт, в куті полотно. Маса рослинних натюрмортів. Тіснота велика. Старий телевізор. Старий пом’ятий фотель, де запрошував сісти жінок. Було враження, що сідаєш на підлогу. Широкий тапчан, мале радіо в головах.
Все було інше, як в пані Марґіти, але той незвичайний дух творчої людини той самий. Форма інша.
Зліва на право в першому ряді К. Звіринський, Р. та М. Сельські, 1950-ті рр.
Невелика вітальня. Проста стара шафа, канапа стара, пару простих стільців. Пані Марґіта йшла робити прості канапки, де було дуже грубо масла, наверха сир голандський, трохи ковбаси. Все дуже скромно.
Часто повторяла: «Я сказала комусь, що я не господиня, а той хтось потішив мене: «Господинь добрих на світі багато, а добрих художників мало». Я так втішилась».
На Новий рік вечером вуйцьо Роман запалював одну гілку і по хаті розносився чудо-запах і ми всі згадували гори, сонце, повітря. Він називав це «євшан зілля». Ностальгія була не до переборення. Ми всі мали сльози на очах. Але вуйцьо Роман нас розвеселяв своїм йому властивим оптимістичним сміхом: «Літом поїдем ще».
Коли Карло хвалив Маргіту (було за що), вона піднімала голову і такими наївними очима дивилась як дитина, недовірливо морщила ніс, робила устами також недовірливу гримасу: «Е-е-е, Кarlo, pszeciez to nic nie warte»(Е-е-е, Карло, але прецінь то не є нічого варте – Х.З-Ч). А то було варте, ще й як. Карлові її роботи більше подобались, як Сельського. Коли вуйцьо Роман малював легко, скоро, багато, вона мучилась і стогнала, малювала повільно. І завжди була незадоволена з себе. Зі страхом змішаним з повним переконанням, що її роботи «до нічого» давала на виставку. Побачивши на виставці казала: «Ten knot nie jest najgorczy» (Та картина не є найгіршою -Х.З.-Ч.).
Теофілія Лінинська, автор фотографії К.Звіринський
Комусь робила дуже обережну, тактовну і дуже фахову коректу. Радше не коректу, а висловлювала свою думку, починаючи: «To jest bardzo dobre zrobjone, ale Pan nie mysli ze tszeba troszeszkie…» (То дуже добре зроблене, але чи пан не думає, що треба трошки… – Х.З.-Ч). Дуже делікатно це робила. Вуйцьо Роман трошки по-іншому це робив. Він не починав з похвал, не накидав свою думку, а дуже тактовно: «Чи Ви не думаєте, що так було би краще». Ніколи не вбивав ініціативи, і не брався виправляти самому. Лише радив і скупо. Рідко хвалив.
О, неповторні чудні вечори. За всі роки я не почула там, хоч словечка нарікання, чи невдоволення матеріальним недостатком. Їм ніколи і в голову навіть це не приходило. Якісь меблі, якесь уліпшення. Їм зовсім цього не було потрібно. Потрібні були фарби, полотна, люди, атмосфера. Атмосферу створювали самі, випромінювали приязнь, привітність, доброзичливість. Їх добрі манери були так прості, природні, що люди, навіть, з недуже доброю товариською огладою чулись там добре і затишно.
Спогади опрацьовано та подано Христиною ЗВІРИНСЬКОЮ-ЧАБАН
Подія організована у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею та Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові.
“Декілька років тому після сканування Романом Метельським чорно-білих фотоплівок відкрилась важлива сторінка творчої діяльності Карла Звіринського – фотографія. Займаючись дослідженням архівних матеріалів тата припускаю, що перші знання та досвід отримав в МПШ, де в 1942-43 рр. діяли курси фотографів, про що свідчить запис в архіві художника. Зараз трудно встановити коли саме митець купив свій перший фотоапарат, але аналізуючи фотографії можна стверджувати, що це відбулось орієнтовно кінець 1940-х-початок 1950-х рр. З роками міняв фотоапарати, купував необхідні прилади та хімікати для фотографування та друку фотографій в домашніх умовах. Тематика була дуже різноманітною: пейзажі, портрети, квіти, ріки, дерева, каміння, коріння і т. п. Фото дуже часто ставали в подальшому матеріалом для створення картин”, – розповідає донька митця Христина Звіринська-Чабан.
На виставці представлена одна з тем – Гуцульщина, яку Карло Звіринський дуже любив і радо майже кожного літа їздив разом з подружжям Р. і М. Сельських та товариством. У фотографіях передано багатогранність краси гуцульського краю.
10 та 11 грудня у Львові, на FestRepublic (вул. Старознесенська, 24-26), відбудуться прем’єрні покази нового авторського мюзиклу для всієї родини «Пиши листи до Миколая!». Цей цілковито український продукт – яскрава музична вистава, довкола якої згуртувалися найвідоміші творчі колективи Львова: Академічний симфонічний оркестр «INSO-Львів», Національна хорова чоловіча капела «Дударик», харизматичні вокалісти та актори. Авторка Різдвяного мюзиклу – відома українська письменниця та видавець Мар’яна Савка.
«Пиши листи до Миколая!» – це масштабне дійство, під час якого на сцені збереться понад 150 артистів! Магія віршів і музики, передчуття і дива Різдвяних свят, актуальні метафори самої історії, – усе це не залишить байдужими ані дітей, ані дорослих. За сюжетом мюзиклу, українська родина, батько якої на фронті, плете сітку для військових. Довкола сітки й розгортається головна інтрига вистави: чорти хочуть зіпсувати її, але ангели можуть перетворити її на магічну. «Це про те, що ми всі і є міцна сітка – любові, захисту, сплетена з наших мрій та найбільшого бажання Перемоги», – каже авторка мюзиклу «Пиши листи до Миколая!» Мар’яна Савка.
Мар’яна Савка розповідає, що перші музичні номери майбутньої постановки народилися ще у 2011-му. «Довгі роки я не знала, як реалізувати цей проект, – каже вона. – А мій батько часто мені казав: «Допиши свій мюзикл, це дуже важливо! На жаль, тато уже не побачить, що я не просто дописала його, а й збираюся цієї зими поставити на великій сцені. Дописувала мюзикл торік восени й узимку. Якраз був період блек-аутів. Писала нові пісні, розвивала сюжетну лінію: окрім ангелів та чортів, з’явилися люди і Миколай. Часто мелодії приходили до мене самі, у темряві. І це було якимсь дивом!».
Творчу ідею Мар’яни Савки підтримали директор – художній керівник та головний диригент хорової капели «Дударик» Дмитро Кацал і керівник симфонічного оркестру «INSO-Львів» Іоланта Пришляк. «А я так давно мріяла попрацювати з цими колективами! – розповідає Мар’яна Савка. – Щоб музика звучала красиво і не банально, запросила до роботи над аранжуванням Юрія Романіва – мого давнього товариша, піаніста в нашій групі «Тріо «Мар’яничі». Підготовка триває уже півроку. Зараз активний репетиційний період. На роль дівчинки Марти я запросила Оксану Караїм, роль головного чорта виконає Ескен Зова. А найцікавіша історія зі Святим Миколаєм. Його зіграє актор і режисер Олексій Кравчук, який влітку демобілізувався з війська, де мав позивний… Святий Миколай. За собою я залишила роль мами».
Один показ мюзиклу «Пиши листи до Миколая!» планують зробити благодійним – і запросити на нього дітей воїнів, переселенців, сиріт. «Наближаються різдвяні свята. Найважливіше – подарувати дитям яскраві емоції, подарувати радість, яка зігріватиме в довгі зимові дні», – кажуть творці видовищної постановки.
Закохана пара на вході до Поєзуїтського парку. Листівка поч. 20 ст.
У Львові вміли кохати і траплялося таке кохання, за яке можна було віддати все, що маєш, і навіть інколи більше того – власне життя. Третій будинок Площі Ринок колись називався Вільчківською кам’яницею, тому що тут мешкала 18-річна красуня Ганна Вільчківна, через яку 1580 року у Львові розгорівся кривавий скандал. Претендентів на руку (і посаг) красуні не бракувало, але особливо настирливими виявилися флорентієць Урбан Убальдіні і поляк Павел Єльонек.
І ось одного вечора на весіллі колєжанки Ганни двоє зальотників одночасно кинулись запрошувати красуню до танцю. Подумавши деяку мить, Вільчківна подала руку італійцеві. Ображений Єльонек тут же дав суперникові ляпаса, Убальдіні відповів йому, але вже ударом кинджала, і який виявився смертельним. Вбивцю миттєво заарештували, і за законами того часу на нього чекала страта.
Альфред Каменобродський. Ансамбль будинків східної сторони площі Ринок: Палаццо Бандінеллі, кам’яниця Вільчківська, Чорна кам’яниця. Поч. ХХ ст. Акварель; 25 х 19 см
Та молодого флорентійця не стратили і, можливо, не через те, що за нього заступилася потужна і впливова італійська колонія Львова, і навіть не через те, що він був родичем Папи Римського Григорія ХІІІ. Усю справу вирішило львівське жіноцтво. Дружини львівських суддів не давали спокою своїм чоловікам ні вночі, ні вдень, навіть влаштовували пікети перед Ратушею. «Таке шалене кохання… така романтична історія!». До цього додалося ще й те, що Павел Єльонек, як правдивий християнин, на смертному одрі вибачив убивцю і просив не карати його.
Невдовзі Урбан Убальдіні одружився з Ганною Вільчківною, і вони поклали початок ще одному славетному львівському патриціанському роду.
Ілько ЛЕМКО
Джерело: Лемко І. Легенди старого Львова. – Львів: «Апріорі», 2008.
Альбом про наше життя та любов до нього. В останній день осені-2023, 30 листопада, Віктор Винник і МЕРІ презентують у Львові свій сьомий студійний альбом “Жити, щоб пам’ятати”. Концерт-презентація відбудеться у Будинку офіцерів (вул. Театральна 22). Початок о 18:00, повідомили організатори VINIL concert agency.
На початку літа 2023-го відбувся реліз сьомого за ліком студійного альбому Віктора Винника і МЕРІ «Жити, щоб пам’ятати». Нагадаємо, попередній альбом команди побачив світ у квітні 2022-го і називався «Так, я з України».
Віктор Винник говорить про нову роботу так:«На перший погляд, може здатись, що альбом про війну, і це не дивно, враховуючи час, у якому ми живемо. Але це не так. На воєнну тематику там всього одна пісня. Я хотів зробити альбом про життя. Тому там присутня і лірика, і романтика, і навіть балканські ритми. Бо зараз ми б’ємось саме за життя в усіх розуміннях цього слова, а отже, і музики «про життя» треба багато…»
30 листопада почути усі пісні альбому наживо зможуть львів’яни. Львів стане другим містом після Києва, у якому відбудеться презентація альбому. Фронтмен гурту Віктор Винник зазначає, що ця подія буде особливою, адже її програма не лише міститиме нові пісні, а й також всіма улюблені хіти. Крім того, відбудеться вона у Будинку Офіцерів. На цій локації Віктор Винник і МЕРІ виступлять вперше.
Будинок офіцерів у Львові має невеликий зал, тож музиканти очікують побачити на концерті суто “своїх” людей та “свою” публіку. “Такі концерти для артиста є значно відповідальнішими, адже там не буде випадкових людей, там буде публіка, яка знає, куди вона прийшла, і для чого. Тобто це не буде надто сумний чи серйозний концерт. Альбом “Жити, щоб пам’ятати” насамперед про життя, відповідно ми й будемо старатися наповнити його тим самим життям!” – зазначає Віктор Винник.
9 травня 1945 року, день капітуляції нацистської Німеччини, став у СРСР Днем Перемоги, відзначеним мітингами й салютами. У Львові, місті з багатонаціональним населенням і...
