Як сповіщали про тривогу у Львові в часи Середньовіччя

953
Загальний вигляд бронзового дзвону

Наше місто піддається артилерійським обстрілам ось уже п’ять століть. Звичайно, не постійно, а час до часу, коли воєнні жахіття підкочуються під давні мури.

Так, звісно, середньовічні гармати – це не сучасні “Гради” чи “Калібри”, але, коли батареї ворога звідусіль луплять у твої стіни і гепають розривними ядрами по храмах, площах і житловій забудові, тоді – сущий плач і скрегіт зубів… І, такі обстріли давніх середньовічних міст тривали, нерідко, цілими днями а то й тижнями.

Отож, вже тоді – багато століть тому – постало питання: як сповіщати мешканців про появу ворога ще на дальних підступах, а, отже, про реальну небезпеку їхньому життю..?

Фото сучасної артилерійської системи
Фото сучасної артилерійської системи

Вибір, на той час, був невеликий: дзвони і лише вони.

Звичайно, всі ми знаємо, що основною ціллю запровадження дзвонів та дзвоніння при церквах було скликати парафіян на Службу Божу, виражати торжество Церкви та її Богослужінь, а також сповіщати неприсутнім в церкві про момент здійснення особливо важливих частин Служби Божої та інше. Але була ще одна функція дзвонів у наших містах – суто оборонна: калатання у дзвони тоді було чимось на зразок сучасної повітряної тривоги.

У Львові, як по всій Україні, та й християнському світу загалом до церковних дзвонів завжди було особливе відношення. У розмові навіть різні частини дзвона «олюднювали» називаючи їх – «мова», «губа», «вуха», «плече», «корона». Дзвонам, як і людям, давали імена, наприклад, «Кирило, «Іван» та ін. Взагалі, до дзвонів тоді ставилися як до живих істот, яких за провину могли покарати, відіслати на заслання, відшмагати різками. У Західній Церкві була прийнята навіть дзвонова клятва, тобто присяга, скріплена биттям у дзвони, порушення якої спричиняє жахливі наслідки.

Цікаво, що у середньовічній Європі існувало правило, згідно з яким суворо заборонялось здійснювати судовий процес без церковного дзвону. Причому, це стосувалося лише усіх кримінальних справ, пов’язаних із кровопролиттям. Ба більше, у православних країнах, за певних обставин давали, стоячи під дзвонами, особливого роду т. зв. Василівську очисну присягу, яку виголошували під удари самого дзвону.

Крім того, биттям у дзвони парафіян скликали також на відзначення особливих подій, таких як: вінчання, відспівування, врешті, сповіщали дзвоном про пожежі, які в той час дошкуляли львів’янам гірше за злого ворога.

Найзнаменитішим львівським дзвоном, який підвісили на вежу Свято-Успенської церкви на вулиці Руській, був (вилитий на замовлення Костянтина Корнякта) найбільший у той час на західноукраїнських землях, мідний дзвін діаметром до 2 м, названий «Кирилом». Він мав на собі кириличні написи і зображення святих.

Цей найгучніший дзвін православних українців, через своє голосне й чисте звучання, від якого ніде було подітися в не  такому вже й великому львівському середмісті, одразу ж став «більмом на оці» у місцевих латинян, а згодом й уніатів. І, як тільки трапилась нагода, то наприкінці ХVІІІ століття, коли порядкування церкві Успіння Пресвятої Богородиці перейшло до греко-католиків, дзвін «Кирило» перелили. А оскільки «Кирила» вдруге виливали вже не православні майстри (а під час лиття дзвонів, як відомо, читаються спеціальні молитви, за тим – урочисте освячення дзвону та ін.), то наново перелитий «Кирило», ніби сміючись над уніатською мстивістю, втратив своє колишнє звучання. Тепер відгомін його ударів линув по-іншому. Наприклад, один із найвідоміших істориків ХІХ ст. Варфоломій Зиморович записав тоді у своїй «Хроніці міста Львова» про нове звучання старого «Кирила»: «…Дзвін мідний, великий, голосний, подібний до митрополичого, одначе неприємний для вуха тих, хто має делікатний слух, бо звук його хриплий, чи, радше, дзвенить він по-сільському».

І, насамкінець, про одну цікавинку щодо вежі-дзвіниці Корнякта при Свято-Успенській церкві на вулиці Руській.

Отож, трапилася ця подія у 1704 році під час облоги Львова військами шведського короля Карла ХІІ. На ярусах вежі-дзвіниці в той час тримали оборону ставропігійні братчики і парафіяни церкви Успіння Пресвятої Богородиці. І от, як свідчать очевидці тих буремних подій, один із братчиків, стоячи під дзвоном на Корняктівській вежі, метким пострілом з лука збив капелюх з голови короля Карла ХІІ.

Одразу ж, по обидва боки міських мурів знялось замішання, і містом блискавкою пронеслась чутка, що нібито, Карла ХІІ, який в той момент дійсно, в супроводі своїх офіцерів, перебував біля Порохової вежі, поцілив православний русин. Хоч це, як згодом виявилося, було не зовсім так (стріла поцілила лише в капелюх вінценосної особи), але кожна з таких чуток обнадіювала львів’ян, які дуже вже хотіли припинення обстрілів і облоги свого міста. Тим більше, після того, як польська залога без бою здала шведам Високий Замок, настрій у городян був близьким до панічного. Врешті, шведи таки увірвались до міста через Босяцьку хвіртку (між церквою Успіння Пресвятої Богородиці і костелом Кармелітів босих, від цього і назва хвіртки) і страшним смерчем пройшлися по церквах, костелах та домах заможних городян.

Загальний вигляд середньовічної гармати
Загальний вигляд середньовічної гармати

Тоді, під Пороховою вежею, Карла ХІІ урятувала лише несхибна рука Божого Провидіння. Поцілила б та стріла православного парафіянина 10 см нижче капелюха короля Карла ХІІ  і… історія всієї Європи могла б піти зовсім по іншому. Але, Господь, на відміну від декого з нас, все знає, що робить: через кілька років, коли Карл ХІІ пішов походом через Україну, то, згідно з Договором між ним і Військом Запорозьким, цей шведський монарх прийняв на себе зобов’язання бути «протектором України», гарантом її безпеки і державної незалежності.

P.S.

Наприклад, арабський мандрівник Аль-Масуді ще в Х ст. писав, що «…Слов’яни поділяються на багато народів, деякі з них суть християни…Вони мають багато міст, а також церкви, де навішують дзвони, в які б’ють молотком, подібно до того, як у нас християни б’ють дерев’яним калаталом по дошці» (мається, мабуть, на увазі той факт, що Грецька Церква дзвону не знала. На західноукраїнські землі традиція дзвоніння була привнесена, правдоподібно, з Великоморавської держави. У Візантії в той час використовували «била» (вигнуті тонкі дошки, по яких вдаряли дерев’яним молотком, дістаючи особливо приємний звук) або «клепала» (металева пластина з заліза або міді, яку завішували біля храмів на ланцюгах). Ці «била» перейняло подекуди й українське Православ’я. Найраніші дзвони Європа знає з VІІ ст., а папа Іван ХІV навіть встановив звичай хрещення дзвонів, під час якого дзвонові давалося ім’я одного зі святих. Саме після цього дзвін діставав чудесну здатність – відганяти Господньою силою у дзвонінні усяку нечисть, знімати недугу (У Женеві, наприклад, зберігся давній великий дзвін з написом: «Відганяю чуму, віддаляю демонів»). У східній Церкві дзвони з’явилися десь із половини ХІ ст., коли венеціанський дож Орсо на прохання візантійського імператора Василя Македонянина переслав до Царгорода 12 дзвонів для новозбудованої церкви. Проте у Візантії дзвони так і не набули поширення, оскільки в них продовжували вбачати латинський обряд дзвоніння. Наприклад, у соборі св. Софії в Константинополі не було ні дзвонів, ні дзвіниці. Натомість, як зазначено в документі, «…дзвони не тримають у Святої Софії, але мале било в руці тримаючи, клеплют на заутрені, а на обідні і на вечірні не клеплют, а по іншим церквам клеплют і на обідні, і на вечірні. Било ж тримають по Ангелова вчення, а дзвони же латині дзвонять» – писав новгородський архієпископ Антоній на початку ХІІІ століття.

Все, що вище викладено – це короткі фрагменти із моєї монографії 2014 року про історію  Свято-Успенської церкви на вулиці Руській у Львові.

Микола БАНДРІВСЬКИЙ

Джерело

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.