Публічна “страта” європейського бестселера XVII ст. і львівський Лео Таксіль

24. 12. 2015

На центральній площі Кракова зібралось багато людей. Сьогодні їх чекає неймовірне видовище – чергова страта. Ще не осіли пилом на полицях мозку спогади від попередньої, а вже є нагода спостерігати за новою. Цього року влада дуже щедра на видовища. Натовп вирує мов розбурхане море, переливаючись хвилями з одного куточка площі в інший, але не залишаючи її меж. Всюди чути крики, галас, шум. Триває це ще кілька секунд, а потім людське море слухняно стихає під важкі протяжні удари барабанів: бах-бах-бах-бах. Ось на підвищення підіймається судовий виконавець. Він підіймає дороги руку і просить абсолютної тиші. Коли прохання виконано, приступає до своєї роботи. До вух слухачів долітає щось в дусі “…за образи в бік Церкви, за паплюження брехнею ордену Єзуїтів та оббріхування всякими вигадками його членів…”. Народ розуміє, що все дуже серйозно і готується до мега крутого видовища. Стоп! Що? “…цю книгу публічно спалити….”. Книгу? Вони зібрали стільки людей аби просто спалити якусь книжку??? Що це взагалі таке? Де наша обіцяна страта?

Зображення публічної страти. Гравюра XVIII століття

Мабуть, десь так могла виглядати церемонія розчарування городян Кракова дуже неординарною й нетиповою, але реальною стратою: публічним спаленням примірника одного з видань. Ну, або десь так цю подію могли би зобразити голлівудські режисери, якби вони взялись за роботу над цим матеріалом. Між іншим, прототип для цієї оповіді має безпосередній стосунок до львів’ян. Про це й спробуємо зараз розповісти.

Руїни монастиря Різдва Богородиці у с. Великий Загорів

На Волині, в сучасному Локачинському районі, є село Великий Загорів (колись просто Загорів). Про славетні сторінки історії населеного пункту можна говорити довго. Чого лише варті факти про монастир Різдва Богородиці з ХІ століття та неймовірно вартісні рукописи, складені в стінах монастиря (“Загорівський Апостол” 1554 року, “Загорівський збірник” XVI століття). Не менш благородним чорнилом списані і сторінки цього населеного пункту, пов’язані з мистецтвом іконопису: місцина може похвалитись кількома дуже рідкісними іконами. Разом з тим, якийсь період свого життя там жив і творив Йов Кондзелевич, автора Богородчанського іконостасу, що сьогодні зберігається в Національному музеї Львова.

Центральна частина Богородчанського іконостасу Йова Кондзелевича

Саме в Загорові, в цій просякнутій історією найвищого “ґатунку” атмосфері, в родині місцевих землевласників та магнатів Загоровських, народився та зростав хлопчик, якого було названо Єронімом. Так виглядає, що народився він або в 1582, або в 1583 році. Про це можемо дізнатись з ділової документації Львівського єзуїтського колегіуму, до якого Єронім матиме стосунок в майбутньому. Вчився Єронім Загоровський, типово для представників свого середовища, спочатку вдома, а потім у Любліні в колегії єзуїтів. Останнє є не менш типовим у порівнянні з першим, адже єзуїтська освіта рахувалась на той час найкращою. Разом з тим, велику прихильність до єзуїтських студій висловлював один з предків Єроніма, відомий культурний діяч того часу, Василь Загоровський. Пункт про відправлення дітей на навчання в єзуїтські навчальні заклади він навіть прописав у власному заповіті.

У Любліні, як виявилось, було лише підніжжя гори, на яку слід було залізти Єроніму Загоровському аби стати єзуїтом, пройти всі щаблі єзуїтського навчанні. Але це завдання виявилось йому під силу і гору було підкорено. У 1599 році Єронім Загоровський вступив до ордену Єзуїтів і протягом наступних 15 років проходив різні класи-ступені єзуїтської освіти та виховання. Впродовж цього періоду він, з різною періодичністю, вчився в єзуїтських школах у Любліні, Ярославі і Познані. Пізніше також викладав у Львові та Ярославі. Zahorowski (Zachorowski) Hieronimus [Wolhinius. 1582/1583, 1599(G)]. Ось фрагмент запису в джерелах, яким підтверджується основна інформація про Єроніма Загоровського. Прізвище та ім’я, регіон походження, дата народження та дата вступу до ордену.

Побувши якийсь час гідним та смиренним братом у Товаристві Ісуса, Єронім Загоровський несподівано змінює позицію і робить поворот на 360. Точніше не одразу на 360, спочатку десь на 180. У 1613 році Загоровський пише кілька листів до впливових людей Речі Посполитої. У листах він, єзуїт, намагався довести цим впливовим людям, що а) члени ордену обманом і силою затягують молодих людей до свого товариства; б) насправді їхня освіта перебуває не на такому вже й високому рівні. Можновладці “старань” Загоровського не “зацінили”, але серед єзуїтів такі дії викликали страшенне обурення і занепокоєння. Єроніма Загоровського було відсторонено від участі в діяльності ордену.

Молодий інтелектуал не міг просто полишити цього, а тому, в 1614 році, за намовляннями князя Єжи Збаразького, “відповів” своїм колишнім братам по ордену добре написаним антиєзуїтським твором: “Monita private Societatis Iesu” (Приватні (Таємні) вказівки Товариства Ісуса). Ця праця в майбутньому стане наріжним каменем антиєзуїтської полеміки, адже є однією з тих, що заклали уявлення про єзуїтів як підступних і віроломних людей.

Фрагмент і перевидання книги Єроніма Загоровського "Monita private" — Перевидання і фрагмент книги Єроніма Загоровського “Monita privatа…”

Що цікаво, насправді цей твір є абсолютною документальною фальсифікацією і у ньому вигадане видавалось за дійсне. Загоровський, скопіювавши стиль генерала ордену Єзуїтів Клаудіо Аквавіви, від його імені звертався до єзуїтів провінцій та роздавав їм таємні поради й настанови про те, як потрібно діяти в тій чи іншій ситуації. Оригінального документу такого характеру в природі не існувало, а генерал Аквавіва не звертався до своїх підопічних з таємними настановами. Попри те, Загоровський настільки вдало та влучно скопіював стиль генерала, а написане настільки відповідало загальним настроям мешканців, де діяли єзуїти, що твір одразу сприйняли як дійсний та автентичний. Отак, зусиллями та стараннями Єроніма Загоровського, у генерала Клаудіо Аквавіви з’явилась ще одна книга, для створення якої він і палець об палець не вдарив.

Між іншим, в самому памфлеті йшлося про вкрай провокаційні та скандальні речі. Так, у вигляді завдань єзуїтів, Загоровський представив придбання якнайбільшої кількості маєтків та отримання якнайбільшого впливу у суспільстві. При цьому, він підкреслив, що всі засоби, навіть негідні, допускались як можливі. Від імені Аквавіви, Загоровський рекомендував єзуїтам звернути увагу на незаміжніх вдів та посилати до них особливо хитрих і підступних проповідників, які мали би добитись того, аби вдови переписали свої маєтки ордену. Також він закликав схиляти до вступу до ордену шляхтичів, які би також могли передавати свої землі представникам ордену. Було ще багато інших цікавинок, якими “хороший” учень висловив вдячність своїм вчителям за ті 15 років навчання й виховання.

Самі єзуїти навіть не одразу зрозуміли, яку “свиню” підсунув їм колишній член ордену. Коли зрозуміли, то традиційно було пізно. Поїзд вже їхав, але вони все ж вирішили вчепитись у нього руками і спробувати зупинити. У 1615 році примірник твору Єроніма Загоровського був прилюдно спалений катом у Кракові. По тому, наступного року, твір внесено до “Індексу заборонених книг”, своєрідного “книжкового пекла” католицького світу. Але, як вже зазначалось, потяг рушив, легко розірвавши ниточки, якими єзуїти намагались прив’язати його до перону. Твір Єроніма Загоровського користувався шаленою популярністю не лише в Речі Посполитій, але й по всій Європі. Церковне табу суттєво не вплинуло на процес поширення твору. Згодом праця “перебралась” в інші культури та традиції, перекладалась іншими мовами, витримавши перевидання більшістю європейських мов. Твір став одним із найбільш тиражованих у свій час і перевидавався аж до ХІХ століття.

Що у цей час відчував автор і як складались його відносини з орденом? Відомо, що помер Єронім Загоровський десь у 1634 році. Ще до того він заповів єзуїтам свою бібліотеку. Саме Люблінському колегіуму єзуїтів, в якому і навчався. Після смерті Загоровського було поховано в одному з єзуїтських костелів Любліна, що є незаперечною ознакою приналежності і причетності до ордену. Чи означає це повернення блудного сина? Швидше за все, так.

Тепер ще один штрих до цієї розповіді. Подана тут історія нав’язує паралель до “Празького цвинтаря”, відомого італійського історика та письменника Умберто Еко. Одним із персонажів цього твору є затятий атеїст та антиклерикал, автор “Забавної Біблії” та кількох антиєзуїтських речей, Лео Таксіль. Прийнявши фінансово вигідну пропозицію з позацерковного середовища, персонаж Таксіля переживає навернення і стає прихильником Церкви. Згодом же, він ще раз публічно зрікається своїх поглядів і повертається до антиклерикальної позиції. Тобто влаштовує такий собі розіграш, заручниками якого були і Папа Римський, і масонські організації, і вся європейська громадськість. Що особливо цікаво, Лео Таксіль (справжнє імя Габріель Пажeс), як і Єронім Загоровський, є реальною історичною персоною, яка пройшла через єзуїтське виховання та навчання.

Євген ГУЛЮК

Використана література:

Кралюк П. Василь Загоровський та його нащадок Єронім // День, 2005. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.day.kiev.ua/uk/article/ukrayina-incognita/vasil-zagorovskiy-ta-yogo-nashchadok-ieronim; Сєряков С. “Великі українці” і орден Єзуїтів // Тиждень, 2011. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://tyzhden.ua/History/7917; Шевченко Т. Єзуїтське шкільництво на українських землях останньої чверти XVI – середини XVIIст. – Львів: Свічадо, 2005. – С. 261.

Як святкували Новорічні та Різдвяні свята у радянському Львові. Історія в 9 фотографіях

24. 12. 2015

Святкова ілюмінація по всьому місту, різдвяний ярмарок в Центрі, новорічна ялинка та різдвяна шопка, статуї з льоду, а також живі вертепи, що ходять містом – усе це перетворило Львів в останні роки на різдвяну столицю України, оскільки таку святкову атмосферу складно ще де-небудь зустріти. Та така помпезність була не завжди. В радянський час святкова картина міста мала дещо інший вигляд.

Новорічна ялинка на проспекті Леніна (Свободи) поруч з Оперним театром. Фото 1949 року

До Другої світової війни у Львові зимові свята мали доволі широке значення. Причиною цього була багатоконфесійність міста та взаємоповага міщан до святкових традицій один одного. Таким чином, святковий період зимою розпочинався з дня Святого Миколая, далі слідувало католицьке Різдво, «польський» Новий Рік (1 січня), православне Різдво, «український» Новий Рік (14 січня) та Водохреща.

Новорічна ялинка на проспекті Леніна, уже на новому розташуванні – на місці пам’ятника Яну III Собєському. Тепер тут розміщений монумент Т. Шевченку. Фото 1955 року

Проте, за остаточного встановлення радянської влади у Львові після закінчення Другої світової війни, та запровадження атеїстичної радянської ідеології,перелічені свята, де-факто, були під забороною.Радянському людові був визначений лиш один святковий день, а саме новий рік 1 січня.До речі, офіційним вихідним днем 1 січня вперше стало саме після війни. А в 20-30-х роках Новий Рік разом з Дідом Морозом були під забороною аж до 1935 року. Перші ж святкування з державної ініціативи розпочались тільки з 1937 року, та дуже швидко були перервані початком війни.

Дід Мороз та Снігуронька – неодмінні атрибути святкової ялинки радянських часів. Фото 1950-х років

Окрім скорочення кількості свят, відбувалось ще й насадження нових святкових традицій. І першою такою традицією стала новорічна ялинка, Вона, як елемент свят, ставились у Львові і за польських часів, проте традиція ця була нова, й запозичена від німців. В українських сім’ях, а тим паче по селах, ялинку було не зустріти. Її українським аналогом був дідух.

Різні казкові персонажі теж складали компанію Діду Морозу під ялинкою. Хлопчик на глобусі ніс прапор щастя з року в рік, змінюючи лиш номер року на грудях. Фото 1957 року

Новорічна ялинка в радянський час вирізнялась і за оздобленням. На її вершині не було ангела, а майоріла зірка, при чому не Вифлиємьска, а радянська – п’ятикутна й червона. Про шопку під ялинкою і мови не могло бути. Її місце займали офіційно затверджені радянською владою, та чужі для львівського населення, персонажі – Дід Мороз та Снігуронька. Досить часто їх скромний дует доповнювали казкові звірятка. Усі фігури традиційно виготовлялись з пап’є-маше.

Судячи по фотографіях і Дід Мороз, і його супутники, і іграшки на ялинці і навіть цифри року залишались не змінними з року рік. Змінювалась лиш ялинка, яка на жаль що разу засихала. Фото 1969 року

Розміщення головної ялинки міста теж мало свою історію. До початку 50-х років її ставили там де і зараз – поруч з Оперним театром. Проте, з 1952 року в цьому місці розмістився Ленін, тому необхідно було знайти інше місце для зеленої красуні. Її ласкаво прийняла клумба, що виникла замість монументу Яну III Собєському. В цьому місці ялинка розміщувалась до початку 70-х років, поки її не перенесли з Центру аж до парку Культури. Таку зміну влада пояснювала великими розмірами парку, що міг вмістити більшу кількість охочих відвідати ялинку, а також практичністю, оскільки біля ялинки була встановлена ковзанка, яку б розмістити на головному проспекті в Центрі просто б не змогли. Проте, справжні причини крились у вертепах, які попри заборону збирались під ялинкою в центрі міста. Під ялинку в парку культури шанувальники народних традицій не наважувались іти, адже поруч, в теперішній будівлі СБУ, розміщувалось КДБ.

Діти на святі ялинки в школі або садочку. Фото другої половини 1950-х років

Окрім новорічної ялинки, для дітей по школах проводились так звані «ялинки» – святкові виставки, коли до школярів навідувався Дід Мороз зі Снігурочкою і роздавав подарунки. Певний час ці подарунки могли бути досить специфічними, наприклад, квитком в цирк чи кінотеатр. А вже сходивши туди діти отримували більш приємніші для них дарунки у вигляді цукерок, а головне, мандаринок, що стали ще одним новим атрибутом свят. Чому саме мандарин?! Причина банальна й просто. Цей фрукт достигає взимку, і постачався в радянські республіки з Грузії в грудні місяці.

Представники української інтелігенції співають колядки. На фото зокрема присутні Іван Гаврилюк та Ігор Калинець. Фото 1972 року

До речі, помпезності у зустрічі Нового Року з феєрверками, ілюмінаціями і т.п. у радянський час не було. Місто практично нічим, окрім ялинки, прикрашено не було. Подекуди на вікнах навчальних закладах можна було зустріти наклеєні з паперу сніжинки. Одинокі феєрверки ж представляли з себе випущені з ракетниць сигнальні ракети.

Ідею вертепу підтримав і Василь Стус, котрий на фото разом Іриною Калинець та Марією Савкою-Качмар. Фото 1972 року

Святкування християнських свят, в першу чергу Різдва, радянська влада хоч і заборонила на офіційному рівні, але не викорінила, а тим паче серед львів’ян. А тому, навіть у центрі міста можна було почути колядки, та більше того, побачити живий вертеп. Мабуть, найбільше львів’янам запам’ятався вертеп 1972 року, участь в якому, за ініціативи Олени Антонів, взяли 45 діячів української інтелігенції, зокрема подружжя Калинців, Василь Стус, Стефанія Шабатура та Марія Савка, Михайло та Ольга Горині, Володимир Іванишин, Олена Антонів, Марія Ковальська, Ярослав Мацелюх, Любомира Попадюк, Богдан і Любомира Сороки, Роман та Леся Лещухи, Марія Гель, Мар’ян Гатала, Ярослав Лемик, Степан Бедрило, Любомир Криса, Раїса Мороз, Микола Білоус, Ярослав Кендзьор, Іван Гарилюк та багато інших. На жаль, 12-14 січня 1972 року 19 учасників цього вертепу було арештовано, а далі засуджено та відправлено в заслання.

Різдвяний вертеп за участі 45 представників української інтелігенції. За кілька днів 19 з них буде арештовано та репресовано. Фото 1972 року

В 90-х роках, головна ялинка міста знову повернулась в центр міста. Християнські свята уже н були заборонені, а навпаки стали офіційно визнаними на державному рівні. Поняття «зимові свята» знову набуло широкого значення. На щастя, попри будь-які заборони та репресії радянської системи, львів’яни зберегли свої давні традиції зимових свят, що робить Львів одним із найпривабливіших міст для відвідин у Різдвяну пору.

Володимир ПРОКОПІВ

Джерела:

Інтернет-портал www.lvivcenter.org.
Бондаренко Г. Новорічні традиції в Україні // http://ethnography.org.ua/content/novorichni-tradyciyi-v-ukrayini
Радянський Дід мороз на Галичині не прижився // http://tyzhden.ua/News/68963

Розкішний Костел Усіх Святих у Годовиці, що має шанс на нове життя

23. 12. 2015

Зовсім недалеко від Львова, на північ від Наварії, на берегах річки Щирки розташоване село Годовиця. Відоме воно, найперше, розкішним костелом, який стоїть над ставом.

Парафіяльний римо-католицький Костел Усіх Святих – пам’ятка архітектури ХVІІІ ст. побудований відомим архітектором Бернардом Меретином у стилі бароко, який вважається шедевром мистецтва. Будівля уже здаля привертає увагу вишуканими пропорціями та чудовими деталями. І хоча храм включений до реєстру пам’яток архітектури національного значення, наразі він перебуває у критичному стані.

Костел Усіх Святих у Годовиці, фото 2015 року

Перші відомості про Годовицю походять з 1371 року, коли руський староста Ян надав це село деканальному костелові Св. Яна Хрестителя у Львові. З 1564 року село перейшло до Латинської катедри у Львові. У 1421 році король Владислав Ягелло перевів село з руського права на німецьке, тож поступово перевагу у Годовиці здобули римські католики, які від ХV ст. мали тут свою парафію.

У 1921 році в Годовиці було 177 будинків, де жило 1019 мешканців. З них 789 вважали себе римськими католиками, 196 — греко-католикими, 25 належали до мойсеєвого віровизнання. Щодо своєї національності, то 870 назвали польську, 123 — русинську, 25 — гебрейську, 1 — німецьку.

Про первісний вигляд латинської церкви в Годовиці, або тих сакральних споруд, які там, можливо, стояли до середини XVIII ст., майже не збереглося відомостей. У кожному разі, вже в першій половині XVI ст. латинська церква в Годовиці либонь стояла на тому ж місці, що й сучасна, що, наскільки можна судити, випливає з опису розташування ставка, про використання якого сперечалися годовицький парох Якуб і львівський декан Ян Крупський.

В 1618-1621 рр. церква в Годовиці разом із сусідньою латинською церквою в Наварії була зруйнована внаслідок нападу татарів, проте відновлена в 1631 році.

Фрагмент Костелу Усіх Святих у Годовиці, фото до 1931 ? року

У 1685 р. її освятив Єжи Ґедзінський, вікарний єпископ Львова. Згідно з протоколом візитації близько 1716-1725 рр., то була «ex lapidibus simplici(s) structura» (структура з простого каменю). Головний вівтар «arte sculptoria factum» (виготовлений як мистецька скульптура) був присвячений Усім Святим. Бічні вівтарі, присвячені Богоматері та св. Анні, мали «imagines decenter pictae» (належним чином намальовані образи), а четвертий вівтар св. Миколая був окреслений як «arte arcaria, honestum» (твір коштовний, красивий). Решта спорядження була убога, при церкві не діяло жодне братство, не було також шпиталю. Функції пароха виконував о. Фабіан Махович. Єдиним помітним матеріальним слідом описаної будівлі є кам’яний картуш, уміщений нагорі в бабинці.

У 1751-1758 роках за проектом Бернарда Меретина, архітектора соботу Св.Юра у Львові, в Годовиці з ініціативи львівського каноніка та архидиякона Щепана Міхульського збудували новий мурований парафіяльний Костел Усіх Святих.

Інтер’єр церкви увесь вкритий ілюзіоністськими розписами (більшість уже втрачено), авторство яких приписують художнику Олександру Ролінському. Вони включають у себе архітектурні вівтарні структури на стінах, що замикають презбітерій і рамена трансепту. Понад головним вівтарем зображення Бога Отця в хмарах і двох ангелів. Обабіч вікон погруддя святих в овальних медальйонах (можна виокремити св. Климента, Яна Непомуцена, Йосифа, Францішека (?), Юду Тадея, Марселіна, Феодула, Станіслава Костку, Єв(логія?)). На вівтарях у трансепті, в профільованих порожнинах уміщено стінописи, які заміняють вівтарні образи: Непорочне Зачаття і Благовіщеня (ліворуч) та Всі святі й Св. Миколай (праворуч).

Вівтар Костелу Усіх Святих у Годовиці, 1935 рік

Основне ж скульптурне оздоблення належало геніальному Йоганну Георгу Пінзелю і вважається найбільшим досягненням львівської школи барокової скульптури.

Оригінальний головний вівтар у стилі рококо був увінчаний скульптурою Розп’ятого Ісуса й оточений з боків фігурами двох янголів, Божої Матері та Яна Євангеліста. Перед вівтарем з боків було встановлено на окремих консолях скульптурні групи на біблійні сюжети – “Жертвоприношення Авраама” та “Самсон з левом”, які тепер знаходяться у львівському Музеї бароковї скульптури І.Г.Пінзеля.

Й.Г. Пінзель. "Самсон з левом", фото 1925 року — Й.Г. Пінзель. “Самсон з левом”, фото 1925 року

Йоана Георґа Пінзеля слід розглядати як основного, проте не єдиного автора годовицьких скульптур. В їх створенні певну роль відіграв також Меретин. У цих роботах брав участь і Мачей Полейовський, як це випливає з листа художника за 1786 р. З його рукою можуть бути пов’язані алегоричні постаті та ангелочки з амвону. Великі ангели з головного вівтаря вийшли, радше за все, з-під долота анонімного співробітника Пінзеля, котрий також є автором скульптур у головному вівтарі парафіяльної церкви в Бучачі.

Й.Г. Пінзель "Жертвоприношення Авраама", фото до 1931 року — Й.Г. Пінзель “Жертвоприношення Авраама”, фото до 1931 року

Був у Годовиці і чудотворний образ. Це була звичайна гравюра, розмальована аквареллю, із зображенням Божої Матері з Дитятком, з придорожньої каплиці, що колись стояла між селами Вевержі та Рижовішт у Моравії. Ікона потрапила у 1798 році до сусіднього села Басівка, а у 1839 році — до родини Рончковських у Годовиці.

Й.Г. Пінзель. Фігура ангела з головного вівтаря Костелу Усіх Святих у Годовиці, фото до 1931 року

У 1852 році виявилося, що потемніла від часу ікона сама відновилася й засвітилася ясними кольорами. Після того, як спеціальна комісія, прислана зі Львова архієпископом Лукашем Баранєцьким, визнала, що це не є фальсифікацією, чудотворний образ встановили в костелі у вівтарі Непорочного Зачаття Божої Матері.

Й.Г. Пінзель. Розп'яття. Костел Усіх Святих у Годовиці, фото 1925 року — Й.Г. Пінзель. Розп’яття. Костел Усіх Святих у Годовиці, фото 1925 року

Відтоді Годовиця стала стала місцем паломництва, цікавим свідченням чого є намальований у 1853 році рисунок Артура Ґротґера (зберігається в Національному музеї в Варшаві). В 1856 р. образ внесли в церкву, де його умістили в вівтарі Непорочного Зачаття Матері Божої, в лівому рамені трансепту. Наступного року в трансепті були виготовлені дерев’яні вівтарні структури, а мабуть, і неорококові шати образу.

Фрагмент головного вівтаря Костелу Усіх Святих у Годовиці, фото до 1931 року

У 1934 році Львівський архієпископ Болеслав Твардовський урочисто коронував ікону єпископськими коронами. Після війни чудотворний образ вивезли до Польщі і зараз він перебуває у костелі Св. Августина у Вроцлаві.

Храм декілька разів реставрували. Близько 1927 року був відновлений головний вівтар, а в 1929-1931 роках – стінописи, почасти завдяки субсидії воєводського управління у Львові. Було також проведене електричне освітлення. В 1932 р. церква, «як характерний тип архітектури XVIII ст., разом із рококовими стінописами в інтер’єрі, розташованою поруч дзвіницею і дровітнею», офіційно набула статусу пам’ятки.

Охоронна таблиця Костелу Усіх Святих у Годовиці, фото 2015 року

У квітні 1946 р. останній адміністратор годовицької парафії о. Ярослав Хомицький репатріювався разом із більшістю віруючих. Частину спорядження церкви тоді було вивезено до Сілезії ( деякі скульптури, парафіяльні книги та дрібніші культові предмети). Окремі предмети знаходяться у вроцлавських латинських церквах св. Августина, Божого Тіла та св. Ядвіґи (Вроцлав-Швіняри)

Храм остаточно закрили у 1961 році. У 1965 році більшість скульптур вивезли до Львівської картинної галереї в Олеську. У 1974 році внаслідок пожежі згорів дах костелу.

Дзвіниця Костелу Усіх Святих у Годовиці, фото 2015 року

Навпроти фасаду церкви стоїть мурована, в формі ажурних воріт із двома просвітами дзвіниця. Колись тут був дзвін виконаний 1861 року Зиґмунтом Мозером у Львові.

Храм позбавлений даху та більшої частини склепінь. Мури послаблені й потріскані, бракує значної частини штукатурки. Поліхромія нижніх частин стін збереглася відносно добре. Збереглися невеликі фрагменти вівтарних структур у трансепті та фрагменти хрестильної купелі, відсутні амвон, орган, сповідальні, лави, Стації Хрестової Дороги тощо.

Костел Усіх Святих у Годовиці, фото 2015 року

Образ Богоматері Розради зберігається в латинській церкві св. Августина у Вроцлаві. Пам’ятки фігуративної скульптури майже повністю зберігаються в Олеській філії Львівської галереї мистецтв (скульптури з головного вівтаря та амвони) і в храмі Божого Тіла у Вроцлаві (переносне розп’яття та фігури ангелів, які колись стояли обабіч скинії). У тому ж храмі зберігаються більшість металевих предметів. У храмі св. Ядвіґи у Вроцлаві-Швінарах зберігаються три скульптури ХХ ст. (Серце Господа Ісуса, Немовля Ісус і Св. Йосип) і кілька дрібних металевих предметів ХХ ст. (в т.ч. свічники). Збережені парафіяльні книги знаходяться в AALw (Архів Львівської архідіецезії в Любачеві), а також у Управлінні цивільного стану Варшава-Середмістя.

Наразі костел у дуже поганому стані. Але є надія на краще. Коли ми приїхали в Годовицю то побачили, що територія навколо костелу прибрана та впорядкована. Місцеві мешканці розповіли, що храм хочуть реставрувати, а наразі громада села зібралася та привела тут все до порядку.

Фасад Костелу Усіх Святих у Годовиці

План реставрації Костелу Усіх Святих у Годовиці

Ситуаційна схема

План реставрації Костелу Усіх Святих у Годовиці

Голова сільської ради, кандидат сільськогосподарських наук Хмиз Василь Тадейович, показав нам старі плани реставрації костелу та розповів, що розраховує на співпрацю з поляками щодо проведення реставраційних робіт. Тож будемо сподіватися, що перлина Галицької архітектури не зникне, а в скорому часі таки отримає друге життя. Тож Фотографії Старого Львова, разом з читачами, спостерігатимуть за розвитком подій у Годовиці.

Софія ЛЕГІН

Джерела:

І.Мельник. Львівський Новий Світ та південні околиці Королівського столичного міста Галичини від Святого Юра до Наварії. Львів: Центр Європи, 2014

Ostrowski J.K. Kościół Parafialny p.w. Wszystkich Świętych w Hodowicy / Kościoły i klasztory rzymskokatolickie dawnego województwa Ruskiego, tom 1, opracowali Kazimierz Kuczman, Dariusz Nowacki, Jan K. Ostrowski, Paweł Pencakowski, Kraków 1993. Переклад: Андрій Павлишин

https://www.facebook.com/media/set/?set=a.230065687182729.1073741840.128904860632146&type=3&__mref=message_bubble

polona.pl

Як в Олеському замку відзначили 40-річний ювілей музею (відео)

23. 12. 2015

21 грудня Музей-заповідник «Олеський замок» святкував свій 40-річний ювілей від дня, коли його відновили та відкрили як відділ Львівської національної галереї мистецтв. Нове життя будівлі з багатовіковою історією подарував Герой України, тодішній директор галереї мистецтв Борис Возницький.

З нагоди свята в приміщенні Олеського замку відбулась урочиста академія, на якій згадали довгий шлях відновлення музею з руїни та пом’янули світлу пам’ять Бориса Григоровича Возницького хвилиною мовчання. Привітати колектив музею прибули численні гості, серед яких голова Львівської обласної державної адміністрації Олег Синютка та Преосвященний владика Ігор Возьняк, Архиєпископ і Митрополит Львівський УГКЦ.

В.о. генерального директора ЛНГМ ім. Б. Возницького Лариса Разінкова-Возницька під час відзначення 40-річчя музею-заповідника «Олеський замок».

«Олесько – це замок. Замок – це Олесько», – такими словами Борис Возницький завершує свої спогади «Боротьба за замки». Насамперед – це було вісім років титанічної, розумової та фізичної праці над створенням музею, якого Україна не знала. Перш за все, звичайно, (праці над музеєм, – ред.) Бориса Возницького», – наголосила у своєму вітальному слові в.о. генерального директора ЛНГМ ім. Б. Возницького Лариса Разінкова-Возницька.

Ілюстрацією п’ятирічної реставрації Олеського замку стало відкриття виставки фотографії “Хроніка відродження замку. Фотоматеріали з архіву Бориса Возницького”.

«У 1975 році у замку працювало 35 людей, з них ще зараз працюють троє. Всі вони пройшли велетенську школу Бориса Возницького під гаслом порятунку безцінної пам’ятки, любові до рідної землі, гордості за сховище скарбів української спадщини. До 1975 року працівники виконували на чолі з Борисом Возницьким всю необхідну роботу: розбивали і впорядковували усю паркову зону, садили дерева, декоративні кущі, будували альтанки, мостики, клали сходи, рівняли схили, взимку збирали очерет на ставах, вичищали підвальні приміщення та експозиційні зали, відновлювали старе планування замку», – згадала Лариса Борисівна.

Відкриття багатолітнім директором Львівської національної галереї мистецтв, Героєм України Борисом Возницьким музею-заповідника «Олеський замок» як відділу галереї

В.о. генерального директора Львівської національної галереї мистецтв імені Б.Г. Возницького Лариса Возницька-Разінкова подякувала всім працівникам замку за щоденну і клопітку працю.

Архиєпископ і Митрополит Львівський УГКЦ Ігор Возьняк під час відзначення 40-річчя музею-заповідника «Олеський замок».

До присутніх звернувся також і митрополит львівський УГКЦ Ігор (Возьняк).

«Дуже шаную вас, бо ви знавці української культури і мистецтва. Ви оберігаєте це, поширюєте про нього правду і знання, дорожите кожним клаптиком паперу», – сказав митрополит.

Він також згадав Бориса Возницького, який найбільше долучився до збереження нашої спадщини: «Який мудрий, далекоглядний і глибокий чоловік. Він хотів, аби збереглися церкви, іконостаси».

Відзначення 40-річчя музею-заповідника «Олеський замок».

Владика вручив працівникам Олеського замку грамоту з нагоди 40-річчя створення замку та подякував їм за старання і працю.

Завідувач відділу національної галереї мистецтв «Олеський замок» Роман Соломко, виступаючи перед присутніми, зазначив, що 40 років – це багато для людини, але не для замку.

Завідувач відділу національної галереї мистецтв «Олеський замок» Роман Соломко під час відзначення 40-річчя музею-заповідника «Олеський замок».

«Багато за цей час відбулося різних подій. 21 грудня 1975 року у холодний зимовий день відкривали музей. Важко сказати, чому саме обрана ця дата. Ми неодноразово з Борисом Григоровичем обговорювали, чому не влітку це зробили, а чому саме наприкінці року. Його думка була така, що ми готові були давно відкрити цей замок, але усе було пов’язане із пам’ятником неподалік від Олеська – пам’ятником Першої кінної, – який партійна влада вирішила відкривати чомусь 21 грудня 1975 року», – згадав Роман Соломко. Він висловив сподівання, що своє у 50-річчя відкриття музею замок уже буде відремонтований.

Заступник директора Львівської національної галереї мистецтв з наукової роботи Володимир Пшик під час відзначення 40-річчя музею-заповідника «Олеський замок».

Заступник директора Львівської національної галереї мистецтв з наукової роботи Володимир Пшик презентував четвертий науковий збірник, присвячений 40-річчю Музею-заповідника. Окрім цього, відбулась презентація виставки “Фарфор і фаянс в інтер’єрі ХVІІІ-поч.ХХ ст. зі збірки Олеського замку” у підвалах фондосховища.

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

Російський імператор Микола ІІ у Львові

23. 12. 2015

Велика війна 1914-1918 принесла в Європу , та й не тільки в Європу, смерть, спустошення, страждання. Не дивлячись на те, що матеріалів для дослідження цих трагічних подій є придостатньо ця тематика чомусь рідко постає в літературі, а ще рідше в пресі.

Як і будь яка інша війна, Перша світова була спробою переділу територій та впливів. Війна за інтереси і банальні амбіції тих чи інших «Наполеонів».

Вбивство 28 червня 1914 ерцгерцога Франца Фердинанда, що стало поштовхом до розв’язання великої війни в Європі

Поштовхом до початку війни стало вбивство, 28 червня 1914 року, ерцгерцога Франца-Фердинанда у Сараєво. Навколо самого цього факту можна вибудувати цілу книгу. Але нам варто лиш вказати на те, що організація, в якій був Гаврило Принцип, Млада Босна та Чорна рука, скоріш за все фінансувались урядом Російської імперії.

Війна, що розпочалась не носила ненависницького характеру. Очільники воюючих держав чудово знали одне одного і були, в більшості своїй, родичами (Російський імператор Микола ІІ і імператор Германської імперії Вільгельм ІІ були двоюрідними братами, а їхньою бабусею була королева Вікторія).

Європа поділилась фактично чотирма лініями окопів. Які проходили з півночі на південь. Два в Західній Європі і два в Східній. Розуміючи складні обставини ще не баченого конфлікту. Військове командування країн Антанти на Західному фронті переходило до позиційної війни в той час, як на Східному таке було майже не можливо.

Однією з важливих сторінок цієї війни є військова історія Львова. Сьогодні я хочу згадати про окупацію Львова російськими військами та приїзд до столиці східної Галичини російського імператора Миколи ІІ.

Російський імрератор Микола ІІ під час візиту на Галичину. Квітень 1915 року

Галицька битва ( битва за Галичину) відбулась 10 серпня – 13 вересня 1914 року. Австро-Угорські війська потерпіли поразку і відійшли аж до Карпат. До рук росіян потрапило багато стратегічних територій та міст. Зокрема Чернівці, Львів. Галич. 22 березня 1915 року одна з трьох найбільших у Європі в той час фортець капітулювала, Перемишль було взято. Виснажені і зморені голодом солдати перед капітуляцією висадили в повітря майже всю наявну зброю та боєприпаси.

В зв’язку зі значними успіхами своєї армії на фронті, російський імператор вирішує відвідати новоприєднані території. Для цього, 9 квітня 1915 року, він прибуває у Львів.

9 квітня 1915 року. Російський імператор Микола ІІ приїхав до Львова. Його зустрів і рапортує генерал-губернатор граф Бобринський (зустріч відбулась на перехресті сучасних Личаківської та Пасічної)

Як говорить російська історіографія, галичани надзвичайно раділи з приїзду царя. На всьому шляху його слідування вони виходили з церковними хурогвами та іконами і всяко вітали його.

Місто до приїзду імператора було прикрашене. Всіх «неблагонадійних» було запроторено до тюрем і звільнено тільки після того, як цар покинув Львів. Охорони спочатку не вистачало, але згодом її збільшили за рахунок 5 сотень унтер офіцерів, які під керівництвом жандармських офіцерів мали займатись питанням безпеки імператора.

Спочатку Микола ІІ відвідав гарнізонний православний храм.

Російський імператор Микола ІІ спілкується з солдатами на території гарнізонного храму

Після молебені Микола ІІ поїхав у госпіталь імені великої князівни Ольги Олександрівни, що розташовувався на вулиці Л.Сапєги (нині Бандери 14) в приміщенні академічної гімназії (нині Льві́вська академі́чна гімна́зія при національному університеті «Львівська Політехніка»).

Вул. С.Бандери 14. Приміщення академічної гімназії, де в часи російської окупації розташовувався госпіталь імені великої княжни Ольги Олександрівни.

Після цього цар відправляється до палацу намісника, де і залишається на ніч. Спав імператор на ліжку на якому до нього не раз проводив ночі його теперішній ворог Франц-Йосиф.

10 квітня близько 10 ранку Микола ІІ виїхав з вокзалу до Самбора, а вже ввечері прибув до Перемишля, щоб оглянути фортецю та ознайомитись з ситуацією на фронті більш детально.

Імператор Микола ІІ в Перемишлі. 11 квітня 1915 року

11 квітня в другій половині дня російський цар виїхав з Перемишля автомобілем і проїхавши через Яворів близько 5 вечора прибув до Львова по Янівській вулиці (нині вул.Т. Шевченка).

Проїхавши місто, кортеж зупинився біля високого замку, на вершину якого зійшов імператор щоб оглянути околиці міста. Після оглядин відбувся святковий обід в приміщені генерал-губернаторства, а вже в близько 22:00 поїзд повіз одного з найбільш могутніх володарів світу до Камянця-Подільського та Одеси.

Копець Люблінської унії (Високий Замок), поч. ХХ ст.

Але перед тим, як назавжди покинути Галичину, цар подарував головнокомандувачу георгіївську зброю. А саме, шаблю з написом: «За освобождение Червонной Руси… Сердечно Вас любящий и благодарный Николай».

Максим СЕРЕДА

Використана література:

Майсурян А. Росія в першій світовій війні.-М., 1995
Ріпецький С. Українське січове стрілецтво. – Львів,1995.
http://history.lviv.ua/index.php/ru/lvov-v-voinah/33-i-mirovaya-vojna/154-nikolaj-ii-vo-lvove
http://www.sworld.com.ua/

Будинок господарства, вітрів і бога Сатурна, або кам’яниця «Пір року» на вулиці Вірменській

23. 12. 2015

Одним з найгарніших будинків на вулиці Вірменській є безумовно кам’яниця «Пір року», сучасний корпус Львівської академії мистецтв. А названа вона так через цікаве декорування над другим поверхом будівлі – в 1882 році скульптор, взявши за основу поему Вергілія, зобразив життя людей під час кожної з чотирьох пір року.

Будинок «Пір року» на вул. Вірменській, 23 (фото Тетяна Жернова, 2015 рік)

Близько в XVI ст.-XVII ст. на місці сучасної будівлі знаходилось два менших дерев’яних будинки, що належали лікарю з прізвищем Івашко. В 1764 році про будинки згадано вже як кам’яні, які перебудовують в один більший, що досі зберігав назву «Івашківський». При його перебудові в кінці XIXст. і викупом міською радою, екстер’єр кам’яниці прикрашають цікавими рельєфами.

Будинок «Пір року» бл.1912р як школа ім. Пірамовича (фото власності І. Котлобулатова)

Скульптор, який робив декорування пір року, згадується нам як Красуцький Габріель, Красуський Фелікс або Гаврило Шмайдель. Як відомо, раніше він проживав у Варшаві, вчився в варшавській Школі мистецтв і навіть в Римі, його скульптури і рельєфи містили в собі в основному релігійну тематику. Якби не одна історична подія, можливо, скульптора не було б у Львові. А переїхати сюди Красуцького змусили непрості обставини – в 1863 році він бере участь у польському січневому повстанні проти панування Російської імперії, здійснюючи разом з іншими повстанцями замах на графа Федіра Берга. Бомба, підкинута в карету генералу, ранить його ад’ютанта і коней, сам Берг виживає. Відтоді, ймовірно, Красуцький засланий на Сибір, звідки йому вдається втекти і переховуватися під видуманими псевдонімами. У Львів скульптор переїжджає приблизно з 1871 року. Тут він залишається творити до кінця свого життя.

Замах на Берга, 1863рік

Граф Федір фон Берг (1794-1874рр)

Вочевидь тому, що Красуцький навчався в Римі, йому легко було в своїй ліпнині зображати поему найвеличнішого римського поета Вергілія «Георгіки». Насправді, в цій поемі автор оспівує родючі землі Італії, в перекладі назва твору – «господарювання на землі», де йдеться про землеробство, плодівництво, виноградництво, скотарство і бджільництво. Похвалу Вергілій підкріплював порадами як краще діяти господарям в ту чи іншу пору року, щоб досягнути хороших результатів. Наскрізна тема поеми – «праця долає все».

Вергілій (70 р. до н.е – 19 р. до н. е.)

Весна в поемі описана як «сприятлива весна і лісам, і гаям кучерявим, землі навесні просять насіння родючого». Красуцький зображує селян, які переорюють весною поле, підкріплюючись цитатою: «Хай сильні воли масний ґрунт землі відразу з перших місяців року перевертають». На будівлі всі надписи латинською мовою.

Весна на будинку «Пір року» (фото Тетяна Жернова 2015 рік)

Літо для господарів – час збирати збіжжя: «А золотисте колосся коситься в найбільшу спеку. І в найбільшу спеку тік молотить висохле зерно». Захоплює витонченість і акуратність роботи, виклад всього змісту слів у зображеній скульптурі.

Літо на будинку «Пір року» (фото Тетяна Жернова 2015 рік)

«І різні осінь приносить плоди, і високо на зігрітих сонцем скелях припікається виноград.» – ще одна цитата, що описує осінь.

Осінь на будинку «Пір року» (фото Тетяна Жернова 2015 рік)

Зима – час насолоджуватися зібраним врожаєм. Можна, як сказано в творі, займатися мисливством, однак переважно зимою всі забувають про турботи: «В холодну пору селяни здебільшого користають з набутого і радісні влаштовують спільні застілля.»

Зима на будинку «Пір року» (фото Тетяна Жернова 2015 рік)

Тематику пір року доповнюють на верхній частині кам’яниці змайстровані лелеки, одна з яких віщує весну, інша повертає зиму і маски вітрів з чотирьох сторін світу.

Лелека на будинку «Пір року» (фото Тетяна Жернова, 2015 рік)

Один з вітрів на будинку «Пір року» (фото Тетяна Жернова, 2015 рік)

Лелека на будинку «Пір року» (фото Тетяна Жернова, 2015 рік)

Фриз з знаками зодіаку над 3-ім поверхом будівлі – теж дуже тонка і майстерна робота Габріеля Красуцького. Дехто дану роботу приписує скульптору Антону Шімзеру, однак достовірних підтверджень цьому немає.

Фриз з знаками зодіаку на фасаді будинку «Пір року» (фото Тетяна Жернова 2015 рік)

Орли на фасаді будинку «Пір року» (фото Тетяна Жернова 2015 рік)

Ангели на фасаді будинку «Пір року» (фото Тетяна Жернова 2015 рік)

По центру кам’яниці зліплений бог Сатурн. Авторство скульптурного витвору ймовірно належить Гартману Вітверу, австрійському скульптору. Про Вітвера відомо, що народився він в сім’ї скульпторів, навчався у Віденській академії мистецтв, а, переїхавши до Львова, став автором безлічі робіт як в оздоблюванні будинків, так і пам’ятників на Личаківському кладовищі. Датована ліпнина Сатурна ще початком XIX ст. вочевидь при попередній перебудові до закупівлі будинку міською владою. Незважаючи на це, скульптура є гармонійним доповненням всього тематичного ансамблю зображень, а можливо всі решта скульптури і є продовженням початкового мотиву, закладеного тут. Сатурн – бог хліборобства, рільництва та часу, його уподібнювали з грецьким богом Кроносом (бог жнив) та Хроносом (бог часу). Звідси можна скласти певну змістову картину – сільське господарство було нерозривно пов’язане з властивостями природи, певними віруваннями в залежність всього земного від вищих небесних сил і розуміння, що все забирає час.

Бог Сатурн на будинку «Пір року» (фото Тетяна Жернова, 2015 рік)

Раніше, ніж був у царя Диктейского скіпетр, і раніше,
Чим нечестивий став рід биків для бенкетів своїх різати,
Жив Сатурн золотий на землі схожим з нашим життям.
І не чули тоді, щоб труб надувались гортані,
Щоб кувалися мечі, на кременевих гримівши ковадлах.

(Вергілій , поема «Георгіки» 535-540)

Будинок «Пір року» на вул. Вірменській, 23 (фото Тетяна Жернова, 2015 рік)

Будинок «Пір року» на вул. Вірменській, 23 (фото Тетяна ЖерновБудинок «Пір року» на вул. Вірменській, 23 (фото Тетяна Жернова, 2015 рік)а, 2015 рік)

Тетяна ЖЕРНОВА

Джерела:

Мельник Ігор. Львівські вулиці і кам’яниці, мури, закамарки, передмістя та інші особливості Королівського столичного міста Галичини.— Львів: Центр Європи, 2008. — 384 с – С.142
https://uk.wikipedia.org/wiki/
https://pl.wikipedia.org/wiki/Zamach_na_Fiodora_Berga_w_Warszawie
http://www.lvivcenter.org/uk/lia/objects/virmenska-23/ http://www.lvivcenter.org/uk/uid/picture/?pictureid=8467
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B5%D0%BE%D1%80%D0%B3%D1%96%D0%BA%D0%B8
http://leopoli.ho.ua/tempora.htm
http://www.litopys.lviv.ua/katalog/lviv2/krasuckyy_gabriel.html
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%BC%D0%B0%D0%B9%D0%B4%D0%B5%D0%BB%D1%8C_%D0%93%D0%B0%D0%B2%D1%80%D0%B8%D0%BB%D0%BE

Міська Стрільниця, або де у Львові діяв перший кегельбан

23. 12. 2015

Перший ботанічний сад, перший кегельбан та перший парк культури і відпочинку у Львові, як не дивно, мають дуже багато спільного, оскільки розміщувались за одною адресою та були пов’язані з діяльності славнозвісного Куркового товариства у Львові.

«Стара» стрільниця на вулиці Лисенка та прилеглий до неї ботанічний сад у 1828-1848 рр. Листівка 1916 року

Саме Куркове (від слова півень) або ж Стрілецьке товариство відоме ще з 1445 року. Початково, його функції полягали як в участі в обороні міста, так і стрілецькому вишкілі городян. В пізніші роки товариство набуло рис аристократичного елітарного клубу, а його членами ставали переважно поважні жителі міста.

«Нова» стрільниця на вулиці Лисенка. Вигляд до реконструкції. Фото 1872-1890 рр.

У 1773 році Стрілецьке товариство отримало від міста нову ділянку для своїх вправ – підніжжя так званої Вовчої гори. Уже за кілька років члени товариства викупали Чечевичецький сад, що пролягав поруч і в 1789 році збудувало тут першу Стрільницю.

Кегельбан в будинку Стрілецького товариства на вулиці Лисенка. Фото 1897 року.

В 1823 професором Ернстом Віттманом закладено перший у Львові ботанічний сад навколо Стрільниці. Відомо, що професор встиг поставити оранжереї і підготувати ділянки під насадження рослин, однак через виїзд до Відня не встиг завершити розпочате. Його роботу продовжив Франциско Голубек у 1833 році. Практично одночасно з впорядкуванням території, у 1825-1829 рр. за проектом архітектора Франца Трешера споруджується будинок стрільниці з приміщенням для зборів та святкувань. Цей будинок зберігся й досі. Зараз він розташований за адресою Лисенка, 23а, та примикає до огорожі, що відмежовує територію стрільниці від вулиці. Традиційно, ця споруда іменується як «стара» стрільниця. Саме в цьому будинку, в 1868 році відбулися установчі збори товариства «Просвіта». А в 1869 році вперше відбувся Шевченківський концерт.

Постамент з погруддям Яна III Собєського перед будинком Стрілецького товариства на вулиці Лисенка. Фото 1900 року

У 1870-1871 рр. проводиться реконструкція «старої» стрільниці та зводиться новий будинок, проект котрого розробив архітектор Йозеф Енгель. Це була вишукано зовні споруда, схожа на мініатюрний замок, з пишним урочистим залом в середині. З 1872 року товариство отримало право облаштувати в своїй будівлі кегельбан. Початково він мав лиш дві доріжки, однак був розширений в 1901, 1904 та 1910 рр. Функціонувала дана кеглярня аж до 1939 року.

Міська стрільниця на вулиці Лисенка. Листівка 1900 року

У 1890 році в ході розширення та реконструювання ботанічного саду він набув композиційної структури пейзажного парку. Ландшафтними роботами керував знаний на той час садівник Бауер. Одночасно проводились й реставраційні роботи будівель товариства. В 1891 році перед «новою» стрільницею постав постамент з бюстом польського короля Яна IIIСобєського. А в 1899 році власність товариства поповнила новозбудована кам’яниця авторства архітектора Альфреда Каменобродського. Зараз це житловий будинок за адресою Лисенка, 23. Флюгер у вигляді півня на її даху нагадує про первинну приналежність будівлі.

Члени Стрілецько товариства та їхні діти під час інтронізації нового куркового короля. Фото 1908 року — Члени Стрілецького товариства та їхні діти під час інтронізації нового куркового короля. Фото 1908 року

В продовж першої половини XX ст. діяльність Стрілецького товариства запам’яталась щорічними дійствами, приуроченими до обрання та інтронізації нового куркового короля. Це була грандіозна процесія, в котрій всі учасники мали урочисте вбрання або народні костюми.

Вигляд будинку стрільниці перед відкриттям в ньому музею. Фото 2011 року. Взято з «Вікіпедії»

З приходом радянської влади діяльність товариства припиняється. Разом з цим припиняє функціонування кегельбан, а місце на постаменті замість польського короля зайняв бюст Сталіна. В 1949 році в парку стрільниці влаштували міський парк культури та відпочинку, що функціонував до 1951 року, доки не відкрили Центральний парк культури та відпочинку ім. Богдана Хмельницького. Цікаво, що тодішній місцевій радянській владі прийшло в голову ще й брати гроші за вхід у даний парк. На стрілковому майданчику по вечорах відбувалися танці. Додатково було споруджено дерев’яний літній Зелений театр, вхід в котрий, однак, теж був платний.

Інтер’єр музею визвольної боротьби України. Сучасне фото

З 50-х років приміщення стрільниці належало військовим. Тут діяв тир, а також займався ансамбль Прикарпатського військового-округу. З початком незалежності будівля на деякий час запустіла, однак в 2012 році у ній відкрито музей визвольної боротьби України.

Володимир ПРОКОПІВ

Джерела:

Котлобулатова І. Львів на фотографії 1860-2006. – Львів, 2006.
Котлобулатова І. Львів на фотографії-2: 1860-2011. – Львів, 2011.
Крип’якевич І. Історичні Проходи по Львові. – Львів, 1932.
Лемко І., Михалик В., Бегляров Г. 1243 вулиці Львова. – Львів, 2009. – 528 с.
Львівський історичний музей – http://lhm.lviv.ua
Вільна енциклопедія «Вікіпедія»
Інтернет-портал www.lvivcenter.org
Інтернет-ресурс polona.pl

Новий кліп гурту “Crossed Parallels”, або український джаз на саксі та бандурі (відео)

23. 12. 2015

Недавно музичний гурт “Crossed Parallels” зі Львова потішив своїх шанувальників випустивши цікавий відео кліп. Основна ідея кліпу – це два музиканти, які походять з різних музичних середовищ, а їх інструменти викликають у слухачів доволі протилежні асоціації. Саксофон – представник джазової та естрадної музики, чернігівська бандура – сучасний фольковий інструмент, який асоціюється переважно з народною музикою. Як поєднались ці два інструменти найкраще можна побачити у кліпі, який гурт вже встиг “засвітитись” на телебаченні.

Ідея створення такого дивного на перший погляд дуету прийшла у голову Любомиру Радомському (альт-саксофон) ще у 2012 році. Шляхом довготривалого та непростого пошуку однодумця у Crossed Parallels з`явилась Анастасія Войтюк (бандура, вокал). У такому складі гурт створив свою концертну програму, а згодом і відзняв перший відео кліп Take five.

Під час зйомок кліпу до кадру потрапило багато Львова – ранішнього і сонячного, ніжного і вечірнього. Крім романтичного парку глядачі можуть впізнати щоденні дрібниці з власного життя – це маршрутки і трамваї, центральні вулички, туристи. Музичне відео делікатно вказує на тему вуличних музикантів, яких за останні роки у Львові стало дуже багато і пропонує, щоби музика у Західній столиці була якісною і живою.

Музиканти жартують, що коли знімали кліп – великим дефіцитом були зелені краєвиди, оскільки від літньої спеки все сильно вигоріло, а зараз, у грудні, коли Crossed Parallels презентують відео, зелених газонів у Львові набагато більше.

Над кліпом попрацювали: знімальна команда Blagoslovennia Studio, звукозапис MuzProduction, логотип для гурту створила Ліна Михайловська. Більше дізнатия про творчі плани гурту можна на їх офіційній сторінці у Facebook https://www.facebook.com/Crossed-Parallels

Crossed Parallels працює за принципом живості у музиці – у кожній композиції має місце імпровізація, сьогоднішнє бачення – і навіть під час запису аудіо доріжки для кліпу музиканти не грали завчені партії, а імпровізували, і згодом вибрали найбільш вдалий дубль.

Crossed Parallels це поєднання протилежностей, неочікувана суміш, сплав металу та дерева – ось ще як можна описати зміст та сутність «схрещених паралелей», нового унікального дуету досі несумісних у музичному світі інструментів. Але ексклюзив полягає не лише у поєднанні бандури та саксофону, – оригінальні та нетипові аранжування творів є ще однією родзинкою цього колективу. Мікшування таких стилів як джаз, рок, етно та поп вилилось у дуже цікавий музичний коктейль із філософською назвою Crossed Parallels.

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

Вони не бояться оголювати свої тіла для львів’ян

22. 12. 2015

Часто можна почути про пострадянську спадщину, як одну з причин спраглого потягу сучасних митців з одного боку та “битих” життям user-ів з іншого, до забороненого та табуйованого. Нібито в Радянському Союзі сексу та еротики не було, але тепер ми не там і нам можна все — вирвались. Можливо, доля правди в подібному баченні і є, але, як показує практика, інтерес до оголеного тіла у творців мистецтва був завжди, незалежно від епохи чи “погоди” на вулиці, тому вішати всіх собак на радянську епоху, чи людей, що вирвались з-під “ковпака” не доводиться. Ще від античних часів розвинуте та доглянуте тіло було однією зі складових людської досконалості, еталоном для захоплення та величання.

Як показують останні дослідження, не настільки дрімучими в тому плані були і середні віки. Що вже говорити про Ренесанс, коли антропоцентризм зумів відвоювати позиції і людина, яка вона є, опинилась, якщо не в центрі світу, то десь недалеко біля того. На хвилі сказаного спробуємо, на основі кількох прикладів, поглянути, мовою якої сексуальності говорить скульптурний Львів.

"Давид" Мікеланджело і "Три грації" Рафаеля — “Давид” Мікеланджело і “Три грації” Рафаеля

Загально відомим є факт про негласну, а можливо і пізніше придуману, “суперечку” за корону найгеніальнішого митця епохи Відродження між Рафаелем Санті та Мікеланджело Буонарроті. Якщо перенести подібну схему на “світ скульптури” Львова австрійського періоду, може також сформуватись враження, що тут тривали “перегони” між найвидатнішими представниками цього виду мистецтва, у намаганні здивувати публіку своїм новим “оголеним” шедевром. Це, звичайно ж, жарт, але підставою для нього стала дійсно велика кількість робіт подібного характеру в відносно короткий термін. Поза конкуренцією тут були кілька майстрів. У двох з них – Петра В(і)ойтовича (1862 – 1936 рр.) та Юліуша Белтовського (1852 – 1926 рр.) навіть спостерігається якась містична пропорційність у роках життя та смерті. Проживши однакову кількість років, кожен з них буквально серіями “народжував” все нові і нові шедеври.

Скульптурна група Петра Войтовича над входом до головного залізничного вокзалу — Скульптурна група Петра Войтовича над входом до головного вокзалу

Петра Війтовича (або ще: Войтовича) інколи називають львівським Джанлоренцо Берніні. Розпочинаємо з нього, бо саме його робота “зустрічає” львів’ян та гостей міста, навіть якщо вони не здогадуються про це, на головному вокзалі міста. Зверху, над входом, є скульптурна група, створена у 1902 – 1923 роках, яка символізує Львів та залізницю. Так вже склалось, що жіночки, обабіч щита з гербом міста, оголені вище пояса. Склалось же так тому, що Петро Войтович навчався у Віденській академії мистецтв. Досконалі жіночі тіла, романтичну грацію та інші властиві його роботам елементи, спеціалісти називають зразками віденського напрямку в львівській архітектурі.

Фронтон Львівської Опери: "Слава" по центру, "Драма і Крмедія" та "Музика" по боках. Петро Войтович — Фронтон Львівської Опери: “Слава” по центру, “Драма і Крмедія” та “Музика” по боках. Петро Войтович

"Трагедія" і "Комедія" Петра Войтовича в Львівській Опері — “Трагедія” і “Комедія” Петра Войтовича в Львівській Опері

Серед інших робіт Войтовича варто пригадати і скульптури та скульптурні групи, що прикрашають Львівську Оперу. Упродовж 1899 – 1900 років Петро Войтович створив такі шедеври, як “Геній драми і комедії”, “Слава”, “Геній музика” і ін.

Скульптури П. Войтовича на Дорошенка, 19

Між головним вокзалом та оперним театром є вулиця Дорошенка, а там, під №19, знаходиться будинок, який у 1909 році Володимир Подгородецький збудував для банкіра Едварда Ландау. Участь в оздобленні споруди взяв і Петро Войтович. Він створив для неї 6 скульптур: “Війна”, “Мир”, “Наука”, “Мистецтво”, “Праця” і “Торгівля”. Уособленням кожної зі стихій, традиційно для Войтовича і його часу, є напівоголені жінки.

Скульптури Петра Войтовича на Снопківській, 47

Варто сказати, що зображав скульптор не лише жінок. Скажімо, в його роботі на фасаді колишньої Художньо-промислової школи, зображено також і чоловіка. Композицію “Мистецтво” і “Промисловість” можна знайти за адресою: вулиця Снопківська, 47, де зараз знаходиться коледж імені І. Труша.

Рельєфи Ю. Белтовського на Листопадового чину, 8

Не відставав від Петра Войтовича за масштабами та кількістю своїх робіт і Юліуш Белтовський. У 1912 – 1913 роках він взяв участь у створенні “обличчя” будинку з координатами “вулиця Листопадового чину, 8”. Колишня філія Австро-Угорського банку сьогодні є Залізничною філією Промінвестбанку. Юліуш Белтовський виготовив для цієї споруди алегоричні рельєфи “Промисловість”, “Техніка”, “Сільське господарство”, “Гірництво” та “Торгівля”. Як і в випадку з Войтовичем, роль кожної з вище перерахованих спеціалізацій виконують оголені жіночі статуї.

Барельєфи Ю. Белтовського на Генерала Чупринки, 60

Наприкінці 1890-х – на початку 1910-х років Юліуш Белтовський працював над “Театром”, “Музикою”, “Живописом”, “Архітектурою” та “Скульптурою”, які сьогодні можна бачити на вулиці Генерала Чупринки, 60. Скажімо, “Живопис” – це жінка з пензлем і палітрою, а “Архітектура” – жінка з кресленням або планом.

Авторська інтерпретація пір року Ю. Белтовським на Коперника, 12

Чи не найбільш цікавою серією Белтовського є робота на Коперника, 12, яку він реалізував у 1908 році. Йдеться про серію “Осінь”, “Зима”, “Весна” і “Літо”, де осінь – жінка яка збирає урожай, зима – жінка біля вогню, весна – жінка що доглядає молодий пагін, який щойно проріс і літо – жінка з серпом збирає урожай.

Закохані боги Гартмана Вітвера на площі Ринок

Нічим не програвав Войтовичу та Белтовському і Гартман Вітвер (1774 – 1825 рр.). Саме йому приписують авторство чотирьох скульптур, що сьогодні гордо і гонорово стоять на площі Ринок. Дві пари і міфологічна любов (в сенсі між міфологічними персонажами): Адоніс та Діана, які є алегорією землі та Нептун і Амфітріта, які уособлюють водну стихію. Ці чотири триметрові скульптури Гартман Вітвер створив десь між 1810 та 1814 роками.

Рельєфи Гартмана Вітвера на Вірменській, 21

Крім цього, Гартман Вітвер є автором дивовижних рельєфів, які сьогодні можна побачити на вулиці Вірменській, 21. На зображенні показано жінок з дітьми. У дітей в руках труби та сурми.

Скульптурна група Т. Ригера на фасаді головного корпусу ЛНУ ім. Івана Франка — Скульптурна група Т. Ригера на фронтоні головного корпусу ЛНУ ім. Івана Франка

Скульптури подібного характеру можна зустріти і на видатних спорудах. Вже йшла мова про Львівську Оперу. Тепер скажемо кілька слів і про університети. На фронтоні головного корпусу ЛНУ імені Івана Франка височіє скульптурна група у складі “Галіції”, “Вісли” та “Дністра”, авторства Т. Ригера. Вище цих скульптур, в перспективі будівлі університету, лише небо і сонце.

Скульптурна група Л. Марконі на фасаді головного корпусу НУЛП — Скульптурна група Л. Марконі на фронтоні головного корпусу НУЛП

На фронтоні Львівської Політехніки, відомим митцем Леонардом Марконі було створено скульптурну групу “Інженерія, архітектура та механіка”.

Робота Поппеля на Григоренка — Робота Поппеля на площі Григоренка

Двох жінок можна побачити над порталом будинку на площі Генерала Григоренка, 2. Автором такого “манливого” входу до Університету фізичної культури є скульптор Антоній Попель (1865 – 1910).

Міфологічний персонаж — Барельєф з міфологічним персонажем авторства Е. Кодета

Поблизу знаходиться колишній Празький банк, а зараз будівля Промінвестбанку. Будинок цей зведено у 1912 році, за проектом чеського архітектора Матея Блеха. Фасад споруди прикрашають барельєфи чеського скульптора Емануеля Кодета. На особливу увагу тут заслуговує, імовірно міфологічний персонаж, до кінця невідомої природи.

Схожу з цією, за рівнем незрозумілості скульптуру, бачимо і на вулиці Городоцькій, 2. Там, у 1910 – 1913 роках, Юзеф Пйонтковський звів будинок для купця і власника цегельні Мойсея Полтурака. Станіслав Рихард Пліхаль (1875 – 1939 рр.) оздобив споруду цікавим барельєфом. Зображення Меркурія займає центр барельєфу, а по боках у нього путті: один з яких є уособленням ковальства, а інший – механіки.

В Стрийському парку, над не надто чистою водоймою, “горює” русалка. Вона стала жертвою людської жорстокості та байдужості. Її, бідолашну, використали, а потім залишили на поталу долі. Коли ця русалка “з’являлась” у задумі Я. Мотики, її чекала зіркова доля – краса і естетика, тисячі прикутих до неї очей. Тепер з цього всього залишились лише осудливі погляди і співчуття від перехожих. Тому вона сором’язливо скрутилась і боїться заглядати людям в вічі – бо до неї нікому немає діла. Про своїх сестер вище по парку, вона і згадувати не хоче – та сама історія: закинутість і байдужість.

Музей етнографії та художнього промислу, проспект Свободи, 15

На мінорній ноті завершувати статтю не можна. Тому спробуємо додати мажору роботою Юліана Марковського (1846 — 1903). Йдеться зараз про алегоричну скульптурну групу “Фортуна вінчає Працю”, яка сьогодні зберігається у Музеї етнографії та художного промислу (пр. Свободи, 15). Цю скульптуру Марковському (між іншим, онукові іншого відомого львівського скульптора Йогана Шимзера) замовила міська рада. На момент здійснення замовлення,скульптура призначалась для фойє Галицької каси ощадності і була не єдиною, а однією з замовлених Марковському – планувалось зробити серію подібних робіт для різних куточків міста.

Пошуки “полунички” в львівських скульптурах, архітектурі, барельєфах і ін. можна продовжувати, але якщо хтось піде цією дорогою, важливо не захопитися процесом, який втягує. Тому, на всяк випадок, свій шлях варто якось означувати – аби можна було повернутись назад.

Євген ГУЛЮК

Використані джерела:

Мельник І., Масик Р. Пам’ятники та меморіальні таблиці міста Львова. – Львів: Апріорі, 2012. – C. 186. Еротика у львівській скульптурі // Україна інкогніта. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://ukrainaincognita.com/erotyka/erotyka-u-lvivskii-skulpturi; Глембоцька Г. Петро Війтович // Інтерактивний Львів. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.lvivcenter.org/uk/lia/persons/viytovych-petro; Глембоцька Г. Юліуш Войцех Белтовський // Інтерактивний Львів [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.lvivcenter.org/uk/lia/persons/beltowski-juliusz ;

5 найвідоміших веж Львова, зображених на логотипі міста

22. 12. 2015

Логотип Львова як показник багатокультурності міста

Логотип Львова – офіційно затверджений як знак для товарів та послуг м. Львова. Автором логотипу є Юрій Крукевич, котрий почерпнув ідею з панорами Гогенберга. На логотипі зображено п’ять найбільш відомих веж Львова, які в сукупності символізують різнобарвний розвиток міста протягом століть. Внизу під малюнком присутній надпис: “Львів відкритий для світу”, як гасло туристичного Львова.

Англійська версія

Різдв’яна версія

Великодня версія

Логотип Львова

Дзвіниця Вірменської церкви (на емблемі виділено зеленим кольором).

Вірменський кафедральний собор, що знаходиться у Львові – пам’ятка архітектури національного значення, входить до Світової спадщини ЮНЕСКО. На емблемі зображена вежа-дзвіниця, яка є складовою частиною ансамблю Вірменського собору. Перше будівництво вежі відбулося у 1571 р. (архітектор Петро Красовський), у 1778 р. відбулася перебудова.

Архітектурні особливості дзвіниці: триярусна, прямокутна в плані, мурована з каменю. Закінчується вежа видовженим куполом та чотирма вежечками по кутах. Вікна мають півкруглі завершення.

На логотипі символізує вірменську діаспору Львова.

Сучасне фото. Дзвіниця Вірменської церкви. Автор – Ілья Лєвін

Вежа Корнякта. (на емблемі виділено червоним кольором).

Ансамбль Львівської Успенської церкви містить в собі такий важливий елемент як вежа. Збудована у 1578 р. і названа на честь відомого мецената Констянтина Корнякта, вежа славилася своєю висотою і фактично була найвищою спорудою Львова. Додав цікавості цій споруді ще й дзвін “Кирило” діаметром у 2 метри, який повісили ще до завершення будівництва вежі. Попри декілька сильних пожеж у Львові (1616 р., 1779 р.), вежа Корнякта ще й досі продовжує вражати своєю красою.

Архітектура: чотириярусна, прямокутна в плані, збудовна з каменю. Завершення вежі представлене видовженим куполом, на якому установлено хрест. Вікна мають півкруглі завершення.

На логотипі символізує український Львів та православну церкву.

Вежа Корнякта, верхні приміщення якої слугували за в'язницю для членів Успенського братства — Вежа Корнякта

Львівська Ратуша. (на емблемі виділено помаранчевим кольором).

Найперша згадка про ратушу, яку ми вже ніколи не побачимо, містилася у хроніці Зиморовича і датувалася 1381 р., коли згоріла під час великої пожежі у Львові. Споруда, яка існує зараз спроектована Йосифом Марклем та Францом Трешером і збудована у 1827-1835 рр. Нова споруда, проте, не вразила сучасників і, навіть, обурила: “…величезний та бридкий чотирикутник з вежею у вигляді комина”. Деяку пошкодженість, щойно збудована ратуша, отримала під час повстання у 1848 р., через що реставрована у 1851 р. У такому вигляді будинок ратуші зберігся дотепер.

Архітектура: пам’ятка національного значення, що належить до світової спадщини ЮНЕСКО. Прямокутна в плані, двоярусна. На верхній частині встановлений механічний годинник.

На логотипі символізує єдність міста, давні традиції та історію.

Сучасне фото. Львівська ратуша. Джерело: www.lvivcenter.org

Вежа Латинської катедри. (на емблемі виділено синім кольором).

Латинський катедральний костел – унікальна пам’ятка (хоча б тим, що будувалася набагато довше, ніж триває людське життя, тому жоден майстер-будівничий не дочекався плодів своєї праці у завершеному вигляд), в якій присутня сукупність архітектурних стилів: готика, ренесанс, бароко. З лівого боку головного фасаду височить вежа-дзвінниця заввишки 64 м. Хоча, за первісним проектом у собору повинно було бути дві вежі – одну завершили наприкінці ХІV ст., інша так і залишилася незакінченою через брак коштів.

На логотипі символізує польський Львів, католицьку церкву.

Сучасне фото. Вежа Латинської катедри. Джерело: Україна інкогніта.

Дзвіниця монастиря Бернардинів (на емблемі виділено фіолетовим кольором).

Раніше на пл. Соборній, знаходився архітектурний ансамбль типу захисного муру, який містив в собі монастир, храм та дзвіницю. В центрі муру спорудили високу дзвіницю, яка б мала сповіщати про загрозу місту. Сьогодні дзвіниця, як і будівля колишнього центру римо-католицького ордену бернардинів належить греко-католицькій громаді (церква св. Андрія).

Архітектура: будівля збудована з цегли, двох’ярусна, накрита чотирьохсхилим дахом, під яким вмонтовано механічний годинник. Спостерігається простота обробки.

На логотипі символізує спадковість міських традицій.

Сучасне фото. Дзвіниця вежі Бернардинського монастиря. Джерело: Україна інкогніта.

Наталія ДАНИЛІВ

Список використаних джерел:

Львівська ратуша. [Електронний ресурс] / Мистецька сторінка // Режим доступу: http://storinka-m.kiev.ua/article.php?id=927
Львів. Латинська катедра. [Електронний ресурс] / Україна інкогніта // Режим доступу: http://ukrainaincognita.com/lvivska-oblast/lviv/lviv-latynska-katedra
Монастир Бернардинів. [Електронний ресурс] / Україна інкогніта // Режим доступу: http://ukrainaincognita.com/orden-bernardyntsiv/monastyr-bernardyntsiv
Вежа Корнякта. [Електронний ресурс] / Zabytki // Режим доступу: http://zabytki.in.ua/uk/1079/vezha-kornyakta
Вірменський катедральний собор. [Електронний ресурс] / Lviv.travel // Режим доступу: http://lviv.travel/ua/trash/historicalplaces/~1486/virmenskij-katedralnij-sobor

У Львові представили «Поетичну топоніміку»

22. 12. 2015

Вчора, 21 грудня 2014 року, у стінах львівської обласної бібліотеки для дітей відбулася презентація збірки «Поетична топоніміка». Унікальність цього видання у тому, що воно поєднало у собі літературу та просвітницьке краєзнавство. Під обкладинкою нової книги, що з друкарні одразу ж опинилася на презентації, поезія та проза 77 авторів з різних міст і сіл, які вирішили поділитися любов’ю до своєї маленької Батьківщини з читачами та розповісти про те, чим особливий їх край. У поетичних рядках описи мальовничої природи, дитячі та юнацькі спогади, історичні факти, фольклор з 90 населених пунктів України.

Презентація збірки «Поетична топоніміка» у Львові

До презентації долучилися Маріанна Задорожна, Марічка Дзвінка, Людмила Пуляєва, Зоряна Мовчан та Любов Бенедишин, які представили у «Поетичній топоніміці» Львівщину, Віра Шурман, яка завітала з Вінниччини та Марія Солодовнікова – наймолодша поетка збірки, що пише про рідний Кривий Ріг, живучи у Львові.

Автори книги говорять, що це перше видання такого формату в Україні і тішаться з того, що у цей непростий для країни час вдається робити важливі речі для культури та об’єднання всього народу.

Презентація збірки «Поетична топоніміка» у Львові

Редактором-упорядником збірки стала Любов Сердунич, саме завдяки її наполегливості збірка й побачила світ. «Автором цієї ідеї є праправнучка великого Каменяра – Олеся Франко, вона й надихнула нас на створення збірки. Нам хотілося видати щось світле і мирне, бо душа прагла заспокоєння після переживань Майдану та війни. Так з’явилася поетична книга про міста і села України», – говорить пані Любов.

Презентація збірки «Поетична топоніміка» у Львові

Гості літературного заходу, який модерувала Людмила Пуляєва, мали змогу не тільки почути поезію з нової збірки, а й насолодитися патріотичними піснями у виконанні Вікторії Бондаренко, Віри Шурман та Богдана Бовшика. Приємним подарунком стала й пісня на слова Марічки Дзвінки, яку написала Галина Різничук з Івано-Франківська.

Варто зазначити, що поетичним словом цікавляться не тільки люди з літературної сфери, а й школярі, які теж завітали на презентацію книги. До слова, її вже можна погортати у бібліотеці, або придбати у «Книжковому дворику» на вулиці В. Винниченка 4, де теж пройшла презентація «Поетичної топоніміки».

Олена ВИСОКОЛЯН

Львівський «Індіана Джонс», або життя і пригоди Казімежа Міхаловського

21. 12. 2015

Львівський «Індіана Джонс»: життя і пригоди Казімежа Міхаловського

У більшості людей при згадці слова «археологія» у свідомості одразу виникає образ захоплюючих пригод, скарбів та екзотичних далеких країв. Проте в реальному житті, археологія є серйозною науковою дисципліною з великою кількістю кропіткої роботи, і її мета полягає далеко не у погоні за золотими прикрасами чи цінностями. Як це часто буває, реальність є дещо іншою ніж її образ. Але при цьому, вона може залишатись такою ж цікавою і романтичною. Яскравий приклад цьому – життєпис випускника та працівника Львівського університету, «батька» польської школи середземноморської археології – Казімежа Міхаловського.

К. Міхаловський у Нубії з кухарем Гасаном і робітником Махмудом. Фарас, 1961 р.

Народився майбутній дослідник 14 грудня 1901 року у Тернополі. Родина Міхаловських була далеко не останньою у місті. Його дідусь – Еміль Міхаловський, обирався депутатом до Галицького крайового сейму, був директором учительської семінарії і у 1915-1917, коли місто було окуповане російськими військами, навіть був його бурмистром (міським головою).

Львівський університет Яна Казимира. Фото 1920-х рр.

Після закінчення гімназії у Тернополі, зимою 1919 у житті молодого Казімежа розпочинається львівський період. Він записується на філософський факультет Львівського університету, де зосереджується на вивченні історії мистецтва. Умови були далеко не найкращими. Студенти на пари часто приходили «з пістолетами у кобурах на поясі, і з багнетами». Тривала польсько-українська війна і у той час, коли українські війська намагались повернути собі Львів, університет намагався проводити навчальні заняття. Серед своїх львівських учителів він згадує філософа Казімежа Твардовського, М. Вартенберга, і Едварда Порембовича. «Добрі студії», за висловом Міхаловського, відновились лише у 1921 р. Тоді з навчальною метою він їде на один семестр до Відня, відвідує Мілан, Венецію, Париж. Рік перерви в університетському навчанні пройшов продуктивно. Але у Львові, він зіткнувся з критикою професора Подляхи, який вважав, що Міхаловський даремно тратить час такими поїздками. Казімеж боляче сприйняв таку позицію і вважав що професор неправий. Яким же було здивування Міхаловського, коли через рік чи два, сам Подляха виїхав до Парижа на кілька місяців!

З 1924 року, він починає працювати під керівництвом Едмунда Булянди. Останній, протягом 1916-1939 був одним з тих, хто перетворив Львівський університет на один з провідних у міжвоєнній Польщі центрів дослідження стародавнього світу. Кафедра класичної археології займала 4 приміщення площею 175 кв. м. у будівлі сучасного головного корпусу Університету. Щорічний бюджет установи мав становити близько 5000 злотих, а у 1938 кафедра отримала 50000 злотих для закупівлі наукової періодики та сучасної літератури. При кафедрі навіть існувала своя фотолабораторія. З 1925 функціонував інститут класичної археології, яким закономірно почав керувати той же Е. Булянда.

Під час їхньої першої зустрічі, Булянда прямо сказав Міхаловському, що вважає його талановитою, але дещо непутящою, лінивою людиною, яка потребує доброго наставника. Він вручив йому два товстих німецькомовних томи, присвячених античній культурі, і сказав опрацювати їх протягом липня-серпня, а у вересні 1924 з’явитись на кафедру на його приватний колоквіум, починати працювати асистентом і готувати докторську роботу. На відмінну від Подляхи, Булянда наголошував, що закордонні стажування мають бути обов’язковими. Міхаловський згадував: «Так я став археологом».

Після захисту у 1926 р. дисертації, він відвідує Берлін, Гайдельберг, Мюнстер, Париж, Рим, Афіни. Три роки він працює у своїй alma mater спочатку як молодший і старший асистент, а з 1929 як приват-доцент Львівського університету. Він бере участь у розкопках у Греції. Зважаючи на широту своїх наукових зацікавлень, високий науковий рівень та габілітацію, яку він отримує у 1929 році, на початку 30-х років він переїжджає до Варшави, де створює і очолює кафедру класичної археології у Варшавському університеті.

К. Міхаловський. Фото 1970-х.

Зі своєю дружиною – Христиною Міхаловською, у експедиції

Польські дослідники у Абу-Сімбел. Третій зліва – К. Міхаловський

У 30-ті роки він починає і свої власні дослідження. 1937 рік став знаковим для польської археології. Тоді розпочала свою діяльність перша у Єгипті польська експедиція, яку очолив саме К. Міхаловський. Він розумів, що «для того щоб значити щось у світовій археології – треба бути у Єгипті». На повоєнний час припадає апогей організаційної діяльності вченого. У 1956 він представляв польську сторону у радянсько-польській експедиції у Криму, з 1957 він ініціює дослідження славнозвісної Пальміри у Сирії, які відтоді польські археологи здійснювали фактично безперервно до недавнього часу. У 1960 він ініціює створення експедиції у Александрії в Єгипті. До своєї смерті у 1981, він став творцем десятків експедиції у Єгипті, Лівані, Сирії, Судані та у багатьох інших країнах Близького Сходу та Африки. Завдяки йому, польська археологія стала знаною у світі і фактично залишається такою і у наші дні.

У капелюсі й з характерним запальним блиском у погляді, він таки дійсно чимось нагадує Індіану Джонса (польські журналісти досі так його називають і через більш як 30 років від дня його смерті), хоч і без славнозвісного батога та авантюристських пригод. Насичене подорожами й активною діяльністю життя, останні десятиліття проходило поза Львовом, проте вирішальний поштовх у своїй діяльності він отримав саме тут. Тож згадуймо хоч деколи і свого «львівського Джонса», який ходив тими ж вулицями, якими зараз ходимо і ми.

Віктор ГУМЕННИЙ

Джерела:

Баукова А. Антична археологія у Львівському університеті // Вісник Львівського університету. Серія історична. 2014. Випуск 50. С. 123–138.
Білас Н. Археологічна наука у Львівському університеті (ХІХ – 30-ті роки ХХ ст.) // Археологічні дослідження Львівського університету. Вип.8. 2005. С.46-114.
Michałowski K. „Wspomnienia” okres lwowski (1919-1926) (Режим доступу: http://www.lwow.home.pl/michalowski.html)
Węgłowski А. Michałowski. Indiana Jones na polską miarę. (Режим доступу: http://historia.focus.pl/swiat/michalowski-indiana-jones-na-polska-miare-933)
Profesor Kazimierz Michałowski i polska szkoła archeologii śródziemnomorskiej (Режим доступу: http://www.pcma.uw.edu.pl/pl/wydarzenia/niepodpiete/dzieje-stacji-wystawa-rocznicowa/)
Galeria Faras im. Profesora Kazimierza Michałowskiego (Режим доступу: http://faras3d.pl/historia/nubia/?ln=en_EN).
Lipińska J. Kazimierz Michałowski 1901-1981 (Режим доступу: http://www.pcma.uw.edu.pl/fileadmin/template/main/img/lat70/book70_03.pdf)
Kowalski W. Nosił kapelusz i dokonywał wielkich rzeczy. Oto polski Indiana Jones (Режим доступу: http://natemat.pl/124801,nosil-kapelusz-i-dokonywal-rzeczy-wielkich-oto-polski-indiana-jones)

Парк імені Івана Франка – від єзуїтської броварні до студентських посиденьок

21. 12. 2015

Броварня, корчма, цегельна, літні театри, кінотеатр, бомбосховища – усі ці поняття так чи інакше береже в собі історія парку імені Івана Франка – найдавнішого парку нашого міста.

Відкриття вулиці Крашевського (Крушельницької). Одна із найдавніших світлин парку ім. Івана Франка. Фото 1879 року.

Передісторія парку починається ще в XVI ст., коли територія заміських ланів стала власністю Яна Шольц-Вольфовича. Саме він започаткував в цьому місці перший сад. Почату справу продовжив його спадкоємець і зять АнтоніоМассарі. Будучи венеціанцем за походженням, він облаштував сад на італійський манер. Однак по смерті венеціанця сад перейшов у власність міста.

Ресторан (тепер Болгарське консульство) в парку ім. Івана Франка. Фото 1900 року

В 1614 році влада міста передала цей сад, разом ще з кількома ділянками у тимчасове користування монахам ордену Єзуїтів. Що правда, «тимчасовість» ця в результаті затягнулась аж на 160 років. За цей час єзуїти встигли звести в межах саду цегельню, броварню та корчму. Врешті-решт, тут діяв цілий фільварок. Завдяки монахам сад отримав і свою першу, відому на сьогодні, назву – Єзуїтський сад.

Альтанка в парку ім. Івана Франка – найстаріша споруда парку. Фото 1906 року

В XVII ст. Єзуїтський пережив бурхливі воєнні події. В 1655 році, під час облоги Львова Хмельницьким, тут стояла московська артилерія. А в 1672 році – сад уподобали собі турецькі війська. На щастя, військові баталії ніякої вагомої шкоди цьому парку не завдали. А тому, опісля ліквідації ордену Єзуїтів в 1773 році, імператор Йосиф IIдарував доволі гарний сад місту, при цьому частину території було відділено в користування австрійському урядові. Тепер цей простір займають будинки між вулицями Дорошенка та Крушельницької.

Колишній головний вхід до парку ім. Івана Франка. Листівка 1914 року

В руках міста “Єзуїтський сад” (таку назву отримав парк в 1779 році ) не мав успіху. Без належного нагляду він заріс і здичавів, а тому в 1799 році місто продало цю ділянку підприємцеві Іванові Гехту. Останній облаштував парк на французький манер, збудував альтанки, літній театр, площу штучних вогнів, карусель. До речі, найстаріша вціліла споруда парку – Альтанка в самому центрі, походить саме з того часу і датована 1817 роком. В підніжжі парку Іван Гехт спорудив так зване Гехтівське казино, на місці котрого тепер розміщений Головний корпус ЛНУ.

Пам’ятник А. Голуховському та клумби на місці центральної алеї парку ім. Івана Франка. Фото 1916 року

Однак, ентузіазму Гехта бракувало наступним власникам Поєзуїтського парку (Поєзуїтським його називали поляки). Не даючи собі раду з постійними підтопленнями нижньої частини саду, вони призвели до його часткового заболочення і здичавіння. Після бурхливих подій 1848 року міська влада, для здобуття симпатій городян, вирішила відновити колись славетний парк. Після довгої юридичної тяганини та втручання високих посадовців в особі намісника Галичини, парк все таки перейшов місту, а в 1855 році було затверджено план його реконструкції. Саме тоді, зусиллями Карла Бауера, парк перебудовано в англійському стилі, котрий практично зберігся і до тепер. З того часу походить ще одна давня будівля парку – теперішня Почесне консульство Болгарії у Львові, яка в різні часи виконувала функції ресторану, будинку реставрації, була осередком товариства охорони природи. Оскільки парк належав і впорядковувався тепер містом, то і назва його стала аналогічною – Міський сад.

Листопадові бої 1918 року в парку ім. Івана Франка. Фото 1918-1819 рр.

У 1881 році найбільш досконалого вигляду набула нижня тераса парку. Причиною нових ландшафтних робіт стало зведення будівлі Галицького сейму (тепер Університет). Оскільки головну алею парку від 1886 року було знесено, то новий центральний вхід з’явився прямо перед будівлею сейму. Його вигляд, збережений на давніх світлинах, справді вражає. По-переду було виставлено два обеліска з головами левів. За ними розміщувався квітник, посеред котрого й опинилася ваза Торвальдсена, перенесена з теперішньої площі Ген.Григоренка. Навколо квітника розміщувалось кілька постаментів з бюстами відомих львів’ян, а саме Яна Добжанського, Яна-НепомукаКамінського, Леона Сапєги, Артура Гротгера, СамуеляГловінського та Юзефа Донін-Борковського.

Алея парку ім. Івана Франка неподалік кінотеатру «Парк». На фото помітно продуктовий кіоск, що був там за радянських часів. Фото 1959 року

В 1901 році в місці, де тепер розміщена ваза Торвальдсена, було встановлено пам’ятник А. Голуховському. А в 1918 році парк став місцем боїв між поляками та українцями. Після перемоги поляків його назву змінено на Парк імені Т. Костюшка. Проте, за польських часів суттєвих доповнень в парку не з’явилось. Єдине, що в 1925 році було відновлено центральну алею парку.

Люди біля входу до кінотеатру «Парк» в парку ім. Івана Франка. Фото 1963 року

Значно вплинула на функціональність парку Друга світова війна. Спочатку в передчутті німецької агресії львівські студенти викопали в 1939 році бомбосховище у нижній частині парку. Згодом, в 1944 році, уже німці, очікуючи радянських бомбардувань, спорудили ще одне сховище, але з протилежного боку цієї території. Обидва сховища, між іншим, збереглись і до сьогодні, хоч і в занедбаному вигляді. З тих часів походять чутки і легенди про велетенське сховище під більшою частиною парку, в яке ведуть підземні ходи зі сховищ Львівської Політехніки. Поки, ці чутки не спростовані і не підтверджені.

Ймовірне місце розташування кінотеатру «Парк». Сучасне фото

Ще одним надбанням війни став збудований німцями в 1943-1944 роках кінотеатр, який в радянські часи носив назву «Парк». За розповідями очевидців, це місце не мало нічого спільного з такими поняттями як комфорт, тепло і затишок. В спогадах лиш дерев’яні стіни, постійний холод і сирість, а також відсутність гардеробу і вестибюлю. Про те, при цьому кінотеатр вміщував понад 600 глядачів, що мали можливість переглянути свіжі новинки радянського і зарубіжного кіно. Проіснував він теж рекордно довго – аж до кінця 80-х років. Саму ж будівлю знесли в 90-х через аварійний стан.

Сховища в парку ім. Івана Франка, викопані студентами перед початком Другої світової війни. Сучасне фото

Загалом радянська влада зробила достатньо, щоб знести нанівець чудовий вигляд парку. В 1949 році було знищено пам’ятник Голуховському. На заміну йому ставились зелені інсталяції, а від 1964 року тут розмістилась ваза Торвальдсена.Її, в свою чергу, перенесли з колишнього місця через спорудження монументу Каменяреві, який в естетичному плані помітно поступається розміщуваному тут колись головному входові, який з тих часів й припинив своє існування.

Німецьке бомбосховище в парку ім. Івана Франка. Сучасне фото

Від 2009 року в парку відновлено усі лавочки, укладено бруківку та налагоджено нічне освітлення. Безперечно, він зберігає певний затишок і сьогодні, проте багато чого усе таки втрачено впродовж його, такої довгої, історії.

Володимир ПРОКОПІВ

Джерела:

Голубець М. Історія Львова від найдавніших часів. Історичні памятники старовини. Провідник по Львові. – Жовква, 1925. – 256 с.
Інтернет-портал www.lvivcenter.org
Інтернет-ресурс polona.pl
Крип’якевич І. Історичні Проходи по Львові. – Львів, 1932.
Лемко І., Михалик В., Бегляров Г. 1243 вулиці Львова. – Львів, 2009. – 528 с.

“У світі тварин”, або інтерактивна гра в Музеї Леопольда Левицького

21. 12. 2015

В неділю, 20 грудня о 13.00 в приміщенні Художньо-меморіального музею Леопольда Левицького (вул. М. Устияновича, 10 (біля Собору Святого Юра)) для юних митців проходила інтерактивна гра та майстер-клас за мотивами анімалістичних творів художника під назвою “У світі тварин”.

Інтерактивна гра "У світі тварин" в Музеї Леопольда Левицького — Інтерактивна гра “У світі тварин” в Музеї Леопольда Левицького

Ініціатором проведення такого заходу була в.о. завідувача Художньо-меморіального музею Леопольда Левицького Людмила Співак. На дітей чекала інтерактивна гра, впродовж якої учасники познайомилися із цікавими образами тварин у творчості митця, а під час майстер-класу під керівництвом львівської художниці Тетяни Боричок спробували створити свою живописну композицію “Улюблена тваринка” акриловими фарбами”.

Тривало це все анімалістично-акрилове дійство дві години і для того, щоб потрапити на нього, потрібно було попередньо записатись за телефонами тел. (032) 2 610 610, моб. (099) 26 91 222, (067) 14 51 942. Вартість участі складала 50 гривень з урахуванням вартості фарб, пензликів, паперу та інших атрибутів.

Інтерактивна гра “У світі тварин” в Музеї Леопольда Левицького

До речі, в середу 23 грудня 2015 року в Музеї Леопольда Левицького відбудеться підведення підсумків конкурсу Новорічно-різдвяної листівки “Новий рік та Різдво в Україні” (за мотивами листівок Л. Левицького). Приймати участь в конкурсі могли учасники віком від 6 і до 35 років. Конкурсні роботи приймалися до 17 грудня 2015 року.

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

5 відомих імен львівської Астрономічної обсерваторії

20. 12. 2015

Відомі імена львівської Астрономічної обсерваторії

Першість – одна з характерних ознак Львова. Багато з того, що стало звичним для кожного з нас Україні відкрив саме Львів. У переліку таких відкриттів і астрономія.

Вивчення астрономії у Львові бере початок з 1771 року, від часу коли було засновано першу обсерваторію – найдавнішу спеціалізовану наукову установу на теренах сучасної України. З цією подією пов’язують початок розвитку цієї науки у Львові, про це свідчить запис в архівній книзі Львівського магістрату: «Року 1771, дня 27 квітня, Єзуїтський колегіум, бажаючи збудувати у Львові астрономічну обсерваторію, домагався від міста дозволу зруйнувати стару хвіртку, а замість неї коштом колегіуму збудувати нову разом із астрономічною обсерваторією, на що магістрат Львова, з долученням королівської згоди, дав дозвіл, додавши таку умову, що коли ця обсерваторія стане непотрібною для навчальних цілей, повернути її місту».

львівська Астрономічна обсерваторія на вулиці Кирила і Мефодія

Цього ж року у Львівському університеті відкрили кафедру математики та астрономії, на якій працював професор Людвік Гошовський (1732-1802).

Однак, перша будівля астрономічної обсерваторії проіснувала лише до 1784 року, а з нею на століття зникли і систематичні дослідження небесних тіл львівськими науковцями. Аж у 1871 році робота в сфері астрономії поновлюється, і пов’язано це з відкриттям кафедри геодезії та сферичної астрономії у Львівській політехніці.

У 1877 році професорський склад Львівського університету звернувся до Міністерства в справах освіти у Відні із клопотанням про відкриття у Львівському університеті кафедри астрономії. Позитивну відповідь вони отримали аж через 20 років, і відтоді в університеті поновлюються астрономічні дослідження. На вулиці Длугоша 8 (сучасна вулиця Кирила і Мефодія) було виділено навчальний корпус з майданчиком для спостережень, де і сьогодні працюють викладачі та студенти-астрономи.

За свою, майже 250-річну історію, обсерваторія переживала часи занепаду та піднесення, і на це, передовсім, впливали різні економічні проблеми. Та все ж дослідження не припинилися саме завдяки небайдужим науковцям-ентузіастам, які власними зусиллями творили історію львівської обсерваторії. Цікаво знати про те, хто з відомих діячів науки та культури відзначився роботою у цьому закладі.

Серед них барон Франц Ксавер фон Цах. Саме він у 1787 році заснував в Зеебергу (Гота) найсучаснішу за оснащенням обсерваторію, видавав один із перших регулярних астрономічних журналів – “Щомісячна кореспонденція” (“Monatlische Corespodenz”) та став організатором першого в історії з’їзду астрономів. Серед його найважливіших наукових досягнень – упорядкування нового зоряного каталогу, вивчення астероїдів та визначення положення Сонця. Біограф Франца Ксавера фон Цаха, професор Бонського університету Петера Броше, стверджує, що саме він став прототипом головного героя роману Ґете «Роки мандрівок Вільгельма Мейстера». На честь Ф. фон Цаха названо кратер на Місяці та малу планету Сонячної системи.

Майданчик для спостережень на даху обсерваторії на вул. Кирила і Мефодія

Евґеніуш Рибка (1898-1988рр.) був директором астрономічної обсерваторії Львівського університету (1932-45 рр.) Він розширив штат, наукову тематику та інструментарій обсерваторії, розпочав спостереження змінних зір різних типів і роботи в галузі зоряної фотометрії. Під час його керування астрономічна обсерваторія отримала новий статус і назву Астрономічний інститут. Серед його наукових досягнень – каталог фотовізуальних величин 635 біляполюсних зір, заснування астрономічних видань та близько 100 наукових праць. Окрім того, Евґеніуш Рибка був президентом Польського національного астрономічного комітету, викладав у Львові, Вроцлаві та Кракові.

Моріс Ейгенсон (1906-1962) – доктор фізико-математичних наук. У циклі власних наукових праць він дослідив галактичне поглинання світла, першим довів наявність поглинаючої речовини в спіральних галактиках і між галактиками, заявив про наявність темної матерії між галактиками. Він довів існування вікового сонячного циклу та запропонував нові індекси сонячної активності. Науковий доробок Моріса Ейгенсона складає близько 100 праць, серед них перша на теренах СРСР монографія, присвячена погазалактичній астрономії.

Цікаво й те, що не лише видатні астрономи дотичні до історії львівської обсерваторії. Так, певний час тут працював і Богдан Ступка (1941-2012). Народний артист України, видатний актор театру та кіно, лауреат Шевченківської премії. У 1959 році він був лаборантом обсерваторії Львівського університету після невдалого вступу на хімічний факультет. Варто знати й те, що з астрономією актора пов’язав ще й астероїд, який відкрили у ніч на 67-ий день народження артиста в Андрушівській астрономічній обсерваторії та назвали на його честь – 269252 Богданступка.

Серед відомих сучасників, пов’язаних з обсерваторією – Іван Вакарчук. Науковий керівник тем з лазерної локації штучних супутників Землі львівської обсерваторії AO, професор кафедри теоретичної фізики Львівського університету. Засновник і головний редактор «Журналу фізичних досліджень». У 2006 році Іван Олександрович став лауреатом премії ім. М. П. Барабашова в галузі астрофізики. Протягом 2007-2010 рр. обіймав посаду Міністра освіти і науки України. Двічі ректор Львівського національного університету ім. І. Франка. У 2007 році удостоєний звання Герой України.

Олена ВИСОКОЛЯН

Джерела:

http://astro.franko.lviv.ua/
Історія астрономічної обсерваторії Львівського національного університету імені Івана Франка / за ред. Б. С. Новосядлого. – Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2011.

Абсолютно безкоштовна мандрівка унікальним паровозом околицями міста

20. 12. 2015

19 та 20, 26 та 27 грудня, а з 2 і до 14 січня – щоденно о 13.30 з першого перону головного вокзалу станції Львів вирушатиме у неймовірну подорож паровоз Л-3535, який курсуватиме за маршрутом Львів-Брюховичі-Львів.

Святковий потяг вирушатиме зі Львова о 13:30 год. та прибуватиме у Брюховичі о 13:50 год. В зворотню дорогу відправлятиметься о 14:25 год. та прибуватиме до Львова о 14:45 год. Таким чином, тривалість святкової подорожі становитиме 1 год. 15 хвилин. Під час поїздки у вагонах, які святково прикрасили учні Львівської дитячої залізниці, пасажирів очікують різдвяна атмосфера та прекрасні краєвиди, а на станції Брюховичі юні залізничники організують невеличке театралізоване дійство.

Подорож паровозом Л-3535 за маршрутом Львів-Брюховичі-Львів

Перша мандрівка ретро-потягом уже відбулася вчора і викликала потужний ажіотаж серед охочих до цікавих подорожей. Як раніше повідомляли у прес-службі Львівської залізниці проїзд був абсолютно безкоштовним. Попри велику кількість пасажирів у кожному вагоні, атмосфера серед пасажирів була святковою та винятково доброзичливою. Татусі і мамусі зі своїми чадами захоплено розглядали пейзажі за вікном та жваво обговорювали побачене.

Подорож паровозом Л-3535 за маршрутом Львів-Брюховичі-Львів

Але апофеозом мандрівки стала зупинка на станції “Брюховичі”. Тут добрих півгодини тривала фотосесія біля паровоза. І не дивно, адже маленьким да великим дослідникам випала унікальна нагода потрапити в кабіну машиніста ретро-потяга, зробити селфі та фото у всіх можливих місцях цієї машини з минулого.

Подорож паровозом Л-3535 за маршрутом Львів-Брюховичі-Львів

Зворотня дорога до Львова була сповнена враженнями та емоціями. Хтось захоплено переглядав фото і одразу публікував їх в соціальних мережах, хтось обговорював технічні характеристики потяга, а якась частина пасажирів спробувала колядувати. І хоча на коляду ще трохи рано, але на час приїзду до Львова уже колядували усі вагони.

Подорож паровозом Л-3535 за маршрутом Львів-Брюховичі-Львів

Це був тільки перший день мандрівки потяга Л-3535 за маршрутом Львів-Брюховичі-Львів і у всіх охочих є ще чудова нагода потрапити в минуле і здійснити мандрівку на паровозі наших дідусів.

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

Метаморфози львівських вулиць. Вулиця Театральна

19. 12. 2015

Вулиці Львівського Середмістя є найбільш консервативними та незмінними в архітектурі уже протягом століть. Проте, поміж них була одна, котра немов би притягувала до себе жахливі біди і катастрофи, що призвело до різноманітних перебудов та постійної зміни екстер’єру. Мова йде про найдовшу вулицю Середмістя, яка в австрійські часи так і називалася – Довга, а тепер ми іменуємо її вулиця Театральна.

Руїни колишнього монастиря Тринітаріїв на вул. Довгій (Театральній). Рисунок 1850 року

Вулиця Театральна починає свою історію з початком Львівського Середмістя. Первинно вона мала дерев’яну забудову, проте пожежа велика пожежа 1527 року повністю зруйнувала усі дерев’яні будівлі як цієї вулиці, так і цілого готичного Львова. Примітно, що пожежа почалася саме з цієї вулиці, а точніше з бровара, який розміщувався на місці теперішнього Природничого музею будівлю котрого збудували в 1797 році.

Будівля Народного дому на вулиці Театральній. Ліворуч ще відсутня церква Преображення Господнього, а на місці зйомки тепер будівля Національного музею. Фото до 1878 року.

Найдавнішою вцілілою будівлею екстер’єру вулиці Театральної по-праву можна вважати Латинську Катедру, яка хоч і розташована на площі Катедральній, але західною частиною примикає до згаданої вулиці. Будівництво даного храму розпочалось ще в XIV ст., однак до наших днів він зберігся уже в перебудованому вигляді, оскільки теж зазнавруйнування під час пожежі 1527 року.

Будівля музею Дзідушицьких (Природний музей) на вулиці Театральній. Місце зйомки тепер зайняте корпусом Економічного факультету ЛНУ. Фото 1870 року

Не менш давнім на цій вулиці є Костел єзуїтів, споруджений на початку XVII ст. Храм практично повністю зберіг свій первинний вигляд. Що правда, від 1702 року він був увінчаний вежею, котра до того ж була найвищою у місті. Однак її розібрали 1830 року, з мотивів безпеки, після падіння за 4 роки до того вежі Львівської Ратуші. До костелу примикає будівля колишньої Єзуїтської колегії, що теж має давню історію. Вона існувала з кінця XVI століття. Однак, сучасна будівля виникла внаслідок перебудов колегії в 1723 та 1872 роках.

Руїни костелу Святого Хреста при монастирі францисканців на вул. Театральній. Літографія 1870 року. Автор В. Грабовський

Ще одним храмом на вулиці Театральній є церква Преображення Господнього, яка постала тут і 1878-1898 роках на місці костелу Найсвятішої Трійці отців Тринітаріїв. Костел був складовою частиною монастиря, що був зведений в 1703 році. Однак, вже в 1783 році його закрито, а будівлі передано Університету. В приміщені костелу розміщувалась бібліотека та актовий зал. Але у ході революційних подій у Львові 1848 року університетські будівлі були зруйновані артилерійським вогнем та пожежею. Університет перебрався на вул. Святого Миколая (тепер Грушевського), а зруйновані будівлі цісар Франц Йосиф подарував русинам. Саме вони збудували вже згадану церкву Преображення.

Будівля 62 школи на вулиці Театральній, зведена на місці монастиря францисканців. Фото 1892 року

Однак, ще до зведення церкви, русини побудували в 1851-1864 році на частині території, зайнятої колись монастирем, одну із ключових для галицьких українців споруду, а саме Народний дім. До наших днів не зберігся лев, що розміщувався на вершині фасаду цієї будівлі.

Будівля Художньо-промислової школи (тепер будівля Економічного факультету ЛНУ). Перед будівлею помітно початки будівництва Національного Музею. Фото 1892 року

На місці корпусу теперішньої 62 школи колись теж був костел, а саме костел Святого Хреста при монастирі Францисканців, збудованого ще в XV ст. Цікаво, що це була, окрім Ратуші,єдина будівля Львівського Середмістя, що не зазнала ушкоджень під час вже згадуваної пожежі міста 1527 року. Однак, після реформ 1785 року монастир перестав використовуватись як сакральна споруда. У 1795 році в приміщені колишнього костелу облаштували перший в історії Львова стаціонарний театр. Однак обстріли міста 1848 року вщент знищили дану будівлю, після чого її було розібрано. У 1891-1893 роках на місці костелу було зведено Мішану школу ім. Адама Міцкевича, котра зараз функціонує як 62 школа.

Будівлі Костелу та Колегії єзуїтів на вулиці Театральній. Фото 1908 року

Ще до 1780, замість площі Івана Підкови, до вул. Театральної примикав Шпиталь Святого Духа, збудований ще в XIV ст. Його занепаду як сакральної споруди сприяла знову ж таки зміна влади з польської на австрійську. Як наслідок після 1772 року будівля перебувала в такому занедбаному стані, що аж обвалилась в 1780 році. На її місці протягом 1827-1829 рр. збудовано споруду гауптвахти і дім «Віденської кав’ярні», які існують і досі. Незабудована частина, на місці колишнього шпиталю, утворює площу Івана Підкови, на котрій від 1982 року стоїть однойменний пам’ятник, якому передувала дошка пошани і невеличкий фонтан, які існували в 50-70 роки XX ст.

Будівлі вул. Театральної і площі Святого Духа (Івана Підкови) після бомбардувань 1941 року. Фото 1941 року

До 1802 року існував ще давній Низький Замок, котрий теж примикав до вулиці Театральної. На той час він був уже в вкрай незадовільному стані, що стало причиною його знесення. Натомість, на цьому місці утворено площу Каструм. Згодом вона повністю була забудована. 1842 року частину цієї площі зайняв театр Скарбека (М.Заньковецької). В кінці XIX ст. були збудовані будинки філії Управління фінансів, які однак не встояли під час Другої світової війни. На їхньому місці в радянські часи був досить милий сквер, а згодом автостоянка, над котрою майорів екран, на який проектували фільми або ретранслювали телепрограми. А з часів незалежності на цьому місці виник сувенірний ринок «Вернісаж». Ще однією будівлею, що постала на площі Каструмі остаточно припинила її існування, став Національний музей, збудований на початку XX ст.

Вулиця Театральна у Львові, фото другої половини ХХ століття

Отож, фатальними датами для вулиці Театральної, внаслідок котрих вона й зазнавала своїх метаморфоз, стали 1527, 1848 та 1941-1944 роки. Переживши жахливі пожежі, обстріли та бомбардування, втративши цілу низку сакральних споруд,але, в той же час, зберігши цілий комплекс пам’яток архітектури, дана вулиця продовжує зберігати свою особливість, і до речі, досі залишається найдовшою вулицею історичної частини міста.

Володимир ПРОКОПІВ

Джерела:

Крип’якевич І. Історичні Проходи по Львові. – Львів, 1932.
Лемко І., Михалик В., Бегляров Г. 1243 вулиці Львова. – Львів, 2009. – 528 с.
Інтернет-портал www.lvivcenter.org

В Музеї Михайла Грушевського у Львові відкрилася виставка народних ікон ХІХ ст.

19. 12. 2015

В п‘ятницю, 18 грудня 2015 року, у виставковому залі Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові (вул.І.Франка, 154) відбулося відкриття виставки “Зимовий цикл свят церковного року в українській народній іконі”.

Св.вмч.Варвара. Чернігівщина, ХІХ ст.

Св. о.Миколай, Св. Михаїл, Св. Домініка. Буковина, ХІХ ст.

Св. Юрій, Розп’яття, Св. о. Михаїл. Буковина, 1884 рік

Св. о. Микоалій. Чернігівщина, ХІХ ст.

Св.вмч.Варвара. Чернігівщина, ХІХ ст.

Св. о. Микоалій. Чернігівщина, ХІХ ст.

На виставці представлено 24 народні хатні ікони ХІХ ст. із колекції Музею Українського Католицького Університету та Інституту колекціонерства українських мистецьких пам’яток. Мальовані на дереві та склі сакральні твори висвітлюють хронологію циклу зимових свят (від Св. Миколая до Різдва та Богоявлення).

Андрій Цибко, Марія Магунь, Олександр Молодий, Оксана Романів-Тріска на відкритті виставки

Відкриття відбулося у дружній та затишній атмосфері. Модератором заходу виступила директор музею Магунь Марія Карпівна, яка привітала усіх присутніх та відзначила, що недарма виставка відкривається у переддень улюбленого всіма свята Св. Миколая, адже левова частка представлених ікон зображає саме цього святого.

Презентував колекцію директор Музею Українського Католицького Університету Андрій Цибко, який розповів про історію представлених на виставці ікон. Повідав, що мальована на дошці ікона, побутувала приблизно від середини ХІХ століття до 1910-х років. На теренах Буковини, Гуцульщини та Покуття вона співіснувала з іконою на склі.

Підкреслив, що виставка ставить собі за мету систематизувати твори за хронологією церковного календаря, зокрема його зимового циклу із найулюбленішими українськими Святими (Миколаєм, Василем, Іваном Хрестителем, Варварою, Катериною) та церковними святами (Різдвом, Богоявленням, Стрітенням).

Продовжила відкриття мистецтвознавець, одна із засновників Інституту колекціонерства українських мистецьких пам’яток при НТШ Оксана Романів-Тріска, яка наголосила на значимості виставки. Адже не часто вдається знайти зображення на народній іконі сюжетів власне церковних свят – Різдва Христового чи Богоявлення. І дуже важливо, що саме такі ікони презентуються у музеї.

Колекціонер, член Інституту колекціонерства мистецьких пам’яток Олександр Молодий розповів, як формувалася дана колекція іконографії та що спонукало його до збирання народної ікони.

Вітальне слово виголосили і давні друзі музею: колекціонер Олексій Валько та художник Любомир Яремчук. Не обійшлося і без подарунків. п.Оксана Романів-Тріска подарувала музею давній гуцульский таріль.

Марія Магунь та найменша відвідувачка відкриття виставки з мамою

Наймолодшим відвідувачем відкриття стала 4-місячна правнучка відомого реставратора, митця та музейника Петра Лінинського.

Оглянути виставку охочі можуть протягом усіх зимових свят.

Софія ЛЕГІН
вчений секретар Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові

Фотографії старого Львова

Публічна “страта” європейського бестселера XVII ст. і львівський Лео Таксіль

Як святкували Новорічні та Різдвяні свята у радянському Львові. Історія в 9 фотографіях

Розкішний Костел Усіх Святих у Годовиці, що має шанс на нове життя

Як в Олеському замку відзначили 40-річний ювілей музею (відео)

Російський імператор Микола ІІ у Львові

Будинок господарства, вітрів і бога Сатурна, або кам’яниця «Пір року» на вулиці Вірменській

Міська Стрільниця, або де у Львові діяв перший кегельбан

Новий кліп гурту “Crossed Parallels”, або український джаз на саксі та бандурі (відео)

Вони не бояться оголювати свої тіла для львів’ян

5 найвідоміших веж Львова, зображених на логотипі міста

У Львові представили «Поетичну топоніміку»

Львівський «Індіана Джонс», або життя і пригоди Казімежа Міхаловського

Парк імені Івана Франка – від єзуїтської броварні до студентських посиденьок

“У світі тварин”, або інтерактивна гра в Музеї Леопольда Левицького

5 відомих імен львівської Астрономічної обсерваторії

Абсолютно безкоштовна мандрівка унікальним паровозом околицями міста

Метаморфози львівських вулиць. Вулиця Театральна

В Музеї Михайла Грушевського у Львові відкрилася виставка народних ікон ХІХ ст.

Популярні статті:

Вепр на фасаді: Таємниця єдиного «кабанячого» будинку у Львові

Вулиця, що з’явилась раніше за Львів. Історія у десяти зображеннях

Рецепти 12 страв на Святий вечір

Усик в Маямі подарував Джошуа вишиванку (відео)

Яким було Сколе на унікальних фото 1937 року

Найпопулярніші статті:

Храми Львова на 11 офортах початку ХХ ст. Ванди Коженьовської

Історія авіакатастроф у Львові

Вже бачили наші відео?