Сьогодні продовжуємо розповідь про Степана Гумініловича, розпочату минулого тижня. До 1947 талановитий музикант та спортсмен Степан Гумінілович очолював у італійському таборі військовополонених створений ним хор та брав участь у спортивному вишколі співвітчизників-таборовиків, а згодом за допомогою єпископа І. Бучка був достроково звільнений з полону та переїхав до австрійського Зальцбургу.
Вид Зальцбургу
Лише в цьому місті було п’ять таборів для біженців, в яких перебувало близько п’яти тисяч українців, найбільший з них був у передмісті Лєксенфельд. Українська громада живучи в дощаних бараках і маючи в розпорядженні кілька опалюваних кімнат в єдиному мурованому будинку на території монастиря оо. Ієзуїтів, працюючи на чорних роботах в місцевого населення, налагодила діяльність лікарні, лялькового, драматичного і оперного театрів, трьох хорів, симфонічного оркестру, естрадного ревю-ансамблю, здійснювала вишкіл пластового осередку, добилася дозволу на відкриття низки навчальних закладів, проводила Літургії греко-католицького і православного обрядів.
В зальцбургському таборі С. Гумінілович влаштувався на роботу вчителем фізкультури (інструктором шведської руханки) у місцевій реальній гімназії і невдовзі одружився. (Цікаво, що у 1944 році до Австрії виїхала сім’я майбутнього владики Любомира Гузара, і в 1944-1949 роки він навчався саме у цьому закладі). У вільний від роботи час грав у футбол за клуб спортивного товариства «Україна», а після від’їзду керівника колективу – Миколи Штиня, також диригував хором «Трембіта» цього товариства.
Хор СТ «Україна» табору Лєксенфельд
Там, у таборі, по-справжньому захопився створенням музики легкого жанру, створив музику до кількох успішних естрадних ревю.
Подальший шлях подружжя Гумініловичів пролягав до Канади через тривалі періоди перебування у Чилі та Аргентині. «Життя в Чілє не було легке, не знаючи еспанської мови треба було промишляти різно, щоб вдержати родину. Різьбив гуцульські касетки (різьблені дерев’яні шкатулки – Р. Г.), працював фізично, опісля грав на скрипці у радіо і в нічному кабаре циганську музику… Коли українці в Аргентині довідались, що Степан з родиною перебуває в сусідці, дуже просили, щоб переїхав до Буенос-Айрес та провадив хором і займався музичною працею», – згадували друзі. Частково – потягом, а далі – кіньми, вони подолали Анди й опинилися в Буенос-Айресі, де українська громада була досить організованою. Тут Степан і Лідія брали активну участь в культурному житті української діаспори, стали членами «Просвіти», співали у хорі «Трембіта» при цьому товаристві. В Буенос-Айресі Степан Гумінілович випускає дві платівки своїх творів легкого жанру спільно з оркестром старого доброго друга Л. Яблонського, якому вдалося організувати колектив вокалістів і оркестрантів, якого й у Львові не було.
А 1957 року на заклики дивізійників-емігрантів сім’я Гумініловичів переїздить до Канади (Ошаву). Сорокарічний маестро успішно опановує ще одну (вже котру !) іноземну мову, цього разу – англійську. Для утримання родини працює на державних підприємствах, а у вільний час пише музику, проводить репетиції хорів.
Обкладинка збірки творів С. Гумніловича, які постали у таборах в Ріміні та Лєксенфельді
Диригував співацькими колективами церков св. Юрія в Ошаві та св. Покрови в Торонто, хорами «Боян», «Бурлака-1» (з числа колишніх дивізійників), з якими записано платівки «Дивізіє, гей, рідна мати» та Архиєрейську службу Божу. Будучи визнаним хормейстером, сам співав у хорі «Прометей», керованому Левом Туркевичем, а після несподіваної смерті Лева перебрав на себе управління ним та жіночим хором «Чайка».
Анонс концерту в Канаді
Cолісти і квартети, з якими співпрацював С. Гумінілович
Спільно з Л. Яблонським, що теж переїхав він у Торонто, організовував чудові музичні дійства, налагодив контакти з Богданом Весоловським, котрий проживав у Монреалі. До його творчих проектів долучилися гарні співаки-солісти, які любили і вміли виконувати пісні легкого жанру. Серед них – Василь Тисяк, Антін Дербіш, Стефанія Федчук, Марія Дольницька, сюди ж приїздив для запису пісень Б. Весоловського відомий оперний співак Андрій Добрянський, а з Монреаля – Марія Вербицька й Анна Чорнодольська. До них приєднались чоловічі квартети «Верховина» і «Розвага» з Клівленда, місцеве жіноче тріо «Троянда» за участю доньки А. Дербіша – Люби. Спільними зусиллями композитора та керівника оркестру за спонсорства власників книгарні «Арка-Квін» вони розпочали випуск серії платівок. Загалом їх було випущено понад сто.
Степан Гумінілович в старшому віці
Платівки «Арка-Квін»
З роками музикант поступово відійшов від диригентської і концертної діяльності, зате це найбільш результативний період його композиторської творчості. Композиторську спадщину Степана Гумініловича складає велика кількість хорових та інструментальних творів, аранжувань композицій світської та релігійної тематики, ліричних та розважальних пісень, музика до вистав, які успішно збирали повні зали в Нью-Йорку, Чікаґо, Філадельфії, Клівленді й Торонто.
https://youtu.be/vX6KCPVxA-c
Навесні 1984 року Степан Гумінілович не зміг керувати хором, а 27 січня 1985 року відійшов у засвіти. З часом його ім’я на батьківщині і в Канаді стали забувати, і лише диски, записані у розквіті таланту, берегли для нащадків його чудову музику.
Від 37.00 Орест Цимбала виконує «Сон»
Важливими кроками до повернення його імені і доробку Україні є акції до його 100-річчя в рамках ІІ Міжнародного фестивалю української ретро-музики ім. Богдана Веселовського. Першою стала концертна програма з його естрадних солоспівів «Мрійлива ніч», проведена 6 червня у Львівській обласній філармонії. Цю подію вшанували своєю присутністю віце-президент світового конгресу українців Петро Штик та син композитора – Юрій Гумінілович, який ніколи раніше не був в Україні і був безмежно зворушений і вдячний за пам’ять про його батька.
Наступною масштабною мистецькою подією буде конкурс молодих виконавців з гала-концертом переможців, який відбудеться в Полтаві 26-27 серпня. Так, повернення з забуття імен тих, хто все своє життя присвятив служінню Україні, не лише збагатить наші знання про національну мистецьку традицію, але й перекине іще один міст єднання двох берегів Дніпра.
Роксоляна ГАВАЛЮК музикознавець, викладач КЗ ЛОР ЛМК ім. С. Людкевича
Андрусяк Михайло Ув’язнена скрипка : Док. нарис / [Ред. І.Горошко]. – Коломия : Б-ка «Агро», 1992. – 63 с.
Дивізія «Галичина» – в запитаннях і відповідях ветеранів. – [Електронний ресурс] : http://maidan.org.ua/arch/pressk/1233566160.html
Житкевич Анатолій Серце, наповнене піснями. – [Електронний ресурс] : https://parafia.org.ua/person/huminilovych-stepan/
Колісник Р. «Машерують добровольці…» : Спомини. – Тернопіль : Арій, 2003. – 120 с.
Краєві Легкоатлетичні змагання у Львові // Голос Підкарпаття. – 1942. – №3. – 13.09. – С. 7.
Курищук Василь Щоб не втопитись у чужих океанах // Галичина. – 2010. – 29 травня.
Лукіянович Ф. Український табір в Лєксенфельді у Зальцбурзі / Філарет Лукіянович // Almanac of the Ukrainian National Association for the year – Jersey City-New York=Джерзі Ситі-Ню-Йорк : Svoboda press, 1986. – С. 65-111.
Луців В. Ювілейний концерт хорів «Бурлака» та «Гомін» у Лондоні / В. Луців // Українська // Думка. – 1997. – 18 грудня.
Мохорук Д. І. Муза в погонах. До 90-ліття від дня народження нашого краянина з Топорівців композитора Степана Гумініловича // Край. – 2007. – №1 (871). – 01.01.
Мохорук Д. Село моє Топорівці : Історико-краєзнавчий та етнографічний збірник : Септималогія. Том 7, ч. 3. – [Електронний ресурс] : http://evrika.if.ua/141/
У вівторок, 1 серпня 2017 року, о 17.00 в галереї сучасного мистецтва «Зелена канапа» (вул. Вірменська, 7) відбудеться відкриття виставки Анни Васильєвої під назвою “Kitch`EN”.
Анні Васильєвій, досліднику людських душ – психологу та художнику з Києва, як нікому іншому відомо про те, що перші сеанси «психотерапії» кожен з нас отримує на кухні під пильним оком мами, або друга.
То ж не дивно, що Анна тримаючи в фокусі своєї уваги людину з її неповторним і безкінечно складним внутрішнім світом помістила її в мінливому просторі посткомуністичних інтер’єрів, в котрих живуть люди сучасності, які з кожним роком створюють майбутнє, в котрому ми вже знаходимось.
Як не дивним є і те, що персонажі для своїх ремінісценцій, вона взяла у художників модерну, епохи на зламі 19 і 20 століть – часу, коли так бурхливо розвивалась психологія і мистецтво. Художники того періоду також зробили об’єктом своєї уваги душевний стан і переживання портретованої – простої не героїзованої і не міфологізованої людини.
На таких самих як і у нас із вами кухнях з легкої руки Анни Васильєвої сидять і діляться з нами сокровенним герої картин Лотрека і Пікасо, Ван Гога і Модильяні…
Ідея серії робіт KitchEN полягає в тому, щоб показати, наскільки є розмитими кордони між минулим, сучасним та майбутнім. Kitch’EN вже експонувалась 2014 року в київській галереї A-House.
Анна Васильєва
Анна Васильєва народилась 12 грудня 1988 року в місті Київ.
Перед тим, як ступити на творчий шлях, художниці довелось попрацювати в різних сферах та закінчити дві освіти: маркетинг (2005-2010рр.) та психологію (2010- 2014рр.), що допомагає зараз в мистецтві. Допомагає зрозуміти людей, вгадати та відчути їх бажання, допомогти вирішити, що вони хочуть бачити на полотні в результаті (якщо мова йде про картину на замовлення).
З 2011 року займається живописом та рисунком в майстерні Георгія та Таїсії Зайченко, котрі допомогли сформувати бачення прекрасного та оволодіти різними техніками образотворчого мистецтва.
В 2012 році вступила до Львівської Національної Академії Мистецтв на дизайн інтер’єрів, та провчившись там рік, перевелась на графічний дизайн в інститут декоративно-прикладного мистецтва ім. М. Бойчука, що в Києві.
Свою першу виставку вирішила провести навесні 2014 року в галереї A-House (вул. Стрілецька, 7/6). Виставка пройшла добре та отримала багато схвальних відгуків, після чого 6 моїх робіт забрали на колективну виставку художників в місто Базель (Швейцарія).
На даний момент мисткиня працює в галереї Akt на території арт заводу Платформа, пише нові картини та створює нові проекти. Також була учасником колективних виставок в Будинку Художників, галереї Лавра та арт центрі Я.Гретера.
У ХІХ столітті і до Першої світової Волинь перебувала у складі Російської імперії, а це означає, що їй були притаманні як свої індивідуальні, так і загальноімперські тенденції в різних сферах життя.
Попри те, що цей час можна назвати «найтемнішим» у луцькій історії, він має цікаві і колоритні сторінки. Люди якось жили і намагалися прикрасити й «розвантажити» своє «уєздне» існування.
Що робили мешканці у вільний час у Луцьку в ХІХ столітті, які були розваги, як народні маси «ЙОГО ВЕЛИЧНОСТІ» гуляли і відволікалися від буденності?
Панорама Луцька зі Святої гірки (тепер вулиця Гаврилюка)
Дворянська культура публічного саду і випивка простолюдинів
Волинь ХІХ століття не стала одразу російською. Вона ще пам’ятала і зберігала шляхетські садиби, маєтки, палаци і парки. Проте міська мода на гуляння в парку, а точніше, в саду, в Луцьк прийшла з російських головних міст, де побутувало пристрасне захоплення усім французьким. Гуляння в парку – це не просто спосіб провести час, а ціла культура, яка започаткувалася в Луцьку у 1870-х роках.
Уже в ті часи головною вулицею міста була Шосейна. Цю назву вона дістала через те, що сюдою проходила траса Києво-Брестського шосе, прокладеного у 1860-ті роки. Вулиця опинилася серед міської забудови, з її пагорбів відкривався милий вигляд на старовинні пам’ятки міста. Нині це вулиця Лесі Українки, околиці якої в ХІХ столітті не були так забудовані, як зараз.
Восени 1866 року західними краями Російської імперії мандрував дійсний і таємний радник Помпей Батюшков. Разом із ним «съ Высочайшаго свѣдѣнія» перебував художник Московської оружейної палати Дмитро Струков. Саме він зробив малюнки, за якими потім у петербурзькій майстерні Олександр Беггров виконав кольорові літографії волинських і не тільки пам’ятників старовини. Одна з них – фантастичний вигляд на Луцьк з пагорбів Святої гірки. Зараз це вулиця Гаврилюка, за 20 метрів від Лесі Українки.
Гуляння біля саду. Поштова листівка початку ХХ століття. Зображення з Національної бібліотеки Польщі
У 1870-х роках Луцька міська дума неподалік давньої Святої гірки вирішила закласти міський сад. Розташовувався він поряд із на той час уже колишнім монастирем ордену тринітарів, гарний класицистичний костел якого саме розбирали у той час. Сад розкинувся трохи південніше монастиря та на місці розібраного костелу.
Сад – це не просто територія з деревами. Там мали бути деякі неодмінні атрибути паркових гулянь. У 1887 році до Луцької міської думи звернувся Йосиф Мануков з пропозицією віддати йому в оренду міський сад на 10 років. Він обіцяв побудувати літній театр з приміщенням для буфету і фойє та естраду для музичного оркестру. На цьому планував і заробляти. Після завершення терміну оренди всі споруди мали перейти у власність міста. Міська дума дала добро, проте з якихось причин Мануков так і не реалізував задуманого.
Перший в Луцьку пам’ятник – імператору Олександру ІІІ. Зображення з книги «Луцьк у старовинній листівці, гравюрі та фотографії» Віктора Літевчука
Натомість у думу звернувся Гецель Сороко з пропозицією віддати йому в оренду сад на 3 роки. Він обіцяв розважати лучан збудованим за 300 рублів балаганом. Це була популярна форма розваг в Російській імперії. Балаган був критим невеликим простим приміщенням, де виступали артисти з більш-менш стандартною програмою. В неї входили боксерські змагання, показ карликів, «бородаті жінки», циркові трюки з вогнем, виступи ілюзіоністів, лялькові вистави «петрушечників». Міська публіка була в захваті від цих шоу.
Проте замість балагану Сороко з компаньйоном Срулем-Мойшею Зафраном побудували цілий літній театр, витративши на будівництво не 300, а 1600 рублів. У театрі виступала трупа артиста І. Чечіна. Хоча за умовами, орендар сплачував певні відсотки з прибутку саду, щоб відбити таку суму, він хотів узяти в оренду сад не на 3, а вже на 10 років. Міська дума погодила. Так у Луцьку постав чи не перший театр. Він притягував лучан не менше, ніж балагани. Як ішлося у звіті думи, в цьому театрі «зручності ніскільки не поступаються приміщенням театрів у великих містах».
Зворотний бік портретів салону Доссіка. Зображення з сайту волинської Галереї мистецтв
В останні два десятиліття в саду біля Шосейної діяв не тільки театр. Тут часто відбувалися гуляння з музичним оркестром. Є відомості про те, що грали в саду оркестри полків армії Російської імперії, які квартирувалися в Луцьку. У вихідні по місту гуляли дами з літніми парасольками у довгих широких платтях, а супроводжували їх чоловіки з циліндрами на головах. Така картина потрапила на поштову листівку, зроблену біля самісінького міського саду на Шосейній.
Дами споглядали вистави, а потім неодмінно тягнули чоловіків у театральний буфет. Хто не хотів церемоніально відвідувати сад, міг одразу піти чогось випити. Згідно з постановою Луцької міської думи 1887 року, луцькі «питейныя заведенія» розділялися на 2 розряди: для вищого й середнього класу людей і для простолюдинів. У документі так і писалося – «для простолюдиновъ». В закладах першого розряду мало бути 2 мебльовані кімнати – одна для буфету з холодними закусками, одна для столової. Друга категорія могла міститися в одній кімнаті з влаштованими лавками і столами. Кожен тип повинен мати кухню. Право продажу довільними дозами і з відкоркованих пляшок дозволялося тільки першій категорії. Був ще тип закладів, який продавав алкоголь тільки з собою. Там не допускалося скупчення народу і тримання посуду, з якої можна випити.
Лучани зламу ХІХ-ХХ столітть
Як пише Вальдемар Пясецький, одним із улюблених закладів луцької публіки був ресторанчик для вищої категорії «У Анни». Там подавали дуже популярні настої, полинівку і тернівку, різні м’ясні страви з дикої птиці. А фірмовою тут були картопляні «пальчики» під грибним соусом.
Поряд із міським садом у 1895 році з’явилася ще одна новинка – відкрили перший в Луцьку пам’ятник. Він був зроблений з граніту й бронзи і був присвячений імператору Олександру ІІІ.
Зворотний бік портретів салону Шифера. Зображення з сайту волинської Галереї мистецтв
Дорогим, але модним задоволенням тоді ставала фотографія. Ну, яка ж грошовита красуня не захоче після гулянь у саду, вбраною у свою найкращу сукню, відобразити свій портрет на папері? У Луцьку діяли щораз більше фотосалонів. За словами луцького колекціонера Віктора Літевчука, першим у місті фотостудію відкрив Еміль Майєр у 1860-х роках. У 1880-х роках відкрився фотосалон Мінаковського. Одним із найпрестижніших у пізніші часи був салон артистичної фотографії Ананія Доссіка «Рембрандт». Фотографувалися лучани і в «Леонарді» Нахмана Шифера та інших. Ці портрети стали гарним відображенням шарму тієї доби.
Сад занедбали через жадібність
Після закінчення терміну оренди міського саду Сорокою міська дума стала думати, хто далі за ним має вести догляд. Охочих було немало та не відразу. Певний час сад стояв без догляду і потрохи заростав. Згодом мешканець міста Герман Касьянов хотів узяти в оренду сад біля окружного суду на 12 років. Щорічно обіцяє платити в міську казну певну суму. Натомість залишає за собою право будувати балаган, театр, будки, буфет, влаштувати ліхтарі.
Лучани зламу ХІХ-ХХ столітть
Цікавим для міської думи виявилося ще одне звернення. І не дивно, прохач настільки розхвалював себе і вивищував в очах міщан, що годі було відмовити йому.
«За 3 сезона моей дѣятельности въ Луцкѣ на нивѣ русскаго искусства я свое антрепренерское знамя держалъ высоко и лучане меня не могутъ упрекнуть въ некорректномъ къ имъ отношеніи. …За 3 сезона моей театральной дѣятельности я, кажется, оставилъ хорошее впечатлѣніе. …Думаю, что болѣе честнаго и энергичнаго предпринимателя какъ я городъ искать не долженъ», – писав про себе антрепренер (організатор культурно-видовищних дійств) Михайло Фебер з Херсону. Ай, молодець!
З фотостудії Мінаковського
Він хотів побудувати в міському саду двоповерховий мурований театр. Також обіцяв почистити сад. Проте в міській думі не погодилися одразу на умови. Для розгляду пропозицій Касьянова і Фебера в думі скликали комісію. Вкінці роботи вона написала звіт, в якому зазначила, що як виявилося, підприємці зовсім не збираються будувати театрів, а мають намір звести лише балаган, чорти б їх ухопили. Комісія визнала, що влаштування будівлі для театру в міському саду і впорядкування саду має бути клопотом безпосередньо міського управління. Як зразок будівлі напіввідкритого театру комісія рекомендувала приміщення київського кафешантану Шато-де-Флер.
Шато-де-Флер у Києві. Фото з io.ua
Серед причин відмови комісія називала ті, що балаган буде «обезобразить» сад, що місто буде залежати від підприємців, які хочуть вигоди тільки для себе. Дуже цікаве зауваження комісії про театр як мистецтво.
Шато-де-Флер у Києві. Фото з сайту “Променад по Киеву”
«Сценическое искусство само по себѣ, имѣя образовательное значеніе, отвлекаетъ простой-рабочій людъ отъ пьянства, а слѣдовательно развитіе этого искусства должно поощраться Городскими Управленіями, и должно входить въ его заботы, хотя бы даже съ затратою извѣстныхъ суммъ, безъ извлеченія большой доходности».
Зображення з книги «Луцьк у старовинній листівці, гравюрі та фотографії» Віктора Літевчука
Це відбило у підприємців бажання щось робити. Як виявилося, на довгі роки. Поки міська дума збиралася з намірами «поощрять» луцький театр, сад все більше ставав занедбаним. Сприяло цьому не тільки це і небажання дати заробити антренпренерам. У Луцьку відкрилися два приватні сади. Один із них розташовувався на місці нинішньої інфекційної лікарні на Шевченка. Як пише Пясецький, він належав родині Марцинішиних. Інший сад – «Ельдорадо» – був ще більш привабливим, адже у ньому розташовувалися атракціони. Це ще один популярний вид розваг тієї доби. Окреме місце для атракціонів відвів на своїй землі Мар’ян Гольдшмідт. Сад розташовувався на березі річки Стир приблизно на місці нинішньої «Нової лінії».
Луцька пані на фотографії салону “Леонарді” Нахмана Шифера. Зображення з книги Вальдемара Пясецького “Пройдімося древнім Луцьком”
Розуміючи ситуацію, в міській думі вирішили піти на компроміс і стали шукати орендаря на дуже вигідних умовах. У 1910 році міська управа, звертаючись в газету «Волынь» і «Кіевская Мысль», «покорнѣйше проситъ напечатать на первыхъ страницахъ въ 4 ближайшихъ номерахъ объявленіе». У ньому управа запрошує підприємця, який узяв би на найвигідніших умовах в оренду міський сад біля окружного суду площею півдесятини з умовою будівництва в ньому театру. Надійшло два звернення, проте справа так і не зрушила з місця.
Брудний балаган і єврейські клозети
Занедбанню міського саду біля Окружного суду посприяв ще один фактор. У 1904 році міська дума прийняла стратегічне рішення: закрити базар на Парадному майдані і на його місці влаштувати міський сад. Це була довга історія з кулуарною боротьбою різних зацікавлених сторін, яка тривала майже десять років.
Ще один вид міських розваг того часу – гуляння на ярмарках. Якщо прогулянки в парку були свого роду церемонією, то розваги на ярмарках вважалися більш «низменными». Тут також була своя інфраструктура, головним об’єктом якої були балагани. Крім того, біля ринків зазвичай кидали якір різні мандрівні цирки й атракціони. Часто в балаганах показували і не зовсім етичні видовища, аби глядач був і гроші платив. Правда, квитки були дешеві, а тому доступні для багатьох.
Зображення з книги «Луцьк у старовинній листівці, гравюрі та фотографії» Віктора Літевчука
У більшості ж випадків репертуар балаганів був такий самий, як і в саду, проте садові театри приваблювали трохи інший склад публіки, ніж базари, де тинялися більше лайдаки, ошусти і їм подібні міські гольтіпаки. На ярмарках часто випивали, тож це також додавало свого колориту. Ще одним неодмінним атрибутом базарних гулянь був бруд. Адже в садах зазвичай були розбиті доріжки, а на незамощеному Парадному майдані при великих скопищах народу багно і нечистоти ставали декораціями усіх цих гулянь. Дуже добре описав ситуацію начальник луцького гарнізону у перші роки нового століття.
«Площадь эта въ настоящемъ ея видѣ, при существованіи на ней ярмарки и базара съ балаганомъ для цирковыхъ представленій, всё болѣе и болѣе загрязняется и служитъ причиной распространеній заразныхъ болѣзней, которыми болѣе всего страдаютъ жители ближайшихъ усадьбъ. Въ случаѣ появленія холеры, эта «Парадная» площадь несомненно будетъ служить разсадникомъ заразы въ виду того, что навозъ и людскія испражненія, годами накопившіеся какъ на самой площади, такъ и вокругъ балагана и базарныхъ будокъ, заражаютъ почву и подпочвенныя води», – писав він.
Сад на Парадному. Зображення з Національної бібліотеки Польщі
А директор чоловічої прогімназії Каштурєв, яка розмістилася в келіях колишнього монастиря бернардинів скаржився на «єврейські клозети» поруч із ринком і балаганом. Він зауважив, що при цій ситуації на майдані ще й відкриваються нові м’ясні магазинчики. За такої антисанітарії епідемія була не за горами. До речі, саме з дерев’яним балаганом на Парадному пов’язаний факт, коли легендарний луцький пожежник Лук’ян Снітковський травмував око під час пожежі приміщення 1913 року і не зміг в подальшому виконувати своїх обов’язків.
І над усім цим підносився масив православного собору, який недавно перебудували з костелу бернардинів.
У 1907 році почали активно працювати над створенням саду на Парадному. З виробів цегельні «Лучанин», що на Гнідаві, вимурували паркан з кованими і дерев’яними ґратками, розсадили багато видів дерев та кущів. Тепер основні міські гуляння стали проводитися тут, правда, рідко. Постійний вхід у сад відкрили тільки в 1913 році, «уступая усиленнымъ ходатайствамъ жителей г. Луцка».
Зображення з книги Вальдемара Пясецького “Пройдімося древнім Луцьком”
У 1908 році в Луцьку з’явилася посада міського садівника. Він разом з помічником доглядав за всіма зеленими насадженнями Луцька. Якби це зробили раніше, можливо, сад біля суду і не занепав би.
Іподром і зимовий каток: спортивний Луцьк епохи Романових
Ще одним видом улюблених міських розваг були кінні дербі. На околиці Луцька неподалік католицького цвинтаря (зараз на його місці Меморіал) розташовувався іподром. Невідомо, чи б він виник, якби не військові. У Луцьку базувались кілька полків армії Російської імперії, в тому числі гусари. Спочатку казарми і конюшні розташовувалися на Парадному майдані, але згодом їх перенесли в район сучасного кінотеатру «Промінь».
Іподром. Фото з літака початку ХХ століття. Зображення з книги «Луцьк у старовинній листівці, гравюрі та фотографії» Віктора Літевчука
Іподром розміщувався або на місці, або поруч із сучасним стадіоном. Незважаючи на те, що це був об’єкт військових тренувань, тут іноді влаштовувалися перегони. Як пише Вальдемар Пясецький, на цьому іподромі після 1885 року влаштували дерев’яні трибуни. Змагання відбувалися щонеділі і були дуже популярні серед лучан.
Ближче до Першої світової війни іподром занепав і дерев’яних трибун вже не було. Він потрапив на аерофотознімок Луцька 1917 року. Дорога на фото – теперішній проспект Перемоги.
Уявіть гарний зимовий вечір суботи в Луцьку кінця ХІХ століття. Ліхтарник гасить останні вечірні світила, морозна і скрипуча темрява огортає пухнасті простирадла снігу на міських вулицях, а в будинках запалюються теплі, домашні, затишні вогники. Привезена газета з Житомира подає відомості про розклад мандрівного цирку по губернії, а на північній околиці міста готують «ракети» (так тоді називали феєрверки), щоб розпочати вечірні гуляння на льодовому катку.
Луцький іподром
Було чим зайнятися лучанам і взимку. На пагорбах Градної гірки (Градний узвіз) були місця для спуску на дерев’яних санках. Проте більш характерною розвагою були катки. Спорт узагалі став всеімперською модою наприкінці ХІХ століття. На катках іноді грав військовий оркестр, а також влаштовували піротехнічні шоу. В Луцьку запускали феєрверки на катках і в міських садах.
Вхід на міський каток, який за словами Пясецького, розташовувався біля іподрому, був платним, але дешевшим, ніж вхід на приватні катки Глікліхів та Кронштейнів. Де розташовувалися останні два, поки встановити не вдалося.
Живі картинки: як у Луцьку з’явилося чудо
1895 року в Парижі презентували новинку – «сінематограф Люм’єра». Це настільки вразило публіку, що новинка одразу поширилася світом, в тому числі і в російські губернії. За кілька років у містах по всій імперії почали з’являтися стаціонарні установки для показу «живих картин». Сам апарат зазвичай розташовувався в іншій кімнаті й проектував світло через отвір у стіні на екран. Стаціонарні сінематографи стали називати електротеатрами.
Відомо, коли почали показувати кіно у Луцьку: це 1908 рік. До нього було причетне так зване Луцьке товариство тверезості. Аби залучати людей до безалкогольних акцій, товариство використовувало показ «живих картин». У них була пересувна установка, яку часто використовували у дерев’яному літньому театрі, який розташовувався поряд з першим міським садом.
Взимку 1909 року товариство вирішило зробити покази стаціонарними. Вони орендували зал на першому поверсі житлового приміщення на перетині сьогоднішніх вулиць Ковельської та Лесі Українки. В залі було 80 місць, половина із яких сидячі. Цей перший стаціонарний кінотеатр Луцька не мав назви. Він проіснував всього півтора року.
Перші електротеатри в Луцьку мали назву «Модерн» і «Ренесанс». Вони розташовувалися на Шосейній і також мали свої буфети. Крім алкоголю і холодних закусок продавали й солодощі. Улюблені види – шоколад і карамель.
Ці електротеатри були маловмісні і не завжди могли задовільнити великий інтерес публіки, яка збиралася масово дивитися на «живі картинки». Тоді У 1909 році чиновник Луцької міської думи Л. Ельберт ініціював відкриття великого електротеатру «Одеон» на вулиці Шпитальній (тепер Богдана Хмельницького). Він мав 300 місць, вестибюль, апаратну і невелику сцену. Зараз це перебудований згодом театр ляльок.
Інтерес до тоді ще німого кіно в Луцьку був величезним. Мешканці сприймали кіно за чудо і на той час їх можна зрозуміти. Кінематограф став поволі витісняти циркові забави, а інтерес до професійного театру витісняв балагани. В наступні роки кінотеатри стали рости один за одним. Посприяла цьому і поява в Луцьку електрики. Одного дня з пропозицією до міської думи звернувся такий собі лучанин Альфонс Людвігович Яр, який просив надати йому ділянку землі, на якій він збудує електростанцію. Уже в вересні 1909 року в місті з’явилося перше електричне освітлення вулиць і зовсім скоро електрику стали продавати міським абонентам.
Перший луцький електричний дуговий ліхтар до Першої світової війни. Поштівка з приватної колекції
Електричне світло у той час також сприймалося як неймовірна новинка. Її одразу ж стали використовувати в розважальних цілях. Театри, балагани, сінематографи, ілюмінація міського саду – лучани одразу втямили, що робити з електрикою.
Попри популярність кіно, театр в Луцьку переживав цікаве перетворення – він не те що не занепав, а навпаки тільки розвинувся. Якщо раніше в балагани і театри приїжджали мандрівні артисти, то на початку ХХ століття в Луцьку стали з’являтися місцеві театральні товариства і гуртки, які мали тематичну направленість. Вони самостійно ставили вистави. Гастролі мандрівних артистів стали менш популярними. У місті діяли гуртки із досить цікавими назвами: «Юноши-любители драматическаго искусства», «Еврейская свободная сцена», «Луцкій кружокъ любителей еврейскаго драматическаго искусства Идише Фрайе бине». Вистави давали і Луцька українська громада і Товариство польської молоді. Також до театрального мистецтва була долучена група з дуже цікавою назвою – Группа любителей и любительниц города Луцка.
Плацдармом для цих всіх товариств став новий театр «Замок Любарта», розташовуваний у замку Любарта. Ці організації просто брали сцени в оренду. Нерідко давали благодійні вистави. Театр мав 2 дерев’яні павільйони і буфет. Він освітлювався електричним світлом. Театр діяв приблизно 10 років. Іноді сюди заїжджали мандрівні «живі картинки». У 1918 році тут відбулося кілька зборів військовиків. На цей момент дах був дірявий, підлога гнила, а декорації зіпсовані. В міжвоєнний час «Замку Любарта» як театрального осередку вже не було.
Бал во славу Романових й ілюмінація Його Високості
На тлі балаганних трюків і театральних вистав, походжань у садах і споглядання «живих картин» виділялися окремі й одиничні гуляння й урочисті масові святкування, влаштовані на честь приїзду імперської особи чи якоїсь річниці. Скільки разів у Луцьку бували російські імператори, лоскочучи нерви вірнопідданим волинянам, годі перелічити. Чому вони сюди приїжджали? Зазвичай на військові маневри. Луцьк вважався важливим містом для оборони «юго-западного» краю імперії, поряд з містом часто проводили військові маневри і огляди військ, тому все ХІХ століття Волинь і Луцьк відвідували їхні величності різні Олександри і Миколаї.
Та особливі святкування влаштовували до річниць. На початку ХХ століття Луцьк разом зі всією Російською імперією пережив дві такі: століття війни 1812 року (тоді її називали «Отечественная война») та, головніше, 300-ліття правління Дому Романових.
Військове поле за казармами на теперішній вулиці Стрілецькій. Тепер цей район забудований. Фото з Австрійської національної бібліотеки
З цієї нагоди в місті перейменували кілька центральних вулиць. Вони отримали такі назви: Романівська, Михайлівська, Імператора Олександра І, а Шосейну перейменували на Імператора Миколи ІІ.
Цілий день 21 лютого 1913 року лучани посилено святкували. В усіх церквах напередодні відправили панахиди за померлими членами роду. Після ранкової служби з усіх церков міста прихожани зійшлися хресною ходою до православного собору, де відбулася урочиста літургія. Звідти разом із військовими хода рушила на воєнне поле на всенародний урочистий молебень просто неба. Після цього – військовий парад біля казарм. Зброя, знамена і ордени грали відблисками Його Величності на сонці і свіжому морозному повітрі. В 3 години дня за рахунок міського бюджету дали обід для найбідніших мешканців міста.
Після офіційних урочистостей – гуляння. Ближче вечора дали бал для учнів усіх шкіл у Луцькій гімназії. В народній чайній Товариства тверезості відбулося народне читання з туманними картинками. Розповідали про історичне значення Романових, роздавали брошури. Ввечері – пік гулянь з ілюмінацією. На Братському мосту встановили велику металеву арку з електричними лампочками. В арку були вмонтовані 4 портрети імператора і його наступника. Вбрану у квітки арку увінчувала корона. Цікаво, що портрети були переслані в Луцьк для святкувань із Московської центральної пересильної тюрми. Назад ті портрети уже ніхто не відправив.
У міському саду на Парадному – народне гуляння при електричній ілюмінації. Там заздалегідь заготували бенгальські вогні і ракети-феєрверки. Навіть замок на цей вечір ілюмінували. Радості мешканців, ну, просто не було меж.
В цей день Луцька міська дума провела «надзвичайне засідання» і послала телеграму волинському губернатору дуже цікавого змісту. У ній, подумати тільки, просилося губернатора «повергнуть» до ступнів його величності свої вірнопіддані почуття.
«Чрезвычайное Собраніе Луцкой Городской Думы, вознеся горячіе молитвы къ Богу о здравіи и благоденствіи МОНАРХА и ЕГО ЦАРСКОЙ СЕМЬИ, проситъ Ваше Превосходительство повергнуть къ стопамъ ЕГО ВЕЛИЧЕСТВА свои вѣрноподданническія чувства и готовность положить животъ свой за честь Великой Россіи и Ея горячо любимаго ИМПЕРАТОРА».
Усій цій ейфорії вже не довго залишалося. Наближалася Перша світова війна і трон під імператором хитався, як скоро захитаються і бані на церквах. Далі – абсолютно нова доба, нові і старі розваги. Правда, деякі з них, як кіно, залишилися улюбленими і до сьогодні.
* * *
Гуляння в саду, балаганні розваги, кінні перегони, цирк, театр і кіно – набір видовищ Луцька зламу ХІХ-ХХ століть був чималий. Влітку і взимку люди шукали і знаходили розваги. Ілюмінація, феєрверки, військові оркестри тільки додавали драйву. А якщо врахувати підпільні «ігри» в казино і з повіями, то набір міських розваг, як і цілого періоду історії, здаватиметься ще яскравішим.
Міністерство культури і національної спадщини Польщі цьогоріч проведе роботи на понад 8 млн грн на реставрацію у Львові пам’яток культури. Про це повідомляє Львівський портал з посиланням на Мінкульт Польщі.
Так, на Личаківському кладовищі за кошти поляків буде відновлено надгробки, зокрема і трьом президентам Львова.
Личаківський цвинтар у Львові, фото Олена Високолян, 2015 рік
Латинський катедральний костел. Львів. Автор Станіслав Тондос.
913 тис. грн піде на завершення реставрації Вірменського кафедрального собору, а 2,8 млн грн – на храм Петра і Павла (костел Єзуїтів).
Вірменський собор. Вид із південного подвір’я. Акварель А. Каменобродського. Поч. XX ст. ЛІМ
За 945 тис. грн у Львові наведуть лад з костелом Святого Антонія і відремонтують Шпиталь святого Лазаря за 575 тис. грн.
Костел святого Антонія у Львові
Подібні реставраційні роботи у Львові відбуваються з 2008 року на основі протокольних узгоджень, підписаними представниками Мінкультури Польщі з представниками міської влади Львова.
„Такої зустрічі в проекті #За живе ще не було“, — такими словами завершила захід з українською співачкою і волонтеркою Лесею Горовою заступниця директорки Львівської обласної бібліотеки для юнацтва Людмила Пуляєва-Чижович. І справді, зустріч була по-особливому емоційна, переплетена переживаннями, спогадами, піснями і, головне, — надією.
Від початку війни в Україні Леся Горова своє життя та творчість присвячує воїнам. І весь час їздить на передову з волонтерською допомогою та морально підтримує наших військових піснями. Як наголосила, — це поклик душі і потреба серця. Кількість поїздок Лесі Горової на східні терени вже вимірюється сотнями. І щодень перебування там — це щонайменше три концерти, а ще безліч хвилин спілкування. Бо саме щирого слова і можливості забутися потребують наші воїни. Співачка наголосила, що кожен воює своєю зброєю, вона — піснею.
Співачка Леся Горова – гостя проекту #За живе
— Наш перший концерт, який був ще в квітні 2014 року у військовій частині в селі Гончарівське Чернігівської області визначив подальшу нашу волонтерську діяльність. Від побаченого там ми були приголомшені — наша армія була в жалюгідному стані: хлопці не мали що вдягнути, не мали нормальної їжі. Саме тоді з’явилося переконання, що мусимо підтримувати українських воїнів не лише піснями, а й матеріально. Тож щоразу, їдучи до наших солдатів, везли ще й необхідні речі. А щоб зібрати їх, перед кожною поїздкою на схід ми з колегами-музикантами виступали з благодійними концертами по всій Україні. Так заробляли на тепловізор, каски, бронежилети, одяг, їжу, інструменти, генератори, навіть воду. Везли й духовні подарунки: листи, обереги і малюнки від дітей, — розповіла гостя проекту #За живе.
Співачка Леся Горова – гостя проекту #За живе
За ці три роки були різні етапи, різні настрої. Та важливо, що наші воїни вірять в те, за що вони борються і ворог не просувався далі. Леся Горова переконана в нашій перемозі й наголошує, що Схід змінюється. Особливо це помітно в дітях, які спраглі всього українського. Тому головне їх підтримати в цьому стремлінні.
— Мене тішать ті діти: щирі очі, вони горнуться до українського, вони хочуть співати українських пісень, співають Гімн щиро, з рукою на серці. Одного разу в інтернаті в місті Щастя наприкінці концерту виконуємо всі разом наш Державний Гімн, а біля стоїть дитини мати і штовхає: „Молчи, молчи!“. А дитина подивилася на неї, потім на інших дітей і підійшла ближче до них, продовжуючи співати, — розповіла співачка. — А минулого року на свято Миколая ми виступали у Світлодарську, коли саме були запеклі бої на Світлодарській дузі. У залі було шістсот дітей і посеред концерту почалися обстріли. В очах дітей не було страху, бо вже звикли до цього, та їхні батьки з навколишніх сіл телефонували і дякували нам за концерт, бо тоді їхні села дуже обстрілювали, а діти були в безпеці.
Співачка Леся Горова разом із дочкою – гості проекту #За живе
Особливу роль у цих відвідинах воїнів відіграють пісні. Після кожного виступу вони вивчають їх, співають разом. А ще, авторські пісні Лесі Горової часто стають рятівними для солдатів.
— Пісня „Солдатику мій“, яку я написала за кілька хвилин, стала духовним бронежилетом для наших воїнів. Коли я її співала, хлопці поверталися з передової цілі й неушкоджені, дякували мені, бо вірять, що саме та пісня врятувала їм життя. Взагалі деякі мої пісні пророчі. Перебуваючи на Майдані, коли там горіли шини, було багато диму і вогню, я написала пісню „Сонце встане“ і ми перемогли. Маю ще одну пісню — „Танок“, яка розганяє хмари. Вона нас не раз і на сході рятувала, розганяючи не лише хмари, а й сніги, тумани, дай Боже, ще поможе розігнати ворогів України, — додала співачка.
Леся Горова часто гастролює за кордоном — в Іспанії, Італії, Франції, Словенії, Естонії, Латвії, Польщі. На її концерти приходять не лише українці, а й місцеві жителі. Тож співачка має можливість щоразу розповідати світові про ситуацію в нашій державі.
— Дуже емоційні концерти були у Польщі. Прийшли вчителі й учні польських шкіл. Я знаю польську мову, пісні співала українською, а коментувала їх польською, розповідаючи про події в Україні, показувала фото і відео, які сама знімала, будучи на фронті. У залі панувала повна тиша, а після концерту до мене підходили люди, плакали, казали, що навіть не знали, що в нас таке відбувається. Тож намагаюся під час таких концертів донести інформацію, що українські військові захищають не лише Україну, а й усю Європу від путінської навали, — зазначила насамкінець Леся Горова.
В серпні кав’ярня-галерея «Штука» (вул. Котлярська, 8) запрошує на виставку акварелей Оксани Радкевич «Сад». Відкриття з участю авторки відбудеться у вівторок 1 серпня о 15:00. Виставку можна буде оглянути щодня з 10:00 до 22:00, вхід вільний.
Можемо посперечатися, але літо і акварелі – прекрасна пара. Легкість і м’якість у них спільні, тому найгарніші літні атрибути вдаються ще привабливішими.
Проте Оксана Радкевич бачить «Сад» із набагато ширшої перспективи: «Буденність і спокій, рутинність і простота інколи стають настільки очевидними, що змушують по-новому подивитися на власне життя і віднайти у простих речах щось нове. В проекті «Сад» яблука і груші – мотив, що як рапорт повторюється з композиції в композицію. Максимальне зосередження, прикута увага, віднайдення нових емоцій, захоплення, закоханість в простоту речей, які так близько».
Оксана Радкевич ”Квіти”
Про авторку
Народилася у 1987 році в Красноярську, Росія. У 2010 закінчила Львівську національну академію мистецтв (кафедра монументального живопису, керівник – Альфред Максименко).
Виставки 2016-го року:
«Шоколадні сезони» (Київ);
«Жіночий проект», Верховна Рада України (Київ);
«Сад», «Галерея мистецтв» (Луцьк);
«Боже милосердя» (Замлиння, Україна).
Виставки 2015-го року:
«Святі миротворці», «Галерея мистецтв» (Луцьк);
Міжнародний арт-симпозіум “Communication”, “ILKOgallery”, (Ужгород);
ІІ Міжнародна майстерня “Міграція в Біблії” (Київ);
«Міграція», Софійський собор (Київ).
Оксана Радкевич
Сценографічні проекти:
«Хочу снігу», вільний театр «ОКО», Львів, 2016;
«Любов на чотирьох», “Телевізійний театр”, Дніпро, 2016;
«Людина в підвішеному стані», Львівський драматичний театр ім. Лесі Українки, 2016;
«Білосніжка», Львівський драматичний театр ім. Лесі Українки, 2016;
«Стіна», Львівський драматичний театр ім. Лесі Українки, 2014;
«Собака на сіні», Львівський драматичний театр ім. Лесі Українки, 2013;
«Вінні Пух», Львівський драматичний театр ім. Лесі Українки, 2013;
«Моя дорога Памелла, або як уколошкати стареньку», Львівський драматичний театр ім. Лесі Українки, 2012;
«Рікі-Тікі-Таві», Львівський драматичний театр ім. Лесі Українки, 2011;
«І все-таки я тебе зраджу», Львівський драматичний театр ім. Лесі Українки, 2011;
«Котигорошко», Львівський драматичний театр ім. Лесі Українки, 2010;
«Приборкання норовливої», Лвівський драматичний театр ім. Лесі Українки, 2010.
Вчора, 28 липня 2017 року, У Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20) в рамках ХХ Міжнародного пленеру художнього текстилю “Етнокультура – реалії сьогодення” відбулось відкриття виставки “Традиція – інтерпретація – трансформація”.
Проект започатковано у 1996 році акцією «Відродимо глинянський килим», а свою назву він отримав під час Міжнародного симпозіуму художнього текстилю у Львові (1998).
Заступниця генерального директора з наукової роботи Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького Оксана Біла
“Пленер художнього текстилю взяв свій початок 1996 р. і відтоді практично щорічно відбувається під егідою Львівської національної академії мистецтв , а зокрема його ідейного наставника, його берегині доцента Львівської національної академії мистецтв Зиновії Шульги. І вже вкотре виставка активних учасників пленеру відбувається саме в Національному музеї у Львові і сьогодні особливий захід, бо маємо ювілейний – ХХ пленер. Виставка, яка пропонується проходить під гаслом – «Традиція, інтерпретація, трансформація» , її автори – це п’ять знакових в України митців у галузі художнього текстилю”, – сказала заступниця генерального директора з наукової роботи Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького Оксана Біла відкриваючи виставку.
Експозиція виставки “Традиція – інтерпретація – трансформація”
Експозиція виставки “Традиція – інтерпретація – трансформація”
Експозиція виставки “Традиція – інтерпретація – трансформація”
Експозиція виставки “Традиція – інтерпретація – трансформація”
Експозиція виставки “Традиція – інтерпретація – трансформація”
У ретроспективній виставці об’єднані роботи таких митців: Наталії Дяченко-Забаштої, Галини Забаштої, Зеновії Шульги та творчого тандему Оксани Литвин – Ярослава Сахро. Автори, виконуючи твори, намагаються відродити етнічну культуру.
Директор Історико-краєзнавчого музею у Винниках Ігор Тимець
“Це дійсно чудові твори, якими ми можемо пишатися і це ще раз свідчить про необхідність створення таких семінарів, музеїв, тематичних виставок, які би показали ті новинки, ті нові напрацювання, і яких, на жаль, є надзвичайно мало”, – зазначив директор Історико-краєзнавчого музею у Винниках Ігор Тимець.
Експозиція виставки “Традиція – інтерпретація – трансформація”
Експозиція виставки “Традиція – інтерпретація – трансформація”
Експозиція виставки “Традиція – інтерпретація – трансформація”
Експозиція виставки “Традиція – інтерпретація – трансформація”
Експозиція виставки “Традиція – інтерпретація – трансформація”
Серед чільних експонатів виставки – гобелен “Дороги”, який виконала доцент кафедри художнього текстилю і моделювання костюма Київського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М. Бойчука Наталія Дяченко-Забашта. Він є матеріалізованим свідоцтвом зусиль, докладених українськими художниками, аби зберегти відомий наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. ткацький осередок у Глинянах, що на Львівщині.
Директор Регіонального філіалу Національного інституту стратегічних досліджень у м. Львові Володимир Волошин
“Регіональний філіал Національного інституту стратегічних досліджень уже сім років поспіль має честь бути сі організаторами такого міжнародного проекту «Екологічний ракурс» в рамках якого відбувається пленер з художнього текстилю. І хоча наша інституція має більш економічне та безпекове спрямування, але вважаю, що культурна компонента, історична, духовна – це все ж таки є основою нашого суспільства, розвитку і безпеки”, – підкреслив директор Регіонального філіалу Національного інституту стратегічних досліджень у м. Львові Володимир Волошин.
Відкриття виставки “Традиція – інтерпретація – трансформація”
Відкриття виставки “Традиція – інтерпретація – трансформація”
Відкриття виставки “Традиція – інтерпретація – трансформація”
Відкриття виставки “Традиція – інтерпретація – трансформація”
Упродовж років «Екологічний ракурс» невпинно розвивається, існуючи лише завдяки матеріальній підтримці його учасників та організаторів. Відбуваючись щороку, проект отримав широкий резонанс і має велике культурне та соціальне значення. За усю історію його існування відбулось 19 міжнародних пленерів у Карпатах, на Волині та в Галичині, було організовано понад сорок міжнародних художніх виставок – як в Україні, так і за її межами, проведено десять міжнародних наукових конференцій, видано каталоги виставок і, найголовніше, налагоджено творчі контакти з митцями з України, Польщі, Білорусі, Молдови, Румунії, Німеччини, Угорщини, Канади, Японії та США.
Доцент кафедри художнього текстилю Львівської національної академії мистецтв Зеновія Шульга
“Цьогоріч – це ХХ пленер, але проект починався у 1989 році , тоді при Фонді культури було створено Товариство «Гердан». І саме тоді, ми прийшли до фабрики у Глинянах з проханням покерувати там, але нам було відмовлено, проте у 1996 р. до нас звернулись по допомогу. Але коли нас в 1996 р. з фабрики нагнали, ми поїхали в Карпати, де в кожній хаті є верстат, яка хочеш вовна і ми розпочали проект, який отримав назву «Екологічний ракурс”, – розповіла ініціаторка та ідейна натхненниця проекту, доцент кафедри художнього текстилю Львівської національної академії мистецтв Зеновія Шульга.
Організатори проекту: Львівська національна академія мистецтв, Національний музей у Львові ім. Андрея Шептицького, Регіональний філіал Національного інституту стратегічних досліджень у м. Львові, Національний музей народного мистецтва Гуцульщини і Покуття ім. Й. Кобринського, ГО “Центр суспільних інновацій”.
Експозиція буде чинною до Дня незалежності України – 24 серпня
“З надлюдським криком “Гурра-а” кинулися стрільці вперед. Я бачив, як Яримович, а недалеко від нього Степанівна користувалися револьверами і йшли перед сотнею вперед… Москалі, нагло заскочені, заніміли…”
Осип Яримович
Мало хто знає, що історія сучасних Збройних Сил України бере початок із будинку 16 по вулиці Коперника у Львові.
Восени 1911 року (дата невідома) там, у домівці товариства “Січ” зібралось кілька десятків українських студентів.
Сходились таємно, при закритих вікнах і з встановленим тайм-лайном на вхід та вихід з приміщення.
Серед присутніх були активісти галицьких парамілітарних організацій “Січ” і “Сокіл”. Але вони прагнули більшого — незалежності України. Тому і вирішили створити вже не парамілітарну, а чисто військову (мілітарну) організацію. Із легкої руки батька українського спорту Івана Боберського ця організація отримала назву… “Пласт”.
Лідером групи був молодий студент Іван Чмола. У той час світом ширився популярний скаутський рух, тоді ще дуже мілітарний (в перших посібниках були, навіть, людські мішені).
Іван Чмола — випускна світлина з гімназії. Джерело: журнал «Юнак», 1967 рік, Ч. 8—9.
Відтак Чмола-“Вихор” запропонував створити український скаутинг, як найбільш успішну на той час систему військової підготовки молоді.
Таким чином І. Чмола став не лише засновником “Пласту”, але і батьком новітніх українських збройних сил.
Гуртував студентів, щоб швидко сформувати майбутні офіцерські кадри українського війська (десятки бойових офіцерів Армії УНР були його вихованцями і творили основу Корпусу Січових Стрільців).
Однак, під його опікою діяли і нелегальні гімназійні пластові гуртки в ряді повітових центрів тогочасної Галичини.
Серед перших пластунів групи Чмоли — читай “військовиків” — був і молоденький гімназист Осип-Михайло-Маріян Яримович (Яремович), 1897 року народження. Львів’янин.
Слід відзначити, що в 1911—1912 навчальному році, коли створювався Пласт, Осип навчався у V-му гімназійному класі і мав всього лиш 14—15 років.
Яримович сильно вирізнявся своєю пластовою активністю і дивним чином співпрацював із усіма трьома засновниками Пласту.
Педагог Олександр Тисовський, у якого частина пластунів паралельно займалась в таємних гуртках Чмоли, відзначав Осипа як члена свого взірцевого гуртка поучників (впорядників).
А у філії львівської академічної гімназії, де організатором легального Пласту був Петро Франко (син Івана Франка), Яримович став провідником молодшого пластового гуртка.
Один з вихованців гуртка О. Яримовича дає таку оцінку своєму впоряднику: “Був він прекрасним пластуном, знаменито орієнтувався в терені й все служив нам прикладам. За те, що був він дуже добрим товаришем, любили ми його до безтями, а за його пластове вироблення шанували й слухали без застанови”.
1913 рік. Осип Яримович в повному похідному пластовому однострої: скавтський капелюх, темно-синя сорочка, штани-бриджі, маленький наплічник з прив’язаною до нього ковдрою, австрійська фляга, пластова палиця… Світлина з Літопису Червоної Калини, 1934 рік, Ч. 7-8
Життя в природі так захопило гімназиста Осипа, що він став не лише делегатом ІІ Пластового з’їзду, який проходив у Львові 1—2 лютого 1914 року, але і співдоповідачем на тему “Польові вправи”.
Вихованець О. Яримовича згадує, як починаючи з весни 1912 року відбувався практичний пластовий вишкіл гуртка в природі, який згодом допоміг йому в боях на італійському фронті.
“Робили ми щораз дальші й більш форсовні прогульки… виходили ми раннім ранком, а вертали пізною ніччю… робили підчас маршів теренові гри, ставили шатра, читали мапи, рисували плани й училися як у природі послугуватися компасом, орієнтуватися… Так ми підготовлялися до довших, кількаденних прогульок”. Через рік такого вишколу вправи почали проводились і вночі.
Окрім польового вишколу був і бойовий: “мусіли зводити формальні войни з львівськими батярчуками, що прозивали нас різними нецензурними словами й такий вираз, як „русін сьвіня” був ще дуже делікатним… неодному з нас попадалося так, що нераз приходили ми додому закривавлені”.
І далі: “ходили ще вчитися стріляти… розуміється тайно в підвалі Львівської Січи, на Коперника вулиці, зі старих дуже важких австрійських крісів”.
Пластова колона у понад 100 осіб з 12 осередків на Шевченківському здвизі. Львів, 28 червня 1914 року. Попереду — пластовий відділ, який включав вихованців О.Яримовича. Світлина з пластового музею в Клівленді
О. Яримович був вправним стрільцем. Його включили в п’ятірку кращих гімназистів, яких філія української гімназії у Львові скерувала на “конкуренційне стріляння молодежі всіх австрійських шкіл”, що відбулись у Відні від 31 травня 1914 року.
Судячи зі світлини учасників змагань, спеціальний потяг — організований для цього візиту юнаків до столиці — був недаремним. Осип і ряд його побратимів здобули по дві імперські медалі за влучну стрільбу.
Весною 1914 року О. Яримович завершив свій передостанній VII клас Філії академічної гімназії у Львові, а вже влітку почалась перша світова війна. Сьогоднішніми мірками, ще старшокласником — пішов добровольцем на війну в складі Легіону УСС.
Середню освіту здобував далі на фронті. Попри це у наступному — 1915 році — успішно склав матуру (гімназійний випускний іспит) у столиці Австрії — Відні.
Червень 1914 року. Учні VII класу української академічної гімназії у Львові, відзначені на стрілецьких змаганнях у Відні. Зліва: Проф. Северин Лещій, Андрій Шунь, Ілля Харак, Теодор Сєрант, Михайло Чичкевич, Корнило Левицький, Остап Криса, Петро Лозинський, Іван Бучковський, Осип Яримович, Лев Голінатий, Роман-Маріян Берест
Завдяки військовому вишколу, отриманому в Пласті, О.Яримович стає одним з перших четарів УСС. Отримує під командування чету (сучасний аналог взводу) у одній з перших і найкращих стрілецьких сотень — під кермою кадрового офіцера Василя Дідушка. Показово, що інші три чоти цієї ж сотні очолили теж пластуни: Остап Коберський, Василь Кучабський та Олександр Перфецький.
До складу сотні В. Дідушка входили ще ряд пластунів, які згодом стали легендами січово-стрілецького руху: Федір Черник, Роман Сушко, Микола Опока. Від початків тут воювали майбутній вождь ОУН Андрій Мельник, композитор Михайло Гайворонський, письменник Роман Купчинський, журналіст Дмитро Паліїв, скульптор Михайло Гаврилко та громадський активіст Осип Навроцький.
Ганна Дмитерко — пластунка і доброволець сотні УСС Івана Чмоли (дівчат тоді в Європі не допускали взагалі до жодної з армій), згадує, як О.Яримович допоміг їй “замаскуватись” під хлопця у перші дні війни:
“Вранці 30. серпня [1914 року] ми вже умундуровані вирушили з сотнею за залізничий дверець…. Із інших сотень приходили стрільці дивитись на нас, як на дивогляд. У мене була шапка мазепинка і я замінялась із стрільцем [Осипом] Яримовичем за шолом, бо шолом краще закривав мене. Яримовича брали також за дівчину, а він червонів і хвилювався. Стрільці мали з того потіху”.
Гора Маківка, 8 березня 1915 року. Хорунжий Зенон Носковський, підхорунжа Олена Степанів, хорунжий Іван Чмола, хорунжий Осип Яримович, кадет-аспірант Софія Галечко. Австрійська поштівка.
У вересні 1914 року, перед відходом із Закарпаття на фронт перших сотень УСС, комендант українського Легіону Михайло Галущинський виголосив промову до своїх старшин і підстаршин.
Він фактично засвідчив, як густо старшинські ряди пронизані пластунами: “…годі говорити вам багато про підходження ворога в терені або охорону перед ним, ви це, певно, добре знаєте із своїх пластових вправ, отже цим знанням мусите заступити брак належного тепер вишколу“.
Бойовий офіцер УСС і майбутній Начальний Пластун Северин Левицький, нотуючи своє враження про перших пластунів стрілецтва, відзначив: “Це одні з найкращих стрілецьких старшин. Яримович став навіть першим дійсним, не тільки ранґою хорунжим усього стрілецького корпусу. Більшість із них засвідчила героїчною смертю в боях свою любов батьківщини”.
Зі Страбичева, коло Мукачева, “дідушківці” вийшли на фронт хто в чому був. Хто в залишках цивільного одягу, хто в сірому чи оливковому стрілецькому однострою.
“Йосип Яремович. — загадував Роман Купчинський — впадав в око не тільки гарною поставою і вродливим обличчям, але й убранням. Заки перебрався в військовий мундир, ходив у пластовім однострою”.
Цей типаж командира так запам’ятався стрілецтву, що коли у 1935 році видавництво “Червона Калина” видала друком перший фотоальбом УСС, то саме світлина Осипа в повному пластовому однострої ілюструвала тип січовика-добровольця.
Гора Маківка, квітень 1915 року. Хорунжий Осип Яримович із своєю пластовою палицею з бамбуку. Світлина з Бродівського історико-краєзнавчого музею
Першим бойовим завданням сотні Дідушка стала охорона гірського перевалу поблизу села Нижнє Верецьке. Чета О.Яримовича взяла участь в бойовому “хрещенні” сотні — 28 вересня 1914 року.
У цій першій збройній зустрічі українців з Москвою (після 1709 року) загинуло 5 “дідушківців”. Серед загиблих було і двоє пластунів – Данило Корінь та Іван Козьол. Сотню на певний час відвели з лінії зіткнення.
Вже 1 жовтня чета О.Яримовича отримала нове завдання — охорону стратегічного мосту в селі Пасіка сучасного Свалявського району. Через п’ять днів чета повернулась у місце базування сотні — село Чинадієво (поблизу Мукачева, де знаходиться популярний сьогодні серед туристів замок Св. Міклоша).
Після відпочинку, всю сотню кинули зупиняти московські спроби перейти ріку Стрий біля села Крушельниці (Сколівський р-н). Так, 26 жовтня “дідушківці” вдерлися на гору Комарницьке, потягнувши за собою туди австрійські відділи. Після триденних боїв ворог відступив.
Коли ж 1 листопада стрільців відкликали в запас, росіяни знову захопили гору. Сотні Дідушка й Дудинського 3 листопада відважною атакою відбили втрачені позиції. Сьогодні комарницькі гори (хребет на північ від села Верхнє Синевидське), є популярним місцем піших і велосипедних мандрівок, тож давно вартує встановити там меморіальну таблицю про ці відважні бої нашого стрілецтва.
Четарі Іван Чмола й Осип Яримович. Над Золотою Липою, літо 1915 року
О. Яримович “відбув всі карпатські походи і бої січового стрілецтва”. Зимою 1914—1915 року його чота входила до складу сотні Осипа Семенюка — співзасновника (разом з Чмолою) перших пластових гуртків восени 1911 року, пластового і стрілецького організатора в Сокалі.
Сотня Семенюка складалась із трьох чет, якими командували вихованці Пласту у Львові: Чмола, Яримович і перша офіцер-жінка сучасної Європи Олена Степанів. Збереглась світлина де чотарі разом сидять в карпатському окопі. Оскільки сотник Семенюк хворів, то його заступав спершу Чмола, а пізніше і Яримович.
Так 23 лютого 1915 року четар О. Яримович вперше стає фактичним сотником. Ще вранці цього дня росіяни здобули найдальше висунений на схід верх г. Татарівки (поблизу Славська) і три стрілецькі сотні УСС відбили його.
Наступного ж дня сотня під проводом Осипа, а також сотня Романа Дудинського, займає верх “926” (середина хребта Татарівка) для подальшої оборони гори. Команду над сотнею О.Семенюка Яримович періодично обіймав ще певний час, а формально самостійним командантом сотні став восени 1915 року.
Поранені в бою на Лисоні стрілецькі старшини в лікарні у Відні. Запасна лікарня № 16, листопад 1916 року. Підхорунжий Клим Коник, поручник Осип Яримович і підхорунжий Осип Федаків. Світлина з книги “Історія леґіону УСС” О. Думіна (1936)
Найбільше свою геройську поставу О. Яримович проявив під час квітневих і травневих боїв 1915 року за гору Маківку. Збереглись унікальні спогади, записані Іваном Боберським під час відпуски Осипа у Відні в червні 1915 року. Ось так Яримович згадував початок боїв за легендарну гору:
“Дня 22 березня 1915 р. вперше зайняли сотні 1-го куреня УСС під командою сот. С[еня] Ґорука становища на західньому схилі Маківки, відбиваючи спроби москалів проломитися на становищах УСС…
На Великдень 4-го квітня 1915 року був спокій, але вночі з 7-го на 8-го квітня зійшли москалі з Погару… підсунулися яром до половини північного спаду Маківки під стрілецькі становища і ранили кількох стрільців ручними Гранатами. Ніч була темна, без місяця. Пішла стрілянина на цілій лінії Маківки, тріскали світляні ракети, Москалі відступили. Рано було видно сліди ворога і погублені шапки. Цілий напад москалів звернений був на відтинок, обсаджений стрільцями, тому стрільці дістали того дня від бригадира [Осипа] Вітошинського похвалу за оборону Маківки”.
Бої за Маківку тривали тижнями, що дуже прорідило стрілецькі лави. У середині квітня до сотні, яка стояла резервом у с. Головецьке, прибуло поповнення цілком сформоване з числа гуцулів-добровольців.
Відтак відділ наполовину складали із гуцулів. Можливо то були ті самі добровольці, яких залучив О. Яримович разом з Петром Франком. Вони вербували їх до УСС з окупованої території Галичини та переводили через лінію фронту в Закарпаття.
Поручник (нім. Oberleutnant) Осип Яримович, відзначений бойовою офіцерською медаллю «Військових заслуг» (лат. Signum laudis)
Коли росіяни на світанку 29 квітня знову посунули на Маківку, сотня була готова… Комендант санітарного патруля в сотні Яримовича запам’ятав бойовий наказ сотника:
“Товариші! Позиції внизу над рікою зайняли москалі! Вони підсуваються вперед і хочуть захопити цілу гору. Ці позиції ми мусимо відібрати!.. Багнети на кріс!”.
І описує далі хід бою, де окрім Осипа згадує також Романа Сушка (майбутнього полковника Армії УНР, співтворця УВО та ОУН) — ще одного легендарного вихованця “чмолівського” Пласту, якому попри 21-річний вік доручено командування сотнею УСС:
“З надлюдським криком “Гурра-а” кинулися стрільці вперед. Я бачив, як Яримович, а недалеко від нього Степанівна користувалися револьверами і йшли перед сотнею вперед… Москалі, нагло заскочені, заніміли… відстрілювались початково та коли пізнали, що наші багнети готові добути свого, почали насуватися поволі, а наші перли… Приклякали, стріляли хвилю та знову вперед тиснули. А Сушко та Яримович напереді давали вказівки”.
Сам Яримович у своїх спогадах, записаних Іваном Боберським, описував той бій наступним чином:
“Коло 5-ої години розвиднювалося… Москалі були від стрільців на 60 до 70 кроків… Я з Сушком порозумівся і ми дійшли до висновку, що нема іншого виходу, як лише якнайскорше прогнати москалів приступом…
Стрільці перестали стріляти, заложили багнети на кріси, зірвалися з землі і кинулися з гори на москалів… Москалі не мали часу подумати, як вирватися з своїх закопів, і вже стрілецькі багнети були при їх грудях. Покидали свої кріси і віддалися в полон… Надійшли австрійські офіцери і не могли з дива зійти, що стрільці дали собі раду з великою, ворожою перевагою”.
Попри тяжкі втрати в тому ранковому бою сотня два дні утримувалась в бойовій готовності селі Головецьке. А вже вранці 1 травня отримала новий бойовий наказ про наступ.
Маківка, 6 серпня 1925 року, десята річниця боїв. Серед цих учасників другої пластової зустрічі — джемборі: учасник боїв Іван Чмола (в центрі, з білим комірцем), екс-офіцер царської гвардії Михайло Іваненко (в білій сорочці лівіше від Чмоли), Верховний Отаман Пласту Северин Левицький (лівіше від Іваненка), майбутній головний командир УПА Роман Шухевич (правіше від Чмоли, виглядає «блондин» в передостанньому ряду). Учасником зустрічі був теж С. Бандера (ідентифікувати на світлині не вдалось). Світлина з Пластового музею в Клівленді
Цей штурм Яримович описує наступним чином (згадуваний тут четар сотні Антін Артимович — організатор “чмолівського” Пласту в Перемишлі, згодом один з пластових провідників в діаспорі):
“Стрільці дійшли лісом, який москалі обстрілювали шрапнелями… дістав я приказ йти в напрямі на схід від найвищого, середнього вершка Маківки. Сотня розвинула зараз розстрільну, посувалася вперед і наткнула на московські кашкети і кріси. …їх становища були кращі, бо були на горі…. Стрільці полягали за смереками і стріляли. Під напором того вогню подавалися москалі взад. То праве, то ліве крило стрільців посувалося вперед.
Провідниками поодиноких чет були [Антін] Артимович, Я. Рудницький, Степанівна. Я мав нагляд над цілою сотнею… Стрільці посунулися вперед, москалі зірвалися з землі, щоб податися взад. Пішли взад лише з 200 кроків і найшли собі догідне становище в австрійських землянках для резерви. З того становища було тяжко їх виперти і вони пішли до протинаступу вперед, а стрільці подалися взад до своїх попередніх становищ. Москалі пішли за стрільцями, але стрільці приневолили їх знов відступити. Від влучних стрілів багато москалів впало.
Стрільці посунулися вперед, москалі вертають взад. Тепер вже стрільці не дають їм зайняти укріплених становищ на склоні гори, лише виганяють їх на сам хребет гори в сей спосіб, що посуваються за ними, але не всі нараз, лише поодиноко, як се звичайно робиться.
Вкінці відступили москалі на сам хребет найвищого, середнього вершка… Стрільці вдираються на гору… до землянок, нападають багнетами і кольбами… проломили російську лінію на правім крилі, заскочили москалів ззаду і беруть їх в полон… Побоєвище було страшне. Лягло много стрільців і много москалів”.
Зліва: чет. Ілько Цьокан, пор. Осип Яримович, сот. Роман Дудинський. Відень, листопад 1916 року.
У боях за Маківку загинуло біля 50 стрільців. З протилежного боку лише 309-й Овруцький полк, який виніс основний тягар штурмів гори, 29 квітня втратив вбитими, пораненими і полоненими 572 особи, а 1 травня — більше 400 осіб.
Далі УСС повели успішні бойові дії поблизу Галича і над річкою Золотою Липою. Коли 23 липня 1915 року фронт відвідав наступник астро-угорського престолу архикнязь Карл, то привітав стільців словами: “Я чув про Ваші геройські вчинки. Чув я теж про вірність українського народу, що так багато вистраждав під ворогом. Ви слава і хвала української нації”.
Престолонаслідник поспілкувався з кількома представленими офіцерами, зокрема з четарем О.Яримовичем, Григорієм Трухом (вихованець стрийського Пласту) та деякими стрільцями.
Восени 1915 року Яримович став самостійним командантом 3-ої сотні 1-го куреня УСС, а водночас — наймолодшим сотником стрілецтва. У цьому статусі він прийняв запеклі бої під селом Семиківці (тепер Теребовлянського району), що тривали всю осінь.
Член Пресової квартири УСС Василь Дзіковський характеризуючи Осипа, окремо зазначає його участь в боях під Семиківцями:
“Щось ніжного, жіночого є в того сотника, в його лагідних, синіх очах, в ніжній мові і рухах дівочих… Гарний, повнолиций з виду, опалений сонцем і вітром — наймолодший сотник стрілецький! …Але перший в бою, все на чолі розгорнених крил розстрільної, з палаючими дівочими очима, жадний побіди… Що мені страх, що біль, що смерть, коли я веду хлопців і журюся ними?.. Той молодий хлопець ніколи за весь час служби не почув страху, не завагався, не задрожав ніколи! Визначився в карпатських боях, на Маківці особливо, а славу здобув під Семиківцями!..”
Поручник Осип Яримович у верхньому одязі
Імовірно саме за успішну поставу на Маківці і в Семиківцях Осип отримав військовий ранг поручника (нім. Oberleutnant), а також отримав бойову офіцерську “Медаль військових заслуг” (відома написом на реверсі, як “Signum Laudis“, що латинською означає “знак заслуг”).
Ступінь поручника у нього вже був станом на травень 1916 року.
Тобто у свої 18—19 років отримав звання, яке не давали, навіть, найкращим випускникам військової академії після трьох років навчання (приблизно в 21-річному віці).
У вересні 1916 року, з початком вирішальних боїв на горі Лисоні, сотник О.Яримович перейняв під командування 7-му сотню О.Семенюка.
Ця сотня, разом із сотнею Р. Дудинського, 3 вересня оперувала на горі.
“В енергійнім приступі.. відкинули ворогів аж на полудневий край лісу на Лисоні і криловим огнем (окрилювала сотня Яримовича) приневолили їх до утечі. Стрільці тих сотень вибороли тоді важне операційне становище для наших скорострілів і відбили втрачений мадярами скоростріл“.
Загалом Лисоня стала найбільш кривавим бойовищем за всю історію УСС — тут загинуло більше 80 стільців (в т.ч. четверо із сотні Яримовича), майже три сотні отримали поранення і ще стільки ж потрапили в полон. Осип теж був поранений в бою 3 вересня і відправлений на лікування до Відня.
У березні 1917 року Осип повертається на фронт. Разом з ним приходять і перші вістки про те, що в Наддніпрянщині розпочалась революція, про масштабне відродження українського руху в російській імперії і на фронті.
Того ж місяця О. Яримович в числі 77-ми стрілецьких офіцерів підписує “Апель старшин УСС до Загальної Української Ради і Української Парламентарної Репрезентації” з вимогою негайного припинення політичних суперечок і створення єдиного політичного проводу нації (саме в цей час у Києві створена Українська Центральна Рада).
Бронзова медаль військових заслуг («Signum Laudis»), якою — зокрема — був відзначений і О. Яримович.
Роман Купчинський душевно згадує О. Яримовича в цей період: “В 1917 році, під Куропатниками біля Бережан, ми зжилися ближче. Коли весняний місяць плив понад яром [річки] Ценівки, ми не раз довго балакали про різне. Оповідав мені про дівчину-львов’янку і мріяв, як то він поїде на відпустку і як врешті розкаже дівчині про те, що в серці віддавна носить” . В тому ж таки селі Куропатники 3 березня 1917 року Р. Купчинський написав популярну пісню “Накрила нічка” для свого сотенного коменданта Яримовича.
У той час відбувалось масове братання українців з обох боків лінії зіткнення. Нормальним явищем стало, що стрільці ходили на той бік по свіжу революційну пресу чи харчі. Врешті, в середині травня австрійське командування зняло УСС з передової і перевело в село Конюхи (тепер Козівський район Тернопільсько обл.) — розірвавши зв’язки з наддніпрянцями.
Легіон опинився в резерві, хоч і недалеко від фронту.
Саме тут 29 червня стрільці опинились в центрі великої наступальної операції, так званого “наступу Керенського”, який забезпечували головним чином українізовані полки.
Два дні шаленого артобстрілу вщент знищили австрійські позиції.
Революційні війська перейшли лінію оборони 1 липня й одразу пішли в наступ (чеський полк, який стояв перед УСС, перейшов на бік наступаючих).
Стрільців про прорив ніхто не повідомив і в оточенні, а відтак в полоні, опинилась більша частина Легіону.
Під Конюхами того дня згинули: командант сотні пор. О. Яримович, командант стрілецької кінноти поручник Роман Камінський, багато підхорунжих, підстаршин і стрільців.
Роман Купчинський — бойовий побратим О.Яримовича в сотні В. Дідушка. Учасник боїв на г. Маківка, під Семиківцями. Автор багатьох стрілецьких пісень, зокрема пісні “Накрила нічка” (про О.Яримовича)
20-літнього Яримовича розірвала граната на дрібні кусники, так що не можливо було, навіть, його похоронити. Р. Купчинський тоді дописав другу — трагічну — частину пісні “Накрила нічка”.
Поховали останки О. Яримовача в могилі на узгір’ї села Конюхи “за Звіринцем над Мазуровим яром”, де в ті далекі часи були позиції і окопи УСС.
Ярослав Когут, корінний мешканець с. Конюхи і учасник визвольних змагань, так описує історію поховання:
“Це захоронення зберегла в пам’яті покійна Ксенія Мрикало-Олеськів… Йосип Паслай, постійно, під час окупації України різними владами, підсипав на тому місці маленький, незамітний для ворожого ока гробик. Вибираючись із Конюх, покійний Йосип заповів своєму синові Петрові обходити й тримати в пам’яті цей гробик, що він й робив до того часу, поки не була проголошена Незалежна Україна і мешканці села Конюхи насипали на тому місці Могилу”.
Верховний Отаман Пласту Северин Левицький, який особисто знав О. Яримовча, ставив його в приклад новому поколінню пластунів. Під час відкриття урочистої академії з нагоди 15-ліття створення Пласту, яке відбулось 30 травня 1926 року, “Сірий Лев” зазначив:
“…мушу помянути і цих, що для виконання Пластового Закона зложили свій скарб, своє життя. Вони більше з нами не засядуть до Ватри Великої Ради. Вони вже відійшли до країни Великого Духа, але стали для нас взором любови й праці для Пласту. В особі поручника Яримовича споминаю усіх тих пластунів, що полягли за рідний край”.
Могила Осипа Яримовича (сучасний вигляд)
Історик, мистецтвознавець і письменник, а також хорунжий УСС Микола Голубець у 20-ліття перших боїв стрілецтва відзначив трьох вихованців “чмолівського” Пласту, які стали легендою стрілецької формації та створили дотепер актуальний тип українського офіцера:
“Кучабський, Коберський, Яримович здобули собі воєнну славу, відзначення й старшинські степені не так військовою самоосвітою, як особистою відвагою, інтеліґенцією, а перш за все романтичною сміливістю й готовістю на самопожертву. В дальшій історії Української Армії, якраз ті цінності, а не сумнівної вартости “фаховість” вирішувала питання не тільки особистої карієри, але й самих боєвих операцій, залежно від умов, ширше чи вужче закроєних”.
Стрілецький поет, офіцер УСС і приятель Пласту Р. Купчинський згодом, вже в діаспорі, напише, що не судилося Осипу ані поїхати до своєї коханої та розказати їй про свої почутті, однак: “Лишилася про нього славна пам’ять і стрілецька пісня “Накрила нічка””.
І далі: “Відважний вояк, дуже добрий старшина, твердий у службі, м’який і ніжний у приватному житті. Пройшов увесь стрілецький бойовий шлях від Карпат аж до Серета… Був ентузіястом Пласту і плянував після війни присвятити багато праці його розбудові. Дивно, що ніодин пластовий гурток ні в краю не носив, ні тепер не носить його імени. Йосип Яремович варта того, і як вояк і як пластун”.
Цікаво, коли збудеться мрія Р. Купчинського і, наприклад, у Львові, нарешті, з’явиться пластовий юнацький курінь ім. Осипа Яримовича?
Упродовж п’яти днів, із 2 до 6 серпня, на Турківщині триватиме один із наймасштабніших фестивалів — „Бойківські фестини“. Для гостей вже підготували понад 85 подій у різних локаціях.
Фестиваль проводять вшосте, хоча, як наголошує голова Міжнародної громадської організації „Світовий Конгрес Бойків“ Петро Косачевич, цьогоріч виповнюється чверть століття від проведення з ініціативи Турківського районного товариства „Бойківщина“ Перших Всесвітніх Бойківських фестин, які відбулися в 1992 році. про те, що ця подія не пересічна свідчить широкий тематичний спектр заходів та величезна кількість відвідувачів не лише з України, а й цілого світу. За час проведення на Фестинах побували понад 900 тисяч осіб.
Голова Міжнародної громадської організації „Світовий Конгрес Бойків“ Петро Косачевич
— Головна мета „Бойківських фестин“ — відродження наших давніх, віднайдення забутих імен наших земляків, які виборювали та розбудовували незалежну Українську Державу. До нас приїжджають люди з усього світу. Вони думають, як нам допомогти в розвитку нашого краю. Переконаний, що Турківщина має стати туристичною Меккою, щоб до нас приїжджали, пізнавали історію бойківського краю, — зауважив Петро Косачевич.
Цьогоріч вперше на Фестивалі представлять локацію з автентичною бойківською кухнею, де кожен охочий смакуватиме страви за оригінальними давніми рецептами. Окрім цього, розширили мистецьку програму та запросили бойків із Словаччини, Польщі та США. Значну увагу приділили також молодіжній частині свята.
Голова Турківської райдержадміністрації Олександр Лабецький
— Усі заходи ми вирішили проводити у різних населених пунктах. Основною точкою буде село Явора, але у святкуванні залучено понад десяток сіл. Тож святкуватимуть усюди, — зазначив голова Турківської райдержадміністрації Олександр Лабецький.
Шості Всесвітні Бойківські фестини будуть наповнені різноманітними дійствами: туристичні походи, концерти, спортивні турніри, міжнародні конференції, конкурси, вистави, творчі зустрічі та багато іншого.
Наталія ПАВЛИШИН
Програма
Основні заходи фестин відбудуться 2-6 серпня 2017 року у Турківському та сусідніх до нього районах Львівської області. Про це інформує Турківська РДА.
Перед цим, 30 липня, в неділю, відбудеться запалення факела фестин на найвищій горі Львівщини «Пікуй» і культурно-мистецьке свято.
Відтак від 31 липня до 2 серпня триватиме естафета факела фестин і творчі заходи в такихї населених пунктах:
31.07.2017р., понеділок, с.Верхнє Висоцьке, 13.00 год.
31.07.2017р., понеділок, с.Комарники, 17.00 год.
01.08.2017р., вівторок, с.Нижнє Висоцьке, 13.00 год.
01.08.2017р., вівторок, смт. Бориня, 17.00 год.
02.08.2017р., середа, м.Турка, 10.00 год.
2 серпня учасники Шостих Всесвітніх Бойківських фестин пройдуть урочистою ходою від приміщення Координаційного центру фестин (Районний народний дім Турки) до скульптури Божої Матері. Відбудеться покладання квітів до скульптури Божої Матері, пам’ятників Тарасу Шевченкові та Степанові Бандері, художньої таблиці Івана Франка та меморіальних таблиць героям «Небесної сотні» та захисників Батьківщини, які загинули в зоні АТО.
О 12.30 відбудеться Молебень на площі Ринок у Турці, а о 13.00 – урочисте відкриття Шостих Всесвітніх Бойківських фестин на Майдані Т.Шевченка.
Також о 13.00 запалають сигнальні вогні «Фестинної ватри» на найвищих горах Львівщини, що сповіщатимуть про початок фестин (гори Пікуй, Магура, Маківка, фортеця «Собінь» та інші).
Заходи Шостих бойківських фестин:
Бойківський ярмарок.
02.08.2017р. Середа, центр м.Турка, площа Ринок, поч. 13.00 год.
Похід до Пам’ятного Хреста «Старий Руський путь» – шлях Християнства в Галичину, присвяченого 1029- річчю від хрещення Київської Русі (Верховинська полонина с.Либохора).
02.08.2017р. Середа, виїзд з м.Турка о 14.00 год.
с.Либохора Турківського р-н. Поч. о 15.00 год.
Туристичні походи:
– похід до Пам’ятного Хреста першого бою Українських Січових Стрільців на Ужоцькому перевалі» (с.Сянки),
– похід до витоку річки Дністер (с.Вовче).
02.08.2017р. Середа. Поч. о 14.00 год.
Засідання круглого столу на тему: «Історія і сучасний стан декоративного та прикладного мистецтва Бойківщини»
02.08.2017р. Середа. Читальний зал ЦБС м.Турка. Поч. о 14.00 год.
Виставка образотворчого та бойківського ужиткового мистецтва «Вулиця народних майстрів», майстер-клас та програма «Експоцентру».
02.08.2017р. Середа. Майдан Т.Шевченка. м.Турка. Поч. о 14.00 год.
Засідання круглого столу на тему: «Фізична культура і спорт на Бойківщині»
02.08.2017р. Середа. Поч. о 14.00 год., НВК м.Турка, вул.Молодіжна, 68,
Всеукраїнський турнір з шашок (з нормою майстра спорту).
02-06.08.2017р. Середа. Поч. о 15.00 год., НВК м.Турка, вул.Молодіжна, 68
Засідання круглого столу на тему: «Роль церкви в духовному житті бойківчан»:
– Моральне виховання, підготовка молодої сім`ї та підростаючого покоління до суспільного життя.
– Церковна архітектура та архітектура житлово-господарських споруд.
– Сакральне мистецтво.
– Відзначення релігійних постатей вихідців з Бойківщини, зокрема уродженця села Лімна Протоієрея Василя Поточняка
02.08.2017 р. Середа, зал районної ради. Поч. о 15.00 год.
Творчо-концертна зустріч, присвячена пам’яті Т.Г.Шевченка.
02.08.2017р. Середа. Майдан Т.Шевченка. Поч. о 16.00 год.
Концерт гуртів національно-патріотичного спрямування.
02.08.2017р. Середа. Майдан Т.Шевченка. Поч. о 18.00 год.
Вечірній концерт
02.08.2017р. Середа. Майдан Т.Шевченка. Поч. о 19.30 год.
3 серпня 2017 року, четвер
Туристичне турне шляхами Івана Франка за маршрутом:
03.08.2017 р, четвер, Майдан Шевченка, Поч. о 09.30 год.
Поминальна служба в пам’ять І.Федевича на його могилі.
03.08.2017р. Четвер, цвинтар, вул. Шептицького, м.Турка. Поч. о 10.00 год.,
Всеукраїнський турнір з шашок (з нормою майстра спорту) (продовження).
03.08.2017р. четвер, поч. о 10.00 год., НВК м.Турка, вул.Молодіжна, 68
Відвідування музею «Бойківщина» (Самбір), в рамках туристичного турне «Мале золоте кільце Бойківщини».
03.08.17 р,четвер, м.Самбір, Поч. о 11.00 год.
Програма «Український родовід – нашого цвіту по всьому світу» на тему: «Українські Карпати – це велика частина історії українських бойківських родин»:
а) Засідання асоціації громадян з прізвищами Бойко та його похідними, що мають спільний корінь «Бой»: Бойчук, Бойкевич, Бойченко та інші;
б) Четвертий Всеукраїнський збір – зустріч роду Лимичів;
03.08.17 р,. Четвер. Зал засідання центру зайнятості. Поч. о 11.00 год.
Міжнародна конференція на тему: «Ідеї та державотворчий чин жінок Бойківщини», присвяченої 25-річчю Перших Всесвітніх Бойківських фестин та 100-річчю створення союзу Українок.
03.08.2017 р. Четвер, Зал районної ради, Поч. о 11.00 год.
Літературний фольклорно-етнографічний конкурс літературного об’єднання «Письменники Бойківщини» на тему: «Бойківський мій краю», імені Михайла Зубрицького 03.08.2017р., Четвер. Зал музичної школи, Поч. о 12.00 год.
Пам’ятний захід в честь Петра Сагайдачного, в рамках туристичного турне «Мале золоте кільце Бойківщини».
03.08.2017 р.Четвер., с.Кульчиці Самбірського району, Поч. о 12.30 год.
Футбол «Кубок Бойків».
03.08.17 р . Четвер,. Стадіон м.Турка, Поч. о 13.00 год.
Змагання силачів «Бойківські забави».
03.08.17 р. Четвер. Стадіон м.Турка, поч.13.00 год.
Творчий захід біля художньо-меморіальної таблиці галицькому князеві Леву в Лаврівському монастирі Старосамбірського району.
03.08.2017р.Четвер. Поч. о 14.00 год.
Науково-практична конференція на тему: «Історичний, духовний, культурний та соціально-економічний розвиток Бойківщини: минуле, сучасність та майбутнє»:
– гармонійний, інноваційний розвиток Бойківщини виклики, можливості та перспективи;
– паралелі етнографічних культур Бойків, Гуцулів та Лемків в розвитку традиційної культури;
– традиції збереження ландшафтного середовища Бойківщини;
– Бойківщина в історичних подіях та постатях;
– охорона пам’яток історії та культури;
– соціальний розвиток горян ;
– правове виховання населення;
– Бойківщина та її умовні етнографічні мережі; 08.2017р.Четвер,Зал НВК. Поч. о 14.00 год.
Творчі читання авторських поетичних та прозових творів «Поезія народжена війною», які відображають останні події в Україні: Революція гідності, пам’ять про Небесну сотню та захисників Батьківщини, які загинули в зоні АТО. Зустріч з учасниками АТО.
03.08.2017 р. Четвер. Майдан Т.Шевченка. Поч. о 14.00 год.
Вистава театру ляльок для дітей.
03.08.2017р. Четвер. Зал Культурного центру Україна. Поч. о 14.00 год.
Вшанування пам’яті Олександра Бережницького, в рамках туристичного турне «Мале золоте кільце Бойківщини».
03.08.2017р.Четвер, с.Черхава Самбірського району. Поч. о 14.30 год.
Пам’ятний захід біля художньо-меморіальної таблиці Олегу Ольжичу.
03.08.2017р. Четвер. ЗОШ с.В.Яблунька Турківського району; Поч. о 15.00 год.
Пам’ятний захід біля художньо-меморіальної таблиці Григорію Китастому (1907-1984) – на фасаді Турківської дитячої музичної школи.
03.08.2017р. Четвер. Поч. о 15.00 год.
Пам’ятний захід біля художньо-меморіальної таблиці Івану Франку.
03.08.2017р.Четвер. – РНД, м.Турка; Поч. о 16.00 год.
Творча зустріч в музею-садибі Івана Франка в с.Нагуєвичі Дрогобицького району, в рамках туристичного турне «Мале золоте кільце Бойківщини».
03.08.2017р. Четвер. Поч. о 17.00 год.
Вечірній концерт
03.08.2017р. Четвер,. Майдан Т.Шевченка. Поч. о 18.00 год.
4 серпня 2017 року, п’ятниця
Всеукраїнський турнір з шашок (з нормою майстра спорту) (продовження). 04.08.2017р., п’ятниця, поч. о 10.00 год., НВК м.Турка, вул.Молодіжна, 68
Культурологічний та духовний захід із збереження культурної спадщини церковного будівництва бойківського стилю біля Церкви Собору Пресвятої БогородиціУАПЦ, яка входить до списку світової спадщини ЮНЕСКО.
04.08.2017р., П’ятниця, с.Матків Турківського району, 10.00 – служба божа, 11.30 – творча частина.
Пам’ятний захід біля художньо-меморіальної таблиці Івана Федевича.
04.08.2017р., п’ятниця ЗОШ №1 м.Турка., о 10.00 год.
Науково-практична конференцію на тему: «Стан шкільництва на теренах Бойківщини в контексті реформування освітньої сфери в Україні».
– Педагогічні погляди Івана Франка та їх актуальність при проведенні сучасних освітніх реформ в Україні ( І.Вишневський).
– презентація Всеукраїнського педагогічного товариства ім.Г.Ващенка в м.Турка та 200-річчя заснування перших народних шкіл на Бойківщині та Галичині.
08.2017р. П’ятниця. Зал Культурного центру «Україна». Поч. о 11.00 год.
Поминальний захід біля художньо-меморіальної таблиці отцю Василю Соломону – Щасному, що розміщена на фасаді церкви Святого Миколи в с. Комарники (Зворець) Турківського району.
04.08.2017р. П’ятниця. Поч. о 11.00 год.
Науково-творчий захід присвячений етнографу Михайлу Зубрицькому (біля пам’ятнику в с.Кіндратів Турківського району та продовження заходу в с.Мшанець Старосамбірського району (16.00 год.).
04.08.2017р. П’ятниця. Поч. о 11.00 год.
Музично-пісенний та словесний дитячий фольклорний конкурс «Маленькі бойкиня та бойко».
04.08.2017р. П’ятниця. Майдан Т.Шевченка. Поч. о 12.00 год.
Науково-практична конфереція з питань розвитку традиційної та нетрадиційної народної медицини на Бойківщині та пропаганди здорового способу життя.
04.08.2017р. П’ятниця. Зал Музичної школи. Поч. о 12.00 год.
Засідання круглого столу із вшанування пам`яті видатного Українського бізнесмена і мецената Петра Яцика, вихідця з Бойківщини, уродженця с.В.Синьовидне Сколівського району, який проживав у Канаді і заснував за власний кошт в м.Києві конкурс серед учнів шкіл України.
Вивчення та розповсюдження української мови в контексті обговорення книги автора М.Слабошпицького «Українець, що відмовився бути бідним».
04.08.2017р. П’ятниця, с. Верхнє Синьовидне Сколівського району, Поч о 12.00 год.
Вшанування пам’яті загиблих воїнів в Першій Світовій війні на Братській могилі в селі Комарники (Зворець) Турківського району.
04.08.2017р. П’ятниця. Поч. о 13.00 год.
Відкриття художньо-меморіальної таблиці «Соловейку Бойківщини» Ізидору Пасічинському на фасаді приміщення школи с.Красне Турківського району.
04.08.2017р., п’ятниця, с.Красне Турківського району. Поч. о 13.00 год.
Пам’ятний захід біля художньо-меморіальної таблиці Івану Багряному(1906-1963) – на фасаді ЗОШ № 2 м.Турка
04.08.2017р. П’ятниця. Поч. о 13.30 год.
Презентація енциклопедичних видань та літератури з історії, сьогодення і майбутнього бойківського краю.
04.08.2017р. П’ятниця. Читальний зал ЦБС, Поч. о 14.00 год.
Пам’ятні заходи біля художньо-меморіальної таблиці Омеляну Бачинському – ЗОШ в с.Жукотин, Турківського району
05.08.2017р. Субота. Поч. о 11.00 год.
Засідання круглого столу на тему: «Розвиток кооперації і кредитних спілок на Бойківщині» та проведення «Свята Хліба» з практичним виготовленням натуральних автентичних продуктів харчування на базі «Навчально-практичного центру СОК «Вулкан»» і Боринського ліцею народних промислів і ремесел.
05.08.2017р.Субота.смт.Бориня, Поч. о 12.00 год.
Відкриття знакової таблиці з нагоди 200-річчя заснування народної школи в селі Лімна Турківського району.
Відзначення релігійних постатей вихідців з Бойківщини, зокрема уродженця села Лімна Протоієрея Василя Поточняка.
05.08.2017р. с.Лімна Турківського району. Поч. о 12.30 год.
Круглий стіл, присвячений 100-річчю започаткування Союзу Українок. Та представлення програми: «Жінка і нація».
05.08.2017 р. Субота, Культурний центр «Україна», «Бойківська світлиця», Поч. о 13.00 год.
Молодіжний турнір з футболу «Бойківські копанки», пам’яті Героїв Небесної Сотні та отця Миколи, батька засновника Українського тіловиховання Івана Боберського.
05.08.2017 р., Субота, спортмайданчик с.Бітля Турківського району, Поч. о 13.00 год.
Наукова конференція: «Боротьба Українського народу за свою незалежність».
05.08.2017 р. Субота. НВК м.Турка, вул.Молодіжна, 68. Поч. о 13.00 год
Круглий стіл на тему: «Збереження природного середовища та його складової – Карпатських лісів, що легенями України.
Екологічна безпека краю.
Перспективи створення національного парку «Бойківщина».
05.08.2017р. Субота. Актовий зал Турківської ЗОШ № 1, Поч. о 14.00 год.
Пам’ятні заходи біля художньо-меморіальної таблиці Ольги Стахнів (1924-1945).
05.08.2017р.Субота, фасад ЗОШ в м.Турка. Поч. о 14.00 год.
Відтворення фрагментів «Бойківського весілля» (колектив Старосамбірського району).
05.08.2017р.Субота. Поч. 14.00 год. майдан Т.Шевченка м.Турка.
Творча зустріч, з обміну досвідом працівників музеїв Бойківщини.
05.08.2017р. Субота.м.Турка, музей «Бойківщина», Поч. о 15.00 год.
Пам’ятні заходи біля художньо-меморіальної таблиці громадському діячеві ЗУНР Захару Павлюху на фасаді школи с.Хащів Турківського району.
05.08.2017р. Субота, с.Хащів Турківського району, Поч. о 16.00 год.
Конкурс «Княгиня Бойківщини».
05.08.2017р. Субота. майдан Т.Шевченка м.Турка.Поч. 16.00 год.
Засідання Ротарі клубу «Львів».
05.08.2017р. Субота, турбаза «Застава» у селі В.Гусне Турківського району, Поч. о 16.00 год.
Відкриття художньої-меморіальної таблиці громадським діячам Бойківщини Миколі Боберському та Івану Боберському в селі Лопушанка Турківського району. 05.08.2017р. Субота. с.Лопушанка Турківського р-ну, Поч. о 17.00 год.
Захід з Транскордонного співробітництва «Україна-Польща»
05.08.2017р. Субота. Поч. о 18.00 год. с.Лопушанка Турківського р-ну.
Вечірній концерт
05.08.2017р. Субота, Майдан Т.Шевченка. Поч. о 19.30 год.
Засідання товариства з нагоди відзначення 25-ти річчя проведення Перших Всесвітніх Бойківських фестин (1992р.). Творча зустріч з громадськими активістами, керівниками установ і організацій адміністрацій і рад усіх рівнів, які були і є причетними до підготовки та успішного проведення усіх фестин в плані відродження звичаїв та обрядів не тільки етнографічної спільноти Українців-бойків, але й усієї України та діаспори під гаслом: «Всесвітні Бойківські фестини – у розбудові Української держави!»
05.08.2017р. Субота. Культурний центр Україна. Поч. о 20.00 од.
6 серпня 2017 року, неділя
Свято мистецтв: «Відлуння бойківського краю».
Гала-концерт за участю кращих аматорських художніх колективів і заключний концерт-огляду з лабораторії фольклорних ансамблів та окремих професійних і самодіяльних виконавців.)
06.08.17 р. Неділя. Співоче поле с.Явора Турківського районі. поч.12.00 год.
Локація «Бойківська гостина» та «Автентична Бойківська кухня».
06.08.17 р. Неділя. Співоче поле. поч.13.00
Презентація сільських рад Турківщини.
06.08.17 р. Неділя. Співоче поле. с.Явора Турківського р-ну. поч.14.00 год.
Конкурс силачів «НАЙСИЛЬНІШИЙ БОЙКО» під егідою найсильнішої людини планети ВАСИЛЯ ВІРАСТЮКА.
06.08.17 р. Неділя. Співоче поле. с.Явора Турківського р-ну. поч.15.30 год.
Святковий феєрверк та «Бойківська ватра».
06.08.17 р. Неділя. Співоче поле. с.Явора Турківського р-ну. поч.21.30 год.
Закриття фестин
06.08.17 р. Неділя. Співоче поле. с.Явора Турківського р-ну. поч.22.00 год.
У програмі заходів можуть відбуватися незначні зміни.
Вже сьогодні, 28 липня 2017 року, о 17:00 у читальному залі Львівської обласної бібліотеки для юнацтва (Бібліотека на Ринку – площа Ринок, 9) відбудеться зустріч з народною артисткою України, відомою українською співачкою, композитором, членом Національної Спілки композиторів.
Леся Горова автор і виконавиця понад 300 власних пісень та інструментальної музики. А ще – дала понад двісті концертів у зоні АТО, здебільшого у найгарячіших точках. Активно підтримує українську армію, співала у полях, лісах, горах, у наметах, на БТРі, військових машинах, біля танків, літаків, вертольотів та іншої військової техніки.
Постер зустрічі з народною артисткою України Лесею Горовою
«Дуже важливо, коли ти пишеш не в шухляду, але коли воно живе і дає добрі емоції» – каже співачка.
Проект «#За Живе» вже не вперше надає можливість читачам та гостям бібліотеки поспілкуватись з відомими людьми та поставити їм цікаві запитання.
Як думаєте, що спільного між Троєю та Львовом? Відповідь – фармацевтична фабрика, що була заснована у Львові понад 100 років тому та носила ім’я троянського жреця Лаокоона (котрий попереджав земляків про сумнозвісного дерев’яного коня).
Хоча історія фармацевтичної фабрики «Лаокоон» офіційно веде свій відлік з 1910 року, все ж таки її варто почати значно раніше – з часу коли 1826 року до Львова приїздить магістр фармації Віденського університету, чех Петро Міколяш.
Петро Міколяш
Що ж до того, що відбувається далі, то існує дві версії. Перша – молодий Міколяш влаштовується працювати у відкритій Леопольдом Рессінгом аптеці «Під зіркою», а після смерті останнього одружується на його вдові та стає керівником і співвласником аптеки. Друга – Петро Міколяш невдовзі після приїзду сам засновує аптеку.
Так чи інакше, але досить швидко завдяки вмілому керівництву аптека «Під зіркою» стала солідним підприємством. На початках тут спеціалізувалися на виготовленні лікарських препаратів з хімічної сировини, яку закуповували у Відні.
Ігнацій Лукасевич
Йоган Зех
У 1852 році в організованій при аптеці хіміко-фармацевтичнй лабораторії окрім лікарських засобів, виготовляли газовані води, м’ясні порошки, каву здоров’я. Окрім того тут фармацевти Ігнатій Лукасевич та Іван Зех першими в світі отримали з нафти гас. Наступного року у вітрині засвітилася перша гасова лампа, виготовлена львівським бляхарем Адамом Братковським. Так розпочалася ера гасового освітлення.
Іменна аптечна баночка “Apteka Piotra Mikolascha we Lwowie” (фото http://ridna.ua/)
У лабораторії, оснащеній сучасним устаткуванням, працювали висококваліфіковані фахівці, що дозволило вже в 50-их роках XIX століття налагодити випуск медикаментів у великих об’ємах і освоювати ринок збуту. Споживачами продукції ставали провінційні аптеки, лікарні, військові госпиталі та населення всього регіону.
Реклама аптеки «Під зіркою»
Після смерті Петра Міколяша його справа перейшла до сина Кароля – фармацевта та доктора філософії, засновника Галицького аптекарського товариства. Молодший Міколяш не зіпсував ані батьківського іміджу у фармацевтичному світі, ані його практичних досягнень. Наприкінці ХIХ — початку ХХ століття аптека «Під Золотою зіркою» (тоді додали слово до її назви) була однією з найбільших в Європі.
Пасаж Міколяша
У 1900 р. аптека Міколяша переростає в акціонерну фірму під назвою “Доктор Міколяш, Піч, Левинський і Спілка “. Розміщується фірма в будинку за сучасною вул. Коперника, 1. Для потреб фірми будується архітектурний ансамбль будівель у стилі сецесії відомий під назвою “Пасажу Міколяша”.
Водолікувальий заклад “Киселька”, 1906 р.
Щоб позбутися залежності від імпорту ліків Міколяші вирішили заснувати у Львові фармацевтичної фабрики. У 1910 році вони отримують концесію на відкриття. Так постала фабрика «Лаокоон», на якій, за традиційними технологіями вироблялися таблетки, мазі, пластирі, настоянки, екстракти і розчини для ін’єкцій.
Корпус заводоуправління, 1940-і рр.
Фабрика була самостійним підрозділом фірми і розташовувалася на вул. Фургальского (сучасна Опришківська, 6/8), на місці лікувального закладу Кисельки. Керівником фабрики було призначено доктора Людвіга Вев’юрського.
Диплом з Відня
1913 року продукція «Лаокоона» була відзначена золотою медаллю Третьої міжнародної хімічно-фармацевтичної виставки у Відні. Фабрика починає виробляти власні препарати, зокрема, популярний на той час препарат для підшкірних ін’єкцій «Арсеній».
Корпус таблетного та ампульного виробництва, 1940-і рр.
У 1921 році «Лаокоон» перетворено на товариство з обмеженою відповідальністю, яке вийшло з-під юрисдикції фірми «Петро Міколяш і спілка». У 1923році фабрика стає самостійним акціонерним товариством хімічних закладів «Лаокоон». Напередодні Другої світової війни підприємство виробляло медичні препарати шістдесяти найменувань.
Ручне фасування таблеток
У 1939 р. товариство хімічних закладів «Лаокоон» націоналізують. В 1945 році зареєстровано завод медичних препаратів «Лаокоон» як Львівську філію Українську філію Українського науково – дослідного інституту ендокринології та органотерапії. Тоді основним завданням було ліквідувати наслідки війни (відновити розбомблені приміщення, знищену технологічну документацію).
Одна з будівель “Галичфарму”, 2016 р.
У 1946 році підприємство реорганізують у Львівський хімічно-фармацевтичний завод.
1986 рік – на базі колишнього фармацевтичного заводу «Лаокоон» створено державне підприємство «Львівфарм» — один з провідних фармацевтичних виробників СРСР. У 1993 році створено АТ «Галичфарм», яке у 2005 р. стало учасником Корпорації «Артеріум».
Продукція фабрики “Лаокоон”
Таблетки «Od bolu glowy»
У жовтні 2014 р. в приміщенні заводу відбулося відкриття музейної експозиції історії підприємства під назвою «З досвідом у майбутнє». Серед представлених тут експонатів можна побачити документи, обладнання та прилади, якими У ХІХ-ХХ ст. користувалися для виготовлення лікувальних засобів (ваги, скляний посуд, прес та багато іншого), зразки медичних препаратів. Зокрема, знамениті таблетки, які і досі пам’ятають і які заслуговують окремої розповіді – «Od bolu glowy», що підприємство виготовляло у 70-90-х рр. для експорту у Польщу.
Софія ЛЕГІН
Висловлюємо щиру подяку Мар’яні Івашиній за надані матеріали.
Джерела:
Завод у моєму житті. Книга спогадів . Том 2/ Уклад. С.І.Терещук, О.С.Семеренко, Д.С.Вох. Львів, 2011
Протягом тижня аудіо супровід у міському електротранспорті Львова звучатиме вже голосом відомої львів’янки, української співачки Лілі Ваврін. Системні повідомлення, що звично закликають пасажирів до взаемоввічливості та нагадують про культуру поведінки в громадському транспорті, уже зовсім скоро звучатимуть по-новому.
“Нашу ініціативу змінити аудіосупровід у тролейбусах і трамваях підтримав колектив Дуже радіо і відома львів’янка, співачка Ліля Ваврін. Колектив “Дуже радіо” записав для нас чудові ролики, Ліля Ваврін їх озвучила.
Ліля Ваврін та Діана Гайворонюк у Львівському трамваї
Хочу сказати, що для нас дуже важливим є те, з чи ми звертаємося до людей поки вони їдуть в транспорті. Щоб ця інформація не була сухою, а мала й емоційне забарвлення, адже громадський транспорт це не найкомфортніше місце і тому ми хочемо, щоб поки люди в ньому їдуть, вони не забували, що варто бути ввічливими та взаємоввічливими” – повідомив начальник відділу інформації та зв’язків з громадськістю ЛКП «Львівелектротранс» Іван Бондар.
Діана Гайворонюк, Ліля Ваврін та Іван Бондар на прес-конференції
Як уже повідомляли раніше, для самої співачки пропозиція озвучити аудіо супровід у міському електротранспорті виявилася дещо несподіваною, однак, вона погодилась, оскільки ідея здалася їй цікавою. Крім того, співачка зазначила, що серйозна інформація, яка подана з гумором, сприймається набагато краще, тому якщо завдяки їй хоча б одна людина усміхнеться і буде мати гарний настрій, то й вона буде щасливою.
“Для мене це творчий проект і я рада, що до нього долучилася, адже я музикант, а ще я є частиною Дуже радіо і нам було цікаво це робити. Хоча й неоднозначно, тому що це все ж таки супровід і потрібно було враховувати потреби всіх пасажирів, адже вони насправді дуже різні. Окрім того, в нас було інформаційне навантаження, нам треба було донести інформацію, яку нам подав «Львівелектротранс». Тож ми намагалися максимально підійти до «золотої середини», так щоб всім була доступна інформація, щоб вона була легкою, ненав’язливою, але динамічною”, – зазначила Ліля Ваврін.
Діана Гайворонюк у Львівському трамваї
У нових аудіо роликах йдеться не лише про культуру поведінки у громадському транспорті: Довкола стільки красивих жінок. Поступіться місцем; Зберігайте спокій – квитків вистачить на всіх; У трамваї (тролейбусі) можна сидіти, стояти, дивитися у вікно, тихенько розмовляти по телефону, читати в Інтернеті. І бажано поступатися місцем літнім людям, вагітним жінкам та дітям; а й про необхідність своєчасної оплати проїзду: Компостер завжди у межах вашої досяжності; Придбайте і закомпостуйте квиток – будьте дужими; Здивуй контролера – покажи закомпостований квиток.
“Коли мені передзвонили і сказали дослухайся до того, що є в трамваї і давай щось покреативимо та зробимо, тому що «Львівелектротанс» зробив таку пропозицію. Я зрозуміла, що це має бути дуже позитивно, тепло, оптимістично та з гумором і так як вміє це робити лише Ліля Ваврін”, – розповіла Діана Гайворонюк, РК-директор «Дуже радіо».
Усі тексти аудіо роликів написано у дружній атмосфері творчого колективу «Дуже радіо», над зведенням звуку та залученням додаткових аудіо ефектів з особливою відповідальністю та наполегливістю попрацював звукорежисер Володимир Йовбак (Вова Грубий).
Маємо перше посмертне видання, присвячене Любомирові Гузару. Невеличку книгу-путівник „Завалівське коріння Блаженнішого Любомира Гузара“ вчителя, дослідника зі села Завалова Володимира Чистуха, що на Тернопільщині, презентували 25 липня у Львівському музеї історії релігії. Підготування та впорядкування видання тривало ще за життя Кардинала. Він, завдяки своїй племінниці та похресниці Марії Рипан, мав можливість вичитати та благословити цю працю.
Книга про родину Любомира Гузара, яку презентували 25 липня 2017 року в Львівському музеї історії релігії
Листаючи книгу, вчитуючись у досить мальовничо виписані біографії родини Гузарів, починаючи від прадіда Блаженнішого — Дмитра Гузара, бачимо наскільки потужний ґрунт виплекав особистість Любомира. Зважаючи на надзвичайно потужну громадську, духовну діяльність священичої родини, розуміємо, що вони були тими, хто формував, становлював не лише Українську Церкву — саме як Живу Церкву, яка жила зі своїми парафіянами, вболівала за них, переборювала різні політичні та історичні перипетії, а й весь наш народ.
Митрополичий хор Собору святого Юра. Диригент Надія Поворозник
„Назва цієї книжечки говорить про мої корені, про моє походження… Розгляд цієї книжки як історії одної людини був би обмеженим. Читач повинен собі усвідомити, що за допомогою зібраного матеріалу пізнає певну епоху в житті нашого народу, особливо те, яким було життя українського суспільства у ХІХ столітті, щонайменше в одній частині України — її західних областях. Таке знання дуже важливе, щоб зрозуміти розвиток нашого національного побуту в той період“, — зазначив у передмові Любомир Гузар.
Львівський архієпископ і митрополита УГКЦ владики Ігор (Возьняк)
Зрештою, й сама презентація була більше схожа на розмову, ділення спогадами, пересипана його жартами.
— У кожній своїй промові Блаженніший Любомир говорив те, на що вартувало звернути увагу, слова, які треба було аналізувати і через них переосмислювати власне життя. Важливо й те, що він завжди дбав про Українську Церкву, завжди вболівав, щоб її центр перенести зі Львова до Києва. Ще в 1988 році, коли ми з ним зустрічалися в Польщі, він ділився думками про те, що коли б настала свобода Церкви, як би вона могла переміщатися зі Заходу в Центр України і на Схід. Він думав і застановлявся глибоко, переживав, чи це вдасться. Очевидно, що покладав надії на Бога і вони збулися. Відрізок життєвого часу, який йому дарував Бог, він використав дуже плідно — увесь час у праці, в нього не було вихідних днів, навіть у суботи й неділі мав різні зустрічі, розмови. А, повертаючись увечері після Служби Божої, міг мати ще мати якісь обговорення. Я дуже дивувався його силі. Жодного дня без доброї лінії в нього не було. Відмінною рисою Блаженнішою було його почуття гумору. Попри свою відповідальність, зайнятість, він любив жартувати і в нього це дуже легко виходило, — поділився спогадами Львівський архієпископ і митрополита УГКЦ владики Ігор (Возьняк).
Володимир Чистух, автор книги “Завалівське коріння Блаженнішого Любомира Гузара”
Автор книги Володимир Чистух розповів про шляхи, які привели його до дослідження родини Гузарів. Адже пан Володимир вже багато років вивчає історію свого села та видатних постатей, які вийшли звідти чи побували там. І так випадково натрапив на згадку про Дмитра Гузара. Це підштовхнуло шукати інформацію й надалі, а згодом, доля звела з Марією Рипан, яка допомогла дослідникові інформацією про родинні зв’язки Блаженнішого Любомира Гузара.
Презентація книги „Завалівське коріння Блаженнішого Любомира Гузара“
— Це була високо культурна, інтелігентна, аристократична родина. Дмитро Гузар переїхав у Завалів у 1856 році і до 1908 року служив на парафії у Завалові. Він приїхав з двома маленькими синами — Володимиром і Євгеном. Вже у Завалові народився Лев (дід Любомира Гузара) і Ольга — письменниця, перекладач, дружина Володимира Левицького, — підкреслив Володимир Чистух.
Племінниця й похресниця Любомира Гузара Марія Рипан
Марія Рипан, яка приїхала в Україну з Канади, щоб презентувати книгу в різних куточках зробила досить глибокий екскурс в історію родини та презентувала підбірку світлин із приватних архівів. Ці фотографії, більшість із яких друковані вперше, також вміщені у книзі.
Професор, голова Фундації „Андрей“ Михайло Перун.
— Це дослідження не лише історії родини Гузарів, а й дослідження історії галицьких священиків. Переконаний, що саме завдяки тим українським парохам, які так багато зробили для українського народу, маємо нині нашу Церкву і таке піднесення українського народу. Блаженніший Любомир є продовжувачем справи Митрополита Андрея. Якщо глибше проаналізувати його життєвий шлях і служіння, він черпав його від Шептицького. Вірю, що через якийсь час будемо досліджувати не лише його коріння Любомира Гузара, а й святість його служіння і життя, — додав професор, голова Фундації „Андрей“ Михайло Перун.
Ієромонах, отець Юстин Бойко
На завершення спогадами про Любомира Гузара, як монаха поділився ієромонах, отець Юстин Бойко. Він зокрема наголосив на тому, що Блаженніший Любомира був першим, хто ініціював Собор монашества. А також зачитав деякі уривки зі щоденників Гузара, які стосувалися переживань за монашество, їхній розвиток та життя.
Презентація книги „Завалівське коріння Блаженнішого Любомира Гузара“
„Ми будемо дуже сильними, якщо бажаємо добра, якщо стараємося, якщо гуртуємося, якщо намагаємося спільно творити добро, жити чесно, жити творчо“, — такими словами Любомира Гузара завершується книга про його родину.
Національний (колишній Промисловий) музей, сучасний вигляд
З 28 липня до 24 серпня 2017 в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20) триватиме виставка “ТРАДИЦІЯ – ІНТЕРПРЕТАЦІЯ – ТРАНСФОРМАЦІЯ” в рамках ХХ Міжнародного пленеру художнього текстилю “ЕТНОКУЛЬТУРА – РЕАЛІЇ СЬОГОДЕННЯ”.
Пленер проходить в рамках Міжнародного етномистецького проекту “Екологічний ракурс”. Проект започатковано у 1996 році акцією “Відродимо глинянський килим”, а свою назву він отримав під час Міжнародного симпозіуму художнього текстилю у Львові (1998).
Експозиція виставки «Сторінки історії глинянського килима»
Симпозіуму передував Міжнародний пленер “Від чорного до білого –– не фарбуючи”, який відбувся під орудою його ініціаторки та ідейного натхненника, доцента кафедри художнього текстилю Львівської національної академії мистецтв Зеновії Шульги Zena Shulha. Відтоді пленери відбуваються щорічно, а майстри художнього ткацтва: Наталія Дяченко-Забашта Наталя Дяченко-Забашта, Галина Забашта Galina Zabashta, Зеновія Шульга та творчий тандем Оксани Литвин і Ярослава Сахра, стали діяльними учасниками, які визначають поступ і майбутнє проекту “Екологічний ракурс”.
Ретроспективна виставка в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького поетапно висвітлює грані практичної реалізації проекту й презентує роботи його незмінних учасників.
Постер виставки «ТРАДИЦІЯ – ІНТЕРПРЕТАЦІЯ – ТРАНСФОРМАЦІЯ»
Серед чільних експонатів виставки – гобелен “Дороги”, який виконала доцент кафедри художнього текстилю і моделювання костюма Київського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М. Бойчука Наталія Дяченко-Забашта. Він є матеріалізованим свідоцтвом зусиль, докладених українськими художниками, аби зберегти відомий наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. ткацький осередок у Глинянах, що на Львівщині.
Експозиція виставки «Сторінки історії глинянського килима»
Організатори проекту: Львівська національна академія мистецтв, Національний музей у Львові ім. Андрея Шептицького, Регіональний філіал Національного інституту стратегічних досліджень у м. Львові, Національний музей народного мистецтва Гуцульщини і Покуття ім. Й. Кобринського, ГО “Центр суспільних інновацій”.
Фестиваль української середньовічної культури "Ту Стань!"
На три дні поринути у Середньовіччя, стати воїном чи майстром, дворянином чи ремісником, музикантом або іконописцем, спробувати свої сили у різноманітних бойових змаганнях, повчитися давніх ремесел на безлічі майстер-класах — гончарство, свічкарство, миловаріння… та ще багато-багато цікавого пропонують організатори ХІІ фестивалю української середньовічної культури „Ту Стань!“, який відбудиться 4-6 серпня 2017 року біля підніжжя скель у селі Урич на Сколівщині.
Майстер-клас для найменших шанувальників фестивалю “Ту Стань!”
— Фестивалеві вже дванадцять років. На ньому виростали ми, а зараз ростуть наші діти. Найбільший виклик, як і нагорода — це те, що він робить живою пам’ятку, яка свідчить про те, що в той час, коли більшість європейських королів були неписемні, наші предки будували з дерева, без альпіністського спорядження величні споруди на скелях — вищі, ніж сучасні дев’ятиповерхівки. Фестивалем ми показуємо, які це були люди, який це був час — високої честі, культури і мистецтва. Для нас важливо переноситися не лише на територію, а до того духу, особливо зараз — у час війни. Щоразу, після завершення фестивалю, запитуємо себе, чи зможемо його провести наступного року. І завжди це вдається, бо все, що ми робимо для культури —робимо проти війни, — наголосив засновник і директор фестивалю „Ту Стань!“ Василь Рожко.
Організатори фестивалю “Ту Стань!” запрошують до себе 4-6 серпня
Як запевнили організатори, на території заповідника суттєво оновили інфраструктуру: зробили дороги, розширили місце для паркувань, а також першими серед державних закладів України запровадили продаж електронних квитків, щоб для відвідувачів було зручніше й дешевше. Їх можна придбати тут: квитки на Ту Стань!
— Щороку переконуємося, що без Фестивалю Заповідник був би не той. Він навчив нас приймати великі кількості людей та постійно дбати про поліпшення умов для відвідувачів. Адже насправді Фестиваль — це не лише три дні, а цілий рік роботи. Цьогоріч ми оновили експозиція музею, яку відкрили в червні, — додав директор Державного історико-культурного заповідника „Тустань“ Андрій Котлярчук.
На Фестивалі, без перебільшення, кожен знайде для себе щось цікаве. Тематична багатогранність задовольнить навіть найприскіпливіших відвідувачів. Адже там буде все і для всіх — література, музика, театр, кіно, лекції, ремісництво та численні майстер-класи.
Цікаво буде всім-і дітям, і дорослим
Також буде чимало цікавих лекцій в рамках Тустанського університету. Відвідавши його, можна буде дізнатися про суспільство Королівства Русі (проф. Леонтій Войтович), про Середньовічну історію Закарпаття (Олександр Шершун) та галицьке середньовічне мистецтво (від відомого художника і реставратора Лева Скопа).
Насиченою буде й музична частина Фестивалю. на “Ту Стань!” завітають гурти Torban, The Doox, Lemko Bluegrass Band, Lirwak, ЯгОди та Musica Radicum.
Продовженням денної програми Ту Стані! стане КіноНіч. Відвідувачі під відкритим небом зможуть переглянути українські стрічки “Жива Ватра”, “Життя і смерть у Гуцулії”, “Політ золотої мушки”, “Гетьман” та інші.
Вперше на Фестивалі діятиме кіношкола для аматорів і кінолюбів. Усі, хто обере для себе цей напрям, зможуть дізнатися чимало цікавого про те, як твориться кіно і навіть упродовж фестивалю створити свій мініфільм.
І, звичайно, для шанувальників давньої історії та запальних боїв, відбудуться лицарські бугурти, стрільби з луків та арбалетів, катання на конях та найважливіше фестивальне дійство — нічний штурм фортеці.
Роботи художниці Софії Тимофеєвої. майстер-клас у "Бібліотеці на Ринку"
Справжній морський настрій 25 липня 2017 року впродовж усього дня панував у читальному залі Львівської обласної бібліотеки для юнацтва (Бібліотека на Ринку). Там відбувався незвичний майстер-клас талановитої художниці Софії Тимофеєвої. Мисткиня вчила дітей розмальовувати „хатинки“ равликів.
Учасники майстер-класу з розмальовання мушель Софії Тимофеєвої
Літо сприяє творчості, тож у „Бібліотеку на Ринку“ зійшлися і діти, і дорослі, щоб порелаксувати та навчитися створювати надзвичайну красу з равликових мушель.
Равликові “хатинки” Софії Тимофеєвої
Такий цікавий і незвичний майстер-клас провела відома художниця, реставратор та мистецтвознавець із Криму (м. Алупка) Софія Тимофеєва.
— Розмальовую мушлі равликів так давно, що вже навіть не пригадую, коли почала це робити. Так, ніби ми знайшли один одного. Равлики для мене є символом дому, бо вони ніколи не покидають своїх хатинок, а носять на собі. Зрештою, люди теж, як равлики, бо постійно думаємо про своїх рідних, свою сім’ю, дім. У мене є серії з різними орнаментами, поєднаннями кольорів. Кожна колекція присвячена чомусь — країнам, людям. Була навіть в чорно-золотих кольорах, присвячена Версачі. Ми робили цю колекцію в Криму разом із німецькими художниками та Сергієм Бєлих із Санкт-Петербурга. Він робив костюми зі зображеннями равликів, все довкола в нас було декоровано равликами. Адже й насправді, вони є всюди, куди б ми не пішли: на городі, в саду, в лісі… та й равлик — це рух. Він повзе повільно, але постійно до своєї мети і не вміє повзти назад, — розповіла мисткиня.
Мисткиня Софія Тимофеєва вчить дітей розмальовувати мушлі равликів
Зі своїми роботами Софія Тимофеєва об’їздила значну частину Львівщини, а зараз равлики мандрують Львовом. І всюди художниця прагне поділитися своїм вмінням із іншими, а особливо з дітьми. Бо це заняття допомагає їм розвивати фантазію, бачення кольору, вчитися зосереджуватися, як, зрештою й дорослим, а ще — релаксувати.
Роботи художниці Софії Тимофеєвої
— Художниця прийшла сама до нас. І такі незвичні роботи нас настільки зацікавили, що виставка творів Софії, а це не лише мушлі, а й чудові морські пейзажі та квіткові композиції, пробула в нашому Історико-етнографічному музеї „Бойківщина“ у Самборі два місяці. Ця молода мисткиня має великий хист до живопису. Зрештою, вона з інтелігентної родини — батько також художник і багато років був директором Воронцовського палацу в Алупці, мама — науковець. Та й Софія добрий реставратор і мистецтвознавець. Зараз, через політичну ситуацію в країні, вже два роки проживає у Львові, здобуває фах екскурсовода, вчить українську мову, — наголосила директор Історико-етнографічного музею „Бойківщина“ у Самборі Роксолана Данчин, яка й ініціювала проведення майстер-класів у Львові.
Майстер-клас Софії Тимофеєвої з розмальовування мушель
— Майстер-класи, які Софія проводила і в нашому музеї збирали дуже багато відвідувачів. Для дітей особливо цікаво було те, що вони могли торкнутися експонатів, що для музею незвична практика. Нас так надихнула творчість цієї художниці, що цього року ми навіть Великдень зробили не на писанках, а на равликах і морському живописі. Майстер-класи були дуже цікаві. Важливо й те, що діти приходили з батьками і разом розмальовувати мушлі, додала пані Роксолана.
Роботи художниці Софії Тимофеєвої
Найближчим часом у Львові відбудеться ще ряд виставок і майстер-класів художниці. Тож, стежте за анонсами й долучайтеся до творення прекрасного на равликових “хатинках”.
Довідка: Софія Тимофеєва народилася 1981 року в Ялті. У 1999-2005 роках навчалася у Санкт-Петербурзькому державному академічному інституті живопису, скульптури і архітектури ім. Рєпіна на факультеті мистецтвознавства. Організатор дитячих художніх і благочинних проектів у Алупці. 2011 року стала ініціатором проекту сучасного мистецтва „Художники на річці, на морі“.
Історія зберігає багато оповідок про знаменитостей та їхніх улюблених тварин. Коти, собаки, навіть екзотичні створіння ставали не лише відданими друзями, а деколи й невід’ємною частиною зіркового образу.
На жаль, невідомо, чи були в домі Людкевичів у м. Ярославі якісь домашні тварини. Сам композитор спогадів не залишив (писати їх відмовлявся категорично), а щоденники його молодшої сестри Олени Людкевич-Кашубинської ще чекають свого прочитання.
Станіслав Людкевич (зі сайту https://uk.wikipedia.org)
1897 року Станіслав Людкевич приїхав до Львова на навчання в університеті. Спочатку він замешкав по вул. Руській, поблизу Успенської церкви. Згодом його адреси змінювались, як у калейдоскопі. М. Коперника, Св. Мартина (біля Жовківської), Зелена, О. Фредра, Скарбківська (теперішня вулиця Лесі Українки), Сапіги (тепер С. Бандери) – ось деякі з них. Трохи довше – 10 років – Людкевич винаймав помешкання в кам’яниці Соломії Крушельницької по вул. Крашевського (тепер – С. Крушельницької). А наступний тридцятилітній період життя (1931-1961) пов’язаний із вулицею Шептицьких, де професор мав квартиру в будинку панства Боцюрків. Навряд чи за таких обставин було можливим тримати домашніх тварин.
Будинок по вул. Військовій, 7 (тепер – вулиця С. Людкевича)
Аж у 1961 році С. Людкевич разом із повдовілою сестрою переїхав у власний будинок по вул. Військовій, 7 (тепер – вулиця С. Людкевича). Як згадують сучасники, пані Олена Кашубинська дуже любила котів і в її попередньому помешканні по вулиці Молдавській була значна кількість “пухнастиків” різних порід. Очевидно, вона опікувалась безпритульними, адже ще до війни належала до Товариства охорони (захисту) тварин. Напевно, деякі тваринки перенеслись на Військову разом із своєю господинею. Історія про це замовчує…
Членський квиток Товариства охорони (захисту) тварин Олени Людкевич-Кашубинської
Натомість відомо про інших тогочасних “співмешканців” професора. Зі слів актриси Софії Федорцевої (яка мешкала в будинку навпроти Людкевича) дізнаємось, що по смерті О. Людкевич-Кашубинської господарством зайнялась двірничка із сусіднього будинку. Ця пані “використала чудову зелену мураву перед домом композитора й підвал і завела для себе великий курник. В ньому були кури, качки, півні, і ця пташня проходжувалася громадою перед домом композитора, походжала по зеленій мураві. І коли з міста приходив Станіслав Пилипович і ключем відкривав хвіртку, всі ці домашні птиці бігли йому назустріч крякаючи, кудкудакаючи, а одна з качок якось особливо квокала, проявляючи свою радість. Цей радісний гамір птаства мило, по-домашньому приємно звучав для Станіслава Пилиповича, бо всміхався до них і, звільняючи крок, повільно йшов до дверей дому”.
Станіслав Людкевич і киця Міцька на відпочинку
Спочатку у Людкевича була киця Міцька, а згодом з’явився “сіамець” Мурчик, якого ще маленьким кошеням принесли в дім професора. І в теплий сонячний день перехожі вулицею Військовою могли бачити старшого пана, який сидів на лавочці перед будинком, а поряд з ним – кіт.
Станіслав Людкевич і “сіамець” Мурчик
Музикознавець Марія Білинська згадувала, що С. Людкевич особливо любив одного з них, “міг годинами тримати на колінах, гладити і слухати його мурликання. Другий – був трохи дикий і драпіжний, той вже не мав великої симпатії в професора”.
Зеновія Штундер
Після Станіслава Людкевича його спадкоємицею стала Зеновія Штундер. Студентка професора, багатолітня асистентка, згодом дружина, вона по смерті Людкевича щиро служила його пам’яті. Саме завдяки З. Штундер 1995 р. був створений Меморіальний музей композитора (як сектор Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької).
Зеновія Штундер і кіт Рудасик
У будинку Людкевича й надалі мешкали коти. Працівники Музею ще пам’ятають Рудасика, улюбленця п. Зені, який мав незаперечне право перебувати в меморіальних кімнатах композитора. Окрім Рудасика, в садибі знаходили притулок багато інших котів, для яких спеціально було обладнане місце у пивниці. Зрозуміло, що час від часу з’являлись кошенята. Тоді п. Зеня просила свого вуйка Йосипа Романюка приїхати з Тлумача і забрати малюків на село. Цю далеку подорож “пухнастики” відбували у великій валізі з прорізаними отворами для доступу повітря.
Мар’яна Зубеляк і кіт Зесько біля садиби Станіслава Людкевича
Історія появи в домі Людкевича теперішнього кота заслуговує особливої уваги. Три роки тому п. Ірина Криворучка (головний хранитель фондів Музею С. Крушельницької) та її чоловік п. Іван Мигул почули за вікном розпачливий м’явкіт-плач кошеняти. Коли вийшли на вулицю, то побачили жахливу картину: залитий білою фарбою чорний клубочок. З великими труднощами малюка вичистили – і вирішили віддати п. Зені (Рудасика на той час вже не було). Невдовзі Зесько (так його назвала п. Ірина) перетворився на пухнастого красеня. Тепер він одноголосно призначений “завідувачем” Музею Людкевича. Попри лагідну вдачу Зесько вимагає від працівників суворого дотримання розпорядку ЙОГО дня: годування, прогулянки, спілкування…
Теперішній “завідувач” Музею Станіслава Людкевича кіт Зесько
Як і раніше, в садибі Людкевича можна зустріти й інших котів – сусідських або приблудних. На диво, вони досить мирно уживаються. Напевно цьому сприяє позитивна аура місця.
Концерт “Класика з котами” в садибі Станіслава Людкевича. Фото: 032.ua
Нещодавно в садку Музею Людкевича відбувся цікавий концерт – “Класика з котами”. Його зініціювали та організували Іван Остапович і Тарас Демко (з музичної агенції Collegium Musicum). В концерті для чотирилапих слухачів та їхніх господарів звучали твори Й.С. Баха, Ж.Ф. Рамо, Д. Скарлатті, Дж. Платті, А. Вівальді, В.А. Моцарта, Дж. Россіні (в перекладі для акордеону) у виконанні талановитих музикантів Богдана Кожушка та Юрія Шуманського. Спочатку “пухнастики” трохи нервували: чужа територія, незнайоме товариство. Та швидко заспокоїлись і під звуки класики у чудовому виконанні – поринули у котячі дрімки.
Мар’яна ЗУБЕЛЯК старший науковий співробітник Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
Література:
С. Барвінський. Станислав Людкевича – людина легенди і дійсності // Станіслав Людкевич у спогадах сучасників / Упоряд. З. Штундер / 2-е вид. – Жовква-Львів, 2014 – С. 116-122
М. Білинський. Жмуток спогадів про Станислава Людкевича – людину чутливого й доброго серця // Станіслав Людкевич у спогадах сучасників / Упоряд. З. Штундер / 2-е вид. – Жовква-Львів, 2014 – С. 158-180
М. Колесса. Мої спомини про Станислава Пилиповича Людкевича // Станіслав Людкевич у спогадах сучасників / Упоряд. З. Штундер / 2-е вид. – Жовква-Львів, 2014 – С. 38-57
Я. Михальчишин. Народний композитор // Станіслав Людкевич у спогадах сучасників / Упоряд. З. Штундер / 2-е вид. – Жовква-Львів, 2014 – С. 151-155
С. Фелорцева. Спогад про композитора С. Людкевича // Станіслав Людкевич у спогадах сучасників / Упоряд. З. Штундер / 2-е вид. – Жовква-Львів, 2014 – С. 18-24
Вчора, 25 липня 2017 року, у Львівському Палаці Мистецтв (вул. Коперника ,17) відбулась презентація першої посмертної ретроспективної виставки Софії Караффи-Корбут з колекції Богдана Гориня.
Відкриття виставки робіт Софії Караффи-Корбут
Відкриття виставки робіт Софії Караффи-Корбут
Відкриття виставки робіт Софії Караффи-Корбут
Відкриття виставки робіт Софії Караффи-Корбут
До експозиції увійшли 122 роботи різних жанрів і технік: малярство, станкова графіка, книжкова графіка, проекти вітражів, ескізи ілюстрацій продемонструють глядачеві мистецький шлях художниці, а також ескізи до книг та вітражі.
Відкриття виставки робіт Софії Караффи-Корбут
Відкриття виставки робіт Софії Караффи-Корбут
Відкриття виставки робіт Софії Караффи-Корбут
Відкриття виставки робіт Софії Караффи-Корбут
Відкриття виставки робіт Софії Караффи-Корбут
“Найбільша кількість експонатів присвячена творчості Тараса Шевченка. Художниця віддала Кобзареві багато часу, серця і душі. Кобзар з її ілюстраціями, який вийшов у 1967 році став славною книгою на всю Україну”, – зазначив політичний та громадський діяч Богдан Горинь.
Відкриття виставки робіт Софії Караффи-Корбут
Відкриття виставки робіт Софії Караффи-Корбут
Відкриття виставки робіт Софії Караффи-Корбут
Відкриття виставки робіт Софії Караффи-Корбут
Нагадаємо, художниця Софія Каррафа-Корбут померла 29 листопада 1996 року. Похована на цвинтарі села Куткір. У 2000 на могилі поставили пам’ятник роботи скульптора Івана Микитюка. На чорному мармурі над могильного пам’ятника зображено Мавку, що тягне руки до неба. З протилежної сторони викарбувано слова художниці: “Я цінності ті марні давно переоцінила і знаю: головне в житті є тільки віра, праця, честь та добра пам’ять по тобі, що теж живе недовго…”.
Львівський онкологічний регіональний лікувально-діагностичний центр зробив значний крок у покращенні якості надання медичних послуг, відкривши нове відділення відновного лікування та реабілітації, а також завершивши...
