Найбільший Гонг у Східній Європі першими побачать Львівські малюки. 28 квітня в приміщенні музею Етнографії та художнього промислу, посеред 72 тисяч експонатів, на декілька годин розташується і зазвучить унікальна колекція архаїчних інструментів литовського Гонг-Майстра Андреаса Сутугинаса. Перша звукотерапевтична сесія пролунає для малюків (від 0 до 7), друга – для дорослих, о 16:00 та 19:00.
Колекція архаїчних інструментів литовського Гонг-Майстра Андреаса Сутугинаса
Сама колекція налічує кілька десятків інструментів, серед них симфонічні та планетарні Гонги (із звучанням планет), співаючі чаші, окарини, шруті (фісгармонія), Конх (велетенська раковина), дзвіночки, сопілки, монохорд (рідкісний струнний інструмент) та інші. Перлина колекції – новий найбільший у Східній Європі Гонг, який має якість поєднання чотирьох стихій у п’ятий елемент. Через його велетенський розмір в мережі почали з’являтись жартівливі чутки та легенди: «Подейкують, що прибув Він на власному кораблі, а щоб Його розвантажити брукує сил дев’ятьох велетнів».
Афіша концерту-медитації за участю найбільшого Гонга Східної Європи
Зустріч пройде у форматі спілкування із майстром та релаксації під звучання інструментів. На «Купанні в звуках Гонгів» слухачі розташовуються лежачи на килимках, бо всидіти поруч із такою вібрацією практично не можливо.
Концерт-медитація в катедральному костелі
Як працює звукотерапія? В залежності від сили звуку ми можемо чути чи не чути його, але тілом ми відчуваємо звукові вібрації. У кожної клітини, органу і всього організму є своя частота коливань. Незалежно від того, якої інтенсивності звук, наш організм сприймає його коливання і у відповідь реагує зміною частоти вібрацій своїх клітин. Ґонґ – праотець знайомих нам дзвонів, архаїчний інструмент, сила звуку, якого має чудодійний вплив на тіло і розум. Перебування у звуках чаш та Ґонґів відновлює їх природню вібрацію, а отже оздоровлює.
Андрей Сутугинас і великий Гонг
Андрей Сутугинас практикуючий звукотерапевт із понад 18-річним стажем. Вперше на практиці Майстра відбудеться спеціальна зустріч із малюками та їх батьками, де можна буде почути про природній та безпечний підхід та спосіб взаємодії із «Новими» дітьми, від Доктора холістичної медицини та батька шести дітей і, звичайно поніжити діток у гармонійних і зцілюючих звуках унікальних живих інструментів, а батькам, нарешті, трішки порелаксувати. Діти зі спец потребами та із сімей, постраждалих в АТО матимуть можливість потрапити на зустрічі безкоштовно. Деталі та реєстрація в організатора за телефоном 067 629 0 888.
В п’ятницю, 21 квітня 2017 року, у Львівському національному літературно-меморіальному музеї Івана Франка (вул. Івана Франка, 150-152) відкрилася виставка донеччанки Людмили Огнєвої “Культурний простір Донбасу. З нами Бог і Україна”. Експозиція налічує близько трьохсот робіт і всі вони присвячені видатним українцям починаючи з княжих часів і закінчуючи героями Небесної сотні та учасниками АТО.
“Коли депутати Верховної Ради почали визначати хто є великий українець, створювати всілякі рейтинги, то я задумалася, а що думає про це народ? Кого народ пам’ятає роками, десятиліттями, століттями? В піснях, образотворчому мистецтві і навіть у вишивці. Є орнаменти, які мають назви: полуботчин орнамент, гетьманський орнамент, мазепинський орнамент, довбушевий орнамент. Саме за цими ознаками я почала збирати інформацію і перші мої брошури були саме про них.
Людмила Огнєва
Тут, на сьогодні, загально 287 моїх робіт і 34 роботи, які стосуються Євро і Молитовного Майдану, а також волонтерів, які на сьогодні заробляють гроші, щоб купити маскувальну сітку для одягу снайперів. Також є прапор України, але це не просто прапор, а прапор з Донецького Євро Майдану. Листівки передані молоддю Донеччини, для того, щоб розповідати про Євро і Молитовний Майдан на Донеччині і листівки у підпіллі”, – розповіла Людмила Огнєва на відкритті виставки.
Експозиція виставки Людмили Огнєвої “Культурний простір Донбасу. З нами Бог і Україна”
Виставка складається з п’ятнадцяти розділів. Вони сформовані за історичними періодами та різною тематикою: “Святі київські князі”, “Козаччина”, “Культура та наука 18-21 століття”, “ОУН та підпілля на Донбасі”, “Шістдесятники”, “Донецький Євромайдан”, “Народні герої”, “Патріархи УГКЦ, УПЦ КП” тощо.
Директор Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка Богдан Тихолоз
“Історія виставки саме у Музеї Франка почалася з поста Мар’яни П’єцух в соцмережі, яка просто прокричала у фейсбук, що є така майстриня, з такою цікавою долею і таким цікавим задумом і вона дуже хоче зробити виставку у Львові. Музей Франка одразу відгукнувся, оскільки не було жодного сумніву, що ця виставка повинна бути в нас. Ми просили про неї, дуже швидко знайшли спільну мову з п.Людмилою і в рекордні терміни змонтували виставку”,- поділився директор музею Івана Франка Богдан Тихолоз.
Експозиція виставки Людмили Огнєвої “Культурний простір Донбасу. З нами Бог і Україна”
Також двоє активістів, з Донеччини та Львова, погодилися покрити витрати на дорогу. Наразі збір коштів триває, адже за місяць потрібно ще викупити купе для перевезення експонатів назад до Києва, покрити транспорті витрати по Львову та на матеріали для експозиції (рамки).
Мар’яна П’єцух
“Я сподіваюся ця виставка ще більше розширить уявлення львів’ян не тільки про культуру Донбасу, а й, насамперед, про вихідців з Донбасу, оскільки тут дуже багато орнаментів, які належать саме вихідцям з Донбасу, про яких раніше більшість не чула і не цікавилася. Адже для багатьох поняття ОУН на Донбасі – це щось надзвичайне, багато хто не вірить, що там могло бути підпілля націоналістів в першій половині ХХ ст.” , – зазначила громадський активіст та волонтер Мар’яна П’єцух.
Експозиція виставки Людмили Огнєвої “Культурний простір Донбасу. З нами Бог і Україна”
Велика увага га виставці приділена саме вихідцям з Галичини – митрополитові Андрею Шептицькому, єпископу Йосипу Сліпому, королю Данилу Галицькому, письменнику Василю Стефанику, організаторці першої жіночої чоти УСС Ользі Басараб, провіднику ОУН Степану Бандері, командиру УПА Роману Шухевичу, композитору Володимиру Івасюку, герою АТО Василю Сліпаку та, звичайно, Іванові Франку.
Наталя Тихолоз
“Для Франка вишиванка завжди була дуже рідною і дорогою. І якщо попередній етап розвитку нашої культури ознаменувався тим, що наша інтелігенція мала тенденцію до того, що хотіла ходити в народ і вона переодягалась у вишиванку, то Франко у неї не переодягався. Для нього вишиванка була рідною, близькою , той одяг, який він виніс із батьківської хати. Саме тому учасники часто свідчили, що Іван Франко вирізнявся з-поміж загалу, з-поміж пишних комірців і краваток своїми вишиванками. І носив він їх в будні і свята. Для нього це не був показ нової моди, це був вияв його національної ідентичності і тісний зв’язок з отчим домом”, – поділилася враженнями франкознавець Наталя Тихолоз.
Відвідати виставку “Культурний простір Донеччини. Людмила Огнєва – українське вишиття: з нами Бог і Україна” можна у Музеї Івана Франка (вул. Івана Франка, 150-152) до 20-го травня 2017-го року щодня, крім вівторка, з 10.00 до 16.00.
Експозиція виставки Людмили Огнєвої “Культурний простір Донбасу. З нами Бог і Україна”
Довідково
Людмила Огнєва народилася на Вінниччині, але вже понад 50 років живе на Донеччині. За освітою – радіофізик, працювала інженером, програмістом, викладачем. І впродовж багатьох років невтомно досліджує і відтворює українську вишивку. Член Національної спілки журналістів України та Національної спілки народних майстрів України. У 1998–2017 роках очолювала Донецький відділ Союзу українок. У різний час була натхненницею та організатором кількох клубів народної творчості в Донецьку. Є автором більше ніж 45 видань про несправедливо замовчуваних героїв українського минулого.
Українська співачка, народна артистка України, Марія Бурмака представить унікальну програму у Львові. 27 квітня 2017 року о 19:00 у театрі ім. Марії Заньковецької разом із учасниками гурту “Gypsy Lyre” співачка виступить із музичною програмою “Нове та улюблене”. В цей вечір прозвучать старі та зовсім нові композиції артистки.
“Львів-особливе місто для мене! Місто перших виступів, місто, де закохувалась і розставалась, місто, де про це писала пісні… Хвилююсь, звичайно, адже частинка мого серця у Львові залишилась одного разу. А раптом на концерт прийде той, хто колись його затримав… Запрошую всіх, це буде дуже відвертий концерт справжніх емоцій”.
Постер концерту Марічки Бурмаки “Нове та улюблене”
В цьому концерті будуть не лише пісні, це будуть історії… про любов, про життя, про розчарування та надії. Але всі вони прозвучать по-іншому. Завдяки спільному проекту з відомою інструментальною групою “Gypsy Lyre” виходить зовсім нове звучання. Несподіване, наповнене енергією і драйвом.
“Чорні черешні”, “Той, той”, “Розлюби”, “Не забувається”, “Пробач”, “Не тому”, “Танцюй”, “Не бійся жити”, “Сонцем, небом, дощем” та багато інших будуть в цьому концерті.
Марія Бурмака
Марія Бурмака – співачка, народна артистка України. Написала понад 150 пісень, багато з яких стали саундтреками історичних подій української історії. Випустила 11 авторських альбомів.
Наприкінці 2014 року увійшла до ТОП-100 найвпливовіших жінок України за версією журналу «Фокус». Взимку 2015 року співачка зіграла благодійні концерти у Великобританії. Навесні того ж року відбулись благодійні концерти Марії Бурмаки у США та Канаді.
2015 рік ознаменувався в житті співачки прем’єрами пісень “Танцюй”, “Золотиста осінь” (пам’яті Миколи Мозгового), “Фрізбі”, а також кліпом на композицію “Ти”. У травні 2016 року співачка презентувала романтичний кліп на пісню “Якби ми”.
А вже у вересні того ж року у концерт-холі Caribbean club вона разом із гуртом Gypsy Lyre презентувала музичну програму “Нове та улюблене”. Концерт пройшов із повним аншлагом. Окрім оновленої програми Марія також заспівала дуетом з Олександром Пономарьовим, Арсеном Мірзояном, Іванкою Червінською та Тонею Матвієнко.
21 квітня 2017 року у Львівській національній науковій бібліотеці України ім. В. Стефаника відбулася прес-конференція з нагоди створення меморіального музею видатного українського історика Івана Крип’якевича.
«Це видатний вчений, історик української державності, який жив і творив у часи російської окупації, потім німецької і радянської окупації. Це не просто було бути істориком України в часи бездержавної України. І зараз, в часи незалежності, його постать заслуговує на увагу. Але ми будемо акцентувати не на побуті, а на праці Івана Крип’якевича, на феномені його діяльності. Відвідати цю кімнату-музей зможуть не лише науковці, а й учні і студенти та всі, кому цікава його постать», – розповів заступник директора Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України Василь Ферштейн.
Заступник директора Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України Василь Ферштейн
Під музей у бібліотеці виділили дві кімнати. Там будуть експонуватись меблі, книги, архіви та інші особисті речі, якими користувався Іван Крип’якевич і які музею передасть родина історика. Деякі речі з майбутньої експозиції уже там.
Особисті речі Івана Крип’якевича
«Всі супутні архіви передані, а також кабінет історика з його особистими речами, а це і старовинна машинка, з українським, латинським шрифтами, телефони, саквояж, з яким ходив, килими. Гарно, що на 50-річчя смерті буде продовжена пам’ять про історика, є період, коли ми відходимо, і треба пам’ять залишити. Для мене важлива ідея цього музею у тому, щоб виховувати істориків. Крип’якевич ділився знаннями і джерелами зі своїми учнями. Для нього було характерне, як для всієї школи Грушевського, покликатись на ідентичне, докладне джерело, ніяких штучних джерел, емоцій собі не дозволяв», – поділилася Леся Крип’якевич, дружина Романа, сина академіка Крип’якевича.
Леся Крип’якевич
За художнє оформлення музею взялися Орест Скоп та Ірина Лужецька. До оргкомітету також входять директор Інституту українознавства імені І. Крип’якевича НАН України Микола Литвин, археолог, письменниця, громадська діячка Лариса Крушельницька та інші.
Родина хоче, щоб у створеному музеї відбувались конференції і зустрічі, дискусії про праці і діяльність Івана Крип’якевича.
Особисті речі Івана Крип’якевича
«Ми не хочемо засохлого музею, де б було заборонено щось рухати, щоб предмети, пов’язані з Іваном Крип’якевичем, дихали. Там є меблі, привезені з Холмщини», – наголосила онука вченого, художниця Іванка Крип’якевич-Димид.
Стосовно того, чи зможуть у музей потрапити ті, хто не має читацького квитка у бібліотеку, заступник генерального директора запевнив, що це питання технічне і воно буде вирішено в робочому порядку. Проте, коли музей буде повністю готовий, наразі сказати не можуть. За словами Василя Ферштейна, все залежатиме від наявного фінансування.
Особисті речі Івана Крип’якевича
Довідково.
Іван Петрович Крип’якевич (25 червня 1886 – 21 квітня 1967) – український історик, академік АН УРСР, професор Львівського університету, директор Інституту суспільних наук АН України. Народився і похований у Львові.
Найважливіші історичні праці Крип’якевича присвячені періоду козаччини і Хмельниччини – «Матеріали до історії української козаччини» (1914), «Студії над державою Б. Хмельницького» (1925–1931), «Богдан Хмельницький» (1954) та інші.
Особисті речі Івана Крип’якевича
Крип’якевич – автор багатьох праць з історіографії («Українська історіографія», 1923); археології, сфрагістики, історії культури («Історія української культури», 1937); численних науково-популярних нарисів з історії України: «Історія України» (1920), «Велика історія України» (1935), «Запорозьке Військо» (ч. ІІ з «Історії українського війська», 1936); та підручників «Оповідання з історії України», «Коротка історія України для початкових шкіл» (1918), «Огляд історії України: Repеtitorium для вищих класів середніх шкіл та вчительських курсів» (1919), «Історичні проходи по Львові» (1932, перевидання 1991 р.) та інші.
В середу, 26 квітня 2017 року, об 11 годині у виставковій залі Львівського музею історії релігії (площа Музейна, 1) розпочне роботу круглий стіл на тему «Збереження та реставрація давніх тканин». Його організатори – департамент з питань культури, національностей та релігій Львівської обласної державної адміністрації, Львівський музей історії релігії та Благодійний фонд «Музей релігії».
До участі запрошують фондових працівників музеїв – зберігачів групи «Тканина», реставраторів та всіх, хто бажає долучитися до роботи круглого столу.
Учасники зустрічі матимуть змогу обговорити такі теми:
Проблеми термінології при атрибуції предметів групи «Тканина»
Практичні поради із збереження музейних предметів групи «Тканина» (приміщення, обладнання, чохли)
Фотопрезентації реставраційних процесів
Відповідальні особи – Світлана Тимків (тел. 096 513 12 77) та Оксана Гірняк (тел. 067 670 39 81).
У 1913 році українці гідно відзначили 40-літній ювілей творчої праці Івана Франка. Святкування відбулися у різних куточках світу, де дієвою була українська діаспора. Проводилися віча, зібрання, концерти, виступи з відповідними доповідями та повідомленнями. Так, у Вінніпегу українці на честь Івана Франка організували величавий концерт, головну доповідь на якому мав поет Петро Карманський, у Ванкувері – виставу “Украдене щастя”, у Монреалі – ювілейний концерт, на якому ключове повідомлення про поета виголосив Іван Бодруґ, у Нью-Йорку – всенародне віче, у Відні українська інтелігенція та студентське товариство “Січ” ушанували ювіляра академією, у Москві музично-драматичний гурток “Кобзар” провів два вечори, на одному з яких Симон Петлюра виголосив реферат “Іван Франко як поет національної честі і сорому” тощо.
Львів. Акціонерне товариство “Дністер”, фото початку ХХ століття.
Однак, найактивніше ювілейні урочистості відбувалися у Галичині. В українській галицькій пресі публікувалися статті, повідомлення та замітки про Івана Яковича Франка та заходи на його честь. У страховому товаристві “Дністер” (вул. Руська, 20) знаходилася книга ч. 8000, на яку всі бажаючі вносили пожертви на ювілейний дар Іванові Франкові. Відомо, що станом на 27 грудня 1913 р. на ній було 18.025,20 корон.
Українське студентство та члени українських пожежно-гімнастичних товариств «Сокіл» і «Січ» з великою повагою ставилися до Івана Франка. Про це свідчить їхня ініціатива у справі відзначення 40-річного ювілею творчої праці Каменяра.
Іван Франко
Великих зусиль до відзначення 40-літньої творчої праці Івана Франка доклав Іван Боберський, який на той час очолював українське гімнастичне товариство “Сокіл-Батько” у Львові. У 81–82 числі українського сокілького часопису “Вісти з Запорожа”, яке побачило світ 30 травня 1913 р. було поміщено заклик старшини товариства “Сокіл-Батько” до своїх осередків: “Всї наші філїї, “Сїчи” і “Соколи” мають сего року 1913-го уладити здвиги, руханкові вечери, відчити, концерти в честь 40-лїтної праці нашого письменника Д-ра Івана Франка. Одну пяту часть чистого доходу належить переслати на народний дар Франка на адресу “Дністер” книжочка 8000, Львів, улиця Руська 20, а одну пяту часть прислати на “Український Город” у Львові, на адресу: “Сокіл-Батько” Львів, ул. Руська ч. 20. Решту доходу затримати на свої цїли”. Підпис – “Сокіл-Батько”.
Іван Боберський – голова українського гімнастичного товариства “Сокіл-Батько”. Львів, листопад 1912 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Зауважимо, що 1911 року Іван Боберський ініціював викуп великої земельної ділянки у Львові, щоб облаштувати руханково-спортовий майдан – «Український город» (знаходився в районі сучасної дитячої залізниці у Стрийському парку зі сторони вул. Стрийської). З 1911 р. з будь-якого заходу сокільської організації, який передбачав отримання прибутку, відраховували окремі відсотки на руханково-спортовий майдан. Не виключенням були святкування приурочені Іванові Франку.
Отож, за участі старшини товариства “Сокіл-Батько” відбувалися особливі приготування у Львові. Результатом цього стало проведення 7 грудня 1913 р. “Сьвята І. Франка в “Соколї-Батьку” у рухівні (спортовому залі) за адресою вул. Руська, 20 (сьогодні тут також функціонує спортзал).
Старшина українського гімнастичного товариства “Сокіл-Батько”. Зліва направо: Льонґин Цегельський– перший містоголова (заступник), Іван Боберський – голова, Михайло Волошин – другий містоголова. Львів, 1913 р.
Зі звіту господаря рухівні Олександра Довбенка за час від 21 листопада 1913 р. до 25 грудня 1913 р. дізнаємося про те, що перед Франковими урочистостями рухівню було побілено до висоти 1 м 80 см, направлено спортовий інвентар (швейцарскі крісла, поруччя), а саму салю та сцену член “Сокола-Батька” Мирон Федусевич з представниками “Сокола III” прикрасили декораціями, які було взято на прокат у “Медичної Громади” за 20 корон. У часописі “Вісти з Запорожа” зазначалося: “Вона [саля. – А. С.] набрала вигляду величавого намету гетьмана: килими, занавіси, списи, шаблї, щити, кріси, по середині портрет ювилята [Івана Франка. – А. С.] і сокілський прапор”. Програмка вечора була надрукована разом з текстами співаних пісень. На першій її сторінці поміщено світлину Івана Франка. До речі, її було виконано з ініціативи Івана Боберського 1 грудня 1913 року.
Іван Боберський
У неділю 7 грудня 1913 р. Іван Франко був на зборах українців у справі львівської організації, які відбулися у домівці “Бесіди” (вул. Костюшка, 3). Після їхнього закінчення Іван Боберський з дружиною Йосифиною чекали Івана Франка з його сином Петром Франком. На автомобілі вони приїхали до рухівні “Сокола-Батька”, де й розпочався “Вечер в честь Др. І. Франка”. Ювілята зустрічали члени товариств “Сокіл-Батько”, “Сокіл ІІ”, “Сокіл ІІІ” в сокільських одностроях. “Начальник І[ван] Криницький кликнув “Позір!” “В право гляди”, – зазначалося у сокільському часописі “Вісти з Запорожа”, – Ювилят перейшов попри чету і відповів на привіт похилом голови. Чета пішла опісля за ювилятом в салю, витаючи єго окликами “Славно!”.
Урочистість з нагоди відзначення 40-річчя творчої праці Івана Франка в рухівні “Сокола-Батька”. Вправу на коні виконує Павло Зимак. Зліва направо – Анатоль Лукашевич, Роман Волощук, Петро Франко, …, Омелян Гузар. Львів, 7 грудня 1913 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Програма заходу включала руханкову частину, виступи із привітаннями, музичний супровід.
У руханковій частині вечора відбулися: трійкові вежі (12 хлопчиків) – керівник член учительського відділу товариства “Сокіл-Батько” Олександ Довбенко; вправи на дручнику (перекладині) – (8 хлопців) – керівник член учительського відділу товариства “Сокіл-Батько” Ігор Федів; вправи на поручні (8 дівчат); вправи булавами (5 дівчат) – керівник Оксана Федівна (у заміжжі Суховерська) (не зважаючи на те, що два рази випала їй булава з рук, бо “взяла собі до виступу не тоті булави, котрими вправляла, але “ладнїйші”, вправи з булавами вийшли дуже гарно); вправи на коні (8 хлопців) – керівник Степан Цимбала (серед інших виступали Роман Волощук, Омелян Гузар, Павло Зимак, Анатоль Лукашевич, Степан Цимбала та син Івана Франка – Петро); 5 веж на швейцарських кріслах (10 членів) – керівник член учительського відділу товариства “Сокіл-Батько” Омелян Гузар.
Іван Франко
Містоголова (заступник голови) товариства “Сокіл-Батько” Льонґин Цегельський запізнився на 40 хвилин на святкування, через те, що засідання комісії, яка “дебатувала над виборчим правом і складом видїлу” в соймі затягнулося. З огляду на це, в програму вечора було внесено деякі корективи. У своїй промові Льонґин Цегельський відзначив заслуги Івана Франка “около вихованя народного характеру” і на знак особливої пошани від сокільських і січових осередків «Сокола-Батька» ювілярові було вручено виконаний в сріблі металевий лавровий вінок з написом: “ВПоважаному Дрови І. Франкови “Сокіл Батько” 1874 – 1913.7/ХІІ”. Вінок прийняла до рук донька ювілята Ганна. У рухівні на той час був присутній також син Івана Франка – Петро. До речі, вінок вручений Іванові Франку від українського сокільства, до 1947 р., за словами Степана Гайдучка, перебував на експозиції, а зараз зберігається у фондах Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка.
Музичний супровід вечора забезпечив хор “Бандуриста” у складі 22 осіб. Хор відспівав: “Не схиляйте в низ прапора” (слова Богдана Лепкого, музика Василя Безкоровайного), “Непереглядкою юрбою”, “Пісня геніїв ночи” (слова Івана Франка,
Урочистість з нагоди відзначення 40-річчя творчої праці Івана Франка в рухівні “Сокола-Батька”. Зліва направо: Степан Цимбала, Омелян Гузар (виконує вправу на коні), Анатоль Лукашевич, Роман Волощук, Петро Франко, …, Павло Зимак. Львів, 7 грудня 1913 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
музика Дениса Січинського і Ярослава Вінцковського (Ярославенка)) та баркаролю Желенського “На водах”. Тенор Е. Банах відспівав два соло: “Розвійте ся з вітром” і “Як почуєш в ночи” (слова Івана Франка, музика Миколи Лисенка і Дениса Січинського). Скрипаль Іван Левицький відіграв на скрипці свій твір: “Українську шумку”. Музичні пункти програми відбулися бездоганно.
На урочистостях світливець (фотограф) фіксував цікаві моменти. Три світлини зі святкувань сьогодні зберігаються у приватному архіві Степана Гайдучка у Львові.
Присутніх на святкуваннях було так багато, що чимало бажаючих не змогли купити квитки, а частина з тих, що придбали, не могли дістатися через тісняву на свої місця.
Вечір закінчився по 20-тій годині. Іван Франко, маючи дружні взаємини з головою “Сокола-Батька” Іваном Боберським, після святкового вечора, запросив його з дружиною Йосифиною на гостину у своє помешкання на вул. Понінського, 4 (тепер – вул. Івана Франка).
Срібний вінок, вручений Іванові Франкові від українського сокільства під час відзначення 40-річчя творчої праці письменника в рухівні “Сокола-Батька”. Львів, 7 грудня 1913 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
З огляду на те, що дуже багато людей не змогли потрапити на святкування “рішив ся “С[окіл]-Б[атько]” – писали “Вісти з Запорожа”, – повторити сей вечер еще в недїлю 14.XII. Поручню направлено, провідниця [Оксана Федів. – А. С.] роздобула булави, якими вправляла на пробах, лучки при кони витерто на сухо”. Вечір відбувся згідно програми (єдиним недоліком було запізнення хору “Бандуриста” на 30 хвилин). Хор “Бандуриста” розпочав святкування піснею “Не схиляйте в низ прапора” Окрім музичної частини та руханкових вправ, Іван Боберський виголосив промову в якій кількома словами “начеркнув, як то борба о права чоловіка перейшла з Анґлії і Франциї в Нїмеччину а відти дальше на всхід. Кличі західної Европи против гнету і неволї знайшли у нас вислів в творах І[вана] Франка. Він не хоче лише зітхати над нашою долею, але хоче її поправити, вибороти, здобути”.
Вечір закінчився піснею Івана Франка “Не пора”, яку співали усі присутні. До речі, цю пісню у сокільському часописі “Вісти з Запорожа” було передруковано 30 травня 1914 р.
Перша сторінка часопису “Вісти з Запорожа”. Львів, 30 грудня 1913 р.
Після “Сьвята І. Франка в “Соколї-Батьку”, за участі Івана Боберського, в швидкому часі було підготовлено чергове число сокільського часопису “Вісти з Запорожа” (число 86–88 вийшло друком 30 грудня 1913 р.). Розпочинався часопис публікацією Івана Боберського “Іван Франко” під криптонімом “Бб” (тоді Іван Боберський використовував також й інші криптоніми: “Оеи”, “Оси”, “Бб”; частину публікацій не підписував). Наступною була інформаційна стаття під назвою “Сьвято І. Франка в “Соколї-Батьку” (стаття без підпису, аналіз стилю дає можливість зробити припущення, що ця стаття ймовірно належить Іванові Боберському). У часописі були поміщені також публікації синів Івана Франка: одна Тараса (“Руханка у Греків”) та три Петра (“Каблуківка (Крокет)”, “Підбиванка”, “Гра в свинки” (записав П. Франко 5 січня 1911 р. у с. Нагуєвичі)). На першій сторінці часопису опубліковано портрет Івана Франка (світлину було зроблено за наполяганням Івана Боберського 1 грудня 1913 р.). Ця світлина неодноразово публікувалася у сокільській пресі, а також на програмах свят приурочених Іванові Франку в міжвоєнний період. Зокрема, її можна побачити на листівці “Сокола-Батька”, виданій у червні 1926 р. з нагоди “Свята Франка українських “Соколів” у пам’ять десятиліття смерти незабутнього ґенія Івана Франка”.
Будинок товариства Дністер. Загальний вигляд з вул. Підвальної, фото 2015 року.
Про відзначення українським сокільством 40-річного ювілею творчої праці Івана Франка писали й інші часописи Галичини. Так у львівському журналі “Ілюстрована Україна” 15 грудня 1913 р. було поміщено замітку такого змісту: “Руханково-музичний вечір в честь І. Франка уладив “Сокіл-Батько” дня 7. грудня в своїй сали, яку виповнила точно публика між якою находив ся також Ювілят. В програму входили сокільські вправи хлопців, дівчат, та членів-Соколів, які вийшли усї зручно і звинно виконані, так, що подобали ся Ювілятови, як мож було судити з виразу його лиця, та пильного обсервованя вправ. В музичній части брав участь хор тов[ариства] “Бандурист”, скрипак І. Левицький, який відіграв свою композицію: “Українська думка”, та сольоспів д. Е. Банаха. Кромі сего посол др. Л. Цегельський виголосив промову про значінє Івана Франка, після котрої вручено Ювілятови срібний вінець від “Сокола-Батька”.
Іван Боберський з дружиною Йосифиною. Львів, 31 січня 1910 р., вул. Ягеллонська, 15 (тепер В. Гнатюка). ЦДІА України у Львові.
Таким чином, українське сокільство зуміло належним чином пошанувати Великого Сина України – Івана Франка. Попри певні труднощі та недоліки в організації та проведенні святкувань, досягнуто чимало: зроблено світлину та виготовлено портрет Івана Франка, видруковано програмку заходів, підготовлено спеціальний випуск сокільського часопису “Вісти з Запорожа” тощо. На особливу увагу заслуговує публікація голови українського гімнастичного товариства “Сокіл-Батько” Івана Боберського присвячена Каменяреві, надрукована у часописі “Вісти з Запорожа”. Вона є свідченям великої поваги до Івана Франка та розуміння Іваном Боберським важливості відзначення українцями цього ювілею.
ПУБЛІКАЦІЯ ІВАНА БОБЕРСЬКОГО “ІВАН ФРАНКО”
Кождий нарід, що думав над собою, старає ся бути здоровим, чесним, розумним і богатим. До тої цїли стремлять всї єго члени, всї єго стани.
Кождий нарід має рільників, ремісників, промисловців і купцїв. Він запроваджує у себе і инші стани: учителїв, будівничих, урядників, вояків, лїкарів, судиїв, адвокатів.
Се каже ся, що нарід орґанїзує ся. Але тота цїла орґанїзация не йде добре, як нема розумних і характерних людий, що уміли би дати щиру раду, як поступати, що думати про себе і про других, як роздїлити межи всїх права і обовязки, якої роботи жадати від одних а якої від других.
Орґанїзация поступає незле, коли в державі або в краю є один нарід, який сам рішає про свою долю і самостійно визначає і роздїляє обовязки і права.
Але де в краю є більше народів а міцнїйший хоче слабшого здавити, там цїла орґанїзация сходить на злу дорогу. Все є тодї зле: Вихованє молодого поколїня, роздїл роботи, роздїл обовязків, роздїл прав і почестий.
Іван Франко є тим для нас великий, що доля дала єму талан видїти ясно хиби і злиднї нашого житя і дала талан описати словом наші хиби і злиднї в оповіданях і піснях. Він є тим для нас великий, що мав все непохитну відвагу сказати се, шо він видів, проголосити свою ширу гадку про нас Українців, про Ляхїв, про Москалїв, про Нїмцїв, про Жидїв, про урядників, учителїв, хлопів, попів, панів, робітників, ремісників, зарібників, богачів. Він уміє видїти, уміє говорити і все говорив, не мовчав. Всїм сказав се, що на них бачив, непохитно, рішучо, ясно.
На нашій цїлій Україні є всї справи помотані, права і обовязки є від давних віків несправедливо роздїлені. Неволя виховала по однім боцї рабів, трусів, зрадників, лизунів, лицемірів, по другім боці гординь, чваньків, вельмож, дуків, самовільників.
В тїй задусї рабства, самоволі і лицемірства прогомонїли слова І. Франка. Они сердили ся на задуху а жадали сьвіжого воздуха. Они вказузали на ґнет, безправство, безхарактерність, лїнивство.
Слова правди, уразили всїх. Уразили вельмож і рабів, володарів і підданих, сьвітські уха і духовні. Державні власти думали що валить ся держава. Ужили на І. Франка параґрафів, кайдан і жандармів. Духовні власти метали громи з проповідниць. Члени народу бояли ся єго і утїкали перед ним.
Так минали роки. А сего року минає 40 лїт працї І. Франка, бо в р. 1874 появив ся в друцї першій єго стишок. Нинї всї успокоїли ся. Перше єго не розуміли. Тепер розуміють і видять. що слова І. Франка гомонїли не лише, щоб бурити, але щоби будовати, не щоби ображати, але щоби поучити і виховати.
Яко правдомовець, яко борець за права одиницї, за честь чоловіка, за права народу, яко оборонець угнетених, понижених, покривджених, здобув собі І. Франко несмертельну славу.
Яко чоловік, що мистецьким словом взиває нас Українцїв до працї, відриває від лїнивства, перестерігає перед рабством і зрадою, що приказує нам всюди лучити ся і працювати, не ридати, не нарікати, не чекати на чужу ласку, став він нашим найщирійшим і найідейнїйшим учителем, орґанїзатором і провідником.
Джерело: Бб [Боберський Іван]. Іван Франко // Вісти з Запорожа. Часопись руханкових, змагових, мандрівних і пожарних товариств. – Львів, 1913. – 30 грудня. – Чис. 86–88. – С. 1–2.
Андрій СОВА
історик
Викостані джерела та література:
Бб [Боберський Іван]. Іван Франко // Вісти з Запорожа. Часопись руханкових, змагових, мандрівних і пожарних товариств. – Львів, 1913. – 30 грудня. – Чис. 86–88. – С. 1–2.
Горак Р. Бажав я для скованих волі… Біографія Івана Франка. – Львів : Видавництво “Апріорі”, 2015. – 320 с.
Мельник Я. І остання часть дороги… Іван Франко: 1908–1916. – Дрогобич: Коло, 2006. – 439 с.
Сова А. Відзначення товариством “Сокіл-Батько” 40-річної творчої праці Івана Франка (Маловідома публікація Івана Боберського) // Вісник НТШ. Інформаційне видання Світової ради Наукових товариств ім. Шевченка. – Львів, 2017. – Чис. 57 (весна-літо). – С. 71–74.
Особлива подяка Лесі Крип’якевич за надані світлини.
Попри те, що столиця України була не так вже й далеко від Львова, місцева преса черпала інформацію з австрійських газет.
На початку березня для західноукраїнської преси Центральна Україна майже не існувала. Українська публіка переймалася справами більш насущними з точки зору середньостатичного громадянина: економічне відновлення краю, доля біженців у переселенських таборах, призначення нового намісника, питання поділу Галичини на українську та польську частини. Польську публіку українські території на Схід від Збруча цікавили ще менше – значно більш цікавою для них буда інформація про контакти українського політикуму з вищим керівництвом Австро-Угорської імперії та її представником в регіоні в особі свіжопризначеного намісника графа Гуйна. Аналогічно і українські часописи публікували відомості про нові проекти поділу Галичини.
Львів, вул Кароля Людвіка і ріг вул. Ягеллонської. Поштівка. 1917 р
Винятки можна перелічити на пальцях одної руки. Першим з них була замітка у газеті “Діло” у випуску від 13 березня під заголовком “Петроград і Україна”. Кілька рядків повідомляло про фактичну заборону громадським товариствам створювати широкі союзи під приводом “небажаності” для ситуації в регіоні. Заборона стосувалася “півдня Росії”, причому журналісти уточнили, що саме про українські губернії. Той випадок, про який кажуть “диявол у дрібницях”: влада настільки остерігалася спровокувати черговий вибух українського руху, що перестраховувалася, навіть якщо йшлося про “усереднений” випадок громадянської активності.
Газета “Діло” від 13 березня 1917 року
Другим і останнім винятком була публікація у польській газеті про прийом міністром закордонних справ Імперії українського громадського діяча Маркіяна Меленевського. Станом на весну 1917 року він був активним представником соціал-демократичної партії та одним з членів Президії Спілки Визволення України. До членів останньої, сформованої восени 1914 року, належав, зокрема, Дмитро Донцов. Займалася Спілка освітньою опікою полонених російської армії – українців за походженням, які перебували в австро-угорських таборах військовополонених. Перебуваючи на керівничому становищі у організації, яка опікувалася військовополоненими у австро-угорських таборах для полонених, було нереально не набути зв’язків у військових та політичних колах. Газета не вказувала, про що розмовляли міністр та український діяч, але остання фраза повідомлення звучить інтригуюче: “Міністр запевнив, що ставлення до України і української справи лишається незмінним і що уряд імперії уважно слідкує за розвитком ситуації”.
Що б не стояло за цими словами, але вибух революції у Санкт-Петербурзі був повною несподіванкою для всіх. Між 15 і 19 березня шпальти львівських газет, за винятком урядово-офіційної “Газети Львовскєй”, прикрасилися величезними заголовками на кшталт: “У Росії революція!”, “Цар зрікся престолу!”.
Газета “Кур’єр Львовський” від 16 березня 1917 року
Серед правдивої інформації траплялися і повідомлення про втечу з Росії царя з родиною від “Кур’єра Львовського” та його ж авторства дані про вбивства членів царського кабінету міністрів після призначення Тимчасового уряду.
Українська тема виринула ближче до кінця місяця. І тут з’ясувалася парадоксальна річ: інформацію про територію, яка, як не крути, знаходилася географічно поруч з Західною Україною, Львів отримував завдяки передрукам зі…скандинавських та австрійських газет. Наприклад, “Діло” у випуску від 31 березня 1917 року повідомляло таке: “Reichspost доносить: Дня 19 с.м. Почалися в Київі демонстрації студентів університету, політехніки і комерційного інститута. Портрети царя і наступника престолу спалено і серед співу українських національних пісень переходила тисячна маса головними улицями Фундукліїївською і Хрещатиком. Перед памятником Столипіна на Хрещатику промовляли студенти, домагаючи ся від нового правительства повної автономії України. Українські газети, застановлені з початком війни, виходять знов. Так само розпочали на ново діяльність усі українські товариства, які були розв’язані.
Газета “Кур’єр Львовський” від 16 березня 1917 року
Vossische Zeitung пише: “З Київа й Полтави наспіли вістки, що розпочались українські сепаратистичні рухи. У второк переходили улицями Києва могучі походи серед співів українських національних пісень та серед окликів “Геть московське ярмо!”. На головній улиці Хрещатику прийшло до битки великих салдатських ватаг, котрі в підпитім стані волочилися”. Аналогічний текст опублікувало “Українське слово” наступного дня і “Свобода” через тиждень. Текст “Діла” передрукувала і польська газета “Новий Вік” (Wiek Nowy).
Газета “Новий Вік” (Wiek Nowy) від 7 липня 1917 року
Найскупішою на повідомлення була офіційна “Газета Львовська”. Усе, що повідомляли її шпальти – революційні настрої охопили також Одесу, та що до Києва інформація про вибух революції і зречення царя дійшла з запізненням і спровокувала заворушення. Натомість “Кур’єр Львовські” знову відзначився, як сказали б зараз, фейками. Мабуть, ганявся за першістю, адже його повідомлення про події у Києві з’явилося 23 березня. І йшлося у цьому повідомленні про те, що у Києві того ж таки 19 березня відбувся велелюдний похід на честь і підтримку царя, організований церковною владою, який вилився у бої з прихильниками революції. Про “український виток” не йшлося. Цікаво, що за тиждень, у випуску від 30 березня, “Кур’єр” уже ретранслював те ж, що й інші газети – описував студентську демонстрацію за автономію України з посиланнями на той самий Reichspost. Та й в цілому став стриманіший у оцінках, зауважуючи, що автономія України є малоймовірною у цілому.
Фрагмент шпальти Gazeta Lwowska від 22 березня 1917-го з посиланням на австрійську газету
На фоні польських та інших українських колег газета “Свобода” відчутно запізнювалася з інформацією. Причиною цього був факт, що, на відміну від щоденного “Діла” та щотижневого “Українського слова”, вона виходила раз у два тижні. Але таке запізнення несподівано дало цій газеті одну перевагу – вона могла запропонувати своїм читачам більше подробиць. Отож, з першого квітневого випуску “Свободи” читачі довідалися про те, що на Наддніпрянщині почалася стихійна українізація шкіл та про випуск українських газет. У цьому відношенні з нею могло тягатися “Українське слово”, яке у випуску від 3 квітня повідомило, що у Києві відбулися збори офіцерів-українців, які ухвалили робити все можливе для того, щоб українські території об’єдналися у складі єдиної української держави. Але ця держава мала б бути складовою федеративної демократичної Росії.
Часопис “Свобода” за 1917 рік
Ставлення до Росії, яке демонстрували західноукраїнські газети, чимало з наших сучасників назвали б наївним. Надто, що Західна Україна уже пережила рік російської окупації, а “Свобода”, явно підтримувала УСС, на рахунку яких був ряд успішних боїв проти російської імператорської армії. Логіку такого ставлення гарно розкриває “Українське Слово” у редакційній передовиці від 18 березня. Згідно з думкою редакції, попередні утиски українців були справою “реакційного” царського уряду, а надалі ситуація повинна змінитися, оскільки влада опинилася у руках “поступових”. Особливе значення надавалося фактові, що серед членів новосформованого уряду кн. Львова був Микола Терещенко, українець за походженням. Слова лідера кадетів Павла Мілюкова на тему викорінення у Галичині “мазепинства” тлумачилися як позиція ретроградів, приречена на поразку. На фоні усього цього замітка у “Ділі” від 19 квітня 1917 року під заголовком “Керенський проти українців?” виглядала шокуюче. Ще більш шокуючим був її зміст: Керенський заявив, що українці є тільки частиною російського народу. Як покажуть наступні роки, українцям доведеться власною кров’ю заучувати істину, що російська демократія закінчується там, де починається українське питання.
Газета “Діло” від 19 квітня 1917 року
Станом на кінець березня 1917 року навіть найбільш радикальні редактори не припускали у своїх передовицях, що за кілька місяців Україна перетвориться на суб’єкт подій і обмежувалися у текстах до констатації факту, що передбачити перебіг подій складно. Але навіть ті скупі відомості, які доходили до Львова окружними шляхами, спровокували фонтан надій на відродження українства як окремої політичної та культурної спільноти. Ці надії мали свою логіку: “Українське слово” слушно нагадувало про вибух активності українців під час революції 1905-1907 років. Останніх українська частина журналістів дуже швидко “прив’язала” до злободенних для себе тем. Основною з них була тема поділу Галичини на українську та польську частини.
Для всіх було очевидно, що різке зміцніння українства над Дніпром суттєво вплине на ситуацію для українців у Галичині – про це писало як українське “Діло”, так і польський “Вік Новий”. “Діло” у цьому контексті акцентувало на потребі активніше займатися організаційною роботою та шукати контакти над Дніпром разом з активізацією вже існуючих. Натомість “Українське слово” акцентувало на тому, що посилення українців у Російські імперії може змусити віденську і місцеву владу більше рахуватися з українцями і таки розділити Галичину на дві частини. Редакція цього часопису проявила також неабияку на фоні решти прозорливість, зауваживши, що діячі демократичної Росії висувають план, згідно з яким поляки мали б отримати, зокрема, Помор’я з Гданськом та Сілезію, тоді як Західна Україна мала б стати територією Росії. І чимало цих прогнозів згодом справдилось.
(усі дати подано за новим стилем)
Олеся ІСАЮК Центр досліджень визвольного руху, Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Відкриття мандрівної виставки „Відважні: наші Герої“
Про тих, хто творить історію, хто був у перших лавах обстоювання незалежної Української держави, хто й сьогодні в авангарді боротьби — покоління революціонерів: 1917-1921 років, Революції на Граніті,Помаранчевої революції та ще зовсім незагоєної — Революції Гідності, говорили 20 квітня 2017 року в Національному університеті „Львівська політехніка“. Тут упродовж тижня, від 20 до 28 квітня, у першому навчальному корпусі (вулиця Карпінського, 2/4) діє мандрівна виставка „Відважні: наші Герої“.
Відкриття мандрівної виставки „Відважні: наші Герої“
Експозиція зі шести модулів демонструє художній реконструйований типаж певної революційної епохи та монітор із демонстрацією спеціально виготовленого тематичного відеоролика кінохроніки, художніх колажів із архівних світлин і текстів. У них зображені різні типажі борців доби Української Революції, Холодного Яру, Української Повстанської Армії, Революції на Граніті, Помаранчевої Революції, Революції Гідності.
Відкриття мандрівної виставки „Відважні: наші Герої“
— Нам важливо показати тяглість боротьби, що Революція Гідності — це не окремий протест, а продовження боротьби. І її не було б, якби не попередні історії, якби не ті люди, які пожертвували собою задля сьогодення. Виставка мандрує Україною, нещодавно експонували її в Івано-Франківську, а перед тим у Будинку профспілок у Києві, Верховній раді та торговому центрі „Глобус“, що розташований під самісіньким Майданом Незалежності, де був епіцентр революцій, — розповіла дизайнерка, співробітниця Центру досліджень визвольного руху Ольга Сало.
Відкриття мандрівної виставки „Відважні: наші Герої“
Організатори — Національний меморіальний комплекс Героїв Небесної Сотні — Музей Революції Гідності, Національний університет „Львівська політехніка“, „Студентське братство Львівської політехніки“; партнери – Український інститут національної пам’яті, Український інститут історії моди, Військово-історичний клуб „Повстанець“, Центральний державний кінофотофоноархів України імені Г.С. Пшеничного.
Відкриття мандрівної виставки „Відважні: наші Герої“
Виставка, присвячена поколінням борців за незалежність України від часу революції 1917–21 років до Революції Гідності, діятиме до 28 квітня щобудня з 8:30 до 17:00.
— Для Студентського братства ця виставка особливо важлива, бо це частина й нашої історії. Саме братчики були творцями студентської „Революції на Граніті“, брали активну участь у двох новітніх — Помаранчевій революції та Революції Гідності. Для нас важливо, щоб молоді покоління знали цю історію, — наголосив очільник Студентського братства Львівщини Борис Пошивак.
Відкриття мандрівної виставки „Відважні: наші Герої“
На презентації виставки виступила дружина героя Небесної Сотні Андрія Дигдаловича — Наталя. Вона наголосила на знаковості того, що виставка перебуває саме у Львівській політехніці:
Відкриття мандрівної виставки „Відважні: наші Герої“
— Саме політехніки першими вийшли на Євромайдан і після побиття не розійшлися, а залишилися там. П’ятеро героїв Небесної Сотні — випускники Політехніки. Товариство „Просвіта“ цього університету першою розпочала волонтерську підтримку родинам героїв. І саме Львівська політехніка, перша у Львові, відкрила Меморіал пам’яті героям Небесної Сотні. Багато студентів-політехніків і зараз воюють у найгарячіших частинах нашої країни, — наголосила гостя.
Підгорецький замок належить не тільки до найвизначніших архітектурних об’єктів Львівської області, а й усієї України. І хоча про нього написано уже чимало та сьогодні пропонуємо нагадати 20 цікавих, на нашу думку, фактів про цю перлину “Золотої підкови Львівщини”.
Наполеон Орда. Підгірці.
1. В ансамбль Підгорецького замку входять оточений складною оборонною системою триповерховий палац, заїжджий двір, костел і парк.
2. Замок споруджено протягом 1635-1640 рр. на місці давнішого укріплення, яке згадується ще під 1530 роком.
3. Будувалася твердиня під керівництвом відомих архітекторів Андре дель Акви і Гійома Левассера де Боплана (автора першої карти України та “Опису України” (1650)).
4. При вході, на мармуровій таблиці був напис про призначення замку: “Вінець ратних трудів — перемога, перемога — тріумф, тріумф — відпочинок”. Тобто, замок було призначено для відпочинку коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського.
Підгорецький замок, 1914 р. (з приватної колекції Софії Легін)
5. Пігорецький замок — один з найкращих в Європі зразків поєднання імпозантного палацу з бастіонними укріпленнями. Замок збудовано з цегли і каменю у формі квадрата, сторона якого дорівнює 100 м. На його рогах розташовані п‘ятикутні бастіони.
Золота Зала Підгорецького замку. Листівка 1901 року
6. Палац займає північну частину Підгорецького замку. У ХVІІ ст. Він мав дещо інший вигляд — був двоповерхоий із трьома двоповерховими ризалітами, увінчаними вежами Під час реконструкції у ХVІІ ст надбудували ще один поверх. Тоді палац набув того вигляду який ми бачимо тепер.
Столова Зала Підгорецького замку. Фото 1909 року
7. Основні приміщення палацу знаходять у його партері. У ХVІІ ст. це були великі палацові зали: Столовий, Кармазиновий, Золотий, Дзеркальний, Жовтий, Зелений, два кабінети: Китайський і Мозаїчний та замкова каплиця. Назви залів пов‘язані з їхнім призначенням, кольором оздоблення, стилем в якому вони виконані.
Дзеркальна Зала Підгорецького замку. Фото 1910 року
8. Заїжджий двір (його ще називали гетьманський заїзд) побудований у ХVІІІ ст. в стилі бароко. Він відігравав роль постоялого двору, де зупинялася прислуга панів та подорожні. Тут стояли корчми.
Кармазинова зала Пігорецького замку, поч. ХХ ст. (з приватної колекції Софії Легін)
9. На південному фасаді заїжджого двору замку знаходиться сонячний годинник, який показує середньоєвропейський час. Припускають, що його виготовив відомий майстер-годинникар Павло Добростанський, який у ХVІІІ ст. жив у Підгірцях.
10. Костел Воздвиження Чесного Хреста був споруджений у 1788 році за проектом Романуса на кошти тодішнього власника Підгірців Вацлава Жевуського. Розташований храм на осі головної алеї парку на відстані 300 м. від в‘їздної брами.
11. Костел виконано у стилі бароко. Він являє собою ротонду з внутрішнім діаметром 12 метрів, перекриту куполом з сигнатуркою. Портик увінчує аттик, який несе вісім скульптурних фігур святих — портретів родини Жевуських, які виконані С. Фессингером і Лебласом. Дерев‘яні різблені частини внутрішнього оздоблення виконані скульптором М.Твардовським.
12. Підгорецький парк належить до пам‘яток садово-паркового мистецтва державного значення. Побудований на рівні найкращих зразків так званих “італійських” парків, він є найгарнішим і чи не єдиним в Україні парком такого типу.
13. Закладався парк одночасно з будівництвом замку у середині ХVІІ ст. Ім‘я митця, котрий його створив історія до нас не донесла, відомо лише, що він був вихідцем з Італії.
14. У 1648, 1651, 1655 рр. замок неодноразово руйнували під час бойових дій періоду національно-визвольної боротьби українського народу під проводом Богдана Хмельницького.
15. В 1914-1920 рр. у замку перебували: армія царської Росії – 1 рік 7 місяців; армія Автро-Угорщини – 1 рік 7 місяців (у цей час у замку зупинялися цісар Автро-Угорщини Франц Йосип І та кайзер Німеччини Вільгельм); армія Української Народної Республіки — 7 місяців; більшовики — 6 тижнів.
16. До 1939 року в Підгорецькому замку діяв музей, до речі, один з найбільших закладів такого типу в Європі, а також перший у Східній Європі доступний для широкого загалу. Тут концентрується значна мистецька збірка творів малярства, колекція зброї, військової атрибуції і клейнодів, цінна бібліотека. Діяла театральна група з численними акторами та музикантами, фізико-хімічний музей та алхімічна лабораторія, друкарня.
Офіцери вермахту на подвір’ї Підгорецького замку, 1943 р.
17. У 1939 році замок було передано Львівській картинній галереї, у 1940 — Львівському історичному музею.
18. В часі Другої світової війни у замку розташовувався шпиталь спочатку для німців, а потім для воїнів УПА. Померлих ховали на території парку.
Підгорецький замок після пожежі у 1956 р. (1957 р.)(взято з http://zamki-kreposti.com.ua/lvovskaya-oblast/podgoreckij-zamok-podgorcy)
19. Після ліквідації музею тут створили санаторій для хворих на туберкульоз. У 1956 в санаторії виникла пожежа. Протягом трьох днів вигоріли всі розкішні інтер‘єри. Два роки стояв замок без дахів. Ремонтні роботи завершилися щойно в 1960-му, після чого замок знову використовувався для лікування хворих.
Підгорецький замок. Фото з https://uk.wikipedia.org
20. У 1997 році пам‘ятку вдруге передано Львівській національній галереї мистецтв.
Софія ЛЕГІН
Джерело:
Дмитро Чобіт. Ансамбль Підгорецького замку // Пам‘ятки України.- лютий 2017 р. – № 2
Підгірці і Підгорецький замок. Короткий літопис: ХІІ-ХХІ ст.// Пам‘ятки України.- лютий 2017 р. – № 2
Фактично незвіданим для туристів, та й чого гріха таїти і для частини самих львів’ян районом міста залишається Персенківка. Ця місцевість у Сихівському районі міста на перший погляд не можу містити в собі нічого цікавого чи туристично привабливого. Проте як це часто буває, перший погляд завжди буває оманливим. У цьому районі розташовано один з призабутих львівських монастирів про який в силу цілої низки обставин більшість навіть не здогадується. Сьогодні, ми пропонуємо вам поглянути на історію монастиря кармелітів босих на Персенківці – однієї з найцікавіших та водночас найзагадковіших святинь нашого міста.
Вигляд монастиря з боку вулиці Луганської
Перебування кармелітів босих у Львові має багату історію і з ними пов’язані ціла низка святинь у Львові. Наприкінці XVIII століття, внаслідок секуляризаційних заходів австрійської влади, монастир, який знаходився на сучасній вулиці Винниченка було закрито. Спроби відновити монастир почалися у міжвоєнний період. Оскільки повернути втрачені приміщення було фактично неможливо (вони були передані ордену студитів), було прийнято рішення почати будівництво нового приміщення монастиря. Почали реалізовувати проект на початку 1930-х років.
Вигляд костелу наприкінці 30-х років
Саме 1930 року Антоній Фощинський звернувся до магістрату з пропозицією придбати кілька моргів землі на Персенківці. Кармеліти прагнули придбати ділянку яка розташовувалась орієнтовно між залізничною колією та іподромом. Внаслідок певних протиріч з міською владою, землю вдалося придбати лише у 1931 році. Ділянка площею трохи меншою 2 гектарів, була розташована на куті Персенківки і вулиці Освічої. Оплата за землю розтягнулась на довгі 5 років і остаточно ділянка перейшла у власність кармелітів лише у 1936 році, коли сама будівля монастиря була уже частково збудовано і роботи були в розпалі.
Л. Гюркович
За будівництво комплексу споруд взялась «Спілка архітекторів Людоміла Гюрковича і Станіслава Маліни». Проект храмового комплексу розробив Людоміл Гюркович. До нашого часу збереглись оригінали проекту, які датуються 1932 роком і вони підписані Грюковичем, тому питання авторства будівлі вирішується досить однозначно. Керівником будівництва було призначено Володимира Ващишина. Проектна вартість будівництва монастиря становила 470 тисяч злотих – досить значна на той час сума.
Монастир наприкінці 1930-х
Нам відомо, що на початку квітня 1932 року почато роботи із спорудження будівлі. Було закладено фундамент, відведено водопровід, налагоджено постачання будівельних матеріалів. Було залучено кілька десятків робітників, здебільшого з числа безробітних львів’ян. До серпня 1932 року уже було споруджено два поверхи монастиря, з чого можна зробити висновок, що будівництво просувалось досить активно. Проте не обходилось без прикрих конфліктів та непорозумінь. Так, ще у червні міська влада Львова вимагала припинити будівництво, оскільки на той час ще не були отримані усі необхідні дозволи. Згодом, роботи відновили, але проект було дещо змінено через протести власника сусідньої земельної ділянки у якого будівництво запроектованої високої вежі викликало певне занепокоєння. У вересні знову почалися труднощі, будівельний майданчик було навіть взято під поліційну варту і лише особисте втручання львівського католицького архієпископа Болеслава Твардовського та президента міста дозволили відновити спорудження монастиря. Тим не менш, офіційний дозвіл на будівництво, було видано лише на початку 1933 року.
архієпископ Болеслав Твардовський
У лютому 1933 року, уже згаданий Болеслав Твардовський вирішив символічно підтримати спорудження храму. Так, ним було освячено перший камінь символічної каплиці. Проте й надалі спорудження монастиря супроводжували не надто приємні події. У червні 1933 року, підвали будівлі затопила вода. Проблему вирішили лише у серпні, коли воду відкачали, а каналізацію монастиря з’єднали з міською каналізаційною системою. Будівництво тривало. У травні 1934 року у монастир провели електрику, а у 1935 році було викуплено сусідні земельні ділянки у їх власників. У монастир було проведено телефон. Кармеліти домовились з міською владою навіть про будівництво дороги до монастиря.
Станіслав Островський
У 1936 році новим настоятелем монастиря став отець Григорій (Болеслав Садовський), котрий зайнявся активною діяльністю зі збирання коштів на завершення будівництва. Прикметно, що до його складу входила міська верхівка Львова, на чолі з президентом міста Станіславом Островським. Так, у травні 1937 року відбувся благодійний концерт для збору коштів на завершення будівництва. 16 липня 1938 року, на свято Матері Божої Шкаплерної, архієпископ Болеслав Твардовський у присутності представників церковної та міської влади освятив костел. Згодом його було електрифіковано.
Монастир у радянський час
Монастир у наші дні
Завершенню будівельних робіт та повноцінній експлуатації монастиря завадила ІІ Світова війна. У 1939-1944 роках, відбулися певні перебудови у самому монастирі. Приміщення використовували з військовою метою. Після того, як кармеліти полишили Львів у 1946 році, приміщення монастиря перетворили на магазин і станцію технічного обслуговування. Згодом, його приміщення передали Львівському автобусному заводу.
Сучасна доля цієї унікальної будівлі викликає значне занепокоєння. Останні роки комплекс невпинно руйнується і перебуває під загрозою знищення. Очевидно, що оптимальним варіантом було б відновлення як самої будівлі, так і її сакральних функцій, проте на превеликий жаль, видається що теперішній міській владі Львова це непотрібно. Збереження історичних пам’яток не здатне принести такі фінансові дивіденди як чергова кітчева ресторація у центрі міста, який уже давно перетворили на суцільний пивбар і громадську їдальню. Тому, лише активна позиція громади міста могла б врятувати костел і монастир – справжні пам’ятки старого Львова. Львова, який ми щоденно невпинно втрачаємо.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела:
Архітектура Львова: Час і стилі. XIII—XXI ст. — Львів : Центр Європи, 2008.
Гупало Г. У Львові загроза знесення нависла над культовим комплексом (http://lviv.vgorode.ua/news/24/252957-diznaisia-chomu-zahroza-znesennia-navysla-nad-kultovym-kompleksom-na-persenkivtsi10)
21 квітня 50 років тому відійшов у вічність відомий український історик Іван Крип’якевич. З цієї нагоди на Личаківському цвинтарі, де похований історик, у цей день відбудеться панахида о 16.00.
Про це поінформувала IA ZIK родичка історика Олеся Крип’якевич.
Зокрема, вона повідомила, що у Львівській науковій бібліотеці України ім. В. Стефаника об 11.00 організовують прес-конференцію з нагоди започаткування нового меморіального музею у Львові історика Івана Крип’якевича. Бібліотека для цього виділяє дві великі кімнати, родина історика подарує музею меблі, книги, архіви та інші особисті речі, якими користувався Іван Крип’якевич.
Іван Крип’якевич. Фото з сайту https://uk.wikipedia.org
Пані Олеся уточнила, що музею подарують декілька архівів, бо Іван Крип’якевич належав до родини, у якій було кілька визначних людей. Зокрема, його син Петро був людиною з обмеженими можливостями, проте увійшов у першу десятку найвизначніших вчених світу як фахівець з хімії кристалів. «У нас вдома було, як на кафедрі механічної хімії. В нього є дуже багато винаходів, його запрошували на європейські конгреси. Після служби в армії в Петра діагностували поліомієліт, він не міг ходити, але закінчив університет, захистив кандидатську, докторську, видав підручник з неорганічної хімії кристалів, яким користувалися в Радянському Союзі, а також зробив багато винаходів», – зазначила Олеся Крип’якевич.
За її словами, Орест Скоп та Ірина Лужецька взялися за художнє оформлення цього музею. До оргкомітету також входять директор Інституту українознавства імені І. Крип’якевича НАН України Микола Литвин, археолог, письменниця, громадська діячка Лариса Крушельницька та інші.
Довідка.
Іван Петрович Крип’якевич (25 червня 1886 – 21 квітня 1967) – український історик, академік АН УРСР, професор Львівського університету, директор Інституту суспільних наук АН України. Народився і похований у Львові.
Найважливіші історичні праці Крип’якевича присвячені періоду козаччини і Хмельниччини – «Матеріали до історії української козаччини» (1914), «Студії над державою Б. Хмельницького» (1925–1931), «Богдан Хмельницький» (1954) та інші.
Крип’якевич – автор багатьох праць з історіографії («Українська історіографія», 1923); археології, сфрагістики, історії культури («Історія української культури», 1937); численних науково-популярних нарисів з історії України: «Історія України» (1920), «Велика історія України» (1935), «Запорозьке Військо» (ч. ІІ з «Історії українського війська», 1936); та підручників «Оповідання з історії України», «Коротка історія України для початкових шкіл» (1918), «Огляд історії України: Repеtitorium для вищих класів середніх шкіл та вчительських курсів» (1919), «Історичні проходи по Львові» (1932, перевидання 1991 р.) та інші. Читайте більше тут: http://zik.ua/news/2017/04/18/u_lvovi_stvoryat_memorialnyy_muzey_istoryka_ivana_krypyakevycha_1081399
Надзвичайно тепла, відверта і якось по-дружньому легка зустріч відбулася 18 квітня 2017 року в Львівській обласній бібліотеці для юнацтва в межах проекту „За живе“, автором якого є очільниця цієї книгозбірні Тетяна Пилипець. До львів’ян завітала в гості відома співачка, волонтерка Марічка Бурмака. Говорили про те, що надихає та ощасливлює, тривожить і болить, що допомагає не спинятися у діяльності — концертній, викладацькій, журналістській, волонтерській, просвітницькій. Модерувала зустріч заступниця директорки бібліотеки Людмила Пуляєва-Чижович.
Марічка Бурмака не лише виступає на сцені, а й гастролює світом, зустрічається з українцями, особливо багато спілкується з молоддю. Також вона — професор Київського національного університету ім. Т. Шевченка на кафедрі кіно- і телемистецтва, веде авторський демократичний телевізійний проект.
Людмила Пуляєва-Чижович та Марічка Бурмака на проекті „За живе“
Від початку бойових дій на Східній Україні Марічка Бурмака неодноразово провідувала наших воїнів із концертами.
— Я часто їжджу до наших військових. Найбільше вражає, коли мені надсилають фотографії, на яких я із тими хлопцями, а потім мені кажуть, що когось із них уже нема в живих. Часто мені пишуть у соцмережах, діляться життєвими історіями. Колись один боєць писав мені зворушливі листи, відповідати на які не наважилася, бо це означало б, що приймаю ті почуття. А потім — його не стало. Для мене це був шок. Так з’явилась пісня „Поцілуй мене на прощання“. Це не особиста історія, та я уявила себе на місці жінки, яка проводжає цього хлопця, — поділилася враженнями гостя.
Людмила Пуляєва-Чижович, Марічка Бурмака та Тетяна Пилипець на проекті „За живе“
Чимало цікавого співачка розповіла про доньку: вона йде власним шляхом, хоча дуже гарно співає, грає на гітарі, вчиться в Інституті журналістики.
Марічка Бурмака на проекті „За живе“
Поділилася враженнями й від змін у рідному Харкові:
— Коли нещодавно приїхала в Харків, то перше, що почула в таксі — пісня гурту „Скай“ українською мовою на радіо. І це було надзвичайно, бо я про це мріяла! У Харкові зараз багато української мови. Коли я зустрічалася зі студентами у своєму університеті (Харківський національний університет ім. В. Каразіна), то жодне запитання не пролунало російською мовою. Це — результат нашої спільної боротьби. Тому не можна сказати, що нема революції — вона у кроках вперед, які ми разом поступово робимо. У Донецьку і Луганську, де я теж бувала з концертами, люди співали разом зі мною. Тож, думаю, ми повернемо ті території, бо це — Україна!
Марічка Бурмака та гості проекту „За живе“
Розповіла співачка і про свої літературні смаки. Особливо радила всім прочитати бестселер „Жінка мандрівника у часі“, бо „це найкраща книжка про справжні людські стосунки“. Любить читати кілька книг одночасно. Тож зараз ще читає „Три чашки чаю“ (про чоловіка, який побудував школу в Пакистані), нещодавно завершила — „Життя Марії“, „Господь симпатизує аутсайдерам“. З українських письменників перечитує твори Софії Андрухович, Юрія Андруховича, Сергія Жадана, Юрія Іздрика.
У Львові 27 квітня у Театрі ім. Марії Заньковецької відбудеться концерт Марічки Бурмаки разом із гуртом Gypsy Lyre. Співачка запросила всіх прийти послухати їхній виступ. Каже, що ці музиканти унікальні, їй із ними легко імпровізувати та експериментувати в музиці.
Марія Бурмака
— У них присутній і джаз, і фламенко; вони часто виступають на Alfa Jazz Fest, „Флюгерах Львова“. Я була закохана в цю музику, і зрозуміла, що хочу з ними грати. З нашою програмою ми вже були в Єгипті, Києві та Мукачеві. На концерті у Львові відбудеться патріотична прем’єра, яка ще не звучала. Вона з’явилась нещодавно, коли я їхала із Києва в Одесу, і мене так вразили краєвиди, що просто хотілося обіймати цю землю!
Збірка виробів із золота та срібла фондової групи „ Київська Русь “ Львівського історичного музею цікава і різноманітна. Це прикраси головного убору і шиї, браслети і персні. Вони свідчать про високу кваліфікацію галицьких ювелірів, їхній тонкий смак і мистецьку фантазію. В обробці кольорових і благородних металів вони проявили справжню віртуозність, створивши прекрасні, вражаючі досконалістю речі. Їм були відомі всі технічні прийоми, що їх застосовували в передових державах тодішнього світу.
Серед розмаїття прикрас привертає увагу унікальний скарб срібних виробів, знайдений у 1896 р. у с Демидові (Жидачівський р-н на Львівщині) на новому цвинтарі в невеличкому горщику: один браслет-наручень, чотири спіральних браслети, чотири скроневі кільця та шість перснів. Разом з ними було знайдено і шістдесят п’ять чеських монет, з них три Вацлава II (1278-1305) і п’ятдесят дев’ять — Яна І Люксембурзького (1310-1346), три монети не прочитані. Вони дають можливість датувати цей скарб першою половиною XIV ст. Монети зараз знаходяться у Львівському Національному музеї, а прикраси у 1940 році передані з музею Ставропігії у фонди ЛІМу.
Браслет-наручень з фондів ЛІМу. Фото Зеновій Підперигора
Приваблює браслет-наручень, який складається з двох стулок, з’єднаних гофрованими шарнірами. Кожна стулка у формі прямокутної пластини має по краях бордюр з двох паралельних джгутів, виконаних способом тиснення. По бордюру і між арками добре простежується позолота. Кожна половина поділена на три частини накладними припаяними псевдосканними колонками. Деталі і контури рисунку після гравірування заповнені черню (збереглася частково).
Фото — Зеновій Підперигора
На одній стулці у бічних кіотцях зображено птахів у профіль з піднятими крилами. В середній арці є плетінковий орнамент, що символізує “дерево життя”. Цікаво, що в “Історії українського мистецтва”, виданій в радянський час, цей рисунок називають тризубцем. На другій стулці у бічних арках також зображено птахів, а в середній — чоловіка у гостроверхій шапці та короткому одязі. В одній руці він тримає спис чи жезл, у другій — невідомий предмет.
Фото — Зеновій Підперигора
Такий тип браслетів був запозичений із Візантії і з’явився на Русі в XI ст. як типово міська прикраса. Сцени із візантійського придворного життя були замінені традиційними слов’янськими сюжетами. Широка поверхня браслета давала майстру великий простір для фантазії, середньовічний художник не намагався відобразити реальний світ, він говорив умовною мовою образів про світ уявлень, які, можливо, відійшли у далеке минуле. Зображенням надавався магічний зміст. Це природньо, тому що дорогоцінні речі, заховані у скарби під час небезпеки, входили, скоріше всього у склад весільного, найбільш цінного строю, тому перенасичені оберігаючою символікою.
Фото — Зеновій Підперигора
Семантика весільних обрядів і прикрас завжди пов’язана з двома поняттями — оберегом від зла та ідеєю народжуваності. Народжувальна життєва сила нареченої символізувалась у вигляді молодого паростка, “дерева життя”. Два птахи по боках від дерева — символ шлюбної пари. Ці символи ми бачимо на цьому браслеті.
Спіральний браслет з фондів ЛІМу. Фото Зеновій Підперигора
Такі браслети (а їх виконували не лише у сріблі) служили для стягування рукавів у зап’ястях. Це пов’язано з особливим типом жіночого одягу на Русі — сорочки з дуже довгими рукавами. До участі в танці дівчина повинна була прихопити довгі рукави у зап’ястях браслетами. Перед танцем для того, щоб розпустити довгі рукави, танцівниця розстібала і знімала свої “обручі”. Напівязичницькі символи на браслетах повністю відповідають нашим історичним та етнографічним уявленням про літні русальні ігрища, основою яких були танці, де без таких браслетів не можна було обійтися.
Спіральний браслет з фондів ЛІМу. Фото Зеновій Підперигора
Цікаві спіральні браслети, рідкісні у княжий період на наших землях. Вони свідчить про широкий асортимент виробів галицьких ювелірів. Браслети зроблені зі срібної кованої пластини. Два з них, менші, носили на зап’ястях, два більші — на раменах. Всі вони зі срібла високої проби і добре збережені. Браслети були частиною святкового строю і одягались одночасно всі чотири.
Спіральний браслет з фондів ЛІМу. Фото Зеновій Підперигора
Найуживанішими прикрасами княжого періоду були скроневі кільця — прикраси жіночого головного убору, які прикріплювалися до нього на рівні скронь. У складі демидівського скарбу знайдено чотири таких кільця з трьома намистинами, прикрашеними кульками зерні на кільцях: два більші та два менші. Менші за розміром кільця могли використовуватись і як сережки.
Спіральний браслет з фондів ЛІМу. Фото Зеновій Підперигора
У скарбі було шість перснів. Кожний з них по-своєму цікавий.
Перстень з фондів ЛІМу. Фото Зеновій Підперигора
Перший — з плоскою шинкою, декорованою двома гравірованими лініями. Каст складають чотири заокруглені лапки, вставка втрачена.
Перстень з фондів ЛІМу. Фото Зеновій Підперигора
Другий — вирізаний зі срібної бляхи з овальним щитком, на якому контурними лініями, виконаними у техніці черні, зображено хрест. Бічні сегменти заповнені короткими гравірованими лініями без черні.
Перстень з фондів ЛІМу. Фото Зеновій Підперигора
Третій — плетений в середній частині з чотирьох витих дротів з розімкнутими пластинчастими заокругленими кінцями, що заходять один на одний.
У цьому ж скарбі були знайдені і три унікальні персні-печатки. Всі вони виконані в одній техніці: окремо відлито щиток і кільце, потім їх з’єднано, на щитку на лицевій стороні вміщено гравіроване зображення птаха і напис. Проте кожен з них відмінний від іншого.
Перстень з фондів ЛІМу. Фото Зеновій Підперигора
Перший має по краю печатки кириличний напис «ПЕЧАТ + ВАНОВА», який читається зліва направо, що при відбитку давало би дзеркальне відображення.
На другому є напис, що нагадує глаголичну абетку. М. Грушевський і Б. Барвінський, які першими опублікували інформацію про ці персні, напису не розшифрували. В інтерпретації археолога В. Петегирича він прочитується як «Потапова печать».
Перстень з фондів ЛІМу. Фото Зеновій Підперигора
Третій по краю має кириличний напис «ПЕЧАТ + СКОЧКОВА». Напис читається зліва направо, але від гравірованого кола.
Перстень з фондів ЛІМу. Фото Зеновій Підперигора
Це т. зв. боярські персні-печатки, за допомогою яких робилися відтиски на воску та різного роду мастиках. Ще в Х ст. руські купці та князівські посланці мали золоті і срібні печатки, які служили для посвідчення їх осіб і мали на собі певні знаки власності. Печатки, подібні до демидівських, з’явилися пізніше, в другій половині ХІІ ст., коли вони замінили у вжитку свинцеві печатки (молівдовули), що ними затверджувалися державні документи у галицько-волинських землях.
Перстень з фондів ЛІМу. Фото Зеновій Підперигора
Таких перснів-печаток до нас дійшло не так уже й багато. Їх об’єднує спільний сюжет рисунку на щитку: фігура птаха і напис. Враховуючи демидівські знахідки, в літературі описано сім перснів-печаток такого типу. Як бачимо, більшість з них знайдена саме на галицьких землях, де бояри були у меншій залежності від князів, адже персні-печатки символізували певний рівень самостійності бояр стосовно князівської влади.
Скроневе кільце з фондів ЛІМу. Фото Зеновій Підперигора
Аналогічні зображення були також на трьох печатках грамоти останнього галицько-волинського князя Юрія ІІ (Болеслава Тройденовича), датованої 1334 р., та на двох з 1335 р., на яких, крім княжої, було ще по сім боярських печаток.
Скроневе кільце з фондів ЛІМу. Фото Зеновій Підперигора
Персні-печатки з Демидова були знайдені в час, коли розгорнулася дискусія, в якій польські вчені намагалися довести, що українська геральдика є «рідною дочкою» польської і що руські бояри не мали своїх печаток. Використовуючи наявні матеріали, українські вчені змогли дати гідну відповідь своїм оппонентам.
Скроневе кільце з фондів ЛІМу. Фото Зеновій Підперигора
Написи на печатках також свідчать про поширення грамоти серед населення Галицької землі, оскільки написи були зроблені рядовими ремісниками для своїх заможних замовників.
Скроневе кільце з фондів ЛІМу. Фото Зеновій Підперигора
Демидівський скарб свідчить про високий рівень розвитку золотарства на теренах Галицько-Волинської держави. Галицькі ремісники досконало знали ювелірну справу. Монголо-татарське нашестя не мало на цих теренах таких спустошливих наслідків, як на Сході Русі. Тут зберігся високий рівень металообробки. Цьому сприяли як економічні, так і політичні обставини, а також приплив майстрів з Придніпров’я. Галицькі ювеліри виготовляли прикраси за тією самою технологією, що була поширена по всій Київській Русі. Але, водночас, вони розвинули свої традиції, що робило їхні речі неповторними і самобутніми, а тому цікавими і захопливими.
Емілія ЗАРУБІЙ Завідувач Відділу археології Львівського історичного музею
Кажуть, щоб почути як промовляє історія, треба щонайменше слухати. Зробити це вкрай важко коли навколо топчуться юрби туристів. Сьогодні ми поговоримо про такі туристичні атракції міста над Полтвою, відвідуючи які ви зможете відчути дух Львова, прислухатись до шепоту віків.
Рідко яка птаха, перефразовуючи Гоголя, долетить до середини Львова. А тим більше до Сихова. А там між іншим також є на що подивитися. Між багатоповерхівками радянської будови збереглася дерев’яна церква, яка датується ще 1654 роком. Від неї ми й розпочнемо свою подорож. Ви готові?
Отже, Церква Пресвятої Трійці, яка розташована вона на вулиці Садибній, 1-А, є залишком старовинного села Сихів, що розкидалось на пагорбах за міськими мурами Львова.
Церква Св. Трійці на Сихові
Розписи церкви Св. Трійці на Сихові
Наступним пунктом нашого туристичного маршруту виступає Осолінеум, він же Національна наукова бібліотека імені Василя Стефаника. Ця будівля будувалася як осередок польської культури, її фронтон досі зображений на значку народового закладу імені Осолінських у Вроцлаві (Дивіться статтю «Частинки Львова, або що пов’язує наше місто із Вроцлавом та Ченстоховою»). А ще цей будинок тісно пов’язаний із долею перших будителів української нації ‒ «Руської трійці»: М. Шашкевича, Я. Головацького та І. Вагилевича.
Осолінеум по-Львівськи. Сучасна наукова бібліотека імені В. Стефаника. Фото Сергія Гуменного
Фасад Осолінеуму. Фото 20-х років ХХ століття. Джерело: http://ossolineum.pl
Їх дороги згодом зовсім розійдуться під впливом політичних орієнтацій. Я. Головацький симпатизуватиме москвофілам, а Іван Вагилевич примкне до польського табору. Лише Маркіян Шашкевич до кінця свого короткого життя лишатиметься вірним прихильником культурного та політичного самовизначення української нації, яка саме народжувалася. Нащадки не забули його молодого, покладеного на вівтар нації життя. Пам’ятник Маркіяну Шашкевичу та музей «Русалки Дністрової» власне і є об’єктами з нашого переліку, які ми пропонуємо Вам оглянути.
Меморіальна дошка «Руській трійці» на стіні ЛНБ імені В. Стефаника. Фото Сергія Гуменного
Пам’ятник Маркіяну Шашкевичу у Львові
Будівля Львівського університету, ось ще одна будівля, яку туристи, часто незаслужено оминають. Цей будинок до 1918 року виконував функцію місця де засідав Галицький крайовий сейм Австро-Угорщини. Лише 1921 року позбавлена політичних функцій будівля стала головним корпусом Львівського університету імені Яна Казимира. Свою теперішню назву університет отримав у 1940 році і з того часу Іван Якович Франко незмінно залишається патроном цього вузу.
Сучасний вигляд хіміко-біологічного факультету ЛНУ імені Івана Франка. Фото Сергія Гуменного
Стара будівля Львівського університету та костел Св. Миколая. Початок ХХ століття
Головний корпус ЛНУ імені Івана Франка. Фото Сергія Гуменного
Якщо уже мова зайшла про університет, то буде гріхом упустити із цього списку будівлю з якої цей навчальний заклад власне і розпочався. Хіміко-біологічний факультет і сьогодні базується у цьому старому корпусі Львівського університету, стіни якого пам’ятають боротьбу українців за право здобувати вищу освіту рідною мовою. У 1910 році в стінах цього будинку в сутичці з польськими студентами загинув українець Адам Коцко, про що свідчить меморіальна дошка при вході.
Ці місця бережуть атмосферу Львова – старого міста із юним серцем. Тут чути його дихання, тут можна б’ється розмірений пульс його життя…
Виконавчий директор львівського стартапу Smart Atoms Назар Білоус розповів про головні умови успіху
Поспілкуватися з людиною, яка повірила, що ідею можна перетворити в цікаву справу і навіть більше — підкорити результатом своє роботи світ — мали нагоду студенти Львівської політехніки. Виконавчий директор львівського стартапу Smart Atoms, результатом якого став гаджет LаMetric (минулоріч отримав найпрестижнішу світову премію у сфері дизайну Red Dot Product Design Award 2016) Назар Білоус зустрівся з молоддю в рамках діяльності Lvivtech Startupschool.
Назар Білоус розповів студентам Львівської політехніки як із командою створював LаMetric
Головне, що отримала молодь від відомого стартапера — реальні рецепти успіху. Сьогодні не так часто ті, хто досягають вершин, готові ділитися досвідом, мало не покроково розповідаючи, що і як довелося зробити, щоб отримати бажаний результат.
— Щоб створити прибуткову компанію, потрібна передовсім команда, кошти для реалізації задуму, які цілком реально зібрані на краудфандингу, та віра у власну справу. Також кожен член команди має бути готовий чимось пожертвувати — власними коштами чи часом. Бо насправді не можна створити компанію в додатковий від роботи час. Ми, наприклад, як і більшість успішних фірм на початку, окрім свого часу вкладали і власні кошти. Ну і, звичайно, треба бути в потрібний час у потрібному місці. Не менш важливо розуміти, що зараз у тренді, щоб займатися саме тим, що в світі на підйомі, — поділився основними рецептами успіху Назар Білоус.
Виконавчий директор львівського стартапу Smart Atoms Назар Білоус із результатом роботи – гаджетом LаMetric
Ще один важливий мессидж, який отримала молодь від успішного бізнесмена, — більшість ідей вже втілено, тому або треба мати багато грошей, щоб „посунути“ конкурентів, або — придумати щось нове.
— Ми починали власну справу з розробок мобільних аплікацій (ігор) для дітей. Та вже невдовзі побачили, що люди не готові потратити навіть незначні кошти на мобільний додаток, натомість витрачають великі суми на різні іграшки, тобто фізичні речі, — додав гість зустрічі.
Зараз у світі повних ходом набирає обертів четверта індустріальна революція — Інтернет речей. Стартапер переконаний, що це якраз найсприятливіший період, щоб творити щось абсолютно нове. Наголосив, що варто на самому початку „застрибнути“ в цей „вагон“, бо це дасть можливість зекономити зусилля й кошти.
— Важливо відчути те, що хочете робити. Адже зараз чимало цікавого в тренді чи можна навіть самотужки щось зробити модним. Насправді, можливостей безліч не лише в сфері гаджетів. Розвиватися є куди — архітектура, фотографія, відеоблоги, одяг, лего-модулі, 3D-принтер та багато іншого, — додав гість.
Команда, яка працювала над створенням “розумного годинника”
Особливо цікавим для молоді був досвід створення LаMetric.
— Над розробкою розумного годинника для дому та офісу ми почали працювати в 2013 році. Дванадцять місяців потратили на те, щоб зробити прототипи нашого продукту, аби представити його й зацікавити тих, хто готовий був підтримати нас фінансово. Часто компанії недооцінюють необхідний час чи кошти і, в результаті, навіть назбиравши на краудфандингу задану суму, не можуть виготовити продукт. Ми свій прототип неодноразово презентували на різних міжнародних виставках. Це дало можливість належно оцінити зацікавлення людей і процес виробництва. Якщо робити лише „картинку“ чи опис, це не дасть реального розуміння процесу, бо така презентація віддалена від реального виробництва, — наголосив Назар Білоус. — Хоча й ми, попри те, що неодноразово консультувалися в різних спеціалістів, на той час не цілком зрозуміли, скільки це нам коштуватиме. Тож довелося ще додатково вкладали власні кошти. Та це виправдало себе.
Основні уроки, які винесли зі своєї діяльності: головне — вірити в свою ідею і мати добру команду, тоді допомагатимуть й інші. Крім того, треба думати інакше, ніж усі й шукати ніші, де нема великих компаній та працювати над власним брендом. А ще, продукт має бути не лише функціональний, а й красивий.
“Розумний годинник” LаMetric : багатофункціональний і красивий
Довідка:
Гаджет українського стартапу Smart Atoms. LаMetric — це розумний настільний годинник. Через синхронізацію з мобільними додатками він у потрібний момент виводить на майстерно замаскований світлодіодний екран або озвучує необхідну інформацію: листи з поштового клієнта, кількість підписників на фейсбуці, прогноз погоди з метеостанції аеропорту, розклад руху транспорту тощо. Уже створено близько тисячі програм для гаджета. Ідея виникла через потребу в продукті самих учасників стартапу.На перший погляд — традиційний настільний годинник. Та в потрібний момент він показує чи озвучує, наприклад, активність на PayPal-акаунті, котирування акцій, заходи з Gmail-календаря чи дані про небезпеку з систем „розумного“ будинку. Український стартап зумів поєднати інтер’єрний об’єкт із технологічним, що нечасто вдається навіть гігантам електронної індустрії.
В час, коли християни святкують Воскресіння Господнє і радіють цій новині, маємо нагоду поспілкуватись про людину, чиї життя і творчість були дуже тісно пов’язані з християнською тематикою та наочним втіленням біблійних сюжетів. Гравер Никодим Зубрицький, який народився під Львовом та жив і працював у нашому місті, “залишив свій слід” одразу у кількох найбільших містах сучасної України. Створюючи при друкарнях та монастирях унікальні мистецькі шедеври для оформлення рідкісних і цінних видань у давнину, він суттєво підвищив рівень естетичного оздоблення цих пам’яток та “вписав” їх до переліку унікальних та неповторних.
Гравюра А. Дюрера “Святий Єронім”. Фото з https://uk.wikipedia.org
Никодим Зубрицький жив в часи, коли більшість видатних творів мистецтва продукували і поширювали в маси переважно ченці, або причетні до релігійної сфери люди. Відповідь на це питання проста – вони мали доступ до освіти, були її основними поширювачами та могли похвалитись найвищим рівнем ерудиції. Никодим Зубрицький не став винятком з даного правила. Народжений на Львівщині (село Зебря, рік народження невідомий), він був не тільки гравером по дереву і міді, але також і ченцем.
Фрагмент “Чудо в Почаїві” Никодима Зубрицького. Фото з http://www.zvyagel.com.ua/2007_41/41_faith.shtml
Зубрицький замолоду прийняв чернечий постриг та взяв собі ім’я Никодим. Чогось більше про його дитинство та молоді роки сказати не можна. Натомість, можна говорити про його майбутні досягнення: 400 робіт, 360 з яких на релігійні теми. Невеликі за розмірами гравюри, заставки, кінцівки та дрібні ілюстрації Зубрицького, які відзначаються живістю, свіжістю та певною тягою до реалізму, можна знайти в багатьох давніх друках.
Герб братства на обкладинці служебника. Фото з https://uk.wikipedia.org
Орієнтовно від 1688 року Никодим Зубрицький почав професійно працювати у Крехівському монастирі та виконувати перші власні гравюри для них. Це і стало каталізатором та своєрідним трампліном, який дозволив йому заявити про себе. Далі був дуже насичений на плідний період у Львові, куди митець перебрався у 1691 році. Зубрицький працює над оздобленням “Служебника”, який вийшов у друкарні братства, “Анфологіоном” 1692 року та багатьма іншими ідеями. У команді з граверами Дорофеєм та Євстахієм Заводовським, він працював над “Молитвословом повседневним”, який було видано в друкарні братства. Видання містить гравюра Ісуса Христа, кілька заставок і ініціалів. У 1702 році з тим самим Завадовським оздоблювали “Леітургіаріон”, де можна знайти гравюру таємної вечері, а в 1704 році працював над гравюрою царя Давида для “Псалтиря”. Всі ці тексти вийшли в друкарні братства, але Зубрицький працював не лише з ними.
Фрагмент “Євангелія учительного” Кирила Транквіліона Ставровецького. Фото з http://photo-lviv.in.ua
Никодим Зубрицький мав стосунок і до появи видання “Respublica consanguinitatis…”, яке 1701 року побачило світ у друкарні Товариства Ісуса у Львові. Цікавими та вартісними були замовлення, які Никодим Зубрицький виконував для Унівського монастиря. Це, зокрема, передрук “Євангелія учительного” Кирила Транквіліона-Ставровецького 1696 року. Десь в той час він працював і над замовленням для монастиря Святої Катерини на Синаї над ілюстраціями до видання “Ірмологіона”.
Ірмологіон ХІ ст. Монастир Святої Катерини. Сінай. Фото з https://uk.wikipedia.org
У 1704 році Никодим Зубрицький перебрався до Почаївського монастиря. Майже одразу, у тому ж самому році, він виконав шедевральну історико-батальну композицію “Облога Почаїва турками”, відтворивши, тим самим, твір художника Анатолія. Що цікаво, оригінал картини не зберігся до наших днів, але завдяки роботі Никодима Зубрицького, ми можемо скласти уявлення, як саме вона виглядала.
“Облога Почаїва турками”. Фото з http://www.encyclopediaofukrain
У 1705 році Зубрицький зробив наступний крок вперед. Він перебрався до Києва, на запрошення гетьмана Івана Мазепи. Імовірно, саме через вище згадану роботу. Надалі митець працював у Києво-Печерській лаврі, ієромонахом якої став. У 1702 році в друкарні лаври з’явився “Патерик”. Це видання було збагачено 47 ілюстраціями, гравюрою з сюжетом Успіння Пресвятої Богородиці та багатьма іншими елементами. Тут Зубрицький працював разом з гравером Іллею. Акафісти 1707 року, над якими також працював Никодим Зубрицький, містили гравюру Антонія та Феодосія. Також в Києві було видано унікальну збірку – “Іфіка Ієрополітика” (1712), морально-дидактичні тексти з образним тлумаченням основ етики, філософії та моралі. Зубрицький створив для збірки 67 невеличких гравюр на міді, розміром 5,3х7,5.
Стефан Яворський. Фото з http://www.ukrlib.com.ua/bio/author.php?id=275
У 1709 році Никодим Зубрицький перебрався до Чернігова. Там він виконував кілька робіт на замовлення місцевих монастирів та церков, певний час співпрацював з місцевою друкарнею. В рамках цієї співпраці, займався ілюструванням видання “Нового завіту” 1717 року. Цікавими та оригінальними проектами були чернігівські видання перекладів протестантських богословів та інших тогочасних вчених, у яких Никодим Зубрицький брав безпосередню участь. У 1709 році він працював над гравюрами та ілюстраціями до перевидання Хефтена Бенедикта з антверпенського друку 1635 року. Автором перекладу з латини був І. Максимович. У 1710 році в Чернігові з’явився переклад “Богомислія” протестантського богослова Йогана Гергарда, надрукованого 1627 року в Лейдені. Зубрицький працював над гравюрами для цього видання. Зокрема, над гравіюванням герба Стефана Яворського, гравюрою Святої Трійці і ін. Правда вже через 10 років, у 1720 цей чернігівський друк 1710 року заборонили, бо в ньому знайшли “многую лютерскую противность”.
Чотири вершника (Апокаліпсис). Фото з http://w.histrf.ru/articles/article/show/zubritskii_zubrzhitskii_nikodim
Після цього інциденту Никодим Зубрицький на довго не затримався у Чернігові. У 1724 році він повернувся до Києва. Того самого року його життєвий шлях перервався. Історія цього митця – це поєднання таланту, працьовитості та немислимої для більшості людей продуктивності праці. Биття його серця припинилось, але перегляд його шедеврів навіть сьогодні викликає захоплення та підвищену частоту серцебиття у поціновувачів мистецтва.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Запаско А., Исаєвич Я. Памятники книжного искусства. Каталог старопечатных книг, изданых на Украине. Книга 2. Часть 1. – Львов: Вища школа, 1984. – С. 12, С. 14, С. 21, С. 26, С. 27.
Ковпаненко Н. Зубрицький Никодим // Енциклопедія історії України [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://resource.history.org.ua
Січинський В. Баталістика в українському ґраверстві // Літопис Червоної калини. Ілюстрований журнал історії та побуту. – Львів, 1935. – ч. 10. – С. 4 – 6.
Батько — Микита Красовський 1875 р.н., був родом з села Підтемне, купив господарку у колонії Райхенбах (Красів). Жили вони заможно, мали: 50 десятин землі, 6 корів, 4 коней. До сільськогосподарських робіт долучали найманих робітників у кількості 10-20 чоловік.
Господарка Красовських у Райхенбаху (Красів)
СПРАВА № 43 (за матеріалами слідства)
Син Йосиф народився у 1915р. Закінчивши у селі 4 класи, батьки направили його на навчання у ремісничу школу. У віці 20 років був мобілізований до польської армії. Службу проходив у 17 артилерійському полку. Звільнився у 1938 році і влаштувався на роботу у Львові, до приватного майстра Райтера Самуїла, за спеціальністю слюсар.
З початком польсько-німецької війни Йосиф відбув на фронт в район містечка Гнезно. В боях участі не брав, поранений не був.
У вересні 1939 року прибув у Львів, де зустрівся з товаришами – Петром Гратажем та Юлечко [… ] Разом з ними працював на будівництві будинку по вулиці Личаківській.
вул. Личаківська – період радянської окупації
У розмові з хлопцями дізнався, що вони є членами ОУН, після чого Йосифу запропонували приєднуватись до них. Вони пояснили, що для цього необхідно нелегально перейти кордон з Німеччиною, де існують гуртки ОУН, які при допомозі німців, ведуть боротьбу проти радянської влади.
У квітні 1940 року, Йосиф у Львові зустрівся з Петром Книшем, якого знав з дитинства. Петро проживав у цей час у Деревачі поблизу Красова і розповів, що разом з батьками був депортований на Сибір. По дорозі йому вдалось втекти і на цей час він переховується від влади. У розмові, Петро пояснив Йосифу, що у них (дітей куркулів) одна доля і влада не залишить їх у спокої ,тому необхідно перейти кордон та потрапити до Німеччини.
Книш Петро
На початку травня 1940 року хлопці – «цвай пара» їхали у потягу до містечка Хирів. Від станції колійової на піхоту добрались до села Кривчик (Кривка?), де здійснили спробу перетнути кордон. На жаль після обстрілу прикордонників вони розгубились і далі Йосиф самотужки добрався до міста Ярослав, де зголосився у Комітет Українських Націоналістів. Згодом його скерували до Праги, де з ним зустрівся Тисовський Євген, котрий проживав по вулиці Северинова №6. Через Тисовського познайомився з членом ОУН Кезерем, котрий направив Йосифа у «Гільфс» поліцію (Hilfspolizei – допоміжна поліція).
Допоміжна поліція
На початку вересня 1941 року у складі цього ж формування був передислокований у Львів, де зі зброєю в руках міг боротися проти радянської влади. Згодом повернувся у Німеччину, де працював у поселенні Мезін, неподалік Ляйпціга, у поміщика Шлегер–Маркіна. У місті Штетін-Альтанг влаштувався зварювальником на заводі, де виробляли авіаційні мотори. Разом з ним працювало багато українців. На військовому підприємстві діяв гурток ОУН. Кількість членів нараховувала 50 чоловік – патріотично налаштованих українців. Очолював його Михайло Клиш, котрий до цього перебував у Берліні.Тут Йосиф пробув до 1942 року. Згодом Клиш запропонував йому завербуватись у школу для вишколу диверсантів з подальшою перспективою підпільної діяльності на території Радянського Союзу. У складі групи він приїхав до Кракова. На вокзалі їх зустрів німецький офіцер, котрий спровадив усіх на збірний пункт. Після цього команду у кількості 120 чоловік доправили у містечко Дукля.
Значок ДУН
«Починаючи з 1941 року, Абвером (військова служба контррозвідки) створювались спецпідрозділи з числа українців.
Серед них відбирали потенційних агентів чи диверсійні підрозділи. Один з центрів підготовки розташовувався у Дуклі. Школа була розміщена на окраїні міста у стародавньому замку польського барона. Навчання проходило впродовж десяти днів. Хлопців оділи у військові строї, видали зброю. Викладали військову справу, підривне діло, топографію, вивчали ідеологічні основи українського націоналізму. Українські бійці перебували в таборі напівлегально під виглядом представників «Служби праці» («Аrbaitdinst»). Для продовження навчання команду мали відправити у Рівне».
По дорозі приїхали до Львова, де усіх зустрів А.Бізанц і повідомив, що далі вони не поїдуть, а братимуть участь у формуванні дивізії СС «Галичина». Усім була надана двотижнева відпустка.
Альфред Бізанц (уродженець німецької колонії Дорнфельд)
Йосиф направився до сестри Косідор Анастасії, котра проживала зі своїм чоловіком Рудольфом Казимировичем по вулиці Янівській 113 (Шевченка).
Покази Рудольфа Косідора.
«Красовського Йосифа знаю з 1928р., з тих пір коли оженився на його рідній сестрі Анастасії Микитівній. Батько помер у 1929 році, мати з сестрою Левак Анною проживають у Красові. Сестра Бжеска Ємілія живе з чоловіком в м.Солотвина-Гжинна, Краківське воєводство. Брат Красовський Володимир 1913р. заарештований радянською владою.
Косідор Рудольф з дружиною Настею Красовською (Вроцлав – 1959 р.)
Після служби у війську в 1937 році , Йосиф працював у Львові, жив у мене на квартирі. В Німеччині знаходився більше двох років, працюючи на заводі. Коли явився до нас, то з часом відкрив ресторан у будинку №70 по вулиці Янівській, який утримував до 1943 року. Пізніше був заарештований Гестапо за спекуляцію, відсидів 6 місяців у тюрмі».
З показів Боярського Владислава (власника ятки з продажу канцелярських товарів та напоїв).
« … Красовський мав свій ресторан у якому торгував. До нього заходила українська поліція. Мені відомо, що до Красовського приходили німецькі солдати з єврейського табору, що розміщувався неподалік. Красовський також скупляв речі та золото».
З протоколу допиту Лапташинського Яна Теодоровича.
11 вересня 1944 року., початок допиту 1.40 хв., закінчення 2.40хв. провів підп.Бобков. Лапташинський Ян Теодорович 1909 р.н. село Піски. Проживає у місті Львові вул.Длугоша д. 26 кв. 2, поляк, місце роботи Райвоєнкомат м.Львів, ст. дежурний.
«Народився Красовський Йосиф у селі Райхенбах у родині крупних кулаків. У роботі на господарстві застосовували найману робочу силу. У 1939 році Красовський утік у Німеччину, де знаходився до 1941 року, до моменту приходу німців. Явився він приблизно восени 1941 року. Відкрив у місті Львові на вулиці Янівській свій ресторан. У переважній більшості його відвідувало Гестапо та кримінальна поліція з якими він пиячив. Стверджувати не буду, але думаю, що Красовський мав справу з кримінальною поліцією. Крім цього мені відомо, що Красовський являється членом українських націоналістів про, що він неодноразово мені розповідав. Також мені розповідала гр. Довженіцка – жителька села Райхенбах, що з приходом радянської Армії, Красовський пішов у ліс до бандерівців».
Ресторація по вул. Янівській 70
Аналізуючи прочитане можна зробити висновок, що у житті Йосифа Красовського не обійшлось без темних плям. Хоча з другого боку не нам судити, бо не відомо, як за таких обставин, діяв би будь-хто інший. Зрештою Йосиф зайняв активну позицію, не став відсиджуватись, переховуватись від цілого світу. Де б він не був, чи у криївці з повстанцями, чи на вишколі у місті Дукля, чи працюючи у підпіллі на інтереси українського народу.
Для порівняння візьмемо хоча б Яна Лапташинського, котрий пригрівся на службі у Райвоєнкоматі і здавав емгебистам мабуть усіх підряд. Розповідаючи на допиті все про, що знає і здогадується з чужих розповідей, усе, що зміг придумати на ходу, аби тільки слідчий був задоволений.
Саме за його доносом проведено обшук на квартирі Косідор Рудольфа та заарештовано проживаючого за цією адресою Йосифа Красовського.
26 вересня 1944 року, капітаном Госбезпеки [Рабишко], після проведеного розслідування по справі №43, була виписана постанова про звинувачення Красовського Йосифа за статтею 54-1 п «А» УК УССР. Слідство тривало лише місяць, але справу було подано на дорозслідування через покази свідків стосовно вбивства жителя села Красів – комсомольця Тибель….? Це розслідування тривало з 21 лютого по 23 квітня 1945 року, проводив його полковник [Бобков].
У справі № 43 фігурують дві особи. Петро Книш, котрий до певного часу був спільником Красовського і відсидівши свій термін нелюбив про ці роки розповідати. Своїй дочці Ромі він одного разу коротко відповів стосовно Красовського: «Колєга просто обмовився». Напевне не мав він зла на Йосифа, бо знав, якими методами вибивають зізнання на допитах у тюрмі на Лонцького.
Член ОУН Петро Книш (1942р – Берлін)
Петро Книш, був молодшим братом мого діда Михайла. Його я пам’ятаю особисто, але на жаль він помер у 1987 році. У мене була надія, що можливо ще живий Йосиф Красовський, однак не судилось пізнати істину від живих свідків.
Не зважаючи на це мені пощастило зустріти племінника Йосифа — Ярослава Михайловича 1938р.н., котрий проживає у Львові на Сихові, а у Красові на Райхенбаху ще збереглась хата його батька .Він дуже зрадів нашій зустрічі і люб’язно поспілкувався про їхньою родину.
Зокрема, стосовно Йосифа пан Ярослав наголосив, що це була дуже довірлива та порядна людина. Коли він був у таборі, то родичі чим могли намагалися йому допомогти. Бувало, що висилали посилки, які доходили вже у спліснілому вигляді, але і ці продукти з’їдались каторжанами. У своїх розповідях Йосиф розповідав про жахливі умови перебування у таборах і особливо наголошував про постійний голод, а відтак в’язні ставали кволими та непрацездатними. Навіть молоді хлопці не витримували умов життя. Після важкої, каторжної роботи не було сили переступити через поріг бараку. Табірний режим ставав, що раз жорстокішим, відповідно збільшувалась смертність.
Йосиф Красовський (1961р)
На щастя Йосифу вдалось вижити у цих надважких умовах і повернутися на рідну землю. Разом з Петром вони звернулись до хорошого адвоката і у часи «Хрущовської відлиги» добились перегляду судової справи. Розумно змінивши покази вони були реабілітовані, таким чином з них зняли цю небажану судимість за 54 – політичною статтею. Життя потрохи налагодилось. Працюючи у сантехнічному управлінні з колегою Бабецьким він познайомився з його сестрою Анною – польської національності. Одружившись, став виховувати її двох дітей, проживаючи у помешкані по вулиці Зелена 56. Власних дітей не мав, а з часом виявилось, що Анна ще та «правічка».
Пройшовши хорошу ремісничу школу та набувши досвід на роботах у Німеччині, Йосиф був хорошим спеціалістом і з часом став приватно працювати електро-газозварювальником. На жаль прожив він небагато і в 1977 році у віці 62 роки помер. Анна Бабецька народила ще дочку Галю і згодом виїхала до Німеччини.
Що стосується української громади села Красів, то першочерговим завданням для більшовиків була нейтралізація місцевих активістів, організаторів «Просвіти» та «Сокола». Коли до рук НКВС потрапили архівні документи цих організацій, то було не важко зробити свою чорну справу.
Рідний брат Йосифа, Володимир Красовський 1913 р.н., був активним членом місцевого «Сокола», брав участь у ювілейному Шевченківському святі на площі «Сокола Батька» у 1934 році. Закінчив гімназію у Львові, був розумним та начитаним парубком. Коли більшовики прийшли, щоб його арештувати,то Володимира не застали у батьківській хаті, він пішов до дівчини Косандяк Софії. Побачивши, що селом йдуть люди у військовому не став утікати. Мабуть розумів, що зробить гірше усій родині. Старша сестра Анна шукала його у Львівських в’язницях, а знайшла тіло замордованого Володимира сестра Анастасія у «Щирецькій стодолі».
Володимир Красовський
Окрім двох братів Володимира та Йосифа в сім’ї Микити Красовського була старша дочка Марія. Емілія навчалась в університеті, вийшла заміж за поляка, котрий був власником фільварку на Тернопільщині. Згодом виїхала з ним до Кракова. Дочка Єва одружилась з Василем Івасиком, але померла у 1949 році. Івасик виїхав у Польщу. Анна Левак проживала з батьками у Красові. Анастасія разом з чоловіком Рудольфом виїхала до Вроцлава (Польща).
Івасик Василь – секретар гміни Красів
Батько п.Ярослава — Михайло 1895р.н., прожив довгих 92 роки. У своєму житті йому довелось багато побачити, але з особливим захопленням він згадував службу в австрійській армії. Був учасником Першої Світової війни і потрапив на Італійському фронті у полон. На роботах у господаря їх добре годували та не давали багато працювати. Доречі про сонячну Італію з ностальгією згадує більшість полонених галичан.
Красовський Ярослав Михайлович
В 20-х роках Михайло Красовський входив до списку членів Виділу відродженої Читальні «Просвіта» у Красові. Односельці поважали його, як хорошого господаря і у 1936 році обрали «Мужем Довіри» від даної місцевості перед Філією «Просвіти» у Львові.
При «других совітах», коли облавники спалили частину Красова, сім’ї Івасика, Ліби, Пристая, Гостинецьких переїхали жити на вільні помешкання на колонії. Збудував тут свою хату і Михайло.
сидять з ліва – Михайло Красовський, Гуменецька Орися, Анастасія, бабця Марія (з Мовних) Верх – Красовська Ольга, Гуменецька Катерина
Досить об’ємною та дещо трагічною вийшла розповідь про долю родини Красовських, але я впевнений, що в цей період горе та розлука заглянули у кожну домівку. Кожна родина у більшій чи меншій мірі відчула цей тягар та перенесла нелегкі випробування.
16 квітня Борисові Григоровичу Возницькому мав би виповнитися 91 рік. З нами його немає уже майже п’ять років. 23 травня 2012 він загинув у дорозі між замками, які любив понад усе. Там будував плани на майбутнє, обмірковував поточні справи, працював фізично, відпочивав душею. Відроджувані фортеці нагадували йому дитячі мандрівки в Дубенському замку.
“А загалом, я бачив своє майбутнє на Волині, — пише Борис Возницький у спогадах. — В мене з’явилися тут перші відкриття творів відомого українського художника Іова Кондзелевича. Це вівтар в Білостоці, Загорові, в селі під Луцьком. Кількість творів Кондзелевича збільшилася удвічі. Нові твори, нове життя Кондзелевича. Правда, усе це потрапило до мене випадково. Подорожуючи по Волині, я більше цікавився дерев’яними церквами…”
Борис Григорович Возницький
Дитячі й юнацькі роки великого українського музейника минали серед мальовничих ландшафтів. Село Ульбарів (нині Нагірне) Дубенського району Рівненської області, де народився і виростав Б.Возницький, розташоване на семи горбах. Місцеві селяни прозивають їх горбаками. Між ними протікає невеличка річечка. Залежно від місця в селі, вона має аж чотири назви. Поблизу хати Б.Возницького — це Швидківка, бо тут має швидку течію. Нижче за течією вона стає Швидівкою. Далі річечка перетворюється на просто Бистру, а в місці, де впадає в річку Устю, — на Устю! У часи дитинства Бориса Григоровича в селі було багато водяних млинів, а мальовничості навколишнім узвишшям надавали вітряки.
З другої половини XIX ст. тут почали оселятися чехи. За лояльність до царського уряду вони отримували землю. За короткий час поряд виникли два села — українське й чеське, відповідно — й дві школи. В українській школі навчався Б.Возницький. Чеські кам’яниці вирізнялися видовженою будовою. З одного боку — житлова частина, з іншого — господарська прибудова, завдяки чому краще зберігалося тепло. Вікна в чеських будинках мали заокруглену форму.
Проект пам’ятної медалі до ювілею Бориса Возницького
…У день, коли ми разом з письменником і дубенським краєзнавцем Миколою Пшеничним побували в Ульбарові, було по-літньому сонячно й тепло. Час, здавалося, зупинився. Ті самі, що й за дитинства Б.Возницького, невеличкі будинки, та сама вулиця, річка, могутні липи, дерев’яний храм Святого Луки, якому торік виповнилося 250 років. А яка тут солодка калина!
Трохи вище на горбі — старе кладовище, де поховані батьки Бориса Григоровича. Звідси село як на долоні. Вдалині видніється кам’яна гора. Тут досі добувають камінь для будівництва. Та тільки в самому Ульбарові нових будинків не видно — село вважається неперспективним, хоча й розташоване за якихось 30 із хвостиком кілометрів від районного центру Дубно.
Лариса Борисівна Возницька-Разінкова
“Батьки Возницького були добрі господарі, і це знало все село. Хата під горбом, а горб вкривали дерева вишень та черешень. Коли навесні вони зацвітали рожевим і білим цвітом, а потім вкривалися червоними ягодами, годі було відвести очі. Перед хатою — мальви й матіола. Ідеально чисте подвір’я, як і сама хата, яку часто білили. Коли через багато років Борис Григорович приїжджав у село, а там уже жили інші люди, то машиною лише призупинявся біля колишньої хати і ніколи не виходив. Йому боляче було дивитися на її нинішній стан, — згадує його донька Лариса Разінкова-Возницька. — Їдучи до Ульбарова, а це завжди бувало на Проводи після Великодньої неділі, батько брав мене з собою. Як тільки машина перетинала межу рівненської області, кожне містечко, село, ліси, пагорби — все нагадувало Борису Григоровичу його дитинство, юність, експедиції церквами. Коли він працював над творчістю Й.Конзелевича і писав дипломну роботу, пішки обходив кожне село. Згадував про діда по матері Георгія Нестерчука, який дуже любив свого онука”.
Обговорення експозиції Олеського замку, грудень 1975 року
…У занедбаному липовому парку довкола старого палацика, що його після виходу на пенсію з посади інженера-залізничника придбав Г.Нестерчук, минало дитинство малого Бориса. Його мама Тетяна Возницька була жінкою набожною, це вона привела малого сина до церкви Святого Луки, де хлопець кілька років прислужував під час богослужінь. В Ульбарові він закінчив чотири класи сільської школи. Вчився добре.
Дубенський замок
“Б.Г.Возницький не відбувся б як фахівець світового масштабу, якби у дитинстві не проводив стільки часу в Дубенському замку. Не полюбив би історію краю, його пам’ятки. На Волині особливо багато історичних пам’яток: це і Острог, і Дубно, і Луцьк із чудовими пам’ятками литовської, польської доби і почасти давнішого руського періоду. Тому не дивно, що Возницький цінував і українське, і західне мистецтво. Це те, що в ньому органічно поєднувалося, — любов до свого, рідного і пошана та висока повага до чужого, знання європейської архітектури, малярства, різьбярства”, — переконаний відомий український історик, архівознавець Іван Сварник.
За майже 50 років (без п’яти місяців) роботи у Львівській національній галереї мистецтв Борис Григорович збагатив її фонди більш ніж у шість разів. Картини, ікони, гобелени, меблі, мармурові й дерев’яні скульптури, предмети вжиткового мистецтва. Якби не Возницький, більшості з цих експонатів просто не було б.
Й.Г. Пінзель “Жертвоприношення авраама”, фото до 1931 року
Наприклад, одну зі скульптур Пінзеля він витягнув буквально з вогню: “…зимової пори дикі парубки розпилювали її на дрова”.
Завдяки його енергії з руїн постав Олеський замок, відремонтували й упорядкували Золочівський і Підгорецький. У цих замках він знав кожну деталь, кожен камінчик. Був людиною непосидющою, багато що зробив там своїми руками.
Чимало зусиль доклав Борис Григорович і до відновлення Дубенського замку.
Експозиція виставки «Музей – моє життя» до 90-ліття від Дня народження Б. Г. Возницького
Як згадував Петро Смолін, тодішній директор, у відновленні замку багато допомогли колишні учні Дубенської гімназії: Борис Возницький, Ігор Свєшніков, Іван Носаль. Коли почалися ремонтні роботи, тут були руїни. Люди розбирали стіни. Про реставраційні роботи з Борисом Григоровичем могли говорити годинами. “Особливо часто я консультувався з ним під час відновлення веж замку. Говорили навіть уночі. А наприкінці розмови Борис Григорович казав: “Давайте подумаємо”. Я йому: “Та ви ж усе бачили”. А він на це: “Ні, я ще раз приїду, зачекайте, нічого не робіть”. Безліч разів думали над тим, який має бути купол, шпиль замку. Як має виглядати його герб. Тоді ніхто цього не знав.
Борис Возницький був ліриком. Мав плани відновити ще один замок — Поморяни. Шкода, що він не дожив до дня, коли депутати Львівської обласної ради виділили кошти для проведення протиаварійних робіт у Поморянському замку”, — журиться П.Смолін.
Замок короля Яна ІІІ Собеського у Поморянах, фото 2015 року
Те, що кошти виділено, звісно, добре. Однак, якщо не знайдеться людини, яка розумно скористається ними, то користі від проведених робіт буде мало. В такі моменти особливо шкода, що вже немає Бориса Возницького.
“Він був взірцем справжнього музейника, який не лише знався на різних речах, а й досліджував їхнє походження, історію, здійснював бібліографічні й архівні пошуки, — розповідає Іван Сварник. — Я не раз бачив його в архіві, де він працював як дослідник. Історію Олеського замку вивчав довгі місяці — ще до того, як відбулася його реставрація. Всі документи про Олесько перебрав власними руками. Часом просив допомоги у фахівців, однак переважну більшість документів осягав своїм розумом. Мав достатню практику і знання іноземних мов.
Іван Сварник
Борис Григорович був людиною дуже простою і доступною в житті. І разом з тим — справжнім інтелігентом, високоерудованим, надзвичайно освіченим, міг на рівних розмовляти з будь-яким європейським науковцем”.
За словами Лариси Возницької, її тато ніколи не забував, звідки він родом. З гордістю наголошував, що він з Волині. Пишався своїм корінням, відгукувався на будь-яке прохання тамтешніх музейників проконсультувати, допомогти в організації виставки, реставрації.
Борис Возницький і працівники Олеського замку, 1973 рік
“Родина Нестерчуків була великою і дружною, дуже віруючою і патріотичною, — розповідає онука з боку двоюрідної сестри Б.Возницького Наталія Колесняк. — На Різдвяні й Великодні свята вони всі збиралися в Ульбарові. Там завжди була атмосфера родинного тепла й затишку. Разом ходили до церкви, співали українських пісень, грали в доміно, лото. Заводієм була мама Бориса Григоровича Тетяна Возницька. Активістка на селі, вона брала участь у всіх заходах “Просвіти”, співала, їздила з виставами по довколишніх селах. І Борис Григорович з дитинства як губка все те вбирав у себе.
Президент України Віктор Ющенко, викладач Володимир Гончарук (автор пам’ятника упівцю), здобувач Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича Ольга Ігнатенко, народний художник України, професор Скакун Я.І., Герой України Борис Возницький.
У Бориса Григоровича була єдина рідна сестра — Тамара. Вона працювала вчителем географії у нинішній Дубенській другій гімназії, колишня школа №8. Для нього родина важила дуже багато.
Під час навчання в Дубенській школі, — продовжує пані Наталія, — він мешкав у моєї бабусі. Часто ходив купатися на річку Ікву, а найбільші враження мав від замку. За розповідями бабусі, вже у юному віці був дуже працьовитим, наполегливим, мовчазним і невиправним романтиком. Дуже любив малювати. На згадку про себе залишив дві картини. На одній олійними фарбами намалював самотнього вовка, вожака зграї, на іншій — русалок над водою. На жаль, пізніше вони безслідно зникли.
Борис Возницький в Олеського замку, 1975 рік
Прізвище Возницький походить від слова “віз”, і це символічно — Борис Григорович постійно тягнув воза, гуртував біля себе людей, — каже Наталія. — А моє дівоче прізвище Колесняк походить від слова “колесо”. І дуже цим тішуся: я — колесо від такого воза! Коли ще малою гортала з бабусею старі альбоми і спитала, хто це, бабуся сказала, що це її двоюрідний брат, велика людина! Оскільки рідний її брат загинув під час війни в Австрії, то вона вважала Бориса Григоровича своїм найближчим родичем.
Борис Возницький був знавцем, який відразу міг визначити, автентична це картина чи ні, — лише за написом, наліпкою або печаткою на звороті полотна. Музейний досвід — а це, вважайте, півстоліття, які він працював з творами мистецтва, нерухомими пам’ятками, — сформував його як видатну особистість, видатного мистецтвознавця. Він багато брав і від своїх підлеглих. Був дуже уважний, багато читав, слухав…
У місті Золочеві на Львівщині відкрили меморіальну таблицю Борису Возницькому. Фото: ZIK
Життя Бориса Возницького — вічна боротьба, тільки у мирний час. Він боровся за збереження національних цінностей, долаючи чимало перешкод у вигляді людської байдужості, черствості. Був абсолютно безкорисливим, хоча тримав ключі від музейних скарбниць Львова, Олеська, Золочева, Підгірців. Порядністю і високим професіоналізмом Б.Возницький заслужив повагу колег. Його називали героїчним оборонцем пам’яток, останнім галицьким лицарем і останнім романтиком.
1989 рік став справді переломним у суспільно-політичному житті України та у свідомості її громадян. Започатковані Михайлом Горбачовим процеси "перебудови" та "гласності" відкрили шпарину в...
