Ми вже публікували неформатну історію Луцька, яка знайшла широкий відгук і цікавість у читачів. Добрий і незабутній текст, написаний на початку нового тисячоліття. Та вся ця історія була б неповною, якби не було іншої сторони медалі – історії міста в чемному форматі.
Тож перед вами інший варіант. Найкоротша історія Луцька, яка вміщується у 10 абзаців. Стисло і загально про Луцьк за останню тисячу років. Текст підходить для огляду найбільш масштабних трансформацій міста і за 3 хвилини дозволить осягнути всю його історію.
Луцьк проглядається з-під товщі століть. Анімація автора
З’явившись на сторінках літописів десь за часів Володимира Великого, Луцьк протягом історії то згоряв до тла, то зазнавав столичної слави Великого князівства. Найбільшого розквіту Лучеськ Великий сягнув за часів Вітовта.
Маючи неофіційний статус південної столиці Великого князівства Литовського, місто прийняло відомий з’їзд монархів Європи, де вирішувалося важливе питання – чи стане Литва королівством, а Вітовт королем литовських і українських земель. Не судилось. З тих часів до наших днів зберігся хіба що замок. Проте залишилось чимало різних свідчень про ту добу – це і народні пісні і топографічні назви.
Вітовт Великий
В епоху Відродження Луцьк можна було назвати «Римом Сходу» через велику кількість культових споруд. Від найдавнішої луцької церкви 12 століття збереглися тільки руїни, проте до них водять екскурсії. Спочатку в місті було багато православних церков, а з плином часу стали з’являтися католицькі. Ще Вітовт допоміг ордену домініканців збудувати на околиці міста мурований монастир в 14 столітті. Один за одним в Луцьку виникали монастирі інших католицьких орденів. Найзначніший із них – єзуїтський. Колегіум єзуїтів був ще одним потужним освітнім закладом Луцька поряд з церквою православного Луцького братства.
У крипті під церквою Луцького братства
Важлива особливість міста часів Речі Посполитої та, що тут проживали різні національності, які внесли вклад у його розвиток. Наприклад, вірмени були свого роду фінансовою елітою міста і навіть допомагали мурувати замок. Караїми проживали окремою громадою і дали світові відомих діячів, як Абрам Фіркович. Євреї у 17 столітті збудували оборонну синагогу з підземеллями, які існують і досі. Пізніше з’явилися чехи і німці. Спадщина останніх – кірха на нинішній вулиці Караїмській. Більшість пам’яток Луцька відображають історію різних національностей і релігійних груп.
Фіркович Авраам
Ключова подія для розуміння нинішнього стану міста і його відмінності від обласних центрів західної України сталася у 1795 році. Тоді відбувся третій поділ Речі Посполитої, після якого Волинь приєднали до складу Російської імперії. Луцьк перестав бути центром Волині. Таким зробили Житомир. Це був період руйнації, занепаду і деградації. Замок на той час уже давно втратив своє оборонне значення, почав поволі перетворюватися на руїну. Місто потопало в болоті. Більшість інших обласних центрів західної України у той час стали частинкою Австрійської імперії. Це кардинально вплинуло на подальший розвиток міст, що належали до різних імперій.
Луцьк. Поштівка поч. ХХ ст.
На зламі ХІХ-ХХ століть Луцьк не минають ритми індустріалізації. До міста прокладають залізницю, влаштовують першу електростанцію і електричне освітлення вулиць, телефонний зв’язок, прокладають каналізацію і водогін. Незмінний колорит тогочасного Луцька пов’язаний із євреями, адже за різними даними, тоді тут проживало 70-90% єврейського населення. Крім головної Великої синагоги з вежею, по місту діяли десятки малих синагог і молитовних будинків. Найбільші будівлі, розважальні і культурні заклади, фабрики міста належали євреям. Поряд з українськими, польськими, чеськими гімназіями та школами було кілька єврейських навчальних закладів.
Зображення луцької синагоги
Два десятиліття перед Другою світовою війною Луцьк як центр Волинського воєводства тоді відновленої Речі Посполитої розвивався за європейським зразком. Активно брукувалися вулиці, зводилися різні адміністративні, громадські і приватні будівлі, які й сьогодні є найкращими спорудами міста. Особливою віхою стали тридцяті, які вписали місто в контекст європейського модернізму.
Найпомітніші споруди тих часів: Укртелеком і головна пошта на Кривому Валу, Національний банк на Градному узвозі, Земельний банк на Винниченка, Волинський краєзнавчий музей на Шопена, цілі райони так званих урядової та офіцерської колоній та багато інших. На головній вулиці Ягеллонській (Лесі Українки) було чимало редакцій періодичних видань, книгарень і видавництв.
У радянський час Луцьк суттєво відрізнявся від того, яким він був безпосередньо перед війною. Місто зазнало справжнього буму соціалізму. Будувалися промислові райони, великі фабрики, заводи, створювалися цілі житлові квартали, бурхливо розвивався транспорт. У 1973 році в Луцьку здали першу чергу заводу синтетичних шкір, де використали нову на той час технологію виробництва. Першу продукцію в 1972 році дав завод виробів із пластмас. А пізніше – шовковий комбінат і підшипниковий завод. За одне десятиліття сімдесятих населення Луцька збільшилося майже в півтора рази: з 93 тисяч до 137 тисяч. Тоді ж і з’явився на вулицях міста перший тролейбус. А трохи згодом архітектори-новатори збудували в 33 кварталі самобутній будинок-соти.
Сучасний Луцьк – це пострадянське і постмодерне місто, в якому глобальні натиски стикаються з локальними ідентичностями. А це породжує більш-менш схожі проблеми для міст світу: куди далі рухатися, хто правий, як будувати і зберігати водночас, що є цінним у морі поглядів і думок. Це ставить нові виклики, але й відкриває нові перспективи. Після нашої доби хтось підсумує: о, місто змінилося. Яким воно буде, ніхто не знає. Ми ж впевнені тільки в одному: перед нами ще багато не написаних сторінок.
Про те, що до Львова приїде Литовський театр із виставою „Борис Годунов“, режисера світового масштабу — Еймунтаса Някрошюса, говорили досить багато. Якою вона буде доводилося хіба здогадуватися. І ось, нарешті 16 березня 2018 року на сцені Театру імені Марії Заньковецької відбувся показ цього спектаклю.
Львів’яни справді чекали на цю виставу — в театральній залі фактично не було вільного місця. Але те, що не всі були готові до такого дійства, стало зрозуміло мало не від початку, коли спершу окремі глядачі почали виходити, а після антракту — ще більше. В кулуарах можна було почути: „заскладно“, „не готові дивитися таку виставу“, „емоційно надто важко“, „не розумію“ і ще багато іншого. Зрештою, це нормально. Ще напередодні під час брифінгу актори говорили про те, що ця постановка не для всіх.
Режисер вистави “Борис Годунов” Еймунтас Някрошюс
Тож, найперше, що варто сказати — вистава надзвичайно глибока і складна. Розслабитися чи відпочити — не вдалося. Та поміж тим, понад тригодинний спектакль приковує увагу до дійства настільки, що складно відвести погляд, щоб не пропустити чогось. Адже майже впродовж усієї вистави на сцені паралельно розвивається декілька дійств, які доповнюють одні одних. І не завжди те, що на передньому плані є головним. Спектакль йшов литовською мовою із перекладом, хоча цінність полягала й в інтонаціях акторів.
Фрагмент вистави Литовського театру “Борис Годунов” , режисера Еймунтаса Някрошуса
Еймунтас Някрошус відомий своєю увагою до деталей. Тож на сцені нема нічого зайвого. А кожен, навіть найдрібніший предмет, жест, рух є невід’ємними у цілісності постановки. Щодо декорацій, то вони в певних сценах стають центральними і підкреслюють символізм того чи іншого моменту.
Взагалі „Борис Годунов“ Някрошуса наповнений символами, які дають можливість відчитати зміст сказаного. Їх надзвичайно багато. Це і сходи, які в темряві сцени виглядають безкінечними. А що вище, то вужчими стають, тож ними не так легко піднятися вгору — чи то до влади, чи до слави, чи до Бога. І ніжки трону, які в певний момент вистави обгортають до половини багряними шматинами, — виглядають, ніби замоченими в кров. І ковзання Годунова по мокрій підлозі саме в момент, коли він гордовито каже про те, що досяг апогею своєї влади. Та й сама держава — символ влади, у вигляді кришталевої вази, яку Годунов то носить під пахвою і мало не розбиває, то її з рук у руки передають приближені до царя, ніби приміряючись, як і до трону.
Фрагмент вистави Литовського театру “Борис Годунов” , режисера Еймунтаса Някрошуса
Окремої уваги заслуговує юродивий Миколка. Він, наче між іншим з’являється впродовж усієї вистави, дивно вбраний у білу футболку поверх пальта-шинелі чи у широкі білі шани й сорочку. Та насправді, саме ця роль — головна і стає своєрідним лакмусом всього, що відбувається на сцені. Цей абсурдний образ підкреслює абсурдність поведінки і царя та його оточення, і самозванця Лжедмитрія, і самого народу — натовпу, який миттєво змінює свою думку. Зрештою, наприкінці свого життя й Годунов виходить вбраний так само як юродивий.
Фрагмент вистави Литовського театру “Борис Годунов” , режисера Еймунтаса Някрошуса
Натовп з’являється на сцені періодично і теж має більше символічне значення, аніж якось причетний до розвитку дії. Їхнє вбрання з латками на колінах, демонструє, що цьому народові притаманно ходити на колінах. Взуття — дерев’яні колотки, нагадують валянки, якими вони гучно гупають по сцені. А їхня цікавість до царя — більше, як до можливості отримати пляшку, щоб веселитися чи привід для обговорень. Вся їхня поведінка демонструє недалекоглядність і темноту. Навіть ангела, який впав у натовп, вони залоскотали, а потім обскубли для подушок. Це підкреслює — для них нема нічого святого.
Фрагмент вистави Литовського театру “Борис Годунов” , режисера Еймунтаса Някрошуса
Режисер Някрошус особливий тим, що не дає відповідей, а лише можливості для роздумів, інтерпретацій. Жодна зі сцен не є однозначною, їх можна прочитувати по-різному, знаходячи відображення і часів Годунова, і сталінської Росії й сучасних днів. Взагалі все, що є на сцені та й вбрання акторів-бояр і наближених до царя, більше нагадують саме сталінські часи. Зрештою, й манера їхньої поведінки — сидіння на корточках, змовницькі перемовини, з боязкими огляданнями, щоб раптом хто не почув, сталінська висотка та кремлівська стіна з надгробними плитами — все віддає духом тих часів.
Фрагмент вистави Литовського театру “Борис Годунов” , режисера Еймунтаса Някрошуса
Вистава „Борис Годунов“ — показує весь трагізм людини, яка володіє найвищою владою, але насправді не здатна навіть покерувати власним життям. І, перебуваючи в постійному страху, врешті втрачає абсолютно все.
Фрагмент вистави Литовського театру “Борис Годунов” , режисера Еймунтаса Някрошуса
Про цей спектакль можна ще багато говорити, його можна переглядати багато разів, і, переконана, — щоразу знаходитиметься і заново відкриватиметься щось нове і з мистецького боку, і в глибинах змісту. Та те, що залишатиметься незмінним — захоплення надзвичайно сильною акторською грою, незвичним і потужним підходом до постановки та розуміння, чому світ захоплюється роботами Еймуноса Някрошуса.
У вівторок, 20 березня 2018 року, о 14:30 у читальному залі Львівської обласної бібліотеки для юнацтва (Бібліотека на Ринку – площа Ринок, 9) в рамках проекту «Театр в бібліотеці» відбудеться зустріч з Олександрою Гуменецькою та Євгеном Федорченком.
Олександра Гуменецька – акторка театру, Народна артистка України. Працює в Національному академічному українському драматичному театрі імені Марії Заньковецької. Відома за ролями Одарки («Дай серцю волю, заведе в неволю» М. Старицького), Марусі («Житейське море» І. Карпенка-Карого), Рити («Чорна Пантера і Білий Ведмідь» В. Винниченка), Емілії («Отелло» В. Шекспіра), Леді Егтерворд («Дім, де розбиваються серця» Б. Шоу) та багатьох інших.
Євген Федорченко − артист Національного театру імені Марії Заньковецької, народний артист України. Художній керівник та режисер-постановник мистецького творчого об’єднання «Ретро шлягер», у програмі якого: духовна та класична музика, пісні ретро, обробка народних пісень, гумор, колядки. Автор книги гумору «Я так думаю!».
Запрошуємо на зустріч з талановитими акторами! Дізнайтеся про творчість, життєвий шлях, доторкніться до захоплюючого світу театру, задайте запитання та насолодіться чудовою атмосферою з непересічними особистостями.
У Львівській політехніці 14 березня 2018 року, у межах зустрічі з громадською діячкою, волонтеркою з Познані Анною Хранюк говорили на тему — „Волонтерство як духовна потреба“. Ініціювала захід директор Міжнародного інституту освіти, культури і зв’язків із діаспорою Ірина Ключковська.
Волонтерський рух, що так активно „вистрелив“ під час Революції Гідності та ще більшого розмаху і масштабів набрав від початку війни на Сході України, й досі триває, хоча і в менших масштабах. Феномен українського волонтерства в тому, що він зумів запалити людей по цілому світі, а особливо активував вихідців із України.
“Волонтерство як духовна потреба”. Громадська активістка, волонтерка з Познані Анна Хранюк та проректор Львівської політехніки Роман Корж
Анна Хранюк від 2014 року допомагає тим, хто постраждав у найкривавіші дні на Майдані, вдовам і сиротам героїв Небесної Сотні та українських воїнів, які загинули на Донбасі, сприяє та підтримує тих, хто потребує реабілітації після поранення.
Зустріч “Волонтерство як духовна потреба”.
— Для нас величезна приємність вітати пані Анну Хранюк у Львові й у стінах Львівської політехніки. Адже сьогодні маємо нагоду говорити про особливо важливу для України справу — волонтерство. За роки неспокою в нашій державі, бачимо надзвичайну відданість українців із багатьох країн світу своїй історичній батьківщині та як вони здійснюють допомогу українському народові. Всі працюють на спільну мету — перемогу у війні, яку розв’язав російський агресор. Волонтерська діяльність — це духовна потреба, — зазначив на початку зустрічі заступник директора МІОК Андрій Яців.
Зустріч “Волонтерство як духовна потреба”.
На зустріч із Анною Хранюк з’їхалися ті, кому волонтерка допомагала, кого підтримувала у найскладніші моменти їхнього життя. Ці люди стали живим свідченням того, як готовність діяти, відвага брати на себе відповідальність, здатні змінювати світ.
Також були присутні студенти Познанького університету ім. Адама Міцкевича, які зараз перебувають на практиці у Львові. Їм теж було цікаво послухати про діяльність своєї землячки.
Зустріч “Волонтерство як духовна потреба”. Анна Хранюк і Андрій Яців
— Нещодавно я прочитала думку одного психіатра про те, що проблеми, як собаки — нападають на тих, хто їх боїться. Тому не треба нічого ніколи боятися, а твердо протистояти усім проблемам, які виникають, — розпочала свій виступ пані Анна. — Нинішня зустріч має чудову назву — „Волонтерства як духовна потреба“. І справді, волонтерство — це не професія, волонтерами ми не народжуємося, а стаємо. Це входить у твоє життя і стає нормою. Я така ж, як усі, можливо, трохи більше часу присвячую іншим.
Зустріч “Волонтерство як духовна потреба”.
Свідченням того, наскільки українці в світі перейняті проблемами в нашій державі стало відеозвернення авторки поезії, яка вперше прозвучала під час Революції Гідності, а зараз вже стала народною — „Мамо, не плач“, Оксани Максимишин-Корабель із Португалії.
Зустріч “Волонтерство як духовна потреба”. Надія Любомудрова
Про те, наскільки волонтерство стало справою честі для багатьох політехніків, як воно визрівало і розвивалося в часи Майдану та набирало сили з початку бойових дій на східних теренах і скільки студентів, викладачів долучилися до цього руху, розповіла доцент кафедри менеджменту персоналу та адміністрування Інституту економіки та менеджменту Львівської політехніки, заступник голови Товариства „Просвіта“ цього університету, волонтерка Надія Любомудрова.
Зустріч “Волонтерство як духовна потреба”. Отець Тарас Михальчук
Військовий капелан Львівської архиєпархії УГКЦ та душпастир Гарнізонного храму свв. апп. Петра і Павла у Львові отець Тарас Михальчук із власного досвіду розповів, яку важливу роль відігравало і відіграє волонтертсво та й загалом готовність людей допомагати один одному.
— Людина має дві волі: волю любити і робити особистий вибір і волю робити добро. Коли ці дві волі перетинаються, людина стає щасливою, — додав священик.
Зустріч “Волонтерство як духовна потреба”. Роман Савчак
Журналіст-волонтер Роман Савчак, який є ініціатором видання книги-реквієму „Небесна Сотня“ зазначив, що волонтерство — це явище, що здатне здолати зло та втілити українську ідею.
Завершуючи захід, працівники МІОК подарували гостям книги „Життя — Тобі…“.
Наталія ПАВЛИШИН
Довідка:
Анна Хранюк — українка за походженням, що народилася і виросла у Польщі, при цьому завжди зберігаючи дуже сильний і безперервний духовний зв’язок з Україною. Тривалий час пані Хранюк викладала українську мову в Познанському університеті імені Адама Міцкевича, а трагічні події 2014 року в Україні стали поштовхом до того, що Анна Хранюк почала займатися волонтерством. Справою її життя стала допомога пораненим захисникам України, сім’ям героїв Небесної Сотні, вдовам і сиротам українських військових, що загинули, обороняючи Батьківщину.
Молочарська кооперація, майже забута сьогодні, ще не так давно успішно розвивалася на західноукраїнських землях, забезпечуючи реформування сільського господарства, культурне зростання та підвищення національної свідомості селян.
У 30-ті роки минулого століття вона розвивалася найбільш динамічно з поміж усіх галузей галицької української кооперації завдяки систематичному плануванню діяльності та організаційній розбудові і, звичайно, завдяки невтомній наполегливій праці її творців та керівників. Наслідки праці її провідників переконували в доцільності кооперативних зусиль, успіхи сповнювали гордістю членів молочарської кооперації, працівників її структур, усю національну спільноту і водночас викликали заздрість та утиски з боку конкурентів.
Реклама Маслосоюзу в пресі початку ХХ століття
Прикладом для організації молочарської кооперації в Західній Україні послужив зразок чеських та данських кооперативних молочарень. Саме за схемою кооперативного молочарства Чехії та Данії в Стрию, неподалік Львова, виникли перші молочарські кооперативи на теренах Східної Галичини.
Реклама Маслосоюзу в пресі початку ХХ століття
На початку 1900 р. Маслосоюз діяв при філії товариства «Просвіта» в Стрию, але дата заснування Маслосоюзу, як окремої одиниці (Повна назва «Крайовий Молочарський Союз «Маслосоюз») припадає на 1907 рік.
Реклама Маслосоюзу в пресі початку ХХ століття
Серед піонерів молочарської кооперації тих часів треба відзначити відомого громадського та кооперативного діяча Є. Олесницького, священика, композитора і хорового диригента о. О. Нижанківського, греко-католицького священика Л. Горалевича та инших.
Реклама Маслосоюзу в пресі початку ХХ століття
До 1914 року «Маслосоюз» об’єднував близько 100 невеликих молочарських спілок, до яких селяни доставляли молоко.
Реклама Маслосоюзу в пресі початку ХХ століття
Вихор Першої світової війни, який пронісся над Західною Україною, завдав величезної шкоди молодим паросткам молочарської кооперації. Після економічного занепаду, спричиненого війною, до справи відновлення молочарської кооперації в Східній Галичині взялися колишні вояки Української Галицької Армії, які, перебуваючи у полоні в чеських таборах, досконало вивчили як теоретичні, так і практичні основи молочарства.
Реклама Маслосоюзу в пресі початку ХХ століття
Починаючи з 1924 року «Маслосоюз» реорганізовано, змінено статут, який був прийнятий у 1925 році на загальних зборах. Після прийняття статуту змінилася й назва молочарської кооперації – вона стала називатися «Крайовий молочарський союз кооперативний з обмеженою порукою в Стрию». До керівництва прийшли нові люди, здебільшого колишні старшини УГА, які закінчили фахові школи за кордоном. Серед них: О. Бачинська, А. Мудрик, А. Палій, М. Хронов’ят, Т. Коник та инші.
Реклама Маслосоюзу в пресі початку ХХ століття
Завдяки зусиллям нового керівництва у 1924 р. Союз об’єднував 39 молочарень, які виготовили понад 41,5 тис. кг. масла, було відкрито власні крамниці Союзу в Станіславові, Стрию і у Львові.
Реклама Маслосоюзу в пресі початку ХХ століття
«Маслосоюз» впевнено ставав на ноги і почав завойовувати ринки збуту не тільки в краї, а й в Европі – Голландії, Англії, Німеччині. У 1925 році «Маслосоюз» вперше виходить на світовий ринок, пропонуючи для продажі масло. Щоправда, кількість проданої української продукції була незначною, однак це був вагомий показник, що свідчив про здатність українських кооперативних молочарень виробляти конкурентоспроможну продукцію.
Реклама Маслосоюзу в пресі початку ХХ століття
Маслосоюз висилав масло до Німеччини, Австрії, Чехо-Словаччини, Данії, Франції, Швейцарії і навіть до Маньчжурії, конкуруючи з місцевими виробниками, що було нелегко. Але експортна діяльність українських кооператорів не приносила значних доходів. Зовнішні ринки були для них запасними на випадок посилення тиску з боку польської держави, яка, де тільки могла, чинила шкоду українським кооператорам, вбачаючи у них небезпечних конкурентів для польських виробників.
Реклама Маслосоюзу в пресі початку ХХ століття
До 1939 року у «Маслосоюзі» нараховувалось 500 тис. з 800 тисяч господарств всієї Західної України. Практично кожне українське господарство було членом «Маслосоюзу», бо решта 40% були неукраїнськими.
Реклама Маслосоюзу в пресі початку ХХ століття
Особливу увагу «Маслосоюз» приділяв фінансовому забезпеченню своєї діяльности, розбудові кооперативного молочарства. Для цього було створено спеціальний фонд у «Центробанку», куди направлялася вільна готівка з усіх молочарень.
Торговий відділ Маслосоюзу був розташований у Львові за адресою вул. Косцюшка 1а, а з 1932 р. переселився до власного приміщення по вул. Б. Гловацького (тепер вул. Я. Головацького).
Бюро Головної Торговельної Аґентури “Маслосоюз”, Львів, вул. Костюшка ч.1 а. 1927 р.
Масло було головним продуктом, який виробляли підприємства «Крайового молочарського союзу». Існувало чотири категорії (або класи) якости масла. Найвищою та найдорожчою були масла першої категорії – так звані «Знамениті масла». Друга категорія називалася «Дуже добрі масла», третя – «Добрі» і четверта «Погані». Всі вироби «Маслосоюзу» продавалися під його фірмовим знаком. Цей знак мав прямокутну продовгасту рамку, в середині якої між буквами «М» і «С» була зображена зелена чотирилисткова конюшина.
Будинок у Львові по вулиці Костюшка, 1а, фото 2018 року
Надзвичайно великого значення у своїй діяльності «Крайовий Союз «Маслосоюз» надавав організації реклами своєї продукції. Періодично «Маслосоюз» брав участь у конкурентних виставках, на яких демонструвались ліпші зразки продукції. Для прикладу, на виставці в Катовіцах у 1927 році, делегація українських кооператорів за високу якість представлених зразків отримала срібну винагороду. Вироби «Маслосоюзу» періодично рекламувались у тогочасних часописах. З нагоди Різдвяних та Великодніх свят фірма вітала своїх покупців та запрошувала до своїх крамниць.
Реклама Маслосоюзу в пресі початку ХХ століття
Розширюючи мережу надання послуг, Маслосоюз з 1937 р. почав відкривати невеликі крамниці-бари, у яких за помірковану ціну можна було придбати смачні канапки з маслом та різними сирками, посмакувати иншими молочними продуктами, медом, кавою.
Зрештою, про популярність крамниць «Маслосоюзу», про чесність, порядність, працьовитість його працівників, свідчило те, що український театр під проводом М. Бенцаля у 1938 році поставив музичну п’єсу «Дівча з Маслосоюзу», музику до якої написав Я. Барнич, лібретто Р. Павлусевич.
Реклама Маслосоюзу в пресі початку ХХ століття
З приходом большевицького режиму «Маслосоюз» був зліквідований. У 1944 році українська молочарська кооперація, як і весь український кооперативний рух, перестала існувати як самостійний господарський сектор.
Після проголошення Незалежности у 1991 році в Україні знову гостро назріла проблема відродження «Маслосоюзу». Тож скористаймося з досвіду діяльності кооперативного молочарського руху в Галичині першої половини ХХ ст., адже як говорив К. Левицький: «Чужинці приходять і відходять, в хаті залишається господар».
Вже сьогодні, 16 березня о 18 годині, шанувальники глибокої філософії матимуть нагоду поринути у творчий світ відомого литовського режисера Еймунтаса Някрошюса. На сцені Театру імені Марії Заньковецької відбудеться представлення вистави Литовського театру „Борис Годунов“.
Сцена з вистави “Борис Годунов”
Литовський актор театру та кіно Маріус Репшіс, який гратиме роль Лжедмирія, поділився враженнями від Львова — тут він вдруге: місто дуже красиве, а також сподобалося, що тут на вулиці люди грають у шахи.
Маріус Репшіс
Маріус Репшіс — визнаний кращим актором 2012 та 2017 років. Батько актора — українець, та й він народився й прожив три роки в Києві, а після аварії на Чорнобильській АЕС батьки з ним виїхали в Литву.
Прес-конференція з нагоди вистави Литовського театру „Борис Годунов“
Говорячи про виставу „Борис Годунов“ актор наголосив, що вона дуже важлива й актуальна для України. Тому їм цікаво, як глядачі сприймуть цей спектакль. Загалом зазначив, що постановка дуже цікава й особлива. В ній дуже багато символів, багато сюжетних ліній. У Литві цей спектакль не дуже популярний, бо виставу творить складний театр.
— Репетиції тривали вісім місяці по шість годин щоденно. Це дуже важко і довго, але в режисера Еймунтаса Некрошица такий метод роботи. Він обдумує кожну деталь, створює сцену, а тоді дозволяє імпровізувати. Щоб грати у нього треба бути дуже гнучким і вміти швидко усвідомити, що він хоче, — зазначив Маріус Репшіс. — У своїх виставах він ставить багато запитань, але не дає відповіді, даючи можливість для власних інтерпретацій. Езистенційний театр Некрошица якраз і полягає у використанні, наче й звичайних щоденних речей, то через них можна заглибитися у метафізику. Ніхто інший у світі цього не робить.
Тільки 29 березня 2018 року у Львові зустрічайте зірок аргентинського танго Simone Facchini & Gioia Abballe. До всесвітнього Дня театру за підтримки Посольства Аргентинської Республіки в Україні 29 березня 2018 року о 19.00 на сцені театру імені Марії Заньковецької – світові зірки аргентинського танго!
Одна з найвідоміших пар танцюристів і викладачів світового класу, учні засновників Tango Rouge Company, чемпіони Європи та світу – Simone Facchini & Gioia Abballe у супроводі італійського танго-оркестру «Tango Spleen Orquesta» покажуть такі пристрасті на паркеті.
Simone Facchini & Gioia Abballe – молода, харизматична пара, яка упродовж багатьох років є фіналістами чемпіонатів світу з аргентинського танго. Недарма зал та судді чемпіонату світу минулого року аплодували стоячи та заслужено віддали їм найвищий титул – чемпіони світу з аргентинського танго.
Родзинка свята – Emilio Cornejo. Цей незрівнянний майстер аргентинського фольклору багато років є найкращим у досконало володіє технікою malambo (танець аргентинських гаучо).
Tango Spleen – не менш відомий у світі танго італійський оркестр під керівництвом Мар’яно Сперанза (Аргентина). Насичений звук і пронизливий вокал – саме те, що треба для супроводу аргентинського танго!
Постер концерту зірок аргентинського танго
Концерт відбудеться за підтримки посольства Аргентинської Республіки в Україні до 25-річчя встановлення дипломатичних відносин між країнами в рамках міжнародного туру.
Найтяжчим наслідком поразки української революції стала втрата щойно здобутої державності. По-різному склалася життєва і політична доля активних учасників тих подій, зокрема військових формувань, помітне місце серед яких займала Українська галицька армія. Значна частина її складу опинилася не за своєю волею в ряді країн Європи, в тому числі й в ЧСР. Першими військовими загонами, які потрапили у травні 1919 р. на терени Чехословаччини, були “Гірська бригада” отамана Перського та частини груп “Старий Самбір”, “Глибока” і “Крукеничі”, очолювані відповідно отаманом Мацейовичем сотником Средиком і полковником Средоровичем.
Загальний вид Німецького Яблонного. Світлив пор. С. Смолинський
Після завершення боїв на угорському фронті військові частини УГА перевели у невеличке містечко – Німецьке Яблонне, що знаходилося в Судетах, неподалік від чесько-німецького кордону, і мало близько 3 тис. жителів. За містом уже існував табір, збудований для російських військово-полонених ще за часів Першої світової війни. Тут і були інтерновані бійці УГА, яких налічувалося понад 4 тисячі, в тому числі 400 старшин. У цьому таборі також перебувало 100 жінок і 120 дітей. Галицькі військові частини дістали офіційну назву «Українська бригада в Німецькім Яблоннім». Її очолив полковник А. Варивода, якого з листопада 1920 р. замінив генерал В. Курманович.
Українська бригада в Німецькім Яблоннім. Вид табору. Світлив пор. С.Смолинський
Впродовж першого року інтернування мешканці табору у Німецькім Яблоннім плекали надію на його тимчасовість і прагнули пристати до об’єднаних сил Є. Петрушевича і С. Петлюри. Така нагода випала декому із них восени 1919 р., коли за дорученням Є. Петрушевича для скріплення антибільшовицького фронту з Німецького Яблонного було направлено 50 старшин, кілька підстаршин і стрільців під проводом полковника Федоровича і отамана Черського. На місце бойових дій вони вирушили через територію Румунії, але коли на початку грудня дісталися до Буковини, більшовики підійшли вже до кордонів Румунії. За цих умов бійці УГА були інтерновані румунською владою.
Українська бригада в Німецькім Яблоннім. “Полева Служба Божа на таборовій площі дня 3.VІІІ.1919. Світлив пор. С.Смолинський
Проте українці в Німецькім Яблоннім все ще сподівалися повернутися на батьківщину , докладно не відаючи про про військові невдачі УГА, пошесть тифу, що скосила її ряди, і витіснення військових угруповань С. Петлюри і Є. Петрушевича за межі України.
Українська бригада в Німецькім Яблоннім. “Поворотці з сербського полону складають присягу на вірність Україні дня 3.VІІІ.1919. Світлив пор. С.Смолинський
Влітку 1920 р. до Німецького Яблонного прибувають втікачі із польського полону, найбільше з табору в місті Тухолі, біженці з Галичини та 900 колишніх військовополонених – українців за походженням – із італійського міста Кассіно. Перенаселення табору змусило чехословацьке командування відокремити цей контингент від Української бригади і перевести його до табору колишніх російських військовополонених в місті Ліберцях, що знаходилося в 20 км. від Німецького Яблонного. Для керівництва ним 10 серпня 1920 р. відкомандировується отаман Мацейович з кількома старшинами та «переходовим відділом», з якого постала опісля булавна сотня. Від того часу він почав офіційно називатися «Український робітничий табір у Ліберцях».
Українська бригада в Німецькім Яблоннім. “Апотеоза України” Живий образ Шевченківського свята дня 13 і 14 марта 1920. Світлив пор. С.Смолинський
Українські інтерновані перебували фактично на становищі, максимально наближеному до статусу чехословацьких військовиків. За чехословацьким воєнним зразком на інтернуванні відбулося переоформлення українських військових частин, які з курінної системи перешли на полкову. Ця ж система поширювалася і на частини, інтерновані у Ліберцях.
Українська бригада в Німецькім Яблоннім. “Воскресна Служба Божа дня ІІ.ІV.1920. Світлив пор. С.Смолинський
Всі вони знаходилися на самоврядуванні і самообслуговуванні. Вояки безпосередньо підпорядковувалися командуванню. В свою чергу, українська таборова адміністрація мала подвійне підпорядкування: українське – уряду ЗУНР з осідком у Відні і дипломатичному представництву ЗУНР у Празі та чехословацьке – Міністерству народної оборони і міському коменданту. У Німецькім Яблоннім ним був майор Янза, у Ліберцях – підполковник Ільч.
Українська бригада в Німецькім Яблоннім. “Похід Укр. Бригади з церкви до табору”.. Світлив пор. С.Смолинський
Вся ж виконавча влада знаходилась у руках українського командування – українського коменданта табору та його канцелярії. Без їх дозволу українська охорона нікого не пропускала до табору і не випускала з нього. Вони видавали і перепустки для виходу з міста. Оскільки таборити мали можливість виходу у місто, то відправляли Службу Божу як у місцевих храмах, так і власних таборових каплицях. Із українських вояків складалася охорона арешту, пожежна частина. Вони ж працювали на кухні, у пральні, лазні, майстернях, зокрема шевських і кравецьких. У Німецькім Яблоннім останні мали досить великий штат (12 кравців і 16 шевців) і добре обладнання (7 машин). Медична допомога подавалася у таборових шпиталях (лічницях) власним медичним персоналом. Тяжко хворі направлялися до чехословацьких військових шпиталів, а оздоровлювалися у санаторії в Штенбергу.
Українська бригада в Німецькім Яблоннім. “Йорданське Свято в році 1921”. Світлив пор. С.Смолинський
У таборах діяли суд честі для старшин і армійський суд. Тут розглядалися і кримінальні справи стосовно розкрадання грошей, пропажі коней тощо. Старшини і одружені мали право жити на приватних квартирах у місті. Практикувалися службові відрядження, причому не лише у межах Чехсловаччини, але й за кордон, зокрема до Відня, з метою зв’язку з урядом ЗУНР, придбання книжок тощо. Військовослужбовці також мали право на відпустку, вступу до навчальних закладів Чехословаччини. Так, впродовж 1920-1922 рр. на студії подалося 507 таборитів.
Українська бригада в Німецькім Яблоннім. “Сокільські вправи стрільців на таборовій площі”. Світлив пор. С.Смолинський
Міністерство народної оброни забезпечувало інтернованих помешканням, харчуванням, обмундируванням та всім необхідним для існування, видавало їм платню нарівні з чехословацькими військовослужбовцями.
Українська бригада в Німецькім Яблоннім. “Цвинтар”. Світлив пор. С.Смолинський
Текст – фрагменти статті М.І. Павленко “Перебування угруповань Української галицької армії на території Чехословаччини (1919-1923)”, опублікованої в “Українському історичному журналі” № 2 за 1999 р. Режим доступу до публікації – http://history.org.ua/JournALL/journal/1999/2/10.pdf
Серія поштівок “Картини з життя Української бригади в Німецькім Яблоннім” випуск 1 – з приватної колекції Софії Легін
Вчора, 14 березня 2018 року, о 16.00 в експозиції Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського (вул. Листопадового Чину, 11; навпроти Собору Святого Юра) відбувся концерт “Митець з Україною в серці”, приурочений до 130-літнього ювілею композитора Василя Барвінського (1888 – 1963) та дня народження його близького приятеля художника Олекси Новаківського (1872 – 1935).
В експозиції музею у робітні митця, серед барвистих полотен О. Новаківського, викладач-методист Львівського музичного коледжу ім. С. Людкевича Роксоляна Гавалюк розповідала про визначного представника української музичної культури XX ст. Василя Барвінського та давала коментарі до його творів.
Роксоляна Гавалюк
Віолончельні композиції відомого українського композитора, піаніста, музичного критика і педагога Василя Барвінського виконували відомий львівський музикант Ярослав Мигаль (віолончель) та викладач Львівського музичного коледжу ім. С. Людкевича Галина Курилич (фортепіано), а заключну частину з «Української сюїти» – лауреат міжнародних конкурсів Надія Граб (фортепіано). Романси на слова українських поетів прозвучали у виконанні Заслуженої артистки України Наталії Дитюк (сопрано) та Галини Курилич (фортепіано).
Концерт “Митець з Україною в серці”
На завершення концерту завідувач Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського Ірина Різун щиро подякувала пані Роксоляні Гавалюк і усім учасникам концерту за чудовий вечір в товаристві Валися Барвінського у домі Олекси Новаківського.
Завідувач Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського Ірина Різун
“Ми хочемо сердечно подякувати вам за таке чудове фахове виконання творів Василя Барвінського. Дякую пані Роксоляні, яка так гарно супроводжувала словом ці твори і ми мали змогу краще їх зрозуміти. Дякую всім музикантам, ви просто блискуче виконали ці музичні композиції, які власне пролунали тут, в майстерні Олекси Новаківського, близького приятеля Василя Барвінського, в день народження Олекси Новаківського. Я думаю що це є чудовий подарунок і для нас і для митця і для Василя Барвінського”, – сказала пані Ірина.
Після чудового концерту глядачі ще довго не хотіли відпускати артистів зі сцени. Але навіть після цього, як бурхливі оплески вщухли, приємне спілкування в чудовому товаристві тривало ще довго.
Сьогодні, 15 березня о 16:30 у читальному залі Львівської обласної бібліотеки для юнацтва (Бібліотека на Ринку – площа Ринок, 9) відбудеться бесіда зустріч «Годинка поетичної ніжності з Марією Козиренко».
Марія Козиренко − харківська художниця і письменниця. Дипломантка міжнародного конкурсу «Гранослов», лауреатка обласного конкурсу «Молодіжний лідер року-2004» у номінації «Поет, письменник», переможниця та призерка багатьох місцевих та всеукраїнських літературних конкурсів, у тому числі мережевих.
У середині ХІХ століття в Галичині через шлюб поєднались два могутні графські роди: Фредрів та Шептицьких. Перш ніж описати рід Шептицьких у ХІХ ст., коротко представимо дім Фредрів герба Боньча, з якого вийшла Софія, дружина Яна Кантія Реміґіана графа Шептицького, батька Казимира (о. Климентія).
Фредри герба Боньча оселились у перемиській землі за панування короля Казимира Великого (1310–1370). Родовий герб Боньча, як вважають історики, італійського походження. Зображення являє собою щит блакитного кольору, на якому розташовано білого єдинорога. Рід мав свій бойовий клич — «Friede Herr». З цієї причини деякі історики вважають, що в околиці Львова Фредри прийшли з Сілезії чи Моравії, які в Середньовіччі були під великим впливом германців.
Родовий герб Боньча
1797 року один з Фредрів, Яцек (1770–8 лютого 1828), одружений з Терезою Мар’яною Дембінською герба Равич, оселився під Львовом — у селі Бенькова Вишня, що нині називається Вишня і адміністративно належить до Городоцького району. До цього моменту Фредри мешкали біля міста Ярослав, що нині у Польщі.
Родовий герб Рович
Старший син Ян Максиміліан з 1806 року служив у ІІ полку піхоти, який сформувався з числа шляхти після вторгнення армії Наполеона Бонапарта на польські землі, що перебували у складі Прусії та Росії. Це була одна з бойових одиниць Війська Польського, утворена у Варшавському Князівстві під французьким протекторатом. На чолі полку стояв Станіслав Флоріан граф Потоцький герба Пілава, якого за малий зріст називали фамільярно Стасем Потоцьким. Вже 1807 року молодий Фредро отримує одну з найвищих військових відзнак — орден Virtuti Militari. В цьому полку у ранзі підпоручника служив і брат Яна Максиміліана — Северин Фредро. Обидва брати у військових наполеонських кампаніях швидко здобули не тільки повагу серед вояків, але й високі військові нагороди та ранги полковників. Северин Фредро також був відзначений золотим хрестом ордену Virtuti Militari.
Северин Фредро
1809 року під прапор Наполеона стає шістнадцятилітній Александр Фредро. У Львові він записується до 11-го уланського полку війська Варшавського Князівства. 1812 року, разом з братами Александр воює на російських теренах і входить у переможену Москву. В боях також отримує орден Virtuti Militari. Потрапляє до російського полону, звідки тікає. Перебравшись селянином, пішки долає відстань від Вільнюса до родинного Перемишля. Після короткого відпочинку повертається до Наполеона у Францію, де залишається до кінця, аж до заслання імператора на о. Ельбу.У французькій армії Александр граф Шептицький виконував функції офіцера-ординарця Наполеона Бонапарта.
Портрет Наполеона Бонапарта. Фрагмент картини Джозефа Чаборда 1786-1848. Музей Наполеоніко, Рим, Італія
Молодші Едвард і Генрик Фредро не відставали від братів. Після 1818 року вони здобули блискучу славу у військових формація Польського Королівства під протекторатом російського царя. Були нагороджені золотими хрестами ордену Virtuti Militari. Всі, як один, беруть участь у Листопадовому повстанні шляхти проти російської імперії у 1830–1831 рр.
Вінцентій Віктор Леон Шептицький герба Власного (пол. Wincenty Wiktor Leon Szeptycki; 5 квітня 1782 — 22 січня 1836) — генерал, учасник листопадового повстання 1830 проти Російської імперії на окупованих нею землях ( Wincenty Szeptycki – Karta pocztowa wydana Nakładem S.W.Niemojowskiego, Lwów 1910. Malował S.Sęk.
В цих військових баталіях брати Фредро нога в ногу йшли з представником родини Шептицьких — Вінцентієм Леоном Шептицьким герба Власного (1782–1936). Як і Ян Максиміліан Фредро, молодий Шептицький вступив у лави ІІ полку уланів Варшавського Князівства. Від поручника — до генерала, таким був шлях цього видатного галичанина. За бойові заслуги був нагороджений орденом Virtuti Militari.
Шляхтич Яцек Фредро герба Боньча з рук цісаря отримує 1822 року титул графа та право на власного герба, названого Граф Фредро. Титул з гербом родині надали довічно з правом успадкування синами. З того часу всі його діти входять у аристократичні кола австро-угорської імперії, до якої належала Галичина.
Александр Фредро. 1858 рік.
Александр Фредро по війні стає однією з найвідоміших постатей суспільства. Окрім слави, з якою повернувся з наполеонівських воєн, він береться за перо і починає писати комедії. Перша з них написана 1818 року під назвою «Пан Ґельдхаб». На театральній сцені цей твір поставлено 1821-го, але й зараз він популярний в репертуарах театрів, як і комедійні п’єси «Дами та гусари», «Пан Йов’яльський», «Сім мішків гречаної вовни» та ін. Нинішні польські школярі вивчають дотепні байки славетного автора.
Софія з Яблоновських Фредро
1828 року Александр Фредро одружився з Софією із Яблоновських графинею Скарбек (1798–1882). Шлюб обговорювали в усій імперії. Причиною стало те, що Софія з Яблоновських вже була заміжня, а її перший чоловік Станіслав Марцін граф Скарбек герба Абданк не тільки був одним з найбагатших осіб Галичини, але відомим меценатом та знаним поціновувачем мистецтва. 1817 року молодий Фредро познайомився з Софією графинею Скарбек і закохався. Нічого дивного, що Скарбекова, молодша на 18 років за свого чоловіка, відповіла офіцеру штабу Наполеона Бонапарта взаємністю. Однак проти них був не тільки ображений граф Скарбек, але і весь рід Яблоновських, де за невістку була одна з сестер Александра. Одинадцять років тривала передісторія шлюбу і двобій трьох могутніх родів: Скарбеків, Фредрів та Яблоновських, із закоханими. Ні грошима, ні вродливими нареченими не вдалось вмовити Александра покинути Софію. Нарешті, 1828 року, подружжя Скарбеків отримало розлучення від Папи Римського — і Софія з Александром відгуляли пишне весілля. Нареченій було тридцять п’ять, нареченому — тридцять років.
Станіслав Скарбек
Зраджений граф Скарбек, розлютившись, збудував у Львові власним коштом найбільший театр у Європі. З Фредрами він помирився, і під час відкриття театру, названого «Театр Скарбека», 28 березня 1842 року на сцені представив комедію пера Александра Фредри. Перша п’єса під час відкриття була поставлена німецькою мовою на вимогу цісарського двору у Відні. Це був твір відомого Франца Ґрільпарцера під назвою «Сон — життя». А вже наступного дня королем сцени був, власне, Фредро — автор поставленої польськими акторами п’єси «Шлюби панянські». Це не була єдина прем’єра комедіографа Фредри на сцені театру, який сьогодні називається Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької. Довгі роки творчий доробок талановитого митця мав успіх на сцені графа Скарбека. У молодій сім’ї Фредрів зростало двоє дітей: син Ян Александр (1829–1891), якого близька родина називала Олесем, та дочка — Софія Цецилія Людвика (1837–1904). Ще двоє померли немовлятами: Ґустав (1830–1831) та Ян Непомуцен Генрик Яцек (нар. 1832).
Приміщення Галицького крайового сейму. Фото: kameniar.lnu.edu.ua
Сім’я Александра Фредри 1846 року переїжджає до Львова і живе на тзв. «Хорущині» (теперішній вул. Петра Чайковського). З 1861 року Александр Фредро неодноразово обирався депутатом Галицького Крайового Сейму. Також він організував Земське Кредитове Товариство та Галицьку Ощадну Касу. На теперішній вулиці Петра Дорошенка (колись ця вулиця називалася Сикстутська) — навпроти вулиці Банківської (Сиктстутської бічної), стояв дім, який належав також Фредрам. Тут у них народилась дочка Софія.
Львів із-поміж усіх переваг цікавий ще й тим, що тут можна роками ходити одними й тими ж вуличками, попри старезні будинки, а потім одного разу відкрити для себе те, чого, якимсь дивним способом стільки часу не помічали — маскарони. Перша персональна виставка фотографа, журналіста, автора медіапроекту „Фотографії старого Львова“ Романа Метельського „Ті, що дивляться згори“, яку відкрили 12 березня у кав’ярні „Штука“ (вул. Котлярська, 6), якраз і присвячена цим дивним образам, які прикрашають будівлі в старій частині міста.
Відкриття персональної виставки Романа Метельського „Ті, що дивляться згори“Відкриття персональної виставки Романа Метельського „Ті, що дивляться згори“
— Маскарони мають цікаву властивість — ховатися. Можна багато разів проходити вулицею і їх не бачити. А потім в один момент раптом помічаєш. А коли за якийсь час знову піднімаєш голову вгору, бачиш, що біля нього ще кілька облич, ніби спостерігає за нами. І що більше в них вдивляєшся, то більше розумієш, наскільки це цікава і складна робота, — розповів автор виставки Роман Метельський.
Відкриття персональної виставки Романа Метельського „Ті, що дивляться згори“Відкриття персональної виставки Романа Метельського „Ті, що дивляться згори“
Як підкреслив Роман Метельський, первісною функцією скульптурних масок було відлякування злих духів. З плином часу їхня роль змінювалась, тож на початку ХХ століття замість гримас химерних істот львів’яни вже милувались прекрасними сецесійними обличчями, обрамленими пишними кучерями і вигадливими візерунками.
Фотовиставка „Ті, що дивляться згори“ — це лише невеличка частина світлин, які панові Романові вдалося вже зробити. На відкритті експозиції від друзів митця прозвучало декілька цікавих пропозицій, як ще більше популяризувати ці образи і заохотити кожного частіше дивитися вгору, а не лише під ноги: це й видання книги, де вмістяться усі світлини з інформацією про будівлі, на яких розміщені ці дивовижні маски-обличчя, сувенірні листівки та футболки. А сам автор запропонував усім охочим флешмоб — шукати і фотографувати маскарони та ділитися ними на сторінці виставки.
Експозицію „Ті, що дивляться згори“ можна оглянути щодня впродовж березня з 10:00 до 22:00.
Вже сьогодні – 14 березня о 17:30 у читальному залі Львівської обласної бібліотеки для юнацтва (Бібліотека на Ринку – площа Ринок, 9) відбудеться літературна зустріч з майстрами поетичного слова «Чотири мушкетери».
Літературно – поетична зустріч «Чотири мушкетери»
Для гостей виступатимуть:
Богдан Бовшик – знаний львівський поет.
Іван Гентош − поет, член НСПУ, лауреат багатьох літературних конкурсів.
Богдан Кухта − організатор формації “Літературний КУТочок”. Автор книги «СоціоПат». Виступає на літературниках, квартирниках, творчих вечорах.
Олександр Свєтогоров − автор книги «Найромантичніше кохання», журналіст, громадський діяч, лектор.
Автори будуть співати і читати власні твори для своїх прихильників. Очікуємо мужності чоловічого поетичного слова в поєднанні з весняною ніжністю.
Про гібридизацію рухів та підміну понять чи не найкраще можна говорити, ілюструючи свою оповідь прикладами з історії лівих в незалежній Україні. Тобто навіть не так самих лівих, як тих, хто їх з себе вдавав, аби завоювати відповідний електорат. Це звична для України ситуація, де партії виникають як гриби після дощу під вибори і зникають та розпадаються, як тільки справа доходить до звітів про діяльність; де не існує політичної культури та відповідальності. Але з лівими у нашій країні особлива ситуація – їх “люблять” чи не найбільше. І зрозуміло чому. Тим не менше, не варто відкидати все, що має стосунок до минулих трагічних років, адже навіть католицьким авторам у середньовіччі дозволялось читати літературу зі списків заборонених книг. Відтак, пропоную поговорити про такий собі “Альманах лівого мистецтва”. Видання дійсно ексклюзивне, адже світ побачив лише один випуск. По тому воно було одразу ж заборонене польським урядом. Окремі тези авторів сьогодні можуть сприйматись як холодний душ, але не варто забувати у який час писались праці. Крім того, на відміну від вождів “імперії зла” (Рональд Рейган), ліва позиція авторів видається натуральнішою.
Перший аркуш видання “Альманах лівого мистецтва”. Фото Є. Гулюка
Для початку – трохи статистики і цифр. “Альманах лівого мистецтва” – це збірник “Західноукраїнського мистецького об’єднання”. Останнє було творчим союзом діячів культури “лівого” спрямування, яке було засноване у 1930 році поетом і художником, редактором Іваном Крушельницьким. Згаданий збірник виходив у Львові і стосувався різних напрямів мистецтва: музика, театр, живопис і ін. Зрештою, не так виходив, як вийшов – “Альманах” вже після першого випуску було заборонено польським урядом. Поява та розповсюдження цього видання, як у фінансовому, так і в ідейному та практичному планах, була заслугою винятково людей які працювали над ним – митців та критиків Івана Крушельницького, Святослава Гординського, Зиновія Лиська, Антіна Босого і ін. Збірник містив багато ілюстрацій і у кількості 1200 примірників був надрукований у друкарні Наукового Товариства імені Шевченка у Львові.
Іван Крушельницький. Фото з https://uk.wikipedia.org
Збірник складався з кількох ґрунтовних статей, що стосувались різних мистецьких напрямків, а також цілого ряду ілюстративного матеріалу, яким було візуалізовано головні думки авторських наративів. Пропоную зараз детальніше ознайомитись з окремими публікаціями на рівні головних тез та сформувати враження про специфіку бачення авторами мистецтва та доцільність ініційованих ними пропозицій.
Маріо Тоцці. Композиція “Альманах лівого мистецтва”. Фото Є. Гулюка
Про розуміння мистецтва загалом писав Іван Крушельницький, головний редактор видання “Альманах лівого мистецтва”. На думку автора, “немає мистецтва що було б тільки мистецтвом, немає його навіть, як поза- чи між-національного, немає мистецтва поза- чи між-клясового”. Натомість, мистецтво варто сприймати як таке, що не може бути одне для всіх суспільних верств і груп, адже певний твір всі однаково сприйняти не можуть апріорі. Хоч ці фрази і “лякають” “клясами” та “боротьбою”, але погодьтесь, що головна ідея навіть трохи перегукується із категоріями, в яких працює сучасний дискурс матеріалізації ідеї: цільова аудиторія, запити споживача і ін.
Леа Лянгер. Пролетарське дитя (“Альманах лівого мистецтва”). Фото Є. Гулюка
У трактуванні Івана Крушельницького “усім життям кермує ця боротьба” (класів тобто – Є. Г.). Пролетаріат, який вийде переможцем з цієї боротьби, повинен створити нове суспільство і нову культуру. Метою, відтак, є об’єднати “пролетарів всіх націй і їх пролетарських культурних надбудов”. Пролетарська культура, у сприйнятті автора, не є безнаціональною. Вона “інтернаціональна своїм пролетарським змістом, але національна своєю національною формою”. Від розгляду оцього “клясового змісту”, на думку мислителя, варто починати досліджувати та студіювати мистецтво. Воно є допоміжною силою у боротьбі “кляс”. Якщо вас уже втомила ця мозаїка слів, то ще одна серія залишається. Отож, на думку Івана Крушельницького, немає також і національного мистецтва, адже воно посилює антагонізм між народами. З іншого боку, на його думку, немає і інтернаціонального мистецтва, якщо воно не надає уваги національній специфіці. Також мистецтво не може замикатися в рамках мистецької школи чи стилю. Отже головне, що слід собі зафіксувати з ідей Івана Крушельницького, мистецтво – це складова культурної революції.
Северіні Дж. Композиція (“Альманах лівого мистецтва”). Фото Є. Гулюка
У контексті сказаного, на думку Івана Крушельницького, дуже важливою є роль мистецьких об’єднання. Митці з чіткими й конкретними творчими інтенціями повинні об’єднуватись довкола ідеологічних цілей – задля класової боротьби. Закінчитись це все повинно … вище вже було – перемогою трудящих. Не можу з точністю сказати, наскільки автори-митці реально почували себе трудящими, адже з їх текстів однозначно видно, що вони володіють словом, але чи постульованою ідеєю переймаються реально – складно сказати. Але не про те зараз. Оте об’єднання митців, за Крушельницьким, повинне оголосити боротьбу за “кількісне та якісне піднесення мистецтва на західноукраїнських землях”. Також воно повинне намагатись усіляко позбутись “національних збочень” і “етнографічної обмежености”. Відтак, формотворча й наглядова функція.
Зиновій Лисько з дружиною. Фото з https://uk.wikipedia.org
Український композитор і музикознавець Зиновій Лисько написав до “Альманаху лівого мистецтва” статтю про музику. Так він, зокрема, стверджував, що музика, як і будь-яка інша “культурна надбудова”, пов’язана із “панівною клясою”. Але добитись потрібно того, аби доступ до музики, цього високого мистецтва, мала також і працююча більшість. Автор роздумує про радянську музику, яка повинна, на його думку, витворити свій специфічний “пролетарський стиль” і музичні форми. Поки що пролетарська музика душиться у давніших капіталістичних формах. Закінчує автор свій текст оптимістично – культурна надбудова витворюється довгими роками, а тому все ще попереду.
Шагал М. Село і я (“Альманах лівого мистецтва”). Фото Є. Гулюка
Про музичну тематику написала і знана в той час дослідниця Зофія Лісса. Вона виокремила дві важливі проблеми та завдання – зробити музику доступною для мас, а також створити окрему пролетарську музику. Поки що це видається складним до реалізації, але стане можливим, на її думку, якщо виховувати потрібних композиторів, коли вони від самого малечку зростатимуть у відповідному ідеологічному оточенні та вихованні. Пізніше, на думку вченої, “нові” композитори зможуть виражати ці ідеї у змістовних творах. Лише через такі твори музика може набирати ідеологічного звучання, або зв’язку із якимось зі соціальним класом.
Святослав Гординський. Фото з https://uk.wikipedia.org
Цікавий огляд та характеристику мистецьких стилів зробив у своєму тексті Святослав Гординський. Пославшись на французьку сентенцію, що стиль – це людина, він озвучив наступні думки. Сучасна людина, зі своїми бажаннями і ідеалами, є більш неспокійною і нервозною. Вона намагається взяти своє життя у певні рамки і це виражається у мистецтві, але не завжди. Боротьбу цих ідей він проілюстрував розповідями про домінуючі підходи у мистецтві. Імпресіонізм, який “дав початок орієнтації на абстрактні елементи”; експресіонізм, який “деформує” і нищить предмет, акцентуючи духовні почування і символізм; кубізм, де поєднуються трьохвимірність і двохвимірність, де відчутне намагання представити предмет розкладеним на елементи, з різних точок зору; також – констрктивізм, сюрреалізм і футуризм.
Гординський С. Автопортрет (“Альманах лівого мистецтва”). Фото Є. Гулюка
У одному з текстів збірника до уваги читачів було запропоновано роздуми Антіна Босого про театр. Автор доводив, що “буржуазний” театр переживає “кризу репертуару” у ті дні і на часі реальні зміни. Між іншим, автор також характеризував ситуацію з історією боротьби за український театр на початку ХХ століття, який ніяк не дозволявся владою – не мав сцени для виступів і був як циганський табір.
Грібель О. З війни (“Альманах лівого мистецтва”). Фото Є. Гулюка
Повертаючись до першого питання, Босий зазначав про вагу театрів, які будуть орієнтуватися на “маси” – хорові і музичні гуртки при читальнях. Саме вони, на його думку, через “посуху” в репертуарі і брак акторів “українського буржуазного театру” на західноукраїнських землях, повинні зайняти його місце. По малих містах і селах повинні бути “Робітничі театри”, які вже мають перші успіхи. Не без того, що обов’язковим є “марксківсько-теоретичне перешколення” режисерів і директорів, творення нового репертуару.
Гординський С. Стилізація побутового предмета (“Альманах лівого мистецтва”). Фото Є. Гулюка
Святослав Гординський, у контексті цієї теми писав, що старий театр тільки відтворював життя, а новий повинен його творити. Рівнятись у цьому потрібно на країни, де є цікаві та новітні підходи – автор говорить про Японію. Новий театр, у його сприйнятті – це театр колективу. Не мистецтво, а мистецтва, ряд мистецтв.
Грібель О. Митець перед своєю картиною “Інтернаціонал” (“Альманах лівого мистецтва”). Фото Є. Гулюка
Гординський писав, що театр повинен бути рухом і пошуком потрібного ритму. При цьому, повинне відбуватись інтенсивне оживлення всього що відбувається і зрівноваження важливості усього на сцені – гри акторів, декорацій і ін. Він згадує тут німецького режисера Макса Райнгардта, який хотів аби глядачі брали участь у сценічній виставі. Тобто йдеться про активний, а не пасивний театр.
Макс Райнгардт. Фото з https://uk.wikipedia.org
Як можна бачити, у текстах запропонованих авторів можна знайти багато цікавих ідей, вартих того аби їх знати, а можливо навіть і обговорювати. Заслуговують на увагу також і твори мистецтва, запропоновані до уваги читачів видання “Альманах лівого мистецтва”.
Сельський Р. Акт (“Альманах лівого мистецтва”). Фото Є. Гулюка
Погортати примірник цього ексклюзивного, але не топового для нашого часу видання, можна у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Альманах лівого мистецтва. Театр, музика, малярство. – Львів, 1931.
Босий А. Сучасся західноукраїнського театру // Альманах лівого мистецтва. – Львів, 1931. – С. 9 – 11.
Герасимова Г. Крушельницький Іван Антонович // Енциклопедія історії України, 2008 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://resource.history.org.ua
Гординський С. Декорації в новому театрі // Альманах лівого мистецтва. – Львів, 1931. – С. 16 – 18.
Гординський С. Формальні завдання сучасного малярства // Альманах лівого мистецтва. – Львів, 1931. – С. 7 – 8.
Крушельницький І. Завдання мистецького об’єднання // Альманах лівого мистецтва. – Львів, 1931. – С. 11 – 12.
Крушельницький І. Розуміння мистецтва // Альманах лівого мистецтва. – Львів, 1931. – С. 3.
Лисько З. Пролетарська музика // Альманах лівого мистецтва. – Львів, 1931. – С. 3 – 7.
Лісса З. Проблема клясовости в музиці // Альманах лівого мистецтва. – Львів, 1931. – С. 12 – 15.
Прокопчук І. Роль мистецьких часописів 1920 – початку 1930-х років у поширенні модерністичних концепцій в Україні // Вісник Львівської національної академії мистецтв. – Львів. – Вип. 21 [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://lnam.edu.ua/files/Academy/nauka/visnyk/pdf_visnyk/21/02.pdf
Сьогодні виповнюється 128 років з дня народження Степана Гайдучка – відомого спортовця, непересічного педагога, громадського та культурного діяча, фотомитця, патріота України та великої особистості. З цієї нагоди хочемо познайомити вас ближче з історією такої великої людини.
Степан Гайдучок (13.03.1890 р., село Підтемне–16.03.1976 р., місто Львів) – професор тіловиховання, журналіст, редактор, громадський та культурно-просвітній діяч, вояк Української Галицької Армії, один з перших українських фахівців з фізичного виховання і спорту, учень і послідовник “Батька українського тіловиховання” Івана Боберського, поціновувач української старовини.
Степан Гайдучок – учень Академічної гімназії у Львові. 1910 р. Світлину опубліковано у книзі “Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції” (Львів, 2017 р.)
Навчання. Народився в с. Підтемне (тепер Пустомитівського р-ну Львівської обл.) у селянській сім’ї Степана та Марії. Спочатку навчався в початковій школі в ріному селі Підтемному, а з 1901 р. до 1910 р. в Академічній гімназії у м. Львів. У 1902/1903 навчальному році мав перерву у навчанні. Гортаючи гімназійні звіти, дізнаємося про те, що Степан Гайдучок вчився добре. У 1904 р., будучи учнем ІІ-в класу, він на відмінно закінчив рік (з 37 учнів відмінниками було 6). Після закінчення Академіної гімназії, у 1912–1914 рр. навчався на медичному факультеті Львівського університету. В гімназії Степан Гайдучок познайомився з професором Іваном Боберським, який вплинув на його формування та вибір майбутньої професії – учителя фізичного виховання. Упродовж вересня 1909 р. – травня 1910 р. Степан Гайдучок відбув державні студії з фізичного виховання у Празі. 28–29 грудня 1910 р. склав державний іспит у Львівському університеті, здобувши фах учителя руханки (фізичного виховання), після чого отримав можливість працювати учителем фізичного виховання у школах та гімназіях з українською та польською мовами викладання.
Львівські соколи перед виїздом до Праги на VІ-ий Всесокільський злет. Зліва направо – у 1-му вікні вагона: Т. Гвоздецький, Юрій Боднар; 2-му вікні: Франтішек Коргонь, Йосиф Доманик; 3-му вікні: Степан Гайдучок до якого стоячи на пероні звертається Іван Боберський; 4-му вікні: Олександр Гошовський. На пероні зліва направо – 2-й: Степан Гасюк, 5-й: Гузар, 6-й: Федусевич. Львів, головний залізничний вокзал, червень 1912 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Початок шляху на педагогічній ниві. З лютого 1911 р. до початку Першої світової війни Степан Гайдучок працював учителем гімнастики (руханки) в приватній учительській жіночій семінарії, дівочій школі імені Шевченка та гімназії Сестер Василіянок у Львові.
Українські соколи на VІ-му Всесокільському злеті у Празі. Зліва направо – 1-й ряд: Михайло Волошин – другий містоголова (заступник) “Сокола-Батька”, Франтішек Коргонь – член “Сокола-Батька”, Антін Гарасимів – голова “Сокола” у Стрию, Микола Міхновський – громадський діяч, адвокат з Харкова, Н, Гриць Мазуркевич з Києва, Льонгин Цегельський – перший містоголова “Сокола-Батька”; 2-й ряд: Софрон Ференцевич, Н, Іван Панич, Богдан Гарасимів – член “Сокола” у Стрию, Теофіл Остапюк – член “Сокола” з Тернополя, Осип Доманик, Любомир Огоновський, Володимир Гузар – хорунжий, Мирон Федусевич – хорунжий, Микола Кривецький – хорунжий, Юрій Боднар із села Свистільники (тепер село Світанок Рогатинського р-ну Івано-Франківської обл.), Петро Пньовський, Олекса Павлюк, Т. Гвоздецький, Н, Н, Н, Степан Гайдучок, Омелян Гузар, Микола Буфан, Н, Іван Боберський – голова “Сокола-Батька”. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
У роки Великої війни та подій Української національної революції. У липні 1914 р. Степан Гайдучок був мобілізований до австро-угорській армії. Спочатку як молодший лікар перебував на службі в словенському піхотному полку в Целлє (Штирії), а з 1915 р. до 1 листопада 1918 р. – на італійському фронті. Під час відпустки у 1917 р. одружився з учителькою початкової школи Стефанією Богуславською (19.01.1896–19.02.1919, померла від сипного тифу) з Глинян. З розвалом Австро-Угорщини та початком польсько-української війни 1918–1919 рр. добровільно зголосився до лав української армії Західноукраїнської Народної Республіки. У 4-ій Золочівській бригаді Української Галицької Армії Степан Гайдучок як військовий лікар відстоював незалежність ЗУНР з 14 грудня 1918 р. до 15 червня 1919 р. разом із багатьма іншими пораненими та тяжко хворими на тиф потрапив у польський полон. У полоні перебував (Домб’є, Тухолі на Помор’ї) з 15 червня 1919 р. до 7 листопада 1920 р. Виздоровівши від сипного тифу, Степан Гайдучок повернувся до Львова.
Змагання з дужання і двигання тягарів, організовані спортовим товариством «Україна» у Львові в рухівні «Сокола-Батька» 23–24 березня 1912 р. Зліва направо – 1-й ряд: Степан Гайдучок – суддя змагань, Володимир Криловський – член «Сокола-Батька», Олекса Гарасимів – член «Скали», Паращак – член «Скали», Богдан Гарасимів – член «Скали»; 2-й ряд: голова «Сокола-Батька» Іван Боберський та Казимир Врублевський – судді змагань, Миколаївський – член «Сокола-Батька», невідомий – член «Скали», Зенон Черевко – член «Сокола-Батька», Іван Маланчук – член «Сянової Чайки», Василь Остапчук – член «Сокола-Батька» і «України». З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Міжвоєнний період. Позбавлений польською владою можливості продовжити навчання у Львівському університеті та роботи за фахом, Степан Гайдучок упродовж 7 листопада 1920 р. до 15 лютого 1922 р. працював в сільському господарстві у Підтемному та Глинянах.
Степан Гайдучок – військовий лікар 4-ї Золочівської бригади Української Галицької Армії. 1919 р.
З 15 лютого 1922 р. і аж до 18 грудня 1939 р. Степан Гайдучок працював професором руханки в Філії Академічної гімназії, а також приватній єврейській гімназії (упродовж 1925–1927 рр.) та українській учительській семінарії. 2–3 листопада 1935 р. він як один з кращих фахівців з фізичного виховання і спорту взяв участь в Першому українському педагогічному конгресі у Львові (виступав із доповіддю “Вплив фізичного виховання на вдачу нашої молоді”).
Учительський відділ товариства “Сокіл-Батько” у Львові. Зліва направо: професор Іван Боберський – провідник відділу, Степан Гайдучок, Тарас Франко, Омелян Гузар, Петро Франко, Іван Ігнат, Олександр Довбенко, Ігор Федів. Весна 1913 р.
Друга світова війна. З приходом більшовицької окупаційної влади у вересні 1939 р. до Львова та великими перетвореннями у Галичині, Степан Гайдучок організував кафедру фізпідготовки у новоствореному Львівському державному медичному інституті. На ній як завідувач та викладач пропрацював з 18 грудня 1939 р. до 30 червня 1941 р. У період нацистської окупації Степан Гайдучок з 15 серпня до 1 листопада 1941 р. спочатку – референт охорони спортивних споруд у відділі тіловиховання Львова, а з 1 листопада 1941 р. – до 1 липня 1944 р. – викладач руханки в І-ій державній гімназії у Львові.
Руховик демонструє вихідне положення для метання ратищем (списом) у рамках ІІ-х Запорожських ігрищ. Перший зліва стоїть Степан Гайдучок. Львів, площа “Сокола-Батька”, 29 червня 1914 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
1940–1970-ті рр. З 1944 р. до кінця 1950-х рр. Степан Гайдучок працював старшим викладачем (з 1 серпня 1944 р. – до 1 січня 1946 р.), доцентом (з 1 січня 1946 р. до 1947 р.), старшим викладачем (1947), викладачем (з 8 вересня 1947 р. – до кінця 1950-их рр.) кафедри фізпідготовки Львівського державного медичного інституту. За час своєї роботи був відзначений подяками директора Львівського державного медичного інституту за проведення фізкультурно-масових заходів та високі показники в навчальній роботі (14 липня 1945 р., 3 листопада 1953 р.), Народного комісара охорони здоров’я УРСР за роботу у справі відбудови та підготовки кадрів Львівського державного медичного інституту (4 грудня 1945 р.). У медінституті був членом профспілки “Медсантруд” (з 1939 р.).
Урочиста зустріч професора Івана Боберського зі старшиною у рухівні та домівці українського товариства “Сокіл-Батько”. Зліва направо – 1-й ряд: Любомир Огоновський, Олександр Любінецький, Іван Мриц, Михайло Галібей, Степан Гайдучок, Тимотей Білостоцький, Богдан Макарушка, Іван Панчак, Степан Коцюба, Омелян Верхола, Михайло Тріль; 2-й ряд: Ярослав Вінцковський (Ярославенко), Нестор Яців, Олександр Сопотницький, Станіслав Лаврів, професор Іван Боберський, Дарія Навроцька, Микола Левицький, Тарас Франко, Степан Лотоцький. Львів, 22 лютого 1928 р. Світлина опублікована у 8-му томі “Енциклопедії українознавства” (Париж–Нью-Йорк: Молоде Життя, 1976. – Т. 8. – С. 2941).
Громадська та суспільно-культурна діяльність. Степан Гайдучок попри свою основну педагогічну працю був активним у громадській сфері. Був членом першого осередку розвитку і популяризації спорту в навчальних закладах українців Галичини “Українського спортового кружка” в Академічній гімназії у Львові упродовж 1906–1910 рр., де займався різними видами спорту, допомагав організовувати професорові Іванові Боберському спортові змагання, виступав як суддя змагань, виголошував лекції з актуальних питань тіловиховання тощо.
Відділ старших учнів-руховиків львівського товариства “Сокіл-Батько”. Зліва направо: Т. Козловський, Степан Гайдучок, Петро Франко, Степан Цимбала, Гнатів – учитель семінарії, Степан Кизима, Анатоль Лукашевич, Іван Сохацький – провідник відділу. Львів, орієнтовно 1910 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
З 8 жовтня 1910 р. член українського гімнастичного товариства “Сокіл-Батько” у Львові, де брав активну участь в організаційній праці, зокрема вишколював інструкторів тіловиховання, організовував та проводив спортові змагання, руханкові покази, поїздки по сокільських осередках тощо. Степан Гайдучок – один з організаторів викупу земельних ділянок у Львові для створення українського руханково-спортового майдану (“Український город”) (1911–1939), І-го та ІІ-го Краєвих здвигів – українських сокільських та сокільсько-січових злетів у Львові (9–10 вересня 1911 р., 27–29 червня 1914 р.), “Запорожських Ігрищ” – українських національних комплексних спортивних змагань у Львові (1911–1939), учасник делегації українських соколів на VІ-му Всесокільському злеті у Празі (29 червня – 1 липня 1912 р.).
Перша дружина (команда) копаного м’яча Українського спортового кружка при Академічній гімназії у Львові. Зліва направо: 1-й ряд: Василь Косаревич, Анатоль Лукашевич, Гриць Лучаківський; 2-й ряд: Василь Остапчук, Ананія Степанів, Антін Зелений, 3-й ряд: В’ячеслав Льомоз (тренер УСК), Петро Франко, Степан Цимбала, Михайло Заворотюк, Степан Кизима, професор Іван Боберський, Степан Гайдучок. Львів, “площа циклістів”, 26 вересня 1909 р. Світлив (фотографував) професор Академічної гімназії Олексій Сушко. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Співзасновник спортового товариства студентів вищих шкіл “Україна” (1911), член української скаутської організації “Пласт”, член Товариства прихильників музею Наукового товариства імені Шевченка, Українського Студентського Спортового Клюбу (зокрема у 1932–1933 рр. – голова спортової секції, його заступником був Роман Шухевич), опікун спортового клубу “Сагайдачний”, почесний член Карпатського Лещетарського Клубу (обраний 20 травня 1929 р.) та ін.
Степан Гайдучок (у першому ряді третій праворуч) з учнями 7-го класу Філії Академічної гімназії на прогульці. Львів, зима 1927 р. Світлина опублікована у “Ювілейній книзі Української Академічної гімназії у Львові” (Філядельфія–Мюнхен, 1978. – С. 262).
Творча спадщина. Упродовж життя Степан Гайдучок вивчав досвід національних гімнастичних систем (німецької, шведської, сокільської), популяризував різні види спорту серед українців Львова та Галичини. Він є автором українських теоретико-методичних праць присвячених різним аспектам фізичного виховання і спорту: “Вільні вправи” (1913), “Вправи вільноруч” (1923), “103 вежі” (1925), “Вправи вільноруч ч. 1–4” (1927), “Відбиванка” (1930), “Вправи вільноруч ч. 5” (1932),“Свобідний дручок” (1935), “Долівкові вправи” (1936), “Вплив фізичного виховання на вдачу нашої молоді” (1938), “Пів століття сокільських видань” (1937), “Вільноручні вправи. Мужеські, жіночі й хлопячі з піснями та нотами”(1940; співавт.: Іван Боберський, Дарія Навроцька), “Путівник туриста по західних областях України” (1947, рукопис), “Погляди Івана Франка на туризм” (1949, рукопис) та ін. Степан Гайдучок – автор близько 200 публікацій (підписувався також псевдонімами та криптонімами “Blue bou”, “Blue boy”, “Гакстен”, “Г.”, “УСК”, “Старшина УГА”, “Степан на Боровім”, “М. Т.”, “Русин”, “(хх)” тощо) в українській та іноземній періодиці, журналах, альманахах, календарях, енциклопедіях: «Вісти з Запорожа», «Діло», «Народне Слово», «Сокілські Вісти», «Сокільські Вісти», “Український Сокіл” (Прага), «Український Сокіл» (Буенос-Айрес), “,Український Вісник”, “Громадський Вісник”, “Молоде життя”, “Новий час”, “Рада”, “Український Фармер” (Вінніпеґ), “Наша Батьківщина”, “Літопис Червоної Калини”, “Український Вісник” (Берлін), “Спорт”, “Нова хата”, “Готові” тощо.
Учні Філії Академічної гімназії під керівництвом професора Степана Гайдучка (третій зліва) під час лещетарської мандрівки околицями Львова (поблизу Чортових скель). 1928 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Степан Гайдучок – збирач документів, матеріалів і укладач унікального фотоархіву з детальними описами, які ілюструють історію українського гімнастично-спортового руху Галичини, участь українців у складі австро-угорської армії в Першій світовій війні та подіях Української національної революції 1917–1921 рр., Легіоні Українських Січових Стрільців, Української Галицької Армії; громадське, культурно-просвітнє та економічне життя українців в окупованій Польщі тощо. Фотоархів Степана Гайдучка охоплює період з кінця ХІХ ст. до 1945 р.
Світлина опублікована у “Ювілейній книзі Української Академічної гімназії у Львові” (Філядельфія–Мюнхен, 1978. – С. 120).
Останній спочинок. Серце “Сівача зерна добра на рідній ниві” перестало битися 16 березня 1976 р. Поховали його на 80 полі Личаківського кладовища. На могилі було встановлено пам’ятник з написом: “проф. Гайдучок Степан Степанович 1890–1976 / Дорогому сівачу зерна добра на рідній ниві / † Стефанія з Богуславських Гайдучок 19.01.1896 Глиняни к. Львова – 19.ІІ.1919 Немирів Камянець-Подільської губернії / Вічна память”. Заходами Лесі Крип’якевич та родини Степана Гайдучка, яка проживає в Австралії (мав одну доньку Богдану, яка зі своїм чоловіком Клавдієм Білинським на початку Другої світової війни емігрувала закордон), у березні 2016 р. встановлено новий пам’ятник на якому викарбувано: “Степан Гайдучок професор тіловиховання * 13.03.1890 † 16.03.1976 / Стефанія з Богуславських Гайдучок * 19.01.1896 † 19.02.1919”.
Вшанування пам’яті Степана Гайдучка на Личаківському цвинтарі. 13 березня 2016 р. Світлина з архіву Комісії тіловиховання і спорту імені Івана Боберського НТШ.
Спогади сучасників. Степан Гайдучок залишив у пам’яті своїх соратників та учнів світлі спомини. Про нього Роман Крип’якевич згадував: “Особливе місце серед розповідей Гайдучка займали справи тіловиховання (фізичної культури) і організацій, що цим займалися, особливо “Сокола”. Зрозуміло, “Січам”, “Пластові” і навіть “Лугам” віддавав Гайдучок теж належну увагу. Він, один з творців “Сокола”, з натхненням переконливо проповідував і пропагував ідейні основи сокільства. Тіловиховання він сприймав виключно в комплексі з вихованням характеру й інтелекту (знаменита грецька калокагатія) і тому погорджував спортсменами, шо являли собою лиш купу м’язів без інтелекту й духу, водночас виключне захоплення духовністю деяких молодих “інтелектуалів” намагався доповнити зрозумінням необхідності гармонійного розвитку духу й тіла. Це була в нього не теорія, а глибоке прагнення, яке він умів прищеплювати молоді й реалізувати його. Над усе не любив він у людей, особливо у молоді, оцієї духовної й фізичної неохайності, незібраності, недбальства. Часто говорив він про чотири біди “галицького русина”: “не знав”, “заспав”, “забув”, “спізнився”…
Світлина опублікована у “Ювілейній книзі Української Академічної гімназії у Львові” (Філядельфія–Мюнхен, 1978. – С. 192).
Він намагався нещадно випалювати їх з нашого “національного характеру”, вживаючи, коли було треба, й такий улюблений епітет: “Ти, русине гнилий!” (Тому й мав він серед гімназистів кличку “Русин”). Про що тільки ми не довідалися під час тих цікавих годин “руханки в клясі”! Виклав він нам історію виникнення ідеї сокільства, розповів про наших подвижників та їх осяги, показав, що сила “Сокола” в його всенародності, розповсюдженні серед найширших кіл населення, особливо в селах. Як дохідливо й глибоко пояснював він нам суть кожного слова з сокільського гасла: “Все вперед, всі враз! Серед гімназистів було немало вихідців ісела. На них звертав він особливу увагу, це була його любов. Він зумів з них зробити пропагандистів тіловиховання серед сільської молоді й організаторів сокільських гнізд [осередків. – А. С.] у селах. Відомо, що від 1902 до 1913 р. по селах Галичини було організовано 885 гнізд “Соколів” і “Січей”, і в цьому немалий вклад таких людей, як Гайдучок. Тільки де тепер ці сільські “гнізда”? Де сьогоднішні “Гайдучки”?”
Андрій СОВА історик
Особлива подяка Лесі Крип’якевич (за надані світлини) та Олександру Пауку (за матеріали та поради). Стаття проілюстрована світлинами з приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів), Центрального державного історичного архіву України у Львові, ювілейних книг Академічної гімназії у Львові.
Музей етнографії та художнього промислу інституту народознавства НАН України
В четвер, 15 березня 2018 року, о 17.00 в актовій залі Музею етнографії та народного промислу (Львів, проспект Свободи, 15) відбудеться перший по справжньому весняний Музичний Салон 2018 року «Народження Весни з Ніколо Паганіні».
Скрипка, ця королева всіх інструментів, звучатиме цього вечора для вас в майстерних руках молодого талановитого музиканта Тараса Зданюка, студента Львівської національної музичної академії ім. М.В.Лисенка, клас скрипки професора Володимира Заранського.
Скрипаль Ніколо Паганіні. Фото з www.biography.com
Дещо про соліста. Тарас Зданюк, 1999 року народження, закінчив Київську середню спеціалізовану музичну школу імені Миколи Лисенка (клас викладача-методиста Ольги Корінець). Лауреат всеукраїнських та міжнародних конкурсів, як соліст:
III місце на Міжнародному конкурсі ім. Кока (Молдова, 2011)
II місце на Міжнародному конкурсі скрипалів ім. Корнелії Бронзетті (Румунія 2012)
I місце на Міжнародному конкурсі “Stankovych Fest” (Україна, 2017).
Неодноразово виступав у філармоніях Києва, Львова, Донецька, а також із сольною програмою у концертних залах Чернігова, Сум, Луцька, Хмельницького, Дніпра, Одеси.
30 жовтня 2017 року, у Києві, взяв участь у концерті, приуроченому до 135-ї річниці від дня народження Кароля Шимановського, який був організований Фондом Леоніда Кучми “Україна”, де виконав сольну програму з творів Кароля Шимановського.
Кароль Шимановський
В концерті прозвучать твори Niccolo Paganini:
Sonata for violin and guitar №6 e moll op.12
Caprice for violin solo №14 op.1
Caprice for violin solo №19 op.1
Caprice for violin solo №6 op.1
Caprice for violin solo №16 op.1
Cantabile D-dur op.17
Mose-fantasia
Cantabile e waltz op.19
Caprice for violin solo №21 op.1
Caprice for violin solo №5 op.1
Caprice for violin solo №24 op.1
Adagio flebile con sentimento fis-moll op.7
Il Carnavale di Venezia op.10
Le streghe op.8
Партію фортепіано в концерті виконає Юлія Маківничук.
Вступне слово – творчий керівник Володимир Заранський.
Автори проекту «Музичні Салони в Музеї» – Михайло Крижанівський та Андрій Клімашевський. Вхід за музейним квитком (дорослі-20 грн., студенти та учні-10 грн., діти – безкоштовно). До речі, якщо прийти завчасно, то буде час оглянути чудові інтер’єри та експозицію одного з найкращих музеїв нашого міста а на довершення поринути в незрівнянно чарівний світ Музики!
У XVII столітті Жовква була резиденцією короля Речі Посполитої Яна III Собеського, а сьогодні це звичайне місто в Львівській області, розташоване за 25 кілометрів на північ від обласного центру, й за 35 кілометрів від українсько-польського кордону.
Жовква в період Першої світової війни
Якщо вдатися в історію, то місто Жовква було закладене 420 років тому, тобто ще в 1597 році на землях давньоруського поселення Винники, неподалік древнього міста Щекотів (Щекотин, тепер село Глинсько Жовківського району), яке згадувалося у Галицько-Волинському літописі у 1242 р.
Жовква в період Першої світової війниЖовква в період Першої світової війни
22 лютого 1603 р. грамотою короля Сигізмунда ІІІ Вази, Жовкві було надано магдебурзьке права, яке значно пожвавило економічне життя міста й навколишніх сіл. Урядування в місті здійснював магістрат, який обирався за згодою власника міста.
Жовква в період Першої світової війниЖовква в період Першої світової війни
На представлених сьогодні світлинах із Жовкви, що датуються Першою світовою війною (1914-1918) можемо побачити вулиці міста, місцеві храми та жителів Жовкви. Авторство світлин належить австрійським фотографам.
Жовква в період Першої світової війниЖовква в період Першої світової війни
З історії відомом, що за радянських часів Жовква була перейменована на Нестеров на честь відомого російського авіатора часів Першої світової війни Петра Нестерова.
Жовква в період Першої світової війниЖовква в період Першої світової війни
У 1994 р. Жовкві надано статус Державного історико-архітектурного заповідника — у ньому 55 пам’яток світового, національного та регіонального значення. З 1998 року Жовква є претендентом на внесення до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Рисунок-реконструкція давнього вигляду Львова авторства Ігоря Качора
Давайте перемістимось з вами у ренесансний Львів XVI ст., зовнішній вигляд якого вже частково нагадує сучасний, пропонує ГалІнфо.
Уявіть собі, що ви простий пекар Онисько із незнатного роду, який походив із містечка Бібрка. У 1523 р. ви приїжджаєте до Львова, адже хочете купити невелику ятку для торгівлі хлібом на передмісті. Прибувши до Львова через Галицьку браму (де стоїть сучасний пам’ятник королю Данилу Романовичу), ви потрапили у місто, куди щодня з’їжджаються “люди з усіх країн світу”. Прямуючи до площі Ринок, ви зустрічаєте “угорців у їхніх малих магерках, євреїв одягнених у кіпи, козаків у великих кучмах, росіян у білих шапках і турків у білих чалмах”. Хоч і місто було віддалене понад сто миль від моря, але ви постійно відчуваєте себе ніби в порту (або в сучасній Одесі), бачачи як “вирує натовп критян, продаючи мальвазію (вино), а також турків, греків та італійців, які були у своєму традиційному одязі”.
Не доходячи до сучасної вулиці Руської ви зустрічаєте крамарів-русинів (українців), поляків та молдавських купців, а збоку від вас проїжджають вірмени, які їдуть у Пруссію та Сілезію, де хочуть продати свої товари (спеції), які вони привезли зі Сходу[1].
Панорама давнього Львова. На передньому плані Низький замок. Джерело: http://panoramalwowa.pl
Після такої мандрівки містом виникає логічне питання – як всі ці люди спілкувалися між собою? Варто перш за все розділити мешканців міста на дві групи – корінних жителів та приїжджих купців. У тодішньому місті проживали 4 великі “національні” громади – русино-українська (православна), польсько-німецька (католицька), вірменська та єврейська. Під час ярмарків до Львова з’їжджалося безліч купців – угорців (мадяр), італійців, греків, турків, татар, шотландців, молдаван, московитів (росіян) і т.д.
Тогочасною міжнародною мовою була латинь, але нею лише писали релігійні трактати та інші наукові твори, а на самій латині між собою ніхто не розмовляв. Це була мова науки і діловодства, якою, для порівняння, була церковнослов’янська[2] (в меншій мірі грецька) мова у Східній Європі. Латину і грецьку вивчали у єзуїтських колегіумах, а церковнослов’янську ще й у православних братських школах.
Привілей Яна Казимира на відкриття академії у Львові, 1661 рік. (латинь)
Унікальним і водночас смішним прикладом використання латині є історія запрошеного із Трансільванії польського короля Стефана Баторія (1575–1586), який чудово володів угорською та латинню, але зовсім не знав польської мови, через що спілкувався зі своїми підданими через перекладача. Одного разу, розмовляючи з Львівським католицьким архієпископом, Стефан Баторій глузливо заявив: “Цікаво, як це, не знаючи латині, можна стати католицьким архієпископом?”. На що клірик відповідав: “Точно так само, як можна бути польським королем, не знаючи польської мови”.
Стефан Баторій. Саме він сприяв прибуттю до Львова угорських родин (однією з яких будуть Боїми).
Звісно ж, найпопулярнішою в місті була польська мова, адже 50% міщан були поляками при населенні Львова в 20–23 тисячі людей на початку XVII ст. Старопольська розмовна мова у Львові та Галичині відрізнялася від решти етнічних польських земель. Поляки у Львові переймали м’яку вимову близького їм українського населення, котре розмовляло на староукраїнській розмовній мові. Для прикладу, поляки говорили не “хлєб (chleb)”, як в польській мові, а “chlib (хліб)”, що гарно прослідковується у відомій пісні про Куликівській хліб (“Chlib Kulikowski”).
Розписка про угоду. 1778 р. (польська мова)
Не зважаючи на домінацію польської в регіоні, не всі приїжджі купці її знали. Коли йдеться про західний напрямок торгівлі, то саме німецька мова, якою володіла частина поляків, виконувала функції мови комерції. Вперше німецька мова у Львові появляється ще в середині XIV ст., в часи правління останнього Галицько-Волинського князя Юрія ІІ Болеслава Тройденовича (1325–1340), який запрошував німецьких ремісників та купців до міста.
Вже у 1349 р. польський король Казимир ІІІ Великий захопив Львів і приєднав його до польської держави. Відтоді місто змінило свій національний склад. З середини XIV – до початку XVI ст. в місті переважало вже не руське, а німецьке населення (воно становило більшість в цехах та гільдіях).
Німецько-польська родина Шольц-Вольфовичів володіла кам’яницею №23 на площі Ринок (1570 р.). Сам засновник роду мав 24 дитини від однієї жінки.
З часом, приток німців з Центральної Європи зменшився, натомість зросла чисельність польських іммігрантів, що призвело до поступової асиміляції німців поляками, адже обидва народи були католицького віросповідання. Натомість, на передмістях та міських селах переважало (руське) українське населення. Саме ж німецьке населення, котре до XVI ст. мало у Львові численну громаду, з часом почало переходити на польську мову спілкування.
Вірменські надгробні плити навколо вірменського собору. За вірменськими віруваннями, потрібно частіше ходити по плитах, щоб імена померлих повністю стерлися, тоді вони попадуть в рай.
Щодо сходу, то тут головною мовою була турецько-османська, оскільки турки домінували на торгових шляхах. Османську мову, тюркську в своїй основі з домішкою арабських, перських та інших слів, добре розуміли вірмени, як посередники на львівському ринку. Саме через це вірмени, фактично, контролювали всю східну торгівлю Польщі. Відомою є приказка кінця XV ст.: “Де торгує 1 грек, плачуть 5 євреїв, але де торгує 1 вірменин, то плачуть і греки, і євреї”.
Вулиця Вірменська, вхід до Вірменського дворику. Напис архітектора – Я, Андреас із Кафи збудував цю дзвіницю у пам’ять про моїх померлих родичів.
Самі ж вірмени у Львові спілкувалися не вірменською, а кипчацькою мовою. Це пояснюється тим, що вони прибули до Львова у XIV ст. не з території Вірменії, а з Криму, де вже перед тим перейняли цю мову. Варто зазначити, що для написання текстів кипчацькою мовою вірмени використовували свій алфавіт, створений ще Месропом Маштоцем у V ст.
Молитва «Отче наш» вірмено-кипчацькою мовою з рукопису Arm.5 Національної бібліотеки в Парижі. Аркуш 100r
Починаючи з XVII ст. вірменська громада почала занепадати, адже не було нового притоку вірмен до міста. Під тиском польської влади у 1630 р. відбулася унія між львівським вірменським єпископом Миколаєм Торосовичем та католицькою церквою на чолі з папою Урбаном VIII про визнання вірменами католицького віросповідання. Фактично, ця подія ознаменувала процес асиміляції поляками вірмен, що посилилось в наступних роках.
Унікальні написи на грабарі (Գրաբար) залишилися у внутрішньому дворику на вулиці Лесі України 16. Це була церковна старовірменська мова, яка навіть в той час була “застарілою”, адже її використовували лише у богослужіннях та в офіційній документації.
ԱՍՏՈՒՍԾԱԾԻՆ ԱՆԱՐԱՏ ԿՈՅՍԵ (“Непорочна діва Богоматір [захисти нас]”)Завдання цих написів полягало у захисті помешкання та його власників від злих сил. Саме тому їх писали над входом у дім.
ԲԱՐԷ ԽԱՒՍԵԱ ԲՆԱ ԿԷՒՈՑՄ (приблизний переклад: “Щастя [i] в достатку жити в новому домі”)Популярною мовою спілкування серед купців була італійська. Сюди приїздили генуезці, які володіли колоніями у Причорномор’ї та венеціанці, котрі навіть мали своє посольство у Львові (Венеціанська кам’яниця на площі Ринок).
Венеціанська кам’яниця. Над аркою зображений крилатий Лев – герб Венеції
Хорошими купцями та лихварями були євреї-ашкенази (жиди)[3], які переселилися з Центральної Європи до Львова (втікаючи від єврейських погромів). У повсякденному спілкуванні євреї розмовляли ідишем (на основі німецької) чи сефардською (на основі іспанської) мовами. Саме ці діалекти використовувались при спілкуванні зі східними купцями, які привозили вино з Константинополя (Стамбулу).
Надмогильні плити старого єврейського кладовища. Фото 1910-х рр.
Слід згадати про посаду “тлумача”, або перекладача, який мав у своїх обов’язках порозумітися з різними купцями. На диво, цю функцію у Львові виконували приїжджі греки[4], котрі також володіли східними мовами. Саме вони забезпечували східним купцям безперешкодне пересування містом та сприяли проведенню торгових операцій. Було чимало італізованих греків, котрі прибували з о. Крит чи о. Хіос, якими володіли Венеція та Генуя відповідно. Про торгівельний талант греків свідчить відома приказка: “Приїхали греки – привезли цитрини”. Осілі греки, які ставали членами Ставропігійського братства[5], використовували в повсякденному житті грецьку, руську чи польську мови.
Успенська церква. Напис над порталом (входом до храму) на грецькій. Суть напису полягає в тому, що після пожежі 1671 р. каплицю відбудував на свої кошти член братства Олексій Балабан
В часи правління Стефана Баторія, який був угорцем за національністю, почали масово прибувати мадярські (угорські) купці, які були основними постачальниками вина на львівський ринок. Найвідомішою угорською родиною Львова були Боїми, родоначальником якої був Георгій Боїм, котрий зробив свої статки саме на торгівлі вином. Його син Павло Боїм був придворним лікарем короля Сигізмунда ІІІ Вази (1587–1632), а внук Міхал став першим європейським місіонером-єзуїтом, який поїхав у Китай. Вважаємо, що через економічний інтерес угорці швидко асимільовувались та вивчали польську мову.
Каплиця боїмів. Львів. Автор Станіслав Тондос.
Не менш цікавою є ситуація стосовно молдавських купців. Річ у тім, що на території тогочасної Молдавії проживала велика кількість слов’ян, які говорили мовою, подібною до староукраїнської. Варто згадати, що в складі тогочасного Молдавського князівства перебувала Буковина (Шипинська земля), яка була заселена переважно руським (українським) населенням.
Зауважимо, що в самому ж князівстві в XIV–XVIІ ст. мовою документації була староукраїнська офіційна мова, а зі Львова до Молдови привозили книги. В той же час Львівське братство з Молдови отримувало матеріальну допомогу на будівництво церков і потреби друкарні.
Лексикон словенороський Памво Беринди (1627 р.) – друкований словник, де вміщено переклад 7 тисяч слів з церковнослов’янської на староукраїнську офіційну мову.
На спорудження “третьої” Успенської церкви у Львові (адже дві попередні були знищені) дав кошти молдавський господар Олександр Лопушанин (Лопушняну) та його дружина Роксана: в пам’ять про це церкву називали Волоською[6]. А коли у 1628 р. згоріла львівська друкарня, на її відновлення велику суму грошей виділив господар Молдови Мирон Барновський-Могила.
Іноді, молдавські бояри та заможні городяни, для отримання освіти, посилали своїх дітей до українських шкіл, зокрема в братську школу Успенської церкви.
“+ Печать Стефана. Воєвода [и] господар земли Молдавской”. Печатка молдавського господаря Стефана ІІІ Великого (1457–1504) написана на староукраїнській офіційній мові.Можемо стверджувати, що тісні українсько-молдавські контакти сприяли тому, що молдавани могли розуміти місцеву староукраїнську розмовну мову. Через те, що Молдавія довший час була під турецькою протекцією, молдавські купці могли виконувати функції посередників між турками й поляками, доволі добре володіючи їхніми мовами.
Успенська церква та вежа Корнякта. Центр православної (русько-української) громади у Львові.
Звісно ж, популярною мовою спілкування на локальних базарах (особливо у невеликих містечках навколо Львова) була розмовна українська (руська) мова, адже місцеве населення Руського воєводства (Галичини) було переважно українським. Саме від українських селян навколишніх сіл місто отримували більшість необхідних продовольчих товарів.
Напис над одним із порталів (входів) Успенського собору: “Сия врата Господня праведнии внидут в ня” (Це брама Господня, праведники в неї входять (Псалом 117:20).
Феномен Львова полягає не у будівлях, а у людях різних національностей, культур та віросповідань, які тут проживали. Вони створювали мультикультурний міський простір, який базувався на повазі та терпимості до інших, що є актуальним й для сьогодення.
Дмитро ДИМИДЮК
P.S. Автор виголошує щиру подяку Капралю М.М., Лилю І.М., Царьовій Н.М. та Гришку Ю.П. за цінні поради під час підготовки цієї статті.
[1] Уся історія створена на реальних подіях та описах очевидців.
[2] Не варто плутати церковнослов’янську та староукраїнську мови.
Церковнослов’янська мова – офіціна книжна та церковна мова з часів Київської Русі, яка була створена на основі південнослов’янської мови та принесена на Русь після прийняття хрещення в 988 р. (використовуватиметься до кінця XVIII ст.).
Староукраїнська офіційна мова – суміш церковнослов’янської та елементів розмовної української мови, яку використовували у юридичних документах.
[3] В той час євреїв називали жидами, а саме слово не носило образливого характеру. Прикладом цього служить те, що в польській мові це слово до цих пір функціонує. Після приходу комуністів до Львова у 1939 р., слово “жид” набуває різко негативного значення.
[4] Можемо стверджувати, що у Львові існувала потужна грецька діаспора, яка була частиною православної громади міста. Саме греки (зокрема Констянтин Корнякт) фінансував будівництво Успенської церкви та допомагав братству.
[5] Ставропігійське братство або Львівське Успенське братство – національно-релігійна організація православних міщан Львова задля розвитку та захисту православної (української) культури.
[6] Хоча і ця церква довго не простояла й згоріла у 1571 р. Кошти на будівництво вже сучасної (“четвертої”) Успенської церкви виділив грек Констянтин Корнякт.
У місті Лева є тільки одна кам’яниця, фасад якої прикрашає скульптурне зображення… дикого кабана. Розташований цей наріжний будинок на вулиці Євгена Гребінки, № 8, неподалік...
![ԱՍՏՈՒՍԾԱԾԻՆ ԱՆԱՐԱՏ ԿՈՅՍԵ (“Непорочна діва Богоматір [захисти нас]”)](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2018/03/pliti3.jpg?resize=696%2C391)
![ԲԱՐԷ ԽԱՒՍԵԱ ԲՆԱ ԿԷՒՈՑՄ (приблизний переклад: “Щастя [i] в достатку жити в новому домі”)](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2018/03/pliti4.jpg?resize=696%2C845)
![“+ Печать Стефана. Воєвода [и] господар земли Молдавской”. Печатка молдавського господаря Стефана ІІІ Великого (1457–1504) написана на староукраїнській офіційній мові.](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2018/03/pliti7.jpg?resize=696%2C697)
