Вчора, 25 грудня 2018 року, стартувала Різдвяна виставка у Галереї Гері Боумена (вулиця Наливайка, 18) яка цього разу поєднала у собі дух Різдва з духом добрих справ адже і частину робіт з виставки, що триватиме до 25 січня, буде додано до “тихого аукціону” #SaveKosmolinska.
Різдвяна виставка у Галереї Гері Боумена
“Сьогоднішня виставка є також благодійним аукціоном на допомогу Наталці Космолінській і кожен з нас, своїм вчинком може подарувати життя людині, яку знаємо і, я думаю, що будемо з нею спілкуватися і в подальшому.
Різдвяна виставка у Галереї Гері Боумена
Мене найбільше вразив настрій виставки, неймовірна технічна мистецька культура, глибокий зміст, позбавлений банального наративу. Таке враження, що Наталка сама збирала ці твори, була куратором, бо насправді дібрати таку якість робіт дуже важко. Зрозуміло, що тут велика заслуга куратора галереї Ганни Сидоренко і Олени Турянської, які допомагали створити цю виставку та аукціон. Але напевне найбільша якість цієї експозиції в тому, що кожен з цих людей, котрі прийшли зі своїми творами – принесли свою радість. І тому зміст цього кураторського проекту робить таку неймовірну атмосферу. І велика подяка всім, хто долучився до цього проекту”, – сказав Богдан Мисюга на відкритті виставки.
Богдан Мисюга
Наталка Космолінська відкрила десятки виставок у галереї Гері Боумена, працює як редакторка та журналістка у виданні Zbruc.eu, у 2018 разом з Іриною Магдиш видала книгу «Гра в музей» («Видавництво Старого Лева»). Авторка понад 800 науково-популярних радіопрограм про мистецтво і 500 публікацій про сучасне мистецтво, архітектуру та дизайн.
Анна Сидоренко
“Ми не могли стояти осторонь, бо Наталка з перших днів існування галереї є її душею. Вона відкриває виставки, наповняє її роботу своїм творчим ентузіазмом. І це дуже приємно, коли до мене телефонують і питають чи можна ще принести свої роботи на виставку. А я відповідаю, що це не буде звиклий аукціон, а – тихий, який буде тривати впродовж місяця. Скільки триватиме виставка стала експозиція буде залишатися, а на сторінці галереї та на сайті Фонду порятунку Наталки Космолінської постійно будуть виставлятися нові роботи”, – розповіла керівник проектів Галереї Гері Боумена Анна Сидоренко.
Різдвяна виставка у Галереї Гері Боумена
Важливо зазначити, що кожен може долучитися до порятунку життя Наталки Космолінської. Митрці можуть виставляти свої роботи в мережу Інтернет з хештегом #SaveKosmolinska, а покупці можуть шукати за цим же тегом роботи, гроші від яких врятують життя Наталці Космолінській. Акція триває безтерміново, адже 50 000 $, які необхідно зібрати – це тільки той необхідний мінімум, потім Наталку чекає тривалий і недешевий процес реабілітації.
Роман Шухевич у свої юнацькі та молоді роки пройшов належну військово-фізичну підготовку. Він займався лижним спортом, футболом, легкою атлетикою, плаванням, скелелазанням, мандрував, оволодів мистецтвом бою різними видами холодної і вогнепальної зброї, чудово їздив верхи, літав на планерах, був надзвичайно загартований фізично.
У 1923 році Роман Шухевич разом з товаришами створили спортивно-туристичний гурток “Тури”. В ньому використовували пластовий однострій, але без відзнак, щоб не провокувати польську поліцію. З Академічної гімназії до гуртка “Тури” належали: Іван Бедрило, Володимир Булик, Михайло Добрянський, Ярослав Карпевич, Ярослав Климко, Теодор Ординець, Лев Підлісецький, Роман Зубик, Юрій Чайковський, Мирон Ганушевський, з Філії – Роман Шухевич, Богдан Підгайний, Юрій Шухевич та ін. Всі були завзяті спортовці. Вони вправляли руханку в школі, а також на руханково-спортовій площі “Сокола Батька” займалися різними видами спорту.
Учасники Другої пластової зустрічі. Скелі Довбуша біля Бубнища. Серпень 1926 р.
Роман Шухевич із спортивно-туристичним гуртком “Тури” провів декілька мандрівок Карпатами. Особливою була мандрівка, яка відбулася влітку 1925 р. Вона звершилась участю в Другій пластовій зустрічі, що проходила 2–6 серпня на скелях Довбуша біля Бубнища. У заході взяло участь 205 пластунів і пластунок та представників громадськості. Окрім незвичайно сильної зливи вночі з 5 на 6 червня, яка більшість учасників зустрічі позбавила даху над головою, десяткам пластунів запам’ятався геройський вчинок Романа Шухевича (пластове псевдо “Шух”), який він здійснив разом і своїм пластовим побратимом Ярославом Карпевичем (інші джерела називають Івана Сеніва). Двоє старших пластунів, не маючи належного спорядження, по прямовисній стіні видряпались на верх скелі “Вежа”, зняли з неї австрійську чорно-жовту хоруговку, вивішену в часи Першої світової війни (1915 р.), а на її місце закріпили український національний прапор (пізніше поляки намагалися зняти прапор, але усі спроби зазнали невдачі, тоді прапор було збито із вершечка скелі за допомогою скорострілів).
Після днів таборування всі учасники зустрічі під проводом Івана Чмоли вирушили в марш слідами стрілецьких боїв Першоїсвітової війни. Ось як про ці події описав вихованець Станіславського “Пласту” Осип Бойчук: “Через верх Ключа, здовж річки Кам’янки до Сколя (Сколе – тепер районний центр Львівської обл. – А. С.), а звідти на гору Маківку – місце великого бою УСС (Українських Січових Стрільців. – А. С.) з москалями, де упорядковано стрілецькі могили й відправлено торжественну панахиду. Похід здовж річки Кам’янки через Сколе до Головецька під Маківкою – був першим “парадним маршем” Пласту в пошану Січових Стрільців на місцях їхніх боїв. Поява великої кількости пластової молоді в Сколім викликала негайну реакцію польської преси, і вже наступного дня поліція намагалася не допустити до панахиди на Маківці. Сірий Лев [псевдо Северина Левицького.– А. С.] та Іван Чмола, як провідники зустрічі, мали поважні неприємності з поліцією”.
Пластуни 3-го куреня старших пластунів “Лісові Чорти” у таборі на схилах Сокола в Карпатах. Зліва направо: 1-й ряд: Андрій Охримович, Володимир Мурський, Юрій П’ясецький; 2-й ряд: Тарас Грушкевич, Юліан Воробкевич, Роман Шухевич, Ярко Весоловський, Юрій Студинський, Богдан Стернюк, Юрій Цегельський, Марко Бачинський, Юрій Старосольський; 3-й ряд: Іван Зубенко, Петро П’ясецький, Мирослав Раковський, Роман Барановський; вгорі на деревах – невідомий, Степан Щуровський, Степан Коржинський, Роман Мацюрак, Богдан Кравців, Василь Кархут. Серпень 1926 р.
Ця зустріч увійшла в історію через ще одну подію – на ній гурток пластунів з 5-го стрийського юнацького куреня, члени якого завершили сьомий гімназійний клас, вирішив утворити в Стрию старшопластовий курінь, який цього ж року був затверджений Верховною Пластовою Командою як 2-ий курінь старших пластунів імені полковника Івана Богуна (з 1928 р. – “Загін Червона Калина”). Відомо, що членами цього куреня були крайові провідники ОУН Степан Охримович та Степан Бандера, а також майбутній шеф Головного військового штабу УПА генерал Олекса Гасин.
Після виходу книги (Роман Шухевич – пластун. Юнацькі та молоді роки Головного Командира Української Повстанської Армії / Упорядник Андрій Сова. – Київ–Львів–Івано-Франківськ, 2007. – 168 с.) на скелях Довбуша – місці геройського вчинку Романа Шухевича, 25 квітня 2009 р. пластунами Андрієм Котлярчуком і Богданом Шиманським було встановлено пам’ятну таблицю. На ній було поміщено напис такого змісту: “На вершині цієї скелі у серпні 1925 року пластун Роман Шухевич, майбутній Головнокомандувач УПА, встановив український прапор. СКОБ”. Нажаль таблиця на цьому місці провисіла недовго. У жовтні 2010 р. вона була знищена (прізвища осіб причетних до цього злочину не вдалося встановити й досі).
Старший пластун Роман Шухевич (перший зліва) у мандрівці. Карпати, кін. 1920-х рр.
Мирон Ганушевський
Спомин про Романа Шухевича
Бабахнув рушничний постріл і рокітливим гомоном покотився проваллям карпатських гір, загуготів протяжною луною, що декілька разів повторяла його, усе слабше і тихше, немов провалюючись у скелясті нетрі… Запугукали налякані сови, а високо на дереві вереснула дико сойка… Потім усе притихло, принишкло і немов завмерло, стривожене… Протягло дрижучим холодом відходячої ночі і колихнулись шелестливо столітні смереки… Десь пройшла смерть…
Шух [Пластове псевдо Романа Шухевича. – А. С.] прокинувся і рвучко сів. До його свідомости дійшла думка швидко і чітко. Це був постріл “равбшіцера” на оленя, красеня гір…
Меркли зорі, а на сході небо рожевіло і пастелеві м’які барви світанку малювали таємничі скелі БУБНИЩА, де таборував Шухів гурток “ТУРИ”… Йому вже не спалося. Заклав руки під голову і дивився перед себе. На другому боці галявини маячіла між стрункими смереками височенна скеля, немов булава велетня, а на верху, на залізному дрючку – рештки жовто-чорного австрійського прапора, що його висадили в часі першої світової війни альпіністи-тирольці. Хоч різні прапори маяли над українськими землями, нікому не вдалося зняти зі скелі австрійського. І стріляли на нього, а він, подіравлений кулями, тріпотів на вітрі, немов на глум… Сонце сходило, і ліс оживав. Сотні пташок виспівували ранішню молитву, і Шух посміхнувся…
– А я його стягну! Сказав твердо.
Устав тихо, перейшов поляну і обійшов скелю довкруги кілька разів. Дбайливо оглянув кожну тріщину, кожну розколину, кожний виступ-поріжок. З одного боку постояв довше. В думках “рисував дорогу”, вибирав місця, де може стати, де вхопитись рукою, забити кілок чи замоцувати линву при спинанні вгору.
Скеля, на вершині якої у серпні 1925 р. Роман Шухевич встановив синьо-жовтий прапор. Світлина Андрія Сови. 29 серпня 2010 р.
Ще перед молитвою і звітом поговорив із провідником гуртка. Той попереджав.
– Романе, один невдалий рух і… певна смерть!
– Тим більше я зважусь! Так мало “чогось певного” у теперішніх часах… – обидва щиро сміялись
– Але одному буде незручно. Хочу просити Славка Карпевича до асисти.
– Дуже добре! “Пурец” [пластове псевдо Ярослава Карпевича. – А. С.] є сильний і… твердий хлопець.
Як каміння просохло від уранішньої роси, і сонце підвелося понад верхів’я смерек, Роман із Славком були вже на половині скелі. Підлаз був дуже важкий, але дали раду без більших перешкод, що чекали на сміливців вище.
Стояли обидва, притулені до стіни скелі, на поріжку, не ширшім за долоню. Роман висунув праву руку понад себе і намацував якусь щілину, щоб зачепитись і лізти вгору. Пальці ізсовгувалися, шкіра на пучках протерта пекла вогнем. Він бачив щілину-поріжок, але високо, яких шість стіп [стопа – 30,5 см. – А.С.] над головою.
– Славку, стань ближче до мене, мушу хіба вилізти тобі на плечі…
“Пурецові” уста розкрились в усмішці білими здоровими зубами, а приємний баритоновий голос вимовив тільки одне слово:
– Р о м а а а н е!
Але в ньому звучало схвалення, заохота і пересторога.
– Славку, відчепи від себе линву. Як щоб я падав, то й так мене не вдержиш!
– Ні, Романе. Ти не впадеш, але як так мало б статися, то будемо разом!
Пам’ятна таблиця, встановлена 25 квітня 2009 р. пластунами Андрієм Котлярчуком і Богданом Шиманським із написом “На вершині цієї скелі у серпні 1925 року пластун Роман Шухевич, майбутній Головнокомандувач УПА, встановив український прапор. СКОБ”. Світлина Андрія Сови. 29 серпня 2010 р.
Тоді присунувся обережно до Шуха… Усім, що стояли внизу і слідкували за кожним рухом друзів, билися серця дзвінко від напруження, не менше, як тим двом на скелі…
– Хлопці, шкода труду… Там і муха не сяде…! Вихопилось одному, але замовк. Туди, вгору, його голос не дійшов… А важилося “бути чи не бути”… Роман оперся міцно лівою ногою об скельний виступ, поклав праву на піднесене коліно Славка. Потім смикнув Славкову чуприну і оперся рукою. Перекинув тягар на праву ногу, опираючи її на рам’я Славка, що з напругою підніс його вгору. Ліва нога Романа дійшла до правої, перебрала тягар тіла і Роман за хвилину стояв на плечі Славка. Випростувався на ввесь ріст і простягнув обидві руки до поріжка… Та його не було… Він виднівся чітко яких десять інчів [інч – 2,54 см. – А. С.] вище… Здавалося, що Славко не витримає, утратить рівновагу… Минали секунди, що видавались вічністю, а вони обидва стояли у безрадному безрусі… Тоді Роман майже пошепки відізвався.
– Пурцю, чи ти не міг би ще трохи підрости? Шкода, що стільки репеток з’їдаєш… Ти – закороткий. Стань на пальці…
– Та я стою! Вище не можу…
– Славку, я хіба підскочу… Уважай! Боже поможи…
Одним сміливим пружним стрибком підбився і вхопився одною рукою скалубини, трохи підтягнувся, зловивсь другою і повис… Ноги майже дотикали Славкової голови. Від поштовху Славко втратив рівновагу, крикнув, і видалось йому, що паде… Налякався, що потягне линвою Романа в долину і пожалував, що не відчепився… Про себе не думав. Він знав, що тут, між життям і смертю, має допомогти другові… Інстинктовно підніс обі руки вгору і вхопився Романових ніг. Ще секунда у безрусі – і прийшло відпруження. Роман підтягнувся, закинув ногу на поріжок і поволі з трудом став на нього обома ногами. Тоді підтягнув линвою Славка до себе. Щасливо сміялись, а вдолині вихопилось могутнє “Слава!” і полетіли гранатові беретки вгору…
Роман і Славко стояли побіч один одного, оперті плечима об скелю. Тримались за руки, і виглядало, що це не живі люди, а дві постаті, викуті в камені-пам’ятнику, що його покладено могутньою рукою у пам’ять відчайдушного зриву до чину, вияви сили духа і волі, у пам’ять прямування до висот і самопосвяти: у дружній співпраці – здобути намічену ціль…
По добрій годині обидва друзі здобули скелю. Як сонце схилялося до заходу, – озолотило синьо-жовтий прапор, що гордо маяв на залізному дрючку.
Джерело: Ганушевський М. Спомин про Романа Шухевича // Юнак. Інтернаціональне стандартно-серійне число. – Торонто, 1967. – Квітень. – Чис. 4 (46). – С. 10–11.
Більше про Романа Шухевича дізнаєтеся у книзі Андрія Сови, яка невдовзі вийде друком. Будемо вдячні за відгуки, коментарі та додаткову інформацію про життєвий шлях Героя України Романа Шухевича, яку просимо надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.com
Андрій СОВА історик
Джерела та література:
Роман Шухевич – пластун. Юнацькі та молоді роки Головного Командира Української Повстанської Армії / Упорядник Андрій Сова. – Київ–Львів–Івано-Франківськ, 2007. – 168 с.
Мартиролог Українського Пласту / Укладачі: Свідзинська О. (відп. ред.), Сова А., Юзич Ю. – Львів: Дизайн-студія “Папуга”, 2015. – 432 с.
Якщо ви помітили, святкування зараз щораз більше набувають благодійницького наповнення. Нині чимало спільнот, громадських організацій, фондів намагаються не просто організувати те чи інше свято, а наповнити його глибшим змістом, привернути увагу людей до допомоги потребуючим, залучають усіх охочих, щоб розділяли радість із тими, хто через різні обставини позбавлений багатьох можливостей, чи ж намагаються акумулювати зусилля, в тому числі й фінансові, щоб підтримати якусь благородну справу.
Так, БО „Фундація духовного відродження“ ЛА УГКЦ на Старий Новий рік (13 січня) вже вдесяте організовує Благодійний родинний вечір — „В гостях у Василя та Маланки“. Щороку їхній захід має на меті зібрати кошти на якусь добру справу. Кілька років поспіль всі добровільні пожертви та гроші, виручені з продажу квитків, спрямовували на допомогу нашим воїнам. Цьогоріч долучилися до підтримки БО „Шпиталь імені Митрополита Андрея Шептицького“ у їхньому бажанні відновити хірургічне відділення.
— Це відділення діяло до 2013 року та через застаріле обладнання було призупинено. Зараз важливо відновити його діяльність. Маємо кілька цілей. Передовсім — це благодійна медична діяльність. Адже навіть, коли говоримо про реформу і страхову медицину, все ж хірургічна медицина завжди потребуватиме дофінансування. Ми розуміємо, що значна частина суспільства не спроможна самотужки потурбуватися про такі затратні речі, як операція. Тож відновлене хірургічного відділення матиме благодійну складову, — зазначив адміністратор Шпиталю отець-доктор Андрій Логін.
Шпиталь Шептицького має ще одну статутну діяльність — науково-практичну. Тож у майбутньому планують залучати до хірургічної роботи партнерів із іноземних клінік, які є досить чисельними. Ці фахівці проводитимуть майстер-класи для молодих хірургів-інтернів. І в такий спосіб впливатимуть на підвищення якості стандартів сучасної хірургії. Також є чимало лікарів із діаспори, які готові як волонтери приїжджати до Шпиталю і проводити різні операції. Тож розвиватимуть ще один напрям — медичне волонтерство.
Програма свята „В гостях у Василя та Маланки“ 2019, яке проходитиме у львівській духовній семінарії Святого Духа, — надзвичайно насичена. Лунатимуть коляди у виконанні співаків Ірини Долі та Назара Савка, виступлять гурти Rockoko та „ЯгОди“. Також буде нагода поринути в дійство театрів „Майстерні мистецького простору“, „І люди, і ляльки“. А з дітьми Різдвяну містерію, наповнену вертепами, ялинковими прикрасами, майстер-класами, квест-забавами, творитимуть аніматори Театру вільних ініціатив „ОКО“. Особливу атмосферу творитиму також показ українських вишиванок різних епох під спів хору „Слідами Херувимів“.
Замовити квитки можна за телефоном: 067 67 90 207; Львів, пл. Св. Юра, 5.
Вже сьогодні, 25 грудня 2018 року, о 18:00 традиційна Різдвяна виставка у Галереї Гері Боумена (вулиця Наливайка, 18) поєднає у собі дух Різдва з духом добрих справ – і частину робіт з виставки, що триватиме до 25 січня, також буде додано до “тихого аукціону” #SaveKosmolinska.
Чимало з вас вже, мабуть, чули про збір допомоги на лікування раку для мистецтвознавиці Наталки Космолінської. З ініціативи львівських художників у мережі минулого тижня поширився аукціон #SaveKosmolinska – митці виставляють свої роботи на продаж і усі виручені кошти передають Наталі.
Галерея Гері Боумена (вул. Наливайка, 18) вже багато років співпрацює з Наталкою Космолінською, тож не могла лишитися осторонь.
Тихий аукціон” #SaveKosmolinska
Може не впасти сніг, можуть не заплатити зарплату, можна не встигнути зробити всі заплановані до кінця року справи… Різдво все одно настане! І головне, що воно нам дає – це Різдвяний настрій очікування чуда і Натхнення розпочати ще один рік нашого життя: складного, проблемного, часом – прикрого, але часом, раптом – з добрими і красивими сюрпризами.
Світ прекрасний, він вартий того, щоби в ньому жити і робити його ще кращим – свідчать художники Львова, яких зібрала під своїм дахом на Різдво галерея Гері Боумена.
Цього разу Різдвяна виставка матиме ще один, додатковий сенс – у її рамках відбудеться тихий благодійний аукціон на підтримку мистецтвознавиці, давньої товаришки галереї Наталки Космолінської. Вже два роки Наталя лікується від раку; попри три операції та два курси хіміотерапії, метастази повернулися. Зараз їй рекомендовано таргентну терапію, і на це потрібно оперативно зібрати близько 50 000 доларів.
Частина робіт, презентованих на Різдвяній виставці у галереї Гері Боумена, будуть передані на користь акції #SaveKosmolinska, що вже тиждень активно триває у facebook. Відомі художники пропонують свої роботи на продаж, і виручені кошти передають на лікування Наталі.
Постер Різдвяної виставки та “Тихого аукціону” #SaveKosmolinska
Наталка Космолінська відкрила десятки виставок у галереї Гері Боумена, працює як редакторка та журналістка у виданні Zbruc.eu, у 2018 разом з Іриною Магдиш видала книгу «Гра в музей» («Видавництво Старого Лева»). Авторка понад 800 науково-популярних радіопрограм про мистецтво і 500 публікацій про сучасне мистецтво, архітектуру та дизайн.
Різдво – це час для добрих справ. Наш тихий аукціон запрошує вас подарувати комусь (або придбати до власної колекції) витвір мистецтва і водночас допомогти важливій людині подолати хворобу. Святковий дух твориться нами самими – завітайте до галереї Гері Боумена 25 грудня о 18:00 та впродовж наступного місяця, щоби пересвідчитись на власні очі і стати співтворцями маленького дива.
Палац Лянцкоронських в Хлопах. Фото початку ХХ століття
Проекту Lodomeria вдалось натрапити на унікальні родинні фото Лянцкоронських, які були зроблені на території палацу Лянцкоронських в селі Хлопи біля Комарно на Львівщині.
Село Хлопи. Фото початку ХХ століттяСело Хлопи. Фото 1905 рокуСело Хлопи. Фото 1930 року
На межі XVIII і ХІХ століть Антоній Юзеф Лянцкоронський (1761 – 1830) збудував нову великопанську садибу в селі Хлопи.
Кароль Лянцкоронський в Хлопах. Фото 1897 рокуКароль Лянцкоронський в Хлопах. Фото 1897 рокуКароль Лянцкоронський в Хлопах. Фото 1897 року
Від початку появ палацу його оточував прекрасний парк. Останньою власницею палацу була донька графа Кароля Лянцкоронського – Кароліна.
Родина Лянцкоронських в Хлопах. Фото 1903 рокуРодина Лянцкоронських в Хлопах. Фото початку ХХ століття
Якщо ви почнете шукати, то на мапі ви не знайдете село Хлопи, бо воно було в 1945 році перейменоване в Переможне. Перша писемна згадка про село Хлопи датується 1427 роком.
Парк Лянцкоронських в Хлопах. Фото 1927 рокуПалац Лянцкоронських в Хлопах. Фото 1915 року
На даних світлинах зображений палац, парк та граф Кароль Лянцкоронський з родиною. Також в колекції було кілька панорамних світлин села Хлопи в 1930 році.
Фото взяті з колекції: Fototeka Lanckorońskich PAUart
У суботу, 22 грудня 2018 року, в Соборі Святого Юра у Львові (площа Святого Юра, 5) відбулася презентація першої біографії блаженного священномученика Климентія Шептицького «Казимир граф Шептицький — отець Климентій: польський аристократ, український ієромонах, Екзарх Росії та Сибіру, Архимандрит Студитів, Праведник народів світу, блаженний Католицької Церкви».
Монографія видана до 150-ліття блаженного священномученика Климентія Шептицького, яке громадськість відзначатиме 17 листопада 2019 року. Автором видання є науковець, доктор філософії Іван Матковський – працівник кафедри політології та міжнародних відносин НУ «Львівська Політехніка». Публікація висвітлює всі періоди життя видатного церковного діяча Климентія Шептицького, які представлені у сімнадцяти розділах. Видання проілюстроване фотографіями та графікою з архіву «Фундація Родини Шептицьких», о. Юстина (Юрія Бойка), родини Матковських та Новаківських, Лесі Квик, Романа Метельського, архівів «Narodowe Archiwum Cyfrowe», «Muzeum Narodowe w Warszawie», «Cyfrowa Biblioteka Narodowa Polona (CBN)», з приватних збірок Андрія Олійника і Юрія Завербного.
Перша біографія блаженного священномученика Климентія Шептицького «Казимир граф Шептицький — отець Климентій: польський аристократ, український ієромонах, Екзарх Росії та Сибіру, Архимандрит Студитів, Праведник народів світу, блаженний Католицької Церкви».
“Це перша повна наукова біографія Блаженного Климентія Шептицького , рідного брата Праведного митрополита Андрея. Її автором є доктор філософських наук, науковий співробітник Постуляційного Центру Монастирів Монахів Студійського Уставу Іван Матковський. Він перший здійснив спробу написання повноцінної біографії цього Великого Мужа нашої церкви. Слід також звернути увагу на те, що з усіх Блаженних, проголошених Папою Іваном-Павлом ІІ у 2001 році у Львові, тільки отець Климентій отримав належне наукове біографічне оформлення. Всеце показує нам, щоперед українськими істориками, богословами ще дуже багато роботи.
Отець Юстин Бойко
Найбільшою цінністю презентованої біографії є її змістовне наповнення, адже автор опирається на дуже багато історичних джерел, зокрема, архівних, які ніколи не публікувалися, або публікувалися частково. Тобто видання уже можна назвати джерельною базою для наступних досліджень, які з’являться у майбутньому”, – зазначив Отець Юстин Бойко під час презентації видання.
Презентація першої біографії блаженного священномученика Климентія Шептицького «Казимир граф Шептицький — отець Климентій: польський аристократ, український ієромонах, Екзарх Росії та Сибіру, Архимандрит Студитів, Праведник народів світу, блаженний Католицької Церкви».
Окрім біографічної частини дослідження, автор та упорядник др. Іван Матковський долучив до видання спогади про братів Шептицьких родичів та сучасників. Вперше українською мовою тут опубліковано спогади Адама Ротфельда, врятованого братами Шептицькими у часи Голокосту.
Презентація першої біографії блаженного священномученика Климентія Шептицького «Казимир граф Шептицький — отець Климентій: польський аристократ, український ієромонах, Екзарх Росії та Сибіру, Архимандрит Студитів, Праведник народів світу, блаженний Католицької Церкви».
“Нам вдалося підготувати книжку досить швидко. Робота над нею розпочалася в 2017 році, після того як ми з отцем Юстином презентували листи Блаженного Климентія Шептицького до його братів та родини. Тоді я не був ще великим дослідником і не знав, що постать братів Шептицьких надзвичайно слабо висвітлена в українській історіографії. І це мене здивувало.
Іван Матковський
Перше, що ми поставили у свій роботі – зібрати воєдино всі документи, показати їх, зібрати джерельну базу, а вже пізніше наступники можуть робити більш ширше дослідження. Крім цього нам вдалося відкрити низку фактів про які ми не знали та не здогадувалися”, – розповів автор біографічної праці Іван Матковський.
Видавці біографії – родина Матковських та Новаківських, проект яких підтримала низка відомих на Львівщині меценатів та підприємців. До видання наукового дослідження долучився Постуляційний Центр Монастирів Студійського Уставу на чолі з ієрм. Юрієм Бойком, завдяки якому підготовка видання була підтримане не тільки архівними документами, але і фінансово.
У неділю, 23 грудня, у Львові відсвяткували 200-ліття однієї з найпопулярніших колядок — „Тиха ніч“. У виставковій залі Львівського музею історії релігії Зразковий вокальний ансамбль „Намисто“ Львівського міського палацу культури імені Гната Хоткевича, під керівництвом Марії Сергійчук виконали колядку „Тиха ніч“ чотирма мовами — німецькою, англійською, польською і українською мовами. Також дівчачий хор виконав низку інших колядок та різдвяних пісень різних народів світу.
Виступ Зразкового вокального ансамблю «Намисто» Львівського міського палацу культури імені Гната Хоткевича у Львівсьму музеї релігії
Вперше колядку „Тиха ніч“ почули 24 грудня 1818 року в Австрії на урочистій Месі до католицького Різдва. Хоча текст різдвяної пісні 24-річний Йозеф Мур написав два роки перед тим. Та через несправність органу (католицькі меси не обходилися без цього інструмента), кажуть, що міхи інструмента погризли миші, а ремонт був досить дороговартісний, не було можливості виконати її.
Тож вікарій храму Франц Ґрубер знайшов вихід із ситуації — підібрав акорди на гітарі. Хоча й ефект від звучання був зовсім не такий, як на органі.
У німецьких пісенних збірках „Тиха ніч“ з’явилась лише в 1831 році. Щоправда, тоді авторство не вказали, а написали, що творці тексту і мелодії — невідомі. Встановити особу автора вдалось лише в 1854 році.
Партитура пісні “Тиха ніч” Франца Ґрубера
Та до того часу колядка вже була досить популярна і перекладена багатьма мовами.
Найстаріша із партитур колядки, датована 1820 роком, досі зберігається у зальцбурзькому музеї „Кароліно-августеум“.
Портрет композитора Франца Ґрубера в Каплиці “Тихої ночі”
Оригінальний текст пісні:
Stille Nacht! Heilige Nacht!
Alles schläft; einsam wacht
Nur das traute hochheilige Paar.
Holder Knab im lockigen Haar,
Schlafe in himmlischer Ruh!
Schlafe in himmlischer Ruh!
Stille Nacht! Heilige Nacht!
Gottes Sohn! O wie lacht
Lieb´ aus deinem göttlichen Mund,
Da schlägt uns die rettende Stund,
Christ in deiner Geburt!
Christ in deiner Geburt!
Stille Nacht! Heilige Nacht!
Die der Welt Heil gebracht,
. . . . . .
Aus des Himmels goldenen Höhn
Uns der Gnaden Fülle läßt seh´n
Jesum in Menschengestalt,
Jesum in Menschengestalt
Stille Nacht! Heilige Nacht!
Wo sich heut alle Macht
Väterlicher Liebe ergoß
Und als Bruder huldvoll umschloß
Jesus die Völker der Welt,
Jesus die Völker der Welt.
Stille Nacht! Heilige Nacht!
Lange schon uns bedacht,
Als der Herr vom Grimme befreit,
In der Väter urgrauer Zeit
Aller Welt Schonung verhieß,
Aller Welt Schonung verhieß.
Stille Nacht! Heilige Nacht!
Hirten erst kundgemacht
Durch der Engel Alleluja.
Tönt es laut aus Fern und Nah:
Christ, der Retter ist da!
Christ, der Retter ist da!
Каплиця «Тихої ночі», Оберндорф, грудень 2003 року
На початку XX століття церква в Оберндорфі, де вперше прозвучала колядка, була зруйнована повністю. Зараз на цьому місці зведена невелика капличка. А поруч діє „Музей Тихої ночі“.
Слова „Тихої ночі“ перекладені на понад 100 мов світу, колядку співають і українською. В Оберндорфі й Зальцбурзі є понад десяток місць, пов’язаних із історією цієї пісні.
В історії людства існують чітко окреслені періоди панування видів техніки, які після сходу зі світової арени продовжують своє існування лише як окремі екземпляри, викликаючи подив своїми формами і оригінальністю інженерних рішень.
Відійшли у минуле торгові і військові вітрильні судна, стала анахронізмом парова машина, перетворилися у плавучі музеї сталеві фортеці лінкори. Коротким був і вік дирижаблів – всього 37 років неспішно пропливали вони повітряними просторами планети.
Катастрофа дирижабля «Гінденбург» у 1937 році. Фото з Вікіпедії
У 1900 році піднявся у небо перший керований дирижабль конструкції графа Фердінанда Цепеліна, прізвище якого довгий час служило назвою німецьких повітряних суден. У 1937 при посадці на аеродром міста Лейкхерст у Сполучених Штатах вибухнув і згорів дирижабль-лайнер «Гінденбург». За ці роки було побудовано 255 дирижаблів, з них 139 у Німеччині. Останні типи мали розмір до 250 метрів, розвивали швидкість 135 км\год і піднімали у повітря вантаж у 100 тонн.
Будівництво елінгу у Луцьку. Taschenbuch der Luftflotten,1914
Основними з причин припинення будівництва і експлуатації цих гігантів була критична пожежонебезпечність наповненої воднем оболонки та проблеми з керуванням такими великими літальними апаратами. Суттевою і ставала конкуренція з боку літаків, які виконували все більше функцій, притаманних дирижаблям, причому набагато швидше і дешевше.
Будівництво елінгу у Луцьку. Taschenbuch der Luftflotten,1914
Негорючий гелій, придатний для дирижаблів, тоді добувався лише у США у невеликих кількостях та значної вартості, і американці не були схильні ним ділитися.
Дирижабль Лебедь, humus.livejournal.com
Перед Першою світовою війною штаб Верховного головнокомандувача російської армії вважав дирижиблі основним засобом стратегічної розвідки. Для них на західному кордоні була розгорнута сітка баз, зокрема у Бердичеві, Білостоку, Ліді, Брест-Литовську, Ковно, Гродно.
Дирижабль Альбатрос, humus.livejournal.com
Луцьк також був включений у цей перелік. Станом на 1914 рік у місті була дислокована 1 повітроплавальна рота з керованими аеростатами, до роти були приписані дирижаблі «Альбатрос» і «Лебедь». На замовлення військового міністерства німецькою фірмою «Ballonhallenbau-Gesellschaft m.b.H.» Артура Мюллера з Шарлоттенбурга, у 1914 році був побудований елінг (ангар) для дирижаблів. При ньому розміщувалася база для постачання дирижаблів і аеростатів воднем.
На жаль, відомостей про відвідування російськими військовими дирижаблями Луцька не знайдено. Відомо, що перша повітроплавальна рота використовувала лише повітряні кулі, призначені для коректування артилерійського вогню. Ще у 60-х роках минулого сторіччя луцькі старожили пригадували, що перед війною 1914 року у луцьке небо регулярно піднімалися повітряні кулі.
До речі, у Російській імперіі до війни було побудовано 14 елінгів, стільки ж дирижаблів нараховувалося в армії. Реально, з початком війни з’ясувалося, що боєздатних дирижаблів всього чотири.
У 1915 році Луцький елінг був перенесений у Львів, де базувався переведений з Брест-Литовська дирижабль «Кондор», призначений для бомбардування фортеці Перемишль.
Залишки російського ангару на Левандівському летовищу. Фото 1915 року
22 червня 1915 року Львів був залишений російськими військами перед австрійсько-німецьким наступом, і елінг був втрачений.
Друга інформація про дирижабль у волинському небі є загадковою. Але краще звернемося до самого джерела.
Перед Першою світовою війною у Луцьку дислокувався 44 Камчатський піхотний полк. У ньому служив поручик Жуковський Борис Адамович, який регулярно писав листи своїй дружині Поповій Єлизаветі Ігнатівні. Всього відомо 50 листів 1913-1917 років. Слід зауважити, що поручик у доступних йому подробицях детально описував полкове і фронтове життя, згадувані ним факти точно збігаються з наявними історичними документами.
Перші фронтові враження поручика складалися від видовища військового дирижабля. Лист написаний у с.Рачин, нині передмістя Дубно 14 серпня 1914 року (1 серпня за старим стилем) .
«Моя єдина, полк наш весь перейшов вчора з Луцька під місто Дубно, і розташувався у його околиці. Вчора вночі над нашим розташуванням літав цепелін. Простим і неозброєним оком виглядав як зірочка. Спочатку він низько і плавно пролетів над нашим загоном, а потім піднявся високо-високо над нами і зупинився. Тільки прожектор, встановлений у його передній частині, то зменшував вогонь, то яскравіше разгорявся. У сильний бінокль було видно ряд освітлених вікон його каюти і ледве помітні обриси сигари – його корпуса. Яка сміливість – бути над табором супротивника. До ранку, звісно, полетів за свій кордон».
Каюта радиста, цепелін LZ IV, cpa-bastille91.com
Коментуючи цей лист, насамперед слід відмітити, що поручиком вірогідно описаний німецький цепелін – тількі вони на той час мали каюти з вікнами у середній частині корпусу, там розміщувалася радіостанція. Зрозуміла і причина нічного затримання дирижабля над Дубно – певно, що уночі визначити місцеперебування було проблематично, а під ранок можна було зорієнтуватися за характерними обрисами міста.
Дирижабль з’явився над Дубно у ніч з 12 на 13 серпня, і міг використовуватися лише австро-угорським генштабом, у німців на той момент всі інтереси стосувалися територіі Польщі та Прусії.
А ось далі починаються невідповідності.
Згідно німецьких джерел, у серпні 1914 року на Східному фронті діяло три дирижаблі, два базувалося у Кенигсберзі ( Z-IV і Z-V), один у Легниці ( CL-2). Лише один з них, Z-V виконував розвідувальні польоти 11-12 серпня по маршруту Вроцлавек-Плотськ-Лодзь, тобто у західній Польщі.
В Австро-Угорщини своїх військових дирижаблів вже не було. З 1909 року в Австрії було побудовано 4 невеликих військових дирижаблі, але до початку війни 3 з них були виведені з експлуатації, а один загинув у катастрофі. Залишався приватний дирижабль «Австрія», але він був скоріше експериментальним і непридатним для військових дій. У зв’язку з відсутністю фінансів для його утримання у 1914 році він був зданий на злам.
З початком війни Австро-Угорський Королівсько-Цісарський генштаб мусив орендувати німецький CL-2, який почав польоти над південно-східною Польщею з 22 серпня.
Вважаю, що інформація, яка розкриває «таємницю дубнівського дирижабля» ще не знайдена, і тому залишаю питання відкритим.
На початку серпня 1915 року у місті Ковель вже були чути залпи артилерійських гармат австро-угорської армії, наступ якої був наслідком зайняття території у травні-червні території Царства Польського німецьким військом. Щоб завадити відступу російських сил, до бомбардування великих залізничних станцій були залучени цепеліни.
З квітня 1915 року у кайзерівський повітряний флот почали надходити 22 цепеліни новітньої конструкції серії «P» з чотирма двигунами Майбах МС-Х потужністю 210 к.с. Їх довжина досягала 163 метрів, максимальна швидкість дорівнювала 96 км/год, а у повітря вони піднімали до 16 тон корисної ваги.
Один з цих велетнів, LZ 79 (виробничий № 49), вперше піднявся у повітря 2 серпня 1915 року, а вже 10 серпня ввечері вилетів з бази у Познані для бомбардування залізничних вузлів на території Російської Імперії. На борту цепеліна знаходилося 1300 кг бомб.
Цепелін LZ 79
Навігації цепеліна допомагало безліч пожеж, які вчиняла при відступу російська армія. Близько опівночі LZ 79 досяг першої цілі – фортеці та міста Брест-Литовськ, де концентрувалися російські війська. З висоти 4000 метрів у саму середину зручно освітлених сортувальних станцій було скинуто 12 100-кілограмових бомб, після чого повітряний корабель повернув на південний схід.
О 2 години 30 хвилин LZ 79 з’явився над Ковелем і скинув невикористану частину вантажу бомб на залізничний вузол.
Змагаючись з потужними північно-західними вітрами, цепелін під командуванням капітана Гейсерта прибув у Познань опівдні, за 17 годин знаходження у повітрі він пролетів 1600 кілометрів.
Нічне бомбардування залізниць Ковеля не мало суттевих наслідків, російські війська евакуйовалися безперешкодно. 23 серпня австро-угорська піхота зайняла місто.
Цепелін LZ 79 недовго брав участь у бойових діях. 25 серпня він ще раз бомбардував Брест-Литовськ, точніше залізниці біля нього. У січні 1916 року здійснив два бойових польоти у Франції, причому при бомбардуванні Парижу 30-31 січня був пошкоджений і зробив вимушену посадку на окупованій німцями території південної Бельгії. Екіпаж у 12 осіб залишився цілий, а дирижабль розібрали на місці, як непридатний до експлуатації.
Кінець цепеліна LZ 79
Бойова кар’єра другого цепеліна, який знайшов свій кінець на Волині, теж була недовгою.
Побудований у квітні 1915 року LZ 39 (серія «О»), встиг два рази бомбардувати Лондон. Останній виліт на Західному фронті 12.06.1915 року був невдалий. Цепелін мав ціллю французький порт Кале, але повернув з маршруту внаслідок поломки двигуна. Над Ла-Маншем його послідовно атакували дев’ять англійських літаків. Оскільки звичайні кулі не запалювали водень у оболонці, пілот останнього літака Авро-504В скинув на дирижабль чотири 20-фунтові бомби (по 20 кг), одна з яких попала у ціль. Були пробиті 5 відсіків з воднем, збитий кормовий пропелер, поранено та вбито кілька членів екіпажу, але LZ 39 вдалося досягти бази у Генті. Це був перший в історії бій літака з дирижаблем.
Після ремонту LZ 39 направили на Східний фронт. Там, 7 серпня він бомбардував фортецю Новогеоргієвськ (північніше Варшави), а також у ніч з 13 на 14 жовтня скидав бомби на залізничний вузол Рівне. Політ на Рівне 17 грудня 1915 року став для нього останнім.
Під час бомбардування Рівнеського вокзалу,на висоті 2200 метрів цепелін був уражений у кормові відсіки гарматною шрапнеллю. Почалася втрата водню. Другий постріл попав у носову гондолу управління з двигуном, який незабаром випав. Екіпаж спробував збалансувати дирижабль, керуючи ним з резервного пункту управління та скидаючи баласт. Але надія долетіти до Німеччини була марною. При досягнені Луцька керування остаточно втратилося і екіпаж був змушений зробити аварійну посадку.
Цепелін LZ 39 упав під Луцьком
Оскільки ремонтні матеріали та апаратуру для вироблення водню завозити з Німеччини було дуже витратно, цепелін LZ 39 був розібраний на місці і вивезений у Фрідріхсхафен, де його конструкції і мотори були використані при виробництві нових дирижаблів.
Далі, до кінця війни, траси цепелінів оминали Волинь.
Єдиний польський дирижабль «Лех», за час експлуатації (1921-1928) літав тільки над центральною Польщею та узбережжям. Більше у волинському небі дирижаблі не з’являлися.
Автомобілі з пробігу Outox Super Cars Run у Львові
Подія Outox Super Cars Run, яка стартувала 20 грудня в Києві, дісталося і до Львова. Тут зібралися рідкісні автомобілі українських доріг і ексклюзивні суперкари. Фотозвітом ділиться ресурс TopGir.
Автомобілі з пробігу Outox Super Cars Run у Львові
По дорозі автомобілі відвідали Житомир, а фінішує пробіг в Буковелі. Кожен фанат автомобільної екзотики знайде, на що подивитися в ході заходу. Масл-кари Chevrolet і Dodge, спортивні BMW M-серії та суперкари Audi і Ferrari.
Автомобілі з пробігу Outox Super Cars Run у Львові
По дорозі автомобілі відвідали Житомир, а фінішує пробіг в Буковелі. Кожен фанат автомобільної екзотики знайде, на що подивитися в ході заходу. Масл-кари Chevrolet і Dodge, спортивні BMW M-серії та суперкари Audi і Ferrari.
Автомобілі з пробігу Outox Super Cars Run у Львові
Науковці Національного музею-меморіалу “Тюрма на Лонцького” досліджують повстанський архів, який нещодавно був переданий до музею. Документи повстанського архіву знайшли у Самбірському районі Львівської області, повідомляє Гал-інфо.
У віднайденому архіві десятки документів. Серед них є добре збережені і такі, які перебувають у вкрай критичному стані. Однак, науковці спробують їх врятувати, адже, за словами директора музею Руслана Забілого, усі ці матеріали є дуже цінними для істориків.
Найперше документи переклали спеціальним фільтрувальним папером, який має витягнути із них зайву вологу. Потім, як розповів директор музею, їх помістять у морозильні камери, щоб виморозити папір. Волога, яка залишиться кристалізується і розширить папір. Відтак, папір можна буде розгортати і відчитувати.
“Коли ми проведемо усі ці маніпуляції, зможемо це все відкрити і почати відчитувати їх. Документи можна відреставрувати. Нам траплялися матеріали і у набагато гіршому стані”, – розповів Руслан Забілий.
Фото Гал-інфо, Олена Ляхович
У документах часто фігурують Нижанковичі.
“В адміністрації ОУН були райони Нижанковичі та Меденичі. Це означає, що архів рівня надрайону. Ми встановимо за каталогами і структурою, до якого надрайону належали ці два райони, і будемо мати більше інформації”, – розповів Руслан Забілий.
Архів складається із звітів датованих 1946 – 1948 роками. Їх писали у звичайних шкільних зошитах, які потім архівували.
Фото Гал-інфо, Олена Ляхович
Найбільше дослідників зацікавили списки загиблих повстанців, але наразі відкрити їх неможливо, аби не втратити інформацію.
“Це дуже цікавий документ – “Список упавших. Репортажі”. Іншими словами – це список загиблих із описом того де, і за яких обставин вони загинули. Також є список арештованих, але його теж наразі відкрити неможливо. В архіві є списки депортованих під час сумнозвісної операції “Запад” – “Реєстрація вивезених на Сибір родин”. Вони у досить непоганому стані збереження. Є й робочий зошит зв’язкового, або референта пропаганди, він також потребує реставрації та консервації”, – зазначив Руслан Забілий.
Фото Гал-інфо, Олена Ляхович
Окрім того, в архіві міститься зібрана повстанцями інформація про тих, хто співпрацював з окупаційною радянською владою: списки комсомольців, інформація про установи Дрогобицького району, про місцеву адміністрацію. Уся ця інформація дуже детальна. Тут вказані прізвища і навіть місячна платня у карбованцях.
Особливо цікавими є документи, які надзвичайно добре збереглися і добре читаються.
“Це оригінальні документи – роздрукована переписка провідників. Зверніть увагу на звернення: “Друже Май!”. Це, така собі, робоча переписка. Йому писав повстанець на псевдо “Артим”. Датується вона 1947 роком”, – зазначив Руслан Забілий.
Фото Гал-інфо, Олена Ляхович
Цікаво, що при перегляді архіву на документі виявили листочок та залишки ґрунту.
“Те, що листочки потрапили між папери, означає що архів спершу був закопаний в землі. Згодом його викопали і переховали в бідон. Тобто, архів переховували принаймні два рази”, – сказав Руслан Забілий.
Окрім того, в архіві є низка документів радянського зразка: військові квитки, свідоцтво про народження, комсомольські квитки.
Фото Гал-інфо, Олена Ляхович
“Нашу увагу привернув один документ – комсомольський квиток із вкладеною у нього фотографією. На світлині чоловік у військовій радянській формі. Документ виданий на ім’я Богдана Площинського у лютому 1946 року. Потрібно пошукати це прізвище у списках комсомольців, які містяться у цьому архів”, – розповів Руслан Забілий.
Наразі науковці проводять першочергові рятувальні роботи, аби не втратити цінну інформацію.
Презентація книжки «Оперний світ Соломії Крушельницької: путівник по операх з репертуару співачки»
В четвер, 20 грудня 2018 року, в кав’ярні-галереї «Штука» (вул. Котлярська, 8) спільно з Музично-меморіальним музеєм Соломії Крушельницької у Львові відбулась презентація книжки «Оперний світ Соломії Крушельницької: путівник по операх з репертуару співачки».
Презентація книжки «Оперний світ Соломії Крушельницької: путівник по операх з репертуару співачки»
Цього холодного зимового вечора в приміщенні “Штуки” зібралися справжні поціновувачі творчості Соломії Крушельницької, музикознавці та постійні відвідувачі кав’ярні разом зі справжніми друзями Дому Соломії Крушельницької. Звучав голос Соломії у записі, а працівниць музею “наживо”. Про історію розкішного видання “Оперний світ Соломії Крушельницької: путівник по операх з репертуару співачки» розповідали його творці.
Обкладинка книжки «Оперний світ Соломії Крушельницької: путівник по операх з репертуару співачки»
“Від свого первісного задуму до остаточного втілення книжка пройшла дуже тривалий час і зазнала багатьох метаморфоз. Почалося з того, що працівники Музею Соломії Крушельницької під час проведення екскурсії часто зустрічаються з такими запитаннями відвідувачів, про що ж та чи інша опера в якій виступала Соломія Крушельницька. І було вирішено, для внутрішнього користування скласти покажчик лібрето опер в яких виступала свого часу Соломія Крушельницька. Це майже 60 творів різних композиторів, стилів та напрямків, про що теж було написано. І це стало кістяком для нашої книжки. Згодом вирішили також додати до збірника позитивні та негативні рецензії на опери”, – розповіла упорядник Мар’яна Зубеляк презентуючи видання.
Мар’яна Зубеляк
Видання знайомить читачів з оперним репертуаром славетної української співачки, що налічував майже 60 опер різних національних шкіл і напрямів. Лаконічно подано інформацію про композиторів, їхні твори, сюжет опери, а також вміщено уривки з рецензій на виступи Соломії Крушельницької в оперних партіях. Видання багато ілюстроване портретами композиторів та фото Крушельницької в різних сценічних образах.
Ірина Криворучка
“Весною цього року ми мали гарну і плідну співпрацю з Національною спілкою театральних діячів України. Разом з ними ми мали виставку художніх робіт, присвячених Соломії Крушельницькій, яку ми презентували у театрі оперети, а пізніше в Оперному театрі у Києві. Виставка була успішною і коли ми презентували нашу роботу на відкритті виставки нам з Національної спілки запропонували продовжити співпрацю – подати спільний проект на конкурс культурних проектів Українського Культурного Фонду. І наш проект – видання цієї книжки переміг у конкурсі. Це видання презентувалося у Києві, коли ми стали учасниками Форуму «Театри та музеї» і ми отримали надзвичайно гарні відгуки про цю книгу, і про те,що вона є дуже затребуваною не тільки для музеїв, музикознавців, але й для оперних театрів”, – розповіла учасниця редакційної колегії, головний зберігач фондів Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької Ірина Криворучка.
Леся Квик
Над мистецьким вирішенням книжки “Оперний світ Соломії Крушельницької: путівник по операх з репертуару співачки” працювала відома львівська художниця Леся Квик. Вона дуже шкодувала що мала недостатньо часу для роботи над макетом і розповідала про кумедні випадки, що трапилися під час роботи.
Презентація книжки «Оперний світ Соломії Крушельницької: путівник по операх з репертуару співачки»
Учасниця редакційної колегії Роксоляна Пасічник звернула увагу присутніх на унікальності та важливості видання.
Роксоляна Пасічник
“Ця книжка не тільки прикладне, а й сувенірне, подарункове видання. І те, що вона є – це дуже добре”, – наголосила Роксоляна Пасічник.
Презентація книжки «Оперний світ Соломії Крушельницької: путівник по операх з репертуару співачки»
Над книжкою працювали: редакційна колегія – Ірина Криворучка, Данута Білавич, Роксоляна Пасічник, художниця Олександра Квик, упорядкування і переклад з польської, російської, італійської та англійської Мар’яни Зубеляк, переклад з іспанської Христини Іванькової, передмова Олександра Козаренка, літературний редактор Галина Тихобаєва.
До 90-річчя від дня народження Євгена Сверстюка у Львівському музеї історії релігії відкрито виставку «На полі Честі».
Тут небагато речей: фотографії різних періодів життя, книга-самвидав «Собор в риштуванні», «Український вісник», нагрудник – спеціально вив’язаний Євгенові Сверстюку ув’язненими 36-ї зони, диплом і нагрудний знак лауреата Державної премії України імені Т. Шевченка 1995 року, горнятко, яким він користувався у редакції газети «Наша віра», книги, записники, нагороди…
Постер виставки До 90-річчя від дня народження Євгена Сверстюка
Працівники Музею висловлюють вдячність Валерії Андрієвській – дружині Євгена Сверстюка, його другові Василю Овсієнку, Олені Лодзинській – директорці Музею шістдесятництва, колективу редакції газети «Наша віра», Вірі Соловйовій – директорці видавництва «Кліо» за речі, які вони надали для експонування та допомогли створити маленьку експозицію про ВЕЛИКУ ЛЮДИНУ.
Ірина ЦЕБЕНКО науковий співробітник Львівського музею історії релігії
Вид на рівненську стометрівку і тролейбусну зупинку, 1976 рік
“А ти сьогодні ідеш на “мєтри?” — таким запитанням з’ясовувала молодь 1970-х плани одне одного на вечірнє дозвілля. Одним із рівненських феноменів не таких і далеких 1970-х років була так звана стометрівка, або, як її називала в ті часи рівненська молодь, — “мєтри”.
Чим далі в третє тисячоліття, тим більш “історичними” й цікавими стають події і факти 40-50-річної давнини. У рівнян, чия юність припала на середину-кінець 1970-х, свої особливі спогади. Ще не гуляли країною вітри перебудови, але її привид, вириваючись із закапелків тісних “хрущовських” кухонь, вже незримо витав просторами союзу. Пізніше історики назвуть ті часи брежнєвським застоєм, а гострі на язик громадяни — застіллям. А ще — часом тотального дефіциту всього, починаючи з жіночих колготок і до платівок з улюбленими ВІА (для тих, хто не знає, що це таке, ВІА — вокально-інструментальний ансамбль).
Рівне 1970-х
Чим далі в третє тисячолітття, тим більш “історичними” й цікавими стають події і факти 40-50-річної давнини. У рівнян, чия юність припала на середину-кінець 1970-х, свої особливі спогади. Ще не гуляли країною вітри перебудови, але її привид, вириваючись із закапелків тісних “хрущовських” кухонь, вже незримо витав просторами союзу. Пізніше історики назвуть ті часи брежнєвським застоєм, а гострі на язик громадяни — застіллям. А ще — часом тотального дефіциту всього, починаючи з жіночих колготок і до платівок з улюбленими ВІА (для тих, хто не знає, що це таке, ВІА — вокально-інструментальний ансамбль).
Рівне 1970-х, ще зберігається стара забудова в районі ринку
Рівне 1970-х нічим особливим не вирізнялося. Містяни завзято будували розвинутий соціалізм, шалено змагаючись за виконання-перевиконання соціалістичних планів. У 1974-у в місті з’явився перший тролейбус, у 1975-у створено театр ляльок з подальшою побудовою у 1979 році приміщення театру, у 1977 відкрито аеровокзал міжнародного класу. На зміну “хрущовкам” поставали нові квартали житлових близнюків-“панельок”, зведених за типовими проектами.
Площа ім. Леніна ще до стометрівки, 1968 рік
Повсюдне насадження ідеї такого життя за “типовим проектом” висміяв у 1975-у Ельдар Рязанов у невмирущій “Іронії долі, або З легкою парою”. Влада намагалася стерти бодай якусь неординарність з життя громадян, як на рівні суспільному і побутовому, так і на рівні духовному. Єдиний радянський народ — від малого до великого — повинен був мати єдину радянську мораль і мислення, й у всьому звірятися з Леніним, партією і її тодішніми керманичами. Конституція 1977 року закріпила за КПРС цілковиту монополію на владу в країні. Казнокрадство, корупція, окозамилювання і всенародний “одобрямс” — ознаки того часу. І, звісно, анекдоти, актуальність багатьох з яких не зникла й донині.
Усі шляхи ведуть на “мєтри”
Утім, молодь у ті часи переймалася радше своїми молодечими справами, аніж глобальними проблемами. Однією з місцевиїх молодіжних “пам’яток” того часу була стометрівка, або, як тоді казали, “мєтри” — відстань від рогу вулиці Міцкевича і тодішньої Ленінської до тролейбусної зупинки на теперішньому майдані Незалежності, де в ті часи на першому поверсі дев’ятиповерхівки було кафе “Сніжинка”.
Рівненська стометрівка — це не просто сто метрів міської вулиці. Цей відрізок був своєрідною перепусткою з дитинства в юність. Той, хто вийшов увечері на стометрівку, вважалося зробив крок до дорослого життя. Рівненська стометрівка 1970-х — це і нові знайомства, і оглядини, і демонстрація модного вбрання, і залицяння, а, подекуди, й з’ясовування стосунків між молодіжними гуртами з різних міських районів.
Фрагмент стометрівки з видом на головпоштамт, 1976 рік
На стометрівку в центрі Рівного збиралися щовечора за будь-якої погоди. У кожного була своя компанія. Якщо хтось із завсідників не приходив, це ставало приводом до обговорення. Особливо жваво обговорювали на стометрівці появу новенького чи новенької. До виходу на стометрівку готувалися мало не як до сватання, особливо, звісно, дівчата. Тоді ще молодь не була розбещена засиллям імпортної косметики і одягу.
Проте хлопці й дівчата не виглядали й жебраками. Одягалися, хто як міг, правдами-неправдами дістаючи модні речі. Тоді лише набирала обертів майбутня джинсова лихоманка. Поява на комусь із місцевої молоді справжніх фірмових джинсів була неабиякою подією. Власник чи власниця таких штанів одразу піднімалися вгору в рейтингу престижу. Юний кавалер у фірмових джинсах одразу ставав бажаним залицяльником, а дівчина — предметом підвищеної уваги. Утім, інші модні тренди того часу — спідниці міні і максі, брюки-кльош, взуття на високій платформі — для тогочасної рівненської молоді не було такою вже й дивиною.
Володимир Висоцький і Марина Владі. Еталон модного стилю, на який рівнялася молодь 1970-х
Збиралися, зазвичай, коли сутеніло. На тодішню площу Леніна, а, власне, стометрівку, стікалася молодь з усього міста. Прийшовши, хлопці й дівчата цілий вечір дефілювали вздовж площі з кінця в кінець. Гамірний і строкатий натовп молоді безперервним потоком рухався в обох напрямках. Ходили групами, парами. Бувало й поодинці. Адже на стометрівці гарантовано можна було зустріти друзів чи знайомих. Для цього не обов’язково було й призначати зустріч. Кожен знав, що ввечері всі шляхи ведуть на “мєтри”. І кожен юнак чи дівчина хоч на кілька хвилин, але обов’язково мали там відмітитися.
Дефіляда вздовж площі мала певні правила. Якщо прийшов юнак з дівчиною, то, побравшись попід руки, вони походжали з кінця в кінець стометрівки, час від часу затримуючись біля гурту знайомих. Точнісінько так поводилися й дівчата. Хлопці ж здебільшого стояли зграйками вздовж стометрівки, розглядаючи тих, хто прогулювався.
“Мобільний” зв’язок за дві копійки
Вирушаючи на стометрівку, обов’язково міняли жменю двокопійчаних монет, щоб з телефона-автомата обдзвонити друзів і знайомих з повідомленням:”Я вже на “мєтрах”, приходь”. До речі, в тих же телефонних будках, яких біля приміщення головпоштамту з боку вулиці Міцкевича було з десяток, полюбляли усамітнюватися парочки. Під приводом погрітися, якщо це відбувалося холодної пори, але частіше зовсім з іншою метою. Про поцілунки в телефонній будці, вочевидь, може згадати чи не кожен, чия юність припала на 1970-і.
Телефонні будки біля головпоштамту. Фото з альбому «Ровно» (1983)
Щодо тогочасного “мобільного” зв’язку, то особливим шиком було зателефонувати без монетки. Чого тільки не вигадували задля цього! У кожного був свій власний секрет. А декотрі примудрялися ще й якось по-особливому грюкнути по автомату, щоб звідти посипалися “двійки”! А ще пошуки двокопійчаної монетки серед завсідників стометрівки часто були просто приводом для знайомства.
Рівненський головпоштамт, 1976 рік
Особливо гамірно було на стометрівці у вихідні і свята. У такі дні молодь, зустрівшись на площі з друзями, гуртами вирушала на танці. Але це вже зовсім інша, не менш цікава історія.
Знищена залізниця і Донецький міст, що фактично є кордоном нашої території
Хоча напевно це і не буде коректне, бо там, за бруствером, теж Україна. Теж моя держава. Най зґвалтована кремлівським карликом, спаплюжена його посіпаками. Але це теж Україна. І кожен, хто ходить зараз по краю нашої з вами держави прекрасно це розуміє..
Промка. Це напевно найвідоміший бренд цього періоду війни. Такий, як в 14-му році Карачун, чи Савур-Могила. В 15-му Дебальцево. В 16-му «Світлодарська дуга». Здавалось би чи не кожен журналіст, що приїздить в АТО вважає своїм обов’язком побувати власне на «промці».
Так виглядає «ПРОМКА»
Як правило хлопці приймають всіх. Бо про війну потрібно знати правду. А журналісти це такий відкритий канал зв’язку з тим зовнішнім світом, що, як ми того сподіваємось, знаходиться за нашими плечима, і від цього почуває себе трішки більш захищеним. Мої провідники впевнені в собі, спокійні і… так… вони відважні. Зовні жоден з них не схожий на кіношного спецпризначення. Немає гори м’язів, та якоїсь такої собі «фішки» у вигляді сталевого погляду та стиснутої в зубах сигари. Тут, на теперішньому краї України стоять звичайні хлопці. Колишні, водії та працівники офісів… за одним з них я іду намагаючись повторювати кожен його рух. Бо тут не гра. Клавіш збереження немає. І що найголовніше, своєю незграбністю можна підставити тих, хто зараз йде поруч. Бо не кинуть вони гостя просто так, а ризикуючи власним життям будуть витягувати в тил.
«Абгрейд» радянського РПГ яким окупанти зараз обстрілюють наші позиції.
От і перший перепочинок на спостережнику. Пацани показують мені новий вид, а точніше такий собі «абгрейд» радянського РПГ яким окупанти зараз обстрілюють наші позиції. Звичайна міна, замість капсуля запалу до якої прикручується сталевий перехідник. Таким чином нею можна стріляти з незабороненого РПГ. Тобто виходить саморобний прихований міномет. Хвостовики склепані через те, щоб політ міни був безшумним. Та часто, через невідповідність траєкторій ці міни просто не вибухають. Тоді наші бійці їх знешкоджують, а дані передають до міжнародних спостерігачів. Хто зна, може свого часу, коли судитимуть терористів за скоєне, вони відповідатимуть і за це.
Нагадування на передовому спостережному посту. До ворога звідси приблизно 50 метрів.
Хоча і без подібних речей навколо чимало військових злочинів російських загарбників. Крім вщент зруйнованого підприємства навколо просто стерті з обличчя землі українські села. Російські окупанти не соромлячись ведуть вогонь по оселям українців. Коли ідеш по знищеним селам, то мимоволі думаєш, невже, ті що там, за бруствером не розуміють простої істини – рано чи пізно для кожного настане час звітувати перш за все перед собою за все своє життя.
Знищені будинки передмістя Авдіївки
І що спаде на думку тим, хто смикав за шнурок гармати, наводив приціли, кидав міни в жерла мінометів прекрасно знаючи, що обстрілює і нищить мирні будинки? Що в нього дежавю і його біологічний календар перевівся в режим 1943 року і він воює з фашистами?! Невже всі вони будуть пишатись плодами своїх дій які ви бачите на фото?!
Знищені будинки передмістя Авдіївки
Досить тривалий перехід, і знову невеликий відпочинок на черговому спостережнику. Не вірте коли вам кажуть, що на передових у хлопців поганий настрій. Направду в них прекрасне почуття гумору. Проте цей гумор досить специфічний. От наприклад тут мене познайомили з «Жоріком». Зроблений з металевого каркасу та пластикових пляшок, він надійно тролить ворогів. І на його руці пальці викладені у незмінний міжнародний жест. Зрозумілий навіть недолугим прибульцям з Сибіру. Хлопці розповідають, що «Жорік» має добру вдачу, бо попри всі обстріли в нього немає жодного «поранення». Хоча часто-густо по ньому «працюють» російські снайпери. Та й звичайна російська піхота тут вдосконалила техніку брехні і провокації до віртуозної майстерності.
«Жорік»
Наприклад, щоб вдень обманути міжнародних спостерігачів вони підривають перед своїми позиціями тротилові заряди, і при цьому звинувачують українські війська в обстрілі. Адже цивільному спостерігачу, що знаходиться на відстані від місця події майже неможливо відрізнити звук вибуху від заряду, і «приліт міни». Вночі росіяни трасуючими кулями дають довгі черги вздовж позицій. І при цьому звичайними набоями, яких не видно прицільно обстрілюють наші позиції. Намагаючись спровокувати вогонь у відповідь.
«Тропа життя» на передовій.
Далі вже не йдемо. Далі потрібно бігти. Чекаю своєї черги і намагаюсь якнайкраще запам’ятати шлях по якому пробіг мій провідник. Крок в сторону може коштувати або розтяжкт, або хапанням в підошву чобота, склепаного з двох іржавих цвяхів «їжака». Цю відому ще з першої світової війни пастку, в «сірій» зоні щедро розсипають адепти «руського міру». Вона скерована на те, щоб покалічити людину. Адже рвана рана від іржавого заліза не заживає тривалий час.
Металевий «їжак» виготовлений в майстернях колишніх братів. Окупанти щедро засіяли ними землю України, щоб українці і наші діти калічились на рідній землі.
За «спринтерською дистанцією» мене з усмішкою приймають в бліндажику. Наливають ароматної кави і довго жартують з того, як виглядає зі сторони «штабний щур», що біжить краєм України. Направду тут, в передових окопах своє життя, своя республіка. Сотні разів, за вже скоро п’ять років війни я переконувався у правильності душевної аксіоми, яку сформулював собі ще в 14 році – « ЧИМ БЛИЖЩЕ ДО ПЕРЕДОВОЇ – ТИ ЧИСТІШІ ДУШЕЮ ЛЮДИ». Мені показують вириті росіянами, за всіма правилами інженерної майстерності лінії оборони. Бетонні капоніри звідси видно дуже добре. Та це не лякає українських воїнів. Вони знають, що їх прагнення перемоги міцніше за російський бетон.
От такі вони захисники України.
Далі ідемо викопаними в повний профіль окопами. Вони виводять нас до залізничної гілки Ясинувата – Донецьк. Символічно виглядають розірвані вибухом рейки. Як наочний приклад того, як стороння ворожа сила розірвала частинки держави. Припинивши сполучення і влане існування того, що вхоплено ворогом. Назад вертаємось «дорогою життя». В той час коли озвірілий від власних бойових невдач, ворог атакував наші позиції саме нею вивозили з «передка» поранених, та підвозили боєприпаси. Власне під носом у ворога, незважаючи на обстріли, прямо в лісі її створили військові інженери. Ще 200 кроків і мій провідник каже, що можна зняти каску і розстібнути бронік. Наша подорож краєм України скінчилась.
Розірвані вибухом російського великокаліберного снаряду рейки залізничної гілки Ясинувата – Донецьк. Як символ розірваного спільного життя.
Ну от я повернувся зі своєї чегової ротації на схід, у місто вічного свята Львів. І мені соромно перед тими, хто лишився там. Бо напевно треба більше докладати зусиль, щоб ніхто не забував – Україна п’ятий рік обороняється від східного ворога, який розв’язав проти нас криваву війну. І без підтримки людей, без сплетених маскувальних сіток, сухих борщів, холодильників, газових балонів та багато чого іншого.. там пацанам буде дуже важко. Але як би важко їм не було ніхто з них не здасть позицій і не піде назад. Для них це можливо лише в двох варіантах 300 або 200.
Так виглядає «ПРОМКА»
Тому піднімаючи різдвяно-новорічний перший тост – за батьків. Другий – за друзів, яких дала кожному ця війна. А третій – за тих кого вона забрала в усіх нас. І дай бог, щоб жертви нашого народу не були даремними!
В неділю, 23 грудня 2018 року, о 13 годині у виставковій залі Львівського музею історії релігії (площа Музейна, 1) зразковий вокальний ансамбль «Намисто» Львівського міського палацу культури імені Гната Хоткевича під керівництвом Марії Сергійчук виконають колядку «Тиха ніч» німецькою, англійською, польською і українською мовами. Звучатимуть й інші колядки та різдвяні пісні різних народів світу.
Двісті років тому, 24 грудня 1818 року, у переддень Різдва під час святкового богослужіння у церкві Святого Миколая, що в Обендорфі (Австрія), прозвучала пісня «Тиха ніч, свята ніч…». Її слова написав молодий католицький священик Йозеф Мор, а музику – органіст костелу Святого Миколая і шкільний вчитель Франц Грубер. Виконали різдвяну пісню-колядку самі автори.
«Завдяки своїй глибокій простоті, спів допомагає зрозуміти події Святої ночі. Спаситель Ісус, Який народився у Вифлеємі, демонструє нам любов Бога Отця. Довірмо Йому все своє життя», – сказав папа Франциск 12 грудня 2018 року, під час загальної аудієнції у Ватикані.
Пісня “Тиха ніч” стала символом Різдва для мільйонів людей. Цей своєрідний різдвяний гімн перекладено понад 300 мовами та діалектами. “Пісня за мир в усьому світі” сягає далеко за межі християнського світу і завойовує прихильників з-поміж представників інших релігій. А 2011 року “Тиху ніч” було включено до австрійського списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Плакат до святкування 200-річчя коляди “Тиха ніч”
Відзначення 200-ліття колядки «Тиха ніч», своєрідного заклику до миру і спокою, відбудеться у Львівському музеї історії релігії.
У вівторок, 18 грудня 2018 року, у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20) у рамках мистецького проекту “Відомий і невідомий Труш” презентували виставку Івана Труша.
Іван Труш малює квіти у своєму саду. Львів. Фото 1935 р.
Це другий виставковий проект у серії тематичних ювілейних виставок, присвячених Івану Трушу, які проходитимуть протягом 2018-2019 років. Виставка має назву “З мандрів. Постаті”. Її експозиція ділиться на дві тематичні частини – “З мандрів” та “Постаті”.
Експозиція виставки мистецького проекту “Відомий і невідомий Труш”
“Сьогодні ми продовжуємо проект «Труш. Відомий і не відомий». Ми уже відкрили першу частину виставкового проекту «Ретроспективу», а сьогоднішній проект розкриває два розділи: «Подорожі» та «Постаті». Іван Труш завжди мав захоплення, наснагу до подорожей, якими, як і кожна людина, відкривав для себе світ, що його оточував. Щось відоме і невідоме, що його очікувало. Що він не передбачав як відобразить в своїй творчості.
Генеральний директор Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького Ігор Кожан
А ще Труша завжди оточували люди. Починаючи від найближчих: батьків, дружини, дітей, шкільних товаришів, професорів, людей з якими він пізнавав світ, а уже пізніше – ті визначні особистості з якими він запізнався і портрети яких він створив. І на виставці є змога ознайомитися ближче з цими роботами”, – сказав генеральний директор Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького Ігор Кожан відкриваючи виставку.
Експозиція виставки мистецького проекту “Відомий і невідомий Труш”
Своє захоплення творчістю знаменитого українського художника висловив на відкритті виставки перший заступник голови Львівської обласної державної адміністрації Ростислав Замлинський.
Заступник голови Львівської обласної державної адміністрації Ростислав Замлинський
“Змальовуючи побут та красу України, він доносив до світової спільноти багатогранність нашої держави. Завдяки таким постатям формувалась наша культура. Ми маємо чим пишатися. Пам’ятаймо про великих українців, які на власному прикладі демонстрували, як збагачувати Україну, як її любити, як її прославляти”, – зазначив Ростислав Замлинський.
Експозиція виставки мистецького проекту “Відомий і невідомий Труш”
П’ять залів Музею займають роботи Івана Труша де він передав мандрівки Гуцульщиною, Наддніпрянщиною, Кримом, Італією та країнами Близького Сходу. Тут і велична Венеція, і предвічний Сфінкс, і біблійний Йордан.
Експозиція виставки мистецького проекту “Відомий і невідомий Труш”
“Відомий та невідомий Труш” – проект, присвячений 150-річчю від дня народження відомого художника, мистецького критика, редактора, видавця, активного учасника та діяча культурного громадського життя Львова та Галичини кінця ХІХ – першої третини ХХ ст.
Заступниця Генерального директора Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького Оксана Біла
Національний музей у Львові ім. Андрея Шептицького вперше в такому обсязі представляє програмні та маловідомі твори митця, які в усій повноті розкривають багатство жанрово-тематичної палітри мистецької спадщини художника. Востаннє така широкомасштабна виставка творів відбувалася у 1941 році і була посмертною. Відтоді в Національному музеї у Львові відкривалося чимало проектів. Усі вони, в основному базувалися на творах, які зберігає і колекціонує музей, а це одна з найбільших мистецьких спадщин художника, що налічує 320 одиниць збереження. Окремі виставки залучали і презентували твори із приватних колекцій. Сьогоднішній проект обіймає твори із збірок Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького та інших музеїв України, а також численних приватних колекцій”, – розповіла кураторка виставки, заступниця директора музею Оксана Біла.
Експозиція виставки мистецького проекту “Відомий і невідомий Труш”
Нагадаємо, проект “Відомий і невідомий Труш” Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького започаткував з нагоди 150-річчя від дня народження відомого українського живописця, портретиста, мистецтвознавця Івана Труша.
Олександр Брей
“Я не вірив, що можна такого дочекатися і гідно відзначити 150 років від дня народження такого великого майстра. Це один з моїх найулюбленіших художників. Про Труша можна говорити дуже багато, бо про нього приємно говорити, приємно розповідати. Його живопис чи не найпривабливіший живопис початку ХХ ст. та міжвоєнного часу. Милуватися його картинами можна безкінечно, вишуканим поєднанням кольорів, стильним мазком, який є тільки у Труша. І не кожен художник має таке емоційне враження на людей. Але до розуміння його творів треба дорости”, – поділився враженнями відомий колекціонер Олександр Брей.
Оглянути експозицію виставки мистецького проекту “Відомий і невідомий Труш” можна буде Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20) до 24 лютого 2019 року.
Львівський Палац залізничників, що розташований за адресою Федьковича, 54-56 – будівля, що від часу своєї побудови гуртувала довкола себе залізничників з усього району Привокзальної. Про життя навколо Роксу уже розповідалося на сторінках Фотографій Старого Львова у публікації «Залізничний анклав, або звіринець на привокзальному ринку», сьогодні ж поговоримо про 10 фактів більше пов’язаних із самою будівлею Роксу.
Зводили будинок впродовж 1932-1937 років за проектом польського архітектора Ромуальда Міллера для Професійної спілки залізничників. Проект в стилі конструктивізму реалізував львівський архітектор Генрик Заремба. На сьогодні будинок є пам’яткою архітектури.
Великий зал Дому профспілки залізничників впродовж 1938-1944 року використовували як кінотеатр «Роксі» на 800 глядацьких місць. Назва кінотеатру, можливо, пов’язана зі знаменитим нью-йоркським кіноконцертним залом «Roxy».
Власниками кінотеатру були Едвард Бжезінський, який також був його керівником – йому належало 40% власності; а також Іґнатій і Альфред Нестлі – 45% та 15% власності відповідно.
Надзвичайно популярними були дитячі сеанси з кращими дитячими фільмами світових кіномитців, наприклад, Діснеївська “Білосніжка”. А після Другої світової війни у Роксі почали показувати трофейні закордонні фільми, кольорові дитячі хіти – “Багдадський злодій”, “Мауглі”, “Бембі”, чорно-білий голлівудський “Тарзан”.
У Роксі був популярний кінотеатр. 1965 р. Фото Володимира Руденка
Після ІІ світової війни тут проходили збори, виступи художньої самодіяльності, для дітей залізничників під час зимових канікул влаштовувалися новорічні свята, в центрі залу ставилася величезна ялинка, діяв кінотеатр, який не мав офіційної назви. Дитячі свята, а також міжнародні конференції, семінари, виставки та презентації тут відбуваються і до сьогодні.
Перед чільним фасадом Роксу розташований сквер, що виник на частині давнього Городоцького цвинтаря. За радянських часів тут прибрали колону на згадку коронації образу Домініканської Божої Матері й встановили у 1945 році пам’ятники Сталіну (простояв до 1961 р.) й Лєніну (простояв до 1990).
Скверик у Роксі. 1963 рік. Фото Володимира Руденка
Ще один цікавий факт Львівська залізниця періодично влаштовувала розваги для дітей своїх працівників. На початку 1960-х років на територію коло Року декілька разів привозили пересувний звіринець (вхід був безкоштовний).
Існує декілька назв цієї установи – Будинок науки та культури Львівської залізниці; Палац культури залізничників. А у повсякденні до наших часів серед львів’ян збереглась усна назва “Рокс”.
Музей історії Львівської залізниці.
14-15 травня 1999 року у відреставрованому Палацізалізничників пройшла VI зустріч лідерів країн Центральної та Східної Європи, відома як Львівський саміт.
10. У Палаці залізничників, у спеціально виділеному приміщенні, розташований Музей історії Львівської залізниці, куди можна прийти на екскурсію.
Софія Легін
Джерела:
Мельник Ігор. Краківське передмістя та західні околиці Королівського столичного міста Львова. – Львів : Центра Європи, 2011.
Перша біографія блаженного священномученика Климентія Шептицького «Казимир граф Шептицький — отець Климентій: польський аристократ, український ієромонах, Екзарх Росії та Сибіру, Архимандрит Студитів, Праведник народів світу, блаженний Католицької Церкви».
У суботу, 22 грудня 2018 року, в Соборі Святого Юра у Львові (площа Святого Юра, 5) відбудеться презентація першої біографії блаженного священномученика Климентія Шептицького «Казимир граф Шептицький — отець Климентій: польський аристократ, український ієромонах, Екзарх Росії та Сибіру, Архимандрит Студитів, Праведник народів світу, блаженний Католицької Церкви».
Монографія видана до 150-ліття блаженного священномученика Климентія Шептицького, яке громадськість відзначатиме 17 листопада 2019 року. Автором видання є науковець, доктор філософії Іван Матковський – працівник кафедри політології та міжнародних відносин НУ «Львівська Політехніка». Публікація висвітлює всі періоди життя видатного церковного діяча Климентія Шептицького, які представлені у сімнадцяти розділах. Видання проілюстроване фотографіями та графікою з архіву «Фундація Родини Шептицьких», о. Юстина (Юрія Бойка), родини Матковських та Новаківських, Лесі Квик, Романа Метельського, архівів «Narodowe Archiwum Cyfrowe», «Muzeum Narodowe w Warszawie», «Cyfrowa Biblioteka Narodowa Polona (CBN)», з приватних збірок Андрія Олійника і Юрія Завербного.
Окрім біографічної частини дослідження, автор та упорядник др. Іван Матковський долучив до видання спогади про братів Шептицьких родичів та сучасників. Вперше українською мовою тут опубліковано спогади Адама Ротфельда, врятованого братами Шептицькими у часи Голокосту.
Видавці біографії – родина Матковських та Новаківських, проект яких підтримала низка відомих на Львівщині меценатів та підприємців. До видання наукового дослідження долучився Постуляційний Центр Монастирів Студійського Уставу на чолі з ієрм. Юрієм Бойком, завдяки якому підготовка видання була підтримане не тільки архівними документами, але і фінансово.
Біографія о. Климентія Шептицького підготовлена до друку знаними Львів’янами: літературний редактор – Оксана Думанська, реалізація авторської ідеї видання — художниця Леся Квик, мистецький супровід здійснювала Іванна Новаківська, коректор — Ольга Громик, переклад з польської — автор д-р Іван Матковський, переклад з французької — проф. Ярема Кравець. Рецензентами дослідження стали керівник Постуляційного Центру Монастирів Студійського Уставу ієрм. д-р Юрій Бойко (о. Юстин) та науковці Ігор Розлуцький і д-р Михайло Матковський.
Партнери проекту: Постуляційний центр монастирів Студійського Уставу, Południowo-Wschodni Instytut Naukowy (PWIN) у Перемишлі (Польща), Релігійне видавництво «Покрова» та інтернет ресурс Фотографії Старого Львова.
Це перша опублікована біографія бл. свщмч. Климентія (д-р Казимира графа Шептицького) — блаженного Католицької Церкви та Праведника народів світу, католицького Екзарха Великої Росії та Сибіру, Архимандрита Студитів, замордованого у Владімірі над Клязьмою (РФ) у «владімірському централі».
Казимир, брат Митрополита Андрея Шептицького, у 43 роки вступив до католицького монастиря східного обряду. Ревний християнин, римо-католик, з юначих літ прагнув, як сам писав, стати «добрим воїном Господа» і реалізувати своє покликання серед русинів-українців. Ще до того як вступить до монастиря — постає перед нами як політик та громадський діяч. Перший лобіст інтересів Галичини — так був названий Блаженний у пресі на початку ХХ століття.
Постать бл. свщмч. Климентія Шептицького зацікавить однаковою мірою світських і духовних осіб. Приклад його життя буде повчальним для політиків та громадських діячів. Організаторський і підприємницький хист стане взірцем для бізнесменів. Жертовність світитиме для чернецтва та клиру. Для українця залишатиметься ієромонахом і братом Митрополита, для поляка — аристократом, для німця — австрійським політиком, а для юдея — Праведником народів світу. Для християн — апостолом, який нестиме Благу Вістку та Слово Боже для народу, серед якого виріс, та не походив. Греко-католик з вибору, Студит за покликанням — бл. свщмч. Климентій (д-р Казимир Шептицький) постане на сторінках видання перед вченими, істориками, політологами та богословами, щоб зацікавити своїми поглядами та прикладом блаженного життя.
Хочете зробити каву смачнішою та солодшою без жодної ложки цукру? Разом з нашим хорошим партнером Торговою Маркою Кава Старого Львова розкажемо як це зробити.
Усе дуже...
