Відкриття фотовиставки Тараса Греня «Обличчя передової»
Фотовиставка «Обличчя передової», присвячена 5-річчю від початку антитерористичної операції, відкрилася в Сєвєродонецьку в четвер, 11 квітня 2019 року. Ініціаторами виступили Луганська обласна державна адміністрація та командування Об’єднаних сил.
Відкрили експозицію заступник голови облдержадміністрації Юрій Клименко та автор фотографій – старший офіцер мобільної прес-групи ОТУ «Північ» полковник Тарас Грень.
«Основна мета виставки – показати жителям області та всій Україні, на передовій країну боронять різні люди, – зауважив Юрій Клименко. –На фотографіях зображені військові різного віку, чоловіки та жінки, які до 2014 року працювали у мирних професіях – хтось був хліборобом, хтось лікарем, вчителем. Але об’єднала їх усіх війна. Вони об’єдналися, щоб захистити Україну, її територіальну цілісність та суверенітет».
Відкриття фотовиставки Тараса Греня «Обличчя передової»
Тарас Грень – військовий журналіст, який вже понад 10 ротацій провів на Сході. Основне місце його служби – Західний регіональний медіацентр Міністерства оборони України.
Фото, що представлені на виставці, він зробив під час перебування у зоні проведення АТО/ООС у період з 2014 по 2019 роки. На кожному знімку – військовослужбовці, які протистоять ворогу на передових позиціях оборони України у Луганській та Донецькій областях.
За словами автора, основана ідея фотовиставки – показати справжні, людяні обличчя захисників. Це своєрідна відповідь на ворожу інформаційну пропаганду, що зображає українських військовослужбовців «карателями».
Відкриття фотовиставки Тараса Греня «Обличчя передової»
«Ми ведемо війну, але лише захищаємо свою країну. Ми не злі, у нас немає істеричної агресії. Я хочу, щоб усі побачили, що захисники України – це люди з чистими та світлими очима, відкритими обличчями. Вони залишаються людьми у будь-якій ситуації, – пояснив Тарас Грень. – Увесь світ повинен знати, що українці – який би нам не створювали негативний імідж – це згуртована нація. Ми єдині, незалежно від регіону проживання, мови спілкування, професії або статі».
За кожною фотографією – окрема історія її створення, а також історія самого героя, що відбивається в блиску очей, закарбована у зморшках мужніх облич героїв. «Фронт не терпить випадкових людей. Бойові дії – це своєрідний фільтр. Туди потрапляють різні люди, хтось приходить заробити грошей, але чим ближче до передової, тим чистіше душею там люди. Там усе по-іншому», – наголосив автор.
Виставка представлена на першому поверсі облдержадміністрації, а згодом буде експонуватися у закладах освіти по всій області.
“Don’t Stop” – перший офіційний відеокліп скрипаля-віртуоза Олександра Божика. Авторська композиція увійшла до першого альбому “The First”, у якому окрім каверів на світові хіти є також багато власної музики скрипаля.
В основу відео закладена ідея: що б не сталося в житті, не зупиняйся, не опускай руки і зможеш досягнути успіху. За сюжетом, фехтувальник спарингує в залі. В нього не все вдається, він втрачає ініціативу і програє тренувальний спаринг. Незадоволений собою, він заходить в роздягалку і в нервах кидає маску, рапірою б‘є по шафці. Згодом спортсмен втрачає ногу. Наступають важкі будні після операції. Але він не здається, продовжує тренуватися, спарингує на візку з іншим спортсменом. Невдовзі йому виготовляють протез, він вчиться заново ходити. У підсумку, герой продовжує тренуватися з більшим завзяттям і стає переможцем.
Олександр Божик
Головний герой кліпу – реальний спортсмен Андрій Демчук. Він зміг побороти свої сумніви і досягнув успіху – став паралімпійським чемпіоном.
Режисер кліпу – Bohdan Ilchyshyn, композитор – Oleksandr Bozhyk / Олександр Божик, саунд продюсер – Олег Мишловський, оператор – Кирило Дудка, сценарист – Андрій Дрозда, лінійний продюсер – Віктор Жирков, гафер – Роман Шишак, освітлювачі – Андрій Воронов та Жора Суханов, фокуспуллер – Ярослав Демчук, візажист – Ivanna Mamchuk. У головній ролі – Андрій Демчук (Andriy Demchuk), чемпіон Паралімпійських ігор.
Олександр Божик – скрипаль-віртуоз, композитор, шоумен, явище в сучасному музичному просторі. Майстер поєднувати неперевершене виконання та видовищне шоу. Йому однаково підвладні як класика, так і рок, поп, етно-музика. Суперфіналіст популярного шоу «Україна має талант», рекордсмен «Книги рекордів України», учасник багатьох талант-шоу серед яких «Хвилина слави», «Британія шукає таланти», «Італія має талант». Після свого феєричного виступу на польському шоу «Mam talent» його назвали «Джиммі Хендріксом серед скрипалів».
Віталій сором’язливо усміхається собі в бороду, коли я прошу його зняти з голови підшоломник, щоб так би мовити «до знімку» сфотографувати його з козацьким чубом.
– Та ви розумієте, я ж не голений, та й зарослий, – каже він. – З одного боку це дуже не зручно, а з іншого допомагає рятуватись від перших і самих голодних та злих степових комарів. А ще я знаю, що таких «чубатих» в полон не беруть.
Думаю, що читачі пробачать мені фото, на якому, потомок українського козацького роду Віталій Применко не поголений за всіма правилами наших видатних пращурів-воїнів, бо він зараз обороняє всіх нас, стримуючи навалу озвірілих російських орд на чарівній Українській Луганщині. А на передових позиціях часто не до сентиментів та правил. Зовні він схожий на казкового велетня, що прийшов до нас з сторінок давніх козацьких легенд та оповідань. Та відчувається, що його сила загрозлива лише для ворогів, для своїх він надзвичайно добрий та світлий. Не дарма в довоєнному житті Віталій був вихователем в дитячому санаторії «Ластівка».
– Чому я пішов служити? А де має бути, чоловік, козак, українець, коли на його землі ворог? – каже він. – Звичайно що у війську. І звичайно захищати свою землю.
Віталій ПрименкоВіталій Применко
Він на війні з перших днів російської агресії. Був добровольцем, потім підписав контракт і пішов на службу до лав Збройних сил України. і за його переконанням, він залишиться в армії до нашої перемоги.
– Я триматиму в руках зброю доти, доки останній ворог не буде або знищений, або не піде з нашої землі, – наголошує Віталій. – І сподіваюсь закінчити цю війну в Москві, замінюючи кремлівські червоні зірки на жовто-блакитні тризуби.
За майже п’ять років війни цей воїн пройшов бойові дії в таких місцях як Карлівка, Іловайськ, обороняв Маріуполь. А зараз він захищає важливе, для Української Луганщини місто – Світлодарськ. За час війни він опанував чимало військових професій – і навідника БМП, освоїв міномет та всю стрілецьку зброю. На день написання цього матеріалу він носив звання старшого солдата, і обіймав посаду командира відділення. Але за переконаннями Віталія не звання, чи керівні ролі грають роль в його життєвому виборі. Він наслідує і виконує поклик всіх своїх минулих поколінь, бо в його родині, як власне в сім’ях справжніх українців родова пам’ять передається від батька до сина. І Віталій пам’ятає своїх предків починаючи з 1600 – 1700 років минулого століття. На його думку, оцей родовий ланцюг і є тим головним фактором, що ідентифікує людину за національною ознакою. А саме люди і є тією силою, що захистить Україну і дасть їй сили.
– В нашій державі немає крайньої хати, – сказав на останок Віталій. – Ми всі живемо в одній державі і буде пізно чухати потилицю, коли ворог стане у воріт твого міста. Треба розуміти, що коли ти віддаєш московитам найменший шматок землі вони заберуть у тебе все, навіть твоє життя. Так що крайніх немає, і «відсидітись» ні в кого не вийде.
Вчора, 11 квітня 2019 року, у Великій виставковій залі Музею народної архітектури і побуту у Львові імені Климентія Шептицького (вул. Чернеча Гора, 1) відбулося відкриття фондової виставки «Великдень на Жидачівщині».
Експозиція виставки «Великдень на Жидачівщині»
Уже четвертий рік поспіль фондосховище Музею відкриває запасники, щоб виставити найкращі експонати під гаслом «Великдень нас єднає». Фондова збірка Музею нараховує 480 експонатів, які походять зі сіл Жидачівщини, що на Львівщині, і частково зі сіл Івано-Франківського району.
Руслан Сірий
“Сьогодні надзвичайна подія, тому що ця виставка – це наступний етап нашої спільної праці у ділянці культури і мистецтва. Першим етапом була виставка «Великдень на Яворівщині» – надзвичайна краса. Далі – «Великдень на Сокальщині» – не самобутнє явище. А сьогодні в нас «Великдень на Жидачівщині». Ці виставки в нас супроводжуються не лише тим, що ми представляємо предмети одягу, побуту. До цього долучаються колеги зі співанками, ми запровадили відео виставки, навіть видали книжку, на основі якої виготовляють сорочки з Сокальщини”, – сказав головний зберігач фондів Руслан Сірий на відкритті виставки.
Експозиція виставки «Великдень на Жидачівщині»
Цікавинками виставки є весільне покривало «простирало». Ним обгортали наречених до шлюбу, а пізніше його накидала на себе молода мати під час годування дитини. Весільний цикл, зазвичай, починався після Великодня, тому на виставці є й інші весільні атрибути – весільний вінок, виплетена з барвінку «доля» – гірлянда, яку вішали між або під хатніми образами.
Люба Сварник
“Я хочу подякувати тим безіменним, які створили ці речі. Чоловічі руки ткали, жіночі руки зшивали і вишивали. І оцей тандем, коли чоловік вносить чорну і бордову барви, а жінка – кольорові віночки і змежовує в одне ціле – це створило, як колись сказав художник Святослав Гординський – гармонію. І ця повна гармонія з чоловіком і жінкою видна в цих речах. Там все на місці, немає нічого зайвого”, – зазначила наукова працівниця Музею народної архітектури і побуту у Львові імені Климентія Шептицького Люба Сварник.
Експозиція виставки «Великдень на Жидачівщині»
На Жидачівщині, як і повсюдно по Україні, дуже ретельно готувалися до свята Світлого Великодня. Чисто прибрана хата, збагачена великою кількістю інтер’єрної тканини з характерними орнаментальними схемами «з переборами» в темно-червоних кольорах. Про святкову атмосферу нагадують й давні атрибути Великодня – писанки (на виставці представлено писанки майстрині з Жидачева Галини Тимофтевич, створені за характерними місцевими мотивами).
Експозиція виставки «Великдень на Жидачівщині»
Кошичок, покритий спеціально витканим рушничком, на який ставлять освячену паску. Його використовували лише раз в рік, як і спеціальний обрядовий посуд. За давнім звичаєм паску, верх якої був декорований хрещатими мотивами, перев’язували навхрест конопляним повісмом, яке потім теж зберігали до народження дитини (цим повісмом перев’язували її пупок).
Тріо “Родовід”
Але справжньою родзинкою відкриття виставки став виступ тріо “Родовід” з села Зарічного Жидачівського району. У їх виконанні прозвучали весільні латканки – пісні, що супроводжували весілля.
Експозицію виставки можна буде оглянути у Великій виставковій залі Музею народної архітектури і побуту у Львові імені Климентія Шептицького (вул. Чернеча Гора, 1) до 6 травня 2019 року (10.00 – 17.00, у всі дні, крім понеділка і вівторка).
У середу, 10 квітня 2019 р. у Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові (вул. І. Франка, 154) відбулася знакова подія – голова суспільно-культурного товариства “Холмщина” Ірина Гринь передала до скарбниці музею портрет його Патрона – Михайла Грушевського.
«Ще на початку заснування музею члени суспільно-культурного товариства «Холмщина» подарували до його фондів свої родинні реліквії, етнографічні речі, документи, привезені з Малої Батьківщини історика – Холмщини, тим самим давши початок однойменній фондові групі. Сьогодні продовжується закладена старшими членами товариства традиція – поповнення скарбниці Львівського музею Михайла Грушевського» – зазначила учений секретар музею Софія Легін.
Софія Легін та Ірина Гринь
Портрет Михайла Грушевського (пастель, 1997 р.) авторства народного художника України, лауреата Шевченківської премії Євгена Безніска був раніше подарований товариству його членом Маркіяном Басою. Згодом було вирішено передати його до львівського музею вченого.
«Історія така: п.Маркіян товаришував з п. Євгеном і якось приніс портрет Михайла Грушевського до Товариства. Це дуже цікава пастель 1997 року, тобто роботі уже більше двадцяти років. Але Михайло Сергійович «дивився» на мене з портрету, було йому некомфортно в нашій маленькій кімнаті і він «просився» в свою домівку, до нашого Львівського музею Грушевського. Портрет цікавий, незвичний, адже сам автор Євген Безніско дуже цікавий митець» – розповіла Ірина Гринь
Голова суспільно-культурного товариства “Холмщина” Ірина Гринь
«Хочу сказати, що в музеї зберігається досить велика збірка портретів Михайла Грушевського роботи Євгена Безніска. І от коли дивишся, то Грушевський на них цікавий, зовсім незвичний. Щоразу Євген Іванович мав візію Грушевського не тільки як політика, громадського діяча, а й такого, якого ми не знаємо. Наприклад, є два портрети Грушевського у капелюсі, з іронічною посмішкою» – поділилася головний зберігач фондів Олеся Ванчура.
Поповнення скарбниці Львівського музею Михайла Грушевського
Подарований портрет займе гідне місце в скарбниці Львівського музею Михайла Грушевського та увійде до Музейного фонду України.
Вже сьогодні, 12 квітня 2019 року, о 16:00 у Львівській обласній бібліотеці для юнацтва імені Романа Іваничука (пл. Ринок, 9) відбудеться презентація книги «Християнський націоналізм» Константина Чеховича.
«Християнський націоналізм» – це перше повне видання творчого доробку талановитого українського вченого – славіста, мовознавця, літературознавця Константина Чеховича (1896–1987), репресованого радянською системою. До книги увійшла фундаментальна монографія про Олександра Потебню та розвідки, опубліковані на сторінках української та іноземної міжвоєнної преси. Усі дослідження позначені націоцентричним підходом до філологічних і суспільних явищ, опертим на християнську філософсько-етичну парадигму. Світоглядні засади К. Чеховича сформульовані у книзі «Ґенеза і суть націоналізму. Христіянський націоналізм» (Львів, 1939), яка й дала назву запропонованій читачеві книзі. У додатку вміщені спогади К. Чеховича «Моє життя і мої мрії» та бібліографія його праць. Видання покликане повернути до активного наукового обігу ім’я та ідеї несправедливо забутого українського науковця.
Презентація відбудеться за участі упорядників — доктора філологічних наук Мар’яни Комариці та доктора фізико-математичних наук Олега Петрука. Модеруватиме Василь Ґабор ( український письменник та літературознавець, упорядник серії «Приватна колекція» видавництва «Піраміда»,член Асоціації українських письменників).
Синагога Темпль на пл.Старий Ринок. Фото 1862 року
Сьогодні мова піде про найстарішу площу старовинного Львова, яка у XІІ була центром древнього українського міста – площу Старий Ринок. І хоча забудова площі не налічує багато століть її стародавнє планування збереглося донині. Тож 15 фактів з історії давньої львівської площі.
Площа Старий Ринок належить до світової спадщини ЮНЕСКО як частина об’єкта «Ансамбль історичного центру Львова».
Синагога Темпель на теперішній площі Старий Ринок. Між 1861 та 1863 рр.
Згідно з археологічними розкопками, район площі був заселений ще в ХІІ столітті. Вважається, що саме на основі цього поселення біля підніжжя Замкової гори король Данило в середині ХІІІ століття заснував місто-твердиню Львів. Історики припускають, що на місці сучасної площі був центр міського життя — ринковий майдан.
За Іваном Крип’якевичем – «Це найстарший торг Львова. Він був укріплений, – досі ще місцеві жиди називають частину Жовківської вулиці (сучасна Богдана Хмельницького – ред.), від Краківської площі (сучасна площа Князя Ярослава Осмомисла – ред.) до Старого Ринку, «На мості»; був тут рів і на нім міст. На торговиці кипіло живе життя. Старий Ринок лежить при Жовківській вулиці, що колись звалася Волинською дорогою; туди йшов торговий шлях до Володимира на Волині і далі на Луцьк та Київ. З’їздилися сюди купці з усіх сторін. З Волині і Придніпрянщини привозили хутра, шкіри, віск; з полудня, через Галич, приходили товари зГреції й Азії: шовк, східне коріння, вино; з півночі й заходу, з Німеччини і західних держав ішло сукно, вовняні матерії, полотно, металеві вироби. На Старім Ринку відбувавс торг. Розкладали тут свої шатра купці з усіх сторін – греки, італійці, вірмени, татари, німці, але перше місце між усіма мали наші купці. Князі дуже дбали про розвиток міст, давали купцям окремі права й укладали для них торговельні умови з далекими державами. В ХV ст. оселі біля Старого Ринку звалися «Під Гораєм». Згадується тут корчма “Брага”, де, певно, купці по торзі запивали могорич»
Львів. Площа Старий Ринок
Після завоювання Львова у 1349 році, польським королем Казимиром ІІІ територія площі Старий Ринок була виведена із складу міста та нових фортифікацій, так що район площі опинився за мурами і увійшов, згодом, до Жовківського передмістя.
На місці сучасної площі Старий Ринок, як припускав відомий львівський реставратор Роман Могитич, було два майдани – св. Івана (біля храму Івана Хрестителя) та Старий Ринок. Сучасна конфігурація площі сформувалася на поч. ХІХ ст.
На поч. ХІХ ст. площа називалася Рибною, бо на ній торгували рибою. Частина майдану призначалася для торгівлі гончарними виробами. З середини ХІХ ст. вживалася паралельна назва – Нової Божниці. У 1871 р. площа стала називатися Старий Ринок.
Сквер на пл. Старий Ринок. Сучасне фото
У путівнику по Львову 1904 року Францішек Баранський писав, що назва площі мала означати, що «тут був Ринок первісного, руського Львова, спаленого дощенту литвинами у 1350 і 1351 роках».
За Йосифінською метрикою між нинішніми пл. Старий Ринок та вул. Б.Хмельницького стояв дім, який належав відомому архітектору Клеменсу Фесінґеру.
Сучасна забудова площі з’явилася кінці ХІХ-на поч. ХХ ст. та загалом виконан в стилях класицизму та сецесі. Окрім будівлі на розі вулиці Богдана Хмельницького, що постала у 2000-х роках у стилістиці раціональної сецесії й раннього функціоналізму
Автобусна станція поруч Темпля на пл. Старий Ринок. Фото 1930-х рр.
За адресою пл. Старий Ринок, 4 у 1902 році був склад вугілля Йосифа Пордеса, а у 1912 – ресторан Генрика Бербера. З боку площі можна побачити окремий вхід т великі вікна першого поверху, за якими розміщувався цей заклад. У 1950-х роках тут були каси автобусної станції приміського сполучення.
Автобуси, що курсували приміськими маршрутами стояли на невеликій площі Святого Яна (біля храму) між будинками пл. Старий Ринок , 3 та 5.
Костел Івана Хрестителя. 1861-1863 рр.
Один з найдавніших християнських храмів міста Львова – костел Івана Хрестителя має адресу пл. Старий Ринок, або вул. Ужгородська, 1, а на деяких сучасних планах колишній костел позначений за адресою – Підгірна, 2.
Хоча сучасні дослідники Львова не мають єдиної думки відносно часу побудови храму, дату заснування якого називають від 1201 року до 1370 року. Традиційно датою побудови мурованого костелу вважають 1250 р. Побудував його князь Лев для своєї дружини Констанції, дочки угорського короля Бели ІV. За легендою, Констанція похована в крипті храму.
Реформістська синагога “Темпль” у Львові на площі Старий Ринок. Фото 1863 року
На місці скверу посеред пл. Старий Ринок майже сто років простояла одна з найбільших синагог Львова – Темпель, яку ще називали Новою божницею. Освячення Темплю відбулося 18 вересня 1846 р. Це була монументальна споруда в стилі класицизму, яку вінчав великий купол. Синагогу було спалено у липні 1941 року, а остаточно знищено у 1943 році гітлерівцями.
Згідно з матеріалами археологічних розкопок, які були проведені С. Терським у 1997 році, у житлових кварталах навколо Старого Ринку на Підзамчі з’явився перший львівський водогін з керамічних труб, який можна датувати XIV ст. Зараз на площі Старий Ринок знаходиться реставрована імітація старої криниці.
Софія ЛЕГІН
Джерело:
Іван Крип’якевич. Історичні проходи по Львові. – Львів, 1932
Ігор Мельник. Довкола Високого Замку шляхами й вулицями Жовківського передмістя та північних околиць міста Львова. – Львів: Апріорі, 2010
Лемко І., Михалик В., Бегляров Г. 1243 вулиці Львова. – Львів: “Апріорі”, 2009
Ця розмова відбулася давно, дуже давно, більше десяти років тому. Тоді, у далекому 2008 році, з Петром Михайловичем розмовляла журналістка видання “Хрещатик”Ганна Денисенко. Тоді ще не було війни, а долар коштував менше 5 гривень і у актора Петра Бенюка було ще більше десяти років для творчості… для життя…
У народного артиста України Петра Бенюка з молодшим братом, актором Театру імені Івана Франка Богданом Бенюком, спільні не лише батьки, але й творчі долі. Обидва закінчили Київський театральний інститут. Обидва працюють у національних театрах — Петро — у Львівському імені Марії Заньковецької, а Богдан — у столичному. Наприкінці минулого театрального сезону спільність творчих доль підтвердив ще й такий збіг обставин: обидва майже одночасно зіграли роль Калитки у виставах за п’єсою Івана Карпенка-Карого “Сто тисяч”. Про цю схожість й розпочинаємо розмову з Петром Бенюком.
— Акторство у вас із братом, напевно, в крові. — Ми народилися в селі Биткові Надвірнянського району. Там тоді був дуже активний клуб нафтогазового управління. Проводили великі бали-маскаради, театри приїжджали. Постійно показував спектаклі коломийський театр, із сусіднього району. Мене в першому класі витягли на сцену і змусили щось читати. Пам’ятаю, все попливло перед очима, немов у тумані. Потім опам’ятався.
Петро Бенюк
— Як у родині сприймали ваше захоплення сценою?
— Батьки заклали в нас щось акторське. Мама, Текля Павлівна, була простою жінкою, хоча й “зарядженою” мистецтвом: співала, могла будь-кого скопіювати. Батько, Михайло Антонович,— ходячий солдат Швейк. Коли він помер, хлопці з нашого села зрозуміли, що потрібно допомогти нашій родині. Бачили, що я дуже любив плівку, кіноапаратуру, захоплююся кіно, отож влаштували працювати помічником кіномеханіка. На всі сеанси Богдан ходив безплатно. Я “крутив кіно”, а він дивився.
— Тоді й виникла ідея їхати до Києва, вступати на театральний? — Я тільки про це й думав! І так сталося, що без будь-чиєї допомоги, зібравши кілька рублів (мама кричала, щоб віддав їх на хліб, а я не дав), поїхав до Києва. Моїми керівниками були Володимир Небера і Борис Ставицький. Дипломною роботою мала бути вистава “Єгор Буличов та інші”, за Горьким. Я себе так накручував, так входив у образ, що печінка починала боліти, а мій герой помирає від раку печінки. Але потім вирішили поставити іншу п’єсу, може, й на краще, бо невідомо, чим би все закінчилося. Після випуску мене направили в театр Марії Заньковецької.
— Невже все так добре складалося в професії?
— Ні, звичайно. Коли вже мав направлення на роботу, залишилося лише скласти іспит з наукового атеїзму. Там був один чоловік (мабуть, з Міністерства культури). Йому розповіли, що у мене червоний диплом і що вже маю місце роботи. Він у мене запитує: “Раді, що їдете до Львова?”. Відповів, що дуже радий, адже то моя батьківщина. Бачили б ви, які злі вогники загорілися в його очах. Я злякався, бо не зрозумів, що саме йому не сподобалося. Додав, що там живе моя мама. А на маму вже нічим не попреш. Він заспокоївся. Не скажу, що одразу обласкали у театрі. Були і є негаразди в колективі. Я боровся за себе, за ролі, як міг. Адже ролі повинні давати незалежно від того, ким ти доводишся керівникові театру. Мені прикро, що граю у чотирьох-п’яти виставах, хоча є чотириста п’ятдесят наказів на розподіл ролей, де не згадується моє прізвище.
Петро Бенюк
— Брат пішов по ваших слідах? — Приклад брата для Богдана завжди був важливий. Він поїхав вчитися туди, де старший брат уже по всіх коридорах вибігав і зарекомендував себе як хороший студент. Я був сліпим кошеням, коли прийшов, і слава Богу, що мене відвели туди, куди треба. Нині з Богданом бачимося дуже рідко. Він живе в поїздах і літаках, а я молодим наїздився. Ми завжди мали вплив один на одного.
— Ваші сини теж актори. Це ви на них вплинули?
— Зі старшим, Петром, працюємо в одному театрі. Я завжди знаходжу для себе застосування. Почав читати гумор на різних концертах, маю пісенну програму. Молодший син, Павло, в Києві, навчається в університеті культури. Він знімаєтсья в кіно, був зайнятий у фільмі Юрія Іллєнка “Молитва за гетьмана Мазепу”. Як сказав мені один корифей нашого театру, актор Яременко, “артист, мов шило в мішку: хоч як ти його ховай, а воно однак вилізе”.
Країна поринула у виборчу лихоманку, але життя продовжується і українські музиканти впевнено й планомірно створюють нову музику. Цими днями Віктор Винник і МЕРІ представляють новий сингл із майбутньої платівки – пісню під назвою «Емігрант».
«Це той випадок, коли назва говорить сама за себе, – коментує нове творіння Віктор Винник. – Пісня, звичайно, гостросоціальна. Щодня у пошуках кращого життя країну покидають багато людей. Еміграція – це особистий вибір, у кожного власна мотивація. Мені було важливо зрозуміти та передати настрій і стан людини, яка покидає рідний дім, аби почати нове життя вже за кордоном. Вдалось нам це чи ні – вирішать слухачі. Але зізнаюся, пісню вже чули мої друзі, які давно стали емігрантами, і їм вона сподобалася».
Нагадаємо, пісня «Емігрант» увійде до ювілейного п’ятого альбому Віктора Винника і «МЕРІ». Платівка отримає назву «Снайпери-Амури», її вихід очікується вже цього року.
Парастас за народним артистом України Петром Михайловичем Бенюком відбудеться в Капличці на вулиці Перкаській 11 квітня 2019 року о 19.00. Про це повідомила адміністрація театру.
Прощання з актором відбудеться в фойє Театру імені Марії Заньковецької на першому поверсі 12 квітня 2019 року з 11.00 до 12.30.
Одразу після прощання розпочнеться чин похорону. Поховають Петра Михайловича на Личаківському цвинтарі.
На театральній сцені Петро Бенюк вперше з’явився у Львові 1972 року, де почав працювати в складі трупи театру імені Марії Заньковецької. За своє життя зіграв більше 70 ролей. Нагороджений Орденом “За заслуги” ІІІ ступеня, Народний артист України з 1996 року.
Окрім виступів у театрі, зіграв низку ролей у кіно, зокрема, у таких фільмах, як: “Камінна душа” (1988), “Відьма” (1990), “Голод-33” (1991), “Тарас Шевченко. Заповіт” (1992), Роксолана. Улюблена дружина Халіфа” (1997), “Заграва” (2011) та ін.
24 січня 1941 року назначені Митрополитом Андреєм Екзархи звернулись листом до Секретаря Східної Конгрегації Єудженіо Тіссерана про рішення розпочати унійну працю на території Радянського Союзу. На цей момент Святіший Престол так і не затвердив рішення про призначення їх екзархами. Раніше, 26 вересня 1940 року, Митрополит Андрей одержав від Високопреподобного та Всечеснішого Алойзія, кардинала Мальйона, державного секретаря листа, датованого днем 30 травня 1940 року у Римі.
У листі були надані Найсвятішим отцем Пієм ХІІ нові повноваження щодо Радянської Росії. Але одночасно було повідомлено, що всі надзвичайні повноваження й привілеї, ласкаво надані Шептицькому попередніми Найсвятішими Отцями Пієм Х, Бенедиктом XV і Пієм ХІ, скасовуються. Лист важливий для нас також як джерело інформації про встановлення для Росії та Сибіру екзархату, який перебував спочатку під опікою студита о. Леоніда Фьодорова, а пізніше о. Климентія Шептицького:
«Окупація частини України й Білорусі [що входили до складу Польщі] 17 вересня 1939 року, здійснена Радянським Союзом, принесла зі собою справжні нові умови й труднощі, але разом із тим і якусь надію для довго бажаної унії церков. Щоби поле принесло плоди, треба насамперед підготувати його. Через те Найдостойніший Андрей Шептицький, Львівський Архієпископ і Галицький Митрополит, обряду візантійсько-слов’янського, гідний наслідник митрополитів Іпатія Потія та Йосифа Вельяміна Рутського, перших подвижників Берестейської Унії, від початку окупації і дотепер, коли є ще сяка-така свобода, взявся за справу з великим душевним запалом.
Єудженіо Габріель Жерве Лоран Тіссеранта (1884–1972) – католицький церковний діяч французького роду, кардинал. Кардинал-секретар Конґреґації для Східної Церкви (1936—1959)
9 жовтня 1939 року [Він] поділив усю радянську Росію на «екзархати Апостольської Столиці». Високопреподобного та Всечеснішого єпископа Николая Чарнецького [призначив] екзархом Волині, окупованої частини Полісся, Холмщини і Підляшшя, а також до часу вибору якогось кандидата — екзархом Білорусі, всечеснішого о. Климентія Шептицького, ігумена студитів — екзархом Великої Росії та Сибіру; Всечеснішого о. Йосифа Сліпого — екзархом Великої України; Всечеснішого єпископа Антона Неманцевича з дня 17 вересня 1940 року — екзархом Білорусі.
За критерії розмежування екзархатів тимчасово бралися до уваги умови етнографічні, географічні та історичні. Згідно з тими самими умовами, на провінціальному Соборі екзархів, про який будемо говорити нижче, було запропоновано створити інші, з Божої ласки, екзархати, відповідно до умов країн та національностей.
Створення екзархатів та призначення екзархів митрополит Андрей здійснив на основі надзвичайних повноважень, які йому були надані найсвятішим Пієм Х 1908 року щодо території всієї Росії у межах 1914 року і які його [Пія Х] наслідники за своїх понтифікатів удостоїли затвердити та зберегти.
Цими повноваженнями митрополит Андрей користався вже у 1917 році, коли в Петрограді оголосив о. Леоніда Фьодорова, студита, екзархом Великої Росії, за винятком території України й Білорусі. Створення цього екзархату Великої Росії на чолі з Всеч[еснішим] о[тцем] Леонідом Фьодоровим Папа Бенедикт XV удостоїв затвердити через Святу Конгрегацію для Східної Церкви 24 лютого 1921 року, надаючи йому титул, рівнозначний із апостольським протонарієм. Канонічно заснований екзархат Великої Росії не скасовано жодним документом, і тому після смерті на засланні блаженної пам’яті сповідника Леоніда (7 березня 1935 року) він не втратив чинності та вимагав наставника.
Отже, наділений такою владою, Митрополит Андрей скликав нас усіх [свідчить о. Климентій — І. М.] екзархів — єпископа Николая Чарнецького, Климентія Шептицького, Йосифа Сліпого, Антона Неманцевича — 18–19 вересня 1940 року на урочистий Собор у Львові. На цьому Соборі, згідно з вказівками, даними раніше Святою Столицею, ми склали, з урахуванням особливостей уніатської праці у вищенаведених екзархатах, сто рішень, які тепер покірно пересилаємо на ласкаве затвердження. Форма нарад, яка давала рішенню законну силу, була необхідною, бо звичайні сходини екзархів для зобов’язуючих постанов були б у теперішніх умовах недостатніми, оскільки б не мали законодавчої сили. Тому й скликано та проведено Собор (…)
Митрополит Андрей Шептицький
Після встановлення екзархатів та призначення екзархів і проведення святого Собору Митрополит Андрей 26 вересня 1940 року одержав листа від Високопреподобного та Всечеснішого Алойзія, кардинала Мальйона, державного секретаря, датованого днем 30 травня 1940 року в Римі, в якому були надані Найсвятішим Отцем Пієм ХІІ нові повноваження щодо радянської Росії. Але одночасно було повідомлено, що всі надзвичайні повноваження й привілеї, ласкаво надані Йому [Шептицькому] попередніми Найсвятішими Отцями Пієм Х, Бенедиктом XV і Пієм ХІ, скасовуються: «Взагалі вважати скасованими всі ті надзвичайні повноваження, випадково надані Високопреподобному і Всечеснішому Андреєві Шептицькому, Львівському, Руському Митрополитові і Архієпископові Львівському, Галицькому і Кам’янецькому, Найвищим Пастирем Пієм Х у грамотах або усно і затверджені або збережені найвищими пастирями Бенедиктом XV і Пієм ХІ та які мали силу аж до сьогодні».
Митрополит Андрей, підкоряючись волі Святої Столиці, подав рішення Св[ятого] Понтифікату екзархам єпископу Николаю Чарнецькому, Климентієві Шептицькому та Йосифові Сліпому, які проживають у Львові, на засіданні 12 жовтня 1940 року. Але екзарх о. Антін Неманцевич, який живе далеко від Львова, довідався про це тільки 21 січня 1941 року, коли всі чотири єпископи зійшлися на конгрес до Митрополита Андрея. Після молитви до св[ятого] Духа Митрополит прочитав листа державного секретаріату. Закінчивши, Він заявив екзархам, що у тому новому юридичному становищі, в якому опинилась уніатська праця в радянській Росії, Він відмовляється від будь-якої настанови та не має навіть права приймати відмови екзархів від їхніх обов’язків. Звертаючися до екзархів, оратор сказав, що їм належить винести рішення, що робити далі. Відчуваючи важливість моменту, ми самі довго думали й наступного дня на зборах [постановили] остаточно вирішити справу.
Брати Шептицькі з пластунами у Підлютому на Станіславівщині
І ось 24 січня 1941 року на пленарних зборах, які відбулися у Львові під головуванням обраного раніше на соборі протоекзарха Найдостойнішого єпископа Николая, після старанного обдумування ми постановили: аж до нового рішення Святої Столиці ми, вірні слуги Бога, продовжуємо дотримуватися наших обов’язків щодо Собору екзархів (від 18–19 вересня 1940 року), наскільки дозволяють на це обставини в радянській Росії. До прийняття такого рішення нас спонукають причини:
Встановлення екзархатів і наші призначення канонічні, бо Митрополит Андрей на основі вищезгаданих повноважень мав право розпоряджатися юрисдикцією та привілеями на всій території Росії. Звістка про скасування повноважень прийшла до Львова 26 вересня 1940 року, коли створення екзархатів та призначення екзархів були затверджені. Отже, все зроблено законно і має канонічну силу.
Щодо чинності вказаних повноважень, то немає ніякого сумніву, адже вони були надані найвищими ухвалами Пієм Х, підтверджувались і не скасовувались Бенедиктом XV і Пієм ХІ. Тепер же Найсвятіший Отець Пій ХІІ вирішив, як свідчить одержане нами 26 вересня 1940 року повідомлення «вважати їх взагалі скасованими». Отже, цим самим скасуванням визнано чинність та існування повноважень у минулому. Бо те, що не існує, не потребує скасування! (…)».
[Митрополит Андрей Шептицький: життя і діяльність. Церква і церковна єдність: документи і матеріали, 1899-1944. — Львів, Свічадо, 1995. — Т. І. — С. С. 357–364].
Брати Шептицькі з монахами-студитами та дітьми-сиротами.
Як ми вже згадували, 22 грудня 1941 року кардинал Тіссеран у листі повідомив, що 22 листопада 1941 року Святіший Отець затвердив, аж до відкликання, імена Екзархів, серед яких о. Климентія Шептицького призначено апостольським екзархом (апостольським адміністратором) вірних обряду Великої Росії та Сибіру. Також на розгляд Святої Конгрегації Церкви східного обряду було подано постанови, прийняті Екзархами на Соборах 18 і 19 червня 1940 року та 13–16 червня 1941 року. Цим листом заборонялося також оприлюднювати інформацію про призначення екзархів.
Кардинал згадує про два листи Митрополита Шептицького у цій справі, тексти яких нам не вдалося знайти; вони були датовані 16 серпня 1941 року і 23 вересня 1941 року. На кінець листа кардинал Тіссеран подає ще одну важливу для нас інформацію: повідомлення про те, що Святіший Отець вважає за необхідне не висвячувати єпископів для територій на схід від Галичини:
«Що стосується прохання Вашої Екцеленції відносно повноважень «вибрати серед навернених православних кандидата, щоби міг би стати, наприклад, єпископом Полтавським», і «вибрати, крім того, двох чи трьох єпископів для Великої України і, при нагоді, ще одного для Росії та Білорусі», Святіший Отець, беручи до уваги делікатність справи й труднощі, що існують для відрядження духовенства у східні регіони вглиб Росії, не вважає своєчасним прийняття такого рішення».
[Митрополит Андрей Шептицький: життя і діяльність. Церква і церковна єдність: документи і матеріали, 1899-1944. — Львів, Свічадо, 1995. — Т. І. — С. 331–332]
Папа Пій ХІІ (1876–1958)
Хоча, є й інша, неофіційна версія цих подій. Посилаючися на пізніші протоколи допитів екзархів слідчими НКВД і припускаючи, що Папа міг особисто прийняти рішення, цілком таємно від Римської курії, можемо стверджувати, що Папа Пій ХІІ у приватному режимі усно затвердив екзархати одразу після їх створення та наділив екзархів відповідними повноваженнями. Про це свідчать під час допитів слідства ігумен Климентій (Шептицький) та Владика Миколай (Чарнецький), які одностайно стверджували, що вже під час Першого собору Митрополит зачитав листа від Папи Пія ХІІ, у якому йшлося про те, що у режимі цілковитої таємності він наділяє екзархів необмеженими за своїм масштабом повноваженнями щодо просування унійних ініціатив на території СРСР. Свою позицію Папа Пій ХІІ аргументував відсутністю систематичних зв’язків, через складну політичну ситуацію, ієрархів ГКЦ з Римом, а також — у разі репресій і переселення єпископів у віддалені регіони СРСР, із якими Апостольський Престол не підтримував дипломатії. Натомість, після встановлення фашистською Німеччиною контролю за територіями, Святий Престол явно й документально затвердив екзархів, можливо, з надією, що це буде аргументом для гітлерівців, аби не втручалися у їхню діяльність. Протокол допиту о. Климентія, в якому він розповідає про ці події, можна знайти у його кримінальній справі.
[Галузевий державний архів СБУ. — Ф. 6. Кримінальні справи на реабілітованих осіб. 1919–1991 рр. Спр. 74978 ФП. Кримінальна справа Шептицького Казимира Івановича, 1947–1948 рр., Т. І, Арк. 190]
Вже наступного вівторка, 16 квітня 2019 року, о 16.00 у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (просп. Свободи, 20) відбудеться відкриття виставкового проекту ““Thesaurus Sacrarum Historirarum…” / “Скарбниця Священних Історій…”: Біблія в ілюстраціях фламандських майстрів XVIст.”, у межах якого буде презентовано одну з найцінніших книжкових пам’яток зі збірки музею.
“ThesaurusSacrarumHistoriarumVeterisetNoviTestamenti…” («Скарбниця священних історій Старого та Нового Завітів…») (1585) – одна з перших у Європі ілюстрованих Біблій, видана у формі альбому гравюр із найважливішими сюжетами Старого та Нового Завітів. Книга репрезентує найпотужніший у Європі XVI ст. антверпенський друкарський осередок і є наймасштабнішим видавничим проектом гравера і видавця Ґерарда де Йоде (1516/17 – 1591).
Презентована пам’ятка – це друге, розширене видання альбому де Йоде з ілюстраціями до Старого (42 серії) та Нового (19 серій) Завітів. До книги ввійшли гравюри найвидатніших фламандських художників і граверів XVI ст.: Кріспіна ван ден Брука, Мартена де Воса, Франса Ментона, Яна Снеллінка, АмброзіусаФранкена, Міхіля Коксі, ҐерардаҐронінґа, Мартена ван Клеве, Ганса Вредемана де Вріса, Адріана де Вердта, Пітера ван дер Борхта, Ганса Бола, Мартена ван Гемскерка, Яна Саделера, Ганса й Адріана Коллартів, Єроніма, Антонія, Яна Віріксів та ін.
Примірник “Thesaurus…” 1585 року зі збірки Національного музею у Львові – єдиний відомий сьогодні екземпляр, збережений на теренах Центрально-Східної Європи. Книга надійшла до музею в 1926 році як дар основника, митрополита Андрея Шептицького.
З огляду на незадовільний стан збереження пам’ятки, впродовж 2017–2018 років у майстерні реставрації графіки науково-дослідного реставраційного відділу Національного музею у Львові було проведено комплекс консерваційно-реставраційних заходів, спрямованих на відновлення видання. У процесі реставрації обидва томи книги було розшито, що дало унікальну можливість показати частину серій розгорнуто, як окремі гравюри.
Погортати повний оцифрований примірник “Thesaurus…” (1585) з музейної збірки можна на інтерактивному екрані, що доповнює експозицію.
Окрім центральної пам’ятки, якій присвячено виставку, в експозиції будуть презентовані ще три західноєвропейські Біблії в ілюстраціях XVIІІ ст. з колекції Національного музею у Львові ім. А. Шептицького.
Реалізацію виставкового проекту заплановано у два етапи:
10.05.2019 – 31.05.2019 – Новий Завіт: “THESAURUS NOVI TESTAMENTI…”
ПРОГРАМА ПОДІЙ:
ЛЕКЦІЇ:
18 квітня 2019 о 17.00Рут та Вооз: історія зі щасливою кінцівкою.Лекторка – Галина Теслюк (Український католицький університет)
16 травня 2019 о 17.00Найуспішніші проекти Ґерарда де Йоде – антверпенського книговидавця ІІ половини XVIст. Лекторка – Оксана Герій (Інститут народознавства НАН України)
22 травня 2019 о 17.00РецепціясюжетівілюстрованоїБібліїҐерарда де Йоде в українському іконописі. Лекторка – Мар’яна Пелех (Українська академія друкарства)
Вхід вільний.
КУРАТОРСЬКІ ЕКСКУРСІЇ:
23 квітня 2019 о 17.00
10 травня 2019 о 17.00
Екскурсію проводить Ольга Ткачук (Національний музей у Львові ім. А. Шептицького) Вартість – за ціною вхідного квитка.
МАЙСТЕР-КЛАСИ:
12 травня 2019 о 15.00“Суха голка” : таємниці графічної техніки давніх майстрів
26 травня 2019 о 15.00Офорт : гравюра на металі (для дорослих)
Художник: Орест Зьомко (Національний музей у Львові ім. А. Шептицького) Участь за попереднімзаписом: +38(097)1267150. Вартість – 100 грн.
Шістнадцять років тому, 9 квітня 2003 року, в автокатастрофі під Києвом загинув український журналіст, публіцист, політичний і громадський діяч Олександр Кривенко. Він був головним редактором львівських газет «Поступ» і «Post-Поступ», журналу «Політика і культура» та «Телевізійної служби новин» на телеканалі «1+1», пише видання “The Бабель”.
У 2002 році він заснував інформаційний проект «Громадське радіо». У кінці 80-х Кривенко долучився до створення громадських організацій «Товариство Лева» та «Меморіал», був делегатом Установчого з’їзду Народного Руху України. Більшість його творчого доробку складають статті та есе. На спомин про Олександра Кривенка theБабель передруковує одну з найвідоміших його статей — «Маргінальна моя Україна», написану в 1993 році для газети «Поступ», яка досі залишається актуальною.
У цій статті, як ніколи, боюся залишитися незрозумілим. Тому спробую детально розшифрувати спрощену символіку асоціації.
Хай друкують ті, хто вміє читати між рядками. Хай зрозуміють ті, хто звик трактувати друковане слово як остаточну істину. Тут написано не одкровення, попри всю одкровенність, а лише передчуття правди.
Не люблю нинішню Україну. І не лише сьогоднішню, заматеріалізовану, тобто дану в об’єктивній реальності, державу — виплід безхребетної і тупої посткомуністичної еліти та рагульської маси.
Неможливо любити не лише клерків-хапуг, а й непідкупних патріотів, які розуміють patria як стару діву у вишиванці й незатрасканому вінку або як мікроцефала з налитими кров’ю очима при слові «москаль» або «жид».
Годі любити Україну містичну — компіляцію поганських вірувань, героїчних традицій та сентиментальних вивержень. «Заунывные песни моей Родины», влучно визначив цей стан свідомості Шевченко.
«Заунывно» бути наприкінці XX століття січовим стрільцем. Вульгарно співати, що «ми тую червону калину піднімемо», якщо кущ отої калини знаєш лише з малюнка в дитячій читанці.
Жлобно правити тризну за померлими від голоду 33-го
Штучно створений масовий голод, організований керівництвом СРСР у 1932—1933 роках в Україні та на Кубані, жертвами якого, за різними даними, стали понад 3 мільйони людей. Його офіційно визнали актом геноциду українського народу Канада, США, Австралія, Польща, Литва та деякі інші держави.
в Оперному театрі. У театрі треба слухати оперу, бо будь-яка театральна споруда служить у першу чергу для видовищ.
Мої батьки пухли з голоду в 33-му, а тисячі галичан, які демонстрували свою жалобу в річницю Голодомору, про голод знають лише те, що він був. І те, що Сталін Довідка
Йосип Сталін (1878—1953), справжнє прізвище Джугашвілі, радянський військовий та політичний діяч, який був де-факто диктатором СРСР з 1922 по 1953 роки і встановив однопартійну тоталітарну систему.
його спровокував. Для одних важливо те, що вони не здохли, для інших — те, що вони дістали престижне запрошення на урочистість по тих, хто здох.
Я не можу любити містично-героїчну Україну з її кредо «пан або пропав».
Колись мої предки — простодушні східняки — перейшли Батиєві дорогу до Європи, не думаючи, наскільки це доцільно.
Монгольський хан і полководець, онук Чингісхана, засновник Золотої Орди, головнокомандувач походів монголів у Східну Європу у 1237—1243 роках, що призвело до остаточного занепаду Київської Русі.
Принципові українці врятували європейців ціною власного життя, свободи і врешті-решт — свого місця в Європі. А хитренький галичанин Данило зігнувся перед Батиєм і збудував державу, з якої пішла сучасна Україна.
Врешті, необов’язково ходити вглиб віків. Поет Стус ціною власного життя ствердив нескореність неіснуючої нації, а в той час відомий поет ціною лизоблюдства сприяв формуванню цієї нації.
Власні імена в даному контексті — не самоціль. Це радше повчальний приклад для тих, хто відчуває лише гордість чи втіху від приналежності до українського народу.
Господь покарав дуже тяжко — велів народитися українцем в Україні. Ця думка не нова. Подібне писали Пантелеймон Куліш та Іван Франко. Я не тягнуся стати в ряд з ними. Ми всі й без того в одному ряду.
Бути українцем — це покута. Любити покуту — значить бути мазохістом.
Цього дива не бракує в нашім краю — від банальних проявів солодунства через спів патріотичних пісень за чаркою до більш вишуканих форм масового маразму, як-от відродження козацтва (добре, що хоч німців-тевтонців не відроджують).
Синдром мазохізму розлився повсюдно — від дідусів у строях січових стрільців на вулицях Львова до мешканців Новограда-Волинського, де в кафе горілку можна заїсти лише сирниками і нічим іншим.
Можна бути щасливим, тяжко покутуючи. Такими щасливцями, здається, були перші християни. Хоча порівняно з сумнівами й стражданнями самого Христа їхня одержимість виглядає надто українською.
Моральний імператив «пан або пропав» вигадали ще наші предки лише для того, аби закамуфлювати неминучий вислід колізій українського буття — звісно ж, що пропав. А перспектива стати паном — розрада на зразок царства небесного, в яке всі вірять, але мало хто надіється побачити.
Врешті, про яку Україну можна говорити наприкінці XX століття? Природні умови та довкілля після всіх експериментів змінилися настільки, що порівнювати їх навіть з недалеким минулим ризиковано. Матеріальне виробництво, етика відносин, система вірувань зазнали кардинальних змін.
Український генотип після всіх етноцидів, з Чорнобилем вкупі, змінився, мабуть, і на молекулярному рівні.
На зміну традиційній селянській етнічній спільності приходить модерна урбаністична політична єдність.
Вишневих садків лишилося обмаль, хрущів нема взагалі, чуб оселедцем уже давно не є ознакою приналежності до певної соціальної касти, чорнобриві кохаються з москалями, турка воювати не треба.
Сьогоднішня Україна подібна на колишню, плекану уявою, приблизно так само, як сьогоднішня Франція — на королівство якогось з Людовиків. Чи люблять французи Францію, я сумніваюся, особливо жовтошкірі або чорношкірі вихідці з колишніх колоній. Цікаво, чи зросла б їхня національна свідомість від публічного носіння кимось мушкетерських строїв або вуличних співів про Трістана та Ізольду?
Любити міфічну Україну легко у стані юнацького максималізму. Варто ж статус одержимого героя мимохідь змінити на статус пересічного гречкосія, як зміниться шкала цінностей.
Любов до абстрактної стражденної України поступається місцем прив’язаності (може, і любові) до конкретного ландшафту, міста, квартири, дітей, кулінарних виробів, цигарок, сусідів, приятелів, автомобіля тощо. Не випадково саме гречкосії завжди будували державу, залишаючи героям гинути за її побудову.
Не мною сказано, що в одну річку зайти двічі важкувато. Можна, звичайно, спробувати відродити кобзарську традицію, але тоді випускникам консерваторії треба виколювати очі. Воно, звичайно, нескладно, от тільки чи потрібно?
Можна згадати традиції Івана Гонти і різати ляхів (жидів, москалів) задля побудови Української держави. От тільки як бути з тим фактом, що ті ляхи (жиди, москалі) є громадянами вже існуючої держави?
Якщо сьогодні хтось голосить «Україна для українців», то йому слід би уточнити — для політичних українців.
Бо етнічних українців залишилося, мабуть, чоловік сорок, враховуючи всі кровозмішення з часів половецьких.
Якщо обстоювати ідею етнічної України, то треба насамперед відмовитися від колонізованих українцями Донбасу, Криму, південних степів, Слобожанщини, частини Буковини, а про Кубань і Зелений Клин взагалі слід забути.
Чомусь жоден із безкомпромісних апологетів формування нації та держави на етнічному принципі подібні думки не висловлює. Побоюючись, мабуть, за своє реноме правовірного націоналіста.
Між тим, і націоналізм — як засіб здобути національну державу — після грудня 1991 року потребує переосмислення. Сьогодні на часі не виборювання держави як такої, а її захист — політичний, військовий, економічний, культурний, соціальний, екологічний. Захист не лише від Росії, а й від Заходу. Захист як зміцнення, розвиток, збагачення.
Мало би йтися не про вимушену агресивність поневоленої нації, а про органічну агресивність державної нації. Не про націоналізм, а про щось ближче до шовінізму. Українська культура й духовність, українське інтелектуальне й матеріальне багатство мають втрутитися в усталену ієрархію світових авторитетів.
Хлопчаки, які волають «Україна для українців», нагадують мені дідусів на дискотеці.
Могила Олександра Кривенка на Личаківському цвинтарі
Люди з молодою кров’ю мислять інакше — «Світ для України».
«Зрівняємось з вами, хлоп’ята», — думаю я, дивлячись на американців чи німців. Маємо вже досить маргінальної, забиченої, вузьколобої України. Я люблю іншу.
“.. Важко писати такі слова, але… Сьогодні з життя пішов видатний актор театру та кіно народний артист України Петро БЕНЮК.
Все життя він присвятив творчості. Армія його фанатів не полишала свого кумира ніколи. На його вистави зали були повні глядачів з якими він і плакав, і сміявся! Його талант був справжньою окрасою Національного театру імені Марії Заньковецької…Сумуємо…” – йдеться в повідомленні.
Петро Бенюк закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого, працював у Національному академічному українському драматичному театрі ім. М.Заньковецької у Львові.
Лауреат Республіканського конкурсу читців в галузі гумору та сатири (1987), 1-го Всеукраїнського конкурсу гумору та сатири (1992). Дипломант кінофестивалю «Молодість-73» за найкращу чоловічу роль у фільмі «Катруся» (Київ, 1973).
Нагороджений дипломом III Всесоюзного фестивалю чеської драматургії в СРСР (1983) за роль Швейка у виставі «Пригоди бравого вояка Швейка».Член Спілки театральних діячів (з 1974), Спілки кінематографістів України (з 1992).
У 1745 – 1746 роках у Львові вийшла друком книга “Нові Атени”. Автором останньої був монах-єзуїт Бенедикт Хмельовський. У цій праці він поставив перед собою дуже амбітну ціль – зібрати “академію всієї науки”. Як за життя автора, так і сьогодні, книга отримувала дуже різні відгуки. Одні називали її першою енциклопедією, а інші – “безглуздою літературою про диявольські підступи”. Оскільки книгу надрукували у Львові, а її автор, Бенедикт Хмельовський, навчався і жив у нашому місті, говоримо про те, як розпізнати відьомські прикмети і як правильно вести боротьбу з драконами. Але також і про те – чому монах-єзуїт взагалі писав про подібні речі.
“Nowe Ateny”. Фото з https://en.wikipedia.org/wiki/Nowe_Ateny#/media/File:Nowe_ateny1.jpg
Про Бенедикта Хмельовського не так часто можна зустріти інформацію у виданнях різного штибу, що виходять сьогодні в Україні. Правда мені це вдалося і мова йде навіть про дуже авторитетне та серйозна видання. Наталя Яковенко є одним із найкращих в Україні істориків-медієвістів. При цьому, їй одній із небагатьох вдається говорити про давні періоди історії України не тільки глибоко та професійно, а ще й без глорифікації і націонал-патріотичної міфологізації. Стосується усе сказане і персони Бенедикта Хмельовського та його твору “Nowe Ateny”. Про останнє у праці “Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття” написано таке: рекорд у виданні “безглуздої літератури про диявольські підступи”. Чому праця львівського монаха заслужила подібну характеристику, дивимось нижче.
“Нарис історії України” Наталі Яковенко. Фото з http://history.franko.lviv.ua
Бенедикт Хмельовський народився 1700 року в Луцьку, а помер 1763 року в селі Фірлеїв – сьогодні це село Липівка Рогатинського району Івано-Франківської області. Між своїм народженням і смертю Бенедикт Хмельовський встиг зробити достатньо багато. Для нас цікавим може бути те, що у Львові, з пятнадцяти років, він навчався у Львівській єзуїтській академії. Потім також у духовній семінарії. Зрештою, став вчителем у родині магнатів Яблоновських. Крім того, трохи побув київським кафедральним каноніком і ксьондзом у Підкамені та вже згаданому Фірлеїві.
Руський воєвода Ян Станіслав Яблоновський, у якого вчителював Б. Хмельовський. Фото з https://pl.wikipedia.org
Дидактичну та адміністративну роботу отець Бенедикт розбавляв ще й написанням праць. Окремі з них мали виховний і настановчий характер, але не всі. Хмельовського навіть можна вважати тогочасним автором бестселерів. До прикладу, його працю “Bieg roku całego” (1728) впродовж XVIII – XIX століть було перевидано понад двадцять разів. Такою ж популярністю, а ще більше після смерті автора, користувалась уже згадана робота “Nowe Ateny”. Для її написання єзуїт опрацював матеріали понад сотні авторів, а інформацію про світ виклав у багатьох категоріях: про Бога, багатобожжя, про риб, про птахів, про математику, про політику, про мову, ієрогліфіка тощо. Загалом Бенедикт Хмельовський написав порядку двадцяти робіт і це досить серйозний показник для того часу, а для нашого – то й поготів.
Ілюстрація “Nowe Ateny”. Фото з https://commons.wikimedia.org/wiki/File:POL_Nowe_Ateny_ilustracja.jpg
Енциклопедія Хмельовського “Nowe Ateny” дійсно досить цікава. Він подає важливу географічну інформацію та певні історичні знання, якими володіла людина того часу. До прикладу, описує народи, які мешкають у Європі, а також – Індію, Китай і Японію. Ботанічні і зоологічні особливості, характерні для різних регіонів. Форми правління і організації людських спільнот. Також і історію розвитку та поширення християнського вчення у різних куточках світу. Розглядає систему Коперника. Детально зупиняється на певних міфологічних уявленнях греків і римлян. Крім того, задається питаннями, які є для нас сьогодні трохи дивними: де знаходиться рай і в яку пору року створено світ?, які ознаки чарівників та відьом, про чорнокнижників і упирів, фізіогномія, трактування снів тощо.
“Nowe Ateny” Бенедикта Хмельовського
Специфічною і дуже нерівною видається стилістика автора. До прикладу, у одному з моментів він дуже детально розписує підстави економічної могутності таких міст як Амстердам та Антверпен. Натомість, у окремих інших моментах Хмельовський вдається до наступних комбінацій: “яким є кінь, кожен знає”, або “про мух знає кожен і мені розказувати не пасує, але для ерудиції згадаю”. Не менш вражаюче виглядають ілюстрації міфологічних драконів у книзі, що супроводжують підписи в дусі: “літаючий дракон, з натури мальований”. Своїм читачам Бенедикт Хмельовський розказував і про те, скільки триває дорога до пекла й неба – три години в першому випадку і трохи більше в другому. Аналогічно – до центру Землі трохи менше трьох годин дорога.
Ілюстрації з книги “Nowe Ateny”.
Інформація, наведена у книзі “Nowe Ateny” (1745 – 1746, Львів) є дійсно дуже різноплановою і специфічною. Переглянувши цю першу енциклопедію на наших теренах, ловиш себе на думці, що інтернет – це не такий вже й смітник. З іншого боку, треба розуміти також і те, що енциклопедія Бенедикта Хмельовського – це ще не енциклопедія Дені Дідро та інших французьких просвітників. Дане львівське видання про світ зроблено на основі старих засад, з використанням барокових формул і зворотів, де панує трохи інший принцип підбору інформації та її упорядкування. У цьому і варто шукати відповідь на такий формат праці Бенедикта Хмельовського.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття. – Київ: Генеза, 1997. – С. 319.
Chmielowski B. Nowe Ateny, albo Akademia wszelkiey scyencyi. – We Lwowie, 1745.
В середу, 10 квітня 2019 року, о 14.00 Державний меморіальний музей Михайла Грушевського у Львові (вул. Івана Франка, 154) запрошує до львівської вілли історика.
У цей день голова суспільно-культурного товариства “Холмщина” Ірина Гринь передасть у дар Львівському музею Михайла Грушевського портрет його Патрона – Михайла Грушевського (пастель, 1997 р.) авторства народного художника України, лауреата Шевченківської премії Євгена Безніска.
“Запрошуємо усіх охочих у середу 10 квітня разом порадіти з нагоди поповнення музейної скарбниці” – пишуть на офіційній сторінці події у фейсбук.
Про поєднання краси, розуму і особливої моральної стійкості говорили 3 квітня у Львівській політехніці у межах авторського проекту мовознавиці Ірини Фаріон „Від книги — до мети“. Цього разу презентували велику і унікальну монографію доктора філології Алли Швець „Жінка з хистом Аріадни: Життєвий світ Наталії Кобринської в генераційному, світоглядному і творчому вимірах“.
Представляючи гостю, Ірина Фаріон наголосила, що Алла Швець зуміла винесла на поверхню з глибини нашої духовності Наталю Кобринську.
— Це грандіозна за обсягом монографія, яка з середини ХІХ — початку ХХ століть дає нам колосальні посили про, якими маємо бути ми, наші діти, внуки. Наталя Кобринська — жінка з цінностями та ідеологією, на яких сформувалися жінки-воїни: Олена Степанів, Софія Галечко, Ольга Басараб. Своїми творами та світоглядністю Наталя Кобринська вивела у світ також Софію Окуневську, Ольгу Кобилянську, Лесю Українку, — зазначила Ірина Дмитрівна.
Представлення монографії Алли Швець “Жінка з хистом Аріадни”. Проект “Від книги – до мети”
На зустріч завітав декан філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка Святослав Пилипчук. Коментуючи працю Алли Швець, він підкреслив, що ця монографія за масштабом дорівнює трьом. Алла Швець об’єднала становлення та формування Наталії Кобринської як людини, як громадянки, як письменниці. Друга частина монографії про те, як жила і творила Наталія Кобринська. І третя частина — огляд творчості Кобринської.
Під час презентації монографії Алла Швець зауважила, що у своїй праці передусім намагалася зрозуміти Наталію Кобринську, її складний духовний психоуклад, творчу еволюцію.
— Тривалий час навіть не було відомо точної дати народження Наталії Кобринської… На її могилі — дві надгробні дошки з різними роками народження — 1851 і 1855. В одному з архівів віднайшла фотографію Наталії Кобринської, де на звороті написано, що вона уроджена 1851 року, і ніколи — 1855 року, як зазначено у її біографіях. Думаю, що Наталія Кобринська так по-жіночому хотіла собі зменшити роки, — підкреслила Алла Швець.
Алла Швець, авторка монографії про Наталію Кобринську “Жінка з хистом Аріадни”
Розповідаючи про героїню своєї монографії, науковиця виокремила окремі події, які мали серйозний вплив на життя Кобринської.
Кожна нова прочитана книга здійснювала певний світоглядний переворот Наталії Кобринської. Вона писала: „одними думками жила я вдома, іншими думками жила я з людьми“. Також вагомий вплив на неї мали зустрічі зі знаковими особистостями.
Переламною для неї стала смерть чоловіка в 1882 році. Він завжди підтримував Кобринську у її громадській діяльності, був переконаний: „в Галичині добрих ґаздинь багато, а тружениць духу мало“. Його відхід певною мірою зламав цю жінку. Вона обтяла свої пишні коси і склала їх у труну чоловіка. До кінця життя залишається йому вірною.
Після цієї трагедії Наталія Кобринська повернулася до батьківського дому. Батько її перевіз її до Відня, щоб вона могла морально відпочити від своєї втрати. Там фактично розпочинається новий етап у її житті — етап творчості.
Взаємини письменниці з радикальною партією були особливо продуктивними та дозволили їй мати свою репрезентативну трибуну у галицькій періодиці. Стала співавторкою альманаху „Перший Вінок“, який заклав основи розвитку жіночих часописів.
Та вже наприкінці 1890-х років почало наростати непорозуміння між Кобринською та її поколінням. Тоді вона писала: „вже ніколи не зможу злятися в одно з моєю суспільностею… З’їли мене літерати, критики та й молоде покоління“. Тоді Кобринська приїжджає до Болехова, де усамітнюється у домі батьків.
Найбільше ця мужня жінка боялася старости, недуги і смерти.
— Її важливою жіночою проблемою було нереалізоване материнство. Вона свідомо зреклася можливості бути матір’ю на користь громадянської самопосвяти. І ця туга за материнством переслідувала її все життя. У своїх епістолярних роздумах Кобринська пише, що кожна друга жінка має бути матір’ю, — підкреслила авторка монографії.
Ще одним переламним моментом для Кобринської став досвід війни: Її, за доносом австрійського коменданта, звинуватили у шпигунстві на користь російської армії. Якби не зусилля адвоката, відомого українського письменника Андрія Чайковського, письменниця опинилася б у одному з австрійських концтаборів. Водночас війна дала їй надію на зміни у суспільному житті, на певні зрушення у національному житті держави. Часто в її домі гостювали січові стрільці, вечорами вона ходила з іншими жінками до народного дому, своїми руками виготовляла перев’язувальний матеріал для фронту.
— Кобринська хотіла свій інтелектуальний архів заповісти науковому товариству імені Тараса Шевченка. Та, повертаючись зі Львова, захворіла на тиф. Ніхто так і не зміг забрати її останні роботи. Після цього відбулася брутальна розправа з її спадщиною, яка з метою знезараження була спалена, — наголосила Алла Швець.
Традиційно зустріч завершилася врученням гості символу влади над часом — пісочного годинника.
Вчора, 8 квітня 2019 року, на Личаківському кладовищі у Львові знайшов свій вічний спокій видатний львів’янин, чудовий фотограф, митець і велика людина, Любомир Криса.
Чин похорону Любомира Криси
Напередодні, 7 квітня о 19.00 відбулася скорботна панахида в храмі Святої Трійці, що по вулиці Тершаківців. Вона зібрала таку кількість людей, що їх важко було розмістити в храмі. Прийшли, родичі і друзі, прийшли львівські митці, прийшли колеги фотографи, прийшли люди, які любили та поважали Любомира Крису.
Чин похорону Любомира Криси
З церкви Святої Трійці вчора розпочався чин похорону, який переріс в скорботну ходу до місця вічного спочинку на Личаківському цвинтарі. Невтішна родина важко давала собі раду з такою несподіваною смертю коханого чоловіка, хорошого брата, ніжного батька і найкращого дідуся. Разом з ними плакали всі, хто прийшов. Священик, з яким Любомир Криса мав багаторічні дружні стосунки, сумував разом зі всією громадою та довго прощався з покійним.
Ігор Калинець на похороні Любомира Криси
“Любомир Криса історик нашого політичного життя. Його альбом «Так було…» зафіксував події 80-х-90-х років у Львові і поза Львовом. Там є ті люди, які будували країну, яку, на жаль, можемо зараз втратити. І він ввійшов як історик того руху не тільки Львова, але й Відродження у Галичині останні роки. В багатьох родинах, і в моїй теж, є дуже багато його фотографій з різних моментів нашого життя, з життя міста, культурного життя Львова і України. Все це – довговічна пам’ять йому у багатьох серцях людей”, – сказав Ігор Калинець біля могили Любомира Криси.
Чин похорону Любомира Криси
У 1990 році Любомир Криса відзняв збори, де була проголошена перша українська партія «Державна самостійність України», яку очолив Іван Кандиба – дисидент, український правозахисник. У цьому ж році в об’єктив митця потрапило й скидання пам’ятника Леніну у центрі Львова.
Богдан Якимович на похороні Любомира Криси
“Сорок п’ять років я знав цього чоловіка і ніколи не сумнівався в його порядності, в його справжній українській душі. Справді Любомир зробив дуже багато і як професійний історик мушу сказати, що той архів фотографа, який зберігається – це сторінки нашої історії, і не лише історії Львова. Це сторінки нашого духу, сторінки нашої Соборної України”, – згадував Богдан Якимович.
Чин похорону Любомира Криси
Любомир Криса дуже любив свою родину, поважав і шанував друзів, любив цей свій і вмів його побачити. Він горів новими ідеями та новими проектами і вмів запалювати всіх своїм завзяттям.
Наталя Братунь на похороні Любомира Криси
“Коли я говорю про Любомира, то говорю про рідну людину. Коли я його згадую, то згадую мітинги 80-х років. Багато хто пам’ятає його беретку, коли він височів над усім і був усюди. Його відхід – це велика втрата для культури України, для Львова, взагалі для нашого патріотичного загалу, бо це дійсно свідома українська людина”, – ділилася спогадами Наталя Братунь.
Могила похорону Любомира Криси
Любомир Криса – заслужений працівник культури України, автор багатьох художніх фотоальбомів, зокрема «Личаківський некрополь», «Проходи по Личакову», «Храми Львова», альбомів «Наш Івасюк», «Так було…» тощо.
