Гурт «Танок на Майдані Конґо» запрошує львів’ян та гостей міста до Львівської опери на «Теплий акустичний різдвяний вертеп».
Як розповіли організатори, 22 січня 2020 року у Львівській опері відбудеться особливий концерт гурту ТНМК – «Теплий Різдвяний акустичний вертеп», до якої увійшли святкові пісні та акустичні версії відомих композицій. До того ж всі учасники гурту перетворяться на персонажів класичного українського вертепу – чорта, царя, янгола та інших.
Між піснями музиканти розіграють міні виставу по мотивах різдвяних традицій, але у сучасному контексті.
Ідея програми належить Олегу «Фаготу» Михайлюті, який одразу вирішив, що буде чортом. Усі вірші та лібрето до вистави написав Олександр «Фоззі» Сидоренко.
Концерт відбудеться у середу, 22 січня у Львівському Національному академічному театрі опери та балету імені Соломії Крушельницької. Початок об 19.00
Щоб насолодитися двогодинним неймовірно-теплим «Різдвяним акустичним вертепом» від ТНМК у Львові, купуйте квитки у касах міста, або тут: Kontramarka Вартість квитків від 340 грн.
Справу визнання митрополита Андрея Шептицького Праведником Народів Світу можуть розглянути повторно.
Про таку заяву ізраїльського інституту «Яд Вашем» повідомив синкел у справах монашества Львівської архиєпархії УГКЦ о. Юстин Бойко, один із ініціаторів листа із проханням визнання праведного митрополита Андрея Шептицького Праведником народів світу. Про це йдеться на сайті Синоду єпископів УГКЦ.
9 січня 2020 року на ім`я Голови координаційної ради ювілею 150-ліття від дня народження блаженного Климентія Шептицького з національного меморіалу катастрофи і героїзму «Яд Вашем» надійшла відповідь у справі звернення щодо визнання митрополита Андрея Шептицького Праведником народів світу.
Митрополит Андрей Шептицький, фото 1943 року
З таким проханням до згаданої інституції звернулися учасники міжнародної наукової конференції: «Отець Климентій Шептицький (1869–1951): життєвий і духовний шлях блаженного Католицької Церкви», яка проходила у Львові 16 листопада 2019 року.
У відповіді підписантам згаданого звернення пані Катя Гусарова, керівник сектору країн СНД у відділі «Праведники народів світу» Яд Вашем, звертає увагу на те, що «питання про нагородження митрополита Андрея не раз піднімалося і обговорювалося спеціальною комісією з присвоєння цього почесного звання.
Серед членів комісії був і равин Давид Кахане, який брав участь в обговоренні цього питання. Через широко відомі причини (співпраця з німецькими окупантами, участь у створенні дивізії СС «Галичина») комісія не прийняла позитивного рішення».
Митрополит Андрей Шептицький
При цьому офіційний представник Інституту «Яд Вашем» зазначає, що «справу митрополита Андрея можна повернути на повторний розгляд, якщо будуть отримані невідомі дотепер документи і свідчення, які по-новому висвітлюють діяльність митрополита в період німецької окупації».
Слід зазначити, що у справі вивчення спадщини митрополита Андрея УГКЦ знаходиться на початковому етапі, адже до сих пір немає жодної окремої наукової інституції, яка б займалася цим питанням.
Зрештою, питання беатифікації митрополита Андрея у багатьох аспектах також впирається у питання детального вивчення його життя і діяльності.
Цього року виповнюється 155 років від дня народження праведного митрополита Андрея. В УГКЦ переконані, що кожну таку дату повинні використовувати для ознайомлення ширшого загалу нашого суспільства з його думками та ідеями, цінностями, на яких він будував життя Церкви і України.
Андрей Шептицький — монах Добромильського монастиря Чину св. Василія Великого, 1888–1892
Радянські служби безпеки утримували цілі департаменти, які десятиліттями працювали над очерненням постаті митрополита Андрея, адже прекрасно розуміли, що він є символом не тільки УГКЦ, але й символом незалежної України. А тому, потрібно буде ще дуже багато часу, щоб належно пізнати і осмислити його спадщину.
Беатифікація митрополита Андрея, на яку сподівається УГКЦ, відкриє дорогу до його публічного почитання як святого мужа Церкви. Але, завдання пізнати його спадщину і передати її наступним поколінням ніхто за нас не виконає.
У певній мірі процес беатифікації митрополита Андрея тісно переплітається з процесом його визнання Праведником народів світу.
Митрополит Андрей Шептицький
Визнання митрополита Андрея Праведником народів світу для українців — це питання історичної справедливості, а для врятованих ним євреїв — це питання честі і боргу перед Мойсеєм Українського народу, який у XX ст. у часи Другої світової війни став також своєрідним Мойсеєм, який рятував їх перед знищенням тоталітарною системою нацизму.
Праведники народів світу – це почесне звання, яке присуджується Державою Ізраїль тим, хто в роки Другої світової війни рятував євреїв від знищення на території, окупованій нацистами. Всього цим титулом удостоєно 2573 українці. Більше «праведників» лише в Польщі, Нідерландів і Франції.
Кілька днів тому Національний цифровий архів Польщі презентував у себе на сторінці нову колекцію світлин, які стосуються території України. Фото датуються кінцем ХІХ – поч. ХХ століття. На світлинах можемо побачити Львів, Дрогобич, та села Львівщини. Фото датуються широким діапазоном 1880-1939 рр.
Вокзал у ЛьвовіЗалізниця в с. Лавочне, ЛьвівщинаМісцевість Голоско у Львові
В описі до колекції цих раніше невідомих кадрів йдеться, що всього нараховується 750 світлин. Фото були придбані у 1999 році. Це лише позитиви, зроблені з оригінальних скляних негативів. Доля негативів невідома. На фотографіях немає печатки фотомагазину чи інших знаків, що дозволяють ідентифікувати імена фотографів чи фотостудій. Також немає описів змісту фотографій, не рахуючи виключно випадкових та неточних описів, застосованих до деяких матеріалів безпосередньо перед продажем. Не видається можливим, що автором фотографій була одна людина, тим більше, що між найранішими та останніми знімками існує великий хронологічний діапазон.
Місто ДрогобичМісто БориславМісто ЖовкваМісто Винники
Однак, дослідники фото вважають, що можливо ці світлини все ж належали одній фотостудії, і передавались від батька до сина, що було досить поширеним у той час. На цей факт вказує монотематичність (архітектура Львова) та спосіб фотографування, особливо знімки, великих планів, другий план та перспектива – типові для однієї школи чи одного фотомайстра. Подібні або навіть однакові несправності майстерні зустрічаються у ранніх та пізніх фото. Тому з великою часткою ймовірності можна сказати, що придбані фотографії є продуктом однієї із львівських фотосалонів, що вже існували у другій половині ХІХ ст.
20 січня 2020 року о 14 год. в Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові (вул. І.Франка, 154) відбудеться презентація виставки «Сакральні мотиви творчості Георгія Косміаді», яку представить громадянка Німеччини, власниця рівненського Арт-ательє «Георгій Косміаді» Надія Саннов-Косміаді, за сприянням Рівненського обласного краєзнавчого музею.
Георгій Косміаді з донечкою Надією
Георгій Косміаді народився 24 березня 1886 р. в місті Нальчик. Грек за походженням, своєю другою батьківщиною Г. Косміаді вважав Волинь і місто Рівне. Тут він був бажаним та щасливим, а також зумів зреалізувати свої мрії і задуми щодо естетичного виховання молодого покоління рівнян.
Після завершення навчання на архітектурному відділенні Державної технічної школи в Баку в 1905 р. Г. Косміаді прибуває в Москву, культурно-мистецьке середовище якої потужно вплинуло на становлення його як митця. Він навчався живопису у відомих художників Валентина Сєрова і Єгора Хруслова. Там Г. Косміаді познайомився із композитором Сергієм Рахманіновим, виставляв свої роботи разом із Іллею Рєпіним. У роки Першої світової війни Георгій Косміаді опиняється в Рівному, відбудовуючи зруйноване. Надалі у червону Москву художник вже не повернувся.
Робота Георгія Косміаді
З 1917 року він розпочинає свою педагогічну працю в Рівненському 8-класному Комерційному училищі. За увесь період життя в Рівному аж до 1940 р. Георгій Косміаді працюватиме в усіх п’яти навчальних закладах освіти міста. Найбільшого тріумфу творчої праці Георгій Косміаді здобув у 1930-х роках, коли малюнки його учнів та власні роботи експонуються на багатьох виставках на теренах Польщі. Малюнки учнів професора Г. Косміаді з Рівного вразять Європу і на Міжнародній виставці 1937 року в Парижі. На виставку було відібрано 67 дитячих робіт, які засвідчували результати 20-літньої педагогічної праці вчителя та його неординарний талант художника.
З приходом Радянської влади на Західну Україну у вересні 1939 р. залишатися в Рівному для родини Г. Косміаді було небезпечним. Тому вони подали документи на виїзд до Німеччини, де проживали родичі дружини художника Бригітти-Фріди. Хоча 26 жовтня 1939 р. Рівнеенський повітовий відділ народної освіти засвідчив, що Георгій Косміаді є керівником художньої школи м. Рівного (це була мрія вчителя) та все ж таки від’їзд був неминучим. 28 січня 1940 р. сім’я Косміаді покинула Волинь та опинилася в Німеччині. В еміграції художник багато працював і створив тисячі пейзажів, сакральних сюжетів, монотипій. Але майже за чверть свого перебування на Заході він так і не став західноєвропейським митцем. Адже найближчою до серця Г. Косміаді була його волинська батьківщина. Помер художник у Гамбурзі 22 травня 1967 р.
Робота Георгія Косміаді
Одразу після здобуття Україною незалежності, донька Г. Косміаді Надія розпочала повернення до Рівного, де вона народилась 29 грудня 1923 року, мистецької спадщини батька та його учнів. 22 травня 2017 року в день 50-річчя упокоєння батька пані Надія відкрила АРТ-ательє «Георгій Косміаді». 29 серпня 2019 року Надія Косміаді отримала звання почесної громадянки Рівного. Сьогодні пам’ять про художника живе в назві вулиці міста, пам’ятному знаку, щорічній мистецькій премії, що носить його ім’я.
Георгій Косміаді в своїй творчості зумів уміло поєднати імпресіоністичне начало із жагою легкої експресивності. Він писав темперою – однією із старовинних технік письма, яка існує ще з часів давніх цивілізацій. Пастозність темпери на картинах Г. Косміаді створює ефект присутності людини у храмі: настільки вишукано і тонко передає митець розуміння Вічності.
Надія Косміаді біля пам’ятника своєму батькові Георгієві Косміаді в Рівному
У міжвоєнні часи Г. Косміаді вдалось згуртувати в Рівному навколо себе талановитих дітей, творчо мислячих вчителів та неординарних особистостей міста. Як відзначає дослідниця творчості Косміаді Лариса Костюк, попри те, що він не був українцем, його визнали в культурно-освітньому середовищі Рівного як вишуканого художника і як прекрасного вчителя, який попри усі випробування долі створив понад п’ять тисяч різнопланових картин, завжди залишався вірним собі і зумів перетворити власну мистецьку творчість на правду самого життя.
Конкурс відбудеться у столиці Болгарії — Софії, а за головну корону учасниці змагатимуться впродовж 19-23 січня. Львів’янка Оксана Бобошко-Вандерховен позмагається за титул найгарнішої серед жінок, віком 50+, на конкурсі «Grandma Universe 2020».
Про це на своїй facebook-сторінці повідомила володарка титулу TOР of UNIVERSE 2018 Уляна Оксенюк:«Нашою представницею, уособленням та символом краси Східної Європи стала наша львів’янка, неперевершена Оксана Бобошко-Вандерховен. Оргкомітетом міжнародного конкурсу краси «Місіс Східна Європа» одноголосно була затверджена кандидатура Оксани, тому що ми впевнені, що саме вона зможе достойно та на високому рівні представити Східну Європу на світовому подіумі».
Уляна Оксенюк та Оксана Бобошко-Вандерховен. Фото зі сторінки Уляни Оксенюк
Львів’янку-конкурсантку Уляна Оксенюк описує як невиправну оптимістку, яка вміє працювати та відпочивати із задоволенням. Оксана Бобошко-Вандерховен колекціонує антикварні поштівки епохи Сецесії, читає лекції про моду та цікавих жінок того часу, а ще — багато подорожує. А також разом із спільнотою “КОмпаньйонки і КОмпанія” займається дослідженнями , лекціями , участю та організацією культурних та мистецьких подій- повертає із забуття імена українських жінок кінця ХІХ ст – поч. ХХ ст., які були першими , хто виступили за право жінки на активну суспільну діяльність.
Сукня від Марти Ваххольц. Фото зі сторінки Оксани Бобошко-Вандерховен.
До слова, сукню для фінального виходу пані Оксани на подіум конкурсу створює львівська дизайнерка Марта Ваххольц
Чи знали наші читачі, що в селі Дольськ на Волині колись знаходився великий палац? Будівля розташовувалась в мальовничому місті біля озера, оточена вона була зеленими лісами. Резиденція в Дольську вважалась однією із самих мальовничих. Минуле цього краю ховає багато таємниць, відповіді на які, ще прийдеться знайти історикам.
В багатьох гербовниках можна знайти інформацію, що Дольськ був родинним маєтком князів Дольських гербу Костеша. Проте ця версія вимагає пошуків відповідних документів.
Одним із перших власників Дольська та земель навколо був такий собі Ламан чи Ламанович. Саме в останього, у 1508 році Дольськ купив князб Андрій Олександрович Сангушко. Наступним власником був син князя Андрія – Роман. Впродовж XVII i XVIII Дольськ переходив у руки від одних до других господарів. Відомо, що в цей час проживали тут також представники родини Гулевичів.
В другій половині XVIII ст., а точніше у 1778 році Дольськ переходить у власність Фредерика Юзефа Мошинського гербу Наленч (1738-1817). З його біографії відомо, що це був державний і військовий діяч Речі Посполитої, генерал-майор польської армії (1768), віце-комендант Кадетського корпусу в Варшаві (1768-1793), обозний великий литовський (з 1771 року) референдарій великий литовський (з 1773 року) секретар великий литовський (з 1781 року) останній маршалок великий коронний (1793-1795). Під кінець життя Фредерик Юзеф Мошинський був власником величезного спадку 30 млн. злотих, до якого окрім золота та грошей належали 4 містечка, 54 села, в яких проживало 30682 „душ” його підданих.
Фредерик Юзеф Мошинський, 1797
Проте Фредерик Юзеф Мошинський за життя старався також займатись активно благодійництвом та фінансував зведення різних архітектурних споруд, серед яких здебільшого були костели. Якщо говорити про Волинь, то тут він звів за свої кошти костел в Турійську. В Дольську ним було сформована одна із найбільших бібліотек в регіоні, її колекцію Мошинський згодом передав до Кременецького ліцею. Багато допомагав власник Дольська у розбудові шпиталів у Луцьку, Житомирі та Варшаві.
Дольськ Мошинський обрав за свою головну резиденцію, і вирішив саме тут звести палац. Фредерик був двічі одружений, проте не залишив жодного потомства і маєток в Дольську заповів своєму двоюрідному онуку Ігнаци Хіларі Мошинський (1763-1827). Адже Фредерик, хотів, щоб спадок отримав хтось із родичів по лінії Мошинських. Потім маєток разом із палацом перейшов у руки сина Ігнаци – графа Петра Мошинського (1800-1879). Останній був польським громадським діячем, колекціонером і меценатом, а впродовж 1823-1826 рр. – волинським губернським маршалом дворянства.
Петро Мошинський, 1874
Граф Мошинський з 1820 року перебував в Товаристві тамплієрів. З 1823 року було предводителем дворянства у Волинській губернії. В 1826 році був арештований російською владою та висланий до Сибіру на 10 років. З січня 1830 був на засданні в Тобольську. Надавав підтримку малозабезпеченим декабристам. У 1834 року він був переведений до Симбірська, а потім йому дозволено було повернутися на Україну. У 1840 році він переїхав до Кракова, до Дольська вже ніколи не повертався.
Наступними власниками маєтку в Дольську у ХІХ ст. була родина Ожешків, вони похожили із брестсько-литовського воєводства. Тоді Ожешки придбали Дольськ та навколишні землі. Всього це була територія близько 167000 десятин. Відомо, що тодішніх власників Дольська звали Петро Ожешко та його дружина Емілія. Петро Ожешко був маршалком гродненської губернії. В родині була єдина донька Емілія. Вона вийшла заміж за Фредерика графа Стадіона-Жишчевського (1851-1920). В родині не було спільних дітей, тому Дольськ успадкував син чоловіка від іншого шлюбу – Юзеф. Саме він був останнім власником Дольська і володів ним до 1939 року. В книзі про волинські резиденції Романа Афтаназі вдалось розшукати чи не єдині зображення палацу, який був у Дольську. Відомо, що він проіснував до 1939 року. Довжина палацу була близько 120 метрів. Під усією будівлею було величезне підземелля в готичному стилі. Це підземелля з’явилось раніше, і можливо дісталось у спадок від значно раднішого палацу чи навіть замку. Існує легенда, що в підземеллі зберігались бочки із золотом графа Мошинського.
Палац в Дольську, фото до 1939 року
Палац, який ви бачите на світлинах із книги Р. Афтаназі, з’явився вкінці XVIII ст. Сьогодні точно не відомо, чи це був перший палац в Дольську? В ХІХ ст. палац зазнав значної перебудови, особливо його верхній поверх. В 1939 році палац був знищений пожежою. Навколо палацу був великий парк, де росли дуби, буки величезних розмірів. В парку були мальовничі канали та містки. Квіткові клумби прикрашали парк та вхід до палацу. В парку було багато скульптур у грецьому стилі… боги, саркофаги, все це тут можна було побачити.
Палац в Дольську, фото до 1939 року
Цікавою будівлею на території маєтку був мурований лямус (пол. lamus, lemus, нім. Lehmhaus від Lehm — «глина» та Haus — «будинок») — господарська будівля для збереження харчових продуктів, одягу, зерна, знарядь праці, цінного майна, a також для житла влітку. Лямуси розповсюдилися у XVIII—XIX ст. Будувалися частіше за все в містах, садибах, рідше — у селянських дворах. Відомі ля муси головним чином в Західній Білорусі, а також в Литві і Польщі.
Усі хто бував у палаці розповідали, що їх вражала їдальня. Потолок цією чи не найбільшої кімнати в палаці був прикрашаней дорогоцінними люстрами. В приміщенні знаходилась колекція бронзових фігур та музей порцеляни.
Палац в Дольську, фото до 1939 року
Поряд із головною будівлею палацу було приміщення театру, там також були кімнати для проживання акторів та оркестру. Всі витрати на утримання театру фінансував граф Фредерик Юзеф Мошинський.
Фредерик Мошинський так описав свій палац в заповіті: «Залишаю будинок, який був моїм помешканням з меблями, портретами, люстрами, порцеляною, посудом, архівом родинних документів…».
Палац в Дольську, фото до 1939 року
Посеред головної будівлі палацу знаходилась велика зала, посеред якої був мурований камін. Стіни цього приміщення були прикрашені мисливськими трофеями, серед яких були голови лосів, зубрів, турів.
До 1914 року інтер’єр палацу складався із меблів в стилі Людовика XVI, ампір та Людовика Філіпа.
Інтер’єр в стилі Людовика XVІ. bersoantik.com
Стіни палацу прикрашали картини із образами Венеції відомого італійського художника Джованні Антоніо Каналь (Каналетто). В залі для балів було три картини авторства Марчелло Баччареллі, придворного художника короля Польщі доби пізнього бароко і ранішнього класицизму, італійця за походженням. Справжнім скарбом було два полотна пензля Франца Вінтерхальтера, німецького живописця і літографа, одного з наймодніших портретистів середини XIX століття. Він створив єдину в своєму роді галерею принцес і аристократок практично всіх країн Європи.
«Імператриця Євгенія в оточенні фрейлін, 1855, автор Франц Вінтерхальтер. Зображення з ВікіпедіїВенеція на картині Джованні Антоніо Каналь, XVIII ст. Зображення з Вікіпедії
Вражаючою була колекція карет XVIII ст. графа Мошинського. Для зберігання безцінного транспорту в Дольську була зведена спеціальна будівля, такий собі гараж. Були тут і славнозвісні карети «Берліни», розраховані на далекі подорожі, туди запрягали по 6-8 коней. Така карета могла вмістити чотирьох подорожуючих. Ці карети збедільшого були в стилі рококо і класицизму. В оздобленні екіпажу особливе місце займали живописні композиції. Біля східного крила палацу бул зведена каплиця в неготичному стилі.
Карета «Берлін», XVIII ст. Зображення з Вікіпедії
Відомо, що маєток у Дольську мав розмір 100 га, з них 70 га займав парк. Парк знаходився на захід від палацу, бо зі східної частини були фруктові сади. Цікавою будівлею на території маєтку була «романтична хата», але про неї ми розповімо в наступній публікації.
Державний академічний волинський народний хор запрошує Львів’ян та гостей міста на свій концерт «Співає Волинський народний хор», який відбудеться 15 березня 2020 року у Львівській Національній Філармонії.
Хор був створений у м. Луцьк при Волинській обласній філармонії у 1978 році. Репертуар хору величезний і дуже різноманітний нараховує близько 300 пісень, оркестрових, номерів, танців та вокально-хореографічних композицій в основі яких є — народна пісня.
За роки свого існування Волинським народним хором було проведено більше 3000 концертів як в Україні, так і за її межами. Постійними стали концерти Волинського народного хору за кордоном. Так, зокрема, гастролі відбувалися в Нідерландах, Греції, Німеччині, Естонії, Австрії, Італії, Білорусі, Литві, майже у всіх найбільших містах Польщі.
Державний академічний волинський народний хор
З великим успіхом пройшли концерти Волинського народного хору в найкращих концертних залах Канади, Волинський народний хор є також частим гостем столиці України як під час участі в мистецьких акціях, так і з сольними концертами в Національному Палаці культури «Україна».
Особливий підхід, справжня любов до своєї справи та рідної культури з 1989 року головного диригента, а з 1993 року художнього керівника Заслуженого діяча мистецтв України Олександра Олександровича Стадника є запорукою професійності та майстерності Волинського Народного Хору, кількісний склад якого налічує більш ніж 75 артистів.
Екологічний вертеп у Львові. Фото Павла Маламарчука
Вчора, 11 січня 2020 року, на площі перед львівським Оперним театром, біля міської головної ялинки, відбувся екологічний вертеп. Головною його метою було донести до глядачів проблему поводження із сміттям, повідомляє видання День.
Екологічний вертеп у Львові. Фото Павла Маламарчука
Перед початком дійства активісти розгорнули великий банер із написом: «Сміття – це проблема. Покидьки у владі – це катастрофа!». Після цього учасники вертепу розпочали театралізовану еко-виставу.
Екологічний вертеп у Львові. Фото Павла Маламарчука
Як і у справжньому вертепі глядачі могли побачити таких персонажів, як трьох царів, звіздаря, царя Ірода, смерть, чорта та інших персонажів. Щоправда у даному вертепі троє царів розповідали, як боряться із сміттям у європейських країнах, закликали людей сортувати сміття та правильно його переробляти. Під роллю царя Ірода активісти зобразили мера Львова Андрія Садового. Він відкидав усі новітні технології та «просував» свій сміттєвий завод неодмінно на території міста за кредитні кошти.
Екологічний вертеп у Львові. Фото Павла Маламарчукаа
«Ми не проти будівництва сміттєпереробного заводу, але він має будуватися на ділянці, яка далеко від житлових будинків і на території області, а не міста. Також він має бути сучасним, а не застарілим. Те, що пропонує міська влада зараз – просто абсурд. Не можна будувати біля самих будинків львів’ян сміттєпереробний завод за застарілими технології. Крім того, нам слід запрошувати інвесторів, а не набирати далі кредитів, яких і так доста», – розповіла активістка Ірина Юзик.
Таке диво тогочасної техніки як фотоапарат було далеко не в кожній хаті. Отож і фотографій, які залишили пам’ять про пошанівок ялинки, різдвяну гостину в рівненських домівках збереглося не так уже й багато. Ще менше зафіксувалося цих свят у бідніших родинах. Тому кожна збережена чорно-біла світлина є справжнім посланцем нашої історії, промовистим свідком тих назавжди минулих часів.
Учениці Рівненської жіночої гімназії на змаганнях у військовому містечку, 1930-і рр. З родинного архіву І. Л. Молчановської
Пригадуючи минуле, рівненські старожили часто розповідають про те, що років 80 тому зими були доволі сніжними і морозними. Підводи, які були основним транспортним засобом, швидко змінювалися на сани, а візники вдягали теплі кожухи, щоб перевозити пасажирів. Дітвора висипала на вулиці із санчатами, ковзанами і лижами. Та не лише діти любили ці зимові розваги, а й гімназисти, дорослі жінки і чоловіки залюбки насолоджувалися зимовим активним відпочинком. Ковзанкою ставала річка Устя і ставки навколо палацу Любомирських. А на лижах можна було кататися й головною вулицею, бо ж вона стрімко спускалася вниз уздовж князівського парку — від тюрми до пошти. Розвагами повнилися парки Любомирського (теперішній імені Шевченка) та імені Мостицького (той, що поруч із Палацом дітей і молоді).
Фото з родинного архіву Дзіваків. Візник Павло Остапчук. Рівне, 1930-і рр.
Рівненські старожили, дитинство яких припало на 30-і роки минулого століття, у своїх спогадах розповідають і про те, як за польської влади в нашому місті святкували зимові свята. Полікультурне Рівне, в якому єдино мешкали українці, євреї, поляки, росіяни, чехи, німці, розділяючись за мовою спілкування, віросповіданням, звичаєвістю кожної національної групи, жило в мирі й розумінні, кожен ставився з повагою до сусіда, який сповідував іншу релігію, жив за іншим святковим календарем. Коли наставала субота, місто наче завмирало, бо найбільш чисельна його громада — єврейська — молилася, припиняючи будь-яку роботу, й десятки синагог і молитовних будинків Рівного заповнювали тисячі іудеїв. Християни римо-католики і православні в недільний день розходилися по своїх храмах на службу Божу.
Рівне, 1929 р. Фото з родинного архіву І.Солоненка
З настанням зими всі чекали найвеселішого свята — Різдва, яке спочатку відзначали католики, а потім воно йшло до православного дому. Лісова красуня ялинка була основним атрибутом свята, і її прикрашали в домівках, в церквах, в школах. А ще виготовляли “шопки”, де відтворювали сцени народження Ісуса у Вифлеємі, й виставляли їх біля храмів. Святково оздоблювали вітрини магазинів, які закликали покупців придбати щось у подарунок.
Надія Косміаді, 1930-і рр.
Найбільша радість в очікуванні різдвяних свят була в дітей. Задовго до свята в школах починали виготовляти прикраси для ялинки. За спогадами старожилів, це було й захоплюючим заняттям всієї сім’ї зимовими вечорами. Розповідають, що придбати різнокольоровий папір для ручної роботи тоді не було проблемою, можна було навіть у борг. Цього матеріалу різного ґатунку було достатньо в магазинах. Ліхтарики, ланцюжки, янголи, хатинки… Яких лишень паперових прикрас не створювали власноруч діти! Виготовляли зірку, яка прикрашала вершечок ялинки, але не п’ятикутну (з якою запізналися у радянський час), а прадавню — восьмикутну. З такою ж великою зіркою, яка ще й світилася від запаленої свічки, ходили колядувати українці, не оминаючи при цьому й оселі поляків.
Рівне, на вул. 3-го Мая, 1930-і рр. Фото з родинного архіву Г.О.Зеленко
Колядування — це веселе й радісне віншування, яке несли ватаги молоді від хати до хати. Старожил Рівного Володимир Мануїлович Кулій, який все життя мешкає в центрі міста на вулиці Петлюри, зберіг стару Різдвяну зірку, з якою колись ходили колядувати, і тепер передав її у Рівненський краєзнавчий музей. Із розповідей старожилів дізнаємося, що українські діти розучували польські колядки й вирушали з ними вітати сусідів-поляків на католицьке Різдво. У відповідь колядувати до українців приходили діти поляків.
У домі Негребецьких на вул. Житній, 1938 р. Діти: Наталка Негребецька, Олексій, Галина і Наталя МучинськіРівне, 1937 р.Фото родини П.БульбиРіздво. вул. Золота. Олександр, Людмила, Галя Зеленки. Люба Мельничук, Володя Мельничук і Анна Іванівна Мельничук
Різдво — свято, що споконвіку єднало людей, бо в ці зимові дні, здавалося, якийсь особливий божественний дух спускався на землю й зігрівав усіх любов’ю.
14 січня 2020 року о 18 год. в галереї “Зелена канапа” (вул. Вірменська, 7) за участі автора відбудеться відкриття виставки живопису Владислава Шерешевського “Місця”.
Владислав Шерешевський чи не найбільш зірковий і знаменитий художник серед тих що будь-коли виставлялися в галереї Зелена канапа. Він заслужив на беззаперечну повагу та визнання в мистецькому світі України і за її межами своїм оригінальним стилем, а також надзвичайну популярність завдяки своїм епатажним саркастично іронічним небанальним портретам самих несподіваних персон. Починаючи від Гоголя і Шевченка до Ангели Меркель і Януковича. А також алюзіям на теми класичних сюжетів від «Козаків, що пишуть листа турецькому султану» до «Махи» Веласкеса.
Владислав Шерешевський. День і ніч
Ще однією особливістю, такою рідкісною, Шерешевського, як художника є його потужний масний живопис, майстерність якого можна порівняти з кращими зразками постімпресіонізму.
Сам Владислав розповів у одному зі своїх інтерв’ю, що перш за все завжди хотів вразити і епатувати саме сильним живописом, а не провокативними сюжетами. І його Виставка «Місця» в «Зеленій канапі» буде саме такою – перш за все живописною.
Владислав Шерешевський. Будинок на пагорбі
Її тема – зображення реальних пейзажів з існуючих локацій, які надихнули художника на їх змалювання. Хоч всі вони й написані у 2019 році в останні осінні місяці, коли природа тьмяніє, завмирає – у роботах Шерешевського, навпаки, вирує розмаїття кольорів.
Художник сміливо експериментує з новим для класичного живопису матеріалом- акриловою фарбою, відкриває для себе її можливості. У своїх роботах він змушує глядача уважніше придивлятися до кожного міліметра полотна і, роздивившись, стає зрозуміло, що там нема ані зайвого, ані випадкового.
Владислав Шерешевський. Високий замок
Справді, розглядаючи пейзажі Владислава, захоплюєшся силою і незбагненою енергією кольорів. Автор не стримує своїх емоцій. Пейзаж для Шерешевського- ще одна можливість висловити своє ставлення до життя, оголити свою душу, виплеснути на полотно свої роздуми.
А як же ж провокативні роботи Шерешевського? Невже ми їх не побачимо?
Владислав Шерешевський. Ліга плюща
Спеціально для людей, що шанують контраверсійні теми, багатошарові змісти і гумор в мистецтві у нас на виставці буде одна робота, що вже мала би бути присутньою на одній виставці в одному з музеїв Львова, але не пройшла цензури.
І це – іронічний портрет відомої особистості.
Виставка триватиме з 14 січня по 09 лютого 2020 р.
Цього дня, 10 січня 1972 року, 48 років тому, у Львові на вулиці Городоцькій трапилася найдраматичніша аварія в історії львівського трамвая.
Це був звичайний рейс за маршрутом №6, один із тисячі ідентичних. Перед 16:00, спокійного зимового пообіддя два зчеплені вагони Gotha, за кермом яких молода 24-річна водійка Надія Макара, виїхали із кінцевої зупинки на площі Двірцевій і звично попрямували вниз по Городоцькій.
Трамвай Gotha під номером 472, який спричинив ДТП. Фото Ханс Орлеманс. І фото водійки трамвая Надії Макари.
Щось пішло не так, гальма не спрацювали належним чином і за коротку мить ні водій, ні кондуктори, що перебували у салоні кожного із вагонів, не зуміли опанувати ситуацію та зупинити трамвай. Трамвай з людьми на швидкості влетів в цегляну огорожу школи на вулиці Леонтовича №2. 11 людей загинули одразу на місці, 25 постраждали, троє із потерпілих у безнадійному стані доправлені до лікарні, ще шестеро у вкрай важкому стані також потрапили у лікарню. Водійка залишилася неушкодженою.
Неповна середня школа на вулиці Леонтовича №2
Одразу ж наступного дня про подію доповість голова Комітету державної безпеки при Раді міністрів УРСР В. Федорчук своєму безпосередньому керівництву із Комітету державної безпеки СРСР, а також ЦК Комуністичної партії УРСР. Із цієї короткої та цілком таємної інформаційної довідки можна дізнатися, що саме несправність гальм трамвая призвели до трагедії.
Інофрмаційне повідомлення за 10 січня 1972 року. Документи із Державного архіву СБУ
Інофрмаційне повідомлення за 10 січня 1972 року. Документи із Державного архіву СБУ
Інофрмаційне повідомлення за 10 січня 1972 року. Документи із Державного архіву СБУ
Того ж дня постановою Львівського обкому Компартії України для розслідування причин катастрофи створено спеціальну комісію, яку очолив тодішній голова облвиконкому товариш Телішевський Т.Д. Додатково, керівництво КДБ, спільно із іншими адміністративними структурами, вжило усіх необхідних заходів «для запобігання небажаних проявів серед мешканців міста» – вказано в таємній інформаційній довідці.
Доповідна записка Львівському обкому КП України від 19.01.1972. Скан-копії із Львівського обласного державного архіву.
Із пізнішої доповідної записки Львівському обкому КП України від 19.01.1972 ми дізнаємося, що кількість людей, які загинули внаслідок аварії зросте до 13, а ще 23 особи будуть потерпілими з різним ступенем важкості від отриманих поранень.
В іншому архівному документі дізнаємось про низку покарань для різних посадових осіб та широкий спектр заходів запобігання схожим випадкам, які були вжиті на усіх рівнях тогочасної міської інфраструктури.
Протокол засідання бюро Львівського обкому КП України від 10 січня 1972
Протокол засідання бюро Львівського обкому КП України від 10 січня 1972
Протокол засідання бюро Львівського обкому КП України від 10 січня 1972
Львівський народний суд згодом винесе вирок молодій водійці львівського трамвая та засудить її до тюремного ув’язнення. Львів’яни про саму катастрофу говоритимуть мало, бо ж КДБ «вжило усіх необхідних заходів для запобігання небажаних проявів серед мешканців міста», як наслідок з року в рік з’являтимуться все нові та нові версії трагедії, які й через півстоліття переповідатимуть у ЗМІ.
Завдяки програмі «Відкриті архіви» онлайн видання «Фотографії старого Львова», отримало можливість донести до читачів документальну інформацію про цей драматичний епізод в історії Львова.
Сучасним пасажирам львівського електротранспорту про трагедію майже 50-річної давнини нагадує обов’язкова кількасекундна «технічна зупинка» на усіх схилах, яка стала обов’язковою незадовго після кривавої аварії.
19 січня 2020 року у нічному клубі «Picasso», що у Львові відбудеться презентація альбому “Едельвейс” та концертної програми гурту Сергія Міхалка «DREZDEN».
У «Едельвейсі» Сергій Міхалок продовжує традиції дебютного альбому: філософські тексти пісень наповнені грою слів, таємні смисли яких доведеться розгадувати слухачам.
Разом з Сергієм Міхалком в записі альбому «Едельвейс» брали участь Павло Міхалок (клавіші), Алесь-Франтішек Мишкевіч (Бас), Денис Шуров (барабани) і Павло Величко (гітара).
Саме таким складом «DREZDEN» відправиться і в перший концертний тур, презентація програми якого відбудетьсяу Львові в день народження Сергія Міхалка- 19 січня 2020 р.
Презентація нового проекту Сергія Міхалка «DREZDEN»
Довідково:
Drezden – це еклектичний сплав The Cure, Wolfsheim і Олексія Вишні. Це переосмислення музики «Нової хвилі» і Neue Deutsche Welle через 40 років. У альбомі «Эдельвейс» Сергій Міхалок продовжує традиції дебютного альбому: філософські тексти пісень наповнені грою слів, таємні сенси яких доведеться розгадувати слухачам. Разом із ним у записі альбому брали участь Павло Міхалок (клавіші), Алесь-Франтішек Мишкевич (бас), Денис Шуров (барабани) і Павло Величко (гітара).
Завтра, 11 січня 2020 року, о 14:00, на проспекті Свободи у Львові неподалік головної ялинки міста влаштують вертеп, де головною темою стане проблема поводження зі сміттям.
Як повідомили 032.ua організатори події, за оновленим сюжетом, царя Ірода перетворять міського голову Львова, який відкидає усі новітні технології та “просуває” свій сміттєвий завод неодмінно на території міста за кредитні кошти.
Не забули учасники вертепу і про голову ЛКП “Зелене місто” Вадима Ноздрю, якому відвели роль чорта. Сили Добра у цьому вертепу уособлюють львів’яни, які повстають проти будівництва сміттєвого заводу.
Організаторами і виконавцями у вертепі є молодь з “Екологічної платформи”, “Чорного стягу” за підтримки ГО “Народна дія. Львів”.
Уже традиційно, з початком нового року хочемо розповісти про події, що суттєво повпливали на хід історіі Львова, його вигляд, архітектуру і мешканців та які у 2020 році “святкують свій ювілей”. Звісно, це не всі історичні факти, що мали місце в історії нашого міста, а лише 30 на нашу думку найцікавіших (бонус в кінці публікації)).
Фото храму Івана Хрестителя 1870-1880-х років
1260 рік – збудований найстаріший з існуючих львівських костелів – Св. Іоанна Хрестителя (за іншими версіями, збудований 1250, 1270, 1371). Храм багаторазово перебудовувався, поволі втрачаючи свій первісний вигляд. Тепер тут розташовано Музей давніх пам’яток Львова (вул.Ужгородська, 1).
1270 рік – зміна русла річки Полтви та закладення середмістя – нового центру міста.
Одне з перших відомих графічних зображень Собору Святого Юра, опубліковане у 1835 р. («Lwowianin czyli zbior potrzebnych i uzytecznych wiadomosci. Wydawany przez Ludwika Zielinskiego». — Львів, 1835. — T. 12. — С. 103)
1280 рік – на верхівці одного з львівських пагорбів (321 м.н.р.м.) серед букових лісів, князь Лев збудував для свого стрия князя Василька первісну дерев’яну церкву та монастир Св.Юра. Дерев’яна церква Св.Юра згоріла в 1339 році, 1363-1437 – збудовано муровану.
1340 рік – німецька громада Львова заклала костел Непорочного Зачаття Марії Сніжної, нині Храм Матері Божої Неустанної помочі (вул. Сніжна, 1). За свою багатовікову історію він неодноразово перебудовувався, востаннє – в кінці ХІХ ст. за проектом львівського архітектора, професора Юліана Захарієвича.
Й. Свобода. Костел Марії Сніжної
1350 рік – почалося спорудження Латинської катедри Вознесіння Найсвятішої Діви Марії (первісно Св.Трійці, нині Латинський Катедральний собор Пресвятої Борогодиці (пл. Катедральна, 1). Будівничими катедри упродовж кількох десятиліть були майстер Миколай Ничко, Миколай Гансеке, Йоахім Гром, Амброзій Рабиш, Ганс Блехер. Відданіх споруд та цвинтаря, що оточували катедру до середини ХVІІІст., залишилася фігура Христа у гробі біля каплиці Кампіанів та каплиця Боїмів з південно-східного боку катедри.
Й. Свобода. Латинська катедра
1360 – 1362 роки – спорудження мурованого Високого замку з укріпленнями на горі, що тепер називається Замковою.
1550 рік – князь Костянтин Острозький заклав муровану церкву та монастир василіан Св. Онуфрія, а також шпиталь (нині Храм Святого Онуфрія УГКЦ на вул. Б. Хмельницького, 36) їх будівництво закінчено 1793 р.
Василіянський монастир св. Онуфрія у Львові. Літогравюра Антіна Пилиховського
1570 рік – перша згадка про вул. Св.Анни (тепер частина вулиці Городоцької до перетину з вул. Т. Шевченка): 1871 року вона отримала назву Казимирівської на честь королі Кзимира Великого та Казимира Ягеллона. Крім костела Св. Анни,тут містились такі відомі об’єкти,як міська школа Св. Анни (тепер Львівська правнича гімназія на вул. Леонтовича, 2), «Бригідки» – в’язниця для чоловіків, перебудована з колишнього монастиря сестер Св. Бригіди, ліквідованого 1784 року.
1600 рік – закладено підміське поселення Снопків (район вул. Стуса, Тернопільської).
Літографія Карла Ауера “Бернардинський костел і монастир” (тепер церква св. Андрія)(1837-1838)
1600-1630 роки – коштом сандомирського воєводи, львівського старости Єжи Мнішека, Анджея Одровонжа та добровільних внесків городян архітектор Павло Римлянин, з планом ченця Авелідеса, спорудив на місці давнього дерев’яного храму з 1406 року мурований костел бернардинців Св. Андрея Апостола (нині церква Св. Андрія Первозванного, пл. Соборна,3); після Павла Римлянина у спорудженні костела брали участь Амброзій Прихильний та Анджей Бемер.
Вигляд костелу Єзуїтів на початку XIX ст. Гравюра Ф.Ковалишина
1610-1630 роки – коштом Ельжбети Сенявської (з Гостомських) збудовано костел Св. Петра та Павла Апостолів ордена єзуїтів (нині вул. Театральна, 13); його будівничим був генеральний архітектор ордену Єзуїтів у Польщі Джакомо Бріано. У костелі містилась ікона Божої Матері Утішительки – одна з п’яти копій образу з римської каплиці Боргезе, створена за дозволом Папи Пія V.
1640 рік – засновано вірменський «Побожний заставний банк «Mona Pins», що існував до 1939 року.
Площа Бернардинська (сучасна Соборна). Перша третина ХХ ст.
1650 рік – після часткової ліквідації міських фортифікацій навколо монастиря бернардинців утворено Бернардинську площу. У давнину в її центрі навколо криниці шумів так званий Зерновий ринок. 1892 року на межі Бернардинської та Галицької площ збудовано новий ринок, що існує досі – Галицький.
1690 рік – перша згадка про вулицю Пекарську (від 1569 р. вона існувала як Тембрицька).
Літографія Карла Ауера “Нижні Вали” (тепер просп. Свободи)(1837-1838)
1820 рік – стараннями губернського радника Райценгайма створено міський бульвар площею 1 га на місці давніх міських укріплень вздовж правого берега Полтви (посередині нинішнього проспекту Свободи). До 1860 року він називався Нижні Вали. 1859 року на Вали перенесли найдавніший львівський пам’ятник гетьману Станіславу Яблоновському, і відтоді алея отримала назву Гетьманські Вали. Після остаточного засклепіння Полтви в 1888-1890 рр. Вали було перебудовано, розширено, оздоблено клумбами, висаджено каштани, клени, тополі.
Гетьманські вали (нині проспект Свободи). Рис. Млодніцький Кароль. Гравер Зайковський Анджей (1851–1914). Вирізка з невстановленого періодичного видання останьої третини ХІХ ст. Г-6470.
1840 рік – відкрито «Першу християнську охоронку (дитячий садок – ред..) для малих дітей», вона розташовувалася на вул.Охоронок, 2 (нині вул.. Кониського, 2). Через 60 років їх уже було чотири, кожну з них щоденно відвідувало 60-90 дітей. Діти залишалися під опікою від 8 години ранку до шостої вечора, отримували гарячу страву на обід та хліб на підвечірок. Найбідніші діти отримували ще гарячий сніданок. Наприкінці ХІХ ст. дві охоронки для українських дітей утримувало товариство «Руська захоронка» – на вул. Св. Мартина, 5 (нині Жовківська, 5) та на пл. Солярній, 6 (сучасна пл. Кропивницького, 6).
1870 рік – прийнято Статут королівського столичного міста Львова. Львів отримав самоврядування, першим президентом міста став Флоріан Земялковський.
Анатоль Вахнянин
Того ж 1870 року Анатоль Вахнянин заснував музичне товариство «Торбан», покликане стати організацією, яка би поєднувала професійне навчання українських співаків з концертною діяльністю у Львові та інших галицьких містах.
1880 рік – почала виходити редагована Олександром Барвінським газета «Діло» – найбільш впливова та популярна українська газета упродовж багатьох років – єдина українська щоденна газета.
“Діло” за 19 березня 1880 року (електронна колекція газет НБУВ)
1900 рік – впроваджено електричне освітлення вулиць Львова.
Також у 1900 році споруджено пасаж Міколяша – наскрізний прохід між вулицями Коперника та Крутою (М.Вороного) з торговою галереєю, накритою ажурною заскленою металевою конструкцією довжиною 120 м. та шириною 18 м. виробництва львівської фірми «Пйотрович і Шуман». Пасаж споруджений у 1898-1900 рр. будівничою фірмою Івана Левинського за проектом І.Левинського та А.Захарієвича.
Пасаж Міколяша
А ще 1900 року відкрито новий театр – Львівський оперний. Ухвалу про побудову театру було прийнято Міською радою Львова у 1896 році. Автором проекту був архітектор Зигмунт Горголевський, будова здійснена фірмою архітектора Івана Левинського, електричне обладнання інсталювала фірма «Сіменс». Будівля розкішно декорований рельєфами роботи Антонія Попеля, фронтон театру увінчують три мідні скульптури Петра Війтовича: «Слава», «Геній драми і комедії», «Геній музики».
Макет оперного театру у Львові. “Tygodnik illustrowany” № 26, 1899 р.
Знову ж таки 1900 року з ініціативи Василя Нагірного створено першу українську жіночу промислову спілку – школу кравецтва «Труд», що містилася на пл.Ринок , 39. Керувала школою Герміна Шухевич, пізніше Софія Олесницька і Марія Драгомирецька.
Старт повітряної кулі у Львові, тер. нин. Стрийського парку, фото 1910 року
1920 рік – створено найбільшу українську жіночу організацію – Союз українок. Метою якого була організація допомоги жіноцтву у піднесенні освітнього, культурного, економічного та громадського рівня. У його діяльності брали участь такі визначні особистості, як Катря Гринивичева, Іванна Блажкевич, Мілена Рудницька, Катерина Малицька та інші.
Радіовежі в Стрийському парку. По центрі найдавніша з веж. Фото 1932 року
1930 рік – в орендованому центральному павільйоні Східних торгів у верхній частині Стрийського парку почала працювати двокіловатна тимчасова радіостанція. Спочатку це була тільки передавальна станція,яка ділила центральний павільйон з студією функції дикторів виконували чергові техніки. Наприкінці року споруджено будинок 16-кіловатної радіостанції на вул. Понінського, 1 (І.Франка в районі Стрийського парку), а приміщення для студії та адміністрації було орендовано на вул. Баторія (Князя Романа), 6. Пробні передачі львівського радіо почалися в грудні того ж року.
Також у 1930 році до складу міста увійшли Замарстинів, Клепарів, Мале Голоско, Знесіння, Сигнівка, Кульпарків, Козельники, Кривчиці, Білогорща.
Монумент бойової слави радянських збройних сил, 1970-ті. Фото: ПРО ЛЬВІВ
1970 рік – на вул. Стрийській, перед входом до парку культури та відпочинку ім.Б.Хмельницького, споруджено Монумент бойової слави радянських збройних сил. Авторський колектив: скульптори Дмитро Крвавич, Еммануїл Мисько, Ярослав Мотика, Олександр Пирожков архітектори Мирон Вендзилович, Аполон Огранович.
1980 рік – на проспекті Перемоги (вул.Любінська) за проектом архітектора Л.Нівіної споруджено кінотеатр «Жовтень» на 800 місць (тепер «Галичина»). Демонтований у 2013 р.
Силове підняття Державного Прапора України, розміром (3х6) м. над Львовом 3 квітня 1990 р.
3 квітня 1990 року на Львівській ратуші замайорів синьо-жовтий прапор у квітні відбулася І сесія міської ради демократичного скликання.
І бонусом ще одна подія, яка, принаймні для редакції))), є дуже важливою – 6 серпня 2010 року розпочав свою роботу сайт Фотографії Старого Львова. Цьогоріч святкуємо 10 літ і сподіваємося, що були, є та будемо цікавими для вас і надалі.
Софія ЛЕГІН
Джерело: Котлабулатова І.П. Дати і події в історії Львова. – Львів: Аверс, 2009
В суботу, 11 січня 2020 року, о 16 год. у концертній залі Центру Довженка (пр. Червоної калини, 81) відбудеться феєричний концерт гурту “Ватра 80-х”, присвячений 65-ти річчю Ігора Білозіра – «Сієм, сієм, посіваєм».
Гурт “Ватра 80-х” виник у 2011 році, коли кілька музикантів складу ВІА «Ватра» початку 80-х – Мар’ян Шуневич , Марта Лозинська, Любава Кір-Новохацька, Ігор Курач, Роман Лозинський, Андрій Береза, Іван Огар та Юрій Кедринський при Мистецькому об’єднанні «Ватрові» об’єднались у гурт.
Ансамбль у цьому складі можна вважати ідейним продовженням творчості ВІА «Ватра» початку 80-х. “Ватра 80-х” провела багато концертних виступів у Львові та інших містах західної України. Особливо пам’ятною є участь гурту у концерті до 60-річчя Ігоря Білозіра та ювілейному концерті Оксани Білозір у столичному палаці «Україна».
Різдвяний концерт «Сієм, сієм, посіваєм»
І от музиканти цього складу вирішили зібратись знову до 65-ої річниці Ігора Білозіра, аби подарувати усім слухачам незабутній настрій та зимову музичну казку.
Різдвяний концерт «Сієм, сієм, посіваєм» відбудеться за участі Мар’яна Шуневича , Марти Лозинської, Любави Кір-Новохацької, Ігора Курача, Андрія Берези, Івана Огара, Юрія Кедринського, Катерини Шуневич, Олесі Левків, Анастасії Чубинської та Богдана Назара.
На слухачів також очікує зірковий подарунок – виступ таких гостей вечора, як: Остап Стахів, фольк гурт «Львівські Музики» та колектив «19-ий Клас».
Сцена з музично-театралізованого дійства «Ритми Різдва»
Вчора, 8 січня 2020 року, у Театрі імені Марії Заньковецької у Львові відбулося музично-театралізоване дійство «Ритми Різдва». Захід пройшов в рамках фестивалю «Різдвяні Фантазії».
Львівський мистецький центр «Веселі черевички»
Перший же номер Різдвяної програми моментально підкорив глядачів і протримав у цьому стані до кінця вечора. Неперевершені «Веселі черевички» своєю дитячою наївністю і великою старанністю заставили присутніх забути про всі турботи і негаразди та огорнули духом казкового Різдва.
Сцена з музично-театралізованого дійства «Ритми Різдва»
Фрагменти сюїти «Різдвяні Фантазії» українського композитора Юрія Саєнка, записані Студією Лева в 2005 році, були майстерно доповнені режисерським втілення Андрія Сніцарчука та Марії Чмир. Хореографічна виразність постановки передавала події народження Ісуса Христа була на дуже високому рівні.
Вокальний октет “Орфей”
Вокальний октет «ОРФЕЙ» вкотре зачаровував глядачів розкішним багатоголоссям українських колядок. Цього разу «Орфей» не просто співав, а ще й був задіяний у сценічних моментах разом з Мистецьким центром «Веселі черевички».
Гурт «ROCKOKO»
Ще однією родзинкою дійства став виступ гурту «ROCKOKO». У їх виконанні прозвучало шість колядок. Серед них найвідоміші: «Небо і земля», «Бог ся раждає», «По всьому світу стала новина» та ще декілька. Цікаво що хлопці з «ROCKOKO» дуже вдало співпрацювали на сцені разом з оркестром. Навіть не одразу можна було це зрозуміти.
Львівський мистецький центр «Веселі черевички»
І вже очікувано зведений оркестр під керівництвом Богдана Мочурада показав виконавську майстерність європейського рівня. Його виступ був справжнім феєричним неординарним шоу.
Симфонічний оркестр, керівник Богдан Мочурад
Дуже шкода, що таке розкішне дійство відбулося у Львові тільки два рази протягом одного дня. Тепер знову доведеться чекати ще рік, що б побачити чим організатори, агенція «Інтерколор-Україна», знову здивують львівську публіку. До слова, такий фестиваль «Різдвяні Фантазії» таки стане традиційним щорічним у Львові.
Сьогодні пропонуємо вашій увазі “Витяг зі спогадів Степана Шухевича в часі проживання у Львові на вулиці Вірменській. Окрема тема – ритуальні послуги 1886 року. Стилістика і пунктуація збережені.
“Так ми опинились у Львові. А тепер пригляньмося, як виглядало там наше життя. Ми замешкали в помешканні при Вірменській вулиці ч. 12 на першому поверсі. Була це одна кімната – не – кімната, але в кожнім разі убікація, довга і широка на яких 4 до 5 метрів, невисока, білена, з малим вікном до півночі на чотири шибки, яке було так вмуроване, що ніколи не отвиралося, з підлогою з нерівних дощок не лякерованих і з кухнею до варення в самій убікації. Там ми мешкали всі троє зі служницею як четвертою, там варили їсти, там ми вчилися, там бабуня приймала своїх гостей, там служниця прала білля, взагалі там зосереджувалося ціле наше маленьке життя.
о.Євген Шухевич з родиною. Володимира Левицька-Шухевичева з мамою. Стоять Євгенія Шухевич і молодий Степан Шухевич
До помешкання доходилось ганком – галерією довгою на 20 метрів, попри страшно смердючий виходок, який був зараз коло нашого мешкання. Ганок провадив понад подвір’ям, широким на яких 10 метрів, ніколи не освітленим. Це подвір’я було збірником різних відпадків та помиїв, де господарювали табуни великих щурів. Віконце виходило на друге подвір’я, а що там було, зараз напишу.
Кам’яниця належала до лікаря д-ра Едварда Дубановича. Він був з роду українець, в душі був кацапом, а стало говорив по польськи. Був низький і страшенно грубий. На товстім, майже набрезклім лиці пишався у нього цвікер в золотій оправі. Пан доктор був сталим предметом різних пакостей зі сторони учнів нашої гімназії і тому не терпів тієї школи, казав, що там виховують на самих тільки вуличників.
Не знаю, з якої причини, коли тільки учні нашої гімназії побачили його на вулиці, на весь рот горлали за ним « А пу! А пу! А пу!» Що це «А пу» мало значити, я ніколи не довідався. Можливо, що це було наслідування віддиху дуже жирної людини. Коли б д-р Дубанович не був звертав уваги на ті оклики, було б все добре: хлопці покричали б і замовкли, може, навіть раз на все.
Будинок на розі вул. Краківської та Вірменської, що завалився в 1922 році. Фото 1910 року
Але д-р Дубанович на той крик задержувався на вулиці, обертався до хлопців, а що по причині своєї опаслости не міг за хлопцями побігти, то тільки сильно червонів зі злости і погрожував палицею.Це провокувало хлопців, і вони ще дужче кричали і підбігали аж до пана доктора, який на їх велику втіху втікав у браму своєї кам’яниці. У цих виправах на д-ра Дубановича я ще не міг брати участи, бо був замалий, мешкав в його кам’яниці, а врешті відчував, що це не личить робити.
Доктор Дубанович був дуже практична людина. Він мешкав на першім поверсі, і там мешкала також його подруга, з якою він не жив, і двері від їх убікації були натуго замкнуті. Для браку співжительниці він мав коханку, яка мешкала на тім самім поверсі – двері – в – двері.
вул.Вірменська, 1938 рік
Але його практичність виявилась ще в чім іншім. На першому поверсі він мав своє лікарське ательє, де принимав хворих. У партері був тільки один склеп з двома фронтовими і двома тиловими кімнатами. В тім льокалі заложив собі д-р Дубанович похоронний заклад, де продавав домовини, від простих соснових, звичайно некрашених, почавши, а на люксусових металевих кінчаючи. Були там на продаж всякі інші предмети, яких до вигідного вічного сну потребували ті партерові пацієнти доктора.
У виставовім вікні стояли металева домовина, з матового посріблюваного металю, з золотим хрестиком та іншими прикрасами. Ми з сестрою дуже часто приглядалися тій домовині, бо вона нам дуже подобалась, і ми однозгідно рішили, що коли б наш тато вмер, ми справимо йому ту домовину, хоч у кишенях мали тільки по десять «дутків», або двадцять крайцарів.
Вулиця Вірменська у Львові
На малім подвір’ю, на яке виходило з нашого помешкання мале віконце, від шостої години ранку до пізнього вечора пильно працювали столярі. Вони виблювали дошки, різали їх пилками і з куснів збивали домовини. Відгомін, який лунав по тім малім подвір’ю, коли столярі молотками вбивали цвяхи в порожні домовини, був такий немилий і так мені допікав, що я по нинішній день його чую.
У склепі, де продавано домовини, сиділа стара панна Емілія. Вона шила подушечки під голови мерців і приспособлювала інші причандали до того обряду. До склепу провадили з вулиці три кам’яні сходи, на котрих пополудні сідала панна Емілія і шила подушечки; там сідала також наша бабуня, присідались й ми. Там обсервовано скупий, зрештою, рух на вулиці і слухано оповідання старої панни про різні смерті, похорони і т.п. Там сходились різні драби, перебирані в чорні одяги різних гусарів або дипломатів, і випроваджували померлих на вічний спочинок. Вони також брали участь у розмовах.
Похоронна процесія у Львові, фото початок ХХ століття
Признаюсь, що мені дуже імпонували ті «мундури» караванної услуги. Особливо припав мені до вподоби однострій «чорних гусарів» і того фірмана з бакенбардами, що сидів на високім сидженю каравана і мав на голові великого чорного пирога з чорними кутасами на всіх трьох його рогах. Він, у ніколи нечищених чоботах, в чорній киреї, сидів на каравані, згори дивився з погордою на всіх і часами батогом вдаряв по спинах начорно помальованих коней, аби їх зробити прудкішими. Я тоді рішучо постановив бути таким караванярем, так мені те все заімпонувало.
Мене приучено бути дуже чемним. Кожний гість, що приїхав до нас додому, був нашим «вуйком», якому треба було чемно вклонитись і поцілувати в руку. Караванярі так мені заімпонували своїми одностроями, що я і їх вважав «вуйками» і хотів зараз, з першого разу, всіх поцілувати в їхні страшно брудні, і мабуть, ніколи немиті руки. На щастя, моя добра бабуня завчасу зміркувала мої добрі наміри, покликала до себе і сказала, що тих панів «не цілується в руки».
Похоронна процесія у Львові, фото початок ХХ століття
Мене це дуже здивувало, але наміру бути караванярем я ще якийсь час не покидав, тим більше, що тих достойників дуже вихвалювала правдива панна Емілія, яка рівночасно оповідала нам, які то м’ягонькі подушечки вона шиє для небіжчиків і як вигідненько буде їм лежати в домовині на цих м’ягоньких подушечках. При тім вона гладенько припліскувала подушечку своєю, може, п’ятдесятлітньою, сухою правицею. Але «панну Емілію» ми таки в ручку цілували і бабуня нам цього не боронила – бо ми були дуже чемні і послушні.
В сусідній кам’яниці від ч.10 був другий похоронний заклад Гетеперів, які були шваграми д-ра Дубановича. Оба заклади зі собою дуже завзято конкурували, відбирали собі небіжчиків, писали на себе пасквілі і т.п. Ці воєнні заходи були також предметом дискусії на сходках у панни Емілії. Дальше, при Вірменській вулиці, було ще два похоронні заклади, які також між собою і д–ром Дубановичом воювали. Вкінці та війна мусіла колись якось закінчитися. Противники д-ра Дубановича внесли до Лікарської Палати донос, що не личить, аби лікар на першім поверсі лічив хворих, а на партері вже приготовляв для них похорони. Можна б підозрівати, що він спершу лічить, а потім висилає пацієнтів на другий світ, аби мати із того зарібок. Лікарська Палата, здається, поділила погляд тих ворогів і, на превелику їх радість, наказала д-рові Дубановичеві свій похоронний заклад замкнути, чого він мусів послухати”.
Спогади написані дуже яскраво і тому варті на їх поширення. Текст ілюстрований світлинами,які передають атмосферу того часу у Львові.
Церква Воскресіння Господнього - УПЦ ПЦУ, м. Золочів - Львівська обл.
У суботу, 11 січня 2020 року вперше до міста Золочева привезуть мощі святого апостола Андрія Первозванного. Про це пише Depo.Львів з посиланням на “Золочів.нет“.
Фрагменти мощей перебуватимуть у храмі Воскресіння Христового УПЦ (ПЦУ) м. Золочева, за адресою бульвар Г. Сковороди, 1.
11 січня 2020 року в 16.00 год. відбудеться урочиста зустріч святих мощей перед храмом, а опісля буде читатися Акафіст святому апостолу Андрію Первозванному.
Частинка мощей перебуватиме в храмі з 11 – 15 січня 2020 р. Двері храму будуть відчинені щодня з 7:00. до 18:00.
Мощовик має вигляд срібної стопи, у якій вміщено фрагменти мощей святого апостола Андрія Первозванного.
Мощі св. Андрія Первозванного
Святий Андрій Первозванний — перший учень, покликаний на апостольське служіння Христу. Саме апостол Андрій є основоположником (засновником) української Церкви. Його стопи стояли на київських кручах. Він пророкував велику віру на наших землях
Святий апостол Андрій спочатку був учнем Іоана Предтечі. Після хрещення Господнього він залишив Хрестителя і першим серед апостолів став учнем і послідовником Христа.
Ім’я Андрій — грецьке за походженням і в перекладі означає “мужній”.
Андрій був рибалкою і став першим з 12-ти апостолів, кого покликав на служіння Ісус Христос. Він привів з собою і рідного брата, майбутнього апостола Петра.
Після того, як Ісус Христос вознісся на небо, апостоли, отримавши обіцяного Утішителя, Духа Святого, згідно веління свого Господа повинні були проповідувати Євангеліє усьому творінню. Частиною святого апостола Андрія стали великі країни Греції і Македонії, Фракії і Скіфії. Тому саме там він проповідував слово Боже. Апостол пройшов Малу Азію, Фракію, Македонію, дійшов до Дунаю, перетнув побережжя Чорного моря, Грузію, Тавриду і по Дніпру піднявся до того місця, де стоїть Київ. На тому місці, де Андрій Первозванний встановив хрест, збудована у Києві Андріївська церква.
Хлопці, члени вуличних тусовок Львова 1970-х і 1980-х років, відзначалися неабияким локальним патріотизмом – були патріотами своїх районів до такої міри, що, наприклад, хрестовики...
