Щороку 21 лютого, починаючи з 2000 року, у світі відзначають Міжнародний день рідної мови. З нагоди святкування Дня рідної мови в Україні організовують зустрічі з письменниками, проводять літературні вечори, творчі фестивалі, мовні конкурси, книжкові виставки, презентації, тематичні уроки тощо.
Вже стало доброю традицією у Музеї-садибі родини Антоничів (філія Львівського музею історії релігії) запрошувати українських письменників, поетів, митців. Цьогоріч, 21 лютого, 2020 року, о 14.00 музейники зустрічатимуть заслужену вчительку України, письменницю Мирославу Чорну. Вона – авторка підручників «Буквар» та «Букваринка», посібника «Цікава граматика для допитливого Гнатика», збірника п’єс для дитячого театру «І з нас будуть люди».
Обкладинка книги наукових казок «Пташині історії»
У колишній плебанії отця Василя Мирослава Чорна презентує книгу наукових казок «Пташині історії» з детальним описом головних героїв – пташок – та цікаві факти з їхнього життя, доведені наукою. Книга допоможе відкрити для себе неповторний світ природи, навчить цінувати товариша, дбати про інших, дивуватись і захоплюватись. Читач дізнається про мініатюрну витончену пташку пуночку, співочого і безстрашного в’юрка, хижака-боривітра, про горобцеподібних птахів оляпку і повзика, інших.
У Музейній вітальні бортятинські школярі прочитають уривки з казок Мирослави Чорної.
Ольга ДЯДИНЧУК та Олена МАЛЮГА наукові співробітники ЛМІР
Сьогодні пропонуємо нашим читачам переглянути вражаючі світлини міжнародних перегонів, які відбулись не в Монако, а в Львові.
Автоперегони Leopolis Grand Prix, фото 1930 року
З історії традиції автоперегонів в Європі знаємо, що перші змагання між автомобілями по спеціальній трасі відбулись у Монако в 1929 році. Тоді захід настільки всім сподобався, що традиції існує до наших часів.
Автоперегони Leopolis Grand Prix, фото 1930 рокуАвтоперегони Leopolis Grand Prix, фото 1930 року
Роком пізніше, в 1930 році, схожі за масштабом та розмахом, змагання пройшли в місті Львові. Саме їх фото пропонуємо переглянути нашим читачам сьогодні. Назва змагань – Гран-прі Львова (лат. Leopolis Grand Prix, анг. Lviv Grand Prix).
Автоперегони Leopolis Grand Prix, фото 1930 рокуАвтоперегони Leopolis Grand Prix, фото 1930 року
Як бачимо на фото траса проходила вуличками Львова. Змагання мали поважний статус Гран-прі. Варто зауважити, що етап у Львові був частиною міжнародної серії Гран-прі, попередника Формули-1.
Автоперегони Leopolis Grand Prix, фото 1930 рокуАвтоперегони Leopolis Grand Prix, фото 1930 року
Цікаво, що ідея траси з’явилась ще раніше ніж в Монако, а саме у 1927 році. Але з певних причин тоді змагання не знайшли підтримки влади міста Львова і стали можливі аж у 1930 році. Проте перегони тривали до 1933 року і потім були зупинені.
Автоперегони Leopolis Grand Prix, фото 1930 рокуАвтоперегони Leopolis Grand Prix, фото 1930 року
Цікаво, як склалась би історія перегонів, якби перші все були можливі у Львові…
Цікавим фактом є те, що до того, у 1929 році інші автомобільні змагання теж проходили на Львівщині. Головним ініціатором та організатором заходу став тоді Малопольський автомобільний клуб. Довжина траси автоперегонів була близько 23 км. Учасниками змагань були такі марки авто, як: Бугатті, Австро-Даймлер, Штутц. В інформаційному листі було зазначено, що це відкриті міжнародні змагання. Маршрут перегонів пролягав по частині автомобільної траси Стрий – Львів. Мешканці населених пунктів із львівських міст та сіл були вражені видовищем і чекали дорогі та швидкісні авто біля дороги. Якщо ж якийсь автомобіль зупинявся, то натовп обов’язково підбігав і розглядав водія та машину, яку не так часто можна було зустріти на дорогах.
Автоперегони Leopolis Grand Prix, фото 1930 рокуАвтоперегони Leopolis Grand Prix, фото 1930 року
До речі, сьогодні традиція перегонів Leopolis Grand Prix. В цьому році змагання відбудуться 29-31 травня. Якщо вас зацікавила ця історія, то вам треба відвідати цей захід.
Зазначимо, 35-річна Тетяна Решетняк – українська співачка та телеведуча, більш відома під псевдонімом Tayanna. Вона родом з Чернівців. У 2015 році виступала на сцені шоу “Голос країни” та розвернула усі суддівські крісла. З-поміж тренерів Тетяна обрала Потапа. Співачка дійшла до фіналу конкурсу і посіла друге місце. Tayanna двічі брала участь у Національному відборі на “Євробачення”.
Тріо «Мар’яничі» випустило перший синґл та відеокліп на пісню «Колихай». Композиція увійде до альбому, який гурт записує на львівській студії FONiЯ records. Реліз готують на 13 березня – саме до прем’єри концерту-вистави «Не відпускай!» у київському Будинку звукозапису Українського радіо. Тріо «Мар’яничі» виступить на одній сцені з Оркестром народної та популярної музики Українського радіо під керівництвом Михайла Пікульського. Ролі головних героїв дійства виконають співачка, поетеса Мар’яна Савка та актор, режисер Ахтем Сеітаблаєв.
У репертуарі тріо «Мар’яничі», створеного відомою львівською письменницею й видавчинею Мар‘яною Савкою, піаністом Юрієм Романівим та гітаристом Сергієм Гуріним, – понад 20 авторських пісень. Влітку 2018-го гурт вперше виступив на фестивалі «Острів Європа» у Вінниці й відтоді дав 13 концертів по Україні. Символічно, що саме «Колихай» була першою авторською піснею, яку Мар’яна Савка написала для «Мар‘яничів».
Тріо “Мар’яничі”
«Наше тріо «Мар‘яничі» існує півтора року, – каже Мар’яна. – За цей час ми концертували в багатьох містах України, були учасниками фестивалів, маємо кілька концертних програм. Я вважаю, що це велика знахідка – мої друзі-музиканти, піаніст Юрій Романів та гітарист Сергій Гурін. З ними в мене відкрився якийсь прихований композиторський потенціал. З ними дуже легко працювати. Юра – унікальний піаніст, надзвичайно швидко входить в матеріал, має чудове музичне мислення, створює красиві аранжування. Сергій має колосальний досвід як гітарист і в підготовці до концерту-вистави «Не відпускай!» в нього було величезне завдання: він зробив оркестровки до всіх пісень».
Ідея поєднати львівське тріо й Оркестр народної та популярної музики Українського радіо на одній сцені належить Дмитру Хоркіну – генеральному продюсеру UA: Українське радіо. З художнім керівником і головним диригентом оркесту Михайлом Пікульським тріо «Мар‘яничі» працюватиме вперше, проте, як запевняє Мар’яна Савка, – одразу знайшли спільне бачення і бажання робити цей проект.
У концерті-виставі «Не відпускай!» Мар’яна Савка виступить водночас як авторка пісень і сценарію, а також і як співачка, і як актриса: «Прийняла це як творчий виклик й написала сценарій дійства у формі поетичного діалогу між чоловіком і жінкою, які зустрілися випадково в аеропорту й ця зустріч стала поворотною у їхніх долях. Чоловічу роль я відразу запропонувала Ахтему Сеітаблаєву. Мені подобається його акторське амплуа, харизма, тембр голосу і громадянська позиція. І мені надзвичайно імпонує той факт, що Ахтем, який народився не в Україні, зростав не в україномовному середовищі, тим не менше, прекрасно володіє українською. Я дуже хочу, щоб Ахтем заспівав колискову кримськотатарською мовою – тим паче, що у концерті є момент, коли це буде дуже доречно», – привідкрила підготовку до концерту-вистави письменниця.
Музиканти не приховують, що концерт-вистава «Не відпускай!» на київській сцені не зупиниться і вже у квітні аналогічне дійство зможуть відвідати львів’яни.
30 років назад, десь 20 лютого 1990 р. члени СНУМу, Товариства Лева та інші активісти зібрались у Львові на розі вул. Суворова (тепер – Сахарова) та Куликівської і Бойківської. Метою було відкопування залишків потрощених надмогильних хрестів – з могил Січових Стрільців та воїнів УГА з Янівського цвинтаря та частково з Личаківського.
Передісторія цієї акції була така: Московсько-більшовицькі виродки, окупанти, котрі повернулись до Львова в 1944 році вчинили пізніше у Львові в 1960-х та 1970-х роках страшне святотатство – повністю зруйнували військові меморіали УГА на Янівському та Личаківському цвинтарях. Сотнями потрощених стрілецьких хрестів була встелена проїзна частина вулиці Суворова та тротуари, зверху було залито асфальт.
Акція віднайдення стрілецьких хрестів, лютий 1990 року. Фото Данилко Бічуя
Часопис “Галицька Брама” описував ці події так: “У 1988 р. робітники викопуючи рів для водогону з вул. Суворова до вул. Куликівської витягли на поверхню 7 надгробних хрестів із стрілецьких могил. Місцеві старожили пам’ятали, звідки взялись ці хрести і згадували, що 1948 р. приїжджали сюди військові, привозили хрести і вимощували ними дорогу. На запитання навіщо вони це роблять, окупанти відповідали: “Дурачьйо, не понимаєте? Чтоб вам било хорошо ходить по сухому.”
Акція віднайдення стрілецьких хрестів, лютий 1990 року. Фото Данилко Бічуя
Згодом хрести потонули у ґрунті і їх залили асфальтом. Лежали вони там сотнями…На одному з подвір’їв двоповерхового будинку по вул. Куликівській уламками хрестів було вистелено дві доріжки і стежка.
Акція віднайдення стрілецьких хрестів, лютий 1990 року. Фото Данилко Бічуя
У Лютому 1990 р. я також брав участь у акції віднайдення стрілецьких хрестів разом із снумівцями Ігорем Галаєм та Данилом Бічуєю. Фото робив Данилко Бічуя. На одній із світлин, що подаю до цього допису зафіксовано саме той момент, коли я відколупав із землі шматок кам’яного стрілецького хреста на подвір’ї того будинку на Куликівській. Двома рядами уламків хрестів були вимощені доріжки. На тих доріжках стояла чиясь стара “Волга”.
Акція віднайдення стрілецьких хрестів, лютий 1990 року. Фото Данилко Бічуя
Коли перевернули перший хрест, то відразу побачили напис “Стрілець УГА Дмитро Цюпка, +1918 р. і тризуб”. На іншому хресті був напис здається – Тимко Струхманчук. Саме цей момент зафіксований на фото, коли я торкаюсь рукою до хреста. До речі, через кілька хвилин з будинку вибігла якась кацапомовна морда і стала обурюватись на общепанятном : “Што ви дєлаєтє, как я буду заєзджать своєй машиной”. Позбігались хлопці і ледь стримувались щоб не дати виродку тягла чи лопатою по дурній голові але він став вибачатись , що мовляв “нє знал что ето крести” та втік до хати.
Акція віднайдення стрілецьких хрестів, лютий 1990 року. Фото Данилко Бічуя
Ми тоді витягнули на поверхню кілька десятків хрестів, точніше їх уламків, на багатьох були Імена, прізвища стрільців і тризуби… Про цю подію був знятий документальний фільм і показаний по телебачення. Знімав його Ярослав Кендзьор. А ми з хлопцями повантажили хрести на вантажівку сіли в кузов і поїхали на вул.Винниченка в Інститут суспільних наук АН УРСР де ї вивантажили їх там на внутрішньому подвір’ї.
Акція віднайдення стрілецьких хрестів, лютий 1990 року. Фото Данилко Бічуя
Коли в кінці 90-х років було повністю відновлено меморіальний цвинтар УГА на Янівському кладовищі., то з тих потрощених хрестів зробили у верхній частині меморіалу таку пам’ятну композицію, як нагадування про те як чужинці з московії, ці скаженії собаки, підняли свою брудну руку на могили наших героїв, а ми українці на жаль не змогли захистити ці могили. Можливо і тепер спокутуєм тяжко нашу провину, якщо таке відбувається в Україні!
P.S.До речі під асфальтовим покриттям на вул.Сахарова досі знаходяться ще сотні уламків стрілецьких хрестів…
У четвер, 20 лютого 2020 року, о 16:00 в Художньо-меморіальному музеї Олекси Новаківського (вул. Листопадового Чину, 11, біля собору св. Юра) відбудеться лекція «Роман Сельський – учень Олекси Новаківського».
Відвідувачі матимуть нагоду ознайомитися із життєвим і творчим шляхом однієї з найвизначніших постатей в історії українського мистецтва ХХ ст., художника, якому поталанило бути учнем великого Майстра.
Роман Сельський (21 травня 1903, Сокаль, Королівство Галичини і Лодомерії, Австро-Угорська монархія – 3 лютого 1990, Львів, Українська РСР, СРСР) – талановитий митець і педагог, народний художник України, автор величезного творчого доробку, людина, без якої годі уявити собі українське мистецтво минулого століття загалом та львівське мистецьке середовище зокрема.
Роман Сельський із дружиною Марґіт Сельською-Райх. Світлина 1970-х рр.
Після переїзду до Львова визначного українського художника Олекси Новаківського, запрошеного до галицької столиці митрополитом Андреєм Шептицьким, Роман Сельський виявився в числі тих, хто приходив до маестро й майбутнього засновника Мистецької школи за порадою. Ще бувши учнем Академічної гімназії, брав у Новаківського приватні уроки рисунку та малярства.
Роман Сельський, «Натюрморт із книгою», 1926
Через два десятки років Сельський, маючи за плечима навчання у Кракові й Парижі, а також участь в діяльності львівських мистецьких угруповань («Артес», АНУМ), пішов стопами самобутнього вчителя, присвятивши чималий шмат життя викладацькій праці спершу у Львівському художньо-промисловому училищі (тепер Львівський державний коледж декоративного і ужиткового мистецтва ім. Івана Труша), пізніше – у Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва (тепер Львівська національна академія мистецтв).
Роман Сельський, «Композиція з білим півнем», 1967
Працюючи із творчою молоддю, передавав досвід, набутий в атмосфері мистецьких пошуків міжвоєнної доби, поколінню, змушеному реалізовувати власний потенціал в умовах совєцької дійсності.
Серед вихованців Романа Сельського – відомі в Україні і поза її межами митці: Карло Звіринський, Данило Довбошинський, Іван Марчук, Микола Шимчук, Зеновій Флінта, Любомир Медвідь, Володимир Патик, Володимир Риботицький, Микола Андрущенко та інші.
Після довгої перерви Андрій Заліско зробив сольний у Львові. Ще за тиждень до концерту квитків у касах уже не було, про це повідомили організатори заходу.
Сольний концерт ЗАЛІСКА в Львівському цирку
Концерт тривав рівно дві години. Також розважали глядачів незмінний балет Андрія «Далькроз», співачка Катерина Малицька з якою був дует «Дві річеньки», циркова артистка Юлія Новакова, діти із школи сучасного танцю Віри Бакун.
Сольний концерт ЗАЛІСКА в Львівському цирку
«Я дуже самокритичний, але переповнені чотири сектори додавали мені енергію. Знаю, що люди приїхали також із різних міст. Одна прихильниця спеціально приїхала із Чехії і в той же вечір поверталась назад. Такі моменти дуже розчулюють і дають сили для наступних творчих робіт. Хоча загалом, я не старався вразити глядача новими образами чи вишуканими костюмами. Я був максимально природнім і щирим, хотів зрозуміти який насправді зараз мій глядач. Як це вийшло – слово за публікою», – сказав Андрій Заліско.
Сольний концерт ЗАЛІСКА в Львівському цирку
«Я хотів показати нові пісні, нові прем’єри, запал, енергію, зрозуміти які пісню любить, пам’ятає мій глядач. Дві нові пісні із цього концерту будуть на відео уже цієї весни, на цих відео і буде видно всю енергію від артистів і глядачів. І ще я зрозумів, що в рідному місті треба робити концерт хоча б раз в рік! Від себе особисто дякую усім технікам і звукорежисерам «West-sound». Вони зробили це потужно і якісно!», – додав співак.
13 лютого на 92-у році життя помер голова Верховинської районної станиці Братства ОУН-УПА Дмитро Сливчук. Про це повідомляє Форпост з посиланням на спільноту “Український Визвольний Рух – ОУН і УПА” у Фейсбуці.
Дмитро Захарович Сливчук народився 8 листопада 1928 року в селі Красник, нині Верховинського району Івано-Франківської обл. Був найстаршим серед шести дітей.
У 1943 році закінчив 5 класів Ільцівської народної школи. У цьому ж році став членом ОУН під псевдо “Дмитрик”. Був зв’язковим – носив записки від коменданта боївки вчителеві Федору Уршеджуку (“Ваньки”), який був комендантом самооборони, та отцю Богдану Одинському. Також три місяці керував господарством підпілля (600 овець) на полонині.
Весною 1944 року прийняв присягу в УПА. Двічі поранений, з 1946 року за вказівкою станичного легалізувався для підпільної роботи, працював загонщиком худоби. У жовтні 1947 року під час доставки підпільної пошти Сливчука вистежили “стрибки”, поранили в ногу під час переслідування, але йому все одно вдалося втекти. На тому його співпраця з підпіллям закінчилася.
У 1948 році Сливчук працював на лісосплаві. Дев’ять місяців служив у Радянській армії, звідки був комісований через хворобу.
До 1957 року працював у Шибенському лісопункті. Далі 15 років працював у Надвірнянському районі на лісоповалі. Після 34 роки столярував.
Проживав в селі Ільці, присілок Грабовець Верховинського району Івано-Франківщини. Вийшовши на пенсію, активно включився в роботу по увіковіченню пам’яті побратимів – учасників визвольних змагань. За його активної участі встановлено близько двох десятків хрестів на місцях загибелі воїнів УПА, виготовлено і встановлено 5 меморіальних дощок з іменами загиблих у селах району.
Дмитро Сливчук очолював Верховинську районну станицю Братства вояків УПА Карпатського краю. Виховав чотирьох дітей.
Після російської агресії у 2015 році Дмитро Сливчук звернувся до Верховинського районного військового комісаріату з прохання взяти його до Збройних сил України:
“Заява-звернення
Я звертаюсь до вас по такому питанню, що з насуваючою загрозою із сходу від московського агресора, який нас знищував понад 300 років терором, розстрілами, голодом, висилкою, віддихнув 20 років та зараз узявся далі, щоб покласти наш український народ на коліна. Якщо це йому вдасться, то ми вже ніколи не встанемо із колін. Я рішив проситися добровольцем в ряди АТО, щоб разом із молодими відстоювати і звільнити Україну від ворогів. Я ще ціпко можу тримати зброю в руках. Прошу зважити на моє прохання.
З кожним роком в мережі Інтернет можна знайти все більше цікавих світлин із минувшини нашого краю. Кожне фото є окремим та важливим пазлом у великій історії нашої країни.
Фото часів Першої світової війни викликають неабияку цікавість з боку наших читачів, адже ця війна ще не повністю досліджена істориками і має багато «білих плям». Часто завдяки світлинам можна дізнатись про цей непростий період більше, ніж із книг.
Санітарно-епідеміологічна служба в Галичині у 1915 роціСанітарно-епідеміологічна служба в Галичині у 1915 роціСанітарно-епідеміологічна служба в Галичині у 1915 році
Сьогодні нам пощастило натрапити на фото 1914-1915 рр. Про них відомо, що зроблені вони були на території Галичини. Проте, де саме, поки не знаємо, адже точна локація не вказана.
Автором світлин є невідомий фотограф із російської армії. Тематика фотографій досить цікава. На кадрах столітньої давнини бачимо санітарно-епідеміологічну службу, яка приїхала на Галичину робити щеплення. На одному із фото якраз чудово можна розгледіти цей процес.
Санітарно-епідеміологічна служба в Галичині у 1915 роціСанітарно-епідеміологічна служба в Галичині у 1915 роціСанітарно-епідеміологічна служба в Галичині у 1915 році
Також одна світлина має зображення потяга, на якому є напис, дослівно: «Галиційский санитарно-эпидемическій поезд и кухня»
Роль такої служби була дуже важлива, адже відомо, що під час Першої світової війни в Європі щорічно реєструвалися епідемії холери. У 1914 році випадки захворювань мали місце в 15 губерніях Російської імперії, а кількість хворих, за офіційними даними, становило 1800 осіб. Тому така служба слідкувала за поширенням епідемій і їх запобігань серед армії.
Санітарно-епідеміологічна служба в Галичині у 1915 роціСанітарно-епідеміологічна служба в Галичині у 1915 роціСанітарно-епідеміологічна служба в Галичині у 1915 році
З новин того часу дізнаємось, що в кінці 1914 р були зафіксовані спалахи холери під Варшавою та в Галичині.
16 березня 2020 року, о 19.00 на сцені Львівської національної опери із сольним концертом виступить відома зірка української джазової сцени Лаура Марті (Laura Marti) на підтримку свого нового альбому «Все Буде Добре!».
Березневий концерт Лаури Марті – це її перший сольник на сцені Львівської опери. Квитки можна придбати за цим посиланням https://lviv.kontramarka.ua/
Напередодні різдвяних свят співачка випустила свій перший повністю україномовний альбом «Все Буде Добре!». Як зазначає співачка, нова її робота – ода найціннішому, що у нас є: кохання і життя.
У новому альбомі Лаура Марті зробила сміливий крок в сторону нових музичних орбіт – поп-музики, поп-року, соулу і фанку.
«Я експериментую, але ніколи собі не брешу. Для мене це найголовніше. Я створюю тексти і музику так, як того вимагає в цей момент моя душа. Думаю, що саме цю свободу повинен мати справжній музикант, артист. Співати треба тільки про те, у що сам закоханий та у що щиро віриш. Інакше діалог зі слухачем буде штучним. А це нікому не потрібно», – зазначила співачка.
Лаура Марті наголошує, що кожна пісня альбому – це справжня історія з життя співачки або людей, які її оточують. Скажімо найдраматичніший і зворушливий номер альбому «Жити» – це реальна історія про боротьбу молодої дівчини за своє життя.
Лаура Марті – українська співачка вірменського походження, яка працює з авторською музикою на перетині стилів jazz, pop, world musiс і латинських ритмів.
Лауру дуже легко відрізнити від інших виконавців, адже оксамитовий тембр голосу – від ніжного і проникливого до імпульсивно-запального та контрастність у виконанні і поведінці на сцені не дадуть сплутати співачку ні з ким іншим.
У 2018 році на головній сцені Leopolis Jazz Fest Laura Marti виступала зі шведською джазовою зіркою Ларсом Даніельссоном (Lars Danielsson), в 2019 – в хорі Боббі Макферріна (Bobby McFerrin). Співачка співпрацювала з такими музикантами, як Misha Tsiganov, Hans Peter Salentin, Vadim Neselovskyi, Michael Borstlap.
Журнал ELLE Ukraine назвав Laura Marti «Кращою співачкою 2017 року». У 2019 артистка випустила альбом SHINE і провела чотири концертних 3D-шоу SHINE в Театрі на Подолі.
Молитвою, добрими словами та піснями 17 лютого у Львові в Домі милосердя святого Миколая (вул. Короленка, 7) згадуватимуть героя України Тараса Карпу. Вечір пам’яті відбудеться з нагоди Дня народження воїна ― йому виповнився би 31 рік.
Розпочнеться захід поминальною молитвою, яку очолить отець Андрій Хомишин ― синкл Гарнізонного храму свв. Петра і Павла. Під час заходу буде нагода помолитися за мир в Україні, за українських воїнів. А також згадати героя через короткий відеопроект та поспівати в дружньому колі, поспілкуватися. На завершення відбудеться молитва Тезе у супроводі хору.
― Рік тому, до дня народження мого брата, ми презентували Благодійний фонд імені Тараса Карпи. Його діяльність спрямована на психологічну підтримку дітей, які опинилися в складних життєвих обставинах та батьків будинків дитячого типу. За час діяльності ми переконалися, наскільки наша робота затребувана. Маємо чимало запитів від сімей із різних куточків Львівщини, ― розповіла співзасновниця Благодійного фонду Богданна Карпа.
Меморіальна дошка на школі в Раві-Руській, де вчився Тарас Карпа
Щоб забезпечити безперервну діяльність, учасники Благодійного фонду імені Тараса Карпи проводять ярмарки, різноманітні акції, раді також підтримці небайдужих людей.
Постійно допомагає фондові його ще один засновник військовий, психотерапевт Олександр Гальчинський. Він є супервізором українських психотерапевтів.
Обкладинка коміксу “Кіборги”. Історія про подвиг Тараса Карпи та його побратимів.Фрагмент коміксу “Кіборги”. Історія про подвиг Тараса Карпи та його побратимів.
― Перед Великоднем проведемо декілька благодійних ярмарків. А наприкінці квітня плануємо організувати у Львові благодійний забіг. До акції хочемо залучити курсантів Львівський державний ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крут та Національна академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного та всіх охочих, ― каже Богданна. ― Нам важливо зараз більше інформувати про діяльність Благодійного фонду. Адже для подальшого розвитку нашої праці, потребуємо підтримки.
Герой Тарас Карпа з побратимом
Доєднатися до підтримки Благодійного фонду імені Тараса Карпи можна декількома шляхами.
Учасниці Благодійного фонду ім. Тараса Карпи
Це, зокрема, фінансова допомога. Кошти можна перераховувати на рахунок Благодійного фонду:
Українська історія не вичерпується історією українців. Тривале співжиття з іншими етносами – знакова риса, що є важливою для розуміння нашого минулого. Подібно до сюжетів книги німецького нобелянта Ґюнтера Ґрасса “Моє сторіччя”, де різні герої через власні розповіді витворюють сукупний образ рідної їм держави, спільне минуле з Іншим формувало культурне тло наших земель.
На такі зв’язки, не лише конфліктні, була багата українсько-єврейська співпраця. На Волині вона теж залишила відбиток. Хасидський рух, при витоках якого стояв Баал Шем Тов, протягом усього XVIII ст. мав суттєвий вплив на життя регіону. Важливу роль у ньому відіграв його уродженець, наступник першого рабина – Дов Бер (1704–1772 рр.).
Між фактами і легендами
Життя Дов Бера розпочалося тоді, коли на європейському континенті зароджувалося Просвітництво, зі смертю знаного англійського філософа Джона Локка – 1704 р. Ця дата – не єдина версія. Існують також інші варіанти. Такої різності немає, коли ідеться про місце народження. Малою Батьківщиною рабина було волинське місто Локачі, яке із 1611 р. в документах ранньомодерної доби фігурувало, як таке, що користується магдебурзьким правом.
Особливість міст у будь-який час і наприкінці XVII – початку XVIII ст. зокрема, полягала у людському конгломераті. Вулиці, а більшою мірою ринки, ставали зонами скупчення, де можна було чути польську, українську та єврейську мови. З якими змішувалися говірки інших купців.
Особи юдейського віросповідання у цій просторовій структурі займали важливу нішу. Не лише з огляду на самобутню культуру, а й через посередницькі операції, які вони виконували на користь зацікавлених шляхтичів. Їхня заангажованість охоплювала традиційні сфери – торгівлю, лихварство, орендарство, корчмарство і не цехові ремесла. Така активність поступово витворила майнову розрізненість у єврейській спільноті, що стала відчутнішою наприкінці XVII ст. Ці реалії породили інтелектуальні течії, які йменують аналогом протестантської Реформації, оскільки вони пропонували відмінне розуміння священних книг.
Євреї з Торою. Джерело – szhovkva-tour.info
Родина Дов Бера не належала до торговців чи ремісників. Характерною рисою їхнього життя, як про це згодом писали учні магіда (проповідника), була злиденність. Його батько – Авраам, навчав у місцевій єврейській школі. Про матір відомо лише те, що вона звалася Хавою (з давньоєврейської – Єва).
Простір дитинства
Дитинство Дов Бера минуло під знаком опанування першої частини Танаху (у християнській традиції – П`ятикнижжя). Згідно прийнятих у юдаїзмі правил їх варто вивчати поетапно, кожного тижня розглядаючи наперед визначені розділи. Інтерпретацією текстів для сина займався батько. Результати цих зусиль стали видні згодом. Після зустрічі з місцевим рабином, той, будучи враженим від розуміння хлопця, посприяв його переїзду до Львова.
Давид як один з достойників з Livro do Armeiro-Mor, 1509 р. Джерело – Вікіпедія
Відомим епізодом з цього етапу життя Дов Бера є розмова з матір’ю, що відбулася коли йому виповнилося п’ять років. Дім батьків знищила пожежа. Після нещастя його матір – Хава, сиділа на згарищі та плакала. Дов Бер, бажаючи її заспокоїти, запевнив, що не варто побиватися за будинком, бо незабаром вони зведуть новий. Вона ж відповіла, що важливою була не оселя, а сімейне дерево, що у ній зберігалося і засвідчувало родинні корені від Давида (другого царя Ізраїлю). Після почутого хлопець відповів, що цим теж не слід перейматися, бо відтепер родинне дерево розпочинатиметься з його імені.
Львів через навчальну систему Якова Фалька
Подорож до Львова дозволила Дов Беру вдосконалити власні знання. Не менш важливо і те, що вона надала йому статус проповідника, знавця текстів, яким він міг офіційно користуватися у єврейській спільноті.
Його вчителем був відомий талмудист, автор трактату “Пней Єгошуа” (P`nei Yehoshua), львівський рабин Яков Йошуа Фальк (1680-1756). Система навчання охоплювала найважливіші сакральні тексти. Протягом цього періоду Дов Бер вивчив і освоїв Тору і Талмуд. Значну частину його часу зайняло студіювання Галахи, що пояснювала як потрібно дотримуватися норм віри у житті.
Вигляд львівських євреїв, 1860 р. з книги Мартина Бубера Wisdom in our time, p. 21
На характер цих студій вплинули тенденції епохи. З огляду на тодішню кризу у юдаїзмі, значної популярності набула течія містицизму (див. вчення Сабатая Цві та ін.). Яка зчинила істотний вплив на переконання Дов Бер. Він вивчав основи Кабали – стародавнього духовного вчення, що стало орієнтиром у його подальшому житті.
Гігант серед гігантів
Після закінчення студій Дов Бер отримав можливість навчати і тлумачити Галаху. Надалі він перебував у статусі проповідника, головні обов’язки якого полягали у бесідах з простолюдинами. Такий вибір значимо розширив географію його пересування Волинню. У цей час він відвідав Дубно, Корець і Рівне, набуваючи репутації найкращого промовця своєї доби.
Дов Бер, джерело – alchetron
Єдиний дефект, який його турбував, мав тілесну природу – він почував слабкості і страждав кульгавістю. Аби позбавити себе болю, за порадою родини, в Торчині він зустрівся з засновником хасидського руху Баал Шем Товом. Приватна бесіда змотивувала його примкнути до когорти учнів рабина, які проповідували присутність Бога у всіх речах і ймовірність впливу вірянина на небесні речі.
Принципи хасидизму Дов Бера
Зі смерттю Баал Шем Това у 1760 р. новим очільником хасидського руху став Дов Бер, якого вчитель, з неабиякою повагою, називав “колегою”, на відміну від інших учнів, які перебували у статусі “синів”. За резиденцію були обрані Великі Межирічі, село що нині знаходиться у Рівненській області. У цій місцині він пропрацював дванадцять років. Концентруючись на молитві та диспутах. Його ідеї, перетинаючись з поглядами вчителя, привносили новації, які дозволяли вченню боронитись від критики і еволюціонувати. Основні принципи цієї філософії полягали у наступних нормах:
Адміністративні зміни: а) творення інституту цадика, який відігравав важливу роль зв’язку фундатора руху та його учнів (династії) з наступними поколіннями; б) сприяння розвитку регіональних осередків хасидизму на Волині; в) запровадження інституту емісарів, що став ефективним інструментом поширення віри.
Ідейні: а)метафорично їх можна передати синтезою: Бог – ріка, яка розлилася і присутня у всіх речах, що наявні у матеріальному світі; б) молитва і відповідний спосіб життя – запорука спілкування з Богом; в) людина не може приймати своє Я до тієї миті, допоки не пізнає Бога, розчинившись у ньому; г) звільнення від матеріального світу кожна персона зобов’язана пройти самотужки.
Post життя
Різноманіття міст, що були пов’язані з Дов Беровим ім’ям при житті, значимо збільшилося по його смерті. 1780 р. Салмон з Луцька видав книгу, в якій було систематизовано погляди вчителя у єдиний звід з прикінцевими його трьома листами. Праці інших учнів, які видавалися у Львові і Корці (Зусі з Аннополя, Шнеура Залмана та ін.), містили численні афоризми, що розкривали систему поглядів рабина.
Підпис Дов Бера, джерело – Вікіпедія
Чисельність студій над ними зросли з початком модерної доби. Розширивши горизонти нашого розуміння. Цифрова революція дозволила, через короткий мікрофільм, як результат плідної роботи ізраїльських режисерів Йозефа Шидлера і Менделя Міша, за миті пролетіти над українським містечком Ганнополем Хмельницької області, розгледівши місце, де слідуючи власному етосу працював, а згодом був похований Дов Бер.
Заяць А. Урбанізаційний процес на Волині в XVI – першій половині XVII ст. Львів: Добра справа, 2003. С. 38.
Кержнер А. Релігійне життя. Хасидизм. Нарис з історії та культури євреїв України. Київ: Дух і Літера, 2009. С. 259–275.
Полін. Дослідження історії та культури євреїв Східної Європи. За ред. Ентоні Полонськи. Київ: Дух і Літера, 2011. С. 32
Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – 3-тє вид., перероблене та розшир. Київ: Критика, 2006. С. 477–480.
A Chassidic Journey: The Polish Chassidic Dynasties of Lublin, Lelov, Nicolsburg and Boston. Based on Shalsheles Boston by Meir Valach, tr. Eliezer Shore. New York: Feldheim, 2002. P. 196.
A Heart Afire: Stories and Teachings of the Early Hasidic Masters. Ed. Schacter–Shalomi Z., Milez-Yepez N. Philadelphia: Jewish Publication Society, 2009. P. 151–192.
Відкриття виставки фотографій Івана Щурка під назвою “5-ий фасад Львова”. Фотограф Юлія Корицька-Голуб
Вчора, 15 лютого 2020 року, в кав’ярні-галереї “Штука” (вул. Котлярська, 8) відбулося відкриття виставки фотографій Івана Щурка під назвою “5-ий фасад Львова”.
“На виставці представлено кілька фото із тих двох тисяч, що у мене є, але це ті світлини, що мають трохи емоцій або якісь художні натяки. Я не фотохудожник, я архітектор і цей фотопроект для мене в першу чергу технічний – зафіксувати дахи, що зникають. Донедавна вони зникали внаслідок природних процесів: старіння, природні катаклізми, буревії і т.д. , а останні 5-7 років почався процес так званих «реставрацій» при яких також, на жаль, зникає дуже багато дрібних, але від того не менш цінних, елементів дахів.
Відкриття виставки фотографій Івана Щурка під назвою “5-ий фасад Львова”. Фотограф Юлія Корицька-Голуб
У відібраних фото для мене є емоція. Наприклад, є фото маскарону, який знаходиться за 50 метрів від «Штуки» . Я за ним слідкую впродовж 3 років. Їх на будинку було три. Два уже тотально знищені, а цей щороку втрачає дрібні елементи. І руйнування цього маскарону є показником”, – розповів Іван Щурко на відкритті виставки.
Експозиція виставки фотографій Івана Щурка “5-ий фасад Львова”
На виставці не має якоїсь особливої системи, представлені фото з різних районів Львова, різних стилів, пізні матеріали: і різні частини дахівки, і флюгери, і ковка, цинкові декоративні елементи , комини, маскарони. Все, що стосується елементів аттиків, фронтонів, ті елементи з яких складаються дахи.
Відкриття виставки фотографій Івана Щурка під назвою “5-ий фасад Львова”. Фотограф Юлія Корицька-Голуб
Львівський архітектор, краєзнавець і пам’яткоохоронець Іван Щурко зібрав понад 2 тисячі фото, історичні і технічні матеріали про дахи, їх конструкцію, покрівельні матеріали і декоративні елементи. Готовий ділитися з нами світлинами, роздумами і емоціями про те, як щоденно безповоротно зникають унікальні елементи 5-го фасаду Львова.
Експозиція виставки фотографій Івана Щурка “5-ий фасад Львова”
“Виставку вирішив організувати тому що можна це все громадити і тримати для себе, але це не має сенсу. Про ті речі, які я зауважую треба говорити і говорити голосно поки є ще що рятувати. І виставка це перший крок. Я впевнений, що буде кілька наступних подій. Зокрема, десь у квітні-травні в рамках події «П’ятий фасад» – виставка графічних реконструкцій втрачених дахів.
Відкриття виставки фотографій Івана Щурка під назвою “5-ий фасад Львова”. Фотограф Юлія Корицька-Голуб
Я намагаюся запрошувати та залучати до проекту архітекторів, людей мистецтва і спільно з ними ми проводимо такі детективні розслідування. Є дах знищений, або втрачені якісь елементи, ми вишукуємо старі фотографії, креслення, спілкуємося з колекціонерами, фотографами і відтворюємо втрачені елементи, але відтворюємо засобами графіки, оскільки можуть стати основою для відтворення.
Експозиція виставки фотографій Івана Щурка “5-ий фасад Львова”
Ну і сьогодні виставкою я хочу зацікавити людей, щоб вони частіше піднімали голову до неба. Всі ходять насуплені, в телефонах , не мають часу та бажання заглядати догори, але там є менше гарного ніж на фасаді”, – зазначив Іван.
Відкриття виставки фотографій Івана Щурка під назвою “5-ий фасад Львова”. Фотограф Юлія Корицька-Голуб
Оглянути виставку Івана Щурка під назвою “5-ий фасад Львова” можна в кав’ярні-галереї “Штука” (вул. Котлярська 8) до 29 лютого 2020 року.
Спорт єднає українців всього світу. Тож нам є, що пригадати майже через 30 років по тому. Своїми спогадами, у програмі Спортивні історії на Емігрантському радіо 14 лютого, поділився один з найкращих знавців історії українського спорту пан Іван Яремко.
Мені пощастило спілкуватися з паном Іваном через скайп. За це подяка його винахідникам!
Пан Іван розповідав деталі приїзду до Львова делегації Української Спортової Централі Америки й Канади як наче це було ось тільки вчора. Такі події не забуваються, а закарбовуються у серці на завжди. Бо ж немає меж між українцями й не має часу між нами.
Відповідальне завдання було у пана Івана – контактувати, зустріти й опікуватись шаховою дружиною УСЦАК. І ще задовго до приїзду вже було налагоджено контакти з керівником шахової ланки УСЦАК професором Орестом Поповичем. Разом з професором мало приїхати 5-6 відомих українських шахістів. Тому у Львові готувалися до зустрічі відповідально й зібрали дуже гідну шахову дружину (Олег Романишин, Олег Музичук, Наталка Музичук та інші)
Делегація шахової дружини УСЦАК відвідала різні міста Львівської області: Борислав, Трускавець, Моршин, Стрий, Нагуєвичі, де їх з радістю зустрічали сотні людей. Навіть дехто віднаходив свою рідню! За багато років невідомости про них це було направду диво.
Продовженням взаємин українських шахових майстрів України та США став Міжнародний турнір пам’яті майстра Степана Попеля.
Далі пан Іван розповідав про історію створення УСЦАК, якій цього річ виповнюється 65 років! Цікаво було почути про створення українськими емігрантами спортових товариств у США та Канаді, а також про видатних українських спортовців в олімпійських збірних США (Зенон Снилик) та спортових діячів (Всеволод Соколик – Голова Олімпійської Комісії Світового Конгресу Вільних Українців).
Окремо пан Іван зупинився на особливостях створення Спортового Товариства «Україна» у Львові…
І ще багато цікавих спортових та життєвих історій розповів пан Іван.Тож нам є чим пишатися, нам є що згадувати, бо вічно живе те, що ми пам’ятаємо!
Розмову вів автор програми Спортивні історії Олексій Лях-Породько
…Риплять і похитуються старі дерев’яні сходи. За майже два століття чиїх тільки кроків вони не відчували! Від галасливих гімназистів і самодержців царських, до німецьких та комуністичних намісників. Таємницями і цікавинками тут дихає кожен закуток.
Одна з найстаріших рівненських будівель, що причаїлася серед зелених насаджень у мальовничому куточку в самісінькому серці Рівного, і сьогодні вигідно вирізняється суворо-статечною колонадою фасаду серед сучасної “архітектурної метушні”.
Цей будинок — не просто пам’ятка архітектури Національного значення. Він — страж старого міста, від якого, на жаль, залишається все менше і менше. Сучасні рівняни знають його здебільшого як будинок обласного краєзнавчого музею, колишню гімназію та резиденцію намісника Гітлера в Україні Еріха Коха. У цьому будинку та поруч із ним знімали художній фільм про радянського диверсанта Миколу Кузнецова. А скільки нерозкритих таємниць ховають стіни цього “старожила”!
Рівненська гімназія, 1872 рік. Ілюстрація з видання “Тигоднік ілюстровани”
…Кілька метрів крутого підйому вузькою металевою драбиною — і наче переносишся у князівську добу, де до давнього минулого можна в буквальному значенні доторкнутися руками. Горище музею і досі зберігає вигляд, яким воно було в 1839 році, коли завершилося будівництво. Там, де не ступала нога екскурсантів і не втручалися сучасні перебудовники, побувала автор цього матеріалу. Масивні перекриття та підлога з віковічної деревини, давня цегляна кладка, підпори для даху, маленькі оглядові віконця — усе це залишається недоторканним досі (причому в доволі хорошому стані), попри те, що будинок на своєму віку пережив немало.
У давнину будували на совість. Колись у музейників була ідея облаштувати на горищі постійно діючу експозиційну ретро-залу. Розміри 20 на 50 метрів та висота понад 10 метрів цілком дозволяють це зробити, вважали вони. Тим паче, що музей давно потерпає від браку експозиційних площ, однак поки що ідея розвитку не отримала.
На горищі все. як у давнину
Панський подарунок місту
Рівно 182 роки тому, 11-го серпня 1836 року, на території родового маєтку князів Любомирських поруч із старовинною оранжереєю відбулася пишна церемонія. Чинний власник міста князь Фридерик у присутності представників міської громади, керівництва міста під благословіння священиків власноруч поклав перший камінь у фундамент головної будівлі гімназійного комплексу. Князь Фридерик вирішив заснувати в Рівному гімназію. Утім, в деяких польських історичних джерелах є й інша версія появи будівлі. В них ідеться, що буцімто будинок зводився як житловий, як нова резиденція князя, оскільки старий палац перебував у аварійному стані. І лише в 1849 році будинок передано на потреби освіти, й тут розташовувалася чоловіча гімназія, переведена в Рівне з Клеваня. За іншими джерелами, князь Фридерик Любомирський у 1835 році звернувся до попечителя Київського округу з пропозицією перевести Луцьку гімназію, що тимчасово перебувала в Клевані, до Рівного. Князь пожертвував на користь гімназії ділянку свого маєтку з садом над ставом, з кам’яною оранжереєю, мурованим будинком під канцелярію, петриківською садибою і пообіцяв звести головний корпус гімназії.
Гімназія і гниле болото
Розпочате в 1836 році будівництво завершилося в 1839-у. Спроектував будівлю відомий на той час професор архітектури Францішек Мєховіч за участі придворного князівського архітектора Бургіньйона. Щоправда, як зазначається в багатьох історичних джерелах, місце розташування гімназії було обрано не зовсім вдало — у болотистій рівнині, біля гнилого водоймища. Про шкідливий клімат поруч із закладом згадувало в звітах і гімназійне керівництво. Зокрема зазначало, що в період з 1839-го по 1863-й роки через це буцімто померли вісім вчителів.
У понеділок, 24 липня 1839 року розпочалися учбові заняття в гімназіїї. У приміщенні було 10 класних кімнат, зала для урочистих подій, бібліотека, книжковий магазин, фізичний кабінет, інспекторська, кімната для сторожа, запасна кімната.
Гімназисти
У цих стінах гімназія, згодом реорганізована в реальне училище, пробула 83 роки — з 1839-го по 1922-й. Потім тут був кураторіум шкільного округу — щось на кшталт управління освіти.
Під час Першої світової війни будівля зазнала певних ушкоджень. Хоча й не від військових дій.
Кураторіум шкільного округу
У липні 1914-го за розпорядженням військового начальства тут розмістили запасний польовий шпиталь. Але після скарги освітян самому цареві, який якраз перебував у Рівному з візитом, імператор розпорядився знайти інші, більш придатні приміщення для лікування поранених. У серпні 1915-го сталася велика пожежа на складі спирту. Місцеве населення та кілька десятків солдат з Рівненського гарнізону, пограбувавши склад, влаштовували дебоші по місту. П’яні солдати намагалися вдертися до приміщення реального училища, аби влаштувати там погром. Завадила поліція.
Церква в стінах гімназії
Цікавинки будинку з колонами
Переступивши поріг краєзнавчого музею, екскурсанти часто рушають до виставкової зали, що праворуч при вході, навіть не підозрюючи, що заходять у колишню святиню — у гімназійні часи там була Свято-Преображенська православна церква.
Каплиця Св. Станіслава
Її повинні були відвідувати усі гімназисти, незалежно від віри, аж доки в 1857 році в дворі гімназії не звели католицьку каплицю Святого Станіслава. Щодо точного місця її розташування, науковці сперечаються й досі.
Кураторіум в приміщенні колишньої гімназіїї. Праворуч видно каплицю, фото 1930 року
Найбільше схиляються до версії, що вона розташовувалася у дальньому куточку музейного парку, там, де нині проходить паркан з боку вулиці Драгоманова. Це доводить своїм дослідженням й рівненський краєзнавець Едуард Палецький, який “вирахував” місце розташування каплиці, співставляючи різні польські плани і карти. Щоправда, на фотографіях, які дійшли до наших днів, складається враження розташування каплиці впритул до будівлі гімназії.
Гімназія, 1890 р. Праворуч серед дерев проглядається каплиця Св. Станіслава
Але Едуард Палецький пояснює це так: ”У метрах це має бути біля 30 метрів від стіни музею до стіни каплиці. Ілюзію близькості на фото можна пояснити оптичною особливістю об’єктиву фотоапарату. Реальна відстань буде від кута музею до середини стіни каплиці. На фото ми дивимося на відстань між кутами”. Інший рівненський дослідник-краєзнавець, а нині працівник музею, Дмитро Маслов також схиляється до такої версії розташування каплиці. Каже, що на тому місці проводили георадарне дослідження, яке показало якусь аномалію в землі. Можливо, то є залишки підвалів каплиці. Принаймні про вірогідність їх існування говорить поліційний протокол обшуку, який проводили і в каплиці в тому числі, після польського повстання 1863 року. Там шукали буцімто заховану зброю. Зруйнували каплицю, за одними даними, в 1917-у році, за іншими — у період 1939-1941 років.
Ймовірне місце в глибині двору сучасного музею, де могла бути каплиця
Щодо ймовірних підземних ходів під будівлею колишньої гімназії, то науковці заперечують їх існування. Під будівлею немає й підвалів. Оскільки зводили будинок у болотистій місцевості, то перед початком будівництва ретельно досліджували майданчик на предмет виявлення грунтових вод. Води не виявили, але підвали вирішили все ж таки не влаштовувати. Про це йдеться зокрема в “Исторических записках о Ровенском реальном училище (1832-1889)” Анатолія Анципо-Чикунського. Натомість у прибудові до тильної частини споруди, яка була зроблена значно пізніше, підвали вже були. Це були власне вигрібні ями під облаштованими вбиральнями. Верхні поверхи прибудови використовували в різні часи для різних потреб.
Прибудова, зроблена пізніше
Таємниці величної зали
Піднімаючись сходами на другий поверх музею, екскурсанти мало звертають увагу на стіни — звичайнісіньке тканинне покриття та й годі. Аж ні! За радянських часів, коли тут містився обком компартї, стіни були розмальовані яскравими пропагандистськими картинами про нечувані досягнення будівників комунізму. Навряд чи ці картини становлять мистецьку цінність, але сучасникам було б цікаво подивитися хоча б на фрагмент, як на зразок пропаганди.
Старовинні сходи і стіни, під якими радянський розпис
Зазнали радянського “впливу” й старі гімназійні сходи. На догоду партійцям їх було пофарбовано в білий колір. Як розповіла завідувачка відділом виставок Галина Данильчук, коли будинок передали музею, працівники “зубами вигризали” ту фарбу, щоб повернути старим сходам автентичний вигляд.
Тут був вхід до актової зали гімназії
Чимало дивовижних загадок зберігає й зала на другому поверсі, де нині експонується найцінніший скарб музею — Волинські ікони XIII-XVIII століть. Щоправда, вхід у неї був там, де нині вхід в експозицію, присвячену АТО (ліворуч від сходів у коридорі другого поверху), бо залу розділили на дві.
Актова зала гімназії, фото 1913 року
За гімназійних часів це була велична зала урочистих подій. Саме в ній майбутньому відомому письменнику, а тоді успішному учневі Володимиру Короленку вручали срібну медаль. У цій же залі облаштовували й тимчасову громадську приймальню для російських царів Олександра III та Миколи II, під час їхніх відвідин Рівного.
Ці стіни притягували можновладців різних часів
Чим саме притягували ці стіни можновладців різних епох, хтозна, але в цій залі під час німецької окупаціїї розташував свій службовий кабінет і гауляйтер України Еріх Кох. У будинку гімназії розміщувалася канцелярія рейхскомісаріату намісника Гітлера. А вся територія колишньої гімназії з прилеглими господарськими спорудами та довколишньою територією становила резиденцію тодішнього правителя України. Там же поруч був будинок з покоями Коха.
Так виглядає нині колишня зала урочистих подій
Територію резиденції було обнесено парканом з колючим дротом. Навколо стояли вишки з автоматниками. Приблизно там, де нині перед музеєм зупиняються весільні кортежі, було облаштовано контрольно-пропускний пункт з шлагбаумом. Вхід на територію резиденції був виключно за спецпропусками.
Вид на колишню резиденцію Коха після визволення Рівного
У коридорах теперішнього музею лунали й кроки легендарно-скандальної слави радянського диверсанта Миколи Кузнєцова. За переказами, він побував у кабінеті Коха з намірами здійснити акт помсти кривавому катові України, однак безуспішно. Походжали килимовими доріжками старовинного будинку й комуністичні намісники. Причому заселяли вони все той же кабінет-актову залу на другому поверсі двічі: з кінця 1939-го і до червня 1941-го там розташовувався Рівненський обком КП(б)У на чолі з Василем Бегмою; у 1944-у після визволення Рівного комуністичні очільники області (до 1949 це був усе той же Бегма) знову повернулися туди. Цікавість до колишньої резиденції кривавого ката України з боку радянських військових була великою. Причому військові й комуністичні начальники наввипередки поспішали влаштувати фотосесію у рівненському логові Коха. Не погребував зазнятися у кабінеті й командир партизанського з’єднання, начальник обласного штабу партизанського руху на Ровенщині, секретар Ровенського підпільного обкому компартії Василь Бегма.
Василь Бегма з членом обкому партіїї В.І. Тимофєєвим у колишньому кабінеті Коха
А 15 січня 1945 року в цьому ж кабінеті давав прочухана керівництву області Микита Хрущов. Від комуністичного минулого теперішній залі Волинської ікони дісталася ліпнина на стелі — мішанина візерунків “під старовину” і п’ятиконечних зірочок.
Пересічним рівнянам вхід до будинку обкому закрито
У всі часи, аж доки в 1975-у історичний будинок не було передано музею, до нього практично не мали доступу пересічні громадяни. Навіть у роки панування “народного” комуністичного режиму зазирнути за двері таємничої будівлі було зась. При вході на територію обкому стояла міліцейська будка і пройти до приміщення “просто так” не можна було. Однак місцевим хлопчакам усе ж вдавалося влаштовувати “набіги” до обкомівського саду за яблуками.
Радянські воєначальники в дворі колишнього рейхскомісаріату, крайній ліворуч В.А. Бегма, 1944 рік
У 50-х роках минулого століття поруч із колишнім будинком гімназії звели приміщення готелю для високопоставлених гостей з Києва і Москви, а невдовзі там розмістили міськком партії (зараз там фондосховище музею).
Перед будинком встановили пам’ятник Леніну і Сталіну, що сидять на лавці.
Пригадує завідувачка відділом виставок краєзнавчого музею Галина Данильчук: “У 70-і роки, коли краєзнавчий музей ще був на теперішній вулиці Петлюри, до Рівного часто приїздили гості з Росії, зокрема земляки Миколи Кузнєцова з Уралу і просили показати “той будинок, де він вчиняв замах на Коха”. Пам’ятаю такий випадок. У неділю веду одного з туристів до будинку обкому. Чалапаємо грязюкою через чагарники і болото. У 70-і роки на місці нинішнього парку Молоді з озером, названому рівнянами “Лебединкою”, були справжні хащі, а під ногами подекуди хлюпала вода. Та місцевість споконвіків була болотистою. Болото сягало майже центральної тоді вулиці Ленінської. Стежиною підходимо до обкому. Ворота зачинені, а за ними в сторожці сидить вартовий міліціянт. Пояснюю, мовляв, пустіть туриста з Росії подивитися. Він — ніяк. Але якось таки впросили. Піднялися на другий поверх, де нині зала Волинської ікони, до колишнього кабінету Коха, а тоді — секретаря обкому компартії. Так уперше я побувала в тому історичному місці”.
Так виглядав будинок у часи розміщення там обкому компартії
Подейкують, що місцеві й приїжджі мисливці за антикваріатом добряче поживилися в часи, коли будинок переходив з рук у руки. Радянська влада не надто переймалася збереженням залишків панської розкоші. Кажуть, що до нечистих рук партійно-господарської радянської номенклатури “прилипли” навіть деякі видання розграбованої німцями бібліотеки, подарованої князем Любомирським гімназії. Залишки її нині зберігаються у фондах музею. Не гребували меблями і кабінетними “цяцьками”, які залишилися від колишніх господарів. Нині в деяких рівненських колекціонерів можна знайти чимало речей, які могли б стати окрасою музейних експозицій.
Обком компартії
Утім, деякі залишки меблів часів гімназії можна нині побачити в службових кабінетах музею.
Тепер рівненський будинок-”старожил” має гідне призначення — там розташувався обласний краєзнавчий музей, і переступити поріг історичної будівлі може кожен охочий.
Будинок “старожил” зустрічає 26-і “Музейні гостини”, 19 травня 2018 рокуТрадиційне свято, влаштоване музейниками для рівнян та гостей містаості з Острога зі своїми виробами з білої глини
Хоча споруду й підтримують у належному стані, але поважний вік таки дається взнаки. Хочеться сподіватися, що нікому з новітніх горе-архітекторів не спаде на думку “осучаснити” будинок, який для нашого бідного на архітектурні пам’ятки міста є справжньою перлиною з минувшини. Хоча, як відомо, на місцину поруч із музеєм уже поклали око сучасні забудовники. Нині за музеєм намагаються втиснути висотку, яка, на думку музейників, спотворить загальний вигляд цього історичного куточка.
Світлана КАЛЬКО
Фото з фондів РОКМ, ДАРО, Національного цифрового архіву Польщі та з особистого архіву автора
Львів’яни мали можливість відсвяткувати День закоханий під запальний виступ танцтеатру «Життя» та вишукану режисуру Ірини Мазур. 14 лютого 2020 року у Палаці культури залізничників «Рокс» відбулося перше українське кабаре ― LoveSorry.
LoveSorry танцтеатру «Життя»
Глядачам представили цікаві фрагменти з історій кохання видатних львів’ян ― поетів і письменників, співачок і танцюристок, вчених та політиків із особливим шармом під добірні мелодії танго. Франко, Весоловський, Мазох, Рената Богданська ― далеко не весь перелік імен, які формували львівську культуру. Їхнє життя і бурхливі почуття надихнули на створення шоу LoveSorry.
LoveSorry танцтеатру «Життя»
Гостями шоу були музиканти гурту Rockoko.
LoveSorry танцтеатру «Життя»
― «Історія «Життя» ― це історія постійного руху і пошуку. Вже від моменту заснування колективу у 1986 році я відчувала, що хочу більшого, ніж просто створити успішну танцювальну студію. Мріяла про супер-школу виконавського мистецтва, яка б поєднала не тільки класику і новації, але й танець і театр. Ми досягли цього разом ― я і мій балет. Після перемоги з Русланою на «Євробаченні» із проектом «Дикі танці» про нас дізнався весь світ. Завдяки творчому досвіду, накопиченому впродовж майже 30 років активної концертної діяльності, балет «Життя» перетворився на унікальну хореографічну «лабораторію»: синтез етно-аутентики, східно-європейського модерну і джазу, а робота з сучасними «вуличними» стилями дозволяє відобразити наші історії в стилістиці «Dance Action». Кожна наша композиція – це не просто танець з елементами драматургії, це – театрально-танцювальна мініатюра», ― розповіла художній керівник та головний режисер проекту Ірина Мазур.
В неділю, 16 лютого 2020 року, о 13 годині в Музеї-садибі родини Антоничів (філія Львівського музею історії релігії) у селі Бортятині Мостиського району відбудеться відкриття виставки робіт Оксани Спас Прус, присвяченої пам’яті Героїв Небесної Сотні.
Експозиція виставки Оксани Спас-Прус
Експозиція виставки Оксани Спас-Прус
Експозиція виставки Оксани Спас-Прус
Експозиція виставки Оксани Спас-Прус
На виставці буде представлено близько 100 робіт, виконаних у різних техніках: вишивка хрестиком, бісероплетіння, ікебани, флористика, декупаж по дереву, вишивка бісером.
Співачку OPIYA її прихильники побачать у новому образі в пісні «ОМАНА». Там виконавиця – драйвова, енергійна та стильна. Сама ж дівчина каже, що шукала свій стиль та образ – цього разу знайшла його. У пісні «ОМАНА» йдеться про кохання.
«Саме зараз ловлю свій шанс прорватись в український шоу-бізнес. Я готова до всіх невдач та радітиму будь-яким досягненням. Трек “ОМАНА” – сингл, який стане важливою сходинкою в моєму творчому житті. Ця пісня про дівчат, які наповнюють своєю енергією та красою кожну мить, проте без них з‘являється відчуття самотності. Потрібно цінувати все навколо, дарувати щирі емоції коханим людям! Та слід залишатись обережними із почуттями, адже це може бути просто «ОМАНА», – каже співачка. – Цей сингл особливий і кожен знайде в ньому свою історію».
Над піснею працювали професіонали своєї справи. Автор слів та музики – Світлана Кравчук (Ейра), яка раніше писала пісні для Злати Огнєвіч (“Солодка Кара”), Олі Полякової, Андріані, Івану Navi. Аранжування написав Андрій Бакун.
На цю пісню співачка OPIYA готує відео-кліп, який вийде вже у березні.
Хлопці, члени вуличних тусовок Львова 1970-х і 1980-х років, відзначалися неабияким локальним патріотизмом – були патріотами своїх районів до такої міри, що, наприклад, хрестовики...
