«Моя дорога до мистецтва» – Карло Звіринський. Завершення

0
651
«Моя дорога до мистецтва» – Карло Звіринський. Завершення

Сьогодні в спогадах про перші мистецькі настанови від копіїста зі Старого Самбора та про скарби монастирської бібліотеки Марійського товариства. Про те, як розповідь про «якогось» Веласкеса викликала згірчення юного Карла Звіринського. Про ідилію життя в «гасієнді» і про прихід на наші землі червоного диявола. Та про вісім томів історії малярства Haldane Macfalla, які занурили майбутнього живописця в неймовірний світ прекрасного.

Про те, що олійні образи малюються на полотні, натягненому на підрамник – мені було відомо. Зробити підрамник, натягнути полотно із старого простирала – не становило ніякої проблеми. Я приступив до малювання на… неґрунтованому полотні! Бо звідки мені було знати, що полотно повинно бути ґрунтованим. При покладені фарби пензлем на полотно, вона всякала наскрізь, як в пісок. Щось тут не так! І я знова звернувся за порадою до учительки. Але її пізнання в цій ділянці не сягали дальше розведення фарб нафтою.

Василіанський чоловічий монастир в селі Лаврів. Церква святого Онуфрія. Світлив Юрко Волощак
Василіанський чоловічий монастир в селі Лаврів. Церква святого Онуфрія. Світлив Юрко Волощак

На щастя, вона згадала, що її приятелька, учителька із сусіднього села, має у Старому Самборі брата, професійного маляра, до якого я повинен звернутися. Озброєний рекомендацією сестри, я через день помандрував 12 км. пішком до Ст. Самбора, захопивши із собою розпочату копію, а також трохи рисунків з натури і пам’яті, які я встиг за останній час зробити. Пан мистець-маляр звався Демкович. Без труду віднайшовши його хату, я зустрів на подвір’ї молодого коло 22-літнього симпатичного чоловіка, який виявився сином мистця. Дізнавшися, хто я і в якій справі прийшов, почав зі мною розмову на тему мистецтва як рівний з рівним. Виявилось, що він студіює малярство у Краківській академії, вчиться там вже три роки, але тепер війна все перервала і невідомо, що дальше буде. Те, що я прийшов до тата за порадою – добре, але тато не творчий маляр, а копіїст, отже, навряд чи зможе мені щось мудрого підказати. Говорив багато, приязно, проте я дуже мало з того розумів і лише з подивом слухав нові для мене назви, слова, звороти, які були зрозумілими, звичними у далекому, незрозумілому, але як же бажаному мною світі.

Андрій Демкович
Андрій Демкович

Розмова скінчилася. Я зайшов до кімнати, де зустрів мене коло 60-ти літній симпатичний, добрий чоловік. Просто, ясно, в дохідливій формі розказав він мені, як забиратися до малювання на полотні, не минаючи ніякого етапу. Оглянув мої рисунки, порадив малювати і рисувати з натури, побажав успіху і я пішов. Не пішов, а побіг. Пробіг 12 км. додому. Був щасливий. Хотів якнайскоріше реалізувати всі поради на практиці. Ця візита у п. Демковича була в якійсь мірі впровадженням мене в світ мистецтва. Вона ознайомила мене з певними основними відомостями з цієї ділянки, спрямувала на дорогу, яка вела до професійності.

Сьогодні, з перспективи часу, бачу, що цієї пів години розмови з цим півпрофесіоналом були значною подією в мойому стремлінні до мистецтва. Напевно, цей добродушний чоловік не підозрював, скільки доброго він вчинив в цей день для цього молодого сільського хлопчини.

П’ять років пізніше я щоденно бував в цій хаті. Господаря не було, він виїхав в час війни на захід разом з родиною, залишивши в поспіху трохи книжок, фарб і мольберт. … Господар уже не повернувся ніколи. Я успадкував по йому мольберт, марки Карманського і славну книжку Józefa Czapskiego «Józef Pankiewicz». Книгу цю я читав багато разів, передумував, знов читав, старався зрозуміти. Мала вона на мене великий вплив, але вже пізніше, коли такі терміни, як імпресіонізм, постімпресіонізм стали для мене щось означати.

Книга Юзефа Чапського «Józef Pankiewicz»
Книга Юзефа Чапського «Józef Pankiewicz»

Тут треба мені повернутись кілька років назад, до осені 1939 р., точніше до половини вересня. Війна тривала вже два тижні. З радіопередач ставало все ясніше, що Państwo Polskіe чекає четвертий розбір, цим разом між Совєтським Союзом і Гітлерівською Німеччиною. В цій ситуації монахи Лаврівського монастиря розпустили теологів по рідних місцях, а професура, забравши, що цінніші речі, у тому числі старі рукописи, стародруки, документи і т. п., виїхала на Захід, хто до Риму, хто до Праги.

В селі остало двох священників і двох братчиків, які переселилися в сільські хати. Якась частина великої бібльотеки була перенесена до захристії, решта оставала на старих місцях, тобто в монастирі. Було там коло 100 тисяч. В захристії містилася колись бібльотека Марійського товариства, до якої я мав постійний доступ, і ця привілея зберігалася за мною на дальше. Цілими годинами я перекладав стоси книжок з монастирської бібльотеки, шукаючи щось з історії мистецтва. Не так багато я найшов, але знайдене становило для мене справжній скарб. Вісім товстих томів «Historiji malarstwa» Haldane Macfalla польською мовою, два томи «Кunstgeschichte» – німецькою, видані десь в кінці 19 ст. з масою ілюстрацій, виконаних способом сталериту, багато дрібних монографій окремих мистців, річники журналу «Нива» – видаваного в Петербурзі до революції, літературні додатки до «Ниви», «Полное собрание починений» Лескова, Станюковича, Вересаєва і багато інших, річники «Світа дитини», «Дзвіночка», «Дзвонів», «Нашого приятеля», окремі томи «Бібльотеки історичних повістей», цікавих оповідань, твори Лепкого «Мазепа», «Під тихими вербами», видання Таранька, книжки для молоді Tihamer Totha, які формували мене, видання «Червоної Калини», «Історія України» Аркаса, Тиктора і багато, багато інших – все це я переніс з церкви додому, ховаючи під одягом, бо до церкви і з церкви треба було переходити крізь залізну браму, біля якої стояв «на посту» «красногвардєєц» і «смотрєл», чи хтось не несе що-небудь туди чи сюди. Кожен раз я проходив з великим страхом, але мимо того, що цих переходів було багато, я не попався ні разу.

Книга Миколи Аркаса "Історія України з малюнками", 1908р.
Книга Миколи Аркаса “Історія України з малюнками”, 1908р.

Тоді ж осінню моя, родина перебралась з мешкання біля почти на тартак. Там було дві кімнати, величезний стрих, пивниця, спіжарка, сіни, стайня, шопа, город, сад, власна студня, тартак, електрівня. І все це обслуговував один батько. Разом із своїми книгами я влаштувався в спіжарці, яка мала маленьке заґратоване віконце на город. Книжки розмістив в малій і більшій шафі. Перша, більша кімната належала батькові і його інтересам, у другій меншій містилася вся родина. Тіснота була страшна, головно зимою, бо літом спали чи то на стришку стайні на сіні, чи то на хатньому стриху. Коли було тепло, я проводив там чимало часу, обладнавши частину стриху під кімнатку. Відокремившись, я поринав з головою в читання книжок, оглядання кольорових репродукцій-вставок у Macfalla, чи чорно-білих у «Кunstgeschichte». На зміну їм приходив «Світ дитини», «Молода Україна», «Дзвони». У «Дзвонах» я вперше читав поезії Антонича, і все думав, як то … «на вільхах місяць розклюють зозулі»… Було дивно, незрозуміло, але дуже гарно. Чому гарно – я не знав. Я лише уявляв місячну ніч і зозуль на вільхах, які замість клювати, скажемо черешні, клюють місяць… Разом з Macfallем я переходив Альпи, спускався в Італію, Рим, Венецію, Флоренцію, слухав його дивних розповідей про ще дивніших творців картин, від яких годі було відірвати очей … А потім Голландія, Німеччина, Іспанія… В Іспанії я шукав імені Алонсо Кано, бо рік тому прочитав у «Małym dzienniku» – який передплатила мені учителька за те, що я рубав і носив їй дрова – повість про цього мистця, життя якого було таке драматичне. Яким же згірченим я був, коли побачив, що цій постаті, так добре знаній мені з роману, відведено дуже мало місця, а в цей же час, про «якогось» Веласкеса написано так багато. Дуже несправедливим виглядало мені це… Я мимоволі відчув нехіть до цього «якогось» Веласкеса, що не лише провів спокійне мирне життя в славі, а ще й зумів відтіснити в історії нещасного Кано. Довгі роки ця нехіть жила в мені, аж поки через багато років я не побачив «Інфанту» з Київського музею. Тоді я сказав собі у душі, що Macfall знав, що робить.

Тартак біля Лаврова. Світлив Карло Звіринський
Тартак біля Лаврова. Світлив Карло Звіринський

Мешкання, в яке ми перебрались у вересні 1939 р., становило разом з млином, електрівнею, тартаком єдину цілість, пов’язану між собою критою галерейкою, яка проходила понад двома руслами води, скованих в систему потоків, регульованих заставками. Якщо вода не спрямовувалась на турбіну, одну чи другу, які приводили в рух чи то млинське колесо чи пилораму, її спрямовували на свобідні лотоки, з яких вона падала з висоти коло 3-х метрів на дощате дно з сильним шумом і гулом, настільки сильним, що розмовляючи на галерейці вверху, треба було голосно кричати, щоби зрозуміти себе. Цей гул води був властиво постійним, бо і млин і тартак працювали з великими перебоями. З часом ми так звикли до цього шуму і гулу, що коли воду спрямовували на турбіни, було якось не по собі.

Карло Звіринський. Тартак, поч.1950-х рр.
Карло Звіринський. Тартак, поч.1950-х рр.

Саме наше житло – тартак + мешкання містилися за селом, за пів кілометра перед селом і 200 метрів від дороги. Приміщення ховалося за рядом старих високих лип і молодих верб. Цей «хутір» оточувала з трьох сторін річка, від якої вели лотоки на тартак, а потім з тартаку відводили воду в цю ж річку. Лотоки становили тятиву лука, форму якого нагадувала річка. Побіч хати був город з гарним садом і криницею. Все це було оточене високим, понад два метри щільним парканом. З вікон було видно як дорогою туди і назад їхали підводи чи авта, ходили люди. Зрідка хтось завертав до нас. Наближаючись, ми вгадували: свій-не-свій. Кожний прихід – маленька подія. Ми жили своїм, замкненим, окремим життям. Не було це якоюсь новиною, бо навіть, живучи в селі, ми ніколи не були тісно зв’язані з його мешканцями.

Нас чотирох братів якось не вписувалися в гурт своїх ровесників. Щось тут було з класової відокремленості. Причиною, можливо, було те, що ми не мали свого клаптя землі, не мали своєї хати, жили на чужому в чужих. В цьому відношенні ми були бідніші бідних в повній залежності від хлібодавця, яким був монастир. В матеріальному відношенні в селі були люди, які жили бідніше за нас, більше нас були голодні (хоч і в нас вдома теж часто-густо не було що їсти). але в них було коріння, якого не було в нас.

Було ще щось, що істотно відрізняло нас чотирьох від решти. Це відношення до науки і книжки. Всіх нас характеризувала тяга до книжки. В селі говорили: «Ті хлопці Звіринського вічно з книжками…». І дійсно: наша хата відрізнялася від інших тим, що скрізь лежали книжки, газети, журнали, все хтось щось читав, часто всі, так, що при повній хаті людей (6 чоловік), часто було тихо, як в монастирі.

По протилежній від дороги стороні простягалася «рінь», за нею ріка, а дальше гора з урвищем. Щоб піднятися на цю гору в урвищі була протоптана стежина, якою траверзом можна було вибратися на верх. В тиші, яка оточувала тартак, чути було гул водоспаду і шум річки, що текла кругом. На «ріні» часом появлялися корови з пастухами, але трава була так випасена, що скоро вони йшли дальше. Річка була маленька, камениста, що трохи росли над нею верби, то ті низькі з «головами», сформованими сокирою, то стрункі – високі, яких вона не займала. І ці і ті хилилися до води. Біля їх коріння вода завжди була глибшою, часто такою, що дітям, а то і старшим можна було поплавати. Коли ж трохи нижче за бігом ріки будувати греблю з каміння, дерна і гиляк, плесо води підіймалося настільки, що вода ставала раєм. Літом від будівництва тих гребель, в нас не було перепочинку. Нова гребля — нова радість. Були ці греблі і у верху, і в середині, і внизу села. Кожна громада дітлахів будувала свою, а якщо втручалися дорослі, перекривши ріку довжелезним стовбуром смереки, обвалованої камінням і дерном, робився справжній став.

Карло Звіринський, 1942 рік
Карло Звіринський, 1942 рік

Життя в «гасієнді» – як ми начитавшись пригодницьких романів Карла Мая – називали наше нове місце проживання, – могло б виглядати ідилією, якби не світова завірюха, яка чи не в найстрашнішій формі охопила східну частину Польщі, в тому числі і нас.

В перші дні приходу «любимої і непереможної» ми не зовсім собі усвідомлювали, що принесла вона нам на своїх штиках. Потік брехні, обітниць, славословлювань, запаморочував голови не лише прихильникам червоного диявола, але навіть тим, які з підозрінням і недовір’ям ставилися до його. Лише одиниці, в тому числі, мушу твердо сказати, що я до них належав – усвідомлювали те нещастя, яке впало на нашу землю.

Мені було тоді 16 років, проте вже від дитинства з 7-8 років я читав все, що мало відношення до українських та й не лише українських справ. В 16 років моя національна свідомість була вповні сформована, і за свої ідеали, і переконання я готовий був заплатити життям. Це не банальний зворот, я дійсно так тоді поступив би. Але не буду зупинятися довше в цьому місці над політичною ситуацією, в якій ми опинилися. Про це напишу в іншому місці. Зараз же хотів би прослідкувати процес розвитку мого мистецького самоусвідомлення.

В зв’язку з цим, що військова частина, яка зайняла приміщення Василіянського монастиря, молола в млині зерно на муку, а також користувалася струмом, який поступав з маленької електрівні, що знаходилась на терені млина, тут постійно чергував хтось з підофіцерів, «как би чєго нє вишло», і очевидно, вів себе свобідно, не звертаючи увагу на те, вигідно нам це, чи ні. Самособою зрозуміло, що і моя свобода в користуванні книжками, рисуванні, малюванні була сильно обмежена, бо кожний з них в усе втручав свій ніс. Я частково розв’язав справу в цей спосіб, що влаштував собі на стриху якусь примітивну кімнату, за допомогою дощок, простирала і т. п., і в час нагоди читав там і рисував. Часом робив це в спіжарці чи кімнаті, в погідний день – над рікою. Самотність не тяжіла мені. Навпаки, я був щасливим. Література була в основному польською мовою, а я володів нею добре, отже не мав ніяких труднощів із засвоєнням прочитаного.

Вісім томів історії малярства Haldane Macfalla, з його неповторним стилем, який нагадував 17-18 ст. – це був світ, в який я занурювався без решти. Не все я там розумів, але я жив в тому світі, в якому мистецтво було цінністю найбільшою, а королі, князі, вельможі, полководці були лише придатком до цих подій, які розвивались у світі мистецтв.

В котромусь з томів я прочитав епізод із життя англійського маляра Northcote до майстерні якого, втікаючи під час прогульки від дощу, зайшов англійський король. І коли через кілька днів приятелі маляра із завистю питали: «Ми чули, що ти знайомий з королем?..» «Хто Вам це казав?..», – «Сам король, говорить про це!..», – «Е! Він так хвалиться!», – відповів мистець. Такими розповідями пересипані вісім товстелезних томів історії, робили її захоплюючою і формували в молодого хлопця дуже поважне, майже релігійне відношення до мистецтва. Справжніми «родзинками» в кінці були кольорові репродукції, наклеєні на чорному твердому папері. Це давало мені можливість співставити написане з описуваним і в той спосіб глибше вникати в проблеми мистецтва. Загальне велике поняття «мистецтво» стало ділитися на окремі складові частини за найрізноманітнішими ознаками: хронологічними, стилевими, матеріалу, з якого воно творилося, ідейними, жанровими і т. д., і в безкінечність. Я усвідомив, що без якоїсь сеґреґації мені не обійтися, якщо не хочу загубитися в цьому величезному лабіринті людського духа. Помічними в цьому були риси мого характеру, властивим для якому було вроджене стремління до ладу, кістяком якого була логіка. Відколи пам’ятаю себе, ніякої речі я не розглядав окремо, без зв’язку з іншою. Зв’язки між речами і явищами були мені необхідні для їх розуміння. Завжди синтез домінував в мене над аналізом. Знання історії – яку я дуже любив, – а також географії і літератури, допомагали мені злокалізувати ці чи інші події як в часі, так і в місці, а також провести паралелі з іншими видами мистецтва. Робив я це підсвідомо, ніби шукаючи методу в запам’ятовуванні прочитаного і побаченого.

Якось іншими очима став дивитись я на образи в нашій церкві. Я зміг уже усвідомити собі, що іконостас відріжняється різко від іконостасів в інших церквах, і що образи в ньому дуже нагадують образи Ван-Дейка, (що, як виявилося в дальнішому, відповідало правді: це були непогані копії цього творця). Зате не сприймалася мною ніяк картина Олени Кульчицької «Страсті Христа», подарованої церкві під час одного побуту в Лаврові. Далека була вона як своїм рисунком, так і розбіленим колоритом від глибоких, темних картин часів ренесансу. Якою ж слабенькою видалася мені при картині барокового майстра (не пам’ятаю якого) «Юдиф з головою Олоферна». Треба було ще декілька років, щоб я зміг знайти дорогу до Олени Кульчицької!

Карло Звіринський. Пасовище, перша пол. 1940-х рр.
Карло Звіринський. Пасовище, перша пол. 1940-х рр.

Мав я один том «Истории русского искусства» – здається Нікольського, який впроваджував мене в інший світ, досить близький і зрозумілий світ Реріха, Рєпіна, Врубеля, Борисова, Мусатова і др. Ґрунт для цього підготувало мені читання російської літератури з т. зв. «Полных собраний сочинений» – додатка до «Ниви». Ці читання якимсь чином почалися ще до «визволення» і хоч я не чув ніколи російської мови і не бачив до цього ні одного живого москаля, і хоч розумів не більше 50% слів – я завзято читав все, бо все мені дуже подобалося.

Карло Звіринський. Дорога до церкви, перша пол. 1940-х рр.
Карло Звіринський. Дорога до церкви, перша пол. 1940-х рр.

 

З часом я став розуміти значно більше слів, книжок було багато, і тепер я мушу визнати, що саме тоді я в основному познайомився з російською літературною спадщиною. В самих же журналах «Нива» репродукувалося теж чимало картин сучасних російських та зарубіжних художників, реалізм яких знаходив собі до мене без проблем дорогу. Довгий час я був під впливом цього малярства, і в перших своїх етюдах з натури орієнтувався на них. Тай не лише на початку. Відзвуки цих симпатій можна знайти у мене включно до 1946 р.

Проте найбільшим моїм мистецьким пережиттям в цей час були Констебль і Коро. Чар росяних ранків Коро, який я міг бачити в природі, кругом своєї хати, верби в ранньому тумані, розвітвлене перлове небо нанизане на гілки верб, зариси домівок, пастухи з коровами… були не лише на картинах цього великого пейзажиста, але в натурі кругом мене. А хиба старий млин і ріка, яку переїжджає віз – в Констебля – не нагадували нашого млина, нашу ріку, коней, віз? Красу неба я побачив в «всій її красі» вперше не в природі, а на образах цих великих художників. Вони відкрили мені очі на красу того світу, який мене оточує, заполонили так всі мої почуття, що я марив ними днями і ночами. Яке ж то було щастя, коли в якомусь етюді, мені здавалося, що мені вдалося намалювати небо не гірше як у Коро. Або дерева, не гірше Констебля…

Все це були очевидно мої уявлення, бо радість кожного нового успіху виростала в моїх очах в досягнення мало не рівня мойому кумиру.

Так ішли дні за днями, але перепліталися вони з днями тривоги. Більшовицька машина пристосувалася швидко до середовища і стала діяти відомими собі схемами: терор, перш за все проти уроєного класового ворога. Її діяльність, спочатку скрита, скоро дала про себе знати.

Листопад був холодний і сніжний. Їздили санями, снігу нападало достатньо. Якоїсь ночі загрюкали у двері – «собирайся в сєльсовєт». Це відносилося до моїх обох старших братів. Через дві-три години все стало ясно: братів забрали як «учетчиків», «грамотних», які повинні були переписувати майно людей, яких виселювали в Сибір. Вже раннім ранком побіч нашої хати проїхало кільканадцять сань з нещасними людьми в супроводі енкаведистів. Потім друга, третя групи. Вивезли кільканадцять родин: за що? За те, що мали більше трьох морґів поля, що були лісниками? Що були в «Просвіті», що служили в монастирі, що, … Хто знає що?

На село напав жах! Такого галицька земля не знала з татарського лихоліття. По селі плив плач, прокльони, розпач. Визволителі бачилися дияволами. Енкаведистський мундир жахав. Це не були люди, хоч в людській подобі. Це істоти з кошмарного сну. Ніхто не знав, що за цим послідує. Ніхто не брався за роботу. Не брався і я. Росяні ранки, мереживо листя на деревах не хвилювало і не радувало мене. Я закинув книжки про мистецтво, зачав читати Горліс-Горського, Ессад-Бея «Змова проти світу», «Отаман Хмара», «Перемога» Лопушанського (кілька років пізніше я познайомився з ним, а багато років пізніше, після його повороту з тюрми – заприятелював). Його ж «У споконвічному вирі», бібльотеку Червоної Калини. Написане і дійсність – співпадали. Було ясно, що дії «визволителів» невипадкові, що це випробувані методи на протязі трівалого часу, метою яких є фізичне винищення класового ворога і моральне погноблення, підпорядковання цих, що з ласки ката остав жити. Мені було 16 років, я був сильний, розвинений, а в новому режимі панував «лозунг» – «кто не работает, тот не ест». Я пішов працювати. Зпочатку на тартак, де різали дерева на дошки, а після в колгоспну комору, носити в мішках зерно з току в шпихлір.

В селі остав один молодий священик о. Білан Йосафат, який мешкав у сільських багачів в середині села і кожний день ходив відправляти до церкви. Остало ще двох братчиків, які теж ютилися в селянських хатах.

Ще раніше у селі було обрано депутата до Народних зборів, якою стала пізніше моя теща Лінинська Ганна. Вона мала їхати до Львова і в числі інших, «просити» Москву про «приєднання земель Західної України до Великого Радянського Союзу». Усвідомлений літературою, я зі сльозами в очах просив її того не робити, голосувати за незалежність. Сперечалися ми, доказували протилежні собі речі. Двоє дурнів, які не усвідомлювали, що справа давно рішена і ніяка людська сила її не змінить…

Після організації сільради, організувався перший колгосп ім. Хрущова, перший медпункт, де була родильна кімната, до якої ніхто з породіль не хотів іти, і щойно під грозьбою санкцій ішов як на смерть. Збільшилася школа, прийшли дві учительки-східнячки. Село змінило своє обличчя. Не в кращу сторону. Постійно наїздило «начальство» – секретар райкому, начальник міліції, НКВД, різні завідуючі, начальники. І кожен віз із собою страх. Було справді страшно!!! Появилося щось невідоме, нове, що не вкладалося у ніякі людські норми. Щось, проти чого не можна було боротися, протиставитися. Щось, що паралізувало людську волю, думку, ініціативу. Люди бачили себе і не впізнавали. Уникали себе. Боялися себе. Появилася нова якість – недовір’я.

Карло Звіринський. Лаврів
Карло Звіринський. Лаврів

… Люди не гуртувалися, як давніше. Ходили одинцем. Боялися себе, не довіряли собі. Почалися викликування на допити. Збирання інформації один проти другого. Породжувалося недовір’я до всіх. Ніхто не був певний ні дня, ні години. Де тут було мені до малярства!

І все таки, і все таки, коли час до часу появлявся спокійний день, я брав величезний томище «Kunstgeszhichte» – в чудовій оправі і оглядав,… оглядав!… Архітектура, скульптура і основне – малярство. Видання кінця 19 ст. ілюстроване було не фотографіями, а сталеритами, мідеритами. Докладно, прицезійно, з великою майстерністю. Це був том, який починався раннім ренесансом і закінчувався бароком…

Христина ЗВІРИНСЬКА-ЧАБАН
упорядник

Джерела:
1. Рукописний архів К. Звіринського
2. Фотоархів К. Звіринського
3. Карло Звіринський «Все моє малярство – то молитва», спогади, інтерв’ю, роздуми, статті; упорядник Х. Звіринська-Чабан, – Львів : «Манускрипт», 2017
4. К. Звіринський Живопис
5. Лопушанський В. http://esu.com.ua/search_articles.php?id=56454
6. В. Лопушанський «Перемога» https://diasporiana.org.ua/proza/3481-lopushanskiy-v-peremoga-t-2/
7. Józef Czapski «Józef Pankiewicz»https://www.antykwariatnws.pl/upload/book_id39744_1.jpg
8. Аркас М. Історія України-Русі https://ua.all.biz/storya-ukrani-rus-arkas-m-g8631132

Leave a Reply

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.