«Мріє, не зрадь»: репового прочитання поезії Лесі Українки ще не робив ніхто. А все розпочалося зі звичайних читань на заняттях з акторської майстерності у Творчій школі Павла Табакова, яка вже два роки діє у Львові. І все б так і закінчилось емоційним прочитанням, якби не Павло Табаков – музичний продюсер школи, композитор та експериментатор. Почувши вірш, він взяв текст – і вже до кінця заняття вийшов з демоверсією сьогоднішньої емоційної прем’єри у стилі реп.
Сцена з кліпу «Мріє, не зрадь»
У кожної людини є мрія, яка веде її по життю. Але не всім і не всі мрії даються легко… Головне – не здаватися, навіть якщо мучать відчай, біль, безнадія, безсонні ночі… Бажання дітей із Творчої школи Павла Табакова неординарно підготуватися до поетичних читань з нагоди дня народження Лесі Українки і перетворило маловідомий вірш славетної української поетеси на реповану композицію, що пробирає до мурах.
Сцена з кліпу «Мріє, не зрадь»
Діти не просто загорілися проектом – було стільки бажаючих взяти участь у записі пісні та зйомках відео, що керівники та педагоги школи провели кастинг. Діти знімали свої версії виконання під музику – і, зрештою, 17 учнів задіяні у прем’єрі. Відчай, страх, безнадія – усі емоції в кадрі справжні чи принаймні талановито зіграні акторами Творчої школи Павла Табакова.
«Мріє, не зрадь» – це слова, які діти точно ніколи не забудуть. Це той випадок, коли поезія Лесі Українки стала цікавою для підлітків, які тепер читають, вишукують, експериментують, вигадують і уже самі пропонують створити нові поетично-музичні проекти.
Одним із чільних діячів української історії початку ХХ століття був письменник та публіцист Осип Назарук. Водночас, що не менш важливо, він пройшов хорошу підготовку і добре надавався для політичної та дипломатичної діяльності. У попередній статті вже згадувалось про зустріч Осипа Назарука із радянським послом Літвіновим з приводу стану УГА, яка потрапила в підконтрольне радянській владі середовище. Тепер буде про те, як провів час Назарук, очікуючи на відповідь з Москви, а також – розповідь про миттєвості, пережиті у країнах Скандинавії. Усі перераховані події подаються за посередництва інформаційних ресурсів міжвоєнного періоду. Зокрема, мова про газету “Нова Зоря”, редактором якої був той самий Осип Назарук.
“Нова Зоря”. Фото Є. Гулюка
Очікування по-скандинавськи
Коли Осип Назарук із компанйоном залишили кабінет Максима Літвінова, радянського посла, для них розпочалися довгі і насичені очікуванням дні. Український дипломат вирішив заповнити цю лакуну кращим вивченням місцевих звичаїв, традицій, культури і мови. Йому дуже подобалась дане середовище. Назарук відзначав, що коли залишає Галичину, ніде йому не ведеться так добре, як в країнах Скандинавії. З одного боку, тому, що вважає ці народи одними із найкультурніших у світі. З іншого, вони завжди сприймали його за свого. Скажімо, якось він сидів у ресторані в Стокгольмі. До нього підсів швед і почав розмовляти. Коли Назарук відповів німецькою, що знає лиш окремі слова шведською, співрозмовник довго відмовлявся вірити, що Назарук – не швед.
Осип Назарук. З приватної колекції Романа Метельського
Щось подібне трапилось і в парку. Назарук страшенно любив шведські парки – доглянуті, завжди багато дітей. Як він зауважував, скільки би ті діти не кричали, їм ніхто не робив зауважень та не обмежував їх у забавах, навіть поліція – хай ці крики під вікнами хоч самого королівського палацу. Це, на думку публіциста, контрастує зі Львовом, де дитині достатньо подати звук поруч з власністю якогось “достойника”, аби її відпочинок зіпсували моралями. У парку шведські діти, тим більше, почуваються як у рідній стихії. При цьому, часто зверталися до Назарука й запитували котра година. Очевидно, аби повернутися додому вчасно. Він завжди витягував годинник і показував час. Одного разу вирішив, що вже досить добре оволодів шведською, тому свій звичний рух супроводжував відповіддю на словах. Дівчинка, яка зазвичай поводилась впевнено, цього разу втекла. При цьому, навіть забула поклонитись на знак вдячності, як це звично робила. Отож, доки Назарук не відізвався, вона вважала його за свого.
Осип Назарук, 1915 р. (Українські січові стрільці. – Львів, 1935)
Зрештою, Скандинавія імпонувала Осипу Назаруку тим, що в ній, хоч і не надто чисельні народи, хоч вони і в небезпеці – Данії загрожує Німеччина, а Швеції і Норвегії Росія, але не дивлячись на це, вони мають свої держави. При цьому, не просто мають, а попри відсутність належної забезпеченості на рівні ресурсів та природних багатств, добре розвиваються і демонструють гідні показники. У приклад Назарук поставив Данію – територіально і за кількістю населення вона співставна з Галичиною, в забезпеченості ресурсами останній програє, але за темпами розвитку суттєво випереджає. Тому все в історії, на думку політика, вирішують “дух народу” і “моральна вартість його провідної верстви”.
Літвінов. Дубль два
До наркома з іноземних справ Максима Літвінова Назарук з його товаришем прийшли у домовлений час. Той так само прийняв їх чемно і шановано, був лиш дещо холоднішим у порівнянні з першою зустіччю. Правда по справі, яка хвилювала українську делегацію – тобто ситуація із УГА, говорив мало і неохоче. Зазначив, що відповідь з Москви прийшли і там обіцяють зробити все можливе. Як не намагалися Назарук та його помічник дізнатися більше конкретики, успіхом їхні зусилля не увінчалися. Літвінов надалі поводився гідно та чемно, але більше нічого не сказав. Відтак представники української делегації залишили його кабінет. Було важко відповісти – Літвінов сказав все, що йому передали, або ж його просто “просвітлили” інформацією про “зрадливих Галичан”, яких “треба було покарати за їх зраду”.
Максим Літвінов. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Осип Назарук мав розпорядження їхати після розмови з Літвіновим до Москви – аби там вести боротьбу за долю вояків УГА. Це мало статися за умови, якби йому вдалося отримати хоч якусь інформацію про розташування фігур на шахівниці у цій справі. Враховуючи, що нарком з іноземних справ виявився твердим горішком, Назарук плани змінив і поїхав до Відня, де мав зустрітися з Євгеном Петрушевичем і скласти йому звіт про результати своїх вивідин.
Підписання договору в Ризі. Фото з: https://uk.wikipedia.org
Через якийсь час після описаного делегації декількох країн зберуться у Ризі, аби укласти договір і цим, на десятиліття, визначити геополітику у регіоні. Місця для УНР, а тим більше ЗУНР, на новій мапі світу не знайшлося.
В неділю, 1 березня 2020 року, о 18.00 Львівський Молодіжний театр “Melpomena” на сцені Першого театру (вул. Гнатюка, 11) представить нову прем’єрну постановку “Театр, або За лаштунками”.
Цю виставу можна вважати театральним проектом, адже у ній на одній сцені гратимуть актори Львівського молодіжного театру “Melpomena”: Маргарита Білик, Віра Проців, Юлі-Анна Химчук, Ольга Леньо; актор з Першого театру — Андрій Росчіс, випускник Олекса Кравчука — Артур Шалак, також будуть задіяні студенти Таїсії Литвиненко — Юрій Новосад та Сентіщев Максим.
Сцена з вистави “Театр/За лаштунками”
Автор п’єси, англійський драматург Майкл Фрейн. Родзинкою постановки є те, що кожен актор в ній гратиме одночасно дві ролі одночасно. Важко це собі уявити, але мабуть краще один раз побачити. Художній керівник театру та режисер-постановник вистави – Анна Матійченко.
Сцена з вистави “Театр/За лаштунками”
«Надзвичайно цікаво працювати над двома персонажами паралельно і давати можливість їм гармонійно співіснувати в одному творі» – ділиться думками акторка Віра Проців.
Сцена з вистави “Театр/За лаштунками”
«Коли я прочитала вперше п‘єсу, я загорілась нею до кінчиків пальців! Це вибухово цікаво і круто працювати в такій постановці та ще й над кількома ролями паралельно і це все одна вистава!» – коментує акторка Юлі-Анна Химчук.
Сцена з вистави “Театр/За лаштунками”
«Ця вистава – це складний механізм перепитій та сюжетів і дуже було цікаво в роботі вибудовувати в своїй голові ці схеми іноді готуючись до репетиції навіть в транспорті ловила себе на думці, що моя усмішка не сходить з обличчя, уявляю, що чекає глядача!» – каже акторка Оля Леньо.
«Яворівська забавка» та «Яворівський пиріг» увійдуть до списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО. Про це повідомила керівниця відділу культури, туризму, молоді і спорту Яворівської РДА Наталія Лялюк, інформує ГалІnfo.
З її слів, відбулося виїзне засідання постійної комісії з питань культури, історико-культурної спадщини, туризму, духовного відродження та засобів масової інформації, де були розглянуті питання, які стосуються культури та туризму Яворівського району Львівської області, а саме: включення «Яворівського розпису» (традиція розпису «Яворівської забавки») та традиції приготування «Яворівського пирога» до списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО», – інформує Наталія Лялюк.
Нагадаємо, що в статті 2 Конвенції ЮНЕСКО дається наступне визначення нематеріальній культурній спадщині:
«Нематеріальна культурна спадщина» – означає звичаї, форми представлення і вираження, знання і навички, а також – пов’язані з ними інструменти, предмети, артефакти і культурні простори, – визнані співтовариствами, групами і, в деяких окремих випадках, особами як частина їхньої культурної спадщини.
Така нематеріальна культурна спадщина, що передається від покоління до покоління, постійно відтворюється співтовариствами і групами залежно від середовища, що їх оточує, їхньої взаємодії з природою та історією і формує в них почуття самобутності та спадкоємності, сприяючи тим самим повазі культурної різноманітності і творчості людини.
Важлива тільки та нематеріальна культурна спадщина, яка узгоджується з існуючими міжнародно-правовими актами з прав людини і вимогами взаємної поваги між співтовариствами, групами та окремими особами, а також – стійкого розвитку.
Завжди цікаво знаходити нові ретро світлини, які показують ту, чи іншу сторону життя львів’ян. Особливо цікаво, якщо це маленькі діти, адже фото з дорослими набагато більше.
До вашої уваги ретро фото часів міжвоєнного періоду. Точний рік світлин невідомий. На кадрах бачимо маленьких дітей під час літнього відпочинку, на території «літніх колоній». В підписі до фотографій вказано, що це львів’яни. Також на одній із світлин є напис польською мовою «Львів».
Читачі можуть побачити як відпочивали діти. Ігри, розваги на свіжому повітрі. Малолітні львів’яни під час такого відпочинку набирались сил перед навчальним роком.
Сьогодні ці фото зберігаються в Національному цифровому архіві Польщі.
У лютому 1519 р., а ще точніше 22 числа, у Львові склалася нетипова подія – населення міста виступило проти міської ради.
На початку XVI ст. Львів залишався найбільшим містом України та одним із найбільших міст Корони Польської. Хоч ситуація дещо змінилася після захоплення Османською імперією північно-причорноморських фортець Кілії та Акермана, які були найважливішими постачальниками Львова східними товарами, внаслідок чого місто почало втрачати давнє значення “сухого порту”, Львів далі ще був важливим центром торгівлі на перетині Сходу та Заходу.
З іншого боку, перемоги турків у Молдавії наблизили їх безпосередньо до кордонів Польщі. З кінцем XV – початку XVІ ст. місто почало виконувати функції “бастіону Європи” і одним із перших зазнавало руйнувань під час численних набігів турецьких і молдавських військ. Зокрема, пережило напади у 1500, 1509, 1514 та 1519 роках.
Окрім того, Львів страждав від стихійних лих: у 1504 р. значну частину міста знищила пожежа5, а в 1511 р. повінь завдала руйнувань краківському передмістю6. Для ліквідації їх наслідків необхідні були чималі кошти. Через неспроможність громадян платити внески до державної скарбниці, король неодноразово звільняв їх від сплати податків (у 1505, 1506, 1507, 1512, 1515, 1517, 1518 рр.) – ці гроші перераховувалися на відбудову міських укріплень.
Вся ця ситуація спричиняла численні незгоди в середовищі львівських міщан. Доходило також до виступів громадян проти міської влади.
Ратуша перед 1826 роком. Малюнок Єжи Глоговського
Система органів влади Львова, як і більшості міст Корони Польської, мала доволі чітко виражений олігархічний характер. Судові функції у місті виконувала лава на чолі з війтом. Міська рада здійснювала адміністративні функції, до компетенції якої належав контроль за збиранням податків, організацією діяльності ремісничих цехів, а також за виконанням права складу й інших торгівельних привілеїв. Тобто, вся економіка міста була підпорядкована лише цьому органові влади.
Варто також зазначити, що на початку XVI ст. у Львові починає зникати давній звичай щорічних виборів членів міської ради представниками міського поспільства, утверджується практика докооптації лише в разі смерті котрогось із них, тому довший час засідали одні й ті ж особи.
Так, впродовж перших двох десятиліть XVI століття функції райці виконували лише 23 особи, з-поміж яких 10 осіб урядували понад 20 років. Якщо брати до уваги також терміни засідання їх у судовій лаві, то 34% представників владної еліти Львова урядували в міських інституціях понад 30 років.
Тобто, міська олігархія, фактично узурпувала владу. Це не було виключно львівським феноменом, радше типовим явищем в містах Корони Польської. В містах почалися протести: 1517 року — в Гданську, наступного — в Познані та Любліні. Назрів такий конфлікті і у Львові.
Традиційно вибори міської ради відбувалися 22 лютого, у свято Катедри святого Петра. Однак, 22 лютого 1519 р. міщани перешкодили проведенню виборів і звернулися із скаргою до короля. Досить детально описав ці події Денис Зубрицький, який, очевидно, послуговувався джерелами, що не збереглися до нашого часу. Описуючи події 1519 р., він вказав, що кілька років до цього почалися непорозуміння і конфлікти, причиною яких була купівля сіл Сихів і Зубра, які райці вважали своєю власністю, міщани ж наполягали на тому, що прибутки від них треба використовувати для розвитку міста.
Протягом 1507–1508 рр. райці Мартин Вассерброт, Матеус Вайднер, Ян Косснар, Андреас Бергер, Станіслав Газ, Миколай Тичка (урядуючі), Георгій Войнар, Миколай Арнесті, Міхаель Гаснер і Георгій Гебель (старі) викупили за кошти з міської казни с. Сихів і Зубра. Села ці були куплені не одразу, а частинами. Із запису про угоду купівлі відомо, що в 1508 р. згадані райці зобов’язалися заплатити 820 грн за частину цих сіл. Д. Зубрицький, описуючи цю трансакцію, вказував, що “в касі було трохи грошей, доклали вони і власних, однак їм бракувало ще 300 гривень, які вони позичили в кафедрального декана Яна Кровицького і забезпечили капітал на купленому маєтку”. У міській книзі також є запис, датований 1508 р., згідно з яким райці задовольнили сплату в сумі 2 тис. грн шляхетному Яну Яцимірському за частину с. Сихів і Зубра. Можна припустити, що при купівлі цих сіл були фінансові зловживання, детальнішу інформацію про які, на жаль, прихильний до райців хроніст не подав.
Бартоломей Зіморович
Бартоломей Зіморович власне так описав обставини купівлі сіл: “Дотепер райці були зобов’язані утримувати порядок у місті за власний рахунок, тому коли в них вже не вистачало коштів для ремонту міських фортифікацій чи доріг, вони взяли ці села під свою опіку, щоб краще виконувати свої обов’язки”.
Варто зазначити, соціальна напруга в містах щороку сягала апогею в лютому–березні. Адже саме тоді максимально зменшувався розмір оплати праці (на 70–90% порівняно з літнім періодом) й, одночасно, спостерігалося сезонне зростання цін до 120%. На урочистості з приводу виборів в місті завжди збирався натовп: як представників середнього класу міщан, так і бідоти. Очевидно, 22 лютого, у Львові дійшло до розрухи, що перешкодила провести вибори.
Виступ невдоволених тривав до 4 квітня 1519 р., коли відбулися повторні вибори. Райцями в цей час стали Міхаель Ґебель, Миколай Тичка, Міхаель Мечник, Міхаель Маґістер, Матеус Мікулка, а королівським бурмистром – Ґеорґій Войнар. Мабуть, окрім іншого міщани домагалися від влади детальніше звітувати про всі прибутки і видатки міської каси, адже саме в цей день запроваджено ведення окремих фінансових книг „Книги тижневих видатків”, та „Книги міських податків”. Цю гіпотезу може підтвердити аналіз міських рахунків першого двадцятиріччя XVI ст., адже записи у фінансових книгах за 1510–1513 рр. і 1517 р. робили хаотично і неретельно, а за 1514–1516 рр. та 1518 р. вони взагалі відсутні. Тільки від 4 квітня 1519 р. усі прибутки і видатки міста почали ретельно фіксувати.
Перша сторінка Книги реєстрів тижневих видатків міської каси (4 квітня 1519 р.): ЦДІАУЛ, ф. 52, оп. 2, спр. 706.
Ведення фінансових книг дещо заспокоїло невдоволених громадян Львова, але записи у них й надалі робили недбало, тому можемо припустити, що протести й надалі тривали. Обидві сторони конфлікту відправляли свої делегації до короля. У результаті монарх постановив скликати комісію, яка “для вислухання, заспокоєння, залагодження скарг, незгод і спорів між панами бурмистром і райцями з одної сторони і цілим поспільством міста Львова – з іншої” мала розглянути скарги, що стосувалися проблем реєстрації прибутків і видатків, адміністрування і керування, а також виборів місцевої влади. До її складу увійшли львівський архієпископ Бернард Вільчек, Оттон із Ходеча (воєвода руський і староста галицький, коломийський і снятинський), а також Станіслав із Ходеча (великий коронний маршалок і староста львівський). Ця комісія засідала у Львові 30 вересня 1519 р.
Для залагодження ситуації в місті королівські комісари постановили запровадити уряд лонгера. Тобто від цього часу райці щороку з-поміж себе мали обирати двох економів (лонгерів), які контролювали фінансову діяльність ради і відповідали за ведення реєстрів прибутків і видатків. Цього ж дня у присутності членів комісії обрано перших осіб на цю посаду Матеуса Мікулку та Міхаеля Маґістра. Варто зазначити, що у більшості польських міст, де в першій чверті XVI ст. відбулися суспільні конфлікти, основні вимоги міщан також стосувалися проблеми створення органів для адміністрування міськими фінансами. Наприклад, у Кракові щороку одразу після призначення нового складу ради обирали двох лонгерів, а в Любліні двох шафарів, які також відповідали за фінанси.
Однак, окрім цього позитивного нововведення комісія одночасно затвердила новий порядок управління містом (“Plantatio regiminis Civitatis”), згідно з яким процедура виборів міської ради зазнала кардинальних змін. Щоб детальніше охарактеризувати ці зміни розглянемо як до цього часу відбувалися вибори міської ради. Отже, згідно з декретом Владислава Опольського, 7 листопада 1378 р. затверджено порядок діяльності міської влади. Рада тоді складалася з 6 осіб, яких вибирали представники поспільства, очевидно, “старші” цехів. Райці мали право вибирати з-поміж себе судового війта, а результати виборів затверджував представник королівської влади, тобто львівський староста. Райці, вибрані на рік, у період засідання в раді називалися “урядуючими” (“residentes”), а всі інші, які в попередніх роках були членами раєцької колегії, – “старими” (“antiqui”), вони виконували дорадчі функції.
Олександр Чоловський
Незважаючи на виборність що року, досить часто до влади упродовж декількох років поспіль потрапляли одні й ті ж люди. Типовою була ситуація, коли в кожній новоoбраній раді засідало декілька райців, зазвичай троє, з попереднього складу. На думку львівського історика архівіста Александра Чоловського (1865—1944), осіб, діяльність яких цінувало місто, переобирали впродовж багатьох років. У такий спосіб представники львівських родин Зомерстайнів, Ґеблів, Лінднерів, Ханлів, Тичків, Шольців, Вазів, Запалів, Ґлячів упродовж кількох поколінь творили замкнуту групу т. зв. “владну еліту”.
Зміна ж процедури виборів райців, що була узаконена 1519 р., полягала в тому, що склад міської ради збільшено до 12 осіб. Від цього часу нового члена ради вибирали тільки після смерті котрогось із урядників, або ж у разі добровільної відмови від виконання своїх обов’язків. До того ж, нового представника колегії могли вибирати тільки з-поміж членів лавничого суду. Тобто скасовано практику щорічних виборів міської влади представниками поспільства. Натомість запроваджено так звані “ґреміальні вибори”, під час яких дві раєцькі колегії (“урядуючих” райців consules residentes та “старих” райців consules antiqui) просто замінювалися місцями. Тобто кожен райця урядував переважно що другий рік, змінювалася лише колегія в якій він засідав – урядуюча чи стара. В такий спосіб вибори відбувалися аж до 1604 р.
В історіографії часто виникало питання, як саме представникам владної групи вдалося утвердити практику довічного урядування в місті. А. Чоловський зазначав, що “таке розширення свого складу рада запровадила не з волі короля і без дозволу міської громади, а в результаті таємної змови з львівським старостою Станіславом із Ходеча і його братом Оттоном, маршалком коронним”. Ян Птасьнік твердив, що “зміну устрою міської ради запровадили Станіслав і Оттон із Ходеча, як легітимні комісари з волі короля”. Порівнюючи ситуацію в інших тогочасних містах, зокрема у Кракові та Познані, можемо констатувати, що у цих містах уряд райців також став пожиттєвим і склад міської ради збільшено. Проте, на відміну від Львова, там райці не докооптували нових урядників самовільно, їх кандидатів затверджував воєвода.
Ян Птасьнік
Королівська комісія 30 вересня 1519 р. постановила також, щоб у місті відбулися повторні вибори членів міської ради. Райці, вибрані 4 квітня і які до цього часу виконували функції урядуючих, стали в цей день “старими”. Одночасно до складу міської ради додатково вибрали чотирьох нових – Матеуса Мікулку, Яна Кохно, Мартина Вассерброта та Яна Фрайборка. Окрім них, до колегії урядуючих увійшли Станіслав Газ та Міхаель Мечник, які до цього вже були райцями. Потрібно зазначити, що формально право бути обраним до складу міської ради з-поміж цих чотирьох осіб мали лише Матеус Мікулка і Мартин Вассерброт, бо тільки вони до того засідали в судовій лаві. Вони були представниками патриційних родин, зокрема Матеус Мікулка походив із давнього львівського роду, представники, якого засідали в раді протягом трьох поколінь. Мартин Вассерброт – не місцевого походження, але його родина займала чільне місце у структурі міської влади. Його батько (також Мартин) прибув із Рима в 1469 р. і досить швидко влився в середовище владної еліти Львова, бо вже з 1473 р. засідав у лавничому суді. Маючи в міських урядах попередників зі своїх родів і засідаючи попередньо в лаві, вони були реальними претендентами на місця в міській раді.
У Яна Фрайборка і Яна Кохно згідно з новим порядком виборів не було легітимних підстав обиратись до колегії райців, адже не мали ані наукових звань, ані не займали жодних посад у міських інституціях. Очевидно, вони використали момент неспокою в місті і за згодою комісарів стали райцями, Можемо припустити, що головними керівниками поспільства під час весняного виступу 1519 року. Окрім того, Ян Фрайборк мав родинні зв’язки з Матеусом Мікулкою – райцею, який також тоді був вибраним до складу міської ради. Фрайборк правдоподібно увійшов до складу владної еліти Львова через одруження з Анною Мікулчанкою, донькою Мікулки. На відміну від цих двох, право бути райцею мав міський писар Миколай з Пільзна, якого, однак наступного року райці звинуватили у фальшуванні документів і тільки за прямим наказом короля Сигізмунта І звільнили з в’язниці і поновили на посаді писаря. Щоправда, ненадовго: наступного року королівським декретом писар був засуджений до страти. Причина, мабуть, полягала в тому, що за своїм походження не був львів’янином, не зміг протидіяти авторитету райців. Є припущення, що писар мав можливість чинити опір запровадженню нового порядку виборів ради. У цій справі він міг звернутися за допомогою до війта і лавників, які, програвши справу, звинуватили у всьому писаря.
Звинувачення ж у присвоєнні прибутків від с. Сихова і Зубри, очевидно, спростували комісари, бо король привілеєм від 1525 р., виконуючи прохання райців, відлучив ці села від юрисдикції воєводи, каштелянів і старости і від підпорядкування їх земському праву, а натомість підпорядкував магдебурзькому праву, тобто юрисдикції бурмистра і райців. Рішення короля не вирішило остаточно конфлікту навколо цього питання. Непорозуміння і конфлікти щодо прибутків від цих володінь тривали також і в другій половині XVI ст.
Панорама Львова Пернера, 1772 р.
Отже, внаслідок суспільного виступу 1519 р. львівським урядникам вдалося використати ситуацію в місті і узаконити нову процедуру виборів. Це нововведення було сприятливим для представників міської влади, які від цього часу максимально сконцентрували владу у своїх роках і творили замкнуту групу владної еліти, доступ до якої був обмеженим для середнього класу міщан.
Головним досягненням львівських міщан під час виступу в 1519 р. було заснування контролюючих інституцій: Лонгеріїю, а згодом – утворення комісії Decemvirum, члени якої мали контролювати ведення всіх прибутків і видатків міста, тобто діяльність і лонгерів.
Ольга ГУЛЬ
Джерело: Гуль О. Львів у XVI столітті: місто конфліктів та порозумінь, Львів 2018, с.89–98.
У неділю, 23 лютого 2020 року, біля Меморіалу жертвам цивільного населення загиблих під час Другої світової війни у 1944 році у Гуті Пеняцькій на Бродівщині відбулись скорботні заходи. Про це інформує пресслужба ЛОДА.
Пам’ять невинно убієнного мирного населення вшанували заступник голови Львівської облдержадміністрації Іван Собко, державний секретар канцелярії Президента Республіки Польща Адам Квятковські, Надзвичайний Повноважний посол Республіки Польща в Україні Бартош Ціхоцькі, віцедержавний секретар в МЗС Республіки Польща, уповноважений уряду Республіки Польща з питань польської діаспори та поляків за кордоном Ян Дзедзічак, віцемаршалок сейму Республіки Польща Малгожата Госєвська, голова управління з питань комбатантів та репресованих Юзеф Каспшик, Генеральний консул Республіки Польща у Львові Еліза Дзвонкевіч.
“Усі, хто тут сьогодні зібралися – і з української, і з польської сторони – приїхали вшанувати пам’ять невинних жертв війни. Історія – складна. Часто ми мусимо добре робити висновки, аби нам і нашим дітям не було соромно, і щоб ми могли бути сильними та дружніми народами. Щоб усі ті, хто має владу, добре думали для чого їм це. Адже ті, хто організовував такі криваві розправи, не бажали добра чи миру. Вони мали лише бажання повної влади. Як польський народ, так і український, багато натерпілись в часи Другої світової війни. Та й сьогодні на східних кордонах нашої держави наші хлопці боронять Україну. Але не лише її. Польща – наш справді добрий партнер, який нас підтримує у нашому бажанні миру. Українці ніколи ні на кого не нападали. Ми – миролюбна нація. Зараз кожен на своєму місці повинен зробити все, що від нас залежить, аби ми ніколи більше не мали приводів для вшановування невинних жертв. Бажаю нам миру, злагоди, добра та любові до своїх ближніх”, – звернувся до всіх присутніх під час вшанування Іван Собко.
Скорботні заходи у Гуті Пеняцькій
У межах заходів провели екуменічну панахиду, покладання квітів та громадське віче.
Довідка
28 лютого 1944 року у селі Гута Пеняцька, в результаті каральної операції, німецькі окупанти знищили все село (172 господарства) і вбили всіх мешканців (за різними оцінками, від 500 до 800 осіб, включно з жінками та дітьми). Врятуватися вдалося одному поляку, який зумів утекти. Згідно з документами польського Архіву новітніх актів, село спалив підрозділ німецької таємної польової поліції (ГФП). Причиною каральної акції були втрати нацистів через активну діяльність в цьому регіоні радянського партизанського загону.
Перша залізнична станція Луцька: дерев’яна архітектура та побут пасажирів
Перші поїзди до Луцька почали прибувати пізно, наприкінці ХІХ ст., коли у світі мережа колій сягала мільйона кілометрів. У 1891 році з Ківерець, де проходила Києво-Брестська залізниця, до Яровиці добудували невеличкий «апендикс» завдовжки 12 кілометрів.
Фасад, план і фрагменти дерев’яної пасажирської будівлі залізничної станції в Луцьку. Оригінал зберігається в РДІА. Автор проекту Валер’ян Куликовський
У Російській імперії, куди входила Волинь, залізниця могла запропонувати мандрівнику винятковий сервіс, але за великі гроші. Станції та вагони були поділені на класи. Пасажири першого та другого класів насолоджувалися вишуканими стравами і випивкою, якої часом бракувало навіть у міських буфетах чи ресторанах, мандрували вагонами з м’якими меблями та стінами, оббитими оксамитом. Третій або четвертий класи для бідніших пасажирів 120 років тому інтер’єром та вигодами мало чим відрізнялися від сучасного дизель-поїзду Ківерці-Сапіжанка, однак переповненість та цигарковий сморід робили поїздку у такому вагоні пекельним досвідом. Література тих часів рясніла історіями з третього класу – тут життя і взаємини поставали без прикрас. У 1896 р. російська залізниця перевезла 700 тисяч пасажирів першого класу і понад 42 мільйони третім!
Фасад, план і фрагменти дерев’яної пасажирської будівлі залізничної станції в Луцьку. Оригінал зберігається в РДІА. Автор проекту Валер’ян Куликовський
Віднайдений нами план пасажирського будинку луцької залізничної станції 1894 року відкриває побут подорожніх та невідомі архітектурні деталі. Дерев’яна будівля хоч і типова та невеличка, але струнка та ошатна. Вікна та двері прикрашали різьблені карнизи, а під дахом були різьблені кронштейни. Архітектура невеликих вокзалів певних ділянок залізниці виконувалась в єдиному стилі. Пасажирські будівлі на проміжних станціях в Російській імперії будувалися як правило з дерева та в «російському» стилі. Дерев’яні вокзали фарбували жовтим, коричневим та зеленим кольорами. Станцію в Луцьку спроектував відомий архітектор Валер’ян Куликовський, автор проекту будівлі Управління Південно-Західної залізниці в Києві.
Фасад, план і фрагменти дерев’яної пасажирської будівлі залізничної станції в Луцьку. Оригінал зберігається в РДІА. Автор проекту Валер’ян Куликовський
Пасажири потрапляли у будівлю станції у Луцьку через невеличкі сіни та довгий наскрізний коридор, який мав вихід на залізничну платформу. Цей простір на плані споруди позначено словом «Багаж». Пасажири першого і другого класів, зазвичай, здавали свої валізи та пакунки до багажного вагону, відтак їх збирали заздалегідь у приміщенні станції. Придбавши квиток і оплативши багаж (зазвичай по три копійки за предмет) пасажири вирушали у зал очікування. В Луцькому вокзалі, хоч яким він малим і демократичним не здавався, все ж містилась невеличка кімната для подорожніх першого класу. Зазвичай, у такому приміщенні можна було розраховувати на м’які меблі, а в загальному залі стояли лише дерев’яні лави зі спинками.
Фасад, план і фрагменти дерев’яної пасажирської будівлі залізничної станції в Луцьку. Оригінал зберігається в РДІА. Автор проекту Валер’ян Куликовський
Квиток першого класу коштував втричі дорожче за білет на третій клас. Станція слугувала місцем зустрічі суспільних станів, які майже не перетиналися в щоденному житті, а також модерних змін: ти міг не бути аристократом, але заробивши грошей і чисто вбравшись, здобував право на комфорт. Залізниця була барометром змін у суспільстві, тодішня шляхта часто скаржилися на простолюд, який пхався у ресторації першого класу, але на залізниці лише розводили руками.
Фасад, план і фрагменти дерев’яної пасажирської будівлі залізничної станції в Луцьку. Оригінал зберігається в РДІА. Автор проекту Валер’ян Куликовський
На станції у Луцьку окремий простір відвели під дамську кімнату. Поруч із нею розміщався туалет. Для чоловіків туалет розташовувався на вулиці, хоча з першого класу до вбиральні теж можна було потрапити. До речі, ті жінки, які подорожували у вагонах третього класу, мали значно більше клопотів, ніж їхні багатші попутниці. Студентки неодноразово скаржились на домагання до них у вагонах третього класу, через що на початку навчального року для них мусили виділяли окремі місця, купе, вагони. Місць у третьому класі не позначали, розсаджував кондуктор.
Схема пасажирського вагону ІІ класу серії С
Одна частина станції Луцька відводилась пасажирам, а інша слугувала для службових потреб. Тут були контора начальника станції, лампова та телеграф. У Російській імперії телеграфний зв’язок розвивався разом із будівництвом залізниці і спочатку використовувався для військових і державних потреб. Проте в часи будівництва станції в Луцьку телеграфи переважно обробляли приватні повідомлення десятками тисяч. Відправити десяток слів, як правило, коштувало 25 копійок.
Схема пасажирського вагону ІІІ класу серії Т
Лампова кімната призначалась для зберігання ламп, свічок та ліхтарів. Приміщення, перон та колії постійно потребували належного освітлення і світлової сигналізації – за відсутності електрики все працювало на керосині, відтак лампи доводилось постійно «заряджати». Каса на станції мала виходи до зали очікування і багажу. Поруч із нею стояв п’єц – касир точно не мерз. Окрема кахельна піч обігрівала дамську кімнату та зал очікування першого класу. Обігрів мали контора начальника станції та лампова кімната.
Обов’язковим атрибутом на станції була видача кип’ятку усім, хто цього потребував. Зважаючи на те, що в ламповій піч була кухонною, то можливо для пасажирів і персоналу воду гріли саме там
Традиція на залізниці – не мінялася понад півстоліття – оголошувати наближення чи відправку поїзда зовнішнім дзвоном. Два удари станційного сторожа у дзвін сповіщали про те, що поїзд уже під’їжджає до станції. Перед відправленням поїзда дзвін бив тричі, після цього головний кондуктор подавав свисток і вже останнім це робив машиніст свистком паровоза. На сполох били частими ударами тривалий час.
Оноре Домьє, Вагон третього класу, 1862 р. Зображення: Wikimedia Commons
Пасажири першого класу спочатку їхали сидячи у м’яких кріслах чи на диванах, пізніше з’явились крісла, які розсувалися у ліжка. В часи, коли залізниця прийшла до Луцька, вже подорожували у купе. В деяких вагонах в купе крім двох полиць (верхня слугувала бильцем для нижньої у складеному вигляді) могло стояти ще й крісло та столик з настільною лампою, можна було скористатися умивальником і туалетом, що відкривався на два купе. Проте для більшості звичною картиною були незручні лави у третьому класі.
Залізнична станція у роки Першої світової (1918р.?). Фото Віктора Літевчука. Будівля станції виконана з великих брусів
Достеменно невідомо, що трапилось із першою дерев’яною спорудою луцької станції. Під час Першої світової війни Луцьк і залізнична станція стали місцем боїв, а навколишні споруди перетворилися на згарища. Можливо, будиночок згорів, адже на фотографіях 1918-1922-х рр. бачимо вже іншу дерев’яну споруду з великих брусів. Можливо, сучасний вигляд споруди – це модифікація та добудова у 20-х-30-х рр. ХХ століття будівлі зведеної у роки Першої світової війни. Залишається невідомим, звідки у споруди такі гарні різьблені ажурні колони в колишньому залі очікування. Судячи з фотографій будови часів Першої світової – цей елемент цілком міг дійти ще з тих часів.
Станція в Луцьку на поштівці з фото зробленим до 1915 р. Синім кольоровано спеціальний ліхтар бендера. Він був приєднаний до механізму переведення стрілок і показував машиністу чи він поїде прямо, чи поверне на бічні колії. Лампа і дзеркала робили стрілку помітною здалеку навіть уночі. Якщо машиніст продовжував рух прямо – ліхтар повертався так, що стрілка ховалась.
Станція потрапила на фото у 1922 році під час візиту до Луцька польського лідера Юзефа Пілсудського – це та ж сама споруда воєнних років. У міжвоєнні роки Луцьк через Ківерці з’єднувався з головною магістраллю Варшава-Люблін-Ковель-Здолбунів. З Варшави до Луцька, у складі швидких нічних поїздів, курсували безпересадкові вагони. Наприкінці 20-х з Луцька залізницею стало можливим дістатися ще й до Львова.
Станція в Луцьку, 1922 рік
Після спорудження у радянський час нової залізничної станції в районі сучасного завокзального ринку, будівля почала використовуватися як ресторан, відомий лучанам під назвою «Світлофор».
Станція в Луцьку на поштовій картці міжвоєнних часів. Станція нагадує типові міщанські та сільські волинські садиби зібрані докупи. Впадають у вічі великі вікна, декоративні кронштейни під дахом споруди та шпилі на торцях дахів
У будівлі окрім красивих колон з ажурними елементами збереглась оригінальна плитка 20-х років ХХ ст. А також винесені назовні кронштейни під дахом, кріплення від ліхтарів. З радянських часів тут збереглось величезне скульптурне панно на тему історії Луцька.
Стара залізнична станція в Луцьку, сучасні фото
Ініціативні лучани бачать споруду – Музеєм історії залізниці Волині. Тут прагнуть створити експозицію історичних артефактів: залізничних ліхтарів, інструментів та обладнання, плакатів та уніформ тощо, пропонують спорудити мініатюрну модель залізниці, інтерактивні забави для дітей, тренажер машиніста тощо. В будівлі може також розміститися тематичне кафе з відповідним умеблюванням і меню буфету часів спорудження станції, крамниця сувенірів та зал для лекцій та перегляду фільмів. Поруч на коліях можна було б встановити вагон з експозицією присвяченою депортації волинян у ХХ ст., а також дрезину для коротких поїздок відвідувачів.
Стара залізнична станція в Луцьку, сучасні фото
Неподалік від станції – старовинні пакгаузи та платформи, які можна було б використовувати для проведення культурно-мистецьких заходів чи фестивалів. На торці споруди досі видно єдину збережену міжвоєнну вивіску в місті: «Kasa towarowa».
Стара залізнична станція в Луцьку, сучасні фото
Окрім згаданих споруд, варто зазначити, що перед станцією збереглась під’їзна площа, вкрита кольоровою бруківкою ХІХ ст. та будинок 20-х рр. для проживання залізничників. Поруч, по вулиці Стрілецькій, розташовані казарми у цегляному стилі часів Російської імперії та історична церква – колишній гарнізонний храм.
Унікальність цього місця полягає у тому, що крім пасажирської будівлі зберігся цілий комплекс залізничної станції. Нині Укрзалізниця майже не використовує ці історичні споруди, а територія навколо має непривабливий вигляд: тут вживають наркотики та алкоголь.
Стара залізнична станція в Луцьку, сучасні фото
Ремонт і музеєфікація станції допоможе відродити життя у забутому історичному куточку міста та стане родзинкою для приваблення туристів. Повернути цей простір у життя міста також допоможе регулярне проведення різноманітних заходів: як екскурсій, так і ярмарків. Тематичний суботній ринок потриманих речей – предметів антикваріату прекрасно впишеться у межі площі перед колишньою станцією та історичну атмосферу місця. Такі ринки проводять у сотнях міст Європи.
Але виникає питання, чи цей забутий куточок міста з унікальними пам’ятками розглядається як історичний ареал? Чи фігурує він у історико-архітектурному опорному плані міста?
Стара залізнична станція в Луцьку, сучасні фото
Подяка Артуру Альошину та Олені Власовій за допомогу в отриманні оригінальних планів першого пасажирської будівлі залізничної станції у Луцьку.
Співачка IKSTINA, яка тривалий час жила в Іспанії, презентує українсько-іспанський сингл « Señorita».
«Музика – це те, в чому я почуваюся найбільш гармонійно. Я вірю в щирість музики і розумію, що хочу працювати в гармонії з собою. Іспанські мотиви в мене в крові, і зараз я це все поєднала з українською мовою та мелодійністю у пісні «Señorita». Це був великий експеримент спланований зовсім спонтанно», – розповідає IKSTINA.
Гарячі почуття, запальні танці, ритми – все це присутнє в темпераментній українсько-іспанській пісні «Señorita». Тут вирують зміни масок, декорацій, настроїв та почуттів.
Драйву цій композиції додає українсько-іспанська лірика та сміливе аранжування. Автором іспанських та україномовних слів у пісні стала IKSTINA. Саундпродюсер композиції Роман Непомящий.
На початку березня IKSTINA презентуватиме відеокліп на пісню « Señorita», який вже відзняла. За її словами, кліп буде відвертий, темпераментний та запальний.
Перша дружина (команда) копаного м’яча “Українського Спортового Кружка” при Академічній гімназії у Львові. Зліва направо – 1-й ряд: Василь Косаревич, Анатоль Лукашевич, Гриць Лучаківський; 2-й ряд: Василь Остапчук, Ананія Степанів, Антін Зелений; 3-й ряд: В’ячеслав Льомоз (тренер УСК), Петро Франко, Степан Цимбала, Михайло Заворотюк, Степан Кизима, професор Іван Боберський, Степан Гайдучок. Львів, “площа циклістів”, 26 вересня 1909 р. Світлив (фотографував) учень 8 а класу Академічної гімназії Омелян Пачовський. Приватний архів Степана Гайдучка (м. Львів).
Львів Батьківщина багатьох сучасних видів спорту в Україні і це підтверджує одна з найкращих знавців історії тіло виховання, спорту й олімпійського руху Львова, Галичини й України пані Оксана Вацеба.
У програмі Спортивні історії, 21 лютого, пані Оксана поділилася надзвичайно цікавими й маловідомими історіями з власного життя й спорту в Україні й в діаспорі.
А мені бабуся розповідала не таке! Так починає свою розповідь пані Оксана про історію спорту в Галичині, коли вона робила перші кроки до його вивчення та переосмислення. Голос дитини, яка увібрала у себе бабусині розповіді про минуле, справжнє минуле галицького спорту, а не те, що нав’язувала пропаганда комуністичної влади, ось це наблизило пані Оксану до Правди!
Іван Яремко
Пані Оксана була однією з найперших хто доторкнувся до ще не звіданих, засекречених архівів про історичне минуле спорту у Львові. Бо раніше ці фонди були не доступні. Однак наприкінці 1980-х років все кардинально змінювалось шаленими темпами й львівська інтелігенція та лідери спортового руху Галичини, серед яких пані Оксана назвала Ярослава Кендзьора, Мирослава Герцика, Івана Яремка, Степана Родака були рушійною силою справжньої української спортової історії.
Вже у 1991 році, коли до Львова завітала делегація українських спортовців із США, Канади й Австралії на чолі з УСЦАК, то пані Оксана мала нагоду познайомитись із легендами українського спорту в діаспорі Олександром Скоценем, Омеляном Бучацьким.
Іван Боберський – голова товариства «Сокіл-Батько» (1908–1914)
Велич українського спорту – ось так пані Оксана охарактеризувала Івана Миколайовича Боберського – Батька українського тіловиховання! А поряд з ним були сини Івана Франка – Андрій, Петро, Тарас, Степан Гайдучок. Серед популярних в Галичині змагань проводились Запорізькі ігрища й літні й зимові на кшталт Олімпійських ігор!
Таємницею покрито історію утворення у Львові у 1946 році інституту фізичної культури (нині Львівський університет фізичної культури імені Івана Боберського). Але розкриття таємниці ми дізнаємось у наступних ефірах з пані Оксаною.
Українці змушені були після Другої світової війни, як згадує пані Оксана, покинути свій дім щоб зберегти своє життя від катів комуністичних. І ось перебуваючи в різних країнах українці гуртувалися й організовували спортові клуби й спортові змагання. Наприклад у 1955 році була утворена Українська Спортова Централя Америки й Канади, яку зараз очолює пан Мирон Биц. А серед значних змагань пані Оксана назвала Олімпіада ДіПі 1948 року й Українські Олімпіади 1980, 1984, 1988, 2000 та 2008 років. І запропонувала ідею проведення Спортової Україніади для об’єднання світового українства.
Дійсно Львів це місто де були зроблені перші кроки українського спорту! Славна історія спортового руху! Славна історія України!
Розмову вів автор програми Спортивні історії Олексій ЛЯХ-ПОРОДЬКО
Щоб створити власну справу, він відмовився від згубної звички. І невдовзі став одним із найавторитетніших у Рівному майстрів з виготовлення ковбас.
Родина Бондарів. Іван Бондар крайній ліворуч
У міжвоєнний період у повітовому Рівному найбільш жваво розвивалася торгівля. Тут торгували усім – від найменших господарчих дрібничок до автомобілів. Як великі магазини, так і дрібні торговельні лавки розміщувались дуже щільно переважно на головній міській вулиці, яка тоді мала назву 3-го Травня. Рівненські старожили розповідають, що в ті часи при наявності грошей можна було придбати будь-що, а продукти харчування завжди були надзвичайно смачні і свіжі. Торговці, а в основному це були євреї, закликали містян зайти до їхніх крамниць, пропонуючи на вибір свої товари, дозволяючи куштувати. А ще була практика давати товар у борг, записуючи ім’я покупця в окремий зошит. Цим розповідям про життя “за Польщі” не йняли віри в радянський час, коли закономірним для торгівлі були поняття “дефіцит” та довжелезні черги за багатьма необхідними речами. А ще радянська влада привчила людей “діставати” ці дефіцити. Певний період до дефіцитів належав і такий продукт як ковбаса. Натомість у польські часи навіть найбідніші містяни могли поласувати як не ковбасою, то хоча б ковбасними обрізками, які були не менш смачними.
Іван та Олена Бондарі в Тучині, 1918 р.
Як Іван Бондар став ковбасником
Рівнянин Євген Георгійович Бондар знає про свого діда все, і охоче розповідає, як дід створив власну справу. “Мій дід Іван Павлович Бондар народився в 1891 році, – починає розповідь Євген Георгійович. – Закінчив школу у Верхові, де жила сім’я Бондарів, що переїхала на Волинь із Кубані. У Першу світову діда забрали на фронт. Але через те, що мав гарний почерк, його взяли писарем у військово-польовий шпиталь у Тучині. Там він познайомився з моєю бабцею Оленою Сидорівною Зінкевич, яка після закінчення церковно-приходської школи при Корецькому монастирі стала сестрою милосердя у тому шпиталі. Вони одружились і після закінчення війни переїхали до Рівного. У 1918 році дід влаштувався на роботу двірником”.
Сім’я Бондарів
“Дід був азартним гравцем у карти, – продовжує спогади про рідну людину Євген Бондар. – Одного разу з товаришем по службі штабс-капітаном вони виграли в карти велику суму грошей золотом. Виграш розділи навпіл. Пішли до собору і дали обітницю, що ніхто з них більше в руки карти не візьме. За ці гроші дід у 1922 році придбав землю на вулиці Бармацькій № 23 (тепер Міцкевича, – авт.) і побудував будинок. А штабс-капітан знову зірвався на картярство і програвся до нитки. Дідові теж не раз кортіло сісти з картярами за стіл, але він, спостерігаючи за грою інших, завжди силоміць тримав свої руки за спиною і жодного разу обітницю не порушив”.
Олена Бондар з сином Георгієм біля свого будинку, 1930-і
Як зазначив Євген Бондар, його дід будував хату з перспективою започаткувати свій бізнес. Це був досить великий цегляний будинок, що в плані нагадував літеру “Г”. У будинку був триметрової глибини підвал, в якому облаштували велику льодовню. Там стояли й баки для соління м’яса. Лід заготовляли взимку на Басівкутському озері. Привозили нарізаними кубами, викладали у льодовню, пересипали тирсою, і вистачало того холоду на цілий рік. Була також споруджена спеціальна система стоку води. За хатою була прибудова, де розміщувалась коптильня. Іван Бондар був одним із перших рівненських ковбасників, які за Польщі почали розвивати свій бізнес. Хоча конкуренція в Рівному серед ковбасників була досить велика, справа потроху пішла. М’ясо закуповували в селян. За польськими законами забій тварин на власному подвір’ї був заборонений. За порушення цього правила накладався великий штраф. Треба було обов’язково вести тварину на бойню. Там все робили спеціалісти так, як бажав господар.
Іван Бондар з дружиною та синами
“Перш, ніж розпочати ковбасний бізнес, – продовжує Євген Георгійович розповідь про свого родича, – дід у 1925 році закінчив училище і в Луцьку від старійшин цеху ковбасників одержав диплом про те, що він має право виготовляти ковбаси. Цей диплом висів у його магазині на видному місці. А ще дід, як розпочав виготовляти ковбасу, став стригтися наголо, щоб бува яка волосина не втрапила в продукт. Він любив носити світлий одяг, “парусинові” легкі брюки, білий жакет”.
Гостина в родині Бондарів на вул. Бармацькій
Старійшина цеху ковбасників
Іван Бондар був людиною авторитетною, фахівцем своєї справи, й за це його обрали старійшиною цеху ковбасників. Як старійшина, він раз у три роки випускав майстра “лендляжу” – кваліфікованого спеціаліста. Компаньйонами Івана Бондаря були чех Новак, єврей Керштейнер. Це були майстри, яких він підготував. Цим він підтверджував свою високу кваліфікацію. Коли в Рівному в День польської Конституції 3-го травня відбувався парад, то Іван Бондар ішов попереду колони цеху ковбасників і ніс цеховий прапор.
І.П. Бондар на параді, Рівне, 1930-і
“Я запам’ятав дідову технологію виготовлення сиро-в’яленої ковбаси, – розповідає Євген Бондар. – Вона має 21 день стояти вертикально в бочці з вологим піском при відповідному температурному режимі. Дід розповідав, що в нього в магазині мало бути не менше п’яти сортів сальтисона (зельцу). У роботі дід користувався польськими рецептурниками, деякі з них я зберігаю як пам’ять про діда. Ковбаси виготовлялися різних сортів, різної ціни. Не менш смакували й ковбасні обрізки, які завжди свіжими стояли на прилавку і продавалися за мінімальну ціну — один грош за кілограм. Цими обрізками пригощали зовсім бідних людей. За Польщі на м’ясо ціна була контрольована. Хто порушував установлені ціни, обкладався значними штрафами. Для реалізації ковбаси дід за 200 злотих винаймав у єврея невеличкий магазин, що знаходився на розі колишніх вулиць Галлера (тепер 16 липня, – авт.) і 3-го Травня (тепер Соборна,– авт.). За прилавком торгувала бабця Олена. У радянський час у тому будинку розміщувалась перукарня”.
Фото з домашнього архіву родини Бондарів
Великий родинний будинок Бондарів знаходився навпроти сучасного готелю “Мир”. Там пройшло дитинство Євгена Георгійовича. “Я добре пам’ятаю садок навколо дому, – пригадує він, – велику грушу, яка росла над дорогою, порічки, туї. У садку завжди була акуратно стрижена трава. Дід вимостив біля дому тротуарну доріжку із цементної польської плитки”.
У 1939 році прийшла радянська влада і родину Бондарів, у яких було двоє синів, виселили з власного дому. Там поселився військовий майор із сім’єю. Ковбасня і магазин перестали працювати. Повернулися Бондарі в дім на Міцкевича вже в час німецької окупації. Окупаційна влада поселила до них двох німецьких майорів – гестапівця й інтенданта. “Квартиранти” спочатку зробили санітарну перевірку, звелівши для дезінфекції побілити вапном огорожу і господарські приміщення. Деякий час Іван Бондар ще виготовляв ковбасу. А німець-інтендант навіть запрошував рівненського ковбасника до себе в Швейцарію, де в нього був маєток.
Сім’я Бондарів, 1930-і
Під час бомбардувань у 1944 році в болото, що було на місці сучасного готелю “Мир” потрапила бомба, утворивши там невеличке озерце. Від потужного вибуху земля піднялася, добряче накривши дах будинку Бондарів. По війні змушені були ту землю вивозити вантажівкою.
Іван Бондар серед учасників семінару Рівненського “Облмельтресту”, 1946 р.
Після війни Іван Бондар пішов працювати начальником “Облмельтресту”, який знаходився там, де був млин — на вулиці Тополевій (тепер Чорновола, – авт.) і працював там до 1956 року. Помер Іван Павлович Бондар у 1967 році. Поховали його на Дубенському кладовищі. Будинок, зведений колись Іваном Бондарем на вулиці Міцкевича, знесли в середині 1970-х років під час реконструкції вулиці і будівництва проспекту Миру.
25 лютого 2020 року, о 16 год. в Галереї сценографії (вул. Городоцька, 36) за участі автора, відбудеться відкриття персональної виставки сценографії Сергія Маслобойщикова, де усі охочі можуть ознайомитися із експонатами вистав відомого митця та його роботами в якості режисера і дизайнера театральних костюмів.
В експозиції представлено експонати понад десяти вистав: “Незрівнянна” (П. Куілтер, Національний театр І.Франка), “Небезпечні зв’язки” (Шодерло де Лакло, Центр Леся Курбаса, Новий театр на Печерську, Київ), “Буря” (В. Шекспір, Національний театр І.Франка), “Буря” (В. Шекспір Дюлаі сінхаз, Сентандре сінхаз, Чоконаі сінхаз Дебрецен, Берегівський театр), “Скупий” (Ж-Б.Мольєр, Будапешт, Уй сінхаз), “Сон літньої ночі” (В. Шекспір, Будапешт, Уй сінхаз), “Сон літньої ночі” (В. Шекспір, Веспрем, Петефі сінхаз), “Манон Лєско” (Дж. Пуччіні, Міжнародний Будапештський Весняний фестиваль, Дебрецен, Чоконаї сінхаз), “Міщанин-шляхтич” (Ж-Б. Мольєр, Уй сінхаз, Будапешт), “Дон Жуан” (Ж.-Б.Мольєр, Київський Молодий театр), “За двома зайцями” (Ю. Шевченко, В. Литвинов, Національна опера України), “Verba” (за Лесею Українкою, Національний театр ім.І. Франка)
Експозицію виставки можна буде оглянути з 14:00 до 19:00 в Галереї сценографії (вул. Городоцька, 36) до 8 березня 2020 року. Вхід вільний.
Довідково:
Сергій Маслобойщиков народився в 1957 в Києві. В 1981 – закінчив Київський Державний художній інститут, факультет графічних мистецтв. В 1989 закінчив Вищі курси сценаристів та режисерів Держкіно СPCP у Москві.
Працює як кінорежисер, сценарист, театральний режисер, режисер телебачення та реклами, графік, живописець, театральний художник, дизайнер театральних костюмів, викладач Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури. Член-кореспондент Національної академії мистецтв України. Член Національних спілок художників, театральних діячів та кінематографістів України.
Допрем'єрний показ фільму "Черкаси". Фото Володимира Скоростецького
Створену на основі реальних подій 2014 року військову драму «Черкаси», про відчайдушний опір російським окупантам у Криму екіпажу тральщика ВМС України «Черкаси», мешканці Львова переглянули за тиждень до початку офіційного прокату стрічки у кінотеатрах України.
Зі слів продюсерки фільму Марти Лотиш: «Ми (MKK Film service – прим. авт.)— львівська кінокомпанія, і для нас принципово важливо, щоб саме Львів відкрив наш допрем’єрний тур».
Оскільки до дати релізу фільму залишається ще тиждень, то заглиблюватись і розкривати сюжетну лінію ми не маємо права. Залишимо цю інтригу для глядача, який обов’язково оцінить і акторську, і режисерську і сценаристську роботу під час перегляду.
Більш сконцентруємось на тому, що глядацький зал у «Кінопалац Львів» у 58 Будинку офіцерів був заповнений на 100 відсотків. Цей фільм український глядач чекав. Наголосимо, що на прем’єру завітали й начальник Львівського гарнізону генерал-лейтенант Павло Ткачук, й міський голова Львова Андрій Садовий, і призначений нещодавнього голова Львівської ОДА Максим Козицький.
Допрем’єрний показ фільму “Черкаси”. Фото Володимира Скоростецького
Останній, перед початком перегляду, звернувся до громади підкресливши важливість патріотичного вибору українських військових моряків в Криму 6 років тому. «Вони не здалися ворогові на зло»: сказав голова Львівської ОДА.
Як вірно наголосили продюсери фільму Марта Лотиш та Ірина Кліменко, цей фільм не для «переглянути-сподобатись», а для того, щоби не залишити глядача байдужим, спонукати його замислитись. Під час спілкування із виконавцями головних ролей, акторами Євгеном Ламахом, Дмитром Совою та Олегом Щербиною, виникло дуже багато запитань від аудиторії. Зокрема, про бурхливу реакцію російських пропагандистів на фільм, який ще навіть й у прокат не вийшов. Багато людей оцінили відмінну операторську, акторську та режисерську роботу. Втім, знайшлися й критики, які закидали митцям перебільшення обсценної лексики в діалогах головних героїв.
Допрем’єрний показ фільму “Черкаси”. Фото Володимира Скоростецького
Актор Дмитро Сова зазначав, що під час створення стрічки творчий колектив мав консультантів безпосередньо із учасників подій – колишніх членів екіпажу «Черкас» та інших діючих військовослужбовців ВМС України. Звісно, що деякі ситуації в сюжеті мають значну творчу, збиральну складову. Образи головних героїв багатошарові, покликані показати глядачеві еволюцію вибору, переродження у нову особистість на грунті глобальних доленосних історичних подій.
Дуже знаковим є кадр, обіграний у офіційному трейлері фільму: знятий з висоти тральщик, який ніби перекреслює своїм рухом поверхню моря. Ця лінія – вибір. Межа, що розділяє історію і людські долі на «до» і «після». Корабель рухається по волі командира і екіпажу. А історія – волею людського вибору. Це і є, напевно, одним з важливих меседжів фільму.
Допрем’єрний показ фільму “Черкаси”. Фото Володимира Скоростецького
Кореспондент Арміяinform поцікавився безпосередньою думкою глядачів, які першими переглянули першу художню військову драму про кримські події.
Пані Ольга, львів’янка, 67 років.: Я вважаю, що такі фільми зараз потрібні більше, ніж будь коли. Завдяки подіям на екрані відчула атмосферу 2014 року: було тривожно, ми переживали і уболівали за наших хлопців на кораблях в Криму. Вони тоді показали, що в Україні є чоловіки, що не бояться. Сумно зараз читати новини про те, що патріотичний жанр більше не в моді, а перевага надається абсолютно порожнім комедійним сюжетам. Зараз час для серйозного українського патріотичного кіно.
Допрем’єрний показ фільму “Черкаси”. Фото Володимира Скоростецького
Військовослужбовець ВМС України Ярослав, який також переглянув стрічку «Черкаси» зазначив, що авторам вдалося створити саме живих і цільних персонажів з емоціями. Не картонних супергероїв бойовиків, а справжніх звичайних людей з їх перевагами і недоліками. Сам Ярослав у 2014 році проходив службу в одній з військових частин на території АР Крим і прекрасно пам’ятає моменти, коли кожен український військовий робив для себе вибір: залишитися вірним Військовій Присязі, чи спокуситися на солодкі обіцянки окупантів.
Допрем’єрний показ фільму “Черкаси”. Фото Володимира Скоростецького
Львів’янка Дарина, 15 років. «Я не дуже добре пам’ятаю, що відбувалося 6 років тому. Водночас зараз, переглянувши стрічку я розумію, наскільки не просто було нашим військовим у Криму. Цей корабель, як остання фортеця, з якої відступати було нікуди. Моряки трималися, доки була можливість. Я буду наполягати, щоби ми прийшли на цей фільм ще раз, але вже разом із класом. Гадаю, нашим хлопцям буде не зайве подивитися.
Всеукраїнський кінотеатральний прокат стрічки розпочнеться 27 лютого 2020 року, до 6-ї річниці анексії Криму. Тут можна ознайомитись із офіційним трейлером стрічки:
Крім того, кореспондент Арміяinform зібрав та узагальнила факти про створення фільму, які важливо знати ще до візиту в кінотеатр. Отже:
Військова драма «Черкаси» — український повнометражний художній фільм режисера Тимура Ященка, заснований на реальних подіях весни 2014 року. Однойменний мінний тральщик, заблокований російськими військами в бухті озера Донузлав під час анексії Криму, три тижні чинив опір ворогу і став єдиним із дев’яти українських кораблів, що не спустив державний прапор. Фільм виробництва MKK Film service (Україна) та Inter Media (Польща), створений за підтримки Державного агентства України з питань кіно, ВМС ЗС України, краудфандингової платформи «Велика Ідея», Міжнародного фонду «Відродження», Львівської міської ради, Львівської обласної адміністрації, Черкаської обласної адміністрації.
Кадр з фільму “Черкаси”
Режисер фільму про «Черкаси» Тимур Ященко – уродженець міста Черкаси. Режисерську освіту здобував у кіношколах у Стокгольмі й Лодзі. Дізнавшись, як у пастці бухти Донузлав упродовж трьох тижнів український мінний тральщик «Черкаси» з бортовим номером U311 чинив спротив російським військовим, разом із Робертом Квільманом написав перший варіант сценарію. Потім ще кілька років сценарій доопрацьовувався.
Військовим консультантом у стрічці виступив справжній командир мінного тральщика «Черкаси» тернополянин Юрій Федаш. Під час подій 2014-го року корабель залишив останнім – як і належить командирові. Нині капітан 2 рангу Юрій Федаш проходить службу в Командуванні Військово-морських Сил в Одесі. За особисту мужність, вірність військовій присязі під час подій у Криму він нагороджений орденом Данила Галицького. На екрані образ командира «Черкас» втілив Роман Семісал – актор театру та кіно, учасник Антитерористичної операції, виконавець однієї з ролей у фільмі «Кіборги» (2017 р.) режисера Ахтема Сеітаблаєва.
Кадр з фільму “Черкаси”
Мінний тральщик «Черкаси» залишився у Криму. Тому зйомки фільму відбувалися на схожому за силуетом і розміром буксирі ВМС ЗС України «Корець». Нагадаємо, що у вересні 2018-го цей буксир разом із малими броньованими катерами проекту «Гюрза-М» «Кременчук» і «Лубни» та пошуково-рятувальним судном ВМС ЗС України «Донбас» проходив через Керченську протоку в Азовське море. Для зйомок у фільмі буксир «Корець» перефарбували та оснастили декораціями, які відтворювали відповідні типи озброєння, що мав мінний тральщик «Черкаси».
До зйомок масових сцен залучали військових моряків зі складу чинного екіпажу морського буксиру ВМСУ «Корець». З команди «Черкас», яка безпосередньо чинила опір навесні 2014 року, у фільмі знялися Антон Толмачев та Михайло Воскобойнік. Додамо, що Михайло не лише зіграв героя на прізвисько «Спорт», а ще й самотужки виконав кілька каскадерських трюків. Вірніше, він повторив дії, які насправді зробив 2014 року: перестрибнув на один із затоплених росіянами у виходу з Донузлаву кораблів, щоби приєднати до потопельника швартувальні канати, відтягнути його і зробити прохід для «Черкас» у море.
Кадр з фільму “Черкаси”
Кілька сцен у фільмі присвячені кримським татарам, які під час блокади «Черкас» допомагали морякам продуктами, питною водою, інформацією про ситуацію на березі.
Кримське озеро Донузлав, яким у 2014-му кілька тижнів маневрував український мінний тральщик, знімали в районі Кінбурнської коси між Дніпро-Бузьким лиманом і Чорним морем. Район Очаківського порту став кримським селищем Новоозерне, де до березня 2014 року дислокувалась Південна військово-морська база ВМС України. До зйомок бойових сцен були залучені армійська авіація й бійці підрозділів спеціального призначення.
Кадр з фільму “Черкаси”
У фільмі прозвучала пісня гурту «Брутто» «Воїни світла». Лідер гурту Сергій Міхалок надав дозвіл на використання пісні. Під час кримських подій українські моряки дійсно співали «Воїнів світла» на палубі корабля, але то був великий десантний корабель «Костянтин Ольшанський», а не тральщик «Черкаси».
Фраза «Черкаси» будуть чинити опір», яку промовляє у фільмі командир корабля, – вигадана. Зі слів капітана 2 рангу Юрія Федаша, він дав своїй команді п’ять хвилин на роздуми: хто готовий чинити спротив, мав перейти на лівий борт, інші – на правий. З 65 членів екіпажу «Черкас» на бік росіян перейшли 12, у тому числі старший помічник і штурман.
Кадр з фільму “Черкаси”
Міжнародна прем’єра стрічки відбулась у Варшаві в жовтні 2019 року. «U311 Черкаси» показали в основній програмі Warsaw Film Festival. Зйомки фільму розпочались навесні 2017-го. Спочатку була готова режисерська версія тривалістю 102 хвилини, потім 94-хвилинна прокатна. Власне, саме її побачить глядач у кінотеатрах.
Володимир СКОРОСТЕЦЬКИЙ Відділення спеціальних кореспондентів Інформаційного агентства МО України (м. Львів)
Степан Гайдучок (13.03.1890 – 16.03.1976) – професор тіловиховання, журналіст, громадський та культурно-просвітній діяч, вояк Галицької Армії; активний діяч, практик, теоретик і методист гімнастично-спортивного руху, один з організаторів і активних діячів спортивних товариств («Український спортовий кружок» в Академічній гімназії у Львові, «Сокіл-Батько», «Україна», «Пласт», «Карпатський лещетарський клуб», «Український студентський спортовий клуб»), збирач документів і укладач фотоархіву українського гімнастично-спортивного руху, учень і послідовник професора Івана Боберського.
Степан Гайдучок – учень Академічної гімназії у Львові. 1910 р. Світлину опубліковано у книзі “Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції” (Львів, 2017 р.)
За своє життя написав чимало праць про фізичне виховання. Серед іншого у Степана Гайдучка є публікація про своє рідне село Підтемне (тепер Пустомитівського р-ну Львівської обл.), в якому він народився і провів дитячі роки. Стаття вийшла друком 15 квітня 1914 р. у львівському часописі «Вісти з Запорожа» – друкованому органі товариства «Сокіл-Батько». Пропонуємо ознайомитися з її змістом широкому загалу. Публікуємо із збереженням мови та правопису оригіналу.
Степан Гайдучок З моєї торби
Я родом з П[ідтемного]. Дуже гарне село. Навкруги лїси, горбовина а з під кождого горбка бє кілька жерел зимної як лїд води. Від питя годї відорвати ся. — Ви певно на то: «Тай в нас так само». Але чи всьо так як там. От що я Вам розкажу.
Село Підтемне (тепер Пустомитівського р-ну Львівської обл.) – місце народження Степана Гайдучка. 20 березня 2014 р. Світлина Романа Скиби.
Тому рік помер у нашім селї Жид. Скоро його й поховали по жидівському звичаю. Іду я в кілька день по тім понад річку глянув і здивував ся. Купа зігнилої соломи задержала ся на ріцї. А то хто такий у нашім селї господарний, майнуло менї в голові. Вертаю у хату, розпитую, не знають. Аж десь під вечір говорить менї батько, що то Жиди викинули солому спід небіщика в воду. «А що-ж війт на то» питаю — «Та нїчо — він знає». — І подумайте собі, нехай так припадково буде в селї тиф або инша заразлива хороба. І най таку солому викинуть в воду. Зараза на цїлу околицю, бож люди і в дальших селах черпають з ріки воду (а прецїнь о керницю не дуже то тяжко). А тогди люди говорили би, що Господь Бог кару наслав. Певне кара, але за нехлюйство. І гадаєте, що швидко спрятали солому з ріки. Староством мусїв я загрозити, аж тодї випрятали ріку.
Село Підтемне (тепер Пустомитівського р-ну Львівської обл.) – місце народження Степана Гайдучка. 20 березня 2014 р. Світлина Андрія Сови.
А скажіть менї, кілько то разів стрічали Ви вбитого кота чи пса, що валяє ся на дорозї за селом а хроби його розточують. Часом самі викидаєте в ріку счистиско (містище), топите песята або котята чи гуску здохлу кидаєте. А всьо то, зачепивши ся о надбережні кущі, гниє, розкладає ся, затроює воду. А ви не лише товаришу там напуваєте але і самі нераз пєте самі. І дивуєте ся, чому десь в якімсь селї нагло вибухає пошесть. А в якім порядку керницї? До низько оцимврованих накидують дїти сьмітя. А чи чистите єї, вичерпуєте воду бодай два рази на рік? Цимврини обростають мохом або иншими ростинами. І дивуєте ся, чому там «мушка» плаває а вода задихає. Ви певне то читаєте в недїлю. Маєте досить часу, то я розповім Вам ще одно.
Село Підтемне (тепер Пустомитівського р-ну Львівської обл.) – місце народження Степана Гайдучка. 20 березня 2014 р. Світлина Романа Скиби.
Може 15-лїтним хлопцем приїхав я на село на фериї «ваканц». День був парний, от такий як в липни бувають. Саме полудне. Гурток дївчат вертав з купаня а я придивляв ся, як зводили нову стодолу. «А навіть, не мають дївки що робити тай в воду лазять. Нїби то здорово купати ся, кажуть доктори а я 7 лїт не купав ся і цїлком здоров», говорив тесля, що стояв на платві. — Робітники засьміяли ся а один війсковий що то сьмілїйший був, сказав: «Вас, дєдьку до війска треба би, там би Вас навчили. І мила не вживали бисьте тілько раз на Великдень». І як робили полуденок, почав він розповідати, як то передтамтого року на пожарнім курсї розповідав лїкар, що хто не купає ся, той сам собі готовить гріб. Бо скіра має дїрки, які можна часом і голим оком видїти. Однї з них видїляють лїй аби скіра не лущила ся а другі видїляють піт. Видїляють його не тілько, як горячо. Потимо ся навіть тогди як і не пріїм. І в той спосіб в 24 годинах видаємо зі себе зі 700 ґрамів поту. Як же пріємо, то богато більше. За то однак менше мочи віддаємо. А до того, говорив він дальше, скіра так як би віддихала. Бо раз на великій парадї папскій обвинули малого хлопця позоліткою аби зробити з него золотого ангела. При помочи уст однак дихав. І що показало ся. Ще під час паради хлопець вдусив ся на смерть». Так само і бруд забиває ті малї дїрочки. Він утруднює скірі єї роботу а через то і цїле тїло може підпасти хоробі.
Село Підтемне (тепер Пустомитівського р-ну Львівської обл.) – місце народження Степана Гайдучка. 20 березня 2014 р. Світлина Андрія Сови.
А ще одно. Правда, як то мало в зимі люди купають ся в теплій водї. А Ви часом як недомагаєте, то йдете кілька миль до міста до лазнї — може що поможе. Ви розумієте добре, що варта в теплій водї випарити ся, але якось у себе в селї Вам тяжко то зробити. А прецїнь можете збудувати хочби на кошт громади лазню. Аби по пять ґрейцарів кождий за купіль платив, то виплатить ся за кілька лїт. А прецїнь можна збудувати цїлком скромну. Дві комнати, одна, в якій би гріла ся вода з одного боку а в другім боцї можна би розбирати ся. В другій комнатї було би дві три ванни з бляхи а як би на такі не стало то від біди з дерева. І не тілько для села була би вигода але і старий чоловік міг би мати при тім утриманє.
Храм Різдва Пресвятої Богородиці. Село Підтемне (тепер Пустомитівського р-ну Львівської обл.) – місце народження Степана Гайдучка. 15 квітня 2018 р. Світлина Андрія Сови.
Колись Вам точний опис такої дешевої лазнї напишу. А як би тепер хотїли Ви завести у себе таку лазню, то напишіть до «Сокола-Батька», а Вам вже порадять.
Побачимо, котра «Сїч» або «Сокіл» в своїм селї то перша поставить. — «Сокіл-Батько» казав менї, що така перша Сїч або Сокіл як буде утримувати таку лазню через рік, дістане 50 К[орон] нагороди на закупно майдану.
Джерело: Гайдучок С. З моєї торби [про село Підтемне] // Вісти з Запорожа. Руханка, Змаг, Пожарництво, Мандрівництво, Пласт, Стрілецтво. — Львів, 1914. — 15 цьвітня. — Чис. 92. — С. 4-5.
Андрій СОВА історик
Джерела і література:
1. Галичина – український здвиг за матеріалами архіву Степана Гайдучка: [Альбом] / Авт. ідеї Л. Крип’якевич; упоряд. Ю. Николишин, І. Мельник; літ. редактор І. Лемко. – Львів: Апріорі, 2014. – 268 с.
2. Сова А. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / Андрій Сова, Ярослав Тимчак; за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра Франка та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.com; sovaandrij1980@gmail.com
Соломія Крушельницька була однією з найавторитетніших співачок свого часу. Саме тому композитори дуже часто доручали їй прем’єрні вистави. Розпочинаємо серію публікацій про найвідоміші прем’єри Соломії Крушельницької. Опера “Манон Лєско” Дж. Пуччіні не випадково розпочинає цей проект, адже була першою оперою, яка завдяки Соломії Крушельницькій увійшла в репертуар багатьох театрів.
Світова прем’єра опери відбулася 1 лютого 1893 року в Турині на сцені театру “Regio” і поклала початок успішному сценічному життю опери. В основу сюжету була покладена повість А. Прево “Історія кавалера де Гріє і Манон Лєско”. Цікавим є той факт, що десять років перед тим оперу на цей сюжет написав французький композитор Жюль Массне. Тривалий час обидві опери ставилися на сценах європейських театрів, конкуруючи між собою.
Соломія Крушельницька в ролі Манон Лєско в однойменній опері Джакомо Пуччіні
В репертуар української співачки опера “Манон Лєско” Пуччіні увійшла в 1895 році. Соломія Крушельницька виступила у львівській прем’єрі цієї опери на сцені театру Скарбка, яка відбулася 21 лютого 1895 року і стала найвидатнішою подією сезону. Потім ставилися повторні вистави 22, 23, 24, 26 і 28 лютого.
Соломія Крушельницька в ролі Манон Лєско відразу привернула до себе увагу музичної критики. Так, 26 лютого в часописі “Діло” була розміщена стаття О. Нижанківського, в якій було зазначено: “З артистів на перший план станула рішуче п-а Крушельницька. Варто послухати, як совісно вистудіювала вона свою незвичайно трудну партію (Манон – Д. Б.) і з якою прецизією її віддала. Кого поблагословить доля голосом таким, який посідає п-а Крушельницька, той при безперервній і совісній праці над дальшим образованьєм, буде чарувати слухача силою, дзвінкістю [голосу] і чистотою інтонації. П-а Крушельницька відтворила партію заголовну з таким артистизмом і зрозумінням справи, що побажати їй треба дальших успіхів на тій тяжкій артистичній дорозі”.
Соломія Крушельницька в ролі Манон Лєско в однойменній опері Джакомо Пуччіні
Нова опера Дж. Пуччіні викликала неоднозначні відгуки у львівській пресі; та й публіка не відразу зрозуміла цей твір. Лунали думки про деякі недоліки опери (партії де Ґріє і Манон домінували за рахунок інших партій), про необхідність вдосконалення режисури, зокрема, у сцені процесії засуджених. Проте з кожною виставою опера все більше завойовувала серця слухачів: “На вчорашній виставі “Манон Лєско” публіка щільно заповнила театральну залу. Спочатку байдужа до нетривіальних знахідок цього твору, вона переконувалася поволі, що “Манон Лєско” є утвором правдивого таланту і заслуговує на ближче пізнання. П. Крушельницька і п.п. Мишуга і Шиманський збирали часті оплески” (“Kurjer Lwowski”, 28.02.1895 р.).
Наступна прем’єра нашої артистки в “Манон Лєско” Дж. Пуччіні відбулася наприкінці 1895 року в Кремоні, в театрі Понк’єллі “Massimo”. “Massimo” славився освіченою і вимогливою публікою, яка не пробачала помилок. Цей театр навіть називали “пащею тигра”.
Соломія Крушельницька в ролі Манон Лєско в однойменній опері Джакомо Пуччіні
Саме тоді й розпочалося спілкування С. Крушельницької з видатним італійським композитором. Джакомо Пуччіні розумів, що і публіка, і музичні критики будуть порівнювати його твір з оперою Ж. Массне. Йому залежалося на досконалій інтерпретації своєї нової опери.
За бажанням Дж. Пуччіні Крушельницька вдосконалювала партію Манон під керівництвом професора Каріньяні в Мілані. Згодом розпочалися репетиції в театрі Понк’єллі. Про останню репетицію залишила спогади Олена Крушельницька, сестра співачки: “На останній репетиції був присутній Пуччіні з дружиною та дочкою. Я сиділа з ними в залі, а Пуччіні і Соломія та інші співаки проводили репетицію вистави на сцені. Вся родина Пуччіні ставилася до нас дуже сердечно. Ми часто зустрічалися, ходили на прогулянки, і наше знайомство поступово переросло в дружбу”.
Джакомо Пуччіні
Прем’єра опери в Кремоні відбулася 26 грудня 1895 року. Успіх співачки перевершив усі сподівання. Це була справжня перемога Соломії Крушельницької на батьківщині опери. Про це ми дізнаємося з об’ємного допису в “Ділі” за 9 січня 1896 року. Стаття цінна для нас насамперед тим, що містить цитати з кількох італійських газет, зокрема “L’Independente” і “La Provincia”, які подаємо в оригінальній редакції “Діла”:
“Панна Саломея Крушельницька посідає знамените розуміння і свідомість дійсної артистки, а при тім обдарена голосом чудовим, надзвичайним. Вона – “una Manon deliziosissima” (чудова, “смачна” Манон – Д. Б.) – співала свою партію з жаром і пристрастю. Граціозність і особиста принадність доповнюють артистичні здібності цієї незвичайної співачки, що розпочала лиш недавно артистичну кар’єру, [вона] може тепер вже бути певною світлої будучности. Публіка зрозуміла, що має перед собою першорядну, дуже цінну, хоч дуже молоду артистку, для того від першого до посліднього акту висказувала їй своє признання через щораз сильніші оплески, викликувала її перед куртину по кождім акті”.
Обкладинка клавіру опери “Манон Лєско” Дж. Пуччіні
“La Provincia” доповнює: “Примадонна soprano панна Саломея Крушельницька має дуже милий і пристрасний темперамент артистичний, великий і видатний голос, котрим послуговується з повним знанням артистичним, перенявшись цілковито гадками і чувствами композитора”.
У 1897 році Соломія Крушельницька бере участь в прем’єрі опери “Манон Лєско” в театрі “Municipale” в Сантьяґо. Чилійська преса захоплено відгукнулася на цю виставу, високо оцінивши талант української артистки. Так, кореспондент газети “El Ferrokarril” за 29 липня 1897 р. зазначав: “Прем’єра романтичної і сентиментальної опери Джакомо Пуччіні “Манон Лєско” мала величезний успіх. […] Головна роль дісталася молодій артистці п. Крушельницькій, яка талановитою інтерпретацією зачарувала слухачів. Своєю справді ангельською грацією та пристрасним почуттям Крушельницька дала змогу відчути велич драми і красу мелодійної музики Пуччіні. Надзвичайно симпатичне і виразне обличчя артистки, вишукана манера триматися на сцені, принадна постать – все це дало їй можливість створити правдивий образ. Гідні подиву дикція артистки і спалахи почуттів”
Фрагмент експозиції Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
Соломія Крушельницька спричинилася й постановок опери “Манон Лєско” Дж. Пуччіні у Варшаві. Збереглися рецензії на виступи артистки в цій році у варшавській пресі за 26 і 27 жовтня 1899 року. Зокрема Ю. Статтлер в журналі “Słowo” так оцінював виступ української артистки: “Серед артистів, які виступали вчора, чільне місце посіла панна Крушельницька (Манон), дивуючи не лише своєю інтуїцією, глибоким проникненням в образ та чудовим співом, але й творчим обдаруванням. Її героїня, скупо наділена композитором, захоплює тисячею чудово продуманих нюансів, перебуваючи в центрі уваги глядачів та слухачів”. А музичний критик часопису “Wiek” додавав: “П. Крушельницька була справжньою героїнею вечора, хоча у перших двох діях, витриманих переважно у тонах витонченої лірики, не знайшла відповідного ґрунту для свого таланту. Натомість у третій дії та в сцені смерті піднялася до вершин мистецтва, дивуючи і захоплюючи грою, сповненою правдивості, а також проникливим співом”.
Підсумовуючи наголосимо, що завдяки Соломії Крушельницькій нова опера “Манон Лєско” здобула велику популярність і увійшла в репертуар театрів Львова, Кремони, Сантьяґо, Варшави, поклавши початок плідній співпраці нашої співачки з видатним композитором Джакомо Пуччіні. Ця співпраця згодом увінчалася оперою “Мадам Баттерфляй”.
Данута БІЛАВИЧ завідувач наукового відділу Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
Пам’ятник українському композитору, автору пісень Володимиру Івасюку вже готовий. Із робіт залишилось лише підготувати постамент, на якому стоятиме пам’ятник. Виготовив пам’ятник львівський скульптор, брюхівчанин, депутат Брюховицької селищної ради Любомир Кукіль.
Пам’ятник Володимиру Івасюку в Брюховичах
“Ідея поставити пам’ятник Володимиру Івасюку в Брюховичах вперше з’явилася 17-18 років тому, коли мером Брюхович був Іван Сало. Тоді відбулась моя зустріч з фотохудожником Любомиром Крисою — чоловіком рідної сестри В. Івасюка Галини. У нього було багато документів та фотографій композитора, з якими я детально ознайомився. Роботу над проектом було розпочато з ескізу фігури В. Івасюка із скрипкою на грудях. Зі слів Л. Криси я дізнався, що батько В. Івасюка хотів, щоб пам’ятник представляв собою фігуру з скрипкою на серці. Врешті, глиняна модель фігури була готова, але до завершення так і не дійшло, і пам’ятник ми розібрали.
Пам’ятник Володимиру Івасюку в Брюховичах
Освята місця встановлення пам’ятника біля Народного дому смт. Брюховичі відбулася ще в 2013 році.
Два роки тому вже діючий селищний голова Володимир Доманський запропонував заново розпочати роботу над пам’ятником. Приблизно в час річниці зникнення Володимира Івасюка (26 квітня – 18 травня) бронзовий пам’ятник буде готовий до встановлення”, — розповів Любомир Кукіль.
Пам’ятник Володимиру Івасюку в Брюховичах
Пам’ятник виконаний з бронзи, постамент – з граніту. Його встановлять біля Народного дому смт. Брюховичі.
Пам’ятник Володимиру Івасюку в Брюховичах
«Це давня ініціатива брюховицької громади – поставити пам’ятник Володимиру Івасюку власне у Брюховичах, оскільки у брюховицькому лісі було знайдено тіло Івасюка. Останні п’ять років поступово збирали кошти для втілення цієї ідеї. Частину коштів було зібрано місцевими громадськими організаціями – «Разом до змін», «Наші Брюховичі», «Фундація «Перспектива», «Рідні Брюховичі». Основну частину коштів виділено з селищного бюджету в минулому році – 545 тис. грн.», – повідомив селищний голова Брюхович Володимир Доманський.
Проїжджаючи чи прогулюючись вулицею Личаківською не можливо не звернути увагу на каплицю Матері Божої, що стоїть перед будинком № 119. Але мало хто здогадується чи знає, що насправді історія цієї молитовної споруди налічує уже декілька століть.
За переказами фігуру Божої Матері встановив тут при Глинянському тракті ще у ХVІІ ст. личаківський авантурник Лагодовський, щоб спокутувати своє розбишацьке життя.
Капличка Божої Матері на вул. Личаківській, кін. ХІХ ст.
За іншою версією, її встановив знаменитий “пан Каньовський” (увійшов до українського фольклору під цим прізвиськом, оскільки був Старостою канівським) – Миколай Базилій Потоцький, котрий, крім усього запам’ятався жорстоким поводженням із дрібною шляхтою, селянами і єврейським населенням. Його замок-палац у Бучачі був місцем гучних бенкетів і гріховних утіх. Можливо, переломним моментом життя став випадок, коли в приступі люті вбив дівчину, яку в легендах називають Бондарівною, після чого, на знак покути, почав витрачати значні кошти на зведення храмів.
Миколай Базилій Потоцький нібито у гніві на місці , де спорудив фігуру Матері Божої, вбив шляхтича і так хотів спокутувати свій гріх.
За австрійських часів фігуру, що заважала рухові, перенесли вбік від гостинця. У 1850 році личаківський круп’яр В. Порада накрив фігуру дахом на чотирьох стовпах. Згодом каплицю засклили і розбудували.
Каплиця Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії
28 серпня 1958 року на свято Успення Пресвятої Богородиці за наказом комуністичної влади каплицю зруйнували бульдозерами.
Каплицю відбудували за кошти Львівської залізниці й освятили 1998 р. (скульптор В. Лоза, архітектори С. Цимбалюк, Б.Баран).
Софія ЛЕГІН
Джерело: Ігор Мельник, Роксоляна Загайська. Личаківське передмістя та східні околиці Королівського столичного міста Львова. Центр Європи, 2013 р.
Національний (колишній Промисловий) музей, сучасний вигляд
Вчора, 19 лютого 2020 року, у Міністерстві культури, молоді та спорту України відбулося жеребкування для відбору кандидатур від громадських організацій для включення до складу конкурсної комісії з проведення конкурсу на посаду генерального директора Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького.
48 організацій подали кандидатів до участі у жеребкуванні. До участі були не допущені 5 організацій (2 з них – не є громадськими організаціями за організаційною формою, 3 з них – у своїй статутній діяльності не працюють у сфері культури).
Отже, у жеребкуванні взяли участь 43 організації та 120 кандидатів від них. Шляхом жеребкування обрано 3 члени конкурсної комісії на посаду генерального директора Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького:
Дзюбенко Наталія Вячеславівна – кандидатка біологічних наук, завідувачка відділу прикладної музеології Державного природознавчого музею НАН України у Львові, членкиня Західноукраїнського орнітологічного товариства та Міжнародної Ради Музеїв. (висунула кандидата ГО “Український центр розвитку музейної справи”)
Чубай Соломія Григорівна – громадська діячка, музикантка, продюсерка літературно-музичних проектів, голова правління громадського об’єднання «Вірменська-Тридцять П’ять», авторка проектів «П’ятикнижжя», «Колискові для Олекси» (висунула кандидата ГО Галицького району м. Львова «Вірменська-Тридцять П’ять»)
Савчак Ігор Миколайович – керівник Львівської міської громадської організації “Центр культурного менеджменту” (висунула кандидата Львівська міська ГО “Центр культурного менеджменту”).
Хлопці, члени вуличних тусовок Львова 1970-х і 1980-х років, відзначалися неабияким локальним патріотизмом – були патріотами своїх районів до такої міри, що, наприклад, хрестовики...
