Національний музей запрошує на презентацію наукового альбому-каталогу «Відомий і невідомий Труш»
В четвер, 23 січня 2020 року, о 16:00 в Національному музеї у Львові ім. Андрея Шептицького (пр-т Свободи, 20) відбудеться презентація наукового альбому-каталогу «Відомий і невідомий Труш», автор-упорядник Оксана Біла (заступник генерального директора НМЛ з наукової роботи).
Іван Труш малює квіти у своєму саду. Львів. Фото 1935 р.
Видання «Відомий і невідомий Труш» складається з трьох частин: «Ретроспектива», «З мандрів», «Постаті». Авторська концепція – розглянути доробок художника як яскравий мистецький феномен і водночас зосередити увагу на праці Івана Труша над окремими програмними сюжетами, до яких він зазвичай повертався впродовж тривалого часу.
Іван Труш «Самітна сосна»
Уперше в такому розрізі репрезентовано як хрестоматійні полотна, так і маловідомі та зовсім незнані роботи І. Труша. Таємниці творчої «лабораторії» художника розкривають процитовані фрагменти його листів до дружини Аріадни, особисті роздуми на мистецькі теми, а також висловлювання тогочасних критиків і мистецтвознавців, уміщені в цьому блоці.
Іван Труш. Гуцулки біля церкви. 1920-ті рр. Картон, олія
До каталогу ввійшли твори зі зібрання Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького, з фондових збірок дев’яти інших музеїв України і з понад двадцяти приватних колекцій, власники яких люб’язно погодилися надати роботи І. Труша для експонування.
Завтра, 22 січня 2020 року, о 15:00 в Львівській обласній бібліотеці ім. Р. Іваничука (пл. Ринок, 9) відбудеться зустріч (та презентація книги Танець смерті. Щоденник добровольця батальйону “Донбас”) із бійцем батальйону «Донбас», піаністом Майдану, гранатометником і військовополоненим, юристом за освітою, а зараз іще й студентом інституту музики та письменником – Ігорем Михайлишиним.
Ігор Михайлишин
До лав добровольчого батальйону «Донбас» НГУ хлопець потрапив у червні 2014 року. Взяв позивний «Піаніст». У серпні 2014 року опинився у гущі Іловайського котла у протистоянні зі збройними силами РФ. Після вимушеної капітуляції провів 119 днів у полоні. Згодом повернувся на фронт у складі батальйону «Донбас-Україна» ЗСУ. Після закінчення військового контракту здобуває професійну музичну освіту в Київському інституті музики імені Р. Глієра КМАМ імені Р. М. Глієра.
Ігор Михайлишин
«Танець смерті» — музичний твір Ференці Ліста, який для Ігоря символізує війну, боротьбу добра і зла, якій немає кінця. У цій конфронтації доля однієї людини є настільки мізерною, що її просто не помічаєш. Але якщо придивитись, побачиш віддзеркалення глобальної баталії у внутрішньому світі людини. Єдине, що врятує від загибелі, — постійний рух. Рух є умовою життя. Умовою розвитку. Умовою перемоги.
Сьогодні хочемо познайомити наших читачів із цікавими ретро світлинами. До вашої уваги кадри, які було зроблено у 1860-1910-х роках на території, яка зараз належить до Львівської області.
Брама до Жовківського замку, 1865 р.Руїни замку у Жовкві, 1865 р.Будинки в Жовкві, 1870 р.Синагога у Жовкві, 1890 р.Руїни замку в Добромилі, 1890-ті роки.Руїни замку у Добромилі, 1900-ті роки
На кадрах можна побачити архітектурні споруди, зокрема, замки, монастирі, церкви. Фото були зроблені у Жовкві, Львові, Добромилі, Хирові, Бродах, Мостиськах.
Місто Хирів, 1899 рік.Місто Хирів, 1899 рік.Храм Св. Юрія, Мостиська, 1905 р.Мури та башти монастиря у Крехові, 1905 р.Замок у Бродах, 1910 р.Забудова у Яворові, 1910 р.Церква у Яворові, 1910 р.
На жаль, в роки Першої та Другої світових війн частина храмів та архітектурних споруд було знищено, тому завдяки таким фото можемо дізнатись, якою була Львівщину у ХІХ та на початку ХХ століття.
18 січня, виповнилося 151 років з дня уродин одного з найвідоміших галицьких художників – Івана Труша. Своїми знаннями про митця поділилася завідувачка сектору зв’язків із громадськістю Національного музею імені Андрея Шептицького у Львові – Людмила Співак. Про це розповідає Galnet.
День народження – 18 січня
Ще раз повторюємо, адже в Мережі розповсюджується інформація, що художник Труш народився днем раніше – 17. Ця дата зазначена і в матеріалі «Вікіпедії». У Національному музеї імені Андрея Шептицького нам розповіли, що вже декілька разів надсилали запит на зміну дати. На підтвердження своїх слів, нам показали документ:
Мандрівник
Іван Труш багато подорожував. Цікаво, що подорожував художник за власні кошти, що на той час – рідкість. Окрім Криму і Карпат, Труш побував у таких країнах, як Єгипет, Палестина та Італія.
Роботи Івана Труша
Принцип Труша
Іван Труш намагався не малювати випадкових людей, він мав знати щось про людину – відтворював характер.
Два портрети Лесі
Леся Українка вперше позувала до портрета саме Трушу. Це був 1900 рік, до того її ніхто не малював з натури, адже вона була хворобливою і їй важко було позувати. Коли художник повернувся до Львова, то створив репліку. Один з цих портретів мав потрапити у приватну колекцію польського графа.
Портрети Лесі Українки роботи Івана Труша
Лесі не сподобався факт, що її портрет потрапить у приватні руки і вона просила його знищити. Труш пообіцяв зробити це, але просто заховав портрет. Фактично, про існування другого портрету протягом 50 років нічого не було відомо. Портрет цінний ще тим, що Лесю Українку з натури малювали тільки двічі: Труш і через 4 роки Фотій Красицький. Климентій Квітка, чоловік Лесі, вважав, що полотно Труша це взагалі найкраще її зображення.
Художник-однолюб
Леся Українка познайомила Труша з майбутньою дружиною – Аріадною Драгомановою. Через чотири роки після цього вони одружилися. На сьогодні відомо про 10 портретів дружини, які намалював Труш.
Портрет Аріадни Труш роботи Івана Труша
Цей намальований після народження їхньої першої доньки, також Аріадни. Саме вона зробила найбільше для того, щоб всі твори батька, які були їй доступні, передати в музей. Решта робіт Труша – у приватних колекціях.
Друг Франка
Це один з перших натурних портретів Франка. Загалом, Труш намалював 10 портретів Франка. До речі, ті портрети Франка, які зараз репродукуються у підручниках, фактично всі належать Трушеві. Знавці вважають, що художнику вдалося найкраще передати зовнішність і внутрішній світ Івана Франка, адже вони були найкращими друзями.
Роботи Івана Труша
Возз’єднання сім’ї
Минолоріч під час мистецького проєкту до 150-літнього ювілею художника «Відомий і невідомий Труш», у Львові вперше за багато років «зустрілися» портрети сім’ї Грушевських: Михайла, Марії та їхньої доньки Катрусі. Портрет дитини належить Музею Михайла Грушевського в Києві.
Портрети Михайла,Катерини та Марії Грушевських роботи Івана Труша
Цей портрет Михайло Грушевський замовив на триріччя своєї дівчинки. Доля Катрусі була доволі складною.
Портрет Катерини Грушевської роботи Івана Труша
16 років на одну сосну
Іларіон Свінціцький замовив у Труша картину зі зображенням сосни. Це триптих, на якому зображене маленька, доросла і зріла сосна. Життя дерева Труш трактував як життя людини.
Роботи Івана Труша
Він постійно відтягував момент, коли потрібно було віддавати картину. Можливо, думав, що якщо завершить картину – закінчиться його життя.
Варто знати:
Івана Труша вважають імпресіоністом, хоча сам художник називав себе реалістом.
Він залишив 6 тисяч робіт, серед них лише 350 портретів.
Свій будинок художник збудував сам. Кредит за нього він платив 40 років, виплатив за рік до своєї смерті.
Рослини і квіти в саду Труша не були посаджені абияк: спочатку він створював композицію у себе в голові.
Останні десять років свого життя Іван Труш жив у тиші – він оглух.
Улюблені квіти митця – настурції.
Квіти на полотні Івана Труша
За день до смерті він ще малював картину: це був кримський мотив.
Усі натюрморти в творчості Івана Труша мають філософський зміст.
З 1 січня до 31 серпня 2020 року Львівська обласна рада приймає рекомендаційні звернення і матеріали від громадських, політичних та наукових інституцій про претендентів на здобуття Обласної премії імені Героя України Степана Бандери.
Премією обласної ради відзначають громадських і політичних діячів, державницькі і громадські інституції, науковців за вагомий внесок у розбудову національної української держави, доленосні громадсько-політичні рішення та науково-теоретичні напрацювання у царині державотворення.
Здобувача премії (особу чи інституцію) висувають громадські, політичні та наукові інституції з обов’язковими рекомендаціями щонайменше трьох громадських, політичних і наукових авторитетних діячів.
Подані матеріали щороку, у вересні, розглядає журі з присудження Обласної премії імені Героя України Степана Бандери і визначає переможців шляхом таємного голосування. До складу журі входять члени постійних комісій з питань освіти і науки та з питань культури, історико-культурної спадщини, духовного відродження та засобів масової інформації, громадські діячі, науковці.
Присудження премії передбачається в трьох номінаціях, а саме: громадська, політична та науково-навчальна національна державотворча діяльність.
Першу світову війну можна сприймати першим раундом великої баталії для формування нового світового порядку. За нею – Друга світова. Польща, затиснута між обома такими потугами, як Німеччина з її агресивною політикою до євреїв і СРСР з її убивчими репресіями та комунізмом, розуміла загрози і виклики.
Задіяли багато ресурсів на військове укріплення країни. В рамках цього процесу – підготовка до оборони міст. Луцьк як адміністративний центр Волинського воєводства отримав свій План протиповітряної оборони.
Це документ, який сьогодні зберігається в Державному архіві Волинської області. У ньому на 22 сторінках викладений план дій на випадок повітряної тривоги. Документ вирваний із контексту ширшої військової документації, тому немає ні дати ні схем, ні зображень, ні супровідної, чи пояснювальної літератури.
План протиповітряної оборони Луцька підписаний HJ. Можливо, це абревіатура імені, що означає Henryk Józewski. В такому випадку план був створений до його відставки у квітні 1938. Сьогодні це цінний «свідок» напруженості передвоєнних років.
Члени луцької Ліги оборони протиповітряної і протигазової (L.O.P.P.), 1932. Зображення з архіву Віктора Літевчука
Залежно від рівня загрози Луцьк поділили на 4 зони. Окремо виділили казарми 24 піхотного полку і залізницю. Ці чотири зони включали такі райони міст:
Дільниця І – острів («старе місто») зі гнідавською дамбою і Базиліанським мостом. Штаб дільниці – у замку.
Дільниця ІІ – Красне і Гнідава. Штаб дільниці – броварня Шнайдера.
Дільниця ІІІ – середмістя вздовж річки Стир з вулицею Пілсудського (тепер Винниченка + Стрілецька) до залізничного переїду за винятком самої залізниці, яку виділили окремо. Штаб дільниці – державна друкарня на Ягеллонській, 68.
Дільниця IV – східна частина міста, грубо від вулиці Пілсудського до теперішнього Київського майдану. Штаб дільниці – будинок на вулиці Матейка, 15 (тепер це вулиця Ярощука).
Протиповітряною обороною Луцька керував комендант і 2 його заступники. Крім того, кожна дільниця мала свого окремого коменданта. Штаб розташовувався у протигазовому схроні на вулиці Ягеллонська, 22. Він налічував цілий ряд керівників різних служб на випадок тривоги. Складений План протиповітряної оборони передбачав, які функції має виконувати шеф кожної зі служб штабу коменданта.
Були ще окремо коменданти кожного блоку, попередньо затверджені повітовою владою. За потреби саме вони мали організувати цілий ряд заходів і служб з мешканців блоку: підготувати закриті кімнати, де можна пересидіти газову атаку, налагодити зв’язок з комендантом дільниці, виставити вартові пости, простежити за виконанням різних розпоряджень влади, керувати самообороною блоку, стежити за пожежною безпекою і за змоги власноруч ліквідовувати займання. Причому до таких цілей дозволялося залучати тільки не військовозобов’язаних.
Державні установи, самоврядні одиниці мали своїх окремих комендантів.
Оборона міста спиралася на найменші комірки і їхні власні людські та інші ресурси. Кожну дільницю поділили на блоки будинків з кількістю мешканців приблизно 350 осіб. Загалом вийшло 82 блоки.
Протигазові навчання у замку Любарта у травні 1932 року
У випадку небезпеки головний комендант подавав сигнал тривоги. На Владичій вежі замку Любарта розташовувалася пневматична сирена. Вона видавала довгий неперервний сигнал тривалістю 2 хвилини. На відголос цього звуку свій сигнал подавали сирени на електростанції товариства Wolt, броварня Шнайденра, броварня Земана, млин на Гнідаві і паровий млин на залізничній станції. Далі сигнал підхоплювала спеціальна служба, яка починала бити в гонг протягом 2 хвилин.
Переривчастий сигнал тривалістю 2 хвилини означав закінчення тривоги. Схема поширення дублюється як у випадку оголошення тривоги.
План оборони передбачав і те, як має гаситися світло. Вводилося два ступені попередження – просто тривога і власне алярм, коли задіювався весь механізм Плану оборони. У випадку тривоги товариство Wolt пригашувало вуличне освітлення наполовину, подача абонентам припинялася, повноцінне постачання відбувалося лише окремим об’єктам. У Плані вони не вказувалися. Імовірно, це лікарні, поліція, адмінбудівлі. У випадку алярму все світло в місті виключалося повністю. Заклади з автономним освітленням повинні робити так само. Авто, які в’їжджали в місто, також мали гасити світло.
План оборони передбачав евакуацію найбільших харчових складів до млинів на Гнідаві і в Заборолі. В кожному блоці рекомендувалося створити бодай 1 харчовий склад. На міській бойні у часі приготування до тривоги мав бути організований забій тварин і розпродаж м’яса в спецпунктах за визначеним планом.
Протигазове укриття для адміністрації волинського воєводства, 1938
Евакуація адміністрації міста чи людей не передбачалася, окрім крайньої потреби (наприклад, явної загрози потужного авіабомбардування об’єктів), або внаслідок сильної пожежі. В такому випадку державні інституції та установи евакуюються в іншу дільницю міста, найбільш безпечну. Евакуація людей відбувається так: з дільниці 1 – до Полонки, 2 – Милуші, Заброль, 3 – колоній Юзефін-Юліана (колишні німецькі, або чеські колонії в Луцькому повіті), 4 – Теремна.
Відомо, що на початку другого тижня вересня 1939 року Луцьк бомбардувався німецькою авіацією. Чи спрацював і як саме цей План оборони, відомостей немає. В середині вересня Волинське воєводство було окуповане вже радянськими військами. Наприкінці листопада 1939 різні частини воєводства були включені до кількох новоутворених радянських областей.
Вже незабаром, 28 січня 2020 року, на сцені Театру імені Марії Заньковецької свою виставу Помста (Zemsta) покаже трупа Драматичного театру ім. Александра Венгергки (м. Білосток, Польща). Автор п’єси відомий львів’янин Александер Фредро. Вистава йтиме польською мовою.
Сцена з вистави Помста (Zemsta)
«Сьогодні оголеність живота в театрі нікого не дивує. Режисерам, напевно, набридло ставити Фредра побожно і тому вперто виводять його з салонів та замків. Іноді до туалету, іноді до курника. Але те, що сталося з «Помстою» у білостоцькому театрі, перевищує будь-яке людське сприйняття».
Сцена з вистави Помста (Zemsta)
Можливо, таким буде початок рецензії на нашу «Помсту». Я хочу, щоб наш Фредро відповідав букві твору, але з дуже сучасним духом. Скорочень у тексті майже не буде. Публіка, сподіваюся, гратиме в цей “наш театр” з акторами. Іноді акторові не вдасться застрибнути в панталони, тому йому доведеться доповнити кунтуш джинсами. Перуки родом з пекла «полюблятимуть» собі залишатись в руках суперника.
Сцена з вистави Помста (Zemsta)
Наше бажання – сформувати спільноту різних поколінь, щоб молодь та старші люди бавились одночасно. Ригористи, можливо, поскаржаться на те, що підлітки, які вперше дивляться “Помсту”, можуть “недофредритись”, але наша надія спрямована на вчителів, які молодому поколінню у школі все по літерах повкладають в голови.
менеджер – Jerzy Taborski режисер – Henryk Talar сценограф – Zuzanna Talar-Sulowska костюми – Zuzanna Talar-Sulowska i Elżbieta Wysocka музика – Patryk Ołdziejewski сценічний рух – Anna Wytych-Wierzgacz асистент режисера – Krystyna Kacprowicz-Sokołowska
У вівторок, 21 січня о 12 год у Гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла (м. Львів, вул. Театральна, 11) відбудеться пресконференція-міні-концерт нової програми Соломії Чубай, гурту «Джалапіта» та «Rockoko» до великого Дивоконцерту «По Різдву».
Участь візьмуть: Соломія Чубай, Іоланта Пришляк, Марта Іванишин – директорка Центру Довженка, о. Тарас Михальчук – священик храму св апостолів Петра і Павла, Наталія Бунда – в.о керівника управління культури ЛМР та ведуча концерту Тетяна Пилипець (директорка бібліотеки на Ринку).
Різдвяний «По Різдву» дивоконцерт! – це благодійний концерт, котрий об’єднає Україну. Адже всі чекають Див та наповнитися світлом та Любов’ю. Показує те, що ми можемо і інших районах Львова робити маштабні симфонічні концерти і це Різдво ми почнемо з Сихова.
Дивоконцерт «По Різдву»
Подія матиме нотку благодійності – допомогу Центру реабілітації “Джерелу”, котрий саме знаходиться на Сихові.
Спеціальною гостею концерту запрошено диригентку з Криму Маргариту Гринивецьку, котра є диригентом Одеського національного академічного театру опери та балету. Багато років співпрацює з Оксаною Линів та одним з найкращих українських симфонічним оркестрів світу – «INSO-lviv”.
26 січня о 18:00 у Lviv Dovzhenko Centr – Соломія Чубай спільно з гуртами “Джалапіта” і “ROCKOKO” та симфонічних оркестром”INSO-Lviv” подарують Вам та Вашим дітям незабутній та справді казковий вечір. Ведуча концерту Тетяна Пилипець.
Гурт “ROCKOKO”
Нова програма, прем’єра «Різдвяної сюїти» (автор Михайло Романишин «Rockoko»). Колядки, щедрівки, проект «Колискові для Олекси» – присвячений діткам з аутизмом (дякуючи якому, Соломія Чубай отримала нагороду «Благодійник України – 2019 та стала Волонтером ООН» і неймовірно чуттєвий проект «Чубай.Україна.Любов.POETY» зазвучать у Центрі Довженка у супроводі симфонічного оркестру.
Обіцяємо багато сюрпризів та неймовірної музики.
Приходьте родинами і обов’язково беріть дітей.
Відсвяткуємо кінець Різдвяних свят разом і просто подаруємо один одному любов та тепло.
Найвідоміший “антиялинковий” лозунг радянської Росії 1920-х років, фото 1929 року
Як тільки в радянській Україні не намагалися викорінити віковічні традиції новорічно-різдвяних свят, але з цього нічого не вийшло. А так звані нові радянські свята і обряди, якими з усіх сил влада намагалася замістити релігійні традиції, здебільшого так і залишилися на папері. Утім, відзначення релігійних свят в радянській Україні загрожувало серйозними неприємностями.
Вихованці дитячих садків Москви на мітингу за відміну свята ялинки і Різдва, 1920-і роки
Вочевидь, живучість традицій новорічно-різдвяних святкувань на теренах Рівненщини пояснюється тим, що наша область порівняно з іншими регіонами України під “совєтами” перебувала менше часу. До 1939 року в Рівному і області вільно відзначали і католицьке Різдво, і православне.
Різдвяний Вертеп. На фото актори аматорського театру с. Тучин Гощанського р-ну, 1930 роки. З родинного архіву заввідділом етнографії РОКМ Алли УкраїнецьТитульна сторінка журналу “Безбожник”, 1931 рік
“Поневіряння“ радянської ялинки
Про те, що відбувається на території радянської України, мешканці краю дізнавалися з газет. Зокрема, про одну таку публікацію в газеті “Слово”, в якій ідеться про святкування нового року і Різдва в радянській Україні, розповіла начальник відділу використання інформації документів ДАРО Людмила Леонова:
“У статті “Праздники Рождества Христова в СССР” автор пише, що, попри сподівання на “еволюцію” ставлення до релігійних свят, прогресу в цьому питанні не спостерігається. Навпаки планується посилити діяльність так званого “Союза воинствующих безбожников”, який ставить собі за мету повне викорінення релігійних традицій, свят і обрядів. Автор вказує, що на базі цього союзу планують створити “Интернационал безбожников”. У публікації також наголошується, що в Росії поневіряються по тюрмах тисячі духовних осіб, а будь-який прояв релігійності дуже не схвалюється. Щодо Різдва, то радянська влада хоча й дозволила встановлювати ялинку і влаштовувати дитячі свята біля неї, але без релігійного змісту. Мало того, писав автор статті, звичай встановлювати ялинку тепер нав’язують і нехристиянським народам — туркменам, башкирам, киргизам. На думку автора публікаціїї, це робиться для того, щоб прибрати будь-які ознаки зв’язку з християнством.
Стаття про Різдво в СРСР в газеті “Слово”
Окрім цього, автор публікації вказує й на таку проблему, як дорожнечу ялинкових прикрас у радянській Росії. Наприклад, Дід Мороз коштує від 24 карбовнців 90 копійок до 36-ти карбованців, а кішка з вати — два карбованці 15 копійок. Автор посилається на радянську газету “Правда”, бо навіть вона пише, що за іграшки “фабрики дерут неимоверно. Простая звездочка обходиться фабрике 10-11 копеек, магазинам она продается по 40 копеек, а покупатель платит по 60-70 копеек. Меньше 100 процентов фабрика и продавци не наживаются”. Саме тому, резюмує автор, “рождественская елка в советской России доступна только высшим красным сановникам, спекулянтам и учреждениям, обязанным ее устраивать”.
Радянський агітплакат 1920-х років
У 1939 році, коли Рівне стало обласним центром радянської України, комуністична пропаганда узялася викорінювати релігійні вірування зі свідомості громадян. Однак німецька окупація міста 1941-1944 років завадила цьому процесу.
На окупованих територіях німці масово відкривали церкви й не перешкоджали справлянню релігійних обрядів. За архівними даними, на Рівненщині було відкрито 438 храмів.
Афіша новорічних святкувань періоду німецької окупації Рівного
“Під час німецької окупації навіть влаштовували ялинки для дітей, – розповідає Людмила Леонова. – Зокрема, в школах. Відомо, що, наприклад, 19 січня 1942 року в школі №2 влаштували загальне свято для дітей, на якому були присутні голова окружної управи та бургомістр Рівного Полікарп Бульба. “Український комітет допомоги” в Рівному влаштовував ялинку, де збирали допомогу полоненим. Займалися збором коштів на благодійність і колядники — на допомогу “Просвіті”, на газету “Волинь”, на Червоний Хрест для допомоги дітям бідноти. Наприклад, у січневому номері газети “Волинь” за 1942 рік писали про колядників з села Житин, де відзначилися діти із найбільш свідомих українських родин. Зокрема, згадується хлопчик Льоня Кравчук — майбутній перший Президент Незалежної України”.
Перша повоєнна ялинка в Колонному залі Будинку профспілок в Москві. Портрет вождя – обов’язковий, 1946
Повоєнні репресії торкнулися і Різдва
Після війни партійно-радянське керівництво занепокоїлося високим рівнем релігійності населення, не схвалювало й відновлення церков. В Україні станом на 1945 рік була найбільша серед республік СРСР кількість храмів та молитовних будинків — 6 тисяч 72. Відтак, у перші ж повоєнні роки гоніння на релігію поновилися. У травні 1946-го перед партосередками усіх рівнів поставлено вимогу “поліпшити зміст природничо-наукової пропаганди, сприяти боротьбі проти залишків темряви, забобонів, безкультурності та неуцтва”. Щоправда, Сталін у 1947 році дозволив обмежене відродження релігійного життя в країні, однак уже під пильним оком “енкаведистів” — і в цивільному, і в рясах.
Новорічна ялинка зі Сталіним, 1947. Фото з мережі інтернет
Поступово влада перейшла до прямих переслідувань священнослужителів і віруючих, скорочення релігійних громад, закриття храмів. Було категорично заборонено здійснювати богослужіння поза межами церков, влаштовувати хресні ходи. Не оминули ці “новації” й Рівного. Відтак, у місті релігійні свята поступово ставали не такими масовими й зосереджувалися в основному на церковних подвір’ях та в помешканнях рівнян.
Домашня ялинка в родині Галини Данильчук, 1959 рік. На фото – Галина Данильчук
Натомість висока релігійна свідомість сільського населення і молоді зокрема зберігалася й у післявоєнні роки. За даними уповноважених, у містах і селах Рівненської і Волинської областей увечері перед Різдвом по хатах ходили колядники – переважно діти шкільного віку. У звіті уповноваженого в справах релігійних культів при РМ СРСР по УРСР “Про багатолюдні служби у церквах на Різдво та хрещення 1956 р.” ішлося: “В селах і містах діти у віці від 7 до 14 років перед Різдвом носили вечерю. У населених пунктах… проводилось колядування, тобто ходіння груп віруючих, переважно молодих, по хатах із зіркою і співами пісень, присвячених святу. Колядники зібрали на користь церкви від 500 до 3000 р; ходіння священиків по запрошенню із святою водою відбувалось у більшості сіл, а в західних областях і в містах”
Повоєнні новорічні листівки з вітанням українською мовою
Уповноважений також зазначив і про відмінності між східними і західними регіонами УРСР: “У складі тих, хто відвідав церковні служби у дні Різдва і Хрещення у східних областях переважали жінки до 70-80 відсотків, 10-20 відсотків становили старші і мужчини, молодь 5-10 відсотків, переважно дівчата, дітей шкільного віку практично не було. У західних областях в містах і селах на службі було багато жінок і мужчин різного віку, а також молоді та школярів”
Рівненський Клуб залізничників, 1954 рік
Зі спогадів рівнянина Юхима Германа (записано в 2009 році): “У 1940-50-ті роки про Різдво навіть уголос ніхто говорити не наважувався. Новий рік святкували один день – першого січня. Пам’ятаю, були ялинки в школах. Влаштовували новорічне свято в Будинку культури залізничників (добротне приміщення його знесли кілька років тому під час реконструкції вулиці Соборної, – прим. авт.). У домівках ялинки ставили майже всі, бо коштувало деревце копійки. А от прикрасами похвалитися могли не всі. Хіба що в когось ще з польських часів залишилися, бо фабричних іграшок у магазинах тоді практично не було. Здебільшого прикрашали, як у давні часи – цукерками, горішками, загорнутими у фольгу, яблуками. Виготовляли власноруч з паперу чи картону різних звіряток”.
Післявоєнні листівки. Ялинка з радянськими символамиПіслявоєнна новорічна “орадянщена” листівка
Покарання за вірність народним традиціям
У 1960-70-ті роки до справи обмеження поширення релігії серед населення, особливо серед дітей і молоді, долучилися не лише партійні, а й комсомольські організації. Чимало рівнян старшого покоління пам’ятають, як у ті часи на Різдво, Водохреще, інші релігійні свята комсомольські активісти та шкільні й інститутські викладачі влаштовували справжнісінькі засідки біля міських храмів, де буквально виловлювали дітей і молодь, які прийшли з батьками на богослужіння.
Комсомольські дружинники готові вирушити на чергування до храмів
Тих, хто попався, потім усіляко соромили на комсомольських зборах і піонерських лінійках. Бувало, за відвідання богослужінь виключали з партії й комсомолу, знімали піонерський галстук. Тому рівняни, котрі мали рідню у селах, воліли на великі релігійні свята виїздити саме туди. Чи то сільська комуністична влада була більш поблажливою до релігійних потреб громадян, а чи просто мусила закривати на це очі, зважаючи на реалії.
Ялинка в Рівному біля новозбудованого облмуздрамтеатру, 1961 рік
У 1964 році радянська газета “Правда” писала: “Перша Всесоюзна нарада з питань нових обрядів привернула увагу партійних, радянських органів, науковців до важливої проблеми викорінення залишків віджилого побуту, які підтримували церковники і які стояли на перешкоді інтенсивному процесу творення і впровадження у життя та побут трудящих таких свят і обрядів, які підвищують їх трудову і політичну активність”.
Ялинка в Рівному на місці, де згодом облаштували Театральну площу, 1953 рік. Фото з мережі Фейсбук
Компартійці закликали впроваджувати “пролетарську обрядовість”, з “правильними” колядками та щедрівками – про всюдисущу партію, нову радянську людину й вільну працю. В обласній газеті “Червоний прапор” 1960-х років бодай словом не згадувалися ані Різдво, ані традиції колядування. Натомість описували так звані нові обряди, які восхваляли уряд, партію, радянського трудівника.
Газета “Червоний прапор”, передноворічний номер
З 70-х років і аж до розвалу Союзу при Раді міністрів УРСР та облвиконкомах працювали спецкомісії з радянських традицій, які займалися розробкою, методологією та впровадженням так званих нових радянських обрядів у життя.
Проте, як не намагалася радянська влада викорінити створюваний народом століттями духовний спадок, зробити цього так і не вдалося. І нехай нині деякі релігійні обряди дещо трансформувалися, але вони живуть і шануються сучасними рівнянами.
СВІТЛАНА КАЛЬКО
Ілюстративний матеріал з фондів ДАРО, РОКМ, мережі Фейсбук та інших відкритих джерел, особистого архіву Галини Данильчук, Алли Українець, автора публікації
31 січня у клубі “Malevich” відбудется головна фешн-подія цієї зими. До Львова свої найкращі дитячі колекції приїдуть презентувати 10 дизайнерських брендів із 4 міст України. Ведучими шоу стануть Анна Трінчер та Слава Соломка, а потішить своїми найкращими хітами всіх глядачів співачка Alyosha. Квитки у продажу за посиланням.
Дизайнерські бренди Main People Fashion Show:
Alegato (Вінниця)
ALegato – це новий український бренд, який спеціалізується на створенні фемілі луків для стильних, сучасних та творчих особистостей. Ми шиємо такі сукні, які будуть прикрашати жінку, дівчину-підлітка або маленьку принцесу не лише у свята.
Soul Unity (Київ)
Soul Unity Kids – це бренд дитячого одягу для дому та сну. Сяй, коли тебе ніхто не бачить! Будь неперевершеною для себе, а ми подбаємо, щоб тобі було комфортно та затишно! В образах Soul Unity Kids живуть любов та ніжність маминих обіймів!
Andre Tan (Київ)
Бренд ANDRE TAN KIDS – це казкова країна, де кожен маленький гість може відчути себе чарівною принцесою або хоробрим лицарем. Головний принцип бренду – стильний та комфортний дизайнерський одяг за доступною ціною.
Кіра Тан (Одеса)
Кіра Тан – провідний український бренд елітних нарядів для урочистих подій, а також постійний учасник тижнів української моди. В образи бренду одягаються телеведучі одеських і українських телеканалів, гості червоних доріжок Міжнародного кінофестивалю, Премії Топ 100 Жінок України, а також зірки українського шоу-бізнесу.
Nuelve (Одеса)
Бренд “Nuelve” створює чудові наряди для маленьких красунь. Всі дівчатка вірять в казку і нам хочеться, щоб кожна дівчинка відчула себе принцесою. З любов’ю і ніжністю ми створили цю колекцію спеціально для показу у Львові.
Gufo Kids (Київ)
Хочете, щоб ваша дитина була найстильнішою? Ми створили унікальний модний простір, в якому ви знайдете найсучасніші бренди. Ми вважаємо, що мода не повинна бути в строгих рамках, інакше вона перетворюється в нудну і банальну річ.
Anly (Одеса)
Бренд Anly – результат спільної роботи Анни та її доньки Лілії. На створення колекції нас надихнули різні етнічні мотиви, такі як бохо-шик, сільський і романський стилі, з оглядкою на сучасні тенденції.
Anna Voloshina (Маріуполь)
Торгова марка «AV» – це студія авторських суконь, яка відома далеко за межами України. Дизайнер Анна Волошина не просто створює вбрання, вона втілює в життя образ, народжений при погляді на людину. А дитячі наряди колекції «glint in the eyes» говорять нам про те, що диво зовсім поруч…
By Vel (Київ)
By Vel – це історія, розказана без слів: зухвала, смілива, стильна, а ще чарівна – саме така вона колекція від дизайнера Vel Yurchenko. Яка вона, дівчинка “by Vel”? Та, що не боїться експериментувати та бути в центрі уваги, а всі нею захоплюються.
Ірис Зінов’єва (Одеса)
Основним мотивом колекції “Вертеп” стали багатовікові традиції наших предків. Колекція гармонійно поєднує в собі національні традиції та сучасні тенденції. Родзинкою колекції є українська вишивка, яка додає свято в кожен образ.
На гостей шоу чекають декілька яскравих фотозон, а також промо-стендів від партнерів. Розміщує гостей готель ibis Styles Lviv Center. Б’юті-партнер: BROCARD. Партнери: біжутерія та аксесуари Casablanca, доставка Black Sushi & Pizza.
Юні артисти Творчої школи Павла Табакова на Водохреща, 19 січня, подарують авторський мюзикл «Фабрика Санти», а також солодкі подарунки від компанії «Берта» і її генерального директора Олександра Бережанського та мецената Ольги Новосад для сиріт, дітей з особливими потребами та родин бійців АТО.
Ідея благодійної вистави народилася на Миколая, коли Творча школа приїхала привітати зі святом сиріт. Умови, в яких святкували діти, викликали у декого навіть сльози… І ось втілиться у життя спільна дитяча мрія – зробити для інших дітей свято, щоб кожен присутній в залі відчув себе у справжній казці, казці під назвою «Фабрика Санти». Спеціальні гості – вокальний ансамбль «Менестрелі».
Сцена з мюзиклу «Фабрика Санти»
19 січня в концерт-хол «Малевич» на «Фабрику Санти» приїде близько 400 дітей – зі Львова та області (Пустомити, Дубляни, Бібрка, Жовтанці, Великий Любінь, Брюховичі, Буськ, Домажир, Радехів та ін.). Під час вистави дива будуть творитися не тільки на сцені. У глядацькому залі хтось вперше знайде друзів, відчує себе глядачем, отримає подарунок… А, найважливіше, будуть ті, хто вперше познайомиться з рідним братом, з яким не бачилися від самого народження.
Сцена з мюзиклу «Фабрика Санти»
«Фабрика Санти» – це подарунки ваших мрій! Це мрія самого автора мюзиклу – талановитого композитора і співака, переможця «Голосу країни-2» Павла Табакова. Вистава, створена з великою любов’ю та натхненням, рівень якої глядачі, які були на прем’єрі 27 грудня 2019 р., назвали «Бродвейським». 32 музичні номери, живе звучання найкращих голосів Творчої школи Павла Табакова, мультимедійні екрани, спецефекти, яскраві костюми… Усе це створює неповторну казкову атмосферу.
Сцена з мюзиклу «Фабрика Санти»
«Фабрика Санти» вже два роки поспіль з успіхом та аншлагами йде під час новорічних свят у театрі в Києві, – розповідає Павло Табаков. – Цієї зими, нарешті, і у Львові нам вдалося не просто поставити, а в деяких моментах і перевершити постановку мюзиклу. Принаймні, так говорять автори лібрето Рада Макєєнкова та Андрій Малюхович, а також автор віршів – Лідія Лазурко. Хореографи постановники: Вероніка Гирман, Артур Папітак та Анастасія Руда, а також режисер Павло Макєєнков, – зробили просто неможливе. Діти не просто співають, танцюють, грають, – вони проживають всі сцени. Всі діючи персонажі, а їх загалом 62, дихають в унісон. Це вистава варта, щоб її побачили, без перебільшення, всі».
Афіша мюзиклу «Фабрика Санти»му
Отож 19-го січня у концерт-холі «Малевич» у Львові відбудеться «Фабрика Санти»:
На першу половину січня припадає річниця від дня народження непересічного для української історії діяча – Яна Щасного Гербурта (січень 1567 – грудень 1616). Той жив давно і на межі різних культур та світів, а його життєвий шлях був насичений хоч і цікавими подіями, але досить важкими та суперечливими. Відтак своїм його назвати не можуть сьогодні ні українці, ні поляки. Це попри те, що свій слід, досить навіть вагомий, він залишив в культурі обох народів. З іншого боку, є помітні плюси у тому, що Яну Щасному Гербурту так і не зробили якогось залізного клона, аби той дивився на нас із вулиці, скажімо, Добромиля. Те, що цього діяча не возносять та не глорифікують, дозволяє розглянути його персону, діяльність, у всіх наявних суперечностях, навіть з урахуванням “незручного” і “неформатного”.
Ян Щасний Гербурт. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Стіни як скрижалі історії. За чотири кілометри від Добромиля знаходиться колишній замок Гербуртів (його залишки), який вважається пам’яткою архітектури загальнодержавного значення, а також – найвищим замком Львівщини (560 метрів над рівнем моря). Колись ця твердиня була важливим стратегічним пунктом, з неї чудово проглядалась місцевість – можна було побачити навіть Перемишль. Може й тому обрали Гербурти саме таке місце для своєї фортеці.
Замок Гербуртів. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Герой цієї розповіді, Ян Щасний Гербурт, перебував існуючі фортифікації у 1614 році, надавши їм рис, характерних для оборонної архітектури епохи Ренесансу. Наступними кроками він перетворив Добромиль у справжній культурний центр свого часу. Для початку, докупив володіння у Стадніцьких та Мнішеків, а по тому – вдихнув у ці маєтності нове життя. Добромильський замок він перебував, зробив його більш сучасним, а над в’їзною брамою фундував таблицю з написами й свій родинний герб – яблуко, пронизане кинджалами. Саме за цього шляхтича відбувся найбільший розквіт Добромиля та довколишніх територій. Разом з тим – він перетворив ці терени і в осередок опозиції та спротиву, з чим пізніше будуть асоціювати його персону.
Станіслав Стадницький, друг Яна Щасного Гербурт. Фото з https://uk.wikipedia.org
Добрий початок. Батько Яна Щасного Гербурта, Ян Гербурт, був знаним правником, істориком та дипломатом. Він отримав хорошу гуманістичну освіту, що пізніше дозволило здобути важливі посади локального масштабу. Вихованням Яна Щасного також займався дядько – Станіслав Дрогойовський, каштелян і військовий. Зрештою, покровителем молодого Гербурта був канцлер Речі Посполитої та один з найвпливовіших політиків свого часу Ян Замойський. Завдяки талантам юнака, а також зусиллям його іменитих родичів, Ян Щасний Гербурт отримав ґрунтовну освіту – навчався у Краківській академії, а також в Інгольштадті, Парижі та Лейдені. Зрештою, багато мандрував: побував у Стамбулі, Римі, їздив до Московії, Англії. Досить непогано опанував латинську, грецьку, італійську, французьку і німецьку мови, знав руську й польську.
Зигмунд ІІІ Ваза. Фото з http://photo-lviv.in.ua
Добрий початок ще нічого не означає. Ян Щасний Гербурт знав мови, мав широкий кругозір, достатньо побачив, як на свій молодий вік, а також був ознайомлений із передовими тенденціями розвитку тогочасного світу. Таким чином, йому вистачало професійних якостей та характеристик, аби займати найвищі державні посади. Це згодом і сталося. Не без сприяння родичів, він став секретарем короля Речі Посполитої Зиґмунда ІІІ Ваза. Також займав посади вишенського й мостиського старости, був депутатом Сейму. Відтак його політична кар’єра була стрімкою, але не надто тривалою.
Король Сигізмунд І Старий. Фото з https://uk.wikipedia.org
Досить рано Ян Щасний Гербурт зрозумів, що у них з королем відмінне бачення основ функціонування держави, а також релігійних свобод, шляхетських привілеїв і давніх звичаїв. У своїх текстах шляхтич апелював до спадщини короля Сигізмунда І Старого, який «руські церкви будував, як і католицькі костьоли». Надалі запитував, чому Зигмунд ІІІ не може робити так само і стверджував, що саме на цьому, тобто єдності й взаємоповазі, тримається міць держави, постають її майбутні успіхи. На хвилі усього описаного вище, колишній королівський секретар перейшов у опозицію до монарха.
“Сандомирський рокош” (бунт шляхти, повстання проти короля), картина XVII століття
Війна силою зброї. На початку XVII століття Річ Посполиту накрила хвиля масштабного антикоролівського виступу, який увійшов в історію під назвою рокош Зебжидовського (“Сандомирський рокош”). Його учасники, очолювані краківським воєводою Міколаєм Зебжидовським, виступали проти централізаторської політики короля Зиґмунда ІІІ, засуджували зверхнє ставлення короля до представників різних християнських конфесій. Ян Щасний Гербурт приєднався до протестних настроїв, зумів очолити цю хвилю невдоволення й виділитися на фоні інших учасників активністю. Таким чином, це повстання закінчилося для нього двадцятьма місяцями ув’язнення у вавельській вежі. Коли звільнявся, пообіцяв, що подібного більше не робитиме, але боротьбу за свої ідеали продовжив – щоправда, іншими методами.
Миколай Зебжидовський. Фото з https://uk.wikipedia.org
Війна силою слова. Буде не зовсім правильним використовувати щодо Яна Щасного Гербурта фразу й метафоричний зворот, наче він ніколи не випускав з руки пера. З іншого боку, написані ним тексти були свіжими, оригінальними й стосувалися тем, до яких не так вже й часто зверталися його сучасники. Так, у 1613 році він написав “Розмисел про народ руський” – надзвичайно нетиповий твір для літераторів того часу. Гербурт, римо-католик за конфесійною приналежністю, виступив на захист русинів, східного обряду, писав про рівність між народами, старовинні звичаї й права останніх як підставу, аби кожен був почутий і мав голос при формуванні політичного та культурного тіла Речі Посполитої. Також його перу належить сатиричний текст “Єзуїти”, “Про перемогу козаків над татарами” і ін.
Наполен Орда. Добромиль. Фото з https://photo-lviv.in.ua/
У 1611 році Ян Щасний Гербурт запросив до Добромиля Яна Шелігу – знаного друкаря з Кракова. Таким чином, у його володіннях запрацювала одна з найкращих у регіоні друкарень. У ній надрукували “Аннали” Станіслава Оріховського-Роксолана, “Хроніку поляків” Вінцентія Кадлубека, окремі книги хроніки Яна Длуґоша, “Діалог про оборону України” Войцеха Коцького, праці та вірші самого Гербурта. У окремих надрукованих виданнях автори піднімали гострі та незручні для королівського двору питання – як-от про природу влади та місце українських територій на суспільно-політичній та економічній карті Речі Посполитої. Незважаючи на те, що частину видань добромильської друкарні конфіскували, а її саму закрили через позицію та погляди власника, факт її існування – це вже явище в історії культури на українських територіях.
Герб Гербуртів. Фото з https://photo-lviv.in.ua/
Як суспільства пам’ятають/забувають. Найбільш цікавий та самобутній представник родини Гербуртів провів на цьому світі всього лише 49 років, але за цей час зумів долучитися до великої кількості позитивних ініціатив. У наші дні про персону Яна Щасного Гербурта згадують у контексті Добромильського замку – його називають найвидатнішим управителем Добромиля. Може тому Добромильську фортецю до сьогодні називають замком Гербуртів, а саме місто надалі використовує герб, який також вказує на спадщину Гербуртів і був їхнім родовим знаком – пронизане кинджалами яблуко.
Герб Добромиля. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Своїми текстами та діяльністю, специфікою видань заснованої ним друкарні, Ян Щасний Гербурт перевернув усталену чорно-білу картинку сприйняття реалій того часу, де є погані і хороші, пригноблені й пригноблювачі. Він жодним чином не вписується у це прокрустове ложе. Зокрема, шляхтич зазначав у своїх текстах, що “коли хочуть, щоб Русі не було в Русі, – то це річ непотрібна, і це все одно, якби їм хотілося, аби море було поблизу Самбора”. Напевне, саме через подібні погляди своїм ні для поляків, ні для українців Ян Щасний Гербурт так і не став.
Ян Щасний Гербурт. Фото з http://pbc.gda.pl/
Персону Яна Щасного Гербурта оцінювали по-різному. Відмінні оцінки отримала й його діяльність та спадщина. Хтось вважав його анархістом, інші називали демагогом, треті захоплювалися його сміливістю. Як би там не було, діячем він був незвичайним та непересічним. Оцінок також, очевидно, гідний різних. Але закінчимо матеріал про цього діяча його власними словами, які, можливо, дадуть можливість глибше зрозуміти його життєву позицію: “рану в серце Вітчизни нашої завдає той, хто ламає право і розриває згоду між народами, з яких складено Річ Посполиту”.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Дзюба О. Гербурт Яе-Щасний // Енциклопедія історії України, 2004 [Електронний ресурс]. Режим доступу: resource.history.org.ua
Мельник І. Ян Щасний Гербурт із Добромиля // Zbruč, 2016 [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://zbruc.eu/node/60617
З 15 січня Фонд Франка розпочав приймати наукові роботи на здобуття Міжнародної премії ім. Івана Франка у 2020 році. Про це повідомив директор фундації Ігор Курус.
Обов’язковою умовою участі є заповнення електронної форми (https://forms.gle/CeqvHQXcN7uopubk9). А три екземпляри наукової роботи у друкованому вигляді з автографом автора слід надіслати поштою на адресу Комітету Премії (01030, м. Київ, вул. Володимирська, 48А, оф. 15).
Церемонія нагородження міжнародною премію імені Івана Франка
Рекомендувати наукову працю на здобуття Премії може або академічна установа, заклад вищої освіти України та країн світу, з якими Україна має дипломатичні відносини, або лауреати Премії попередніх років.
«Наукові роботи-претенденти мають мати міжнародне значення, належати до соціально-гуманітарних дисциплін і ґрунтуватися на засадах наукового осмислення історичних або сучасних процесів у культурі, політиці та суспільному житті України. Монографії мають бути опубліковані у 2017-2019 роках та мати ISBN», – наголосив директор Фонду І. Франка.
Церемонія нагородження міжнародною премію імені Івана Франка
Комітет премії прийматиме наукові праці з 15 січня до 1 березня 2020 року. З умовами участі у конкурсі на здобуття Міжнародної премії ім. Івана Франка можна ознайомитися на сайті Фонду.
Міжнародну премію імені Івана Франка присуджують щорічно з 2016 року. Лауреати Премії отримують грошову винагороду (у 2016 і 2017 роках преміальний фонд становив 500 тисяч гривень, у 2018 і 2019 роках – 400 тисяч гривень) та золотий знак.
Урочиста церемонія нагородження лауреатів відбувається щороку 27 серпня – у День народження Івана Франка на його батьківщині.
Церемонія нагородження міжнародною премію імені Івана Франка
Нагадаємо, у 2016 році Премію здобув Любомир Гузар, Верховний Архієпископ-емерит Української Греко-Католицької церкви, кардинал Католицької церкви. У 2017 році лауреатами стали професор Віденського університету, президент Міжнародної асоціації україністів Міхаель Мозер та академік, почесний професор Львівського національного університету імені Івана Франка Олег Шаблій. У 2018 році перемогу здобула професорка Українського католицького університету (Львів) та Українського вільного університету (Мюнхен) Ярослава Мельник та доцент кафедри Східноєвропейської історії Гельсінського університету Йоганнес Ремі. У 2019 році нагороду дістала докторка філології Міланського університету Марія Грація Бартоліні (Італія).
9 січня зі Львова стартував різдвяний тур гурту «Піккардійська Терція» «Казка на білих лапах». Унікальність цієї концертної програми у тому, що разом із «піккардійцями» співають талановиті незрячі діти з усієї України. Гастрольні костюми для маленьких артистів створила львівська дизайнерка Івона Лобан. Про це повідомляє Galnet
Автор фото Татьяна Данилова
«Я мала повний карт-бланш, тобто могла малювати усе, що захочу. Я не знала теми, лише було відомо, що це буде коляда. У мене з’явилась дуже гарна ідея, що це може бути незвичайний вертеп у білих кольорах із золотою графікою. Основним джерелом натхнення для мене послужив «Білий квадрат» Малевича», – розповідає Івона Лобан.
Автор фото Татьяна Данилова
Дизайнерка створила одяг для десяти діток з різних куточків України: Харкова, Дніпра, Тернополя, Рівного та інших міст. Складність полягала ще й у тому, що майже усі примірки відбувались у телефонному режимі.
Автор фото Татьяна Данилова
«Я працюю у моделюванні уже 20 років і люди дуже по-різному ведуть себе на примірках. Дітки жодного разу не скаржились. Вони були щасливими та задоволеними. Ці дітки не бачать світла, у них є лише один колір, але вони є надзвичайно світлими самі по собі. Люди, які спілкуються з ними, зачаровані їхньою добротою, щирістю та позитивом», – каже жінка.
Автор фото Татьяна Данилова
Цікаво, що у «Казці на білих лапах» бере участь 10 дітей, серед яких 9 дівчаток та один хлопчик. Дизайнерка хотіла, щоб вони не були у чоловічих костюмах, тому два царі перетворились на цариць. Пастушки стали пасту́шками. Звісно, є і ангели: маленький та великий.
«Ще одне важливе питання, яке постало: дітки сприймають світ через тактильні відчуття. Я хотіла, щоб вони відчули своїх героїв. Наприклад, ангел спеціально зроблений з прозорої тканини, по якій йдуть смужки, наче пір’я. Для пастушків підібрала етностиль. Сорочки не вишиті, а мереживо імітує вишивку, щоб вони могли все відчути», – описує Івона.
Автор фото Татьяна Данилова
Загалом у незвичайному вертепі беруть участь дві цариці, один цар, чотири пастушки, Матір Божа Марія і два ангелики. Наймолодшій учасниці ще немає 5 років, а найстаршій – 14.
Тур гурту «Пікардійська Терція» «Казка на білих лапах» разом з талановитими дітками закінчиться 19 січня у Жовтневому палаці, у Києві.
Напередодні Йорданських свят хочемо розповісти нашим читачам як відзначали Водохреща у селах, що розташовані у Львівській області понад рікою Зубра – Вовкові, Кугаєві, Загір’ї та Жирівці. Описав їх у своєму історико-етнографічному нарисі “Вовківська земля” Микола Батіг (працю було видано у Львові в 1990 році, текст подається оригінальним).
Церква у Кугаєві (1693р)
Значно урочистіше (ніж Різдво – ред.) святкували над Зуброю Йорданські свята, зокрема у Кугаєві, де в той день було храмове свято. У Богоявленській церкві відбувалася урочиста відправа, а потім водохреща, на які збиралися люди з навколишніх сіл. До Йорданських свят, як і до різдва, теж готувалися заздалегідь. Господині пекли книші та коржі, варили борщ, смажили м’ясо та кишки, заливали холодець, приготовляли інші смачні страви, призначені не стільки для себе, як для гостей, які будуть запрошені на свято. Чоловіки купували горілку та бочівку пива “балабух” (12 літрів). Хлопці в передвечір’я випилювали на річці хрест із льоду, оточували його ялинками з національним прапором посередині. А крім того чистили коней, чіпляли до смушкових шапок національну символіку – тризуби, клеїли двоколірні синьо-жовті стрічки, готувалися до парадного ескорту урочистої процесії та водохрещенської церемонії. По службі божій у церкві вони розташовувались обабіч пішого людського потоку, який прямував до річки, а потім стояли в почесному строю аж до завершення водохрещенських обрядових дійств.
Церква у с.Вовків (1706р)
Одним із найцікавіших моментів водохрещення було запрошування гостей на свято, яке відбувалося над річкою відразу після завершення релігійного обряду і перетворювалося в імпровізоване театральне видовище. Як тільки пролунали останні слова священика, уся різнобарвна маса людей завирувала й зашуміла: кугаївські розшукували в рухливому натовпі своїх родичів, друзів і знайомих із сусідніх сіл. А народний етикет вимагав, щоб запрошуваний відмовлявся та опирався. Розпочиналися прохання, умовляння, тяганина, супроводжувані вигуками, сміхом та жартами. І тільки після якогось п’ятого-шостого відмовляння запрошений нарешті “здавався”, натовп повільно з гомоном розходився по хатах, залишаючи над річкою витоптане у снігу біле, гладке плесо.
У селі Кугаєві, так само, як і в інших надзубрянських оселях, напередодні Йордану в “щедрий вечір” влаштовували вечірню трапезу, подібну до різдвяної: накривали стіл, ставили свічку і хліби, приготовані страви, а після молитви, ковтка свяченої води та поздоровлення: “Христос ся хрещає!” і відповіді – “Во Йордані!”, сідали до вечері.
Йорданська процесія. 1920-ті рр. Рисунок О. Куриласа (з книги М.Батога “Вовківська земля”)
Щедрий вечір, давній народний звичай церемоніального обходу хат із піснями-щедрівками, які, на відміну від колядок, мали світський характер з аграрно-виробничими мотивами. Виконували щедрівки групи дівчат, яких називали “щедрівками”. Хлопці в щедруванні участі не брали. “Щедрівки” підходили під вікно хати й одна із дівчат питала: “Пане господарю, чи спите, чи чуєте, чи вдома ночуєте, чи скажете щедрувати?”, – а далі вже хором усі дівчата вигукували: “Кажіть там, кажіть!” і якщо “щедрівок не “відправляли” (відмовлення щедрувати, яке супроводилось стуком у вікно) і відповідали: “Щедруйте!”, дівчата знову питали: “Кому?”. В хаті називали ім’я хлопця або дівчини, господаря або господині (без імені) і дівчата виконували для кожного відповідну щедрівку. Молодому хлопцеві Іванові щедрували: “Пішов Івасьо гречку косити…”. У щедрівці розповідалося, як то Івасьо косив гречку, як то “бриніла коса, коло покоса”, як то приходили до нього по черзі “батенько”, потім “матінка”, а дальше “братенько” та “сестронька” і кликали його йти “додомоньку”, а він усім відовідав: “…Покоса дійду, додому піду…” Аж коли прийшла до нього “миленька його”, Івасьо “…покоса дійшов, додому пішов, бриніла, бриніла коса коло покоса, бриніла”.
Водохреща
Дівчатам щедрували дівочі щедрівки. Наприклад, Марійці щедрували: “На панськім городі росла лілія, а хто ж її садив, – панна Марія…”. Так само, як і в хлоп’ячій щедрівці, до дівчини підходили батько, мати, брат, сестра, просили одну квітку, але вона всім відмовляла: “Не дам, не дам ні цвіточка, бо ми зісхне лілійочка, рости-розвичайся, лілє моя”. Аж коли прийшов до неї “миленький її” – дівчина віддала йому всі квітки. Господарям щедрували поважні щедрівки, найчастіше: “Ой на ріці, на Йордані, Йордан воду виливає…”, або урочисту зворушливу “Чий там плужок найраньше виходить…”, де в переплетінні релігійних та світських мотивів змальовано широке велелюдне опоетизоване полотно трудового процесу: “Чий там плужок найраньше виходить, ой рано-рано, дуже раненько. Пана господаря на пшениченьку, ой рано-рано, дуже раненько”. А дальше в переплетінні з приспівами в щедрівці розповідається, як то: “Сам святий Петро волоньки водить… А святий Павло за плугом ходить…, Сам Ісус Христос пшениченьку сіє…, А мати Божа їсти доносила…, Їсти доносила і Бога просила…, Зароди, Боже, тую пшениченьку…, Як на ставі тростиноньку…, Були там женчики – самі молодчики…, Були в’язаночки – самі паняночки…, Були там возарі – самі господарі…, Стояли копоньки, як ясні зороньки, ой рано-рано, дуже раненько”. Не менш оригінальною була щедрівка для господині, побудована у формі діалогу між господинею та щедрівками: “Щедрий вечір вам, господиноньку у тебе! Чи позволите защедрувати у себе? Зачекайте ще хоч годиноньку малую, та най же я ся в нову сорочину вбриндую. Добре ж бо то вам по тій світлоньці гасати, а нам молодим попід вікнами стояти. Ваші устонька позлипалися від меду, а нам, молодим, попримерзали ніженьки до леду”. Завершувалась щедрівка відповідним віншуванням. Молодим хлопцям та дівчатам віншували: “Рости великий (велика), не будь дикий (дика), людям щирий, Богу милий”.
Бешкетний щедрик від львівських гумористів та карикатуристів міжвоєнного періоду
Групи молодих хлопців та дівчат – так звані “пушкарі”, ходили від хати до хати ще й наступного дня – хлопці з дерев’яними скриньками (“пушками”), а дівчата з металевими тацями. Обхід “пушкарів” розпочинався відразу після водохрещі, коли господарі і гості сиділи вже за святковим столом після перших кількох чарок. Це був найвідповідніший момент для урожайного збору пожертвувань. Завершувалися йорданські свята молодіжними танцями, у яких брали участь і свої, і гості.
14 січня 2020 року, з 17.00 до 20.00, у Музеї Ідей (вул. Валова, 18А) тривала виставка живопису Костянтина Скопцова під назвою “Притчі майстрів”. До уваги всіх зацікавлених було запропоновано 15 робіт. На перший погляд, останні видаються трохи дивними та химерними, але після тривалішого вивчення зображень, помічаєш їх глибоку символіку, звернення до важливих категорій буття, їх інтерпретацію та обігрування автором.
Афіша до події. Фото з https://list.in.ua/
Стиль Костянтина Скопцова чітко та однозначно означити складно. Коли дивишся на його роботи, в голові крутяться фрази, на кшталт “магічний реалізм”. Дослідник історії Львова Богдан Шумилович, який мав слово на відкритті виставки, цитуючи самого художника, назвав його стиль “семантичним реалізмом”. У роботах Костянтина Скопцова бачимо тісне переплетення реального та уявного, дійсного з вимислами. При цьому, досить широким залишається простір для інтерпретації, де активну позицію може зайняти сам глядач та поціновувач.
Костянтин Скопцов. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Костянтин Скопцов (1958 р.н.) – це одеський художник, ілюстратор та графік. Йому не вдалося отримати академічну художню освіту – не зумів скласти вступні іспити до мистецьких навчальних закладів в Москві та Одесі. Врешті, відмовився від цієї ідеї, але продовжував займатися живописом і працювати над собою. Скопцов позиціонує себе як андерграундний художник, виставкову діяльність веде з 1976 року. Захоплюється роботами Ієроніма Босха та Пітера Брейгеля Старшого.
Одна з робіт, яку можна побачити у Львові. Фото Є. Гулюка
Після знайомства з живописцем та скульптором Темістоклем Вірстою, Костянтин Скопцов отримав можливість виставлятися в Парижі, став представником паризької арт-асоціації “Фенікс” в Україні. Художник живе і працює в Одесі. Часто його називають “Одеським Босхом”.
Одна з робіт, яку можна побачити у Львові. Фото Є. Гулюка
Львівська виставка живопису Костянтина Скопцова “Притчі майстрів”, що у Музеї Ідей, доступна для усіх зацікавлених до початку лютого 2020 року.
Відчути справжню магію Різдва можна не лише зустрівшись із родиною за святковим столом чи в час коляди, а перш за все даруючи комусь щастя. Масштабний проєкт «Зіркова карета», який наприкінці минулого року започаткував Шпиталь імені митрополита Шептицького, має на меті здійснювати мрії дітей, які перебувають на термінальній стадії життя, чи ж мають захворювання, яке тим чи іншим чином скорочує тривалість життя.
Неділя 12 січня стала особливою для тих, хто доклався до того, щоб такий проєкт був реалізований в Україні, а також для 12-річної Анни Сапаєвої із Городка. Дівчинка, незважаючи на те, що невиліковне генетичне захворювання ― спінальна м’язова атрофія ― прикувало її до інвалідного візка, не перестає радіти життю і мріяти. Аня любить співати. Вперше брала участь у шкільному пісенному конкурсі, коли їй було сім років. Тривалий час займається вокалом, вчилася гри на фортепіано та, на жаль, через хворобу, мусила відмовитися від цього захоплення. Але не переставала мріяти про те, щоб записати пісню в професійній студії.
Аня Сапаєва та Аліна Паш записують спільну пісню в межах проєкту Шпиталю Шептицького “Зіркова карета”
Здійснити мрію їй допомогли в проєкті «Зіркова карета» завдяки підтримці небайдужих людей, а також фіналістці шостого сезону вокального шоу «X-Фактор» відомій українській співачці Аліні Паш. До цієї благородної справи доєдналася також Міжнародна музична агенція OLI Music Company, яка гостинно прийняла усіх, хто прийшов повболівати за Аню.
Аня Сапаєва та Аліна Паш записують спільну пісню в межах проєкту Шпиталю Шептицького “Зіркова карета”
― Мені розповіли про цей проєкт знайомі. Він мене зацікавив. А коли ще побачила фото Ані, то зрозуміла, що ця дівчинка мені близька. Разом зі своїми друзями вирішила створити пісню спеціально для цієї мужньої дівчинки. Ми завершили її писати сьогодні вночі. Це максимально чесна пісня. Слова написала я, разом зі своїм хлопцем, теж музикантом, Джонатаном ― він склав частину англійською мовою, щоб її розуміли в різних куточках світу, та В’ячеславом Дрофом, він якраз написав куплет для Ані. Інструментал робив Артем Угодніков, ― розповіла співачка Аліна Паш.
Аня Сапаєва та Аліна Паш записують спільну пісню в межах проєкту Шпиталю Шептицького “Зіркова карета”
Вона наголосила також на тому, що зараз переживає надзвичайний період ― перебуваю на перетині відчуттів. Тож участь у проєкті «Зіркова карета» їй теж дуже потрібна.
― Мені подобаються пісні Аліни: вони ― унікальні. Ніхто таких не пише, як вона. Кожна її пісня має глибокий смисл смисл. Вона не схожа на жодну співачку. У неї відрізняються пісні, ― ділиться емоціями Аня, з личка якої не сходить радісна посмішка.
Координатор акції «Зіркова карета», керівник відділу розвитку Шпиталю Шептицького Христина Келеман зазначила, що за рік планують здійснити 96 дитячих мрій.
― Для нас дуже знаково, що ми стартували саме в час різдвяних свят та ще й піснею. Надалі будемо ділитися нашими історіями і розповідати про цих унікальних дітей, ― додала дівчина.
Аня Сапаєва та Аліна Паш записують спільну пісню в межах проєкту Шпиталю Шептицького “Зіркова карета”
Як пояснювали організатори, проєкт «Зіркова карета» має випрацюваний алгоритм конкретних дій: психолог проговорює усі нюанси з родиною і дитиною, а також те місце, куди дитина хоче поїхати. Є в команді соціальний працівник і медики, які супроводжуватимуть дитину під час виконання бажання. Важливо й те, що проєкт не стосується лише певного регіону, а має всеукраїнський масштаб.
― Сьогоднішній захід ― це фрагмент чогось великого, що можна назвати ланцюжком добра. Зрештою, він так і починався, коли небайдужі люди в Німеччині, Швейцарії збирали кошти для купівлі автомобіля швидкої допомоги, щоб ми могли перевозити дітей. Згодом з’явилися люди, готові розвивати цей проєкт. Я відчуваю цю магію добра і переконаний, що кожен, хто дізнається про «Зіркову карету» не зможе залишитися байдужим, ― підкреслив директор благодійного фонду «Шпиталь Шептицького» отець-доктор Андрій Логін.
Аня Сапаєва та Аліна Паш записують спільну пісню в межах проєкту Шпиталю Шептицького “Зіркова карета”
Про особливий настрій і важливість таких позитивних емоцій говорила й психолог проєкту, підкресливши, що це справжня різдвяна казка, яка стає реальною.
― Це велике диво, яке робимо разом, можемо його відчути. Це показовий момент для людей, що треба робити добро, що спільнодія ― це дуже круто. Це така енергія, така магія, що важко переоцінити важливість цього проєкту. Адже це мрія не лише Ані, а також її батьків, сестрички. Зрештою, для кожного з нас це приклад, що треба мріяти, бо тоді в житті з’являються вищі сенси.
Аліна Паш додала, що це також і її мрія:
― Я завжди хотіла, щоб те, що співаю, що творю відчували особливі люди. І через те, що Аня розповідає, як вона це все переживає, якою є вона, розумію, що я отримала відповідь від Бога на свої молитви. За кілька років активної творчості я досить втомилася. А саме такі проєкти заряджають мене. Вкотре переконуюся, якщо робити все від щирого серця, бути чесним самим зі собою, то починає вдаватися значно більше. І це проєктується на інших людей. Тому дуже хочу, щоб нашу чесність і чистоту зуміли відчути й інші люди.
Відстежувати за проєктом «Зіркова карета» можна ТУТ.
Історія життя цієї дивовижної людини має чимало білих плям і суперечливих даних. Проте як в одній особі поєдналися таланти і результативна діяльність медика і музиканта – насправді гідне подиву, як і те які круті віражі змушувала його долати доля, то здіймаючи до вершин визнання і даючи можливості успішної самореалізації, то кидаючи у прірву низьких людських пристрастей і жорстокості.
Талановитий львів’янин, виходець з єврейської родини, Ігнац Фурман (Ignacy Fuhrman) народився в 1889 році. У 1907 році закінчив 4-ту гімназію ім. Яна Длугоша у Львові (IV Gimnazjum im. Jana Długosza) [5]. Подальша його освіта йшла двома напрямками. Перший – пов’язаний з медичним факультетом Львівського університету, де його професійний вишкіл відбувався під керівництвом професора Генрика Гальбана (Henryk Halban, 1870-1933) – завідувача Неврологічної та психіатричної клініки Львівського університету (згодом Університету Яна Казимира) у 1905-1933 роках.
Професор, доктор медицини Генрик Гальбан
Диплом про завершення навчання він отримав 15 липня 1913 року. Згодом здобув докторський ступінь з медицини.
Другий напрям пов’язаний з музикою (хоча джерела його музичного професіоналізму поки залишаються невиясненими), а його практична музична діяльність охоплювала найрізноманітніші сфери. Тривалий час він був референтом, музичним рецензентом газети «Słowо Polskie» (підписуючи свої рецензії та критичні дописи псевдонімами i.f. або Ign.F.).
І. Фурман був головою комітету та художнім керівником «Музичного кола» у Львові. Зокрема, він став співорганізатором однієї з найвизначніших музичних подій міста початку ХХ століття. У 1910 р. у Львові відбулися масштабні урочистості з нагоди святкування 100-річчя від дня народження Ф. Шопена. Творчість цього композитора була у великій пошані у місті завдяки багатолітній діяльності його учня та асистента Кароля Мікулі, який кілька десятиліть очолював консерваторію Галицького музичного товариства і був провідною фігурою музичного життя Львова і всієї Галичини. Ігнац Фурман став секретарем Комітету з питань організації цих урочистостей і залишив дуже цінний концертний путівник з оглядом усіх складових свята та визначних постатей, залучених у нього («Obchód setnej rocznicy urodzin Fryderyka Chopina we Lwowie 23-28 października 1910: przewodnik koncertowy») [9].
Обкладинка видання та програма першого концерту 100-річчя Ф. Шопена у Львові
Обкладинка видання та програма першого концерту 100-річчя Ф. Шопена у Львові
Обкладинка видання та програма першого концерту 100-річчя Ф. Шопена у Львові
Він також займався музично-педагогічною діяльністю. Викладав теорію, гармонію та історію музики у престижних навчальних закладах: Вищій музичній школі Яніни Іллясєвич, Львівському музичному ліцеї, у Вищій музичній школі Мальвіни Рaйсс та Оперній школі Чеслава Заремби. Протягом 1909-1914 років вів теоретичні дисципліни у дуже прогресивному приватному вищому навчальному закладі – Львівському музичному інституті імені Анни Нєментовської, а згодом – в семінарії для викладачів музики, яка діяла при ньому. Незадовго до початку Першої світової війни він переїхав до Станіславова та викладав теорію музики та гармонію у філії цього інституту. Можемо з певністю стверджувати, що до 1921 року працював насамперед в музичній сфері – львівські адресні книги і довідники подають його як вчителя музики, котрий проживає на вулиці Корнеля Уєйського (нині – К. Устияновича), буд. 8 [10].
Як лікар-психіатр Ігнац Фурман працював у 1920–1930-х роках в спеціалізованих закладах міст Сьвєцє та Хелм Любєльський. Проте до цього він, очевидно, також реалізував себе у медичній сфері, оскільки дослідники його діяльності вказують, що до праці в адміністрації психіатричної клініки Сьвєця у 1922 році 33-річний лікар прийшов з 10-річним досвідом праці психіатра і невролога, зі сформованими професійними переконаннями і прагненнями [6]. У цій сфері він виявив себе як лікар-реформатор процесу лікування та пропагандист ідеї психічної гігієни.
З першим містом його діяльність пов’язана протягом 1922-1929 років. Тут він працював завідуючим відділенням Pomorskiego Krajowego Zakładu Psychiatrycznego w Świeciu. Адмініструванням закладу опікувався директор – Станіслав Дековский.
Дирекція та персонал лікарні в Сьвєці
Завідуючий відділом, натомість, мав змогу присвятитися медичній справі та її реформуванню. Зокрема, до його обов’язків належало керівництво роботою молодших лікарів і навчання середнього персоналу. Власне тут він почав розвивати власні позиції щодо психічної гігієни.
Споруда Псхіатричного закладу в Сьвєці (фото з архіву психіатричної лікарні)
З його ініціативи від липня 1922 р. при лікарні почали роботу річні курси медсестер (до слова, в Закладі на Кульпаркові такі вишколи були розпочаті лише в середині 20-х років). Програма курсу медичних сестер у Сьвєці, який вели два завідувача відділеннями, включала опис анатомії та фізіології, основи загального та психіатричного догляду, практикум з надання першої допомоги та лікування ран [13].
На підставі п’ятирічного досвіду викладання на курсах, І. Фурман виголосив доповідь на тему «Програма підготовки медичних сестер у державних психіатричних установах» [3] на VIII Конгресі польських психіатрів (27-29 травня 1928 р. у Варшаві та Творках). У лютому 1929 р. в рамках «Тижня пропаганди тверезості» у Сьвєці він прочитав серію лекцій, проілюстрованих слайдами та кольоровими таблицями, присвячених проблематиці алкоголізму на теми: «Що таке алкоголь та яка його дія» (для молоді), «Наукові основи боротьби з алкоголізмом» (для дорослих), «Тверезість нації як основа влади міста» (для армії), «Важливість утримання від алкогольних напоїв» (для молоді). Журналіст газети «Głos Świecki» з захопленням відзначав: «як можна говорити про щось настільки нудне чи, скажімо, неприємне, говорити настільки захоплююче, залишаючи при цьому таке глибоке і тривале враження… Я повинен віднести лекцію доктора Фурмана до найкращих популярних лекцій, які я коли-небудь чув… Він був своєрідним духовним бенкетом. Зосередженість на темі була винагороджена, оскільки оратор присмачив її добірним гумором» [7].
У січні 1929 року в Любліні відбулося перше засідання Ради Міжміського муніципального союзу, на якому розпочалися практичні заходи, спрямовані на відкриття психіатричної лікарні в Хелмі Любельському. Наступним етапом діяльності І. Фурмана стало залучення до проектування, будівництва, розбудови і функціонування Психіатиричного шпиталю (Międzykomunalnу Szpital Psychiatrycznу) на 800-1000 ліжок.
Його проект був розроблений професором Львівської політехніки архітектором Владиславом Климчаком, творцем Психіатричного закладу в Кобєжині під Краковом, з урахуванням консультацій та рекомендацій лікаря щодо облаштування окремих приміщень та внутрішньої і зовнішньої інфраструктури. Від грудня 1932 року лікарня була спроможна приймати 400 пацієнтів [4, с. 12-14].
Видання з нагоди XVI-го конгресу польських психіатрів
У своєму нарисі «Психіатрична лікарня як центр психічної гігієни» (1933 р.) І. Фурман закликав скоротити масштаби відділів для тимчасово психічно хворих підопічних шляхом переведення їх під нагляд поза закладом. Він був переконаним, що нові лікарні повинні бути обладнані такими засобами, які б давали змогу ефективного лікування та швидкої виписки, а лікарняних психіатрів слід працевлаштовувати в закладах медичного обслуговування. Кожна лікарня повинна стати центром психічної гігієни для своєї області.
Лікарня мала в одному з корпусів дві оглядових палати (жіночу та чоловічу на 30 ліжок) для складних пацієнтів та рентгенкабінет, окремий корпус призначався для спокійних пацієнтів та для різних майстерень. У 1934 р. тут було також облаштовано театральну кімнату та каплицю, а потім дитячу палату (на 24 ліжка).
Заступницею лікаря стала Гелена Рената Кац (яка в 1928-1934 рр. працювала лікарем і ординатором в Психіатричному закладі на Кульпаркові, а згодом – заступницею директора і завідуючою відділу). Вона спеціалізувалась здебільшого на дитячій психіатрії і здійснила низку досліджень у цій галузі[1]. У грудні 1935 року доктор Г. Р. Кац організувала і очолила лікувально-виховне відділення для дітей.
У 1936 р. разом з Вацлавом Дрожджем Ігнац Фурман був співголовуючим оргкомітету XVI-го конгресу польських психіатрів, який відбувся між 6 та 8 грудня 1936 р. у Любліні (перший день) та Хелмі (другий та третій день) за участю117 фахівців.
Проте ідеї психічної гігієни не були одностайно сприйнятими колегами з фаху, особливо на тлі зростаючих антисемітських тенденцій 1930-х років. У 1937 році розгорівся гострий конфлікт між доктором Олександром Шульцом (головою Хелмської спілки Польського союзу) і докторами-євреями І. Фурманом та Г. Р. Кац. Його наслідками були наклепи, взаємні звинувачення, страйк лікарів-колег, судові процеси, звільнення і поновлення на посадах і навіть показовий бойкот [7; 12].
Зрештою обидва переслідувані медики-однодумці поєднали свої долі у сім’ю, а згодом, повернувшись до Львова невдовзі до початку Другої світової війни, приступили до праці у психіатричному закладі Кульпаркова.
Корпус Львівської обласної психіатричної лікарні
А з приходом радянської влади до Львова у вересні 1939 р. Ігнац Фурман працював ординатором Неврологічної клініки Медичного інституту у Львові. Доктор Р. Кац деякий час продовжувала керувати головним офісом у м. Хелм. Однак 12 січня 1940 року будівлі лікарні були оточені відділенням СС. Після «усунення» персоналу, німці розстріляли з кулеметів пацієнтів у дворі лікарні. Того дня було вбито 435 осіб [2]. «Більшість львівських психіатрів єврейського походження працювали в психіатричній лікарні в Кульпаркові. Після окупації німців доля цих лікарів виявилася трагічною. Деякі втікали до СРСР, інші – до Генерального уряду, гинучи в пастках (наприклад, доктор Артур Ерб). Деякі львівські психіатри єврейського походження покінчили життя самогубством, вживаючи отруту (наприклад, доктор Броніслав Нойфельд), а інших вбили нацисти. Саме ця остання доля випала Ігнацу Фурману та його дружині, які загинули близько 1942 року» [7].
Так гірко і жорстоко замкнулося коло життя видатного львів’янина, у місті, звідки він почав свій стрімкий злет, і якому подарував так багато своїх здобутків і талантів.
Роксоляна ГАВАЛЮК викладач-методист ЛМК ім. С. Людкевича.
Література:
Błaszczyk L.T., Żydzi w kulturze muzycznej działający na ziemiach polskich w XIX i XX wieku, książka wydana dzięki wsparciu udzielonemu przez Ministra Kultury i Dziedzictwa Narodowego oraz Stowarzyszenie Żydowski Instytut Historyczny w Polsce.
Direktor der Anstalt Chełm, Zagłada chorych psychicznie w Polsce 1939-1945 : praca zbiorowa = Die Ermordung der Geisteskranken in Polen 1939-1945 / Polskie Towarzystwo Psychiatryczne, Komisja Naukowa Historii Psychiatrii Polskiej. Red. Zdisław Jaroszewski.Warszawa : Wyd. Naukowe PWN, 1993. 249 S.
Fuhrman I. Program wyszkolenia personelu pielęgniarskiego w publicznych zakładach psychjatrycznych. // Rocznik Psychiatryczny. 1929.
Fuhrman I. Wojewódzki Komunalny Szpital Psychiatryczny w Chełmie: z okazji XVI Zjazdu Psychiatrów Polskich. // Zwierciadło: niezależne pismo demokratyczne. 27 listopada 1932. № 21. S. 11-14.
Księga pamiątkowa Gimnazjum im. Jana Długosza we Lwowie, 1878-1928. Lwów :nakł. Komitetu Jubileuszowego, 1928. 366 с.
Kujawski R. (dr. n. med.) Dekowski zmienia wygląd lecznicy // Czas Świecia. 2017.4 czerwca. URL: http://www.czasswiecia.pl/czas_swiecia/1,88351,21896330,dekowski-zmienia-wyglad-lecznicy.html
Lubaszewski Z. Chełm w Operacji T4 // Chełm nieznany. Ludzie, miejsca, wydarzenia / Państwowa Wyższa Szkoła Zawodowa w Chełmie, Chełmskie Towarzystwo Naukowe. Chełm : wydawnictwo «Kresowe», 2009. S. 234-235.
Obchód setnej rocznicy urodzin Fryderyka Chopina we Lwowie 23-28 października 1910: przewodnik koncertowy / zestawił Ignacy Fuhrman, Lwów: Drukiem Artura Goldmana, 1910
Polski kalendarz muzyczny na rok 1920 / red. M. Skolimowski. Warszawa: Polska Artystyczna,1920.
Psychiatria w Świeciu: doktor Józef Bednarz. // Czas Świecia. 2017. № 7. s. 8-9.
Sensacyjny proces lekarzy w Chełmie. Korespondencja własna «Chwili» porannej.
Świecie. Księga jubileuszu 800-lecia. Świecie: Urząd Miejski, Gdańsk: Instytut Kaszubski, 1998.
[1] «W sprawie opieki wychowawczo-lekarskiej dzieci neurotycznych i wychowawczo zaniedbanych» (1931); «Znaczenie terapji nasennej w przebiegu psychoz endogennych» (1931); реферат «Higjena psychiczna w oświetleniu nauki o psychoanalizie» (1931); «Znaczenie psychomotoryki dla przebiegu i prognozy psychoz endogennych» (1932); «Analiza zaburzeń czasu i przestrzeni w przypadku schizofrenii» (1937).
На перший погляд може здатися парадоксальним, що витоки Жулинської парафії слід шукати не в самому Жулині, а в сусідніх Підгірцях поблизу Стрия. Проте саме...
