19 жовтня стартує тижневий практичний безкоштовний онлайн курс для музикантів та музичних менеджерів зі всієї України “Do U Speak Music” (більше інформації – тут http://musicup.in.ua/ ). Унікальна можливість покращити знання з англійської мови, дізнатись корисну інформацію про практичний менеджмент та маркетинг у музиці, та стати активним учасником української та міжнародної музичної спільноти.
Курс збудований у форматі інтерактивних відео лекцій, де музикантки- блогерки англійською мовою розкривають найбільш актуальні теми для сучасних музикантів, а це про брендування, рекламу, роботу із соціальними мережами, пошук коштів для гурту, відомі музичних онлайн платформи, організацію турів та онлайн концертів, а також краудфандинг у музиці.
Курс триватиме 7 днів – з 19 по 25 жовтня – по 1 годині щодня онлайн (з 19.30 до 20.30). Зголошення приймаються до 23:59 год. 15 жовтня. Реєстрація за посиланням: https://forms.gle/t5QJ68VtHMkuBJjy6
Про цілі та наповнення курсу
Курс призначений для молодих музикантів та менеджерів, які розпочинають свою професійну діяльність, і має на меті розширити знання про можливості просування та ефективного управління музичними проектами/колективами. Курс відкритий для представників різних музичних напрямків.
Кількість учасників курсу є обмеженою, тому організатори заохочують музикантів і менеджерів до креативного заповнення аплікаційної форми. У відборі учасників важливими критеріями будуть:
рівень знання англійської мови
наявність базового досвіду роботи у музичному гурті (як музиканта або менеджера);
умотивованість до участі, наявність конкретних запитань щодо менеджменту та маркетингу;
готовність взяти участь у повній програмі курсу;
“У час карантину активна концертна діяльність поставлена на паузу, а більшість музикантів змушені шукати нові, сподіваємося, тимчасові види діяльності та заробітку. Для багатьох час карантину став простором для навчання і здобуття нових навичок. Величезна кількість інформації для музикантів в інтернеті є англійською мовою, та не всі артисти володіють нею на необхідному рівні. Ми поставили собі за ціль зібрати важливі теми для музикантів і познайомити їх з ключовими музичними термінами/словами англійською мовою. Для цього ми обрали формат блогу. У вільній атмосфері ми спілкуємось англійською про стрімінгові платформи, брендування та інші теми, показуємо на екрані важливі слова, подаємо словничок та транскрипт тексту і найважливіші лінки на міжнародні ресурси.” – розповідає засновниця курсу Анастасія Войтюк.
Викладачки курсу/блогерки:
Анастасія Войтюк – ініціаторка блогу, сучасна бандуристка, культурна менеджерка, фронтвумен гурту Troye Zillia, засновниця фестивалю сучасної бандури Lviv Bandur Fest та курсів менеджменту та маркетингу для музикантів у Львові, керівниця організації “Unbeaten Path”. Співтворчиня мобільної аплікації Bandura App та сторінки Bandura Online. Випускниця програми Creative Enterprise Ukraine, та різноманітних навчальних програм у галузі креативного менеджменту УКУ, НаУКМА, Uniwersytet Marii Curie-Skłodowskiej.
Іра Лобанок – музикантка, саундпродюсерка, засновниця секретних концертів Sofar Sounds Lviv, учасниця електронного дуету krapka;KOMA та викладачка курсу зі створення електронної музики в Vedel School. Здобула освіту у Вестмінстерському університеті (Лондон, Великобританія) зі спеціальності Commercial Music Performance, де отримала знання з музичного брендингу та маркетингу від провідних діячів британської музичної індустрії.
Про попередньо проведені курси
Протягом карантину “Unbeaten Path” вже провела 3 онлайн курси з ефективного менеджменту та маркетингу у музиці. Перший набір стартував у квітні і зібрав разом сучасних бандуристів, а також менеджерів і музикантів, які з ними співпрацюють. Другий набір відбувся у травні і був відкритим для різних музикантів та менеджерів з України та з-за кордону. Всього понад 100 людей з різних куточків України, а також з Італії та Німеччини зголосилися на обидва курси, 32 особи пройшли курс та отримали сертифікати, а понад 40 учасників були вільними слухачами на відкритих лекціях. Серед випускників курсів музиканти та менеджери відомих українських та закордонних колективів, а також відомі викладачі: Rockocko (Львів), ХАС, Оксана Герасименко (Львів), Шпилясті Кобзарі (Київ), GANNA (Берлін), Harmata (Київ), Granat (Львів), BusiCama (Харків), Варйон (Київ). Третій курс відбувався для спільноти львівських музикантів за підтримки Управління Культури в рамках програми “Фокус на культуру”.
Курс відбувається на платформі Школи музичного менеджменту та маркетингу «Music Up», і є проектом організації «Unbeaten Path», що вже третій рік поспіль проводить фестиваль сучасної бандури «Lviv Bandur Fest» та є організатором різних фестивальних та освітніх заходів у різних напрямках мистецтва. Курс відбувається за підтримки Українського Культурного Фонду і є безкоштовним для учасників.
1914 рік для народів, розділених політичними кордонами імперій, став одним із найбільш драматичних в історії. Українці також були втягнуті у вир війни, оскільки воювали на стороні обох протиборчих блоків: Антанти і Четвертного союзу, у складі Російської імперії та Австро-Угорщини. За 4 роки, 3 місяці і 14 днів (28 липня 1914 – 11 листопада 1918), які тривала війна, було мобілізовано 73,5 млн. осіб. За цей час загинуло 10 млн. людей і поранено близько 20 млн.
Тарас Франко, 1916 р. Оригінал зберігається в Квартирі-музеї родини Івана Франка у Києві
Ми спробували відслідкувати бойовий шлях другого сина Каменяра, використовуючи документи, листи та записки Тараса Франка, які були передані до Квартири-музею його сином Роландом.
1914 рік
Із початком Першої світової війни Т. Франко йде на фронт у складі австрійської армії. 31 липня Австро-Угорська імперія оголосила загальну мобілізацію. Тарас Франко служить волонтером у 30-му польовому полку у Львові, де отримує звання кадета резерву австрійської армії.
Довідка видана Т.Франку, що з 1 жовтня 1914 р. по 10 травня 1915 р. він був кадетом резервної армії Оригінал знаходиться у фондах Квартири–музею родини Івана Франка у Києві
У вересні 1914 року капрал Тарас Франко проходить службу в Білому Камені біля міста Золочів, що на Львівщині.
1915 рік
У травні на «Східному фронті» відбувається наступальна операція «Горлицька битва», завдячуючи якій австрійська армія витіснила російські війська з Королівства Галичини та Володимирії. 3 червня 1915 р. німецько-австрійське військо зайняло Перемишль, 22 червня — Львів. Тарас Франко бере участь у наступі у званні лейтенант.
1916 рік
Активність військових дій Першої світової війни переміщується на Балкани. 27 серпня 1916. Королівство Румунія оголосило війну Австро-Угорській імперії. Наступного дня, 28 серпня 1916, Королівство Італія оголосило війну Німецькій імперії. Командир сотні Тарас Франко з грудня 1915 року по листопад 1916 року перебуває на «Італійському фронті». У фондах музею є листівка, надіслана Т. Франком з румунського містечка Салонта.
Лист Тараса Франка до брата Петра Франка, від 15 листопада 1916 р. (дата за поштовим штампом) з Nagyszalonta (місто на території сучасної Румунії).
На «Італійському фронті» Тарас Франко захворів на тиф і його переводять у м. Люблін.
1917 рік
В Росії відбувається революція, а в Києві створено Центральну Раду. 20 листопада 1917 року Центральна Рада у Києві проголосила Українську Народну Республіку, а 15 грудня 1917 року більшовицький уряд уклав перемир’я з Центральними державами.
Після одужання, до вересня 1917 року, Тарас Франко перебуває у резерві австрійської армії в місті Замосць у званні обер-лейтенант. З вересня служить перекладачем у Ковелі, а пізніше – на австрійському бездротовому радіо.
1918 рік
В Росії більшовики створюють РСФСР. 8 лютого 1918 російська більшовицька армія захопила Київ. 1 березня 1918 року війська Центральної Ради разом з австро-угорсько-німецькими військами увійшли в Київ. 3 березня 1918 було підписано Брестський мир, за яким більшовицька Росія відмовлялася від суверенітету над Польщею, Литвою, частиною Білорусі та Латвії і зобов’язувалася вивести війська з території Української Народної Республіки. 29 квітня 1918 у Києві П. Скоропадського вибирають гетьманом Української Держави.
З травня по серпень 1918 року Тарас Франко перебуває в Одесі.
У листопаді 1918 більшовицька Росія анулювала Брестський мирний договір. В Україні утворено Директорію під головуванням В. Винниченка.
Тарас Франко повертається до Львова. Його призначають сотником Української Галицької армії.
Бойовий шлях Тараса Франка на карті
1919 рік
У січні 1919 року в Україні проголошено Акт Злуки. Західно-Українська Народна Республіка об’єдналася з Українською Народною Республікою. 5 лютого цього ж року російська більшовицька армія знову захопила Київ.
З травня по серпень 1919 року Тарас Франко, у складі Української Галицької Армії, бере участь у боях на Поділлі.
У вересні 1919 року Тарас Франко потрапляє в полон до більшовиків. Його інтернують у Кожуховський концентраційний табір для військовополонених у Москві.
З грудня 1919 року по липень 1922 року Тарас Франко перебуває у Харкові. Викладає у школах і чекає документів для повернення додому.
У вересні 1922 року, Т. Франко повертається до Львова, де по серпень 1928 року працює вчителем грецької і латини в академічній українській гімназії.
Копія свідчення Р. Левицького про перебування в полоні Тараса Франка більшовиками у 1920-1922 р. 30.11.1928 р, м. Львів.
«Нижче підписую свідчення, що разом з Т. Франком, учителем гімназійним, були інтерновані більшовиками в роках 1920-1922, мешкали разом у Харкові, де Т. Франко заробляв на життя, викладаючи гімнастику й українську мову в різних школах так довго, поки не отримали необхідних документів для виїзду…» – давав у 1928 році свідчення Р. Левицький, котрий разом з Т. Франком перебував у більшовицькому полоні.
З вересня 1928 року по вересень 1939 року Франко працює у польській гімназії м. Ряшів (Жешув) учителем фізкультури.
Довідка видана Т.Франкові про роботу вчителем гімнастики у 1932-1934 роках у м. Жешув. Оригінал знаходиться у фондах Квартири–музею родини Івана Франка у Києві
З 1939 до 1941 р., а потім з 1944 по 1945 рік Тарас Франко працює у Станіславській чоловічій школі № 5 вчителем російської мови та літератури і водночас є наставником шкільного гуртожитку.
У період окупації України німцями, Т. Франко викладає німецьку мову у Станіславові.
Довідка від 16.01 1950 р., про викладання російської мови та літератури у 1939-1941 рр. та з 1944-1945 рр. у Станіславській чоловічій школі № 5. Оригінал міститься у фондах Квартири–музею родини Івана Франка у Києві
Наприкінці 1945 року разом з родиною повертається до Львова і працює викладачем класичних мов Львівського університету до квітня 1948 р.
У 1947–1949 роках був директором Літературно-меморіального музею Івана Франка у Львові.
У 1950 році «добровільно-примусово» родина Тараса Франка була переселена до Києва
13 жовтня о 19:00 у Львівській національній філармонії відбудеться концерт «Тріумф любови»- оркестр «INSO-Lviv» під керівництвом диригентки Оксани Линів зіграє добірку творів віденських класиків та українського композитора Олександра Козаренка.
Соліст – Андрій Мурза (скрипка)
Голос – Оксана Нікітюк
В програмі прозвучать увертюра «Леонора» №3 Людвіга ван Бетховена, концерт для скрипки з оркестром №5 Вольфганга Амадея Моцарта, «П’ять весільних ладкань з Покуття» Олександра Козаренка.
Тандем зіркової диригентки Оксани Линів та оркестру INSO-Lviv поєднує музика Моцарта та любов до українського. За роки існування фестивалю LvivMozArt, музиканти відкривали публіці незнані шедеври української музики та презентували світу свого, львівського Моцарта.
І 13 жовтня прозвучить вишукана добірка творів віденських класиків, а також українська архаїка втілена в творчості сучасного композитора Олександра Козаренка.
Захід відбудеться з дотриманням карантинних вимог. Квитки можна придбати у касі філармонії.
Довідково.
Оксана Линів (Україна-Німеччина)
Оксана Линів – видатна українська диригентка, яка працює з найбільшими оперними театрами та відомими оркестрами у всьому світі, серед них Баварська державна опера, Берлінська державна опера, Gran Teatre del Liceu Barcelona, Theater an der Wien, Державна Опера Штутгарта, Франкфуртська Опера, Королівська шведська опера, Львівська національна опера, Одеська національна опера та багато інших, оркестри Bayerisches Staatsorchester, Staatskapelle Berlin, Symphonieorchester des Bayerischen Rundfunks, RSO-Wien, Münchner Philharmoniker, Orchestra Philharmonie Luxembourg, Düsseldorfer Symphoniker, Graz Philharmonic Orchestra, Toulon Opera orchestra та ін. З 2014 по 2017 працювала музичним асистенткою музичного директора Баварської державної опери Кирила Петренка. З 2017 по 2020 рік була головною диригенткою Опери та Філармонійного оркестру у Граці, Австрія.
Паралельно з блискучою міжнародною кар’єрою Оксана Линів палко опікується розвитком класичної музики в Україні та відома як посол культури України у світі.
У 2016 році Оксана Линів ініціювала заснування Міжнародного фестивалю класичної музики LvivMozArt у Львові, яким з того часу успішно керує як арт-директор. Фестиваль став культурною подією інтернаціонального масштабу в Україні та у 2019 році увійшов до об’єднання європейських оперних фестивалів та організацій, дотичних до історії сім’ї Моцартів «European Mozart Ways». Також у 2016 році з ініціативи Оксани Линів був заснований Молодіжний симфонічний оркестр України / YsOU, перший і єдиний молодіжний оркестр, який об’єднує юних музикантів з усієї України. Оксана Линів активно популяризує українську музику та часто виконує твори українських композиторів в концертних програмах по всьому світі.
Паралельно з блискучою міжнародною кар’єрою Оксана Линів палко опікується розвитком класичної музики в Україні та відома як амбасадор культури України у світі. За свої міжнародні успіхи та відданість розвитку української культури вона була відзначена званням Почесного посла міста Львова та численними престижними українськими нагородами
Андрій Мурза, скрипка (Україна-Німеччина)
Художній керівник Одеського міжнародного конкурсу скрипалів, артист Дюссельдорфської симфонічного оркестру (Німеччина). Бере участь в роботі журі міжнародних конкурсів та проводить майстер-класи в містах України, Китаю і Німеччини.
Андрій Мурза є переможцем кількох міжнародних конкурсів, серед яких міжнародний конкурс скрипалів імені Жуліо Кардона в Португалії, Еужена Кока в Молдавії і «Мистецтво XXI століття» в Україні. Брав участь в міжнародних фестивалях в Хайдельберзі (Німеччина), Сантандері (Іспанія), «Два дні і дві ночі нової музики» і «Золоті скрипки Одеси» (Україна). Він виступає з концертами в містах Швейцарії, Франції, Німеччини, України, Італії та Іспанії, де відбувся його дебют на Національному радіо Іспанії, в якому він виконав твори Баха, Шуберта, Шнітке і Сен-Санса.
У 2015 році Андрій став переможцем конкурсу фонду «Сімфоніма» (Німеччина), який надав йому в особисте користування скрипку Ніколо Аматі. З 2019 року викладає у Одеській національній музичній академії.
Оксана Нікітюк є лауреаткою та володаркою Гран-Прі численних міжнародних конкурсів, зокрема: Гран-прі Міжнародного конкурсу «Kiwanis» (м. Торонто, Канада, 1995р.), Гран-прі конкурсу хорових колективів (Дебрецен, Угорщина, 2000 р.), Лауреатка І премії IV Всеукраїнського конкурсу хорових диригентів (2008 р.), Гран-Прі конкурсу-фестивалю «Миколайчук-Фест», м. Вижниця, Україна (2016 р.), Лауреатка фестивалю Київ Етно Мюзік Фест «Віртуози фолку» (2017 р.)
В 2009 р. Оксані Нікітюк присвоєне Почесне звання Заслуженої артистки України.
Диво-хата на вулиці Шевченка, якої вже там немає. Фото 2012 року
Рівне позбулося фактично “музейного” об’єкту понад сторічної давнини, який знаходився під відкритим небом на вулиці Шевченка. Тепер там, вочевидь. постане чергова “висотка”. Утім, стару хату ще можна буде побачити. Але не в Рівному.
Так виглядала хата Тарасевичів на вул. Шевченка в 2010 році
Багато років рівнян та гостей міста, які прямували старовинною вулицею Шевченка дивував “живий” артефакт — старезна дерев’яна, похилена від часу, але ще стійка, хата. Зроблена методом зрубу, вона давно пережила своє сторіччя і здалася лише нині. Вона, єдина така, на цьому відрізку вулиці Шевченка, здавалося, якимось дивом телепортації перенесена з минулого в нашу сучасність…
Хата Тарасевичів, фото 2010 року
Історію цього унікального будинку свого часу розповіла краєзнавиця Галина Данильчук у своїй книзі “Рівне у долях його мешканців”: “Перша згадка про вулицю Шевченка міститься у писемних джерелах ще за 1629 рік. Тоді вона називалася Супонівською. Потім — Омелянівською, бо саме тут пролягав шлях до села Омеляна. Забудовували вулицю дерев’яними будинками, і селились тут переважно українці, які мали наділи землі і з покоління в покоління займались сільським господарством. Хата на вулиці Шевченка, 85 є зразком дерев’яного будівництва першої половини ХХ століття. Вона знаходиться саме в тому кутку міста, який був осередком українства в Рівному. Тут селилися і організовували свій побут саме українці. У цій хаті жила родина корінних рівнян — Тарасевичів. Марія Олексіївна Тарасевич і її старша сестра Надія Олексіївна Кулій (їх давно вже немає на цьому світі) розповідали, що їхній хаті 200 років, хоча документи про дату побудови у них не збереглися”.
У понад столітньому будинку з Рівного, за словами Володимира Дзьобака, відновлять побут мешканців ХХ століття.
Ще кілька років тому виникла ідея передати стару хату з вулиці Шевченка Рівненському краєзнавчому музею, щоб встановити на його території, проте… Як стало відомо, дерев’яного старожила нещодавно передали ГО “Центр дослідження і відродження Волині”, що в Радивилові. Там хата стоятиме на території етнорезиденції “Ладомирія”, де знаходиться Музей одягу Великої Волині. Ось що повідомив на сторінці громадської організації керівник “Центру” Володимир Дзьобак:
“Півтора роки тому, одна дуже хороша людина повідомила, що в Рівному є стара хата (приблизно кінця 19, початку 20 століття), яку будуть демонтовувати. Підказала до кого потрібно звернутися. Зустрілися, переговорили, пояснили чим займаємося і що плануємо робити із артефактом у разі, якщо нам його віддадуть. Десь близько трьох місяців шукав спеців, які б могли обстежити об‘єкт і розповісти про його реальний стан. Знайшли таких. Домовилися про співпрацю. Після детального обстеження виявилося наступне. Дах в первісному стані не зберігся, останній варіант – покритий шифером. Прогнив дубовий фундамент, фактично провалилася одна стіна хати, багато колод інших трьох сторін також стали не придатними для подальшого використання. В середині розваленою була піч і ще було багато-багато подібних негативних моментів. Не зважаючи на це, ми прийняли рішення забрати об‘єкт і провести комплексну його реконструкцію. Понад рік тривали бюрократичні погодження, але сьогодні матеріали хати перевезені в Ладомирію!”
Праворуч з уже знесеним будинком видніється ще один будинок-старожил – №85-А. Він у трохи кращому стані. Можливо він колись стане експонатом під відкритим небом у Рівненському музеї?
До речі, поруч із перенесеною хатою під номером №85-А є ще одна подібна, але в трохи кращому стані. Усього ж на історичній вулиці Шевченка в Рівному збереглося вісм старих дерев’яних будинків. У деяких з них мешкають родини корінних мешканців вулиці – Дзіваки, Логвисі, Либаки, Листопади. У сімейних архівах вони зберігають унікальні світлини з видами в тому числі й їхніх прадідівських будинків.
Цієї осені БІЛА ВЕЖА готує реліз нового альбому, який, попри осінню пору, називатиметься «Там Де Весна». А перед виходом новинки у її підтримку гурт презентує відеокліп на пісню «Не Ангел». Музиканти кажуть, що давно хотіли відзняти кліп саме на цю пісню, і ось нарешті вдалося втілити задумане в життя.
«Ми дуже хотіли відзняти кліп саме на пісню «Не Ангел», адже зараз, у 2020 році, під час карантину, суспільний фокус трохи змістився з подій на сході України до глобальної боротьби із COVID-19. Проте ми вважаємо, що саме тепер потрібно нагадати усім українцям, що на сході нашої країни воюють хлопці, за якими сумують їхні кохані, їхні родини. І що наші думки, молитви та підтримка – це те, що дає їм наснаги витримати пекло війни. Тримайтесь, хлопці, та повертайтеся додому скоріше – живими і здоровими. Любов та віра – сильніші за війну», – каже лідер БІЛОЇ ВЕЖІМаксим Іващенко.
Гурт Біла Вежа
Пісня «Не Ангел» присвячена дуже серйозній темі, саме тому хлопці з усією відповідальністю підійшли до створення кліпу і вирішили зробити все на найвищому рівні. Передивилися сотні відео, відзнятих українськими режисерами, і зрозуміли, що більшість із тих, які їм сподобалися, були відзняті відомим кліпмейкеромВіктором Скуратовським.
«Я відразу зателефонував Вікторові і запропонував співпрацю. Знайшовши основну ідею, ми ще близько місяця готувалися до зйомок. Віктор дуже скрупульозно підійшов до всього процесу – вибору акторів, одягу для гурту, локації, антуражу… Ми дуже задоволені результатом, оскільки хотіли відзняти кліп як невеличке кіно, яке підкреслить сенс самої пісні. Ми завжди воліємо знімати кліпи так, щоб після перегляду було відчуття, наче ти переглянув цілий фільм. Любимо показувати історії. Власне, так і вийшло із «Не Ангел», – підсумовує фронтмен гурту Максим Іващенко.
Головні ролі у кліпі виконали учасник телепроекту «Танці з зірками» Юрій Гурич та танцівниця шоу-балету Насті Каменських (NK) Юлія Аладько.
БІЛА ВЕЖА – Не Ангел (прем’єра кліпу):
Інформація про гурт: БІЛА ВЕЖА – український рок-гурт. У складі – 5 музикантів. За час свого існування гурт випустив 3 альбоми та відзняв 9 відеокліпів. За останні роки БІЛА ВЕЖА проїхала 3 всеукраїнські тури, відігравши близько 100 концертів у 30 містах України, у тому числі на таких фестивалях як Atlas Weekend, Бандерштат, «Схід-Рок», «Республіка» та ін. У творчому здобутку гурту – виступ у якості суппорту легендарного гурту Uriah Heep, участь у телепроекті «Українська пісня» на Арені Львів, виступ на НСК «Олімпійський» на підтримку українських футболістів, а також участь у 6-му сезоні «Х-Фактор», в якому БІЛА ВЕЖА увійшла у ТОП-5 найкращих виконавців, здобувши любов та прихильність телеглядачів.
5 травня цього року минуло 120 років від заснування першого осередку організації «Січ» у селі Заваллі на Снятинщині. «Січі» у Галичині існували впродовж 1900–1930 рр. Січові товариства також діяли на території Буковини, Закарпаття, Наддніпрянщини та в еміграції. Станом на 1913 р. у Галичині існувало понад 900 січових товариств.
У роки Першої світової війни та Української національної революції 1917–1923 рр. члени цієї організації поповнили лави легіону Українських січових стрільців, брали участь у розбудові Західно-Української Народної Республіки, воювали у Галицькій армії тощо. У 1920-х рр. діяльність січових осередків була припинена польською владою. Остання «Січ» у Галичині у селі Горбачі (тепер село Пустомитівського р-ну Львівської обл.) проіснувала до вересня 1930 р.
Титульна сторінка часопису «Сокільські Вісти», де опубліковано статтю Степана Гайдучка «З нагоди одного ювілею». Львів, 1930, травень–червень, число 5–6.
У 1930 р. у галицькій пресі з’явилося чимало публікацій про січовий рух та його лідерів, зокрема Кирила Трильовського, Івана Чупрея та ін. Серед дописувачів на цю тематику був і професор українського тіловиховання Степан Гайдучок. Він як знаний сокільський діяч і педагог був добре ознайомлений з діяльністю січових осередків у Галичині, знав особисто голову «Січі» Кирила Трильовського та інших керівників січового руху. Ще перед Першою світовою війною писав у пресі замітки й більші публікації про окремі заходи, які проводили «Січі». У 1913–1914 рр. Степан Гайдучок разом з іншими провідними січовими діячами брав участь у підготовці Шевченківського здвигу, який відбувся 27–29 червня 1914 р. у Львові. На початку 1920-х рр. він неодноразово дискутував на спільних нарадах, які відбувалися за присутності керівників січових та сокільських організацій. У 1924 р. навіть опублікував дві свої статті у часописі «Січі» – «Січові Вісти», які виходили у Львові.
Генеральна старшина «Українського січового союзу» у Львові. Сидять зліва направо: Сидір Винників (генеральний скарбник), Кирило Трильовський (генеральний отаман), Ярослав Веселовський (генеральний осавул). Стоять зліва направо: Федір Калинович (генеральний четар), Микола Балицький (генеральний писар), Дмитро Катамай (генеральний обозний). 1912 р.
У 1930 р., з нагоди 30-річного ювілею січового руху, Степан Гайдучок підготував відповідну публікацію під назвою «З нагоди одного ювілею». Вона вийшла на сторінках друкованого органу товариства «Сокіл-Батько» – «Сокільські Вісти». У публікації, Степан Гайдучок, без зайвого пафосу та прикрас, на основі власних спогадів, преси та документів, коротко охарактеризував діяльність січової організації, показав складні відносини між керівництвом «Соколів» і «Січей» тощо. Публікую цей текст із збереженням мови та правопису оригіналу.
Степан Гайдучок
З нагоди одного ювілею
Минуло 30 літ від оснування першого пожарно-ґімнастичного товариства «Січ» в селі Завалю, снятинського повіту. Січовий рух поширювався інтензивно через повних 14 літ головно по селах Покуття і Поділля. Провід цего руху опинився в руках козакофіла, як він сам про себе говорив, Д-р К[ирила] Трильовського.
Печатка Головного січового комітету. Публікується за виданням: Сова А. Сфрагістичні пам’ятки січового руху в Галичині першої третини ХХ століття. – Львів: ЛДУФК, 2014. – 72 с. – (Серія 1. Дослідження. Вип. 1).
Скільки заложено до війни так зв[аних] самостійних Січей, годі сказати, а не можна беззастережено брати цифр, що їх часто подають інтересовані. Мені, доводилося за цим шукати по ріжних архівах, часописах, бібліотеках та записках, однак докладного числа вивести не можна. Реєстр бувшого галицького намісництва виказує по липень 1914 р. 721 заложених товариств, натомість «Січові Вісти» з 1913 року подають це число на 794. Буковина виказує число 106.
«Статут товариства гімнастичного і сторожи огневої Січ». Автор та видавець Кирило Трильовський. Коломия, 1909 р.
Спочатку січовий рух обхопив найблищі повіти біля осідку Д-р [Кирила] Трильовського, себто: Снятин, Коломию і Косів. Відтак поширився на Станиславів, Надвірну, Рогатин, Підгайці, Сокаль, а в році 1910 на Перемишль й Тернопіль. Це були повіти, в яких той рух був найсильніший. Вилучую з розмислом Бережанщину, бо сильний там, січовий рух повстав під кермою знаного письменника Д-р А[ндрій] Чайківського і Д-р [Осипа] Ковшевича, військового лікаря. В других повітах цей рух був доволі слабкий. Правда, були повіти як Калуш де, чи не в році 1907. Сидір Твердохліб, тоді мабуть член радикальної партії, в одному році оснував щось коло 40 товариств. По році не було ні одного – бо повіт до цеї орґанізації не був як слід підготований.
Хибно у нас поширена думка, що до війни Соколи і сокільські Січи, це була домена народньо-демократичної партії, а самостійні Січи, це оруже радикальної партії.
Титульна сторінка календаря «Отаман», виданого Кирилом Трильовським. Коломия, 1905 р.
До сокільської орґанізації належали так націонал-демократи, як і христіянсько-суспільники, були у ній радикали і соціял-демократи, а ще більше, було безпартійних. Навіть націонал-демократичній пресі було це сіллю в оці і вона вела борбу проти цього (от хочаби виступ «Діла» проти С[еня] Горука, голови орґанізаційної секції на цілий край).
Так само було і з самостійними Січами, якими кермувала не так радикальна партія, як Д-р Кирило Трильовський. От хочби для приміру наведу, що Січи в бобрецькому повіті стояли під кермою націонал-демократів, як Д-р [Льонгин] Цегельський, в Равщині творили вони разом зі Соколами окремий Союз під головуванням націонал-демократа Д-р. Дмитра Левицького, в Перемищині кермував ними націонал-демократ до того Сокіл Д-р [Володимир] Загайкевич, Мостищина під проводом Любомира Даниловича творила щось в роді самостійного отаманства.
Обкладинка календаря «Запорожець». Коломия, 1903 р.
Сам січовий рух, маючи великі заслуги для розбудження свідомости і орґанізаційного змислу серед мас, був надто плитко й поверховно ведений в порівнанні до сокільського – хочби до війни. Був більше обрахований на фанфаронаду, чим на позитивну працю.
От для порівняння:
Сокільський рух подбав о вишколення 15 учителів і учительок руханки – Січи не дали ні одного.
Сокільство придбало 4 майдани до вжитку, не тільки для своїх цілей, але – й для других товариств, – січова орґанізація ні одного (ті майдани: у Львові, Винниках, Тернополі, Станиславові). Придбані сокільські доми в Станиславові і Жидачеві також стали опорою і для других товариств – Січи не оставили ні одного. Сокільство дало почин і літературу нашому спортові й руханці і він звідтам виходив, – січовий провід над цим, переходив до порядку денного. Противно в своїх початках користувався січовий рух тим, що зробило сокільство в своїх початках, себто впорядом, який видав [Володимир] Лаврівський в 1894 р. в сокільському калєндарі, руховими грами, які писав для календаря «Отаман» ((призначенім для Січей), тодішний містоголова «С[окола]-Б[атька]» І[ван] Боберський.
Члени товариства «Січ» гасять пожежу. Рисунок, опублікований у календарі «Запорожець». Коломия, 1903 р.
Сокільство дбало о вкорінення руханки й уможливлювало її ведення по наших школах, даючи вчителів і відступаючи свої салі, то Січи тим не журилися. А коли у нас поширився цей хибний погляд, що в році 1914 Шевченківський Здвиг, це січове свято у Львові – то мушу застеречися, що це свідоме перекручування факту! Бо здвиг був у першу чергу сокільський. Стануло у Львові 9851 Соколів, а самостійних Січовиків лишень 2866. (Сам я рахував і порівнував з числами, які, подавали і другі). Факт цей признавала в тодішних часописях сама січова орґанізація. А треба тямити, що сокільство стануло перше, твердою ногою в столици краю у Львові, вже на І. здвизі в 1911 р., коли натомість Січи не мали смілости вийти зі своїм виступом поза Снятин, чи Станиславів.
От так би виглядало побіжно порівнання обох рухів і це порівнання хай буде для сокільства напрямною в його дальшій роботі і стремліннях. Сокільство мусить й дальше по собі зіставляти тривалий слід, якого не можна затерти, так як не можна затерти і цего, що У[країнські] С[ічові] С[трільці] повстали не тільки з самих Січовиків, але чи не в більшій скількости з Соколів. Тільки на жаль вони не можуть впімнутися за собою, за своїм добрим іменем, бо не остали при життю.
Обкладинка пропам’ятної книги «Січей» – «Гей, там на горі «Січ» іде!..», зібраної і упорядкованої Петром Трильовським. Едмонтон, 1965 р.
Якіж були відносини між обома орґанізаціями, себто січовою і сокільською?
Помимо найліпшої волі зі сторони сокільства, а особливо його проводу, передовсім голови І[вана] Боберського, що мріяв про один сокільсько-січовий Союз, сипалися зі сторони січового проводу обиди, інсунуації, та наклепи. Причини треба шукати не так у цьому, що Сокіл став закладати по бажанню вираженім просвітним конгресом в 1909 р. у Львові – місто «Соколів» – «Січи», як свої філії – як у тім, що передовсім Д-р [Кирило] Трильовський боявся за втрату особистих впливів серед січовиків.
Як що ви візьмете в руки календарі «Запорожець» за роки 1909–1914 чи «Січові Вісти», а то й «Громадський Голос» з того часу, то найдете таку ріку помий й болота на сокільство, що буде вас збирати обридження і хиба будете шукати причин цього явища в хоробливих амбіціях, що не знають ніяких границь, щоби тільки себе вдоволити.
Всеж таки сокільство приймало це зимно, пускало мимо себе, маючи на увазі загально народній інтерес і таки довело до спільного здвигу Соколів і Січей у 1914 році у Львові.
Джерело: Гайдучок С. З нагоди одного ювілею // Сокільські Вісти. Орган Українського Сокільства. – Львів, 1930. – Травень–червень. – Чис. 5–6. – С. 3–5.
Андрій СОВА історик
Джерела та література:
Галичина – український здвиг за матеріалами архіву Степана Гайдучка: [Альбом] / Авт. ідеї Л. Крип’якевич; упоряд. Ю. Николишин, І. Мельник; літ. редактор І. Лемко. – Львів: Апріорі, 2014. – 268 с.
Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків, Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.com; sovaandrij1980@gmail.com
Відновлений трамвайний вагон «Gotha T59E» № 002 під час екскурсії у квітні 2016 року
Трамвайні вагони німецького виробництва – «LOWA» та «Gotha» перевозили пасажирів у Львові понад 30 років – останні німецькі вагони моделі «Gotha G4-61» покинули трамвайні маршрути № 4 і 6 у 1988 році – зберігся лише один «повнокузовний» трамвай «Gotha», який використовується в якості екскурсійного. Отож, «Фотографії Старого Львова» розповідають про історію експлуатації трамваїв німецького виробництва у Львові
Все існування львівського трамвая за типом рухомого складу можна поділити на п’ять епох:
перша – «віденська» або «сіменсівська» – у цей час у Львові експлуатувалися трамваї компанії «Сіменс і Гальське». Вона тривала із 1894 року до початку 1920-х років;
друга – «польська» або «саноківська», вона охоплює ті часи, коли більшість рухомого складу львівського трамвая складали вагони заводу «Sanowag» у місті Сяноку на території сучасної Польщі. Вона тривала із 1903 року, коли до Львова прибув перший трамвайний вагон «Sanok» і аж до 1972 року, коли після закриття трамвайних ліній вгору по вулиці Івана Франка на Високий Замок були повністю виведені із пасажирської експлуатації модернізовані вагони, виготовлені у Саноку.
третя – «німецька» або ж «готична» епоха в історії львівського трамвая тривала із 1955 по 1988 рік – у 1955 у Львові появилися перші трамваї «LOWA», а в 1988 році із пасажирської експлуатації були виведені останні трьохсекційні «змійки» «Gotha G4-61»;
четверта – «чеська» або «татрівська» розпочалася у 1972 році, коли до Львова прибув перший трамвай «Tatra T4SU» і триває і досі. «Татри» не планують здаватися – у 2018 році у їхньому полку відбулося поповнення – із Берліна прибуло 30 вживаних модернізованих вагонів «Tatra KT4DM» – це найбільше трамвайне «поповнення» у Львові за усі часи незалежності України;
п’ята епоха – «електронівська» розпочалася у 2013 році, коли на рейки став перший п’ятисекційний трамвай «Електрон». Побажаємо українському виробнику, щоб епоха його трамваїв тривала, принаймні, не менше, а ніж «готична»…
Починаючи розповідь про історію експлуатації у Львові трамвайних вагонів німецького виробництва потрібно зазначити, що трамвайна система міста Львова має низку відмінностей від більшості трамвайних систем України:
по-перше – це вузька (метрова) колія. Зараз в Україні трамваї метрової колії, окрім Львова, курсують у Вінниці та Житомирі. Іще дві трамвайні системи із метровою колією – у Євпаторії та Молочному – лишилися в окупованому Криму. У двох українських містах трамвайні лінії метрової колії узагалі розібрали – у Сімферополі та Чернівцях, а іще у низці міст, в тому числі Одесі та Миколаєві вузьку колію «перешили» під стандарт 1520 мм.;
по-друге – вузький габарит – це пов’язано як із використанням 1000-міліметрової колії, так і з вузькими вулицями, тому львівські трамваї мають ширину кузова (габарит) 2200 мм. Виключенням є вагони «Електрон», які є дещо ширшими.
по-третє – складний профіль і рельєф колій – багато кривих і підйомів та спусків.
Для таких параметрів колії і габариту та складних умов експлуатації в СРСР нових трамваїв не виготовляли. Єдиним виключенням була глибока модернізація довоєнних київських трамваїв 900-ї серії (вагони отримали індекс моделі 2М), яка проводилася на Київському заводі електротранспорту імені Ф. Дзержинського у 1940-50-х роках – ці вагони модернізували для Житомира, Чернівців та Вінниці, трамвайні господарства яких після Другої світової війни були у геть поганому стані. Отож, у кінці 1940-х – на початку 1950-х років Львів нових трамваїв не отримував – силами підприємства модернізували старі трамвайні вагони, встановлюючи на них більш сучасне електрообладнання по типу вагонів 2М.
Виставка продукції німецької компанії «LOWA» у 1951 році – трамваї, залізничні вагони, тролейбус із причіпом. На фото видно поїзд із трамвайних вагонів «LOWA ЕТ50» + «LOWA ЕВ50».
Можливість постачання до Львова нових трамвайних вагонів відкрилася лише у середині 1950-х років, після смерті Сталіна. Постачання зарубіжної техніки було можливим тільки в межах соціалістичного табору. Трамвайне машинобудування на початку 1950-х років у підконтрольній СРСР частині Європи існувало в Чехословаччина, Німецькій Демократичній Республіці (НДР), Угорщині, Польщі та Румунії.
Габаритне креслення моторного трамвая «LOWA ЕТ54»
Нові трамваї на колію 1000 мм. із габаритом 2200 мм. виготовлялися в середині 1950-х років тільки у Східній Німеччині. Їх виробником була компанія «Vereinigung Volkseigener Betriebe Lokomotiv- und Waggonbaus» (у перекладі – «Об’єднання народних підприємств локомотиво- та вагонобудування»), із скороченою назвою «VVB LOWA». Компанія «VVB LOWA» виготовляла дуже широкий спектр продукції – від локомотивів і залізничних вагонів до автокранів, в тому числі і міський електротранспорт – трамваї і тролейбуси. У 1950 році компанія почала серійний випуск моторних трамвайних вагонів «LOWA ET50» та причіпів до них «LOWA EВ50». Це були двовісні цільнометалеві трамвайні вагони із безпосередньою системою керування тяговим електроприводом (кулачковий контролер в кабіні водія безпосередньо проводив комутацію гальмівних чи пускорегулювальних реостатів). Оскільки у Німеччині у багатьох містах експлуатувалися трамвайні лінії без розворотних кілець (тупикові), вагони модифікації «LOWA ET50» і «LOWA EВ50» були двосторонніми, тобто обладнані дверима з обох сторін кузова, а у моторних вагонах було дві кабіни – у голові та хвості вагона. Для зручного перечеплення моторного і причіпного вагонів на кінцевих, ці трамваї мали напівавтоматичний зчіпний пристрій із електричним роз’ємом.
Перший у Львові поїзд із трамвайних вагонів «LOWA ЕТ54» + «LOWA ЕВ54» на вулиці Коновальця. Жовтень 1955 року
У середині 1950-х років розпочалися поставки трамваїв «LOWA» до Радянського Союзу – першим містом, який отримав такі вагони став Виборг Ленінградської області (зараз тут трамвайного руху вже немає), це сталося у жовтні 1954 року. Після Виборгу такі трамваї надійшли у Калінінград. В Українську РСР такі трамваї почали надходити у 1955 році – їх отримали Львів, Миколаїв (вузька колія 1000 мм.), Сімферополь та Вінниця. За межами УРСР ці вагони також надійшли до Кишинева (потім були відправлені до Львова), П’ятигорська, Ташкенту та Таллінну.
До Львова перша партія із 6 моторних і 6 причіпних трамвайних вагонів «LOWA ET54 + EВ54» прибула у серпні 1955 року. У числі від 14 серпня 1955 року газета «Львовская правда» писала «Незабаром по маршруту № 2 (вул. Леніна – вул. Енгельса) будуть курсувати нові комфортабельні трамвайні вагони. Вони обладнані економічними електромоторами. Моторний вагон маж передній і задній пульти управління. В експлуатації буде 6 моторних і 6 причіпних вагонів».
Трамвайний вагон «LOWA ЕТ54» № 402 та його водійка із сином. Територія трамвайного депо № 1. Жовтень 1955 року
Нові німецькі моторні трамвайні вагони отримали №№ 401 – 406, а причіпні №№ 501 – 506, їх на початку приймало трамвайне депо № 1 – із надходженням нових вагонів із Німеччини старі модернізовані трамваї поступово переводили у трамвайне депо № 2 на вулиці Промисловій, яке у ті часи проходило модернізацію і розширення до 120 вагоно-місць.
Окрім нових вагонів «LOWA ET54 + EВ54», які Львів у 1955 році отримав із заводу, потім трамвайний парк поповнився п’ятьма поїздами із таких трамваїв, які експлуатувалися у столиці Молдови Кишиневі – їх передали до Львова після закриття системи у 1960 році. Моторні вагони мали №№ 425 – 429, а причіпні №№ 525 – 529.
Німецькі вагони «LOWA» зразу сподобалися водіям – по-перше керувати цими вагонами можна було сидячи, по-друге вагони мали надійне електричне опалення салону і кабіни водія.
Трамвайний вагон «LOWA ЕТ54» № 405 у трамвайному депо № 1 із водієм та кондуктором. Жовтень 1955 року
Починаючи із 1957 року постачальником вузькоколійних трамвайних вагонів для СРСР стає німецьке підприємство «VEB Waggonbau Gotha» із міста Гота. Це підприємство виготовляло трамвайні вагони під брендом «Gotha». Візки цих трамвайних вагонів, а також їх електрообладнання були в основному тотожними вагонам «LOWA ET54» та «LOWA EВ54», а от дизайн кузова був іншим. Якщо вагони «LOWA» мали «рубаний» дизайн, то вагони «Gotha» мали більш округлі форми. Їх особливістю було звуження головної і хвостової частини – завдяки цьому вдалося дещо збільшити довжину вагонів і покращити умови проходження кривих малого радіусу.
Моторний вагон «Gotha Т57» приводився двома електродвигунами по 60 кВт., отож міг тягнути за собою два причіпні вагони «Gotha В57», щоправда в умовах «гірського» рельєфу Львова використовувався лише один причіпний вагон. Трамвайний поїзд із одного моторного і одного причіпного вагонів міг розвивати велику по тим часам швидкість – 50 кілометрів на годину.
Поїзд із трамвайних вагонів «LOWA ЕТ54» + «LOWA ЕВ54» №№ 428 + 528 на вулиці Менчникова. Початок 1970-х років. Ці вагони були передані до Львова із Кишинева
Вагони «Gotha Т57» і «Gotha В57» були обладнані електродинамічними, колодковими електричними, колодковими ручними та магнітнорейковими гальмами. Колодкові електричні гальма використовувалися в другому причіпному вагоні – коли при гальмуванні двигуни моторного вагона переходили в генераторний режим, вони живили гальмівний електромагніт, який і приводив в дію колодкові гальма причіпного вагону. В моторному вагоні колодкове гальмо приводилося в дію важелем справа від пульта керування. Магнітнорейкові гальма живилися від контактної мережі через спеціальний реостат, з часом їх переробили на живлення від акумуляторної батареї. Як і у вагонах «LOWA», у вагонах «Gotha» не було пневматичної системи, а низка допоміжних систем, в т.ч. відкривання-закривання дверей, сигналізація, живилася від низьковольтної системи із напругою 24 В. Для перетворення струму високої напруги 600 В у струм напруги 24 В використовувався мотор-генератор. Також була передбачена наявність акумулятора.
Трамвайні моторні вагони «Gotha Т57», як і «LOWA ET55» були двосторонніми, а отже мали двері із обох сторін кузова і два пульти керування –в головній і хвостовій частині кузова, тому вони могли використовуватися у системах без розворотних кілець.
Габаритне креслення трамвайного вагона «Gotha T57». Трамвайний вагон «Gotha T59E» мав аналогічну компоновку салону (розстановку крісел), але не мав дверей по лівій стороні кузова і заднього пульта керування
У Львові в кінці 1950-х – на початку 1960-х років усі трамвайні маршрути, окрім № 10 і 12, де експлуатувалися модернізовані вагони «Sanok», (важкі трамвайні вагони «Gotha» не змогли працювати на цих маршрутах), отримали розворотні кільця. Отож, потреба у двосторонніх трамвайних вагонах зникла, тому під час капітального ремонту перші трамваї «Gotha Т57» та «Gotha В57» були перероблені в односторонні – заварені двері по лівій стороні кузова, демонтовані задні пульти керування. В той же час, такі ж вагони, які надійшли із Сімферополя у 1970-х роках, залишилися двосторонніми.
Зауважу іще, що у Євпаторії, де частина маршрутів не має розворотних кілець, трамвайні поїзди «Gotha Т57 + В57» модернізували – задній пульт моторного вагона перенесли у причіп, таким чином уникли маневрів на кінцевих зупинках…
Поїзд із трамвайних вагонів «Gotha T57» та «Gotha В57» №№ 411+511 на вулиці Радянській (нині В. Виниченка). Характерною рисою моделі була наявність невеликих холдингів над лобовим склом. Фото кінця 1960-х років
Перші 5 трамвайних поїздів «Gotha Т57 + В57» прибули до Львова влітку 1957 року. У моторному і причіпному вагонах було по 22 місця для сидіння. Моторний вагон вміщував загалом 59 пасажирів, а причіпний – 68 пасажирів. Всі ці вагони надійшли у трамвайне депо № 1. Наступна партія із 10 нових поїздів «Gotha Т57 + В57» прибула до Львова влітку 1958 року.
У 1959 році завод у місті Гота розпочав випуск трамвайних вагонів «Gotha Т59/В59». За усіма параметрами ці трамваї відповідали вагонам попередньої модифікації, але були односторонніми, тобто мали один пульт керування в голові вагона і двері лише із правої сторони кузова. До Львова із заводу загалом надійшло 5 трамвайних поїздів із вагонів «Gotha Т59 + В59». Саме моторний вагон цієї модифікації зберігся у Львові із повністю автентичним кузовом, у 2014-16 роках він був відновлений у вигляді, максимально близькому до автентичного і використовується в якості екскурсійного.
Моторний вагон «Gotha T57» № 421 після капремонту і «змійка» «Gotha G4-61» № 631 на розі вулиць Підвальної і Руської. У вагона «Gotha T57» при капремонті у львівських ВРМ заварені двері по лівій стороні кузова. Фото кінця 1970-х років
Вагони «Gotha Т57» та «Gotha Т59» мали ідентичний кулачковий високовольтний контролер, який розташований у кабіні водія по ліву сторону від водійського крісла. За словами водіїв, які працювали на таких трамвайних вагонах, крутити лівою рукою рукоятку контролера було досить важко. Отож, виробник вагонів на початку 1960-х років модернізував головний контролер трамвайних вагонів – основний блок із контактами і дугогасними камерами перенесли під підлогу переднього посадочного майданчика, а рукоятка контролера отримала вигляд керма, яке розмістилося посередині кабіни. Вагони із модернізованим контролером отримали назву моделі «Gotha T2-62», а причепи до них – «Gotha В2-62».
Перші трамвайні вагони «Gotha T2-62» із причепами В2-62 надійшли до Львова у на початку літа 1963 року. Експлуатація цих вагонів розпочалася 29 червня 1963 року на маршруті № 2.
Поїзд із вагонів «Gotha T57» та «Gotha В57» №№ 487 + 587, який був переданий до Львова із Сімферополя. У вагонів збереглися двері по лівій стороні кузова. Фото 1970-х років
У травні 1964 року, коли Львівський трамвай святкував своє 70-річчя, у Львові налічувався 271 трамвайний вагон – 148 моторних вагонів і 123 причіпних, із них 76 вагонів – це були цільнометалеві вагони виробництв Східної Німеччини – решта старі модернізовані вагони, виготовлені за часів Австро-Угорщини та Польщі. У другому півріччі 1964 року із заводу в місті Гота до Львова надійшло 6 трамвайних поїздів «Gotha T2-62 + В2-62», а у 1965 році – іще 14 таких поїздів.
У середині 1960-х років для Львова через Міністерство житлово-комунального господарства СРСР було замовлено 50 нових зчленованих трамвайних вагонів «Gotha G4-61», які у Львові називали «змійками». Окрім Львова такі трамваї отримав також Таллінн.
Вагони «Gotha G4-61» почали проектувати іще в кінці 1950-х років на основі трамвайних поїздів «Gotha Т59 + В59». Вони складалися із трьох секцій – дві із них – головна та хвостова опиралися на неповоротні візки, а середня секція була підвісна. Головна і хвостова секція, фактично, були моторним і причіпним вагонами, додатково обладнаними вузлами зчленування. Серійні вагони мали електричне обладнання, аналогічне вагонам «Gotha T2-62/В2-62», тобто теж мали рукоятку контролера у вигляді «керма». Іще одною відмінністю трамваїв «Gotha G4-61» від «Gotha T2-62/В2-62» була конструкція дверей – загалом вагон мав троє дверей – двостулкові двері у головній і хвостовій секціях і широкі чотирьохстулкові двері у підвісній секції, вони були ширмового, а не зсувного типу.
Партія із 50 трамвайних вагонів «Gotha G4-61» прибула до Львова у 1966-67 роках. Всі ці вагони отримало трамвайне депо № 1, їх випускали на маршрути № 1, 2, 9. Через надходження цих вагонів, частину більш старих німецьких вагонів передали у трамвайне депо № 2 на Підзамче – його готували до прийому «німців» іще з 1959 року. Цікаво, що головну і хвостову секцію «змійок» «Gotha G4-61» нумерували окремо – «голова» першого вагону цієї моделі отримала № 601, а «хвіст» – № 701. Після прибуття до Львова «змійок», в місті все ще експлуатувалося 50 вагонів старих модифікацій, випуск трамваїв на лінію сягнув 224 вагонів. На той час трамвайне депо № 1, яке було повністю укомплектоване німецькими вагонами, обслуговувало трамвайні маршрути № 1, 2 і 9 та частково № 7, маршрути № 4, 6, 7, 10 і 12 – трамвайне депо №2.
Габаритне креслення трамвайного вагона «Gotha Т2-62» із розстановкою крісел у салоні вагона
Зауважимо, що у низці міст України трамвайні вагони «Gotha» експлуатувалися також і на широкій колії – наприклад, у Донецьку, Дніпропетровську, Кривому Розі та Одесі, проте в цих містах їх виводили і експлуатації через постачання чотиривісних трамваїв: або чеських «Tatra T3SU», або радянських КТМ-5. Отож, у 1969 – 73 роках до Львова надходили трамвайні поїзди «Gotha T2-62 + В2-62» із Кривого Рогу, Одеси та Дніпропетровська, візки яких було «перешито» із широкої колії на вузьку, крім того надійшло 10 поїздів «Gotha Т57 + В57» із Сімферополя, де було закрито трамвайну систему.
Це були останні надходження німецьких трамвайних вагонів до Львова. Справа в тому, що в кінці 1960-х років були підписані домовленості в рамках Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ), які передбачали спеціалізацію країн на випуску певної промислової продукції. Відповідно до цих домовленостей, на випуску трамваїв та тролейбусів для країн РЕВ мала спеціалізуватися Чехословаччина та СРСР. Натомість НДР, Угорщина звертали виробництво своїх трамваїв і почали закуповувати вагони чехословацького виробництва. Румунія і Польща, щоправда, ці домовленості не виконала і продовжила випускати трамваї для власних потреб.
Поїзд із трамвайних вагонів «Gotha Т2-62» та «Gotha В2-62» на вулиці Калініна (тепер – Замарстинівська). Кінець 1970-х років
Вузькогабаритні трамвайні вагони «Tatra T4D» компанія «ЧКД-Прага» розробила саме для потреб Німеччини. Це були суцільнометалеві трамвайні вагони із двома поворотними візками, розроблені на базі моделі «Tatra T3» із аналогічним дизайном. База вагона складала 6,3 метри (відстань між осями візків), а довжина вагона – біля 15 метрів. У парі із головними вагонами могли працювати причіпні вагони «Tatra В4D». Моторні вагони мали електрообладнання по типу американських трамваїв РСС із опосередкованою реостатно-контакторною системою із педальним контролером водія і великим пускорегулювальним і гальмівним реостатом – прискорювачем. Такі вагони мали дуже плавний розгін та гальмування.
До СРСР постачалися трамвайні вагони «Tatra T4SU», які можна було експлуатувати в режимі багатьох одиниць. До Львова вагони цієї моделі почали прибувати у кінці 1972 року. Їх появі передувала страшна трамвайна аварія, у яку потрапив трамвайний поїзд «Gotha T2-62 + В2-62», яка сталася 10 січня 1972 року на вулиці Городоцькій у Львові і спричинила поступове виведення із експлуатації німецьких трамвайних вагонів як у Львові, так і у Вінниці та Житомирі.
У салоні моторного вагона «Gotha Т2-62». Фото початку 1980-х років
У аварію із численними людськими жертвами потрапив трамвайний поїзд «Gotha T2-62 + В2-62» №№ 472+572, який було передано до Львова із Одеси, він був закріплений за депо №2. Трамваєм керувала 24-річна водій Надія Макара. У трагічний рейс трамвайний вагон відправився із кінцевої на головному вокзалі біля 16:00. За офіційною версією водій трамвая під час спуску по вулиці Городоцькій заснула і невчасно задіяла гальма. Отож, некерований трамвайний вагон поїзд «врізав» стрілку і врізався в острівну зупинку, яка знаходилася на перехресті вулиць Городоцької та Шевченка. За словами свідків, в кінці трамвайні вагони розчепилися, головний вагон в’їхав у цегляну огорожу школи на вулиці Леонтовича, а причіпний зупинився за кілька метрів. Внаслідок аварії 11 людей загинуло на місці, 25 постраждало, 9 людей було доправлено у сусідню лікарню швидкої допомоги на вулиці Джамбула (нині Раппопорта) у безнадійному і вкрай важкому стані. Водій трамвая, кондуктори та більшість пасажирів залишилися неушкодженими. Остаточно
Поїзд із трамвайних вагонів «Gotha Т2-62» та «Gotha В2-62» № 450 + 550
Дослідники історії міста Львова публікували кілька версій інциденту, які значно відрізняються від офіційної. Так само від ветеранів трамвайного депо я чув про кілька можливих причин аварії. Із практично незаперечних свідчень, є те, що пасажирам заднього вагона № 572 вдалося його загальмувати, обертаючи корбу аварійного гальма у хвостовій частині вагона – власне це і послужило причиною розриву поїзда. Працівники депо говорили мені, що насправді водій не заснула, а гальма вагона були несправними – уже після аварії чи то головний інженер депо № 2, чи то бригадир ремонтників поліз під забруднений людською кров’ю опломбований вагон, щоб усунути поломку ручного гальма…
Зічленований трамвайний вагон «Gotha G4-61» № 604+704 на вулиці Руській. Початок 1970-х років, за трамваєм видно аварійний спецавтомобіль ЛТТУ
Фактом є інше – трамвайні вагони «Gotha» мали один істотний конструктивний дефект – у заводській електричній схемі вагона не було жодного пристрою, який би зупиняв трамвайний вагон у випадку, якщо водій втратив пильність. В той самий час, у вагонах «Tatra» було передбачено «педаль безпеки», яку водій повинен весь час тримати натиснутою. Якщо ж він її відпускає – моментально спрацьовують усі види гальм (аварійний режим). Запровадження подібного пристрою в трамваях «Gotha» потребувало дуже значних змін в електричній схемі. Отож, поступово трамвайні вагони німецького виробництва почали виводити із експлуатації, навіть не дивлячись на те, що вони далеко не повністю вичерпали свій технічний ресурс…
Зічленований трамвайний вагон «Gotha G4-61» № 609 + 709 виїздить на площу Ринок
Початок чеської епохи у житті трамвайного господарства Львова почався 19 січня 1973 року – тоді на трамвайний маршрут № 7 вперше вийшов трамвай із № 801, який вела волій Л.П. Петляк. На початку в трамвайному депо № 1 було 10 вагонів «Tatra T4SU», а у 1973 році мало надійти іще 25… Трамвайні вагони «Tatra T4SU», а потім двовагонні поїзди із них поступово замінили «змійки» «Gotha G4-61» на трамвайному маршруті № 2. Одночасно із введення в експлуатацію нових чеських трамваїв «Tatra T4SU» було виведено із експлуатації останні вагони із дерев’яними кузовами, потім черга прийшла і до вагонів «LOWA».
«Змійка» «Gotha G4-61» № 620+720 на вулиці Ф. Дзержинського (нині Вітовського) біля Парку Культури. 1970-ті рр.
У 1974 – 75 роках почалася реконструкція трамвайного депо № 1 для експлуатації тільки чеських вагонів. Відповідно із депо на Привокзальній поступово поїзди із двовісних вагонів переводили у трамвайне депо № 2. Довший час у депо № 1 експлуатувалися «змійки» «Gotha G4-61», але після того, як на початку 1980-х років почалися масові поставки «гармошок» «Tatra КT4SU» і ці вагони «перебралися» у депо №2…
Вагони «Gotha» на території Львівського трамвайно-тролейбусного заводу (ЛТТРЗ) перед порізкою на брухт. Фото 1989 року
Ера експлуатації поїздів із двовісних вагонів «Gotha» завершилася у 1980-85 роках. Частина вагонів була переобладнана у службові і вантажні, решту ж просто порізали на металобрухт на території Львівського трамвайно-тролейбусного ремонтного заводу. Дослідник історії Львівського трамвая Олександр Арістархов розповідає, що бачив, як вагони «Gotha» заїздили сюди на порізку власним ходом…
У середині 1980-х років «змійки» «Gotha G4-61» експлуатувалися на трамвайних маршрутах № 4 і 6, які обслуговувало трамвайне депо № 2 на Підзамчі. Вагони ці перебували далеко не в найкращому технічному та естетичному стані – оскільки Львів планово отримував нові чеські «гармошки» «Tatra КT4SU», німецькі «змійки» відпрацьовували останні місяці. Останні вагони «Gotha G4-61» працювали із пасажирами у 1988 році, більшість вагонів було утилізовано того ж року…
Службовий вагони «Gotha Т2-62», який належав ЛТТРЗ. Фото 1989 року
До початку 2010-х років у Львові дожило лише 3 моторних вагони «Gotha» – службовий вантажний вагон № 001 із трамвайного депо № 1 (Т2-62), рейкозварювальний вагон № 002-с (Т59Е) служби колії, а також головний вагон рейковоза № 011 (Т2-62). Лише один із цих вагонів – рейкозварювальний вагон «Gotha Т59Е» практично повністю зберіг свій автентичний кузов.
Автор цих рядків, який із дитинства пам’ятав трамваї «Gotha» в експлуатації поставив собі за мету відновити хоча б один такий вагон. Боротьба за збереження трамвайного вагона «Gotha Т59Е» № 002-с почалася взимку 2013 року. Завдяки допомозі речниці ЛКП «Львівелектротранс» Ользі Бачинській та тодішньому керівнику підприємства Володимиру Карпі, колективу трамвайного депо та ВРМ вдалося протягом літа 2014 року провести часткове відновлення ретро-трамвая «Gotha T59Е». На день незалежності 2014 року старенький трамвай взяв участь у Параді трамваїв на площі Ринок…
Службовий трамвай «Gotha T59E» № 002 на площі Ринок під час святкування Дня незалежності України – 2014 р. Автор фото – Володимир Караїм
У 2015-16 роках завдяки підтримці ідеї відновлення ретро-трамвая керівництвом ЛКП «Львівелектротранс» в особі директорів Сергія Васільєва і Михайла Сидоровича вдалося провести відновлення трамвайного вагону у вигляді, наближеному до автентичного. Зараз львівський трамвайний вагон «Gotha T59Е» № 002 (раніше – № 424) та вінницький вагон «Gotha T57» № 104 – це єдині в Україні пасажирські вагони «Gotha T57» німецького виробництва. Решта вагонів цієї моделі залишилися в окупованому Криму.
Трамваї «Gotha G4-61» та «Gotha Т2-62» на перехресті вулиць Підвальної та Руської. Фото початку 1970-х років
Ось така вона, історія німецьких трамваїв в Україні. Зазначу, наприкінці, що на батьківщині цих вагонів, у Німеччині в кількох невеликих містечках вагони «Gotha» досі експлуатуються в маршрутному русі – там діють музейно-пасажирські трамвайні системи. У цілій низці німецьких міст в колекції транспортних музеїв є відреставровані ходові трамваї «LOWA» та «Gotha». Будемо надіятися, що і в Україні навчаться цінувати матеріальну історію, частинкою якої є ретро-трамваї.
Антон ЛЯГУШКІН
У матеріалі використано світлини Ханса Орлеманса та Ааре Оландера, із колекцій Гриця Совківа, Дмитра Янківського та сайту «Львівский електротранспорт».
Прес-конференція з нагоди прем’єри вистави «Король олень». Фото Євгена Кравса
Нова коронавірусна епоха змушує по-новому віднестися до багатьох здавалося б простих речей. В час коли безпека громадян виходить на інший рівень театри шукають нові ( давно забуті) форми спілкування із пошановувачами Мельпомени… Не дивно, що й Перший львівський театр вирішив одну із своїх цьогорічних прем’єр провести на відкритому повітрі.
Прем’єра вистави «Король олень» (реж. Лариса Діденко) відбудеться в атмосферному куточку Львова, в Італійському дворику (площа Ринок, 6). Тут відбулася й прес-конференція у кращих традиціях Першого театру, з живою музикою, театралізованою презентацією, частуванням та лише позитивними емоціями. Мабуть, і під час вистави у Італійському подвір’ї глядачі матимуть можливість скуштувати італійського вина та італійської піци…
Прес-конференція з нагоди прем’єри вистави «Король олень». Фото Євгена Кравса
Насолоджуватись життям – це основна риса італійців. Це те, що ми називаємо – dolce vita – «солодке, приємне життя». А ми, львів’яни, як ніхто знаємо як по-справжньому смакувати кожною миттю. Тому і вирішили перенести Італію до Львова. Театр приготував казково-смачну виставу з живою музикою, запальними танцями та непідробними пристрастями, точно за рецептом славетного італійського драматурга графа Карла Гоцці.
Прес-конференція з нагоди прем’єри вистави «Король олень». Фото Євгена Кравса
Зваблива Смеральдіна, скупий та хтивий старигань Панталоне, спритник Труффальдіно та «великий розумака» Брігелла, а також Закохані (чиє кохання сильніше за всі перипетії сюжету), злісний інтриган Тарталья, чиє марнославство згубне, королі, дракони, чарівники, чари, і, звісно ж, олені, у новій виставі «Король олень». Чому «Король олень»? Ця вистава є продовженням італійської тематики театру у новому сезоні. Цього разу, вистава істинно італійська, адже написана італійцем про Італію, ще й в народному італійському жанрі комедії dell’arte (комедія масок). Карло Гоцці – автор п’єси «Король олень» – уродженець Венеції, а хто, як не венеціанці, знається на масках. До речі, маски займають важливу роль у нашому сьогоденні, тому, театр «вбиває двох зайців одним пострілом», задовольняє вимоги Кабміну та випускає прем’єрну виставу!
Прес-конференція з нагоди прем’єри вистави «Король олень». Фото Євгена Кравса
Про виставу, вже з назви зрозуміло, що в одного з персонажів є не тільки маска, а й роги! Як каже режисерка Лариса Діденко: «…ми собі подумали, що можемо піти далі, і в нашій виставі оленячі роги будуть не лише у короля, як можна подумати виходячи з назви, а й у деяких інших персонажів…) Крім того, за допомогою оленячих рогів, до речі, доволі зручно дотримуватися соціальної дистанції… П’єса надзвичайно актуальна ще тому, що окрім маски та рогів у Короля є також і корона, а це вже підводить до більш цікавих, м’яко кажучи, висновків..)».
Побачити постановку можна вже зовсім скоро, 23, 24 та 31 жовтня. Вона стане прекрасним доповненням до репертуару вечірньої (дорослої) сцени Першого театру, прийдіть, та переконайтесь у цьому самі!
Прес-конференція з нагоди прем’єри вистави «Король олень». Фото Євгена Кравса
Юрій Мисак – директор-художній керівник Першого театру, запевнив, що усі заходи і події в театрі відбуватимуться із дотриманням правил та вимог, встановлених у період пандемії COVID-19. Обережність та відповідальність береже здоров’я!
P.S. По завершенні прес-конференції відбулася ще одна гарна подія: колектив театру привітав колишнього свого театрального колегу, завідувача художньо-постановочної частини Романа Метельського.
Прес-конференція з нагоди прем’єри вистави «Король олень». Фото Євгена Кравса
Роман Метельський удостоївся відзнаки Голови облдержадміністрації «За високий професіоналізм, активну громадську позицію і вагомий особистий внесок у розвиток культури Львівщини».
Сьогодні ми поговоримо про Львівський цирк. Хоча циркові трупи із виставами приїздили до Львова задовго до будови стаціонарного приміщення цирку (про це можна прочитати тут, тут і тут), але в уяві львів’янина при слові «цирк» одразу виникає зображення великої купольної споруди, що розташована за адресою вул. Городоцька, 83.
Львівській цирк 1959р.
Колись, на місці, де зараз стоїть будівля цирку ставили тимчасові циркові споруди під брезентовим шатром. У 1948 уперше згадують двощогловий цирк-шапіто біля підніжжя Свято-Юрської гори у Львові.
Будівля Львівського цирку з висоти, фото 70-ті роки XX століття
Сучасна ж будівля цирку постала у 1968 р. Хоча основну будівлю, глядацький зал якої вміщує 1758 глядачів, було зведено у 1955р., а впродовж 1965–68 рр. було проведено реконструкцію за проектом архітекторів Арнольда Бахматова і Михайла Каневського. Благоустроєм та інтер’єрами займався Василь Каменщик.
Львівський цирк. Фото із книги Архітектура Львова: Час і стилі: ХІІІ-ХХІ ст./ Упорядник і науковий редактор Ю.О. Бірюльов. – Львів: Центр Європи, 2008
Юрій Бірюльов так описує архітектуру цирку: «Банева центрична будівля з периметрально розташованими двоповерховими приміщеннями рекреації та гардеробних вирізняється активним виділенням одноповерхової вхідної частини, де розміщений касовий вестибюль і тамбур. До тильної частини прилягають службові приміщення, готель та господарська зона» [1].
Ігор Кіо на манежі Львівського цирку в програмі ілюзійного музично-хореографічного ревю “Раз… два… три…”, листопад 1981 року
За час свого існування у Львівському цирку гастролювали видатні артисти, зокрема клоуни Олег Попов, Михайло Рум’янцев, відомий ілюзіоніст Ігор Кіо, канатохідці Абакарови, Аліханови, Гаджикурбанови, Ташкенбаєви. Гастролював у Львівському цирку і атракціон змішаної групи тварин під керівництвом Юрія Дурова. Також арена львівського цирку приймала гостей із США, Казахстану, Італії, Німеччини, Румунії, Росії, Білорусі, Киргизстану та інших країн.
Парад артистів “Цирк Румунії”
У ніч на 23 березня 2011 року в приміщенні цирку виникла пожежа. Її площа складала більше 100 квадратних метрів. Пожежа тривала головним чином в купольній частині біля радіорубки та пульту світлового забезпечення.. Гасіння ускладнила специфічна конструкція купола споруди. В ході пожежі ніхто не постраждав, збитки оцінили в півмільйона гривень. Під час ремонтних робіт цирк працював у форматі шапіто, а через рік повністю відновив роботу.
Неоднозначні думки завжди були щодо використання у цирку тварин. Адже окрім про втіху дітлахів треба подумати і про умови життя циркових звірів. Окрім того, в жовтні 2010 року у львівському цирку лев під час виступу напав на дресирувальника і пошкодив йому ногу. Вже через декілька тижнів артист повернувся на арену, а лева відправили в зоопарк. А зимою 2015 у Львові помер жираф Тото якому було всього 5 років, але через далекий переїзд (Італія-РФ-Україна) хворе серце тварини не витримало.
Циркова програма “Караван удачі”
4 вересня 2020 р. депутати Львівської міської ради підтримали петицію про заборону використання тварин у цирках та розміщення цирків з тваринами у Львові. Тоді комерційний директор Львівського державного цирку Роман Здреник заявив, що без використання тварин цирк не зможе існувати. Водночас він висловився за поступове виведення із цирку хижих тварин. Сам Львівський цирк тварин не має, проте фактично всі цирки, які приїжджають до Львова на гастролі, привозять власних тварин. [4]
Клоуни Олександр Діаманді і Юрій Єрмаченков в програмі ілюзійного музично-хореографічного ревю “Раз… два… три…”, листопад 1981 року
Ну і куди ж без легенд і привидів. Є така і у львівського цирку. Виникла вона у 1972 р. та розповідає про дивного клоуна. Одного разу під час циркової вистави на манеж незаплановано вийшов одягнутий у ретрокостюм клоун. Привернувши увагу глядачів та колег він раптом зірвався з місця, кинувся до виходу і розчинився в повітрі. Відтоді і поповзла серед циркових глядачів легенда про привида, що веде себе незрозуміло. Дехто приписував ці дії цирковому керівництву, проте вони відхрещувались від спроб налякати людей.
Львівський цирк, фото 1960-их років з ЦДКФФА України
Історичне підґрунтя цього загадкового клоуна таке – 1969 року проходили проби для майбутніх циркачів. Один з претендентів на ім’я Омельян не домігся цієї бажаної роботи, тому, як був, у клоунському вбранні, повісився посеред арени недобудованого цирку.
Ось така містична легенда та ось такий наш львівський цирк.
Софія ЛЕГІН
Джерела:
Архітектура Львова: Час і стилі: ХІІІ-ХХІ ст./ Упорядник і науковий редактор Ю.О. Бірюльов. – Львів: Центр Європи, 2008
8 жовтня 1997року закінчив свою земну мандрівку Карло Звіринський – живописець, графік, іконописець та педагог. Найкращий спосіб вшанувати пам’ять митця – ще раз перечитати його слова і оглянути його роботи.
Карло Звіринський. Дорога до церкви, поч. 1940-х рр.
Все моє малярство – то молитва. В ньому я намагався виразити свій подив для величного творіння Бога. Все, що я малював, було інспіроване цим почуттям.
Карло Звіринський. Жнива, 1946 р.
Ієрархія цінностей в мене була така: духовні цінності, суспільні цінності і потім мистецтво, було тою третьою вартістю, яка повинна була служити двом першим.
Перелаз, поч. 1950-х рр.
… Якось так склалося, що я знаходився на перехресті різних ідей і різних впливів. Спочатку я був під впливом … барбізонців, Констебля, імпресіоністів, кубістів … Так як розвивалася історія малярства, так я йшов за нею.
Карло Звіринський. Квадрат (Абстракція), кін. 1950-х рр.
Те, що я робив, – то би можна було окреслити як СПРОБУ ІТИ З ДУХОМ ЧАСУ. І то – щиро. Не те, щоб я хотів їх копіювати, що я хотів би тут бути оригінальним.
Карло Звіринський. Роздуми, VIII.1963 р.
В основі кожного справді глибокого мистецтва завжди лежить трагізм, біль і скорбота. Радість є поверховою, вона не може викликати глибоких почуттів.
Карло Звіринський. Крим, кін. 1950-х–поч. 1960-х рр.
Мистецтво не є сенсом мого життя, а лише засобом для висловлення мого відношення до життя. Для багатьох художників, наприклад, як для Сельського – це було сенсом його життя.
Карло Звіринський. Дерева, поч. 1960-х рр.
Для мене є більші ідеали, яким би я хотів служити своїм малярством – це мій подив для світу.
Карло Звіринський. Тартак,кін. 1950-х–поч. 1960-х рр., 40х50.
Побачити те, що не побачили другі, почути це – що не почули другі, зрозуміти це – що не зрозуміли другі – це і є талант. І дивуватись тому – що не дивує другого. А хто не дивується формі хмари й рухові хвилі – хіба він може бути поетом, вченим.
Карло Звіринський. Крим, кін. 1950-х рр.
Був такий час, в 1959 році поїхав я перший раз у Крим – колосальне враження, море, каменюки…Тоді я найбільше намалював морських пейзажів. Піддався стихії, хотів намалювати на живо. Так вони під впливом ледь не Айвазовського, але не малярськими засобами, а розповідними; захоплення було таке, як ніколи.
Карло Звіринський. Згадуючи минуле (пень), 1965 р.
В творчості своїй пробую врятувати від забуття мій маленький світ і деякі справи з близьких мені географічних і духовних областей.
Карло Звіринський. В Карпатах, 1990 р.
Похований Карло Звіринський у Львові на Голосківському цвинтарі поле 8б.
У Львові стартує проєкт «БАРВІНСЬКИЙ. Повернення в Україну»
В суботу, 10 жовтня 2020 року, о 18:00 у Львівській національній філармонії відбудеться проєкт Театрального центру “Слово і голоС” в рамках програми Львівської міської ради “Фокус на культуру”: БАРВІНСЬКИЙ. Повернення в Україну. Концерт-вистава та онлайн-показ.
Василь Барвінський – український композитор, піаніст, музичний критик, педагог, диригент, директор Львівської консерваторії; визначний представник української музичної культури XX століття, ціла епоха і безцінний пласт культури нашого міста, митець світового масштабу.
У віці 60 років славетний композитор пережив сталінські репресії – десять років в мордовських таборах, цілковите знищення усього творчого доробку, забуття… Повернувшись у віці 70 років до Львова, композитор намагався відновити по пам’яті свої знищені твори, демонструючи незламність духу, неймовірну волю Художника. Та і донині, як справедливо зауважує музикознавець Любов Кияновська: «Справжній аристократ духу, особистість дуже незалежна і не підпорядкована жодним штучним уявленням про характер українства, хоч і в найглибшому своєму єстві повністю відданий ідеї служіння цій нації, Барвінський до сьогодні залишається достатньо «незручним» (…) і не завжди зрозумілим».
Проєкт у Львові «БАРВІНСЬКИЙ. Повернення в Україну» має амбітну мету: стати першим кроком повернення із незаслуженого забуття творчості та імені великого композитора не лише в Галичину, а й у всю Україну та повернути митцю заслужене місце на світовому композиторському Олімпі.
«Ця робота – мій простий людський уклін вдячності. За науку шляхетності.
Дванадцять романсів чинять Учту і ми причащаємося Бога-України-себе самих» – говорить Наталія Половинка, автор ідеї проекту.
«БАРВІНСЬКИЙ. Повернення в Україну» – проєкт співпраці відомої співачки і акторки Наталії Половинки, Заслуженої артистки України, Лауреатки Національної премії ім. Т. Шевченка із Симфонічним оркестром Львівської національної філармонії. Диригент Теодор Кухар (CША) – володар численних нагород, найбільш записуваний диригент свого покоління: це понад 110 дисків, виданих лейблами Naxos, Brilliant Classics, Ondine та Marco Polo. Виставу складають 12 фортепіанних романсів Василя Барвінського, версію для симфонічного оркестру створила одна з найкращих сучасних композиторок України – Богдана Фроляк, Лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка. Це дійство створили найкращі українські митці Європи: поставив відомий режисер Валерій Більченко (Німеччина), роботу з текстом здійснив режисер, знаний своїми унікальними міжнародними проєктами на перетині театру та музики – Сергій Ковалевич, костюм створив законодавець української моди Петро Нестеренко, візуальний образ проєкту належить одному з найяскравіших художників сучасності – Сергію Савченку, відео проекцію та онлайн-трансляцію здійснить OpenTheater (Київ), світло і звук забезпечує знаменитий WestSound.
Тривалість – 1 година 20 хв, без антракту. Квитки можна придбати у касі філармонії.
Спортивний ресурс Playpro.мedia відсвяткував свій перший день народження запровадженням відзнаки Sporstar. Засновники відомого глянцу вирішили привітати і відзначити людей, які упродовж року підносили український спорт на значні вершини, які працювали над собою та над розвитком українського бренду.
Серед цьогорічних лауреатів опинились не лише професійні спортсмени, а й юні таланти, результативні спортивні менеджери, відомі команди, спортсмени серед поліцейських, військових та пожежників. Серед тих, хто отримав свою спортивну зірку, опинився нацгвардієць Руслан Гаджиєв, який проходить службу у 2 Галицькій бригаді Нацгвардії України. Руслан – кандидат в майстри спорту зі стрільби з АКМ, виступає по військово-спортивному семиборству. Він вже встиг пробігти понад двадцять півмарафонів у різних містах України.
Руслан Гаджиєв
Свої нагороди отримали й представники інших відомств. Серед них команда Львівського Державного університету безпеки життєдіяльності Fire Fighter за участь у Всеукраїнських, а також міжнародних змаганнях «Найсильніший пожежний-рятувальник», полісмен зі Львова, старший лейтенант Михайло Домінюк, заслужений майстер спорту України, багаторазовий переможець та призер чемпіонатів світу та Європи, чинний чемпіон України з поштовху гирі, а також переможець національного відбору та учасник Invictus Games-2021, доброволець полку Азов Ігор Галушка. Саме він був поранений на сході країни та тривалий час боровся з життям, перебував у комі, та вчився ходити заново.
Нагорода Руслана Гаджиєва
Нагородження відбулось у місті Львові, аби привітати лауратів та глянець, до міста завітав Василь Вірастюк, найсильніша людина світу – 2004. Руслан Гаджиєв стверджує, що це було надзвичайно приємно, опинитись поруч з усіма світовими зірками спорту. Особливо хвилюючим було отримувати нагороду на одній сцені з ними.
Сьогодні наша мандрівка Львовом 1960 року в товаристві Юліана Дороша та його сімейства проляже в одну з найстарших дільниць Львова, на Вульку.
Львів, Вулька, травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Вулька це місцевість розташована між вулицями Княгині Ольги, Сахарова, Героїв Майдану, Стрийською і залізничним полотном.
Львів, Вулька, травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Попри свою близькість до центру Львова, міська забудова розпочалася тут досить пізно – наприкінці ХХ століття.
Львів, Вулька, травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
У XVI–XVII ст. ця територія належала до Микульчинських та Пелчинських ланів Галицького передмістя, вздовж яких ішла дорога до села Сокільники. У верхів’ях Сороки (Вулецького потоку) збереглася садибна забудова та планування XIX — першої половини XX ст. (вул. Бойківська, частково Куликівська), а на довколишніх горбах — гаї горіхових дерев.
Львів, Вулька, травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
У 1864—1866 роках південну частину Вульки перетнула колія залізниці Львів — Чернівці, яка через долину Сороки (Вулецького потоку) проходить високим насипом, в якому влаштовано міст-тунель для дороги та річища потоку.
Львів, Вулька, травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
У 1894 році віденська фірма «Сіменс&Гальске» збудувала на Вульці першу у Львові електростанцію (потужністю 400 кінських сил, тобто сучасних 300 кВт) та трамвайне депо (сюди проклали декілька трамвайних маршрутів).
Львів, Вулька, травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
На перетині нинішніх вул. Сахарова та Княгині Ольги у 1930-х був стадіон «Луговий город», що належав товариству «Луг».
Львів, Вулька, травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Після того, як у 1938 році польська влада відібрала «для цілей оборони краю» стадіон «Сокола-Батька» при вул. Стрийській, «Луговий город» став найважливішою українською спортивною ареною Львова.
Львів, Вулька, травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Тут, зокрема, товариство «Рідна школа» проводило щорічні велелюдні Свята молоді та багато інших знакових подій.
Львів, Вулька, травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Як бачимо зі світлин Юліана Дороша, ця дільниця у 1960-тому році була ще дуже мало схожою на місто. Відсутність доріг і болотиста місцевість були одними з її характерних ознак.
Львів, Вулька, травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Наступного тижня нас чекає незабутня зустріч з львівською Софіївкою. І тільки справжні краєзнавці зможуть спізнати цю чудову львівську дільницю.
На минулих вихідних, 3-4 жовтня 2020 року, на сцені Першого театру (вулиця Академіка Гнатюка, 11) відбулася прем’єра вистави за п’єсою Вільяма Шекспіра “Два джентльмени з Верони”.
Сцена з вистави “Два джентльмени з Верони”
Збираючись на виставу за ранньою маловідомою п’єсою Вільяма Шекспіра, налаштовуєшся, як правило, на перегляд класичного твору зі всіма його серйозними сюжетними лініями і жартами зрозумілими у відповідній епосі. І справді, якщо читати Шекспірівську комедію “Два джентльмени з Верони”, максимум. що з себе витиснеш – це легку посмішку, яка буде стосуватися наївності сюжетної лінії.
Сцена з вистави “Два джентльмени з Верони”
Але якщо прийдеш на постановку цієї ж комедії у Перший театр – на тебе чекають абсолютно інші емоції. Фантастична режисерська робота Ігоря Задніпряного перетворила банальну п’єсу на феєрію шалених емоцій. Постановка в стилі вуличного театру, де увагу глядача потрібно було постійно тримати – бо він розвернеться і піде, в купі з кращими традиціями комедії дель арте і мінімалістичним підходом до декорацій та костюмів, не дають вам відірватися від дійства ні на секунду.
Сцена з вистави “Два джентльмени з Верони”
Словом, публіка, яка мало не надірвала живота протягом двох годин театрального дійства, починала приходити до пам’яті у фіналі, щоб засипати акторів та творчий склад постановки шаленими оплесками.
Сцена з вистави “Два джентльмени з Верони”
Феноменальні акторські роботи, з яких навіть виділити когось складно, змушували забути про все на світі і з відкритим ротом ловити кожну репліку зі сцени. Не знаю хто займався постановкою хореографії, але вона була настільки влучною та доречною, що сприймалася як щось природне. І тільки досвідчений театрал міг собі уявити цю титанічну працю, що стояла за видимою легкістю та природністю рухів.
Сцена з вистави “Два джентльмени з Верони”
У музичному супроводі до вистави композитор Юрій Саєнко мабуть перевершив сам себе. Адже набагато легше писати серйозну музику, ніж створити настільки вдалий музичний жарт. Словом, черга з охочих поставити собі саундтрек з вистави на рингтон до мобільного телефону, вишикувалася уже аж то Театру імені Марії Заньковецької.
Сцена з вистави “Два джентльмени з Верони”
Костюми “з підбору” рідко бувають влучними, доречними, зручними та органічними. Але в цій постановці вони були якраз на своєму місці. Вони ідеально гармонували з мінімалістичними декораціями та сценічним дійством. Величезний респект художникам – заслуженій художниці України Дарії Зав’ялові та художниці Олені Зотовій.
Сцена з вистави “Два джентльмени з Верони”
До слова, декораціями служили чотири чорні квадратні колони по центру сцени. І все. Більше нічого на сцені не було. Взагалі. Ні завіси, ні куліс, ні задника, ні падуг…. зовсім нічого. Це, зрештою й не дивно, адже початково вистава мала гратися у дворі театру на фоні входу в глядацький зал. Маю надію ще побачити цю виставу у такому виконанні.
Сцена з вистави “Два джентльмени з Верони”
Отож, хто протиркав і не пішов на минулих вихідних на виставу, має ще маленький шанс стрибнути в останній прем’єрний вагон цієї суботи, 10 жовтня 2020 року о 19.00. Квитки ще ніби є в касі. Але не зволікайте, бо розберуть, і не кажіть потім, що я не попереджав. Бо пропустити цю прем’єру ви не маєте права.
Завтра, 8 жовтня 2020 року, о 13:00 в Музеї Львівської національної академії мистецтв (головний корпус, 2 поверх, вул. Кубійовича, 38) відбудеться відкриття виставки рисунків професора кафедри сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтв Романа Василика “Рисунки з мандрів”.
Роботи виконані в різний період творчості у різних графічних техніках під час мандрів в Україні та багатьох країнах світу. Окрім рисунків виконаних олівцем та кульковою ручкою, на виставці також представлені екслібриси та проєкти двох Антимінсів: для Владики Павла Василика та Патріарха Любомира Гузара (2009 р.), виконані в техніці лінориту та ситодруку.
Роман Василик Народився 1947 р.н. У 1968р. закінчив Ужгородське художнє училище ім. Ерделі. У 1973р. закінчив Львівський державний інститут прикладного і декоративного мистецтва (тепер Львівська Національна академія мистецтв). Вчителі в фаху: К.Звіринський, М.Яців, В.Овсійчук. З 1997 до 2000р. — завідувач кафедри проектування інтер’єрів Львівської академії мистецтв. Народний художник України. Завідувач кафедри сакрального мистецтва Львівської Національної академії мистецтв, професор. Нагороджений Грамотою та Орденом Верховних апостолів Петра і Павла Папою Римським Бенедиктом, Благословенною грамотою Патріарха Київського та всієї Руси-України Філарета, Благословенною грамотою Патріарха Української греко-католицької церкви Любомира Гузара, Почесною грамотою Президента України, Орденом Петра Могили. Нагороди від українських посольств Англії, Італії, Бразилії, Австралії та Польщі, Університету штату Парана (Бразилія), Міністерства культури і туризму України, Міністерства освіти і науки України. Почесний професор Університету Парана (Бразилія). Голова Української Спілки іконописців. Художник. Працює в галузі сакрального мистецтва (комплексне оформлення храмів, іконопис), станкового малярства, проектування інтер’єрів, екслібрису.
У другій половині XVIстоліття у різних куточках християнської цивілізації добре розуміли, що календарне і дійсне весняне рівнодення не співпадають. Саме тому у 1582 році папа римський Григорій ХІІІ, спеціальною буллою “Intergravissimas”, оголосив запровадження нового календаря, який стали називати григоріанським, або “новим стилем”. Датування за юліанським календарем означували як “старий стиль”. Новий календар у володіннях європейських монархів вводили нерівномірно і в різний час. Король Речі Посполитої Стефан Баторій розпорядження щодо вжитку даного календаря видав 5 (15) жовтня 1582 року. Впровадження нового літочислення не підтримали на соборі у Константинополі, що відбувався у листопаді 1583 року. Відтак ця ситуація не могла не вилитись у конфлікт. Емоційний градус суперечок знайшов відображення і в джерелах. Зазирнемо за лаштунки історії й оцінимо, що писали про календарне питання видатні полемісти того часу.
Папа Григорій ХІІІ. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Для Львова згадане вище питання має особливе звучання, адже саме тут спроби введення нового календаря закінчилися вуличними сутичками й загостренням відносин між християнами східного і західного обряду. Хоч спалахи подібного характеру мали місце також і в Луцьку, Вільні і ін., але саме у Львові перед вірними закривали храми і забороняли публічні процесії. Ця історія закінчилась судовим процесом між православним єпископом Гедеоном Балабаном і католицьким єпископом Яном Димітром Соліковським. Ситуація у державі також була непростою. Отож, король Баторій видав інші, більш м’які та лояльніші розпорядження, що було закріплено і постановами Сейму. Суспільну напругу це послабило, але дискусію довкола календарного питання не зупинило.
Ян Дмитро Соліковський, львівський латинський архієпископ (1583 – 1603 рр.)
Касіян Сакович
Даний церковний діяч, часто дуже суперечливий та одіозний, народився у 70-х роках XVI століття в містечку Потеличі, що біля Рави-Руської (сьогодні село на Жовківщині). Він був ректором Київської братської школи і наставником іншого непересічного та дуже знаково діяча того часу – брацлавського і київського воєводи Адама Киселя. В історію Касіян Сакович увійшов, перш за все, як автор “Віршів на жалісний погреб […] Петра Конашевича-Сагайдачного”, чим зробив собі репутацію не просто талановитого літератора, а ще й здібного концептуаліста. Проте зараз Сакович нас цікавить як автор “Старого календаря …” (1640), у якому він роздумував про календарне питання.
Зображення козака і титульна сторінка твору Касіяна (Саковича) “Вірші на жалосний погреб…”
Характерно, що це питання Сакович оцінював не з точки зору традицій і звичаїв, а більш раціонально – говорив про новий календарний як більш точний, а тому підтримував його запровадження, дотримання старого, юліанського, полеміст вважав “абсурдом”. Ці погляди було надруковано, але широкої підтримки вони не знайшли. Можливо, що це і стало однією з причин, через які Касіян Сакович перейшов у римо-католицизм. Останнє трапилося на початку 40-х років XVII століття. Властиво для себе, цей полеміст емоційно, а десь навіть різко прокоментував зміну конфесії: “Я залишив облуди, єресі та забобони греко-руські, про знищення яких не турбується унійна влада, а тих, які хотіли викоренити їх, переслідують. Я, на жаль, на собі відчув це, коли через видання книги виявив їх видиму облуду в календарі, а потім показав їм невеликі помилик та блуди…За це мене переслідували мало не до смерті”.
Іпатій Потій та Кирило Терлецький
Ініціаторами Берестейської унії, яка дала старт унійній (пізніше греко-католицька) церкві, з православного боку були володимирський єпископ Іпатій Потій та луцький єпископ Кирило Терлецький. Знаково, що вони обоє спочатку були готові приймати новий календар, що їм було запропоновано під час перемовин у Римі. Однак, на місцях ця ідея не отримала схвалення і їй дуже противились. Відтак від переходу на новий календар довелося відмовитись. Аргументували свою позицію досить просто – не хотіли аби їх звинувачували у “новинах”. У одній з найвідоміших праць Іпатія Потія, “Унії”, розгляду календарного питання присвячено цілий артикул – четвертий. Щоправда, якоїсь принципової чи категоричної позиції автор не пропонує.
Митрополит Іпатій (Потій). Фото з uk.wikipedia.org
Іван Дубович та Пахомій Война-Оранський
З унійного боку проти Касіяна Саковича, який продовжував відстоювати новий календар навіть після переходу на римо-католицизм, виступили єпископ Пінський і Турівський Пахомій Война-Оранський та дерманський архімандрит Іван Дубович. Своє бачення цієї проблеми останній, зокрема, запропонував у праці “Календар правдивий Христової Церкви”. Цю роботу було написано у Дермані, а видано у Вільні. Твір містить розлогу історичну складову і не відзначається надмірним полемізмом. Подекуди автор визнає застарілість юліанського календаря. Водночас, він і не є прихильником запровадження григоріанського. Пахомій Война-Оранський займав більш радикальну позицію – він був противником впровадження григоріанського календаря і навіть має праці, спрямовані проти ідей Касіяна Саковича.
Митрополит Київський, Галицький та всієї Русі Петро Могила. Фото з https://uk.wikipedia.org
Список полемістів, які згадували або роздумували про реформу календаря, зверталися до цієї проблеми, можна продовжити: тут і ректор Острозької школи Герасим Смотрицький та його “Календар римський новий”, також випускник Львівської братської школи Захарія Копистенський і його “Палінодія”. Врешті, митрополит Петро Могила і багато інших. Загалом, з нашої точки зору, тогочасні полемісти, у своїй більшості, видаються надмір консервативними і вірними традиції та звичаям, не готові до змін. Це цілком типово і характерно для того часу. Врешті, до сьогодні також не так багато змінилося…
Кралюк П. Григоріанський календар і церкви в Україні. Про це активно дискутували ще у XVII столітті // Радіо Свобода, 2019 [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/30326987.html
Минулого тижня стаття “Карло Звіринський про Марґіт Сельську” викликала чималий ажіотаж. Причиною стала таємничість дати народження Марґіт та її одруження з Романом Сельським. На численні прохання читачів публікуємо віднайдений в архіві Карла Звіринського ще один аркуш, в якому деталізується дата народження Марґіт Сельської. Маємо надію хоч трохи пролити світло на цю таємницю.
Марґіт Сельська, Жіночий портрет, 1930-ті рр.
Марґіт (так записано в метриці народження) Райх, замужем Сельська, народилася 23 червня 1900 р. в м. Коломия, в сім’ї інженера Ісаака Райх і та матері Лаури Райх, з дому Шарф. Ці дані взяті з оригінальної метрики, виданої ізраелітським метрикальним урядом в Коломиї 10 листопада 1932 р. (Витяг з книги народжених округу метр. Коломия 1900 р. Том ХХV ст. 190, порядковий номер 378).
Марґіт Сельська, Відпочинок, 1940 р.
Всі інші записи в різних документах Марґіти Сельської, таких як паспорт, членський білет спілки художників, шлюбне свідоцтво, в яких замість «1900» р. н. записано «1903» р. н., або ж 1908 р. н., не відповідають дійсності. Записані вище дані в яких значиться «1900» р. н. взяті з оригінальної метрики і є єдиновірогідні.
Марґіт Сельська, Крим, селище рибалок, 1960 р.
Повною таємницею окутана справа її шлюбу з Романом Сельським.
В оригіналі «свідоцтва про одруження» (запис зроблений латинською мовою), виданого парафіяльною канцелярією гр. кат. обряду в САЛАШАХ, церкви ім. св. Марії ТОМ ІV. стор. 58, знаходиться такий запис:
19 червня 1931 р. день одруження.
Наречений: Сельський Роман Степан Фелікс, син Сельського Юліяна і Абрисовської Юлії гр. кат. віросповідування, народжений 21.V.1903 р. неодружений.
Наречена: БАРТ Марія Маргарита, дочка БАРТА ІВАНА та КРУШТАЛЬ АННИ, народжена в Коломиї, гр. кат. віросповідання народжена 23.VІ. 1903 р. незаміжна.
Свідки КШИШТАНОВСЬКИЙ Владислав, Марс Вітольд.
Це свідоцтво власноручно підписую та церковною печаткою стверджую Іван Сероцінський, греко-католицький парох Салаші 20 червня 1931 р.
(кругла церковна печатка)
Примітка перекладача: в графі нареченої рік «1903», цифра «3» виправлена без обумовлення.
Вірність цього перекладу стверджую: (підпис).
2.03.1977 р.
ШТАМП: складено в юридичній консультації Ленінського району м. Львів, пр. Шевченка №36, адвокат Курдидик.
Марґіт Сельська, Натюрморт, 1967 р.
Як видно з оригіналу метрики народження, рік народження 1900, тоді коли в метриці шлюбу виправлено на 1903.
В метриці народження: батьки: Ісаак Райх, та мати Лаура Райх – ізраеліти, як також Марґіт Райх – ізраелітка.
В шлюбному свідоцтві наречена Романа Сельського НЕ РАЙХ МАРҐІТ, А БАРТ МАРІЯ МАРГАРИТА. Батьки НЕ РАЙХ ІСААК І РАЙХ ЛАУРА, а БАРТ ІВАН та КУШТАЛЬ АННА.
Марґіт Сельська, Віра
Всі троє: БАРТ МАРІЯ МАРГАРИТА і її батьки БАРТ ІВАН та КУШТАЛЬ АННА греко католицького обряду. Тут якась таємниця!
В суботу, 3 жовтня 2020 року, у столиці відбувся перформанс «Іван Франко у Києві». Вандрівку для киян і гостей міста з Каменярем організовував Міжнародний фонд Івана Франка за підтримки Українського культурного фонду в рамках реалізації проєкту «Віртуальний музей «Іван Франко у Києві».
Біля Оперного театру галицький гість, роль якого виконував актор Станіслав Кирилов, зустрівся з Миколою Лисенком і Павлом Житецьким, приятелювання з якими було не тільки на ґрунті спільних духовних і наукових інтересів, але й особистісних.
Вандрівка з Іваном Франком супроводжувалася розповіддю про другий візит Франка до Києва у 1886 році, основним лейтмотивом якого було одруження Івана Франка з Ольгою Хоружинською.
Перформанс «Іван Франко у Києві»
Сьогодні можна було стати свідками цього знаменного дійства, яке організатори відтворили біля Національного музею літератури, де раніше містилася Колегія Павла Галагана. Саме тут 16 травня (4-го за старим стилем) 1886 року відбулося вінчання Івана Франка з Ольгою Хоружинською.
Зазначимо, що перформанси «Іван Франко у Києві» відбуваються щотижня, у вихідні дні. У прогулянці Києвом Франка супроводжують різні відомі діячі кінця ХІХ ст. – початку ХХ ст., а дійство щоразу відбувається на іншій локації.
Український культурний фонд — державна установа, створена у 2017 р. як нова модель надання на конкурсних засадах державної підтримки та промоції ініціатив у сфері культури та креативних індустрій. Діяльність Фонду, відповідно до чинного законодавства, є невід’ємною частиною політики і визначених пріоритетів діяльності Міністерства культури та інформаційної політики України.
У місті Лева є тільки одна кам’яниця, фасад якої прикрашає скульптурне зображення… дикого кабана. Розташований цей наріжний будинок на вулиці Євгена Гребінки, № 8, неподалік...
