“Лампочку Ілліча” в Рівному вперше засвітив князь Любомирський

21. 03. 2020

В’їзд до міста зі сторони Грабника, праворуч на передньому плані видно гасовий ліхтар, поч. ХХ ст.

Історичне приміщення першої рівненської електростанції назавжди зникло в нетрях навколобазарного кварталу за фасадом чергового торгово-офісного центру на вулиці Замковій. Унікальну для Рівного будівлю надійно заховали від очей рівнян, спотворивши її зовнішній вигляд і знищивши бодай згадку про непересічну подію в минулому нашого міста.

Нині таким дивом техніки як електрика нікого не вразиш. Хіба що тарифами на неї. А в давні часи, до середини ХІХ століття, міські вулиці Рівного освітлювали ліхтарями зі свічками всередині, які запалював так званий “будочник”. Лише наприкінці ХІХ століття ліхтарі стали гасовими. Проте через брак коштів у міській казні на цьому економили. Тому віддалені від центру квартали зазвичай потопали в темряві. Натомість влада й у ті далекі часи не гребувала показухою. Відомий з історичних джерел факт: коли цар Олександр ІІІ повідомив про свій приїзд до Рівного в 1890 році на закладення каменю під будівництво Свято-Воскресенського собору, тогочасний волинський губернатор видав наказ збільшити кількість гасових ліхтарів на вулицях зі ста до сташестидесяти. Однак, щойно імператор поїхав з міста, як зайві ліхтарі прибрали. Лише на початку ХХ століття кількість ліхтарів вуличного освітлення в Рівному значно зросла.

Вул. Шосова, поч. ХХ ст., на вулиці ще стоять стовпи з гасовими ліхтарями

Як писали місцеві газети, в 1910 році їх було 280. Це найбільша на той час після Луцька (400) кількість ліхтарів серед міст Волинської губернії.

Наприкінці ХІХ століття в Росії дедалі більше використовували електричний струм. Але в провінційному Рівному про це навіть не мріяли.

Доки дума думала, князь збудував електростанцію

Як свідчать архівні джерела, міська дума “дозріла” до запровадження електрики в 1911 році, створивши для цього спеціальну комісію. Вирішено було будувати електростанцію, яка забезпечувала б подачу струму не лише для муніципальних, а й комерційних потреб — освітлювала вулиці, приватні будинки, підприємства, військові казарми. Для будівництва електростанції дума планувала випустити облігації позики на 100 тисяч рублів. Було навіть оголошено конкурс для визначення підрядника, в якому взяли участь дев’ять компаній, проте…

Спортзал-Спартак-у-колишній-електростанції,-фото-кінця-80-х-років — Спортзал Спартак у колишній електростанції, фото кінця 80-х-років

Як відомо, Рівне аж до 1939 року було приватновласницьким містом, і його власникові князю Любомирському не сподобалося, що міська влада спробувала обмежити його одноосібне право отримувати доходи від комерційних угод. Адже уся земля, на якій розташовувалося Рівне, належала йому, і розпоряджатися нею без дозволу князя влада не мала права. Князь поскаржився на ущемлення його прав до губернського будівельного управління. А тим часом сам заходився будувати електростанцію. Відтак, дуже швидко, вже в 1912 році, в місті з’явилася перша електростанція — приватна.

Електростанція,-фото-90-х-років — Електростанція, фото-90-х-років

Вона працювала на вугіллі за допомогою двох газогенераторних двигунів італійського виробництва потужністю 90 кінських сил кожен. Розташовувалася вона на вулиці Замковій, 20. Потужність електровні була невеликою. Вона освітлювала насамперед напівзруйнований палац Любомирських, чотири військових казарми у військовому містечку, приватні будинки на вулицях Замковій, Директорській (нині 16 Липня), Шосейній (сучасна Соборна), в районі Торгової площі.

Перша-міська-приватна-електростанція — Перша міська приватна електростанція

Недовгий вік муніципальної електровні

Залагодивши суперечку з князем Любомирським, міська дума повернулася до ідеї електрифікувати місто повністю. Цього разу вирішили спочатку придбати у власність у приватної особи земельну ділянку, що спричинило неабиякий ажіотаж серед власників міських садиб. Вони наввипередки пропонували владі купити в них землю. Зупинилися на пропозиції братів Луковських, які мали будинки із земельними наділами на вулиці Костельній (нині вулиця Гоголя), що поруч із костелом Святого Антонія (нині органний зал філармонії). Ділянку площею півтори тисячі метрів квадратних влада придбала за 12 тисяч рублів.

Район Волі, стовпи з електродротами, 1915 рік

За задумом друга міська електровня мала бути дизельною, працювати на нафті й видавати потужність 250 кіловат, що більш як удвічі перевищувало потужність князівської приватної електростанції. Нову електростанцію зводили місцеві купці й підприємці. У листопаді 1914-го вона запрацювала. Відтоді рівненські вулиці засяяли вогнями. Було електрифіковано Шосейну (Соборна), Тополеву (Чорновола), Сенаторську (Драгоманова), Директорську (16 Липня), Дубенську, Німецьку (Мазепи), Торгову (Базарна). Як свідчать архівні документи, вартість однієї кіловат-години становила 24 копійки. Багато це чи мало? Найнижчий заробіток некваліфікованих працівників тоді складав до двох рублів за один робочий день. Однак пропрацювала міська електростанція недовго.

цьому будинку на початку ХХ ст. була перша муніципальна електростанція, фото з книги О.Прищепи

Влітку 1915 року в розпал Першої світової війни, Рівне опинилося перед загрозою німецько-австрійської окупації. Влада вирішила вивезти на схід те обладнання двох електростанцій, яке можна було вивезти, а яке ні — знищити. Повоєнні буремні революційні роки надовго залишили рівнян без електрики. Більшовики, прийшовши в Рівне в 1920-у, знищили електропостачання остаточно. Лише наприкінці 20-х років уже польська влада, як свідчать документи магістрату, спромоглася частково відновити муніципальну електростанцію, однак її потужностей уже не вистачало для значно зрослого кількісно (75 тисяч мешканців) міста. У 1928 році магістрат ухвалив рішення побудувати нову, потужнішу електростанцію, для чого виділив з казни 765 тисяч злотих. Нова електровня з’явилася в Рівному в 1934 році на сучасній Князя Володимира. Перебудоване її приміщення збереглося до наших днів поруч із головним офісом ПАТ “Рівнеобленерго”.

Будівля ж першої муніципальної електростанції на вулиці Гоголя, хоча й дожила до наших днів, але нині вона — приватна житлова власність. У перебудованій споруді нині заледве можна впізнати колишню електростанцію.

Усе, що залишилося від історичної будівлі на Замковій, 20

Пам’ять про першу рівненську електровню зруйнували сучасники

Незавидна доля й першої рівненської електростанції, що з’явилася в місті завдяки старанням князя Любомирського. Після руйнування в роки Першої світової її так і не відновили. У 20-30-і роки минулого століття реконструйоване всередині приміщення використовували міські спортивні товариства. За радянської влади в ньому певний час розміщувалося спортивне товариство “Спартак”. Згодом будівля переходила з рук у руки, і в 90-і роки тривалий час стояла занедбана, з вибитими шибками.

Від першої електростанції залишилися самі стіни

Ще кілька років тому приміщення оригінальної архітектури першої рівненської електростанції можна було бачити, прямуючи історичною вулицею Замковою. Тепер же знайти його непросто. Знакова для історії Рівного будівля за потурання місцевої влади втратила свій автентичний вигляд. Від будинку видимими залишилися дві бокові стіни. Щоправда, нині споруду як пам’ятку архітектури початку ХХ століття внесено до переліку об’єктів для визначення їх як нововиявлених об’єктів культурної спадщини та включення до історико-архітектурного опорного плану Рівного. Утім, виглядає це як знущання, адже історична споруда фактично перестала існувати, поглинута новобудовою.

Світлана КАЛЬКО

Фотографії з фондів РОКМ і ДАРО

Джерело: РівнеРетроРитм

Віктор Винник і МЕРІ представляють новий альбом «Снайпери-Амури» (аудіо)

21. 03. 2020

З часу виходу попереднього альбому Віктора Винника і МЕРІ «Я z України» минуло чотири роки. Музиканти давно заявляли, що триває робота над п’ятою платівкою, однак точний час релізу не вказували. І ось нарешті стало відомо, що ювілейний п’ятий альбом Віктора Винника і МЕРІ «Снайпери-Амури» уже вчора, 20 березня 2020 року, побачив світ.

Альбом має назву «Снайпери-Амури» й складається з тринадцяти пісень і одного ремікса. Серед них – дві дуетні композиції: «Кордон» спільно з Василем Вірастюком і Олександром Усиком та «Як Ніч і День» з Олесею Киричук. Більшість пісень написані упродовж 2016-2020 років, але є і давніші, наприклад, «Чому болиш?..» ще з далекого 1998-го. Більш ніж половина матеріалу вже була оприлюднена у якості синглів, але є і новинки, які стануть приємною несподіванкою для прихильників МЕРІ.

«Снайпери-Амури», як і попередні альбоми Віктора Винника і МЕРІ, достатньо різнопланові за змістом текстів і звучанням, хоча лірика в новій платівці переважатиме. Віктор Винник з цього приводу зауважує: «Напевно, це пов’язано з тим, що ми не молодіємо. Ну, і особисто я ні на хвилину не можу забутий той факт, що наша країна у війні, а це радості не додає…».

На підтримку альбому вже було відзнято шість відеокліпів, найближчим часом плануються нові зйомки.

iTunes – https://apple.co/2x86ffB
Google Play Music – https://bit.ly/MEPI_Snipers
Spotify – https://spoti.fi/2xgEvoP
Deezer – https://bit.ly/398Lcqi
Amazon – https://amzn.to/33wT57X
YouTube Music – https://music.youtube.com/

Також запланована серія концертів-презентацій нової роботи від Віктора Винника і МЕРІ.

Ольга МАКСИМ’ЯК

Головний культурний фестиваль країни BookForum запустив новий онлайн проєкт “Літкур’єр: читання уголос”

21. 03. 2020

Сьогодні всі ми опинилися в умовах ізоляції, коли єдиними джерелами зв’язку зі звичним нам досі світом є кур’єрські служби. Новий онлайнпроєкт “Літкур’єр: читання уголос” від BookForum допоможе усім почуватися причетними і бути присутніми – без порушення правил карантину! – в реальному часі у режимі трансляцій на найсправжніших масових заходах – літературних читаннях з найвідомішими українськими авторами та авторками.

21 березня – відбудеться перша зустріч з Сергієм Жаданом.

“Друзі, я останніми роками настільки звик до виступів і читання віршів уголос, що тиждень мовчанки сприймаю як несподівану зміну клімату – з тривогою та недовірою. Припускаю, ви теж не проти будете послухати зовсім нові вірші, які ще не друкувались. Якщо серйозно, мені здається, дуже важливо сьогодні не лише дотримуватись норм карантину, але й не забувати при цьому підтримувати одне одного, зокрема через важливі для нас усіх речі – літературу, кіно, музику. Себто, через ті речі, які нас формують, які роблять нас сильнішими, які додають нам сил і впевненості.
Пандемія мине. А нам важливо лишатися собою. Тому побачимось онлайн!”, – каже Сергій Жадан.

Ви також матимете нагоду почути про тих, хто залишаються “За спиною” Гаськи Шиян, послухати найпозитивніші вірші Остапа Сливинського, перенестися у Париж з Іреною Карпою, дізнатися, до 28 березня гадати хто ж такий чи така Secret Author, насолодитись прекрасною лірикою Люби Якимчук і наостанок, за день до офіційного завершення карантину, помедитувати з Любком Дерешем.

Читання відбуватимуться з 21 березня що два дні о 20:30. Переглянути пряму трансляцію можна буде на фейсбук сторінці Форуму видавців, а за день до читань у коментарях під анонсами поставити запитання авторці чи авторові.

Плануйте свої вечори й проводьте їх з улюбленими авторами!

Марія КРАВЧЕНКО
керівниця пресслужби ГО “Форум видавців”

Помер директор театру “Воскресіння”

20. 03. 2020

Помер директор театру “Воскресіння” Ярослав Федоришин, повідомляє Діло.

“Вночі відлетіла у небеса душа нашого друга, феноменального у своїй театральності Ярослав Федоришин”, – зазначив режисер Сергій Проскурня.

“Думаю, що театр «Воскресіння» тепер стає символом воскресіння духу, головним талановитим дітищем Ярослава Федоришина.
Ох… співчуттями хіба що допоможеш у плачах…”, – додав він.

“В це складно повірити, адже здавалося б ще зовсім нещодавно пан Ярослав організовував вже 30-й театральний фестиваль «Золотий лев», і як завжди йшов на чолі ходи…”, – додав заступник міського голови Андрій Москаленко.

Наталка РАДИКОВА

«Світливство», або публікація Степана Гайдучка 1926 року про важливість створення товариства українських фотографів у Львові

20. 03. 2020

Степан Гайдучок (13.03.1890 р., с. Підтемне Пустомитівського р-ну Львівської обл. – 16.03.1976 р., м. Львів) – професор тіловиховання, журналіст, громадський та культурно-просвітній діяч, вояк Галицької армії; активний діяч, практик і теоретик гімнастично-спортивного руху, один з організаторів і активних діячів руханкових і спортивних товариств («Український спортовий кружок» в Академічній гімназії у Львові, «Сокіл-Батько», «Україна», «Пласт», «Карпатський лещетарський клуб», «Український спортовий союз», «Український студентський спортовий клуб», СК «Сагайдачний» у Філії Академічної гімназії у Львові та ін.), збирач документів і укладач фотоархіву українського гімнастично-спортивного руху, учень і послідовник професора Івана Боберського.

За своє життя написав чимало праць про фізичне виховання та спорт. Серед іншого в нього є публікація присвячена українським фотографам, які працювали у 20-х роках ХХ ст. Стаття вийшла друком 27 квітня 1926 р. у львівському часописі «Діло». У ній Степан Гайдучок закликав українських фотографів у Галичині створити окреме фахове товариство українських світливців. Пропонуємо ознайомитися зі змістом статті широкому загалу. Публікуємо із збереженням мови та правопису оригіналу.

Степан Гайдучок
Світливство

В часі, коли всякі ділянки забави чи гри підтягають в Европі під назву «спорт», позволю собі сказати в цьому місці і про фотоґрафування як спорт. Бож треба це приємне й корисне заняття кудись підтягнути.

В самому Львові знаю понад 40 світливців-аматорів нашої нації, що мають фотоґрафічні апарати, фотоґрафують або бодай вдають, що роблять знимки (між ними і я грішний), викривлюють своїм знакомим лиця на копіях, з молодих роблять стариків і т[ому] п[одібне]. На тому той спорт і кінчиться. Правда, є у нас поважні аматори-фотоґрафи, які вміють фотоґрафувати і знають що мають фотоґрафувати. Я добре їх розумію. Вони хотіли би знимати лиш те, що має вартість, а звичайно до аматора фотоґрафа має кожний його знакомий бажання, аби він зробив йому знимку… І це їх відстрашує.

Публікація Степана Гайдучка у часописі «Діло». Львів, 1926, 27 квітня, число 92 (10769). З сайту Libraria. Архів української періодики онлайн.

Одначе читач може спитати: Та пощо він це пише? Хочу відповісти на це фактами.

«Червона Калина» потрібувала знимок українсько-польських боїв у Львові. Показалося, що їх нема. Треба було переписки, довгого шукання аж через Америку, щоб дізнатися про них бо знимки робив тільки один наш аматор визначний світливець, який і забув про це. – А чи на тих 5 тисячах знимок УСС, що істнують, не можна студіювати їх розвою й історії ліпше, як великої придніпрянської армії? – Священики в Канаді зі згіршенням оповідають про одного з еміґрантів [йдеться про Івана Боберського. – А. С.], який при своїм обїзді фотоґрафував навіть нутро церкви, іконостас, образ і т[аке] и[нше]. Але як ми тут бідькали в Галичині, коли пропав був іконостас з богородчанської церкви? Показалося, що навіть знимки з нього не було.

Читач зрозумів на тих кількох фактах, до чого я прямую. Річ саме в тому, аби наші фотоґрафи-аматори не ходили «люзом», а трималися «купи» й сотворили окреме товариство українських фотоґрафів. Так зорґанізовані можемо тільки на спільних гутірках ділитися з собою досвідами, поучувати менше досвідчених, але й робити дуже важну роботу на культурному полі. Робити знимки з усяких національних подій, з обрядів, краєвидів, і т[акого] п[одібного], словом – запрягтися до воза української науки і підпомогти її своєю роботою. Донині не маємо людей по наших музеях, які займалисяб фотоґрафічними збірками. Інтеліґенція не доцінює ваги знимок з народніх подій. Знаю факт, як цінні знимки з національних подій по одному діячеві опинилися на ліцитації (їх ніхто не купив) і їх роздаровано замість віддати до українського музею.

Степан Гайдучок (перший зліва) на лещетарській мандрівці.

Думаю, що провід у такому товаристві повинні взяти старші фотоґрафи-аматори, як також люде науки, так, щоб українська наука мала з того користь. Правда, істнує вже від трьох років при Соколі-Батьку гурток світливців, та він не має у себе старших людей, які надавалиб йому напрям. Тому його праця обмежується лишень до знимок пластового й сокільського життя. Дальше уявляю собі, що філії такого товариства світливців повинні би оснуватися і в більших населених центрах, як Станиславів, Перемишль, Тернопіль і т[аких] п[одібних], бо й там є старші світливці, які мають за собою не тільки досвід, але й заслуги.

Хочеться вірити, що вже небавком будемо оглядати першу знимку товариства українських світливців, а саме знимку перших його загальних зборів.

Джерело: Гайдучок С. Зі спорту. Світливство // Діло. – Львів, 1926. – 27 квітня. – Чис. 92 (10769). – С. 3–4.

Висловлюю щиру подяку родині Степана Гайдучка, яка проживає в Австралії, за надані світлини.

Андрій СОВА
історик

Джерела і література:

Галичина – український здвиг за матеріалами архіву Степана Гайдучка: [Альбом] / Авт. ідеї Л. Крип’якевич; упоряд. Ю. Николишин, І. Мельник; літ. редактор І. Лемко. – Львів: Апріорі, 2014. – 268 с.
Сова А. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / Андрій Сова, Ярослав Тимчак; за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Сова А. Степан Гайдучок – творець та літописець історії українського гімнастично-спортового руху. URL: http://photo-lviv.in.ua/stepan-hajduchok-tvorets-ta-litopysets-istoriji-ukrajinskoho-himnastychno-sportovoho-ruhu/ (дата звернення:03.2018).
Сова А. «Заслужили на згадку», або публікація Степана Гайдучка про діяльність українських фотографів на початку ХХ століття // https://photo-lviv.in.ua/zasluzhyly-na-zghadku-abo-publikatsiia-stepana-hayduchka-pro-diial-nist-ukrains-kykh-fotohrafiv-na-pochatku-khkh-stolittia/ (дата звернення 6.03.2020)

Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків,Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.com; sovaandrij1980@gmail.com

“Я так люблю говорити – наш галицько-волинський живопис”, – Роман Василик (відео)

20. 03. 2020

Професор Роман Василик. 2016 р. фото Б. Зятик

Сьогодні пропонуємо вашій увазі інтерв’ю Богдана Зятика з професором, Народним художником України, головою Української Спілки Іконописців, засновником та завідувачем єдиної в Україні кафедри сакрального мистецтва у Львівській національній академії мистецтв Романом Якимовичем Василиком.

— Слава Ісусу Христу!

— Слава навіки Богу!

— Романе Якимовичу, що хотів у Вас запитати? Напевно, найперше про стан сучасних храмових поліхромій, те, що мене найбільше цікавить – по розписах, по дисертації. Як Ви оцінюєте сьогоднішній стан, в якому знаходяться храмові поліхромії, і які має перспективи для розвитку сучасне сакральне мистецтво?

— Ти знаєш, я все ж таки, говорячи про нинішній стан, почну говорити з того, звідки це почалося, якщо ходить про кафедру сакрального мистецтва. І коли років 25 тому назад, стан, коли українські церкви почали віддаватись громадам, коли громади почали входити в церкви, входили в різні церкви, в церкви, де були хімдобрива зберігалися, в яких були якісь склади, книжні склади, і були церкви, які були музеями атеїзму, де треба було знімати зі стін ДСП, і за тим ДСП зберігалися ці всі розписи, які збереглися, таких було багато церков, були різні… і навіть були такі, які були пам’ятки історії, пам’ятки мистецтва, які були під охороною держави, і так само там почали входити громади, які почали їх освоювати під сакральні споруди, щоби там можна було відбувати Літургії. Вносили там престіл, все, що потрібно, вносили всю атрибутику, яка супроводжується при Літургії, ну і відповідно що пробували робити туди свої сучасні впровадження. Як правило ці малярські речі, які там були, які мали певну історичну цінність, мистецьку цінність, вони були під загрозою знищення. Це одна сторона. Друга сторона, коли назріла та поліконфесійність, все якійсь конфесії бракувало церкви, почалася будова, масова будова церков, нових споруд, які практично так само потребували якогось втручання туди у внутрішнє середовище цього храму. І був хаос повний, від невігластва до невміння, від невміння до просто не розуміння, що таке є обряд, східний обряд, дуже часто були такі розмови, що: «а, ви нам говорите, що має бути так в храмі, а це є по православному, а в греко-католицькій церкві такого нема, ми є греко-католики», і багато хто не розуміли, що таке є греко-католики, що греко-католики – це так само східний обряд, і він так само є в певному полі вирішення цього простору, так як вимагає канон Східної Церкви.

Блаженіший Любомир Гузар. Верховний Архиєпископ Києво-Галицький і Глава УГКЦ

І звернувся до мене Любомир Гузар, бо Любомир Гузар був таким твердим послідовником патріарха Йосипа Сліпого, відповідно патріарх Йосип стояв на позиціях Андрея Шептицького, де йшлося чітко про відновлення нашої традиції, яка існувала з княжої доби.

І незалежно від того, які були історичні перипетії, потребувалося все ж таки йти в тому руслі, щоб ця традиція продовжувалася. Очевидно що був певний період часу історичний, який перервав той би ланцюг від того, що творилося за часів Андрея Шептицького, і того, що ми отримали в час Незалежності. І потрібно було якось ту прогалину ліквідувати, ну і очевидно, що коли я вийшов з пропозицією створити кафедру сакрального мистецтва, постало питання: а на яких засадах? В якому напрямку працювати?

Ну і ми собі зразу постановили, що мають бути дві речі, так зрештою як і почалось за Андрея Шептицього, коли постало питання про малювання храмів, в тому числі і каплиці Святого Духа для Католицього Університету, практично семінарії католицької, яка згодом була знищена. Тоді запросили власне Петра Холодного, який знав добре східну традицію, але на сучасних підставах, тобто він був такий модерніст, але добре розумів власне східну традицію. Він був зі Східної України і, відповідно, він взявся за ту програму.

Петро Холодний (старший) під час роботи над розписом каплиці св. Йосафата Семінарії УГКЦ у Львові.

В тому числі працювали уже, були відомі художники, які підтримували східну традицію – знову ж таки робили такі дуже сильні вкраплення такого україніства. Був цей час поч. ХХ ст., він був характерний тим, що уся Європа, практично уся Європа, яка стреміла до незалежності, яка звільнилася фактично від двох імперій на той час – від Російської і від Австрійської – і утворилися так звані нові народи (Весна народів): чехи, Польща, Австрія, тобто багато-багато країн отримали свою незалежність, і кожна старалась себе індентифікувати, і власне тоді вийшов той модерний стиль, який називають сецесія (сецесія-відродження). І кожна з тих країн старалась нести щось своє, тому ми, українська сецесія, яку взяли за основу елементів-символів на базі гуцульського мистецтва, і тому власне цей стиль пішов зі школи Левинського, вони власне на цій хвилі працювали.

Ну і, відповідно, утворилися бойчукісти, так само які брали в основу модернізм і в той час брали цю ікону. І багато-багато можна прикладів, багато – Осінчук, Ковжун – можна багато наводити, в тому Буцманюк трохи в іншому класі працював, але можна так само вважати, що він використовував ту саму ідею. Ну і коли ми створювали кафедру, то ми все ж таки взяли, що процес пішов дальше так, і ми не можемо, припустимо, взяти те, що було сорок років тому назад, і пробувати це відроджувати, просто взяти їхні ідеї, але йти, попробувати рухнутися вперед. Звичайно, на той час діаспора працювала і там розриву не було, але вони йшли таким концептом як мова їхня: коли ми чуємо як хтось із діаспори приїжджає і починає говорити, то він говорить так, як би він виїхав звідси сорок років тому назад, тобто мова, яка якби завмерла. То саме створилося і в мистецтві, абсолютно та сама річ, і тому треба було якось… а ми йшли, в нас процес йшов, не розвивався, тобто розірваний був ідеологічно, але ми йшли дальше, рухались, і ми були в зовсім іншому відтинку. І я приносив студентам власне тоді і викладачам, як в нас йшлося, що рисунок, живопис, в нас би треба було десь так викладати, як, припустим, Петрицький робив, він відірвався практично від того покоління, в якому він жив, і він йшов значно вперед, тобто він до нас був ближче, він був дальше від своїх сучасників, але ближче до нас.

І тому я власне взяв за основу ту двовимірність, що дуже характерно для ікони. Ікона працює не в тривимірному а в двовимірному просторі, він так само працював в двовимірному просторі, але в той час була сильно заложена та лінія і національна, і традиційна, якщо ходить про сакральне мистецтво. І тому власне рисунок, живопис… я тоді Кристопчукові дав цю книжку, щоби власне в цьому напрямку працювати, ну і відповідно так поступово йшлося і в поліхромії храмів, і практично, якщо до кафедри робилися, я міг би назвати, але ці автори ще живуть, не хочу їх озвучувати імена, тому що це не буде до їхньої честі добавляти іміджу. А ми почали робити, дійсно, відроджувати ту традицію, яка була характерна для, власне, і як княжої доби, так само і до тих часів, часу відродження України, часу сецесії.

Микола Кристопчук, Роман Василик (автор проекту), Тетяна Знак, Володимир Яцків, Василь Сивак та Тарас Лесів виконують мозаїку Христа Пантократора в консі апсиди церкви Покрови Пресвятої Богородиці у Львові. 2006 р.

— Ясно. Цікаво. Ну бачите… Тобто, базуючись на цьому, власне вже в подальшому, очевидно, були залучені на кафедру квіліфіковані, фахові педагоги, які, навчивши студентів, і тепер молоді студенти, включно з викладачами нашої кафедри, вже творять це сучасне сакральне мистецтво. Як можна охарактеризувати те що зараз твориться, те, що створюють наші викладачі? В якому напрямку? Як би термінологічно можна це було б охарактеризувати на Вашу думку? Бо все ж таки, якщо би це було модерне, модерний – це просто є сучасний, і говорити «сучасність» про сучасність, тобто і десь тут є неовізантійський напрямок, так умовно десь наша кафедра, так вона бере цей напрямок. Є реалістичний напрямок, в якому ніби ми так не дуже працюємо, більше Київ, Стороженко, які брали собі українське бароко за основу. Але в той же час наші випускники, які трохи пробують себе в цій стилістиці, наприклад Олексій Чередніченко, Колодка Сергій. І є так званий, як ми називаємо під впливом стилістик модернізму, як ми так умовно називаємо, те що робить Святослав Владика, Данило Мовчан, Люба Яцків і інші.

— Коли ми починали власне кафедру засновувати, треба було визначитися з напрямом, але то не тільки напрям, треба було просто, щоб кафедра базувалась на якихось іменах. І ми тоді залучали відомий авторитет все ж таки в ідеології живопису, але не тільки – і в ідеології християнства. Це був Карло Звіринський, і він так само був на витоках кафедри задіяний і багато долучився, але на жаль він просто практично на кафедрі офіційно пропрацював два місяці, навіть не два місяці, восьмого жовтня він помер, з вересня він був зарахований, тобто місяць і вісім днів на кафедрі. Але, все одно, він є одним із так само тих, які помагали в засновуванні кафедри.

Карло Звіринський у майстерні на вул. Генерала Грицая 14, 1995 р. (з фотоархіву Христини Звіринської-Чабан)

Він, дальше як тільки стала Незалежність… зразу тут приїхав Бідняк, але він прочитав пару лекцій взагалі для Академії, і на тому закінчилося. Коли ми створили кафедру, я його тут же найшов і запропонував, щоб він згодився працювати на кафедрі, він згодився. Тобто Бідняк, уявіть собі різні категорії, за різним жанром, але всі вони є дуже близькі до сакрального мистецтва, і власне до того, що ми говоримо.

Микола Бідняк біля своєї ікони Чорнобильська Мадонна. 1994 р.

Я би тут слово «неовізантіїзм» менше вживав, я люблю говорити галицький, волинський живопис ХІV-ХV ст., власне ми з того починали, який потім дійшов до ХVІ ст., в ХVІІ ст. він вже трошки змінився, і це вже мене менше цікавить, це вже більше цікавило Стороженка. О, і ми от власне вже то, що було в галицько-волинському живопису надзвичайно міцне, уявіть собі ці роботи, які в нас в Національному музеї, яких немає, які не відомі, які є, припустимо, в музею в Сяноку і в інших музеях світу. А це твори, які творилися на нашій землі, чому можемо говорити, що це обов’язково неовізантійське, ясно що то була традиція, можна говорити по різному, тоді вже Візантії не існувало, як заіснував цей живопис в нас на галицьких землях. Я так люблю говорити: наш галицько-волинський живопис.

— Правильно.

— (усміх) А київська, вона базувалася на українському бароко, який був характерний для Київщини ХVII-ХVIII ст., козацькому бароко часів мазепинства, надзвичайно сильно процес набрав розвитку, який потім дійшов до такого трошки класицизму.

— Добре, дякую.

Інтерв’ювання проводив викладач кафедри сакрального мистецтва ЛНАМ, Богдан Зятик, 14 вересня 2016 р. на кафедрі сакрального мистецтва ЛНАМ, з метою використання матеріалів інтерв’ю як джерельної бази для дисертаційного дослідження.

Діти зробили пісенний подарунок до 90-річчя Ліни Костенко (відео)

20. 03. 2020

«Не минає» любов поколінь до Ліни Костенко. У мережі набирає популярності нова пісня на слова великої поетеси – до її 90-річчя від вихованців Творчої школи Павла Табакова. Діти з любов’ю заспівали про любов: «Аморе, Мамо», «Аморе, Ліна Костенко», «аморе, життя»…

«Любов – коли мама поруч», «коли тебе обіймають», «коли про тебе піклуються», «коли захищають», «любов – це подвиг»… – так трохи по-дитячому, але глибоко відчувають і філосовствують маленькі артисти Творчої школи Павла Табакова на тему любові.

Цікаво, але у вірші Ліни Костенко «І не минає, не минає!..» кожен побачив свою історію любові: хтось до чоловіка, хтось до тата, але найбільше до мами. Декого з дітей найбільше зачепив рядок «А що, як любиш не мене?». Вони одразу почали ділитися історіями своїх сумнівів. У такі миті розумієш, як важливо дітям знати, що їх люблять, що про них не забули, не зважаючи на рутину, роботу, появу менших дітей… Важливо, щоб батьки не відмежовувалися від дітей, коли ті хочуть подилитися своїми винаходами, відкриттями, коли вони просто хочуть обійняти. Для дітей відстороненість сприймається як катастрофа. Саме тому у пісні «Не минає» дещо зміщений акцент: «Аморе, мамо, аморе, амо, аморе, амо! А ти єдина».

Нову інтерпретацію вірша Ліни Костенко «І не минає, не минає!..» – «Аморе Амо» від юних артистів Творчої школи Павла Табакова – можна почути і побачити тут:

Над проектом працювали:

Слова: Ліна Костенко
Музика: Павло Табаков
Режисери: Артур Попітак, Ольга Мурга
Оператор: Дмитро Кірков
Режисер монтажу: Дмитро Кірков
Грим: Вікторія Бакун

Ідею кліпу артисти Творчої школи втілювали разом зі знімальною групою (від декорування – до прибирання). 5 годин підготовки і 10 годин зйомки.Творча школа Павла Табакова вчить не тільки співати, танцювати, відігравати емоції, а й мислити та творити.

Галина ГУЗЬО

Там, де друкувалась перша львівська газета…

19. 03. 2020

Будинок на розі вулиць Ставропігійської, 11 та І. Федорова, 2020 р.

Триповерховий будинок на розі сучасних вулиць Ставропігійської, 11 та І. Федорова не має особливих архітектурних принад, проте має цікаву історію. Тут двісті вісімнадцять (на сьогодні двісті сорок чотири – ред.) з-під друкарського пресу вийшла перша на Україні газета – «Gazette de Leopol» «Львівська газета». Друкувалася вона французькою мовою.

Цей будинок, чи кам’яниця, починаючи з ХVІ ст., постійно належав вірменським родинам. У 1576 р. його посідав Тома Задикевич, відтак родина Костевичів, і саме від них за кам’яницею закріпилася назва «Костевичівська», що трималася до ХVІІІ ст.

Сучасний вигляд будинку мало нагадує колишній . У ХVІ-ХVІІІ до кам’яниці заходили через в’їзні ворота з теперішньої вул. І.Федорова, які вели на просторе подвір’я. За реєстром кам’яниць 1712 р. Костевичівська кам’яниця була одноповерховою (в сучасному розумінні) з дерев’яною кімнатою нагорі. На долі знаходились медовий і горілчаний шинок та порожній до винайму склеп. Таким він був до захоплення Галичини Австрією у 1772 р. На той час будівля належала вірменинові Яну Капістрану Богдановичу.

У 1773 р. кам’яницю винайняв у вірменина Яна Капістрана Богдановича, друкар, віденець Антон Піллер і влаштував у ній друкарню. З документу, датованого 1776 р., відомо, що власник будинку віддав йому в користування приміщення зі всім обладенням (столами, шафами, канапами, кріслами, образами і гіпсовою скульптурою). В результаті роботи друкарських верстатів будинок зазнав пошкоджень, з приводу чого господар висунув Піллеру претензії.

У згаданому вище документі заподіяні перераховані в 14-ти пунктах. У пункті 8-му занотовано: «Йдучи до кам’яниці залізними воротами, в сінях на долі тиньк повідпадав зі склепіння, а то від тягу паперу до друку, скуповуваних великими паками і складаних на горі». У пункті 10-му: «Від биття паперів друкованими великими молотами всі мури стрясалися, аж цегла згори падала». Ці документальні відомості і дали нам підставу вважати місцезнаходження основаної Піллером друкарні саме у цьому будинку.

Через три роки (1776) Антон Піллер став власником всієї Костевичівської кам’яниці, відкупивши її у Яна Капістрана Богдановича за 48 000 зл. З того часу вона стала називатися «Піллерівською».

Друкарня Антона Піллера, як уже згадувалося, почала діяти з 1773 р. Першим його виданням були «Повідомлення» (Avertissement), але губерніальним протоколом за 11 січня 1774 р. їх вихід було припинено. Крім «Повідомлень», Піллер разом з Йозеформ Скобером зобов’язався надрукувати німецьку граматику. З 1773 року виходила й газета, яка, на жаль, до нашого часу не збереглася. Лише через три роки невідомий на ім’я шевальє Оссуді почав видавати газету французькою мовою – «Gazette de Leopol», перше число якої вийшло 15-го січня, а останнє 19-го грудня 1776 р. І хоч польський дослідник В.Завадський пише, що ця газета виходила протягом 11 років, але сьогодні збереглося лише перше її число.

Після смерті Антона Піллера (травень 1780 р.) видавничу діяльність друкарні продовжила його жінка Йозефіна. У Львівському історичному архіві збереглися два посмертні інвентарі покійного. В останньому перераховано велику кількість шрифтів з їх назвами, інші друкарські і особисті речі.

Будинок на розі вулиць Ставропігійської, 11 та І. Федорова, 2020 р.

Протягом 1783-1784 рр. Йозефіна Піллер видавала «Pismo uwiadamiajance Galicyi», яке з другого року видання почало називатися «Lwowskie pismo uwiadamiajance». У 1786 р. вона розпочала видання німецького тижневика «Lemberger wochentliche Anzeigen» з паралельним польським виданням «Lwowskie Tygodniowe wiadomości», яке у 1787 р. припинило своє існування, а німецький тижневик виходив до 1795 року. На жаль, ці видання не збереглися.

На початку ХІХ ст. Друкарську справу Антона Піллера продовжили його сини Йозеф, Карл і Петер Піллери. Вони працювали в галузі літографії, і їх друкарня знаходилась вже за іншою адресою (вул. Личаківська, 3).

Кам'яниця на вул. Личаківській, 3, що належала родині Піллерів. К.Ауер, 1846-47 рр. — Кам’яниця на вул. Личаківській, 3, що належала родині Піллерів. К.Ауер, 1846-47 рр.

У ХІХ ст. будинок на сул. Ставропігійській, 11 (тодішній Домініканській) перейшов у власність львівського кнингаря Едварда Міліковського (мав також будинок на пл. Ринок, 25, де у ХVІІІ ст. жив і працював україснький друкар Іван Пилипович). У 1885 р. Валерія Міліковська провела реконструкцію будинку, надбудувавши третій поверх. Менші ремонтні роботи відбулися 1911 р. (архітектор Филемон Левицький).

У цьому будинку на початку ХХ ст. знаходилось Галицьке лікарське товариство, засноване у 1867 р., також декілька українських культурних установ. Серед них: Товариство кредитове «Урядників і священників» (1911), пізніше просто «Краєве товариство кредитове» (1932-1935), Товариство допомоги воєнним вдовам і сиротам (1925), Українське товариство охорони воєнних могил (1935), Українське товариство крайове охорони дітей та молоді (1932-1935), Дім торгово-происловий «Достава» (церковне начиння), Кооператива праці «Гуртом». Також редакції деяких видавництв: тижневика українського спортового союзу «Готові» (1935), видавництво «Батьківщина» (1934-1935), «Господарсько-кооперативний часопис» – тижневик, орган Краєвого Союзу Ревізійного. З українських мешканців тут жили лікар Туна Надрага і адвокат Володимир Охримович (1925).

Володимир ВУЙЦИК

Джерело: Галицька брама № 4, грудень 1994 – січень 1995 рр.

Українські Січові Стрільці на невідомих ретросвітлинах

19. 03. 2020

У колекціях зарубіжних музеїв та архіві часто можна відшукати справжні скарби, пов’язані з історією України та відомими постатями. Вкотре нам пощастило натрапити на цікаві ретро світлини.

На фото часів Першої світової війни можна побачити Українських Січових Стрільців. Знаємо, що ця тема сьогодні актуальна та досліджується істориками. На кадрах окрім чоловіків, бачимо також і жінок в лавах Українських Січових Стрільців. Кожен кадр — це звісно ціла історія однієї людини.

Презентуємо кілька фото із великої колекції, оригінали якої знаходяться на даний момент закордоном. Всього світлини по цій темі кілька сотень. Більшість із них не мають точних підписів, проте на деяких можна розгледіти дати, імена, прізвища чи локації. Фото можуть бути корисними знавцям військової форми, адже її можна розглянути в деталях, завдяки якісним кадрам.

Фото знаходяться у власності Національного цифрового архіву Польщі, адже саме він презентував у себе на сторінці цю колекцію світлин. Для необхідності можна замовити копії, адже архів надає такі послуги своїм користувачам.

Артист українського театру УСС І.Рубчак, 1918 р.

Українські Січові Стрільці, 19 січня 1916 р.

В описі до колекції можемо дізнатись походження цих фото. Всього їх є близько 750. Коли вони потрапили із України до Польщі? В коментарі до світлин вказано, що це 1999 рік.

Теперішні власники зазначають, що фото не містять печаток фотомагазину і ідентифікувати хто ж був фотографом цих унікальних кадрів неможливо, принаймні на сьогодні. Також немає точних описів змісту світлин.

Проте якщо розглянути фото уважніше, то бачимо, що вони в одному стилі. Значить їх автором є одна людина. Існує версія, що автором є львівський фотограф, адже поряд із фото Січових Стрільців можемо зустріти кадри з панорамами міста Львова.

Тетяна ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО

Джерело: https://t1.ua/

В Червонограді висадили «Алею слави» в пам’ять про героїв

19. 03. 2020

14 березня, у День Добровольця, активісти Червонограда висадив дерева в пам’ять місцевих героїв, які загинули в російсько-українській війні, повідомляє Голос Сокальщини.

Алея Слави символічно буде знаходитися коло військового ліцею. Родичі та близькі загиблих Героїв, ветерани, волонтери, активісти Нацкорпусу Червонограда, лісівники Соснівського лісництва ДП «Жовківський лісгосп» та небайдужі мешканці висадили алею з 11 туй. Рівно стільки, скільки й полеглих червоноградців, що, на жаль, не повернулись живими з російсько-української війни. Ініціатором акції виступив Нацкорпус Червонограда. Допоміг з деревцями для майбутньої Алеї Слави лісничий Соснівського лісництва – Василь Биков.

Символічно, що висаджували саме туї. В українців здавна вважали це вічнозелене дерево символом твердості, стійкості та світлої пам’яті!” – зазначили у прес-службі ДП “Жовківський лісгосп”. Перше деревце було висаджено Веронічкою – донькою Михайла Зайця.

Наступним кроком буде встановлення пам’ятного знаку у вигляді Козацького хреста з дошкою для прізвищ наших Героїв: Заяць Михайло, Чужба Дмитро, Уніч Олександр, Луговський Юрій, Жилін Руслан, Колісник Дан, Білик Юрій, Савчук Петро, Онищак Володимир, Бірюков Олександр, Галатюк Олег.

Наталка РАДИКОВА

Німецькі літаки часів Другої світової війни в Карпатах

18. 03. 2020

Більше ніж двадцять літаків було збито над Карпатами під час ДСВ. Це дані архівних матеріалів. Чому саме над Карпатами? Тому що в 1944 році тут йшли запеклі бої із застосуванням авіації. Чи всі з них були знайдені? Ні! Ті що впали вночі у важкодоступну частину Карпат так там досі і лежать.

Хребти та долини в Карпатах є ходжені переходжені. Весь ліс з того часу також двічі вже був вирубаний. Якщо літак падав в таку частина Карпат то швидше за все його знайшли та утилізували ще за союзу. Але існує тонка смужка схилу де ліс вже закінчився, але пологий верх ще не почався. Ліс тут не рубають, туристи не ходять, гриби не ростуть. Мало хто буде сюди йти… хіба що заблукає. В таких місцях літак може лежати дуже довго не будучи розтягнутим місцевими мешканцями. Нижче я опишу історію пошуку двох таких літаків, Ju-52 і Ju-88.

Літаки часів Другої Світової Війни, що були знайдені в Західній Україні

Коло Івано-Франківська та Коломиї базувалася четверта радянська проти-повітряна артилерійська дивізія. З травня по червень 1944 року вона забезпечувала підтримку 38 армії під час переходу р. Прут. Під час Львівсько–Сандомижської операції з липня по серпень місяць ця протиповітряна дивізія здійснювала захист першої танкової армії від ворожих атак. Ця коротка історія пояснює чому є стільки збитих літаків над Карпатами. Вони, швидше всього, були атаковані коло Коломиї або Івано-Франківська та поверталися до своїх баз в Румунію чи Угорщину. Але не долетіли…

Після війни більшість підбитої військової техніки була здана на металобрухт. Та не вся. Літаки що впали у важкодоступних місцях Карпат ще доволі довго лежали неторкнутими. З часом місцеве населення все таки розтягнула з них кольорові метали та інші цінні речі. Просте масивні деталі залишалися на місці.

JU-88 коло гори Яйко Ілемське

Інформація про цей літак вперше з’явилася в інтернеті у 2015 році. Віктор Верховинець опублікував фото з місця падіння літака на своїй інтернет сторінці. Віктор відмовився надавати координати побоюючись мародерів. На жаль чи на щастя в 2019 році вирубка лісу була підійшла за 500метрів від точки «Х».

З Вікіпедії «Junkers Ju 88 — дводвигунний, багатоцільовий літак Люфтваффе часів Другої світової війни. Літак був розроблений компанією Гуґо Юнкерса в середині 1930-х років, як так званий Schnellbomber, і повинен був стати швидшим за будь-який винищувач того періоду, літак мав ряд технічних проблем на пізньому етапі розвитку, але це не завадило йому стати одним з найбільш універсальних бойових літаків війни. Його ласкаво прозвали «покоївкою на всі руки» (Mädchen für Alles), і справді Ju-88 справлявся з будь-якою роллю. Як і ряд інших бомбардувальників Люфтваффе він успішно використовувався як бомбардувальник, пікіруючий бомбардувальник, торпедоносець, літак повітряної розвідки, важкий винищувач, і навіть як літаюча бомба.

Об’єм випуску розвідників Ju 88D в 1940 р. склав 330 машин, на наступний рік було замовлено вже 1000 одиниць, а потім ще 350 літаків модифікації Ju 88D-1. Реально в 1941 році було побудовано 568 «вісімдесят восьмих» — розвідників. На початок 1942 року майже всі дальньорозвідувальні авіагрупи люфтваффе мали в своєму складі літаки Ju 88.

Ми розпочали пошуки літака в червні 2019 року. Ми знали приблизне місце падіння, але в нас не було точних GPS координат. Нашу увагу привернув «рудий ліс». Якщо уважно подивитися на фото цих місць з Google maps то видно що здебільшого ліс зелений, тобто хвойний. Але в одному місці колір лісу був оранжевий. Фото з супутника було зроблено восени тому це вказувало на листяний ліс. Ймовірно що падаючи літак знищив оригінальні хвойні дерева. А на їх місці швиденько повиростали листяні берези. Тому колір тут і відрізняється.

Місце падіння літака та «рудий ліс», фото з Google maps

Наша група пошуку складалася з семи чоловік (три Андрія, Віталік, Влад, Давид і Роман). На повнопривідних автомобілях ми під’їхали під саме місце вирубки. Звідти і рушили в напрямку «рудого лісу».

За щасливим збігом обставин ми одразу ж вийшли до масивного колінвалу що мирно лежав на м’якому мосі. Це нас окрилило і ми кілька годин оглядали територію навколо. На ділянці радіусом десь 300м лежало багато кусків вихлопної системи, частини крила, шасі, різні дроти, броня крісла пілота та інше.

Висновки ми зробили такі:

Уламки літака знаходяться на відносно невеликій площі. Припускаємо що він врізався в схил, або пробував сідати.
Ми не бачили кратерів від вибухів або поплавленого заліза. Це означає що пожежі чи детонації бомб не було.
Ми не знайшли нічого що б ідентифікувало пілотів. Не було ні кісток, ні жетонів. Алюмінієві деталі фюзеляжа також були відсутні. Це означає що місцеві знали про цей літак задовго до нас і все знесли.
Через пів року ми відвідали місце падіння літака знову. На цей раз до нього проглядалася чітка стежка. Деякі великі деталі зникли. На місці падіння були ямки характерні для пошуку з металошукачем.

Балон зі стисненим повітрям. Фото Віктор Верховинець

Все знайдене було сфотографоване та викладене на сайті www.Explorer.lviv.ua. Ми також зняли сюжет для новин ТСН щоб привернути увагу до цього літака. Головний меседж був заохотити місцеву влада заопікуватися цим місцем і поставити знак. Незалежно від національності тут загинули люди. Прикро буде якщо з часом тут все перемелять трильовщиками.

Шасі літака JU-88. Фото Віктор Верховинець

Поршні та вихлопна система літака JU-88. Фото Віктор Верховинець

Крісло пілота літака JU-88. Фото Віктор Верховинець

Втулка гвинта літака JU-88. Фото Віктор Верховинець

Дерево з уламками літака Ju-88. Фото Віктор Верховинець

JU-52 коло Буковеля

Андрій Кірянов та Ярослав Куриляк спрямували нас до місця падіння літака Ju-52. Це в якихось шести кілометрах від курорту Буковель. Це місце можна навіть побачити з лижних підйомників. Якщо, звісно, знати куди дивитися. Попри свою. близькість з Буковелем туристи сюди не часто заглядають. Який їм сенс ломитися кудись жерепом якщо неподалік є гарна маркована стежка? Вони ж для задоволення в гори пішли! Тому, насправді, не так вже і багато людей знали про цей літак.

Загальновідомо що ніхто кілометрами в Карпатах відстань не міряє. Бо кілометр по рівній стежці і кілометр по вертикальному бурелому можуть відрізнятися в рази як по часу їх проходження так і по сказаним нецензурним словам. То ж нашій групі з семи досвідчених туристів прийшлося ломитися до цього літака практично день. Ночували ми неподалік в дикій гірській колибі.

Дивуєтеся чого так довго йшли? Це ж найдикіша частина Українських Карпат – Ґоргани! А частина шляху ще й пролагяла через густі зарослі жерепу. З іншого боку саме цей жереп і унеможливив знесення літака вниз та перетворення його на туристичні баняки.

З Вікіпедії «Ю́нкерс Ю-52 (нім. Junkers Ju.52/3m) — німецький військово-транспортний, пасажирський літак та бомбардувальник.

«3m» в позначенні означає нім. drei Motoren — трьохмоторний. Літак мав неофіційні прізвиська: під час громадянської війни в Іспанії — «Pava» («Індичка»), серед солдат Вермахту — «Tante Ju» — «Тіточка Ю» і «Залізна Анні».

Ju- 52 став військово-транспортним літаком Німеччини під час другої світової війни. Він широко застосовувався на всіх фронтах і в тилу. Його продовжували випускати до 1952 року.»

Пробуючи домовитися чия дорога найкоротша

Ми знали де знаходиться цей літак. Ми також знали що не ми одні про нього в курсі. То ж потрібно було поспішати щоб не вийшло як з Ju-88. Ми ж хотіли побачити якнайбільше! Наша експедиція відбулася в ніч на Хелловін з 31 жовтня на 2 Листопада.

Бідність це велика біда для України. Люди полюють на чорний та кольоровий метал щоб здати його на металобрухт і заробити копійку. Дуже часто це полювання йде на межі з крадіжкою. Зрозуміло що мідні та алюмінієві частини літака це є лакомий кусок для місцевих мешканців. По цій причині практично всі легко-доступні літаки в Карпатах давно вже припинили своє існування.

Місцеві мешканці розповіли нам що фюзеляж Ju-52 стояв тут аж до 1980-х років. На жаль його були спалили піонери щоб оплавити алюміній та знести в село. Це дуже цінна інформація. Я про фюзеляж а не про піонерів. Виходить що літак тут пробував сідати! Правда судячи з розкиданих трьох двигунів та погнутих шатунів ця посадка була не дуже м’якою. Але тим не менше це не був алюмінієвий млинець що впав вертикально з неба.

Всі три двигуни від літака знаходяться на відстані десь 100м один від одного. Піонери були поскладали рештки літака в одну велику купу. Потім це все облили пальним та підпалили. Зараз ще можна бачити залишки поплавленого алюмінію на стальних циліндрах двигуна.

На жаль ми не знайшли нічого що б вказувало на номер літака чи ідентифікувало його пілотів. Але надія ще є. Місце падіння літака покрито густим жерепом. Не виключено що під ним у землі могли завалятися різні дрібні деталі.

Матеріал про цей літак було розміщено в інтернеті і він привернув увагу громадськості. Деякі локальні музеї висловили бажання взяти залишки літака в свої фонди. Можливо в 2020 році вони проведуть повноцінну експедицію та ґрунтовно дослідять це місце. Певною складністю є транспорт. Сюди можна добратися або ногами або на гелікоптері.

Ми володіємо інформацією про як мінімум ще чотири розбитих літаки часів ДСВ в Карпатах. На жаль місцеві мешканці неохоче діляться інформацією про них. Вони думають що це золоте дно. Що дно – погоджуюся, але точно не золоте.
Реальність така що пошук літаків без точних координат це дуже часо- та трудо-затратна процедура. Тому якщо Ви знаєте про подібні літаки чи бачили куски алюмінієвої обшивки на даху сараю в якомусь з гірських сіл – будь ласка зв’яжіться з нами. Будемо дуже вдячні за інформацію.

Результатом наших пошуків літаків Другої світової війни на теренах Західної України стала книжка, яку ми плануємо видати обмеженим накладом вже до кінця місяця.

Ми – це www.Explorer.Lviv.Ua – інтернет ресурс який об’єднує людей захоплених urban exploration, військовою історією, підземеллями, дігерством, туризмом та іншими схожими активностями. Сайт був заснований в 2006 році і має кілька тисяч зареєстрованих користувачів. Пошуки літаків Ju-52 I Ju-88 були здійснені учасниками спільноти Експлорер. Автор цього матеріалу, Андрій Риштун, є одним з адміністраторів сайту.

Основною метою нашого пошуку загалом і книги зокрема є не комерція, а спроба закрити сторінки історії, з’ясувати деталі, визначити по можливості місця падінь літаків, визначити номера літаків та долю пілотів, незважаючи на належність до воюючих сторін – радянська авіація, німецька та союзників. В книжці подані результати нашої праці за 2019 рік.

Наша команда не спеціалісти, а звичайні люди, яким не байдужа історія. В Україні ще багато таких місць, отже спробуємо разом !

В кожній книжці в цьому виданні на останній сторінці є конверт, в якому лежить шматочок справжнього літака, одного з тих що було нами знайдено в 2019 році. Це літаки Міг-3, Сб, Як-7, Іл-2, Fw-190, Ju- 87, Ju-88,He-111, P-39 Bell, PZL P23. Це наше перше видання.

Собівартість і ціна книжки 200 грн. 80 сторінок, колір, тверда обкладинка. Ми робимо це заради ідеї, а не заробітку. Тому віддаємо по собівартості. В магазини книжка не піде, лише по передзамовленню! Не проґавте свій шанс! Замовляйте вже і зараз! Для цього пишіть на ryshtun@gmail.com або у ФБ Andriy Ryshtun. Замовлення приймаються до п’ятниці 20 березня. Далі книжка піде в друк.

В подальшому плануємо кожного року робити у вигляді розширеного звіту для тих кому цікаво це знати. Також запрошуємо на спільні пошуки місць падінь і чекаємо ваших пропозицій та цікавих історій в даному напрямку.

Андрій РИШТУН

Конкурс на посаду директора Національного музею у Львові перенесли через карантин

18. 03. 2020

Національний (колишній Промисловий) музей, сучасний вигляд

Конкурс на посаду генерального директора Національного музею ім. Андрея Шептицького у Львові перенесли на невизначений термін у зв’язку із карантином, повідомляє zaxid.net. Друге засідання конкурсної комісії мало відбутись 17 березня о 13:00 у приміщенні міністерства культури.

Нагадаємо, на конкурсній основі директора одного із найбільших музеїв Львова обиратимуть вперше.

1 березня відбулось перше засідання комісії, яка допустила до конкурсу двох кандидатів.

Перший кандидат – теперішній директор музею, 67-річний Ігор Кожан, який працює у музеї із 1988 року, а очолює його з 2006 року.

Другий кандидат – 37-річний Остап Лозинський, львівський художник, іконописець, викладач та куратор. З 2005 по 2016 він був завідувачем сектору виставково-експозиційної роботи у Національному музеї. Також Остап Лозинський є головою Асоціації музеїв та галерей Львова.

Ольга ДОВГАНИК

25 музеїв Львівщини, які можна відвідати онлайн

18. 03. 2020

Департамент з питань культури, національностей та релігії облдержадміністрації започаткував новий інтерактивний музейний проект «Відвідай».

Як повідомили у прес-службі Львівської ОДА, інтерактивний музей «Відвідай» – це унікальна можливість оглянути музей Львівщини у будь-якому куточку світу, маючи при собі електронний гаджет та доступ до інтернету.

На сьогодні понад 25 музеїв м. Львова та області нанесено на віртуальну карту. Але робота над наповненням карти триватиме і надалі, оскільки мета проекту – представити історико- культурне надбання музеїв на Львівщині, зробити музеї доступними для всіх та будь-де.

Проект реалізований у межах Комплексної програми розвитку культури Львівщини на 2018-2020 роки.

Розпочати віртуальний тур музеями Львівщини можна перейшовши за посиланням. Окрім того, на сайті Львівської облдержадміністрації розміщений банер “Інтерактивний тур музеями Львівщини”, клікнувши на який ви можете розпочати тур.

Серед музеїв, які можна відвідати онлайн:

Меморіальний музей Михайла Грушевського, м. Львів
Національний музей-меморіал „Тюрма на Лонцького“, м. Львів
Музей генерал-хорунжого УПА Романа Шухевича, м. Львів
Історико-меморіальний музей полковника Євгена Коновальця, с. Зашків
Музей Слави Стецько в Юшківцях, с. Юшківці
Меморіальний комплекс „Борцям за волю України“, м. Стрий
Меморіальний музей-садиба родини Бандерів, м. Стрий
Музей-садиба Степана Бандери, с. Воля Задеревацька
Народний музей визвольної боротьби ОУН і УПА, с. Кавсько
Музей гетьмана Петра Сагайдачного, с. Кульчиці
Музей визвольної боротьби, с. Чуква
Музей підпільного штабу УПА генерала Романа Шухевича, с. Грімно
Державний історико-культурний заповідник «Нагуєвичі », с.Нагуєвичі
Львівський національний літературно-меморіальний музей Івана Франка, м. Львів
Львівський музей історії релігії, м. Львів
Музей «Староскварявський іконостас ХVІ-ХVІІІ ст.», с. Стара Скварява
Музей Арсенал, м. Львів
Кам’яниця Корнякта, м. Львів
Відділ давньої історії України, м. Львів, пл. Ринок, 24
Музей-садиба родини Антоничів, с. Бортятин
Меморіальний музей Олекси Гасина-„Лицаря“, Генерал-хорунжого УПА, с. Конюхів
Музей Новітніх Героїв, м Рудки
Музей історії національно-визвольної боротьби ОУН і УПА 40-60-х років ХХ століття, м. Самбір
Національний музей у Львові ім. А. Шептицького
Українське мистецтво ХХ ст. відділ Національного музею у Львові ім. А. Шептицького
Сектор «Літературний Львів І половини ХІХ – ХХ ст.»
Львівського історичного музею

Джерело: То є Львів

У Львові проїздом, або педагог, живописець, графік та іконописець Карло Звіринський

17. 03. 2020

Карло Звіринський в помешканні на пл. Міцкевича, 9 у Львові, 1965 р., П. Грицик

«Ієрархія цінностей в мене виглядала таким чином: «Духовні цінності, суспільні цінності і потім мистецтво було тією третьою вартістю, яка повинна була служити двом першим».
Карло Звіринський

Карло Звіринський, кін. 1940-х рр.- поч. 1950-х

Карло Звіринський (1923-1997) – художник, педагог, філософ, теолог, іконописець, людина колосальної ерудиції. Він мав великий вплив не на одне покоління творчих людей Львова з середини 50-х рр. до кінця 90-х рр. ХХ ст. Саме йому нині немало завдячує загальний високий рівень мистців-шестидесятників та мистців сучасної малярської культури не лише Львова, а й України.

Церква св. Онуфрія у с. Лаврів, фото Ю. Чабан, 2011 р.

400-літнійдуб недалеко церкви, 2011 рік, фото Ю.Чабан

Народився Карло Звіринський в селі Лаврів, що на Львівщині, яке було чи ненайменшим із сіл, які його оточували, проте найважливішим, найбільш знаним серед них. Село завдячувало цим, очевидно, Васильянському монастиреві, де було біля 10 професорів та 40 клєриків, а ще бібліотека, в якій нараховувалось понад 100 тисяч томів. До сьогоднішнього дня в церкві св. Онуфрія збереглись фрески, які датують XV ст. Легенда каже, що в підземеллях церкви похований князь Лев (Данилович) і хоч пошуки його домовини не увінчалися успіхом – легенда залишилась.

Батько – Йосиф Звіринський близько 1916 р.

Мати – Юстина Звіринська в молодості у Львові, близько 1916 р.

Мати художника – Юстина в молоді роки подалась до Львова шукати працю. Попала до добрих людей, в яких працювала служницею. Там познайомилась з батьком Карла – Йосифом, який походив із селян села Краснопуща що на Бережанщині. Після першої світової війни мати повернулась до свого рідного села, а скоро за нею, вернувшись з фронту, приїхав батько. Жити було ніде, але невдовзі знайшлась в монастирі робота столяра, яким був батько. Спочатку, притулившись у когось із селян в хаті, батьки почали нове життя. З часом монастир надав молодій сім’ї житлове приміщення в будинку для робітників та конюхів, в якому було 5 кімнат. Одна з них – кімнатка 16 кв. м., в якій розташувались мати, батько і четверо синів – Людвік, Мар’ян, Карло, Йосиф.

Хата, у якій в одній з п’яти кімнат жила родина Звіринських. Фото Ю. Чабан, 2016 р.

«Страшно стає як згадую в яких умовах ми жили. Не раз я запитував себе, чи була в Лаврові родина бідніша від моєї, мабуть ні. Ми не мали своєї хати, не то хати! – хатини, свого кутка, не мали ні кусочка своєї землі, яка могла б хоч частково прогодувати нас… Наша сім’я, а особливо ми діти, були в селі якимсь «інородним» тілом. Ні се, ні те. Ні то селяни, ні то робітники. Мати виховувала нас, працювала вдома, допомагала сусідкам в полі, дістаючи за це мізерну плату, головно продуктами. Батько з часом почав працювати на тартаку, власником якого був монастир.

Початкова школа в якій вчився К. Звіринський, фото Ю.Чабан 15.01.16

Скільки пам’ятаю, я завжди був трохи голодним. Виняток становили Різдво і Великдень. Хліб був рідкістю. Були роки кращі, були гірші, але з часом все це забулося, остало те що гріло душу.»

В останньому ряді посередині Карло, біля нього праворуч брат Йосиф

В чотирнадцятилітньому віці Карло закінчив 4 класи з 7-ми річним навчанням початкової школи. Головною його дитячою розвагою були книжки. Ними він жив, розширював свій кругозір, вивчав історію, художню літературу, літературу, мови, пізнавав по них мистецтво, користаючи з багатотомних бібліотек монастиря і Марійського товариства. Згодом він напише: «Я дивився на життя крізь призму книжки. Це стало моїм благословенням і прокляттям».

Свідоцтво К. Звіринського про закінчення 4-го класу початкової школи в с. Лаврів, 1936 рік

Карло Звіринський, близько 1937 року

В дитячому віці Карло ніколи не проявляв бажання рисувати, чи малювати, поки в 1939 році, посперечавшись з старшим братом Мар’яном, хто краще намалює до шевченківських днів портрет Кобзаря. Мистець згадував про цей випадок – «так вперше пробудилась в мене бацила малярства».

Родина Звіринських – сидять зліва направо мати, Йосиф, батько, стоять зліва направо Мар’ян, Людвік, Карло, близько 1937 р.

«Все моє дитинство, моя молодість аж до 19-го року життя пройшла, була прожита в цьому селі – «в тіні Василіянського монастиря». Ці 19 років були прожиті там в найважчих матеріальних умовах. В холоді і голоді, нужді і біді прожиті найщасливіші роки мого життя. Там я формувався і там я став таким яким я є сьогодні, а радше яким би я хотів бути сьогодні.»

Тартак у Лаврові, справа Йосиф Звіринський, 1937 р.

Прочитавши в газеті оголошення про створення Львівської державної мистецько-промислової школи з українською мовою навчання (Die Staatliche Kunstgewerbesczhule), дев’ятнадцятилітній юнак в супроводі батька вперше їде до Львова. При подачі документів постала проблема – недостатня освіта для вступу. В 1942 р. Карло екстерном склав екзамени за 7 класів народної школи та вступив на підготовче відділення.

Тартак у Лаврові, де проживала родина Звіринських з 1939 р. фото К. Звіринського, поч. 1950-х рр.

В цей воєнний час до Львова втікали художники зі Сходу України і зупинившись у Львові, викладали в мистецько-промисловій школі: М. Бутович, В. Баляс, А. Малюца, М. Козик, брати Юліан та Омелян Ліщинські, М. Федюк. Наближення фронту перервало існування цієї школи. Вона проіснувала всього півтора року, але мала дуже великий вплив на творчість К. Звіринського.

Йосиф Звіринський – батько художника, сер. 1950-х рр.

Юстина Звіринська – мати художника, сер. 1950-х рр

В 1946 р. Карло закінчив відділ малярства Львівського училища прикладного і декоративного мистецтва (тепер ЛКДПДМ ім. І. Труша), де вперше познайомився з Романом Сельським. Навчання продовжив у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва (тепер ЛНАМ) на відділі монументального живопису (1947-1953 рр.) у Р. Сельського з однорічною перервою. У 1949 році Звіринського відраховують, бо він сказав на повний голос: «Одне яблуко Сезана більше варте від усього мистецтва соцреалізму разом узятого».

Зустріч з Р. Сельським для К. Звіринського, як стверджував сам мистець, була доленосною. Адже після закінчення училища Карло постав перед вибором – повертатись до Лаврова, чи залишатись у Львові і продовжувати навчання. І взявши у відділі кадрів адресу Романа Сельського йде до нього. Після дзвінка, двері відкрились одразу: «Карло, я Вас чекав» – сказав Роман Юліанович. Вибір було зроблено. Так Звіринський увійшов у замкнуте, елітарне, художнє середовище подружжя Маргіти та Романа Сельських, де щосуботи збиралися Роман Турин, Вітольд Монастирський, Ада Труш, Віра Дурняк, сестри Максимовичі і велися розмови про мистецтво.

ДУМПШ, в першому ряді по середині М. Бутович, в другому ряді перший праворуч К. Звіринський, 1943 р.

Карло Звіринський згадував: «В житті кожної людини є зустрічі, які мають великий вплив на дальший хід нашого життя. Не будь їх – все в нас пішло б по-іншому. Вони відкривають нам очі на те, чого ми досі не бачили і невідомо чи побачили б коли-небудь. Вони надають нашому розумінню життя і світосприйняттю нових забарвлень». У 1990 році, з болем в серці, він записує у зошиті: «…помер мій вчитель – Роман Сельський… земна мандрівка мого учителя скінчилася».

По закінченні навчання Карло працював викладачем живопису і композиції спочатку в училищі (тепер ЛДКПДМ ім. І. Труша), потім в інституті ЛДІПДМ (тепер ЛНАМ).

Теофілія Лінинська (дружина), Карло Звіринський у Львові, поч. 1950-х рр.

В кінці 1950-х р., ризикуючи своєю сім’єю та собою, митець створив підпільну мистецьку школу для творчої молоді, яка з часом дістала назву «Підпільна академія Звіринського» і проіснувала до кінця 60-х рр. Метою школи було формування нового покоління художників, здатного забезпечити безперервність процесу повноцінного розвитку національної культури. Особливу увагу К. Звіринський надавав вивченню досягнень світового мистецтва (культури) та розвитку національної свідомості. Учнями цієї школи стали видатні сьогодні художники: З. Флінта, О. Мінько, А. Бокотей, Р. Петрук, Б. Сойка, С. Шабатура, П. Маркович, І. Марчук, П. Грицик та інші.

Подружжя М. та Р. Сельські, К. Звіринський з сином Андрієм в Дземброні, 1960-ті рр.

За рік до пенсії, після 23 років педагогічної роботи, його не допустили до конкурсу викладачів і звільнили з роботи. І лише в 1988 році, ректор Емануїл Мисько запрошує його викладати на кафедрі монументального живопису. А з 1992 р., на запрошення о. Севастьяна (Дмитруха), провадив студію для монахів у новоствореній школі іконопису ім. св. Луки при монастирі оо. Студитів храму св. Архистратига Михаїла у Львові.

В 1997 р. з новим запалом починає працювати на новоствореній кафедрі сакрального мистецтва – розробляє тести, пише лекції, програми, проводить на вступних іспитах відбір серед абітурієнтів на подальше навчання. Та 8 жовтня 1997 р. несподівано відходить в кращий світ.

Перша (!!!) прижиттєва виставка К. Звіринського відбулась лише на 73-му році життя мистця разом з українським художником з Польщі – Андрієм Ментухом у Львові (1995 р.), а потім ця виставка експонується у містах –Хмельницькому (1995 р.) та Києві (1996 р.).

Як громадянин і художник Карло Звіринський свідомо протистояв тоталітарному режимові в Україні, за що був переслідуваний. Його творчість, що органічно входить до загальноєвропейського процесу розвитку образотворчого мистецтва, до 1992 р. не була офіційно визнаною.

З 1953р. до 90-х рр. малював ікони та розписував церкви на Львівщині (зокрема, створив близько 50-ти ікон для храму Успення Пресвятої Богородиці у Львові. Створюючи власні ікони, звертався до візантійського іконопису. З 1983-86 рр. розробляє та розписує боковий неф храму св. Миколая у Львові, який з часом був замальований, а також церкву у с. Ланівка Стрийського району.

У своїх роботах К. Звіринський порушував загальнолюдську проблематику (життя і смерті, земного і потойбічного). Про свої творчі роботи пише так: «… те, що я робив, – то можна було окреслити як СПРОБУ ІТИ З ДУХОМ ЧАСУ. І то – щиро». К. Звіринський.

О. Мінько, К. Звіринський, Р. Петрук, 1993 р. фото О. Бойко

«П’ятдесять років життя в’яже мене з цим містом, тут мабуть я і помру, а мені завжди здається, і цього почуття не можу ніяк позбутися, що побут мій тут (у Львові – Х.З.-Ч.) тимчасовий і місце моє не тут, а там в Лаврові, маленькому підгірському селі…»

Христина ЗВІРИНСЬКА-ЧАБАН

Джерела:

Рукописний архів К. Звіринського
Карло Звіринський «Все моє малярство – то молитва», спогади, інтерв’ю, роздуми, статті; упорядник Х. Звіринська-Чабан, – Львів : «Манускрипт», 2017

На пл. Міцкевича повторно розкриють фрагмент Високого муру, який згодом експонуватимуть

17. 03. 2020

Рятівна археологічна служба, на своєму сайті повідомляє, що розпочала роботи на пл. Міцкевича, 9 у Львові. Замовником досліджень є власник ділянки – ТОВ «Центр розвитку нерухомості». Основна мета – розкрити раніше досліджені фрагменти Високого муру та дороги, що прилягала до нього, для подальшої їх музеєфікації та експонування.

Нагадаємо, археологічні дослідження на пл. Міцкевича, 9 проводили у 2005-2006 та 2013-2014 роках. Одне з найцікавіших відкриттів – добре збережені залишки першої лінії оборони середньовічного Львова – Високого муру, будівництво якого розпочали ще у XIV ст, та міської дороги, що йшла попри нього. Вона була вимощена з каменю та прилягала до муру із внутрішньої частини середмістя Львова.

Особливістю Високого муру була наявність оборонних веж, які з середини XV ст були закріплені за ремісничими цехами, що мали підтримувати їх у стані бойової готовності та обороняти в часах ворожих нападів.

Фрагменти Високого муру та дороги, 2013 р.

Високий мур разом з іншими оборонними укріпленнями Львова почали розбирати наприкінці XVIII ст.

До наших днів частково збереглись: вежа римарів на вул Л. Українки, та вежа токарів на вул. Арсенальній. Залишки ж самого муру можна побачити позаду королівського арсеналу та на пр. Свободи.

Окрім пл. Міцкевича, рештки Високого муру з вежею «Руською» було досліджено в 2002 р на вул. Руській. Через десять років було проведено дослідження першої лінії оборони на вул. Лесі Українки, де також було виявлено рештки вежі медоварів та пивоварів та вежі сідлярів.

Наталка СТУДНЯ

На Львівщині цвіте Шафран Гейфеля у малополіській популяції

17. 03. 2020

Рівнинна популяція сформувалася далеко від основного ареалу цього виду на Малому Поліссі в Сокальському та частково Жовківському районах на території Великомостівського, Низівського, Бутинського, Зіболківського та Вязівського лісництв ДП «Жовківське лісове господарство». Науковцями досліджено, що площа популяції становить приблизно 1500 га.

Про це пише пресслужба Львівської ОДА.

Львівська обласна державна адміністрація спільно з Сокальською районною радою проводить роботу щодо створення ботанічного заказника загальнодержавного значення «Малополіський шафран» площею 624 га, з метою збереження найпівнічнішої популяції Шафрану Гейфеля (Crocus heuffelianus Herb.).

У 2018 році за кошти обласного фонду охорони навколишнього природного середовища департаментом екології та природних ресурсів Львівської облдержадміністрації профінансовано розроблення науковцями Національного лісотехнічного університету проєкту створення заказника.

Параметри популяції та її вік вказують на те, що це природна диз’юнкція ареалу шафрану Гейфеля, викликана кліматогенними фітоісторичними подіями. Такий біотоп тепер має фундаментальне наукове і моніторингове значення у зв’язку з динамічними змінами клімату і зміщенням меж природних зон в Україні. Популяція має тенденцію до розширення площі. Проєкт перебуває на стадії погодження.

Мешканці та громадські організації Сокальщини долучилися до збору інформації про поширення шафрану на Малому Поліссі.

На території Львівської області окрім малополіської рівнинної популяції Шафрану Гейфеля є карпатська популяція, яка розташована в ДП «Славське лісове господарство» та національному природному парку «Сколівські Бескиди».

Окрім цього повідомляємо, що з метою популяризації знань про рослинний світ та необхідність його охорони Львівською обласною державною адміністрацією підготовлено та видано видання «Весняні рослини Львівщини», в якому зібрано майже 50 найменувань рослин, частина з яких зенесені до Червоної Книги України. Видання адресоване школярам та вчителям біології, цікавим воно також буде студентам та спеціалістам біологічного профілю.

Із онлайн-версією видання можна ознайомитися та завантажити його за посиланням.

Наталка РАДИКОВА

Площа Ринок у Львові на ретро фото

16. 03. 2020

Одним із найпопулярніших місць у Львові є звичайно площа Ринок. Сюди звідусіль приїздять туристи, щоб зробити чудові фото на фоні кам’яниць.

Сьогодні маємо підбірку ретро світлин із площі Ринок у Львові. Фото вдалось відшукати в збірках Національного цифрового архіву в Польщі. Точного року, коли були зроблені світлини невідомо. Це орієнтовно 1880-1930-ті роки, бо саме таким періодом датується колекція світлин. Автор невідомий. Проте знаємо, що це хтось із фотографів зі Львова, адже світлини були передані звідти до Польщі.

Місцеві знають, що ринок на площі Ринок існував у Львові до 1944 року. Впродовж XIX—XX ст. тут крамарювали лише продуктами рільництва, а це овочами, фруктами, молочними продуктами, а також квітами.

Тетяна ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО

Джерело фото: https://www.szukajwarchiwach.gov.pl/

Неподалік Трускавця утворилося нове 100-метрове провалля (відео)

16. 03. 2020

Провалля біля Трускавця. Фото Олега Лехуша

У неділю, 15 березня, між Трускавцем та Стебником виникло нове карстове провалля. Першими про зсув грунту повідомили місцеві мешканці, які близько 11:00 почули гуркіт від обвалу землі біля аматорського футбольного поля. Згодом цю інформацію офіційно підтвердила Дрогобицька міська рада, йдеться у повідомленні zaxid.net.

«Зранку біля Стебника та Трускавця утворилося нове провалля, неподалік старого. Зсув ґрунту триває. Нове провалля станом на 13 годину за візуальними ознаками становить 150 на 50 метрів. Периметр обвалу стрімкий. Глибина провалля близько 100 метрів», – йдеться у повідомленні мерії Дрогобича.

Через небезпеку подальшого зсуву грунту місцевих просять не приїжджати на місце обвалу.

Заступник голови Львівської ОДА Юрій Холод заявив, що дорогу між Трускавцем та Дрогобичем перекриють, а об’їзд ділянки здійснюватиметься через Стебник.

За повідомленнями місцевих мешканців, нове провалля утворилося значно ближче до дороги, ніж старе. На місце оперативно виїхали рятувальники, геологи та поліція. Біля провалля провели екстренне засідання спеціальної комісії з техногенної безпеки та надзвичайних ситуацій.

Дорогу між Дрогобичем та Трускавцем, біля якої й виникло провалля, планують перекрити.

Згодом дрогобицька мерія уточнила, що діаметр нового провалля – 150 м. Воно на 150 метрів розташоване від краю утвореного у 2017 році провалу. Борти нового провалу є дуже крутими – близько 60-65 градусів, через що його схили досі продовжують обвалюватися.

Назарій ТУЗЯК

Фотографії старого Львова

“Лампочку Ілліча” в Рівному вперше засвітив князь Любомирський

Віктор Винник і МЕРІ представляють новий альбом «Снайпери-Амури» (аудіо)

Головний культурний фестиваль країни BookForum запустив новий онлайн проєкт “Літкур’єр: читання уголос”

Помер директор театру “Воскресіння”

Помер директор театру “Воскресіння” Ярослав Федоришин, повідомляє Діло.

«Світливство», або публікація Степана Гайдучка 1926 року про важливість створення товариства українських фотографів у Львові

Степан Гайдучок
Світливство

“Я так люблю говорити – наш галицько-волинський живопис”, – Роман Василик (відео)

Діти зробили пісенний подарунок до 90-річчя Ліни Костенко (відео)

Там, де друкувалась перша львівська газета…

Українські Січові Стрільці на невідомих ретросвітлинах

В Червонограді висадили «Алею слави» в пам’ять про героїв

Німецькі літаки часів Другої світової війни в Карпатах

JU-88 коло гори Яйко Ілемське

JU-52 коло Буковеля

Конкурс на посаду директора Національного музею у Львові перенесли через карантин

25 музеїв Львівщини, які можна відвідати онлайн

У Львові проїздом, або педагог, живописець, графік та іконописець Карло Звіринський

На пл. Міцкевича повторно розкриють фрагмент Високого муру, який згодом експонуватимуть

На Львівщині цвіте Шафран Гейфеля у малополіській популяції

Площа Ринок у Львові на ретро фото

Неподалік Трускавця утворилося нове 100-метрове провалля (відео)

Популярні статті:

З минулого Знесіння. Частина третя

Костел у Жулині: Два Століття Забутої Святині та Її Таємниці

Легенди на колесах: Львівський трикутник знову ожив ретро-пробігом!

Топ-10 найвідоміших храмів Львова

Музей Загиблих Літаків: Свідки Історії та Допомога ЗСУ (відео)

Найпопулярніші статті:

Храми Львова на 11 офортах початку ХХ ст. Ванди Коженьовської

Історія авіакатастроф у Львові

Вже бачили наші відео?

Помер директор театру “Воскресіння” Ярослав Федоришин, повідомляє Діло.

Степан Гайдучок Світливство

JU-88 коло гори Яйко Ілемське

JU-52 коло Буковеля

Популярні статті:

Найпопулярніші статті:

Вже бачили наші відео?

Степан Гайдучок
Світливство