Погруддя Леніна невдовзі займе місце в Гощанському музеї
Двадцять років тому Україною прокотилася хвиля “ленінопаду”. У Рівному вождя вигнали з центрального майдану 25 серпня 1991 року. Але першими зазіхнули на недоторканну скульптуру молоді хлопці в Рясниках. Майже до наших днів односельці навіть не здогадувалися, хто ж наважився на нечуваний за тими часами вчинок.
Будинок, де колись була Рясниківська сільрада
З мальовничим селом Рясники, що неподалік Рівного, пов’язано чимало цікавих історій з минулого нашого краю, відоме воно й історичними постатями. Зокрема, родиною Павлюків. Пилип Павлюк — відомий громадський і кооперативний діяч 1920-1930-х років, письменник і краєзнавець. Його син Антін Павлюк — український поет, прозаїк, перекладач. Нині в Рясниках мешкають нащадки цієї славної патріотичної родини. Один з них — Ігор Павлюк — місцевий підприємець і дослідник історії своєї малої батьківщини розповів, як колись, ще до проголошення Акту про незалежність України, в ніч з 3-го на 4-е серпня 1991 року вони з товаришем наважилися на небезпечний крок, за який могли поплатитися.
Історичне фото з минулого Рясників. Фото надано Ігорем Павлюком
Як відомо, з 1990 року рух зі знесення пам’ятників Леніну охопив західні області України. Усе відбувалося відкрито, здебільшого з дозволу міських рад. більшість в яких належала націонал-демократичним силам. Піонерами цього руху на Рівненщині і Волині стали Ігор Павлюк та його товариш Сергій Швець, які посягнули на бюст вождю, встановлений на постаменті в Рясниках біля сільської ради.
З історії села. Вождь ще на посту. Фото надано Ігорем Павлюком
Свій вчинок нині Ігор Павлюк називає політичним кроком, який обмірковував цілий рік, ще після того, як першого серпня 1990-го першим в Україні демонтували пам’ятник Леніну в Червонограді на Львівщині. Каже, що він, тоді 22-річний студент інституту, свідомо пішов на цей крок, розуміючи, що йому “світить” не лише відрахування з вишу, а й абсолютно реальне позбавлення волі. Бо це був би не так кримінальний злочин. як політичний. На той час ще ніхто не відміняв радянські закони.
Ігор Павлюк поруч із пам’ятним для нього місцем
“Я готовий був до цього всього, – розповідає Ігор Павлюк. – Бо вже тоді був членом Народного руху. Переконання, що треба скинути Леніна, як символ тоталітарного режиму, було твердим. Шукав тільки, з ким би міг це зробити. І от погодився мій товариш Сергій Швець (до речі, нині він “атошник”, доброволець), який був тоді ще молодший за мене. але повнолітній. І от одного разу, перебуваючи увечері в місцевому клубі, ми вирішили, що пора… Це було 3-є серпня, ще навіть не надто пізно, можливо близько 23-ї години… Ми пішли, скинули той бетонний бюст, і повернулися до клубу. Нікому нічого, звісно, не сказали. Та ніхто нічого й не запідозрив. Тільки 25 серпня скинули вождя у Рівному, Луцьку і Нововолинську”.
На ранок 4-го серпня Рясники вже “стояли на вухах”. Як розповідав Ігор Павлюк, у селі вже була вся гощанська міліція і КДБ. Ходили з хати в хату, шукали злочинців. Це була надзвичайна подія навіть не районного, а обласного масштабу. Заходили в кожен двір, прискіпливо опитували і старих, і малих.
Про НП в Рясниках писали газети. “Радянське життя” №95 від 8 серпня 1991 року. “Кому заважав пам’ятник?”
“Прийшли й до нас, – пригадує Ігор Павлюк. – Ми якраз займалися будівництвом. Той чоловік представився працівником КДБ і почав розпитувати. Я навіть ніякого хвилювання не відчував, спокійно відповідав на запитання. нічим себе не видав, бо був психологічно налаштований, готовий до цього. А мої батьки навіть і гадки не мали, що це я з товаришем скинули Леніна… Одним словом, нікого так і не знайшли. За кілька днів потому про цю подію писала газета Гощанської райради та райкому партії “Радянське життя”, бюро райкому цьому присвятили… Хто зна, що було б далі, може ще шукали б, але 19-го серпня сталося ГКЧП, і про цього Леніна всі забули”.
Щоправда, як каже Ігор Павлюк, скинутий вождь через деякий час, вже відреставрований. знову опинився на п’єдесталі перед сільрадою. Коли його демонтували офіційно, Ігор Павлюк не пам’ятає. Але твердить, що довго бюст скинутого вождя десь валявся на задвірках. А потім він вирішив забрати погруддя Леніна до себе і поставив його на …пасіці.
Пасіка в патріотичних кольорах і червоний вождь
Так червоний вождь серед синьо-жовтих вуликів стоїть вже п’ять років. Ігор Павлюк каже, що зберігає його виключно як музейний експонат, бо це історія села. І частинка його власної життєвої історії. У подальшому чоловік планує передати скульптуру до Гощанського музею. Про це вже є домовленість.
Церемонія нагородження лауреата Міжнародної премії імені Івана Франка 2020
У четвер, 27 серпня 2020 року, у 164-річницю від дня народження генія української нації Івана Франка у Дрогобичі відбулася п’ята урочиста церемонія нагородження лауреата однойменної Міжнародної премії.
Цьогоріч найвищу відзнаку в галузі гуманітаристики отримав доктор історичних наук, професор кафедри історії України Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка ІГОР СЕРДЮК. Нагороду присудили за монографію «Маленький дорослий: Дитина й дитинство в Гетьманщині ХVІІІ ст.».
Директор Міжнародного фонду Івана Франка Ігор Курус зазначив, що, окрім грошової винагороди, лауреат премії отримав золоту медаль та диплом. «У цьому році завдяки Максимові Козицькому, Михайлові Цимбалюку, Мирославу Хом’якові та Андрію Дулібянику преміальний фонд становить 170 тисяч гривень. Звісно, нам є куди рости, але ми у твердому поступі йдемо до своєї мети і хочемо, щоб Міжнародна премія імені Івана Франка утвердилася як найпрестижніша наукова відзнака сучасних праць з гуманітаристики».
Церемонія нагородження лауреата Міжнародної премії імені Івана Франка 2020
Голова міжнародного журі – професор ЛНУ ім. Івана Франка , доктор філологічних наук Ярослав Гарасим наголосив, що у 2020 році на премію було подано 19 робіт, але у фінал вийшло три монографії. «Усі три праці номінантів позначені високим фаховим рівнем, глибиною дослідження та інтелектуальним впливом на розвиток сучасної гуманітаристики, а перемогу справедливо здобуло дослідження, яке, послуговуючись словами самого Івана Франка, «робить честь її авторові і нашій науковій літературі».
На церемонії нагородження були присутні члени міжнародного журі, номінанти, вчені з Австрії, Польщі, України, франкознавці, представники влади, громадськість та родина Івана Франка.
З вітальним словом до присутніх звернувся голова Львівської обласної державної адміністрації Максим Козицький, голова Львівської обласної ради Олександр Ганущин, міський голова міста Дрогобича Тарас Кучма та ректор Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І. Франка Надія Скотна.
Церемонія нагородження лауреата Міжнародної премії імені Івана Франка 2020
Нагадаємо, V урочиста церемонія нагородження лауреата Міжнародної премії імені Івана Франка відбулася за підтримки голови Львівської обласної державної адміністрації Максима Козицького та Дрогобицького міського голови Тараса Кучми. Організатором заходу є Міжнародний фонд Івана Франка у партнерстві з Дрогобицькою міською радою, Дрогобицьким державним педагогічним університетом імені Івана Франка, Державним історико-культурним заповідником “Нагуєвичі”, Львівським товариством у місті Києві, Міжнародним фондом “Відродження”, групою компаній «Західнадрасервіс», СПА-готелем “RESPECT”, краудфандинговою платформою «Спільнокошт», ТОВ “Тандем” та відпочинковим комплексом «Залісся».
Довідка. Міжнародну премію імені Івана Франка започатковано Міжнародним фондом Івана Франка у 2015 році. Її заснував онук українського письменника Роланд Франко.
Лауреатами премії були: у 2016 році – Любомир Гузар, Верховний Архієпископ-емерит Української Греко-Католицької церкви, кардинал Католицької церкви; у 2017 році – професор Віденського університету, президент Міжнародної асоціації україністів Міхаель Мозер та академік, почесний професор Львівського національного університету імені Івана Франка Олег Шаблій; у 2018 році – професорка Українського католицького університету (Львів) та Українського вільного університету (Мюнхен) Ярослава Мельник і доцент кафедри Східноєвропейської історії Гельсінського університету Йоганнес Ремі і у 2019 році – докторка філології Міланського університету Марія Грація Бартоліні (Італія).
З часу відновлення Олімпійських ігор сучасності та заснування Міжнародного Олімпійського Комітету, незважаючи на перебування українських земель у складі Австро-Угорської та Російської імперій, українці цікавилися міжнародним олімпійським рухом і долучалися до нього.
У Галичині впродовж першої третини ХХ століття в українській періодиці були опубліковані численні замітки, статті, роздуми з олімпійської проблематики та репортажі з Олімпійських ігор. Серед відомих журналістів того часу можна виокремити професора Івана Боберського, Миколу Масюкевича, Степана Гайдучка, Тараса Франка, Едварда Жарського та ін. Їхня творча спадщина вимагає у сучасних дослідників прискіпливої і ґрунтовної уваги та аналізу. Чимало їхніх праць й досі невідома не тільки широкому загалу, а й вузькому колу фахівців. З огляду на це дана тема є актуальною. У пропонованій публікації зроблена спроба дослідження публікацій українських журналістів з олімпійської тематики, розміщених на сторінках львівських сокільських видань «Сокілські Вісти» та «Вісти з Запорожа». Основна увага приділена Іванові Боберському як першому і основному дописувачу та популяризатору олімпійської ідеї серед українців.
Іван Боберський – голова українського товариства «Сокіл-Батько». Львів, 1914 р. З фондів Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України.
У кінці ХІХ – початку ХХ ст. товариство «Сокіл» (з 1909 р. – «Сокіл-Батько»), за підрахунками фахівця тіловиховання і спорту Степана Гайдучка видало 70 різних видань: статути, календарі, правильники, брошури, науково-методичні праці з питань фізичного виховання і спорту тощо. В контексті теми, яка досліджується, особливу увагу привертають сокільські часописи та календар «Вістий з Запорожа» на 1914 р. Саме в них вдалося віднайти публікації на олімпійську тематику.
На початку ХХ ст. зусиллями членів «Сокола-Батька» у Львові виходили друком «Сокілські Вісти» та «Вісти з Запорожа». Значних зусиль до цього доклав член товариства «Сокіл» (з 3 жовтня 1901 р.), голова «Сокола-Батька» (з 26 серпня 1908 р. по 21 листопада 1918 р.), професор Академічної гімназії та гімназії СС Василіянок у Львові Іван Боберський. За його безпосередньої участі «Сокілські Вісти» як додаток до «полїтичної, просьвітної і господарської часописі» «Свобода», видавалися упродовж січня–липня 1909 р. Всього світ побачило 29 чисел. Упродовж 1910 р. сокільський часопис під назвою «Вісти з Запорожа» (61 число) виходив друком як додаток до «ілюстрованої, популярно-просьвітної, полїтичної й літературної часописі» «Народне Слово». З 1911 по 1914 рр. «Вісти з Запорожа» видавалися як самостійний часопис. Зауважимо, що 23 січня 1911 р. на ХV звичайному засіданні старшина гімнастичного товариства «Сокіл-Батько» у Львові обговорювалося питання видавництва самостійного сокільського часопису. Існувало дві думки, щодо назви майбутнього видання: «Малиновий Прапор» (таку думку обстоював Семен Демидчук) та «Вісти з Запорожа» (голова «Сокола-Батька» – Іван Боберський). У ході дискусії перемогу здобула назва «Вісти з Запорожа», що нав’язувала до традицій українського козацтва. При часописі виходив додаток «Пластовий Табор», що висвітлював історію пластового руху у Львові та Галичині. Постійними рубриками «Вістей з Запорожа» були: «Огляд», «Переписка», «Житє наших Соколів», «Пригадки», «Дописи», «Що є зле?», «Від редакциї», «Прикази до здвигу», «Оповістки» тощо.
П’єр де Кубертен – ініціатор відродження Олімпійських ігор сучасності.
Тематика Олімпійських ігор з’явилася на сторінках українських сокільських видань завдяки Іванові Боберському ще декілька років перед Першою світовою війною. У цей час Іван Боберський знаний у Галичині та за її межами як основоположник української тіловиховної і спортової традиції (організатор, фундатор, теоретик і практик), педагог, журналіст, організатор, громадський діяч, розробник української спортової та військової термінології тощо.
У багатьох своїх публічних виступах та публікаціях Іван Боберський апелював до олімпійських ідей, досягнень олімпійців, олімпійського руху тощо. Показовим у цьому відношенні стала його доповідь на гімнастично-вокальному виступі «Українського спортового кружка» (УСК) (проводив діяльність на базі Академічної гімназії у Львові та її філії), який відбувся 3 квітня 1909 р. у рухівні (спортовому залі) «Сокола-Батька» по вул. Руській, 20. Програма заходу включала: виступи руховиків (8 точок), декламацію, виступ хору, гру на скрипці. На гімнастично-вокальному вечорі виступив опікун УСК Іван Боберський. У своїй промові, опублікованій 12 травня 1909 р. у «Сокілських Вістях» він наголошував: «Послїдні олімпійські змаганя, четверті з ряду, відбули 1908 р. в Льондонї. Найбільше побідників було межи Анґлїйцями і Американами. Се звучить як з казки, коли чуємо, що Porter виконав скок в гору на 1 м 96 цм., Sheridan кинув диском на 40 м. 92 цм., Irons скочив в даль на 7 м 48 цм., Voigt перебіг вісїм кільометрів в 25 мінутах і 12 секундах, Larner перебув ходом 3.500 метрів в 14 мінутах 55 секундах. Анґлійська і американська молодїж управляє ревно гри, забави і всякі спорти. Не дивно, що Анґлійці є здоровим і енерґічним народом. Спортом і грами гартують завчасу силу волї, розвивають витревалість, рухливість і підприємчивість. Тоті прикмети рішають опісля про силу їх держави, яка є тепер першою державою на кули земській. Ми бажаємо піти їх дорогою. Нинїшний виступ «Спортового Кружка» І. української ґімназиї у Львові є малим доказом, що хочемо бути кріпкі духом і кріпкі тілом, бо наша вітчина потребує не лише людий розумних але також здорових, рішучих і завзятих».
«Олїмпійські змаганя 1912 р.» – публікація Івана Боберського у сокільському часописі «Вісти з Запорожа». Львів, 30 січня 1912 р., число 65.
У іншій статті, опублікованій у «Вістях з Запорожа» 11 лютого 1910 р. невідомий автор під криптонімом «ик» (можливо цим криптонімом, що ймовірно розшифровується – «руховик», підписувався саме професор Іван Боберський) так писав про руханково-звуковий виступ УСК, який відбувся 6 лютого у рухівні «Сокола-Батька» (вул. Руська, 20): «Але в заводовім кутику хочемо поговорити про се, що єще належить усунути, щоби осяг був так взірцевий, що вправляюча чета могла би мірити ся на міжнародних олімпійських змаганях з четами других народів. Постава і хід!! Груди вперед, шия прямо, чоло вперед, очи просто себе, руки гойдають ся природно, ноги ступають легко, лїва нога у всїх рівночасно. Видцї бачили як деякі рядовики йшли горбато, хвіяли ся на боки як старий віз. Шведи побідили на олімпійських змаганях гарним ходом! По тримі грудий і шиї, по русї рук і ніг пізнати зараз, чи хто розумно плекає красу свого тїла. Цїлию не є карколомна або покладана вправа на кони або на дручку, але цїлию є передовсїм здоровлє тїла і краса постави та рухів. Маємо осягнути се, що коли який Українець перейде ся бульварами в Парижи то переходячі скажуть: Яка гарна постава, се певно якийсь Швед або Українець. […] Цілість виступу випала гарно. Програма з 9 руханкових а 5 звукових точок і промови пішла скоро, без нудних перерв».
Особливу увагу Івана Боберського привернули V Олімпійські ігри, які проходили з 5 травня до 22 липня 1912 р. у Стокгольмі (Швеція). Нагадаємо, що в цій Олімпіаді взяло участь 2541 спортовців (з них – 2484 мужчин та 57 жінок) з 28 країн, які розіграли 102 комплекти медалей в 14 видах спорту. Публікаціями на олімпійську тематику Іван Боберський хотів зацікавити членів українських руханково-спортових товариств (гімнастичне товаристве «Сокіл-Батько», «Український спортовий кружок», спортове товариство «Україна», «Змаговий союз» у Львові) та українців Галичини.
У сокільському часописі «Вісти з Запорожа» Іван Боберський подав чотири інформаційні замітки, які датуються 30 квітня 1911 р., 30 січня 1912 р., 30 травня 1912 р. та 31 липня 1912 р.
Офіційний плакат V літніх Олімпійських ігор у Швеції. 1912 рік.
У першій замітці він писав: «Олїмпійські змаганя відбудуть ся в р. 1912 в Штокгольмі. Змаганя в легкій атлєтицї визначені на 6–15 червня. 1. Біг на 100 м, 200 м, 400 м, 800 м, 1500 м, 5000 м; біг на вперейми 8 000 м, біг через воринє 110 м; маратоньський біг через 42 кільометрів; біг дружин (пять людий) через 3000 м, гінцї на 40 м (4 люда по 100 м), гінцї на 1600 м (4 люда по 400 м). – 2. Xід через 10 000 м. – 3. Скок в гору, в довжину, жердковий скок, трискок. – 4. Мет ратищем, кружком, молотом; стусан тягарем. – 5. Пятибій: скок в даль з розбігом, мет кружком, біг на 200 м, мет ратищем, біг на 1 500 м. – 6. Десятибій: біг на 100 м, скок в даль з розбігом, стусан тягарем, скок в гору з розбігом, біг на 400 м, мет кружком, скок жердковий в гору, мет ратищем, біг на 1 500 м. – Розписані є змаганя зі всіх инших галузий спорту і рухових гор. Подаєм нинї лише тоті роди спорту, до яких могла би зголошувати ся і наша мололодїж та подбати, щоби і тою дорогою пригадати Европі, що не даємо ся обставинам придавити».
У другій замітці розміщено інформацію про олімпійські види спорту та вартість подорожі зі Львова до Стокгольму, яка становила 80 корон.
У третій подано кількість «змаговців» (учасників) Олімпійський ігор, зокрема від Англії – 325, Російської імперії – 225, Німеччини – 210, Австрії – 95, Греції – 20, Туреччини – 4, Сербії – 10, Швейцарії – 8. За словами автора замітки «Всї части сьвіта шлють велике число учасників до змагань».
У четвертій замітці Іван Боберський навів результати спортовців з різних видів спорту, а також зазначив про те, що «чужинцї жалували ся на сторонничість шведських судцїв».
Вже у 1913 р. у календарі «Вістий з Запорожа» (наклад якого становив 5 тисяч примірників) з’являється стаття Івана Боберського під назвою «Олімпійські змаганя», у якій він згадав про ініціатора відродження Олімпійських ігор сучасності П’єра де Кубертена, подав відомості про Міжнародний Олімпійський Комітет (створений 1894 р.) та результати здобуті спортовцями у різних видах спортивних змагань на І–V Олімпійських іграх (І – Афіни (Греція), ІІ – Париж (Франція), ІІІ – Сент Луїс (США), ІV – Лондон (Велика Британія), V – Стокгольм (Швеція)). Його роздуми були викликані підсумками Олімпійських ігор, які відбулися 1912 р. у Стокгольмі. Іван Боберський висловив сподівання про участь спортсменів незалежної України в цих престижних міжнародних змаганнях: «Чи хто відгадає, коли Українці возьмуть участь в олімпійських змаганях? Фінляндці гнетені Росиєю могли вислати велике число змаговцїв до Штокгольму. Нам також нічо і ніхто не стоїть на дорозі, щоби на тім поли доказати сьвітови, що живемо і працюємо. Можемо пригадувати ся на тім поли совісти Европи. Пильному робітникови найде ся всюди поле до попису і до побіди. Пильного робітника кождий поважає».
Степан Гайдучок – учень Академічної гімназії у Львові. 1910 р. Світлину опубліковано у книзі “Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції” (Львів, 2017 р.)
Мрія професора Івана Боберського так і не збулася за його життя. Сам же він у 1936 р. мав змогу у лютому 1936 р. побувати на ІV зимових Олімпійських іграх у Гарміш-Партенкірхені, а у серпні цього ж року на XI літніх Олімпійських іграх у Берліні. Результатом цих поїздок були відповідні публікації в українських часописах Галичини та української діаспори.
У сокільській періодиці початку ХХ ст. на означення здвигів чи злетів, які проводилися сокільськими товариствами у Європі часом застосовувалося слово «Олімпіада». Так член товариства «Сокіл-Батько», вихованець Івана Боберського – Степан Гайдучок в одній із своїх публікацій «VІ. Олїмпіяда в Празї» називає VІ Всесокільський здвиг у Празі, який тривав упродовж 28 червня – 1 липня 1912 р., Олімпіадою. Зауважимо, що VІ Всесокільський здвиг у Празі організував Союз Слов’янського Сокільства. На той час до його складу входили такі союзи: чеський (95 300 членів), польський (24 688 членів), хорватський (13 000 членів), словенський (7 916 членів), болгарський (6 000 членів), сербський (3 812 членів). На Всесокільський здвиг прибули делегації від росіян (700 осіб), англійців, французів, американців та українців. 30 червня 1912 р. у святковому поході у Празі взяло участь 17 712 соколів в одностроях, 159 соколів на конях, 314 прапорів, 8 оркестрів. Українська делегація з прапором «Сокола-Батька» була у складі однієї чоти під проводом Івана Боберського, Льонгина Цегельського, Михайла Волошина та начальника Степана Гайдучка.
Таким чином, завдяки публікаціям Івана Боберського на сторінках української сокільської преси «Сокілські Вісти», «Вісти з Запорожа» та «Калєндаря «Вістий з Запорожа» на 1914 рік» ще перед Першою світовою війною українці Австо-Угорщини змогли краще ознайомитись з ідеями міжнародного олімпійського руху та його змаганнями – Олімпійськими іграми. Ці матеріали спонукали сучасників до ґрунтовнішого вивчення історії олімпійського руху та сприяли зацікавленню олімпійською тематикою. Результатом цього стало те, що на ІV зимові Олімпійські ігри в Гарміш-Партенкірхені та ХІ літні Олімпійські ігри в Берліні поїхали фахові українські журналісти (Іван Боберський та Микола Масюкевич), а олімпійська тематика стала невід’ємною на шпальтах провідних українських газет та часописів Галичини 1936 р. таких як «Сокільські Вісти», «Діло», «Новий час», «Життя і знання» та ін. Це в свою чергу спонукало українську спільноту Галичини та українську діаспору до визрівання власних олімпійських прагнень, що вдалося реалізувати після 1991 р. – проголошення незалежності України.
Джерела та література:
Галичина – український здвиг за матеріалами архіву Степана Гайдучка: [Альбом] / Авт. ідеї Л. Крип’якевич; упоряд. Ю. Николишин, І. Мельник; літ. редактор І. Лемко. – Львів: Апріорі, 2014. – 268 с.
Сова А. Олімпійська тематика на сторінках українських сокільських видань на початку ХХ століття // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія / За заг. ред. проф. І. С. Зуляка. – Тернопіль: Вид-во ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2016. – Вип. 2. – Ч. 2. – С. 36–39.
Сова А. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / Андрій Сова, Ярослав Тимчак; за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512 с.
Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків, Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.com; sovaandrij1980@gmail.com
Зйомки фільму «Інший Франко» відбувалися торік улітку – у Києві та Львові. Прем’єра була запланована на осінь 2020 року. І хоча стрічка уже завершена, через пандемію та карантин її творці вирішили перенести вихід картини на великі екрани на рік – на серпень 2021 року і приурочити до 30-річчя Незалежності України та Франкових днів. А вже цими днями – прем’єра офіційного саунд-треку до фільму – ним стала українська народна пісня «Розпрощався стрілець» у виконанні знаменитої вокальної формації «Піккардійська Терція».
Вокальна формація «Піккардійська Терція»
«Інший Франко» – це історична, біографічна драма про сина Івана Франка – Петра, який прожив життя, сповнене досягненнями і авантюрами. «Наша кінорозповідь про Петра Франка відбувається на тлі історичних подій в Україні. Мова про період 1910-их – почату 1940–их років, – зауважує продюсер фільму Дмитро Кравченко. – Українська пісня «Розпрощався стрілець» добре поєдналася із сюжетом фільму. І символічно, що саунд-трек виконує саме львівський колектив, адже життя головного героя дуже тісно було пов’язане зі Львовом».
Прем’єра офіційного саунд-треку до фільму «Інший Франко» відбулася разом із відео, в яке увійшли унікальні, не презентовані досі в трейлерах, кадри з майбутньої стрічки:
«Ця пісня вважається народною, і я справді не знайшов у відкритих джерелах жодної згадки про автора. Хоча маю підозру, що автор з кола Пресової квартири – культурно-просвітньої формації Українських Січових Стрільців, головним завданням якої було збирання, поширення та збереження матеріалів з історії Леґіону УСС, а також збереження традицій стрілецтва, – розповідає художній керівник вокальної формації «Піккардійська Терція» Володимир Якимець. – З цього ж кола – Михайло Гайворонський, Роман Купчинський, Богдан Лепкий, які залишили нам цілий пласт стрілецьких пісень. І Петро Франко, той «інший Франко», був у Січових Стрільцях. Тож усе переплелося. Для нас ця пісня була відомою. Десь з кінця 1980-их, коли почалося відродження національно-патріотичної культури, ми неодноразово чули її у різних виконаннях. У нашій же, новій, інтерпретації хотіли і аранжуванням, і виконанням максимально донести до слухачів кожне слово, кожне смислове навантаження, які є в цій пісні. Задля цього – додали інструментів – й пісня більш природньо інтегрувалася у настрій, сюжет і тематику фільму та краще передає колорит часів Першої світової війни, зокрема національно-визвольних змагань Січових Стрільців».
Вокальна формація «Піккардійська Терція»
Голоси «піккардійців» уже не вперше стають музичним настроєм кінофільмів. Зокрема, раніше акапельний колектив створив саунд-треки до документального фільму «Золотий вересень. Хроніка Галичини 1939-1941» та одного з лідерів українського прокату – стрічки-фентезі «Сторожова застава».
Вчора, 27 серпня 2020 року, у Львівському музеї історії релігії (площа Музейна, 1) з нагоди 40-річчя діяльності Червоноградської філії відбулося відкриття виставки «Всеосяжна сила ікони».
Директор Львівського музею історії релігії Орест Малиць
“Цей рік для нашої червоноградської філії ювілейний. Сорок років тому у будівлі монастиря василіян в Червонограді, в якому митрополит Андрей Шептицький приймав перші чернечі обіти, було засновано філію Львівського музею історії релігії та атеїзму. 1980-й рік це напевно час останньої хвилі боротьби радянської влади із релігією. І ось у цей час у Червонограді було створено філію нашого музею. Але часами так буває, що те що робиться для пропаганди та руйнації воно пізніше перетворюється в те, що зберігає, примножує історичну пам’ять і культурну спадщину. Від 1980 року до початку 1990-х років і червоноградська філія, і наш музей називалися Музеєм історії релігії та атеїзму. Після 191 року, завдяки трансформації суспільних відносин, проголошення Незалежності України, і червоноградці, і ми розпочали новий шлях своєї історії. Це історія надзвичайно цікава, багатогранна на знахідки, дослідження, виставки і все, що пов’язано з нашою музейною роботою”, – сказав директор Львівського музею історії релігії Орест Малиць відкриваючи ювілейну виставку.
Відкриття виставки “Всеосяжна сила ікони”
Виставка «Всеосяжна сила ікони» (із збірки Червоноградської філії Львівського музею історії релігії) – результат багаторічної діяльності музею. Вона сформована з творів українського сакрального мистецтва, що були віднайдені на території Західної України. Основна мета виставки – ознайомити з фондовою збіркою філії, з українськими іконописними традиціями, сформувати уявлення про різновиди та символіку ікон, розвинути інтерес до сакрального мистецтва.
Микола Андрійович Хмільовський
“Філія будувалася нашими руками, основу її колекції складали пам’ятки з наших фондів, які ми відібрали і, відповідно, вони туди переїхали і склали основу експозиції. Але потім, на щастя, те, що зробила філія у колекціонуванні, зборі, пошуковій роботі – це викликає захоплення, бо та збірка, яка сьогодні нараховує більше десяти тисяч, фактично це продукт тих років, зусиль науковців, котрі працювали, їздили по церквах. Була проведена велика робота і сьогодні це колекція, яка створена руками працівників музею. І виставка, яка сьогодні перед вами говорить про рівень колекції та її опрацювання” – розповів Микола Андрійович Хмільовський, старожил музею, який максимально долучився до відкриття Червоноградської філії Львівського музеї історії релігії.
Експозиція виставки “Всеосяжна сила ікони”
У виставковій залі Львівського музею історії релігії представлено 33 відреставровані ікони, написані на дереві та полотні. Хронологічно вони охоплюють період ХVІ–ХХ століть. Ікони вирізняються оригінальним трактуванням відомих сюжетів, своєрідною манерою письма, глибиною передачі відчуття і сенсу віри.
Завідувач реставраційною майстернею Львівського музею історії релігії Марія Боньковська
“Для перших експозицій вибиралися речі, які говорять, що вони походять саме з цього регіону, відбивають ту ситуацію в якій вони були найдені, тих майстрів і того часу. Це була цікава перша подача, як візитівка того, що музей може і має право зберігати такі важливі речі, які є надбанням нашої культури і які стали фундаментом для подальшого розвитку музею. Музей створювався і підбирався на художниках, які вже мали досвід та мали право реставрувати пам’ятки мистецтва. І результатом еволюції розвитку музею під нашою філією є сьогодні показ наших, як реставраторів, досягнень. Ці пам’ятки, шедеври це руки реставраторів, кожна з них могла безслідно зникнути, адже були в такому стані. І це гордість як для філії, так і для нашого музею тому що це все наше лице”, – згадувала завідувач реставраційною майстернею Музею Марія Боньковська.
Експозиція виставки “Всеосяжна сила ікони”
За час роботи Червоноградської філії науковці музею змогли зберегти і примножити музейну збірку, збагативши її пам’ятками національної культури. На сьогодні вона нараховує 8 339 предметів основного фонду, що становлять 16 груп зберігання та близько 9 тисяч науково-допоміжного фонду.
Завідувач Червоноградської філії Львівського музею історії релігії Галина Євгенівна Гриник
“Ми відзначаємо сорокаріччя від того часу, коли ми почали приймати відвідувачів, але офіційне розпорядження було у 1978 році. Тоді почалося формування нашого музею. У кінці 1989 року нам віддали приміщення пам’ятки архітектури середини 18 ст. палацу Потоцьких і перебування у пам’ятці архітектури вимагало, щоб ми займалися ще й краєзнавством, щоб наш розвиток йшов ще й історичним планом. Музей – це живий організм. Сорок років, як він почав існувати і я хочу сказати, що я надзвичайно задоволена тим станом, який зараз в нас є, талановитим колективом, який в нас є, бо дуже всі підпасувалися один до другого. І основою нашого музею є науковий і реставраційний склад. І працюємо ви у трьох напрямках: історія релігії, краєзнавство і мистецтвознавство. Експонати, які у нас є це Львівська, Рівненська, Тернопільська, Івано-Франківська області. І особливою нашою гордістю є ікони 17-19 ст., але маємо і шедеври 16 ст.”, – розповіла завідувач філії Галина Євгенівна Гриник.
Відкриття виставки “Всеосяжна сила ікони”
Пам’ятки фондової збірки Червоноградської філії неодноразово експонували в різних містах України: Києві, Трускавці, Дніпропетровську, Севастополі, Львові, Кам’янську, Мелітополі, Луцьку, Острозі. Їх вивчення дає змогу розкривати цікаві сторінки минулого нашого народу, його духовного життя.
На 72 році життя помер перший мер Львова Василь Шпіцер. Про це Львівському порталу стало відомо з власних джерел.
Також про смерть Василя Шпіцера повідомив його племінник Андрій Шпіцер.
«Відійшов у вічність найдорожчий для мене чоловік – Василь Шпіцер… У найважчих питаннях я завжди звертався по його пораду і за його досвідом – неоціненним досвідом першого мера Львова за незалежної України, кандидата технічних наук, винахідника, політика, публіциста, письменника, дослідника, спортсмена з необмеженим позитивом, добрими очима та яскравою посмішкою», – написав він.
Василь Шпіцер був першим мером Львова у часи Незалежності – потягом 1990-1994 рр. Саме йому належала ідея збудувати підземний трамвай у центрі міста, втім, реалізувати її так і не вдалось.
Народився Василь Шпіцер 2 жовтня 1947 року у селі Нижня Лукавиця Стрийського району. З 1965 року проживав у Львові. Закінчив електрофізичний факультет Львівського політехнічного інституту за спеціальністю «Діелектрики і напівпровідники», інженер електронної техніки.
У 1990 році обраний депутатом Львівської обласної та міської рад. Василь Шпіцер був першим міським головою Львова. Після завершення роботи на посаді мера Василь Шпіцер ще рік попрацював у Львівській ОДА, а в 1996-му став заступником директора дочірньої фірми «ГАЛЬ-Дженералтранс» (Київ). Про подальшу діяльність Василя Шпіцера нічого не відомо.
Вид на парк Кілінського та Софіївку. В центрі школа Св.Софії, поч. ХХ ст.
На околицях Галицького передмістя Львова лежить територія, розташована між вулицями Стрийською, Панаса Мирного, Ярославенка, Дібровною та Свєнціцького, що носить назву Софіївка. Колись вона була вкрита буковими лісами, які частково збереглися, а нині є однією з наймальовничіших місцин Львова. Тож сьогодні 10 цікавих фактів про львівську Софіївку.
Фрагмент кадастрового плану Софіївки ХІХ ст.
Попередня відома назва місцевості — Кошнарівка. Походила вона від прізвища Яна Кошнара — колишнього власника фільварку і цегельні у цих краях. Свою ж «сучасну» назву околиця отримала від храму св. Софії, що височіє на горі від початку ХVІІ ст.
Й. Свобода. Костел Св. Софії
Верхня частина вулиці Франка, від Стрийського базару і далі вздовж вул. Ярославенка, віддавна називалася вул. Святої Софії. До 1870-х рр. при перетині Стрийської та Св. Софії була Стрийська рогатка.
Стрийський ринок на межі вул. Шота Руставелі та Стрийської. Фото 1928-1929 рр.
Ділянка, де зараз функціонує Стрийський базар належала ґміні Королівського столичного міста Львова і у 1880-х рр. тут діяв Дім праці для убогих, створений Товариством милосердя для працевлаштування й перевиховання жебраків. З початку ХХ ст. місце призначили для Стрийського базару.
Парк Кілінського (Стрийський), 1911 р. (з колекції Софії Легін)
У 1877 році садівник Арнольд Рерінґ розробив проект одного з найстаріших парків Центральної та Східної Європи – Стрийського парку, який почали створювати та впорядковувати у 1879 році на Софіївці. На нижній терасі парку у 1894 р. встановили пам’ятник Янові Кілінському одному з керівників повстання під проводом Тадеуша Костюшка, після того до 1939 р. парк називали парком ім. Кілінського.
Трамвай на вул. Святої Софії (зараз вул. І.Франка), 1890-ті рр.
Навесні 1894 року Софіївкою пролягла перша лінія електричного трамваю у Львові. Його регулярний маршрут: головний залізничний вокзал – вул. Л. Сапєги – вул. Коперніка – вул. Словацького – вул. Сикстуська – вул. Гетьманська – вул. Баторія – вул. Зиблікевича – вул. Святої Софії.
Рекламний плакат Загальної виставки Крайової у Львові, 1894 рік
Потужний поштовх для свого розвитку Софіївка дістала у зв’язку з проведенням Крайової виставки у 1894 р. Ця грандіозна імпреза, яку відвідав цісар Франц Йосиф І тривала від 5 червня до 16 жовтня 1894 р. Зразком для її проведення стали Всесвітня виставка 1889 р. у Парижі та Чеська виставка в Празі 1891 р. 130 павільйонів виставки розташовувалися на верхніх терасах Стрийського парку вздовж головної алеї. Виставкові об’єкти проектували провідні львівські архітектори.
У 1906 та 1911 рр. на виставкових територіях проводилися Ярмарки крайових виробів, а влітку 1916 р. – Військова виставка Другої австро-угорської армії. З 1921 р. на території Крайової виставки почали проводити щорічні міжнародні ярмарки «Східні торги». Для цього збудували нові павільйони та об’єкти.
Головний вхід до Військової виставки у Стрийському парку. Фото 1916-1918 рр.
Влітку 1910 р. завдяки старанням клубу “Awiata” з верхньої тераси Стрийського парку відбувся перший політ над Львовом керованою повітряною кулею з трьома пасажирами на борту: інженерами Е. Лібанським, К. Ріхтманом та військовим поручником Харнішем.
Запуск повітряної кулі у Львові, тер. нин. Стрийського парку, фото 1910 року
У 1890-1910 рр. почалася інтенсивна забудова вул. Св. Софії чиншовими кам’яницями та віллами. Серед відомих мешканців, котрі звели на Софіївці собі житло: Михайло Грушевський, Іван Франко, Юзеф Вічковський, Генрик Міколяш, граф Станіслав Скарбек-молодший, Юзеф Нойман, Наполеон Лущкевич.
Стадіон «Сокола-Батька» на аерофотозйомці 1933 р.
У південній частині Стрийського парку, на куті вулиць Стрийської та Козельницької, в 1911–1939 рр. функціонував стадіон «Сокола-Батька» (або «Український город»). Спортивний об’єкт на цьому місці виник ще до проведення Загальної крайової виставки 1894 р. На ньому 14 липня 1894 р. відбулися показові футбольні змагання, які вважаються першим матчем на території України. 10 вересня 1911 р. тут відбувся перший крайовий здвиг «Сокола-Батька».
Дитяча залізниця у Стрийському парку
З 1950-х рр. на території Стрийського парку функціонує дитяча вузькоколійна залізниця. Її колія йде паралельно вул. Івана Франка й колись доходила до рогу вул. Стрийської та Гвардійської (станція «Піонерська»). У 1980-х її лінія була скорочена до рогу вул. Стрийської та Козельницької (станція «Дитяче містечко», тепер «Сонячна»).
Софія ЛЕГІН
Джерела:
Ігор Мельник. Галицьке передмістя та південно-східні околиці Королівського столичного міста Львова. – Львів: Апріорі, 2012
Три залізниці перетинають карпатський хребет і з’єднують Галичину та Закарпаття: Стрий – Мукачево, Івано-Франківськ – Вороненка – Рахів та Львів – Самбір – Ужгород. Всі ці залізничні магістралі були збудовані усього за два десятиліття. Сьогодні «Фотографії старого Львова» в циклі «Львівська залізниця. Постаті» розповідає про людей, які займалися проектуванням і будівництвом транскарпатських колій.
Першу транскарпатську залізницю між Галичиною і Угорщиною було збудовано в 1874 році. Вона так і називалася – Перша Угорсько-Галицька. Починалася залізниця в Перемишлі та закінчувалася в Лупкуві, неподалік якого був збудований один із перших в Галичині тунелів. Нині ця залізниця, на якій вперше в Галичині було укладено другу колію, розділена між кількома європейськими державами. В Україні залишилася ділянка Нижанковичі – Хирів – Старява. Зараз тут курсують лише вантажно-пасажирські поїзди із Самбора…
Станіслав Никодим Равич Косінський. Фото 1903 р.
Одночасно із проектуванням і будівництвом залізниці із Перемишля в Угорщину з’являється інший проект – з’єднати Східну Галичину із Закарпаттям, яке в той час входило до складу угорської частини імперії (Транслейтанії). Законодавство угорської і австрійської (Цислейтанії, до якої входила Галичина) частин імперії значно відрізнялося. Перші залізниці в Закарпатті з’явилися на початку 1870-х років – їх збудувало акціонерне товариство Угорської Північно-Східної залізниці.
Транскарпатська магістраль мала починатися у Львові, проходити через Стрий, Сколе до Лавочного і далі йти до Мукачева. Для будівництва галицької частини залізниці було створено акціонерне товариство «Залізниця імені ерцгерцога Альбрехта». Відповідно до наданої концесії, ця компанія мала збудувати залізниці Львів – Стрий, Стрий – Бескид та Стрий – Станіславів. Для будівництва угорської частини магістралі від Бескиду до Мукачева була створена інша компанія.
Віадук і вхід у Бескидський тунель. 1887 р.
Товариство Залізниці імені ерцгерцога Альбрехта в першій половині 1870-х років змогло збудувати залізниці Львів – Стрий і Стрий – Самбір. Що ж до ділянки Стрий – Бескид, то по ній був розроблений лише попередній проект, а до будівельних робіт навіть не приступали. Річ у тім, що у 1873 році в Австро-Угорщині вибухнула економічна криза, отож угорська компанія, яка мала будувати залізницю від Мукачева до Бескиду збанкрутувала. Банкрутство, на жаль, спіткало і Залізницю імені ерцгерцога Альбрехта – в кінці 1870-х років вона перейшла в державну власність.
До питання будівництва прямої залізниці між Східною Галичиною і Закарпаттям повернулися на початку 1880-х років. У 1883-4 роках уряди Ціслейтанії та Транслейтанії дійшли згоди про синхронне будівництво австрійської і угорської частин транскарпатської магістралі державним коштом. Спільною для галицької і угорської частин магістралі ставала станція Лавочне. Проект залізниці Стрий – Мукачево в основному був розроблений у 1883 році і обійшовся у 100 тисяч золотих ринських.
Віадук біля Скотарського. Фото кінця ХІХ ст.
У 1884 році в Відні було створено Генеральну дирекцію цісарсько-королівських державних залізниць. Першим керівником Генеральної дирекції став Алоїз Чадік. Він запросив на посаду керівника технічного відділу дирекції барона Романа Гостковського – професора Львівської політехніки, який перед тим працював керівником руху на залізниці імені ерцгерцога Альбрехта. Гостковський посприяв пришвидшенню реалізації проекту транскарпатської залізниці між Стриєм і Мукачевим.
Для будівництва галицької частини залізниці Стрий – Мукачево було створено окрему дирекцію будівництва (німецькою – Bauleitungen), яку очолювали Антон Сушанек і Мечислав Зембіцький. Безпосереднє керівництво роботами здійснював інженер Станіслав Равич Косінський. Саме він керуватиме зведенням іще двох транскарпатських залізниць, а також будівництвом Східно-Галицьких залізниць на Тернопільщині.
Віадук між Сколе і Бескидом. Фото кінця 1880-х рр.
Станіслав Никодим Косінський із гербу Равич народився у 1847 році в родинному маєтку в Борку Шляхетському неподалік Кракова. Батько Станіслава – Павло Косінський був радником губернаторства у Львові. Матір – уроджена Алоїза Скальовска.
Середню освіту Станіслав Никодим Косінський отримав в реальній школі в Кракові – навчання в ній він завершив у 1866 році. Для отримання вищої освіти Станіслав відправляється до Чехії, де вступає на факультет комунікацій Празької політехніки. Диплом інженера із транспортного будівництва Станіслав Никодим Косінський отримує у 1872 році.
Віадук в районі Сколівських Бескидів. Поштова листівка кінця ХІХ століття
Свій трудовий шлях, як інженер-залізничник, Станіслав Косінський починає в Німеччині – тут він працює на будівництві залізниці в Тюрингії. У 1881 році Косінський повертається на рідну Галичину. Протягом кількох років він працює керівником будівництва ділянки Галицької трансверсальної залізниці Живець – Суха-Бескидська – Новий Сонч довжиною 146 кілометрів. Профіль цієї залізниці був достатньо складний, отож Станіслав Никодим Косінський був готовий до управління будівництвом складних об’єктів.
Довжина галицької ділянки транскарпатської магістралі Стрий – Мукачеве складала 72 кілометри. Кошторисна вартість будівництва 7 мільйонів 240 тисяч злотих. Галицька ділянка залізниці була дещо простіша, а ніж угорська – спорудження 68-кілометрової ділянки Мукачеве – Бескид обійшлося у 10 мільйонів 400 тисяч золотих.
Будівництво мосту на залізниці Станіславів – Вороненка біля Делятина. 1893 р.
Залізниця Стрий – Бескид пролягала через долину річки Опір, це вимагало будівництва численних мостів та віадуків. Підрядниками будівництва галицької частини транскарпатської магістралі були дві компанії – «Годлевський і Брайтер» та «Фрейлінг». Станіславу Никодиму Косінському вдалося добре організувати будівельні роботи, отож залізницю із вельми складним профілем збудували за два роки. Регулярний рух поїздів між Стриєм і Мукачевим почався 4 квітня 1887 року. На галицькій частині транскарпатської залізниці було збудовано 12 мостів. Всі мости і віадуки на залізниці Стрий – Мукачеве були спроектовані в проектному відділі Генеральної дирекції цісарсько-королівських державних залізниць у Відні. Опори мостів проектував інженер Маріуци Махальський, який походив зі Львова.
Після завершення будівництва транскарпатської магістралі Стрий – Бескид – Мукачеве, Станіслав Равіч Косінський керував будівництвом залізниці на Західній Галичині – між Ряшевом та Ясло (нині польська залізнична лінія № 106) довжиною біля 70 кілометрів.
Будівництво мосту в Ямній. 1893 р.
У першій половині 1890-х років австрійський уряд виділив значні кошти на розбудову залізниць Галичини – цьому активно сприяв керівник Генеральної Дирекції державних залізниць Леон Білінський, який походив із Заліщик на Тернопільщині. Було прийнято рішення про будівництво іще однієї транскарпатської магістралі, яку можна назвати «лемківською». Залізниця розпочиналася на станції Хриплин поблизу Станіславова (Івано-Франківска) і мала пройти через Надвірну, Делятин та Вороненку до Сігет-Мармарошу (нині – Румунія, тоді – територія Угорщини).
Оскільки Станіслав Равич Косінський уже мав досвід будівництва залізниць у гірських умовах, то саме його було призначено керівником управління будівництва австрійської частини будівництва Станіславів – Вороненка. Треба зазначити, що на відміну від залізниці Стрий – Бескид, де більшість штучних споруд проектувалося у Відні, проекти тунелів, мостів та віадуків для залізниці Станіславів – Вороненка розробляли місцеві інженери та науковці.
Будівництво кам’яного моста в Яремче. Автором проекту є львівський професор Зігмунт Кулька. Фото 1894 р.
У проектуванні траси залізниці і штучних споруд (мостів, віадуків та тунелів) брали участь такі інженери та науковці, як Зігмунт Кулька, Вітольд Зебрацький (заступник начальника будівництва залізниці Станіславів – Вороненка), фон Бішофф та В. Брейтер. Окрім того архітектурним плануванням мостів займався інженер Людвік Гусс із Відня.
У долині Пруту на «лемківській» транскарпатській магістралі було збудовано дев’ять великих кам’яних мостів: на річках Любіжня і Перемиска в Делятині, на річці Кам’янка у Дорі біля Яремча і на річці Прут в Яремчі, Ямній, Татарові, Ворохті та при в’їзді до Вороненки. Найбільшим був міст в Яремчі – він мав 190 метрів довжини, розмах великої арки – 65 метрів, висота – 23 метри. Міст у Ямній був дещо менший – довжина 122 метри, розмах найбільшої арки – 48 метрів.
Міст-віадук над Прутом в Ямній і в’їзд до тунелю. Стара поштова листівка кінця 1920-х років
Технічне проектування і розрахунок цих мостів здійснив Зигмунт Кулька, а керував їх будівництвом львівський будівничий В. Брейтер. Що до інших мостів, то до найбільших належав також міст у Ворохті із головними арками 49 і 34,6 метрів висотою відповідно 10 і 17,3 метри та міст у Татарові із аркою 22 метри і висотою 5,8 метри. Міст через річку Любіжня в Делятині мав загальну довжину 275 метри. Він складався із шести арок довжиною 15 метрів кожна, однієї арки 22 метри і двох по 15 метрів. Максимальна висота мосту – 32 метри.
Також на залізниці Станіславів – Вороненка було збудовано три тунелі – в Ямній, Микуличині та Вороненці. Останній із них був найбільшим і мав на початку довжину біля 1300 метрів.
Віадук у Ворохті. Поштова листівка початку ХХ ст.
Роботи на найбільш складній ділянці «гуцульської» транскарпатської магістралі – від Микуличина до Вороненки виконувала галицька будівельна компанія Гвальберта Зембіцького.
Перший потяг по залізниці Станіславів – Вороненка пройшов 21 жовтня 1894 року. Через місяць, 19 листопада 1894 року відбулася офіційна церемонія відкриття залізниці, в якій взяв участь керівник Генеральної дирекції австрійських залізниць Леон Білінський.
Розповідаючи про будівництво залізниці Станіславів – Вороненка маємо згадати двох непересічних людей, які керували спорудженням цієї колії. Це видатний польський інженер Владислав Фолькерський і український інженер-залізничник, міністр комунікацій ЗУНР Іван Мирон.
Міст у Яремче із аркою в 65 метрів – це був найбільший кам’яний міст в Європі в 1890-ті рр..
Владислав Фолькерський народився 24 листопада 1841 року в Варшаві, яка на той час належала до Російської імперії. Після закінчення середньої школи у Варшаві, Владислав Фолькерський навчається у Політехніці міста Карлсрує, а також в «Школі доріг і мостів» уславленого паризького університету Сорбона.
У 1863 році, коли вибухнуло польське повстання в Російській імперії, Владислав Фолькерський повернувся до Польщі. Він служив у повстанському полку «Діти Варшави» і дослужився до звання капітана. Після поразки повстання він повернувся до Парижа, щоб закінчити навчання. Він отримав диплом інженера із будівництва доріг і мостів, а також ступінь бакалавра із фізико-математичних наук. У 1870 році Фолькерський у Парижі опублікував свою головну наукову працю – «Принципи диференціального та інтегрального числення із додатками». Цей твір потім назвали найкращою польською науковою книжкою ХІХ століття.
У 1870-71 роках воював у французькій армії під час франко-пруської війни, в тому числі брав участь в обороні Парижа. Був нагороджений Офіцерським хрестом Почесного легіону.
Каменоломня в Ділоку. Тут виготовляли кам’яні блоки для мостів та віадуків. Фото кінця ХІХ ст.
У 1873 році Владислав Фолькерський відправляється в Південну Америку. Він живе у Лімі, столиці Перу. Він працює над розбудовою мережі залізниць у Перу. Під час т.зв. «Тихоокеанської війни» між Болівією і Перу з однієї сторони і Чилі з іншої, Фолькерський займається укріпленням портів Ля Пунта і Кальяо. По війні він займається відбудовою залізниці Моллендо – Арекіпа – Пуно і продовженням її до міста Куско. Паралельно залізниці було прокладено і телеграфну лінію Пуно – Куско.
У 1874 році Владислав Фолькерський розробив оригінальну конструкцію підвісного мосту, яка була дешевою, достатньо простою у виготовленні, транспортуванні та монтажі. У 1876 – 85 роках Владислав Фолькерський читав лекції в університеті міста Ліма.
У 1889 році Владислав Фолькерський повернувся до Європи. Перший час мешкав в Парижі, де займався новою на той час і перспективною наукою – електротехнікою. У 1892 році вирішив повернутися на польські землі. Він оселився у Львові і отримав запрошення брати участь в проектуванні залізниці Станіславів – Вороненка і управлінні її будівництвом. Потім він також працював на будівництві залізниці Хабувка – Закопане.
Міст-віадук в Ясіні. Фото початку ХХ ст.
Помер Владислав Фолькерський 24 квітня 1904 року в Закопаному. Пам’ять про Владислава Фолькерського зберігають не тільки в Польщі, але і в далекому Перу. В місті Ліма встановлено пам’ятник польським інженерам, які допомагали в розбудові країни, в тому числі – Владиславові Фолькерському.
Український залізничний інженер Іван Мирон, який став міністром комунікацій ЗУНР, народився 21 листопада 1857 року в селі Залуква (нині Галицький район Івано-Франківської області) у родині дяка. По закінченні гімназії у Станіславові вибрав для себе кар’єру залізничного інженера – вищу освіту отримав у Віденському університеті. Працював в управлінні будівництва залізниці Станіславів – Вороненка, а потім в Станіславівській та Львівській дирекціях державних залізниць. Під час будівництва залізниці Станіславів – Вороненка керував будівництвом дуже складної ділянки в районі Яремча.
Іван Мирон брав активну участь в громадському житті українців Станіславова. Він був членом товариств «Сокіл», «Бесіда» та «Просвіта». Ініціював спорудження в Станіславові будинку «Рідної школи».
Віадук в Розлучі. Стара поштова листівка
31 жовтня 1918 року Іван Мирон змінив Павла Прахтель-Моравінського на посаді керівника Станіславівської дирекції державних залізниць – вона стала ядром транспортно-комунікаційної системи Західноукраїнської народної республіки. 1 листопада 1918 року Іван Мирон разом із лікарем Володимиром Яновичем і суддею Климом Кульчицьким забезпечили перехід влади від австрійських чиновників до українців. 9 листопада 1918 року Іван Мирон був призначений на посаду Державного секретаря шляхів ЗУНР. Згодом Івану Мирону доручили керувати поштовим і телеграфним зв’язком.
Професіонал австрійського вишколу Іван Мирон швидко організував стабільну роботу залізниці та зв’язку: всі працівники інфраструктурної галузі мали скласти присягу на вірність українській державі. Уряд ЗУНР стикнувся із браком кваліфікованих кадрів для залізниці – машиністів та інших фахівців довелося запрошувати із Наддніпрянської України. Як керівник інфраструктурного міністерства, Іван Мирон вимагав фінансування для відновлення пошкодженої під час війни інфраструктури та рухомого складу.
Віадук та тунель в Турці. Стара поштова листівка
Після того, як усю Галичину зайняли польські війська, Іван Мирон деякий час жив у Відні, а потім повернуся на Прикарпаття, в село Дора поблизу Яремче. На роботу на залізниці не повернувся, хоча колеги його запрошували. Допомагав консультаціями під час відновлення мостів і віадуків у 1920-ті роки. Іван Мирон брав активну участь в житті української громади: він у 1926 році вступив до української парламентської партії Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО), був активним членом «Просвіти».
Помер Іван Мирон в 1940 році у віці 83 років в Дорі, де і похований. На честь першого міністра транспорту ЗУНР в Івано-Франківську названо вулицю, а у 2018 році на вокзалі ст. Галич відкрито меморіальну дошку на честь українського інженера-залізничника.
Повернемося тепер до долі Станіслава Равича Косінського. Після завершення будівництва залізниці Станіславів – Вороненка, його запрошують керувати будівництвом «Східно-Галицьких локальних колій». У 1895 – 1900 рр. він керує проектуванням і будівництвом залізниць Тернопіль – Копичинці, Чортків – Іване-Пусте та ін. Ці залізниці проходили по територіям із складним рельєфом, отож тут теж будувалися великі кам’яні мости і віадуки.
Владислав Фолькерський, видатний вчений і залізничний інженер
У 1900-05 роках Станіслав Равич Косінський керував будівництвом галицької частини нової транскарпатської залізниці Львів – Самбір – Сянки. Траса залізниці була дуже складною, адже на ділянці між Львовом і Самбором було збудовано три великі мости – через річки Верещицю, Вишню та Стрв’яж. Найскладнішою в проектуванні і будівництві була ділянка від Самбора до Сянок. Тут залізниця пройшла вузькою долиною Дністра, а потім від Лопушанки-Хоминої через долину річки Ясениці до Явори і Турки. На цій лінії було збудовано 160 метровий віадук в Розлучі, а також три тунелі довжиною 250, 327 і 445 метрів. Будівництво залізниці від Оброшина до Великого Березного (ділянку Ужгород – Великий Березний відкрили у 1893 році) завершилося у листопаді 1905 року.
Останньою роботою Станіслава Равича Косінського в Галичині була участь у проектуванні локальної залізниці Львів – Підгайці. Він розробляв проект траси і штучних споруд між станціями Підзамче і Личаків, де місцевість має гірський рельєф. Йому також належать проекти кам’яних мостів та водопропускних труб на локальній залізниці Львів – Підгайці.
У травні 1906 року Станіслав Косінський перейшов на роботу в апарат Міністерства залізниць у Відні. Тут він працює керівником будівництва нових ліній, а згодом – директором департаменту будівництва та реконструкції залізниць.
У 1908 році за значний внесок у розвиток залізниць Австро-Угорщині, імператор Франц-Йосиф І нагородив Станіслава Равича Косінського лицарським хрестом ордену Леопольда, а у 1912 році залізничник отримав Орден Залізної Корони ІІ ступеня.
Останні роки життя Станіслав Равич Косінськй прожив у Кракові, де був похований на Раковицькому цвинтарі.
Іван Мирон, залізничний інженер, міністр комунікацій ЗУНР
Наприкінці – кілька слів про інших людей, які спричинилися до будівництва транскарпатських залізниць. Гвальберт Зембіцький (1849 – 1906 рр.) – інженер і підприємець, співзасновник і керівник компанії «Gwalbert Ziembicki i Feliks Ilnicki». Ця компанія займалася будівництвом локальних і магістральних залізниць в Західній і Східній Галичині. Зокрема компанія працювала на будівництві залізниць Львів – Белжець, Станіславів – Вороненка, Переворськ – Динув та ін. Помер Гвальберт Зембіцький у Львові 25 лютого 1906 року, похований на Личаківському цвинтарі.
Про Вітольда Зебарського відомо, що він народився у 1852 році. У 1873 році закінчив Політехніку в швейцарському місті Цюріху. Був заступником керівника будівництва залізниці Станіславів – Вороненка, а потім – старшим інженером державних австрійських залізниць. В кінці 1890-х років проживав в місті Саноку.
Щодо Лювіка Гусса, то він був інспектором цісарсько-королівських державних залізниць, а також очолював управління будівництв мостів Генеральної дирекції цісарсько-королівської державної залізниці Австрії. За проектом Людвіка Гусса в Чехії збудовано міст-віадук над річкою Влатвою висотою 65 метрів і загальною довжиною 253 метри. Це, що правда, був не кам’яний, а металевий міст-віадук.
В п’ятницю, 28 серпня 2020 року, о 16:00 у виставкових залах Національного музею у Львові ім. А. Шептицького (проспект Свободи, 20) відбудеться відкриття виставки “Зеновій Флінта: реальність та метафізика”.
Зеновій Флінта — відома постать в українському мистецтві другої половини ХХ ст.: живописець, графік, кераміст, організатор художнього життя Львова та стратег його монументального оздоблення.
Метою виставкового проекту є актуалізувати увагу музейного глядача до нового прочитання сюжетних творів З.Флінти 1960-1980-х років, які звикли асоціювати з офіційним мистецтвом. Виставковий проект, підготований на матеріалах музейної збірки НМЛ та приватних колекцій, по новому розкриває творчість З.Флінти, оминаючи хибні шаблони реалізму та стереотипи прочитання сюжетів.
Зеновій Флінта
В основу експозиції покладені великоформатні сюжетні полотна зі збірки Національного музею та багато раніше не експонованих робочих начерків із родинної колекції, що розкривають “творчу кухню” художника. У новому компонуванні графічних ескізів як самодостатніх творів зникає штамп “підрядного жанру”, натомість стає видимою філософія “творчої радості”, її складові: захоплення красою натури, пленерна медитація та “гра у метафори”.
Експозиція збудована за принципом натурних мотивів, коли у чисельних ракурсах одного мотиву розкривається інтимна метафізика художнього мислення. Зеновій Флінта — майстер асоціативного образу, любитель Фелінівського кінематографу і його композиції цього часу — це також своєрідний портрет львівських інтелектуалів 1970-х, що проектували на мистецтво свій унікальний світ декадентського відчуження.
Сьогодні ми знову мандруємо вулицями Варшавською та Золотою. І якщо минулого тижня ми йшли від Золотої до Варшавської, то нині рухаємося у зворотному напрямку. Це все тому, що цим маршрутом йшов в травні 1960 року Юліан Дорош, а ми зберігаємо історичну хронологію світлин.
Львів, вулиця Варшавська. Травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Якби не підписи Дороша, важко було б сказати, що на світлині Львів. Тим паче, що розібрати назву вулиці під номером будинку мені не вдалося. Глибока і достатньо широка колія від коліс вказує, що цією вулицею їздили важкі вантажівки.
Львів, вулиця Варшавська. Травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
На задньому фоні, маю таку підозру, видніється Кортумова гора. Хоча можу помилятися. А городи вже засаджені, травень все ж. Дивно, що ще нічого не зійшло.
Львів, вулиця Варшавська. Травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Юний щасливий власник ровера чекає на свого друга. А друг, в правій частині світлини, тільки виводить свого двоколісного коника з подвір’я. Як бачимо, на той час уже у Львові були велодоріжки :-).
Львів, вулиця Варшавська. Травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Цей кадр ширше розкриває особливості забудови вулиці Варшавської. Велосипедисти уже чкурнули у пошуках пригод, а за будиночком видніється якась худобинка. Швидше за все корівка, хоча може бути й конячка.
Львів, вулиця Варшавська. Травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Кажуть по Львову колись плавали гондоли. Певно дурять, але річки таки Варшавською текли. Ось одна з тих річок протікає під “мостом кохання” львівських жаб. Праворуч видніються залишки мощеного австріяками диким каменем тротуару.
Львів, вулиця Варшавська. Травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Вже в то час львівські урбаністи працювали над озелененням міського простору Варшавської, правда тільки в приватному порядку. Але тенденції прослідковуються.
Львів, вулиця Варшавська. Травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Ну не зовсім це Варшавська. Швидше вид з вулиці Варшавської на вулицю Струмок. До слова, вулиця досі існує і досі така ж вузенька.
Львів, вулиця Варшавська. Травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
На жаль, світлина не дає можливості встановити номер будинку, але впевнений що його зараз уже не існує. В правій частині чітко видно елементи конструкції дзвіниці церкви св. Андрія Первозваного. На даний час на місці цього будинку церковна площа.
Львів, вулиця Варшавська. Травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Нарешті на цій світлині видно номер будинку №40. Але це просто світливець підійшов до будинку що вище. Його вже не існує. Може хтось згадає хто там колись мешкав?
Львів, вулиця Варшавська. Травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
І знову це не зовсім Варшавська. Це читальня “Просвіти” на Клепарові заснована у 1900 р. Будинок читальні було побудовано власними силами і коштом клепарівців у 1912 р. фірмою Івана Левинського на вул. Церковній (сучасна Сосюри, 1) поряд з церквою святого Андрія. Ми розповідали про цю читальню два роки тому.
Львів, вулиця Варшавська. Церква св. Андрія Первозванного. Травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Про церкву св. Андрія Первозванного, збудовану 1904 року, ми вже також писали два роки тому. Особливо зупинятися на цьому кадрі не будемо, єдине що тут видно будинок під номером 40.
Львів, вулиця Варшавська. Церква св. Андрія Первозванного. Травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Трошки інший ракурс світлини дає можливість побачити ліворуч вдалині сучасний Храм Святого Івана Хрестителя УГКЦ. Типова костельна архітектура говорить про велику римо-католицьку парафію і про мирне співіснування вірян на цій території.
Львів, вулиця Золота. Будинок під номером 2. Травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Цей будинок особливо сподобався Юліану Дорошу, він присвятив йому аж цілих три кадри. Але дорога на той час, на відміну від будинку, не викликала захоплення.
Львів, вулиця Золота. Будинок під номером 2. Травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Станом на сьогодні простір між стовпами огорожі замурований цеглою. Мабуть в цьому випадку менше пилу і шуму долітає до будинку. Але й архітектуру будівлі роздивитися теж важче.
Львів, вулиця Золота. Будинок під номером 2. Травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Ось і підійшла до завершення наша сьогоднішня мандрівка Львовом з Юліаном Дорошем. Наступного тижня ми повернемося на улюблений світливцем Личаків. На вас чекають несподівані і незабутні кадри.
В четвер, 27 серпня 2020 року, о 16.00 у Львівському музеї історії релігії (площа Музейна, 1) з нагоди 40-річчя діяльності Червоноградської філії відбудеться відкриття виставки «Всеосяжна сила ікони».
Виставка «Всеосяжна сила ікони» (із збірки Червоноградської філії Львівського музею історії релігії) – результат багаторічної діяльності музею. Вона сформована з творів українського сакрального мистецтва, що були віднайдені на території Західної України. Основна мета виставки – ознайомити з фондовою збіркою філії, з українськими іконописними традиціями, сформувати уявлення про різновиди та символіку ікон, розвинути інтерес до сакрального мистецтва.
У виставковій залі Львівського музею історії релігії представлять 33 відреставровані ікони, написані на дереві та полотні. Хронологічно вони охоплюють період ХVІ–ХХ століть. Ікони вирізняються оригінальним трактуванням відомих сюжетів, своєрідною манерою письма, глибиною передачі відчуття і сенсу віри.
Неопалима купина
Окрім ікон із зображеннями Ісуса Христа і Богородиці, представлять сюжетні групи із образами різних святих: «Святий Архангел Михаїл», «Святі Катерина і Варвара», «Апостол Андрій», «Євангеліст Лука», «Святі Апостоли Фома і Матвій», «Святий Миколай», а також на теми свят: «Успіння Богородиці», «Різдво Ісуса Христа», «Вознесіння» та інші.
Деісус
Перлиною виставки є ікона ХVІ століття «Вознесіння Господнє». Не можна обійти увагою високий рівень малярства пам’ятки кінця ХVІІ – початку ХVІІІ століть – ікони «Деісус». Ця композиція є своєрідним іконографічним та богословським розвитком теми Христа Вседержителя, де зображено прославленого, маєстатичного Спасителя на небесному троні серед ангелів, херувимів та серафимів.
Цікавою є ікона західноєвропейської школи «Святі Катерина і Варвара» ХVІІІ століття. Вишуканих, витончено жіночних, сповнених грації святих дів написано за новими канонами краси, де немає місця ні аскетичній суворості, ні умовному відчуженню образів.
Бог Отець (Ветхий Деньми) XIX ст
Привертає увагу ікона «Ветхий Деньми» початку ХІХ століття. Ветхий Деньми – біблійний термін, який символічно відображає одну з властивостей Бога. Цей термін застосував пророк Даниїл при описі одного зі своїх таємничих видінь у Вавилоні: «Побачив я врешті, що поставили престоли, і сів Ветхий Деньми; Одежа Його біла, як сніг, а волосся голови Його – немов біла вовна…».
Яскравим зразком іконографії «Серця Ісусового» є ікона «Христос – палаюче серце». Такий сюжет в українській образотворчій традиції починає стрімко розвиватися на початку ХХ століття. В ній Серце сприймається як початок усього живого, на підтвердження думки, що без любові, безмежної і безкорисливої, смиренної і всюдисущої, нічого не може існувати.
Вознесіння
За час роботи Червоноградської філії науковці музею змогли зберегти і примножити музейну збірку, збагативши її пам’ятками національної культури. На сьогодні вона нараховує 8 339 предметів основного фонду, що становлять 16 груп зберігання та близько 9 тисяч науково-допоміжного фонду.
Пам’ятки фондової збірки неодноразово експонували в різних містах України: Києві, Трускавці, Дніпропетровську, Севастополі, Львові, Кам’янську, Мелітополі, Луцьку, Острозі. Їх вивчення дає змогу розкривати цікаві сторінки минулого нашого народу, його духовного життя.
Маріанна ЧОРНОБРИВА та Олена МАЛЮГА наукові співробітники ЛМІР
25-26 серпня у Дрогобицькому державному педагогічному університеті ім. І. Франка засідатиме Міжнародне журі, яке визначить лауреата Міжнародної премії імені Івана Франка 2020 року.
Захід проводить Міжнародний фонд Івана Франка за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» та в партнерстві з Дрогобицьким державним педагогічним університетом ім. Івана Франка.
На премію претендують наступні наукові роботи:
монографія «Віражі Франкового духу: Світогляд. Ідеологія. Література» директора Інституту Івана Франка НАН України ЄВГЕНА НАХЛІКА (Україна);
монографія «Маленький дорослий: Дитина й дитинство в Гетьманщині ХVІІІ ст.» доктора історичних наук, професора кафедри історії України Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка ІГОРЯ СЕРДЮКА (Україна);
монографія «Beau Monde on Empire’s Edge: State and Stage in Soviet Ukraine» («Бомонд на краю імперії: держава та сцена в радянській Україні») професорки історії Стетсонського університету МЕЙГІЛ К. ФАУЛЕР (США).
До складу журі входить 12 науковців, що мають науковий ступінь не нижче доктора наук (Dr.Hab), вчене звання не нижче професора.
Роботи лауреатів Премії мають відповідати позиції Івана Франка, яку він висловив за життя: «Ця праця наскрізь критична, діло холодного розуму, натхнена великою ідеєю одноцільності і своєрідності…»
Рішення щодо визначення лауреата приймається у ході таємного голосування.
Цьогорічного лауреата Міжнародної премії ім. Івана Франка буде оголошено під час V урочистої церемонії нагородження, яка відбудеться 27 серпня у місті Дрогобичі, в день народження Каменяра.
За літописним переданням, ще князь Володимир, обираючи віру, відкинув один із варіантів, оскільки тим обмежувалося вживання алкогольних напоїв. “Русі вєсіліє єсть питіє, не можем без того биті” – такі слова укладач літописного тексту вклав в уста правителя. Привид цієї пристрасті, який нібито не дозволив князю Володимира пристати до ісламу, ще довго бродив і до сьогодні бродить нашими теренами. Так було і в період раннього модерну, де застілля та розкішний спосіб життя мали одразу декілька функцій. У тому числі – публічних. Відтак спробуємо розібратися із тим, як виглядав двір, а також застілля у володіннях онука Василя Костянтина Острозького, князя Домініка Владислава Заславського, знаного посадовця Речі Посполитої, а також володаря замку у Старому Селі під Львовом.
Василь Костянтин Острозький. Фото з https://uk.wikipedia.org
Хмельницький, вчитель і перебудова
Персона князя Домініка Заславського цікава з різних точок зору, але багатство та заможність є чи не найбільш знаковими категоріями й характеристиками, про які, звично, згадували сучасники, коли писали про цього діяча. Так, навіть енциклопедичними стали слова Богдана Хмельницького, з військом якого Домінік Заславський і очолювана ним армія боролись під Пилявцями (вересень 1648 року). Тоді гетьман саркастично називав магната “периною”, натякаючи на пристрасть останнього до розкішного життя й комфорту.
Богдан Хмельницький. Фото з https://www.etsy.com
З іншого боку, з нащадком Острозьких також не все було аж так однозначно. По-перше, князя виховував знаний для того часу ерудит й інтелектуал, львівський міщанин та професор Краківської академії Ян Петрицій. Відтак освіченість мала би стримувати жагу до марнотратства й розкоші. По-друге, саме Домінік Заславський перебудував родинний замок у Старому Селі, що вказує також і на стратегічне мислення діяча. Фортецю взяли війська Богдана Хмельницького, але після відновлювальних робіт, ініційованих князем Владиславом Домініком, на початку 1670-х років тут поламали зуби і списи турки. Врешті, він був державним посадовцем: коронним конюшим, луцьким старостою, сандомирським, потім краківським воєводою, сенатором і полководцем. Останнє мало би сприяти чіткому та впорядкованому способу життя без зайвих витрат. Проте, чи сприяло?
Про масштаби і багатство двору
У власності князя Домініка Владислава Заславського було майже 300 поселень. Успадкування маєтків князів Острозьких взагалі зробило його не просто одним із найбільших землевласників на Волині та Київщині в той час, але й чи не наймогутнішим магнатом Речі Посполитої загалом. При Домініку Заславському була дуже пристойна надвірна гвардія, яку сьогодні можна означити не інакше, як приватна армія. Це, головним чином, були професійні найманці. При цьому, серед них зустрічалися люди різного етнічного походження. Особливо багато було німців. Поза тим – також татари, полонені і ін. Звичайно ж, також і місцеві шляхтичі, які платили Заславському службою за надані їм володіння.
Домінік Заславський. Фото з https://uk.wikipedia.org/
За потреба, князь міг виставити біля однієї тисячі споряджених та добре озброєних воїнів. За нагальної необхідності – навіть понад тисячу військових. До прикладу, у 1649 році він мав майже 1200 воїнів проти військ Богдана Хмельницького під Дубном. Задля розшифрування цих чисел та переведення їх на більш зрозумілу для нас мову, звернемося до персони самого князя Домініка Заславського. Так, можна знайти його свідчення про те, що утримання сотні воїнів (50 піхотинців і 50 драгунів) коштує йому приблизно 18 тис. злотих. Як можна бачити, задоволення не з приємних – особливо для кишені.
За столом і у дворі “князя-сонця”
Володіння Заславських дійсно були безмежними, що робило цю родину однією з найбагатших у Речі Посполитій. До прикладу, за Домініка Владислава Заславського лише харчові витрати цього двору могли становити 700 злотих на тиждень. При цьому, на столи подавалися дуже різноманітні і зовсім нескромні наїдки: 5 волів, 10 телят, 15 баранів, 20 поросят і 50 курчат на тиждень. Оцінюючи наведені дані, починаєш розуміти, чому вийшло так, що після смерті князя Домініка Заславського залишилися величезні борги. Останні сягали межі у 1 млн. 450 тис. злотих.
Замок у Старому Селі на початку ХХ ст. Фото з https://gazeta.ua/
Звичайно ж, якщо такий вигляд мало повсякдення двору князя Домініка Заславського, то урочисті події й заходи мали ще більший розмах та пишність. До останнього цей магнат також досить часто вдавався. Зокрема тоді, коли він здобував чергову високу посаду. Такі події супроводжувалися величезною кількістю гостей, грою оркестрів й багатими наїдками. Це все було публічною демонстрацією власних багатств та підкресленням свого соціального статусу.
Домінік Заславський. Фото з https://uk.wikipedia.org/
У це складно повірити, але світ розкоші та марнотратства, на рівні персони князя Домініка Заславського, ще й досить гармонійно співіснував із зовсім іншим світом – магнат володів великою бібліотекою й займався благочинною діяльністю, любив мистецтво.
Гірка доля магната
Варто відзначити й те, що своєю поведінкою та марнотратним, з нашої точки зору, способом життя князь Домінік Заславський не надто вирізнявся на фоні своїх сучасників. До прикладу, краківський воєвода Станіслав Любомирський також “передав” нащадкам понад 500 тис. злотих боргу. Зрештою, не про одного Домініка Заславського, а про шляхту Речі Посполитої загалом думав лікар короля Яна ІІІ Собеського, ірландець Бернард О’Коннор, коли писав, що “Поляки такі хтиві до грошей, що зроблять майже все, аби їх отримати”. На сам кінець, як легке виправдання марнотратних шляхтичів та магнатів, можна розглядати той факт, що надійних місць для зберігання власного добра тоді було не так вже й багато. Банки поза містами не особливо функціонували, та й на маєток будь-коли могли напасти.
Сас П. Заславський Владислав-Домінік // Енциклопедія історії України, 2005 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://resource.history.org.ua/
Шурхало Д. 1030-річчя Хрещення Русі-України: прийняття християнства створило державу // Радіо Свобода, 2018 [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/29394518.html
На минулому тижні ми почали знайомити читачів зі спогадами Карла Звіринського про свого вчителя Романа Сельського. Сьогодні, у другій частині спогадів, ви дізнаєтеся про те як Роман Сельський з мовчазного хлопця став сміливим оратором, але сказане ним «починали розуміти через півроку». Про те, як Роман Сельський “розумів півтони” і як спілкувався зі студентами в житті та на пленерах. Про сецесію, народне мистецтво, галицьку ікону і про Пікассо у творчості великого маляра сьогодні зі слів Карла Звіринського.
Розмови, дискусії, вплинули у великій мірі на зміну їхніх [Р. і М. Сельських] поглядів, головно його. Без перебільшення і самохвальства мушу ствердити з повною відповідальністю, що так, як я попадав під його вплив у багатьох ділянках, головно розуміння мистецтва, зокрема малярства і цілий ряд понять, яких я дотримуюся і досі – присвоєні від нього (хоч весь час я мав тихі застереження, а в останніх роках – заперечення), то у цілому ряді інших ділянок я мав на нього великий вплив і в багатьох відношеннях він під цим впливом переродився. Проте були справи, до яких – мимо всіх моїх зусиль, я не мав доступу і ніякого впливу, що є причиною мого жалю і претензій до нього і на сьогоднішній день. Це торкає справ важливих, істотних, про які напишу згодом.
Карло Звіринський, 1965 р., П. Грицик
***
З дитинства [Р. Сельский] був хоровитий. Наймолодший в родині (найстарший брат Євген – старший на 23 роки). Вчився в гімназії радше слабо. Великі «білі плями» з цілого ряду областей знань (точних наук, історії, літератури і т. д.) залишилися на все життя. Основні відомості здобув, на мою гадку, в Краківській академії і пізніше в житті, і мали вони завжди якийсь зв’язок з його професією. Коло його зацікавлень – радше вузький. Товариське життя відігравало у нього велику роль. З натури несмілий, комплекс з причини свого великого росту, який трохи послаблювався з віком, але повністю не позбувся його і досі.
Роман Сельський
Марґіта часто в розмові згадувала, що в студентських часах в товаристві був мовчаливий «як риба». З часом позбувся цієї несміливості, або радше переборов її. За час перебування в інституті на посаді викладача в перших роках виступав дуже нерадо і сковано. З часом звільнився від своїх комплексів і, можна сказати, що засмакував цього, в кожному разі, коли мав щось до сказання, говорив без примусу, відкрито і свобідно. «Промовцем» не був ніколи, але думку свою висловлював виразно, проте не для всіх зрозуміло. Перешкодою в тому була його мова, повна галицизмів, польонізмів не лише в доборі слів, але також у побудові речення. Це було часто причиною непорозумінь, головно тоді, коли співрозмовниками були росіяни, або українці зі східних областей. Взагалі то, висловлюючи якусь думку, він ніколи нічого категорично не стверджував, а якби наштовхував на таку чи іншу думку, залишаючи вибір рішення слухачеві. Це призводило до того, що співрозмовник не завжди міг зорієнтуватися, а що думає сам Сельський?
Коли вище я стверджував, що він «висловлювався виразно», то мав на увазі тих, які привикли до його способу формулювання думки, способу мислення і його мови. Сам я дуже часто був «перекладачем» між ним і студентами, які приходили до мене питати «що сказав Роман Юліанович?»
Другий випуск Інституту прикладного та декоративного мистецтва, 1953 р.
Його студенти часто говорили, що сказане ним «починали розуміти через півроку». Це не перешкоджало йому в якийсь важкий до спрецизування [розуміння] спосіб впливати на процес і результати їхньої роботи, причому він ніколи не брав пензля у студента і не малював на його полотні. Найбільше що він час до часу стосував, то рисунок на окремому листочку паперу, в якому вказував на залежність форм і тонів від себе, їх пов’язання через наближення чи контрасти. Часом змішував колір на палітрі, проте покладення його на полотно залишав ученикові.
Були і окремі випадки, дуже рідкісні, як це було, наприклад, зі мною, коли ми вийшли на першому курсі на пленер в околиці інституту побіч старої цегольні (на місці теперішнього стадіону «Україна»). Надзвичайно романтичні старі дерева з дивною підміською архітектурою, несподіваними формами дахів, рельєфом терену з причини мого захоплення в той час імпресіонізмом, асоціювалися з мотивами Ван Гога, Піссаро, Сіслея. Я мав якісь особливі труднощі з визначенням тону і кольору неба по відношенні до дахів і дороги, і мимо його словесної коректи, все стояло на свойому місці. Я просто «не бачив» цього так, як він мені вказував. І тоді він поклав мені кілька плям над горизонтом на небі і до них «поставив» дорогу та дахи. Мені зразу все стало ясно. Відношення і залежності кольорів та тонів до себе. Їх залежності лежали завжди в основі його коректи. Це розуміння, ця проблема стояла завжди в основі розуміння і оцінки організації картини, була прищеплена мені. І хоч в міру набування власного досвіду я часто ставив під сумнів твердження мойого учителя, що цей метод є, на його гадку найбільш правильним. Проте таке розуміння так глибоко запало в мою свідомість, що я, роблячи коректу своїм студентам, мимоволі починаю від того, чи кольорово-тональні і температурні відношення відповідають дійсності.
Така абсолютизація цього твердження мусила стати гальмом для нових пошуків і нових методів розв’язання організації площини і, на мою гадку, клала підвалини під новий академізм. Це було причиною в подальшому деякої поляризації наших становищ, які, однак, ніколи не виходили поза межі спокійних дискусій. Причому я з причини різниці віку і становища ученика залишав, принайменше на зовні, останнє слово за своїм учителем.
З ліва на право сидять в першому ряді К.Звіринський, четверитий зліва – Р.Сельский, Я.Запаско, Д.Довбошинський, І.Гуторов, В.Любчик, В.Манастирський
Як правило, на переглядах курсових робіт кафедрою я займав протилежну свойому вчителеві позицію і боронив студентів за свідомий відхід від натури з метою свобіднішого її трактування чи то композиційного, чи певної деформації форм, чи порушення колористично-тонального ладу, тобто свідомого відходу від баченого. Часто студент приходив з якоюсь готовою малярською концепцією, яку старався насильно втиснути в бачене ним. Очевидно, це таїло в собі значні небезпеки, яких особливо боявся мій учитель, але, на мою гадку, мало і свої добрі сторони, бо не глушило ініціативи, а помилки часто давали більше користі студентові як «успішна» відповідь на поставлене завдання. Про це я переконався не раз, а історія нашого інституту свідчить, що саме ці неслухняні досягли чогось в мистецтві (приклад – Є. Лисик) і навпаки. Переконання Сельського в цій справі були настільки твердими, що він дуже гуманний і вирозумілий по відношенні до студентів, був зовсім невблаганним до цих, які порушували залежність, досить стислу від натури.
Євген Лисик
Те саме було, коли ходило про творчість художників, які виводилися не від «французів». Наприклад, йому була зовсім чужа так звана «стилізація» Бойчука і його школи. Для неї він не мав ніякого зрозуміння, а навпаки, якусь нехіть. Те саме, коли ходило про так звану «Київську школу», малярство якої з причини технічної сторони називав «ховзанкою». Зрозуміло, що ідея не втілена в досконалу форму, була для нього без вартісною.
І власне тут у відношенні до різних течій у малярстві, проявлялася його певна обмеженість. Це твердження іде в розріз із цим що я говорив раніше, про ширину його мистецьких горизонтів, але ця суперечність визвана цим, що його горизонти простяглися на Захід, точніше на французьке мистецтво. Воно, починаючи з Пуссена, на якого він часто покликувався, закінчуючи абстракціоністами, в оцінці яких був дуже стриманим, – було для нього тим світом, який був йому близький, зрозумілий, формував його естетичні погляди, був прикладом ладу, порядку, зв’язку епох і напрямків, найголовнішим виразом мистецької культури Європи. Мав нехіть до всілякої стилізації, а сецесія була для йóго найяскравішим прикладом поганого смаку.
Журнал Культура
Коли декілька років тому сецесія стала знову модною, мовчки читав у «Kulturа» і «Sztykа» статті, в яких реабілітовано цей напрям, купив собі монографію Wallisa «Secesja», але не висловлювався більше про неї.
Wallis Secesja
З великим пієтизмом відносився до народного мистецтва, різних примітивів, при кожній нагоді підкреслював їх неповторність, силу виразу, вважав, що це велика школа для професіонала.
Значно більше захоплювався примітивною іконою, чим іконою професійного іконописця, значно вище ставив галицьку ікону над ікону російську, в якій дразнила його закостенілість схем як композиційних, так і виконавських прийомів.
Якимсь великим непорозумінням є приписування йому формалістичних тенденцій чи взагалі формалізму. Для мене він реаліст «до шпіку костей». Всі, абсолютно всі його картини – результат глибокого вивчення природи. Навіть його спроби малювати абстрактні картини після другої поїздки в Польщу (про це окремо) були насправді лише своєрідною інтерпретацією натури. Мав глибоко закорінену нехіть до всякої «видумки» і хтозна, яке було б його ставлення до Пікассо, якби творчість останнього не була пов’язана з Францією.
Думаю, що не помилюся, коли скажу, що близьким у Пікассо було йому те, що французьке, і чужим те, що іспанське. У творчості Пікассо він бачив формальні знахідки, а драматизм, жорстокість і трагізм іспанського нутра Пікассо був йому чужий, стояв він десь збоку, так наче б його не добачав. Пікассо і Ван Гога зачисляв до «французів». Мої зауваження, що француз не зміг би внести у свою картину такого трагізму, який ми бачимо у цих двох художників, зустрічалися з його мовчазливим негодуванням. Зрештою, це можна в якійсь мірі зрозуміти, коли взяти до уваги, що так звані «великі теми» («Ґерніка», «Війна і Мир») не лежали до кола його зацікавлень. Його цікавив інтимний світ людини без глибоких драматичних сутичок і проблем. «Думаю, ні, я впевнений – сказав він одного разу – що інтимний світ людини відтворений художником, буде мати завжди свого глядача, буде завжди зворушувати людину».
Карло Звіринський з Романом Сельським на пленері
***
Належав до суспільної групи людей, якщо не заможних (мав дуже багату тітку, яка залишила йому в спадок весь свій маєток: два-три доми у Львові, кінотеатр («Київ») на вул. Академічній і т. п., але з причини війни в 1939 р. не скористав з його ні в якій мірі), то таких, які не знали, що таке біда, недостаток, голод. Грошеві проблеми, якщо навіть існували (академія, Франція і взагалі в житті) не були настільки дошкульними, щоб змушували задуматися над суспільною несправедливістю. Для нього, а головне для Марґіти, міжвоєнні часи «панської Польщі» були зразком справедливості і добробуту. Ці твердження призводили до частих суперечок між нею і мною, в яких, як правило, «Старий» ставав на мій бік. Мої приклади, що сірник селянин ділив на четверо, що величезна кількість населення ходила боса і голодна, сприймалися як мої видумки. Час для неї [Марґіт]був прекрасний і чарівний і велика «наша» трагедія, що він вже минув… Які-небудь критичні завваження в бік тодішньої польської адміністрації, уряду – були теж видумками. Знаю, більш тверезо на ці справи дивився Сельський. Проте, здається мені (не тверджу), що усвідомлення приходило поступово, через розмови зі мною, читання літератури, в якій висвітлювалися ці питання і звичайні згадки …. минулого!
Марґіт Сельська
Життя, прожите без нужди, наклало свій відпечаток на певні риси його характеру, які були для мене й остали досі, особливо прикрими, болючими, непринятними, а часто (може за сильно скажу) обурливими. Поняття жертви зі шкодою для себе на користь другої людини – було йому чуже. Коли допомагав другим (дуже часто мені), то завжди ця допомога не входила в категорію жертви за власний рахунок. Його «любов ближнього» не мала нічого спільного з християнським розуміння цього поняття.
Він міг би бути прикладом доброзичливої людини, якій хиба чуже було почуття ненависті (за все наше знайомство, я не зустрівся ні разу з яким-небудь проявом ненависті до якої-небудь людини!..), але в такій же мірі було чужим почуття жертвенної любові. Він був вірним, добрим, безпретензійним, вибачливим приятелем, але всі ці прекрасні риси були визвані наче б почуттям власної вигоди. Вони захищали його від всякої заанґажованості, яка зобов’язує, створює невигоди, вносить неспокій. Цими добрими рисами він оточував себе від всяких прикрощів і переживань щитом. (Мені прикро писати ці слова, але я сказав собі, що постараюся не ідеалізувати свого учителя і представити його таким, яким я його бачив.)
Карло Звіринський з Романом Сельським в Дземброні, 1960-ті рр.
Вище я сказав, що не зустрівся ні разу з яким не-будь проявом ненависті. Це правда, але черствість, холод, який переходив у жорстокість – я відчував часто. Такі риси часто зустрічаються в одинаків, або людей слабких чи хворих. Він вмів викреслити людину із свого життя, але – застановлявся я не раз – хтозна чи не вмів би їй простити.
Прийшло мені на гадку дивне питання, чи радше порівняння з «ojcem Kolbe». Чи здобувся б Сельський на таку жертву, як цей, для чужої собі людини? Відповідь: «Напевно, ні!». «Для близької?» – «Теж ні!». І третє питання: «Чи розуміє, оцінює, схвалює, захоплюється таким поступком?» – «Думаю, що ні». Почуття жертви – в мойому відчутті – чуже йому! Якщо я скривдив його своїм судженнями – хай простить мені.
Карло Звіринський з Романом Сельським на пленері
Він може служити прикладом «порядної людини», яка не причинила нікому ніякого значнішого зла, яка вчинила багато доброго, не знала, що таке ненависть, помста, керувалася в житті доброзичливим відношенням до людей і т. д. і рівночасно була людиною, яка робила це все далеко не з релігійних переконань, бо таких, правдоподібно, в нього не було, просто він керувався «природною мораллю». Можна без перебільшення сказати, що серед віруючих, а навіть практикуючих християн не так часто знайдеш таку добру людину, таку «рівну» і примірну в житті,… І все-таки, я волів би бачити в нього більше недостатків і більшу жертвенну любов. Його поняття любові, чомусь хотілось би мені, заступити словом «вигода».
Після такого ствердження в мене появляється сумнів і таке почуття, наче б я робив наклеп на когось доброго і близького мені. Я задаю собі питання: «Чому я це пишу? Кому воно потрібне?» Згадується приятель Бетховена Шіндлер, який робив все, щоб показати боготвореного ним маестро без найменшої скази. Ніколи мені це не подобалося.
Кожна людина є лише слабкою істотою, повною суперечностей і треба її приймати такою, як вона є, якщо переважають в неї позитивні речі, або відкинути. Написав це і подумав, що не те я хотів сказати. Моє твердження не витримує ніякої критики. Не вмію я висловити своєї думки. Може простіше буде сказати, що затаювання правди, навіть гіркої про таку людину, як Сельський не принесе нікому користі, та й не причинить йому шкоди.
Недостатків повні ми всі, а свої компенсував своєю творчістю. Замовчування їх, це позбавлення його людських рис, хай негативних, але без яких перед нами постала б постать безособова, деревляна, газетна. І тому, хай ніхто не бере мені за зле, що я не замовчую цих справ і що буду говорити про них. Думаю, що вони допоможуть зрозуміти багато дечого в його творчості, допоможуть вияснити, чому саме таку дорогу обрав він, чим пояснити, що ту чи іншу позицію, яку він займав, або зайняв в житті.
Упорядник Христина ЗВІРИНСЬКА-ЧАБАН
Джерела:
Рукописний архів К. Звіринського
Карло Звіринський «Все моє малярство – то молитва», спогади, інтерв’ю, роздуми, статті; упорядник Х. Звіринська-Чабан, – Львів : «Манускрипт», 2017
11 вересня о 19:00 на даху !FESTrepublic, що на Старознесенській, відбудеться живий концерт кращого триб’ют гурту The Beatlevs. Захід вперше проведуть у форматі open air, на даху під зорями.
Організатори обіцяють приємну компанію та атмосферність у повітрі. Також вони подбали про безпеку відвідувачів у час карантинних обмежень.
The BeatleVs – гурт, створений у Львові у 2010 році на основі львівського фан-клубу Beatlevs. Фан-клуб був заснований у 2002 році, до нього увійшли багато відомих українських артистів та митців. Заради цікавості та стабільного проведення музичних заходів було створено власний кавер-гурт з назвою the Beatlevs (від назви міста Львів), який складався з учасників фан-клубу.
Спочатку гурт виступав лише на акціях фан-клубу, а згодом розширив географію виступів на всю Україну та зарубіжжя. Згодом the Beatlevs отримав визнання не тільки у середовищі бітломанів, але і серед звичайних меломанів. Гурт є лауреатом фестивалю К.Кленчона в Польщі 2017-го та 2018 року та учасником багатьох акцій та фестивалів.
Юлія Божик зіграла інструментальну версію Гімну, щоб таким чином долучитися до святкування Незалежності України. «Мрію, щоб Гімн України в цей день прозвучав у кожній домівці, де є українці, незалежно від того де вона знаходиться. Щоб прослухавши Гімн, українці з цілого світу духовно об’єднались» – поділилася музикантка.
Піаністка Юлія Божик виконала Гімн України на Меморіалі Небесної Сотні.
Місце виконання обрала не випадково. Меморіал Небесної Сотні – це місце пам’яті Героїв України, які поклали своє життя за Україну. Вони стали національним символом України та прикладом незламності духу українського народу.
Аранжування музики Михайла Вербицького зробив композитор і піаніст Михайло Олійник.
Юлія Божик – піанстка, лауреат міжнародних конкурсів, дружина і арт-директор відомого скрипаля-віртуоза Олександра Божика. Закінчила ЛНМА ім. М. Лисенка у клас проф. Оксани Рапіти.
Активно концертує з Олександром Божиком в Україні та за кордоном. Створили разом із ним проект «Божик Дуо»(Bozhyk Duo) і виконують кавери на відомі хіти та авторські твори Олександра. Щотижня викладають нове відео у мережу і збирають мільйонні перегляди.
Вже за місяць світ побачить двотомне видання кінорежисера, сценариста, письменника та громадського активіста Олега Сенцова, до якого увійде щоденник «Хроніка одного голодування» та збірка малої прози «4 з половиною кроки», написаних під час ув’язнення в російській колонії. 145 днів – саме стільки тривало голодування Олега, оголошене ним з вимогою звільнення всіх українських політв’язнів, які перебували на території Росії. Ця книга про оберти у голові та шум у вухах, життя та смерть, сни про море та родину, а ще неприхована правда про систему російських в’язниць: умови утримання, шокуючі порядки та персонал, який щодня приміряє на себе нові ролі. Як і попередні книги автора (автобіографічні «Жизня» й «Маркетер» та апокаліптичний роман «Другу також варто придбати») – двотомник вийде у «Видавництві Старого Лева». Книга буде двомовною: під однією обкладинкою читачі зможуть познайомитись як з перекладом текстів українською, виконаним Сергієм Осокою, так і з оригіналом російською мовою.
Перший том — «Хроніка одного голодування» — це тюремний щоденник, який кремлівський в’язень Олег Сенцов почав вести у травні 2018 року, на третій день після того, як оголосив безстрокове голодування з вимогою звільнити українських політв’язнів. День за днем, протягом 145-ти днів, незважаючи на моральний тиск і фізичне виснаження, дрібним нерозбірливим почерком у зошиті Олег відверто, різко і гранично точно фіксував свої тюремні будні в російській в’язниці, спостереження і думки.
Олег Сенцов. Фото: starylev.com.ua
У другому томі, який отримав назву «4 з половиною кроки», міститься збірка малої прози Олега Сенцова, написана в російській тюрмі. Що відчуває людина, вперше потрапивши до в’язниці? Як за товстими стінами й тьмяними вікнами з подвійними ґратами, у тісних і брудних камерах живуть арештанти? Яких правил і законів доводиться дотримуватися, опинившись там? Автор розповідає про життя в’язнів та про обставини, що привели їх у неволю, максимально об’єктивно й відсторонено — не виправдовує, не засуджує, лише засвідчує. Разючі, часом жахливі факти поруч із вивіреними точними деталями створюють переконливе тло, на якому й розгортаються події чиїхось життів.
«Голодування відбувається в ізоляції, тому там достатньо часу і від цього з’являлось багато думок, котрі хотілось записати. А потім це перетворилось у певну щоденну процедуру – писати хоча б трохи у щоденник, хоч щось, лише б відволіктися від ситуації. Це допомагало триматися, з’явився якийсь сенс у кожному з цих безкінечних, монотонних і однакових днів голодування. Головною проблемою ведення щоденника був ризик, що його заберуть, оскільки писати у в’язниці про в’язницю не можна. А в цьому щоденнику є багато неприємних для адміністрації описів, які вони бажали б не розголошувати. Тому пишучи щоденник, я дуже ризикував, що заберуть не лише його, але і решту моїх рукописів. Але оскільки ставки були занадто високими, я продовжував писати, тому що це допомагало мені триматися. Обшуки проходили щодня і ці зошити з щоденником часто намагались читати працівники в’язниці. Щоразу це був дуже напружений момент – зрозуміють про що йде мова чи ні. Рятував мій нерозбірливий та дрібний почерк, а також те, що записи у щоденник робились без абзаців чи виділень – суцільний дрімучий текст, а також розгорнута мною операція по прикриттю, яка ґрунтувалася на байках, які я створював для тюремщиків: про написання нової книги не про в’язницю, а просто щоб розвіятись, – розповідає Олег Сенцов про роботу над книгою. – Цей щоденник я вів в першу чергу для себе, він допомагав мені відволіктись і триматись. Звичайно, було бажання, щоб хтось колись його прочитав, але шанси на це були невеликими: я не знав чи виживу, чи зможу вивезти ці записи на волю і чи не конфіскують їх десь дорогою».
Двотомне видання Олега Сенцова
Зошити із записами щоденника та оповіданнями Олегу Сенцову вдалося вивезти із Росії під час звільнення. «Щоденник» постане перед читачами у вигляді оригінального тексту, написаного автором під час непростих подій травня – жовтня 2018 року, без жодних змін та доповнень. Обидві книги не пов’язані між собою сюжетно, але мають спільну тематику, тож аби краще зануритися та відчути цей світ, ми рекомендуємо вам почати читання зі збірки оповідань «4 з половиною кроки», яка містить у собі історії реальних в’язнів, з якими зустрічався автор, а вже після цього переходити до непростої подорожі «Щоденником», який стосується самого Олега. Двотомник «Хроніка одного голодування» та «4 з половиною кроки» з’явиться на полицях книжкових магазинів до першої річниці звільнення українських політв’язнів Кремля – 7 вересня.
Олег Сенцов – український кінорежисер, сценарист, письменник. Лауреат Премії імені Андрія Сахарова за свободу думки, Премії Американського ПЕН імені Барбари Ґолдсміт «Свобода писати», Національної премії України імені Т. Шевченка. Був незаконно ув’язнений Росією з травня 2014 року і засуджений російським судом до 20 років позбавлення волі. Звільнений у вересні 2019 року в рамках обміну в’язнями між Україною та Російською Федерацією.
Олег Денисенко на відкритті своєї виставки "Рівновага"
У вівторок, 25 серпня 2020 року, в галереї “Зелена канапа” (вул. Вірменська, 7) представить свій творчий проєкт під назвою «Крила» Олег Денисенко.
На виставці будуть показані найновіші твори митця виконані на папері. Найпростіші речі – лист паперу і олівець. За допомогою арт хімії Олег Денисенко перетворює у коштовні артефакти. І кожним з них він прославляє тріумф ідеї і ремесла. Проект реалізований за сприяння ЦСМ “Білий Світ” (Київ).
Афіша творчого проекту Олега Денисенка під назвою “Крила”
Олег Денисенко – український майстер графіки та скульптури, співзасновник Міжнародної трієнале малих форм графіки «Intaglio» та Всеукраїнської Бієнале Левкасу. Протягом останніх п’яти років взяв участь у 22 міжнародних виставках (у Бельгії, США, Польщі, Україні, Канаді, Франції, Туреччині, Італії і Болгарії) та отримав 6 нагород у Польщі, Україні, Болгарії й Румунії.
Оглянути експозицію творчого проекту Олега Денисенка під назвою “Крила” можна буде в галереї “Зелена канапа” (вул. Вірменська, 7)до 20 вересня 2020 року.
Луїза Арнер Бойд (1887-1972) – видатна американська мандрівниця та дослідниця, яка залишила по собі багату колекцію фотографій з детальними описами . Вперше про її...
