Львів, Пасіки, жовтень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Однією з дільниць міста Львова, яка зазнала найбільших змін за останні шістдесят років безумовно є Пасіки. Пасіками колись називали місцевість Сихівського та Личаківського районів Львова, розташована поблизу сучасної вулиці Пасічної.
Львів, Пасіки, жовтень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
В жовтні 1960 року Юліан Дорош обходив тут з вірним фотоапаратом всі вулички, стежечки, яри, горбочки і поодинокі архітектурні об’єкти різного часу. Традиційно, ми дотримуємося послідовності в публікуванні його світлин у відповідності до їх розміщення на плівці.
Львів, Пасіки, жовтень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Свого часу ми вже писали про Львівські пасіки, але з іншого історичного аспекту та часового проміжку. Нині подивимось на цю місцевість з точки зору, або, якщо точніше, з об’єктиву Юліана Дороша.
Львів, Пасіки, жовтень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Відтоді, коли львівські міщанські родини Шимоновичів та Бернатовичів у XVI сторіччі в цих околицях почали займатися пасічництвом, довший час тут мало що змінювалося. Нерівна місцевість не сприяла розвитку міської структури, та й до міста було далеченько.
Львів, Пасіки, жовтень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Натомість львівська шляхта в 19 та на початку 20 століття влаштовувала собі тут довші прогульки доходячи аж до сучасних Винник. Був час, мали натхнення – то чом би й ні.
Львів, Пасіки, жовтень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Зовсім близько звідси знаходиться Медова печера, околиці якої в радянський час були відомі потужним мототреком.З 1950-х років тут організовували 5 етапів чемпіонатів світу, безліч чемпіонатів СРСР, України, різноманітних міжнародних кубків.
Львів, Пасіки, жовтень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Зараз дуже важко впізнати місцевість і визначити локацію, звідки світлив Дорош. Але якщо хтось з потужних львовознавців дасть підказку – то будемо дуже вдячні.
Львів, Пасіки, жовтень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Можливо хтось з дитинства пам’ятає ці схили і не раз побив коліна “злітаючи” на велосипеді з природних трамплінів та гірок. Мабуть не один шашлик на природі був засмажений в цій чудовій природні оазі.
Львів, Пасіки, жовтень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Наступної середи ми приготували ще трохи світлин дільниці Пасіки. Але там уже на Вас чекають приємні сюрпризи.
Львів, Пасіки, жовтень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Чи знали ви про каплицю на Пасіках, в якій ще в 1960-тих роках відбувались сакральні дійства? Юліан Дорош зробив її світлину ззовні і в середині. Тож наберіться терпіння та не пропустіть наступного тижня чергової статті зі світлинами Юліана Дороша.
В 1934 році виповнилося 120 років з дня народження Тараса Григоровича Шевченка. Святкові заходи з цієї нагоди відбувалися не тільки в Україні, а й далеко поза її межами. Концерти, виставки, поетичні вечори та літературні читання – це далеко не повний їх перелік.
В третьому числі за рік двотижневика 1934 “Нова Хата” була опублікована стаття Ігоря Лоського під назвою “Шевченко і діти Ускових”. В ній автор розповідав про любов Шевченка до дітей на прикладі дітей коменданта Ново-Петровського укріплення, Ускова.
Нам видалася цікавою та актуальною ця стаття і ми вирішили передрукувати її без змін і зі збереженням стилістичних та лінгвістичних особливостей. Маємо надію що і ви отримаєте стільки ж задоволення, скільки й ми.
“Він пристрасно любить маленьких дітей, а це прикмета добрячого незлобивого серця”, так характеризує Шевченко у своїм щоденнику вірного свого приятеля і земляка, кухаря Андрія Обеременка. Але ці слова можна віднести з рівним успіхом до самого поета. Діти, яким доводиться з ним зустрічатись, знаходять у ньому відразу найліпшого приятеля. Мандруючи по вулицях Саратова підчас повороту з заслання, стрічає він трьох дівчаток і одного хлопчика. Йому відразу впадає в очи їх обірвана одіж і голодні очі й він, не довго роздумуючи, веде їх до цукорні, аби почастувати пиріжками. Вже з тої докладности, з якою поет занотовує цю дрібну подію в своїм щоденнику й описує “голі рученята і майже босі ніжки” — просвічує його любов до тих найменших.
Тарас Шевченко. Портрет Іраклія Олександровича Ускова. Тонований папір, італійський олівець, білило.
Не дивно, що й підчас заслання його найкращими приятелями, є діти коменданта Ново-Петровського укріплення, Ускова. Вже скоро по приїзді родини нового коменданта, знакомиться Шевченко з нею і згадує в щоденнику про маленького Мітю. Скору смерть маленького улюбленця, оплакує він так само гірко, як батьки. Може це спільне горе зближує Шевченка ще більше до них, головно до матері хлопця, Агати, цієї “найбільш блискучої перли у вінці сотворінь”, яку він “покохав високо і чисто всім серцем і всією своєю вдячною душею”. Щоправда, згодом це кохання увяло, не зустрічаючи взаїмного почуття. Але незалежно від того, поет і далі буває в родині коменданта. Свою любов переносить він на двох дочок Ускових, Наташеньку й Наденьку, яких товариство являється “єдиним спочинком і розвагою в цій огидливій глушині” — Ново-Петровського.
Тарас Шевченко. Портрет Агати Ускової, 1853-1854. Папір, сепія.
Найбільше любив він старшу Наталю. Та і не дивниця — “реготуха й пустунка”, “метка, весела, з чорними кучерями, завжди скуйовдженими, з білими зубками й лукавими карими очима” — полоняла серця всіх, що їх доля закинула до цієї азійської пустелі.
Цілий день проводив Тарас зі своєю улюбленицею. Він пестить її, співає українські пісні, вчить і саму її співати. За обідом, бо Шевченко найчастіше обідав в гостинній родині коменданта, мала влазить йому на коліна і власноручно годує його масними пельменями. А той лише приговорює „боюсь я зі смачними пельменями зїсти і твої пальчики”. А коли по пельменях, після яких, казав він „хоч і спиться, та циган сниться”, ішов відпочивати до альтанки, то його маленька приятелька сідає тут же. Колиж їй набридне, починає травичкою ласкотати йому в носі, аж „дядя Тарас Горич”, як вона його називала, від цього ласкоту мусить пчихати і прокидається.
Приходить вечір і маленька Наталя знову влазить на коліна до Тараса Горича і той розповідає їй ріжні фантастичні казки, які змушують “розбійницю Наталку” притихнути і з блискучими очима слухати кожного слова.
Тарас Шевченко. Портрет Агати Ускової з донькою Наталею, 1854. Папір, сепія.
Але найбільше часу проводив поет зі своєю маленькою приятелькою в садку. Цей садок взагалі відограв величезну ролю в житті Шевченка на засланні. Для нього, що всіми фібрами своєї душі кохався в українській природі, ніщо не було може таким пригнічуючим, як голий степ довкруги нього. “Справжня пустеля”, — пише він до своїх приятелів. — „Пісок та каміння, хоч би травичка, хоч би деревце — нічого немає,- Навіть гори порядної не побачиш — просто кат зна що! Дивишся, дивишся, та така нудьга бере — просто хоч удавись, та й удавитись немає чим”. “Пустеля, цілковита пустеля — повторює він в іншому листі, — “без усяких рослин, — пісок і каміння! Як дивишся на цю відсутність життя, така нудьга бере, що сам не знаєш, що зі собою робити, і як би навіть вільно було мені малювати, то справді нічого не намалював би, так порожно”. В цьому останньому, до речі, поет помилявся. Користаючи з доброго відношення до себе з боку тогож Ускова, він пізніше мав змогу малювати і зафіксував у кількох малюнках довкілля Ново-Петровського.
Тарас Шевченко. Сад біля Новопетровського укріплення. Тонований папір, акварель (17,1 × 29 см).
Зрозумілим стає тому, з яким захопленням узявся він засадити садок коло дому коменданта, з якою любовю садив він і підливав кожну рослинку. Там же у садку була його хатка, де він часами ночував. Тут він пізніше почав писати свій щоденник. Тут, лежачи під свою улюбленою вербою, він жадібно ковтав літературні новинки, якими його вряди-годи потішали приятелі. Його вірна приятелька не покидала його і при праці в садку. “Наталя, звісно, розповідає її донька Є. Літвінова, була його першою помішницею. Вона, наприклад, робить ямки палицею, а він кладе туди горошинки, чи біб. Далі беруться поливати. Він з великою лійкою, Наталя з маленькою. Поливають до того, що дівчинка вся вимаститься і біжить до дому мокра”. А наш поет, вертаючи потім увечорі до городу, милується “на відбитки мініятурних діточих ноженят”, що лишилися на мокрій доріжці.
Друга донечка Ускових — Надія, була молодша за сестру. Коли Шевченко виїздив з заслання, то їй було менше року. Він радо „тютюшкав” малу і тішився з того, що вона ніколи не плакала.
Тарас Шевченко. Новопетровське укріплення з Хівінського шляху.1856-1857. Папір, акварель.
Коли нарешті прийшло довговичікуване визволення і Шевченко міг покинути свою остогидлу пустелю, мабуть ні за ким не тужив він так, як за своїми маленькими приятельками. Залишив Наталі на спомин її портрет і якусь книжку, яку він дістав чи не від кн. Рєпніної. Захоплений, просто пяний почуттям свободи, він всеж таки не забуває за своїх маленьких друзів. В кожному листі до батьків, питає за здоровля своїх “великих приятелів Наташеньки і Наденьки”. Конче просить прислати йому їх світлини (Усков був великим аматором фотоґрафії). Він цікавиться тим, чи бігає вже Надійка і чи вміє вже читати Наталка.
А остання в свою чергу вкладає в батькові листи до свого Тараса Горича, квітки з улюбленого поетового садку.
Ігор ЛОСЬКИЙ
Лоський І. Шевченко і діти Ускових / Ігор Лоський // Нова хата. – 1934. – Ч. 3. – С. 4.
20 березня о 18:00 у Львівській національній філармонії оркестр «INSO-Lviv» виступить із камерним концертом, присвяченим 336 року з дня народження Йоганна Себастьяна Баха. Родзинкою концерту буде відсутність диригента.
Одні з найкращих скрипкових концертів Баха, його інтуїтивні одкровення, які пропонують перехід до нової, вищої системи цінностей, які відображають взаємопроникнення сакрального і художнього смислів, звучатимуть у виконанні блискучих віртуозів оркестру «INSO-Lviv».
Солістами в концерті стануть художній керівник оркестру Валерій Соколов, а також концертмейстер оркестру Євген Крук.
В програмі:
Йоганн Себастьян Бах:
Концерт для скрипки з оркестром а-moll BWV 1041
Концерт для скрипки з оркестром E-dur BWV 1042
Концерт для двох скрипок d-moll BWV 1043
Квитки можна придбати у касі філармонії з 15:00 до 18:00 (235 89 46), або онлайн: https://soldout.ua/booking/
Оркестр «INSO-Львів»
Довідково:
Академічний симфонічний оркестр «ІNSO-Львів» (International Symphony Orchestra) Львівської національної філармонії заснований в 1998 році.
«Стаття культурного українського експорту – оркестр «INSO-Львів». – Олексій Коган, український джазмен, радіожурналіст, телеведучий, продюсер і арт-директор центру Jazz in Kyiv, творчий куратор Leopolis Jazz Fest.
«…оркестр, що складається з молодих, мотивованих та допитливих музикантів…» – Ліза Батіашвілі, скрипалька, «Ентузіазм, відданість та професіональний підхід музикантів надзвичайно вразили мене» – Сер Дірк Броссе, диригент, композитор
«…Оркестр «INSO-Львів» є чимось особливим: він поєднує в собі високу професійну етику та молодіжний дух!» – Олександр Земцов, альтист, диригент.
«ІNSO-Львів» (International Symphony Orchestra) є справді одним із найкращих виразників того, що український культурний продукт вартий світового експорту і це з року у рік засвідчує його співпраця із всесвітньо відомими музикантами та диригентами. Якість музики – визначальний фактор, який спеціалізує його та, зрештою, надає гнучкості у виборі репертуару – класика, джаз, опера, мюзикли, популярна музики. Географія гастрольної діяльності оркестру включає не лише країни Європи. «ІNSO-Львів» з успіхом виступав на сценах Китаю, Колумбії та Єгипту.
CD оркестру відзначені нагородами Radio Swiss Classic. В червні 2017 року французька продакшн-компанія Paramax Films зняла фільм з виступом «INSO-Львів» на Міжнародному фестивалі Alfa Jazz Fest за участю зіркового тріо Авішая Коена. Трансляція фільму відбувається на телеканалі Mezzo Classic – Jazz TV. В 2018 році оркестр виступив на головній сцені Leopolis Jazz Fest із всесвітньо відомим басистом Ларсом Даніельссоном та його квартетом Liberetto III Group. В 2020 році оркестр в списку хедлайнерів 10-го ювілейного Leopolis Jazz Fest в програмі «Richard Galliano & Lars Danielsson Meet “INSO-Lviv” Symphony Orchestra».
Оркестр «INSO-Львів»
В 2017 році оркестр започаткував плідну співпрацю з британським лейблом Toccata Classics.
Насамперед це – високопрофесійний оркестр. Його визнання підтверджують запрошення до участі в якості базового оркестру на міжнародних фестивалях, урочистих подіях та конкурсах: Міжнародному фестивалі класичної музики LvivMozArt (Львів), Leopolis Jazz Fest (Львів), Altmark Festspiele (Німеччина), Міжнародному конкурсі ім. Йоганнеса Брамса в м. Перчах (Австрія), Фестивалі «Українська весна» (м. Познань, Польща). З 2017 року оркестр бере участь в концертних турах Нідерландами під керівництвом диригента Раймонда Янссена, засновника та директора агенції Cadenza European Art Productions. В 2019 році оркестр взяв участь в історичній постановці опери «Аїда» Дж. Верді біля підніжжя Храму цариці-фараона Хатшепсут (Луксор, Єгипет) під керівництвом Оксани Линів.
«INSO-Львів» не обмежується роллю академічного симфонічного оркестру. Це – перед усім оркестр, який ретранслює собою ідею миру. У своїх проектах впроваджує ключову місію – культурну дипломатію – завдяки об’єднуючій силі музики.
«INSO-Львів» – це яскрава, мистецька палітра емоцій, якими музиканти діляться зі своїми слухачами, втілюючи одночасно творчу, культурно дипломатичну і просвітницьку місію.
Художній керівник оркестру – відомий на весь світ скрипаль Валерій Соколов.
З 2007 року Головою Правління оркестру та ідейним натхненником багатьох проектів і програм є Іоланта Пришляк.
Оркестр «INSO-Львів»
Олексій Шадрін народився в 1993 році в Харкові в родині музикантів. У 7 років почав навчатися в Харківській середній спеціалізованій музичній школі-інтернаті (віолончель, клас професора Олени Щелкановцевої). У 2010 році Олексій Шадрін продовжив навчання в Німеччині у Вищій школі музики і театру (м. Ганновер), а пізніше з професором Леонідом Гороховим. Музикант брав участь в майстер-класах з Олександром Рудіним, Гарі Гоффманом, Марією Клігель і Іврі Гітлісом. З 2004 року він є стипендіатом Міжнародного фонду підтримки обдарованих дітей, заснованого скрипалем і диригентом Володимиром Співаковим.
Олексій – фіналіст 3-го Міжнародного конкурсу ім. Девіда Поппера в Угорщині (2005 рік), володар Другої премії Міжнародного конкурсу в Мінську (2008 рік) та Першої премії Міжнародного конкурсу імені Лисенка в Києві (2012 рік). В 2018 році він отримав Третю премію конкурсу Празька весна. Він виступав з концертами в Україні, Росії та Франції. Його партнерами по сцені були такі музиканти, як Павло Балефф, Валерій Соколов та Євген Ізотов.
Олексій грає на сучасному інструменті скрипкового майстра Хайко Зайферт фон Плуен. В 2016 та 2018 рр. він брав активну участь у віолончельних майстер класах, де йому у 2016 р. була присуджена стипендія Бориса Пергаменщікова. А в 2017 році він став учасником благодійного концерту пам’яті музичного спадку Мстислава Ростроповича в Німеччині в рамках Фестивалю Кронберзької музичної академії.
Сьогодні часто можна почути порівняння університетів із інкубаторами – у яких молодь виховують, плекають та захищають від небезпек та викликів суворого життя. Однак університети, як і раніше, перш за все сприймаються як простір, де можна здобути певні знання, опанувати фах і відточити конкретні навики. Відтак від людини, яка отримала диплом про вищу освіту, сьогодні, як і в давніші епохи, очікують відповідної поведінки, дивляться на неї як на певний еталон. Очевидно, що в дійсності такі сподівання підтверджуються не завжди.
До прикладу, волинський князь Самійло Корецький, випускник Лейденського університету (Нідерланди), повоювавши у Московії, пізніше був втягнутий у владну боротьбу в Молдавії, також воював з піратами, зустрічався з папою римським і декілька разів потрапляв до турецького полону, де й загинув. Зразкового небагато! Більше авантюрного. Щось подібне і у Єжи Мнішека, який закінчив університети Кеніґзберга й Ляйпціґа, а до історії увійшов як творець і натхненник великої авантюри. Хоч і асоціюють останню не з ним.
Єжи Мнішек. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Двічі в одну річку
Похід Дмитра Самозванця на Москву, у реалізації якого немалу роль відіграв шляхтич та урядовець з-під Львова Єжи Мнішек, на початках видавався затією досить перспективною. Тим не менше, закінчився він нічим! Майже нічим, бо, за результатами останнього, Єжи Мнішек та його донька, Марина, все ж потрапили у полон. Однак, навіть ізольований у Ярославлі, старий Мнішек надію не втрачав. По-перше, він міг похвалитися контактами і близьким спілкуванням із багатьма впливовими людьми. По-друге, відповідним чином складалась і політична ситуація у регіоні. На горизонті з’явилась персона Дмитра ІІ Самозванця. В умовах активних дій останнього і його людей, цар Василій Шуйський був змушений шукати варіанти укладення перемир’я. Не забули тоді і про Мнішків. Їх відпускали. Однак, за певної умови: Марина Мнішек поклялась царю відмовитись від титулу цариці і не претендувати на трон.
Лжедмитрій ІІ. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Останнє слово за батьком?
Типово для того часу, у львівського старости та великого коронного крайчого Єжи Мнішка було досить багато дітей. При цьому, на доньку Марину, так виглядає, було зроблено чи не головну ставку. Таким чином, старий політик переконав її визнати Лжедмитрій ІІ за свого чоловіка, який дивним чином зумів вижити у недавніх подіях. Очевидно, що за цим, знову ж, стояли щедрі обіцянки про серйозні фінансові потоки, які мали спрямувати у кишені Єжи Мнішека у випадку вдалої кампанії, а також – чисельні маєтки, які той ризикував отримати. При цьому, жодну зі сторін не зупиняв той момент, що для правдивого вигляду їхньої історії Дмитро Самозванець мав би, хіба що, воскреснути.
У будь-якому випадку, усі старання Дмитра ІІ Самозванця посісти престол у Москві виявилися марними. Відтак міняти вектор політичної діяльності довелося і хитрому львівському політику; адаптуватися до відмінної розстановки фігур на шахівниці. Зокрема, московським питанням зацікався король, який раніше офіційно зберігав нейтралітет, а тепер захотів відвоювати Смоленськ. Приватна справа магнатів вийшла на міждержавний рівень.
Облога Смоленська 1609 – 1611 рр. Фото з: https://uk.wikipedia.org/
У 1610 році Єжи Мнішек знову був на теренах Московського царства. Тепер із військами Станіслава Жолкевського. Разом із коронним гетьманом, непересічною для історії Речі Посполитої фігурою, він став учасником битви під Клушино (червень 1610 р.), по тому знову ж увійшов до Москви. Таким чином, новим царем Московії ставав королевич Владислав, син короля Речі Посполитої Зиґмунта ІІІ. Власне тут на Єжи Мнішка, тепер не такого енергійного й винахідливого, чекала наступна несподіванка – зректися свого права на трон не хотіла його донька, Марина. Остання заявляла, що, побувши московською царицею, до статусу польської шляхтянки, підданої, повертатися не бажає. Королю, очевидно, така позиці була би не найприємнішою. У ситуації, коли вже чеканили монети із зображенням його сина, ще й ламати спротив свого підданого. Й Марина Мнішек дійсно довго не здавалась, продовжуючи підривну діяльність. Щоправда тепер, офіційно, вже без батька, з новими союзниками.
Полонений цар Василій Шуйський перед Зигмунтом ІІІ і Сенатом. Фото з: https://uk.wikipedia.org
Не без епатажу
До останніх років свого життя Єжи Мнішек залишався одним із головних “спеціалістів” по Московії у Речі Посполитій. Він часто їздив у ті краї, вів там справи, також навіть був одним із тих, хто супроводжував скинутого царя, Василія Шуйського, на Сейм і до короля. На сам кінець, коли Єжи Мнішек дізнався про перемогу під Смоленськом, тобто завершення тривалої і надзвичайно затратної облоги, то влаштував на площі Ринок у Львові пишні святкування із декораціями й театралізованим дійством. Однак, на практиці політичний курс Речі Посполитої щодо Московії виявився зовсім не простим. Не таким простим, як постановки у центрі Львова. Хоча цього Єжи Мнішку вже не судилося побачити.
Теодор Кухар диригує Академічним симфонічним оркестром Львівської філармонії
Віртуозна майстерність та грандіозне звучання симфонічного оркестру! 12 березня у Львівська національна філармонія імені Мирослава Скорика запрошує на концертну програму «Лученко & Кухар». Розпочнеться подія о 19:00.
У програмі події звучатимуть Людкевич, Чайковський та Дворжак. Кожного з них, без сумніву, можна назвати музичним генієм! Кожен з них залишив по собі чудові композиції, які звучать у різних концертних програмах.
Теодор Кухар диригує Академічним симфонічним оркестром Львівської філармонії
Симфонічна поема «Мойсей» написана Станіславом Людкевичем на основі відомої однойменної поеми Івана Франка. Цей твір композитор вважав одним з кращих у творчості «Каменяра», а окремі теми симфонічної поеми беруть ще свій початок з дитинства Людкевича.
Скрипковий концерт Чайковського вважається одним із найскладніших зразків цього жанру, тому для більшості скрипалів мати у репертуарі такий твір є надзвичайно престижним. Солюватиме у філармонійній події Владислава Лученко, у творчій кар’єрі якої численні виступи з оркестрами, участь у міжнародних фестивалях камерної музики, турне в Китаї, Індії, Пуерто-Ріко тощо.
Теодор Кухар диригує Академічним симфонічним оркестром Львівської філармонії
«Літня прогулянка Богемським лісом» – саме такий синонім можна підібрати до Шостої симфонії Антоніна Дворжака. Тут ми знаходимо і поетичні картини чеської природи, і запальний фуріант – популярний народний танець. Саме після прем’єри цієї симфонії у 1881 році Дворжак став всесвітньо відомим композитором.
Концертна програма прозвучить у виконанні Академічного симфонічного оркестру Львівської філармонії. За дириґентським пультом – знаний дириґент Теодор Кухар.
Майже рік Львів жив без циркових програм. Майже рік нас не розважали веселі клоуни та екзотичні тварини. Майже рік ми не завмирали в захопленні він карколомних трюків та неймовірних фокусів. Майже рік ми не захоплювалися запальними танцями і розкішними декораціями циркових постановок.
Повітряні гімнасти на ременях Євгенія Осетинська та Артур Кірій
Але, після послаблення карантинних обмежень, Львівський цирк відчинив свої двері. 7 березня 2021 року, в рамках світового туру, відбулася львівська прем’єра вистави WaterLand Таємниці Атлантиди.
Повітряна гімнастка на полотнах Ольга Петрик
Ця подія викликала велике зацікавлення серед львів’ян усіх вікових категорій. Дідусі та бабусі з внуками, мами з татами і дітьми, навіть молоді пари без дітей заповнили всі можливі 50% глядацького залу. Карантинних заходів безпеки потрібно суворо дотримуватись. Ще приблизно стільки ж не змогли потрапити на виставу.
Фаєр-шоу під керівництвом Андрія Фрідмана
Багато світла, фантастичні фонтани і нереальні лазерні ефекти циркового дійства не залишили байдужими нікого. Повітряні гімнасти на ременях Євгенія Осетинська та Артур Кірій не раз заставляли хапатися за серце і захоплено аплодувати легкості виконання небезпечних трюків. Доповнювала ці враження повітряна гімнастка на полотнах Ольга Петрик.
Фаєр-шоу під керівництвом Андрія Фрідмана
Від вогняного шоу під керівництвом Андрія Фрідмана ставало гаряче навіть на верхніх рядах, а ілюзіоніст Рамірес Дельгадо Феліпе Роберто мало не заставив всіх повірити що магія таки існує.
Ілюзіоніст Рамірес Дельгадо Феліпе Роберто
Змішана група тварин під керівництвом Дар’ї Майчук та клоунське тріо «COMPASS» у складі Юрія Галіченка, Юлії Кисель, Дмитра Якимова разом з їхніми кумедними динозавриками та напрочуд спритною пандою, викликали неймовірне захоплення у найменших глядачів.
Змішана група тварин під керівництвом Дар’ї Майчук
Циркова програма потішила відвідувачів аж двома балетами водним балетом «Dance Breеze» під керівництвом Тетяни Подік та шоу балетом «Fusion dreams» під керівництвом Ольги Фінько. І кожен з них був незабутнім.
Клоунське тріо «COMPASS» у складі Юрія Галіченка, Юлії Кисель та Дмитра Якимова
Одним словом – краще один раз побачити ніж сто разів перечитати ці рядки. Тому не баріться. Циркова програма “WaterLand Таємниці Атлантиди” триватиме до 18 квітня 2021 року. Дізнатися про графік вистав можна на сайті цирку або за телефоном +38 (032) 238-53-30 . Вартість квитків від 100 гривень, незабутні враження йдуть у подарунок.
Сьогодні пропонуємо до перегляду наших читачів цікаву добірку ретро світлин, які стосуються палацу Потоцьких в місті Кристинопіль. Зараз це місто Червоноград на Львівщині. Фото датуються 1938-1945 роками.
Палац Потоцьких в Кристинополі, 1938 р.
З 1989 року в приміщенні палацу знаходиться Червоноградська філія Львівського музею історії релігії.
З історії пам’ятки відомо, що його будували впродовж 1756-1762 рр.
Палац Потоцьких в Кристинополі, 1938 р.Палац Потоцьких в Кристинополі, 1938 р.
В палаці були зали балова, концертна, театральні (менша і більша). В найближчому до палацу будинку містилась замкова кухня та помешкання для прислуги палацу, в іншому будинку жив садівник, економи та інші урядові особи середньої категорії. Дворяни та вищі урядовці займали окремі будинки. В будинку поблизу палацу містилася адміністрація всіх маєтків графа Потоцького. За ним містилася броварня, винокурня, навпроти них були розміщені казарми власного війська.
Палац Потоцьких в Кристинополі, 1945 р.
З історії відомо, що в палаці бували та працювали митці: Станіслав Строїнський, Франц Смуглевич, Марчелло Баччареллі, Помпоніус Батоні.
Тетяна ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО
Джерело: Інститут мистецтв Польської академії наук.
Найстарша ведмедиця Христина у притулку “Домажир” на Львівщині уже прокинулась після зимового сну. Мешканців запрошують на екскурсію. Про це повідомили на сторінці притулку у Фейсбук.
Нагадаємо, що зоозахисники, поліція та Львівська держекоінспекція забрали тянь-шанську ведмедицю Христю з пересувного цирку.
До відкриття нового сезону працівники ведмежому притулку «Домажир» встановили новий вольєр із барлогами, підготували розвиваючі іграшки для ведмедів та по-новому облаштували територію для гостей. У притулку планують прийняти на опіку ще 8 нових ведмедів.
Довідка. Ведмежий притулок «Домажир» – рекреаційний центр для порятунку бурих ведмедів, що розташований за 15 км від Львова біля села Домажир. Заснований за підтримки Міжнародного фонду «Чотири лапи» (Австрія), він має на меті допомагати ведмедям, рятуючи їх із притравлювальних станцій, пересувних зоопарків, цирків, готелів та ресторанів.
Сьогодні, 8 березня 2021 року, у Львові пройде Феміністичний марш. Про це повідомив організатор – Центр “Жіночі перспективи”.
Зокрема, у повідомленні сказано: “Досить! – це те, про що ми разом заявимо під час Феміністичного Маршу 8 березня на площі Ринок о 13:00 у Львові.
Досить розповідати нам про те, що держава має національні механізми захисту від гендерно-зумовленого насильства і тому ратифікація Стамбульської конвенції не така вже й необхідна, тоді, коли доступ до притулків дуже ускладнений, вжиті державою заходи у більшості випадків не попереджують повторне насильство, і дім часто залишається небезпечним місцем для жінок!
Досить говорити про безпеку та збільшувати кількість силовиків, тоді коли жінок ґвалтують вдома і на вулицях, а кількість закритих поліцією справ перевищує кількість справ, переданих до суду.
Досить робити спроби збільшити контроль за тим коли, скільки і від кого жінкам народжувати чи ні у той час, коли виплати самотнім матерям, які не працюють, зараз недоступні, а місць у дитячих садочках критично бракує!
Досить не помічати жінок, права яких нехтуються особливо цинічно: самотні матері та жінки пенсійного віку, жінки з інвалідністю, безхатьки, внутрішньо переміщені, безробітні, жінки з сільських місцевостей, мігрантки, в тому числі трудові мігрантки, ромки, жінки з різними розладами здоров’я, багатодітні жінки та інші жінки з вразливих груп!
Досить вирішувати проблеми адекватного соціального забезпечення, догляду за хворими та дітьми, за рахунок безоплатної доглядової та репродуктивної праці жінок!
Досить не помічати напади зі сторони антигендерних та праворадикальних груп на правозахисниць та фемактивісток!
Ми вимагаємо, щоб держава відповідально ставилася до належного забезпечення прав жінок!
Ми вимагаємо свободи та безпеки!
Приходь 8 березня на площу Ринок до міської Ратуші і давай разом покажемо, що жінки – це сила, і що жіноча солідарність – це потужно і прекрасно!”.
Коли гортаєш фотографії старого Львова, навіть якщо є якась конкретна мета пошуку, мимоволі затримуєшся, коли зустрічаєш гарні жіночі обличчя. Збереглось досить багато світлин зі львівських фотографічних закладів, де бачимо підпис «Жіночий портрет» і більше нічого. Ким були ці пані і панянки, як їх звали, якою була їхня доля?.. Можливо, ми вже ніколи цього не взнаємо.
Жіночий портрет зроблений у львівському фотоательє. Джерело zbiory.mhf.krakow.pl
Жіночий портрет зроблений у львівському фотоательє. Джерело galnet.fm
Жіночий портрет зроблений у львівському фотоательє. Джерело zbiory.mhf.krakow.pl
Історія Львова зберегла імена декількох жінок, яких визнавали найкрасивішими жінками міста, Галичини або й цілої країни. Згадаймо хоча би Софію Яблоновську, Ванду Монне або Софію Батицьку.
Софія Яблоновська
Артур Ґроттґер.Портрет Ванди Монне, 1866 рік
Софія Батицька
Але були жінки, які були не менш красивими і які теж залишили свій слід в історії міста, навіть якщо пробули у ньому відносно недовго. Пропоную переглянути найцікавіші світлини львівських красунь. А короткі біографічні дані дозволять зрозуміти, наскільки різними і складними можуть бути долі жінок – сценічна слава, наукова праця, служба у війську, концтабори, материнство…
Барбара Біттнер (Barbara Bittnerówna, 1924-2018) – прима-балерина польських оперних сцен.
Барбара Біттнер. Світлина 1936 року. Джерело: szukajwarchiwach.gov.pl
Барбара Біттнер. Світлина 1937 року. Джерело: szukajwarchiwach.gov.pl
Дебютувала у Львові у віці 11 років. Тоді ж отримала прізвисько «чудова дитина Львова». Виступала зі Щепцьо та Тонцьо у Великому театрі у Львові. Зачаровані її талантом і красою, жителі Львова, Кракова, Варшави, Познані та інших міст старались потрапити на вистави з її участю. З 1956 р. – прима-балерина варшавської опери та оперети.
Софія Смолюховська. Джерело світлин: Rodzina Smoluchowskich
Софія Смолюховська. Джерело світлин: Rodzina Smoluchowskich
Софія була дочкою професора математики Ягелонського університету М. Баранецького. Вона пробула львів’янкою недовго – сюди її привело призначення чоловіка М. Смолюховського, котрий у 1899-1912 роках працював професором фізики Львівського університету. У Львові Софія займалась питаннями виховання дівчат і засідала в керівництві «Товариства приватної жіночої гімназії імені Ю. Словацького».
Олена Степанів (1892-1963) – історик, географ, громадська та військова діячка.
Олена Дашкевич (Степанів), викладач гімназії сестер василіянок, кін. 1920-х рр. (Пропам’ятна книга гімназії Сестер Василіянок у Львові. – Нью-Йорк; Париж; Сидней; Торонто, 1980. – 334 с. – (Український архів. – Т. 22)
Олена Степанів на листівці. Відень, січень 1915 року
Олена Іванівна Степанів (псевдо — Олена Степанíвна)
До Львова Олена приїхала у 1910 року. Навчалась у семінарії та Львівському університеті. Під час І світової війни пішла в армію. Після війни навчалась у Віденському університеті, захистила докторську дисертацію. З 1922 року викладала історію та географію у Львівській гімназії сестер-василіянок та Львівському таємному українському університеті. 1949 року була арештована і відправлена до мордовських таборів. У 1956 році повернулася до Львова, де прожила до кінця життя.
Рома Прийма-Богачевська (1927-2004) – танцюристка, хореограф і педагог.
Рома Прийма-Богачевська. Джерело світлин: web.archive.org
Рома Прийма-Богачевська. Джерело світлин: web.archive.org
Рома народилася у місті Перемишлі, однак виховувалась у Львові, де і почалась її мистецька кар’єра п’ятилітньою дівчинкою від ритмо-пластики до балетної школи при Львівському Театрі (1939-1942 роки). Вже у 13 років вона отримує сольні ролі. Іще через декілька років – прима-балерина Львівської опери, згодом прима-балерина театрів Австрії, зокрема в Інсбруці та Зальцбурзі, а також у Королівському балеті у Вінніпезі.
Яніна Роман (Janina Romanówna, 1904-1991) – польська акторка, режисер, педагог і професор.
Яніна Роман. Джерело фото: Яніна Романівна
Яніна Роман. Джерело фото: Яніна Романівна
Яніна була дочкою видатного львівського актора Владислава Романа. У 1921–1924 роках виступала на сценах львівських міських театрів, пізніше переїхала до Варшави, де продовжила акторську професію до 1973 року.
Ядвіга Дідушицька Чарторийська. Джерело світлин: myheritage.com.ua
Ядвіга Дідушицька Чарторийська. Джерело світлин: myheritage.com.ua
Дочка графа Володимира Дідушицького (1825-1899). Ядвіга була одружена з князем Вітольдом Леоном Чарторийським 1889 року у Львові. У них разом було дев’ять дітей – 5 синів і 4 дочки.
Катерина Дідушицька (Katarzyna Dzieduszycka, нар. 1929 році) – діячка культури.
Катерина Дідушицька. Фото 1956 року (www.lwow.home.pl)
Катерина Дідушицька. Фото 2011 року (wydarzenia.interia.pl)
Батьки – Володимир Дідушицький (1885–1971) і Ванда з дому Сапєга. Після арешту родини у 1944 р. Катерина переїхала до Варшави. З 1961 р. проживала у Парижі, вивчала романістику в Сорбонні і займалась перекладами з французької.
У 1968 р. вийшла заміж за видатного поета Збігнева Герберта. Їхній шлюб був надзвичайним. Катерина підпорядкувала своє життя чоловікові майже до дрібниць. У 1991 році вони повернулись назавжди до Варшави. Після смерті чоловіка Катерина заснувала Фундацію ім. З. Герберта, а також з її ініціативи було засновано Міжнародну літературну нагороду ім. З. Герберта.
Ірена Андерс (у дівоцтві Яросевич, артистичний псевдонім Рената Богданська, 1920-2010) — українська і польська естрадна співачка, акторка театру та кіно, офіцер польської армії.
Ірена Андерс (у дівоцтві Яросевич, артистичний псевдонім Рената Богданська, 1920-2010). Джерело фото: wikipedia
Ірена Андерс (у дівоцтві Яросевич, артистичний псевдонім Рената Богданська, 1920-2010). Джерело фото: fakt.pl
Ірена Андерс (у дівоцтві Яросевич, артистичний псевдонім Рената Богданська, 1920-2010). Джерело фото: kyiv.ua
До Львова родина Яросевичів приїхала у 1926 р. Ірена навчалася у Вищому музичному інституті ім. М. Лисенка — у фортепіаному, а потім у вокальних класах. У 1941 р. стала членкинею мистецької одиниці польського військового формування В. Андерса, з яким пройшла великий шлях від Іраку до Італії. Після війни Рената вийшла заміж за генерала Андерса. Подружжя оселилося в Англії. Там Ірена продовжила свою артистичну діяльність.
Яніна Ґлузіньска (Janina Głuzińska, 1896-1972) – популярна оперна співачка і педагог.
Яніна Ґлузіньска. Джерело фото: audiovis.nac.gov.pl
Яніна Ґлузіньска. Джерело фото: audiovis.nac.gov.pl
Яніна була дочкою професора медицини Львівського університету Антонія Ґлузінського, а також дружиною відомого письменника Корнеля Макушинського. На двох світлинах – 1929 і 1931 років – вона дещо різна, але це і зрозуміло: перше фото було зроблене у варшавському ательє, натомість друге – під час робочої підготовки до виступу.
Кристина Хіґер (Krystyna Chiger, нар. 1935 рік) – автор книги про Голокост у Львові “Дівчинка у зеленому светрі. Життя у мороці голокосту”.
Кристина Хіґер у 1941 р. Джерело: Holocaust
Кристина Хіґер з родиною у 1947 році. Джерело: Piecework
На відміну від попередніх красунь, цю дівчину чекало страшне випробування під час Другої світової війни: спочатку – львівське ґетто, а потім укриття в міських підземних комунікаціях. Чи могла вона уявити собі, що протягом 14 місяців їй не вдасться побачити сонце і прийдеться терпіти сморід міських каналізацій…
Її батько вів щоденник, записи з якого допомогли Кристині у дорослому віці пригадати те, що відбувалося у Львові з нею у 7- 8 річному віці. Це допомогло Кристині Хіґер у написанні книжки.
Кристина Красуцька з дому Гофлінґер. Джерело світлин: ogrodywspomnien.pl
Кристина Красуцька з дому Гофлінґер. Джерело світлин: ogrodywspomnien.pl
Кристина зайняла почесне місце віце-міс у конкурсі “Міс Полонія 1930”, в останній хвилині поступившись Софії Батицькій. Далі жила звичайним життям і померла у Львові у віці 87 років. Пережила дві світові війни, двох чоловіків і сина. Похована на Личакові у родинному гробівці Гофлінгерів – це єдине, чого радянська влада не відібрала родині фабрикантів з німецьким прізвищем.
Каву люблять і п’ють по всій Україні, але титул кавової столиці вже багато років належить Львову. І хоч достеменно не відомо коли саме у нашому місті було випито першу філіжанку цього божественного напою, але він одразу став ароматним символом Львова.
І сьогодні Фотографії старого Львов, спільно з нашим партнером Торговою маркою Кава старого Львова, будуть розповідати вам дивовижні кавові історії.
До Львова кава потрапила саме з Австро-Угорщини. Одні джерела вказують, що привіз її до міста Лева Юрій Кульчицький, інші доводять, що це відбулось значно пізніше – після приєднання львівської землі до Австрійської імперії.
Пам’ятник козакові Кульчицькому і його мішечкам з кавою. Фото Сергія Гуменного
Львів по-справжньому розсмакував напій у XVIII столітті. До міста кава потрапляла не лише зі Сходу (зокрема, з Туреччини), але й із Заходу, з Відня, де галичанин Юрій Кульчицький 1683 року відкрив каварню “Під синьою пляшкою”.
Феномен традиції кавування досліджував, зокрема, письменник Юрій Винничук. Свої напрацювання він виклав у творі “Таємниці львівської кави”.
Письменник розповідає, що в місті здавна кожна кав’ярня мала особливу ауру. У ХІХ ст. у Львові переважали заклади віденського типу, де подавали до малого горнятка запашного напою три склянки зимної води. Існували у Львові каварні, в які ходили тільки чоловіки. “З’ява жінки в кав’ярні “Європейській” була тривожним винятком, бо збиралися там передусім люди інтересів. Природно, що жінок зі собою не брали. Але у вишуканіших кав’ярнях, особливо цукернях, повно було жіноцтва різного віку та в різноманітних строях”, – пише Юрій Винничук.
Кав’ярня «Атляс»
“Віденка”, “Театралка”, “Монополка”, “Централка”, а також “Кришталева”, “Народна гостиниця”, “Касино де парі”, “Міраж”, “Пегас”, “Атляс” і “Під синьою пляшкою” – кав’ярні, в яких формувалася львівська еліта.
Не кожна влада, що приходила в місто, розуміла, що означає кавування по-львівськи. “Совіти”, до прикладу, взагалі ледь не знищили цю традицію!
“Визволителі не знали, що воно – каварні. У них були чайні – гидкі брудні забігайлівки, в яких було багато чого, крім чаю. Кава з підпілля вийшла щойно на початку 60-тих. Першу каварню відкрили на вулиці Дорошенка, другу – на площі Міцкевича”, – пише Юрій Винничук.
Будинок Понінського, в якому протягом 1902 – 1912 років діяла кав’ярня ”Монополь”
Потроху львівські традиції кавування, що, вочевидь, муляли око “совітам” (адже не в споживанні кави суть справи була, а у спілкуванні бунтівних інтелігентів Львова), почали виходити з підпілля.
В наш час на кожній львівській вулиці є кілька, або й навіть кілька десятків кав’ярень. А кожен справжній львів’янин не задумуючись назве вам близько десяти місць, куди він періодично забігає на каву. І, звичайно, кава старого Львова стала найпопулярнішим подарунком друзям та колегам з інших міст.
Олександр Кіцера. Фото: Радіо Свобода. Автор Фото Галина Терещук
Вчора, 6 березня 2021 року, під час звітно-виборної конференції Українського лікарського товариства у Львові професора Олександра Омеляновича Кіцеру нагородили цінним подарунком від голови Львівської обласної ради Ірини Гримак.
Передав цінний годинник та виступив із привітальним словом від Львівської обласної ради голова бюджетної комісії Володимир Квурт, повідомляє Українське лікарське товариство у Львові. «Розпорядженням голови Львівської обласної ради
“Про Грамоту Львівської обласної ради та цінний подарунок» за багаторічну сумлінну працю, високий професіоналізм, вагомий особистий внесок у розвиток медичної галузі Львівщини та з нагоди 90–річчя від Дня народження нагороджується професор Олександр Кіцера”, – сказав Володимир Квурт.
Однак через не задовільний стан здоров’я професор Кіцера не зміг відвідати конференцію. Відповідно Грамоту та подарунок від Львівської обласної ради Олександру Кіцері передадуть представники Головної Управи.
Довідка: Кіцера Олександр Омелянович – професор кафедри оториноларингології Львівського національного університету імені Данила Галицького, дійсний член Наукового товариства імені Тараса Шевченка, почесний член Українського лікарського товариства у Львові.
Нагадаємо, сьогодні у Актовому залі Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького розпочалася звітно-виборна конференція УЛТ у Львові: лікарі хвилиною мовчання вшанували пам’ять загиблих від COVID-19 колег
Рубіж 2000-х – 2010-х в Україні запам’ятався сихівчанам різним, але сьогодні хочеться виділити львівський рейковий автобус. Яким він був, чому яскраво з’явився та швидко зник, як справжня місцева зірка, та до чого тут Юлія Тимошенко? Все це в нових “10 фактів”, розповідає Сихів Медіа.
В грудні 2009 року Львівська залізниця запустила міський рейковий автобус, який сполучав Сихів та Підзамче. Лінію рейкового автобуса відкрили за участі прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко.
Рейковий автобус — це громадський транспорт, що складається з моторного вагону, який обладнаний двома кабінами машиніста. Кожен вагон обладнаний двома дверима із висувними східцями для посадки із низьких платформ. На маршруті Сихів – Львів – Підзамче курсував рейковий автобус 620M, який до Львова привезли з Польщі для малодіяльних маршрутів.
Львівський рейковий автобус мав 9 зупинок: Сихів — Зубрівська — Персенківка — Княгині Ольги — Коновальця — Городоцька — Львів-Головний (залізничний вокзал) — палац Гната Хоткевича — Підзамче. В майбутньому планувалось створення другої черги рейкового автобуса, яка мала з’єднати головний вокзал та Рясне.
Схема руху рейкового автобуса у місті Львові
Рейковий автобус був розрахований на 90 пасажирів, фіксований проїзд становив – 1,50 гривень. Через нижчу ціну, в порівнянні з іншим громадським транспортом Львова, рейковий автобус позиціонувався, як соціальний та більш доступний вид транспорту.
Квитки для проїзду пасажири могли придбати в провідників під час проїзду. А в касі для проїзду рейковим автобусом можна було придбати абонемент без зазначення прізвища, вартість якого була 60 грн на місяць. Тоді як іменний абонемент вартував лише 39 грн на місяць.
9 станцій автобус долав щодня за 45-48 хвилин, транспорт здійснював по 7 рейсів в двох напрямках. Перший маршрут стартував о 05:50, обідня перерва тривала з 14:27 до 16:37, останній рейс завершувався о 22:21.
Проєкт був чимось новим для Львова, проте не мав попиту, через що Львівська залізниця прийняла рішення скасувати рейковий автобус Сихів-Підзамче. Маршрут курсував пів року — з 1 грудня 2009 року по 15 червня 2010-го.
Рейковий автобус Pesa 620M на станції Львів
За час курсування автобусу ним скористались 67 903 пасажири, залізниця за пів року отримала лише 84 879 гривень “виручки”. Тоді як витрати на експлуатацію склали близько 1 256 000 гривень.
Ще однією з причин скасування маршруту стала сильна завантаженість колій пасажирськими й вантажними поїздами.
“Без “корків” і запізнень. Із Сихова до Підзамче за 45 хвилин” — короткий опис рейкового автобуса на сайті Львівської залізниці. Інформація про який досі є на офіційному сайті залізниці.
Як любов і хист до музики допомогли вижити в найскладніших життєвих обставинах. Про непросту долю обдарованого хлопця з приміського села — кавалериста-музиканта Війська Польського з українським прізвищем Козак.
Він був моїм сусідом, і його по-вуличному звали Музикант. Людина тиха і мовчазна, скоріше навіть замкнута. Майже до кінця життя, а прожив він 90 років, дід Павло (так звали Музиканта) завжди їздив на велосипеді. Часто можна було побачити, як він везе клунок з травою для свого нехитрого господарства. Власне на концертних підмостках я свого сусіда не бачила, то й особливої зацікавленості до його особи не було.
А от тепер, коли його немає на цьому світі вже п’ятнадцять років, розпитавши родину про батька і діда, побачивши фотокартки і документи з їхнього домашнього архіву, зрозуміла, що людина ця була непростої долі.
Дембіца 1937 рік
Павло Ульянович Козак народився неподалік Рівного — у селі Шпанів у 1914 році. Коли Павлові було шість років, його мама загинула під поїздом, залишивши сиротами двох синів. Старшому братові Степану тоді було десять. По смерті дружини батько Ульян одружився вдруге, і в новій сім’ї народилося ще п’ятеро дітей. Старші ж сини зростали сиротами без батьківської любові і піклування, хоча матеріальний стан родини був непоганим. За спогадами нащадків, батько тримав у селі невеличку крамничку. Біля їхньої хати ріс великий фруктовий садок.
“На спомин для сестри Гані від брата Павла Дембіца” – напис на звороті фото. Павло Козак праворуч з трубою
Павло закінчив у 1927 році п’ять класів у Шпанівській польській повшехній (загальноосвітній) школі, про що свідчить запис у його військовому квитку. Брати Козаки мали музичні здібності. Старший брат чудово грав на скрипці і навчив молодшого Павла азам музичної грамоти. Музикант-самоучка Павло Козак не лише проніс через все своє життя це захоплення, а й завдяки саме музиці виживав на крутих життєвих перехрестях.
І в полоні не полишав музику
Павлові було двадцять два, коли його у 1936 році забрали до польського війська. Він потрапив до військового оркестру 5-го кавалерійського полку. Служив у місті Дембіца в Підкарпатському воєводстві. Основним інструментом кавалериста була труба.
І в полоні нерозлучний з музикою. Павло Козак праворуч з гітарою, 1940 рік
Там, у південно-східній частині Польщі, й застала Павла Козака Друга світова війна. У перші її тижні він потрапив у німецький полон. І далі, аж до звільнення американськими військами в 1945 році, перебував у німецькому Гамбурзі.
Судячи з фотографій, які теж збереглися в родині, життя військовополонених поляків, на відміну від радянських полонених, було значно легшим.
Павло Козак з товаришами у Гамбурзі, 1943 рік
Павло Козак з товаришами у Гамбурзі
У полоні у бранців була можливість-читати українську пресу
Люди виглядають пристойно, гарно вбрані, усміхнені, живуть у добрих умовах. На одній із світлин добре видно в руках чоловіка газету ”Голос”. Цей часопис видавався в Німеччині для українських робітників (“Ostarbeiter”) та українців-військовополонених Червоної армії у 1940-1942 роках. Павло спочатку працював на заводі, а потім його забрали якісь німецькі хазяї працювати у своєму господарстві. Цікаво, що німці з військовополонених створили оркестр і вони грали, що, очевидно, теж сприяло їхньому виживанню.
З братом
Повернення додому і до музики
Коли ж їх визволили американці, Павло міг обрати для життя будь-яку західну країну, але надто за довгі роки перебування на чужині скучив за рідним краєм, за родиною. і повернувся до Рівного.
Біля театру в Рівному. Павло Козак крайній ліворучУ театрі. Павло Козак посередині
Разом із старшим братом Степаном він у 1945 році влаштувався на роботу музикантом оркестру Рівненського театру.
Перший післявоєнний запис у трудовій книжці Павла Козака: “1.09.1945 р. Зарахувати до складу театру музиканта зі ставкою 460 крб. Ровно. Наказ № 114 від 1.09.1945 р.”.
Нерозлучний з трубою – Павло Козак праворучРівне. Павло Козак з оркестром льонокомбінату під час листопадової демонстрації
Двадцять років звучала його труба в театральній оркестровій ямі, їздила з Павлом на гастролі вантажівкою і “газиком”, “крокувала” містом на парадах. Він залишив театр у 1964-му, перейшовши на роботу на щойно збудований Рівненський льонокомбінат. Працював робітником, бо треба було годувати сім’ю, де вже було двійко дітей, добудовувати власну хату. Але й там, на льонокомбінаті, музиканта запросили знову до оркестру, бо як же без музики жити і працювати!
Висока нагорода Польщі для українського вояка-музиканта
У 1997 році Павло Козак одержав листа від Генерального Консульства Польщі у Львові: “Генеральне Консульство Республіки Польща у Львові має честь передати Вам відзнаку “За участь в оборонній війні 1939 року”, призначену Президентом Республіки Польща. Цією відзнакою Польська Держава бажає подякувати Вам за участь у війні з німецьким окупантом у вересні 1939 року та не щадіння свого здоров’я і життя для оборони Польщі. Складаємо Вам сердечні вітання та побажання здоров’я і довгих років життя. З повагою Вінценти Дембіцкі консул”.
Брати Козаки з родинами в Рівному
Сім’я Павла Козака зберігає цю медаль, як дорогу реліквію на згадку про діда і батька.
Український етно-джазовий квінтет GANNA з Берліна продовжує досліджувати таємниці давніх українських пісень. Ансамбль впевнено об’єднує різні світи – від джазу до фольклору, від експериментальної естетики до неокласичної.
5 березня aнсамбль Ганни Гринівої “GANNA” випустив новий сингл Spivanka. Після міжнароднoго успіху останнього альбому гурту DykyiLys, який вийшов у серпні 2020 року на провiдному нiмецькому лейблі DoubleMoonRecords та JazzThingNextGeneration, квінтет продовжує заглиблюватися в традиції українського фольклору та пробуджує його до другої весни.
Ганна Гриніва
Spivanka була записана в прямому ефірі в Театрі Дельфi в Берліні в рамках міжкультурного проекту «Етнонім» української громадської організації в Берліні Kul´tura та кримськотатарської громадської організації в Києві АЛЄМ. Квінтет GANNA та кримськотатарські артистки Аліє Хаджабадінова та Ельнара Халілова створили спільну концертну програму, яка складалася з джазових аранжувань українських та кримськотатарських фольклорних пісень. Ця співпраця є виразом глибокого зв’язку між двома культурами та фундаментальної істини того, що кримські татари та Україна залишаються разом, попри всі негаразди. Проект відбувся за підтримки партнерської програми «Культура для змін» Українського культурного фонду та програми Meetup: Німецько-Українські зустрічі.
Ганна Гриніва
Про iсторiю пiснi Spivanka Ганна розкаже в документальному фільмi, який вийде у вереснi 2021 року. Стрічка покаже ексклюзивні моменти з дослідницької експедиції Ганни Україною – життя бабусь та дідусів, які співають фольклорних пісень. Серед них – 86-річний Василь Потяк із села Криворівня в Карпатах. Він розповідає про своє життя і співає традиційну cпіванку цього краю.
Документальний фільм також покаже, як Ганна вперше аранжувала співанку для лейбла свiтового джазовогo гiтариста Курта Розенвінкеля та Міхаели Бокової Heartcore Records. Лейбл випустив пiсню Spivanka в рамках проекту Heartcore for Ukraine у березні 2020 року. Це результат співпраці всесвітньо відомими джазовими музикантами із Лос-Анджелеса, Нью-Йорка та Берліна Луїса Коула (Knower), Майкла Ліга (Snarky Puppy), гітаристiв Педро Мартінс та Даніеля Сантьяго, кларнетиста Маркусa Ерліха, продюсера Харіса Каранцаса, співачки і композиторки Ганна Гринівої разом з дітьми родинного будинку Жива Перла в селi Бортники бiля Львова. Усі кошти від продажу пiснi фінансуватимуть придбання музичних інструментів та здобуття музичної освіти тридцятьма хлопчиками, які зараз мешкають у названому дитячому будинку.
На ІV зимових Олімпійських іграх у Ґарміш-Партенкірхені, які пройшли упродовж 6–16 лютого 1936 р., у складі національної олімпійської збірної команди Румунії був українець, вихованець українського спортового клубу «Довбуш» у Чернівцях, ковзаняр Роман Турушанко.
Іван Боберський, який перебував на Олімпіаді в якості журналіста, окремим завданням для себе постановив відстежувати його спортивні виступи та організувати, по можливості, з українським спортовцем зустріч.
У листі Степана Гайдучка до Івана Боберського від 8 лютого 1936 р. знаходимо: «Пішлю Вам і Ваш текст є там [Роман] Турушанко в Ґарміш. Це совгун-буковинець [ковзаняр. – А. С.] з Черновець. Так повідало «Діло». Для «Сок[ільських] Вістей» пішліть яку знимку. Гаразд! [Степан Гайдучок]». А в наступному листі Степана Гайдучка, датованому 12 лютим 1936 р., зазначено: «Ваші програмки одержав і щиро дякую за память з цього місця куди мене тягнуло та виїхати не міг. До Ga-Pa я післав Вам картку повинні б Ви єї в час дістати та й знайти [Романа] Турушанка (в програмці Turusanke) з Черновець, що репрезентував Румунію в штучній їзді на леді.
У львівському часописі «Діло» (виходив друком з 1880–1939 рр., у 1922–1939 рр. – щоденно) 8 лютого 1936 р. вийшла публікація під заголовком «Українці в Ґарміш-Партенкірхен», в якій поміщено інформацію про Романа Турушанка: «Крім проф[есора] Івана Боберського, який приїхав до Ґарміш-Партенкірхен з Югославії (де тепер живе постійно) і якого цікавий репортаж читачі «Діла» мали нагоду прочитати в ч. 28 з 6. [лютого] ц[ього] м[ісяця], прибув на Зимову Олімпіяду також український мистець-лижвар з Черновець Роман Турушанко. З Ґарміш прислав він одному свому товаришеві картку такого змісту: «Я добре сюди приїхав, усе в найліпшім порядку. Тут чудово. Шкода, що за мало снігу і що тепло, бо все булоб краще. Я сьогодні вже бігав на леді. Дістав я також карту вільного вступу на всі урядження. Порядок у Німеччині подивугідний»».
Світлина Романа Турушанка, опублікована в березні 1936 року у часописі Союзу українського сокільства за кордоном «Український Сокіл».1Підпис під фотографією «Буковинський українець Роман Турушанко, мистець-совгар учасник ІV. Олімпійських Міжнародніх Зимових Ігор (6–16.ІІ.1936) в Ґарміш-Партенкірхені (Баварія). Світлив І. Боберський». З фондів Центрального державного архіву зарубіжної україніки.
Світлина Романа Турушанка, опублікована в березні 1936 року у часописі Союзу українського сокільства за кордоном «Український Сокіл».1Підпис під фотографією «Буковинський українець Роман Турушанко, мистець-совгар учасник ІV. Олімпійських Міжнародніх Зимових Ігор (6–16.ІІ.1936) в Ґарміш-Партенкірхені (Баварія). Світлив І. Боберський». З фондів Центрального державного архіву зарубіжної україніки.
16 лютого Іванові Боберському вдалося зустрітися з Романом Турушанком, а наступного дня записати з ним інтерв’ю та зробити світлину українського спортовця. Аналіз опублікованого інтерв’ю в часописі «Діло» дав можливість точно датувати світлину Романа Турушанка (а саме 17 лютого 1936 р.), виконану “Батьком українського тіловиховання”. Відомо, що Іван Боберський передав цю фотографію Миколу Масюкевичу для архіву Союзу українського сокільства за кордоном у Празі. Ті в свою чергу, опублікували її в березні 1936 р. у сокільському часописі «Український Сокіл», який виходив у Празі. Під світлиною містився підпис наступного змісту: «Буковинський українець Роман Турушанко, мистець-совгар учасник ІV. Олімпійських Міжнародніх Зимових Ігор (6–16.ІІ.1936) в Ґарміш-Партенкірхені (Баварія). Світлив І. Боберський». До речі, за успішний виступ на ІV зимових Олімпійських іграх, міністерство освіти Румунії відзначило Романа Турушанка “Медалею культури спорту”.
Інтерв’ю Івана Боберського з українським совгарем Романом Турушанком було опубліковане 3 березня 1936 року у львівському часописі «Діло». Воно є важливим джерелом до історії українського спортивного руху. Публікую цей текст із збереженням мови та правопису оригіналу.
Іван Боберський
ЗМАГИ В GA–PA. РОЗМОВА З УКРАЇНСЬКИМ СОВГАРЕМ РОМАНОМ ТУРУШАНКОМ
«Вибачте, що заходжу у Вашу спальню, одначе я заповівся вже вчора телефонічно на 8-му годину», – кажу до п. Турушанка Романа, коли я вже представився.
«Вчора повідомлено мене, що питає за мною хтось з Канади і я був цікавий, хто це міг би бути», – відповів мій новий знайомий.
«Не хотів я з Вами розминутись, а тяжко було Вас віднайти. Управа помешкань при залізничім двірці пояснила мені, що румунська дружина розмішена у двох готелях, при Рісерськім Озері і при вулиці Бургакер ч. 1. Телєфоную, ніхто не відзивається. Готелі вечором замкнули телефон, щоб дати знак, що всі кімнати заняті. Яких 120 готелів і пансіонів повні людей. Приватні доми всі заняті. Пішов я до готелю над Рісерським Озером. Це було чотири кільометри ходу. Готель повний, каварня й їдальня повні. Румунські санкарі, які там розмістились, відповіли, що не знають, де мешкають лещетарі і совгарі. Пішов я в містечко Партенкірхен на вулицю Бурґакер. Ще три кільометри. Румунські змаговики не знали, де мешкаєте, аж старенька власниця пансіону пояснила, що Ви перенеслись до готелю «Синє грозно». Аж тут я найшов Вас».
«Так», – відповів п. Турушанко – «всюди багато часу тратимо на хід. Оба містечка довгі на яких сім кільометрів. На однім кінці стадіон для лещетарів, на другім кінці шлях для санкарів, посередині стадіон для совгання. А всеж замало місця. Здається, що пів світа приїхало в ці гори. Нині останній день змагань. Люди схвильовані великою програмою: Лещетний скок, рішальна гаківка між Канадою й Америкою і святочне закінчення олімпійських змагань. Мінхенською вулицею, де мешкаю, їдуть постійно авта в місто. Нині буде тут найбільше людей; усі пхаються вперед. Прийду до Вас завтра вранці в 9-ій…»
Інтерв’ю Івана Боберського з Романом Турушанком, опубліковане 3 березня 1936 року у львівському часописі «Діло». З сайту Libraria. Архів української періодики онлайн.
Інтерв’ю Івана Боберського з Романом Турушанком, опубліковане 3 березня 1936 року у львівському часописі «Діло». З сайту Libraria. Архів української періодики онлайн.
Олімпійські змагання закінчились роздачею медалів при світлі смолоскипів і штучних огнів. Від ходанини повних 16 днів боліли мене ноги, та я перейшов на другий, 17-го лютого ще чотири кільометри, щоб дістатись на вулицю Бурґакер 1.
Авта відїздили в напрямі Мінхена й Інсбрука. Перед готелями стояли вантажні авта, на які служба кидала валізи, куфри, коробки, лещети, палиці. Люди не йшли повагом, але спішились, не розглядались, але йшли навпростець до двірця. Продавці програм вже не кричали: «Програма, програма!» Продавці відзнак зникли, як сніг, що розтанув. Впорядчики руху на перехрестях десь пропали. Це був відплив моря людей. Місцевість Ґа-Па виросла від Олімпійських Зимових Змагань на велику столицю. Тепер маліла. При вулиці на дворець розбивали робітники два павільони, поставлені лише на час змагань і складали дошки на вантажні авта. Свято скінчилось. Королева балю складала свій серпанковий одяг, щоб узятись до буденної праці.
Опинився я в їдальні «Синього Грозна» і замовив снідання. Небавом прийшов п. Турушанко із своєї кімнати: в сірім светрі, середнього зросту, стрункої постави, волосся чорняве, гладко причесане, лице повздовжнє, очі живі, темниві, рухи і розмова спокійні.
«Коли відїжджаєте?» – запитав я. – «Чи нині?»
«Так, нині вечором відїжджає ціла дружина і я їду разом, як її член».
«Коли так, то маємо дещо часу поговорити. Я видів Ваш виступ у стадіоні перед двома днями, це було 14-го лютого. Совгарі пописувались своїми самостійно дібраними вправами. Я сидів зараз при леді, в першім ряді і міг добре бачити кожного совгара. Виступало 25 людей, оден по другім. Кожний мав право пописуватись 5 мінут. Судило аж 7 суддів рівночасно, крім цього один посередині ставив таблиці, які подавали час, а другий давав знак прапорцем, коли зачинати і коли кінчити. Голос у голоснику заповідав кожного совгара, імя і державу.
Офіційний плакат ІV зимових Олімпійських ігор у Ґарміш-Партенкірхені. 1936 р.
«Приписи для суддів пояснені в програмі», – зауважив п. Турушанко.
«Це дуже складні правила. Ясно лише, що судді оцінюють вправи на підставі їх змісту та способу виконання. Добре, що кожний суддя видає свій осуд зараз на таблиці, яку підносять перед публикою з числом оцінки вгору. Кожний глядач може перевірити оцінку, чи справедлива. Виджу з моїх записок, що виступало 25 совгарів, хоча зголосилось 37. Ви виступали як гром[адянин] Румунії. На грудях з лівого боку куртки вишитий був у Вас герб Румунії і герб Буковини. Виступали 4 японці, 4 бритійці, 4 австрійці, 3 американці, 2 німці, 2 мадяри, 1 швайцарець, 1 фінець, 1 лотиш, 1 чехословак, 1 канадієць, це були заступники 12 народів з Европи, Америки й Азії. Ви були 7-мий з черги. Глядачі приняли вас дуже прихильно і оплескували живо. А цеж міжнародня публика, яка багато виділа і вміє виробити собі погляд на вправи. Належите рішуче до кляси світових совгарів. Дозвольте на запит: Де мали Ви нагоду придбати такий великий добір рухів й елєґантну форму виступу?» – запитав я.
«У роках 1934 і 1935 їздив я до Відня і вправляв там на леді клюбу «Вінер-Айслявф-Ферайн». Мої вправи провадив учитель Вайс, якому я платив сам, але вступ на совганку мав я даром. Я виступав вже двічі в Празі. Колиб я міг виїхати до Льондону, бо там є найліпша школа для совгарів», – пояснив мій співбесідник.
«Це мене дивує, Анґлія має зиму дуже лагідну, дещо снігу і дещо морозу, але це велике місто одно з найбільший на світі і може удержувати штучну совганку цілий рік».
«Та воно так. Там є совгарська школа, яка вишколює совгарів. Навіть норвежка Соня Гені, яка здобула вже третій раз золоту олімпійську медалю жінок, їде що року на якийсь час до Льондону, щоб там поправляли деякі її недостачі. Хто совгається в Чернівцях, як я, де ходжу на другий рік прав, цей має дуже рідко добрий лід і добрі зразки, з яких міг би навчитись щось нового і щось гарного», – говорив п. Турушанко. – «Брак також гроша, щоби попри студії на університеті покрити видатки на студії совгання. Кошти моєї теперішньої участи в Зимовій Олімпіяді покрила держава Румунія, яка зголосила 28 учасників як державну репрезентацію. Інакше не булоб для мене можливо взяти участь в Олімпійських Змаганнях».
Поштівка з ІV зимових Олімпійських ігор у німецькому Гарміш-Партенкірхені, надіслана Іваном Боберським на адресу “Сокола-Батька” у Львові. Гарміш-Партенкірхен, 1 лютого 1936 р. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Поштівка з ІV зимових Олімпійських ігор у німецькому Гарміш-Партенкірхені, надіслана Іваном Боберським на адресу “Сокола-Батька” у Львові. Гарміш-Партенкірхен, 1 лютого 1936 р. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
«Як учасник у змаганнях маєте свобідний вступ на всі точки змагань?» – запитав я.
«Лише 35 % учасників може йти на точки програми, при яких є великий попит на карти вступу», – почув я у відповідь, – на менше важні точки програми маємо вступ вільний».
«Три дні перед кінцем змагань всі карти вступу були розпродані. На попис у совгах жіноцтва розпродано карти вже місяць наперед. Я міг придивитись совгаркам лише перед головним виступом на так званім «тренінгу», по-українськи кажемо на «заправі».
П. Турушанко пояснив: «Золоту медалю здобула знову норвежка Соня Гені. Англійка Сесилія Калледж вишколена знаменито, має гарні рухи і гарну поставу, але рішили тут обовязкові вправи, які є приписані вже наперед суддями совганки. Англійка лишилась небезпечною суперницею норвежки на будуче. При оцінці мужчин грають обовязкові вправи також дуже важну ролю. Молоденький англієць Дені виконав дібрані самостійно вправи з великою елєґанцією, одначе австрієць Шефер пописався не лише самостійними вправами, але також бездоганним виконанням обовязково приписаних вправ. Відень мав завсіди найкращі успіхи в совганні. Золоту медалю дістав тепер віденець Карло Шефер, бронзову медалю віденець Фелікс Каспар. Цей є знаменитий у скоках з оборотами. Срібну медалю дістав німець Ернст Баєр. Цей має великий досвід, як лучити і не округлювати поодинокі рухи, але віденець Карло Шефер лучить рухи ще з більшою легкістю і зручністю. Його не так скоро хто-небудь зможе перевищити».
«Коли дивитись на совгання Шефера», – зауважив я, – «то вичуваємо, що свій зміст до краси висказує він совгарськими рухами, які вміє лучити, як музичний композитор лучить звуки в симфонію, сонату або ораторію. Віденець Шефер дав симфонію на совгах. Але що думаєте про японців? Їх виступало 4, таке саме число як австрійців або бритійців. Я був захоплений деякими рухами, відмінними від європейського стилю. Коли судді оцінили на низько японця Гасегаву, то глядачі висказали своє невдоволення голосним шумом».
Поштівка з ІV зимових Олімпійських ігор у Гарміш-Партенкірхені. Лютий 1936 р. З сайту auction.violity.com
«Японці» – відповів п. Турушанко, – «зачудували всіх, як багато вони вспіли навчитись. Опанувавши цілу школу мистецької їзди, а за якийсь час вони зрівнаються з європейцями. Японці і бритійці зближаються вже до того вершка, де стоять віденці. Мадяри совгаються також знаменито. Американці не домагають ся в стилю».
«Поясніть мені ласкаво», – запитав я, – на які рухи кладе совгар вагу, коли укладає самостійно збірку вправ?».
«Кожний совгар», – відповів п. Турушанко, – «має перед собою майже нескінчене число рухів, обдуманих, а навіть уже описаних. Одначе підручник н[а]пр[иклад] Раеля в німецькій мові чи якого іншого автора, має для совгаря лише вартість записника. Вчитись можна очима на леді від інших, а пробувати треба кожний рух самому. Опісля можна винаходити нові рухи і лучити їх у свій питомий спосіб, щоби прийти до власної композиції. Істнує велике число ефектовних совгарських кроків н[а]пр[иклад] «місяцевий крок», «американські танечні кроки», «скок Айлєра», «скок Аксель Павльзена», «скок Рітберґера», «скок Сальхова», «скок Люца», «кадетський скок», велике число «піруетів» (оборотів). Залежить це від особистого смаку, а навіть настрою, які рухи при виступі вибираємо і як їх лучимо. Рухи мусять бути ріжнородні, але плавно злучені. Треба оминати зривів, перерв і неприродних переходів. Треба думати і мати смак».
Ми вийшли оба на вулицю. Я зняв п. Турушанка на тлі олімпійської оповістки. Наша розмова перейшла на Чернівці і Львів. Ми йшли вулицею Гінденбурґа, де доми ще не відчули, що олімпійські змагання скінчились. Вони пишались чатинними вінцями, червоними прапорцями із ломаним чорним хрестом у білім кружку з білими прапорами із олімпійським знаком.
На головнім перехресті близько памятника світової війни ми пристанули. На наших очах місто порожніло. Люди відпливали на всі сторони домів. Сніг танув від теплого сонця, видержав на морозі саме олімпійські дні. Від блакитного небозводу відкроювались верхи високих гір із сніговими лещетарськими схилами. Олімпійські прапори стояли спокійно в блиску сонця на святочних воротах з зеленого чатиння. Під прапорами виднів напис «Прийдіть знову».
«Прощаю Вас!» – сказав я, стискаючи руку п. Турушанка. – «Передайте від мене поклін Вашим родичам у Чернівцях, хоча не знаю їх особисто. Але знаю Вас. Щасливої дороги. Не беріть мені за зле, коли нашу стрічу опишу».
17-го лютого 1936. Іван Боберський.
Джерело: Боберський І. Змаги в Ga-Pa. Розмова з українським совгарем Романом Турушанком // Діло. – Львів, 1936. – 3 березня. – Чис. 48(14296). – С. 2.
Андрій СОВА історик
Джерела і література:
Сова А. Олімпійська тематика в творчій спадщині Івана Боберського (на прикладі ІV зимових Олімпійських ігор у Ґарміш-Партенкірхені 1936 року) // Дрогобицький краєзнавчий збірник. – Дрогобич: Посвіт, 2017. – Спецвипуск ІІІ. – С. 203–214.
Сова А. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / Андрій Сова, Ярослав Тимчак; за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512 с.
Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків, Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.com; sovaandrij1980@gmail.com
У Львові вшанували пам’ять композитора, поета та Героя України Володимира Івасюка. Вранці, 4 березня, до могили композитора на Личаківському кладовищі поклали квіти, а також відслужили панахиду.
4 березня лауреату Національної премії України імені Тараса Шевченка, Герою України (2009, посмертно) Володимиру Івасюку виповнилося б 72 роки.
Володимир Івасюк із фотоапаратом на озері Ріца. Гагра, липень 1976 року.
Володимир Івасюк — один із засновників української естрадної музики. Автор 107 пісень (серед яких — найвідоміша, мабуть, українська естрадна пісня “Червона рута”), 53 інструментальних творів, музики до кількох спектаклів. Професійний медик, скрипаль, грав на фортепіано, віолончелі, гітарі, майстерно виконував свої пісні. Неординарний живописець.
Володимир Івасюк годує голубів на площі Ринок. Краків, 1974 рік
Іноді так хочеться втекти від міської метушні, де не має шуму, туди, де буяє природа, де вдається побути наодинці, де можна поринути у свій світ чи у яскраві спогади. І як добре, якщо таке затишне місце є в прекрасних Карпатах. Там, де тільки ти і твій вірний друг. Саме так головний герой кліпу і вирішив зробити, переживаючи особисті почуття. Там він згадує своє захоплення, а можливо і своє кохання.
Головного героя у кліпі зіграв сам Андрій Заліско, а його друга – лабрадор Ден. Пісню до кліпу «Як без тебе я» Заліско написав сам!
Режисер кліпу : Олександр Кулик.
Андрій Заліско — естрадний український співак, більше відомий на території Західної України, заслужений артист України (2010), працює у галузі естрадної культури і мистецтва з 1995 року. За 20 років творчої діяльності випустив 10 альбомів, деякі з яких були перевидані за кордоном. На даний час тільки на сторінці Facebook у Заліска 117 тис. підписників, та мільйонні перегляди на YouTube каналах!
