Він фотографує майже 80 років свого життя і на власному досвіді знає всі технологічні процеси фотографії ХХ століття. Його світлини можна зустріти в різних країнах світу, а кінохроніка вже стигла стати класикою. Він – доктор медичних наук Олександр Кіцера, сьогодні ділиться своїми спогадами про фотографію.
Вашій увазі пропонується розділ “світло і тіні фотографії” ще не опублікованої книги Олександра Кіцери “Мандрівка під лелечим крилом”.
“Моїм першим фотоапаратом був татів “Кодак” 6х9 на плівку особливого типу – на тоненьких металевих шпульках. Після Першої світової війни такі плівки вже не випускалися і доводилося перемотувати плівку разом з паперовим ракордом із стандартних шпульок на тоненькі, що в темряві не завжди вдавалося з першого разу.
![Фотоапарат Kodak Six-20](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2020/10/foto.jpg?resize=696%2C764&ssl=1)
Потім вдалося купити недорого складаний “Zeiss-Icon” формату 4,5х6 без далекоміра. Тоді нараз зникла з продажу широка плівка 6 см і я пристосував апарат під вузьку плівку. Лічильник, ясна річ, не працював, плівку я перемотував, рахуючи оберти і записуючи кількість знятих кадрів, а об’єктив при такому маленькому кадрі працював в режимі телеоб’єктива і дещо втрачав світлосилу.
![Фотоапарат ФЕД](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2020/10/foto2.jpg?resize=696%2C636&ssl=1)
Потім з’явився “ФЕД”- совєтська копія вузькоплівкового апарата “LEICA”, а тоді – перший дзеркальний “ЗЕНІТ”, ще з суцільним корпусом (задня стінка не відчинялася), який служив мені вірою і правдою для репродукцій, фотографування через мікроскоп, через бронхоскопічну оптику. З допомогою цього апарата я самотужки ілюстрував кандидатську дисертацію, яку, до речі, сам друкував на друкарській машинці. Та й фотографії для докторської дисертації я, звичайно, робив сам.
Фотографічні чорно-білі плівки сорокових років мали досить велике зерно. Чим більшою була чутливість плівки, тим виразніше виступала зернистість зображення при середніх і великих збільшеннях. Фотографи-фахівці все частіше користувалися широкоформатними камерами. Тож і мені, аматорові, хотілося мати до диспозиції фотоапарат на плівку широкого формату.
![Фотоапарат ROLLEICORD](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2020/10/foto3.jpg?resize=696%2C675&ssl=1)
В середині шістдесятих років я купив складану камеру 6х9 “МОСКВА-3” з далекоміром, якою фотографував рік чи два. Їй на зміну прийшов “ROLLEICORD” – здешевлений варіант “ROLLEIFLEX”-а. На відміну від свого багатого родича він мав не важіль-корбу для швидкого переведення плівки, а звичайну ручку для кручення. Та й об’єктив був скромніший. Цю двооб’єктивну дзеркалку формату 6х6 я дуже любив. Якось навіть дешево купив ще один такий старенький апарат на запасові частини.
Значно пізніше у мене з’явився напівпрофесійний широкоформатний “КИЇВ” зі змінними касетами, який мене не задовольняв через складність закладання плівки і великі розміри. Я його незабаром продав.
![Карпатська вузькоколійка. Світлив Олександр Кіцера, 1963 рік](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2020/10/foto4.jpg?resize=696%2C469&ssl=1)
Усе ж таки, я завжди залишався прихильником вузькоплівкових фотоапаратів, вигідніших в подорожах. Перебуваючи в США я зумів заощадити трохи “pocket money” і купити в комісійному відділі фото-крамниці відреставрований не дуже старий японський вузькоплівковий “PENTAX” з об’єктивом-трансфокатором та заоб’єктивним світломіром зі світлодіодним індикатором в полі зору. Цим апаратом я знімав, в основному, на кольорову плівку і, передусім, на діапозитивну.
Наступним моїм надбанням став легенький автоматичний фотоапарат “OLYMPUS” з електричним трансфокатором ( по-англійськи –“zoom”). Він служив, передусім, для фотографування таких рухливих об’єктів, чи, перепрошую, суб’єктів, як мої внучатка Ромця і Тосик. Цифрову фотокамеру я придбав нещодавно, проте нею більше користується моя внучка Рома.
![Прийшла коза рогата… Дністер, 1970-і роки. Світлив Олександр Кіцера](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2020/10/foto5.jpg?resize=696%2C471&ssl=1)
При фотографуванні всередині приміщень поставала проблема освітлення. За мого дитинства традиційним джерелом світла для таких ситуацій вважалася “маґнезія”, тобто спорошкований магній, можливо – з якимись додатками, розфасований в пакетики зі стрічкою – своєрідним варіантом “льонту”, тобто шнура Бікфорда. Пакетик кріпили до якогось держальця, наприклад руків’я мітли, фотоапарат встановлювали на штатив, фотографовані особи займали місця в темряві, фотограф відчиняв об’єктив камери і запалював стрічку. Залишалося 10-12 секунд часу для того, щоби фотограф також міг зайняти місце перед об’єктивом. Спалаху чекали з певною тривогою, він наставав раптово, висвітлюючи гримаси на обличчях фотографованих чи фіксуючи заплющені очі. Таку ситуацію можна побачити на різдвяній фотографії 1938 року.
Десь пізніше ми використовували спалахи магнію і при фотографуванні в печерах, чи, скажімо, вночі біля вогнища. Потім з’явилися фотолампи, що працювали з перенапругою. Донині зберігся у мене пристрій з двох таких ламп, що їх, при кадруванні та наведенні різкості, можна було встановити перемикачем на нормальне розжарення, а на момент експонування перемкнути на режим перенапруги.
![Чар старих фотографій… Старий млин, неподалік м. Хуст. Світлив Олександр Кіцера, 1960 рік.](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2020/10/foto5-1.jpg?resize=696%2C964&ssl=1)
На моїй першій кольоровій фотографії з батьками і нянею Домцею. Тато опустив очі а його міна виражає невдоволення тривалим сліпучим освітленням. Коротко проіснували надто дорогі одноразові лампи-спалахи (кожну лампу – кубик можна було повертати в чотири положення, отримуючи послідовно чотири спалахи). І, нарешті, десь на зламі шістдесятих-сімдесятих стали доступними традиційні “бліц-лампи”, спочатку – громіздкі, а потім і досить портативні, врешті – настільки мініатюрні і економні, що їх стали вмонтовувати в фотоапарати.
Своїми фотографіями я ілюстрував щоденники з подорожей. Хоч до високомистецьких фотографічних технік, таких як ізогелія, соляризація та псевдосоляризація, а, тим більше, до бромойлю я не дійшов, усе ж таки намагався якось урізноманітнити свої фотографічні “твори” з допомогою різної градації фотопаперів, тонуючих проявників (напр. “Neutol” давав глибокочорні тони, а “Blautol” – сині відтінки).
!["Ішов гуцул з полонини…" Світлив Олександр Кіцера, 1962 рік](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2020/10/foto6.jpg?resize=696%2C1046&ssl=1)
Були ще всякі віражі, що забарвлювали готовий відбиток у зелений, синій, або колір сепії. Цей останній дуже дошкуляв домашнім запахом гнилих яєць, бо містив солі сірководню. Була ще техніка часткового тонування частково відбілених фотографій. А мені дуже подобалися світлини на фотопапері “ЙОДОКОНТ”. Цей папір був призначений для контактного друку, а тому вимагав при збільшенні великої експозиції і потужної лампи у збільшувачі. Моя фотолабораторія містилася то в коридорчику в партері, то в кухні на поверсі, то в пивниці і була добре забезпечена хімікатами та літературою, за рекомендаціями якої я складав різні “надзвичайні” проявники та віражі.
![Біле озеро. Дружня сім’я. Світлив Олександр Кіцера](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2020/10/foto7.jpg?resize=696%2C476&ssl=1)
Вже в кінці сорокових років я робив перші кольорові фотографії. Лабораторний процес був дуже складний і відбувався в темряві, а контакт хімікатів зі шкірою викликав подразнення. Найважче було добирати фільтри для корекції кольорів. Інколи за всю ніч вдавалося отримати один добрий відбиток. А пристосувань для напівавтоматичного добору фільтрів ще не було. Вже потім вийшли на сцену діапозитиви-слайди.
![Сушать бакун. Тернопільщина, Борщівський район, 1970-і роки. Світлив Олександр Кіцера](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2020/10/foto8.jpg?resize=696%2C464&ssl=1)
Згодом романтика ночей за збільшувачем і кюветами замінилася клацанням фотографій з наступною обробкою в лабораторії. Tempora mutantur… А проте, останніми часами і я практикую фотографію цифровим фотоапаратом. Хоча в цій ділянці, як і в користуванні комп’ютером, мої внуки давно випередили мене…
!["На схилі гір, неначе лата, Прип’яте до верхів село…" (Б.-І. Антонич)](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2020/10/foto9.jpg?resize=696%2C467&ssl=1)
А ще мене віддавна захоплювало кіно, про яке я довго-довго мріяв і навіть намагався сам змайструвати простеньку кінокамеру на половину 36-міліметрової плівки. На початку шістдесятих я позичив в туристському клубі 16-мм камеру “КИЇВ”. Заряджати касети було дуже складно, та й не вдалося дістати відповідний проектор. Потім у мене з’явилася мініатюрна камера “ЕКРАН” 1х8. Вона не мала експонометра і тому важко було визначити правильну експозицію.
![На храмовому святі в Кутах, 1960-і роки. Світлив Олександр Кіцера](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2020/10/foto10.jpg?resize=696%2C460&ssl=1)
А ще пізніше у мене з’явився “КВАРЦ” 2х8 з експонометром в полі зору. Цією камерою я знімав Лесика в перші роки життя. Наступним кроком в моїй кіноаматорській кар’єрі був “ЕКРАН-3” з туреллю, на якій було три об’єктиви-насадки. Ну і, нарешті, я доробився “КВАРЦА” 2х8 з об’єктивом – трансфокатором.
!["В тихий вечір вівці біля броду…", 1975 рік. Світлив Олександр Кіцера](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2020/10/foto11.jpg?resize=696%2C480&ssl=1)
Але все змінилося досить швидко. Кінокамери замінили відеокамери, тривалий час недоступні через високу вартість. А нині відеофільми можна знімати середньою щодо ціни цифровою фотокамерою і, навіть, мобільним телефоном. Чудеса, та й годі… Відеомагнітофон ми, щоправда, купили і дали перезняти більшість наших кінофільмів на відео- плівку, бо ж деталі для ремонту кінопроектора вже годі дістати, та й фільми старіють, рвуться і дряпаються з кожною демонстрацією. А зараз постає питання про переведення збережених кіноплівок у цифровий режим.”
Олександр КІЦЕРА