Олександр Кіцера, або світло й тіні фотографії

0
291
Олександр Кіцера, або світло й тіні фотографії

Він фотографує майже 80 років свого життя і на власному досвіді знає всі технологічні процеси фотографії ХХ століття. Його світлини можна зустріти в різних країнах світу, а  кінохроніка вже стигла стати класикою. Він – доктор медичних наук Олександр Кіцера, сьогодні ділиться своїми спогадами про фотографію.

Вашій увазі пропонується розділ “світло і тіні фотографії” ще не опублікованої книги  Олександра Кіцери “Мандрівка під лелечим крилом”.

“Моїм першим фотоапаратом був татів “Кодак” 6х9 на плівку особливого типу – на тоненьких  металевих шпульках. Після Першої світової війни такі плівки вже не випускалися і доводилося  перемотувати плівку разом з паперовим ракордом  із стандартних шпульок на тоненькі, що в темряві не завжди вдавалося з першого разу.

Фотоапарат Kodak Six-20
Фотоапарат Kodak Six-20

Потім вдалося купити недорого складаний “Zeiss-Icon” формату 4,5х6 без далекоміра. Тоді нараз зникла з продажу широка плівка 6 см і я пристосував апарат під вузьку плівку. Лічильник, ясна річ, не працював, плівку я перемотував, рахуючи оберти і записуючи кількість знятих кадрів, а об’єктив при такому маленькому кадрі працював в режимі телеоб’єктива і дещо втрачав світлосилу.

Фотоапарат ФЕД
Фотоапарат ФЕД

Потім з’явився “ФЕД”- совєтська копія вузькоплівкового апарата “LEICA”, а тоді – перший дзеркальний “ЗЕНІТ”, ще з суцільним корпусом (задня стінка не відчинялася), який служив мені вірою і правдою для репродукцій, фотографування через мікроскоп, через бронхоскопічну оптику. З допомогою цього апарата я самотужки ілюстрував кандидатську дисертацію, яку, до речі, сам друкував на друкарській машинці. Та й фотографії  для докторської дисертації я, звичайно, робив сам.

Фотографічні чорно-білі плівки сорокових років мали досить велике зерно. Чим більшою була чутливість плівки, тим виразніше виступала зернистість зображення при середніх і великих збільшеннях. Фотографи-фахівці все частіше користувалися широкоформатними камерами. Тож і мені, аматорові, хотілося мати до диспозиції фотоапарат на плівку широкого формату.

Фотоапарат ROLLEICORD
Фотоапарат ROLLEICORD

В середині шістдесятих років я купив складану камеру 6х9 “МОСКВА-3” з далекоміром, якою фотографував рік чи два. Їй на зміну прийшов “ROLLEICORD” – здешевлений варіант “ROLLEIFLEX”-а. На відміну від свого багатого родича він мав не важіль-корбу  для швидкого переведення плівки, а звичайну ручку для кручення. Та й об’єктив був скромніший. Цю двооб’єктивну дзеркалку  формату 6х6 я дуже любив. Якось навіть дешево купив ще один такий старенький апарат на запасові частини.

Значно пізніше у мене з’явився напівпрофесійний широкоформатний “КИЇВ” зі змінними касетами, який мене не задовольняв через складність закладання плівки і  великі розміри. Я його незабаром продав.

Карпатська вузькоколійка. Світлив Олександр Кіцера, 1963 рік
Карпатська вузькоколійка. Світлив Олександр Кіцера, 1963 рік

Усе ж таки, я завжди залишався прихильником  вузькоплівкових фотоапаратів, вигідніших в подорожах. Перебуваючи в США я зумів заощадити трохи “pocket money” і купити в комісійному відділі фото-крамниці відреставрований не дуже старий японський вузькоплівковий “PENTAX” з об’єктивом-трансфокатором та заоб’єктивним світломіром зі світлодіодним індикатором в полі зору. Цим апаратом я знімав, в основному, на кольорову плівку і, передусім, на діапозитивну.

Наступним моїм надбанням став легенький  автоматичний фотоапарат  “OLYMPUS” з електричним трансфокатором ( по-англійськи –“zoom”). Він служив, передусім, для фотографування таких рухливих об’єктів, чи, перепрошую, суб’єктів, як мої внучатка  Ромця і Тосик. Цифрову фотокамеру я придбав нещодавно, проте нею більше користується моя внучка Рома.

Прийшла коза рогата… Дністер, 1970-і роки. Світлив Олександр Кіцера
Прийшла коза рогата… Дністер, 1970-і роки. Світлив Олександр Кіцера

При фотографуванні всередині приміщень поставала проблема освітлення. За мого дитинства традиційним джерелом світла для таких ситуацій вважалася “маґнезія”, тобто спорошкований магній, можливо – з якимись додатками, розфасований в пакетики зі стрічкою – своєрідним варіантом “льонту”, тобто шнура Бікфорда. Пакетик кріпили до якогось держальця, наприклад руків’я мітли, фотоапарат встановлювали на штатив, фотографовані особи займали місця в темряві, фотограф відчиняв об’єктив камери і запалював стрічку. Залишалося 10-12 секунд часу для того, щоби фотограф також міг зайняти місце перед об’єктивом. Спалаху чекали з певною тривогою, він наставав раптово, висвітлюючи гримаси на обличчях фотографованих чи фіксуючи заплющені очі. Таку ситуацію можна побачити на різдвяній фотографії 1938 року.

Десь пізніше ми використовували спалахи магнію і при фотографуванні в печерах, чи, скажімо, вночі біля вогнища. Потім з’явилися фотолампи, що працювали з перенапругою. Донині зберігся у мене пристрій з двох таких ламп, що їх, при кадруванні та наведенні різкості, можна було встановити перемикачем на нормальне розжарення, а на момент експонування перемкнути на режим перенапруги.

Чар старих фотографій… Старий млин, неподалік  м. Хуст. Світлив Олександр Кіцера, 1960 рік.
Чар старих фотографій… Старий млин, неподалік  м. Хуст. Світлив Олександр Кіцера, 1960 рік.

На моїй першій кольоровій фотографії з батьками і нянею Домцею. Тато опустив очі а його міна виражає невдоволення тривалим сліпучим освітленням. Коротко проіснували надто дорогі одноразові лампи-спалахи (кожну лампу – кубик можна було повертати в чотири положення, отримуючи послідовно чотири спалахи). І, нарешті, десь на зламі шістдесятих-сімдесятих стали доступними традиційні “бліц-лампи”, спочатку – громіздкі, а потім і досить портативні, врешті – настільки мініатюрні і економні, що їх стали вмонтовувати в фотоапарати.

Своїми фотографіями я ілюстрував щоденники з подорожей. Хоч до високомистецьких фотографічних технік, таких як ізогелія, соляризація та псевдосоляризація, а, тим більше, до бромойлю я не дійшов, усе ж таки намагався якось урізноманітнити свої фотографічні “твори” з допомогою різної градації фотопаперів, тонуючих проявників (напр. “Neutol” давав глибокочорні тони, а “Blautol” – сині відтінки).

"Ішов гуцул з полонини…" Світлив Олександр Кіцера, 1962 рік
“Ішов гуцул з полонини…” Світлив Олександр Кіцера, 1962 рік

Були ще всякі віражі, що забарвлювали готовий відбиток у зелений, синій, або колір сепії. Цей останній дуже дошкуляв домашнім запахом гнилих яєць, бо містив солі сірководню. Була ще техніка часткового тонування частково відбілених фотографій. А  мені дуже подобалися світлини  на фотопапері “ЙОДОКОНТ”. Цей папір був призначений для контактного друку, а тому вимагав при збільшенні великої експозиції і потужної лампи у збільшувачі. Моя фотолабораторія містилася то в коридорчику в партері, то в кухні на поверсі, то в пивниці і була добре забезпечена хімікатами та літературою, за рекомендаціями якої я складав різні  “надзвичайні” проявники та віражі.

Біле озеро. Дружня сім’я. Світлив Олександр Кіцера
Біле озеро. Дружня сім’я. Світлив Олександр Кіцера

Вже в кінці сорокових років я робив перші кольорові фотографії. Лабораторний процес був дуже складний і відбувався в темряві, а контакт хімікатів  зі шкірою викликав подразнення. Найважче було добирати фільтри для корекції кольорів. Інколи за всю ніч вдавалося  отримати один добрий відбиток. А пристосувань для напівавтоматичного добору фільтрів ще не було. Вже потім вийшли на сцену діапозитиви-слайди.

Сушать бакун. Тернопільщина, Борщівський район, 1970-і роки. Світлив Олександр Кіцера
Сушать бакун. Тернопільщина, Борщівський район, 1970-і роки. Світлив Олександр Кіцера

Згодом романтика ночей за збільшувачем і кюветами  замінилася клацанням фотографій  з наступною обробкою в лабораторії.  Tempora  mutantur… А проте, останніми часами і я практикую фотографію цифровим фотоапаратом. Хоча в цій ділянці, як і в користуванні комп’ютером, мої внуки давно випередили мене…

"На схилі гір, неначе лата, Прип’яте до верхів село…" (Б.-І. Антонич)
“На схилі гір, неначе лата, Прип’яте до верхів село…” (Б.-І. Антонич)

А ще мене віддавна захоплювало кіно, про яке я довго-довго мріяв і навіть намагався сам змайструвати простеньку кінокамеру на половину 36-міліметрової плівки. На початку шістдесятих я позичив в туристському клубі 16-мм камеру “КИЇВ”. Заряджати касети було дуже складно, та й не вдалося  дістати відповідний проектор. Потім у мене з’явилася мініатюрна камера “ЕКРАН” 1х8. Вона не мала експонометра і тому важко було визначити правильну  експозицію.

На храмовому святі в Кутах, 1960-і роки. Світлив Олександр Кіцера
На храмовому святі в Кутах, 1960-і роки. Світлив Олександр Кіцера

А ще пізніше у мене з’явився “КВАРЦ” 2х8 з експонометром в полі зору. Цією камерою я знімав Лесика в перші роки життя. Наступним кроком в моїй кіноаматорській кар’єрі був “ЕКРАН-3” з туреллю, на якій було три об’єктиви-насадки. Ну і, нарешті, я доробився “КВАРЦА” 2х8 з об’єктивом – трансфокатором.

"В тихий вечір вівці біля броду…", 1975 рік. Світлив Олександр Кіцера
“В тихий вечір вівці біля броду…”, 1975 рік. Світлив Олександр Кіцера

Але все змінилося досить швидко. Кінокамери замінили відеокамери, тривалий час недоступні через високу вартість. А нині відеофільми можна знімати середньою щодо ціни цифровою фотокамерою і, навіть, мобільним телефоном. Чудеса, та й годі… Відеомагнітофон ми, щоправда, купили і дали перезняти більшість наших кінофільмів на відео- плівку, бо ж деталі для ремонту кінопроектора вже годі дістати, та й фільми старіють, рвуться і дряпаються з кожною демонстрацією. А зараз постає питання про переведення збережених кіноплівок у цифровий режим.”

 Олександр КІЦЕРА

Leave a Reply

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.