Львів’яни старшого покоління називають її «лікарнею Медінституту», адже вона у 1940-1941 і 1944-1959 рр. входила у структуру Львівського державного медичного інституту і називалася «Клініка Львівського державного медичного інституту». У січні 1959 року навчальний заклад і лікарню, яка отримала назву «Львівська обласна клінічна лікарня», розділили.

Загалом історія цієї лікарні сягає кінця XVIII – вона була заснована 30 червня 1783 року рескриптом імператора Йосифа ІІ під назвою «Загальний шпиталь» («Аllgemeinen Krankenhaus»). Сьогодні «Фотографії старого Львова» почнуть розказувати  історію найстарішої діючої лікарнею Львова і Галичини – Львівської обласної клінічної лікарні.

Вважається, що перший шпиталь у Львові з’явився рівно через 100 років після офіційної згадки про місто – у 1356 році король Казимир ІІІ заснував у Львові шпиталь Св. Елисавети. У 1377 році цей шпиталь отримав фундаційне підтведження від Владислава Опольського. У 1399 – 1408 роках в районі шпиталю збудовано костел Святого Духа, отож шпиталь отримав назву на честь костелу. Храм і шпиталь розташовувалися в районі сучасної площі Івана Підкові і вулиці Театральної. Шпиталь двічі горів – у 1527 і 1564 роках, але був відновлений. Відомо про практику щорічного обрання двох провізорів (опікунів) шпиталю. У 1734 році шпиталь перебудовано, зведено два додаткових поверхи. Проте простояла будівля не довго – 7 березня 1780 року будівля шпиталю завалилася – старі підвалини і підмурівки не витримали навантаження. Після огляду залишків костелу і шпиталю архітектором П’єром Дені Гібо, їх визнали аварійними та такими, що не підлягають відновленню, отож будівлі знесли – так закінчилася історія найпершого шпиталю Львова.

Із 1404 року лікарня діяла при костелі Святого Станіслава Єпископа і Мученика – цей храм звели біля 1370 року. На початку ХV століття при цьому костелі заснували монастир і шпиталь. У 1509 році під час облоги Львова молдавським господарем Богданом ІІІ костел і  шпиталь згоріли, але були відновлені за кошти багатого вірменина Іоанеса Кохно. Наприкінці Середньовіччя у шпиталі при костелі Святого Станіслава Єпископа і Мученика утримувалися хворі на проказу – він виконував функції міського лепрозорію. Окрім прокажених, тут утримували пацієнтів, які незждужали на інші інфекційні захворювання. Шпиталь розташовувався в районі перехрестя сучасних вулиць Городоцької та Наливайка і був знесений у 1784 році.

1538 роком датується згадка про шпиталь при церкві Богоявлення, який знаходився в районі перехрестя сучасних вулиць Князя Романа та Фредра (цікаво, що на вулиці Фредра і зараз розміщується поліклініка). Храм і лічниця при ньому проіснували до 1800 року, коли сакральну споруду розібрали.

На початку XVII століття за межами міських мурів, на Калічій горі було зведено каплицю та шпиталь при костелі Святого Лазаря. Наприкінці XVIII століття цей шпиталь перетворили на притулок для немічних та інвалідів – аналог сучасних хоспісів.

Національні громади Львова мали власні лікарні. Так, православна руська громада Львова мала власний шпиталь Успенського братства, який спочатку розташовувався на сучасній вулиці Руській, а потім його було перенесено до Онуфріївського монастиря, який розташувався на Підзамчі. Вірменська громада теж мала свій шпиталь при вірменському храмі Святої Анни із монастирем. Храм і шпиталь при ньому були розібрані у 1796 році. Єврейський шпиталь у львівському історичному гетто був створений у 1628 році за кошти Мордехая Ісаковича. У XVIII столітті єврейський шпиталь (гекдейш) було перенесено в іншу будівлю, де також функціонував притулок для калік. У 1898-1903 році обабіч сучасної вулиці Раппопорта було збудовано новий єврейський шпиталь – тепер тут розмішену міську клінічну лікарню № 3.

У 1714 році у будинку на сучасній вулиці Кривоноса, 1а у Львові монахині ордену сестер милосердя (шаритки) створили шпиталь Святого Вінсента де Поля. Він проіснував аж до закінчення Другої світової війни – «другі совіти» виселили сестер-монахинь, а будівлю перетворили у жіночу трудову колонію. У 1980 році комплекс будівель колишнього монастиря передали Міністерству внутрішніх справ. Зараз у будівлі по вулиці Кривоноса, 1а діє музей Митрополита Андрея Шептицького.

Треба зазначити, що у часи пізнього Середньовіччя у Львові існував цех хірургів та цирульників – це було практикою тогочасної Європи. Цехова медицина з’явилася у Львові в середині XIV століття, після того, як місто отримало Магдебурзьке право і проіснувала майже п’ять століть – аж до 1786 року. Перша згадка про львівський цех цирульників, які за часів Середньовіччя активно займалися медичною практикою, датується 1512 роком. Цехові хірурги активно працювали у тогочасних шпиталях Львова, які в основному виконували функцію притулку для бідних, немічних та людей похилого віку, гостинного дому та лічниці. Цікаво, що статус лікарів хірурги отримали лише в середині ХІХ століття.

Треба зазначити, що у першій половині XVIII століття в Галичині, як і по усій території тогочасної Польщі система охорони здоров’я населення, як така, узагалі не існувала. Відомо, що на початку 70-х років XVIII століття у Львові на 20 тисяч населення було лише 8 лікарів – два французи, два поляки, один чех і один італієць. З них лише французи мали університетські дипломи, а троє лікарів, хоча і зналися на медицині, дипломів не мали. Ще один лікар був старим майстром-цирульником і мав велику практику.  Через це у Львові в ті часи часто практикували гостюючі лікарі, наприклад Франц фон Люц із Неаполя. Також у Львові початку 1770-х років працювало дві відомі акушерки, звісно ж без дипломів. В галицькій провінції стан медицини був іще гірший – на два мільйони населення було тільки 7 кваліфікованих лікарів.

15 вересня 1772 року австрійські війська під керівництвом генерала А. Гадіка зайняли Львів. Галичина внаслідок першого поділу Речі Посполитої потрапила до складу Австрійської імперії. Це дало початок створенню системи громадського здоров’я, адже у Австрії уже в ті часи існував санітарний статут. Відповідно до цього документу, в кожній провінції імперії створювалися санітарні комісії для боротьби із інфекціями. Від кожного практикуючого лікаря вимагався докторський титул, який отримувався після іспиту в університеті. Без відповідного диплома лікарська практика заборонялася. Отож, як тільки до Львова прибув перший австрійський намісник-губернатор граф Перген, він одразу ж призначив міським і крайовим фізиком (зараз цю посаду можна назвати як міський і обласний керівник управління охорони здоров’я) лікарня Франца фон Люца, який перебував тоді у Львові. Проте у Відні кандидатуру Люца не затвердили – до Львова приїхали два професійні лікарі, які володіли слов’янським мовами – таким було повеління імператриці Марії-Терезії. Це були Андреас Крупінські, який закінчив медичні студії у Відні та італієць Спавенті. Вони були призначені крайовими лікарями для організації медико-санітарної служби і відкриття медичної школи. Незабаром із Відня до Львова скерували трьох хірургів (нагадаємо, їх до середини ХІХ століття не вважали лікарями) – Івана Вальца, Франца Огессера та Антона Крамлера. Крім того із столиці в Галичину приїхало п’ять санітарних урядників.

У 20 березня 1773 року намісник Перген видав т.зв. «санітарний патент» і створив «Медичну колегію», завданням якої було проведення атестації всіх практикуючих лікарів, цирульників, хірургів, акушерок та аптекарів і при відсутності у них дипломів та кваліфікаційній невідповідності скерувати на спеціальні курси, як би тепер сказали «підвищення професійної кваліфікації). Після проходження курсів, здобувачі повинні були скласти кваліфікаційний іспит. Школа «Медична колегія» у 1773-1784 роках успішно виконала перепідготовку галицьких медиків, а із 1784 року реформована у медичний факультет Львівського університету.

Власне австрійська імперська влада створила у Львові перший державний лікувальний заклад, у якому медичну допомогу могли отримувати мешканці міста Львова та Галичини – Загальний шпиталь (Аllgemeinen Krankenhaus), який був заснований 30 червня 1783 року наказом імператора Йосифа ІІ. Ця дата вважається датою заснування сучасної Львівської обласної клінічної лікарні – найстарішого і одного із найбільших лікувальних закладів Західної України.

(Продовження вже незабаром)

Антон ЛЯГУШКІН

Перелік джерел інформації

1. Зінчук О.М., Яворський І.Г. До історії клініки та кафедри інфекційних хвороб у Львові. // Актуальная Инфектология, № 3 (12), 2016, ст. 141 – 149;
2. Кафедра неврології Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького. Заснування, становлення, наукова діяльність. / Івасюк Г.,Негрич Т., Боженко Н., Криса В. – Львів: ЛНМУ ім. Данила Галицького, 2019 – 52 ст.;
3. Кіцера О.О., Крук М.Б., Цимар А.В. Історія кафедри отоларингології Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького./ Кіцера О.О., Крук М.Б., Цимар А.В. – Львів: ПП «Видавництво «БОНА», 2014 – 172 ст.;
4. Кобза І., Чопяк В., Жук Р., Петров В. Трансплантація органів в Україні – історія в особистостях і подіях. // Праці наукового товариства імені Т. Шевченка. Медичні науки, 2018, ст. 25 – 32;
5. Кухта В.С., Тарасов В.В. До історії медицини Львова. // Здоровий спосіб життя. Випуск 53, 2010, ст. 14 – 19;
6. Лемко І., Михалик В., Бегляров Г. 1243 вулиці Львова. / Лемко І., Михалик В., Бегляров Г. – Львів: Видавництво «Апріорі», 2009 – 528 ст.;
7. Мельник Б.В. Вулицями старовинного Львова. / Мельник Б.В. – Львів: Світ, 2001 – 272 ст.;
8. Мельник Б.В. З історії львівських вулиць. Випуск 1. / Мельник Б.В. – Львів: В0идавництво «Вільна Україна»: 1990 – 64 ст.;
9. Мельник Б.В. З історії львівських вулиць. Випуск 2. / Мельник Б.В. – Львів: Видавництво «Вільна Україна»: 1990 – 48 ст.;
10. Мельник І. Львівські вулиці і кам’яниці, мури, закамарки, передмістя та інші особливості Королівського столичного міста Галичини. / Мельник І. – Львів: Центр Європи, 2008 – 384 ст.;
11. Петришин О., Оліярчик Т. З історії шпиталів Львова: від притулків до лікарень. // Львівська пошта, № 68 (1827), 2016;
12. Стадник О. Ретроспективний огляд інституцій соціального захисту в Галичині. // Український вісник медико-соціальної експертизи, №3 (13). 2014, ст. 47-67;
13. Стадник О.М., Тріль О.В. Онкологія та радіологія у Львові: від перших кроків до становлення. // Український радіологічний журнал, том ХХІІІ, 2015, ст. 7 – 19;
14. Стадник О. Лікарські товариства у Львові до 1939 року. / Стадник О. – Львів: «Видавництво «Аверс», 2017 – 160 ст.;
15. Стадник О. Урологія у головному шпиталі Галичини. До 100-річчя урологічного відділення Львівської обласної клінічної лікарні. / Стадник О. – Львів: «Видавництво «Аверс», 2020 – 232 ст.