Науково-практична конференція «Іван Франко У ХХІ-у ст.: виклики та перспективи»
У Києві в Музеї видатних діячів української культури відбулася науково-практична конференція «Іван Франко У ХХІ-у ст.: виклики та перспективи».
Учасники конференції розглянули й обговорили роль і значення Івана Франка у сучасному українському суспільстві за чотирма напрямками: «Вивчення творчості Івана Франка у школі» (модератор секції – Любомира Мандзій, заступниця Міністра освіти і науки України), «Популяризація наукової та художньої спадщини Івана Франка у сучасному світі» (модератор секції – Ігор Гринів, політтехнолог, народний депутат України 5-ох скликань); «Іван Франко і сучасність: культурологічний дискурс» (модератор – секції Лариса Мудрак, голова Наглядової ради Українського культурного фонду), «Підходи до пізнання феномена Івана Франка» (модератор секції – Ярослав Гарасим, доктор філологічних наук, професор Львівського національного університету імені Івана Франка).
Учасники конференції відзначили важливість просування ідей Івана Франка та необхідність звільнитися від нав’язаних радянською пропагандою стереотипних образів-кліше вічного революціонера, соціаліста та атеїста. Доповідачі відзначили Івана Франка як найбільш інтегровану постать серед усього пантеону українських культурних діячів – фундаторів української державності.
Науково-практична конференція «Іван Франко У ХХІ-у ст.: виклики та перспективи»
У вітальному слові ректор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимир Бугров зауважив, що настільною книгою кожного українця має стати праця Івана Франка «Що таке поступ?», яка вчить нас працювати і розвиватися. А відомий політичний стратег Ігор Гринів наголосив, що «український народ добре навчився героїчно воювати та помирати за свободу, та має навчитися добре жити. І тут найкращим провідником є Іван Франко».
Важливість Івана Франка для формування національної ідентичності окреслив завідувач відділу філософії культури, етики і естетики Інституту філософії НАН України Євген Бистрицький.
«В умовах реформування української школи важливим є нові підходи у вивченні літературних, культурних та історичних постатей для того, щоб Франко став доступним і цікавим для учителів. Тоді вони зможуть краще передати важливі і необхідні постулати Каменяра для розвитку критичного мислення та формування національної ідентичності своїм учням», – підвела підсумок обговорення на освітній панелі заступник міністра освіти та науки України Любомира Мандзій.
Науково-практична конференція «Іван Франко У ХХІ-у ст.: виклики та перспективи»
«Подібні конференції є дуже важливими для нас, бо ми маємо знати, які постаті є найважливішими для розвитку українського суспільства, як правильно розпросторювати їхні ідеї? І сьогодні я впевнилася, що програма УКФ «Знакові постаті української культури» має залишатися і для Франка там точно є місце», – поділилася враженнями від конференції голова Наглядової ради Українського культурного фонду Лариса Мудрак.
У своїй доповіді народний депутат України Михайло Цимбалюк закцентував увагу на Іванові Франку як політичному і громадському діячу, особистості, яка заклала основи єдності української нації, основи формування нації політичної.
Модератор панельної дискусії наукової секції Ярослав Гарасим звернув увагу на стереометричне вивчення літературно-наукового доробку Івана Франка та всебічне висвітлення його життєпису у контексті доби. «Багатогранність, складність та неодновимірність постаті Івана Франка потребують від дослідників відповідних методологічних стратегій для глибокого осмислення цього феномена як в історичній перспективі, так і на етапі розгортання державотворчих процесів сьогодення», – резюмував учений.
Науково-практична конференція «Іван Франко У ХХІ-у ст.: виклики та перспективи»
На завершення директор Міжнародного фонду Івана Франка Ігор Курус висловив сподівання, що тільки у співпраці різних організацій і установ ми зможемо переорієнтувати українців з низькопробної маскультури й інформаційного трешу, які заполонили інформаційний простір, на літературно-мистецькі явища національно-органічного стилю. Він подякував усім учасникам конференції за роботу та запросив долучитися до заходів, приурочених 165-й річниці від дня народження Івана Франка, які відбудуться 27 серпня у Нагуєвичах та Дрогобичі.
У конференції, яка відбулася онлайн і наживо, взяли участь понад 60 освітян та науковців з 14 міст України. Організаторами форуму виступили: Міжнародний фонд Івана Франка, Центр вивчення творчої спадщини Івана Франка Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Музей видатних діячів української культури, Львівський національний університет імені Івана Франка, Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка, Державний історико-культурний заповідник “Нагуєвичі”.
Стрімка течія і сильний тиск води дуже утруднювали пересування
Ми спустились на сорок метрів під землю щоб попасти в тунель де ніхто з дігерів ще не був. Цей тунель йде з вулиці Наукової через Левандівку до проспекту Чорновола.
Ходять чутки про його стратегічне призначення для непомітного перекидання військ. Діаметр тунелю чотири метри, довжина – більше десяти кілометрів. Теоретично ним міг би курсувати колісний транспорт, але зараз там тече вода. Та й сам тунель напіваварійний. Побачене нас вразило.
Спуск під землюНад нами зараз сорок метрів ґрунтуДеякі ділянки ми проходили взявшись за руки. Щоб не знеслоА на деяких навпаки, застій мулу і по пояс водиВода камінь точить. Якщо не залатати то скоро це все почне валитисяМи все дослідили і успішно вибралися нагору
Відкриваємо звичайний каналізаційний люк і відчуваємо себе наче на даху дев’ятиповерхівки. Наші потужні ліхтарі ледве досвічують до дна. Змійкою вниз іде стара іржава драбина. Це і є спуск в щитовий колектор Львова. Мало хто знає, але під такими вулицями як Наукова, Виговського, Ряшівська, Левандівська, Брюховицька та Варшавська глибоко під землею прокладене справжнє «водяне метро». Тільки от транспорт тут чомусь не ходить.
Вид з останнього “поверху” вниз на водуТуди ведуть такі ось драбиниМайже біля водиВнизу такого от діаметру тунель
Метою нашої мандрівки, крім просто цікавості, було перевірити в якому ж стані ці комунікації. Адже влада не пильнує навіть за тими що є в центрі міста, де все легкодоступне. Що ж казати про глибинні тунелі в спальних районах. На жаль наші підозри справдилася.
До нас тут з дігерів ніхто ще не бував. Ми не знали які небезпеки можуть чекати і тому були максимально обережні. Спочатку, як найдосвідченіший, спустився автор цього допису з газоаналізатором та протигазом. Драбина виявилася міцною а повітря внизу – придатним для дихання. Останній проліт до води з’їла корозія. Та ми мали розкладну телескопічну драбину. По ній і добралися до самого дна тунелю.
Люк хоч і закис, але відкривсяДалі драбинимо внизСкоро вже дноТак краще видно масштаб тунелю. Останній етап був по переносній драбиніВид з колектора на місце куди ми змогли спуститися по металевих драбинахЩитовий колектор. Вид проти течії в сторону вул. ШевченкаЩитовий колектор. Вид за течією в сторону вул. Тунельна
Щитовий колектор Львова це унікальне місце. Тут водночас відчуваєш і страх висоти, і КАЛустрофобію. Бо ти стоїш по пояс в калі на глибині сорок метрів під землею. Навколо довга та одноманітна бетонна труба. В ній багато бруду тож труба здається вузькою. Десь далеко над головами через круглий люк світить сонце. Та до нього швидко не доберешся.
Наша глибина під землею більше дев’яти поверхівДеколи нагору йдуть такі от драбинки. В кінці там Ваня для масштабу. До речі, поставте йому також + Реально йшов весь час першим!Ваня в тунелі під землею. А єдиний вихід високо і далекоАбо той же Ваня в тому ж тунелі але повністю забитому брудом. Аж голова в стелю впирається
Старт був на вулиці Брюховицькій коло фанерного заводу. Спочатку ми пішли проти течії в сторону вул. Шевченка. Стан колектора тут просто жахливий. Рухатися приходилося по в’язкому мулу по пояс у воді. З кожним кроком з мулу виділявся газ який вітер ніс нижче по течії. Це нас і рятувало. Місцями ми діставали руками до стелі яка, по ідеї, мала би бути на чотириметровій висоті. Бо стояли ми не на бетоні, а на бруді. Його тут половина колектора. І так не повинно бути.
Колектор в сторону вул. ШевченкаОпа! Загата з бруду 🙁 Вона ж і затримує мулПісля неї рівень став підніматисяВаня майже дістає головою до стелі чотириметрового колектора
Коли просуватися далі стало і небезпечно і дуже важко ми повернули назад. Запищав газоаналізатор сигналізуючи сірководень з мулу. То ж ми майже бігли до точки старту.
Наша крайня точка десь під вулицею ШевченкаВоди і мулу тут багато. То ж поки що повертаємося назад.
Вниз по течії колектор мав відчутний нахил та течію. Тому аж такого мулу там не було. Як і бетонного дна. Воно десть зникло залишивши по собі багато гострих уламків. Інколи ми йшли немов по гірському камінню, обережно переставляючи ноги під водою. Напевно дно зруйнувала вода і тиск на колектор.
Вид за течією в сторону вул. Тунельна. Буруни на воді свідчать про нерівності на дніТут дно все було всіяне гострим каміннямТо ж йшли ми помало та обережноАле бувало попадалися і хороші ділянкиІ ще один. В сумі ми таких бачили п’ять.Ділянка з чистим дном та цілими стінками ближче вулиці Винниця. На стіні навіть зберігся телефонний кабель будівельниківОооо! Запасні чоботи!Ехх, розмір замалийЦе рівень води в горизонтальних ділянках тунелюКоли з’являвся нахил то виникала стрімка течія. Вона і викривала всі нерівності дна під ногами
Стінки тунелю, в основному, є зношеними але ще +- цілими. Так було всюди крім ділянки коло озер на вулиці Винниця. Там вода пробивала бетонну стелю і потужними душами змивала кал з наших костюмів хімзахисту. Де не де ці струмки були заткані старими дерев’яними чопами. Тобто колись з цим ділом боролися. Та, на жаль, нових чопів ми не бачили. А от нові струмки – були!
Ооо! Нарешті душ! Район озер на вулиці ВинницяОоо! Нарешті душ! Район озер на вулиці ВинницяПробуємо заткати один з отворівСтарий чоп зроблений до насНу а це прямо таки гігантський ЧОПИЩЕ в тунелі
«Вода камінь точить»,- говорить народна мудрість. Дно колектора вже пошкоджене. Якщо нічого не робити то вода зруйнує і стелю. Куди тоді ходитиме в туалет третина Львова? Не кажучи вже про те, цей тунель ДВІЧІ проходить під залізницею. По ній, крім іншого, транспортують небезпечні вантажі. Не дай Бог відбудеться трагічний збіг обставин.
Лиє як з відраЯкщо нічого не робити то потім оті струмочки прийдеться такими от чопами затикатиСпокійна течія в колекторі. По слідах на стінках видно як піднімається вода у вечірні і ранішні години. А ще страшна тінь Стіка праворуч 🙂Царівна колектора
Ми пройшли два кілометри за течією. Далі тунель різко пірнав униз, до вулиці Тунельної. Йти було неможливо, зносило. Але і не потрібно. На цьому місці я був з іншої сторони. То ж ділянку вважав дослідженою.
Останні метри де ще можна йти і фотографувати. Зі стінки далі лиє водаТут нас почало зносити течієюПрийшлося взятися за руки і так викарабкуватися назад
Як ми орієнтувалися по відстані? Кожних п’ятсот метрів тут є запроектований вихід на поверхню. От їх і рахували. На жаль, жоден з них зараз не є в робочому стані.
Боковий вхід №1Зверху тече водаПіднятися нагору нереальноЗато знайшли таку от красунюВхід №2Вхід №2Наверх йде драбинаАле по ній лізти теж щось не дуже хотілосяВхід №3Тут драбина ціла. І є акуратна пластикова фекальна врізка. Респект тим хто це зробив! Молодці!Не полінувалися і цю трубу довели аж до днаВаня поліз перевірити чи відкриється люк. А стік його пильнує знизу жеби не впавВхід №4. Засипаний сміттям як і решта входів.
П’ятий вхід не фотографували бо там був повний капець на течії. Було не до того.
Шлях назад забрав в рази більше сил та часу. Бо йти приходилося по коліна в воді та ще й проти сильної течії. На щастя ми справилися до часу пік, коли всі приходять з роботи і починають користуватися водою. Тоді рівень піднімається вдвічі. Якби ми не встигли, то йти проти такої сильної течії не змогли б фізично. І мусіли б перечікувати до пізньої ночі в одному з виходів.
В разі чого біля цих аварійних виходів можна було б перечекатиЩе одне схронісько. Місця якраз на трьохСтрімка течія і сильний тиск води дуже утруднювали пересуванняРадіє те що на стінах залишився телеграфний дріт. Напевно шоб не заблукати 🙂
Дев’ять поверхів драбиною нагору минули легко. Так наче це лізти на другий поверх ліжка в жіночому гуртожитку. Ще б пак. Прогулявши цілий день під землею нам хотілося нарешті побачити сонце! Відчути як моральне, так і фізичне полегшення. Бо ми це зробили і вже в безпеці! Ми пройшли найзагадковіший та найнедоступніший з колекторів Львова. Від вулиці Шевченка під дачами і лісом Кам’янка і до вулиці Тунельної. А також побачили що там коїться на власні очі.
Карта пройденого маршрутуУра! Ми побачили світло!І кілька наших радісних фото в честь цьогоФото для дівчат і мамиДякую Ваня і “містеру Стіку” за компанію і реалізацію моєї давньої мрії
А коїться там повний піхвець. Більшість входів в колектор у аварійному стані, мулу та бруду на дні багато, дно розмите тому вода підмиватиме все навколо колектора. На додачу зі стелі б’ють численні джерела ґрунтових вод. Якщо їх негайно не залатати то з часом ці джерела розмиють бетон і великого обвалу не уникнути.
Бурунці на воді свідчать про стан дна під водоюРівень мулу і води в колекторі. А має бути лише на дні. Якби з нами йшов хтось нижчий то йому було б реально важкоСтан самого колектораДуш прямо через бетонНерівномірність дна колектораТа й таке. Головне шо всі цілі вибралися на поверхню!
Часто гортаючи львівську пресу початку минулого століття можна знайти дуже цікаві публікації. І про нещасливе кохання, і про крадіжки, і про транспортні пригоди і багато іншого. Цього разу до рук потрапила стаття, що вийшла 3 лютого 1906 року у виданні «Nowości illustrowane» (Kraków).
Незвичність описаної ситуації спонукала перекласти її (оригінал написаний польською мовою) і опублікувати. Хочеться вірити, що буде цікаво.
“Поміж мешканців Львова рознеслася пікантна сенсація, викликана баталією на барикадах… у шпиталі. Се було справдешнє протиборство, котре вражало запальним норовом нещасливих кобіт. Навіть хто не читав про сю галасливу подію у часописах, може здогадатися, що подібний рейвах міг статися тілько в одному львівському шпиталі, де є жіночий відділ венеричних хороб. (мова йде про Крайовий загальний шпиталь, у головному корпусі якого знаходилось жіноче відділення шкірно-венеричних хвороб[1] – прим. перекладача) Тамті пацієнтки вирізняються революційною гарячковістю й часом влаштовують гучні авантури. Остатня набула найширшого поголосу…
Крайовий загальний шпиталь у 1930-х рр.
І що трафилося? Шпитальна адміністрація намислила спровадити шістьох кобіт, яких лікували від паскудної хороби, на покарання до поліції. Але ті й гадки не мали так легко піддатися сему капосному наміру.
Коли посадовці прийшли до жінок, то запевнилися, що двері палати зсередини заперті на ключ. У тому часі кобіти вже встигли вибехкати від підлоги до самої стелі барикади з ліжок, крісел, нічних тумбочок, сінників і т. п. Водночас вони зчинили такий пекельний писк і галас, що підняли на ноги не тілько весь шпиталь, але й всю округу. А попри се взялися кидати з вікон на подвір’я палаючу солому з матраців.
Навколишній люд гадав, що в шпиталі сталася пожежа. Адміністратори перепудилися, що полум’я може поширитися, й зачали з инчих вікон лити воду з гідрантів на палаючу солому та ще й ціляти струменем у «революціоністок».
Невдовзі прибула телефонічно викликана поліція. Сокирами розгаратали двері до палати й заледве здвигнули барикади, за якими відчайдушно боронилися сучасні «амазонки».
Шість кобіт, яких напосілися доправити до поліції шпитальні чиновники, розтрощили всю палату. В хвилі сеї авантури хорі инчих відділів набулися незлічимого страху, переживши час несусвітнього переполоху.
Значлива та пікантна подія стягнула перед шпиталем велике збіговисько. Поміж обивателів стрічалося чимало альфонсів. Але попри се виникає підозра, ця історія була наперед спланована з-поза меж установи.”
20 червня о 19:00 на найкращій open-air сцeні Львова Ennio Event Square відбудеться проєкт фіналіста «Голосу Країни» АНІСА та гурту Cover Jam, присвячeний королю кавeрів Джо Кокeру.
Триб’ют складатиметься із добірки шeдeврів лeгeндарного співака, а унікальний оксамитовий баритон АНІСА дозволить слухачeві пізнати і по-новому відчути музику Кокeра та насолодитись eмоціями, які вона створює ужe нe один дeсяток років.
«Joe Cocker. Tribute» – єдиний в Україні і один з найкращих у світі триб’ют легендарного співака, а доповнeна програма «На біс» є своєрідним комплімeнтом для вибагливої львівської публіки. Цей проєкт назавжди змінив музичний кавер простір України, а оксамитовий баритон АНІСА закохав у себе мільйони! Харизма, від якої перехоплює подих! Щоразу – аншлаг! Приходьте! Чудовий настрій гарантовано!», – зазначають організатори.
У попередньому матеріалі «Фотографії Старого Львова» розповіли про історію створення і експлуатацію у Львові тролейбусів МТБ-82Д. Сьогодні поговоримо про наступне покоління тролейбусів Львова – машини, виготовлені на Київському заводі електротранспорту імені Дзержинського.
Тролейбус ЛК-5 № 4 на Хрещатику. Такі тролейбуси у середині 1930-х років збирали на Київському трамвайному заводі ім. Т. Домбаля (потім – Київський завод електротранспорту)
Тролейбусний рух у Львові розпочався у листопаді 1952 року – пасажирська експлуатація розпочалася 27 листопада того ж року. Спочатку на єдиному тролейбусному маршруті Львова № 1 «пл. Міцкевича – Залізничний вокзал» працювало 4 тролейбуси МТБ-82Д, іще один пасажирський тролейбус цієї ж моделі знаходився в резерві, а в якості службової машини до Львова із Харкова передали старий тролейбус ЯТБ-4. Загалом у 1952 – 1960 році до Львова із заводу імені Урицького в місті Енгельсі Саратовської області надійшло 67 машин МТБ-82Д. На початку 1960-х років випуск цієї моделі в Енгельсі припинився, а до Львова почали постачатися тролейбуси «Київ – 2» виробництва Київського заводу електротранспорту імені Дзержинського.
Тролейбус ТБЕ-С виробництва Київського заводу електротранспорту імені Ф. Дзержинського на Хрещатику. 1959 рік. Ці тролейбуси виготовляли за технічною документацією Сокольницького вагоно і автобусоремонтного заводу (СВАРЗ) у Москві
Вперше складанням тролейбусів Київський завод електротранспорту (на той час – Київський трамвайний завод імені Т. Домбаля) займався іще до Другої світової війни – тут збирали тролейбуси ЛК-5, які відкривали тролейбусний рух в Києві 5 листопада 1935 року. Підготовкою до виробництва тролейбусів ЛК-5 займався зокрема інженер Сергій Олексійович Ребров (1903 – 1982) – він опановував новий вид електротранспорту в Москві, а потім викладав будову тролейбусів на курсах водіїв та експлуатаційників у Києві. Із 1931 року С.О. Ребров паралельно до інженерної роботи займався науковою і викладацькою в Київському політехнічному інституті, тут він очолив кафедру. Є автором низки підручників із електротранспорту, в тому числі розробив методику обчислення електроспоживання тролейбусами. У часи виробництва перших тролейбусів Київський трамвайний завод імені Т. Домбаля очолював С. Ребенок, а головним інженером був В. Чехович.
Б. Венеракі – один із конструкторів тролейбусів «Київ», головний інженер Київського заводу електротранспорту в 1960-х роках
До виробництва тролейбусів Київський завод електротранспорту повернувся у кінці 1950-х років: справа в тім, що протягом 10 повоєнних років тролейбусний рух відкрився у п’яти українських містах – Одесі, Дніпропетровську, Запоріжжі, Севастополі та Львові. Тролейбусів виробництва Заводу імені Урицького бракували, отож у Києві повинні були думати про виробництво власного тролейбуса. Спочатку тут за готовими кресленнями проводили складання ТБЕ-С за кресленнями Сокольницького вагоно- і автобусоремонтного заводу (СВАРЗу) в Москві – перші такі машини були виготовлені влітку 1958 року. Загалом КЗЕТ виготовив 19 тролейбусів ТБЕ-С.
Тролейбус-прототип 2Т, розроблений і виготовлений силами КЗЕТу. Його конструкція виявилася невдалою через великий передній звис і відсутність підсилювача керма. 1959 р. Фото із архіву Київського музею історії транспорту
У листопаді 1958 року Київський завод електротранспорту очолює 42-річний інженер Григорій Гнатович Іжеля (1916 – 1980), який у 1941 році закінчив Ленінградську суднобудівну академію і працював на оборонних заводах, у тому числі і на «Арсеналі». Під керівництвом Г. Іжелі у 1959 році на КЗЕТі йде розробка власної моделі тролейбуса 2Т (двовісний тролейбус) – проектуванням керує В. Серьогін, у ньому беруть участь інженери А. Баннік, В. Пигін, Б. Венеракі (у 1960-ті – головний інженер КЗЕТу) та І. Коган.
Тролейбус-прототип 2Ту, удосконалений варіант тролейбуса 2Т. Під № 419 експлуатувався у Києві. На основі конструкції цієї машини розроблено серійну модель КТБ-1 («Київ-2»). 1960 р. Фото із архіву Київського музею історії транспорту
Нажаль, нова модель тролейбуса практично повністю успадкувала застаріле електричне обладнання від тролейбуса МТБ-82Д, проте вона мала більш легкий кузов. Київські конструктори багато попрацювали над ергономікою тролейбуса – він отримав двоє широких ширмових дверей по 1,4 м. шириною. Значно більшими стали вікна салону. Тролейбус-прототип 2Т виявився невдалим через великий передній звис кузова і відсутність підсилювача керма. Після випробовувань навесні 1960 року його було повернуто на завод для доопрацювання.
Серійний тролейбус КТБ-1 («Київ – 2») у Києві. 1961 р.
На КЗЕТі досить швидко усунули основні недоліки тролейбуса і створили прототип 2Ту із коротким переднім звисом. Його випробовування були успішними, отож як КТБ-1 (Київський тролейбус, перша модель) або «Київ – 2» його було запущено у серію восени 1960 року.
Салон серійного тролейбуса КТБ-1 («Київ – 2»), вигляд в хвостову сторону
Салон серійного тролейбуса КТБ-1 («Київ – 2»), вигляд в сторону кабіни
Перші тролейбуси «Київ-2» (КТБ-1) мале складне скління кабіни водія, яке складалося із чотирьох елементів. Приблизно із 1962 року в конструкцію скління кабіни було внесено зміни – замість чотирьох елементів почали використовувати тільки два. На початку тролейбуси «Київ – 2» виготовляли лише для Києва, але потім географія постачання тролейбусів «Київ – 2» була розширена на інші міста України. У 1962 – 1963 роках Львів отримав 33 тролейбуси моделі «Київ – 2», які отримали деповські номери 68 – 100.
Тролейбус «Київ – 2» № 81 долає підйом на вулиці Адама Міцкевича у Львові. Це пізня модифікація із склінням кабіни із двох елементів. Нижче – тролейбус «Київ – 4», який на вигляд відрізняється від попередньої моделі тільки малим переднім маршрутовказівником. 1971 р. Автор фото – Гаральд Нейзе
Для пасажирів тролейбус «Київ–2» був значно комфортнішим, а ніж МТБ-82Д – салон тролейбуса був із трьохрядним розташуванням сидінь – по лівому борту тролейбуса були розташовані двомісні крісла-диванчик, а по правому – одинарні напівм’які сидіння, загалом в машині було 30 місць для сидіння. Прохід між сидінням у салоні був ширшим, на стелі було передбачено два повздовжні поручня для стоячих пасажирів. Завдяки широким дверям прискорювалася посадка-висадка. Більші, а ніж у МТБ-82Д, вікна салону покращували оглядовість для пасажирів.
Тролейбус «Київ – 2» № 92 у кінці 1970-х років працював в ролі технічної допомоги. Фото зроблене 28 березня 1977 р. Автор фото – Ааре Оландер
В той же час, тролейбус «Київ–2» успадкував низку недоліків, притаманних МТБ-82Д, зокрема непропорційно велику кабіну водія, отож «Киянка», як називали тролейбус «Київ-2», могла перевозити не більше 65 пасажирів. Найбільшими недоліками машини була застаріла уже на початок 1960-х років неавтоматична реостатно-контакторна система керування тяговим приводом, тотожна тролейбусу МТБ-82Д. Педальний контролер водія мав 11 ходових і 3 гальмівні позиції. Електрична система управління привідним електродвигуном вимагала у водія віртуозного володіння ходовою педаллю і постійної концентрації уваги, адже час включення кожної із 11 позицій (крім 8-ої та 11-ої) був строго лімітований – якщо він був перевищений пускові реостати могли перегрітися і вийти із ладу. Через відсутність підсилювача керма, управління тролейбусом потребувало значних фізичних зусиль. Ахілесовою п’ятою тролейбуса «Київ-2» була недостатня міцність і жорсткість металоконструкції кузова.
Прототип тролейбуса «Київ – 4», експлуатувався в Києві під № 492. 1963 р. Фото із архіву Київського музею історії транспорту
У 1962 році було запропоновано модернізувати електропривод тролейбуса «Київ-2»: на машини планували встановити контролер від чеського тролейбуса «Skoda 8Tr» і більш потужний електродвигун. Така модифікація тролейбуса отримала назву моделі КТБ-С, але у серію не була запущена.
Салон тролейбуса «Київ – 4». Фото із архіву Київського музею історії транспорту
У 1962-1963 рока конструкторське бюро Київського заводу електротранспорту створює конструкторську документацію для двох моделей тролейбуса – «Київ – 3» та «Київ – 4». Назву моделі «Київ – 3» отримали модернізовані на КЗЕТі тролейбуси ТБЕ-С, а модель «Київ – 4» стала модернізованим варіантом тролейбуса «Київ – 2» із цілою низкою змін у механічному обладнанні. Силове електричне обладнання, нажаль, залишилося без змін. Нова модель тролейбуса пішла у серійне виробництво в 1964 році. У неї був стійкіший і міцніший кузов. До Львова тролейбуси «Київ – 4» постачалися у 1960 році – було доправлено 30 таких машин із деповськими номерами 150 – 179.
Тролейбус «Київ – 4» на площі Адама Міцкевича у Львові. Ця машина виготовлена у 1966 році і має малий передній маршрутовказівник. Фото 1971 року
Цікава історія появи тролейбуса моделі «Київ-5ЛА» – прототип цього тролейбуса був виготовлений на вагоноремонтному заводі в Баку на базі кузова львівського автобуса ЛАЗ-695 перших років випуску і електрообладнання тролейбуса МТБ-82Д. Цей тролейбус отримав назву моделі БТЛ-62 і експлуатувався в Баку. Про новий тролейбус довідалися на Львівському автобусному заводі, фахівці ЛАЗу виїхали до Баку, щоб вивчити його конструкцію. Між ЛАЗом і Бакинським трамвайно-тролейбусним управлінням було досягнуто угоди про передачу кустарного тролейбуса БТЛ-62 до Львова. Тут, в умовах конструкторського бюро заводу був підготовлений проект серійного тролейбуса на базі автобусного кузова ЛАЗ-695. Хоча тролейбус і успадкував електрообладнання МТБ-82Д, за рахунок меншої ваги кузова він виявився швидкісним і маневреним. Уряд УРСР дав дозвіл на запуск тролейбуса ЛАЗ-695Т «Дружба» в серію.
Тролейбуси «Київ – 4» у Львові експлуатувалися до кінця 1970-х років. На цьому фото тролейбус «Київ – 4» № 160 і тролейбус «Skoda 9Tr» № 188 на вулиці Тролейбусній. 23 березня 1977 року. Автор фото Ааре Оландер
У 1963 році Львівський автобусний завод виготовив партію тролейбусів ЛАЗ-695Т – вони надійшли до Львова (50 машин) і до Баку. Проте, Львівський автобусний завод був зайнятий виробництвом автобусів, отож складання нової моделі тролейбуса за ініціативи Г. Іжелі було передано на Київський завод електротранспорту – тут вони виготовлялися під брендом «Київ-5ЛА» паралельно до машин «Київ-2» – потужності кузовного виробництва на КЗЕТі були невеликі. Загалом Київський завод електротранспорту виготовив 75 тролейбусів моделі «Київ-5ЛА», зокрема саме ці тролейбуси у 1964 році відкривали тролейбусний рух в Чернігові. Згодом виробництво тролейбусів на базі кузовів автобусів ЛАЗ-695 було передано в Одесу на місцевий автоскладальний завод, тут вони виготовлялися під назвою «ОдАЗ-695Т». Загалом було виготовлено 476 машин.
«Киянка» № 163 та тролейбуси «Skoda 9Tr» у тролейбусному депо Львова. 23 березня 1977 року. Автор фото Ааре Оландер
Нажаль, епоха тролейбусів «Киянок» у Львові тривала біля 15 років – із 1962 року до кінця 1970-х років. Тролейбуси «Київ – 2» із першої партії почали виводити із пасажирської експлуатації уже в першій половині 1970-х років одночасно із старими тролейбусами МТБ-82Д після того, як до Львова почалося масове постачання чеських тролейбусів «Skoda 9Tr». Так само на початку 1970-х років у Львові вивели із експлуатації невдалі за конструкцією тролейбуси ЛАЗ-695Т – їх основними вадами була невисока міцність кузова та вузькі двері салону, які утруднювали посадку-висадку пасажирів. Відомо, що один тролейбус «Київ-2» у Львові був переобладнаний у технічну допомогу і використовувався для буксирування несправних тролейбусів наприкінці 1970-х років.
Тролейбус «Київ – 4» 5-го маршруту на вулиці Костомарова. 1971 р. Автор фото – Гаральд Нейзе
Що ж до тролейбусів «Київ-4» то вони пішли із львівських вулиць протягом другої половини 1970-х років – судячи із фото Ааре Оландера, зроблених у 1977 році, у той рік на маршрутах іще працювала певна кількість «Киянок».
Тролейбус ЛАЗ-695Т, який на КЗЕТі випускався як «Київ – 5ЛА». Фото зроблене у 1969 році у Львові на вулиці Любінській. Автор фото – Дмитро Матушкін
Хоча протягом 13 років (1958 – 1971) Київський завод електротранспорту імені Ф. Дзержинського виготовив 1556 тролейбусів під брендом «Київ», нажаль, жодного тролейбуса «Київ – 2» чи «Київ – 4» не зберіглося ні у Львові, ні загалом в Україні. По одному тролейбусу «Київ – 2» і «Київ – 4» є у музеї електротранспорту Москви, але це неходові машини, які надійшли із Запоріжжя та Кропивницького, причому в Кропивницькому тролейбус «Київ – 4» із деповським № 204 перебував на балансі як технічна допомога до 2008 року.
Тролейбус КТГ-1 № ТГ-010 у Львові використовувався в якості ремпункту на вулиці Ангеловича. 14 травня 1998 року.
Зазначимо, що із 1972 року і до початку 1990-х років Київський завод електротранспорту виготовляв лише вантажні тролейбуси під брендом КТГ. У 1972 – 1990 роках завод виготовив 1445 вантажних тролейбусів, які працювали у 120 містах України, у тому числі і у Львові. Наразі усі львівські тролейбуси КТГ списані, проте один іще зберігся – нині він знаходиться на території тролейбусного депо ЛКП «Львівелектротранс».
Антон ЛЯГУШКІН та Дмитро ЯНКІВСЬКИЙ
Перелік джерел інформації
Бейкул С.П., Брамський К.А. Київський трамвай. До сторіччя із дня пуску в експлуатацію. 1892 – 1992./ Бейкул С.П., Брамський К.А. – Київ: Будівельник, 1992;
Брамський К.А. Розвиток українського тролейбусобудування. /Брамський К.А. // Нариси із історії природознавства і техніки. – 2011. Випуск 46;
Ребров С.А. Устройство и техническая эксплуатация троллейбусов./ Ребров С.А. – Київ: Будівельник, 1966 – 303 с.;
Тархов С.А. Історія львівського трамвая./ Тархов С.А. – Львів: Фенікс ЛТД, 1994.
Використано світлини із архівів Костя Козлова та Ааре Оландера та сайту «Міський електротранспорт».
Професор астрономії Львівської політехніки Марцін Ернст, Gazeta Poranna: ilustrowana kronika tygodniowa, 1930 рік
На переломі століть, у листопаді 1899 року, в багатьох країнах очікували чергового кінця світу, про настання якого попередив німецький астроном Рудольф Фальб. Цей учений був прихильником гіпотези про те, що небесні світила мають великий вплив на все, що відбувається на Землі, він розробив теорію “критичних” днів для планети і навіть одного разу передбачив виверження вулкану Етна, чим викликав подив учених і зажив славу “пророка” в тогочасних мас-медіа.
За прогнозом Фальба, який тиражували та видавали брошурами тодішні продавці сенсацій, кінець світу повинен був настати 13 листопада (зважаючи на розбіжність в григоріанському і юліанському календарях, на території православного світу страшну дату чекали 1 листопада, – авт.), коли у відомому метеорному потоці Леонідів (зорепад, названий на честь сузір’я Лева, – авт.), начебто, мала з’явитися “блукаюча комета”, рух якої є непередбачуваним.
Німецький астроном Рудольф Фальб, який передбачав зіткнення з кометою, Das interessante Blatt, 1903 рік
Як повідомляла тогочасна газета Kuryer Lwowski, на території малоцивілізованих африканських країн та Російської імперії, чутки про наближення “останніх днів” викликали різноманітні ексцеси. “Протягом останнього тижня в Тріполі, особливо 12-го та 13-го листопада, виникла невимовна паніка, євреї відправляли своїх дружин до синагог і просили їх запалювати свічки і молитися. Багато робітників покинули роботу. Араби організовували процесії під проводом марабутів, з хоругвами мечетей і пострілами з гармат, якими сподівалися збити комету в польоті…” – описувала преса події в африканському Тунісі.
В той же час в Харківській губернії, яка в той час належала Росії, ще у вересні почалися масові звільнення робітників із великих підприємств — селяни, які наймалися сюди на роботу, поверталися до рідних місць, щоб зустріти кінець світу разом із родинами. “Власники промислових підприємств просять владу зупинити цю міграцію збаламучених робітників, звільнення яких загрожує фінансовим розоренням власників фабрик, фермерів та промисловців”, – писала газета.
Повідомлення про “Кінець світу” 13 листопада 1899 року в газеті Kuryer Lwowski
Не оминула паніка і столицю коронного краю Галичини у складі Австро-Угорщини — місто Львів. Щоправда, для заспокоєння легковірних людей тут влаштовували просвітницькі заходи, а головним руйнівником міфу про кінець світу став професор астрономії Львівської політехніки Марцін Ернст, який навіть видав книжку з промовистою назвою “Про кінець світу і комети: з приводу передбаченого кінця світу на 1899 рік”.
“У цій книзі надзвичайно популярним чином, захоплюючим як романтична історія та водночас науково вичерпним, насамперед розглянуто питання: яка ймовірність зустрічі землі з кометою або її хвостом, чи несуть загрозу їхні “жахливі” хвости та яким би був ефект від зустрічі нашої планети з кометою, і спрогнозувано перебіг астрономічного явища, яке очікується в ніч з 13 на 14 цього місяця”, – повідомляла передовиця газети Kuryer Lwowski напередодні “фатальної” дати.
Марцін Ернст у своїй працізазначив, що ймовірність контакту Землі з кометою, точніше з її ядром, а не з хвостом, надзвичайно мала, майже відсутня, а також описав минулі випадки проходження Землі через хвіст комети, який не завдав планеті жодної шкоди, бо складається з надзвичайно дрібних “димних” частинок.
“Про кінець світу і комети: з приводу передбаченого кінця світу на 1899 рік”
Також львівський астроном наголосив на тому, що “зустріч з кометою”, яку було оголошено на ніч між 13 і 14 листопада 1899 року і яка повинна була спричинити “кінець світу”, буде не чим іншим, як зустріччю з метеорним потоком Леонідів — давно відомою подією, яка регулярно повторюється з більшою чи меншою частотою “падаючих зірок”, які, як відомо, не завдають жодної шкоди. “Хто доживе до кінця наступного століття, до листопада 1999 року, того чекає неперевершене видовище, бо тоді Земля буде проходити одразу крізь два рої: Андромедоїдів та Леонідів одночасно, але це знову не буде “кінець світу”, оскільки цей потік, яким би не був суттєвим, не в змозі ні затримати, ні прискорити рух Землі по орбіті навіть на одну секунду!” –заспокоював публікуМарцін Ернст.
“Отже, передбачуваний кінець світу в ніч з 13 на 14 листопада розпочнеться близько половини 12-ї вечора, і його можна буде побачити протягом другої половини ночі, тобто приблизно 7 годин, природно, якщо небо буде погожим. Тож навіть найзавзятіший послідовник Фальба зможе спокійно лягти вранці спати, щоб, витверезившись від страху, якого нагнав йому “пророк”, чекати появи нового шарлатана, який з не менш важливих причин знову пророкуватиме “кінець світу”, – підвела підсумок з цього приводу газета Kuryer Lwowski.
Однак, науковцям не одразу вдалося розвіяти страхи перед неминучим кінцем світу – упродовж наступного десятиліття в пресі поширювалися чутки про небесну каменюку, яка налетить з космосу і розтрощить Землю. Наступною збурювачкою спокою стала відома комета Галлея, яка, за даними астрономів, мала з’явитися в небі в травні 1910 року. Цього разу громадськість була зворохоблена повідомленнями про отруйні гази, якими начебто наповнений хвіст комети і через який, за даними астрономів, повинна пройти Земля,тож забобонні люди були впевнені, що всім мешканцям планети буде влаштовано газову камеру ще задовго до Гітлера.
Комета Галлея на тлі Сонячного диску, Das interessante Blatt, 1910 рік
Професор Ернст знову взявся до просвітницької роботи, влаштовуючи науково-популярні лекції, вхід, на які, до речі, був платним — місце у фотелі в залі коштувало 2 корони, стоячі місця — 1 корону, на гальорці — 50 гелерів. Тобто відвідини лекцій були недешевими, якщо зважити, що місячна платня 100 корон тоді вважалася добрим заробітком. Окрім того в львівському кінотеатрі “Уранія”, який у той час розташовувався у приміщенні філармонії (тепер — драмтеатр імені Заньковецької, – авт.), влаштовували спеціальні покази, на які часом навіть не могли вміститися всі охочі.
“Лекція “Кінець світу 1910 (комета Галлея)” зібрала такі натовпи до “Уранії”, що сотні людей не змогли на них потрапити через брак місця. У зв’язку з цим адміністрація “Уранії” повідомляє, що інженер Лібанський (відомий у Львові тогочасний популяризатор авіації Едмунд Лібанський, – авт.) повторить свою лекцію в суботу, як завжди пунктуально о пів на четверту”, – інформувала тогочасна газета Kuryer Lwowski.
Попри фальстарт кінця світу у 1899 році, наближення до Землі комети Галлея, про яке трубили у всіх тодішніх газетах, знову спровокувало значні хвилювання серед забобонногонаселення навіть на теренах цивілізованої Австро-Угорщини. Як повідомляла преса, міністр торгівлі доктор Вайскірхнер змушений був видати окремий циркуляр для намісника в Трієсті, Далмації та Крайні із закликом провести роз’яснювальну роботу.
постереження за кометою Галлея у Віденському університеті, Das interessante Blatt, 1910 рік
“Забобонне населення чекає неминучого “кінця світу” з кометою і продає для цього свої ферми, а гроші використовує для “передсмертних забав”. Цьому відчуженню земель сприяють різні шахраї, які оголошують “абсолютний кінець світу”, а самі тим часом роблять прекрасний бізнес у галузі торгівлі землею. З огляду на такі небезпечні прояви забобонів, сільські вчителі повинні пояснювати це явище дітям у школі, а священики повинні мати проповіді на цю тему. Більше того, слід проводити лекції з демонстраціями, щоб просвітити громадськість про появу комети”, – пояснювала газета Kuryer Lwowski.
У ніч на 19 травня, коли в небі мала з’явитися хвостата гостя, у Львові відбувався справжній карнавал. Ту подію тогочасна преса описувала так: “Ніч, коли старенька Земля повинна була закрити своє зморщене обличчя вуаллю кометного хвоста, стала часом приємних спогадів для чоловіків і жінок, підлітків, дітей та для кожної істоти, яка вийшла спостерігати за небом на Високий замок, Чатову скелю та, насамперед, на виставкову площу (тепер — на території Стрийського парку, – авт.)… Кожен, хто бачив цю безтурботну, радісну юрбу, міг подумати, що це частка звеселяючого газу з хвоста комети, опустилася на людські голови. Правда, то була радше “звеселяюча рідина”, і її джерело було не в небі, а набагато ближче – в освітлених і відкритих всю ніч ресторанах.
Карикатура на “кінець світу” 1899 року в гумористичному часописі Kikeriki
У темну зоряну ніч львівський натовп шаленів, бризкав жартами, безтурботно бавився і навіть перестав скаржитися на брудні ресторанні келихи, прикру обслугу та тисняву. У тих, хто не встиг зайняти місце у животворних буфетах, корок пляшки, що непомітно виглядав з кошика з кренделями, переконував, що ресторан не завжди повинен бути освітлений електричним світлом. Кружляючі каруселі, імпровізовані хори, карнавальні паради, епізодичні вигуки чоловіків і жінок та загальний і широкий сміх були змістом цієї ночі, коли щось мало відбутися і коли нічого не сталося. Коли ранкове проміння осяяло втомлені та бліді обличчя, коли холод травневого ранку почав залазити за комір пальто і коли нарешті стало зрозумілим, що комета провалила усі сподівання громадськості, особливий львівський песимізм почав брати гору і виявив себе стильним і абсолютно місцевим голосом якогось громадянина: ”А шляк би трафив того Галлея!”.
Нарешті, розчарована публіка вийшла на терасу палацу мистецтв, щоб поспостерігати за сходом сонця, але коли сонце виявилося вкрите хмарами і стало зрозуміло, що не буде ні комети, ні сходу сонця, Львів вирушив на трамваї додому”.
Цими днями в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20) триває виставка творів Романа Петрука, які митець подарував Музею.
Представлені на виставці роботи Романа Петрука є частиною невідомого широкому загалу і ще малодослідженого пласту альтернативної української художньої культури, яка формувалася паралельно з офіційним радянським мистецтвом.
Експозиція творів Романа Петрука
Значущість цього дарунку важко переоцінити, адже після розпаду Радянського Союзу державні музеї та галереї через брак фінансування не могли належно поповнювати свої збірки зразками неофіційного мистецтва, яке тоді нарешті вийшло з тіні. А економічна криза 1990-х створила умови для витоку багатьох робіт за кордон, сприяла їхньому розпорошенню по приватних колекціях, а іноді призводила і до втрати творів.
Експозиція творів Романа Петрука
Серед творів, які НМЛ ім. Андрея Шептицького дістав у подарунок від Романа Петрука, – його найхарактерніші та найбільш знакові роботи: дерев’яні скульптури і кераміка. Вони розкривають, наскільки близьким до світобачення народних майстрів є авторське сприйняття і відображення навколишнього світу.
Експозиція творів Романа Петрука
Виставку робіт Романа Петрука можна оглянути в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20) до 6 червня 2021 року.
В одній із попередніх публікацій ми вже розповідали про постать знаного львівського фотографа Едварда Іґнація Тшемеського (1843-1905), котрий був відомий як автор портретів та документальної фотографії. Тоді читачі мали змогу переглянути фото львів’ян ХІХ ст. авторства цього митця. Більше про публікацію тут.
Підгорецький замок. Фото Едварда Тшемеського, ХІХ ст.Підгірці, костел та парк. Фото Едварда Тшемеського, ХІХ ст.Львівська Політехніка. Фото Едварда Тшемеського, ХІХ ст.
Сьогодні хочемо продовжити розпочати, адже нам вдалось натрапити на цікаві світлини його авторства. Цього разу в об’єктив фотографа попали вулиці Львова, а також замки Львівщини, зокрема, у Підгірцях та Олеську. Фото чудової якості, усі зроблені у ХІХ столітті.
Нагадаємо, що Едвард Тшемеський був членом Віденського фотографічного товариства та Літературно-мистецького кола у Львові. Свій перший фотографічний павільйон він збудував роком у 1868 році.
Костел єзуїтів, Львів. Фото Едварда Тшемеського, ХІХ ст.Замок в Жовкві. Фото Едварда Тшемеського, ХІХ ст.Замок в Жовкві. Фото Едварда Тшемеського, ХІХ ст.
У 1868 – 1877 рр. ательє Тшемеського знаходилось у будинку поштового відомства на вул. Широкій, 13/14 (сучасна вулиця Коперника, 9). У 1887-1905 рр. заклад розташовувався в приміщенні на вул. 3 Мая, 7 (тепер вул. Січових Стрільців).
Бограч, гамбургери на вогні та копчені реберця. Такі запашні страви на вогні готує учасник російсько-української війни, військовий 24 “королівської” бригади Сергій Сова. Усі страви робить самотужки за власними рецептами. Напрацював їх більш ніж за десять років кулінарного досвіду.
Біля невеличкого дерев’яного будиночка у військових штанах і кітелі нас зустрічає шеф-кухар фуд корту.
“Я вам зараз щось смачненьке приготую”, – каже Сергій.
Водночас демонструє вже приготований на вогні бограч. Каже, що може запропонувати обід і вечерю. Впродовж приготування розповідає, що його мобілізували 2014 року у 24 бригаду імені короля Данила і він поїхав на війну. Коли повернувся вирішив здійснити власну мрію.
“Мені завжди подобалася кухня на грилі, – розповідає Сергій Сова. – Ось цей процес готування на грилі, мангалі. Відкрита кухня, де люди бачать, як готують їжу. Крім того, отримав хороший досвід польової кухні на війні. Тож мій кулінарний досвід у львівських ресторанах переплівся з військовим. Сподіваюся, людям сподобається”.
Надія Сова за роботою. Фото: Христина Парубій
Біля мангала Сергію допомагає мама, яка впродовж усієї кулінарної історії сина разом з ним на кухні. Каже: поки ще здоров’я є, то чому б і не допомогти?
“Удома син, а на роботі – як на роботі, – відповідально відповідає мама Надія. – Я мушу відповідати всім вимогам, які він поставив. Дуже ретельно готує, не використовує хімії, лавровий лист, перець горошком – жодних хімічних спецій. Це була його мрія з дитинства. Сергій з трьох років сидів і щось мені допомагав на кухні. А коли щось пекла, всі креми мусив перепробувати”.
Страва від Сови. Фото: Христина Парубій
Нині Сергій Сова господарює на власній кухні і хизується своїми смаколиками. А ось готувати всю цю смакоту запросив директор парку Олександр Молодий, який оцінив їжу Сергія ще на фронті.
“Він пригостив найсмачнішим обідом у моєму житті, – пригадує Олександр Молодий. – Це було в Трьохізбенці на березі Сіверського Дінця. Уявляєте, ми їли його уху, а на нас дивилися наші вороги з другого берега. Це були незабутні враження. Сергій дуже смачно готує, він дуже професійний і ретельно ставиться до своїх обов’язків. Ми просили, щоб він прийшов у парк, протягом двох років”.
Сергій Сова сподівається, що люди засмакують його кухню та із задоволенням приходитимуть на відпочинок у парк. А тим часом у парку кажуть, що це не єдина власна справа учасника російсько-української війни. Вже влітку ще один ветеран планує захопити увагу львів’ян своїм вмінням, але що саме буде на території – поки що таємниця.
До Дня Героїв, 22 травня 2021 р., урочисто перепоховали останки трьох невідомих воїнів Української повстанської армії, які були віднайдені та ексгумовані меморіально-пошуковим центром «Доля» під час експедицій 2020 року.
Перепоховали віднайдених вояків у братській могилі вояків УПА на сільському кладовищі в селі Стрілки Бібрської міської ради.
На Львівщині перепоховали трьох невідомих воїнів УПА
«Наші експедиції відбувалися в Романівських лісах, у місцях жорстоких боїв між військами НКВД та військами УПА. За історичними даними та за свідченням мешканців, у цих теренах загинуло значно більше повстанців, але зараз вдалося відшукати трьох.
Фахівці комунального підприємства Львівської обласної ради Меморіально-пошуковий центр «Доля» взяли зразки аналізів ДНК для того, щоб у перспективі мати шанс ідентифікувати воїнів Української повстанської армії», – розповів голова комісії з питань культури, інформаційної політики та промоції Львівської обласної ради Святослав Шеремета.
На Львівщині перепоховали трьох невідомих воїнів УПА
Відтак сьогодні представники влади, зокрема депутати Львівської обласної ради Олег Дуда, Тарас Чолій, Василь Баран, Іван Щурко, Соломія Риботицька, Володимир Доманський, громадськість, духовенство, почесна варта віддали Героям останню шану, військові почесті та поховали відповідно до християнських звичаїв.
На Львівщині перепоховали трьох невідомих воїнів УПА
Історична довідка:
Романівські ліси розташовані між селами Стоки і Романів. На південь від Стоків тягнеться масив лісів так званих Любешських від села Любешка, що лежить на краю цих лісів. Власне, у Любешських лісах у вересні 1944 року відбувався вишкіл підпільного військового відділу УПА. Керував вишколом командир «Гонта». Про вишкіл дізнались «енкаведисти» і стягнули у Бібрецький район значні сили.
На Львівщині перепоховали трьох невідомих воїнів УПА
Трагічний для повстанців бій відбувся 20 вересня на невеликому безлісому просторі між Романівським та Любешівським лісовими масивами. Частина повстанців, до 60‑ти осіб, загинули в бою, деякі потрапили живими в руки чекістів, інші розбіглись по своїх селах і влились у місцеві самооборонні кущі.
В Ужгороді і Будапешті стоять пам’ятники-близнюки, присвячені видатному художнику Ігнатію Рошковичу (Roskovics Ignac; 1854 – 1915) — угорському живописцю та графіку, представнику академічної школи Мюнхенського реалізму.
Спочатку, у 2013 році, постав пам’ятник над Ужем, у 2014 році з’явилась його копія над Дунаєм.
Меценат проекту підприємець Іван Волошин і автор пам’ятника Михайло Колодко вважають, що однакові скульптури в Ужгороді та в Будапешті об’єднують Угорщину і Україну.
Автопортрет Ігнатія Рошковича
Автопортрет Ігнатія Рошковича
Ігнатій Рошкович розписав фресками багато храмів, серед яких – фрески на стелі у Соборі Воздвиження Чесного Хреста у м. Кечкемет (Угорщина)
Собор Воздвиження Чесного Хреста у м. Кечкемет (Угорщина). Автор Szórád Péter. Джерело: kozterkep.hu
Фрески на стелі у Соборі Воздвиження Чесного Хреста у м. Кечкемет (Угорщина) Автор Szórád Péter. Джерело: kozterkep.hu
Фрески на стелі у Соборі Воздвиження Чесного Хреста у м. Кечкемет (Угорщина) Автор Szórád Péter. Джерело: kozterkep.hu
Значна кількість робіт художника знаходиться в Угорській національній галереї, яка розташована у колишньому королівському палаці.
Ігнатій Рошкович. Коронація Святого Стефана Ігнатій Рошкович. Святий Стефан проповідує християнську релігіюВиставка робіт Ігнатія Рошковіча у Будапешті, 1892 рік
І насамкінець дві графічні роботи Ігнатія Рошковича, які він зробив під час побуту в Ужку.
Ігнатій Рошкович. Залізничний міст в Ужку (1890 рік)
Ігнатій Рошкович. Ужоцький перевал (1900 рік)
Довідково. (28 вересня 1854, Славковце, Словаччина — 29 листопада 1915, Будапешт) — угорський живописець та графік українського походження, представник академічної школи Мюнхенського реалізму.
Недільний ранок завжди обіцяє щось цікаве та інтригуюче. В нашому випадку це таки правдами, адже знову вирушаємо в незабутню подорож кавовою історією Львова разом з нашим партнером Торговою Маркаю Кава старого Львова. Нашим провідником вдруге буде знаний львів’янин Юрій Винничук.
Епоха була дрімуча, але припадала на мою молодість, і згадувати про неї без ностальгії неможливо. Правда, ця ностальгія не стосується комуністичного режиму і способу виживання у тому режимі, а більше веселого байдикування, нічогонероблення, водіння кози від кнайпи до кнайпи і безконечних закохувань.
Львів у 70-80-тих роках вигідно вирізнявся на фоні совєцького общєпіта. Конкуренцію йому творили тільки кнайпи Прибалтики. Мав свою славу також Ужгород, але більше кавову, бо за Чехії там витворилася традиція найсмачнішої кави.
Культова кав’ярня Львова “Вірменка” у Львові на вулиці Вірменській, 19
У Львові вважалося, що найкращу каву готували на Вірменській та у «Нектарі» на Саксаганського. Тому уся кавова еліта ходила серед дня саме у ці заклади. На Вірменській часто збиралися хіпі, в «Нектарі» – актори, художники й розмаїта інтелігенція. Збиралися вони у певні години – кожна компанія в інші. Кава була тільки приводом для таких здибанок, на яких вирішувалися різні творчі питання. Цікаво, що місцеві росіяни ніколи не казали «пашлі на кофе», а тільки «на каву».
Дешевим і теж популярним закладом був «Старий Львів» на Валовій. Його часто відвідували студенти, а також творча інтелігенція. Оскільки ця клієнтелія була не надто заможна, то приносила щось із собою і розливала з-під столу. До «Старого Львова» дівчат рідко хто водив, бо тут не засиджувалися.
Будинок №13 по вулиці Валовій. Тут було знаходилося кафе “Старий Львів”
Дешева забігайлівка була також на Коперніка, сюди теж приходили зі своїм. Я тут вперше спробував пити чистий спирт. Не пішло.
З дівчатами прийнято було ходити до «Кентавра» на Ринку, до «Чоколядки» (цукерня «Світоч» мала у підвалі кнайпу), у «Вежу» в Стрийському парку чи в «Театральний» у підвалі театру Заньковецької. Згодом додалася «Юність» на Майорівці – сюди, як і у «Вежу», ходили потанцювати під світломузику. Усі ці заклади вечорами були переповнені. «Кентавр» у вихідні був забитий навіть серед дня. Тут робили кольорові коктейлі в кілька шарів, які вабили дівчат. Пацани, які мали «тачку», приходили сюди на лови, побрязкуючи ключиками.
Інтер’єр кафе “Ватра”
Ще одною популярною кнайпою була «Ватра» на Чорновола. Публіка тут збиралася вечорами, а за дня лише у вихідні. Тут можна було танцювати, грала жива музика. Інколи сюди залітали цигани, які мали свою «крапку» на Замарстинівській – ресторан «Червона Рута». В «Руті» часто зчинялися бійки. А в суботу й неділю там зазвичай справляли весілля.
У мене був товариш на прізвисько Прум-прум, бо він ці звуки видавав, коли над чимось замислювався, і ми з ним сміливо йшли на лови дівчат на таке весілля. Тоді прийнято було дарувати молодим по десятці. От ми вручали їм гроші і приєднувалися до публіки. Рідко коли хтось цікавився, від кого ми – від молодого чи молодої. Якщо весілля було людне, то легко було загубитися.
До пивбару «Під Вежею» на Братів Рогатинців ходили на пиво. Тут завжди було тлумно, а влітку черги тягнулися аж на вулицю. Причина полягала в тому, що пивбарів у Львові було небагато. Правда, в різних місцях міста стояли бочки на колесах із розливним пивом. От тільки біля бочок не дуже відпочинеш і не поспілкуєшся так, як у пивбарі. Більша частина залу «Під Вежею» мала стійки, столиків було лише кілька, і здебільшого зайняті. На закуску подавали вуджену скумбрію, солоні палички і бублики. На столах стояли сільнички, дехто, економлячи на закусці, посипав сіллю край кухля.
Ресторан “Ґвара”. Колишній пивбар “Під Вежею” на вулиці Братів Рогатинців (колишня Комсомольська)
Через великі черги доводилося брати відразу по два-три кухлі, щоб зайвий раз не вистоювати. Правда, траплялися й такі пияки, що могли видудлити і з десяток кухлів. Стіни у барі були густо розписані різними мудраціями та мальовидлами, які прибиральниці не встигали змивати. На початку 90-тих, коли нарід почав красти посуд, «Під Вежею» наливали пиво у літрові та півлітрові слоїки.
Пивбар містився у підвалі, а нагорі було звичайне кафе. Тут можна було дати карбованця прибиральниці, й вона приносила пиво нагору, якщо не хотілося вистоювати чергу.
Студенти мали свої «крапки». Медики ходили на «кафедру пана Андрія» – у скляний павільйон на розі Личаківської і Сковороди. Пан Андрій був веселим чолов’ягою, він знав усіх своїх завсідників і для кожного мав кілька приязних слів. Для своїх розливав з-під поли дешевший алкоголь, дивився крізь пальці, коли студенти приносили своє. То був типовий шинкар, у якого напоготові сотні жартів і кпинів. Згодом його змінила Марківна, дебела єврейка. Вона дуже швидко теж заприязнилася зі студентами і не боронила приносити спиртне з собою.
На «кафедрі» можна було отримати розливне пиво, вуджену рибу, але також і яєчню зі шкварками. Усе відбувалося на стояка, що сприяло частішій зміні завсідників.
Марківна перейняла традицію, яка йшла від пана Андрія, і наливала пиво в борг, записавши прізвище зі студентського квитка у засмальцьований зошит у рибних плямах.
Готель “Інтурист” (тепер – готель “Жорж”)
Не можна не згадати ще такі популярні ресторани як «Інтурист» (тепер «Жорж»), «Під Левом» на Ринку і «Львів». Втрапити до них увечері було складно, там завжди було повно народу. Правда специфічного. Крім так званих туристів – поляків, грузинів, гостей зі Східної України та Росії, які приїхали за товаром, – сталу публіку складали фарцовщики, повії, кагебісти, перевдягнені мєнти і різний кримінал. Цей тип клієнтів я описав у «Дівах ночі».
Один із завсідників тодішніх кнайп Микола Петренко склав такого віршика:
Заходжу на каву, зациклений, сам,
Клубочиться димом полуда.
За тим столом Каїн, за тим столом Хам,
За третім не хтось як Іуда.
Беру, як непевний, неповних сто грам
І бачу продовження чуда:
В єдине зливаються Каїн і Хам,
І Феліксів учень Іуда.
Я під «Львовом» завше виловлював поляків і купував у них одяг, аби потім здати знайомим офіціантам. Фарцування приносило непогані прибутки, але я займався цією справою рідко.
На початку Пекарської по ліву руку містилася стара кнайпа, яка називалася «Офіцерська їдальня». Правда, офіцерів там було не густо, зате ціни – посполиті. Націнки у таких кнайпах були зовсім маленькі, але все одно народ полюбляв приносити пляшки з собою, давши карбованця офіціантці за склянки.
Там таки на Пекарській ближче до Медінституту розмістилася кнайпа, яку прозвали «Білий кінь», бо власне кінь і був намальований на стіні. Сюди забігали студенти-медики і такі, як я, мисливці на дівчат з медичною освітою. Здебільшого то були панянки з пурєдних, заможних родин і з будь-ким не дуже мали бажання спілкуватися. Але на «художника» вони ловилися. І не біда, що згодом з’ясовувалося, що я не портретист, не пейзажист і навіть не графік, а оформлювач, який числиться на заводі малярем чи слюсарем. Це вже не було суттєвим, коли крига скресала.
Серія кнайпочок на стояка мала теж свою клієнтелію, яка воліла не засиджуватися. Туди забігали на чарку з кавою, щоб погомоніти трішки і розбігтися. На Ринку таких забігайлівок у різний час було кілька. Одна з них на розі з Сербською вабила узимку – там працювала дуже колоритна пані, яка готувала гаряче вино. За совєтськими законами вона чинила злочин, бо гріти вино вона могла, але додавати до нього цукор і гвоздики – це вже зась. Тим більше, що гвоздики були за її гроші. Тому часом до неї чіпалися різні «правєряющіє», і вона на короткий час припиняла цю добру справу. Але потім знову відновлювала.
Вулиця Шевська у Львові
На Шевській аж до середини 90-тих дожила кнайпа «Лотос». Сховавшись у маленькій вуличці, вона навіть зуміла пережити горбачовську боротьбу з алкоголем і тихо, без галасу продовжити торгувати горілкою на розлив. Тому всередині 80-тих, в епоху антиалкогольної кампанії тут завше витягувалися черги аж на вулицю. Зрештою, як і в інших подібних забігайлівках, які мужньо не здавалися режиму. Наприклад, у «Чарочній» за театром М. Заньковецької (в народі «Чарочну» прозвали «Фоткою» через сусіднє фотоательє) та в чималій кількості маленьких кнайпочок на околицях міста.
Ми любили заходити на флячки до закладу, який називався «Рубці» й містився на початку Дорошенка. Такі ж «Рубці» були й на Городоцькій. Ця страва була смачна й дешева, а до неї добре йшла горілка. Публіка збиралася проста. Хоча й не бракувало унікумів.
На Городоцькій до «Рубців» і до пивбару неподалік учащав легендарний футболіст Габовда, який славився своїми пасами і голами, виконаними головою. Останнім часом він спивався і демонстрував силу свої голови буцанням у стіну.
Експозиція виставки "Знахідки підземних Бродів". Світлив Віталій Грабар
Горщики, тарелі, скляні посудини, яким кілька сотень років, – з нагоди музейного тижня у Бродах презентували знахідки археологів у місті за останній рік.
Виставку «Знахідки підземних Бродів» відкрили в Історико-краєзнавчому музеї міста в четвер, 20 травня 2021 року.
Експозиція виставки “Знахідки підземних Бродів”. Світлив Віталій Грабар
«Усі речі, які увійшли до експозиції були знайдені під час досліджень на вулицях Вірменській, Веселій та Кривоноса, що розташовані у середмісті. В основному знахідки датуються XVII-ХХ ст.», – розповів археолог Олександр Сілаєв.
Експозиція виставки “Знахідки підземних Бродів”. Світлив Віталій Грабар
Археологічні дослідження проводили працівники Рятівної археологічної служби спільно з музейниками.
Експозиція виставки “Знахідки підземних Бродів”. Світлив Віталій Грабар
«Ця виставка є результатом перших археологічних робіт під час реалізації будівельних проектів у середмісті. До того співпраці між забудовниками та науковцями не було. Це музею такі дослідження – це шанс суттєво поповнити фонди та експозицію, адже досі таких артефактів, які нині представлені на виставці, у нас не було, а також більше дізнатись про давню забудову міста», – говорить директор музею Василь Стрільчук.
Експозиція виставки “Знахідки підземних Бродів”. Світлив Віталій Грабар
Її ім’я не лунало гучно на театральному небосхилі Рівного. Вона — з тих не надто примітних трударів, хто своєю відданістю театру здобував його славу. Служителька двох муз — і Мельпомени, і Терпсихори, — яких вона не розділяла. Не зіграла яскравих ролей і не виконала видатних танцювальних партій. Просто багато років була невід’ємною часточкою Рівненського театру, якому служила до кінця свого життя.
Історія Рівного пишеться долями його мешканців. Часто це люди нічим особливим не примітні, які виконували свою щоденну роботу, не зазнавши за це особливих почестей. У трудовій книжці Олександри Олександрівни Логошовець всього один запис, де вказано місце роботи — Рівненський обласний музично-драматичний театр. Йому вона віддала 63 роки свого життя. І залишила цей світ зимового ранку на Старий Новий рік, 13 січня 2018-го, на 92 році життя.
Алла Логошовець – артистка балетної трупи Рівненського муздрамтеатру, 1952 рік
Не стало корінної рівнянки в четвертому поколінні, актриси, особистості — цілої епохи. Бо з кожною людиною, що відходить у кращі світи, помирає ціла епоха. Вона забрала з собою чимало нерозказаних історій з минулого нашого міста, пропущених через власну долю. А того, що розповіла, вистачило б на цілу книгу.
Журналістська робота звела з Аллою Олександрівною коли вона вже була в поважному віці. Скільки вона знала, пам’ятала про Рівне, театр, і охоче ділилася цим своїм безцінним багажем!. Вона розповідала такі цікавинки з минулого нашого міста, яких не прочитаєш у жодному історичному виданні. На жаль, невблаганний час не дав можливості на ще одну зустріч, щоб розпитати більше.
Алла Логошовець, 1954 рік
Рівнянка з іншого Рівного
Для рідних і близьких вона була Алла або Аля. Так називали її й колеги, хоча за паспортом вона Олександра. Народилася в Рівному, але тоді, в 1927-у, це було інше місто, інша країна. Родина була небідною. Будинок на Поштовій, і ще один з чималим наділом землі, на якому працювали наймані робітники, в передмісті Грабник, на вулиці Граничній.
Театр увійшов у життя Олександри Логошовець з дитинства. Її пам’ять закарбувала, як маленькою дівчинкою вона дивувалася, чого це дорослі пізно увечері, коли вже спати треба, збираються до якогось театру? Що то за таке той “театр”? За розповідями Олександри Олександрівни, її рідні були великими шанувальниками Мельпомени. Тому практично не пропускали жодної нової вистави в міському театрі Зафрана. Саме туди й вирушали вечорами. А невдовзі й малу Олександру стали брати з собою.
До 1960-го тут був театр а потім будинок культури будівельників. На фото актори театру. Друга ліворуч у першому ряду Алла Логошовець, фото 1955 року
“Батько помер як мені два роки було. А мама з сестрою і братом завзяті театрали були, – розповідала Алла Олександрівна. – Пам’ятаю, як сиділа в мами на руках під час Днів Шевченка в театрі Зафрана в ложі. Досі пам’ятаю ті розкішні ложі”.
Міжвоєнне Рівне було містом театральним. Окрім міського театру, були ще й приватні та аматорські, постійно гастролювали приїжджі трупи, окремі виконавці, працювали кабаре. Олександра з дитинства вподобала хореографію. На той час у Рівному було кілька приватних балетних студій. У одній з них — студії Зої Василівни Корнаковської — навчалася й Олександра. На жаль, подробиці тогочасних її хореографічних студіювань розпитати Аллу Олександрівну не встигла. Навіть у поважному віці танцюристку в ній видавало все — і струнка постава, і хода, і пластичні рухи. Її кумиром була уславлена радянська балерина Галина Уланова, про яку вона знала дуже багато і за творчістю якої стежила.
Війна увірвалася в життя 14-річної Олександри Логошовець, не давши завершити ані загальної освіти, ані хореографічної. Разом з нашим містом і його мешканцями дівчина пережила усі перипетії, що випали на їхню долю, і назавжди відклалися в її пам’яті. У ній міцно трималися не лише подробиці власного далекого минулого, а й цікаві деталі з минувшини Рівного. А ще — історія становлення Рівненського театру, з яким назавжди пов’язала свою долю.
Театр на Поштовій
Олександра Логошовець прийшла до Рівненського театру в березні 1944-го, коли їй ще не виповнилося 17-ти років. Її зарахували артисткою балету. А на початку 1950-х вона вже належала до провідних актрис балетної трупи. Грала й епізодичні ролі, здебільшого дівчаток, бо була надзвичайно тендітною. Часто в парі з подругою Тетяною Куровською, також акторкою балету, якій частіше діставалися ролі хлопчаків-підлітків.
Хлопчаки – Алла Логошовець (ліворуч) і Тетяна Куровська (праворуч)
У 1953 році зіграла у виставі “Донька прокурора” подругу головної героїні Октябрину. Про цю її роботу навіть згадували в місцевій газеті “Червоний прапор”. Епізодична роль дісталася їй у виставі “Серце матері” та ще кількох постановках.
Алла Логошовець з партнером у виставі “Коли цвіте акація”, 1955 рік
З Рівненським театром Олександра Логошовець пережила найтяжчі повоєнні роки. Але згадувала їх з особливим трепетом, бо все її тодішнє життя заполонив театр. Навіть вечірню середню школу закінчувала, так би мовити, без відриву від виробництва: о 6-й ранку — до школи, а потім до театру на роботу. Зі спогадів Олександри Логошовець:
Тут, у кінотеатрі “Партизан” з липня 1944 по липень 1945 тимчасово знайшов прихисток і Рівненський театр
“Коли театр Зафрана розбомбили, то нам дали “Партизан”. Там було дуже тісно. Не було ані гримерок, ані приміщення для репетицій. А ще ж кіносеанси йшли… Коли в серпні 1944-го до нас приїхала театральна трупа з Мелітополя (вони потім склали кістяк трупи Рівненського драмтеатру), нам дали той будинок, де зараз клуб будівельників на Поштовій (тепер “Інваспорт”, – прим. авт.), і кажуть:”Будуйте собі театр”. Ми його дійсно своїми руками збудували. Під час війни там була велика німецька столова. Приміщення було побудоване, як фінський будиночок, з блоків. У наступному будинку був ресторанчик, то ми там кухню облаштували. Ще дали нам у парку будиночок, теж на кшталт фінського, поруч із тим місцем, де потім кінотеатр імені Шевченка звели. Під час війни там жили і щось там робили румунські євреї, які заплатили німцям, щоб їх не зачіпали. А костюми зберігали в старому будинку на вулиці 16 Липня, поруч із нинішнім управлінням Львівської залізниці. Той будиночок не зберігся. Отак і бігали між трьома приміщеннями. Все робили своїми руками.
Алла Логошовець біля старого театру на Поштовій, кінець 1940-х
Коли місто перестали бомбить, ми працювали з ранку до ночі, щоб скоріше облаштувати приміщення на Поштовій. Сарай для декорацій зробили. Штори самі шили, ложі облаштовували. Важко було матеріально. Ще тривала війна. На театр давали трофейні речі, щоб ми переробляли для своїх потреб. На гастролі по області їздили на переобладнаних трофейних німецьких автобусах і вантажівках. Зносили до театру хто що міг. Крісла з оксамитовою оббивкою нам привезли звідкись. Ті крісла, до речі, потім перейшли в новозбудований театр. Я з дому принесла крісло для гримерки. Мама дозволила. Вона всі вистави дивилася. І люди ходили до театру. Хоча тоді вечорами було боязко містом ходити. Вояки п’яні вешталися вулицями, зі зброєю, погрожували людям…
Трупа Рівненського театру на Поштовій, середина 1950-х. Алла Логошовець у першому ряду третя ліворуч
Мерзли взимку дуже в тому приміщенні на Поштовій, – продовжує Алла Олександрівна розповідь. – Під костюм одягала теплий жилет. Добре, що я була дуже худенька, за що дякую своїй мамі. Вона не любила товстих, і стежила, щоб я не погладшала. На Поштовій ми були з кінця 1944-го по 1960-й рік, поки не збудували нове приміщення”.
Алла Логошовець в театральному образі
Олександра Логошовець запам’ятала кричущий випадок, який трапився в театрі в ніч під новий 1946-й рік, і вразив не лише її, а й усю трупу: “У нас був дуже хороший режисер Андрій Баженов. Загинув на Новий рік від рук радянського офіцера. Якраз ішло новорічне дійство, в театрі аншлаг… Аж тут якийсь п’яний офіцер вдирається в залу і починає погрожувати людям пістолетом. Баженов йому зробив зауваження. А той, недовго думаючи, вистрелив йому просто в голову. Потім у театрі було показове засідання військового трибуналу, на яке прийшло й багато рівнян. Тому офіцерові “вишку” дали”.
В одній з вистав з партнером
А ще згадує, як давали концерт простонеба на місці, де згодом постали новий театр і Театральна площа: “Коли вже розчистили місце в сквері для будівництва, то встановили там тимчасову сцену на тому місці, де мала бути сцена нового театру. Ми там давали концерт. У трупі тодішній були дуже гарні солісти-вокалісти: два сопрано, баритон, бас, тенор. У теперішньому театрі немає таких…”
Східна красуня – Алла Логошовець
Пригадує Алла Олександрівна, як після війни, у кінці 1940-х, рівненські актори давали виїзні концерти на сцені літньої естради в міському парку імені Шевченка. Тоді на подібні заходи збиралося мало не все місто. Люди прагнули позитивних емоцій після трагічних воєнних років.
Подруги і в театрі, і в житті – Алла Логошовець (ліворуч) і Тетяна Куровська
Театральна аристократка
Професійний вік артистів балету короткий — у 40 років уже пенсіонери. Тому на початку 1960-х Олександрі Логошовець довелося змінити театральне “амплуа”. Вона стала завідувати костюмерним цехом. Проте ще танцювала певний час, брала участь у спектаклях у масовках.
Алла Логошовець (ліворуч) і Тетяна Куровська на вулицях засніженого Рівного 1950-х
А костюмером Алла Олександрівна була неперевершеним, як згадують колеги. Народна артистка України Ліна Ізарова, яка приятелювала з Аллою Логошовець, розповідає: “Такому служінню театру, як вона, треба повчитися. Я прийшла до театру, коли Алла Логошовець уже була костюмером. З яким священним трепетом вона до костюмів ставилася! Як до реліквій! Молилася на них, як на ікони… З нею радилися художники при пошитті костюмів до вистав, бо вона мала грунтовні знання епохи XVIII-XIX століть. Знала до найменших деталей, як тоді одягалися. Знала, як пошити костюм так, щоб актрису показати з кращого боку. Вона нікого не випустить на сцену, доки своїми руками не поправить костюм, не розгладить кожну складочку… А українські сорочки-вишиванки, хустки, то для неї були, як ювелірні вироби, прати їх тільки вручну… Коли театр горів, Алла найперше кинулася рятувати костюми. Викидала їх у вікна, потім дбайливо перебирала, відновлювала, бідкалася, що якийсь зіпсувався… “
Після репетиції біля театру на Поштовій Алла Логошовець (праворуч) і Тетяна Куровська
Колеги, знайомі відзначають також вишуканий смак Алли Олександрівни.
“Алла була кравчиня неперевершена, – згадує приятельку Ліна Ізарова. – Вона мені весільну сукню пошила, яку бережу донині. Така гарна, перлинами обшита, дуже вишукана. Якось трапилася така історія. Одна глядачка подарувала мені тонесеньку вишиту жовто-блакитними нитками сорочку. Це був 1969 рік. Алла каже:”Не бери додому. Ти її не носитимеш, нехай буде в театрі, будемо берегти. Тепер так ніхто вже не вишиє”. І от, коли вже була інша завідувачка костюмерним цехом, якось іду по коридору, дивлюся — на підлозі серед мотлоху лежить моя сорочка розірвана… Я до костюмера, а вона мені, мовляв, сорочка ж необлікована… Ну звісно ж, це ж подарунок… Ми тоді обидві з Аллою плакали”.
Алла Логошовець – провідна актриса балетної трупи 1950-х років
Особливе ставлення в Алли Олександрівни було до українського національного костюма. Вона категорично не сприймала “новацій” на кшталт рожевих чи блакитних шаровар, міні-плахт. Завжди була за правдиве відтворення українського одягу на сцені, бо вважала, що він також “грає” роль, і може як сприяти успіхові постановки, так і споганити її. “Коли сучасне — це одне. Але коли класика, то це історія, не треба її паскудить”, – казала Алла Олександрівна.
Алла Логошовець в українському вбранні
Коли, вже будучи на пенсії за віком, стала працювати на прохідній театру, то й там залишалася вірна своїй скрупульозності і відповідальності. Вчила, особливо молодих акторів, як вітатися, як заходити в автобус, як до театру приходити.
Колеги називали її театральною аристократкою. Навіть у поважному віці вона зберегла особливу, притаманну лише вихованцям старої театральної школи, витонченість без манірності, але дійсно таку аристократичну. Її обурювало, коли до театру заходили у вуличному взутті. Будь то актори, чи глядачі.
Вітання ветерану театру Аллі Логошовець з 25- річним ювілеєм Рівненського театру. Алла Логошовець – у центрі. Хто поруч із нею, на жаль, невідомо. Фото надала рівнянка Олена Сергєєва
“У театрі завжди перевзувалися, – згадувала Алла Олександрівна колишні роки. – У вуличному ніхто до зали, не кажучи вже про сцену, не йшов. У головному уборі чоловіки також не заходили. Коли ще театр був на Поштовій, у Рівному мешкав такий лікар Ерліх. Вони з дружиною були постійними відвідувачами театру. Коли дощ, сніг, вони приходили в гумових ботах, під якими були туфлі. Боти знімали і заходили до зали в чистих туфлях. А щоб прийти до театру у спортивному костюмі, то це жах!.. Тепер не так”.
Тетяна Куровська (ліворуч), Ігор Жилінський, Алла Логошовець у виставі “Циганка Аза”
Одна велика любов — театр
Доля не подарувала Аллі Олександрівні особистого щастя. Вона так і залишилася самотньою, мешкала з мамою. Чому не склалося її особисте життя, не знають навіть ті, хто був близько знайомий з нею. Вона не розповідала. Хоча заміж її кликали. Казала, що, якби погодилася, то це був би шлюб за розрахунком. Для її щирої вдачі неприйнятно було кривити душею.
На Перше Травня з колегами по театру, початок 1960-х. Алла Логошовець – крайня праворуч
Кума Олександри Олександрівни також танцівниця театру Тетяна Куровська могла б чимало розповісти цікавого про близьку подругу, з якою вони завше разом на численних світлинах, але і Тетяни Куровської давно немає на цьому світі.
На сцені театру. Алла Логошовець – крайня ліворуч
З теплотою згадує Аллу Олександрівну рівнянка Олена Сергєєва:“Алла Олександрівна — унікальна людина, вона була моєю театральною “мамою”. Я росла у неї на очах, а точніше, на руках. Поки моя мама (артистка Рівненського театру Алла Жуковська, – прим. авт.) була на сцені, мене забавляла Алла Олександрівна. Театральні діти — вони як “діти полку”. Пам’ятаю, поки йшов спектакль, тьотя Алла вела мене до костюмерного цеху, в казкове для мене місце. А в перукарському цеху, куди також заходили, можна було поміряти перуку, заплести на ній косу… Не кожній дитині випадала така нагода… Тьотя Алла часто згадувала, як вона несла мене, маленьку, на руках під дощем у готель, поки мама грала у виставі, а я кумедно злизувала краплини дощу зі своїх рук. Це її дуже веселило. А ще називала мене “кастрєлєю”. Я ніяк не могла правильно вимовити слово “кастрюля”. Ми дружили до самої смерті Алли Олександрівни. А ще в неї була і втіха, і вірний багаторічний друг — кіт Мурчик. Вона до нього ставилася, як до людини. Завжди казала, що це дивовижний і унікальний кіт.
Був і такий епізод у театральній біографії Алли Логошовець
Такої, як вона, завідувачки костюмерним цехом ще не було в театрі, – продовжує спогади про близьку людину Олена Сергєєва. – До костюмів ставилася з таким трепетом, як до живих істот. Була акуратисткою, актори в неї були, як лялечки. Часом сварлива, але справедлива і доброзичлива. Вона для мене — взірець ставлення до театру, і до професії зокрема. Її наука мені дуже знадобилася, коли я сама прийшла до театру на роботу”.
Алла Логошовець особливо любила українську класику. На сцені театру, 1958 рік
Про останні дні Олександри Логошовець розповіла її доглядальниця пані Світлана, яка шість років опікувалася Аллою Олександрівною:”Вона була унікальною жінкою, хорошою, світлою людиною. Дуже вимоглива, але не вередлива. Із загостреним почуттям справедливості, що не всім подобалося… Мені з нею не було важко. Хоча доживала віку Алла Олександрівна тяжко хвора, майже втратила зір… Дуже багато знала і пам’ятала. За її розповідями можна книжки писати. Все робила досконало. Казала, якщо берешся, то роби добре, а якщо не вмієш, то не берися. Дуже смачно готувала. А який чай унікальний робила!.. Тяжко хворіла два місяці перед смертю, але в лікарню навідріз відмовилася лягати. Залишила цей світ на Щедрий вечір, так тихо, спокійно, наче спати лягла… “
Алла Логошовець
Ліна Ізарова пригадує, що за два дні до смерті Алла Олександрівна в розмові все розпитувала, як там театр, що нового, що ставлять, які новини в колективі. Усі, хто знали Аллу Логошовець, зазначали, що вона завжди про що б не говорила, обов’язково згадає про театр. Йому вона залишилася вірною до останнього подиху…
Роздивляючись старі світлини, на яких струнка, усміхнена і красива молода жінка позує у різних театральних образах, невимовно шкода усвідомлювати, що її вже немає на цьому світі. Скромна трудівниця сцени. Про неї згадував у своїй книзі “Історія театрального мистецтва Рівненщини” актор і мистецтвознавець Ігор Жилінський. Її театр розпочинався навіть не з вішака, а десь глибоко в серці, в потаємних куточках назавжди зачарованої театром душі… З ним вона жила, з думками про нього й відійшла в кращі світи…
Місце останнього спочинку рівнянки, актриси, цікавої оповідачки і непересічної особистості Олександри Олександрівни Логошовець
Рівне, театр, події минулого — з вуст Алли Логошовець
Тут частинка того, що вдалося записати. Багато з розказаного потребує уточнень, які, на жаль, уже зробити неможливо. Звісно, спогади — річ суб’єктивна, однак почуте вражає і спонукає до роздумів.
Про закладення Свято-Воскресенського собору
– На закладини храму приїздив з родиною імператор Олександр ІІІ (30 серпня 1890 року, – прим. авт.). Моя бабуся на той час була ще маленькою дівчинкою. Вона розповідала, що незадовго до урочистостей у місті збирали маленьких дівчат з довгим волоссям, які повинні були йти попереду імператорської ходи і посипати дорогу квітами. Бабуся розповідала, що дівчаток гарно вбрали, навчили, як правильно кидати квіти. Відтак, уся дорога від нинішнього краєзнавчого музею до місця, де тепер Воскресенський собор, була встелена квітами. Люди розповідали, що підрядник Яполутер під час будівництва собі вкрав гроші, то мусили переробляти іконостас. А дзвіницю біля собору пізніше звели Гонопки. У них не було спадкоємців, то вони пожертвували на церкву, сподіваючись на Божу милість.
Алла Логошовець в одному з театральних образів
Рівне за Польщі
Центр міста було вимощено бруківкою у вигляді візерунка, на тротуарах — плити. Узимку прибирали власники, щоб, боронь Боже, ніхто не впав біля магазину. Бо буде штраф власник платити і оплачувати лікування. У туфельках можна було іти. На Чорновола кінні візники стояли в черзі. Хто підходив брати, то не вибирав, а першого брав. На Галлєра (тепер 16 Липня. – прим. авт.) стояли автотаксисти.
На розі теперішніх Соборної і Петлюри була розкішна книгарня (будинок Гальпериних, – прим. авт.). Там ми з мамою купували до школи приладдя письмове. Асортимент був величезний.
Алла Логошовець з колегою
За Польщі школярам можна було вулицями ходити тільки до певної години. Якщо з батьками ідеш, то нічого, а самим не можна було. Вчителі ходили і перевіряли. Ми всі в формах ходили. Кожна школа мала свою форму.
За Польщі жили непогано. Місто було чисте, магазинів дуже багато, кав’ярень. Можна було придбати, що душа забажає. Такого слова як “дефіцит” ми навіть не знали. Воно з’явилося, коли “совєти” прийшли і магазини позакривали.
Про парк і палац Любомирських
У парку Любомирських (тепер ім. Шевченка, – прим. авт.) під час Волинських Торгів гойдалки працювали різноманітні. Ми ходили туди кататися. А ще — дивитися виступи мотоциклістів, які їздили всередині в кулі. Це був такий улюблений атракціон рівнян. Платно було, за злоті, це були дорогі гроші. Також звіринець був у парку. Ми, школярі, ходили дивитися. У формі всі — у нас була така красива синя форма. Вхід на Торги був біля нинішнього “водніка”. Парк дуже гарний був, доглянутий, квітів багато. І по дорозі до парку, от так, як підніматися нинішньою Соборною угору, на тротуарах красиві квітники були. Дундич був похований на кладовищі Дубенському, біля церкви, під парканом, під березовим хрестом. А там, де його могила в парку, був данцінг.
Алла Логошовець
Великий палац Любомирських, той, що там, де нині стадіон, у 1939 році вже був у руїнах. “Совєти” підірвали. Дітьми ми там всередину ще заходили. Бачили залишки розписів на стінах, але боялися там ходити, щоб нас не засипало в руїнах. Біля палацу цигани табором ставали. Цирк шапіто також там ставили. У театрі Зафрана Шевченківські дні влаштовували. Ми з мамою завжди відвідували.
Прихід німців. Окупація
Ми не очікували, що німці прийдуть, а Червона Армія драпанула. Пам’ятаю, як німці на сотнях мотоциклів у місто в’їхали, такий гуркіт стояв!.. До школи ми не ходили, бо боялися, щоб до Німеччини не забрали. Комендантська година була. Полонених з концтабору водили на розбір руїн.
На Бандери, там де нині музучилище, був табір полонених. Ми їм їжу перекидали. Там, де нині торговий центр “Покровський”, на горбочку, була військова частина ще з часів Польщі. Під час війни там теж полонених утримували. Вони помирали від тифу. Там же і розстрілювали, і ховали на Грабнику. На Видумці (сучасна вулиця Бандери) також розстрілювали і спалювали. У Сосонках, біля місця розстрілу євреїв, скрізь поля були. Всього кілька хат було неподалік, бо поляки не дозволяли там будуватися. Ми неподалік жили і все те жахіття чути було, не могли спати вночі.
На сцені Алла Логошовець, яку не впізнати
Тюрма на Соборній (колишня “швейка”, а нині торговий центр, – прим. авт.) — її паркан тягнувся аж до нинішньої міськради. Там всі будинки на кістках збудовані. Там розстрілювали, коли відступали радянські війська. Була така судмедексперт Рибакова, то вона сама дострілювала заарештованих, а тоді доганяла відступаючі війська.
У будинку на Соборній, навпроти парку, де нині управління освіти, за окупації тифозна лікарня була.
У колишній гімназії, а тепер краєзнавчому музеї, при німцях була резиденція Коха. Там заборонена зона була, з неї відселяли людей з будинків. Місцеві боялися навіть наближатися туди. Навкруги було болото.
Дві україночки. Ліворуч Алла Логошовець
Розваги під час окупації
Ніяких особливих розваг тоді не було. Молодь намагалася на очі німцям зайвий раз не потрапити, щоб до Німеччини не відправили. Під час війни трупа Рівненського театру грала в кінотеатрі “Ампір” колишньому, що потім став “Партизаном”. Грали на українській мові. Туди місцеве населення ходило, бо театр Зафрана німці собі забрали. Туди місцеві не ходили. Своєї трупи в Рівному не було, а приїздили актори з Луцька. Кабаре працювали в місті, в парку Любомирських був ресторан і в центрі міста. Деякі місцеві жінки гуляли з німецькими офіцерами. Ходили з ними в ті ресторани.
Про Кузнєцова і партизан
Кузнєцов багато біди Рівному приніс. Після його диверсій почалися арешти і розстріли населення. Партизани викрали генерала Ільгена, а розповсюдили чутки, що буцімто це УПА. От було таке. У 1943 році раптом хапають українських чоловіків і розстрілюють. Через деякий час — знову. Люди казали, мовляв, євреїв уже знищили, то тепер беруться за українців. Нашого сусіда з Граничної також забрали. Він учитель був. Возили кудись окопи копати, бо вже відступали німці. Його матір їздила туди, де вони копали, шоб здалеку хоча б його побачити. А ще таке було. Інша наша сусідка, в якої сина також ув’язнили, якось вийшла на вулицю, а там машина з тюрми виїхала. На розстріл везли арештантів. У кузові машини побачила сина в самій білизні. “Прощай, мамо!” – встиг вигукнути. Та жінка довго бігла вулицею за вантажівкою… Це дуже страшно…
І от після війни ми в старому театрі на Поштовій ставимо виставу “Ето било под Ровно”, потім її трохи переробили і назвали “Грачов — центру”. І запросили на прем’єру колишніх партизанів із загону Медвєдєва. От вони розказують, як вони викрали генерала і підкинули папір, що це зробила УПА. Потім убили суддю Функа, і знову папір підкинули, що це УПА. Ну це ж нечесно!. Скількох безвинних рівнян за це розстріляли!.. Медвєдєв був дуже жорстокий. Люди розповідали, що коли один партизан із його загону проти нього щось сказав, то того чоловіка за наказом Медвєдєва розстріляли.
Люди сумнівалися, що Кузнєцов був радянський розвідник. Він був у Німеччині, прийшов з німцями… Лісовську бачила якось як вона їхала з німцями в машині.
Василь Селезінка й Алла Логошовець у виставі “Циганка Аза”
Про бомбардування міста
Уже після визволення аж до осені 1944-го німці бомбили Рівне. Мешканці ночувати втікали за місто. Ми йшли в урочище Сосенки. Німці там ліс вирубали, щоб партизани там не ховалися. Але німці вже й у полі почали бомбити. Потім ми в Білу криницю ходили ночувати. Місто йшло масово, як на демонстрацію — з дітьми, з колясками, з речами. Спали в сільських клунях. Землянки рили, щоб сховатися. А дехто й до хати пускав.
У Рівному полонені німці розчищали руїни, будували будинки. Наприклад, на Замковій, поруч із теперішнім музеєм. На місці, де тепер театр, також були будинки. Але їх зруйнували бомбуваннями. Після припинення бомбувань все розчистили і зробили сквер.
Про костел Святого Антонія
Коли в кінці 1950-х закрили костел, то багато одягу, ризи, підсвічники срібні, різну костельну утвар віддали театру. Треба було зберігати відповідно. Ми використовували це як реквізит. Щоправда, після пожежі 1978 року багато тих речей зникло.
На сцені театру
Про театр
Післявоєнний театр не той, що нині. Була дуже співоча трупа. Оперети йшли. “Запорожець за Дунаєм” ішов без “вимарень” — повністю співали і хор, і солісти. Ми, хоча й були артисти балету, але вивчали і хорові партії. Не буде ж масовка мовчки стояти… І танцювали, і грати доводилося. Жили дуже дружно. Прем’єру, Новий рік разом святкували. У нас був чудовий оркестр. Диригентом був поляк, який за Польщі служив у прикордонному корпусі в Березно. Сам грав на кларнеті, віолончелі, саксофоні.
Про пожежу в театрі
Це було на річницю смерті Сталіна, 5 березня, в неділю. Вистава йшла про Кузнєцова, а ввечері мала бути інша. Я вже прийшла додому, але якесь наче передчуття було… Мама пішла в церкву і вернулася:”Аля, іди, театр горить!”. Я на таксі помчала, то таксист навіть гроші не взяв. Мабуть, недопалок спричинив… На другому поверсі костюмерні, то спочатку виносили в двері костюми. А потім вже просто хапали й у вікно викидали. Багато костюмів тоді пропало. Тоді директора, заступника і завпоста на “хімію” посадили на примусові роботи.
Світлана КАЛЬКО
P.S.Щира подяка за допомогу в підготовці матеріалу Олені Сергєєвій, Ліні Ізаровій, доглядальниці пані Світлані.
Відома українська дизайнерка Оксана Караванська представила свій новий проєкт у Києві, у відкритому просторі інноваційного парку UNIT.City. Унікальна фешн-подія під провокативною назвою Existential Fashion Error стала прем’єрою нового бренду Misstitchic – в колаборації із текстильним дизайнером Ксенією Уманською, випускницею London College of Fashion.
Existential Fashion Error – це концепт про моду як простий спосіб говорити про складні речі. Філософія колекції – ексклюзивна і водночас практична. Це Ready Couture. Свою відповідальність в моді Караванська бачить у створенні одягу актуального, такого, який існує поза часом та обов’язково має інтелектуальну складову.
Existential Fashion Error
– Це моє бачення трендового, але часто надуманого та ілюзорного поняття Sustainable-фешн, – каже Оксана Караванська. – Живемо у часи, коли інтровертність світу і людини в ньому досягли свого піку. Але наскільки етичною можна вважати моду у стосунку до навмисної модифікації тіла людини?
Existential Fashion Error
Утім, Existential Fashion Error – це не просто прем’єра нової колекції та нового бренду Караванської, а непересічний соціальний проєкт на підтримку Благодійного фонду «КРАН» та його доброчинної ініціативи «Будь потужною на 300W (omen)».
Existential Fashion Error
Фонд «КРАН» (https://www.kran.fund), який приймає складні виклики в благодійності, та фешн-виклик Караванської Existential Fashion Error об’єднались, щоб залучити нових партнерів до важливого соціального проєкту придбання роботизованого комплексу для відновлення ходьби тяжко травмованих бійців GЕ-O System Evolution, вартість якого – 288 000 євро (виробник – Reha Technology, Швейцарія) і підтримати ініціативу «Будь потужною на 300W(omen)»: не купувати інвалідні візки, а ставити хворих на ноги.
Гостями дефіле без правил від Караванської в UNIT.City були колишній міністр фінансів України Ігор Уманський, народні депутати Олена Копанчук і Михайло Цимбалюк, колишній міністр культури Євген Нищук, народна артистка України Людмила Смородіна, телеведучі Катя Осадча, Ольга Фреймут з донькою Златою, Ігор Кондратюк, Світлана Вольнова, Ольга Грицик, співачка Анжеліка Рудницька, засновник Ukrainian Fashion Week Володимир Нечипорук та інші. Ведучою показу була Соломія Вітвіцька.
17 червня о 19:00 на даху !FESTrepublic відбудеться вечір французької музики та атмосфери «Ville de l’amour». Організатори запевняють, що максимально відтворять атмосферу Парижа.
«Зовсім не обов’язково їхати в Париж, щоб насолодитися французькою атмосферою! Маємо ідею, як провести вечір у Львові, але відчути себе посеред Монмартру. Ми відтворимо атмосферу Парижа у Львові. Жодного плану, розслабляємося і відпочиваємо! Це буде більше, ніж просто концерт, це буде вибух французької романтики під зорями!», – зазначають організатори.
Музиканти подарують гостям коктейль з неймовірної суміші класичних творів із вкрапленнями джазових імпровізацій та шаленого драйву у стилі мануш.
«На сцені – чисто чоловіча команда! Легкий та неповторний вечір обіцяють неперевершені Ігор Гнидин – перкусії та ударні, Віктор Янчак – акордеон, Тарас Видиш – скрипка, Андрій Бадюк – гітара, Сєрж Федорчук – контрабас. Програма складатиметься з творів Рішара Гальяно, Мішеля Леграна, Джанго Рейнхардта, Юбера Жиро, Стефана Грапеллі та ін», – йдеться у повідомленні.
П’ять причин, чому необхідно відвідати концерт «Ville de l’amour»:
на вас чекає романтичний вечір під відкритим небом з літнім дрес-кодом для “white party”;
звучатимуть найвідоміші шлягери французького кінематографу, циганський стиль мануш;
спеціальним гостем вечора буде фіналіст проекту «Голос країни» Аніс Еттаєб;
це буде не банальний джаз під відкритим небом, а концептуальний концерт із спеціальною програмою, де пересікатимуться шлягери поколінь,від Леграна до сучасних проектів, як ZAZ.
під час заходу відбуватиметься дегустація смачного французького вина та сиру.
З приємностей також втішний бонус для тих, хто дотримається дрес-коду. Цікавинкою вечора буде те, що гостей зустрічатимуть пантоміми.
Цього року відзначаємо 110-річчя від заснування організації “Пласт” у Галичині. Це товариство відіграло важливу роль у формуванні української еліти як в Україні так і в діаспорі. Вашій увазі представлено декілька фактів про діяльність “Пласту” в Бродах у другій половині 1920-х років.
У 1920-х рр. важливою складовою молодіжного руху у Галичині був “Пласт”. Згідно його статуту метою організації було: “а/ співділання з родиною й школою у вихованні молоді в напрямі вироблення у неї характеру, витревалости, карности почуття обовязку, точности, самостійности, зарадности, ввічливости та замилування до ощадности, розвитку її умових спосібностей і фізичної справности, пізнавання природи, заправлювання до суспільної праці й несення другим помочі та до науки ремесла, пластових умілостей і пожарництва. б/ ширення серед суспільности знання ідей та основ скавтінґу, як також пластового способу життя”. Для кращого ведення роботи й контролю над пластовими відділами Галичину поділено на округи. На чолі кожної округи поставлено Окружну Пластову Команду (ОПК). Спочатку ОПК об’єднували полки, які складалися з декількох гуртків. У 1924 р. поділ на полки було скасовано. Замість них введено курені. До складу куренів входило кілька гуртків. Однак їхня кількість була меншою, ніж у полках. З огляду на це, деякі полки довелося поділити на два курені. Всі пластові курені відносилися до трьох Уладів: Улад Українських Пластунів Юнаків (УУПЮ), Улад Українських Пластунів Новаків (УУПН), Улад Українських Старших Пластунів (УУСП). За підрахунками голови Верховної Пластової Команди (ВПК) у Львові Северина Левицького (псевда “Сірий Лев”, “Шерш”) у 1920–1930 рр. у Галичині і на Волині налічувалося 93 курені УУПЮ. Крім того у 1930 р. існували підготовчі курені, які не мали затвердженої нумерації.
У Бродах розвинули свою діяльність 85, 86 та 87 курені. Членами 85 та 87 куренів були хлопці, 86 – дівчата. Про діяльність “Пласту” в Бродах писали у своїх спогадах пластуни Маруся Завадівська, Надія Чума та Андрій Турчин. Найбільш інформативними є спогади Андрія Турчина. Але і в них є певні неточності. Зокрема про те, що курінь юначок отримав 87 число, насправді 86.
Володимир Мурський у пластовому однострої. 1930 р. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Об’єктивне висвітлення історії пластових гуртків та куренів у Бродах можливе із залученням документів. Увазі читача представлено 5 документів, які зберігаються у Центральному державному історичному архіві України у Львові у 389 фонді “Верховна пластова команда, м. Львів”.
Документ № 1 – це звіт 85 пластового куреня імені Богдана Хмельницького в Бродах за другий чвертьрік 1929 р. (датування – липень 1929 р.), № 2 – звіт 85 пластового куреня імені Богдана Хмельницького в Бродах за третій чвертьрік 1929 р. (5 жовтня 1929 р.), № 3 – звіт 85 пластового куреня імені Богдана Хмельницького в Бродах за перший чвертьрік 1930 р. (30 березня 1930 р.), № 4 – лист Северина Левицького до Володимира Мурського про реєстрацію 87 пластового куреня ім. Тимоша Хмельниченка в Бродах (7 травня 1930 р.), № 5 – лист Олени Панас до о. Олександра Бучацького (3 квітня 1930 р.). Кожен пластун у Бродах, з огляду на конспірацію, мав псевдо. За словами Андрія Турчина, – під псевдонімами ми виступали на протоколах сходин гуртка, кожний з нас старався заховувати пластову тайну. З огляду на це у документах № 1, № 2 та № 3 особи подані під псевдами. Встановити справжні прізвища всіх пластунів на разі є проблематичним. Однак, представлені документи дають можливість простежити історію “Пласту” в Бродах, поглянути по-новому на весь спектр досягнень та проблем.
Документи висвітлюють історію “Пласту” в Бродах за 1929–1930 рр. З них дізнаємося про те, що члени 85 куреня проводили вишкіл (впоряд, картографія, знакування та ін.), курінні та гурткові мандрівки, виголошували реферати на актуальні теми, готувалися до пластових іспитів, проводили заходи із вшанування національних героїв, організовували свята (наприклад “Свято Матері”) та ін. При курені існував “кружок есперантистів”, засновано споживчу крамницю, два спортові “кружки копаного м’яча”, гурток “Пугачів” мав свій хор. Брідські пластуни займалися футболом, часто проводили міжгурткові футбольні матчі. Курінь мав у наявності бібліотеку та спортивне спорядження. Члени куреня збирали гроші на пресовий фонд та будівництво “Пластового дому” для пластунів Львова, передплачували львівський пластовий часопис “Молоде Життя”, дбали про збільшення фондів курінної каси тощо. Пластуни планували закупити туристичне спорядження та поширити свою діяльність на Брідщині.
Виявлені документи, на жаль, не містять інформації про обставини та час заснування “Пласту” у Бродах. Ці документи, можливо, зберігаються у ЦДІА України у Львові та чекають, коли їх буде виявлено та введено до наукового обігу. Єдине, що наразі вдалося знайти про цей період – дві нотатки у “Записнику” (охоплює 1926–1929 рр.) голови Верховної Пластової Команди Северина Левицького. Перша: “Броди 1927/28 зал[ожив] Мур[ський] учит[ель] сем[інарії]”, друга: “85 ім. Б. Хм[ельницького] Б[роди] муж[еський] звяз[ковий] Мурмурандо 15/3.1929 [р.]”. Перша нотатка та спогади Андрія Турчина дають можливість зробити попередній висновок про те, що витоки “Пласту” в Бродах слід відносити не пізніше 1927 р.
З огляду на інформативну місткість, унікальність та історичну вагу публікую ці документи. Вони подані при збереженні лексичних і орфографічних особливостей. Розшифровані скорочення у тексті, ініціали, пропущені слова, підписи, наявність відбитків печаток позначені квадратними дужками. Опубліковані документи є цінним історичним джерелом, що дозволяють значно доповнити історію “Пласту” в Бродах у 1920-х рр.
Документи
Перша сторінка звіту 85 пластового куреня імені Богдана Хмельницького в Бродах за другий чвертьрік 1929 р. [Липень 1929 р.]. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
№ 1
Звіт 85 пластового куреня імені Богдана Хмельницького в Бродах за другий чвертьрік 1929 р.
[липень 1929 р.]
85 Пл[астовий] Кур[інь] Броди. ОПК ІІ Видів 3/Х.[19]29 [р.]
звіт [В. Кархут]
816/18 26/10.[19]29 [р.].
Звіт.
Пл[астовий] рік 18. чвертьрік 2
Число і назва Куріня, місцевість: 85 Пл[астовий] Курінь ім. Б. Хмельницького в Бродах.
Звязковий: бр[ат] В[олодимир] Мурмурандо [Псевдо Володимира Мурського. З 21 січня 1921 р. він – член “Пласту”. – А. С.], ст[арший] пл[астун] 3 К[уріня] “Л[ісові] Ч[орти]”.
Прибули до Куріня: 1) Мільйон Крутішко 16.ІV.1929. [р.]
Відійшли з Куріня: 1) Карий Орлик, звільнений від обов’язків пластуна на власне бажання 26.VІ.1929. [р.].
Пластові ступені:
прихильників – 2,
учасників – 16,
розвідників – 5,
скобів – 0.
Іспити вмілости: ·/·
Домівки немає.
Майно Куріня:
курінна бібліотека (доперла заснована), 10 книжок пл. видань,
курінна каса – 30 зл[отих].
Курінні установи –
хор гуртка “Пугачів”,
кружок есперантистів.
Діяльність Куріня:
а) одна Курінна Рада 21.VІ.1929. [р.]. В програму входили справи поконання недогідностий, які загрожують існуванню брідського Куріня, справи збільшення акції приєднування на передплатників “Молодого Життя”, збирання значків і пуделок з пасти Левицької, способи збільшення фондів курінної каси, поширення кружка есперантистів і т. п.,
б) 29 гурткових сходин, 2 курінні прогульки, 3 гурткові прогульки. На сходинах приготовлялись брати до пластових іспитів та інших практичних вмілостий як рахівництво, есперанто, так само плекано музику і спів. На прогульках переводжень теренові вправи, картографію, знання дерев, знакування та пл[астові] гутірки. 11.V.1929. р. здало 7 сестер і 1 брат 1 пл[астовий] іспит. 12.V.1929. р. присягало 12 пластунів(-ок). 26.V.1929. р. відсвяткував Курінь “Свято Матері”. В програму входили декламації, впоряд, реферат, веселість і т. п.
26.VІ.1929. р. 4 братів здало 2 пл[астовий] іспит.
27.VІ.1929. р. здав 1 брат 2 пл[астовий] іспит.
26.VІ.1929. р. здало 6 братів 1 пл[астовий] іспит,
в) проекти і виконання:
заложення хору – прийнято і виконано,
заложення кружка есперантистів – прийнято і виконано,
Читання “Історії України”, на гурткових сходинах – прийнято і виконано,
проекти збирання лісничих ростин, в ціли збільшення курінної каси, виучування ріжних пластових вмілостей і т. п. – прийнято і виконано,
г) плян діяльности Куріння на будуче: Курінь має повести акцію поширювання пластової ідеї межи товаришами – не пластунами, акцію приєднування основників Пл[астового] Дому, перевести інтензивну акцію збірки металів, пуделок, значків і монет.
збирання лісничих ростин, приготовлення членів прихильників до 1 пл[астового] іспиту, а других до 2 та 3 пл[астового] іспиту, та до іспитів вмілости, поширення кружка есперантистів, курінної бібліотеки, хору. В тій ціли урадила Курінна Рада скликати курінні сходини на вакаціях в Підлисю та вислати кількох пластунів до обласного пл[астового] табору на Соколі. Інтензивнішим уліпшенням та згуртуванням життя, котре в своїх початках, займеться Курінна Рада на найблищих сходинах.
Скоб!
[Микола Сумаренко] [Карий Вовк]
курінний за писаря
звязковий.
Мурмурандо.
ЦДІА України у Львові. – Ф. 389. – Оп. 1. – Спр. 39. – Арк. 64–65. Мова українська. Оригінал. Рукопис.
Перша сторінка звіту 85 пластового куреня імені Богдана Хмельницького в Бродах за третій чвертьрік 1929 р. 5 жовтня 1929 р. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
№ 2
Звіт 85 пластового куреня імені Богдана Хмельницького в Бродах за третій чвертьрік 1929 р.
5 жовтня 1929 р.
85 Пл[астовий] Кур[інь] Броди. 816/18
ч: 6
Звіт!
Пл[астовий] рік 18. чвертьрік 3
Число і назва Куріня, місцевість: 85 Пл[астовий] Курінь ім. Б. Хмельницького в Бродах.
Звязковий: п. Мурмурандо, ст[арший] пл[астун] 3 К[уріня] “Л[ісові] Ч[орти]”.
а) Курінна Рада. В програму входили: економічні справи Куріня, справи буд[ови] Пл[астового] дому, поширення Пласту, передплата “Молодого Життя” і т. д.,
б) 26.VІІ.1929. [р.] здав І іспит один брат,
в) До Обласного Пл[астового] Табору на Соколі вислав Курінь 4-ох братів,
г) Плян діяльности Куріння на будуче. Заложення пл[астової] кооперативи, пл[астової] Щадниці, купно шатра, побільшення бібліотеки, та поширення Пласту.
а) бібліотека – 29 примірників,
б) кур[інна] каса – 150 зл[отих],
в) по гурткам спортові приладдя.
Курінні установи:
а) сп[оживча] кооператива,
б) два спортові кружки (копаний мяч).
Діяльність Куріня:
а) (Курінь зложив 4.ХІ.1929. [р.] вінок на могилі У. С. С.),
б) розпродаж 15 “Перших проб”, 5 Других і третих проб, 10 калєндарців “Скоб”, 10 “Гей гу, Гей га”, 10 прим[ірників] “Пластового Шляху”,
в) пренумерата 23 прим[ірників] “Молодого Життя”,
г) плян діяльности на будуче:
відсвятковання одинайцятьліття повстання Укр[аїнської] Держ[ави], та зєдинення укр[аїнських] земель з початком квітня,
відсвятковання 69 річниці смерти Тараса Шевченка – тоді само,
скликання Курінної Ради дня 2.ІV.1930. [р.],
ґ) переведено анкети в Укр[аїнській] Бурсі, що до відступлення підвечерку на будову “Пластового Дому” у Львові – себто около 100 зл[отих] місячно почавши від 1.ІV.1930. [р.],
д) заложення споживчої крамниці,
е) міжгурткові спортові змагання в копаного м’яча.
Звіт прийнято до відома.
На усне предст[авлення] зв’язкового
апробую розділ Куріня.
Новий Курінь носить назву
87 К[урінь] ім[ені] Тиміша Хмельниченка.
Опік[ун] і зв[язковий] той самий,
що у 85-ім. ч. 171/19
17/4.[1]930 [р.]
[місце печатки] [Северин Левицький]
звіт прийшов точно
[місце печатки] [Василь Кархут]
ЦДІА України у Львові. – Ф. 389. – Оп. 1. – Спр. 42. – Арк. 49–49 зв. Мова українська. Оригінал. Рукопис.
Пластова присяга брідських пластунів. Світлину опубліковано у збірнику: Броди і Брідщина. Історично-мемуарний збірник / Редактор Богдан Зробок. – Броди, 1998. – Кн. ІІ. – С. 302.
№ 4
Лист Северина Левицького до Володимира Мурського про реєстрацію 87 пластового куреня ім. Тимоша Хмельниченка в Бродах
7 травня 1930 р.
7 травня [19]30 р.
– – – – [Львів, вул.] Шашкевича ч. 5
До
Звязкового В. П. К.
cт[аршого] пл[астуна] скоба МУРСЬКОГО Володимира
в/ Бродах
У відповідь на звіт 85. К[уріня] УУПЮ в Бродах і на Ваше усне представлення В. П. К. годиться поділити 85. К[урінь] УУПЮ на Курінь шкільний і позашкільний.
Новоутворений Курінь зареєстровуємо як 87. К[урінь] УУПЮ ім. Тимоша Хмельниченка в Бродах. Опікун і звязковий ті самі, що в 85. Куріні.
Новоутвореному Куріневі бажаємо як найкращих успіхів у його пл[астовій] праці і здоровимо нашим
СКОБ!
За Команду УУПЮ:
Верх[овний] Отаман [Северин Левицький. – А. С.].
ЦДІА України у Львові. – Ф. 389. – Оп. 1. – Спр. 71. – Арк. 84. Мова українська. Копія. Машинопис.
Перша сторінка листа Олени Панас до Олександра Бучацького. 3 квітня 1930 р. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Остання сторінка листа Олени Панас до Олександра Бучацького. 3 квітня 1930 р. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
№ 5
Лист Олени Панас до Олександра Бучацького
3 квітня 1930 р.
відписано 5/5.1930 [р.]
Броди. 3.ІV.1930 [р.]
Всечеснійший Отче Добродію
Команданте [йдеться про о. Олександра Бучацького. – А. С.]!
Прошу мені вибачити, що я приватним листом звертаюся до Вас Всечеснійший Отче з проханням у пластових справах. Але пластова ідея так мене опанувала, що я цілий рік живу споминами з таборового життя і надіями на слідуючий табор. Се мабуть тому, що в Бродах не можна займатися явно пластом, бо дирекція ґімназії ворожо відноситься до нього. Одиноким для мене полем до праці є Табор Новиків.
Длятого я вже в Підлютім згадувала, що бажалаби в слідуючім році заняти становиско впорядчиці, але Вс[ечеснійший] О[тче] Добродій недали мені тоді рішучої відповіди.
Можливо що Вс[ечеснійший] О[тче] Добродій сумнівалися, чи я розумію пластову карність, бо я не приняла заряду маґазину. Але я зробила се з обаву,що недам собі ради, бо не знала, що до мене буде належати, а при тім була ще хора по тяжкій ґрипі. Тепер я вже здорова і ніяких обовязків небоюся.
Крім обовязків звичайної впорядчиці моглаби занятися вправами, національними танками, співом, грами та забавами.
Дотого моя осьмилітна сестричка Дарця маєвелику охоту їхати до табору, а без мене перший рік булаби дуже несвоя.
Знаючи Доброту Вс[ечеснійший] О[тця] Добродія прошу ласкаво поперти моє прохання о приняття до Табору Новиків на впорядчицю і ласкаво мене повідомити чи можу приготовлятися.
Довідалася я, що в біжучім році Табор Новиків має бути поділений на два табори; хлопячий і дівочий.
Хоча мої спостереження немають тут ніякого значіння, то прошу приняти кілька моїх гадок.
Булоби се дуже добре, бо новики малиби більшу свободу, але поколи оба табори мають бути в одній будівлі в Підлютім, то тяжко погодити. Поодинокі табори малиби бути по однім місяци. Після мене, се рішучо закоротко. На Соколі се можливе, бо там приїздять вже карні пластунки котре добре знають пластове життя. Новики, є по найбільшій части діти малі, котрим тяжко привикнути до карности протягом дня, чи навіть двох. Приміром на се може бути тамторічний табор, а навіть з 1928 р. де поправду табор зачався щойно по тижни. Було то можливе в пять тижневім таборі,бо як раз на повний табор припало чотири тижні. А мимо то при відїзді всі жаліли що вже скінчився. В поділенім таборі подвійні видатки, все осібне, а табор ще добре не зачнеться, а тут вже мине чотири тижні. Може мої спостереження хибні, однак здається що не дуже. Поділ цей певно має бути з огляду на сподівану скіль[кість] зголошень, але сумніваюсь чи табор буде богато більший від тамторічного. З гори красненько дякую за рішення. Поздоровляю пластовим “Скоб” і цілую руки.
Панасівна Олена.
ЦДІА України у Львові. – Ф. 389. – Оп. 1. – Спр. 71. – Арк. 60–61 зв. Мова українська. Оригінал. Рукопис.
Андрій СОВА історик
Джерела та література:
Сова А. Декілька невідомих документів про “Пласт” у Бродах (кінець 1920-их рр.) // Брідщина – край на межі Галичини й Волині. Матеріали шостої краєзнавчої конференції, присвяченої Дню пам’яток історії та культури 20 квітня 2012 року). – Броди: Бродівський історико-краєзнавчий музей, 2012. – Вип. 5. – С. 127–133.
Сова А. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / Андрій Сова, Ярослав Тимчак; за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512с.
Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків, Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.com; sovaandrij1980@gmail.com
Наприкінці 1930-х років у Львові автомобіль все ще був предметом розкоші. Скільки коштував та хто міг дозволити собі розкіш придбати “залізного коня” сьогодні на сторінках Фотографій старого Львова.
В 1930-их роках львівський робітник заробляв близько 100-120 злотих на місяць, службовці заробляли від 200 до 350 злотих, вчитель 280 злотих, підпоручник і капітан війська польського відповідно 280 і 390 злотих.
Крім автосалонів, з найновішими автівками львів’яни могли познайомитись на щорічних Східних Торгах у Львові, де завжди був виставковий павільйон з авто найпопулярніших марок. Найновіші моделі можна було одразу купити, але забрати лише після закінчення виставки.
Десь між Львовом та Радимно.
Згідно прайсу, відносно дешевий мінімалістичний “Fiat 500” коштував близько 3800 злотих. Схожий на нього австрійський “Steyr 50″ – 4250 злотих. За ціною ближче до 5 тис. злотих, можна було ще купити Fiat 508 , або Morris 8HP. Нова модель Peugeot 202 коштувала уже трохи більше 6 тис. злотих. А от за Opel Olimpia А (прототип першого”Москвича”) треба було віддати 6800 злотих.
Далі ціни росли із збільшенням розміру автівки. Найдорожчим з представлених був Mercedes 320, що коштував 33500 злотих, а це майже 10-річна зарплата службовця.
Автомобіль на львівських номерах в оточенні автомаматорів
Поза тим, придбавши авто, треба було змиритись з немалими витратами на щорічний податок на автомобіль. Податок залежав від ваги автівки, за кожні 100 кг -15 злотих.
Втім ставку цього податку можна було знизити на цілих 60 %, якщо військові вважали якийсь автомобіль корисним для оборонних цілей. Тим, хто наважився скористатись такою пільгою, доводилось погодитись, що автомобіль буде вилучений військом, якщо почнеться війна.
Крім того, якщо авто використовувалось з метою комерції, то за кожне пасажирське місце сплачувалось по 100 злотих на рік.
Тут треба зауважити, що платники податків, як і сьогодні, любили грати в “цюцюбабки” з податківцями. Львівські (і не тільки) таксисти, яких доволі сильно “напружував” податок на пасажирські місця, знайшли “дірку” в законодавстві.
Автомобіль на львівських номерах в околицях міста
Виявилось, що коли зареєструвати своє авто як “dorożka samochodowa” (автомобільний візок), щось на кшталт “„dorożki konnej”, то податку цього можна уникнути . Цю “дірку” в надто заплутаному податковому законодавстві фіскали кинулись терміново затуляти. Причому робили це так активно, що справу після багатьох судових засідань розглядали аж у Верховному Суді. Вердикт був такий: в транспорті, що перевозить кілька людей і невеликий багаж, тип приводу (кінний, чи двигун) до уваги не береться, тому таксі платитиме такий самий податок, як і кінні екіпажі.
Також неминучими були витрати й на ремонти і технічне обслуговування, гуму, технічні рідини, та пальне. А вони були немалими, бо ненажерливі двигуни тягали авто по ненайкращих дорогах. В кінці 1930-х бензин коштував понад 60 грошів за літр, з яких третина йшла на податки.
Автомобільний павільйон на Східних Торгах у Львові
Все це впливало на те, що лише багаті львів’яни і ті, що були впевнені, що їх високий заробок є стабільним, могли дозволити собі придбати нову автівку, а її наявність у львівській сім’ї сприймалась, швидше, як виняток, а не правило.
На світлинах виставковий павільйон на Східних торгах у Львові , та автівки львів’ян та мешканців околиць у 1930-х роках.
Хлопці, члени вуличних тусовок Львова 1970-х і 1980-х років, відзначалися неабияким локальним патріотизмом – були патріотами своїх районів до такої міри, що, наприклад, хрестовики...
![Перша сторінка звіту 85 пластового куреня імені Богдана Хмельницького в Бродах за другий чвертьрік 1929 р. [Липень 1929 р.]. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2021/05/sova003.jpg?ssl=1)
