У 2020 році, на сцені Львівського національного академічного театру опери і балету імені Соломії Крушельницької, відбулась прем’єра опери Івана Небесного, лібрето Василя Вовкуна за однойменною поемою Івана Франка “Лис Микита”.
У своєму славетному творі «Лис Микита» Іван Франко використовує метод персоніфікації – людські стосунки, характери і образи автор переносить у світ фауни. Середовище перебування цього паралельного світу ‑ ліс і, відповідно, зелений гай у традиційному театрі, де реалістичним традиціям віддають перевагу, мав би відтворюватись на сцені при створенні сценографії вистави. Цей архаїчний застарілий метод абсолютно не припустимий у львівській опері. Між тим, в ідеї створення візуального образу, особливо первинному варіанті «Лиса Микити» Тадея Риндзака, ліс як знак–маркер місця дії залишився ключовим елементом. В одному з перших пошукових ескізів художник вирішує живописний горизонт у вигляді широкої спустошеної панорами рясно «засіяної» пнями. Цей цвинтар колись живих істот в реальному житті як наслідок екологічної катастрофи, наслідок людської жадоби і аморальності, в контексті вистави має схожий підтекст. Це наслідок панування брехні, лицемірства, злочинної байдужості і шахрайства лісових персонажів вистави, які нагадуємо за задумом автора, є уособленням людських характерів.
Макет сценографії опери “Лис Микита” (первинна версія)
Композиція первинної версії ‑ ескізу поділяється на дві умовні частини – «небо-верхи» і «землю-низи». Нижня частина – залишки лісу у вигляді пнів, повалених і самітно нахилених на тлі небосхилу дерев. Вона утворюється накладанням ритмічних геометризовано-лінійних ритмів-ромбів повалених дерев на ритми плям-крапок пнів. В організації перших ритмів (повалені дерева) сценограф застосовує перспективне скорочення стовбурів що дозволяє таким чином значно поглибити глибину простору. Цьому ефекту сприяє також зміна масштабу зображення пнів які зменшуються і перетворюються у крапки ближче до виднокраю у другому нижньому шарі ритмічних рядів. По центральній осі від «землі» стрімко здіймається, закручується до гори вирій-вихор який поступово трансформується у форму «ядерного гриба». Тло-горизонт стає динамічним і загрозливим. Серед об’ємно-просторових форм художником пропонується символічний трон що встановлюється по центру на високому ступінчатому конусоподібному подіумі, який прикриває темне провалля ‑ отвір-нору. Час від часу по ходу вистави підземна брама відкривається і починає працювати, звідси з’являються герої постановки. Коло-портал має подвійну-потрійну символіку. Це ще яма що лишається коли з корінням виривається дерево. Паралелі зрозумілі. Так само з корінням від рідної землі може бути відірвана людина а історія знає коли це ставалося з цілими народами. Вирване коріння зловісно нависає над проваллям. Опорою йому слугують дві ажурні нахилені до центру вертикальні ферми, які нагадують оголені стовбури дерев. В композиції сценографії таким чином з’являються дві поліфункціональні вертикалі – інструмент який дозволяє режисеру збагатити мізансцени і поширити дію у перпендикулярному напрямку.
Фрагмент макету сценографії опери “Лис Микита” (первинна версія)
Первинний варіант сценографічного рішення передбачав живописне виконання горизонту. Модерна орієнтація і перспективна стратегія режисера -постановника Василя Вовкуна не заперечувала остаточної відмови від живописних декорацій, але спроба вирішити завдання більш сучасними методами визначила генеральну лінію. Ідея позбутися живопису як зайвого елементу у модерному театрі є полемічною і далеко не новою. Львівському режисерові відома теза Гордона Крега і припускаємо що він її поділяє: «Я хочу зруйнувати живописну декорацію і побудувати на її місці сцену архітектурну»[1]. Практично ця концепція визначила стилістику візуального образу оперної постановки.
Домінантним архітектонічним елементом стало велетенське коло-обруч що нависало всю дію по центру над планшетом сцени та її персонажами. Цьому рішенню в театральному оперному мистецтві передував сучасний європейський аналог. У постановці опери «Фауст» Шарля Гуно у туринському театрі Регіо режисером і одночасно сценографом Стефано Пода здійсненої 2015 року було використане велетенське кільце.[2] Евентуально львівські постановники «Лиса Микити» могли бути знайомі з італійської версією, хоча слід додати що Тадей Риндзак принципово ніколи не вивчає досвід сучасних попередників. Він може докладно як правдивий науковець вивчати історію, деталі, історичні прототипи, здійснювати ледве не історичну реконструкцію деталей і фрагментів, намагатися вжитися і відчути епоху, але при тому категорично уникати запозичень. Тому існуюча критика стосовно застосування італійської ідеї, в більш різкій формі звинувачення у плагіаті абсолютно безпідставне і практично позбавлене реального підґрунтя. До Пода і після нього аналог у вигляді кільця мав десятки якщо не сотні випадків застосування у театральних декорація. З таким самим успіхом можна звинуватити й самого туринського постановника у плагіаті колеса бо не він його винайшов. Насправді, ні в театрі Регіо ні на львівській сцені, в нашому випадку, глядач не міг побачити нічого спільного ані у формі кільця, ні в кольорі, ні у функції, ні у місці розташування на сцені. Що спільне у двох ситуаціях так це тлумачення кола-кільця, а скоріше його відсутності. Ця класична універсальна і досконала форма, геометричний примітив і елемент будови всесвіту має відповідну символіку і безліч значень. Стефано Пода пояснюючи використання кільця-кола дає відповідь за себе і одночасно за Вовкуна і Риндзака. Подібні символи, за його думкою, кожен повинен інстинктивно декодувати, виходячи із власного досвіду. Коло. дійсно, є відносним виміром часу, бо все вмирає і все оновлюється і знов повертається. Отож, справа віддана на розсуд глядачу і це правильне рішення. Попри дійсне існування символіки кола для львівської вистави його формальне сприйняття як ідеальної вишуканої і одночасно універсальної геометричної фігури лишилося більш важливим. В цьому контексті над вагомим для львівської сценографічної школи і послідовників Євгена Лисика є збереження і розвиток традицій, які існують в багатьох моментах. Як раз центральне коло-кільце-куля в театрально-декораційних композиціях Маестро і його учнів є своєрідною ознакою школи, своєрідним фірмовим знаком. Рідкісна вистава на сцені львівської опери за останніх тридцять-сорок років не з’являлась без декорацій з цією замкнутою конфігурацією в тому чи іншому трактуванні. Отож, попри відмову від живописних декорацій у сучасній сценографії «Лиса Микити» коло лишилось містком до минулих традицій.
3. Домінантою сценографії є архітектонічний елемент, велетенське коло-обруч що нависає по центру над планшетом сцени та її персонажами
На перший погляд в остаточній композиційній версії сценографія вистави є лаконічною і навіть дещо спрощеною. Масивне кільце нависає над планшетом сцени. Ще трохи вище замість коріння в первинному варіанті розміщене паразитуюче утворення – омела (приросток -вбивця який з часом вб’є свого годувальника). Планшет сцени у свою чергу піднімається за допомогою плунжерної системи утворюючи таким чином подіум. Змінний кут на сцену дозволяє додати видовищності дії. Ширяюче коло симетрично віддзеркалюється на сцені по центру у вигляді темного провалля. Первина ідея нори залишається у трохи трансформованому вигляді. Коли Стефано Пода пропонує глядачу довіритись своєї фантазії то по відношенню до символічних форм таких як чорна діра на сцені у глядача виникають асоціації з всевидячим оком, з його зіницею. Ця форма дійсно нагадує людське-Господнє око яке за всім що відбувається уважно спостерігає, все бачить і кожний вчинок звішує своїм мірилом.
Лишаються в іншому вимірі також пні й скелети-стовбури вже не живих дерев як ознака лісу. Замість ритмічних рядів ними маркується лісо-казкове середовище – з ліва (горизонтальне положення) і права (вертикаль) і на передньому плані на межі просценіуму акуратно зрізаний пеньок (крапка). Крім створення знаку-образу спустошені часом залишки дерев на сцені виконують також функцію звіриного сховища з якого час від часу з’являються лісові персонажі.
4. Косі промені пронизують як кислотний дощ сцену-землю
Щоб не перевантажувати сцену об’ємними декораціями замість ажурних ферм для здійснення вертикальної гри застосовуються симетрична тріада полотен що звисають з гори до низу практично на тлі сцени. Час від часу на них з’являються рухомі силуети казкових персонажів. В окремих моментах на загальному тлі поза полотнами запалюється високе вертикальне вітражне вікно. Його активне кольоронасичене контрсвітло створює потрібний акцент, збагачує сувору геометричну композицію.
Ньюансним додатком до міцної композиції сцени є елементи ігрової декорації. Закладена в основі сценографічного рішення коло за принципом повтора-ритма, але у відмінній помноженій іпостасі з’являється у формі повітряний куль та мильних бульбашок носіями яких виступають дійові особи. І якщо первина основа – центральне кільце статично, то його помножені мікро відповідники створюють динаміку і хаотичних рух розлітаючись у повітрі як контраст незмінній геометрії картини.
Ефект проекцій дематеріалізує середовище
До елементів ігрових декорацій мають відношення також ажурні об’ємні кліткоподібні форми з поліфункциональним призначенням. Самі персонажі складають з них як з дитячих кубиків потрібні утилітарні речі (столи, лави і т.і.). Великі яйця-клітки казкові звірі і птахи катають по сцені і цей доречний атрибут наповнює картину одночасно рухом і символікою. Клітка як обмеження волі, як наслідок аморальних вчинків або злочинної діяльності і як закономірна крапка в подібних випадках.
На цьому проміжковому етапі навіть у такій прорахованій і вивіреній композиції сценографія лишилась би мертвою без кольору та динаміки. Успіх сценографічного рішення у сучасному професійному театрі базується не на діяльності одинака-таланту чи навіть генія, а на командній роботі окрилених однодумців. Така команда у випадку постанови «Лиса Микити» була зібрана режисером-постановником Василем Вовкуном. Крім самого художника-постановника Тадея Риндзака до цього гурту долучились художник костюмів Ганна Іпатьєва, дизайн масок Людмила Табачкова та Анжела Городиська, художник по світлу Арвідас Буйнаускас, 3D мапінг Світлана Рейніш.
Клітка як обмеження волі, як наслідок аморальних вчинків або злочинної діяльності
Гордон Крег, якого можна згадувати неодноразово, на початку 20 сторіччя намагався реалізувати (нажаль не зовсім вдало) свою концепцію «Тисяча сцен на одній сцені, або сцена з рухомим обличчям». Велика проблема яку в минулому намагалися подолати сотні і більше європейських режисерів і сценографів, це проблема нерухомих статичних (мертвих) декорацій і їх невідповідність дії яка постійно змінювалась на сцені. Частково ця проблема вирішувалась завдяки ігровим декораціям. Але лише частково. Гордон намагався подолати проблему за допомогою рухомих ширм. Спроба виявилась не вдалою. Сучасних модерновий театр знайшов новітні засоби, одні з яких були використані у постановці «Лиса Микити». Важливим методом для подолання згаданої проблеми у львівському варіанті стало постановочне світло і спецефекти (3D мапінг). Запропоновані Риндзаком декорації мали нейтральний колір і приглушену тональність на який як на екран добре накладається кольорове світло і сценічна графіка. Картина може миттєво заливатися локальним кольором, раптово змінювати колір від зеленого до активного червоного. І ця палітра складається далеко не з двох кольорів. Сучасні технології дозволяють застосовувати сотні, якщо не тисячі відтінків і їх в повній мірі використовували у «Лисі Микиті». Перцепціональність світла на пряму впливає на глядача якому через його дію легко передається напруження, занепокоєння, або навпаки колір заколисує і присипляє.
Фрагмент вистави “Лис Микита”
Доречними й навіть більше, надзвичайно ефектним виявились застосування 3D мапінгу. Проекції які застосовуються за допомогою новітніх технічних засобів накладаються на об’ємні і плоскі декорації, або форми з викривленою поверхнею з урахуванням їх геометрії і положенні в просторі. Застосована у виставі палітра спецефектів викликала у глядача подив, захоплення неймовірною кількістю варіацій, позбавляла нудьги, монотонності, не давала ні на мить звикнути до мізансцен. Арсенал сценічної графіки яка проектувалась на статичні декорації і горизонт, безліч варіацій з геометричними візерунками, рослинними і абстрактними мотивами безумовно збагатили видовище. Відбулось то чого прагнув Крег. Сцена отримала тисячу облич. Закладені відповідними програмами і розрахунком мапінг-партитури зміна картин сцени відбувалась миттєво по ходу вистави. Ефект проекцій часом дематеріалізував середовище, велетенське коло зникало, то з’являлось знов, діагональні промені пронизували як кислотний дощ сцену-землю, конусоподібний вибух-промінь виривався з надр і засліплював простір.
Фрагмент вистави “Лис Микита”
Успіху сценографії вистави сприяло і оригінальне рішення костюмів і масок запропонованих і майстерно реалізованих Людмилою Табачковою і Анжелою Городиською. Ажурні каркасні маски мали об’ємну форму відповідно до візії казкових персонажів. Їх функція не обмежувалась створення відповідного образу звіра. Крім того що маски були зручні і легкі у використання, вони суттєво збільшували зріст героїв вистави, додавали дії більшої фантастичності.
Декорації «Лиса Микити» у версії Тадея Риндзака є позитивним досвідом використання новітніх сучасних методів, досвідом доброї командної роботи, розуміння і втілення генеруючих ідей режисера. Чи ці методи мають перспективу – питання відкрите і саме час це покаже.
Юрій ЯМАШ
Макет сценографії опери “Лис Микита” (первинна версія)
Фрагмент макету сценографії опери “Лис Микита” (первинна версія)
Домінантою сценографії є архітектонічний елемент, велетенське коло-обруч що нависає по центру над планшетом сцени та її персонажами
Косі промені пронизують як кислотний дощ сцену-землю
Конусоподібний вибух-промінь виривається з надр і засліплював простір.
Ефект проекцій дематеріалізує середовище
Клітка як обмеження волі, як наслідок аморальних вчинків або злочинної діяльності
Фрагмент вистави “Лис Микита”
[1] Едвард Гордон Крег. Про мистецтво театру. // Едвард Гордон Крег та його теорія “ідеального театру”. Всупна стаття Неллі Корнієнко.– К., “Мистецтво”, 1974.
Скульптурне погруддя встановили у с. Піщани, де народився славетний український композитор та фольклорист. Пам’ятник виготовив львівський скульптор Тарас Мороз. Про це повідомляють на офіційному інформаційному сайті Стрийської міської ради.
Відкриття пам’ятника академіку Філарету Колессі
Культурно-просвітницький проєкт реалізували з нагоди відзначення 150-річчя від дня народження легендарного фольклориста та музикознавця. Освячення відбулося за участі громадськості, родини Колесси, священнослужителів, представників влади та міського голови Олега Канівця під супровід муніципального чоловічого хору “Каменяр”. Також подяками нагородили всіх, хто долучився до спорудження погруддя.
Відкриття пам’ятника академіку Філарету Колессі
Філарет Колесса народився 17 липня 1871 року у селі Піщани на Стрийщині. Помер 3 березня 1947 року, м.Львів. Український етнограф, фольклорист, композитор, музикознавець і літературознавець, вчений зі світовим ім’ям, фундатор української наукової музичної фольклористики.
В колекції польського архіву вдалось відшукати цінні фото з історії Львівщини початку ХХ ст. Світлини показують яким був Олеський замок та селище Олесько.
В’їздна брама до Олеського замку, поч. ХХ ст.Олеський замок, поч. ХХ ст.Костел та монастир капуцинів в Олеську, 1918-1939 рр.Олеський замок, 1918-1939 рр.Олеський замок, 1918-1939 рр.
Нагадаємо, що будівля Олеського замку вважається однією із найстаріших фортець України часів Київської Русі. Перші історичні згадки про замок сягають ще 1327 року. З 1898 р. замок використовується під сільськогосподарську жіночу школу. Під час Другої світової війни тут стояла дивізія А. Власова, пізніше в ньому розміщалися військові склади. До 1969-го року тут практично були самі руїни.
Олеський замок, 1918-1939 рр.Олеський замок, 1918-1939 рр.Костел Святої Трійці, Олесько, 1918-1939 рр.Олесько, 1939-1945 рр.Олеський замок, 1939-1945 рр.
Для музею Івана Франка Державного історико-культурного заповідника “Нагуєвичі” в межах конкурсу проєктів місцевих ініціатив придбано сучасне експедиційне обладнання на загальну суму 100 тисяч гривень, з яких 50 тис грн – кошти обласного бюджету.
Як розповів директор заповідника Богдан Лазорак, завдяки реалізованому мікропроєкту цьогоріч придбано квадрокоптер DJI Mavic Air onyx, металошукач Nokta Makro Anfibio Multi, мобільне шатро.
Закуплене обладнання для експедицій
“Пошук та фіксація нових артефактів, їх збереження на території садиби та їх представлення через експонати в музейному просторі сьогодні неможливі без квадрокоптера, маталошукача і польового шатра (павільйону). Це дає можливість дослідникам різних галузей наук якісно проводити дослідження у польових умовах, фіксувати нововиявлені пам’ятки, а також формувати за допомогою цього обладнання цифровий формат наукового звіту і досліджень.
Закуплене обладнання для експедицій
Водночас даний мікропроєкт реалізовувався з метою облаштування польових експедицій, конференцій та експериментів за допомогою спеціального вуличного шатра, у якому можна облаштувати дослідні столики, генератори, комп’ютерну техніку для обробки отриманих даних з квадрокоптера, а також лабораторні дослідження виявлених експонатів безпосередньо у польових умовах.
Скажімо маючи металошукач і квадрокоптер, можна сьогодні з упевненістю віднайти точне місце розташування поселення неолітичної стоянки, яку описав свого часу Іван Франко у статті «Неолітичні сокири в околицях Нагуєвич» у 1898 році на сторінка Записок Наукового Товариства ім. Шевченка”, – зазначив Богдан Лазорак.
Закуплене обладнання для експедицій
Окрім того, працівники заповідника планують організовувати та проводити на території музейного простору КЗ ЛОР «АДІКЗ «Нагуєвичі» підсумкові експедиційні звіти, конференції, семінари, науково-дослідні локації “Франко-університет просто неба” в рамках щорічного “Етно-фесту у садибі Франка”.
Вахтанг Кіпіані (фото з сайту: http://www.radiosvoboda.org/)
Оголошено результати інформаційно-просвітницької акції до 30-річчя Незалежності України «30 знакових книжок нашої Незалежності».
Організатори наголошують що акція зібрала 267 815 голосів, які віддали 34 797 українців з 15 вересня до 15 жовтня.
Найбільше голосів набрали книжки Вахтанга Кіпіані «Справа Василя Стуса» (Vivat, 2019) — 9535, «Триста поезій» та «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко («А-ба-ба-га-ла-ма-га», 2012 і 2010) — 8233 та 8086 голосів, відповідно. Наступні в списку — «Чорний ворон» Василя Шкляра («Клуб сімейного дозвілля», 2009) — 6732 голосів; «Абетка» Івана Малковича («А-ба-ба-га-ла-ма-га», 1999) — 6343 голосів.
Учасники коляди проводять репетицію. Сфотографовані, зліва направо: 1 – Любов Попадюк; 2 –невідома; 3 – поет Василь Стус; 4 – лікар Олена Антонів; 5 – психолог Михайло Горинь.
«Ми вперше проводимо таку амбітну та масштабну акцію, спрямовану на визначення найбільш знакових книжок нашої Незалежності, — прокоментувала оголошення результатів проєкту директорка Українського інституту книги Олександра Коваль. — Для нас дуже важливо відзначити видання, що здобули потужний суспільний резонанс та зробили внесок у формування національної ідентичності. Справжньою подією є те, що голосами багатьох українців у ТОП-30 потрапили три повні видання творів наших класиків: Василя Стуса (1994 року) на 13 місці, Лесі Українки (2021 року) — на 15-му і Тараса Шевченка (2001) — на 18-му. Результати голосування свідчать про зрілість вибору українців, що взяли участь у голосуванні і про те, що хороші книжки об’єднують країну. Будемо розвивати цю акцію в наступні роки».
Нагадаємо, що в рамках 28 Міжнародного BookForum відбулась урочиста презентація проєкту «30 знакових книжок нашої незалежності». Це один з наймасштабніших в Україні онлайн проєктів, присвячений видатним літературним творам і виданням, що побачили світ з 1991 по 2021 роки.
Мета проєкту, реалізованого за підтримки Міністерства культури та інформаційної політики України, — відзначити наймасштабніші здобутки української нації за історію її незалежності та переосмислити українську літературу й книжковий досвід незалежної України. Усі охочі з усієї країни могли вибрати із довгого списку довільну кількість книжок від 1 до 30 та проголосувати за них як за знакові книжки нашої Незалежності.
Сьогодні останній день і остання неділя жовтня 2021 року. І хіба можна в такий важливий день відмовитися від кави? Однозначно не можна. Адже у нас вже склалася хороша недільна традиція пити каву в товаристві Торгової Марки Кава Старого Львова.
А сьогодні нашим гостем є відомий львівський екскурсовод і краєзнавець, а ще поціновувач кави Петро Радковець. Він розкаже про історію і традиції міських кав’ярень, чому Львів називають кавовою столицею України та процес кавування
– Пане Петре, чи можете порівняти, якими колись були львівські каварні і які вони зараз? Прошу сказати, чи не втратили ці заклади свого шарму?
– Щоразу гостям Львова кажу одну й ту ж фразу: “Вдихніть повітря, просякнуте ароматом кави, послухайте музику, що застигла в архітектурних формах, і відкриєте багато львівських таємниць. Це можна робити, зокрема, в міських кав’ярнях. Кава для Львова – це не просто напій. Це процес, за яким відбувається багато цікавих речей. Кожна кав’ярня та ресторація намагалися зробити щось “своє”, неповторне й оригінальне”.
Кава в турці на пісочку
Нині львів’яни чітко розуміють: кухня має бути доброю, але хорошою мусить бути й атмосфера. Творити її – завдання не з простих. У Львові кав’ярні харизматичні, як, до прикладу, одна з найдавніших – “Віденська” чи моя улюблена – “Золотий дукат”.
Воджу туристів на органо-ліптичне дослідження кави: вивчаємо її на смак, дотик, запах, вигляд… Даю людям нюхати каву. Дуже багато у філіжанці цього напою залежить від обсмаження зерен. Скажімо, каву можна так обсмажити, що олійка в тому зернятку залишиться (тоді буде дуже сильний смак, але слабкий аромат). А можна навпаки. Баланс між смаком та ароматом – це наука, яку не всі можуть освоїти.
Одна з найвизначніших львівських кав’ярень – “Пікелко” – була розміщена в підвальному цокольному приміщенні. Там завжди було багатолюдно і накурено, тому всі казали, що в ній – як у пеклі. Коли заходив у той заклад, складалося враження, що входжу у хмару, тож було не до споживання кави.
– Розкажіть, будь ласка, як колись власники кав’ярень приваблювали клієнтів до своїх закладів?
– Була рекламна акція з вулиці Домініканської. Якщо клієнт випадково чи навмисне розрахувався готівкою повністю, він отримував 100% знижки! Розумієте чому? Бо він уже розрахувався (сміється).
Були й заклади (до прикладу, на сучасній вулиці Січових Стрільців), які пропонували американську каву глясе – з морозивом. У деяких збирались усією сім’єю.
А в інших засідателями були здебільшого музиканти й математики. До прикладу, кав’ярня “Шкоцька” славилася величезною кількістю постійних відвідувачів. Найбільше з-поміж них виділялася компанія чоловіків старшого віку, які приходили щовечора, замовляли каву, а потім про щось довго сперечалися. Результати своїх дискусій вони залишали як написи олівцем на мармурових столиках. Ті чоловіки були викладачами математики в університеті, а написи – формулами. Вранці наступного дня в кав’ярню приходили студенти й переписували їх собі.
У Львові навіть можна випити найдорожчу у світі каву Kopi Luwak. У рік випускають лише до 400 кілограмів такої!
Кава
Інколи працівники кнайпи випадково стирали написи, коли прибирали зі столів. А вони ж цілком могли бути справжнісінькими математичними відкриттями! Тоді один із професорів – Стефан Банах – почав записувати задачі та формули в зошит із твердою обкладинкою. Зберігали його в бармена, а той уже давав зошит будь-якому математикові, що виявив зацікавлення. Той зшиток отримав назву “Шкоцька книга” – основа матаналізу та кібернетики. У цій кав’ярні навіть екзамени у студентів приймали!
– Кажуть, львів’яни за філіжанкою кави стрес знімають…
– Український композитор і диригент Микола Колесса прожив у Львові більше 100 років і все життя пив каву. Йому казали, що вона шкодить, а він відповідав: “Так, якби кави не пив, то, напевно, прожив би довше”. Він по-своєму готував цей напій. Мав таке засмальцьоване горнятко… Розказував, як у Празі займався музикою, музикознавством і за філіжанкою кави проводив дуже довгі дискусії.
За кавуванням ведеться розмова. Споживання цього запашного напою – дуже довгий процес. У кав’ярнях справді знімають стрес: там, де п’ють багато кави, менше вживають спиртного, більше спілкуються… Якось воно так виходить.
В Індії слово “кава” означає “божество”. Взагалі воно дуже давнє, і виводять його ще із санскриту. А слово “кофе” – від слова “кафа”, воно молодше. Та все ж це не означає, що у Львові цей напій завжди готували з кавових зерен. Кавовий напій готували з жолудів. А “Курземе”, житній напій із цикорієм, пам’ятаєте?
Кава з цитриною
Колись проводили експеримент із одним львівським телеканалом: із Ільком Лемком ходили львівськими кав’ярнями, відтак за ранок випили 10 філіжанок кави! Кожен мав свої вподобання. Для мене класика львівського кавопиття – “Вірменка”, “кавовий пуп” Львова, один із небагатьох прикладів, коли кав’ярня впродовж десятиліть збереглася такою, якою була. Кава там завжди була і залишається доброю…
– Чи справді люди, які приїздять до Львова, називають його кавовою столицею України?
– По-перше, коли туристи їдуть до Львова, їхні родичі просять привезти їм у подарунок каву. Знаю, нині в місті є такі кав’ярні, де смажать зерна. Навіть хлопцям на схід відправляють каву зі Львова!
По-друге, для туристів кава у Львові – щось особливе. Вони часто запитують, чому місто Лева стало кавовою столицею України. Тут цей напій відомий здавна. Крім цього, наш земляк Юрій Кульчицький був першим християнином, який у Європі відкрив кав’ярню. У Львові навіть можна випити найдорожчу у світі каву Kopi Luwak. У рік випускають лише до 400 кілограмів такої!
В кав’ярні. Картина Р. Фолькеля
У “Золотому дукаті” є “квітка”, з допомогою якої можна вибрати каву. Клієнт обирає колір (у закладі пропонують понад 40 назв кави), а спеціаліст із кави знає, який якому смаку відповідає.
Пригадую кумедний випадок. Якось мене попросили поводити гостей міста львівськими кав’ярнями. Я так довго з ними ходив і про все розказував, що тільки в кінці запитав молодого чоловіка, яка в нього професія. Виявилося, що він бариста. Я ж цього не знав! Виходить, декілька годин розказував йому про каву… Щоправда, він не львівський, а одеський. Проте чоловік за прогулянку був вдячний, мовляв, по-іншому подивився на свою професію.
– Можливо, пригадуєте якісь неписані закони кав’ярень Львова?
– Колись у кав’ярнях із 12.00 до 13.00 забороняли розмовляти. Якщо хтось починав говорити, його могли виставити за двері. Чому? Бо в той час з’являлися ранкові газети. А в кав’ярнях пресу можна було читати безкоштовно за філіжанкою кави. Спершу ознайомлювалися з новинами, а лише після того їх починали обговорювати. Кав’ярня була культурно-просвітницькою місциною, закладом комунікації.
Святкування третьої річниці Львівського музею техніки "Ретро гараж". Світлив Євген Кравс
У музеї техніки «Ретро гараж» (вул. Дмитра Вітовського, 57а) відбулися святкові заходи з нагоди 3-ї річниці. У переддень входження Львова до «червоної» епідеміологічної зони заходи проходили із дотриманням відповідних необхідних норм.
Святкування третьої річниці Львівського музею техніки “Ретро гараж”. Світлив Євген Кравс
Музей розташований у приміщенні старого «австрійського» трамвайного депо. Саме в цей день виповнилося 127 років ангару, в якому три роки тому заснували музей «Ретро Гараж»!
Святкування третьої річниці Львівського музею техніки “Ретро гараж”. Світлив Євген Кравс
В програмі багато різноманітних подій та відзначення Дня автомобіліста. Ведучий свята – відомий львівський журналіст та колекціонер – Роман Метельський.
Святкування третьої річниці Львівського музею техніки “Ретро гараж”. Світлив Євген Кравс
На гостей чекали:
презентація Львівським історичним музеєм нової експозиції «Історія колеса» (куратор – Олександр Арістархов);
проведення експертизи приватної колекції Автомобільних тахографів Назара Хомина з метою занесення її в «Національний реєстр Рекордів України»;
Святкування третьої річниці Львівського музею техніки “Ретро гараж”. Світлив Євген Кравс
презентація книги ,,Роллс Ройс: вчора і сьогодні” Тараса Майби і Євстафія Вільковського;
презентація нової музейної експозиції автомоделей «В погоні за швидкістю (автор – Юрій Давидов);
знайомство з львівським сімейним екіпажом автомобіля ,,Запорожець” моделі ЗАЗ-965 у складі: Світлана та Євгеній Кравс . Україна вперше візьме участь в січні 2022 року у «Rally Monte-Carlo Classique-2022»;
Святкування третьої річниці Львівського музею техніки “Ретро гараж”. Світлив Євген Кравс
експозиція ретро-авто ГО «Ретровики Львова 2021»;
святкування 40-річчя Львівського клубу антикварних автомобілів «Автоантік»;
закриття сезону ретро львівських скутеристів «Club Scooter Riders»;
презентація автомобіля «Chevrolet Caprice» найсильнішого чоловіка України Василя Вірастюка (автомобіль тимчасово поповнить колекцію музею);
показ авторської колекції етно-одягу ТМ «Чичері» від відомої української дизайнерки Анастасії Василик.
Святкування третьої річниці Львівського музею техніки “Ретро гараж”. Світлив Євген Кравс
P.S. Засновнику еспозиції «Ретро гаража» Андрію Гладуну колеги–ретровики вручили посвідку «Почесний ретро-мер Львова». На завершення – частування святковим тортом а товариська тусівка ретровиків.
У Львівській опері відбувся грандіозний ювілейний концерт знаменитого на увесь світ українського танцювального колективу
Театр танцю “Життя” під керівництвом народної артистки України Ірини Мазур презентував у Львові, на сцені Львівської національної опери, концептуальний ювілейний проект “ARTeФАКТИ”. Три з половиною десятиліття власної історії і кілька століть історії України – двогодинне яскраве дійство увібрало в себе глибинні змісти коду української нації. Зірковими гостями святкової концертної програми ТанцТеатру стали співачка, народна артистка України Руслана, скрипаль-віртуоз Олександр Божик і лірник Гордій Старух. Ведучими вечора були співаки Ірина Доля та Назар Савко.
Театр танцю “Життя”
Енергія та шалений драйв – це «Життя»! Коли українцям аплодують стоячи понад 50 країн світу – це «Життя». Коли від «Диких танців» під ногами тріскає сцена «Євробачення» – це «Життя». Коли танцем можна сказати більше, ніж словами – це «Життя»! Коли в цілому світі знають, що все українське – це модно, сучасно, гордо, і це також «Життя»! І так 35 років – в одному ритмі.
Театр танцю “Життя”
Кілька років тому відомий львівський модерн-балет «Життя» переродився у танцювальний театр. Постановки колективу давно вийшли за рамки суто танцювальних – артисти, окрім хореографії та пластики, усе більше почали розкривати на сцені акторський та вокальні таланти. Від часу перемоги на Міжнародному пісенному конкурсі «Євробачення» з Русланою у 2004-му в Стамбулі «Життя» став окремою потужною творчою одиницею і за останні десять років дивував мистецький світ сміливими, креативними, резонансними проектами «Ремінісценції.UA», «Етноеволюція», «DEKADANCE», «LoveSorry»… Щоразу через сучасні форми й засоби творці розкривають змісти – давні і вічні, праукраїнські. Бо, переконані, саме в таких змістах закодовані і збережені секрети нашої, української, сили.
Театр танцю “Життя”
Новий проект ТанцТеатру «Життя» «ARTeФАКТИ» – це ключ для українців до розуміння власного «Я». Це історія про те, як мистецтво протягом століть впливало на нас, на наші емоції, формувало нас як особистостей.
Театр танцю “Життя”
«Українці – модерна нація. Нам є ким і чим пишатися! Росія століттями прищеплювала нам комплекс меншовартості. Пора викорінити його з нашої підсвідомості раз і назавжди. Восьмий рік ми змушені захищати свою землю від ворога, і досі не чуємо себе сповна. Вперто не черпаємо тієї потужної сили та неймовірної енергії, які нам залишили наші пращури. У буквальному сенсі цього слова – забуваємо, хто ми… Наша ідентичність знову під загрозою, чого й чекають реваншисти імперського «русского мира». В «ARTeФАКТАХ» шукаю підтримку у тому, що наповнювало нас зсередини не одне століття – в колисковій матері дитині, у геніальних картинах Марії Приймаченко, у революційній на свій час музиці Максима Березовського…», – каже незмінний протягом 35 років керівник Танцювального театру «Життя», народна артистка України Ірина Мазур.
Відкриття музейно-культурного центру «На Унтервалю»
В неділю, 24 жовтня 2021 року, у селі Підгайчики, що біля Львова по дорозі до Золочівського замку, відкрили оновлений музейно-культурний центр «На Унтервалю», що показує мультикультурне минуле галицького села.
Тут упродовж 150 років аж до 1939 року компактно розвивались чотири культури: українська, німецька, єврейська та польська. Нова інтерактивна локація розповідає про унікальне поєднання в одній громаді цих культур.
Відкриття музейно-культурного центру «На Унтервалю»
Два роки тому місцеві активісти власноруч зібрали експозицію предметів побуту, культових речей, меблів, стародруків і створили фонд музею, який налічує понад 100 унікальних експонатів. Громадську волонтерську ініціативу підтримали Український культурний фонд і Державне агентство розвитку туризму України та допомогли повнністю оновити музейну експозицію, яка стала інтерактивною з модульним виставковим обладнанням, що залучає гостей до взаємодії.
Відтепер тут облаштована сучасна фотозона з понад столітньою скринею, а ще живі історії з минулого. Окрім того, команда облаштувала професійну систему освітлення, цілодобову вуличну експозицію,аудіо гід трьома мовами та відкритий подієвий майданчик.
Відкриття музейно-культурного центру «На Унтервалю»
«За останні кілька місяців ми кардинально змінили та вдосконалили наш простір завдяки тому, що в нас повірили Український культурний фонд та Державне агентство розвитку туризму. Відтепер відвідувачі центру зможуть попрактикуватися у вишивці: спробують створити свою за традиційним підгайчиківським взором на спеціальній дошці. А ще на пам’ять зробити собі і листівку-лінорит, а на великому екрані гості переглядатимуть розповіді місцевих мешканців про мультикультурне минуле краю. Щоб втілити все це в реальність, ми підготували відеоролики зі спогадами підгайчан. А ще у нас є історична шафа, в якій можна зачинитися і вивчати давні документи», – розповів співзасновник музейно-культурного центру «На Унтервалю» Станіслав Клосовський.
Відкриття музейно-культурного центру «На Унтервалю»
Проєкт «Унтервальден 2.0.: реекспозиція Музейно-культурного центру «На Унтервалю» реалізується в межах партнерської програми «Культура.Туризм.Регіони» Українського культурного фонду, Державного агентства розвитку туризму.
Історична довідка.
До 1939 року на території сучасних Підгайчиків було два поселення: українські Підгайчики та німецький Унтервальден. Там одночасно мешкали чотири нації: українці, німці, євреї на поляки. Під час Другої світової війни звідти примусово виселили німців та поляків, а євреїв знищили під час Голокосту. Відтоді майже 40% села стояли пусткою.
Відкриття музейно-культурного центру «На Унтервалю»
Через політику Радянського союзу німецький Унтервальден спочатку перейменували в Підлісне, а потім приєднали до села Підгайчики. Релігійні споруди німців євреїв та поляків знищили або перетворили на склади та майстерні, а в їхні будинки поселили депортованих українців. Таким чином етнічний склад села та регіону кардинально змінився. Більше, ніж 50 років, колишні мешканці Галичини не могли повернутися додому. Так тривало аж до 90-х років, доки Україна повернула незалежність. Мультикультурний дискурс Галичини знову став актуальним у період 2010-х років. З 2016 року Підгайчики відвідують нащадки примусово виселених німців. Тоді ж розпочалась ініціатива з порятунку давнього німецького кладовища, що переросла у створення локального музейно-культурного центру.
Дуже цікаво поглянути, як здійснювали грандіозні проєкти будівництва на території України понад 100 років тому.
Сьогодні маємо таку можливість, адже нам вдалось розшукати фото будівництва мосту в Яремче на Івано-Франківщині. Фото датуються 1891-1895 роками.
Будівництво мосту в Яремче, 1890-ті рр.Будівництво мосту в Яремче, 1890-ті рр.Будівництво мосту в Яремче, 1890-ті рр.Будівництво мосту в Яремче, 1890-ті рр.Будівництво мосту в Яремче, 1890-ті рр.
З історії мосту знаємо, що його зводили в 1890-х роках. Автором проєкту був архітектор на ім’я Зиґмунд Кулька.
На жаль, у 1917 р. цей міст підірвали, коли відступали війська російської армії. Проте вже 1920 р. постановили цей міст відбудувати, тоді використали спеціальну залізну конструкцію. Але у 1942 р., на жаль, і ця версія мосту була зруйнована, коли вже вдруге німецькі війська здійснювали відступ.
Будівництво мосту в Яремче, 1890-ті рр.Будівництво мосту в Яремче, 1890-ті рр.Будівництво мосту в Яремче, 1890-ті рр.Будівництво мосту в Яремче, 1890-ті рр.Освячення мосту в Яремче, 1890-ті рр.
Новий міст звели вже радянський час і це була залізобетонна конструкція.
Представлені фото раніше були не відомі, вони показують якраз процес будівництва, а також освячення мосту священниками.
31 жовтня Львівська національна філармонія продовжує улюблений проєкт «Дириґенти. Українською», у якому молоді й талановиті дириґенти виступають разом із іменитим й одним із найдавніших українських колективів – Академічним симфонічним оркестром Львівської філармонії.
В останній день жовтня (31.10 о 18:00) оркестр виступить під батутою Олександра Драгана. Солісткою вечора стане гобоїстка Уляна Макєєва.
Львівська національна філармонія імені Мирослава Скорика
Гості вечора почують симфонічну творчість австрійських композиторів – Ріхарда Штрауса та Франца Шуберта. Твори, що прозвучать у програмі, стали одними з найдовершеніших у доробку обох.
Концерт для гобоя Ріхарда Штрауса іноді називають «бабиним літом» через те, що створений він був наприкінці життя композитора – у 80-річному віці! На його написання композитора наштовхнув американський військовий – 24-річний офіцер розвідки Джон де Лансі, який у цивільному житті був головним гобоїстом Пітсбурзького оркестру. Йому ж і присвячений твір.
Львівська національна філармонія імені Мирослава Скорика
П’ята симфонія Франца Шуберта була створена композитором у 19-річному віці. У ній ми знайдемо чимало від Моцарта та Гайдна: легкість та витонченість, співучі мелодії… Світлі настрої і бадьорість пронизують твір. Ця симфонія стала одним із оптимістичних і життєрадісних пунктів творчості тоді ще юного композитора, чиє коротке життя було пронизане хворобами і розчаруваннями.
Запрошуємо на справжнє свято музики разом із Академічним симфонічним оркестром Львівської національної філармонії!
Львівська національна філармонія імені Мирослава Скорика
Про Перші і Другі українські національні спортивні змагання Запорожські ігрища, які відбулися у Львові на площі «Сокола-Батька» («Українському городі»), відповідно 15–16 жовтня 1911 р. та 29 червня 1914 р. вже були опубліковані статті на сайті Фотографії Старого Львова.
Однак, нещодавно в приватному архіві професора українського тіловиховання Степана Гайдучка (1890–1976) було віднайдено три невідомі для науковців та широкого загалу світлини, які зафіксували змагання з ситківки (великого тенісу). Останні було проведено в рамках II Запорожських ігрищ.
Афіш (плакат) Шевченківського здвигу. 1914 р. Світлина опублікована у книзі: Сова А. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / Андрій Сова, Ярослав Тимчак; за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Нагадаю, що програма II Запорожських ігрищ передбачала стрічі в союзняку (футбольні змагання), ситківкові змагання (великого тенісу), п’ятизмаг (п’ятиборство), легкоатлетичні змагання.
Нагорода (медаль), вручена учасникам ІІ Запорожських ігрищ Тарасу та Петру Франкам за ІІ-ге місце в змаганнях з ситківки (тенісу) у грі двійками (в парі). 29 червня 1914 р. Світлина опублікована у книзі: Сова А. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / Андрій Сова, Ярослав Тимчак; за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Ситківкові змагання відбулися напередодні II Запорожських ігрищ. У часописі товариства «Сокіл-Батько» – «Вісти з Запорожа» за 15 травня 1914 р. з цього приводу зазначалося: «Проєкт змагань – вправдї єще не затверджений – але по кількох днїв майже в цїлости буде комітетом принятий, виглядає ось так: 23. 24. і 25. червня відбудуть ся змаганя в ситківцї; в програму входять: 1. гра мущин одинцем, 2. гра мущин парами, 3. гра парами мущин і женщин».
Змагання з великого тенісу, проведені у Львові на площі «Сокола-Батька» упродовж 23, 24 і 25 червня 1914 р. Підпис Степана Гайдучка під світлиною: «Ситківкові змагання передздвигові о першенство на токах ситківкових «Сокола-Батька». Момент гри суддиють: [Антін] Зелений (в білім одязі) і [Василь] Остапчук (в капелюсі). Грач правий є Паліїв В[асиль]». З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).До ситківкових змагань зголосилося 16 учасників від українських львівських спортових товариств – Українського спортового кружка (діяв на базі Академічної гімназії та її філії), спортового товариства «Україна» і «Змагового союзу». Суддею змагань був Василь Остапчук. За свідченнями Степана Гайдучка, йому допомагали спортсмени, які не брали участі в змаганнях.
У грі одинцем (змагання в одиночному розряді) переможцями стали
В. Залозецький («Україна») – перше місце;
Тарас Франко («Змаговий союз») – друге;
Іван Олинець («Україна») – третє.
У грі двійками (парний розряд) чоловіків:
Олександр Кульчицький і В. Залозецький («Україна») – перше,
Петро і Тарас Франки («Змаговий союз») – друге;
Антін Зелений та Іван Олинень («Україна») – третє.
У мішаній грі парами (змагання пар, що складаються з представників обох статей) першими стали А. Ґайдерівна і Олександр Кульчицький, другими – Г. Федак і Петро Франко.
Змагання з великого тенісу, проведені у Львові на площі «Сокола-Батька» упродовж 23, 24 і 25 червня 1914 р. Підпис Степана Гайдучка під світлиною: «Ситківкові змагання передздвигові о першенство на токах ситківкових «Сокола-Батька». Момент гри суддиють: [Антін] Зелений (в білім одязі) і [Василь] Остапчук (в капелюсі)». З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).У приватному архіві професора українського тіловиховання Степана Гайдучка збереглися три фотографії із ситківкових змагань. Світлини супроводжуються відповідними підписами. З-поміж іншого Степан Гайдучок зазначив про те, що ці змагання відбулися на площі «Сокола-Батька» на одному із трьох існуючих на той час ситківкових токів (полів). Не всі спортовці були у оптимальній формі. Так, Петро Франко у ці дні страждав від сильного зубного болю. Однак, не зважаючи на це, все-таки взяв участь у спортивній боротьбі за перше місце. На одній із фотографій чітко видно, що він лівою рукою приклав «обезболююче» до щоки. Окрім Петра Франка під світлинами підписано ще трьох учасників, а саме Антіна Зеленого, В. Залозецького та Василя Остапчука.
Змагання з великого тенісу, проведені у Львові на площі «Сокола-Батька» упродовж 23, 24 і 25 червня 1914 р. Підпис Степана Гайдучка під світлиною: «Ситківкові змагання передздвигові о першенство на токах ситківкових «Сокола-Батька». Парна гра. Зправа: Петро Франко. Хоча болить його зуб не резиґнує з гри». З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Отож, опубліковані світлини є важливим джерелом до історії становлення і розвитку великого тенісу серед українців у Львові, а також є вагомим доповненням до біографії вищезазначених осіб.
Андрій СОВА історик
Джерела та література:
Галичина – український здвиг за матеріалами архіву Степана Гайдучка: [Альбом] / Авт. ідеї Л. Крип’якевич; упоряд. Ю. Николишин, І. Мельник; літ. редактор І. Лемко. – Львів: Апріорі, 2014. – 268 с.
Сова А. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / Андрій Сова, Ярослав Тимчак; за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512 с.
Фотографії Старого Львова сьогодні публікують шосту частину циклу про історію автобусних перевезень у місті Львові. У цій частині піде мова про приватні компанії-перевізники, які розпочали свою діяльність у 1990-ті – 2000-ні роки. Деякі із цих компаній працюють на ринку автобусних перевезень і сьогодні, а деякі припинили свою діяльність на ринку громадських автоперевезень.
Приватні автобусні перевізники Львова 1994 – 2021 рр.
У 1992 – 1994 рр. в Україні економічна ситуація була непередбачувана – в країні вирувала гіперінфляція. У 1995 році намічаються тенденції до стабілізації економічної ситуації, а у вересні 1996 року в Україні відбувається грошова реформа – запроваджується національна валюта – гривня. Курс гривні до кінця літа 1996 року завмирає на позначці біля 2 гривень. Власне після стабілізації валютного курсу на ринок автобусних перевезень у Львові виходять приватні компанії-перевізники.
Приватні автобусні перевізники, які здійснюють міські перевезення у 2021 р.
ТзОВ «Міра і К». Ця приватна компанія-перевізник зареєстрована 18 березня 2002 року за юридичною адресою м. Львів, вул. Лесі Українки, 7. Виробничий майданчик перевізника знаходиться у Львові на вул. Городоцькій, 280. Із 2004 року компанію «Міра і К» очолює Іван Богданович Велійка, який одночасно є головою Львівської обласної організації. Наприкінці 2000-х років ТзОВ «Міра і К» обслуговувало 11 автобусних міських маршрутів: № 23 пр. Червоної Калини – вул. Городоцька (ТЦ «Епіцентр»); № 57 вул. Старознесенська – Автовокзал (із квітня 2007 р.); № 65 вул. Івана Франка – Рясне – 2; № 70 пл. Галицька – ринок «Південний» (із квітня 2007 р.); № 71 вул. Стрийська (Автовокзал) – вул. Золота; № 72 Левандівка – Майорівка; № 73 ринок «Південний» – вул. Зернова; № 74 вул. Польова – пр. Червоної Калини; №75 с. Білогорща – Винники; №76 вул. Чукаріна (Хоткевича) – вул. Підголоско та №77 вул. Словацького – Тублікарня.
Мікроавтобуси «Peugeot J9 Karsan» на проспекті Свободи у Львові. Початок 2000-х рр.
У другій половині 2000-х років перевізник «Міра і К» все іще активно експлуатував на своїх маршрутах мікроавтобуси-«бидловози», переобладнані із вантажних у пасажирські. В той же час, щоб утриматися на ринку перевезень у місті, компанія оновлює свій парк українськими автобусами середнього класу, в основному БАЗ А079 «Еталон» та «Богдан» А092. На маршрутах перевізника «Міра і К» також можна було зустріти російські автобуси ПАЗ, а також китайські автобуси «YouYi ZGT6710D» та іншу техніку.
Як писало інтернет-видання «Гал-інфо», у грудні 2011 року, напередодні «Транспортної реформи-2012», за словами керівника ТзОВ «Міра і К», на балансі підприємства було лише 40 власних автобусів, але на конкурс перевезень «Міра і К» заявила 125 автобусів. Відповідно 85 автобусів ТзОВ «Міра і К» орендувало в інших компаній, у т.ч. в компанії «Вікторія» – до «Транспортної реформи» автобуси цієї компанії працювали на маршрутах № 70 і 71, які обслуговував перевізник «Міра і К».
Вантажні мікроавтобуси «Mersedes-Benz T1», переобладнані у пасажирські, були основним громадським автотранспортом у Львові в середині 2000-х років. Такі мікроавтобуси львів’яни часто називали «бидловозами»
Після «Транспортної реформи – 2012» року ТзОВ «Міра і К» обслуговувала наступні міські автобусні маршрути: № 7 вул. Підголоско – вул. Скрипника (маршрут було змінено на вул. Чигиринська – вул. Скрипника); № 8 пл. Св. Теодора – смт. Брюховичі; № 11 вул. І. Величковського (Рясне-2) – пр. Червоної Калини; № 12 вул. Величковського (Рясне-2) – вул. Миколайчука; № 14 вул. Збиральна – пр. Червоної Калини; № 25 вул. Кордуби – вул. Стрийська (ТЦ «Кінг-Крос-Леополіс); № 27 ст. Скнилів – вул. Медова Печера, продовжено до АС №6 на вул. Личаківській; № 33 вул. І. Виговського – вул. Коперника, кінцеву перенесено на вул. Січових Стрільців; 35 вул. Польова – вул. Трильовського; 40 вул. Стрийська (ТЦ «Кінг-Крос-Леополіс») – м. Винники.
Навесні 2012 року деякий час на маршруті № 7 ТзОВ «Міра і К» експлуатувало вживані автобуси великого класу і через це домоглося зміни траси маршруту, але дуже скоро автобуси великого класу замінили на «Богдани» та «Еталони». Два маршрути, які у 2012 р. отримало ТзОВ «Міра і К» (№№ 12 і 35) не обслуговуються – на них не визначено перевізника, а маршрут № 40 зараз обслуговує ЛК АТП № 1. Занепав також автобусний маршрут №7 – за даними GPS-моніторингу в серпні – вересні 2021 року на цьому маршруті працював тільки один автобус.
Китайський автобус «YouYi ZGT6710D» перевізника «Міра і К» на 75-му маршруті та український автобус «Богдан» А092 перевізника «Ференс і К» на 66-му маршруті. 27 серпня 2010 р. Автор фото – Андрій Кравчук
На початку серпня 2014 року керівник ТзОВ «Міра і К» Микола Шкурган повідомив, що підприємство придбало 7 нових автобусів «Еталон» А081.10 виробництва Чернігівського автозаводу. Один автобус обійшовся підприємству в 370 тисяч гривень. Пан Шкурган обіцяв, що ближчим часом має з’явитися іще 2 нових автобуси. За його словами, це було перше оновлення парку із 2008 року. Нові автобуси вийшли на маршрут № 14. У 2016 році ТзОВ «Міра і К» продала ці автобуси іншим перевізникам.
У жовтні 2018 р. львівське інтернет-видання «Вежа» повідомило про те, що значна частка у трьох львівських компаніях-перевізниках – ПАТ «Львівське АТП № 14630», ТзОВ «Фіакр-Львів» та ТзОВ «Міра і К» на той час належала приватним підприємцям Тарасу Хомі та Володимиру Хомі. Журналістка видання Іванна Якимчук також зазначила, що автобуси трьох компаній перевізників – ПАТ «Львівське АТП № 14630», ТзОВ «Міра і К» та ТзОВ «Фіакр-Львів» «ночують» на одному і тому ж майданчику на вул. Городоцькій, 280. 3 серпня 2020 року було засновано концерн «Екопастранс», засновниками якого стали три із чотирьох приватних автобусних перевізників Львова – ПАТ «Львівське АТП № 14630», ТзОВ «Міра і К» та ТзОВ «Фіакр-Львів». Керівником «Екопастрансу» став Ігор Самардак – керівник ПАТ «Львівське АТП № 14630». За даними сервісу «Opendatabot», 31 серпня 2021 року до складу засновників «Екопастрансу» додалося іще й ТзОВ «Успіх БМ» (четвертий перевізник на міських автобусних маршрутах Львова), додано також бенефіціарного власника – Левика Романа Михайловича, який є власником ТзОВ «Фіакр-Львів).
Автобуси А081.10 «Волошка» виробництва Чернігівського заводу корпорації «Еталон», придбані перевізником ТзОВ «Міра і К» влітку 2014 року. Фото із архіву прес-служби ЛМР
У листопаді 2019 року прес-служба Львівської міської ради повідомила про те, що три приватні компанії-перевізники – ТзОВ «Міра і К», ТзОВ «Фіакр-Львів» та ПАТ «Львівське АТП № 14630» планують закупити 10 вживаних автобусів «Volvo» із Норвегії. Один такий автобус було продемонстровано журналістам. Планувалося, що автобуси із Скандинавії будуть тестувати на автобусних маршрутах № 14, 23 та 31. Планувалося провести тестування як дизельного, так і газового автобуса «Volvo».
У другій половині 2020 року один із власників ТзОВ «Міра і К» Іван Велійка повідомив, що компанія закуповує 8 вживаних автобусів польського виробництва «Solaris» – це 12-метрові низькопідлогові автобуси, які розраховані на перевезення 70 пасажирів, у салоні – 35 місць для пасажирів. Вартість одного такого автобуса, за словами Івана Велійки, 30 тис. євро. Ці автобуси прибули до Львова із Скандинавії.
«Автобуси – газові, екологічно чисті. Газові автобуси у Львові ще не їздять. Перевізник «Міра і К» закупив перших 4 автобуси і на другий тиждень ще приїдуть 4 автобуси. Будемо так програмно замінювати «Еталони» та «Богдани» на низькопідлогові автобуси. Ми взяли напрям на екологічно чистий транспорт», – прокоментував закупівлю інтернет-виданню «Твоє місто» Іван Велійка. За його словами, новий транспорт мав виїхати на маршрут підприємства на початку грудня 2020 року. Автобуси «Solaris» курсували на маршруті № 25 на початку 2021 року. У червні 2021 року один із автобусів «Solaris» був помічений на автобусному маршруті № 53, який обслуговує перевізник ТзОВ «Успіх БМ».
Станом на 2020 рік ТзОВ «Міра і К» обслуговує 7 міських автобусних маршрутів №№ 7, 8, 11, 14, 25, 27 та 33, а також 19 приміських маршрутів. Власниками підприємства є Тарас Євгенович Хома, якому належить частка у 69% та Велійка Іван Богданович (31%). Статутний капітал підприємства складає 2,5 млн. грн. Активи підприємства – 11,052 млн. грн., зобов’язання – 5,065 млн. грн. Дохід у 2020 році склав 16,206 млн. грн., збиток – 1,035 млн. грн.
Автобус великого класу «Volvo», який перебував на випробуваннях у Львові. Його планували закупити приватні перевізники. Фото із архіву прес-служби ЛМР
ТзОВ «Успіх БМ». Компанія ТзОВ «Успіх БМ» зареєстрована 28 грудня 1999 року. Юридична адреса підприємства – Львів, вул. Володимира Великого, 42. Компанія використовує для стоянки і технічного обслуговування автобусів виробничий майданчик на вул. Навроцького, 25. На початку 2000-х років автопарк підприємства складався із кількох автобусів ЛАЗ-695Н, а також вантажних мікроавтобусів, переобладнаних у пасажирські. У другій половині 2000-х років компанія закупляла нові українські автобуси моделей «Еталон» БАЗ А079, «Дельфін» БАЗ-2215 та «Богдан» А092.
Із квітня 2007 р., в результаті конкурсу компанія ТзОВ «Успіх БМ» почала обслуговувати два «пільгові» автобусні маршрути: № 7 пл. Галицька – Майорівка – Автовокзал та № 27 Приміський вокзал – Рясне-1 – вул. Татарбунарська (кінцева зупинка трамвайного маршруту № 7). Окрім цих маршрутів, в кінці 2000-х років ТзОВ «Успіх БМ» також обслуговувало наступні: № 19 вул. Личаківська (АС №6) – вул. С. Петлюри та № 25 ст. Скнилів – ТЦ «Зубра» (пр. Червоної Калини).
Автобус великого класу польського виробництва «Solaris», придбаний компанією «Міра і К» в 2020 р.
Після «Транспортної реформи» 2012 року ТзОВ «Успіх БМ» спочатку не потрапило у перелік міських автоперевізників. Проте у січні 2012 року після запровадження додаткових автобусних маршрутів, «Успіх БМ» почало обслуговувати такі автобусні маршрути: «радіальний» № 47А пл. Різні – вул. Дж. Вашингтона, продовжено до пр. Червоної Калини та «хордові»: № 48 Аеропорт – вул. Коперника, продовжено до ринку «Галицьке перехрестя»; №49 Приміський вокзал – Рясне-2; № 50 Рясне – 2 – вул. Дж. Вашингтона; № 51 вул. Симоненка – ринок «Галицьке перехрестя». Згодом компанія також отримала маршрут № 53 (ринок «Галицьке перехрестя» – пр. Червоної Калини). На маршрутах № 47а, 49 та 53 компанія «Успіх БМ» експлуатувала вживані автобуси великого класу європейського виробництва (власні та орендовані), а також два українські автобуси ЗАЗ А10С30 I-Van, які були придбані в кінці 2011 р. На інших маршрутах експлуатувалися переважно автобуси БАЗ А079 «Еталон» та «Богдан» А092, як власні, так і орендовані у низки інших приватних перевізників, у т.ч. ТзОВ «Вікторія К», «Малбі», «Вердана» та ін.
Із 5 лютого 2015 року, відповідно до результатів проведеного конкурсу, обслуговування «радіального» автобусного маршруту № 47а було передано від ТзОВ «Успіх БМ» до Львівського комунального АТП № 1. У травні 2019 р. було офіційно припинено обслуговування автобусного маршруту № 50, який курсував від вул. Дж. Вашингтона до Рясного-2. Замість цього автобусного маршруту в Рясне – 2 почали курсувати автобуси маршруту № 47а, який обслуговує ЛК АТП № 1.
Автобус ЛАЗ-695Н – такі автобуси на початку 2000-х років були в автопарку компанії «Успіх БМ»
Влітку 2015 року ТзОВ «Успіх БМ» почало обслуговувати безкоштовні автобусні маршрути до ТРЦ «Кінг-Крос-Леополіс» (у співпраці із гіпермаркетом «Ашан». Перший безкоштовний автобусний маршрут поєднав ТРЦ «Кінг-Крос-Леополіс» із кінцем пр. Червоної Калини. Із 1 серпня 2015 року були запущені іще два безкоштовні автобусні маршрути: ТРЦ «Кінг-Крос-Леополіс» – вул. Сихівська та ТРЦ «Кінг-Крос-Леополіс» – Рясне-1. Із 31 травня 2019 року автобусний маршрут ТРЦ «Кінг-Крос-Леополіс» – Рясне-1 було відмінено. Замість нього запущено автобусний маршрут із Майорівки (вул. Медова Печера) до ТРЦ «Кінг-Крос-Леополіс». Після відкриття ТЦ «Ашан-Сіті» на вул. Володимира Великого до нього теж було запущено мережу безкоштовних автобусних маршрутів, які обслуговувало ТзОВ «Успіх БМ». До ТЦ «Ашан-сіті» курсували безкоштовні автобусні маршрути із Рудного, з Левандівки, вул. Ряшівської та пл. Кропивницького, а також кільцевий маршрут по вул. Володимира Великого, Науковій та Княгині Ольги. Курсування цих безкоштовних автобусних маршрутів наразі припинене.
У 2017 році погіршилася ситуація із обслуговуванням маршруту № 49, який курсував від Приміського вокзалу в Рясне-2 по вулиці Шевченка. Мешканці скаржилися на малу кількість автобусів на маршруті. У червні 2018 р. компанія «Успіх БМ» відновила роботу автобусного маршруту № 49, проте виявилося, що обслуговування маршруту не вигідне для приватного перевізника, отож було прийнято рішення, що автобусний маршрут № 49 буде обслуговувати Львівське комунальне АТП № 1.
Автобус ЗАЗ А10С30 I-Van в центрі Львова. 14 січня 2012 р. Автор фото – Матеуш Бузек
У грудні 2020 року ТзОВ «Успіх БМ» повідомило про закупівлю двох нових автобусів «Mercedes-Benz Evobus O530 Citaro», які до цього експлуатувалися муніципальною транспортною компанією м. Берліна «Berliner Verkehrsbetriebe». У компанії «Успіх БМ» повідомили, що вживані автобуси обладнані дизельними двигунами екологічного класу «Євро-5», обладнані системами ABS, ASR, EBS та кнілінгу (опускання і підйому кузова автобуса підчас посадки пасажирів). Станом на вересень 2021 року перевізник експлуатує 12 автобусів «Mercedes-Benz Evobus O530 Citaro» 2006 – 2007 років випуску.
31 серпня 2021 року ТзОВ «Успіх БМ» стало засновником концерну «Екопастранс», який було засновано трьома приватникими автоперевізниками Львова – ПАТ «Львівське АТП № 14630», ТзОВ «Фіакр-Львів та ТзОВ «Міра і К».
Автобус MAN A10 NL202 на пр. Свободи. 22 березня 2012 р. Автор фото – Роман Каленіченко
Станом на 2020 рік ТзОВ «Успіх БМ» обслуговує три міських автобусних маршрути – №№ 38, 51 (автобуси середнього класу) та № 53 (автобуси великого класу). Минулого року компанія поповнила свій рухомий склад вживаними автобусами із Берліна. Крім міських автобусних маршрутів, ТзОВ «Успіх БМ» обслуговує низку приміських маршрутів. Власниками компанії станом на 2020 р. були Степан Зіновійович Кузбит, Юрій Іванович Мельник та Володимир Васильович Іцкович, яким належать однакові частки в компанії. Станом на кінцець 2020 року активи компанії становлять 11,516 млн. грн., зобов’язання – 4,41 млн. грн. Дохід за 2020 рік – 31,67 млн. грн., чистий прибуток – 1,458 млн. грн.
Приватні автобусні перевізники, які обслуговували міські маршрути Львова до 2012 р.
Приватне автопідприємство «Ряснянське АТП» це однин із перших приватних пасажирських перевізників на Львівщині – воно засноване 20 грудня 1994 року. За даними сервісу «Opendatabot», засновником, власником і керівником ПАП «Ряснянське АТП» є Валерій Володимирович Коваленко. Юридична адреса компанії – помешкання за адресою м. Львів, вул. Головацького, 26. Виробничий майданчик компанії знаходився у Львові на вул. Шевченка, 315.
Автобус «Mersedes-Benz Citaro O530» на пр. Чорновола. Вересень 2021 р. Автор фото – Вадим Галюк
У 2000-х роках ПАП «Ряснянське АТП» обслуговувало такі автобусні маршрути: № 20 вул. Личаківська (АС № 6) – вул. Пасічна – вул. Зелена – пр. Чорновола – вул. Шевченка – Рясне-2; № 55 вул. Городоцька (завод «ЛОРТА») – Сихів – вул. Личаківська (АС № 6), який початково обслуговувався ЛК АТП № 1; № 55а вул. Городоцька – вул. Тракт Глинянський (агрофірма «Провесінь») та № 89 вул. Медової Печери – смт. Брюховичі (через Новий Львів та Левандівку). На автобусних маршрутах № 20 і 89 експлуатувалися вантажні мікроавтобуси, переобладнані у пасажирські, а на маршрутах № 55 і 55а – автобуси великого класу іще радянського виробництва. У другій половині 2000-х років ПАП «Ряснянське АТП» експлуатувало на своїх маршрутах українські автобуси ХАЗ-3250 та «Стрий Авто» А075 на базі російської вантажівки «ЗіЛ-Бичок».
У 2008 році міська влада розірвала із ПАП «Ряснянське АТП» угоди на обслуговування автобусних маршрутів № 20 і 89 за невиконання умов договору. Перед «Транспортною реформою-2012» автобусний маршрут № 55 обслуговувало ПАТ «Львівське АТП № 14630».
Мікроавтобус ПАП «Ряснянське АТП» на маршруті № 20. 2007 р.
ТзОВ «Фалкон» – цю компанію-перевізника було зареєстровано 26 січня 1995 року за юридичною адресою м. Львів, вул. Пластова, 10 (ця адреса збігається із фактичною адресою Львівського АТП № 14631). Із кінця 1996 року ТзОВ «Фалкон» обслуговувало автобусний маршрут № 28, на якому курсували автобуси ЛАЗ-52523, взяті у лізинг в ТзОВ «Сокіл-транс-лізинг». На початку 2010-х років ТзОВ «Фалкон» обслуговувало кілька приміських автобусних маршрутів, у тому числі № 180а Львів (вул. Зернова) – м. Дубляни (договір № 55/11 від 04 квітня 2011 р.).
Виробниче підприємство у формі ТзОВ «Леоколор» автобуси якого у Львові курсували під брендом «МАЛБІ», зареєстроване 7 липня 1993 року. У другій половині 1990-х років компанія починає обслуговувати автобусний маршрут № 85 пл. Кропивницького – пр. Червоної Калини (по вул. Сахарова, Володимира Великого, Стрийській, Хуторівці). На початках на маршруті працювало 12 російських мікроавтобусів КАвЗ-3244, виготовлених ДП «Віка ЛТД» Курганського автозаводу на базі шасі ЗІЛ-5301 «Бичок».
Автобус великого класу ЛАЗ-52523. Такі автобуси на маршруті № 28 із кінця 1996 року експлуатувало ТзОВ «Фалкон»
У другій половині 2000-х років компанія експлуатувала на маршруті № 85, який в робочий час із понеділку по п’ятницю став курсувати по вул. Луганській, автобуси БАЗ А079 «Еталон». Із січня 2012 року рухомий склад компанії експлуатувався на маршрутах ТзОВ «Успіх БМ» на умовах оренди, а потім був викуплений.
Мале приватне підприємство «Приватавтотранс» – одна із перших приватних компаній-перевізників міста Львова. ТзОВ «МПП «Приватавтотранс» зареєстроване 22 березня 1995 року. На початку діяльності МПП «Приватавтотранс» як юридична адреса компанії значилося приватне помешкання у будинку на вул. Пулюя, 13 у Львові. На початку своєї діяльності компанія «Приватавтотранс» володіла парком вживаних автобусів радянського виробництва. У звіті про діяльність виконкому Львівської міськради за 1996 рік йдеться про те, що МПП «Приватавтотранс» у 1996 році обслуговувало 11 сезонних автобусних маршрутів до приміських садово-городніх масивів.
Автобус «Еталон» БАЗ А079 приватного перевізника ТзОВ «Леоколор», який працював під брендом «Малбі». 2010 р.
У квітні 2007 р. ТзОВ «МПП «Приватавтотранс» за результатами конкурсу по визначенню перевізників на міських автобусних маршрутах отримало право обслуговувати автобусний маршрут № 17, який сполучав Рясне-2 із агрофірмою «Провесінь» (Тракт Глинянський) через Левандівку. В реальності автобуси маршруту їздили до с. Лисиничі. Крім цього маршруту ТзОВ «МПП «Приватавтотранс» до кінця 2011 р. обслуговувало автобусний маршрут № 41, який сполучав Левандівку (вул. Суботівська) та Сихів (пр. Червоної Калини, ТЦ «Зубра»). Також ТзОВ «МПП «Приватавтотранс» обслуговувало автобусний маршрут № 17а, який курсував із Рясного-2 до села Підбірці.
На початку вересня 2007 року мешканці сіл Лисиничі та Підбірці, які об’єдналися у «Ініціативну групу Комітету захисту сільської громади Лисинич та Підбірець» звернулися із скаргами на якість обслуговування автобусних маршрутів № 17 та 17а перевізником ТзОВ «Приватавтотранс». Ці скарги було надіслано у Львівську міську раду та Львівську обласну державну адміністрацію. У скарзі йшлося, зокрема про те, що мікроавтобуси, які курсують на маршрутах № 17 та 17а знаходяться в незадовільному технічному та санітарному стані, водії часто палять за кермом і порушують правила дорожнього руху.
Мікроавтобус «Тур» А049 перевізника ТзОВ «МПП «Приватавтотранс» на автобусному маршруті № 17 на вул. Городоцькій. 2007 р. Автор фото – А. Стацюк
Наслідком активних звернень мешканців сіл Лисиничі та Підбріці стало запровадження курсування приміських автобусних маршрутів за такими схемами: № 217 с. Підбірці – вул. Личаківська – Приміський вокзал та № 217а с. Лисиничі – вул. Личаківська – вул. Шевченка – Рясне – 2. У липні 2010 року сільський голова Лисинич поскаржився на незадовільне обслуговування автобусних маршрутів № 217 і 217а., як виявилося, перевізники самовільно змінили схеми курсування маршрутів, крім того, на маршруті № 217 заміть 12 працювало усього 2 автобуси. У серпні 2010 року було прийняте рішення про продовження до села Лисиничі міського автобусного маршруту № 88, який обслуговувало ТзОВ «Вердана», автобусний маршрут № 217 було закрито, а автобусний маршрут № 217а почав курсувати із с. Підбірці до Рясного-2.
У 2000-х роках автопарк ТзОВ «МПП «Приватавтотранс» складався переважно із вантажних мікроавтобусів, кустарним методом переобладнаних у пасажирські – саме такі маршрутки-«бидловози» курсували на автобусному маршруті № 17. У другій половині 2000-х років було закуплено мікроавтобуси українського виробництва, в тому числі «Тур» А049, які виготовлялися ВАТ «НДІ «Укравтобуспром» у Львові на базі російських «Газелей».
Мікроавтобус «Peugeot J9 Karsan» у Винниках. Кінець 1990-х рр. Автобусний маршрут № 68 обслуговувало ЗАТ «Транспортна компанія «Ференс і К»
Закрите акціонерне товариство «Транспортна компанія «Ференс і К» – велика транспортна компанія, яка була створена у 1990-х роках. ЗАТ «Ференс і К» працювала не тільки у Львові, але і в Івано-Франківську, Рівному та Житомирі, де працювали дочірні компанії перевізника. Дата державної реєстрації ЗАТ «ТК «Ференс і К» – 6 грудня 2000 р., із 6 грудня 2020 р. ця компанія є ТзОВ «Ференс і К». ЗАТ «ТК «Ференс і К» зареєстрована у Львові на вул. Довгій, 36.
Послуги із пасажирських перевезень у Львові ЗАТ «Транспортна компанія «Ференс і К» у Львові розпочинає у 1997 році після закупівлі кількох десятків мікроавтобусів «Peugeot J9 Karsan» (вочевидь найбільше серед перевізників Львова) синього кольору. Мікроавтобуси «Peugeot J9 Karsan» починають надходити на підприємство у березні 1997 року. Цей транспорт випускається на нові автобусні маршрути №№ 60 – 69, які курсують в режимі «маршрутне таксі». Водії, які працювали у ЗАТ «ТК «Ференс і К» кажуть, що це була «класична» транспортна компанія. Водії працювали на маршрутах в дві зміни по 8 годин. Перед виходом на лінію проводився медогляд. Зарплата водіїв цієї компанії у свої часи була чималенька. На початку 2000-х років ЗАТ «ТК «Ференс і К» поповнило свій автопарк російськими автобусами ПАЗ-3205, такі автобуси курсували зокрема на автобусному маршруті № 68 Залізничний вокзал – Сихів – Винники. Поряд із збільшенням кількості рухомого складу ЗАТ «ТК «Ференс і К» розвиває свою ремонтно-експлуатаційну базу.
Китайський автобус малого класу на маршруті № 60 і український автобус «Богдан» А092 на маршруті № 62. Обидва транспортні засоби належали перевізнику ЗАТ «ТК «Ференс і К»
У кінці 1990-х років ЗАТ «ТК «Ференс і К» у Львові обслуговувала наступні маршрути: № 60 Лікарня швидкої меддопомоги – вул. Зелена (ЛКП «Львівводоканал»), який було продовжено по вул. Зеленій, Дністровській і Дунайській до міської лікарні № 8; № 61 магазин «Мотор» (вул. Городоцька) – вул. Зелена (ЛКП «Львівводоканал»); № 62 вул. Під Дубом – пр. Червоної Калини (ТЦ «Зубра), який було продовжено до ст. Підзамче (по вул. Зеленій); № 63 вул. Варшавська – вул. Скрипника (по вул. Личаківській та Пасічній); № 64 вул. Щурата – вул. Петрушевича, маршрут було продовжено по вул. Личаківській і Тракту Глинянському до агрофірми «Провесінь»; № 65 пл. Галицька – Рясне-2 (цей маршрут відійшов до ТзОВ «Міра і К» і був продовжений по вул. Івана Франка до музею Івана Франка); № 66 Залізничний вокзал – пр. Чорновола – вул. Грінченка – ринок «Галицьке перехрестя»; № 67 Залізничний вокзал – вул. Виговського – вул. Наукова – пр. Червоної Калини (ТЦ «Зубра»); № 68 Залізничний вокзал – вул. Наукова – вул. Хуторівка – вул. Пасічна – вул. Личаківська – Винники; № 69 Австостанція № 2 – вул. Личаківська – вул. Вахнянина.
На початку 2000-х років ЗАТ «Транспортна компанія «Ференс і К» разом із мікроавтобусами «Peugeot J9 Karsan» починає випускати на маршрути вантажні мікроавтобуси «Mercedes-Benz T1», перероблені в пасажирські, які у народі називали «бидловозами». У другій половині 2000-х років ЗАТ «Транспортна компанія «Ференс і К» оновлює свій автобусний парк як українськими малими автобусами і мікроавтобусами «Богдан» А092, «Еталон» А079 та «Дельфін» БАЗ-2225, так і малими автобусами китайського виробництва «Shaolin SLG6600CN» та «Shaolin SLG6660CGE», яких було закуплено біля двох десятків.
Китайський автобус малого класу на маршруті № 9, який обслуговувала ЗАТ «ТК «Ференс і К». Серпень 2008 р. Автор фото – Павло Трофімов
У кінці 2000-х років ЗАТ «Транспортна компанія «Ференс і К» обслуговувала також автобусний маршрут № 9, який поєднував вул. Наукову і лікарню «Охмадит» і курсував по вул. Виговського та Городоцькій. Із 16 червня 2009 року автобусний маршрут № 9 було вкорочено – він почав курсувати між пл. Галицькою та лікарнею «Охмадит» між 8 і 20 годинами із інтервалом приблизно в 20 хв. Цей маршрут був соціальним і його обслуговувало Львівське комунальне АТП № 1.
У кінці 2011 року ЗАТ «Транспортна компанія «Ференс і К» передала свої автобуси в оренду Львівському комунальному АТП № 1. У березні 2012 року із ЗАТ «Ференс і К» було укладено тимчасову угоду на обслуговування двох автобусних маршрутів №№ 52 і 53, які сполучали центр міста із залізничним вокзалом на час ремонту трамвайних колій на вул. Городоцькій.
Український автобус малого класу ХАЗ-3250 «Антон» Херсонського автозаводу «АнтоРус» на маршруті № 91, який обслуговувало ТзОВ «Бінп». 2008 р. Автор фото – Павло Трофімов
Починаючи із 2012 року компанія «Ференс і К» починає поступово розпродувати свої транспортні засоби іншим перевізникам. Наразі компанія розпродала практично всі свої автобуси.
Компанія ТзОВ «Бінп ЛТД», яка заснована 3 січня 1996 року, зараз займається «діяльністю готелів і подібних засобів тимчасового розміщення». Її юридична адреса – Львів, вул. Котлярська, 3. У другій половині 1990-х років компанія займалася також автобусними перевезеннями і придбала мікроавтобуси «Peugeot J9 Karsan», які експлуатувалися в режимі «маршрутне таксі».
У 2000-ні роки ТзОВ «Бінп Лтд» обслуговувало автобусний маршрут № 91 вул. Суботівська – вул. Сяйво – вул. Городоцька – пр. Свободи – вул. Стрийська – вул. Володимира Великого – вул. Виговського – вул. Кульчицької.
Китайський автобус малого класу «Lifan LF6592» приватного перевізника ТзОВ «Інтерпост». 2007 р.
У 2000-ні роки ТзОВ «Бінп Лтд» обслуговувало автобусний маршрут № 91, який поєднував вул. Суботівську та вул. Кульчицької.
ТзОВ «Фірма «Радар» з’явилося на ринку автобусних перевезено міста Львова в другій половині 1990-х років. Для обслуговування міських автобусних маршрутів в режимі «маршрутне таксі» ТзОВ «Радар» придбало мікроавтобуси «Peugeot J9 Karsan» (жовтого і білого кольору) та «IVECO TurboDaily A40E10». Номери маршрутів, які обслуговувало ТзОВ «Радар» починалися із цифри 7. У 1997 – 2000 рр. виконавчим директором ТзОВ «Радар» працював Іван Велійка, який є засновником ТзОВ «Міра і К». Із 2000 року компанія змінює назву на ТзОВ «Радар ЛВ», у 2000 – 2004 рр. її керівником є Іван Велійка.
У 2000-х років практично всі маршрути, що обслуговувалися ТзОВ «Радар ЛВ» перейшли в обслуговування іншого приватного перевізника – ТзОВ «Міра і К». Компанію ТзОВ «Радар ЛВ» ліквідовано.
Приватний перевізник ТзОВ «Інтерпост Лімітед» почав свою діяльність у середині 1990-х років. Компанія була зареєстрована за юридичною адресою м. Львів, вул. Старицького, 6. Виробнича база була розташована у Львові на вул. Єрошенка, 28. Із 13 жовтня 2000 року компанія носить назву ТзОВ «Фірма «Інтерпост».
Український автобус великого класу «Богдан» А144.2 на автобусному маршруті № 96 перевізника ТзОВ «Інтерпост». У кадр також потрапив автобус ПАЗ-3205 маршруту № 12 перевізника ВАТ «Західенерго». Жовтень 2010 р.
Першим рухомим складом, яким володіло «Інтерпост Лімітед» були мікроавтобуси «Peugeot J9 Karsan» жовтого кольору. У кінці 1990-х років перевізник обслуговував такі маршрути: № 95 вул. Миколайчука – пр. Чорновола – вул. Дорошенка – вул. Сахарова – вул. Виговського – Аеропорт; № 96 вул. Грінченка – вул. Мазепи – вул. Замарстинівська – пр. Свободи – вул. Личаківська – вул. Пасічна – вул. Дж. Вашингтона – вул. Зелена – пр. Червоної Калини та № 97 вул. Виговського – вул. Петлюри – вул. Кульпарківська – вул. Чупринки – вул. Сахарова – вул. Коперника – пр. Свободи – вул. Зелена – вул. Дж. Вашингтона – вул. Пасічна (Ліцей ім. Героїв Крут). Пізніше (станом на 2006 рік) компанія також обслуговувала маршрут № 99 пл. Св. Юра – вул. Сихівська (ТЦ «Іскра»), який курсував по вул. Кульпарківській, Володимира Великого, Тролейбусній, Хуторівці. Маршрут № 99 перестав курсувати в кінці 2000-х років. Також ТзОВ «Інтерпост» обслуговувала приміський автобусний маршрут № 112 Львів (церква Св. Анни) – село Вороців.
На початку 2000-х років ТзОВ «Фірма «Інтерпост» замість мікроавтобусів «Peugeot J9 Karsan» почала експлуатувати на міських маршрутах переобладнані «бидловози» – вантажні мікроавтобуси «Mercedes-Benz T1». У другій половині 2000-х років «Інтерпост» оновлює свій автобусний парк українськими автобусами «Богдан» А091 та А092 та «Еталон» БАЗ А079. На початку 2010-х років компанія експлуатувала на маршруті № 96 автобуси великого класу «Богдан» А144.
У 2012 – 2018 рр. Львівське комунальне АТП № 1 орендувало автобуси у ТзОВ «Інтерпост». Ця техніка в тому числі експлуатувалася на автобусних маршрутах № 20, 28, 29, 32 і 37. Після закупівлі ЛК АТП № 1 нових автобусів «Електрон» А185 та МАЗ 203.069 потреба в оренді цих автобусів зникла, відповідно ТзОВ «Інтерпост» розпродало практично весь свій автобусний парк іншим перевізникам.
Мікроавтобус «IVECO TurboDaily A40-10». Із таких мікроавтобусів на початку 2000-х років складався автопарк ТзОВ «Вердана»
За даними сервісу «Opendatabot» засновниками ТзОВ «Фірма «Інтерпост» є львів’яни Наталія Юріївна Кулагіна та Юрій Якович Кіясов. Керівник компанії Ігор Богданович Копко. Фінансові результати компанії за 2020 рік не опубліковані.
18 грудня 1997 року приватні перевізники ВАТ «Фіакр», ТзОВ «МПП «Приватавтотранс», ТзОВ «Бінп ЛТД», ЗАТ «Транспортна компанія «Ференс і К», ТзОВ «Інтерпост Лімітед», ВАТ «Львівське АТП № 14631», ТзОВ «Фірма «Радар», ВАТ «Львівське АТП № 14630», ПАП «Ряснянське АТП» та ЛКП «Львівелектротранс» створили асоціацію «Львівський пасажирський транспорт» із юридичною адресою Львів, вул. Лесі Українки, 7.
Приватне підприємство «Від нас» було засноване 21 січня 1997 року. Його засновниками є Андрій Йосифович Рогуля та Надія Степанівна Паламар. Основний вид діяльності підприємства – «роздрібна торгівля у неспеціалізованих магазинах із перевагою продовольчого асортименту». У 1990-х – 2000-х роках ПП «Від нас» займалося автоперевезеннями і обслуговувало автобусний маршрут № 59 вул. Коломийська – Рясне-2 через Новий Львів та Левандівку. В автопарку підприємства були мікроавтобуси «Peugeot J9 Karsan», а також автобуси моделей ПАЗ-672М та ПАЗ-3205.
ТзОВ «Сторгозія» було засновано 15 квітня 1998 року. Юридична адреса компанії – м. Львів, вул. Наукова, 5. Виробничий майданчик знаходився у Львові на вул. Генерала Юнаківа, 9.
Автобус малого класу «Богдан» А091 перевізника ТзОВ «Автокворум» на маршруті № 53. 2009 р. Автор фото – Олексій Воробйов
У 2000-х роках компанія обслуговувала три міські автобусні маршрути: № 32 вул. Польова – Авторинок «Кривчиці» – вул. Богданівська – вул. Личаківська – вул. Стрийська – вул. Володимира Великого – вул. Івана Виговського – вул. Городоцька (магазин «Мотор»); № 33 пл. Св. Теодора – вул. Новознесенська – вул. Богданівська – вул. Пасічна – пр. Червоної Калини та № 40 вул. Суботівська – вул. Б. Хмельницького – вул. Ковельська.
У другій половині 2000-х автобусні маршрути № 32 і 40 обслуговувалися автобусами «Богдан» А092 та «Еталон» БАЗ А079. На той час автобусний маршрут № 33 перестав курсувати, початково його обслуговували різні моделі мікроавтобусів, у тому числі «Газелі».
Після «Транспортної реформи-2012» автобуси ТзОВ «Сторгозія» обслуговували маршрути перевізника ТзОВ «Фіакр-Львів». Навесні 2012 року ТзОВ «Сторгозія» придбало в австрійської компанії «Stadtwerke Klagenfurt AG» 12 автобусів великого класу MAN A21 NL223. Ці автобуси протягом кількох років експлуатувалися на автобусному маршруті № 18 у Львові, а у 2015 – 2017 рр. були продані іншим перевізникам, зокрема КП «Трамвай» у місті Кам’янському Дніпропетровської області. На даний час майже весь рухомий склад перевізника проданий іншим компаніям. Власником і керівником ТзОВ «Сторгозія» на даний час є Юрій Дмитрович Лесь.
ТзОВ «Трансуспіх» зареєстровано 20 червня 2000 року. Юридична адреса компанії – м. Львів, вул. Липинського, 36. На початку автопарк компанії складали мікроавтобуси «IVECO TurboDaily», а також переобладнані у пасажирські вантажні мікроавтобуси «Mercedes-Benz T1».
Мікроавтобус Тур А061 виробництва ВАТ НДІ «Укравтобуспром». Такі мікроавтобуси були в парку таких перевізників, як ТзОВ «Трансуспіх» та ТзОВ «Вікторія К». Січень 2011 р. Автор фото – Роман Каленіченко
У другій половині 2000-х років ТзОВ «Трансуспіх» обслуговувало автобусні маршрути № 38 вул. Дж. Вашингтона – вул. Личаківська – вул. Городоцька – с. Лапаївка (початково маршрут обслуговувало ВАТ «Львівське АТП № 14630, потім маршрут отримав обласний статус і № 138, його обслуговує ТзОВ «Ліон-транс»); № 45 ринок «Галицьке перехрестя» – ТЦ «Зубра» (пр. Червоної Калини) (по вул. Мазепи, Кн. Романа і Стуса); № 46 вул. Городоцька (супермаркет «Епіцентр») – вул. Ряшівська – вул. Виговського – вул. Сахарова – пл. Галицька; № 78 пл. Петрушевича – Тублікарня та № 83 вул. Грінченка – ТЦ «Іскра» (по вул. Мазепи, пр. Чорновола, вул. Дорошенка (Коперника), Княгині Ольги, Науковій, Хуторівці).
У другій половині 2000-х років компанія оновлює свій рухомий склад мікроавтобусами БАЗ-2215 «Дельфін» та автобусами малого класу «Тур» А061, «Богдан» А091 та А092, «Еталон» БАЗ А079 та «Стрий Авто» А07А.
Після «Транспортної реформи-2012» частина автобусів ТзОВ «Трансуспіх» працювала на маршрутах перевізника ПАТ «Львівське АТП № 14630», в тому числі на автобусному маршруті № 26. Крім того, ТзОВ «Трансуспіх» розпродало більшу частину свого рухомого складу іншим транспортним компаніям.
Автобус ПАЗ-3205 на автобусному маршруті № 36а, який обслуговував перевізник ТзОВ «Лідеравтотранс». Лютий 2011 р. Автор фото – Роман Каленіченко
Станом на 2021 рік за інформацією «Opendatabot» вдасниками ТзОВ «Трансуспіх» є Олег Геннадійович Ладнєв, Олександр Степанович Станкевич та Єлена Володимирівна Кришева. Статутний капітал компанії – 7500 грн. Дохід компанії у 2020 р. становив 300900 грн., прибутку вона не принесла. Активи компанії – 387 тис. грн., зобов’язання – 170300 грн.
ТзОВ «Вердана» зареєстровано 6 березня 2001 року. Виробничий майданчик перевізника знаходився у Львові на вул. Пимоненка, 5. На початку автопарк компанії складався із мікроавтобусів «IVECO TurboDaily A40-10». ТзОВ «Вердана» обслуговувала автобусний маршрут № 88 Агрофірма «Провесінь» (вул. Тракт Глинянський) – вул. Личаківська – вул. Городоцька (у серпні 2010 року маршрут продовжено до села Лисиничі, деякий час він працював під № 288). Також на початку 2000-х років компанія почала обслуговувати автобусний маршрут № 94, який до того обслуговувала компанія ТзОВ «Бінп ЛТД». Цей маршрут, який курсував від пр. Червоної Калини до вул. Підголоско був продовжений по вул. Мазепи до вул. Миколайчука. Станом на 2006 рік ТзОВ «Вердана» також обслуговувало автобусні маршрути № 86 вул. Коломийська – с. Бірки (по вул. Стуса, пр. Чорновола та вул. Замарстинівській) та 93 с. Зубра – вул. А. Лінкольна (по вул. Стрийській, пр. Чорновола), який було змінено і його кінцева стала на вул. Пилипа Орлика біля міської дитячої лікарні.
Починаючи із 2006 року компанія оновлює свій рухомий склад – замість мікроавтобусів «IVECO TurboDaily A40-10» на маршрути виходять нові автобуси БАЗ А079 «Еталон». Крім того компанія володіла автобусами «Богдан» А092 та ГалАЗ-3207 «Вікторія».
Із січня 2012 року автобуси ТзОВ «Вердана» орендує перевізник ТзОВ «Успіх БМ». Поступово компанія продала свої автобуси, переважно – саме перевізнику «Успіх БМ». На даний час засновниками ТзОВ «Вердана» є Іван Васильович Пшеничний та Павло Ігорович Вільчик. Активи компанії складають 46 тис. грн. Жодного доходу і прибутку ТзОВ «Вердана» у 2020 р. за даними сервісу «Opendatabot» не принесло.
Результати зіткнення трамвая «Tatra KT4SU» № 1121 із автобусом «Богдан» А092 перевізника ТзОВ «НВП «Веламіда». 13 грудня 2010 р.
ТзОВ «Автокворум» було засновано 4 травня 2001 року, юридична адреса – м. Львів, вул. Планерна, 12. Виробничий майданчик компанії розташовувався на вул. Повітряній, 1. Підприємство «Автокворум» у 2000-х рр. обслуговувало автобусні маршрути № 49 вул. Січових Стрільців – вул. Шевченка – Рясне – 1 та № 53 вул. Суботівська – вул. Городоцька – пр. Шевченка – вул. Зелена – вул. Лисинецька.
На початку ТзОВ «Автокворум» експлуатувало на маршрутах мікроавтобуси «Mercedes-Benz T1», переобладнані в пасажирські, а потім – українські мікроавтобуси БАЗ-2215 «Дельфін» та автобуси «Богдан». Власником ТзОВ «Автокворум» станом на 2021 рік є Сергій Миколайович Мельничук.
ТзОВ «Вікторія К» засноване 18 жовтня 2001 року. Юридична адреса компанії – м. Львів, вул. Тютюнників, 1. Виробничий майданчик компанії на вул. Навроцького, 25. Автопарк компанії на початку складався із вантажних мікроавтобусів, переобладнаних у пасажирські, які курсували на автобусному маршруті № 52Е вул. Суботівська – вул. Наукова – Сихів – агрофірма «Провесінь».
У другій половині 2000-х років ТзОВ «Вікторія К» оновила свій автопарк за рахунок мікроавтобусів БАЗ-2215 «Дельфін» та автобусів БАЗ А079 «Еталон». Були в автопарку компанії і автобуси «Тур» А061, виготовлені ВАТ «НДІ «Укравтобуспром». Після 2013 року автобуси перевізника продані ТзОВ «Успіх БМ».
Станом на 2021 р. власниками і засновниками ТзОВ «Вікторія К» є Щерб’як Галина Василівна, Бевко Розалія Миколаївна та Мельник Юрій Іванович. Основний вид діяльності компанії – діяльність таксі. Компанія у 2020 році не принесла ні доходів, ні прибутків.
Український автобус ЗАЗ А07С I-Van на автобусному маршруті № 36а перевізника «Лідеравтотранс». 2010 р.
ТзОВ «Лідеравтотранс» засноване 19 липня 2002 року, юридична адреса – м. Винники, вул. О. Довбуша, 1. Виробничий майданчик знаходився на вул. Випасовій, 11б. У квітні 2007 року із ТзОВ «Лідеравтотранс» було укладено договір на обслуговування трьох автобусних маршрутів в напрямку м. Винник: № 36 вул. Валова – вул. Личаківська – м. Винники (вул. Сахарова); № 36а ринок «Галицьке Перехрестя» – вул. Мазепи – пр. Чорновола – вул. Личаківська – Винники (Забава) та № 36б вул. Валова – вул. Личаківська – Винники (Львівський обласний госпіталь ветеранів воєн та репресованих). Згодом кінцеву маршрутів № 36 і 36б було перенесено на пл. Митну. Крім міських маршрутів ТзОВ «Лідеравтотранс» обслуговувало також кілька приміських маршрутів.
Автобусний парк підприємства складався із переобладнаних мікроавтобусів «Mercedes-Benz T1», автобусів ПАЗ-672М, ПАЗ-3205, «Богдан» А091 та А092, БАЗ А079 та ін. Автобуси підприємства після «Транспортної реформи – 2012» підприємство почало розпродавати іншим перевізникам.
ТзОВ «Містотранс» зареєстроване 15 травня 2003 року за адресою м. Львів, вул. Городоцька, 280. У другій половині 2000-х років компанія обслуговувала автобусні маршрути № 35 вул. Миколайчука – вул. Городоцька – вул. Виговського – вул. Тролейбусна; № 57 вул. Старознесенська – вул. Кордуби – вул. Б. Хмельницького – вул. Липинського – вул. Городоцька – вул. Виговського – вул. Наукова – вул. Стрийська (ТРЦ «Кінг-Крос-Леополіс») та « 79 вул. Кавалерідзе – вул. Хуторівка – вул. Кн. Ольги – вул. Городоцька – вул. Липинського – ринок «Галицьке перехрестя». На початку 2010-х років автобусний маршрут № 57 почало обслуговувати ТзОВ «НВП «Веламіда». Із 2016 р. основним видом діяльності ТзОВ «Містотранс» стало пакування.
Автобус «Богдан» А092 перевізника НВП «Веламіда» після зіткнення із трамваєм. 13 грудня 2010 р.
ТзОВ «Науково-виробниче підприємство «Веламіда» зареєстроване 1 вересня 1993 року. Юридична адреса компанії – м. Львів, вул. Академіка Лазаренка, 1. У квітні 2007 року за результатами конкурсу ТзОВ «НВП «Веламіда» отримало право на обслуговування автобусного маршруту № 39 ринок «Галицьке перехрестя» – пр. Червоної Калини (по вул. Мазепи, пр. Чорновола, вул. Стрийській), який із 1990-х рр. обслуговувало Львівське АТП № 14630. На початку 2010-х рр. цей перевізник також обслуговував автобусний маршрут № 57 який поєднував вул. Стрийську та Старознесенську. ТзОВ «НВП «Веламіда» мало у своєму автопарку 32 автобуси «Богдан» А092. Частина цих автобусів була списана у 2012 р., інші машини були продані іншим перевізникам.
13 грудня 2010 року на розі пр. Свободи та вул. Памво Беринди сталося зіткнення автобуса перевізника ТзОВ «Веламіда», який працював на маршруті № 39 та трамвайного вагона № 1121, який працював на маршруті № 2. В результаті зіткнення було пошкоджено задню частину автобуса та кабіну трамвая. В результаті удару трамвайний вагон зійшов із колії. У ДТП, за повідомленням прес-служби Львівської міськради, постраждало 8 пасажирів та водій трамвая. Транспортні засоби, пошкоджені в результаті ДТП, були списані. Винуватцем ДТП визнали водія трамвая. На момент ДТП в салоні трамвая перебувало 20 пасажирів, у автобусі – 25 пасажирів.
Автобус ПАЗ-3205 перевізника ВАТ «Західенерго» на автобусному маршруті № 12. 2009 р. Автор фото – Андрій Кравчук
Енергетична компанія ВАТ «Західенерго» у 2000-ні рр. обслуговувала своїм службовим транспортом два міські автобусні маршрути: № 12 вул. Підголоско – вул. Варшавська – вул. Куліша – вул. Городоцька – вул. Кульпарківська – вул. Наукова – пр. Червоної Калини – вул. Скрипника та № 16 вул. Миколайчука – вул. Богдана Хмельницького – пр. Свободи – вул. Сахарова – вул. Володимира Великого – вул. Стрийська – вул. Гашека. На автобусному маршруті № 12 працювали автобуси ЛАЗ-695Н та ПАЗ-3205, а на маршруті № 16 – мікроавтобуси на базі «Газелі», побудовані Львівським бронетанковим заводом «Еней» А043 та БАЗ-2215 «Дельфін».
Мале приватне підприємство «Шерол» засноване 24 лютого 1992 року. Юридична адреса – вул. Городоцька, 43. Виробничий майданчик компанії знаходився на вул. Кузневича, 14. Із другої половини 1990-х років компанія обслуговувала автобусний маршрут № 56. Спочатку на ньому курсували мікроавтобуси «Peugeot J9 Karsan». В другій половині 2000-х років на цьому маршрутів працювали мікроавтобуси БАЗ-2215 «Дельфін», а також автобуси малого класу «Богдан» А092 та ХАЗ-3250. Зараз основним видом діяльності підприємства є «діяльність барів». Весь рухомий склад проданий іншим перевізникам.
Український міський автобус малого класу «Богдан» А092 перевізника МПП «Шерол». 2011 р. Автор фото – Роман Каленіченко.
Окрім згаданих вище компаній на ринку міських автобусних перевезень працювали ПП Ганусин Галина Петрівна (обслуговувала маршрути № 54 вул. Щурата – гуртівня «Метро» і № 87 вул. Драгана (Сихів) – смт. Рудне (Духовна семінарія); ПП Коваленко Валерій Володимирович (маршрут № 21 вул. Лисинецька – вул. Личаківська – пр. Чорновола – вул. Тунельна – вул. Шевченка – Рясне-2); ТзОВ «Хост Гік», ТзОВ «Львів-маркет» та ПП «Транс-Спорт» (зареєстроване в Старому Самборі, у Львові обслуговувало маршрут № 14 ринок «Галицьке перехрестя» – ринок «Південний», цей маршрут став приміським № 114, який курсував до с. Муроване).
Львівський композитор Микола Хшановський (псевдонім MusicDyer) завжди шукає нові форми мистецької реалізації. І ось нещодавно він презентував свою чергову роботу “Daria”.
Як розповів Микола, спочатку виникла ідея написати танцювальний трек, зміксувавши техно та індастріал. Планувалося досягти досить агресивного звучання. Деякі елементи індастріалу залишилися, але настроєвість і жанрова приналежність була повернута кардинально в інший бік.
Причина – дуже проста. Її ім’ям названий трек і саме її фото на обкладинці.”Після спілкування з цією людиною народилася ось та дуже проста, але дуже атмосферна мелодія. Мені, мабуть, вперше в житті стало наплювати на те, що це ля-мінор, або що гармонічна основа – це лише по суті три акорди. Я вирішив, що не важливо те, що це просто, важливо як саме ця простота подана і як вона відгукується в кожному з нас. Що ти відчуваєш, коли слухаєш цей трек в своїх улюблених навушниках?” -поділився автор.
В кінцевому результаті жанрово – це можна описати як мікс діпхаусу з трансом з елементами ембіенту та присутністю кількох індастріал семплів.
Львівська ратуша із Високого Замку (фото Сергія Гуменного)
Сьогодні розпочинаємо серію публікацій про львівські годинники авторства відомого львівського історика, письменника, архіваріуса і колекціонера Францішека Яворського, що були опубліковані у його книзі “Львів давній і вчорашній” (1911 р.), де містилися оповідання з історії і краєзнавства Львова. Сьогодні мова піде про історію годинника на львівській ратуші.
Францішек Яворський. Львів давній і вчорашній. 1911 рік
Перша згадка про годинник на вежі львівської ратуші походить з 1404 р.,і від того часу міські книги ретельно реєструють усі витрати на годинникаря, опіці якого було довірено це головне мірило львівського часу. Місто не могло обійтися без годинника, отож його пильнували, як власного ока, не шкодуючи грошей і зусиль, а звідси й історію львівського годинника на ратуші можна відтворити з усією точністю. Зібрані в міських документах деталі ми вже оприлюднили у праці про львівську ратушу, яку й рекомендуємо зацікавленому читачеві, подаючи тут лише найважливіше. Під час перебудови ратуші і вежі наприкінці ХV століття в період панування Яна Ольбрахта, повішено на ній у 1491 р. годинниковий дзвін вагою 11 центнерів, відлитий ливарником Матвієм за формою, виготовленою гарматником Валентином. За допомогою того дзвону вручну відбивали години,аж доки вже згаданий раніше чернець Григорій не побудував новий годинник,який також опинився на вежі в 1504 р.
Годинникова майстерня давніх часів (джерело фото – Ф. Яворський «Львів давній і вчорашній»)
За середньовічним звичаєм годинник повинен був бути якомога гарніше прикрашений, і тому місто домовилося з малярем Йоганом, який за чотири золоті червінці взявся годинник помалювати і відповідно повністю прикрасити. Величезна як на ті часи сума малярського гонорару показує,що і живопис повинен був бути відповідно багатий. Але, оскільки місто не зовсім довіряло мистцеві,тому відповідальність за ретельне, сумлінне і вчасне виконання роботи взяв на себе львівський громадянин Ян Ґелітовський. Саме цей годинник Зиморович у своїй хроніці називає коротко автоматичним годинником, який відбиває години.
Львівська ратуша в 1620 році (джерело ілюстрації – Лозинський В. «Патриціат і львівське міщанство XVI –XVII ст.»)
Після великої пожежі, яка в 1527 р. перетворила на згарище майже цілий Львів, годинник на вежі ратуші, хоч і сильно понищений, але вцілів. Однак, виявилося, що він потребує грунтовного ремонту так само, як і ціла верхня частина вежі. Останню зробив архітектор і скульптор в одній особі, людина на ім’я Лукаш, а картини на циферблаті і “індексні пальці” відновив братчик з ордену домініканців Олексій за винагороду в 1 флор. 6 гр.
Двадцять років по тому годинник на ратуші знову реставрували, даючи йому нові шнури, нові противаги з каменю, полотняні крила для механізму і т. д. Тесля Симон зробив нові стрілки і циферблат, на якому поряд із годинними цифрами був вималюваний також хід сонця і місяця, інші прикраси в ціні 22 гр. виконав годинникар зі своїм помічником, а маляр Августин [Пенсель], син лейтенанта Блажея з Кам’янця-Подільського, отримав за картини і посріблення циферблату годинника 6 фл. і 3 гр.
Львівська Ратуша зведена в 1830—1835 роках
Нова пожежа в 1571 р. дощенту зруйнувала з таким трудом і затратами відновлений витвір. Запрошений з Перемишля після пожежі годинникар Бальтазар Словік виявив, що старий годинник вже абсолютно донічого. Тому його зняли з вежі, тимчасово поміщаючи там годинник з Галицької брами,а майстер Мельхіор Тиль із Сілезії негайно взявся за виготовлення нового годинника за ціною 220 флоринів, при чому всі кошти матеріалів повинно було покрити місто. Роботи тривали вже понад два роки, а після їхнього закінчення, знову запрошений з Перемишля Бальтазар Словік визнав їх цілком успішними, так що в 1574 р. годинник уже сидів на вежі. Потім ще окремо додали дзвін для вибивання чвертей за 37 фл. dеликий залізний хрест, на якому були замонтовані стрілки, нові противаги, два шнури довжиною по 36 сажнів, які спеціально найнятий хлопець змастив лоєм і жиром, а потім настала ціла серія мистецьких витрат: муляреві Павлові за виконання годинникових таблиць з усіх боків вежі ратуші 30 фл., маляреві Войцехові [Стефановському]за помалювання тих же чотирьох таблиць 34 фл. за мідь і позолочення індексів 8 фл. і т. д, Саме цьому годинникові присвятив Себастьян Кленович кілька рядків у своїй “Роксоланії”.
Львів, Львівська Ратуша, фото 1976 року
На початку ХVІІ століття відновленням ратуші і годинника дуже ревно зайнявся відомий райця і львівський бургомістр Мартин Кампіан. Ремонт і прикрашання останнього виконав годинникар Себастьян Швайновський, однак, його робота була не дуже стійкою, оскільки вже у 1641 р. при годиннику працювали маляри і муляри, останні реставрували гіпсових ангелят навколо годинникового циферблата.
Відтепер годинник на ратуші відбивав для міста одні лише нещасні години, або замовкав під час великих воєнних лих, які з середини ХVІІ століття майже безперервно відвідували Львів. Новий механізм зроблено в 1721 р., він поступився місцем у 1788 р. годинникові, купленому містом за дуже вигідну ціну з вежі костелу єзуїтів після касати того ордену, і той годинник розбився разом із вежею, коли вона завалилася у 1826 р.
Годинник на Львівській Ратуші
На новозбудованій вежі розміщено годинник, привезений з Відня і виконаний у майстернях тамтешнього політехнічного інституту. Будова і механізм годинникової вежі викликали захоплення в тодішньому львівському науковому світі. Його регулюванням зайнявся професор Штампфер, а вичерпна стаття в журналі “Мнемозина” в 1837 р. авторства професора математики Страшницького давала профанам уявлення про це диво сучасної механіки. Однак, він працював тільки 11 років, тобто до бомбардування Львова Гаммерштайном у 1848 р., коли він згорів разом із верхньою частиною вежі. Після її відбудови в 1851 р. на ній було поміщено новий годинник з фабрики Вільгельма Штіле біля Відня, який і до сьогоднішнього дня виконує свою службу.
Францішек ЯВОРСЬКИЙ
Переклад Людмили Бублик
Джерело: Яворський Ф. Львів давній і вчорашній/ Наукова редакція Юрія Бірюльова. – Львів: Центр Європи, 2014
У 1934-1938 роках часопис “Назустріч” популяризував образотворче мистецтво міжвоєнної доби, стежив за кінематографом, театром. Яскрава і доволі вдала спроба універсального культурного видання.
Фотографії старого Львова продовжують огляд літературно-мистецького часопису «Назустріч». Про його історію та основну тематику читайте у першій частині.
Образотворче мистецтво: художники знайомлять з художниками
Пишучи про візуальні мистецтва, часопис часто давав можливість висловитись безпосередньо митцям. У різних номерах Володимир Ласовський розповідав про творчість художників Владислава Ляма, Миколи Глущенка, Павла Ковжуна. Сам Ковжун у № 4 (1936) представляє читачам художника-«бойчукіста» Івана Падалку, а в №4 за 1938 рік – Володимира Баляса. Чимало матеріалів присвячено Олексі Новаківському.
Часопис “Назустріч”
А у № 9 (1935) Ковжун розкритикував пам’ятник Тарасу Шевченку в Харкові – причому, в цій критиці велику роль відіграють суспільні, національні умови (зокрема, «накинутість» ззовні концепції пам’ятника, створення його без участі українського суспільства тощо). Пізніше подібний відгук дістав і київський пам’ятник. У цьому ж номері вийшла стаття Івана Іванця про художника Осипа Сорохтея, які ще до того знали один одного. Про «сусіднє» до малярства мистецтво – фотографію – писав і пояснював один з найвідоміших тогочасних фотографів та кіномитців Юліан Дорош.
Часопис “Назустріч”
«Назустріч» знайомить і з багатьма іншими художниками: Маргіт Сельською, Павлом Громницьким, Єлизаветою Скоропадською, Леонідом Перфецьким, Михайлом Андрієнком, Галиною Мазепою тощо. У перший рік видання систематично виходять публікації, пов’язані з Олександром Архипенком, всесвітньо відомим українським авангардним митцем.
Усі ці тексти супроводжує досить багатий матеріал ілюстрацій-репродукцій. Звісно, у тодішніх друкарських технологій були серйозні обмеження, та все ж репродукції інформативні.
Часопис “Назустріч”
Часопис був у тісному зв’язку з Асоціацією незалежних українських митців (АНУМ). Що й не дивно, адже керівник «Назустрічі» Святослав Гординський – один з її співзасновників. У асоціації переважала авангардна і модерністична естетика, поєднані з чіткою українською національною орієнтацією. Часопис регулярно висвітлював анумівські виставки.
Кінематограф і театр: тенденції у галузях та світські хроніки
Про кіно «Назустріч» писала часом діаметрально протилежні речі. Так це могли бути розмови з українським емігрантом і режисером-експериментатором Євгеном Деславом (Слабченком) чи стаття режисера-документаліста Романа Турина «Про фільмовий додаток». Або ж – замітка про плани Чарлі Чапліна одружитися (№ 8, 1936) і про те, як Ґрета Ґарбо вимагає «підвижки платні» (№ 16, 1934). З’являлися також дещо химерні повідомлення такого типу:
Канцлєр Німеччини, Гітлєр, каже собі показувати кожну нововиреалізовану фільму і коли вона як слід не викінчена під мистецьким оглядом, приказує мерщій нищити неґатив, щоб немистецьких фільм не поширювати за кордоном.
Або:
У Німеччині йшли довгий час пропаґандові гітлєрівські фільми. Тепер власники кін ствердили, що дохід із них – ніякий.
І новина з Радянського Союзу:
Автор фільми «Біла гвардія» М.Булґаков, написав сценарій до «Мертвих душ» Миколи Гоголя. Цю фільму уже реалізують.
Степан Чарнецький у № 12 (1934) розповідає про українських театральних актрис. Йосиф Стадник у № 2 (1935) змальовує становище українського театру у Львові 40 років тому. А актриса Соня Бей (№ 2, 1936) у нарисі «Що кому виворожила кутя» змальовує різдвяно-театральну атмосферу під час гастролів у Дрогобичі. Марія Пастернакова написала коротеньку розвідку «Давня й сучасна пантоміма» (№ 1, 1936).
Тематичні акценти: емансипація, Шевченко, Радянська Україна
Нерідко виходили числа, де переважала одна тема, часто календарного характеру. Деякі березневі номери присвячували Тарасу Шевченку. А № 12 у 1934 році практично повністю пов’язаний з проведенням у Станіславові Українського жіночого конгресу. Вийшло цілком «жіноче число»: матеріали про письменниць, художниць, учасниць визвольних змагань, актрис і музиканток тощо. Але цікаво, що коли одні тексти просто нейтрально розповідають про своїх героїнь, то в інших можна зауважити прихильність до жіночої емансипації, але паралельно з’являються й публікації, з патріархальними стереотипами. Наприклад, текст «Жіноцтво» Андре Моруа на першій шпальті із тезами на зразок «Жінки у всякому окруженні залишаються жінками і можуть бути щасливі тільки в світі почувань».
Часопис “Назустріч”
Регулярною темою «Назустрічі» з числа в число залишалося культурне життя Радянської України. «Назустріч» повідомляла про розстріли та ув’язнення українських письменників та інших інтелектуалів упродовж хвиль сталінського терору. З’являлися публікації репресованих, розповіді про них, друкувалися присвячені їм художні твори. Друкувались і епізоди з матеріалів сталіністської державної критики, навіть уривки «самокритики» і каяття письменників (наприклад, Максима Рильського).
Поряд із радянською трагедією редакція часопису «Назустріч» мусила реагувати на іншу катастрофу – тріумфальну ходу фашизму і нацизму. І якщо в перші роки відгуки на експансію Німеччини та меншою мірою Італії бували здебільшого скептичні чи іронічні, то в 1938 році з’являлись і матеріали не без прихильності до цих процесів. Скажімо, в № 9 вийшло щось на зразок колонки в рубриці «Крапка над І». Автор, під псевдонімом «Не-фільософ», після зайняття Австрії трактує долю Чехословаччини вирішеною та вважає, що українці не співчувають цій державі, яка не зробила нічого, щоб вони хотіли її підтримувати чи захищати (читається і як натяк на Польщу).
Часопис “Назустріч”
Крім того, у часописі з’являлися матеріали з цілком позитивним ставленням до єврейської громади, а в тому ж числі, що й згадана колонка про Чехословаччину, вийшла стаття про збірку перекладів української поезії та пісень їдишем.
Наостанок: музика, дозвілля, гумор
Про архітектуру писали зрідка. Поміж прикладів – переклад польської статті «Сучасний стиль» Станіслава Махнєвича, присвячений таким стилістичним тенденціям тогочасної архітектури, як конструктивізм, арт-деко, функціоналізм тощо. Цілком логічно, що пишучи про явища і процеси у мистецтві, часопис анонсував проведення виставок фотографій, картин тощо.
У часописі «Назустріч» була досить мінлива рубрика культурної хроніки. У ній – систематичні повідомлення про концерти – як-от текст «Маємо нову пяністку» Василя Барвінського про концерт Марти Кравців у великій залі Музичного товариства імені Лисенка у Львові (1936, № 12). У № 17 за 1936 рік повідомляється про смерть польського композитора Станіслава Нєвядомського. В останньому числі видання (№ 10, 1938) є стаття про творчість українського композитора Юрія Пономаренка, який живе у Франції. А про «Весну священну» Ігоря Стравінського пише інший композитор, Антін Рудницький у № 15 за 1935 рік. Просвітницький характер має стаття Іванни Шмериковської-Приймової (помітної піаністки, віолончелістки, співачки) «Імпресіонізм у музиці» в № 21 (1934).
Часопис “Назустріч”
Сатиричні й іронічні тексти, бувальщини й анекдоти розміщували у рубриці «Летіло 40 сорок» на останній шпальті. У 1938 викристалізувалась окрема рубрика «Сатира». Час від часу редакція листувалася з читачами, точніше відповідала на не наведені читацькі листи, що мало трохи кумедний стилістичний ефект: «За надіслане дякуємо. Постараємося використати. Привіт». Або: «Не піде».
Уривок огляду Олега Коцарева, що вийшов у межах проєкту «Екземпляри», який реалізовує культурно-видавниче медіа «Читомо» за підтримки Українського культурного фонду. Часопис та інші журнали оцифрували під час проєкту і незабаром опублікують у вільний доступ.
ДЖЕРЕЛА І ЛІТЕРАТУРА
Костюк С. «Назустріч»: 1934-1938: Систематичний покажчик змісту. – Львів : б.в. – 278 с.
Середа О. Святослав Гординський як редактор, публіцист і мистецький критик. / О. Середа // Збірник праць Науково-дослідного інституту пресознавства. – 2017. – Вип. 7. – С. 401-412.
Когут С. Михайло Рудницький як літературний критик та редактор часопису «Назустріч» // Записки Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника : зб. наук. пр. – Львів, 2016. – Вип. 8 (24). – С. 58-71.
Воробкало Д. «Мистецтва для нації vs Мистецтво для мистецтва» // Збруч. – Режим. – 01.01.2017.
Лехман Т. Дмитро Левицький (1877–1942), громадсько-політичний діяч, журналіст, редактор, видавець – родом з Добрячина. [Електронний ресурс].
Цими днями в кав’ярні “Мазурек” (вул. Валер’яна Поліщука, 83) експонується виставка Ігоря Біликівського “Good bye Lviv”.
В наш непростий пандемічний час кав’ярні стають, як зрештою і сто років тому, центрами культурно-мистецького життя. А якщо говорити про “Мазурек” – то він від свого народження завжди був таким місцем.
Ось і зараз тут експонується виставка відомого львівського митця Ігоря Біликівського під неоднозначною назвою “Good bye Lviv”. Нею художник хоче привернути увагу до того Львова, що зникає і якому ми всі говоримо good bye.
Ігор Біликівський
“Назвав я виставку так, тому що я львів’янин і дуже люблю своє місто. І окрім цього зараз я виставив таку ніби нову для себе техніку акварелі. Роботи мають відношення до Львова, але це не фотографічно відтворені роботи, а більш асоціативні – мої враження, як ці місця вплинули на мене, як залишилися у пам’яті”, – розповідає митець.
Роботи, представлені на виставці, викликають емоції, часто навіть обурення, заставляють глядача звернути увагу на місто свого дитинства, місто свого життя і задуматися про те, що буде далі і який Львів побачать наші діти і внуки.
З виставки Ігоря Біликівського “Good bye Lviv”
“Виставка складається з робіт, які я створив раніше та останнім часом. А до Львова воно відноситься в тій мірі, що я зараз пригадую своє дитинство і щораз більше згадую ці вулички, своїх товаришів, котрі поступово зникають як і ті будиночки”, – каже художник про свою виставку.
Експозицію виставки складають роботи різних технік і стилів. Є тут і графіка, і акварелі і акрилові роботи. Поряд з міськими пейзажами можна побачити портрети відомих львів’ян і фантасмагоричні замальовки старого Львова.
З виставки Ігоря Біликівського “Good bye Lviv”
“Мазурек” дуже підходить до моєї виставки, бо це якраз одне з таких незайманих місць у Львові, де є ще старі дерева, які не зрізають”, – зазначає Ігор Біликівський.
Я ніколи не думав що в “Мазуреку” можна розмістити стільки робіт в одному виставковому проекті. Більше того, таких сильних і різнопланових. Тому, поки ще можна кудись виходити з хати, цю виставку вартує відвідати. І зробити це можна до 20 листопада 2021 року.
А ви знали що під землею можна пройти від ринку Торпедо і аж до вулиці Щурата? Я – ні! Цей хід ми відкрили чисто випадково. Підняли люк в кущах а під ним виявився величезний круглий тунель. «Раз він такий великий то і йти повинен десь далеко» – подумали ми.
Так і сталося. Ми кілька годин чалапали під землею аж поки не опинилися на шкільному стадіоні по вулиці Щурата. То ж тепер і район Миколайчука-Щурата також має свої підземелля.
Точка спуску під землю неподалік ринку ТорпедоЙдемо в сторону ТЦ ВАМКостянтин поліз дослідити бокову притокуХоч колектор тут і сучасний, та металеві конструкції повністю зігнилиЄ й значні залежні брудуПоворот в сторону вулиці ЩуратаТут колектор значно старіший та замуленийПід час грози рівень води піднімається аж до стелі. Тому і сміття звисає над головоюОригінальна бокова врізка з “циганських” районів
Цим тунелем є каналізаційний колектор. Він з’єднує Полтву з мікрорайоном на вул. Мазепи, Пилипа Орлика, Щурата. Річка Полтва тече якраз якраз під ринком Торпедо. Зразу за ним є густі зарослі комишу та чагарнику які кишать сміттям та наркоманами. Але з ломом у руці та балончиком у кишені вони нам були не страшні. Сам люк знаходиться у яру обабіч стежки. Влітку його побачити нереально бо він повністю закритий листям. А от осінню нам посміхнулася удача….
Щоб знайти вхід під землю ми навіть пробували вилазити на ЛЕП щоб побачити його зверхуА ось і люк
За допомогою телескопічної драбини спускаємося вниз. Ми опиняємося у бетонній трубі діаметром під три метри. На дні по кісточки води. Але це тому що зараз немає дощу. На стелі чітко видно сліди від затоплення у зливу.
Так як скоб немає ми використали драбину для спуску внизТак значно комфортнішеВнизу просто величезний тунель!В дощ вода піднімається аж до стелі!Не ходіть в колектори в дощ!
За кілька метрів нижче по течії труба примикає в Полтву. Палицею заміряємо глибину води: вище поясу. Йти у Полтву не будемо, та й нема чого. Там ми вже все бачили. А от куди ж веде цей тунель для нас було загадкою. То ж йдемо проти течії.
Вид за течією в сторону ПолтвиДовжина цієї ділянки близько 100 метрівА ось вже і Полтва виднієтьсяНад нею є люкІван поліз подивитися де він є на поверхніОсновне русло річки ПолтваВертаємося назадЦе одна з найчистіший ділянок колектора. Бруду під ногами майже немаєОт ми і біля входу
Мандрувати підземеллями цікаво та весело. В тунелі кожних кількасот метрів видно світло зверху. Деколи це незакриті люки, деколи просто отвори для стоку води. Хоч тунель і відносно новий, але на дні багато сміття. Місцями з бетону стирчать ребра арматури. Скоро тут утвориться незапланована діра. Драбинки і платформи, якими мали б спускатися сюди люди, давно зігнили і лежать на дні.
Цікаво ж знати що тут де і якЛазити по каналізації з брудними руками якось неприємно 🙂Джерело чистої води. Навіть можна було питиЗігнила платформа.А це над платформою. Так виглядають люки на поверхніНа стінках колектора вже видно арматуру. Скоро вона зігниє і руйнування підуть даліЦя труба вся іржава і скоро поламаєтьсяЩе одні зігнила платформа і ми фоткаємося при сонячному світліХтось прорубав в колекторі діру щоб вода стікала з його городуЙдемо далі в сторону ТЦ ВАМЦікаво ж куди ця труба ведеІван поліз і перевірив. Це одразу ж за ТЦ ВАМЙдемо далі. Ооооо! Грибочки!І коріння дерев проникли в колектор
Так ми проходимо за ВАМ-ом, далі до АЗК «ОККО» і тут поворот ліворуч на вулицю Загірну. Так як люків було багато і вони здебільшого пластикові то Іван і Костянтин легко вилазили на поверхню і робили прив’язку до карти.
Ще один вилаз на поверхню. На цей раз цілийТам було аж два люки один навпроти іншого. Тож повиходили гонські фотоЩе пару метрів чистою трубою…І знову драбина, ще й нова!Прив’язка до місцевості. На відео в кінці статті є більшеЯкщо у вас проблеми з водовідведенням то винні не решітки дощоприймачів. Просто в колекторі лежить такий от блок!В сильний дощ він затримуватиме воду і затоплюватиме нагорі
Перетнувши автотрасу колектор зменшився в діаметрі. Тепер це дво…, а не триметрова труба. І з вигляду вона значно старіша. На дні дуже багато бруду а на стінах майже середньовічні нарости. Місцями бруду було настільки багато, що він займав половину труби. Ми тоді згиналися в три погибелі і якось так сунулися вперед. Зате звідти повиходили гарні фотографії.
От і зменшення діаметру трубиСпочатку тут відносно чистоПотім починає з’являтися брудДеколи вода розмила бетонне дноДеколи зі стелі висять бетонні бурулькиА потім значні залежні брудуІ йти приходиться так 🙁Таких штук є багато і вони тут не повинні бути. Їх мають чистити і забирати звідсиЧерез бруд в колекторі піднімається рівень води та зменшується його пропускна здатністьНа фото той же колектор наполовину заповнений стоячою водоюКрім всього решта тут ще є красиві наростиВони хоч і дуже мальовничі на фото, але їх тут також не має бутиНу кришки люків у Львівській каналізації це звичне явищеОдин з поворотів колектораІ одне з місць де шкодуєш що не взяв парасолькуЗнову бруд і знову підняття водиТут ми йшли майже навприсідкиХтось явно перестарався з довжиною трубиЦей люк так і був незакритим 🙁Цікаве приєднання коло вулиці РозточчяЯма і води вище колінА потім знову сухо і чистоЦей бетонний люк має ручку зверху.А цей люк так і був, взагалі незакритий. Але там навколо дачі та кущі. Діти не гуляютьЦе ми вже зараз в районі вулиці ЩуратаІ куски бетону на землі. Звідки він тут взявся. ?
Стадіон школи на вулиці Щурата це не є крайня точка колектора куди можна пройти. Він ще йде далі аж до вулиці Миколайчука. Тут починається метрова трубою лізти в яку нам не хотілося. На ділянці Школа – вул. Миколайчука були люки, але вони не відкривалися. То ж дійшовши до кінця ми повернулися назад і вилізли на шкільний газон.
Зручна драбина нагору. Але люк знизу не піддавсяБокова притока на вулиці Миколайчука. Видавала дуже сильний шум наче тут якийсь водоспад єІ кінцева точка нашої мандрівки. Вулиця МиколайчукаДалі йти можна, але не хотілося. Спина вже й так боліла
Ну а далі всі такі модні в гавні і хімзахисті, ми, з високо піднятими головами, почалапали назад до ринку Торпедо. Бо там ми лишили машину і весь чистий одяг.
Костянтин вилазить назовніНародження діггераНосіть каски! Щоб капішон був чистийНовий тренд моди!
Підсумовуючи: ми дослідили ще один колектор Львова. Тепер і район Миколайчука-Щурата має свої підземелля. Стан його міг бути і кращий. Але чогось такого вже аварійного ми не виявили. Є кілька незакритих люків. Але вони в кущах та городах де ніхто не ходить. То ж це не критично.
Довгий, великий і цікавий колекторФоткаємося в крайній точці під вулицею Миколайчука
У місті Лева є тільки одна кам’яниця, фасад якої прикрашає скульптурне зображення… дикого кабана. Розташований цей наріжний будинок на вулиці Євгена Гребінки, № 8, неподалік...
![Змагання з великого тенісу, проведені у Львові на площі «Сокола-Батька» упродовж 23, 24 і 25 червня 1914 р. Підпис Степана Гайдучка під світлиною: «Ситківкові змагання передздвигові о першенство на токах ситківкових «Сокола-Батька». Момент гри суддиють: [Антін] Зелений (в білім одязі) і [Василь] Остапчук (в капелюсі). Грач правий є Паліїв В[асиль]». З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2021/10/tenis001.jpg?ssl=1)
![Змагання з великого тенісу, проведені у Львові на площі «Сокола-Батька» упродовж 23, 24 і 25 червня 1914 р. Підпис Степана Гайдучка під світлиною: «Ситківкові змагання передздвигові о першенство на токах ситківкових «Сокола-Батька». Момент гри суддиють: [Антін] Зелений (в білім одязі) і [Василь] Остапчук (в капелюсі)». З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2021/10/tenis002.jpg?ssl=1)
