Понад 100 років тому Україна була розділена між двома європейськими гігантами — Російською та Австрійською імперіями. Але якщо про першу нам багато що відомо, то друга переважно залишається terra incognita. Навіть для мешканців західної частини України, які зараз відкривають її для себе знову, тому що їхні прадідусі та прабабусі мешкали в імперії Габсбургів, по них у родинах залишилися листи та фото, і треба зрозуміти, про що в них мова та хто зображений на світлинах?

Особливо цікаво, якщо з фото на вас дивляться якісь військові. Яке звання? В якій частині служив? На якому фронті був? Що з ним трапилося? Безліч питань, на які може дати відповідь історія. Але для того, щоб зрозуміти мікроісторію членів окремої родини, корисно знатися на макроісторії світу, що їх оточував. Тому давайте поговоримо про Австро-Угорщину.

Історія знає чимало прикладів федеративних і конфедеративних держав, кожне з яких мало свою специфіку. Не став винятком і союз Австрії й Угорщини, що утворився з унітарної держави в останній третині XIX століття.

Державний дуалізм

Поразка в Австро-пруської війні 1866 року стала третьою (після Революційних і Наполеонівських воєн 1792–1815 років і Революції й Угорського повстання 1848–1849 років) подією, що зворушила основи габсбурзької монархії та викликала кардинальні зміни в її житті. Після 1866 року Австрійська імперія більш не могла претендувати на гегемонію серед німецьких держав.

Щоб вгамувати невдоволення всередині імперії та не дати повторитися революційним подіям 1848–1849 років, імператор Франц Йосиф I пішов на радикальний крок — перебудову своєї держави. 20 березня 1867 року імперія розділилася на дві формально незалежні держави та стала союзом двох монархій — Австрійської імперії й Угорського королівства, — об’єднаних під владою суверена з роду Габсбургів-Лотаринзьких.

22 травня 1867 року з метою затвердження рішень, прийнятих імператором, був спеціально скликаний державний парламент (Reichsrat). 21 грудня він нарешті прийняв шість конституційних законів, один з яких офіційно оформив нові відносини Австрії та Угорщини.

Станом на 1910 рік у Австро-Угорщини проживало 51 390 223 особи. Серед національних груп найбільш численними були австрійські німці (23,5%) та угорці (19,5%) — разом вони налічували 43% населення імперії. За ними йшли слов’яни (47%), що ділилися на чехів (19,5%), поляків (9,9%), українців (під самоназвою “русини”, 8%), хорватів (6,4%), сербів (5 %), словаків (3,9%) і словенців (2,5%), румунів (6,5%) й італійців (1,5%). Євреї іудейського віросповідання як окрема державотворча нація не розглядалися. У двоєдиної монархії офіційно було визнано 11 мов.

Австрійська імперія й Угорське королівство мали власні парламенти, державні органи управління, суди, а також збройні сили з власними міністерствами оборони та генеральними штабами. У справі військового будівництва національні міністерства оборони визначали свої бюджети, а національні парламенти їх затверджували.

Для підтримки державного порядку в структурі міністерств оборони було передбачено наявність жандармерії. Але існували й деякі спільні для двох держав інститути:

• Міністерство фінансів (Gemeinsamer Finanzminister), яке забезпечувало витрати обох держав на загальні потреби та з 1878 року керувало Боснією та Герцеговиною;
• Міністерство закордонних справ (k.u.k. Außenminister) — лише воно репрезентувало обидві частини монархії на міжнародній арені;
• Воєнне міністерство (k.u.k. Kriegsministerium) з власним Генеральним штабом (Generalstab) і спільними збройними силами. Загальні військові витрати оплачувалися пропорційно: Австрія покривала 63,6%, Угорщина — 36,4% бюджету.

Австрійська імперія

Австрійська імперія (Kaisertum Österreich) офіційно називалася “Королівства та землі, представлені в державному парламенті” (Die im Reichsrat vertretenen Königreiche und Länder (нім.), A birodalmi tanácsban képviselt királyságok és országok (угор.)). Імперія складалася з 17 “королівств і земель” та займала територію в 300 006 кв. км, на якій в 1910 році мешкало 28 571 934 особи.

Території “королівств і земель” збігалися з історичними феодальними володіннями Габсбургів. Незалежно від феодального статусу (королівство, ерцгерцогство, герцогство тощо) всі вони мали однакову структуру згідно з Конституцією 1867 року (cisleithanische Verfassung Altösterreichs von 1867) та закону 1868 р.:

• на чолі кожної складової частини імперії стояв губернатор, який називався в герцогствах Зальцбург, Карінтія, Крайна, Верхня та Нижня Сілезія, Буковина “земельною президентом” (Landespräsident), а в королівствах Богемія, Галичини та Лодомерії, Ерцгерцогствах Нижня Австрія, Верхня Австрія, Маркграфствах Моравія, Істрія, властительних графствах Тіроль, Форарльберг, Горіция та Градішка, герцогстві Штирія й імперському місті Трієст — “штатгальтер” (Statthalter). Для Істрії, Трієста, Горіциї та Градишка губернатор призначався один — він перебував у Трієсті разом зі своїми органами управління;
• складові частини імперії в свою чергу були розділені на різну кількість округів, якими керували головні окружні управління (Bezirkshauptmannschaft);
• кожна складова частина імперії мала свій власний земельний парламент (Landestag) й окружні органи самоврядування.

Переважна більшість західних українців мешкала в східній частині Королівства Галичини та Лодомерії (компактно — до річки Сян) та складала половину населення Герцогства Буковина.

Угорське королівство

“Земля угорської корони Святого Стефана” (Länder der Heiligen Ungarischen Stephanskrone (нім.), A magyar Szent Korona országai (угор.)) займала територію 325 411 кв. км. В 1910 році тут мешкало 20 886 487 осіб. Певної незалежністю в її складі користувалися порт Фіуме (зараз — Рієка, Хорватія) та Королівство Хорватія і Славонія.

Фіуме був включений в Угорське королівство в 1868 році разом з Трансільванією та мав статус “Corpus Separatorum“, а самостійність хорватів виражалася в наявності самоврядування з власними парламентом і територіальною обороною, в якій мовою наказів і спілкування була сербохорватська.

8 січня 1881 року в склад Хорватії і Славонії увійшов колишній “Військовий кордон” (нім. Militärgrenze, хорв. Vojna krajina) — область, що межувала з володіннями Османської імперії.

Українці компактно мешкали на північному сході Угорщини — зараз це територія Закарпатської області.

Боснія та Герцеговина

Колишні османські землі Боснія та Герцеговина (Okkupationsgebiet Bosnien-Herzegowina), які були окуповані в 1878 й анексовані в 1908 році, стали окремою провінцією, якою керувало спільне для двох держав Міністерство фінансів.

Місцевий парламент влади практично не мав, а мешканці не мали громадянства — а ні австрійського, а ні угорського. Територія провінції становила 51 119 кв. км, населення нараховувало 931 802 особи (1910 рік). З 1910 року управління тут здійснювалося згідно з так званим “Конституційним статутом”.

Несамостійність Боснії та Герцеговини не дозволяє її виокремити в третю частину Австро-Угорщини.

Троїстість збройних сил

Перетворення Австрійської імперії на формальний союз двох держав — Австрійської імперії й Угорського королівства — призвело до глибинних реформ збройних сил.

Ще до створення Австро-Угорщини збройні сили Австрійської імперії взагалі та підрозділи, з яких вони складалися, називали “цісарсько-королівськими” (kaiserliche-königliche), що мало говорити про їх службі імператору (всієї Австрійської імперії) та королю (окремих королівств, об’єднаних у Австрійській імперії) з роду Габсбургів. З 1889 року “триєдність” армії Австро-Угорщини полягало в тому, що існували:

• спільне військо (Gemeinsame Armee), що формувалося з мешканців обох частин держави, його називали “імператорськими та королівськими збройними силами” (kaiserlich und königlich Wehrmaht або Bewaffnete Macht). Вони ділилися на “імператорські та королівські сухопутні сили” (kaiserlich und königlich Heer або Landstreitkräfte, або Stehendes Heer) й “імператорські та королівські військово-морськи сили” (kaiserlich und königlich Kriegsmarine). Замість довгого “kaiserlich und königlich” використовували скорочення “k.u.k.“. Іноді користувалися скороченням “k.(u.)k.“, що свідчило про те, що установа була створена ще до перетворення Австрійської імперії на двоєдину монархію, а після реформи продовжило своє існування під старою назвою;

• збройні сили Австрійської імперії — “цісарсько-королівський ландвер” (kaiserlich-königliche Landwehr) і “цісарсько-королівський ополчення” (ландштурм) (kaiserlich-königliche Landsturm). Використовувалося скорочення “k.k.“;

• збройні сили Угорського королівства — “королівський угорський гонвед” (königlich ungarische Landwehr або угорською magyar királyi honvéd) і “королівське угорське ополчення” (magyar királyi népfelkelés або німецькою königlich ungarische Landsturm). У німецькій мові використовувалося скорочення “k.u.“, в угорській — “m.k.“;

• формально існувала четверта частина збройних сил, яку набирали з мешканців Боснії та Герцеговини. Військові частини, що почали створювати з 1882 року, в назві мали предикат “боснійсько-герцеговинські” (bosnisch-hercegovinische), який скорочували до “b.h.“. Ці війська були настільки нечисленні, що повністю входили в структури спільного війська.

Військовий обов’язок

На все чоловіче населення обох частин держави Габсбургів з 1866 року було покладено військовий обовʼязок. З 19 до 42 років усіх визнаних придатними медичною призовною комісією та не позбавлених цивільних прав в залежності від місця мешкання заносили до списків австрійського або угорського ополчення.

Чоловіків ділили на 24 вікові групи (кожен рік, що виконався — окрема група). Коли військовозобов’язаний досягав 21 року, жеребкування вирішувало, чи буде він покликаний на дійсну військову службу (Präsenzdienst). При цьому правила жеребкування додатково дозволяли вирішити, в яку з двох армій (в спільне військо або ландвер/гонвед) потрапить новобранець.

Чисельність спільного війська щорічно визначало спільне Воєнне міністерство — план призову разом з військовим бюджетом подавали на затвердження окремо до австрійського й угорського парламентів. Чисельність і військовий бюджет ландверу та гонведу австрійський й угорський парламенти розглядали окремо, кожен для своєї частини двоєдиної держави — проєкти готували національні Міністерства оборони.

До 1912 року термін дійсної служби в спільному війську становив три роки, але було прийнято рішення про його скорочення до двох років (раніше це зробили в ландвері та гонведі). З одного боку, двох років цілком вистачало для того, щоб нижні чини засвоїли більшість військових спеціальностей, з іншого — скорочення терміну служби дозволяло підготувати більшу кількість солдатів. Нововведення не торкнулося кавалерії, кінної артилерії й унтер-офіцерів.

Тих, хто відбув дійсну службу в спільному війську переводили до резерву (Reserve або nichtaktiver Stand) на 7 років (з 1912 року — на 8 років за винятком вищезазначених родів військ і категорії військовослужбовців). З резерву їх викликали на навчальні та контрольні збори.

У випадку початку війни резервістів викликали до своїх частин (при необхідності вони проходили перепідготовку), формували в “маршові роти” або “маршові батальйони” та, враховуючи бойові втрати особового складу своїх частин на фронті, відправляли для його поповнення.

Після відбуття призначеного терміну в резерві спільного війська військовозобов’язаних переводили до резерву ландверу/гонведу ще на 2 роки. Після цього всіх записували до ландштурму, в якому вони перебували до досягнення 42 років.

У воєнний час кадри спільного війська при нестачі власних резервістів могли поповнюватися резервістами ландверу та гонведу, а також ландштурмістамі двох молодших вікових груп і, в крайньому випадку, — ерзац-резервістами, які взагалі не пройшли дійсну службу.

У флоті термін дійсної військової служби становив 4 роки, а в резерві (в так званій “Службі охорони узбережжя”) ще 5 років. Після цього військовозобов’язаних лише на три роки зараховували до ландштурму флоту (Seewehr).

У ландвері та гонведі термін дійсної служби становив два роки. Спочатку в ландвері служили лише 2–3 місяці, отримуючи, по суті, початкову військову підготовку. Пізніше термін служби збільшили до року, а в 1893 році — до двох років.

У гонведі з моменту заснування власних угорських збройних сил (5 грудня 1868 року) так само, як і в ландвері, термін служби становив 2–3 місяці, потім був збільшений до півтора року, а з 1890 року — до двох. Після відбуття дійсної служби військовозобов’язаний ще 10 років перебував у резерві ландвера/гонведа.

Порядок поповнення відповідав спільному війську. Так само, як і в спільному війську, унтер-офіцери ландвера та гонведа служили три роки, а зайвий рік їм компенсували тим, що їх один раз не викликали на чотиритижневі збори та викреслювали зі списків ландштурму після досягнення 40 років.

Всіх, хто в результаті жеребкування під час роботи призовної комісії не потрапив на дійсну військову службу, відразу зараховували до рекрутського запасу (Ersatzreserve) ландвера/гонведа та протягом 12 років регулярно викликали на навчальні та контрольні збори. У воєнний період вони йшли на заміщення бойових частин у тиловий службі, а в крайньому випадку і на поповнення бойових втрат частин. Потім вони також потрапляли до ландштурму.

Ландштурм був розділений на два вікових класи (Aufgebot): перші 19 молодших вікових груп (від 19 до 37 років) та ще п’ять (від 38 до 42). Істотні зміни було внесено в період Першої світової війни: на початку 1915 року нижня межа була зменшена до 18 років, в січні 1916 року верхню підняли до 50. Нарешті наприкінці того ж року її збільшили до 55 років. Однак відставні офіцери та чиновники ще з мирного часу перебували в ландштурмі до 60 років.

Таким чином, загальний термін активної військової повинності становив 12 років, а після досягнення 42 років тривала неактивна повинність в ландштурмі. Як уже згадувалося вище, дві молодші вікові групи ландштурму (які відбули 12-річний термін активної військової повинності та досягли 33 і 34 років) могли використати для поповнення діючої армії (з них формувалися бригади ландштурму).

Їх однолітки, зараховані в ландштурм з рекрутського запасу, під час війни йшли на формування місцевих батальйонів і робочих команд. У мирний час у разі крайньої потреби на дійсну військову службу на термін не більше одного року могли призвати молодшу групу резервістів і три молодших групи рекрутського запасу. У гонведі це правило стосувалося тільки молодшої групи резерву гонведа та двох молодших груп рекрутського запасу.

Офіцерський склад формували виключно на добровільних засадах. Щоб стати офіцером, можна було скористатися кількома шляхами:

• пройти службу в військовій частині на правах кадета та після здачі іспитів стати офіцером резерву. Тривалість служби визначав командиром частини;
• пройти службу на правах “однорічного добровольця” та після здачі іспитів стати офіцером резерву. На підготовку відводили рік, але якщо претендент не міг успішно скласти іспити, його залишали на другий рік. Якщо й другі іспити не приносили успіху, людину звільняли в запас як унтер-офіцера;
• успішно закінчити школу кадетів та після здачі іспитів отримати звання лейтенанта резерва, з 1909 року — фенріха резерва. Перше офіцерське звання (лейтенант) можна було отримати після 2–3 років служби;
• закінчити військову академію та відразу після успішної здачі іспитів отримати чин лейтенанта.

Термін служби офіцерів не був обмеженим, але, як правило, у відставку йшли або після 40 років служби, або після досягнення 60 років.

Територіальний принцип формування

Австро-угорські збройні сили формували на засадах територіальної системи. Тобто нижні чини кожної військової частини були постійно пов’язані з одним з округом поповнення (Ergänzungsbezirk), рідше — з двома або трьома. Всього в країні існувало 112 округів поповнення спільного війська, з яких 109 обслуговували потреби сухопутних сил, а три — ВМС. 58 “сухопутних” округів плюс 3 “морських” були розташовані в Австрійській імперії, 47 — в Угорському королівстві, чотири — у Боснії та Герцеговині.

Кожен округ об’єднував один або кілька адміністративних округів (в Австрії) або комітатів (в Угорщині) та був розділений на певну кількість призовних дільниць (Stellungsbezirk), на яких проводили жеребкування призовників. Таким чином, військову частину поповнювали переважно з жителів однієї місцевості та національностей, що її населяли. Це робили між іншим і для того, щоб уникнути проблем з мовним бар’єром між військовослужбовцями.

Зв’язок з декількома округами поповнення був притаманний для батальйонів польових єгерів, полків кавалерії й артилерії, частин інженерних військ. Натомість Залізничний та Телеграфний полки, санітарні війська, а також речові та продовольчі установи та військові відділення кінних заводів поповнювали з усієї території двоєдиної монархії.

Австрійська імперія була розділена на 8 ландверних дивізійних і один окремий (Далмація) округи поповнення ландвера, Угорське королівство — на 6.

Офіцерами і військовими чиновниками могли стати особи, які отримали спеціальну середню (на рівні цивільної гімназії) або вищу освіту. Позаяк від цих людей вимагали знання не лише державної, але й однієї з “полкових мов”, часто густо вони мали теж саме територіальне походження, що і нижні чини.

Головною (“командною” — Kommandoschprache) мовою в “німецьких частинах” спільного війська та ландвері була німецька — кожен солдат повинен був знати нею всі спеціальні терміни та команди. В “угорських частинах” спільного війська та гонведі — угорська, а в хорвато-славонских військових частинах гонведа — сербохорватська.

Інструкції ж переводили на одну або кілька “полкових мов” (Regimentschprache) — такою могла стати будь-яка мова, за винятком “командної”, якщо нею розмовляли не менш ніж п’ята частина військовослужбовців підрозділу: чеська, словацька, сербохорватська, польська, українська (“русинська”), словенська, румунська й італійська.

Національний склад австро-угорських збройних сил виглядав приблизно так: 47% припадало на слов’ян, 29% — на німців, 18% — на угорців, 6% — на румун й італійців. 62 піхотні полки спільного війська були фактично моноетнічними: 35 слов’янськими, 12 німецькими, 12 угорськими та три румунськими. З 26 батальйонів польових єгерів німецькими були п’ять і слов’янськими вісім. З 42 кавалерійських полків 13 були слов’янськими, 14 угорськими та два німецькими.

Як правило, в адміністративному центрі округу поповнення з усієї військової частини були розквартировані лише батальйон депо та ще один стройовий (у випадку з батальйонами польових єгерів — сотня депо й єгерська сотня), а решта дислокувалися в інших місцях двоєдиної держави. Метою такої системи було позбавити військовослужбовців розслабляючого впливу звичного середовища та можливої пропаганди з боку місцевих націоналістичних рухів.

Одночасно це дозволяло використовувати війська для підтримки громадського порядку та навіть придушувати можливі заколоти в інших, національно чужих для них, частинах держави. Варто зазначити, що на зламі століть один з батальйонів піхотного полку спільного війська, як правило, проходив службу в Боснії та Герцеговині. Це було пов’язано з тим, що вся австро-угорська армія потребувала спеціальної підготовки, необхідної для ведення бойових дій в горах.

Таким чином, в “двоєдиній” монархії існувала “триєдина” армія.

Українці в Австро-Угорщині та австро-угорському війську

Ця тема заслуговує на окреме ґрунтовне дослідження. щонайменше тому, що соціально-економічний стан “русинів” треба одночасно порівнювати як з іншими народами Австро-Угорщини, так й “малоросами” в Російській імперії. Але поверхнево можна зазначити, що українці по обидва боки кордону мешкали переважно в сільській місцевості, тому були задіяні в сільському господарстві. Земельна власність була дрібною, сімʼї великими. Через це українці були вимушені масово емігрувати до США та Канади у пошуках кращої долі.

За результатами перепису населення Австро-Угорщини в 1910 році середня освіта була гіршою лише в Далмації — незважаючи на гарантовану державою освіту, діти були вимушені допомагати родині по господарству.

Українці в Угорському королівстві зазнавали значний національний тиск — мадяризація неугорського населення в Землях св. Стефана подекуди набувала жахаючого розмаху. Натомість українцям в Австрійській імперії було гарантоване навчання рідною мовою.

Цікаво, що у виданому в Росії в 1915 році воєнно-статистичному описі східно-галіційського району Австро-Угорщини було зазначено, що щільність населення у Галичині дорівнює лише густозаселеній Келецькій губернії Російської Польщі, а в прикордонних українських губерніях вона була значно меншою.

Найменш заселеними булі гірські райони Східної Галичини, але навіть тут на квадратну версту мешкало людей більше за сусідні Ковельську та Рівненську губернії. Тобто незважаючи на всю важкість життя західних українців їхня доля була значно кращою за українців на схід від державного кордону.

Низький рівень освіти західних українців вплинув на їх місце в структурі австро-угорського війська — служили вони переважно в піхоті та обозі. Не так багато їх було серед унтер-офіцерів та геть мало серед офіцерів.

Натомість спрага до життя, намагання побудувати вдалу карʼєру спричинили те, що з освічених українців з міст багато хто став вдалими військовими чиновниками, військовими юристами та військовими лікарями. Найвідомішими прикладами є лікарі флоту Ярослав Окуневський та Орест Зарицький, які досягли рангів, еквівалентних адміральським.

“Австро-Угорщина” чи “Австро-Угорська імперія”?

Суттєвими помилками деяких істориків є використання терміна “Австро-Угорська імперія” та спроба представити національні австрійські та угорські збройні сили як резервні.

По-перше, ми можемо відкрити будь-яку академічну енциклопедію та знайдемо в них лише термін “Австро-Угорщина”. Тому що, як було наголошено на початку, Австро-Угорщина не була унітарної державою, а нехай й формальним, але союзом двох держав. Тому використання визначення “імперія”, що відноситься до державного устрою, є невірним.

По-друге, часто-густо нерозуміння виходить з неправильного перекладу з німецької слова “Reich“. У нас звикли перекладати його як “імперія”, хоча насправді це “держава”. У цьому легко переконатися, якщо згадати як німецькою буде “Франція” — “Frankreich“, дослівний переклад “держава франків”.

Тому виходить, що “Deutsche Reich” — це “держава німців”, а не “Німецька імперія”. Але ж як тоді має бути німецькою “імперія”? Для цього існує два терміни — один прийнятий в Німеччині, а інший — в Австрії. Перший — це “Kaiserreich“, а другий — “Kaisertum“. Поверніться до розділу “Державний дуалізм” цієї статті, щоб подивитися на назву Австрійської імперії до її розділення — “Kaisertum Österreich“.

Щодо ландверу, то в цьому винне калькування німецької традиції — у сусідній німецькій армії ландвер дійсно був резервом, тобто тим, чим в Австро-Угорщині ополчення (Landsturm/Népfelkelés).

Але на цьому збігу в назві всі аналогії закінчуються, а в дійсності спільне військо, ландвер і гонвед були трьома, хоча і нерівнозначними, але юридично рівноправними частинами єдиних збройних сил. Хоча “австрійська” й “угорська” армії чисельно поступалися спільному війську, спрощена схема сплати військових витрат дозволяла їм, наприклад, першими приймати на озброєння технічні новинки.

Дмитро АДАМЕНКО

Література

1. Австро-Венгрия. Военная энциклопедiя. Т. 1. – С. 55-78. – М., 1998.
2. Австро-Венгрия. Военно-статистическое описание. Часть I. Восточно-Галицийский район. (Исправленное   и   дополненное   по         данным   войсковой разведки в кампанию 1914–1915 гг. издание 1912 г., составленное ген. штаба полковником Потоцким под редакц. ген. шт. полк. Самойло). — Петроград: Военная Типография Императрицы Екатерины Великой, 1915. — С. 150.
3. Адаменко Д. В. Императорский и королевский военный мундир, 1914 год. – К., 2012.
4. Coil S. Uniforms & Equipment of the Austro-Hungarian Army in World War One: A Study in Period Photographs. – Atglen, PA, 2003.
5. Dr. György Sagvari. Die ungarische Honvéd: Uniformierung und Ausrüstung der ungarischen Landwehr von 1868 bis 1918. – Wien: Verlag Militaria, 2010.
6. Prof. DI Hermann Hinterstoisser, Erwin A. Schmidl, Christoph Neumayer, Helmut Wohnout. Des Kaisers Bosniaken: Die bosnisch-herzegowinischen Truppen in der k. u. k. Armee. – Wien: Verlag Militaria, 2008.
7. Jung P., Pavlovic D. The Austro-Hungarian Forces in World War I (I) 1914-16. – Man-at-Arms 392, Osprey publishing, 2003.
8. Lukas J. Fighting Troops of the Austro-Hungarian Army: 1868-1914. – NY, 1987.
9. Nowakowski T. Armia Austro-Wegierska. 1908-1918. – Warszawa, 1992.
10. Offelli S. Le armi e gli equipaggiamenti dell’ esercito austro-ungarico dal 1914 al 1918: Uniformi – distintivi – buffetterie. Volume primo. Gino Rossato editore, 2001.

Джерело: Історична правда