Вже незабаром, з 5 по 9 жовтня 2021 року, у Львові пройде Міжнародний мультижанровий фестиваль-конкурс для молодої аудиторії “СТРУС”. Події фестивалю відбуватимуться на двох різних локаціях: сцена Першого театру та сцена театру «І люди і ляльки».
Міжнародний мультижанровий фестиваль-конкурс для молодої аудиторії «СТРУС» – це унікальний проект, що немає аналогів в Україні, де будуть представлені кращі зразки сучасного сценічного мистецтва як України так і закордоння в різних жанрах, формах, видах та стилях (драматичні вистави, театр ляльок, мюзикл, цирк, перформанс, пантоміма, тіньовий театр, бейбі-театр та ін.). Об’єднавши на одному майданчику різні театральні школи, фестиваль ознайомить українського глядача з новими тенденціями театру, зокрема у ніші створення контенту для молоді, сприятиме розвитку театрів в Україні, і головне – актуалізує пошук нової театральної форми контакту з дітьми та підлітками.
З-поміж більше, ніж 60 заявок з України та Європи було відібрано 12 колективів різного жанру. Це:
Комедійно-циркове шоу «4Matix» (Україна)
Hippo Theatre Group (Греція)
Mala Scena Theatre (Хорватія)
Київський муніципальний академічний театр ляльок на лівому березі Дніпра (Україна)
Бейбі-театр (Україна)
Полтавський обласний академічний театр ляльок (Україна)
ЛАТЕМ «І люди, і ляльки» (Україна)
Закарпатський академічний обласний театр ляльок (Україна
Черкаський академічний театр ляльок Черкаської обласної ради (Україна)
Fort Forno Theatre, Virovitica Theatre та Academy of Arts and Culture in Osijek (Хорватія)
Klaipedas youth theater (Литва)
“Dove il filo” (Італія)
Вони змагатимуться у конкурсній програмі за звання кращих з-поміж всіх.
Окрім цього, на фестивалі передбачена ще позаконкурсна програма Сцени відкритого театру. Формат сцени передбачає участь професійних та непрофесійних (аматорських театрів), театральних студій, дитячих театрів України та з-за кордону, які матимуть змогу показати свою творчість та почути відгуки від професіоналів. Для позаконкурсної програми спеціально буде побудована літня сцена у дворику театру.
Вчора, 12 вересня 2021 року, у Митрополичих садах відбувся ювілейний концерт октету “Орфей”.
В силу карантинних обмежень октет “Орфей” не зміг виступити з ювілейним концертом в 2020 році. Однак вчора колектив відсвяткував свій 21-ий рік існування потішив своїх шанувальників старими та новими вокальними композиціями.
Октет “Орфей”
Перша частина складалася з українських творів, а в другій домінували твори іноземних композиторів. Але, за хорошою традицією, октет “Орфей” завершив свій виступ виконанням попурі на твори Володимира Івасюка. Особливим гостем концерту – став переможець проекту “Шанс” і “Голос країни”, колишній член октету – Павло Табаков.
Павло Табаков
Тепла погода, хороші пісні та чудове виконання створили незабутню атмосферу позитиву і чудового настрою. Вдячні шанувальники ще довго оплесками не відпускали своїх улюбленців і дякували їм за незбутнє свято.
Октет “Орфей”
Довідково. Історія команди налічує більше двох десятків років. За цей час “Орфей” заробив репутацію одного з найкращих акапельних колективів в Україні, а також сформував фан-базу в інших країнах.
Ще один недільний кавовий ранок у Львові розпочинаємо з нашим незмінним партнером Торговою Маркою Кава Старого Львова та одним з найвідоміших львів’ян нашого часу Святославом Вакарчуком. А для справжніх кавоманів та меломанів Святослав ще й заспівав про каву у своєму новому кліпі.
Львів, як відомо, місто кави. І з самого дитинства у мене було відчуття, що її аромат – це і є повітря Львова. Кава, яку робили в джезві на піску, практично у будь-якому кафе, була звичайною, буденною справою. Але, як не дивно, живучі в «кавовому» місті, у нас вдома кави не було: мама зрідка її пила, і то переважно в гостях, тато взагалі не пив кави. Тож років до 18 я був абсолютно байдужим до неї, живучі у Львові.
Та все змінилось, коли у місті з’явилась одна з перших, як зараз ми їх називаємо, мистецьких кав’ярень – Вавілон XX. Я був на другому чи третьому курсі університету. І це місце стало основним для наших зустрічей з друзями, на перерві в університеті бігали туди, зустрічались ввечері, і було просто неможливо не замовити там кави). Так почалась моя історія знайомства з нею. Вже за рік я міг випити по 5-6 чашок кави за день і, що цікаво, вона не впливала на мене в негативному сенсі, тобто сон був гарний)) Та відчуття, запах міцної, насиченої кави став для мене одним із символів мого міста.
З тих часів кава – частина мене. У всіх сенсах)
Добро ранку і смачної кави!
Отож, після розповіді та кліпу, неділя має вдатися у всіх. Принаймні ми вам цього бажаєте, а самі йдемо на каву, бо апетит уже нагуляли.
Вчора, 11 вересня 2021 року, в Першому театрі (вул. Гнатюка, 11) відбулося незвичне святкування ювілею поета, сатирика, драматурга Мар’яна Гемара.
Хоча поет народився 6 квітня 1901 року, та у зв’язку з нескінченно-несамовитою пандемію організатори перенесли святкування і влаштували йому йому гучний день народження 11 вересня.
Святкування ювілею Мар’яна Гемара у Львові
Спершу всіх львів’ян та туристів частували тортом, шампанським та виконанням декількох пісень на подвір’ячку будинку, де жив Ювіляр, тобто а дворику Першого театру.
Святкування ювілею Мар’яна Гемара у Львові
А увечері відбувся прем’єрний концерт кабаре “Четверта Рано” за тією ж адресою, на сцені театру.
Шампанського було багато, загалом випили понад 100 пляшок шампанського і заїли це все смачним ювілейним тортом. Розважали гостей дитячий колектив школи №10, кабаре “Четверта Рано” та завальні танцюристи колективу “Єврейські мініатюри” БФ Хесед-Ар’є.
Святкування ювілею Мар’яна Гемара у Львові
Довідково. Мар’ян Гемар (справжнє ім’я — Ян Мар’ян Гешелес (пол. Jan Marian Hescheles); псевдоніми — Ян Мар’янський (пол. Jan Mariański), Маріан Валенрод (пол. Marian Wallenrod), Гаримен (англ. Harryman) та інші; 6 квітня 1901, м. Львів — 11 лютого 1972, м. Доркінґ, Велика Британія) — польський поет, сатирик, драматург, перекладач та автор пісень.
Святкування ювілею Мар’яна Гемара у Львові
Мар’ян Гемар народився в єврейській родині Ігнатія та Берти. Його братом був Генрик Гешелес, а кузином Станіслав Лем (мама Гемара і батько Лема були братом та сестрою).
Мар’ян Гемар був автором текстів понад двох тисяч пісень, серед яких такі відомі хіти як «Коли знову зацвіте білий бузок», «Той вусик», «Ніхто, тільки ти», «Може колись, іншим разом», «Є одна, єдина».
Вже 15-го вересня у Львові стартує головна культурна подія країни Міжнародний 28 BookForum. Програма фестивалю налічує 120 подій, які відбудуться онлайн та офлайн.
Про що ж йтиметься в блоках «Латиноамериканська література», «Транслаторіум» та «10 про 10. Спроба канону».
Латиноамериканська література
Що «там у них», за океаном? Дізнаємося в межах спецпроєкту «Латиноамериканська література» під час 28 BookForum. Хоча, на перший погляд, латиноамериканська література зовсім не схожа на українську, ми маємо вагому спільну рису — зростання та пошук власної ідентичності.
Анабель Рамірес — кураторка цього проєкту. Вона є співзасновницею «Видавництва «Компáс». Напрям діяльності Анабель — розвиток культурних зв’язків з країнами Латинської Америки, Іспанією та Португалією.
За підтримки Посольства Аргентинської республіки в Україні, Посольства Мексики в Україні, Посольства Бразилії в Україні.
«Транслаторіум»
Спецпроєкт «Транслаторіум» на 28 BookForum куруватиме Марина Дубина. Марина — перекладачка, редакторка, членкиня ініціативної групи «Перекладачі в Дії». У межах кластера запрошує поговорити про відповідальність у перекладі в різних її вимірах.
Зокрема:
Як перекладна література вплинула на формування сучасної української?
Як переклади з української репрезентують Україну у світі?
На чиїх плечах лежить відповідальність за перекладений текст, тощо.
Долучайтеся до дискусій, будемо разом шукати «дорослий» голос українського перекладу.
«10 про 10. Спроба канону»
Письменник, культуролог, лауреат «Книги року» BBC Олександр Михед курує спецпроєкт «10 про 10. Спроба канону». Це спеціальний відеопроєкт, де українські письменники, літературні критики та інтелектуали розповідатимуть про книжки, що вплинули на незалежність.
«Проект «10 про 10. Спроба канону» – це кураторський виклик, моя відповідь на пропозицію BookForum’у подумати про десять важливих книжок, без яких, на мою думку, неможливо уявити українську літературу часів Незалежності. Та ще й вибрати їх необхідно із сотні, складеної експертами Українського інституту книги», – підкреслює Олександр Михед. Партнер проєкту – Український інститут книги.
28 BookForum відбудеться 15–19 вересня у Львові за підтримки Українського культурного фонду, Львівської міської ради та Львівської облдержадміністрації.
Проєкт підготовлено за підтримки Українського культурного фонду. Позиція Українського культурного фонду може не збігатись з думкою авторів.
Незабаром народна артистка України Марія Бурмака запрезентує унікальний проєкт. Співачка записала 15 композицій на вірші класиків української поезії – від Шевченка до Стуса. Зокрема, у Львові презентація відбудеться 13 вересня о 17:00 в Українському католицькому університеті, на зустрічі зі студентами.
«Улюблені класики» – саме таку назву отримав масштабний проєкт, над яким працюває команда професіоналів. Серед них такі музиканти, як Геннадій Бондар, Андрій Мороз, Олександр Лисенко, Кирило Бородін, Маша Хмельова. Саундпродюсером проекту став Вадим Лисиця, студія FOXXSTUDIOS.
“Я давно мріяла зробити такий проект, – розповідає Марія Бурмака. – Це альбом з 15 сучасних пісень на вірші українських класиків. Поезія Олени Теліги, Івана Франка, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Василя Стуса та інших авторів оживуть у піснях. Це і є альтернативна форма подачі вивчення української класичної літератури. Я хочу достукатися до кожного серця, донести безцінний матеріал, який українські класики залишили нам у спадок”.
Окрім, альбому з 15 треками, Марія проведе презентаційні музично-поетичні зустрічі у шести містах України для студентів та викладачів вищих навчальних закладів.
Проєкт підготовлено за підтримки Українського культурного фонду.
Кладовище на Грабнику — єдиний з найстаріших цвинтарів Рівного, якийчастково ще зберігся до наших днів. Однак стан цього “живого” музею під відкритим небом такий, що ще рік-два і про нього як пам’ятку нашого цікавущого і ще не до кінця дослідженого минулого можна буде забути.
План Грабника з карти Бургіньйона. Ілюстрація з книги П. Ричкова “Архітектор Ян Якуб Бургіньйон. Творча спадщина”
Історія Грабника — від розважально-відпочинкового об’єкту, висадженого в середині XVIIІ століття на забаганку власника Рівного Станіслава Любомирського і до фешенебельного міського району, який у міжвоєнний період називали одноповерховою рівненською Америкою — невід’ємна часточка історії нашого міста. Нині складно собі уявити, що там, де нині пролягають вулиці Пушкіна, Хвильового, Пластова, Свободи, князя Володимира, височіє неоковирна брила Палацу дітей і молоді з прилеглим парком якихось 250 років тому шумів грабовий ліс. Разом із ландшафтним парком князівської резиденції (сучасна “Лебединка” і прилеглі території) він був найбільшим зеленим насадженням серед тогочасних магнацьких резиденцій на історичній Волині. Нині від того грабового лісу зберігся фрагмент у вигляді парку біля ПДМ (колись міський парк імені Мостицького, за радянських часів — ім. Хрущова, Жовтневий) і цвинтар. Якщо раніше історики припускали, що ділянку під кладовище було виділено князем Любомирським на початку ХІХ століття, то тепер можна з упевненістю стверджувати, що поховання там були вже в XVIIІ столітті. Принаймні на знаменитій карті Бургіньйона 1797 року в приміському гаю Грабник позначено невеличке “німецьке” кладовище.
Фрагмент карти Бургіньйона
Про цвинтар на Грабнику автор цих рядків писала не один раз, у тому числі й на РівнеРетроРитм, наголошуючи на тому, що цей пантеон заслуговує на збереження і може стати туристичною родзинкою Рівного. Зазначали про це й музейники, краєзнавці Рівного. Однак особливого ентузіазму у влад міста різних періодів цей об’єкт не викликав. Добре, що хоч останні років 15-ть комунальники такий-сякий лад там наводять. Хоча загальна картина — плачевна. Якщо негайно не зайнятися цвинтарем, як туристичний об’єкт він може бути втрачений безповоротно.
Кована брама і хвіртка ХІХ століття при головному вході на цвинтар. Фото кінця 1950-х
Колись головний вхід на цвинтар вінчали велична кована брама із кованою хвірткою поруч. Брама — пам’ятка ковальського мистецтва ХІХ століття, дожила до наших часів у незмінному вигляді. Щоправда, тепер вона прикрашає вхід на соборне подвір’я з боку вулиці Грабник, і широкий загал мало звертає увагу на цей воістину мистецький витвір. Хоча церковники, узявшись “реставрувати” решітку, пошкодили деякі елементи декору, вона все одно вражає мереживною красою.
Могила Протоієрея Венедикта Омелянського, померлого 1859 рокуМогила командира 112 Путивльського полку, розквартированого в Рівному у період імперської Росії, полковника МатвієнкаМогила протоієрея Соборної Воскресенської церкви, яка згоріла в пожежі 1881 року, Корнаковського
Головна цінність цвинтаря на Грабнику — у похованнях. Там знайшли останній спочинок чимало особистостей, які прислужилися місту. Там покояться багато рівнян, за чиїми долями можна вивчати історію міста.
Одна з двох частково вцілілих капличокЦікавий монумент на могилі двох братів Клюковських, померлих у 1866 і 1876 роках відповідно
Зрештою, цвинтар зберігає ще чимало таємниць з нашої не такої далекої минувшини. За переказами, там ховали, а точніше, просто закопували без опізнавальних позначень розстріляних арештантів рівненської тюрми в 1939-1940 роках та в повоєнні сорокові. Скільки українських патріотів покояться десь на території старовинного кладовища без шансів на увічнення їхніх імен, сказати складно…
Церква Святого Стефана дещо “модернізована” зовні. Довкола неї – найстаріші поховання
Найстаріша частина історичного цвинтаря — та, що довкола церкви Святого Стефана. Сама церква, побудована в 1848 році на кошти вдови генерала Красовського Катерини, є пам’яткою сакральної архітектури місцевого значення.
У червні 1990-го у храмі побував і відправив службу легендарна і непересічна історична особистість, чия доля також була пов’язана з Рівним — Патріарх Київський і всієї України в діаспорі Мстислав (Степан Скрипник).
Покровський собор поховав найстарішу частину цвинтаря
На кістках частини найстаріших поховань постав новозбудований Покровський собор. Хоча церковники кажуть, що ставити храми на могилах діло богоугодне, однак таке рішення, з огляду на те, що ідеться про цвинтар-пам’ятку давньої історії, все ж таки виглядає дещо сумнівним. Але й говорити про це тепер марно.
Старі надгробки ще є, але хто під ними покоїться, вже не дізнатися
Сумно дивитися, як перекраяв бетонний підмурівок соборного подвір’я 122-річну капличку, в якій спочила вічним сном 9-річна Галя Бухович — донька міського голови періоду 1898-1911 років Олексія Буховича. Його заслуга перед містянами зокрема в тому, що він був активним лобістом відкриття в Рівному першої жіночої гімназії, і разом зі сподвижниками досяг цього. Таких капличок більше немає на Грабнику, їх загалом залишилося там дві чи три… Схоже, від цієї скоро може нічого не залишитися.
Так виглядала капличка, по якій проліг паркан соборного подвір’я, у 2011. Тепер вона майже зрунована
Доруйновуються могили відомих рівнян: вкрилися чорнотою надгробні плити на могилах батька і маленької сестрички письменника Короленка; напівзруйнована могила шанованого в Рівному лікаря Миколи Прохорова старшого, який помер у 1930-у; заховався у травяних зарослях поруйнований надгробок міщан Гонопків, на чиї пожертви було зведено дзвіницю Свято-Воскресенського собору, знищену “совєтами” на початку 1960-х; зник стовп-постамент з могили батька легенди рівненської медицини Бориса Квашенка. На Грабнику багато дитячих могил різних періодів. На деяких вже годі й написи прочитати… А ще років 15 тому можна було знайти поховання датовані 1820-ми роками.
Могили батька і сестрички письменника Володимира Короленкатут спочивають вічним сном благодійники подружжя ГонопкоМогила Софії Соловей, чия трагічна історія кохання була відома на все Рівне. Праворуч фото 2007 року, ліворуч – 2021-гоФото 2007 року на могилі батька Бориса Квашенка. Тепер цього монумента вже немаєФінал чийого коротенького життя увічнив цей надгробок, уже не дізнатися. Дитячих могил на Грабнику дуже багато
Заслуговують на увагу і самі надгробки на могилах, хоча вцілілих тепер там одиниці. Вони розповідають про культуру поховань різних періодів. Досі вражають аскетичні й водночас величні й елегантні гранітні монументи на німецьких похованнях, яких тут чимало. Серед них — відомі німецькі лікарі Леопольд Ландсберг, Теодор Шрьотер. Тут поховані батьки уродженця Рівного, відомого українського композитора і піаніста німецького походження Оттомара Берндта, який поплатився життям лише за те, що був етнічним німцем — Вільгельм і Розина.
Могили батьків Оттомара БерндтаПоховання доктора Теодора ШрьотераПонівечене поховання лікаря Миколи Прохорова старшого
Надмогильні скульптурні композиції — це особлива історія. Багато з них було виконано не лише в Рівному. Заможніші родини, які воліли бачити на могилах рідних і близьких щось більше, ніж просто надгробок, могли собі дозволити елітні пам’ятники, виконані знаними майстрами, наприклад, з майстерень Мордасевича в Трипіллі, як от надгробна плита на могилі Юлії Ольдерогге. Клеймо відомого майстра досі добре видно на плиті.
Плита на могилі Юлії ОльдероггеКлеймо фабрики Мордасевича
Збереглися на рівненському Грабнику й “автографи” відомого скульптора ХІХ-початку ХХ століть, автора першого пам’ятника Пушкіну в Житомирі Генриха Олешкевича. Надгробки цього майстра вінчають зокрема німецькі поховання.
“Автограф” майстерні Генриха Олешкевича на надгробку доктора ШрьотераКлеймо Олешкевича на надгробку доктора Ландсберга
Його добротних гранітних пам’ятників, попри понад столітню давнину, здається не торкнувся час. Є на Грабнику і робота майстерні уродженця Острога, знаного європейського скульптора, який зокрема оздоблював двірцевий театр у Відні та будівлю парламенту в Будапешті Людвика Тировіча — надмогильний пам’ятник лікарю Миколі Прохорову старшому. Цвинтарні пам’ятники не є типовими, вони мають історичну і скульптурну цінність, особливо, де збережено прізвища їх авторів.
адгробок лікареві Миколі Прохорову старшому і клеймо Тировіча
Ще один елемент цвинтарного мистецтва — ковані огорожі. Такі парканчики виготовлялися на індивідуальне замовлення, їх прикрашали цікавими деталями. Знайти бодай дві однакові оградки неможливо, вони унікальні. На жаль, на Грабнику нині збереглися одиниці давніх кованих оградок. Більшість з них стали жертвами не так часу, як мисливців за металами.
Чеське поховання, яких чимало є на Грабнику. Оградку вже складно знайти цілу
Викладене — лише малесенька часточка того, що можна розповісти про це легендарне місце. Напівзруйнований рівненський некрополь приховує ще чимало невідомого. Тут неміряне поле для роботи дослідників, істориків. Грабник став останнім прихистком для людей різних національностей, віросповідань і політичних поглядів, заможних і бідних, похилого віку і новонароджених. І під кожним надгробком — не лише історія окремої людини, а дивовижна сторінка життєпису нашого міста, яка заслуговує на збереження і гідну пам’ять. Однак час невблаганний. Якщо уже не почати щось робити для збереження Грабника, який шанувальники історії називають рівненською “Личаківкою”, Рівне може втратити унікальну ще одну пам’ятку старовини, на які воно і так украй бідне.
Вже наступного тижня, 17 вересня 2021 року, о 19:00 у палаці культури залізничників “Рокс” (вулиця Федьковича, 54/56) відбудеться показ вистави «№13 АБО ОЛІНКЛЮЗИВ».
Виставу у Львові покажуть удруге, повідомили організатори. На сцені виступатимуть зірки театру й кіно, серед яких: Олексій Вертинський, Володимир Горянський, Лілія Ребрик.
П’єса належить перу відомого драматурга Куні та вважається однією з кращих в цьому сторіччі. У сюжеті вистави – пікантна історія. Статечний британський політик проводить вечір в номері готелю разом зі своєю помічницею. Їхнє спілкування виходить за рамки етики парламентаризму, а одягу на підлозі стає дедалі більше. Однак приємні плани перериваються тілом небіжчика. І запитань стає значно більше, аніж відповідей.
“Інтелектуальний гумор та неперевершена гра на сцені. Дві години гострого гумору, пристрастей, неочікуваних поворотів! Зрежисовані події з п’єси трапляються і в житті. Але майстерна гра акторів якнайкраще демонструє оманливі людські обличчя і щирі реакції на несподівані ситуації. Саме тому вистава сподобається всім, хто насолоджується класичним театром, тонкою іронією та щирими емоціями”, – запрошують організатори Lutsyshyn Promo та Promotions.
Напередодні вихідних хочеться нагадати про чудовий і ще не особливо протоптаний маршрут для гарної прогулянки. Більшість з вас знає про Дрогобицьку солеварню, але не кожен мав змогу відвідати. Щоб підігріти зацікавленість, розкажемо кілька цікавих фактів про цю локацію.
Якщо Ви вперше чуєте про Дрогобицьку солеварню, то варто знати, що це – найстаріше підприємство України та Європи. Перша писемна згадка про сіль у Дрогобичі датується 1390 роком. Дрогобицька солеварня безперервно діяла з 13 століття на одному і тому ж місці, біля джерел «сировиці» — соляної ропи. Тому Дрогобицький солеварний завод, що працює й сьогодні, можна вважати найстарішим постійно діючим промисловим підприємством в Україні. Протягом століть розквіту Дрогобичу сприяла солеварня, яка постачала сіль не лише до Галичини і Закарпаття, але і для Волині, Холмської землі, Київщини.
Грамота короля Владислава II на постачання чотирьох возів Дрогобицької солі до Львівського капітулу від 8 грудня 1432 року
За дрогобицькою сіллю прибували чумаки з різних кінців України — з Поділля, далекої Брацлавщини, Холмщини, Волині. На волинських пристанях над Случем і Горинню дрогобицьку сіль вантажили на річкові судна — ком’яги і сплавляли до Прип’яті, а далі Дніпром аж до самого Києва. Частина веж у Дрогобичі, Ясениці та інших навколишніх селах належала королю. На них змушували працювати селян, підданих монарху, який віддав жупу в оренду багатим італійським купцям, переважно генуезцям, що ходили з купецькими караванами з Італії через Львів і Буковину до Кримського міста Кафи.
Стефан Попович Медицький – Зустріч Марії і Єлизавети на подвір’ї Дрогобицької Солеварні _ друга половина 17 ст._з іконостасу Воздвиженської церкви
Частина солеварних веж спеціалізувалась на виробництві «топок» солі – виварену сіль зсипали у дерев’яні форми у вигляді зрізаного конуса. Набиваючи сіль в топки, робітники стежили за рівномірністю наповнення форм, щоб при всиханні сіль не кришилася й аби топка солі мала встановлену вагу – 1 кг.
Топки Солі на возі
У 1565 році в Дрогобичі було виварено 26 тисяч топок солі, в тому числі близько половини на приватних солеварнях, а решта на королівській жупі. Жупа іншими словами це місце де виварювалася сіль, так на Галичині називали Солеварні.
Що сьогодні
На сьогодні Дрогобицька Солеварня – це єдине підприємство в Європі, де сіль виготовляють таким же методом, що й тисячоліття тому – виварюванням з природної ропи. Ропу добувають із надр землі, з глибини 50 метрів. На даний час на підприємстві випускається продукція двох видів: «Сіль кухонна виварна йодована» і «Сіль кухонна виварна без добавок». Виварюють сіль Солевари, як і колись, за зміну, а це 24 години, вони виварюють 700 кг солі.
Виварювальний цех номер 1
Для тих , хто вже налаштувався на поїздку, зазначимо, шо на Дрогобицькій солеварні організовують екскурсії. Тут Ви на власні очі побачите як виварюється сіль, зможете її спробувати та придбати, а також побачите Солеварів, одну з найдавніших професій.
Виварювання солі теперішній час, технологія практично не змінилася з 14 століття.
Солеварня знаходиться в Дрогобичі по вулиці Солоний Ставок, 27. Екскурсії можна замовити телефоном+38 067 179 96 10. Гарних вам вражень.
Гайдучок С. Відбиванка / Степан Гайдучок; упорядкув. В. Левківа, А. Сови. – Львів : ЛДУФК ім. Івана Боберського, 2021. – 112 с.: іл. – Репр. відтворення вид. 1930 р.
У п’ятницю, 17 вересня 2021 року, о 10.00 у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (вул. Драгоманова, 5) відбудеться презентація книги «Відбиванка» Степана Гайдучка.
Пропоноване видання це – репринтне відтворення книги «Відбиванка» Степана Гайдучка 1930 року. Упорядники – кандидат наук з фізичного виховання і спорту, доцент кафедри спортивних та рекреаційних ігор Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського Володимир Левків і доктор історичних наук, доцент кафедри олімпійської освіти Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського Андрій Сова.
Гайдучок С. Відбиванка / Степан Гайдучок; упорядкув. В. Левківа, А. Сови. – Львів : ЛДУФК ім. Івана Боберського, 2021. – 112 с.: іл. – Репр. відтворення вид. 1930 р.
Репринтне відтворення книжки Степана Гайдучка «Відбиванка», яка є першим українськомовним навчальним посібником з волейболу, що вийшов у Галичині 1930 року, дає нове життя раритетові. Текст доповнюють відомості про життєвий шлях і професійний доробок Степана Гайдучка, словник термінів і словосполучень, сучасні дослідження витоків розвитку українського волейболу на західноукраїнських землях, фотографії волейболістів, іменний та географічний покажчики.
Гайдучок С. Відбиванка / Степан Гайдучок; упорядкув. В. Левківа, А. Сови. – Львів : ЛДУФК ім. Івана Боберського, 2021. – 112 с.: іл. – Репр. відтворення вид. 1930 р.
Над виданням окрім упорядників працювали Лариса Гошовська (переклад передмови англійською мовою), Григорій Чопик (переклад передмови польською мовою), Оксана Борис (випусковий редактор), Єлизавета Лупиніс і Ольга Громик (редактори), Степан Осінчук (обкладинка, комп’ютерне верстання і дизайн).
Гайдучок С. Відбиванка / Степан Гайдучок; упорядкув. В. Левківа, А. Сови. – Львів : ЛДУФК ім. Івана Боберського, 2021. – 112 с.: іл. – Репр. відтворення вид. 1930 р.
Рецензенти книги – кандидат наук з фізичного виховання і спорту, доцент, президент громадської організації «Федерація волейболу України» Михайло Мельник; кандидат історичних наук, доцент кафедри історії, музеєзнавства і культурної спадщини Іван Хома.
Ця книга є справжньою знахідкою для дослідників українського тіловиховання і спорту, істориків, філологів, краєзнавців.
Гайдучок С. Відбиванка / Степан Гайдучок; упорядкув. В. Левківа, А. Сови. – Львів : ЛДУФК ім. Івана Боберського, 2021. – 112 с.: іл. – Репр. відтворення вид. 1930 р.
Книга вийшла за підтримки громадської організації «Федерація волейболу України» (президент М.Г. Мельник), волейбольного клубу «Барком-Кажани» (президент О.В. Баран), Центру незалежних історичних студій (директор М.В.Романюк).
Гайдучок С. Відбиванка / Степан Гайдучок; упорядкув. В. Левківа, А. Сови. – Львів : ЛДУФК ім. Івана Боберського, 2021. – 112 с.: іл. – Репр. відтворення вид. 1930 р.
Видання приурочене 30-річчю Незалежності України, 75-річчю від створення Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського, 95-річчю розвитку українського волейболу, 130-річчю від дня народження Степана Гайдучка.
Гайдучок С.Відбиванка / Степан Гайдучок; упорядкув. В. Левківа, А. Сови. – Львів : ЛДУФК ім. Івана Боберського, 2021. – 112 с.: іл. – Репр. відтворення вид. 1930 р.
Відкриття виставки "Іван Остафійчук. Ретроспективна виставка. Живопис. Графіка."
У середу, 8 вересня 2021 року, у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20) відбулася церемонія відкриття виставки “Іван Остафійчук. Ретроспективна виставка. Живопис. Графіка.”.
Великий ретроспективний проєкт представляє генезу творчості художника: від його перших студентських етюдів і відомих графічних композицій та циклів, що вже стали класикою українського мистецтва ХХ століття, до зовсім нових робіт, які митець створював упродовж останніх років. У п’яти експозиційних залах представлено понад 150 творів, серед яких роботи зі збірки Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького та з приватної колекції автора.
Відкриття виставки “Іван Остафійчук. Ретроспективна виставка. Живопис. Графіка.”
Репрезентуючи особливості історії середини ХХ – початку ХХІ століття, творчість Івана Остафійчука не раз протистояла викликам часу. Митцеві довелося жити в обставинах обструкції тоталітарного режиму, але ні жорсткі ідеологічні межі, ні переслідування, ні допити у студентські роки не зруйнували моральних основ його світогляду і не перетворили самого художника на пасивного споглядача чи учасника ідейно заангажованої радянської мистецької спільноти. Навпаки, його пошуки художньо-образної мови, які відбувалися за цих умов, призвели до виразного протистояння тодішнім нормам і мали виразні національні ознаки.
Відкриття виставки “Іван Остафійчук. Ретроспективна виставка. Живопис. Графіка.”
Особистість Івана Остафійчука формувалась в оточенні національно свідомих та прогресивних митців і активістів: Охріма Кравченка, В’ячеслава Чорновола, Михайла Гориня, Леопольда Левицького, Романа Сельського, Романа Турина та інших. Згодом знайомство в Києві з Георгієм Якутовичем і Григорієм Гавриленком, вимушена еміграція спершу до Югославії, а потім до Канади наприкінці 1980-х проявилися вже новими особливостями мислення і формальними змінами мови графіки та живопису Остафійчука.
У 1992 році Іван Остафійчук повернувся в Україну. Творча манера художника зазнала чергових змін. Він віддає перевагу живописним працям. У них ще помітнішими стають вияви експресіонізму, захоплення творчістю знаменитого Едварда Мунка, австрійських і німецьких експресіоністів, модерністів. Ця стилістика вповні відповідає емоційним реакціям митця на виявлення історичної правди про трагічні події в Україні.
Інститут і гімназія СС Василіянок, вул. Потоцького, 95 (сучасна Чупринки)
Сьогодні пропонуємо до уваги наших читачів 10 фактів про одну з найкращих будівель у стилі українського модерну виконаних фірмою Левинського у Львові – гімназію та бурсу ім. Кардинала Сильвестра Сембратовича Українського педагогічного товариства, що була зведена по вул. Потоцького, 95 (сучасна вул. ген. Чупринки, 103).
Бурса Руського товариства педагогічного у Львові. Поштівка до 1914 року
Проект будинку в бюро Івана Левинського виконали Тадеуш Обмінський і Лев Левинський у 1906 р. , завершено будівництво було у 1908 р.
У будівлі поєдналися трансформовані традиції народного мистецтва, сецесійними обрисами та стриманим ліпним декором.
На відміну від інших споруд фірми І.Левинського «орнаментального» періоду (1903-1908) цей будинок майже позбавлений майолікових прикрас (за винятком сандриків третього поверху ризаліту), натомість підкреслено горизонтальний руст фасаду, що нагадує зрубну кладку стін із брусів у народному дерев’яному будівництві.
Митрополит Андрей Шептицький
20 червня 1909 року будинок був освячений у присутності митрополита Андрея Шептицького, який особисто вклав великі кошти у цю будову.
Митрополит Андрей придбав у 1912 році цю будівлю в Українського педагогічного товариства для монастиря Св. Мокрин сс. Василіянок, при якому було відкрито дівочу гімназію.
У 1922 р. тут була створена приватна дівоча учительська семінарія сс. Василіянок. Спочатку нею керували настоятельниці монастиря Тереза Гікке та Соломея Цьорох, а від 1925 р. директором цього закладу став професор Микола Чубатий, видатний український історик.
Група українських студентів на фоні бурси. Фото 1912 року
Випускниці семінарії мали право працювати вчительками у школах нарівні з випускницями державних семінарій.
Після Другої світової війни тут було створено лісотехнічний інститут, який раніше функціонував як факультет Львівської політехніки. На місці монастирського городу виріс невеликий ботанічний сад-дендрарій
Головний корпус Лісотехнічного університету (колишня бурса УПТ). Фото 2015 року
У 2008 р. під час реконструкції будинку на бічних шпилях даху прикріпили «ялинки».
На сьогодні будівля – головний корпус Національного лісотехнічного університету України.
Софія ЛЕГІН
Джерела:
Архітектура Львова: Час і стилі: ХІІІ-ХХІ ст./ Упорядник і науковий редактор Ю.О. Бірюльов. – Львів: Центр Європи, 2008
Мельник І. Львівський Новий Світ та південні околиці Королівського столичного міста Галичини від Святого Юра до Наварії. – Львів: Центр Європи, 2014.
У Львові назвали цьогорічних переможців премії Андрія Бокотея для молодих художників-склярів
У п’ятницю, 3 вересня 2021 року, у Львові було оголошено переможців Премії професора Андрія Бокотея для молодих художників-склярів-2021. Цьогоріч конкурс, який не має аналогів в Україні, відбувається за підтримки Українського культурного фонду. Подія має на меті підтримати молоде українське скло як винятковий мистецький напрям та популяризувати його на всеукраїнському та міжнародному рівнях.
О 16:00 в Музеї скла у Львові відбулося засідання журі на чолі із Президентом Національної академії мистецтв України Андрієм Чебикіним, а вже о 17:00 в актовій залі Львівського історичного музею було оголошено переможців конкурсу та вручено нагороди.
Наталія Парщик. Безголосся
І місце отримала випускниця кафедри художнього скла ЛНАМ Наталія Парщик за роботу «Безголосся» із застосуванням техніки термоформажу та холодної обробки скла; ІІ місце – Юлія Галишин за технологічно складну композицію «Приховані наміри», а ІІІ місце дісталося студенту-магістру Богдану Ломоносову за роботу «Сіль».
До складу журі окрім президента НАМУ А. Чебикіна входять: Андрій Бокотей, академік НАМУ, народний художник України, професор; Микола Яковлєв перший віце-президент Національної академії мистецтв України, доктор технічних наук, професор Роксолана Патик, кандидат мистецтвознавства, професорка ЛНАМ; Ю Яомінь – колекціонер, засновник Премії, власник Галереї мистецтв “Ґрінвейв”, м. Усі, КНР; Реміґіюс Крюкас всесвітньовідомий художник-скляр, власник виробничого підриємства “ҐласРеміс”, Литва; Олександр Звір – український художник, доцент кафедри художнього скла ЛНАМ; Михайло Бокотей, завідувач кафедри художнього скла ЛНАМ, кандидат мистецтвознавства, член-кореспондент НАМУ, доцент; Ольга Турецька , українська художниця, власниця бренду «Olga Glass», призерка ІІ місця Премії Андрія Бокотея 2019 р.
Юлія Галишин. Приховані наміри
У церемонії вручення нагород взяли участь представники Львівської обласної державної адміністрації: директорка департаменту з питань культури національностей та релігії Ірина Гаврилюк та начальник відділу мистецтв та розвитку культури Василь Гладкий; ректор Львівської національної академії мистецтв Василь Косів, делегація Українського культурного фонду Юлія Аленіна та Дарина Живоглядова, журналісти, учасники і партнери проекту.
Всього у конкурсі на премію взяли участь 19 молодих склярів. Їх роботи можна оглянути на виставці в Музеї скла у Львові до 30 жовтня.
Нагадуємо, що конкурс на премію проф. А. Бокотея – платформа для творчих дебютів, яка створює конкурентне середовище, дає можливість практичної реалізації, сприяє промоцїї якісного культурного продукту молодої генерації українських художників скла. Діяльність Премії розпочато 2018 р. як щорічний проєкт в рамках 80-річного ювілею всесвітньо відомого скляра, професора Андрія Бокотея. Станом на сьогодні відбулося три конкурси за участю 49 молодих художників: студентів і випускників мистецьких ЗВО, яким на момент конкурсу не виповнилося 35 років. Переможці 2018 та 2019 рр. в нагороду взяли участь у Міжнародних конференціях художнього скла у м. Нінбо та м. Усі (Китай), а призери 2 і 3 місць отримали грошову винагороду. Роботи всіх лауреатів увійшли в колекцію Чженцзянського музею скла у Нінбо (Китай). Цьогоріч троє переможців отримають у нагороду можливість реалізації серії творчих робіт на гутній печі, а створений відеорепортаж буде використано для промоції дебютантів.
Богдан Ломоносов. Сіль
У Львові успішно функціонують єдині в Україні Музей скла та кафедра художнього скла Львівської національної академії мистецтв, на базі яких кожні три роки відбувається масштабний захід – Міжнародний симпозіум гутного скла у Львові, що є найтривалішим у світі мистецьким форумом художників-склярів (відбувається безперервно від 1989 р.). У 2019 р. у заході взяли участь понад 50 відомих художників із 26 країн. Також у 2020 р. започатковано щорічний освітній проєкт І Міжнародна резиденція “European Glass Education”. Усі ці заходи скеровані на збереження, підтримку та популяризацію львівської школи художнього скла як унікального мистецького явища в Україні та за її межами.
Партнери проєкту: Музей скла у Львові, Національна академія мистецтв України, Львівська національна академія мистецтв, галерея ЛНАМ, Музей мистецтва Центрально-Східної Європи «Greenwawe» (м. Усі, КНР).
Галицький сейм (сьогодні головний корпус ЛНУ імені Івана Франка). Фото з uk.wikipedia.org
Наступний, 2022 рік, на Львівщині пропонують проголосити роком львівської родини інженерів-архітекторів Пежанських та присвятити його 130-річчю Олександра Пежанського.
З відповідною пропозицією на комісію з питань історико-культурної спадщини та туризму Львівської обласної ради звернувся оргкомітет історико-мистецького проєкту «Рік родини Пежанських».
Пежанські запроєктували та збудували низку визначних громадсько-культурних, освітніх та культових споруд, чим долучилися до формування архітектурного ансамблю Львова та Львівщини в кінці XIX – першій третині XX століття.
Наукова бібліотека Львівського національного університету імені Івана Франка, фасад головного корпусу, фото початку ХХ століття
Як зауважив голова депутатської комісії Іван Щурко, в межах відзначення року Пежанських потрібно визначити об’єкти, збудовані за проєктами цих архітекторів, які необхідно включити в перелік для реставрації у наступному році з нагоди пам’ятного ювілею.
Довідково: Григорій Пежанський – український інженер-архітектор, громадський діяч австрійської та міжвоєнної доби. Серед об’єктів створених Пежанським особливо виділяються трибуни стадіону на 8 тис. глядачів поблизу головної алеї Крайової виставки 1894 року. Ним було створено проєкт цілої низки корпусів Львівського університету, реконструкція будинку Галицького сейму, який у 1920 році передали університету. Серед інших його проєктів пов’язаних з університетом – зведення нового приміщення для бібліотеки Львівського університету, на сучасній вулиці Драгоманова, 5. Протягом 1910–1912 років він керував спорудженням корпусів геологічно-палеонтологічного факультету по сучасній вул. Кирила і Мефодія, 6 і 8. Ним було створено проєкт будівлі для жіночої учительської семінарії у Львові на нинішній вулиці Туган-Барановського, 7.
Григорій Пежанський
Олександр Пежанський – український архітектор і фотохудожник, живописець, солдат Української Галицької армії. Син архітектора Григорія Пежанського. Спершу працював як архітектор. А у 1927 році відкрив власне будівельне підприємство, проєктуючи та будуючи житлові, громадські та культові споруди у стилях модерну та функціоналізму у Львові і поза його межами, відновлював інтер’єр Успенської церкви. За його проєктами зведено церкви в Ільнику, Потеличу, Германові (тепер Тарасівка), Мразниці (тепер у складі Борислава), Озерянах, Івано-Франківську, народні доми в Романові, Ворохті і Залукві, шпиталь «Народна лічниця», бібліотеку «Студіон» (опікуном і меценатом яких був Митрополит Андрей Шептицький) у Львові.
Олександр Пежанський, 1962 р.
Михайло Пежанський – український інженер-будівельник, термінограф, пластун. Другий син архітектора Григорія Пежанського. Розробляв житлові будівлі, містобудівні проєкти, міські комунікації. Активно сприяв діяльності «Пласту». Під час українсько-польської війни брав участь у розвідувальних операціях львівських пластунів. Відзначений пластовим орденом святого Юрія. Після другої світової війни викладав у Мюнхені. 1949 року виїхав до США. Співпрацював з усіма, хто розвивав у діаспорі українську науково-технічну термінологію. Власними зусиллями і коштами зібрав з цілого світу ті термінологічні словники, що їх заборонили в УРСР. Самостійно перевидав близько 250 примірників словників для закордонних українських науковців та установ. Член і один із засновників Українського фотографічного товариства в Америці. Займався фотофіксацією творів українських митців, що експонувались на виставках у США.
Сьогодні на території сучасної Львівщини існує чимало курортів. Їх полюбляють відпочиваючі не лише з України. З кожним роком можна побачити все більше туристів із Європи. Проте не завжди навіть місцеві мешканці знають історію появи цих курортів. Деякі з них були започатковані ще в попередніх століттях.
До прикладу, цікавою є історія курорту, який розташований у містечку Великий Любень, що знаходиться в Городоцькому районі Львівської області.
Реклама курорту в Любені ВеликомуВ’їзд до курорту в Любені ВеликомуМісцева каплиця в Любені Великому
Чи знали наші читачі, що перший санаторій тут був побудований у ХVIII ст. Причиною зведення санаторію була в першу чергу вода із лікувальними властивостями. Хоча варто сказати, що місцеві мешканці про цей факт знали набагато раніше. Перші писемні згадки про воду, яка лікує історики відносять до часів короля Стефана Баторія, а це XVI ст., тобто ще раніше на кілька століть, від появи першого санаторію.
Взагалі, якщо говорити про Великий Любень як курорт, то тут варто згадати постать власника містечка Людвіка Яблоновського. Бо він активно сприяв розвитку населеного пункту, як курортного. Саме завдяки родині Яблоновських у Великому Любені звели купелі для відпочиваючих, які часто сюди навідувались із міста Львова.
Санаторій для відпочиваючих в Любені ВеликомуБудинки для гостей курорту в Любені ВеликомуОдна із вілл на території курорту в Любені Великому
Наступний власник курорту І. Бруннер почав ґрунтовну реконструкцію комплексу, саме він вирішив звести тут водолікарню, житлові будинки.
У 1849 р. курорт отримує нового власника барона К. Бруницького (1820—1890). Костянтин Бруницький збудував сучасні купелі, пансіонати і готелі.
У 1903 році до Великого Любеня проклали залізничну гілку. Цей факт позитивно вплинув на потік туристів до курорту.
Будівлі ресторану та театру курорту в Любені ВеликомуПриміщення бальної зали курорту в Любені ВеликомуБудівля ресторану курорту в Любені Великому
Сто років тому для лікувальних процедур використовували воду із п’яти джерел, найбільшими вважались джерела із назвами Адольф і Людвік.
Сьогодні курорт активно працює і всі бажаючі можуть відчути на собі цілющі властивості води, якою лікувався сам король Стефан Баторія. Тому, якщо вас зацікавила ця історія, то вам обов’язково варто завітати до курорту із багатовіковою історією.
Вперше в Україні прозвучить музика Томаса де Гартмана (1885-1956) – колись відомого композитора, який народився в Україні, музика якого впала в безвість після його смерті.
Відкрити неймовірну постать митця ми зможемо на фестивалі, який цілком складатиметься із композицій майстра та відбудеться у Львівській національній філармонії ім. М. Скорика10-17 вересня 2021 року.
Він отримав назву «Томас де Гартман в Україні. Забутий майстер» та ініційований міжнародним проєктом «Thomas de Hartmann Project», який має на меті відновити творчість композитора, а також належне йому місце в класичному репертуарі. Останній він був започаткований у 2006 році піаністом Еланом Сікроффом та гітаристом Робертом Фріппом.
Академічний симфонічний оркестр Львівської філармонії
Серед ініціатив, втілених в рамках проєкту та ініційованих піаністом Еланом Сікроффом (арт-директор Проєкту), є запис сольного фортепіано, вокальної та камерної музики де Гартмана. Він був реалізований в 2016 році разом із нідерландським музичним лейблом Basta Music, а його результатом став випуск семи компакт-дисків. У квітні цього року британський лейбл Nimbus Alliance перевидав ці записи у трьох випусках – подвійному диску камерної музики, подвійному диску фортепіанної музики та диску пісень. Усі вони отримали чудові відгуки.
У Львові проєкт присвячений митцю відбудеться за участі американсько-українського дириґента Теодора Кухара, спільно із Академічним симфонічним оркестром Львівської національної філармонії імені М. Скорика.
Фестиваль складатиметься з трьох оркестрових концертів, що відбудуться у Львівській національній філармонії 10, 14 та 17 вересня 2021 року. Кожна подія буде мати свій власний репертуар і буде супроводжуватися записом, результатом чого стануть 3 нові компакт-диски з музикою митця, яка раніше ніде не записувалась та не виконувалась. Саме тому, важливість цього проєкту для філармонії, Львова, України та музичного світу складно переоцінити.
Академічний симфонічний оркестр Львівської філармонії
У першій концертній події прозвучить Андалузький концерт для флейти Томаса де Гартмана (1935), який зіграє відомий соліст Бюлент Евджіль. У другому концерті звучатиме перша Симфонія-поема композитора (1935). Також одна з львівських концертних програм включатиме Концерт для контрабаса у виконанні відомого британського соліста Леона Боша.
У третьому концерті публіка матиме змогу почути гру піаніста, артистичного директора проєкту та одного із його засновників – Елана Сікроффа. Він виконає фортепіанний концерт де Гартмана під батутою Тяня Хуей Нґа – професора Коледжу Маунт Холіок (Mt Holyoke College) та дириґента Pioneer Valley Symphony (США).
Довідка:
Томас де Гартман (1885-1956) – композитор, який народився в Україні (на Сумщині), музика якого впала в безвість після його смерті. Здобув ґрунтовну музичну освіту у відомих митців: Антона Аренського, Сергія Танєєва, Анни Єсіпової-Лещетізької. Відомі музичні видання публікували твори композитора вже з 14-річного віку, а його перші композиторські спроби користувалися значним успіхом.
Співпрацював з кращими музикантами свого часу: був учасником відомого мистецького об’єднання «Синій вершник», товаришував із Василем Кандінським, Полем Тортельє, Еженом Біго, Пабло Казальсом, Сергієм Кусевицьким, Леопольдом Стоковським та ін.
У той час як Томас де Гартман провів більшу частину свого життя далеко від своєї української батьківщини, у його працях висловлюється любов до звичаїв, народної музики та села його юності. Любов до батьківщини знайшла свій вияв у творчості митця, зокрема – Оркестровій сюїті тв. 62 під назвою «Свято в Україні» та «Колядках» тв. 60. Українські мотиви можна відшукати і в інших творах де Гартмана: Концерті для віолончелі тв. 57, Скрипковому концерті тв. 66 та Тріо для флейти для скрипки та фортепіано.
Творчість композитора охоплює чимало музичних жанрів: симфонічні твори, камерні, вокальні, а також музика до кінофільмів. У своїх творах спирався на елементи романтизму, імпресіонізму, бітональності та модернізму, джазу, музики Сходу. Результатом стало створення унікального звукового світу, парадоксально звичного, але водночас нового та яскравого.
Сьогодні, 8 вересня 2021 року, о 16:00 у головному корпусі Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького (пр-т Свободи, 20) відкривається ретроспективна виставка Івана Остафійчука.
«Іван Остафійчук. Живопис. Графіка» – великий ретроспективний проєкт, який представить глядачам генезу творчості художника: від його перших студентських етюдів і відомих графічних композицій та циклів, що вже стали класикою українського мистецтва ХХ століття, до зовсім нових робіт, які митець створював упродовж останніх років. У п’яти експозиційних залах буде представлено понад 150 творів, серед яких роботи зі збірки Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького та з приватної колекції автора.
Репрезентуючи особливості історії середини ХХ – початку ХХІ століття, творчість Івана Остафійчука не раз протистояла викликам часу. Митцеві довелося жити в обставинах обструкції тоталітарного режиму, але ні жорсткі ідеологічні межі, ні переслідування, ні допити у студентські роки не зруйнували моральних основ його світогляду і не перетворили самого художника на пасивного споглядача чи учасника ідейно заангажованої радянської мистецької спільноти. Навпаки, його пошуки художньо-образної мови, які відбувалися за цих умов, призвели до виразного протистояння тодішнім нормам і мали виразні національні ознаки.
Художник Іван Остафійчук
Знайомлячись із хронологією творчості Івана Остафійчука, з тематикою та ідейним змістом його творів, важко виокремити певні етапи. Перебуваючи в постійному творчому пошуку, художник працює циклами, які різняться технічними прийомами та засобами вираження, проте об’єднані властивим авторові інтелектуальним складником і балансом метафізичного відчуття комплексності світу та спокійного, в міру раціоналізованого способу творення довершених естетичних композицій.
Твори художника і надалі органічно адаптують модерні тенденції світового мистецтва й одночасно зберігають те, що найважливіше для нас сьогодні, – національну ідентичність, менталітет і душу українського народу.
Оскільки довкола Львова, та й загалом в цілій Польщі, з автомобільними шляхами було кепсько, то, щоб потрапити в інше місто, львів’яни мусили користали залізницею. Якщо у 1935 році у Львові та його околицях скористалось залізницею до 1,3 млн пасажирів, то вже через 2 роки близько 1,8 млн.
Пасажири біля вагону 3 класу випуску 1900-1910-х років. Вагон прозвали”бочнякем” ,бо мав з кожної секції на 10 осіб окремий вихід на перон. Проходу по вагонам через секції не було , туалет також відсутній.
Подорожі потягом були не дешевими, на вартість впливала відстань й ступінь комфорту, який собі забажає пасажир.
Як це відбувалось і, чи не руйнували поїздки сімейний бюджет з’ясуємо підгледівши за львів’янинином, що мав потребу залатвити якісь там свої справи у столичному місті Варшаві.
Пасажири вагону 3-го класу , так званого “бочняка”. Світлина з альбому Romana Wajnikonisa
Перед білетним віконцем на двірці він мав на вибір три ціни на квиток. Якщо він був невибагливий до комфорту , або мав обмежені фінанси, то до його диспозиції була дерев’яна лавка у вагоні третьої кляси за 20 злотих. Це були найбільш переповнені, найменш зручні вагони.
Вагон 3-го класуСалон вагону 3-го класу, часто використовувався для приміських маршрутів
І хоч як колійові служби не намагались переконувати, що подорож в них є всього лиш меньш зручною і аж ніяк не ганьбою, чи приниженням, заможніші громадяни зневажливо оцінювали їх, як вимушене рішення для можливості поїздок біднішим. Якщо ж в кишені було трохи більше “каси”, то пропонувалась більш простора і зручна друга кляса з “тапіцеркою” на сидіннях, але на 50% дорожче, за 30 злотих.
Вагон 2-го класуСалон 3-го класу .Такий самий салон ,тільки з оббитими матерією м’якими лавками ,та меншою кількістю рядів ( 9 замість 11-12) вважався 2-го класу
Ну а коли пан любив комфорт і до того ж мав “грубий по́ртфель”, а ще й не міг собі уявити подорож без розкладного ватного фотеля, то мусів викласти за квиток до вагону першої кляси 40 злотих.
Якщо це був швидкий потяг, то квиток дорожчав відповідно на 12-20% .
У вагон можна було взяти валізу до 25 кг. , надлишок багажу за окрему плату здавався у багажний вагон.
Салон 1-го класу у “пульманівському” вагоні
Діти до 4-х років возились з батьками задармо , а до 10-ти років за пів ціни. Шкільна молодь могла скористати знижкою на третину , так само, як і зареєстровані безробітні та особи, що їхали на лікування. Ветерани війни платили лише 20%.
При регулярних поїздках,особливо на приміських маршрутах, можна було суттєво зекономити придбавши місячний абонемент за ціною 12-ти поїздок, або тижневий за ціною 3-х поїздок. Ну, а коли якийсь львівський батяр злапався за поїздку “гапою”(польською “na gapę”), тобто “зайцем” – двократий штраф від ціни квитка був неминучим. Щоб уявити це собі в теперішніх гривнях, множим тодішній злотий на 70.
Роклад руху потягів у Львові в травні 1939 року
Особливістю подорожей тогочасними потягами було те, що білет продавався до станції призначення не стільки на даний потяг, скільки на конкретний маршрут. Тому потрапивши на перон, пасажир не шукав порядкового номера вагону, оскільки його не було. На бортах вагонів позначався лише клас вагону. Білет на відстань до 150 км був дійсний протягом доби і це дозволяло сісти в любий вагон відповідного класу будь-якого потягу в зазначеному в білеті напрямку. На відстань від 150 до 350 км білет діяв 2 доби і давав можливість пасажиру зробити перерву на відпочинок. Для тих хто вибрався у подорож далі ніж на 350 км, білет діяв 3 доби і можна було двічі відпочити.
У разі переривання подорожі пасажир звертався до чергового на станції за відміткою у квитку . Якщо на маршруті передбачалась пересадка, то це не впливало на гарантовану кількість перерв у подорожі.Тому наш львів’янин їдучи до Варшави, при бажанні, міг собі зупинитись на пару годин в Ряшеві, прогулятись, чи відвідати ресторацію, потім сісти на попутній потяг, знову вийти в Кракові для ночівлі у готелі. Звичайно ж, можна було й не робити перерв і в межах графіку потяга прибути у Варшаву.
Люксторпеда по дорозі в Закопане.
Від 1936 року зі Львова почали курсувати моторо́ві експресові потяги “Люксторпеда” на 50 пасажирів, якими можна було дорого (15-30 злотих) і швидко (сер.шв. 80-85 км/год) потрапити на відпочинок в Коломию, чи Заліщики, або у справах до Борислава, Тернополя, Чорткова, чи Станіславова. Розклад цих, тоді надсучасних, експресів спеціально підлаштовували під прибуття до Львова потягів з Варшави (прибувало 6 потягів денно), Кракова (7 потягів денно), Вільна (2 потяги). Правда пасажирам вчасно зробити у Львові пересадку не завжди вдавалось. Потяги з далеких міст в половині випадків запізнювались від 20-30 хвилин, а навіть до 1,5-2 годин.
Салон приміського вагону
Преса ганьбила за це колійовців. Польська Колія Паньствова інвестувала в залізницю, щоб підняти її стандарти ,а це впливало на ціни квитків, котрі пересічний громадянин ні в якому разі не вважав дешевими.
Львівському кваліфікованому робітнику , щоб потрапити у ту ж таки Варшаву вагоном другої кляси, треба було відпрацювати приблизно 60 годин, малокваліфікованому майже 100 годин . Для інженера, медика ,чи вчителя це 3-4 дні роботи . Військовий в чині майора, чи середньої ланки держслужбовець мав видати свій 2-3 денний заробок. Лише професорам, суддям та високопосадовцям така поїздка могла обійтись денним заробком. А от для найманого робітника зайнятого у рільництві, це майже 2/3 місячного заробку.
Застережні написи у вагоні ” Не плювати”, “Не смітити у вагоні”…
Загалом на околицях Львова багато селян погоджувались найматись до праці за 0,5-1 злотий денно. Зрештою і у Львові на чорній біржі не бракувало охочих найнятись до фізичної праці за 1 злотий на день . То ж багатьом галичанам не випадало переїхатись у потязі навіть на ближчі відстані.
Хочете зробити каву смачнішою та солодшою без жодної ложки цукру? Разом з нашим хорошим партнером Торговою Маркою Кава Старого Львова розкажемо як це зробити.
Усе дуже...
