Вигляд на Львівський оперний театр, 2015 рік, автор Володимир Прокопів.
У Львівській опері представлять благодійний мистецький проєкт “Бій за Україну”. Його проведуть, аби зібрати гроші на підтримку ЗСУ. Про це повідомили у пресслужбі Львівської ОВА.
Для підтримки військових об’єдналися Національний президентський оркестр та Івано-Франківський національний академічний драматичний театр імені Івана Франка. Також учасниками проєкту є акторка театру і кіно Ірма Вітовська-Ванца, переможець телевізійного співочого талант-шоу “Голос країни” Сергій Лазановський та Хор “Felicio”.
“Ми всі сьогодні – воїни, незламні мужні лицарі, які рятують свою землю від жорстокої орди. Хто зі зброєю в руках – на передовій, в окопах, в цитаделях. Хто в тилу як волонтер – віддаючи всі свої духовні і фізичні сили 24 на 7. Хто підтримує армію фінансово. Усіх нас об’єднує любов до нашої Батьківщини і лють до ворога. Тому ми розпочинаємо наш мистецький проєкт, щоб підтримати контрнаступ нашого війська, котре вижене цю орду з української землі”, — кажуть організатори.
Проєкт представлять 14 травня о 13:00. Гроші від продажу квитків скерують на підтримку Збройних Сил України.
Колеги казали, що в неї голівудська зовнішність і хороші акторські перспективи. Не отримавши ані звань, ані відзнак, вона назавжди залишилася в пам’яті близьких, колег, друзів і шанувальників — невтомною, харизматичною, щирою і відданою в служінні Її Величності Мельпомені.
Ім’я Алли Жуковської, скоріш за все, мало відоме широкому загалу рівнян, хіба затятим театралам. Вона належала до тих скромних і беззастережно вірних театральній сцені трударів, робота яких інколи й непомітна, але без яких Рівненський театр не був би тим театром, яким він є нині. Вона поєднувала дві надзвичайно важливі театральні професії — акторки і помічниці режисера. Служила театру віддано і щиро, як, власне, й робила все у своєму житті. Вона не помічена в якихось “смажених” закулісних історіях. Вона надто любила і поважала театр, щоб перетворювати його на балаган…
Алла Жуковська, актриса Рівненського обласного музично-драматичного театру ім. М. Островського (за СРСР театр носив його ім’я), 1979 рік
Народний артист України головний режисер Рівненського драмтеатру періоду 1990-хОлег Мосійчук(нині головний режисер Тернопільського академічного драматичного театру ім. Т. Шевченка), якого театральна доля звела з Аллою Жуковською (вони були не лише колегами, а й дружили родинами, мешкали поряд), зазначив: “В історії будь-якого театрального колективу є люди, які своєю присутністю залишають на стовбурі його величі “фірмові” знаки-зарубки, а відтак і глибинну пам’ять про себе на довгі десятиліття. Актриса, асистентка, помічниця режисера — це лише назви посад, які обіймала відкрита до світу жінка, наша незрадлива мистецька подруга Алла Жуковська”.
Відкрита до світу… Такою її запам’ятали. На жаль, сьогодні вже не можна поспілкуватися з самою Аллою Олександрівною. Отож нині про неї говорять донька та ті, з ким Алла Жуковська товаришувала, працювала, просто була поруч.
Вона мріяла про “свою” Снігову королеву
Вислів корифея української і російської сцени Михайла Щепкіна про те, що “немає маленьких ролей, є маленькі актори”, вочевидь, таки справедливий. У чималому акторському доробку Алли Жуковської практично немає великих головних ролей. Проте кожна роль для неї була “головна” — навіть якщо це одна кількахвилинна поява за всю виставу. Колеги називали її майстринею епізоду. Кожен її вихід на сцену — безпомилкове втрапляння на потрібну “хвилю”. Адже підтримати темпоритм спектаклю, вписатися в загальну картину вистави так, щоб “не посадити” спектакль, щоб поява на сцені була органічною, виправданою і яскравою — це талант.
Алла Жуковська у виставі “Німий лицар”
Практично усі ролі Алли Жуковської — характерні. Її героїні запам’ятовувались. Будь то віщунка Знатниця у “За дев’ятим порогом”, чи то Кончетта Мелле (“До ваших послуг, удовиці”), чи Вельма з “Вестсайдської історії”, Шура з “Любов і голуби”, чи Катерина Марія з “Рятуйте! Мене женять!”, або мільйонерша Сабіна Карльє з “Любов з тринадцятого погляду”. Театр дав Аллі Жуковській можливість, якщо не прожити, то, принаймні, доторкнутися до стількох людських доль!.. Образи, які вона виношувала і видавала на сцені, робили її світ глибшим і багатограннішим, формували її і збагачували духовно. А іноді й спустошували, бо їх вона пропускала через свою душу і серце.
“Памятаю Аллу в “Безталанній”, – ділиться спогадами про приятельку Анна Даниленко(в ті часи артистка балету Рівненського муздрамтеатру). – У них з Антоніною Куровською був такий дует, обидві ролі характерні. Пам’ятаю, як тільки починалась ця сцена, ми всі збиралися в кулісах подивитися, що вони ще вигадають, які штрихи додадуть до образів”.
“Шлягер (про п’єсу Михайла Старицького “Безталанна”, – прим. авт.), який з успіхом ішов на сцені чи не кожного українського театру, – доповнює Олег Мосійчук. – Але такої Ганни, якою була героїня Жуковської, ні до, ні після того, я не бачив. Жодних зовнішніх штампиків з кривлянням, з намаганням розвеселити публіку, зловживання фарбочками заради зайвої виразності… Усе по суті — точно, рельєфно, яскраво”
Алла Жуковська у 16 років
Алла Жуковська не мала фахової освіти. Її театральні університети відбулися в студії при Рівненському драмтеатрі на початку 1960-х. Тоді вона, 16-річна дівчина, через сімейні обставини залишившись у Рівному (до міста приїхала з родиною у 1958-у з Ужгорода, де й народилася) під опікою бабусі, змушена була сама дбати про себе та брата.
Щойнозбудоване приміщення Рівненського театру, 1960 рік. Там починала свою театральну кар’єру Алла ЖуковськаАлла Жуковська у 18 років
Після школи пішла працювати на газорозрядний завод. І от одного разу побачила оголошення про набір до студії при Рівненському драмтеатрі. Відтоді власне й розпочалася її театральна кар’єра. Талановиту дівчину помітили, і невдовзі її ім’я з’явилось на афішах Рівненського театру. Здебільшого це були ролі другого плану, але до кожної Алла Жуковська готувалась так, наче це була головна роль її життя.
Серед речей, які нагадують про рідну людину, донька Алли Жуковської зберігає ескіз костюма до вистави “Сільська честь”. Його спеціально для Алли Жуковської розробляла художниця театру Таїсія Хредченко
“Ставилась до цього дуже відповідально, – пригадує донька Алли ЖуковськоїОлена Сергєєва. – Роль завжди заучувала сама, і завжди перед дзеркалом. Казала, що потрібно бачити своє обличчя. Коли я вже була старшою, то мама просила мене подавати репліки за інших акторів, так вона вживалась в образ…”
Як запевняють ті, хто добре знав Аллу Олександрівну, у неї не було великих акторських амбіцій. Принаймні на загал вона їх не демонструвала. Але акторська мрія була — зіграти Снігову королеву. Чим вабив її цей персонаж, хтозна… Адже за характером вона була повною протилежністю цій героїні — щира і людяна, співчутлива і справедлива, завжди відгукувалась на чужу біду і готова прийти на допомогу, не мала ані натяку на якесь зазнайство, зірковість чи зверхність. Хоча, можливо, й було в ній щось таке “королівське”, а можливо вона бачила свою королеву — більш людяну, теплу… Донька Олена каже, що, можливо, це було бажання мами яскравіше розкрити свій акторський потенціал, адже негативні герої для цього — благодатний грунт. Та й, як пригадує Олена Сергєєва, режисер Олег Мосійчук завжди казав, мовляв, якщо Снігова королева, то це лише Жуковська. Однак Алла Олександрівна так і не постала на сцені Рівненського театру в омріяному образі.
Двадцятичотирьохрічна акторка Алла Жуковська
Алла казала:” Треба попросити, щоб дали мені Снігову королеву зіграти, – пригадує Анна Даниленко. – Я б так її зіграла!..”. На мою думку, як актрису її недостатньо задіяли, не дали розкритися. А вона через свою скромність не змогла пробитися далі”.
Утім, королеви в акторській кар’єрі Алли Жуковської таки траплялись, розповідає її донька: “Мама зіграла, наприклад, Королеву в казці про Білосніжку. А ще була Королева у виставі “Тіль” у постановці Олега Мосійчука. Це була така інфантильна, закохана в свого Короля особа, яка живе в своєму світі, не розуміючи, що відбувається в державі…”
Сцена з вистави “Білосніжка і сім гномів”. Королева – Алла Жуковська (ліворуч)
Зі спогадів Олега Мосійчука: “Алла Жуковська — людина енциклопедичних знань у галузі світового театру і кіно, яскрава особистість у житті й напрочуд органічна, витончена у власній працездатності актриса. У виставах “Тіль” за п’єсою Григорія Горіна, “Допоможи їм, Всевишній” Олексія Казанцева, “По щучому велінню” Марка Кропивницького, “Канотьє” Миколи Коляди, Алла знаходила саме той закуток душі своїх героїнь, який завжди безпомилково працював на втілення ідейного задуму. І це не лише години роботи в театрі, в робочий час, за графіком. Театр тоді не закінчувався ніколи. Він тривав після репетиції у гримерці, до пізньої ночі у нас на домашній кухні… А чули б ви бесіди народного артиста України Володимира Сніжного, чи розмови акторів Анатолія Бортніка, Петра Лісничука з Аллою Жуковською в театральній курилці! Вони, обожнюючи одне одного, сплітали такі діалоги, що позаздрив би будь-який майстер художнього слова! Я завжди дивувався, як може в одній людині акумулюватися стільки любові до тих, хто поруч…”
Алла Жуковська (праворуч) з багаторічною найкращою подругою Валентиною Ворошик у виставі “По щучому велінню”
Закулісний “директор” вистави
На багатьох афішах Рівненського театру кінця 1970-х і до 1998 років можна зустріти прізвище Алли Жуковської як виконавиці ролі і помічниці режисера одночасно. Суміщати в одній виставі такі дві надважливі “ролі” допомагало Аллі Олександрівні глибоке розуміння театральної специфіки, недаремно колеги називали її людиною-театром.
Алла Жуковська на афіші – у подвійній ролі: помічниці режисера і матері Лукаша
І знову подвійна “роль” – Шура і помічниця режисера
Ці старі театральні програмки для Олени Сергєєвої, яка їх ретельно зберігає, завжди нагадуватимуть і про найріднішу людину, і про театр, якому вона присвятила все своє життя
За словами Олега Мосійчука, вона володіла практично всіма театральними професіями і могла замінити будь-кого. Практично всі, з ким довелося поспілкуватися при підготовці цієї публікації, зазначали, що Алла Жуковська була найкращою помічницею режисера. Специфіка цієї надзвичайно важливої театральної професії полягає в тому, що помреж повинен не лише точно передати акторам творчий задум режисера щодо ролей, на нього покладається багато підготовчих функцій. Це той невидимий глядачеві диригент вистави, який тримає у своїх руках усі її складові: вчасний вихід на сцену, вчасна зміна декорацій, світловий і звуковий супровід. А в муздрамтеатрі додаються ще й оркестр і балет. За командою помрежа машиніст підіймає завісу. У руках помрежа порядок і дисципліна за лаштунками і безпека трюків. Щоб досконало все це робити потрібно знати кожну виставу “на зубок”. Недаремно колись у 30-і роки минулого століття кращих помічників режисера навіть на Оскар номінували.
Завжди зосереджена, уважна і відповідальна – Алла Жуковська на робочому місці за пультом помічниці режисера, 1994 рік
Про роботу колеги і приятельки згадує Любов Харченко, яка упродовж 12-ти років працювала в Рівненському драмтеатрі також помічницею режисера пліч-о-пліч з Аллою Жуковською: “Ми підтримували одна одну, допомагали. Алла встигала стежити і за дисципліною, і за умовами праці акторів, за декораціями, світлом — всі служби в неї на контролі. Алла була на своєму місці, роботу виконувала бездоганно. Ніколи не зловживала своїми повноваженнями, але була дуже відповідальною і вимогливою, без винятків. За це її поважали в колективі”.
Любов Харченко (ліворуч), Георгій Кияновський, Алла Жуковська, над ними стоїть режисер Ярослав Бабій
Згадує народна артистка України Ярослава Мосійчук (акторка Тернопільського академічного драматичного театру ім. Т. Шевченка, у 1990-і актриса Рівненського муздрамтеатру): “Вперше побачивши Аллу, я була вражена — яка розкішна актриса! Жінка голівудської зовнішності. Висока на зріст, з видовженим овалом обличчя, глибокими виразними очима і яскравими губами, густим білявим волоссям, стрункою фігурою. Вона вражала красою і водночас стриманістю і строгістю. Я спочатку навіть дещо побоювалась її. Пригадую, якось вирішила зайти на репетицію, яку проводив на сцені мій чоловік Олег Мосійчук, тоді головний режисер театру. Тихесенько відкрила двері і тут наштовхнулась на такий погляд Алли! Я так швидко їх зачинила, наче перемістилась у просторі. “Навіть дружині головного режисера не дозволю руйнувати атмосферу на репетиції,” – згодом з усмішкою сказала Алла”.
Згадує заслужена артистка України Наталія Гунда (актриса Чернівецького академічного музично-драматичного театру ім. Ольги Кобилянської, у середині 1990-х — актриса Рівненського муздрамтеатру): “Для себе я оцінила роботу Алли Жуковської як помічниці режисера зокрема в “Безталанній” (постановка Олега Мосійчука). Я, тоді ще нова в колективі молода актриса, і це була моя перша велика робота в театрі. Як тоді Алла Олександрівна зуміла дуже коректно, ненав’язливо, водночас дуже влучно зкоригувати мою роботу! Вона ніколи не нав’язувала власної думки. Але вміла переконати, бо була дуже харизматичною. Я тоді для себе відзначила, що це людина театру. Такі люди, як вона, це стовпи театру, на них тримається його дух…”
Згадує заслужений працівник культури України Олег Зайцев (режисер, театрознавець, заступник директора Закарпатського академічного українського музично-драматичного театру ім. братів Шерегіїв, з 1989 по 1997 — художник з освітлення Рівненського муздрамтеатру): “Була дуже фаховою помічницею режисера. Могла нагримати, бувало, від її слів молоді актори плакали, але ніколи не принижувала, не ображала… За кулісами вона була справжнім диригентом, в неї за кулісами завжди була мертва тиша. Вона дуже любила свою роботу. Окрім цього була хорошою актрисою епізоду. Рівненському театрові пощастило, що в ньому були такі люди, як Алла. Водночас, її скромність, здавалося, була аж якоюсь надмірною. Ніколи себе не ставила попереду інших, вище інших. Шкода, що плеяда таких людей театру нині відходить”.
Такої ж думки і Наталія Гунда: “Алла Олександрівна була неймовірно віддана театру і талановита, водночас і надзвичайно скромна. Я не пам’ятаю, щоб вона себе десь рекламувала, “проштовхувала”… Таким людям потрібно допомагати. А ще — у неї було просто неймовірне почуття гумору! Причому гумор такий тонкий, нічого такого, як кажуть, “нижче пояса”…”
Вистава “Малюк і Карлсон”. Фрекен Бок – Алла Жуковська
“Мами завжди вистачало…”
“Діти акторів завжди були “дітьми полку”, – жартує про своє дитинство Олена Сергєєва. З її слів, поки мама була на сцені, її “няньками” перебуло півтеатру. Так було заведено. Так виростали усі театральні діти, з раннього дитинства розуміючи, що театр може відібрати в них навіть найрідніших людей.
“Мені мами вистачало, я не нарікала, – розповідає Олена Сергєєва. – Хоча, скільки памятаю своє дитинство, я завжди чекала маму за кулісами. Завжди хтось з колег забавляв мене, поки вона була на сцені. Бабуся — мамина мама — була суворою з нею. Мама мало зазнала від неї ласки, бабуся чомусь більше сина любила. Можливо тому мене мама просто обожнювала і намагалася дати якомога більше уваги, тепла і любові. Мама була неперевершеною оповідачкою. Як щось розказувала, то я наче фільм дивилась. Так я від неї історію про трьох мушкетерів почула. Пам’ятаю, як вона казки мені читала і розповідала. Андерсена дуже любила. Ми разом з нею сміялись і плакали над героями. Мама була неперевершена гумористка. Такий колоритний єврейський специфічний гумор — тонкий, дошкульний і влучний. Дуже любила французького коміка Луї де Фінеса і фільми з ним.”
Алла Жуковська з донечкою Оленкою
За спогадами колег, щирого серця Алли Жуковської, її доброти і небайдужості вистачало не лише на власну доньку. Готовність прийти на допомогу, підставити плече, здавалося, в неї це було в крові. Можливо тому, що все своє життя вона звикла розраховувати лише на себе, покладатися лише на власні сили.
– Якось був такий випадок, – пригадує Олена Сергєєва. – Мама ішла на роботу. Бачить на мосту стоїть молода вагітна жінка, і якось так дивно дивиться на воду. Мама наче відчула, що може статись біда. Підійшла до неї, заговорила. Вони поспілкувались, і жінка пішла. Я не знаю, як склалася її доля, але, можливо, завдяки маминій небайдужості вдалося запобігти нещастю…
Ярослава Мосійчук згадує: “Уже коли ми подружились і мешкали поряд, я дізналась про її жалі і болі. Дізналась, що великої материнської любові вона не зазнала. Але скільки любові дарувало її серце доньці Оленочці! Безмежним світлом добра і тепла вона осявала нас усіх… Я завжди знала, що якось поїду до Рівного, ми побачимося, наговоримося, набудемося… Як же її бракує тепер… Не можу змиритися з думкою, що “ніколи більше”… Не можу видалити з мобільного її номер телефону… Кажуть, незамінимих людей немає. Мою Аллу мені ніхто так і не замінив”.
Ці слова Ярослави Мосійчук напевно можуть повторити чимало з тих, хто близько знав Аллу Жуковську, з ким вона ділилась своїми болями і негараздами, кому допомагала долати їхні власні проблеми.
Щирі подруги Ярослава Мосійчук (на задньому плані ліворуч) і Алла Жуковська. Зустріч у 2000-у році. На передньому плані Олена Сергєєва
Вона наполегливо відстоювала і захищала інших, при цьому зовсім не вміла “вибивати” для себе бодай щось.
Було в Аллі щось таке — дитяче, тварин дуже любила. Була така оригіналка. Не любила, коли дарували квіти. Казала:”Ну навіщо ви їх зрізали? Нехай би росли. Подаруйте мені краще букет кропу”.
Нерозлучні подруги Алла Жуковська і Валентина Ворошик – і в театрі, і в житті разом. Рівне, початок 1970-хСеред колег: актриса Ольга Кудрявцева (ліворуч), Алла Жуковська, адміністратор Людмила Гречко
У такому складному і живому мистецькому організмові, яким є театр, рідко обходиться без закулісних інтриг, скандалів, акторських “міжусобиць”. “Смажені” факти стали обов’язковою складовою біографії переважної більшості творчих особистостей. Нічого подібного не могли пригадати про Аллу Жуковську. Театр для неї був майже святим місцем. Звісно, були певні речі, які дратували, обурювали, викликали нерозуміння і навіть неприйняття, особливо, коли в 1990-і театр перелаштовувався з радянського театру на мистецький заклад нового типу. За спогадами колег та доньки Алли Жуковської, попри те, що актори здебільшого люди складні, часто далеко не з янгольськими характерами, вона ладнала з усіма. Теплі й дружні стосунки були і з зірками рівненської сцени — Ніною Ніколаєвою, подружжям Гаврюшенків і Гурських, Володимиром Сніжним, Володимиром Петрухіним. Утім, як каже Олена Сергєєва, тоді звання, здавалося, не мали такого значення, не спричинювали в людях зверхності й зарозумілості.
Алла Жуковська і народна артистка України Ніна Ніколаєва
Без театру. І з театром у серці
Майже 20 років Алла Жуковська жила без театру, відколи пішла з нього в 1998-у і доки не залишила цей світ. Непрості для країни або, як нині кажуть, буремні чи лихі 90-і, позначились і на мистецтві. Театр — це завжди віддзеркалення суспільства. Про справжню причину, чому Алла Жуковська залишила справу, яку так безмежно любила і вміла робити добре, знає лише вона.
У Алли Олександрівни було дуже розвинене почуття справедливості і самоповаги, – розмірковує про її звільнення Наталія Гунда. – У часи, коли змінились пріоритети, вона не вписувалась у них. Вона ніколи не вміла “пролазити у шпаринку”, пристосовуватись. Вона служила, але не вислужувалась. Коли вона сказала:”Я піду”, це вразило ввесь колектив, бо вона могла ще працювати і як актриса, і як помічниця режисера. Але вона була завжди послідовною у своїх діях і тримала слово — сказала, що піде, то інакше не могла.
Любов Харченко і Анна Даниленко зазначали, що за відходом з театру Алли Жуковської відчувалась якась її образа, але на кого, чи на що — вона ніколи про це не говорила. Тільки зазначила, що більше ніколи до театру не прийде.
Без театру було важко, розлука з улюбленою справою, якій віддано служила 37 років, була болісною. Театр довго не відпускав.
– Мама в 55 років пішла на пенсію, хоча могла ще працювати і працювати, – розповідає Олена Сергєєва. – Але переступити через себе не змогла. Це був дуже болісний процес, це її ранило. Ми років 5 про театр навіть не згадували. На цю тему було табу. Згодом, звісно, трохи відлягло… Мама ніколи не висловлювала образи на театр. Хоча я відчувала, що було в неї на душі… Вона лише один раз переступила поріг Рівненського театру після звільнення — та й то на моє довге вмовляння подивитися роботу приятельки в одному спектаклі.
Театральні програмки з іменем Алли Жуковської — актриси і помічниці режисера досі зберігає її донька Олена.
За словами Олени Сергєєвої, життя Алли Олександрівни після театру ніколи не було життям бабусі-пенсіонерки, яка просиджує дні на лавці в дворі. З її дієвою, цікавою до всього і відкритою натурою це було несумісним. Вона багато читала. Книги були її щоденними супутниками. Як розповіла донька Олена, Алла Олександрівна ще неабияк захопилася в’язанням. Маючи бездоганний смак і почуття стилю (про що нераз зазначали колеги і друзі), вона вив’язувала креативні речі і собі, і доньці. Непосидюча Алла Олександрівна завжди знаходила собі і заняття, і пригоду — чи то сусідам допомагати, чи то цуценят-кошенят рятувати.
“Мама кидалась на порятунок, не зважаючи на час доби, погоду чи самопочуття, – пригадує Олена Сергєєва. – Уміла й деяку чоловічу роботу виконувати — замок поміняти, щось підкрутити. Вона так і залишилась після розлучення сама. Були, звісно, якісь особисті історії, але чоловіка, який заслуговував би на її увагу, так і не зустріла”.
Чи згадувала театр? Можливо… Проте воліла про це не говорити. Тільки інколи довше затримувалась поглядом на єдиній своїй мистецькій нагороді — наборі з шести келишків. Їх подарували Аллі Жуковській з нагоди 55-річного ювілею Рівненського муздрамтеатру в 1994 році.
“Мама не отримала ані звань, ані дипломів, ані грамот. Ті скромні келишки — то за усе її 37-річне театральне життя. Але вона дуже дорожила цим подарунком, і не бачила нічого образливого в ньому. Вона не страждала від того, що їй не дали звання (хоча, звісно, воно додало б, наприклад, їй більше грошей до пенсії), чи якихось інших знаків уваги. Вона горіла своєю роботою, вона присвятила себе театрові повністю. У цьому було її і щастя, і нагорода”.
Алли Олександрівни Жуковської не стало в 2016-у після тривалої хвороби.
“За рік до смерті мами мені приснився сон, що мама помре у 72 роки, – пригадує скорботну подію Олена Сергєєва. – Так і сталося. Пам’ятаю, через день чи два після її смерті до нас раптом приблудився лісовий голуб, залишив нам пір’їнку і полетів… Мені здалося, це був такий знак від мами… Вона дуже любила життя, раділа йому і вміла бачити його красу. Коли ми ставили пам’ятник на могилі, то довго думали над епітафією. І написали так: “Ти любила життя. Ти залишилась у ньому назавжди”.
Нехай ці спогади будуть післяжиттєвим духовним “бенефісом” Алли Жуковської — акторки і людини, яка жила з відкритим серцем до світу, хоча він до неї не завжди був прихильним. Приїхавши до Рівного ще дитиною, вона щиро полюбила його і залишилася в ньому назавжди — у пам’яті близьких і друзів, у спогадах колег, у світлинах, у театральних афішах, і в історії Рівненського муздрамтеатру. А отже — в історії нашого міста.
Маленька АллаПоруч із мамою і татомРідне місто Ужгород. Маленька Алла з батьками і хреснимиРівне. У 18 років життя здається безхмарним і щасливимОлег Мосійчук: “…Алла Жуковська, дивиться у високе небо і, посміхаючись крізь сльози, мовить: “Запам’ятайте мене красивою!”. Пам’ятаємо…”
… З фотографій у родинному альбомі дивиться на світ ясними очима гарненька дівчинка поруч із батьками та рідними… А ось — вродлива юнка, яка сміливо рушає назустріч усім викликам долі… А тут — доросла самодостатня красива жінка, в очах якої мудрість і досвід, і саме життя…
Світлана КЛАЛЬКО
Щира подяка за співучасть у підготовці публікації:
доньці Алли Жуковської Олені Сергєєвій
народному артистові України Олегові Мосійчуку
народній артистці України Ярославі Мосійчук
заслуженій артистці України Наталії Гунді
заслуженому працівникові культури України Олегу Зайцеву
Сьогодні, 14 травня, о 15 год., біля пам’ятника Шевченку відкриють мистецьку інсталяцію львів’янки Уляни Дацишин “Крик душі”. Про це пише Galinfo з посиланням на Інформаційний портал депутатів Львівської міської ради.
Інсталяція представлена у вигляді велетенської карти України з закривавленими дитячими іграшками, зруйнованими будинками, колючим дротом та колосками пшениці, які проростають крізь спалену землю.
Ідея такої інсталяції, зізнається вона, народилася з початком російсько-української війни. Спершу, за співпраці з Благодійним фондом “IT TROOPS”, підтримки посла України та представників ООН, її презентували в Женеві, тепер – у рідному Львові.
“Я переконана, що наш проєкт побуває ще у багатьох країнах. Через нього я хочу показати світові до чого призвела політика умиротворення агресора, політика поступок та кулуарних домовленостей, коли в обмін на енергоресурси та прибутки європейські політики закривали очі на вбивства українців. На вбивства дітей, зґвалтування жінок та варварське руйнування цілих міст.
Пригадайте скільки часу мільйони українців просили, щоб світ закрив небо над нашою країною, але цього не зробили досі. Переконана, що саме брак вольових рішень і призвів до тієї катастрофи, яку ми маємо зараз”, – зазначає Уляна Дацишин.
Захід відбудеться спільно з Львівською міською радою. Усі зібрані кошти від проекту передадуть на потреби ЗСУ.
Олена Кульчицька увійшла в історію українського мистецтва як першорядний графік, книжковий ілюстратор, автор новітніх естетичних концепцій розвитку графіки.
Любов до графіки відкрила перед нею широкі можливості оперативно та майстерно формувати засади своєї мистецької програми, яку вона розгорнула у вагомих тематичних циклах, серіях. Її творчі шукання не обмежувалися модерною стилістикою початку ХХ століття у цій царині. Досі подиву гідна масштабність її образного мислення, широта формальних шукань та досконале володіння художніми засобами у малярстві, графіці, декоративно-прикладному мистецтві.
Художниця Кульчицька Олена (зі сайту http://esu.com.ua)
Художниця також плідно працювала у малярстві. Вона залишила значну збірку, яка нині є власністю Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького і налічує 431 живописний твір у жанрі пейзажу, портрету, побутової картини, релігійного мистецтва та композицій на історичну тематику. Від початків своєї творчості, особливо у ранній період, вона створила знакові малярські твори, що демонструють її новаторські пошуки та досягнення у контексті художніх явищ, які панували в українському мистецтві першої половини ХХ століття. Картини та пленерні етюди цього часу свідчать про захоплення молодої художниці імпресіонізмом. У цій стилістиці виконані і пейзажі, написані ще під час студій у Відні, а саме мистецьких подорожей до Венеції (1904), згодом до Європи (Мюнхен, Страсбург, Париж, Лондон). Це етюди «Над морем»(1903-1906), «Морське побережжя Франції» (1908), «Париж.Сена» / «Міст через Секвану» (1908), а також «Автопортрет»(1903-1906). Ці твори, вирізняє холодний колорит блакитно-сріблястих витончених тонів, які майстерно передають настрій і природу північного побережжя Франції.
Олена Кульчицька. Морське побережжя Франції. 1908 р. Картон, олія.
До творчих досягнень раннього періоду належить і її « Автопортрет» (1903-1907), написаний у Відні, де майстерно відтворено психологічний образ молодої жінки. ЇЇ відкрите обличчя – натхнене, живе, сповнене смутку, виразно проступає на узагальненому тлі, вирішеному у холодній гамі зеленкавосиніх тонів. У цьому контексті привертають увагу картини, створені під час побуту у родинному домі у Косові (1904-1909), а саме: «Діти на леваді»(1908), «Пастушок із гусьми» (1908), «Соняшники» (1908), « Ярмарок у Косові» (1904-1908), «Верби зимою» (1907), в яких помітні риси імпресіонізму.
Олена Кульчицька. Пейзаж із Косова. Млинівка. 1904-1908 рр. Картон, олія.
У картинах «Яблуньки» (1903), «Пейзаж із Косова. Млинівка» (1904-1908), «Ярмарок у Косові» (1904-1908), «Верби зимою » (1907) художниця майстерно передала мінливість та настрій карпатських краєвидів, де в єдиному світлоповітряному просторі втрачається предметність форми, яка ніби розчиняється у повітряному середовищі. О. Кульчицька любила малювати на березі річки Рибниці у Косові, робила численні зарисовки із щоденного життя гуцулів аквареллю. … «Я йшла серед Гуцулів, малювала… Я відчувала в собі ту силу й енергію, що змушує людину творити. Я прямо ціла вглубилася в ту працю, й коли сьогодні оглядаю свої образи з того часу просто подивляю той розмах, відвагу й енергію, з якою нарисовані ці картини». Так згодом вона писатиме у своїх нотатках.
Олена Кульчицька. Ярмарок у Косові. 1904-1908 рр. Полотно, олія.
Життя галицького села стає провідною темою у її малярстві. Під час підготовки до виставки 1913 року в Києві, художниця мешкає на плебанії о. С. Рибчака у селі Домажир в околицях Львова. Тут вона створює цикл робіт в олійному та акварельному малярстві. Йдеться про олійні полотна «Урочисте свято / Діти з образами», «Усвято/Діти зі свічками», «Бабуся» ( усі – 1913) та інші. У картині «У свято/ Діти зі свічками» художниця відтворює святкову сцену в церкві на Яворівщині. Діти, хлопець і двоє дівчат, вбрані у народні яворівські строї, стоять, тримаючи перед собою запалені свічки. Їхні обличчя, освітлені полум’ям свічок, зігріваються теплим світлом, яке наповнює постаті дітей, виграє світляними плямами на їхньому барвистому одязі, обличчях, випромінюючи своє тепло на усій площині картини.
Олена Кульчицька. У свято / Діти зі свічками. 1913 р. Фрагмент. Полотно, олія.
Художниця майстерно передає гру світла і тіней у жанровій сцені «Двоє дітей із рибками» (1913) де бачимо двох малих дівчаток, які спостерігають за золотими рибками в акваріумі. Тло картини темносинє, у закутках кімнати губляться тіні, освітлені личка дітей, які схилились над акваріумом, сповнені таємничого захоплення. Серед маловідомих картин, які не так часто експонувалися на виставках, є й олійне полотно «Увечері в Перемишлі» (1913), де художниця відтворює сцену в інтер’єрі помешкання: у передвечірньому присмерку, що заповнює кімнату, біля столу, під портретом батька, який видніється на тлі стіни, сидять дві жінки, які читають. Їхні постаті освітлені лампою, що випромінює тепле світло навколо, переходячи у тінь в глибині кімнати. Бачимо, що тут, як і в попередніх творах, Олена Кульчицька розв’язує малярські проблеми відтворення простору та світла, застостусовуючи прийоми імпресіонізму.
Олена Кульчицька. У свято / Діти зі свічками. 1913 р. Фрагмент. Полотно, олія.
Пізніші пленерні етюди «Яблуньки чекають на цвіт», «Прасувачка», «Дівчинка», « Перед церквою», «На кладовищі» із циклу «Тур’є» (усі -1928 ), «Хлопчик із гармонією»(1925) відкривають новий етап у її малярстві.
Олена Кульчицька. Перед церквою. 1928 р. / Із циклу « Тур’є». Картон, олія.
Вони вирізняються новими формально-пластичними прийомами в стилі експресіонізму і свідчать про такі риси як прямування до широких узагальнень, виразність форми, звільненої від зайвої деталізації, яскравий насичений колорит.
Олена Кульчицька. Хлопчик із гармонією. 1913 р. Картон, олія.
У збірці олійного малярства Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького налічується понад 30 портретів сестри Ольги, виконаних у різні періоди творчості Олени Кульчицької. Це і групові портрети, які представляють Ольгу в колі родини, й невеликі портретні етюди, а також завершені полотна більших розмірів, що вдало передають внутрішній світ і характер сестри. Ці твори вирізняються чарівністю, їм притамана легкість і пластична виразність, колористичне багатство, вдале використання прийомів імпресіоністичного та експресивного малярства.
Олена Кульчицька. Літо / Сестра. 1912 р. Полотно, олія.
До кращих творів у цьому жанрі відносимо картину «Літо» (1912), в якій втілено образ сестри Ольги. Молода вишукана жінка сидить, відпочиваючи, під парасолею, через яку сонячне проміння лагідно освітлює її витончену фігуру, гублячись у складках її світлорожевої літньої сукні, мерехтить на обличчі, волоссі, переливається теплими світлотіннями.
Олена Кульчицька. Яблуньки чекають на цвіт. 1928/ Із циклу «Тур’є». Картон, олія.
У творчому доробку майстрині є небагато натюрмортів, виконаних переважно у 1940-1950 роках. Це експресивна композиція із різнокольорової вовняної пряжі, натюрморт «Альпійські фіалки»(1956), «Гладіолуси» та велика за розміром картина «Натюрморт в майстерні» (1957), де у декоративній манері відтворено інтер’єр майстерні художниці. У майстерні, на тлі портретів рідних, емалі «Народне мистецтво», бачимо стіл, накритий темночервоною скатертиною, поряд із ним – фрагмент верстата для друкування гравюр, графічні аркуші, а також різноманітні знаряддя мистецької праці.
Олена Кульчицька. У майстерні. Натюрморт. 1957 р. Полотно, олія.
Ми зупинилися на окремих творах із малярської спадщини Олени Кульчицької, а саме на тих, що складали б основу мистецького виставкового проєкту «Олена Кульчицька (1877-1967) Із малярської скарбниці», який планувався до ювілею художниці. Віримо, що після нашої перемоги в нинішній війні ми його реалізуємо.
Любов КОСТЬ Завідувачка Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької
П’ятничний концерт Львівської національної філармонії буде особливим і символічним. Обираючи програму вечора організатори хотіли подякувати Чехії та Англії за їх солідарність з українським народом. Подія відбудеться 13 травня. Початок о 18:00.
Львівська філармонія . Фото: Сергій Горобець
Програма концерту «Моя Батьківщина» об’єднає симфонічну музику композиторів із трьох європейських країн, серед яких музика нашої України та країн, які стали для нас неабиякою опорою та підтримкою – Чехії та Великої Британії!
Твори прозвучать у виконанні солістів – Тобіаса Рота (альт), Ігоря Муравйова (скрипка), Академічного симфонічного оркестру Львівської національної філармонії під орудою українського диригента, заслуженого артиста України Віктора Плоскіни.
Львівська філармонія . Фото: Юрій Стефаняк
Смілива і відважна «Шарка» із однойменної симфонічної поеми чеського композитора Бедржиха Сметани розпочне вечір. Концерт для альта з оркестром англійського композитора Вільяма Волтона у свій час вважали одним із найважливіших зразків жанру і найвагоміших зразків жанру, а молодого Волтона називали «музичним генієм». Чуттєва і прониклива «Українська поема» Євгена Станковича розкриє слухачам багатогранний світ емоційної глибини та душевної лірики композитора. Завершить музичний вечір Сюїта з музики до кінофільму «Тарас Шевченко» Бориса Лятошинського. Музику композитор писав до кінострічки, яка побачила світ у 1951 році. Попри тотальну цензуру Лятошинський зумів багатогранно змалювати образ українського поета з допомогою народних пісень на слова поета, серед яких «Думи мої», «Заповіт», «Реве та стогне Дніпр широкий», а у фіналі використав мелодію відомої української колядки «Бог ся рождає».
Гурт «Цвіт Кульбаби» долучився до Благодійного аукціону речей від українських зірок.
Як повідомили у групі, лот №35 на аукціоні – акустична гітара з автографом лідера гурту “Цвіт кульбаби” Василя Марущака, альбом на CD “Рижа”, кепка з символікою гурту та листівки з автографами.
Лот №35 на благодійному аукціоні
Гітара особлива тим, що знімалася у кліпі “Фальшива любов”.
Стартова ціна – 200 грн. (один крок – не менше 100 грн., але може бути більше)
Зібрані кошти будуть спрямовані на купівлю автомобіля для ЗСУ.
Фінальний перегляд коментарів під лотами та визначення переможця, що запропонував найбільшу ціну відбудеться 14 травня (субота) 2022 р. впродовж прямого ефіру радіо «Вежа FM».
Перша громадська лазня у Львові, Nowości Illustrowane, 1912 рік
На початку грудня 1912 року у столиці коронного краю Австро-Угорщини Галичини реалізували давню мрію львівських гігієністів і відкрили першу громадську лазню.
У цьому доступному для всіх верств населення закладі за невелику ціну могли помитися під душем (а в жіночому відділенні були навіть ванни) ті львів’яни, яким було занадто дорого відвідувати розкішні купелі, які у той час вже були як у самому Львові, так і поблизу — на курорті в Брюховичах.
У той час все ще траплялися епідемії холери та інших інфекційних хвороб, причиною яких було недостатнє дотримання правил гігієни. Тому ще з кінця 19-го століття в європейських містах почали будувати громадські лазні, покликані стримувати поширення інфекцій.
Про необхідність таких закладів у Львові найбільше говорив міський радник (депутат), директор школи Ян Солеський. У 1904 році він видав спеціальну брошуру “Про справу народної лазні”, в якій наводив приклади закордонних банних закладів, порівнював витрати на їх будівництво та доходи від діяльності, вказуючи, що плата за їх відвідування має бути невисокою, а для декого – вхід мав би бути безкоштовним.
Такими лазнями, на думку львівського гігієніста, повинні були б користуватися “найширші соціальні класи, наприклад учні народних шкіл, ремісники, військові, робітники всіх професій тощо”. Архітектор і також міський радник Іполіт Сливінський одразу зголосився заопікуватися технічною стороною такого закладу. Але рухалася справа зі спорудженням лазні у Львові дуже повільно.
У 1906 році львівська газета Kuryer Lwowski повідомляла, що у другому за величиною галицькому місті Кракові вже такий заклад почав працювати, описуючи те, як він був облаштований. Окрім власне душових кабін і ванн, у цій будівлі були просторі зали для очікування з газетами та брошурами, у підвалі були розташовані склади для вугілля та дров, пральня, магазин білизни, а на горішньому поверсі — житлові приміщення. Внутрішні стіни лазні були облицьовані штучним мармуром, тому їх легко було мити. Вся будівля опалювалася парою та мала електричне освітлення.
“Ціни у лазні надзвичайно доступні. Ванна коштує 20 гелерів (0,2 австрійські корони — приблизно 20 гривень за нинішніми цінами, – авт.) з милом і рушником; душова ванна – 12 гелерів також з милом і рушником. Ванна з душем для дітей до 15 років коштує 8 гелерів. Додаткове мило – 6 гелерів, додатковий рушник – 2 гелери. Такі низькі ціни дають можливість користуватися лазнями широким народним колам. За рік тут можуть 5 100 разів прийняти ванну і 26 800 – душ”, – писала тогочасна газета.
У львівському виданні нарікали, що попри усі старання радника Яна Соленського міська влада у столиці Галичини ніяк не приступить до будівництва лазні. “Можливо, приклад Кракова пришвидшить появу такого необхідного закладу”, – відзначив Kuryer Lwowski.
Лише у 1910 році кошти для спорудження громадської лазні у Львові нарешті знайшлися. На ці потреби міська рада погодилася виділити 300 тисяч корон із 14-мільйонної позики, яку наважилося взяти місто. Оскільки вартість будівництва та обладнання одного такого закладу становила близько 60 тисяч корон (близько 6 млн грн за нинішніми цінами), магістрат вирішив збудувати одразу п’ять лазень — для кожної міської дільниці.
Вигляд на вулицю та площу Бема – посеред плоші будівля лазні.
Першу лазню було збудовано у 1912 році на площі Юзефа Бема (тепер площа Святослава біля вулиці Ярослава Мудрого, – авт), “на вильоті вулиці Кордецького (тепер — Олени Степанівни)”. Судячи з опублікованого у виданні Nowości Illustrowane фото, будівля мала два поверхи і напівпідвальне приміщення. За інформацією тогочасних газетярів, у чоловічому відділенні було 10 душових кабін, у жіночому – 6 душів та 2 ванни.
“Першою умовою здоров’я, безсумнівно, є гігієна, а перша умова гігієни – чистота. Тож для того, щоб полегшити дотримання чистоти тіла для незаможних сфер, у великих містах створюються популярні лазні, належно облаштовані та за найдоступнішими цінами. Такий заклад під назвою “Перша народна купальня” цими днями введено у громадське користування у Львові”, – писав тижневик Nowości Illustrowane.
Учасниками урочистого відкриття закладу був тодішній львівський мер Нойман та інші поважні персони, а священник Ленкевич освятив лазню.
Про плани збудувати наступний такий заклад газета Kuryer Lwowski повідомила у вересні 1913 року. Друга лазня з’явилася для мешканців Жовківській дільниці — на вулиці Балоновій (тепер — Гайдамацька). Але вже наступного року вибухнула Перша світова війна і усім стало не до великого банного будівництва.
Вигляд площі Святослава (колишньої площі Бема) у 2015 році
Відомо, що під час Другої світової війни (у Мережі опубліковано світлину з 1944 року) лазня на колишній площі Бема все ще стояла. Тепер тут, поруч з автомобільною стоянкою, височіє готель Таурус. На фото з 2015 року – це ділянка, обгороджена будівельним парканом.
Командири Перемиського Куреня УПА. Зліва направо сидять: надр. СБ «Старий», лікар «Сян» (Вільгельм Вельніке), сотен. «Громенко»; стоять: рай. «Верниволя», кур. лікар «Шувар», бунч. «Соколенко», курінний «Байда», кур. дантист «Зубченко», пвх. «Євген»; сидять на стовбурі: капелан о. «Кадило», окр. СБ «Потап», бунч. «Буркун», ндр. УЧХ «Скала», сотен. «Крилач», зв'язкова «Мотря», сотен. «Ластівка», підп. «Лісовик», заст. сотен. «Лагідний»; стоять на стовбурі: стр. «Білий» і сан. «Кивай». Світлина зроблена 19 квітня 1947 р. Знимкував сотен. «Бурлака».
В Україні істотно зросла підтримка визнання ОУН-УПА учасниками боротьби за незалежність України. Про результати опитування, проведеного Соціологічною групою “Ретинг”, пише LIGA.net.
81% українців підтримує, лише 10% – проти. З 2010 року показник підтримки зріс у чотири рази, з 2015-го – вдвічі.
Соціологи провели опитування 27 квітня. Опитали телефоном українців віком від 18 років. Похибка дослідження – трохи більш як 3,1%.
Українська повстанська армія, Організація українських націоналістів Законом України “Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті” визнані борцями за незалежність України.
Також Законом України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” воїни ОУН-УПА мають статус учасників бойових дій.
В пятницю, 13 травня 2022 року, о 20:00 відбудеться онлайн концерт з бомбосховища гурту «ZERNO». Як повідомили організатори Український Мистецький Фронт, під час концерту збиратимуть кошти для потреб Збройних Сил України.
Група грає у жанрах інді-рок, інді-поп, поп-рок. Заснована у 2015 році в м.Житомирі.
Склад: музика/тексти/акустична гітара/клавіши/вокал – Максим Козловець; бас-гітара – Віктор Невмержицький; віолончель – Дмитро Гончарук; електро-гітара – Данило Бусилков; барабани – Кирило Болдирев.
Як відомо, Мистецький фронт України був заснований у березні 2022 року під час війни між Росією та Україною львівським музикантом і організатором Сергієм Федорчуком та власником київського агентства Top Media Communication Ольгою Чертковою.
Музиканти з різних міст України об’єднуються для благодійних виступів на підтримку Збройних Сил України. Під час заходів звучить музика різних форматів – класична, електронна, джаз, рок та блюз. Вже проведено 22 концерти українських музикантів.
Зібрані кошти надходять на рахунок громадської організації Міжнародна асоціація художників; потім їх перераховують на потреби загону спеціальних операцій «Азов».
Інтерв’ю Богдана Зятика з художницею, іконописицею, майстринею сакрального мистецтва, їмостю, матір’ю п’яти дітей, лауреаткою премії ім. Василя Стуса, головною художницею та авторкою поліхромії каплиці Стрітення Українського Католицького Університету – Іванкою Крип’якевич-Димид.
(Завершення)
І. Д. : Між іншим стосовно ангелів у гнутій арці, є ангели що грають на інструментах, це я запозичила в пані Ярослави Ломаги. Вона мешкала в Америці. Після операції пережила клінічну смерть, і побачила ангела, чи собі уявила ангела з бандурою. Вона сказала: «Дійсно! Це український ангел!». І намалювала ангела у вишиванці з бандурою.
Ангели що грають на музичних інструментах з арки над іконостасом в каплиці Стрітення УКУ. Автор Іванка Крип’якевич-Димид. Фото Богдана Зятика
Той же Чімабуе, ті ж майстри раннього Відродження використовували національні елементи в своїх роботах. І я це зробила в іконі «Весілля в Кані», намалювала глинянський килим, бо це є для Глинян. Є таке поняття як код нації, чи цивілізаційний код нації, чи культурний код… Існує код, допустимо гуцульська кераміка це є матриця. І дитина має в тій матриці рости. Свічники, різьблення, тобто все що з того народу походить. І глинянський килим теж є матриця, ну для нас принаймі, львів’ян, Глиняни давали на експорт килими!
Ікона «Весілля в Кані Галилейській». Автор Іванка Крип’якевич-Димид
Чи якщо ти зайдеш в музей Олени Кульчицької, там є килими які Олена Кульчицька проєктувала. Тобто це настільки серйозно колись стояло, що художники такого рівня як Кульчицька, проєктували так званий декоративний ширпотреб, щоб він мав якусь якість. І також це є той же код. Які фільми ти мусиш в житті побачити, скажем десять фільмів, інакше нема нам про що дальше говорити, бо ти мене не будеш розуміти. Чи які книжки… типу от якщо ти ніколи не читав «Маленького принца» Екзюпері… Розумієш, це є кодові речі, бо я наприклад кажу якусь байку в принципі, якусь фразу…
Євген Лисик. Завіса до балету «Створення світу» А. Петрова у Львівському національному академічному театрі опери та балету ім. Соломії Крушельницької 1972 р. Фото з сайту https://art.lviv-online.com/
Можна сказати, що ти завжди відповідаєш за тих кого ти приручив. Цю фразу моя мама закладала з дитинства, що ніколи не мороч голову хлопцеві, якщо ти не маєш серйозних намірів, ну це є злочин – закохувати у себе хлопця, приручати фіглями-міглями, він закохався, а потім тю-тю, я пожартувала…. Коли ти відчуваєш що хтось закохався, а ти абсолютно холодний, скажи йому це, негайно! Це буде чесно. Тому кодові речі мусять бути.
Отець Чумаков, з яким я спілкувалася, він мій духівник, ми з ним на тему от цих кодів говорили. Він є мистецтвознавець, і ми з ним сіли і написали назви десяти книжок, фільмів, музичних творів, які кожен має почути, там Баха, Моцарта, чи Бортнянського «Не отвержи мене в годину старости» твір, чи Веделя чи того ж Леонтовича. І це була ціль, для чого я цих людей малювала, щоб студенти які тут вчаться, цікавились і собі гуглили – хто ж то такі?
Єрмонах Олесь Август Чумаков. Фото з фейсбук-сторінки отця
Б. З. : Добре що о. Юрій Саквук, мав такі лекції, розказував потрошку, про кожного з цих святих…
І. Д. : І він власне є як замовник, між іншим він мене просив, він здається є ще досі духівник, він просив мене от це зробити що ти робиш. Ну ти робиш працю, я розумію це інше, але додатково треба зробити скорочений варіант, по всіх фігурах, для Саквука. І в двох варіантах: англійський і український.
Б. З. : Це потрібно.
І. Д. : І за оплату, не просто з фанатизму, бо ти так любиш українське мистецтво. Це має бути оплачена праця, стільки, скільки ти скажеш. Бо це є години роботи, переписати всіх тих людей, і коротко пояснити одним реченням, чому і з якої причини вони тут є. Це йдеться про буклет. Заходиш сюди, відкриваєш буклет і дивишся, ага номер 34, знаєш так силуетами намальовано, 34, ага то є Ірина. А чому вона з Варварою? Чи англійською мовою. Чому Комітас Вардапет? Чому по вірменськи написано? Це Шкраб’юк мені того Комітаса запропонував. Він п’ять років мовчав. Коли почався геноцид вірмен, композитор. Комітас Вардапет, Комітас означає ім’я, а Вардапет – єпископ.
Лик музикотворців та лик пастирів. Поліхромія каплиці Стрітення УКУ. Автор Іванка Крип’якевич-Димид. Фото Богдана Зятика.
Б. З. : Ну ікони з Національного музею, Галицька ікона, тобто само собою, це то що вплинуло…
І. Д. : Красівська Богородиця, і в дужках напиши Акафіст до Богородиці з Красова, який написав Ігор Калинець. Розумієш, тут є прив’язка до політв’язнів, які йшли через нашу родину. Калинець як улюблений поет мого тата і Акафіст до Богородиці, який я вивчила, переписувала сто разів, він мені дуже подобався, там є така фраза: «Які Лада з Ладою, в нескінченному поцілунку вершили цей довершений овал лиця». Розумієш, тобто я любила цю Красівську Богородицю, мама працювала наглядачкою колись в Національному музеї, підробляла студенткою. І напевне що галицька ікона, звичайно, просто я їх так дуже багато не бачила, бо музей був закритий, не було Національного музею як я росла, було Драгоманова.
Ікона Красівської Богородиці XVІ ст. з Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького (до реставрації)
Б. З. : Ну але вже зараз, як Ви малювали?
І. Д. : Ну бачиш, я сформувалася ж то раніше.
Б. З. : Ви ж завжди згадували що часто заходили туди?
І. Д. : Ні, та ясно, я там заходжу як до криниці, пити воду. Але якщо йдеться про формування, то формувалася ж то я дитиною. І формувалася я в музеї на Драгоманова, бо там був відділ ікони, і там була ця Красівська Богородиця. То якщо ти кажеш формування…
Б. З. : Мініатюри якісь? Радзивіллівський літопис?
І. Д. : Ні. Але воно спільне, я його навіть добре в руках не тримала. Натомість в руках я тримала старі книжки з ХV ст., на телячій шкірі в монастирі Бенедиктинському, і там я побачила оці, там де бач Авраама жертва, там є так цікаво зображені Трійці у вигляді трьох голів ангелів і три німби, от так несподівано.
Ікона «Жертва Авраама» з пределли іконостасу каплиці Стрітення УКУ. Автор Іванка Крип’якевич-Димид. Фото Павла Дідули
Це Євангелія чи мініатюри середньовічні, можеш написати середньовічне мистецтво, на приклад базиліка в Везлє. Взагалі все мистецтво ХІІ-ХІV ст., це є моє, це є мій час. Раннє Відродження, Джотто, Чімабуе, та і все. Ну звичайно, потім якщо дальше то Рембрандт, Тиціан, не Рафаель, ні в якому разі. Потім якщо французький живопис то Курбе, чи Коро. Ну обов’язково Ян Вермер. А якщо стосується там ще дальше то Пабло Пікассо звичайно, ну і Роман Петрук, це на одному рівні, і Євген Лисик також.
Художник графік та різьбяр Андрій Тирпич. Фото надане родиною митця
Б. З. : Хто робив цю різьбу?
І. Д. : Андрій Тирпич. Я його сама запросила, і дуже задоволена, тому що він цю чисту дерев’яну форму зберіг. Він зберіг текстуру чистого дерева. Що є для мене дуже важливо, бо я також хочу щоб проглядалася текстура, чи стіни, тобто прозорості досягти максимально. Бо Лисик казав: «ходжу по виставках і бачу тонни фарби».
Художник графік та різьбяр Андрій Тирпич. Фото надане родиною митця
Записано 28 лютого 2017 р. в каплиці Стрітення Українського Католицького Університету, м. Львів, вул. Свєнціцького 17.
До 130-річчя від дня народження Патріарха Йосифа Сліпого у Львівському музеї історії релігії презентують виставку «Три життя Великої Людини». Відкриття 12 травня, о 14 годині.
Це розповідь про людину, яка пройшла непростий життєвий шлях: затишний батьківський дім, навчання, пастирське служіння, арешт, період ув’язнення і, нарешті, звільнення.
Експозиція виставки побудована за хронологією і розкриває три різні періоди життя Йосифа Сліпого – період від народження і до моменту його канонічного вступу на митрополичий престол Української греко-католицької церкви, вісімнадцятирічний період ув’язнення і заслання у сибірські табори, діаспоринй період.
Йосиф Сліпий – Кардинал і Патріарх
Перший розділ побудований на основі архівних документів як з фондів Музею, так і з колекції Центрального історичного архіву у Львові (далі – ЦДІАЛ). Це світлини про дитячі й юнацькі роки Йосифа Сліпого, богословські студії в Інсбруці (Австрія) й Римі (Італія), працю на посаді ректора Львівської духовної семінарії і Львівської богословської академії, священичі й митрополичі свячення, випробування Першої і Другої світових воєн.
З фондової збірки Музею представлять книги з приватної бібліотеки Митрополита, його екслібрис (авторство Святослава Гординського), видання Богословської академії, документи з особистим підписом Йосифа Сліпого, чернетку праці «Головні правила сучасного душпастирства», портрети (автор Євген Безніско), інші речі. Комплекс світлин для експонування надав Тарас Завадовський.
Сенат Львівської богословської Академії. В центрі – отець-ректор Йосиф Сліпий. Фото з сайту Енциклопедії Сучасної України (http://esu.com.ua)
«Сила духу проти насильства» – назва другого розділу виставки, яку експонують у внутрішньому дворику. Це банерна виставка про вісімнадцятирічний період ув’язнення Йосифа Сліпого у таборах Сибіру (Сиблаг, Воркутлаг), Мордовії (Дубравлаг), Красноярського краю, вбивчі періоди етапування. Побудована вона на основі документів, які надали з архіву СБУ.
Третій тематичний блок виставки розміщено у колишній кухні Домініканського монастиря. Це експонати, які відображають життя і діяльність Митрополита після звільнення з радянських концтаборів, так званий «діаспорний» період.
Окрім унікальної колекції світлин та особистих речей Йосифа Сліпого, які надав Інститут історії церкви УКУ (мітра, омофор, параман, чорний светр, служебник), відвідувач побачить оригінальний кардинальський капелюх з Ватикану.
Йосип Сліпий та учні малої семінарії в Римі
Вперше в історії виставлять листування Йосифа Сліпого з ректоратом Українського технічно-господарського інституту (Мюнхен, Німеччина), яке зберігають у Науковій бібліотеці Національного університету «Києво-Могилянської академії».
Деякі експонати розповідають про роль Папи римського Івана XXIII у звільнені Йосифа Сліпого, участь у II Ватиканському соборі, відвідини українських парафій на всіх континентах світу, заснування Українського католицького університету імені святого Климента, будівництво в Римі собору Святої Софії, пам’ятника Тарасові Шевченку, тощо.
Цікавими будуть документи, пов’язані з перепохованням Йосифа Сліпого з приватної колекції Романа Гери, які, після завершення виставки, він подарує Музеєві; а також конверти, листівки, пам’ятні стрічки тощо.
Йосиф Сліпий на засланні у Сибіру
Організатори виставки: Львівський музей історії релігії (Олександра Киричук – заступниця директора з наукової роботи, Наталія Матлашенко, Руслана Бубряк – завідувачки відділів), за участю Інституту історії церкви УКУ, ЦДІАЛ, Львівського історичного музею, Музею етнографії та художнього промислу, а також дослідника Тараса Завадовського.
Неділя, 8 травня 2022 року, перед рашистським «побєдобєсієм» показала, якими є цінності московитів (якщо це слово вони розуміють взагалі). Вони завжди воювали проти нашої культури, в яку входять і надбання інших національностей. Для їхньої підступної зброї не має значення, до якої конфесії належать релігійні споруди.
Принаймі про це свідчить їхня найсвіжіша ціль ‒ Святоуспенська лавра в м. Святогірськ на Донеччині. Як повідомляє портал «Життя» сайту «Українська правда», рашисти 8 травня прицільним ударом розбомбили Георгіївський скит цієї знакової для православних вірян святині. Як ми вже повідомляли, 12 березня Святогірська лавра була сильно пошкоджена внаслідок рашистських атак.
Георгіївський скит Свято-Успенської Святогірської лаври московського патріархату
«Сьогодні у Глухівській громаді Шосткинського району росіяни розбомбили єврейський цвинтар! …Отак на Сумщині пройшов день пам’яті та примирення», ‒ написав 8 травня Дмитро Живицький, голова Сумської ЦВА у своєму телеграм-каналі.
Єврейський цвинтар в Глухівські громаді, Шосткинського
Як зазначено у повідомленні Міністерства культури та інформаційної політики, на території цього цвинтаря поховані жертви погрому 1918 року. Братське поховання одночасно є могилою цадиків Менахема-Нохіма-Давида Гесельова та Ісраеля-Дов-Бера Нохімова Шум’яцьких. «Це не тільки пам’ятка історії, це особливий символ для всього єврейського народу. Доказом того, що всі вищі сили все ж таки на нашому боці є те, що могили головних цадиків вціліли. …. Саме так сьогодні росія відзначає день під гаслом «ніколи знов», ‒ наведено слова очільника названого вище відомства Олександра Ткаченка.
Єврейський цвинтар в Глухівські громаді, Шосткинського
Загалом Міністерство культури та інформаційної політики України вже зафіксувало пошкодження та руйнування в 116-ти спорудах духовного значення, переважна більшість із них (91 зі 116) ‒ православні храми.
В суботу, 14 травня 2022 року, о 17:00 у Lviv Dovzhenko Centre відбудеться концерт гурту «Rock-H». Про це повідомили організатори концерту Lutsyshyn Promo і Promotions. Крім улюблених пісень, артисти підготували нові композиції і збагачене концертне звучання.
«Рокаш – це гурт, який створив свій власний музичний стиль “підкарпатський рок” і одним з перших вивів закарпатський діалект на велику сцену. За багато років праці колектив записав 4 альбоми, випустив майже 30 кліпів та відіграв сотні концертів, в тому числі і за океаном. А головне – здобув тисячі відданих шанувальників своєї музики. Концерти гурту Рокаш – це завжди драйвове і щире енергетичне дійство, яке переносить слухача до карпатських гір, сповнених народних співанок, легінської сили і дівочої вроди. Потужні гітарні рифи і розгорнуті фортепіанні партії не дають нікому встояти на місці. Усі слухачі відзначають, що живий виступ гурту вражає набагато більше за аудіозапис, тож щиро запрошуємо послухати підкарпатський рок від гурту Рокаш наживо!», – запрошують організатори Lutsyshyn Promo і Promotions.
Квитки concert.ua/uk/event/rokash-lviv
Усі кошти будуть перераховані у фонд підтримки ЗСУ. Приходьте та підтримайте українське військо!
Історія перемог та досягнень пишеться не тільки справжніми героями (хоч їхній шлях найбільш складний), але й звичайними та простими людьми, які в конкретний час виявилися в потрібному місці й зробили те, чого вимагала ситуація. Врешті, часто героїзм також повинен мати опору та надійний тил – це бачимо навіть на прикладі актуальних подій, під час героїчного спротиву українців злочинній агресії російського окупанта. Характерно, що ці речі – організована та своєчасна робота тилу, а також спротив російським загарбникам, є не лише сьогоденням.
З цим мали справу мешканці наших теренів і сто років тому. Скажімо, герой цього тексту, письменник Андрій Чайковський, від Дня народження якого цьогоріч минає 165 років, був залучений до процесів управління молодою державою ЗУНР, а також став жертвою російських імперських агресорів.
Портрет Андрія Чайковського. Фото з https://hutsul.museum/collection/item/8978/
Від “Кобзаря” до “Кружка правників”
Андрій Чайковський народився 15 травня 1857 року у родині дрібного шляхтича в Самборі. Тихе, але затишне і красиве містечко було тоді у складі Австрійської імперії, входило до королівства Галичини та Володимирії. У хлопчика рано померли батьки, тому виховувала його бабуся. Вона ж навчила його читати і писати. Вдома він також готувався і до вступу в Самбірську гімназію, що стала першим справжнім вікном у світ. У гімназії він прочитав “Кобзаря” Тараса Шевченка, тоді ж став членом підпільного товариства “Студенська громада”. Відтак вступив на філософський факультет Львівського університету. Велике місто означило перед Чайковським нові виклики. Зокрема, тут він став головою студентської організації, був співзасновником “Кружка правників”, активно долучався до діяльності товариства “Просвіта”.
А. Чайковський у молоді роки. Фото з http://ukrlit.org/chaikovskyi_andrii_yakovych
Боротьба почалась далеко
Імперія Габсбургів була надзвичайно великим територіальним утворенням, яке складалося з різних адміністративних одиниць, де проживали відмінні в плані культури, традицій, економіки чи політики, народності. Не даремно імперію називали “клаптиковою”. Врешті, саме на її руїнах після Першої світової постало багато нових держав. Андрій Чайковський міг би розповісти про це з особистого досвіду. У 1882 році він пішов на службу і став учасником придушення руху на теренах сучасної Боснії і Герцеговини. Як зізнавався у спогадах письменник, тоді йому вперше довелося залишити межі Галичини. Водночас, мемуари, які він почав вести в ті дні, стали і першою пробою пера. Відтоді писання не закидав, а його письменницькі спроби отримували позитивні відгуки від І. Франка, М. Коцюбинського, О. Маковея і ін.
Михайло Коцюбинський, Іван Франко, Володимир Гнатюк. Львів, 1905 р. Фото з фондів Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України (ЦДАМЛМ України)
Із захисників у в’язні. У стінах львівських “Бригідок”
Після повернення до Львова Андрій Чайковський перевівся на юридичний факультет Львівського університету. Пізніше він склав суддівський іспит і розпочав практику у рідному Самборі, Бережанах на Тернопільщині і ін. Він завжди відстоював ідею, підтверджував її власним прикладом, що русинська (українська) мова цілком надається для юриспруденції, а в Бережанах ще й очолював місцеву “Просвіту”. У 1914 році Чайковський був у Самборі, де його й застала Перша світова війна. Він включився у процес і організовував набір до легіону Українських січових стрільців у Самбірському повіті.
Пам’ятник А. Чайковському у Самборі. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Після доносу його схопили представники російської імперської адміністрації та відправили до Львова у “Бригідки”. Очевидно, через проукраїнську діяльність А. Чайковського. Однак, він також був членом антиалкогольного товариства “Відродження” й пропагував здоровий спосіб життя. Останнє росіянам не по духу і також могло викликати у обурення. Більше двох тижнів тривало слідство, але нічого на письменника не знайшли, тому його відпустили.
“Чорні рядки”
Завершення Першої світової війни стало також і кінцем для Австро-Угорщини. Водночас, ця точка стала початком ери багатьох нових держав, національних. Часто вони народжувалися у боротьбі між собою, а їхні державницькі проекти суперечили один одному. Ще 1 липня 1918 року українці спробували взяти під контроль ситуацію у Західній Україні. Останнє передбачало не лише контроль над Львовом, але й забезпечення порядку та спокою на місцях. Відтак Андрій Чайковський став повітовим комісаром Самбірського повіту. Дуже відчувався брак кваліфікованих кадрів, а найвищі керівники не завжди відзначалися послідовністю дій, загальна ситуація також не завжди була сприятливою. Це мало наслідком жертовність звичайних людей, стрільців. Чайковський присвятив переданню цієї складної дійсності свій текст “Чорні рядки”.
Обкладинка твору “Сагайдачний” Чайковського. Фото з https://www.goodreads.com/
Дещо про спадщину
Останні роки життя А. Чайковського минули в Коломиї. На той момент він уже не міг працювати з попередньою активністю, але публічною діяльністю займався його зять, а дружина та донька були знаними діячками жіночого руху.
Сам Чайковський упродовж життя поєднував адвокатську та літературну діяльність, видав багато художніх творів: “За сестрою”, “Сагайдачний”, “Чар-зілля”, “Сонце заходить”, “У чужому гнізді” і ін. Його тексти відзначаються культурно-освітнім та національно-патріотичним підтекстом. Сам письменник казав про власну творчість так: “Сюжетів я в головних нарисах не видумую, лише беру їх з життя, так, як они сталися”.
Від Камери обскури до доповненої реальності, від оптичних та хімічних ефектів і до цифрової реальності, від Луї Дагера і до позапланетних фотографій. Про все це і не тільки можна буде дізнатися з розповіді засновника Львівського Фотомузею, керівника Українського Фотографічного Товариства Романа Метельського.
Тільки про цікаві факти і незвичні випадки, маловідомих і дуже популярних світливців, унікальні світлини та неймовірні знахідки.Розповідь має бути цікавою широкому колу слухачів, навіть без попередньої підготовки.
Потрапти на лекцію можна абсолютно безкоштовно. До та після лекції традиційно пригощає Кава Старого Львова. Можна і потрібно приносити зі собою солодкіісторя смаколики.
В середу, 11 травня 2022 року, о 15:00 у галереї Львівської національної академії мистецтв (вул. Кубійовича, 35б (подвір’я ЛНАМ)) відбудеться відкриття персональної виставки випускника кафедри художньої кераміки ЛНАМ Олександра Бугая.
Символічна назва проєкту та експресивні творчі рішення навіяні «неспокійними» обставинами нашого сьогодення. Це перший персональний проект у галереї ЛНАМ, який ми відкриваємо в умовах воєнного часу. До експозиції увійдуть графічні твори та пластичні експерименти молодого художника.
Як зазначає автор: «…на момент створення даної серії робіт для мене основним мотивом були спроби вираження мінливості. Оскільки все невпинно змінюється, а змiни вiдбуваються швидше ніж ми встигаємо призвичаïтись. Здається що немає нічого сталого. Все що нас оточує з плином часу утворює щось нове та руйнує старе. Неможливість осягнути реальність об’єктивно спонукає мене до пошуку її вираження через абстрактні форми. Для мене це не спроба втечі від реальності, це швидше спроба зрозуміти світ з його складними правилами, спроба зафіксувати мить в потоці подій. Стан спокою зберігається доти, доки дiя сил не примусить його змінити цей стан. Неспокій – відсутність спокою.»
Довідково. Олександр Бугай народився 21 вересня 1996 року у с. Дмитровичі, Львівської обл. 2020 р. здобув ступінь магістра на кафедрі художньої кераміки Львівської Національної академії мистецтв. Учасник мистецьких проєктів: «Анатомія симулякра» (ІПСМ НАМУ, Київ, 2018), виставка конкурсу «OBJECTArtPrice» 2020 (лауреат ІІІ місця у категорії «графіка»), виставковий проект «Наші» (2020, галерея ЛНАМ); «Візіократія» (ІПСМ НАМУ, Київ, 2021,)
Продовжуємо пошуки давніх фото та листівок. Цього разу презентуємо колекцію фото 1927-1939 рр. На кадрах тогочасний Львів.
Львів. Костел Бернардинів. Світлина з колекції графа Кароля ЛянцкоронськогоЛьвів. Костел Бернардинів. Світлина з колекції графа Кароля ЛянцкоронськогоЛьвів. Церква Юра. Світлина з колекції графа Кароля ЛянцкоронськогоЛьвів. Церква Юра. Світлина з колекції графа Кароля ЛянцкоронськогоЛьвів. Церква Юра. Світлина з колекції графа Кароля Лянцкоронського
Усі фото походять із приватної колекції графа Кароля Лянцкоронського, який володів маєтком в Роздолі на Львівщині.
Львів. Церква Юра. Світлина з колекції графа Кароля ЛянцкоронськогоЛьвів. Волоська церква. Світлина з колекції графа Кароля ЛянцкоронськогоЛьвів. Волоська церква. Каплиця трьох святителів. Світлина з колекції графа Кароля ЛянцкоронськогоЛьвів. Волоська церква. Каплиця трьох святителів. Світлина з колекції графа Кароля ЛянцкоронськогоЛьвів. Костел Кармеліток босих. Світлина з колекції графа Кароля Лянцкоронського
На фото архітектурні пам’ятки та святині міста Львова. Усі фото мають підписи.
Львів. Домініканський костел. Світлина з колекції графа Кароля ЛянцкоронськогоЛьвів. Домініканський костел. Світлина з колекції графа Кароля ЛянцкоронськогоЛьвів. Домініканський костел. Світлина з колекції графа Кароля ЛянцкоронськогоЛьвів. Костел Бернардинів. Світлина з колекції графа Кароля Лянцкоронського
Фото були виконані Стефаном Плятером-Зиберком через фото ательє Photo-Plat, яке знаходилось у Варшаві в 1927 році. Заклад мав адресу: вул. Довга, 42.
Увесь склад обслуги кремлівського спецоператора № 1 – «вєрноподданний народ», медіа-пропагандони, пєскови, захарови, салавйови, лаврови, мєдвєдєви та ешелони каратєлєй різних мастей – демонструє не лише тваринну патологію люті, але й крайню тупість у реалізації тактики війни. Втім, це не заважає їм ситуативно перебудовувати «пріоритети» й оголошувати нові й нові цілі, принагідно розкрадаючи майно мешканців українських міст і сіл та руйнуючи економічну інфраструктуру держави. Путін, чільний представник такої собі «кагебістської субкультури», вже не дає собі ради зі своїми маніакальними фантазіями, довірившись наразі ще вірному йому союзу «тварей да мразей», які використовують кожну нагоду задовольнити свої збоченські «апетити».
Стало відомо, що своїми таємними указами спецоператор нагороджує ліквідованих в Україні власних посіпак. Указами таємними, це важлива частина його «естетики», його наскрізь фальшивої сутності. Тепер же, напередодні «9 мая» в його «царстві» щедро роздають відзнаки за геноцид українського народу медалями «жукова», «суворова», «за отвагу», орденами «мужества» та іншим мотлохом ще з часів «вєлікой атєчєствєнной». За такі «високі» відзнаки вірнопіддані спецоператора № 1 повинні надіслати на свою родіну певні свідчення своє мародерської «доблєсті» – «всьо на благо отчізни і своїх родствєнніков»!
Михайло Дмитренко. Кого б ще з братніх народів визволити? Політична карикатура. Журнал «Лис Микита». Детройт, 1951. 1 листопада.
Втім, така поведінкова модель в московській традиції виробилася віддавна. Ще 1902 року в журналі «Разведчикъ» у статті з промовистою назвою «Принудительная благотворительность» [1] описаний цікавий епізод про грошову компенсацію офіцерів за військові відзнаки, які нав’язували їм задля прибутку вищі військові чиновники тоді ще царської імперської армії. Натомість для зовнішнього споживача московська тварь намагалася демонструвати картинки «височайшей государствєнной роскоши», як це описано відомим українським художником Михайлом Дмитренком, якому вдалося втекти з совєтського «раю»: «В 1937 році я мав можливість студіювати музеї Ленінграду. Цим скориставшись, відвідав цілий ряд царських палаців, де большевицька пропаганда урядила показ способу життя узурпаторів-царів. / У палаці Катерини другої безліч фантастично удекорованих кімнат матеріялами з країн підкорених народів – показ могутньости імперії. В залі-їдальні, обслуги не було, зате за зразком французького двору часів Людовика, гості, які трапезували, могли замовити собі все, що хотіли в спосіб дуже простий: на столі, де стояла тареля, перед кожним гостем була маленька плятформа, яка, разом з тарелею, коли гість забажав щось, мусів написати крейдою бажане і натискав на ґудзик. Тареля відповідним механізмом провалювалась просто крізь стіл до пивниці, де негайно накладали бажану страву і подавали її бажаючому. «Тьохніка». На столі стояв удекорований стояк на якому було написано «меню», що вміщало приблизно 250 різних страв. / Серед тих страв я вичитав дві, яких ніколи в житті не забуду, а саме:
Раґу із очей ненароджених телят.
Соус язиків солов’їв убитих на світанку.
Михайло Дмитренко. Політична карикатура. Журнал «Лис Микита». Детройт, 1951. 15 листопада.
Фантазія не дозволить уявити собі, скільки треба було забити тільних корів, щоб з них витягти спочатку ненароджених телят, а потім уже, з них витягати очі, щоб зробити раґу, для трутнів, що ссали людську кров?! Скільки треба було вигнати до лісу людей, щоб наловити наших чарівних соловейків і щоб з них добути малесеньких язичків та приготувати соус, щоб нагодувати паразитну отару. Чи це не є типовий московський садизм?! / Та в цьому був теж свій розрахунок. / Звичайно, коли чужинець прочитає таке меню, та ще й попоїсть цього чудо-єства, йому і в головуне прийде подумати, що в країні є тисячі нещасних, через надлюдську експлуатацію, сотворінь» [2].
Без особливих труднощів можна вбачати генетичний зв’язок між цим епізодом та інформацією, як наближені до божевільного кремлівського спецоператора № 1 «дбають» про здоров’ячко свого викоханого, готуючи йому криваві ванни з екстракту рогів оленів, який здобувають в особливо жорстокий спосіб.
Михайло Дмитренко. Сталін перед дзеркалом. Політична карикатура. Журнал «Лис Микита». Детройт, 1952. 15 лютого.
Очевидно, що мерзенність каналами генеалогії найвиразніше передається в улюбленій діяльнісній сфері москви – воєнно-загарбницькій. Історія Другої світової війни та повоєнний час рясніє прикладами особливого блюзнірства, яке приховувалося під патріотичним наративом «вєлікой атєчєствєнной». Деякі ілюстрації питомих особливостей «русской души», інтегрованих у московську політику, наводяться на маргінесі рецензії на книгу про взаємини між сталіним та лідером Югославії Йосипом Броз Тітом. «На підставі зізнань старшин і жовнірів і цивільного населення, наведених переважно в ориґіналі, виникла книжка, а радше акт обвинувачення проти «доблесної Красної армії» за її розбійницьку поведінку на території союзниці – Югославії – під час останньої світової війни, – написано в цій публікації 1965 року. – Образи відомі аж надто добре з України, Німеччини, Австрії і інших країн, кудою проходила «доблесна армія». Грабежі, ґвалтування жінок, включно з дітьми і 80-літніми жінками, розстріли. Ця книжка була підготована не тільки як обвинувачення солдатів, серед яких були маси кримінальних елементів, що їх Сталін наказав випустити зі сибірських концлагерів і в’язниць, щоб рятувати «родіну», не тільки проти нижчого і вищого старшинського складу, що не тільки дозволяли на бешкети і ґвалти, але і самі в них брали участь, але зокрема проти самого «вождя» Сталіна, який до представника Тіта – Мілована Джіласа на його скарги проти поведінки Червоної армії під час «визволювання» Югославії виразно сказав: «Ви собі уявляли Червону армію дуже ідеальною. А вона не є ідеальною, і навіть нею не може бути, навіть, якщо б не мала деякого проценту злочинців – ми відкрили брами наших в’язниць і їх всіх включили в армію… Червона армія не є ідеальною. Важне, що вона б’є німців, а вона б’ється добре,все інше не відіграє ніякої ролі». Ці слова цитує Джілас у своїй книжці «Розмови зі Сталіном». У невинних словах «вождя» – «все інше не відіграє ніякої ролі» – криється оце славне московське «погулять» – бешкети і вбивства солдатески, відомі з попередніх воєн, як нагорода за «доблесть». Можна ще дивитися по-різному на поведінку Червоної армії на території окупованої Німеччини, як пише у своїх споминах один із вищих старшин при штабі маршала Конєва, що після війни перейшов до американців. При вступі ЧА на терен «Райху», при дорогах на границі був поміщений великий напис: «Вот здесь етая проклятая Германія». Це, як він сам пояснює, був офіційний дозвіл «погулять», що очевидно не треба було два рази повторювати. Навіть сам генерал і його штабовці тягнули всякі криштали, зрібні застави, меблі і все, що попадало під руки та тащили військовими автами на «родіну». Або нагадує, як вийшов від військової команди наказ до населення одного міста під Берліном, що всі 16-літні дівчата мають зголоситися на команду з мітлами для роблення порядків. Сотки таких дівчат, що зголосилися, розділили поміж вищих офіцерів, які їх уживали до всього, тільки не до порядків» [3].
Михайло Дмитренко. Кацап з балалайкою. Фрагмент політичної карикатури. Журнал «Лис Микита». Детройт, 1952. 1 травня.
…Кілька розрізнених сюжетів з історії XX століття як ніколи гостро резонують крізь призму сучасної війни росії проти України. З генетично спорідненою методологією смерті кремлівський спецоператор № 1 дав сигнал своїм вірнопідданим – силам темряви і мракобісся – «вдоволь погулять» во славу зганьбленого ним же «дня побєди». Путін зі своєю обслугою вже не порятуються від презирства. Генетичний код «доблєсті» московської мерзоти набуває глобальної ціннісної оцінки, а злочини його режиму повинні отримати належні політичні і військові кваліфікації та покарання.
Михайло Дмитренко. Маємо атомову бомбу чи не маємо… Політична карикатура. Журнал «Лис Микита». Детройт, 1952.
Статтю проілюстровано гострополітичними карикатурами уродженця м. Лохвиці на Полтавщині, визначного живописця і графіка Михайла Дмитренка (1908 – 1997). Вони достатньо влучно розкривають окремі питомі риси московської ідентичності, яка продовжує мігрувати як у часі, так і в геополітичному просторі. Ці твори були опубліковані в журналі гумору і карикатури «Лис Микита» у 1951-1952 роках.
Роман ЯЦІВ
Джерела:
О. Т. Принудительная благотворительность // Разведчикъ. Журнал военный и литературный. – С. Петербургъ, 1902. – 24 сентября. – С. 861-862.
Дмитренко М. За ширмою соцреалізму совєтські будні // Альманах-календар «Гомону України» на 1957 рік. – Торонто: Гомін України, 1957. – С. 57-58.
Григорович А. Про Тіта і московське «погулять» (на марґінесі одної «Білої книги») // Гомін України. – Торонто, 1965. – 27 листопада.
У місті Лева є тільки одна кам’яниця, фасад якої прикрашає скульптурне зображення… дикого кабана. Розташований цей наріжний будинок на вулиці Євгена Гребінки, № 8, неподалік...
