Похорон куратора Станіслава Собінського відбувся на Личаківському цвинтарі у Львові 22 жовтня 1926 року
“Один удачний стріл зробила певна і недрожача рука члена Української військової організації. Від нього на твердий камінь львівської землі звалилося бездушне тіло того, який ще перед кількома годинами становив загрозу українському шкільництву”, — писало на початку 1927‑го підпільне видання “Сурма”, що виходило в Берліні.
Йшлося про замах на куратора Львівського шкільного округу Станіслава Собінського. Керував освітою у Львівському, Тернопільському та Станіславівському воєводствах. Ці території на початку 1920‑х входили до складу Польщі. Тут було здебільшого українське населення — майже 4 млн людей.
Та влада заборонила навчатися у Львівському університеті українцям, які не служили в польському війську. Перед тим на Галичині тривала війна. Більшість чоловіків були в Українській галицькій армії, воювали проти поляків. Тому молодь створила Таємний український університет. Діяв нелегально. Його студентів поліція ловила і садила за ґрати. 1923‑го в Європі погодилися на включення Галичини до складу Польщі, тож боротьба українців пішла на спад. 1925 року університет припинив існування.Далі частина українців бойкотує навчальні заклади Польщі. Випускники львівської гімназії Богдан Підгайний і Роман Шухевич вступають у Політехнічний інститут у вільному місті Данціг. За рік Роман повертається до Львова і стає студентом тамтешньої політехніки. Обидва хлопці належать до Української військової організації, яку створили колишні бійці українських армій. Вона веде боротьбу з польською адміністрацією в Галичині, чинить спротив утискам шкіл.
Становище погіршується із набуттям чинності законами Станіслава Грабського. Цей міністр освіти Польщі офіційно замінив термін “український” на “руський”. Школи зробив двомовними. Кількість українських закладів скоротилася більш як на половину.
Станіслав Собінський — ревний прихильник ідей Грабського. Робить навіть більше, ніж вимагають у Варшаві. Скасовує українську мову в діловодстві. Змушує відзначати “день визволення Львова” — перемогу поляків над українцями 1919 року.
Вежа львівських спортовців-гімназистів. Нагорі Роман Шухевич, внизу сидить Богдан Кордюк, в другому ряді перший зліва – Богдан Підгайний. Львів, 18 жовтня 1922 р. З архіву Богдана Підгайного.
В травні 1926‑го у Варшаві відбувається переворот і до влади приходить Юзеф Пілсудський. Станіслава Грабського заміняє Антоні Суйковскі. Перше інтерв’ю дає саме українському кореспонденту. Запевняє, що пам’ятає про проблеми українських шкіл та університету. Проте до початку навчального року його звільняють.
Знову продовжує антиукраїнську діяльність куратор Станіслав Собінський. Галицькі газети пишуть про погіршення становища українців. У статті “Насміх із законності” зазначають: “Львівська кураторія принципово не дозволяє відкриття українських приватних шкіл. Чи не час би звільнити куратора Собінського”.
Українці розуміють, що легальними засобами вплинути на владу не можуть. Влітку 1926 року провід УВО приймає рішення про вбивство шкільного куратора. Координатором завдання стає бойовий референт Петро Сайкевич.
“Було нас трьох: Роман, Ґенко і я — члени одної з численних трійок тодішньої УВО, — писав у спогаді “Атентат” Богдан Підгайний. — Петро повідомив нас, що невдовзі маємо виконати дуже важливу і таємну “мокру” роботу. З цією метою дістаємо пістолі й набої, щоб навчитися цільно й певно стріляти”.
Згаданими спільниками були найближчий товариш Роман Шухевич та Євген Бірчак. Знають, що куратора постійно охороняють троє. Тому застрелити його складно. Сайкевич пропонує взяти вибухівку в кишені, зайти у кабінет Собінського і підірвати себе.
“Мені пробігли мурашки по спині”, — писав про цей план Богдан Підгайний. Підпілля рідко влаштовує бойові акції, в яких люди йдуть на смерть. Особливо, якщо виконавці вагаються. Тому Петро Сайкевич розпитує, чи згодні його побратими на жертву. Вони відповідають ствердно.
Починають підготовку. Богдан Підгайний відлучається на навчання у Данціг. 17 жовтня отримує телеграму — “Мати смертельно хвора”. Дістає звільнення з університету і на три дні їде до Львова. Повідомлення — умовний знак від УВО про готовність до замаху.
— Немає найменшого сенсу давати життя кількох молодих людей за якогось там куратора, — зустрічає його Євген Бірчак у пригніченому настрої. — Це не поможе, на його місце прийде інший. Ми ж молоді, повинні кінчати студії, і тоді, напевно, принесемо Україні більшу користь.
Богдан Підгайний вирішує, що в товариша не витримують нерви. Та потім сам вагається у правильності плану замаху.
Тоді ж дізнаються, що куратора позбавили охорони. Домовляються використати пістолети. Євгена Бірчака до акції не залучають. Богдан Підгайний краще стріляє, тому має цілитися в голову. Роман Шухевич — у груди.
Станіслав Собінський народився 1872‑го в містечку Золочів — тепер Львівський район. Навчався у Кракові. Працював директором школи, потім — у міністерстві освіти та віровизнання. Автор підручників із географії, історії та педагогіки. Був першим керівником Шкільної кураторії Львівського шкільного округу. З дружиною виховували трьох доньок
19 жовтня 1926‑го купують і надівають вживаний одяг. Чекають Станіслава Собінського на безлюдній вулиці біля його дому. Ввечері той проходить повз місце засідки із дружиною. Хлопці трохи йдуть за чиновником, стріляють і тікають.
“Вчора вечором у 6 год. вбито у Львові куратора Львівської шкільної округи Станіслава Собінського. Він вертав зі своєю жінкою вул. Королівською до свого помешкання в бурсі Грюнвальдській, — писала газета “Діло”. — В часі дороги за ним ішло двох мужчин, що звернуло увагу пані Собінської. Вона висказала чоловіку здогад, що це якісь підозрілі люди. Тоді на них напали”.
Слідчі з’ясовують, що Станіслав Собінський загинув від пострілу в голову. Пістолет Шухевича дав осічку. В день вбивства йшов дощ, тому знайти сліди бойовиків не можуть. Керівництво УВО хоче перестрахуватися і відправити виконавців замаху за кордон. Та потім залишають жити у Львові.
15 років тюрми дав суд львів’янину Івану Вербицькому і на п’ять менше — Василю Атаманчуку за вбивство шкільного куратора Станіслава Собінського у Львові в жовтні 1926‑го. Участі в теракті вони не брали, їх затримали помилково.
На околицях Львова знайшли монети давнього Риму Фото: Рятівна археологічна служба
Срібні римські динарії 1-2 ст н.е. виявили працівники Науково-дослідного центру “Рятівна археологічна служба” поблизу села Малі Підліски на Львівщини, де планується будівництво Північної об’їзної Львова. Про це вони розказали на своєму сайті.
Загалом було знайдено 4 монети – три срібні динарії та один фальшивий субератний динарій. Промопроєкт започатковано командою “Рятівної археологічної служби” Інституту археології НАН України спільно із Службою автомобільних доріг у Львівській області.
“Ці монети потрапили до нас з Давнього Риму. У 1-2 ст н. е. племена, що жили на території України, користувалися ними як засобом платежу. Це одні з перших монет, які місцеве населення використовувало як гроші, а не як прикраси”, — розповідає Юрій Ревера, молодший науковий співробітник “Рятівної археологічної служби”.
За його словами, у той час територія сучасної України була у сфері впливу Римської імперії. Про активні тодішні торгові зв’язки свідчать не тільки монети, але й прикраси, амфори, посуд і різні побутові речі, які знаходять археологи.
Особливий інтерес викликає і знайдений фальшивий динарій. “Це свідчить, що фальшування монет з’явилося від самого початку карбування грошей. Як тільки з’явилися перші монети, з’явилися люди, які намагалися їх фальшувати. Згідно з різними дослідженнями, приблизно 3-5% від справжніх динаріїв виготовлялися субератними, тобто фальшивими, безпосередньо в самих монетних дворах, де мали карбуватися виключно справжні динарії”, — пояснює Юрій Ревера.
За словами директора Рятівної археологічної служби Олега Осаульчука, пам’яток римського періоду на території західної України є чимало. Масштабні проєкти, як-от дослідження перед будівництвом Північного обходу Львова, дадуть можливість дізнатись більше про етнокультурні зв’язки тогочасного населення, з’ясувати, якими був побут людей, а також відстежити політичні та торгові зв’язки.
Оголошення в газеті «Сабіра Хурамович із кришталевою кулею», 1939 р.
Гортаючи пресу міжвоєнного періоду, часто можна натрапити на новини про гадалок, магів, екстрасенсів, медіумів. 100 років тому приїзд мага чи відомої гадалки в якесь містечко викликав неабиякий фурор серед місцевого населення, яке хотіло відчути якусь надзвичайну силу.
Однією із найвідоміших жінок-медіумів 1920-1930-х років Другої Речі Посполитої була така собі Сабіра Хурамович.
Можливо, ми не звернули б уваги на її постать, якби не один факт. Вона народилася в місті Луцьку на Волині, і про неї ніхто раніше не писав у волинських ЗМІ. Крім того, в 2021 році виповнюється 120 років від її народження.
Сабіра Хурамович
Ім’я Сабіри Хурамович знали не лише в тогочасній Польщі, а й далеко за її межами. Жінка була відома тим, що використовувала під час своїх сеансів кришталеву кулю. Вона входила в десятку кращих медіумів свого часу.
З біографії Сабіри відомо, що вона народилася у Луцьку в 1901 році в ополяченій родині татарських князів, як це сказано в її біографії.
Історія татарських князів Хурумовичів (Хоромовичів) цікава та давня. Вона тісно пов’язана із Литвою. Відомо, що до 1620-х років цей знаний рід проживав саме там. Потому вони переселилися на Волинь, в Острог.
Символом цієї родини був птах, який сидить на вістрі стріли. До речі, в ХІХ ст. родина волинських Хорумовичів підтвердила своє шляхетське походження.
Палац в Познані, де Сабіра Хурамович проводила сеанси в 1930-х
У статті рівненського дослідника Андрія Климчука про татар на Волині вдалося віднайти цікаві факти, які, ймовірно, розкривають походження і імена батьків Сабіри, які ніде не згадуються в її біографії раніше.
Так от, у 1900 р. підтвердження шляхетського походження на Волині отримує Мустафа Хурамович, який був сином урядника російських військ Яна Якуба. Відомо, що в Мустафи була дружина Аміна-Емілія з Янкевичів і дві доньки, Сабіра і Тамара. Ймовірно, що саме про цю Сабіру йтиметься далі.
Освіту Сабіра здобувала в місті Житомирі, де закінчила жіночу гімназію. Потім поїхала до Києва, а з 1918 року мешкала у Варшаві.
Будинок, де мешкала Сабіра Хурамович у Варшаві
З дитячих років Сабіра бачила віщі сни та володіла даром передбачення, проте родина не відразу звернула на це увагу.
У квітні 1921 року в краківському театрі Багателя вона публічно продемонструвала великому загалу свої надможливості. Жінка вгадувала заховані предмети, думки, записані слова та показувала справжні дива.
Крім того, Сабіна використовувала свої можливості для науки. Вона була почесним членом Метафізичного наукового товариства. Разом із науковцями вона проводила різні експерименти, співпрацювала тісно із лікарями шпиталю Святого Лазаря у Варшаві, науковцями Лодзького університету, Медичної академії в Гданську, Варшавського університету.
Карти Сабіри Хурамович. Автор проєкту – Марія Нєдзєльська, 1938 р.
Починаючи із 1930-х років Сабіра Хурамович проводить дослідження із використанням своїх надможливостей спільно із доктором медичних наук Александром Фрейдом, президентом Польського товариства психічних досліджень Альфонсом Грав’є.
Здатність Сабіри розпізнавати в людей різні хвороби без хірургічних втручань стали основою для написання наукових публікацій у найвідоміших медичних наукових виданнях Польщі.
Сабіра вела досить скромне життя, адже часто допомагала людям без винагороди, за участь в експериментах їй теж не платили. Основним її заробітком були статті-консультації в пресі, які вона час від часу публікувала. Також вона надавала консультації через листи. Зокрема, в неї була своя колонка в познанському тижневику. Колонка мала назву «Відповіді пані Сабіри».
Карти Сабіри Хурамович. Автор проєкту – Марія Нєдзєльська, 1938 р.
До нашого часу дійшли відповіді, які вона писала своїм пацієнтам в тижневику. Ось кілька із них:
«Відповідь для К. Б. Не відразу, але вийде пані заміж. Для цього раджу навчитись розбірливо писати, допомагати по роботі батьку, а вже потім думати про заміжжя. Кавалер, про якого пані запитує, заміж вийти не запропонує».
«Відповідь для Д. Г. На милість Божу, прошу пана писати зрозуміліше. Чи будете ви далі навчатись у виші, залежить лише від вас. Ви є справжнім лінюхом і вік вже не малий. Пора задуматись над майбутнім».
«Відповідь Й., 40. Судовий процес пан програє. Аліменти прийдеться платити. Свої хвороби пан не вилікує, але підлікує».
Карти Сабіри Хурамович. Автор проєкту – Марія Нєдзєльська, 1938 р.
З 1935 року можливостями Сабіри зацікавились науковці США і навіть писали про неї книгу. Зокрема, спільні дослідження проводив професор Детройського університету Рудольф Тарчинський.
Під час своїх виступів, які користувались неймовірною популярністю у публіки та преси, Сабіра бачила минуле та майбутнє невідомих їй людей, також розпізнавала хвороби та допомагала людям їх лікувати.
Окрім того, впродовж життя Сабіра допомагала слідчим у розкритті злочинів та співпрацювала з Міністерством внутрішніх справ Другої Речі Посполитої.
Карти Сабіри Хурамович. Автор проєкту – Марія Нєдзєльська, 1938 р.
На піку своєї популярності, у 1938 році, вона поїхала в США, потім планувала відвідати Індію та Тибет, проте через війну не потрапила туди. Померла Сабіра у 1947 році в Лондоні, де й була похована.
З 26 жовтня по 21 листопада 2021 року мистецька галерея “Зелена канапа” (вул. Вірменська 7) презентує виставку живопису та скульптури Людмили Давиденко “Мова рук”.
На персональній виставці «Мова рук» Людмила Давиденко представить нові керамічні скульптури та живопис у своїй характерній стилістиці, яку колись назвала «Різоми» (в біології розростання кореневища рослин).
Ще на попередній виставці в галереї «Зелена канапа» – «Голова» (2017) , Людмила Давиденко почала зображати руки. Часом як підтримку і опору для голови людини, або руки які затуляють вуха чи рот, руки які прикривають очі. А потім, під час локдауну руки стали прицільним об’єктом уваги художниці.
Людмила Давиденко
Пари долонь, що тримаються в різних жестах – від молитовних до утримувальних.
Людмила ліпила і ліпила. Кисті рук у художниці дуже фактурні. Вони наче позбавлені захисного шару – оголена структура величезної кількості м’язів, судин та сухожиль.
Художниця каже, що яскравим спогадом – сакральним прототипом для її скульптур став спогад про руки її бабусі. Саме їх образ зринає в уяві, коли Людмила візуалізує образ рук.
Руки – тактильні. Під час локдауну нам стало заборонено вітатися за руку, торкатися руками сторонніх, бажано носити гумові рукавички. І лиш так ми зрозуміли, наскільки важлива для нас тактильність. Рукостискання – символ довіри, а різні доторки можуть сказати більше ніж слова.
Руки – промовисті. Руки розповідають про те, ким є людина. У музиканта і садівника – різні руки. У матері і батька – мають різну мову.
А ще ж є жести – ними можна так багато сказати і вони лаконічно передадуть те, для чого не треба слів.
Робота з виставки Людмили Давиденко “Мова рук”
Людмила Давиденко працює у напрямку абстрактного асоціативного живопису та кераміки. Учасниця численних групових виставок, пленерів, переможниця премій і відзнак як живописець та скульптор. Серед них премія ім. О. де Бальзака організації «Альянс Франсез» (2013), диплом першого ступеня у арт-проекті «Абстрактне мистецтво-2019» (Івано-Франківськ), диплом міжнародної виставка абстрактного живопису «АРТ-АКТ 2019» (Чернівці) тощо.
Відбулось більше 20-ти персональних виставок в Україні та закордоном.
Роботи художниці експонувались на Contemporary Art Kyiv, Lviv Fashion Week, ART ZURICH, Art Paris, RHY Art Fire Basel, Lviv Art Days, International Triennial SILVER QUADRANGLE. Відтак, є частиною приватних колекцій в Україні, Польщі, Росії, Німеччині, США, Франції, Іспанії та Швейцарії.
Майстриня Дарія Альошкіна. Фото з архіву майстрині
У 2019-му році Дарія Альошкіна презентували свої роботи в Парижі. Тоді представники Michelangelo Foundation for Creativity and Craftsmanship помітили мисткиню та зацікавилися її творчістю і взяли інтерв’ю. А днями витинанкарку внесли у Homo Faber Guide, повідомляє Galnet.fm.
Майстриня Дарія Альошкіна за роботою. Фото з архіву майстрині
“Це надзвичайно важлива подія для мене і моєї творчості. Мене додали як мисткиню ручної роботи – паперового мистецтва витинанки. Свого часу я закінчила Львівську академію мистецтв і здобула фах скульптора. У нас не можна здобути освіту майстра чи майстрині витинанок. У мистецтві витинанки офіційно я ніде не працюю, не є членом спілки, не маю нагород чи відзнак в Україні. Ця перемога дає мені впевненість. Те, що мене включили до цього гіду, додає мені впевненості, що я не просто так цим займаюся.” – Розповіла Galnet Дарія Альошкіна.
Робоче місце Дарії Альошкіної. Фото з архіву майстрині
Вона також зазначила, що у гіді додають посилання на соцмережі та інші контакти майстрів, що полегшує комунікацію.
“Вони рекомендують звертатися до нас, замовляти у нас роботи, майстер-класи. Для митця та художника дуже важливо отримати такі рекомендації”, – додає Дарія Альошкіна.
Скріншот зі сайту homofaberguide.com
Зазначимо, на платформі є інформація про 12 українських митців: з Косова, Івано-Франківська, Києва, Львова, Полтави, Харкова, Ужгорода та Ірпеня.
Витинанки Дарії Альошкіної. Фото з архіву майстрині
Додамо, The Michelangelo Foundation for Creativity and Craftsmanship – це міжнародна некомерційна організація, метою якої є перевідкрити здатність ручної роботи та підтримати тих, хто це робить найкраще: виняткові сучасні європейські майстри-ремісники, які використовують давні традиції, навички та знання для створення прекрасних об’єктів, що мають тривалу цінність. Фонд назвали на честь італійського скульптора, художника та архітектора Мікеланджело.
Витинанки Дарії Альошкіної. Фото з архіву майстрині
Homo Faber Guide – онлайн-платформа, яка дозволяє користувачам шукати ремісників, відкривати для себе їхні шедеври, налагоджувати потрібні контакти, досліджувати музеї, відвідувати галереї та магазини, де продаються унікальні предмети.
Професор Іван Боберський за своє життя написав чимало праць з історії, теорії та практики українського тіловиховання. Сьогодні пропонуємо ознайомитися із його публікацією «Нові шляхи до тїлесного вихованя».
Праця Івана Боберського «Нові шляхи до тїлесного вихованя» вийшла друком після проведення анкети (опитування) з питань тілесного виховання в Міністерстві віровизнань і освіти у Відні 10–12 січня 1910 р. Вперше стаття з’явилася на сторінках віденського журналу «Körperliche Erziehung» (1910 р., № 10). Цю ж публікацію, але вже українською мовою, надрукували 1911 р. в українському науково-педагогічному журналі «Наша Школа». Журнал спочатку видавала «Учительська Громада», а з 1911 р. спільно «Учительська Громада» у Львові та «Товариство імені Сковороди» у Чернівцях. Окремою відбиткою, накладом українського гімнастичного товариства «Сокіл-Батько», праця побачила світ 1911 р.
Іван Боберський – голова українського товариства «Сокіл-Батько». Львів, 1914 р. З фондів Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України.
Текст публікації Івана Боберського подано із збереженням мови і правопису ориґіналу.
Іван Боберський
НОВІ ШЛЯХИ ДО ТЇЛЕСНОГО ВИХОВАНЯ
Всї, що цікавлять ся тїлесним вихованєм шкільної молодїжи, звертають в теперішну хвилю свої очи на Швецію й Анґлію.
Франція і Нїмеччина учать ся від Швеції. Французькі лїкарі роблять досліди на поли шведських вправ, нїмецькі руховики перекладають підручники до руханки, які написали Шведи Lіеdbеск і Törngren. Французька і нїмецька держава посилає учителїв і учительки руханки до Швеції. В своїм стремлїню до досконалости найшли ся два противники на тім самім шляху поруч себе: Французи і Нїмцї.
Деякі учасники анкети про тїлесне вихованє, яка відбула ся 10–12 сїчня 1910 у Відни в Мінїстерстві Просвіти, боронили німецьку руханку і покликували ся на знаного німецького дослідника Фердинанда Авґуста Шмідта. Той відклик одначе є невмістний, бо власне сей учений боронить цїлою своєю силою шведську руханку.
Титульна сторінка праці Івана Боберського «Нові шляхи до тїлесного вихованя» (Львів: Накладом «Сокола-Батька», 1911 р.).
Воно впадає в очи: майор Ротман їздив в р. 1843 до Швеції і вернув фанатичним прихильником шведської руханки; др. Шмідт перебував 1899 р. у Швеції і розпочав по своїм повороті навертати німецьких руховиків до шведської руханки. Гадаю, що те саме стало би ся з кождим розумним, неупередженим чоловіком. Тут не йде о національні права Нїмцїв або Шведів, ходить лиш о цїль, – а ціль наведе нас на правдивий шлях.
Чи вправляємо ся на те, щоби зробити орґанїзм здоровим, а тїло красним, чи на се, щоби видумувати тисячні відміни рухів, як сего вимагає нїмецька руханка?
Думаю, що з часом витворить ся в школах загальна, міжнародня метода тїлесного вихованя. Вона узгляднить найлїпші досвіди, які поробили на тім поли Шведи, Данцї, Анґлїйцї, Нїмцї, Французи і Япанцї.
Плян для австрійських середних шкіл з р. 1897 мав свої додатні сторони:
Він доручає просту поставу, до якої руханка все мусить стреміти.
Вимагає, щоби вправи відбували ся на свобіднім воздусї, що після найновійших досвідів є найважнійше.
Жадає проруху (свобідних вправ) через 15 мінут, а сей протяг часу показав ся вповні вистарчаючим.
Домагає ся рухових гор і роздїлює їх на поодинокі кляси; в низших клясах переважно бігові гри, у визших клясах – мячеві гри.
Узглядняє «народні вправи» з виїмком мету.
Обкладинка українського науково-педагогічного журналу «Наша школа» (Львів–Чернівці, 1911 р., кн. 1).
Його шкідливі сторони впадають нам в очи:
Перебіг одної години руханки не є означений. Учитель руханки може робити, що хоче. Точний плян, як треба на годинї поділити вправи, запобіг би безцільній блуканині і бездушній самоволі.
Поука, як учитель має повести руханку, має неясні місця. Вона жадає, щоби форму спільних вправ приноровити не лише до впоряду і проруху, але також до всїх инших родів вправ. Сей спосіб науки не дасть ся одначе перевести з причини браку місця і приладів.
Прорух, с[е] є уклад свобідних вправ, який у протязі 10–20 хвиль має прорухати цїле тїло, переведений є зі становища математика. Рухи рамен, ніг, кадовба вишукує довільно і лучить довільно. Се в нинїшних часах, по довголїтних досвідах, роблених у Швеції, Данії, Анґлїї, Сполучених Державах, є неможливе. Комбінації і варіяції Шпісса, як чисто математичні, мусять уступити вправам, зложеним після їх впливу на обіг крови, віддих, мязи і кістяк.
Розділ приладів на поодинокі кляси показав ся в практиці невідповідним. Вправи н. п. у підпорі на кони є лекші як вправи в підпорі на поручах. Мимо того стоять поруча вже в першій клясї, а кінь щойно в пятій клясї. Нещасний підпір поперечний приписаний вже в першій клясї!
З того бачимо, що австрійський плян для науки руханки в середних школах вже постарів ся, хоч має щойно 13 літ. В тім часі змінило ся не одно, а «руханка» розвинула ся в «тілесне вихованє». Висунули ся наперед рухові гри, спорт, легка атлетика і шведські прилади.
Лікарі, руховики, спортовцї, силачі, дужці досліджували уклад мязів і нервів, слідили вплив рухів на серце, легкі, печінку, нирки, жолудок – і ріжними шляхами дійшли до нових основ. Нинїшний час домагає ся руху, але руху, що веде до наперед означеної цїли. Станули ми на тій точцї, що цїлию руханки не є сила, але здоровлє, не є тягар тіла, але звинність.
Плакат-сповіщення «Українського спортового кружка». Автор ідеї – Іван Боберський, оформлення – Романа Грицая. 17 грудня 1910 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Нїмець Сандов і Данець Мілєр зложили на підставі довголїтного досвіду два роди проруху. При відновленю наукового пляну належало би зложити прорух з яких 20 вправ і впровадити його в наші школи. Молодїж присвоїла би собі сей систем і вправляла би його опісля також в пізнїйших лїтах.
Спосіб веденя проруху на годинї руханки належить точно означити. Треба узгляднити природні вправи: хід, біг, скок, удар, мет, дужанє, плаванє. Спорти, як їзда на колесі, човнї, на совгах, лещетах, санчатах, самотужках, шерм, мандрівництво посідають сю добру прикмету, що молодїж плекає їх дальше, коли вже опустила середну школу.
Рухові гри творять галузь, на яку будучий науковий плян повинен би звернути найбільшу увагу. При грах виступають отверто черти характеру грачів і тут можна сі черти розвинути, ублагороднити, поправити.
Тому що заведенє таких гор, як «Гилька», «Союзняк», «Ситківка», «Гаківка», «Воротай», получене з великими перешкодами, то позволю собі подати раду, яку беру з мого досвіду: Учитель руханки запрошує до своєї школи доброго грача з якогось звісного спортового клюбу. Він стає через один або два місяці «підготовцем» (тренером) учеників. Підготовець творить дві або чотири дружини і підготовляє їх до гри словом і своєю особистою участю в грі. Від тих «підставових» дружин учать ся опісля инші ученики. «Союзняка» цінить молодїж найбільше і на се ся гра вповнї заслугує.
Повага учителя не потерпить на тім нічого, що чужий чоловік учить гри. Учитель прецінь цілу сю роботу орґанїзує і переводить. Кошти на подорож і оплату для підготовця покриває ся зі шкільних оплат на гри. Учитель може запросити дві дружини з чужого закладу, щоби показали взірцеву гру і через се побудили видцїв, щоби самі опісля до неї взяли ся. Один заклад висилає свою дружину до боротьби з дружиною другого закладу, а через се розогнюють ся уми, будить ся охота до руху на свобіднім воздусї, розвиває ся почутє чести.
Руханково-спортова площа товариства «Сокіл-Батько» у Львові («Українськи Город)
Подам іще одну раду з моєї практики. В кождій середній школї можуть ученики, які любують ся в руханцї і спортах, утворити кружок, що стоїть на чолї спортового житя в школї і дає почин до його розвою. Спортовий кружок повинен мати свою кімнату, де находила би ся спортова біблїотека, світлини з вправ і прогульок та відбували би ся наради над веденєм вправ, змагань і прогульок.
Ученики вибирають зпоміж себе голову, писаря і біблїотекаря, а учитель руханки є «защитником» спортового кружка. Видїл обговорює пляни мандрівок, змагань, шкільних здвигів і переводить свої ухвали в дїло. Спортовий кружок уможливлює своїм членам закупно спортових приладів, так що вони дістають совги, лещети, санчата, решітчики, мячі, обув до «Союзняка» і до «Ситківки» на сплату. На що здадуть ся всякі вказівки і заохоти до плеканя гор і спортів, коли не усунемо молодїжи матеріяльних перешкод, які тут все загороджують дорогу? Охорона здоровя коштує, а ми маємо діти і їх родичів до того призвичаїти, що видатки на здоровє важнїйші і потрібнїйші, як видатки на алькоголь, величаві меблі і дорогі одяги.
Здаєть ся мені, що роботу молодїжи криємо за дуже перед світом і за мало даєм ученикови відчути, що він поза школою щось уміє, що він може тішити ся осягом, здобутим совісною напругою. Тому вважаю, що прилюдні руханкові виступи і змаганя можуть молодїжи принести лише користь. Коли гелєнські хлопці брали участь в олімпійських змаганях, то можуть і наші хлопці уладити свої олімпійські змаганя. Баден, Інсбрук, Лїнц, Львів уладили змаганя в р. 1909. Се будить енерґію, веселість і охоту до житя.
З виїмком учителя до руханки відносить ся звичайно учительський збір до тїлесного вихованя молодїжи або рівнодушно, або з кпинами, або просто ворожо. Учителї беруть тільки неохотно участь у прогульках молодїжи, а рухові гри і змаганя не цікавлять їх. Не дивниця! Вони не розуміють ся на сім. До того плян науки не звертає на тїлесне вихованє ніякої уваги. Цїла вага положена на образованє духа. Що ученик стає горбатий, що стає короткозорий, що рухає ся погано, се урядовому плянови науки байдуже. Коби він вивчив свою «партію» і знав всі подробиці, «які для інтелїґентного чоловіка треба конче знати».
Сю хибу усуне ся поправкою в шкільнім плянї, що коли школа розвиває наукою духа, то руханкою має рівночасно розвивати тїло. Оба середники повинні рівноважити ся. Вихованє духа не може виходити на шкоду тїла. Кождий учитель повинен до свого іспиту предложити посвідку, що ходив шість семестрів на руханку і відбув курс для рухових гор. Тодї учителї будуть мали ясне понятє про вартість тїлесного вихованя і будуть могли заняти ся ним залюбки.
Практика учить, що три години руханки тижнево – найменше число. В лїтї належить замість третьої години руханки завести обовязкове пополуднє для гор. Руханка і гри мусять бути обовязкові. Пильні і совісні ученики, що найбільше потребують руху, ощаджують на руханцї час, пишуть і учать ся без огляду на своє здоровлє.
Довші перерви в шкільній науці повинна молодїж безумовно переводити на подвірю, щоби зачерпнути свіжого воздуху, походити, побігати і натягнути сустави на приладах.
Сею увагою переходжу до обговореня простору, потрібного до руханки і рухових гор. Школа без подвіря, без грища, бев рухівнї є закладом, в якім молоде тїло ученика робить ся кулявим, горбатим, короткозорим, сухітничим і тупоумним. Науковий плян мусить добороти ся до сеї основи, що не тільки історія, математика, латина, грека підносять вартість чоловіка, але також рисунки, музика, руханка, ручні роботи, рухові гри і спорт. Хто погляне безсторонним оком на скривлені, безсильні, боязкі, короткозорі постати учеників, сей мусить признати, що зайшла якась похибка в доборі предметів і виховуючих середників.
Учительський відділ товариства “Сокіл-Батько” у Львові. Зліва направо: професор Іван Боберський – провідник відділу, Степан Гайдучок, Тарас Франко, Омелян Гузар, Петро Франко, Іван Ігнат, Олександр Довбенко, Ігор Федів. Весна 1913 р.
Проймає мене моральний і тїлесний біль, коли виджу новий шкільний будинок з маленьким подвірцем, а до того при порошній, оживленій улици. Молодїж сидить шість до сім годин у вузких лавках, засуджена на «приличну» нерухливість, в шкільній задусї, серед оглушаючого уличного галасу. В перервах проходжуєть ся дещо по задушних, темних, вузких коритарях. Нема тут простору, нема сонця, нема воздуху, нема спокою. Се тягне ся вісїм лїт!
Нездорові шкільні будинки повстали в Австрії навіть по р. 1900, отже в XX. столїтю! Яка се солодка іронія, коли наші настоятелї і родичі звертають ся до нас учителів, щоби ми дбали про здоровє шкільної молодїжи. Рівночасно будує там хтось дальше пушки на сардинки, які називаємо опісля «гіґієнічно уладженими салями». Без перешкоди вибирає собі хтось площу на школу при такій улици, де дзвонять трамваї, гудять вози і курить ся порох. І дальше ставить хтось школи без просторого подвіря і без рухівнї.
Після основ, яких вимагає теперішний час від тїлесного вихованя, повинна кожда школа посідати своє власне грище. «Союзняк», «Добувач», «Тарабанна» вимагають, щоби грище обнимало що найменше 10.000 квадратових метрів. Що йно при 30.000 квадратових метрах стає площа вигідною. Такі площі можна при добрій воли і витрівалости набути в менших містах за кілька тисяч корон.
Кожда середна школа повинна би стреміти, щоби прийшла в посіданє такої площі. Находить ся в містї дві або три школи, то повинні би в тій справі злучити свої сили разом.
Махнете рукою і збудете мене певно предвічною відповідю: «Нема гроший!’ Певно, такого готового скарбу, який найшов ґраф Монте Хрісто, не можу вам показати, але гроші є, і то невичерпана, все пливуча струя гроший. Кожда австрійська середна школа, що має, скажім, 500 учеників, розпоряджає кождого року 500 коронами «забавового», яке пливе в шкільну касу з ученичих калиток. В 10 роках робить се 5.000 корон, а в 20 роках 10.000 корон, без відсотків. Можна би лише малу частину уживати на закупно найпотрібнїйших приладів до гор і забав, а решту щадити на щадничу книжочку. Добровільні датки з нагоди шкільних, рахункових виступів і змагань побільшили би сей засновок на закупно грища. На сю ціль можна би купити горбовату, неурожайну площу, яку ученики могли би опісля вирівнати й окрасити. До того всього потреба особистої жвавости й охоти, яка не чекає на «розпорядки», «порученя» і «рескрипти».
Школи у великих містах мають під тим зглядом далеко більші трудности. Цїни площ є незвичайно високі, неначе би на них находили ся копальні золота або раду, але при відповідній орґанїзації можна би і тут богато осягнути. Учительські збори повинні би взяти ся енерґічно до дїла і не чекати на приказ і поміч з гори.
Щоби цїлий новочасний рух, що стремить до гармонїйного вихованя тїла і духа, мав кріпкий і розумний провід, належало би отворити з часом відповідні віддїли у краєвих шкільних радах і в мінїстерстві. Вони давали би напрям, збирали поодинокі досвіди в одну цїлість, улїпшали плян і приходили школам з моральною і матеріальною помічю.
Джерело:Боберський І. Нові шляхи до тїлесного вихованя. – Львів: Накладом «Сокола-Батька», 1911. – 8 с.
Андрій СОВА історик
Джерела та література:
Галичина – український здвиг за матеріалами архіву Степана Гайдучка: [Альбом] / Авт. ідеї Л. Крип’якевич; упоряд. Ю. Николишин, І. Мельник; літ. редактор І. Лемко. – Львів: Апріорі, 2014. – 268 с.
Сова А., Тимчак Я. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512с.
Українська тіловиховна традиція / гол. ред. Андрій Сова. – Львів, 2020. – Вип. 1. – 128 с.
Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків, Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.com; sovaandrij1980@gmail.com
Автобуси МАЗ 203 та «Електрон» А 185 на вул. Підвальній. Вересень 2019 р. Автор фото Вадим Галюк.
Фотографії Старого Львова продовжують публікувати матеріали із історії розвитку автобусного транспорту міста Львова. У сьогоднішній частині циклу розказуємо про чвертьсторічну історію комунального автобусного перевізника – Львівського комунального АТП № 1.
Львівське комунальне АТП № 1 – від ЛАЗів до «Електронів» та МАЗів
Як ми уже згадували, у 1991 – 1995 році у Львівській міській раді обговорювалася потреба створення муніципального автобусного підприємства. Пропонувалося перевести Львівське АТП № 14630 із державної форми власності у комунальну. Таким чином, влада міста хотіла отримати контроль над основним автобусним перевізником міста, який до 1997 року входив у систему Міністерства транспорту України. Переговори про переведення Львівського АТП № 14630 у комунальну власність виявилися невдалими – у 1997 році це підприємство було приватизовано. Натомість виконком Львівської міської ради 7 листопада 1995 року приймає рішення № 652 про створення Львівського комунального автотранспортного підприємства № 1. Підприємство отримує територію площею 0,523 гектари за адресою вул. Грунтова, 1б. На цій території розташовані виробничі та господарські споруди загальною площею 1666,9 кв. метри. Львівське комунальне АТП № 1 отримало свідоцтво про державну реєстрацію 21 грудня 1995 року.
Автобус середнього класу ЛАЗ-42021 – із 26 автобусів цієї моделі починалася історія Львівського комунального АТП № 1
На початках на балансі Львівського комунального АТП № 1 перебувало 26 автобусів ЛАЗ-42021, які обслуговували два маршрути сихівського напрямку: № 2 Залізничний вокзал – вул. Сихівська та № 9 пл. Липнева – вул. Сихівська. Пізніше автобусами ЛАЗ – 42021 ЛК АТП № 1 почало обслуговувати маршрут № 55 вул. Личаківська (АС№6) – завод «ЛОРТА». На початку 2000-х трасу автобусного маршруту № 2 було продовжено із Сихова до вул. Личаківської (АС № 6). Відомо, що рішення міськвиконкому № 731 від 29 грудня 1998 року Львівське комунальне АТП № 1 отримало 54,5 тис. грн. в якості поповнення статутного капіталу на закупівлю автобуса ЛАЗ-695Н.
У кінці 1995 р. за кошти бюджету міста Львова було придбано 11 мікроавтобусів «Peugeot J9 Karsan». Цей транспорт було передано ЛК АТП № 1, мікроавтобуси навесні 1996 р. почали курсувати від пл. Галицької до вул. Наукової в режимі «маршрутне таксі». Вартість проїзду становила 50 тис. карбованців (після реформи 1996 р. – 50 коп.), в той час як проїзд у автобусах, що курсували у звичайному режимі тоді вартував 30 тис. крб., а у електротранспорті – 20 тис. крб. Автобусний маршрут № 50 ЛК АТП № 1 обслуговувало до кінця 2011 р. – Договір № 24-04 на перевезення пасажирів на автобусному маршруті № 50 між Управлінням транспорту і зв’язку ЛМР та АТП було підписано 12 листопада 2004 р.
Салон автобуса ЛАЗ-42021. Сучасне фото
Окрім мікроавтобусів «Peugeot J9 Karsan» на маршрутах № 50 і № 51 Краківський ринок – Сихів у 2000-х роках курсували також мікроавтобуси на базі «Газелі» (ГАЗ-3302) – «Рута СПВ-15», виготовлені Часов’ярським авторемонтним заводом на Донеччині. У салоні цих мікроавтобусів було 14 сидінь для пасажирів. Довжина мікроавтобуса – 5,4 метри, кузов мав каркасну будову, пасажирські двері – із ручним приводом. Висота машини – 2,5 метри. Мікроавтобуси оснащені бензиновим двигуном ЗМЗ-4026.10 потужністю 100 кВт. У другій половині 2000-х років на автобусному маршруті № 50 працювали мікроавтобуси БАЗ-2215 «Дельфін» виробництва корпорації «Еталон».
На початку 2000-х років ЛК АТП № 1 експлуатувало перший низькопідлоговий автобус Тур А181 (висота підлоги 360 мм.), виготовлений ВАТ «НДІ Укравтобуспром» в єдиному екземплярі в 1998 році. Журнал «За рулем» у 2001 році повідомляв про те, що автобус-прототип Тур А181 був куплений львівською мерією. Проте із невідомих причин цей автобус із номером кузова 226-Е (експериментальльний) та державним № 026-58 ТА був переданий Львівському аеропорту і експлуатується там досі в якості перонного автобуса із державним № Т 3166 ЛВ.
Мікроавтобус «Peugeot J9 Karsan», вигляд на лівий борт кузова. 11 таких мікроавтобусів влада Львова закупила в кінці 1995 року в компанії «Ілта-Київ», навесні 1996 року вони вийшли на маршрут № 50 пл. Галицька – вул. Наукова. Фото цього мікроавтобус зроблене в Одесі у 2000-ні рр.
Львів міг стати першим в Україні містом, де на міських маршрутах експлуатувалися б низькопідлогові автобуси великого класу. Про це Любомир Крайник (керівник ВАТ «НДІ Укравтобуспром») писав у своїй статті «ЛАЗ у пошуках виходу» в газеті «Поступ» (№ 181 від 22 грудня 1999 року). У статті зазначалося, що 1 жовтня 1998 року Львівська обласна рада прийняла рішення № 62, яке передбачало замовлення в 1999-2000 роках промислово-дослідної партії автобусів нового покоління типу Тур А181, які забезпечують безпроблемне перевезення інвалідних і дитячих візків для двох маршрутів у Львові та Дрогобичі. Нажаль, це рішення так і не було реалізоване. Львівському автобусному заводу узагалі не вдалося налагодити виробництво нових українських низькопідлогових автобусів «Тур А181» великого класу, отож їх виробництво вирішили перенести на Південний машинобудівний завод до Дніпропетровська – про це писав «Поступ» в замітці «Південмаш» виготовлятиме львівські ТУРИ», яка вийшла у числі 152 від 5 жовтня 2001 року. Проект низькопідлогового автобуса середнього класу «Тур А143», розроблений НДІ «Укравтобуспром» на зламі століть узагалі залишився тільки на папері.
Мікроавтобус «Peugeot J9 Karsan», вигляд на лівий борт кузова. Фото цього мікроавтобуса зроблене в Одесі у 2000-ні рр.
В середині 1990-х років за кошти бюджету міста Львова було придбано 24 автобуси великого класу ЛАЗ-52523 виробництва Львівського автобусного заводу. Ці автобуси належали Управлінню транспорту і зв’язку Львівської міськради. 18 автобусів ЛАЗ-52523 до 2002 року перебували в оренді і експлуатувалися ВАТ «Львівське АТП № 14630» на міських маршрутах Львова. Протягом 2002 року підприємство повернуло місту спочатку 14 автобусів ЛАЗ-52523, а потім іще 4. Всі автобуси були передані на баланс Львівського комунального АТП № 1 як поповнення статутного капіталу. У 2002 – 2006 році було розпродано із аукціонів 19 із 24 автобусів ЛАЗ-52523.
30 вересня 2002 року виконком Львівської міськради своїм рішенням № 336 дозволив ЛК АТП № 1 реалізувати через аукціон 2 автобуси ЛАЗ-52523 із державними номерами 85-60 ЛВС та 87-49 ЛВС 1995 року випуску із формулюванням «враховуючи економічну недоцільність подальшої експлуатації автобусів ЛАЗ 52523». Наступне аналогічне рішення за № 389 виконком приймає 8 листопада 2002 року – ним дозволено реалізацію із аукціону двох автобусів ЛАЗ-52523 із номерами кузовів №№ 482 і 533 (державні номери не вказані, але вочевидь це машини 64-83 ОНА та 88-68 ЛВС) теж 1995 року випуску. За кілька днів до нового 2003 року – 27 грудня 2002 року виконком приймає рішення № 607, яким знову надає комунальному перевізнику право на продаж іще двох автобусів ЛАЗ-52523 – із кузовами № 277 та 281 1995 року випуску (державні № ймовірно 85-62 ЛВС та 85-61 ЛВС). Розпродаж автобусів продовжується і 2003 року – згідно рішень міськвиконкому № 171, 952 та 1044 від 7 березня, 7 листопада та 5 грудня 2003 року ЛК АТП № 1 отримало дозвіл на реалізацію іще 7 автобусів ЛАЗ-52523. 19 березня 2004 року виконком ЛМР своїм рішенням № 250 дозволив ЛК АТП № 1 продати іще 3 автобуси ЛАЗ-52523. Продаж іще 3 автобусів ЛАЗ-52523 погодила Львівська міська рада своєю ухвалою № 454 від 14 грудня 2006 року. Таким чином, було погоджено продаж 19 автобусів ЛАЗ-52523 великого класу, які станом на 2002 рік були чи не найдосконалішими українськими автобусами.
Мікроавтобуси «Peugeot J9 Karsan» на проспекті Свободи у Львові. На передньому плані – синій мікроавтобус маршруту № 64 ЗАТ «ТК «Ференс і К», а за ним – білий мікроавтобус маршруту № 50 ЛК АТП № 1
На балансі ЛК АТП № 1 після 2006 року залишилося 5 автобусів ЛАЗ-52523. Із них 3 автобуси із державними номерами 88-67 ЛВС, 64-82 ОНА і 85-57 ЛВС були списані ухвалою № 2763 Львівської міськради від 18 червня 2009 року, а останні два автобуси списано уже у 2021 році – це машини ВС 29-12 АА і ВС 29-50 АА 1995 року випуску. Ці машини у 2009 – 2010 рр. іще встигли попрацювати на автобусному маршруті № 5, який поєднав проспект В. Чорновола із Сиховом.
Як склалася доля 26 автобусів ЛАЗ-42021, які теж перебували на балансі ЛК АТП № 1 встановити не вдалося – серед документів Львівської міськради не вдалося знайти документів про їх списання чи дозвіл на продаж. Щодо інших автобусів, які належали ЛК АТП № 1, вдалося знайти рішення міськвиконкому № 413 від 6 серпня 1999 року про дозвіл на реалізацію автобуса ЛАЗ-695Н із номером кузова 173899. У рішенні йшлося, що автобус «економічно невигідний підприємству у зв’язку з відсутністю відповідної ремонтно-технічної бази, великими витратами палива, зменшенням пасажиропотоку на маршрутах №№ 2, 9». В той же час, 7 листопада 2003 року із балансу Управління транспорту і зв’язку ЛМР на баланс ЛК АТП № 1 було передано автобус ЛАЗ-695Н 1995 року випуску із кузовом № 173811 вартістю 6168,33 грн., який раніше перебував в оренді і експлуатувався ПАП «Ряснянське АТП».
Мікроавтобус «Рута СПВ-15» виробництва Часов’ярського авторемонтного заводу на 51-му маршруті, який обслуговувало ЛК АТП № 1. Фото початку 2000-х рр.
У 2004 році в місті Львові практично зникли автобусні маршрути, які курсували в звичайному режимі і перевозили пільговиків усіх категорій. Як констатувалося в ухвалі № 1057 від 12 лютого 2004 року «Про першочергові заходи Комплексної програми розвитку транспорту у м. Львові на 2004-2006 рр.», в місті курсувало тільки 3 автобусні маршрути, які перевозили усі категорії пільгових пасажирів: № 1 пр. Червоної Калини – пл. Св. Юра; № 3 Рясне – 2 – пр. Чорновола та № 7 Автовокзал – Майорівка – пл. Митна. Загалом у місті на той час було 89 автобусних маршрутів, які обслуговувалися 29 перевізниками різних форм власності на підставі укладених із міською радою договорів. Вартість проїзду на той час становила 50 коп. в автобусах, що працювали у звичайному режимі, а в автобусах «маршрутне таксі» 60 коп. і 80 коп. в мікроавтобусах «маршрутне таксі». З метою вирішення транспортних проблем міста депутати планували виділення бюджетних коштів на закупівлю нових автобусів, які мали б працювати на автобусних маршрутах у звичайному режимі. В реальності жодних заходів із збільшення комунального автобусного парку вжито не було.
Мікроавтобус БАЗ-2215 «Дельфін» на 50-му автобусному маршруті, який обслуговувало Львівське комунальне АТП № 1. Фото 2010 р.
Станом на 2009 рік автопарк комунального ЛК АТП № 1 складався практично із одних орендованих транспортних засобів. Відповідно до рішення міськвиконкому № 322 від 26 березня 2010 року було рекомендовано: «За підсумками діяльності 2009 року ЛК АТП № 1 провести економічні розрахунки щодо переходу від оренди автобусів до самостійних перевезень пасажирів та забезпечити беззбиткову діяльність підприємства». Станом на 2009 рік комунальний перевізник обслуговував тільки три автобусні маршрути – № 2 (Залізничний вокзал – вул. Сихівська), 50 (пл. Галицька – вул. Наукова) та 51 (Краківський ринок – пр. Червоної Калини).
Із 2009 року парк Львівського комунального АТП № 1 починає поповнюватися новими низькопідлоговими автобусами виробництва Львівського автобусного заводу, того року куплено 2 зічленовані автобуси ЛАЗ А292 (вартість машини – біля 2,3 млн. грн. на той час) та один «одиночний» 12-метровий автобус ЛАЗ А183. Наступного 2010 року на баланс ЛК АТП № 1 було прийнято 11 автобусів ЛАЗ А183 та 3 автобуси ЛАЗ А292. У кінці 2010 року на підприємство надійшло 15 автобусів моделі ЛАЗ А191 та один автобус ЛАЗ А152. Таким чином, підприємство отримало 33 нові автобуси львівського виробництва. Окрім цієї техніки на маршрути випускалося 2 відремонтовані старі автобуси ЛАЗ-52523, а також два автобуси ЛАЗ-52528, які комунальний перевізник орендував.
Міський автобус великого класу ЛАЗ-52523. Автобуси цієї моделі були у 1995 – 1996 рр. придбані за кошти міського бюджету. Частина автобусів орендувало ВАТ «Львівське АТП № 14630», але у 2002 році повернуло їх місту. Автобуси були передані ЛК АТП № 1, частина із них була розпродана у 2002 – 2006 р., останні автобуси цієї моделі списані у 2021 р.
Із 2009 року Львівське комунальне АТП № 1 починає обслуговувати маршрут № 5 у звичайному режимі. Цей маршрут сполучає пл. Соборну із Сиховом. Далі його було продовжено до проспекту В. Чорновола. У наступному 2010 році комунальний перевізник починає обслуговувати автобусні маршрути № 1 Університет – Сихів та № 3 із центру в Рясне-2. Також було запроваджено автобусний маршрут № 11, який сполучив площу Різні із ТЦ «Кінг-Крос-Леополіс». До літа 2011 року автобусні маршрути, які обслуговували машинами великого класу, працювали за соціальним тарифом в 1 грн., проте через нерентабельність їх було переведено у режим «маршрутне таксі», а вартість проїзду зросла до 2 грн.
Міський автобус ЛАЗ-52523 із д.н. ВС 2912 АА 1995 року випуску на маршруті № 5 пл. Соборна – пр. Червоної Калини. 24 вересня 2009 р., автор фото – Андрій Василюк
На кінці лютого 2011 року керівництвом міста та ЛК АТП № 1 були озвучені плани переїзду підприємства на нову територію. Оскільки на той час планувалася закупівля на ЛАЗі 92 нових автобусів, стара територія ЛК АТП № 1 на вулиці Грунтовій, 1б просто не могла б їх вмістити. Отож було прийнято рішення про перенесення основного майданчика комунального перевізника на територію колишньої військової частини на вулиці Авіаційній, 1. Треба зазначити, що цей «переїзд» затягнувся і деякий час автобуси ЛК АТП № 1 утримувалися на території тролейбусного депо ЛКП «Львівелектротранс». У кінці серпня 2012 року виконком ЛМР приймає рішення про тимчасове розміщення автобусів ЛК АТП № 1 на території ЛКП «Шляхоремонтне підприємство Личаківського району» на вул. Пасіки Галицькій, 7.
Міський автобус ЛАЗ-52523 на автобусному маршруті № 5. 1 червня 2010 р. Автор фото – Матеуш Бузек
До вересня 2011 року керівником ЛК АТП № 1 був Орест Гриньків. Із 20 вересня 2011 року очільником комунального перевізника став Андрій Тимчина. Він народився 5 червня 1970 року, у 1995 році закінчив ЛНУ ім. І. Франка за спеціальністю «Механіка». У 2000 році закінчив магістратуру в Міжрегіональній академії управління персоналом за фахом «Економіка і управління бізнесом». У 1995 році свій трудовий шлях почав програмістом Львівського заводу безалкогольних виробів, із 1996 році працював у Державній податковій адміністрації, а із 2000 року – спеціалістом із транспорту, а потім менеджером відділу доставки ВАТ «ПБК «Славутич», у 2007 – 2009 рр. працював у компаніях «Волиньхолдинг», «Агрокосм», «Вімм-білль-данн» та «Нео-трейд». Із вересня 2009 року працює на кафедрі «Транспортні технології» НУ «Львівська політехніка».
Міський автобус ЛАЗ-52528 на автобусному маршруті № 5. Цей автобус 2003 року випуску спочатку працював в Одесі. У кінці 2000-х – на початку 2010-х років експлуатувався ЛК АТП № 1 у Львові. Із 2011 р. працює в Калуші Івано-Франківської області. 26 червня 2009 р. Автор фото Андрій Василюк
Із 1 січня 2012 року рішенням виконкому Львівської міськради змінено маршрутну мережу міських автобусних перевезень, а також кількість автобусних перевізників була скорочена до 4 компанія, в тому числі ЛК АТП № 1 і трьох приватних компаній, до яких у січня 2012 року додалася іще одна. Відповідно до проведеного конкурсу на перевезення, ЛК АТП № 1 дісталася найбільша кількість міських автобусних маршрутів. Проте власного рухомого складу в підприємства було замало навіть для обслуговування т.зв. «радіальних» маршрутів № 1А пл. Галицька – ринок «Галицьке перехрестя», № 2А пл. Галицька – вул. Городоцька (межа міста); № 3А пл. Різні – ТРЦ «Кінг-Крос-Леополіс»; № 4А пл. Різні – пр. Червоної Калини; № 5А пл. Різні – Винники та № 6А пл. Галицька – Рясне-2.
Списаний автобус ЛАЗ-52523 на території ЛК АТП № 1 на вул. Грунтові. Літо 2021 р. Автор фото – Ігор Зінкевич
Керівництво ЛК АТП № 1 не змогло орендувати відповідну кількість автобусів у приватних перевізників, відповідно виникли значні проблеми із обслуговуванням навіть «радіальних» маршрутів. Це призвело до зміни керівництва підприємства – директор ЛК АТП № 1 Андрій Тимчина звільнився із посади за власним бажанням. Посаду директора ЛК АТП № 1 обійняв Михайло Васильович Сидорович. Він народився 24 травня 1952 року в місті Стрию на Львівщині. Вищу освіту Михайло Васильович отримав в НУ «Львівська політехніка» за спеціальністю «Автоматизація теплоенергетичних процесів». У 1969 – 1987 рр. працював на різних інженерних посадах. У 1988 році став керівником Стрийського підриємства по забезпеченню нафтопродуктами. У 1998 році став генеральним директором ВАТ «Львівнафтопродукт», а із 2001 року працює заступником голови правління ВАТ «Галнафтогаз» із питань розвитку. У 2004 – 2009 рр. працює заступником генерального директора ВАТ «Екран». У 2009 – 2012 рр. очолював Західне і Закарпатське регіональне відділення компанії «Окконафтопродукт».
Автобус ЛАЗ-695Н, виготовлений у 1990-ті рр. Автобуси цієї моделі теж експлуатувалися ЛК АТП № 1. Фото 2013 р.
Михайлу Сидоровичу вдалося організувати співпрацю із приватними перевізниками і забезпечити більш-менш стабільну роботу всіх автобусних маршрутів, які обслуговувало ЛК АТП № 1. Для підсилення власного автопарку комунального перевізника, у 2012 році в приватних компаній закуплено 27 вживаних автобусів великого класу європейського виробництва. Поряд із ЛАЗами ці автобуси обслуговували «радіальні» автобусні маршрути. Також автобуси великого класу комунальний перевізник почав випускати на маршрути № 16 і 46. Треба зазначити, що вживані автобуси великого класу за часів Михайла Сидоровича ЛК АТП № 1 придбало за власні кошти без фінансових вливань із бюджету міста.
У січні 2014 року ЛК АТП № 1 придбало 2 автобуси великого класу «Mercedes-Benz O405N2». Таким чином, парк власних автобусів великого класу ЛК АТП № 1 склав уже понад 60 машин.
Перший низькопідлоговий український автобус Тур А 181, виготовлений ВАТ «НДІ «Укравтобуспром» у 1998 р. На початку 2000-х рр. цей автобус експлуатувався ЛК АТП № 1. Фото Юрія Гоголева зроблене під час виставки в Києві
Хоча 2014 рік був кризовий для економіки України, завдяки вмілому керівництву підприємством Михайлом Сидоровичем, ЛК АТП № 1 вдається акумулювати власні кошти для закупівлі 18 нових українських автобусів середнього класу «Еталон» БАЗ А081.10 «Волошка» виробництва Чернігівського автозаводу корпорації «Еталон». Вартість нового транспорту склала біля 7 мільйонів гривень. Нові автобуси почали курсувати на автобусному маршруті № 46 на початку листопада 2014 року. На цьому маршруті експлуатувалося 10 автобусів.
Автобуси «Еталон» А081.10 «Волошка» мають довжину 7,7 метрів, їх виготовлення розпочалося у 2010 році. Автобус високопідлоговий, збудований на агрегатній базі індійської компанії «Ashok Leyland». У салоні автобуса розміщено 15 місць для сидіння, загалом автобус може перевозити біля 50 пасажирів. Після запровадження у Львові нічних автобусних маршрутів їх почали обслуговувати саме автобуси моделі А081.10.
Двосекційний автобус ЛАЗ А292, виготовлений у 2009 р. на автобусному маршруті № 5. 24 січня 2011 р. Автор фото – Роман Каленіченко
Восени 2014 року директор ЛК АТП № 1 Михайло Сидорович повідомляв, що на той час підприємство експлуатувало загалом 186 автобусів, в тому числі 80 автобусів були у власності підприємства.
6 жовтня 2014 року прес-служба ЛМР, посилаючись на очільника ЛК АТП № 1 Михайла Сидоровича, повідомила, що комунальний перевізник розпочав облаштування власної транспортно-ремонтної бази на вулиці Авіаційній, 1. За словами Сидоровича, уже найближчим часом на територію на вулиці Авіаційній мали переїхати усі автобуси ЛК АТП № 1. На території АТП мали бути розміщені мийка для автобусів, ремонтна база, їдальня, гардеробна, адміністративні приміщення та ін. Михайло Сидорович пояснив, що всі ремонтні роботи проводяться коштом підприємства. Перший етап робіт мав бути завершений у 2014 році, У 2015 році мали продовжитися ремонтні роботи. Загальну вартість робіт було оцінено в 14 млн. грн.
Низькопідлоговий 12-метровий автобус ЛАЗ А183, який належить ЛК АТП № 1 на пр. Свободи. 12 березня 2012 р. Автор фото – Роман Каленіченко
7 січня 2015 року стало відомо про пожежу на території ЛК АТП № 1 на вулиці Авіаційній, 1. Вогнем було пошкоджено два автобуси великого класу ЛАЗ А191. Керівник ЛК АТП № 1 заявив про можливість умисного підпалу автобусів, а також сказав, що транспорт можливо відновити. Пошкоджені вогнем автобуси простояли на території ЛК АТП № 1 більше 5 років і у 2021 році були списані ухвалою Львівської міськради.
У 2015 році було оголошено тендер на закупівлю 10 нових низькопідлогових автобусів довжиною 12 метрів. Переможцем цього тендеру стає ТзОВ «СНУП «Електронтранс», яке входить до складу ПАТ «Концерн «Електрон». Постачання нових автобусів заплановано на 2016 рік.
Низькопідлоговий 13,5-метровий автобус ЛАЗ А191 на автобусному маршруті № 16. Жовтень 2012 р. Автор фото – Роман Каленіченко
У кінці 2015 року неочікувано Михайла Сидоровича, який стабілізував роботу Львівського комунального АТП № 1, переводять на посаду керівника ЛКП «Львівелектротранс», виконувачем обов’язків директора ЛК АТП № 1 стає Ярослав Іванець, який до того працював заступником директора підприємства.
У січня 2016 року ЛК АТП № 1 оголошує тендер на закупівлю 55 нових автобусів великого класу із низькою підлогою. Під час розкриття тендерних пропозицій виявляється, що найнижчу ціну на 55 дванадцятиметрових автобусів із низьким рівнем підлоги пропонує компанія-дилер білоруського Мінського автозаводу. В той же час, тендерний комітет ЛК АТП № 1 відхиляє цю пропозицію і оголошує переможцем місцевого виробника ТзОВ «СНУП «Електронтранс», хоча його пропозиція виявляється на понад 60 млн. грн. дорожчою. Конкурент оскаржує це рішення в Антимонопольному комітеті України, який стає на сторону дилера білоруського автовиробника. Угоду на постачання 55 автобусів із «Електронтрансом» ЛК АТП № 1 укладає лише у вересні 2016 року. Між тим розгляд справ у судах різних інстанцій щодо цієї закупівлі тривав до 2020 року.
Вживаний автобус великого класу «Mercedes-Benz O405N2», який ЛК АТП № 1 придбало в компанії «Одрі». 6 лютого 2013 р. Автор фото – Роман Каленіченко
У кінці 2016 року через процедуру електронних торгів у системі публічних закупівель «Прозорро» Львівське комунальне АТП № 1 закуповує 20 нових автобусів середнього класу «Атаман» А092Н6 виробництва заводу «Черкаський автобус». Постачання автобусів відбувається до кінця року.
Автобуси «Атаман» А092Н6 пристосовані для перевезення осіб із інвалідністю, які пересуваються у візках і мають майданчик із низьким рівнем підлоги в задній частині автобуса. Вони побудовані на агрегатній базі компанії «Isuzu» і розроблені на базі популярного українського автобуса «Богдан А092», який виготовлявся заводами корпорації «Богдан Моторс» в Черкасах та Луцьку. Після того, як Черкаський автозавод вийшов із складу «Богдан Моторс» удосконалені автобуси моделі А092 почали виготовлятися під брендом «Атаман». У салоні автобуса «Атаман» А092Н6 встановлено 14 основних і 5 відкидних сидінь (на задньому низькопідлоговому майданчику). Загалом автобус може перевозити до 50 пасажирів. Особливістю автобуса є наявність двох двостулкових поворотно-розсувних дверей із пневматичним приводом італійської фірми «CAMOZZI». Довжина автобусів становить 8,2 метри. Також у 2016 році надходять перші 10 низькопідлогових автобусів «Електрон» А185.
Новий автобус середнього класу А081.10 «Волошка» виробництва корпорації «Еталон» на території ЛК АТП № 1 на вул. Авіаційній. Жовтень 2014 р.
За фінансовими результатами 2015 року Львівське комунальне АТП № 1 потрапило до рейтингу транспортних компаній України із найбільшим валовим доходом – комунальний перевізник зайняв в цьому рейтингу 20 сходинку, випередивши практично всіх приватних перевізників Львова, окрім ПАТ «Львівське АТП № 14630», яке в цьому рейтингу посіло 13 місце. Дослідження проводила компанія «Alliance Capital Management».
У 2017 році Львівське комунальне АТП № 1 отримує іще 55 нових автобусів «Електрон». 15 серпня того року відбувається зміна керівництва підприємства – замість Ярослава Іванця ЛК АТП № 1 очолює Орест Хамула, який із квітня 2016 року працює заступником директора підприємства із економіки та фінансів. Уже 5 вересня 2017 року Ореста Хамулу призначають повноцінним директором підприємства.
Нові автобуси А081.10 «Волошка» на території ЛК АТП № 1 на вул. Авіаційній. Жовтень 2014 р. Фото Олександра Мазуренка
У 2018 році керівництво міста оголошує про плани закупівлі для міста 150 нових автобусів великого класу. Оскільки бюджетних коштів на закупівлю такої кількості автобусів не було, їх вирішили придбати використовуючи процедуру лізингу, яка не передбачає проведення тендерних процедур. 23 березня 2018 року Львівська міська рада приймає ухвали № 3106 та 3107 «Про затвердження Програми закупівлі рухомого складу (автобусів) на умовах фінансового лізингу» та «Про надання ЛК АТП № 1 дозволу на закупівлю рухомого складу на умовах фінансового лізингу». Останнім документом було передбачено наступне: на умовах лізингу закуповується 150 автобусів пасажиромісткістю не менше 100 осіб, термін постачання автобусів – до 31 грудня 2018 року, строк лізингу – 36 місяців, від дати зазначеної в договорі, вартість предмету лізингу – не більше 800 мільйонів гривень. Відсоткова ставка за користування лізингом – не більше 18% річних у гривнях. На умовах фінансового лізингу було придбано 100 білоруських автобусів МАЗ 203 (їх ціна, за словами заступника директора департаменту житлового господарства та інфраструктури Львівської міськради Андрія Білого – 122 тисячі євро за один автобус) та 50 українських автобусів «Електрон» А185 (ціна автобуса – 147 тисяч євро). Закуплені автобуси не мають кондиціонерів. Загальна вартість закуплених автобусів – 19,55 млн. грн. За курсом євро на середину літа 2018 року це біля 600 мільйонів гривень.
Орендований ЛК АТП № 1 автобус «Богдан А092» на маршруті № 29. Кінець 2017 р.
Після постачання 150 нових автобусів МАЗ 203 та «Електрон» А185, із автобусних маршрутів, які обслуговує ЛК АТП № 1, практично зникли автобуси виробництва Львівського автобусного заводу (зічленовані автобуси ЛАЗ А292 перестали курсувати іще у листопаді 2017 року після запуску трамвая на Сихів) – зараз на маршрутах курсує лише кілька автобусів ЛАЗ моделей А183 та А191, а також автобуси європейського виробництва. Частину старих автобусів великого класу ЛК АТП №1 вивезло на територію тролейбусного депо ЛКП «Львівелектротранс», а іще кілька автобусів – на стару територію підприємства на вулиці Грунтовій, 1б. Крім того у 2021 році експлуатувалося менше третини автобусів БАЗ 081.10 «Волошка», які були придбані у 2014 році.
Новий автобус «Атаман» А092Н6 на автобусному маршруті № 46. 20 таких автобусів ЛК АТП № 1 придбало на тендері в кінці 2016 р. Автор фото – Євген Асауленко
Як свідчать матеріали аудиту ЛК АТП № 1, починаючи із 2017 року комунальний перевізник працює збитково. Як свідчать матеріали «Аудиторського звіту за результатами державного фінансового аудиту діяльності Львівського комунального автотранспортного підприємства № 1 за період з 01.01.2016 р. по 31.07.2019 р.», 2016 фінансовий рік ЛК АТП № 1 закінчило із валовим прибутком в 17,927 млн. грн., не дивлячись на це за результатами року збиток підприємства становив 3,93 млн. грн. У 2017 фінансовому році валовий збиток підприємства становив 38,96 мільйонів гривень, а загалом збиток підприємства – 40,897 млн. грн.
Перший серійний автобус «Електрон» А185, закуплений ЛК АТП № 1. 31 липня 2016 р. Автор фото – Іван Черниш
У 2018 фінансовому році ситуація із збитковістю підприємства тільки погіршилася – валовий збиток підприємства становив уже 51,835 млн., збиток за результатами діяльності підприємства у 2018 році склали 92,866 млн. грн. За даними «Звіту про управління Львівське комунальне автотранспортне підприємство № 1», чистий фінансовий результат (збиток) підприємства у 2019 році становив 190,645 млн. грн. У «ковідному» 2020 році чистий збиток ЛК АТП №1 становив 206,612 млн. грн.
Антон ЛЯГУШКІН та Юрій КАУКАЛОВ
Список джерел інформації
Документи Львівської міської ради (ухвали ЛМР, рішення виконкому, розпорядження міського голови), розміщені на офіційному сайті Львівської міськради – https://city-adm.lviv.ua/;
Проєкт «Ладомирія» презентує онлайн-резиденцію з відтворення традиційного одягу. Організатори впевнені, що такий проєкт буде цікавий мешканцям не лише Волині, а й сусідніх регіонів.
Проєкт «Ладомирія» презентує онлайн-резиденцію з відтворення традиційного одягу
Розробники проєкту пропонують унікальну майстерню, де всі охочі разом з майстрами можуть відтворювати український автентичний одяг, створювати новий, або поповнювати антологію старовинних виробів.
Тут зібрані експонати традиційного українського одягу та все необхідне для їхнього відтворення: лекала, технічні описи, лекції, відеопідказки. А ще архівні світлини, схеми вишивок, фото деталей!
Проєкт «Ладомирія» презентує онлайн-резиденцію з відтворення традиційного одягу
Учасники проєкту та гості резиденції вже діляться своїми враженнями.
Настя Боднарська: «А як давно ви заглядали в бабусину скриню? Чи в мамину шафу? А там можна знайти чимало цікавого вбрання. Для таких віднайдених автентичних старовиних одеж команда етнографів, істориків, музейників запустила онлайн-резиденцію Ладомирія. Що то таке та резиденція? Там збиратиметься та відтворюватиметься автентичний одяг України. Тобто, поїхавши в село до бабусі та знайшовши на горищі сорочку її молодості або ще й старішу, та сфотографувавши і додавши на сайт, ви можете зробити неоціненний вклад в спадщину українського народного костюма. А інша людина, в якому б куточку світу не перебувала би, може побачити цей виріб у нас на сайті, і пошити такий же. На платформі «Ладомирія» вже зібрано декілька десятків виробів української автентики: камізельки, кацавейки, чемерки, літники, запаски. Пам’ятаймо, що автентичне вбрання – це не лише вишита сорочка, наш стрій – дужеееее різноманітний!».
Проєкт «Ладомирія» презентує онлайн-резиденцію з відтворення традиційного одягуПроєкт «Ладомирія» презентує онлайн-резиденцію з відтворення традиційного одягу
Засновник «Ладомирії» Володимир Дзьобак розповів: «За часи нашої дослідницької діяльності ми зрозуміли, що з усього розмаїття та багатства українського костюма – Україні відома лише «жменька». Все інше – тліє в старих «бабусиних скринях». Це відбувається тому що експертиза та долучення таких виробів до культурної спадщини країни – складний та обтяжуючий процес».
Проєкт «Ладомирія» презентує онлайн-резиденцію з відтворення традиційного одягуПроєкт «Ладомирія» презентує онлайн-резиденцію з відтворення традиційного одягуПроєкт «Ладомирія» презентує онлайн-резиденцію з відтворення традиційного одягу
Тетяна Бабич теж поділилась своїми враженнями: «Етнорезиденція Ладомирія. Це місце на мапі моїх бажаних етновідвідин з’явилося ще пару років тому. Цієї осені відвідини склалися, певно, найкращим з усіх варіантів, бо це була не лише коротка подорож, а незабутнє навчання-занурення в етносвіт давнього одягу. Я впевнена, Ладомирія варта вашої уваги, якщо ви любите етноподорожі! Ладомирія різноманітна, цікава і незабутня, навіть, якщо туди просто приїхати. Але приїхати треба майже на день. Ладомирія – це сучасно: Музей автентичного костюму. Ладомирія – це вражаюче-захопливо: ткацька майстерня “Серпанок”, де можуть відтворити, навіть, серпанкові тканини, та є можливість спробувати себе у ткацтві. Ладомирія – це цікаво, про минуле: скансен-локації. Ладомирія – це смачно: “Аустерія”, де можна посмакувати білий борщ та вареники із сома… Описати Ладомирію не можливо, її варто побачити на власні очі…».
Проєкт «Ладомирія» презентує онлайн-резиденцію з відтворення традиційного одягуПроєкт «Ладомирія» презентує онлайн-резиденцію з відтворення традиційного одягуПроєкт «Ладомирія» презентує онлайн-резиденцію з відтворення традиційного одягуПроєкт «Ладомирія» презентує онлайн-резиденцію з відтворення традиційного одягу
Окрім того, всіх охочих запрошують на екскурсії в Етнопарк «Ладомирія». Який є унікальним арт-простором на Рівненщині, в м. Радивилів.
Проект «Ладомирія: відкритий простір» реалізовано за підтримки Українського культурного фонду. Посилання на сторінку резиденції: https://online.ladomyriia.com/
Сьогодні познайомимо читачів Фотографій Старого Львова із ботанічною цікавинкою, що свого часу була виведена у нашій місцевості. Мова піде про Клепарівську череху та 10 фактів з її історії.
Панорама Львова з Гори Страт. Фото Марек Мюнц, 1920 рік
Черехи і справді були виведені в місцевості Клепарів. Ось як про цю околицю пише Іван Крип’якевич: «Клепарів визначався доброю землею і в короткому часі залюднився. Від ХV ст. тут були виноградники, досі частина ґрунтів називається Винниці. Славні були також клепарівські черехи».
За одними джерелами – це особливий сорт вишні, за другими — це гібрид вишні звичайної та черешні.
Череха клепарівська, 1930-ті рр.
В англійській літературі перша згадка черех відома з 1831 року під назвою ‘Griotte de Kleparow’. З цього часу воно стало найбільш вживаною назвою цього сорту в міжнародній літературі
Окрім найбільш вживаної у ботанічній літературі зустрічаються й такі назви клепарівської черехи: Belle de Kleparow, Bonne Polonaise, Cerise de Kleparow, Kleparower Süssweichsel, Kleparowska, Ratafia polonica та ін.
Цінувався цей сорт надзвичайно. «В 1555 р. місто видало наказ, щоби ніхто легкодушно не нищив цих дерев, а навпаки, щоби передміщани їх поширювали» (Іван Крип’якевич).
У ХVІІІ — ХІХ ст. клепарівські черехи стали дуже популярним у цілому світі. Їх вирощували в Європі, Сполучених Штатах та Австралії і використовували для десертів та виготовлення вишневого соку.
Перший науковий опис цього сорту дерева був опублікований у 1792 році Йоганном Крафтом у його «Pomona Austriaca», а у 1824 році у Німеччині Ліпполд Боуманн написав про цей сорт так: “Дуже помітна вишня з соком темно-коричневого кольору, з терміном дозрівання в серпні, так само хороша для варення, як і для вишневого соку. Дерево стає дуже велике, і дуже плодюче, оскільки плодить щорічно і рясно, і не страждає від морозу”.
Annual catalogue of fruit and ornamental trees and plants cultivated at the Linnean Botanic Garden and Nurseries. William Prince & Sons, New York (1837 р.)
У Сполучених Штатах, 1837 р. розсадницький каталог пропонував вирощені черехи на продаж за $ 0,75 до $ 1,00 кожна, і описував їх так: «середнього росту, компактної і сферичної форми; яка витримує суворий північний клімат».
В Україні вирощування черехи було занедбано в 1930-х роках і, ймовірно, цей сорт тут зник. До кінця ХХ ст. у всьому світі число вишневих сортів було різко скорочено, тож його не вирощують комерційно.
Череха клепарівська. Череха клепарівська — ілюстрація від книжки Йоганна Крафта Pomona Austriaca. Abhandlung von den Obstbäumen 1791 р
Про «загибель» клепарівських черех пише і відомий львовознавець початку ХХ ст. Францішек Яворський: «Клепарівські черехи, знову згідно з формою… забрано під залізничне полотно. Реамбуляційна комісія брідської колись залізниці платила по 120 гульденів за одне деревце. Але що це було для власників, яким таке деревце родило черехи величиною з волоський горіх, славні навіть на столах у Парижі і у всій, без перебільшення, Європі.
З туркотом першого потягу з Підзамча на головний вокзал, як рукою відійняло. Клепарівські черехи змізерніли, а садове мистецтво вже ніколи не зуміло воскресити тієї львівської особливості. Кажуть, їм зашкодив дим парових машин – зрештою, хтозна…» (переклад Людмили Бублик).
Софія ЛЕГІН
Джерела:
Іван Крип’якевич. Історичні проходи по Львові. – Львів, Видання товариства “Просвіта”, 1932
Ігор Мельник. Довкола Високого Замку шляхами й вулицями Жовківського передмістя та північних околиць міста Львова. – Львів: Апріорі, 2010
Францішек Яворський. Львів давній і вчорашній / Наукова редакція Юрія Бірюльова. – Львів: Центр Європи, 2014
Міністерство культури та інформаційної політики спільно з ГО «Вікімедіа Україна» оголошують Тиждень української мови у Вікіпедії.
Марафон, присвячений Дню української писемності та мови, триватиме з 11 жовтня по 1 листопада. І має на меті поліпшити чи створити наново понад 200 тематичних статей про історію, сучасність, фонетику, морфологію, діалекти української мови, видатних учених-мовознавців у Вікіпедії.
«Розвиток українського сегмента Вікіпедії, його наповнення є дуже важливим з огляду на те, що українці при пошуку інформації мають отримувати відповіді на свої запитання, у першу чергу, українською мовою. Дуже приємно, що в останні роки українська версія Вікіпедії активно розвивається, росте, і сподіваюся, що спільні проєкти, які наше Міністерство проводить з українською вікіпедійною спільнотою, сприятимуть подальшому розвитку української Вікіпедії, утвердженню української мови та україномовного контенту в ній», – наголосив Ростислав Карандєєв, перший заступник Міністра культури та інформаційної політики.
Стати учасником Тижня української мови зможе кожен, хто зареєструється у вікіпедії. Для найактивніших авторів «Вікімедіа Україна» та МКІП підготували подарунки. Деталі для учасників – за посиланням https://cutt.ly/BRlREv9
«Важливим завданням ГО «Вікімедіа Україна» є розвиток україномовного сегмента Вікіпедії, сприяння збільшенню кількості статей у ньому та підвищення їх якісного рівня. Ми регулярно у партнерстві з різними організаціями оголошуємо тематичні тижні чи місяці і бачимо, що це стає певним поштовхом для дописувачів, які саме у цей період активно збагачують Вікіпедію вмістом на визначену тематику. Тому ми з радістю відгукнулися на пропозицію Міністерства культури та інформаційної політики України провести такий марафон до Дня української писемності та мови. Тож закликаю охочих взяти участь у ньому та створювати чи покращувати статті, які стосуються мовної тематики. А 9 листопада, у День української писемності та мови, ми спільно з Міністерством культури та інформаційної політики назвемо та відзначимо тих, кому це вдалося найкраще», – зазначив Антон Процюк, координатор програм ГО «Вікімедіа Україна».
Впродовж 22-26 жовтня у Львівській національній філармонії ім. М. Скорика відбудеться Фестиваль імені Владислава Любомирського. Фестиваль є відкритою музичною подією та присвячений відомому культурному меценату, який сприяв успіху Рубінштейна, Шимановського, Карловича, Шелуто, Ружицького та Фітельберга.
Князь Владислав Любомирський, патрон Фестивалю, був не лише відомим меценатом, але також і композитором. В молодості він дуже цікавився музикою, грав на інструментах та компонував на слух, а лише у віці 40 років присвятив себе музичній освіті. Спочатку навчався під керівництвом Гжегожа Фітельберга, потім у Віденській консерваторії в Роберта Фукса. Частина творів В. Любомирського залишилась в рукописах.
У 2021 році Lubomirski FESTIVAL відбудеться у містах Польщі та України (Кракові, Любневіце, Перемишлі та Львові) й триватиме впродовж жовтня. Серія відкритих концертів фестивалю буде присвячена польським композиторам з аристократичних сімей: Любомирським, Радзивіллам, Понятовським, а також їх протеже, таким як Францішек Лессель та Кароль Ліпінський. Завдяки Фестивалю ми познайомимось з їх досягненнями, а також з тими, хто зробив їх можливими. Місією фестивалю, окрім культурної, є ще і актуалізація питання меценатства в сучасному світі.
Львівська національна філармонія імені М.Скорика стане місцем проведення чотирьох подій фестивалю впродовж 22-26 жовтня. За участі міжнародного складу музикантів звучатимуть композиції українських та польських митців.
Усі події відбудуться за участі Академічного симфонічного оркестру філармонії.
Зокрема, 22 жовтня у виконанні польського скрипаля Бартоломея Телевяка, оркестру під батутою Народного артиста України Володимира Сивохіпа звучатимуть твори Людкевича, Шимановського та Лятошинського.
23 жовтня на сцені Концертного залу Людкевича звучатиме оркестрова музика Радзивілла, Пануфника і Моцарта. Почути її гості зможуть у виконанні Академічного симфонічного оркестру під батутою Дениса Олійника.
24 жовтня піаніст Ярослав Мишко, Академічний симфонічний оркестр, які виступлять під орудою Володимира Сивохіпа, запрошують на вечір рапсодій. Прозвучать композиції Карловича, Ляпунова і Фітельберга.
Останній концерт фестивальний концерт у Львові відбудеться 26 жовтня. У програмі звучатимуть арії з опер та інструментальні композиції Монюшка, Мірецького та Курпінського. Виконають їх Віктор Янковський (баритон), Академічний симфонічний оркестр філармонії під батутою польського диригента Себастьяна Перловського.
Свій вагомий внесок у розвиток хірургії в Галичині зробили не лише хірурги Загального шпиталю (сучасна Львівська обласна клінічна лікарня), а й фахівці інших лікувальних закладів, які функціонували у Львові на той час. Багато хто з них були піонерами у становленні та розвитку вузьких хірургічних спеціальностей, талановитими науковцями, першовідкривачами нових методів лікування та оперативних втручань, про що, на жаль, широкий загал не пам’ятає.
Утім, багато дослідників небезпідставно вважають, що у Львові та в Галичині саме Ґжеґож Зембіцький був чільним творцем хірургії, оскільки він першим системно підійшов до організації цієї служби та зокрема, деяких її вузьких спеціальностей – урології та отоларингології.
Колегія Піярів, головний корпус Загального шпиталю. Фото А. Ленкевича. 1932 р. Походить із колекції Котлобулатових.
Ґжеґож Юзеф Войцех Зембіцький гербу Пулкозіц (Grzegorz Józef Wojciech Ziembicki Herbu Półkozic, 1849–1915).
Народився 23 квітня 1849 р. у Перемишлі в родині лікаря Ґжеґожа Зембіцького-старшого. Після закінчення медичного факультету в Парижі у 1875 р., працював у столиці Франції шкільним лікарем в Польській школі Батіньоля (École Polonaise de Batignolle) – до 1879 р. Паралельно у 1876 р. після проходження інтернатури отримав диплом доктора медицини за роботу на тему лікування солідних пухлин яйників.
Цікавим є факт його участі у франко-прусській війні 1870–1871 рр.: ще студентом він брав участь у боях під час облоги Парижа, надавав медичну допомогу захисникам міста.
1880 р. провів у Відні, де змушений був нострифікувати свій диплом, паралельно проходячи стажування у Т.Більрота. Наприкінці 1880 р. розпочинає діяльність у Львові, і вже наприкінці 1882 р. очолює хірургічне відділення Крайового Загального шпиталю після раптової смерті її керівника Івана Шепаровича.
У 1882 р. у конкурсі на цю посаду взяли участь 8 претендентів, серед яких були такі титуловані хірурги, як Альфред Обалінський чи Боґуслав Льоншам де Бер’є, а також вихованець та асистент І. Шепаровича Юзеф Ґостинський. Медична спільнота і Львова, і Кракова украй негативно поставилася до призначення на цю посаду чужинця. Адже усі претенденти були віддавна знані в Галичині, а Ґ.Зембіцького презентували лише паризькі рекомендації. Та потужна люстраційна перевірка 1884–1885 рр. дуже високо оцінила діяльність Зембіцького на посаді. Більше до нього претензій не висувалось. На посаді завідувача хірургічним відділенням Ґ.Зембіцький перебував до 1915 р.
У 1888 р. його обрано членом Крайової ради здоров’я, в якій він працював 9 років поспіль.
Ґжеґож Зембіцький. Походить із родинного архіву Зембіцьких. Фото бл. 1914 р.
Член Товариства Червоного Хреста з 1888 р. Під час Першої світової війни керував галицьким відділом Червоного Хреста та був директором шпиталю Червоного Хреста (павільйон №1), який базувався в Санаторії Червоного Хреста на вул. Личаківській, 107. Опікувався офіцерами обох воюючих армій.
Санаторій Червоного Хреста, на 1906 рік – Дім здоров’я д. Солецького. Походить із відкритих джерел.
Ґжеґож Зембіцький – це хірургічна школа, яку він залишив після себе, десятки лікарів, які стажувались у його відділенні, численні наукові праці, де надавалась інформація про клінічні випадки, вдосконалені техніки оперативних втручань та розробки нових методик. І, зрештою, – це виняткові організаційні здібності та бачення перспективи розвитку хірургії, організації надання хірургічної допомоги, зокрема, вузьких хірургічних спеціальностей. Із величезної кількості його учнів понад тридцять досягли високого становища в медицині: інспектори, директори шпиталів чи завідувачі шпитальних відділень.
Стоячи біля джерел становлення львівської медицини, він зробив вагомий внесок у реалізацію стратегічних завдань щодо відкриття лікарського факультету у Львівському університеті, створення Лікарської палати, зведення нового корпусу для пологового будинку та будівель клінік, прийняття ряду ухвал про покращення організації надання медичної допомоги у ЗШ, розробки організаційних засад діяльності санітарної служби Львова, тощо.
Як фахівець, проф. Ґ.Зембіцький, окрім абдомінальної хірургії, майстерно володів усіма видами хірургічних технік та займався, поміж іншим: судинною хірургією (1888), хірургічним лікуванням судинних аневризм (1891) та абсцесів середостіння (1889, 1895); виконував різноманітні гінекологічні операції (1892), опрацьовував синдром раптової смерті при переломах кісток (1906). Окрім того в коло його зацікавлень входили питання ортопедії (1886, 1900), зокрема при позалегеневому туберкульозі (наприклад, кістковому, 1888), нейрохірургії (1888, 1902), проктології (1891), онкології (1892): оперував пухлини яйників (1883) та матки (1896), кісток (1892), верхніх дихальних шляхів (1892) і звичайно ж, пухлини органів травлення (1894). Є інформація, що у хірургічному відділенні ЗШ лікувались склерома, зоб (1892); захворювання щелепово-лицевої ділянки: у 1892–1898 рр. саме Зембіцьким було виконано перші резекції нижньої та верхньої (1895, 1903) щелеп.
Великою частиною діяльності Ґ.Зембіцького була урологія: він лікував сечокам’яну хворобу – постійно, крипторхізм (1891, 1903), туберкульоз нирки. Багато уваги приділяв хірургічному лікуванню захворювань сечостатевої системи – виконував усі урологічні операції, прийняті у медичних наукових колах того часу: нефректомії (1891, 1892, 1894, 1903), простатектомії (1910), був одним із провідних спеціалістів, котрі проводили літотрипсію у сечовому міхурі (1886, 1892). До слова, впродовж років створював колекцію нетипових каменів сечового міхура, які видаляв при літоекстракції. У 1922 р. на засіданні наукового кола лікарів Загального шпиталю Зенон Ленько (перший уролог Львова – прим. авторки) доповідав про 189 рідкісних зразків міхурових каменів, добутих Ґ.Зембіцким та ним упродовж тривалого часу.
Фрагмент зі статті Г.Зембіцького з описом нової методики операції сечоректальної нориці. З часопису «Gazette hebdomadaire de médicine et de chirurgie» за 1889 р. у розділі «Nouvelles recherches» (Нові дослідження)
Ба більше, доктор Ґ. Зембіцький запропонував власний метод операції сечоректальних нориць – ще у 1889 р. Методику прихильно прийняли європейські фахівці, оскільки вона виявилась достатньо ефективною. Інформація про неї публікувалась не лише у французьких медичних часописах (і, звичайно ж, у польських), а й у німецьких наукових виданнях.
У 1891 р. на VI з’їзді лікарів і природознавців Ґ. Зембіцький виступав із великою доповіддю, присвяченою питанню оперативної методики доступу до сечового міхура, т. зв. «wysokiego cięcia pęcherza» на прикладі 20 випадків із практики. Цікаве зауваження доповідача: Зембіцький надає перевагу виконанню таких операцій заочеревинним доступом, а не лапаротомним (за методом Ридиґера), який «є гарним, але, як кожна лапаратомія, більш ризикований для пацієнта».
Витяг з часопису «Przegląd Lekarski» («Лікарський огляд») за 1891 р. з цитатою Ґ.Зембіцького
Ґ. Зембіцький завжди вважав себе учнем французької хірургічної школи, підтримував контакти із паризькими лікарями впродовж десятків років. Ймовірно саме тому згодом З. Ленько зміг навчатись у Парижі, й отримати знання про найсучасніші методики лікування та оперативних втручань в урології. З ініціативи Зембіцького у хірургічному відділенні Загального шпиталю ще з 1903 р. почали використовувати сепаратор Кателена (відомий французький уролог – прим. авторки) – апарат для роздільного збирання сечі з нирки, оскільки при катетеризації кожної нирки неможливо отримати достовірний результат внаслідок подразнення слизової. І знову дискусія із Ридиґером, який надавав перевагу сепаратору Люїса (B.Lewis).
Першим із львівських хірургів він почав використовувати поперекове спинномозкове знечулення – від січня 1901 р., вважав його дуже перспективним методом анестезії, зокрема, в урології, відзначав вищу ефективність тропококаїну в порівнянні із кокаїном.
Більше 20-и років лікар скеровував пацієнтів у Трускавець, радячи лікування «Нафтусею»: відзначав, що показами до лікування є фактично усі захворювання органів травлення та сечостатевої системи, окрім туберкульозу нирки.
Величезний практичний досвід та неабиякий талант дозволяв Ґ. Зембіцькому розробити власні алгоритми лікування та оперативних втручань при усіх нозологіях. І він мав мужність захищати свої погляди та методики у наукових дискусіях – чи то на засіданнях Товариства галицьких лікарів (з 1900 р. – Львівського лікарського товариства – прим. авторки) чи на з’їздах та конференціях. Так, наприклад, він вважав, що в лікуванні каменів сечового міхура повинна надаватись перевага літотрипсії, і лише у випадках виявлення великого каменю, при скомпрометованому (запальному) сечовому міхурі або простаті – варто виконувати надлонний (надлобковий) надріз (sectio alta).
У 1903 р. на XIII з’їзді польських хірургів він підняв питання щодо відповідальності лікарів у випадку смерті внаслідок наркозу, вважаючи, що таку відповідальність треба покласти і на лікаря, і на пацієнта, оскільки останній не завжди надає усю інформацію про стан свого здоров’я. А щодо освітлення таких тем у пресі – то журналістів необхідно юридично зобов’язати отримувати інформацію безпосередньо від осіб (лікарів) або органів (Лікарська Палата), уповноважених для цього. З іншого боку, хворих також слід детальніше інформувати про небезпеку хлороформового наркозу.
У 1897 р. Ґ Зембіцький отримав право читати лекції (veniam legendi) з хірургії та звання доцента, у 1903 – отримав титул професора звичайного, оскільки він безсумнівно був фахівцем високого рівня компетентності, експертом у царині хірургії.
Йому також запропонували посаду професора хірургії на лікарському факультеті Львівського університету у разі, якби відмовився Л.Ридиґер. Оскільки ця ситуація виглядала некоректно та неетично щодо Зембіцького, можна припустити, що коли йому знову запропонували кафедру хірургії в Кракові у 1898 р., він відмовився, щоб не пережити подібне ще раз.
При цьому, завдяки унікальності його практичного досвіду, після відкриття медичного факультету Львівського університету Ґ.Зембіцький у 1899–1911 рр. викладав хірургію та урологію. У 1911 р. він полишив роботу в університеті, але продовжував викладати хірургічні методики на додаткових курсах, які проводили спеціалісти Загального шпиталю для провінційних лікарів, – з 1906 до 1913 рр., фактично до початку Першої світової війни війни.
Фрагменти із довідника «Skład Uniwersytetu i program wykładów…» за 1903 р. та із довідників: «Skład Uniwersytetu i program wykładów w letniem półroczu 1899-1900 рр. C.K Uniwersytet imienia Cesarza Franciszka I we Lwowie»; 1905–1906 рр.; 1910–1911рр.Фрагменти із довідника «Skład Uniwersytetu i program wykładów…» за 1903 р. та із довідників: «Skład Uniwersytetu i program wykładów w letniem półroczu 1899-1900 рр. C.K Uniwersytet imienia Cesarza Franciszka I we Lwowie»; 1905–1906 рр.; 1910–1911рр.Фрагменти із довідника «Skład Uniwersytetu i program wykładów…» за 1903 р. та із довідників: «Skład Uniwersytetu i program wykładów w letniem półroczu 1899-1900 рр. C.K Uniwersytet imienia Cesarza Franciszka I we Lwowie»; 1905–1906 рр.; 1910–1911рр.Фрагменти із довідника «Skład Uniwersytetu i program wykładów…» за 1903 р. та із довідників: «Skład Uniwersytetu i program wykładów w letniem półroczu 1899-1900 рр. C.K Uniwersytet imienia Cesarza Franciszka I we Lwowie»; 1905–1906 рр.; 1910–1911рр.
Автор біля 80 публікацій, багато з них французькою мовою, яку знав досконало і часто нею користувався. У 1915 р. свою бібліотеку, переважно на медичну тематику, передав університету.
Брав участь у міжнародних хірургічних конгресах: Париж – 1885 і 1889 рр., Брюссель – 1892 р., був активним учасником усіх з’їздів польських хірургів. При цьому, Зембіцький завжди давав можливість виступати із науковими доповідями своїм лікарям та інтернам (praktykanci), коментуючи клінічні випадки чи використані техніки операцій, що характеризує його як талановитого педагога (вчителя).
1901 р. відзначений орденом Залізної корони ІІІ ступеня.
Досягнення Ґ. Зембіцького гідно оцінили сучасники не лише на батьківщині: визнанням його заслуг стало нагородження у 1895 р. лицарським хрестом Ордену почесного легіону Французької республіки, у 1906 р. – прийняття у члени Паризького хірургічного товариства. Він підтримував контакти із французькими колегами та побратимами із часів франко-прусської війни. Вже перед смертю на знак пошани до хірурга його відвідав французький генерал Поль По (Paul Pau) із вітаннями від ветеранів 1870 р.
Лицарський хрест Ордену Почесного Легіону. Походить з відкритих джерел
І ще одна цікава деталь із життєпису Ґ. Зембіцького.
У 1902 р. у Парижі на святкуванні 100-річчя інституції інтернатури йому єдиному було надано право виступу від імені інтернів-іноземців, які навчались після закінчення французьких медичних учбових закладів.
Ґ. Зембіцький належав до когорти лікарів ЗШ, які не лише пишались належністю до працівників цієї головної медичної установи Львова, а й завжди виступав на захист прав лікарні. Колеги визнавали його лідерські якості у питаннях захисту моральних і економічних інтересів лікарської професії: власним прикладом і друкованим словом він працював над створенням сучасного типу лікаря-громадянина. Коли у 1901 р. було організовано Товариство самодопомоги лікарів, Ґ. Зембіцький узяв активну участь в розвитку цієї інституції. Як кожна новаторська організаційна робота, вона вимагала громадянської мужності, оскільки викликала спротив лікарів-консерваторів. («То була піонерська організаційна праця, яка часто вимагала громадянської мужності, наражала на сарказм з боку тих, хто запліснявів у застарілому розумінні постаті лікаря», 1915, некролог Ґ. Зембіцького – прим. авторки)
Характеризуючи цю видатну людину Юзеф Вічковський писав: «Обдарований гострим розумом, спостережливістю, він розмовляв зв’язно й повільно, писав чітко та зрозуміло викладав думки. Володів всебічними та глибокими знаннями, був відмінним діагностом, віртуозним хірургом. Прихиляв до себе лицарським характером, чулим серцем, вразливістю до людського болю. Був завжди шляхетним, вихованим, людяним, тактовним. Поважаючи себе, вмів піднести самоповагу інших. Умів бути вдячним».
Оксана СТАДНИК
Розділ із книги Оксани Стадник «Урологія у головному шпиталі Галичини» Львів. 2020. Видавництво «Аверс». с.51-60.
У 1934-1938 роках він став вітриною модерністичної й авангардної української поезії поза СРСР і популяризував образотворче мистецтво міжвоєнної доби. Яскрава і доволі вдала спроба універсального культурного видання.
Настав час привернути більше уваги й до такого цікавого львівського явища, як часопис «Назустріч». Це було непересічне літературно-мистецьке видання. Воно залишається читабельним, цікавим сьогодні, і то не лише для вузьких фахівців.
«Назустріч» – двотижневик, присвячений головно українській культурі та світовому контексту, з увагою до різних напрямків, позапартійний (про що повідомляла стаття «Пляни» Михайла Рудницького в першому числі за 1 січня 1934 року), але з доволі помітною, особливо на початках, «центристською» (або «демо-ліберальною») політичною лінією. Багатство висвітлюваних тем і явищ у поєднанні з динамічною формою подачі зробили «Назустріч» чимось на зразок легкої енциклопедії тодішнього культурного життя. Видання нерідко порівнювали з польськими часописами «Pion» і «Wiadomości Literackie».
Газету «Назустріч» заснували 1934 року. Ініціатором нового видання називають Дмитра Левицького, голову Української парламентської репрезентації (об’єднання українських депутатів у польському сеймі, основна партія – УНДО; отже, часопис перебував під впливом умовно «центристської» партії), керівником видавничої спілки «Діло» (відома випуском легендарної щоденної газети «Діло»). Керівниками часопису «Назустріч» називають журналіста Осипа Боднаровича, художника і літератора Святослава Гординського, поета і критика, «молодомузівця» Михайла Рудницького, мовознавця Василя Сімовича, журналістку Анну Мучій-Боднарович. У 1934-1937 роках у часописі не зазначався головний редактор (окрім перших двох номерів: «видає Осип Боднарович»), лише – «за редакцію відповідає Анна Мучій-Боднарович». Деякі спогади та статті подають фактичним керівником «Назустрічі» за цей період Михайла Рудницького. У 1938 році, останньому для видання, головним редактором став і декларувався Святослав Гординський. Відповідальною редакторкою стабільно залишалася Мучій-Боднарович.
Редакція спочатку була за адресою площа Ринок, 9. За тією ж адресою, як можна прочитати у вихідних даних видання, працювала фірма «АРС Ґрафіка», що й друкувала «Назустріч». Нині у цій будівлі – Львівська обласна бібліотека для юнацтва імені Романа Іваничука. Пізніше, з 1935 року, редакція переїхала у сусідній будинок, що належав «Просвіті» – номер 10. Тут-таки була і редакція «Діла» з друкарнею, і книгарня Наукового товариства імені Шевченка (її рекламували в «Назустрічі»).
Сторінка часопису “Назустріч”
Часопис виходив, зазвичай, обсягом 6 або зрідка 8 шпальт. В останній рік існування виголошувалися наміри збільшення до 12 шпальт. Степан Костюк в укладеному ним систематичному покажчику змісту «Назустрічі» пише, що 4 число видання за 1938 рік було конфісковане за рішенням польського суду через те, що там вживали термін «Галичина» (у цьому, мовляв, знайшли ознаку українського сепаратизму).
Художня література: публікувати, пояснювати і критикувати
Як засвідчують річники «Назустрічі» (переплетені збірки всіх номерів за рік, що продавались і рекламувались), у змісті видання першим пунктом ішла поезія. Вочевидь, редакція сприймала її як одну з основ видання. Коли читаєш «Назустріч», складається враження, що поступово кількість поетичних публікацій дещо зменшувалась. Але у 1938 році, можливо, з приходом «до влади» Гординського, поетична хвиля знову посилилась.
Поетичними лідерами часопису стали справді яскраві, самодостатні й талановиті автори. Звісно, це Святослав Гординський, Юрій Косач, Володимир Гаврилюк, Остап Тарнавський, Богдан-Ігор Антонич. Поміж них чимало речей абсолютно хрестоматійних, від «Пісні про незнищенність матерії» чи «Сурем останнього дня» до «Червоної китайки» (№ 9, 1935):
Горять, як ватра, забобони
віків минулих – снів іскристих.
В китайці заходу червоній
моєї молодости місто.
Лопочуть зорі на тополях
і люди христяться з тривоги,
коли ножами місяць колють
хасиди в чорних синагогах.
Моє містечко таємниче
в хлоп’ячих споминів заслоні!
І знов минула юність кличе,
як давні кличуть забобони.
У № 4 за 1935 рік (можливо, найкращий рік у «Назустрічі» з точки зору поезії) є промова Антонича «Становище поета» на честь отримання ним премії Товариства письменників і журналістів. У ній він розмірковує про поезію 1930-х років та явища у ній.
Про всіх цих визаначальних для літературного обличчя «Назустрічі» поетів можна сказати, що в їхній творчості у різних пропорціях поєднували модерністичні (а часом і навіть авангардні) тенденції з «неокласичними» чи «неоромантичними» моментами, відчувався деякий вплив «волюнтаризму» того кола, що сьогодні узагальнено зветься «Празькою школою», а також подекуди й «соціальне навантаження».
Не дивно, що часопис із таким розмаїттям стилів, регулярно публікував твори поетів Радянської України. Тут і Микола Бажан, і Максим Рильський, і Олекса Влизько, і Сава Голованівський тощо. Взагалі, «Назустріч» уважно стежив за культурним життям в УСРР, але, як часто нарікалося, в 1930-ті роки за межі СРСР (принаймні, в бік Львова) доходило вже малувато інформації та видань.
Друкували в «Назустрічі» й поетичні переклади – від бажанівського Руставелі чи Горація в перекладах Зерова і Гординського до Шарля Бодлера чи німця Герберта Бьома.
Прозу, українську і перекладну, в «Назустрічі», добирали не так естетично ретельно, як поезію. Та це зовсім не означає, що тут не було знакових публікацій. Наприклад, Софія Яблонська публікувала тут деякі подорожні тексти, і не лише з Азії, а й, скажімо, «Знову на Монпарнасі» в № 18, 1936 – досить елементарні анекдотичні діалоги у паризькій кав’ярні. А Ірина Вільде – мініатюри і новели (наприклад, «Пусту жінку» в № 17, 1934). Обидві авторки давали часопису інтерв’ю. Поміж іншими, в ньому є оповідання «Два джокери» Михайла Рудницького (№ 8, 1936), а в нерегулярно фіксованій рубриці «Тогобічна література» – оповідання «Дурень» Юрія Смолича (№ 1-2, 1938).
Низка прозових публікацій підписані загадковим псевдонімом «Арета». До речі, про малознаних авторів. Поміж дуже різноманітних публікацій перекладної прози, в часописі «Назустріч» знаходимо твори Аліни Лян. Це польська письменниця, справжнє ім’я Пауліна Ландау. У Польщі її знають насамперед завдяки роману «Комета Галлея».
Сторінка часопису “Назустріч”
Критика в «Назустрічі», як виглядає, часто мусила виконувати просвітницьку, «пояснювальну» роль (подібно до згаданих інтерв’ю). Так, у № 15 (1934) Михайло Рудницький у статті «Апокаліпса буденщини» розповідає простими словами про роман Джеймса Джойса «Улісс».
У часописі регулярно публікувалися й огляди. У № 2 за 1935 рік свій огляд пропонує увазі читачів Святослав Гординський, знайомлячи із книжками Богдана-Ігоря Антонича, Наталії Лівицької-Холодної, Юрія Косача та Євгена Маланюка. А в другому числі 1936 року Михайло Рудницький опублікував огляд «21 книжок за 12 місяців» (формат, що близький до сучасних оглядів). В одному з номерів вийшов чималий огляд тодішньої білоруської поезії. З’являлися тут і такі трохи несподівані публікації, як добірки любовних листів відомих людей.
Сторінка часопису “Назустріч”
Уривок огляду Олега Коцарева, що вийшов у межах проєкту «Екземпляри», який реалізовує культурно-видавниче медіа «Читомо» за підтримки Українського культурного фонду. Часопис та інші журнали оцифрували під час проєкту і незабаром опублікують у вільний доступ.
Джерела:
Костюк С. «Назустріч»: 1934-1938: Систематичний покажчик змісту. – Львів : б.в. – 278 с.
Середа О. Святослав Гординський як редактор, публіцист і мистецький критик. / О. Середа // Збірник праць Науково-дослідного інституту пресознавства. – 2017. – Вип. 7. – С. 401-412.
Когут С. Михайло Рудницький як літературний критик та редактор часопису «Назустріч» // Записки Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника : зб. наук. пр. – Львів, 2016. – Вип. 8 (24). – С. 58-71.
Воробкало Д. «Мистецтва для нації vs Мистецтво для мистецтва» // Збруч. – Режим. – 01.01.2017.
Лехман Т. Дмитро Левицький (1877–1942), громадсько-політичний діяч, журналіст, редактор, видавець – родом з Добрячина. [Електронний ресурс].
В Театрі Лесі 20 та 21 жовтня о 18:00 відбудеться прем’єра вистави для сімейного перегляду «Війна, що змінила Рондо», що створена на основі однойменної книги львів’ян Романи Романишин і Андрія Лесіва. Це історія про те, що війна не має серця і не розуміє жодної мови, проте залишає шрами на кожному та кожній.
«Війна, що змінила Рондо» – перша вистава для сімейного перегляду в репертуарі Театру Лесі, яка буде цікава до перегляду не лише дітям, а й їхнім батькам. Вона допомагає відповісти на складні запитання та пояснити дитині, що відбувається у світі та в Україні у форматі чарівної історії, яка завжди залишає місце для надії та оптимізму. Це інтерактивна вистава, де кожен та кожна з дітлахів може проявити себе та повзаємодіяти з акторами. Така вистава спонукає дітей до дружньої співпраці та розвиває у них комунікабельність.
Це інсценізація книги львів’ян Романи Романишин і Андрія Лесіва «Війна, що змінила Рондо» з творчої майстерні «Аґрафка». Книга увійшла до числа переможців конкурсу Bologna Ragazzi Award 2015. Крім того, на її сюжет було створено анімаційний фільм.
«Війна, що змінила Рондо» – це третя частина українсько-німецького проєкту «Прикордонні території – ідентичність, різноманітність, суспільство: зараз, до та після» у якому задіяні три театри: Театр Лесі Українки (Львів, Україна), neue Bühne Senftenberg (м. Зенфтенберг, Німеччина), Futur3 (Кьольн, Німеччина).
Над цією роботою команда на чолі з німецьким режисером Андре Ерленом працює з червня. Увесь цей час наші актор(к)и літали в Німеччину, аби репетирувати майбутню постановку.
У цієї вистави є театральний близнюк у Німеччині в місті Зенфтенберг на сцені neue Bühne Senftenberg. Прем’єра цієї постановки відбулася на місяць раніше – у вересні.
Термін «школа» в найбільш поширеному тлумаченні передбачає наявність навчального закладу з відповідною програмою. Програма та її автори або їх послідовники у свою чергу забезпечують належний фаховий рівень і визначають напрямок, правила, методику, в ідеалі – стилістику у професійній діяльності. У Львові такої школи не існує.
Відділення монументального мистецтва Львівської національної академії мистецтв має прагнення до залучення своїх вихованців до сценографії, але ці наміри залишаються поки що лише спробами. Правдиве навчання сценограф може отримати лише в театрі у художників-практиків. Твердження про існування львівської сценографічної школи – це твердження існування не закладу, а традицій і високого рівня театрально-декораційного мистецтва. Поки існує традиція та її послідовники, як у випадку львівського театру, існує й сценографічна школа.
Сценографічні традиції, що невід’ємні як складова театральних традицій, на галицькому львівському ґрунті мають давні коріння. Данило Галицький – засновник міста обрав надзвичайно вигідне географічне місце, практично на перетині шляхів між сходом та заходом, між півднем та північчю. Цей чинник обумовив величезний вплив та взаємопроникнення різноманітних культур, носії яких з’явилися у Львові вже в перші роки його заснування.
Можна як приклад навести вірменську громаду, представники якої були в дружинах галицького короля. Вірменський театр має власну театральну історію, що сягає понад дві тисячі років. Амфітеатри у Вірменії зводилися раніше, ніж у Давньому Римі. При появі у Львові вірмен ці давні традиції не зникають, про що свідчать літописи. Театральна культура, пов’язана з народними обрядами, існувала і раніше. Але перший крок до професійного театру, до театру як установи (і цей крок важливий для всього культурного спадку України) пов’язаний з існуванням у Львові чисельних шкільних театрів у ХVІ – XVІІ сторіччях. У цей час на бруківці площі Ринок відбувалися вистави-панегірики, вистави-баталії, містерії, мораліте та фарси у виконанні семінаристів львівських шкіл, тобто те, що і за формою, і за змістом бачила вся Європа.
Треба віддати належне і визнати, що місце першої скрипки в цьому «шкільному оркестрі» займає театр єзуїтського колегіуму. Єзуїти розуміючи великий вплив театру як масового видовища, вперше збагатили сценічну дію декораціями. Поширені у добу Відродження у всіх європейських театрах системи теларійних декорацій С. Сабатінні та Й. Фуртенбаха, в основі яких були тригранні повертаючі теларії, були запозичені з чотиригранних конструкцій декорацій єзуїтського шкільного театру. Цією системою користувались у Львові. Саме у постановках єзуїтів, незважаючи, в деяких випадках, на поважний характер вистави, з’являється танок, пісні вільного змісту та світські розваги, і саме вони, на думку провідних істориків театру, є засновниками балетного та оперного мистецтва.
Театральне виховання у єзуїтському колегіумі, запозичене іншими школами, не було епізодичним. Ряд обов’язкових дисциплін таких як риторика, читання діалогів, був напряму пов’язаний з театром. Постановка одного з таких діалогів, а саме «Facilis descensus Averni a Vitojdo, nuper imperii comite, mox Careeris a sua sponte daemonis mancipe» представлялася львівській публіці. Єзуїтами також ставилась трагедія Андрія Філіповського «Leo filozof, cesarz wschodu» під патронатом львівського воєводи Климентія Браніцького. Можна навести безліч вистав, які відбувалися у місті організовані окремими школами, а також масштабні загальноміські постановки здійснені спільно зусиллями декількох закладів.
У Львові ледве не в єдиному місті на українських теренах у ХVІІ ст. існував театральний податок, про що свідчать хроніки міста за 1611 р. Таке поширення театру обурювало Івана Вишенського, який не скупився на епітети організаторам і учасникам цих розваг, називаючи їх «четверорогатые исусоругатели», «куревники», «машкарники», «вшетечники». Фраза церковного діяча з його «Послання до Домнікії»: «…трудитися в церкви не хочют, только комедии строять и играют» свідчить про масовий характер захоплення театром[1]. Це твердження Вишенського має ще одну важливу деталь в контексті сценографічної традиції. Семінаристи не просто грають, вони ще строять, тобто організовують сценічний простір за допомогою декорацій.
Це диво, що історія донесла нам імена перших львівських акторів. Йоаникій Волкович, який друкує у Львові у 1631 році «Розмишлянє о муці Христа Спасителя нашего, притим веселая радость зъ тріумфального Єго Воскресенія» вказує прізвища учнів-акторів, задіяних у цій виставі: Буневський, Георгієвич, Ленгіш (син відомого львівського купця Гаврила Ленгіша та брат славетної красуні).
Богдан Хмельницький. Фото з https://www.etsy.com
На жаль, час коли почнуть згадувати декораторів ще не настав. Оформлення сцени має колективний характер і у виготовленні декорацій беруть участь всі учні, навіть реквізит позичається у населення, оскільки існує театральний податок. Якщо це так, і в тому сумніватися не доводиться, то принаймні прізвище одного з перших декораторів назвати можна. У єзуїтському колегіумі, на основі якого пізніше був заснований львівський університет, вчився Богдан Хмельницький. Оскільки як учень він не міг оминути поширеної театральної форми навчання, то вражаюче твердження, що одним з перших львівських декораторів міг бути Богдан Хмельницький не виглядає абсурдним. Твердження суперечливе, але не позбавлене наукового обґрунтування. Отже, львівські декоратори, шануйтеся! Свою гільдію можете прикрасити гербом Альбданк J!!!
Наступним етапом розвитку театрального мистецтва на львівському ґрунті у ХVІІІ ст. стає палацовий театр. Це елітний, далеко не масовий театр, розрахований на вишукані смаки та модні віяння шляхетної публіки. Театралізовані постановки, які оформлюються вже професійними художниками, відбуваються у палацах гетьмана Яблоновського, князя Чарторийського, на цитаделі в палаці Вроновських. Цей період в історії львівського театру найменше вивчений і не доносить до нас жодних прізвищ та артефактів, тому про декорації того часу ми можемо судити лише з європейських аналогів.
Імператор Йосиф ІІ
Третій період в історії львівського театру починається від 1772 року після першого поділу Польщі, коли Львів відходить до монархії Габсбургів (яка згодом, має назву – Австрійської, Австро-Угорської імперії) і у місті з’являються професійні театри. Спочатку, це театри гастролюючих труп. Важливою подією для долі львівського театру стає декрет Йосифа ІІ від 12 вересня 1783 року, яким місту дарується площа Каструм для зведення там театру та редутової зали. За вимогами при організації театру обов’язковою умовою було запрошення художника-декоратора. Ще 1777 року граф Аурсперг Х. у поданні у львівській театральній справі до Надвірної канцелярії у Відні серед обов’язкових умов зазначає наявність сценографа. Поки влада шукає фундатора-мецената, згідного побудувати новий палац Мельпомени, театр облаштовується у приміщенні костелу о.о. Францисканців. Стається це 1787 року.
Львівський театр у приміщенні колишнього монастиря францисканців. Малюнок Герштенбергер 1805 року
До того часу не тривало існує невеликий театр у двоповерховій дерев’яній споруді на площі Св. Духа. Не зовсім зручний для театру костел, який знаходився на місці сучасного приміщення економічного факультету ЛНУ ім. Івана Франка по пр. Свободи, 1895 року реконструюють. У келіях на горі розміщується малярка. Окреме приміщення відводиться під склад декорацій. Відомо, що реконструкція розроблена архітектором Мерцом відбувається за участю артиста-маляра Моллера (за іншими джерелами – Мюллера), механіка сцени Лехмана та декоратора А. Смуглевича, які працюють в цьому театрі. Це перші реальні прізвища в історії львівської сценографії.
Театр, який в літературі згадується під назвою театру Франца Генріха Булли (директор театру), або ще як «зимовий» мав практично дві акторські трупи (німецьку та польську). За угодою з віденською та місцевою владою ці колективи працювали окремо почергово у відведенні дні. Відповідно для німецької сцени декорації робив Моллер, для польської – А. Смуглевич. Останній художник активно співпрацює з відомим польським режисером Войцехом Богуславським. Після пожежі у Варшавському театрі Богуславський з трупою, декораціями та реквізитом прибув до Львова. Під час переїзду через кордон він мав великі проблеми на митниці (бутафорську зброю прикордонники сприйняли за справжню).
У Львові польський режисер знаходить спонсорів і доручає італійському архітекторові та художникові Іноченто Мараїно звести літній амфітеатр в садах гетьмана Яблоновського. Вид самої сцени в новому театрі на 3 тис. глядачів, представляв стаціонарну постійнодіючу декорацію, яка відтворювала образ руїн давньоримської святині (типове і модне та той час архітектурно-декораційне рішення паркового театру). Відомо що і після відкриття амфітеатру архітектор продовжував вдосконалювати споруду (розробив критий намет, що перекривав всю площу театру), а також виконував на замовлення Богуславського декорації до вистав. Деяке оформлення вистав італієць робив з Антонієм Смуглевичем. Пізніше Й. Богуславський у своїх спогадах згадував, що досконалі декорації останнього тішили прихильників сцени ще десятки років після їх створення. На жаль, дерев’яний театр проіснував не довго. 1799 року він був розібраний на дрова, а режисер поверувся до Польщі.
Початок ХІХ ст. в історії львівського театру не був однозначний і зовсім сприятливий. З одного боку в столиці Галичини гастролює багато театрів, починає регулярно виходити перший спеціалізований рукописний часопис «Театральний альманах». Але жахливі епідемії ставлять театральні постановки взагалі під заборону. В ті часи коли все ж вистави відбуваються, над сценографією працюють досвідченні художники, що мають різнопланові амплуа. Це в першу чергу Антон Ланге – художник-декоратор та художник-графік, без літографій з видами Львова якого не обходиться жодне поважне сучасне видання. Іншій майстер Йозеф Енгерт своє захоплення побутовим жанром в живописі переніс в декорації, в яких увага до деталей позначалась місцевим колоритом. До гільдії львівських декораторів слід додати імена італійця Лукіно Мартінеллі, а також Єжі Лехнера, які працювали у міському театрі (костел францисканців).
Пелчинський став в 1821 р. Автор – Антоній Ланге.
Четвертий період розвитку театру і сценографії на львівських теренах починається зі зведенням у місті 1842 року першої спеціально побудованої театральної кам’яниці – театру графа Станіслава Скарбека (нині – будинок Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької). Перед завершення будівництва меценат і фундатор театру С. Скарбек відряджає в Європу архітектора Й. Зальцмана та декоратора Л. Польмана для ознайомлення з кращими взірцями театральної архітектури та сценографії. Під час поїздки було оглянуто десятки театрів Нідерландів, Бельгії та Франції та, немає сумніву, й десятки вистав, які там відбувались. Досвід отриманий Людвіком Польманом закордоном дозволив йому створювати декорації в новому театрі на високому європейському рівні. В театрі С. Скарбека сценограф працює більше двадцяти років. 1864 року Омелян Бачинський – директор першого українського театру «Руська Бесіда» запрошує до себе Л. Польмана, який починає свою роботу з прем’єрної вистави – мелодрами в трьох діях «Маруся» за повістю Г. Квітки-Основ’яненка, показаної при відкритті театру. Його перші декорації для українського театру були оцінені у 946 ринських 60 крейцерів.
Вигляд на театр Скарбека. Літографія Карла Ауера
В театрі «Руська Бесіда» пізніше працювали феноменальні художники – патріарх галицького живопису Корнило Устиянович та Антон Яблоновський, які за свою практику оформлювали декорації для своїх власних драматичних творів.
Остання чверть ХІХ ст. у львівській сценографії пов’язана з іменем віденського художника Яна Дюлля, прихильника пануючого на той час натуралізму. Цей «багатоверстатник», що працював на декілька театрів, в тому числі для українського та єврейського, вперше застосував на сцені електричне освітлення.
Кінець ХІХ – початок ХХ ст. знаменувався сценографічними роботами таких відомих художників як Зигмунд Бальк, Владіслав Плошевський, Петро Дяків, С. Томасевич, І. Майхер.
Великий театр (Львівська Опера). Львів. Автор Станіслав Тондос.
Нова сторінка львівського театрально-декоративного мистецтва починається 1900 р., коли відкривається Великий театр (нині – Львівський національний академічний театр опери та балету ім. Соломії Крушельницької). Головним декоратором нового театру став Станіслав Ясенський. В його творчому доробку можна було знайти приклади натуралізму, в якому мали місце реальні предмети і характеризували конкретне місце дії, а також декорації, що обумовлювали символічно-образотворчими засобами умовне місце дії. До образного рішення багатьох постановок згаданого театру долучають руки відомі художники: Фелікс Вигживальський, Констянтин Мацкевич, Мечіслав Ружанський, Станіслав Яроцький, Анджей Пронашко.
Для оформлення української сцени, яка відносилась виключно до категорії пересувних театрів і цей чинник ускладнював роботу сценографа, значний творчий доробок був зроблений Леонідом Боровиком. Його образні рішення вистав відзначалися спецефектами та символічним забарвленням.
Сценографічні пошуки на межі експресіонізму та сюрреалізму на сцені єврейського театру довоєнної доби (знаходився у подвір’ї по вул. Ягелонського 11) пов’язані з Фридрихом Клейнманом.
На диво, надзвичайно плідним стає наступний воєнний період. Під час Другої світової війни у Великому театрі, який отримав назву «Оперний театр у Львові» (німці заборонили нову назву «Український оперний»), що очолював Володимир Блавацький, провідним художником-постановником працює Мирослав Радиш. За його задумом та під його керівництвом виконуються декорації до десятків прем’єрних спектаклів. Окремі вистави Радиш робить у співавторстві з Мирославом Григор’євим. В цей складний воєнний час у Львові, крім згаданих митців, над оформленням сцени працює ціла плеяда талановитих і обдарованих художників, серед яких імена Михаеля Кендзьора, Павля Деккерса, Фелікса Вігживальського, Е. Олесницької (художник костюмів), В. Борисовця, Володимира Ласовського, Осипа Кассараби, Миколи Дендяка та ін.
Новий повоєнний радянський період на загальному культурному-мистецькому і, в тому числі, театральному рівні Львова визначається запланованою експансією – десантом представників єдино правдивого напрямку в мистецтві – соцреалізму, які за наказом партії масово прибувають до Львова зі сходу України та Росії. Вони мали замінити або перевиховати генерацію старої художньої «буржуазно-націоналістичної» школи. Між тим й перша прибула і друга місцева категорії творчої інтелігенції в більшості була зліплена з одного й того тіста, замішаного на правдивій творчості, перешкодою в якій було лише одне – пильне око влади. Ще 1940 року з першим ешелоном культурного десанту до Львова потрапляє театральний художник Михайло Єршов – вихованець Харківського художнього інституту, учень уславлених С. Прохорова та А. Хвостенко-Хвостова. Тривалий час він працює у Львівському оперному театрі. В цьому театрі посаду головного художника у 50-х роках (до 1961 р.) обіймає знакова фігура в історії української сценографії Федір Нірод. Ім’я народного художника без перебільшення входить в десятку найвидатніших театральних декораторів ХХ ст. України. У Львові в театрі ім. Марії Заньковецької в цей час (до 1967 р.) працює не менш досвідчений сценограф Юрій Стефанчук, а також Валентин Борисовець, Ірина Карпинець. Після Нірода від 1961 року декоративний цех львівської опери очолює заслужений діяч мистецтв України Олександр Сальман. Саме в цей рік на малярку потрапляє студент інституту прикладного та декоративного мистецтва Євген Лисик, з появою якого починається швидше не новий період, а нова епоха в сценографічному мистецтві України.
Євген Микитович Лисик (21 вересня 1930, с. Шнирів, Бродівського повіту нині Львівської області – 4 травня 1991, Львів) – український сценограф, Народний художник УРСР, Лауреат Державної премії України ім. Тараса Шевченка, головний художник Львівського державного академічного театру опери та балету ім. Івана Франка (нині – Львівський національний академічний театр опери та балету ім. Соломії Крушельницької).
Початкову професійну освіту Євген Лисик отримав у Львівському училищі альфрейних робіт (1947 – 1949), що в подальшому надзвичайно допомогло йому як художнику-монументалісту. Під час служби у збройних силах (1950-1953), де художні здібності майбутнього театрального художника не лишились поза увагою, були здійсненні перші спроби створення декорацій для армійських аматорських вистав.
Після демобілізації починає працювати у декораційному цеху Львівського театру опери та балету. На цей час головний художник театру Ф. Нірод стає вчителем в опануванні нового фаху.
1955 р. вчиться у Львівському поліграфічному інституті ім. Івана Федорова.
1956-1961 рр. – продовжує навчання у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва (учень Романа Юліановича Сельського, (нині – Львівська національна академія мистецтв).
Від 1961 працює у Львівському театрі опери та балету (з 1967 р. – головний художник).
Також здійснював стенографічні постановки у музичних театрах Туреччини, Югославії, Польщі, Білорусі, оперних театрах Ленінграда (Санкт-Петербурга), Києва, Донецька. Сценографія Євгена Лисика за майже 30-річне служіння Мельпомені, налічує 76 вистав.
Більшість театральних постановок над якими працював художник лишилися подією не тільки в національній культурі, а й явищем в масштабах європейського та світового театрального мистецтва. Свідченням цього свого часу були персональні запевнення директора всесвітньо відомого «Метрополітен-опера» українському сценографові що, при потребі, за ради втілення його ідей, він годен розібрати любу стіну свого театру.
Великим досягненням славетного художника було створення унікальної образної художньої мови-коду, який в декораціях до кожної вистави виявлявся в вишуканих композиційних схемах. У сценографії Євгена Лисика яскраво відчувалася індивідуальність автора. Це стосувалося і як надзвичайного ракурсу, з якого він змушував споглядати глядача на дію, так й віртуозної манери та експресії втілення своїх ідей на полотні-завісі. Якщо переважна більшість його сучасників-декораторів йшла модним шляхом спрощеної умовності, стилізації та знакової символіки, то львівський художник, не уникаючи наведених прийомів, надавав перевагу надзвичайно складній композиції, насиченій фантастичними формами. Створений світ у виставах Євгена Лисика одночасно прекрасний і чарівний, міг миттєво змінитися на жахливу картину з апокаліптичною напругою, змінитися, але не залишитися. Цей світ існував поза земними реаліями, світ фантазій родом з дитинства, оптимістичний, можливо з відтінком смутку, але завжди ясно-променистий. Якби лише архітектурні форми створені художником на завісах були би втіленні в реалії, львівський Маестро міг би претендувати на славу архітектора, сперечатись з такими світовими будівничими як Гауді та Заха Хадід.
Винятковою є і доля творчого спадку Євгена Лисика. Його поновленою сценографією до вистав «Есмеральда» Ц. Пуні, «Лускунчик» П. Чайковського та «Створення світу» А. Петрова й сьогодні можуть насолоджуватись тисячі глядачів Львівської опери. За його ескізами вже після смерті митця були створенні декорації та костюми в інших театрах України та Росії. 1996 р. та 2000 р. відбулися персональні виставки художника у Львівському палаці мистецтв, а 2010 р. – у Національному музеї у Львові, де крім проектів сценографії були представленні творчі рисунки художника. Бронзове погруддя художника (скульптор Я. Скакун) займає почесне місце серед скульптурних образів корифеїв сцени у Дзеркальному залі Львівської опери.
Ім’я Євгена Лисика, чия творчість є яскравою сторінкою в історії українського мистецтва, в пантеоні славетних сценографів стоїть поруч з іменами Данила Лідера, Йозефа Свободи, Аціо Фріджеріо, Юргена Розе.
Сценографія до вистав Євгена Лисика, його чисельна творча «кухня» яка налічує сотні рисунків і начерків – це не єдине, що залишив по собі геніальний художник. Останні роки свого життя він викладає в ЛДІПДМ, прививаючи своїм учням крім художньої грамоти та професійних навичок, своє світосприйняття. Але першими учнями великого Маестро залишаються Тадей та Михайло Риндзаки, які різними шляхами потрапляють до малярки львівської опери у другій половині 60-х років. Відданість театральній справі, здатність сприймати і всмоктувати як губка лисиківську науку з роками із учнів-братів роблять колег та однодумців Євгена Микитовича.
У 80-90 х та на початку двохтисячних у Львові на різних сценах працює понад добрих два десятки професійних театральних митців, серед яких імена знакових постатей львівської сценографії, а також імена амбітних молодих художників: Мирон Кипріян, Андрій Александрович-Дочевський, Валерій Бортяков, Олександ Оверчук, Людмила Боярська, Володимир Фурик, Валерій Толмачев, Ірина Нірод, Дарина Зав’ялова, Гуменюк Петро, Оксана Зінченко, Богдан Лужецький, Ольга Баклан, Ірина Проніна, Олена Городецька, Мар’ян Савицький, Лариса Кузьмик, Олесь Нога, Ірина Кодлубай, Володимир Кауфман та інші. Їх творчість, безумовно, мала різнопланову естетичну й концептуальну орієнтацію, прихильність до різних театральних систем, спирання на відмінні стилістичні засади, в яких могла переважати побутова ілюстративність або навпаки панувала образна умовність, символіка та метафора. При всій різноманітності та підкресленій індивідуальності новітньої сценографічної творчості на теренах Львова, лише робота малярки Львівської опери залишає враження стилістичної визначеності закладеної та сформованої Євгеном Лисиком і підхопленої як естафета братами Риндзаками. Тільки художній осередок на вул. Куліша, де знаходиться творча «кухня» в якій народжуються вишукані мистецькі «страви», може претендувати на місію сценографічної школи. Це претензійне ствердження має обґрунтування не тільки на сцені, і висловлюється не тільки декораціями та їх рівнем вже протягом двох десятиріч по тому як не стало ідейного натхненника цієї неформальної школи. Юлія Пігель, дослідниця театрального мистецтва та сценічного костюму у своїй дисертації, яка вийшла окремою монографією підтримує цю думку, згадуючи ім’я Маестро як засновника сценографічної школи: «Визначена низка мистецьких персоналій більшою чи меншою мірою, причетних до творення окремих театральних шкіл України, як, наприклад, В. Кричевський, А. Петрицький, М. Андрієнко-Нечитайло, Ф. Нірод, Ю. Стефанчук, Д. Лідер, Є. Лисик, М. Кипріян»[2].
Половина імен у перерахованому списку – це художники чия творчість пов’язана з львівськими театрами. В контексті сценографічної школи, доведення її існування, при всій повазі до всього пантеону саме львівських декораторів, мусимо визначити, що лише Євген Микитович встиг виховати собі достойну зміну. Традиції мають продовження і школа в даному випадку це ознака стилістики, ідейних засад, характерних композиційних ходів, в декораціях – живописної манери та технічних прийомів. Такий зв’язок при порівнянні творчих методів Лисика і братів Риндзаків безумовно існує. Їх пов’язують роки спільної праці і навіть більше – спільного життя, в якому особисте якщо не перестає існувати, то відходить на другий план, коли засинаєш під ранок на скручених декораціях, або взагалі не лягаєш бо завтра прем’єра, коли не помічаєш голод, а відчуваєш лише спрагу до процесу творення. Дія на грані фанатизму. Шкода, що Лисик не розібрав стіну у Метрополітен-опера. Банальні речі – ВІРА та ЛЮБОВ (перша ознака), яка без пафосу та декларацій, особливо у ідеологічно-заангажовані часи, проявляється у сценічних образах. У світі панує ЛЮБОВ, ім’я якій БОГ – і у Лисика ці почуття явно передаються у «Створенні світу», у Риндзаків – у «Мойсеї», хоча кожна з вистав цих майстрів не позбавлена високого почуття та емоцій. Спільною є й філософія творчості вчителя і учнів, в який місце ПАТРИОТИЗМУ (друга ознака) та національному усвідомленню місії носія і провідника давньої багатої культури (знов без пафосу, шароварів та оселедців). Як наслідок – одночасно велика самоповага та самокритичність до своєї роботи як частки великої спільної роботи театрального колективу.
Спільні риси проявляються й у творчій методиці Маестро і братів. В першу чергу, це стосується композиційних прийомів та відповідних універсальних композиційних схем – використання центральної, нерідко гіперактивної перспективи, яка підкреслює візуальний центр і розтягує простір до космічних масштабів (третя ознака). Деколи візуальний образ створюється за допомогою особливого ракурсу «погляд з небес» або «жаб’ячої перспективи» (четверта ознака). Прихильність до композицій, які базуються на основі сфери (п’ята ознака). Аналогічні паралелі помітні у мистецькому проекті «Гармонія сфер» і докладно розглядаються у наступному розділі. Одна з важливих спільних стилістичних речей, яка не була позичена і прийнята у спадок Риндзаками, а сформована разом із Лисиком – це особливий малярський прийом виконання живописних панно, в яких є потреба передачі повітряного середовища, простору, який своєю мерехтливістю має наповнюватись живим звучанням (шоста ознака). Простір моделюється методом вібризму (термін Івана Труша), за допомогою комбінації хвилястих закручених мазків. Нерухоме статичне по своїй суті зображення стає динамічним, пульсуючим. Декорації двох категорій не можна віднести до ілюстративних суто натуралістичних декорацій, в них присутня метафора, семіотика та семантика (сьома ознака). Також мистецтво нащадка та спадкоємців є і залишається сучасним не через тему, а через форму в якому декорації в окремих випадках виконують ігрову найвищу функцію, в якому є місце сценографічному дієвому персонажу (восьма ознака).
Сукупних стилістичних ознак існує більше і виявлення їх потребує в першу чергу окремого дослідження творчості Євгена Лисика. Між тим зв’язок існує, існують стилістичні відмінності, що наводились вище, які доводять про існування львівської оперної сценографічної школи, представниками якої на сьогоднішній день є Тадей та Михайло Риндзаки.
Їх Великий вчитель колись визнав: «Якби не було мене – не було би вас, якби не було вас – не було би мене». Питання не риторичне – кому передадуть спадок брати, кому вони зможуть сказати те, що почули від свого наставника і колеги? Від цього залежить, чи буде існувати школа.
Юрій ЯМАШ
[1] Вишенський И. Сочинения. М.-Л., 1955. С. 163-164.
[2] Пігель Ю. Р. Сценічний костюм львівських театрів кінця ХХ – початку ХХІ століття. Художні особливості, пошуки образності. Львів: Аз-Арт, 2009. С. 64.
Нещодавно вийшло друком дослідження, велика за обсягом (на 624 сторінки) книга в рамках серії «Діалектологічна скриня». ЇЇ рекомендував до друку і виконав частину додрукарських процесів колектив Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича, а верстку розробив п. Павло Проців.
Юрій Гнатишак за фахом є стоматологом, водночас роками займається творчістю, любить подорожувати і багато фотографувати, бере активну участь в громадських заходах краю, очолює Галицьке відділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів м. Львова.
Його «Болехівські бувальщини» є збірником діалектних текстів, які записав Юрій Гнатишак від уродженців та мешканців міста Болехів Івано-Франківської області. Вони не тільки репрезентують традиційну матеріальну й духовну культуру українців (календарні, родинні обряди, звичаї, замовляння, пророчі сни), а й відтворюють сторінки історії (спогади про розстріл євреїв, про УПА, німецьку, радянську окупації 40-х роках XXст. і про російську окупацію Криму 2014 року, а також сучасне суспільно-політичне тло).
Обкладинка книжки Юрія Гнатишака “Болехівські бувальщини”
З допомогою «Болехівських бувальщин» читач перенесеться у звичайні родинні будні краян автора, уявить собі фрагменти з трудових буднів кушнірів, пекарів, м’ясників, робітників та інших фахівців своєї справи. Родинне і трудове життя болехівчан ілюстроване в книзі численними світлинами з особистого архіву Юрія Гнатишака.
Сам автор у передмові зазначає, що його бувальщини визріли на основі підготовки об’ємного лексикона «Слова з Болехова», який він видав в 2017 році в рамках названої вище інституції. В процесі його підготовки було зібрано багато записів на різну тематику для ілюстрації гаслових слів та фразеологізмів, і цим записам теж треба було «дати життя» у форматі книги. Таку ідею Юрія Гнатишака підтримала світлої пам’яті п. Наталія Хобзей, авторитетна мовознавиця з Інституту українознавства НАН України. Теперішні працівниці цієї інституції Т. Ястремська, О. Сімович, І. Романина доклали значних зусиль щодо редагування та впорядкування цієї унікальної праці.
Хоч видання точково адресоване філологам, які досліджують проблеми функціонування української мови та її говорів, воно буде цікаве також етнографам та історикам і всім, хто хотів би зануритися в унікальний світ повсякденного життя болехівців в різні історичні періоди.
28 жовтня о 19:00 у Львівській національній опері з нагоди 35-ліття Танцювального театру «Життя» відбудеться концерт з унікальною програмою «Артефакти». Спеціальні гості концерту Народна артистка України Руслана та скрипаль-віртуоз Олександр Божик!
Режисер та художній керівник – народна артистка України Ірина Мазур, повідомляють організатори Lutsyshyn Promo та Promotions.
ТанцТеатр “Життя”
«Енергія та шалений драйв – це Життя! Коли українцям аплодують стоячи понад 50 країн світу – це Життя! Коли від «Диких танців» під ногами тріщить сцена Євробачення – це Життя! Коли танцем можна сказати більше, ніж словами – це Життя! Коли в цілому світі знають, що все українське – це модно, це сучасно, це гордо, і це також Життя! І так 35 років разом з Вами – в одному ритмі!», – зазначають організатори концерту Lutsyshyn Promo та Promotions.
Сьогодні вашій увазі пропонуються фото, які раніше не публікувались. Усі вони зроблені в Львові в кінці 1940 – початку1950-х роках.
Львів, 1940-1950-ті рр.Пам’ятник Міцкевичу, 1940-1950-ті рр.Пам’ятник Міцкевичу, 1940-1950-ті рр.Львів, 1940-1950-ті рр.Львів, 1940-1950-ті рр.Львів, 1940-1950-ті рр.Скульптура Матері Божої, 1940-1950-ті рр.Преображенська церква, 1940-1950-ті рр.
Їх автором є київський архітектор Борис Олексійович Ведерников (1906-1981). Будівничий був автором у Будинку проектних організацій та Центрального стадіону в Києві, гуртожитків та типових шкіл в багатьох містах України в 1960-х роках.
Храм Єзуїтів, 1940-1950-ті рр.Єзуїтська колегія, 1940-1950-ті рр.Храм Єзуїтів, 1940-1950-ті рр.Оперний театр, 1940-1950-ті рр.Оперний театр, 1940-1950-ті рр.Костел Марії Магдалини, 1940-1950-ті рр.Львів, 1940-1950-ті рр.Львів, 1940-1950-ті рр.
Фото публікуються з дозволу спільноти «Старі фото України» в мережі фейсбук. Передрук лише із дозволу власників.
