122 роки тому, 4 жовтня 1900 року, для глядачів відкрився львівський оперний театр, що тоді мав назву Великий міський театр. До цієї дати Фотографії Старого Львова опублікували цикл статей відомих дослідників Павла Ґранкіна та Євгена Соболєвского про історію будови і реставрації оперного театру (перечитати можна тут).
Львівський оперний театр, 1915 (з колекції Софії Легін)Гетьманські Вали, 1915 (з колекції Софії Легін)вул. Кароля Людвіка, 1916 р.(з колекції Софії Легін)
Сьогодні ж, уже на завершення, хочемо показати кілька зображень Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької, що були репродуковані на поштівках 1900-1956 років та не увійшли як ілюстрації до вищезгаданих публікацій.
Львівський оперний театр, 1917 р. (з колекції Софії Легін)вул. Кароля Людвіка (з колекції Софії Легін)Львівський оперний театр (з колекції Софії Легін)
Заразом нагадаємо, що львівський оперний театр було відкрито прем’єрою опери “Янек” Владислава Желенського про життя карпатських верховинців. Головну партію співав український тенор Олександр Мишуга.
Львівський оперний театр (з колекції Софії Легін)Львівський оперний театр, 1935 р. (з колекції Софії Легін)Львівський оперний театр. С. Грузберг, 1956 р., 1916 р.(з колекції Софії Легін)
Під назвою Великий міський театр львівський оперний працював до 1934 року. Потім його було перейменовано на Львівський державний театр опери та балету. У 1956 році, до сторіччя від дня народження Івана Франка, театру було надано його ім’я. А у 2000 році, коли театр святкував 100-річний ювілей, було видано Указ про надання йому імені Соломії Крушельницької.
Цими днями в кав’ярні “Мазурек” (вул. Валер’яна Поліщука, 83) експонується виставка Юлії Котлярової під назвою “Аліса”.
Графіка буває різною. Буває плакатна, промислова, архітектурна, а буває витончена, ніжна, майже чуттєва. Залежно від того, хто і з якими почуттями її створює. Юлія Котлярова не вважає себе художником-графіком, а відноситься до своїх робіт як до улюбленого захоплення.
Юлія Котлярова
“Це моя перша виставка, бо я не вважаю себе мистцем. Я архітектор, а це як хобі. Хоча мені пропонували зробити виставку серії моїх мініатюр “Львівські вежечки””, – розповідає Юлія Котлярова.
Мисткиня ніколи не мріяла про виставку і не вважала свої роботи чимось особливим. Малювати почала майже механічно під час довгих нарад на роботі. Але побачила, що виходить і захопилась.
Робота з експозиції виставки Юлії Котлярової під назвою “Аліса”.
“На виставці представлені роботи 1990-х років, десь до двохтисячного. Вони робилися для себе, бо я дуже люблю Алісу Льюїса Керрола, люблю сам твір. Він мені здається не тільки казковим, а якимось містичним, філософським. А малювати почала випадково, сиділа на якомусь зібранні і рука машинально малювала. Першим був Капелюшник. Я одразу впізнала кого намалювала і подумала, що до нього уже треба і Алісу намалювати. Отак роботи і одна за другою з’явилися”, – ділиться Юля.
Робота з експозиції виставки Юлії Котлярової під назвою “Аліса”.
До ідеї власної виставки Юлю підштовхнула подруга, котра й познайомила її з власником кав’ярні “Мазурек” Євгеном Булавіним. Під час зустрічі й визріла ідея виставки.
“Виставка є випадковою. Я ніколи не збиралася виставляти ці роботи. Але почалася війна і я подумала, може це якраз той час і хтось їх встигне побачити і отримає радість. Бо це дуже важливо коли людина отримує якийсь позитив”, – зазначає художниця.
Робота з експозиції виставки Юлії Котлярової під назвою “Аліса”.
До слова, всі експоновані на виставці роботи можна придбати. А експозиція виставки триватиме в кав’ярні “Мазурек” (вул. Валер’яна Поліщука, 83) до 21 жовтня.
Відкриття оновленої експозиції в Музеї-садибі родини Антоничів
У вівторок, 4 жовтня 2022 року, напередодні дня народження Богдана Ігоря Антонича, у Музеї-садибі родини Антоничів презентували оновлену експозицію.
Цей проєкт реалізований за підтримки голови Львівської обласної ради Ірини Гримак, заступника голови ЛОВА Івана Собка, депутатів обласної ради Северина Хобзея, Святослава Шеремети, Соломії Риботицької, Петра Цеголки, Лариси Письменної, Ореста Скопа, художникам Володимиру й Василю Турецьким, Ірині Грицюк і Марії Янко, Романа Опалинського, скульптора Романа Кихти, архітектора Михайла Хохоня, консультанта Данила Ільницького, Ігоря Калинцюя за добре слово і підтримку, студентів і викладачів Художнього професійно-технічного училища імені Йосипа Станька смт. Івано-Франкове на чолі з директором Василем Гевалом, колекціонера Володимира Содоренка, музейників Ольги Дядинчук, Світлани Іванської, Сергія Бозова, працівників господарського відділу музею.
Відкриття оновленої експозиції в Музеї-садибі родини Антоничів
“Рівно тринадцять років тому, в рамках відзначення 100-річчя від дня народження Богдана Ігоря Антонича, тут, у цій плебанії місцевого священника отця Василя Кота, батька Богдана Ігоря Антонича, було прийнято державне рішення створити меморіальний музей Богдана Ігоря Антонича. З того часу бере початок цей музей», – розповів на відкритті директор Львівського музею історії релігії Орест Малиць. Музейними силами сформували тимчасову експозицію, а вже ближче до 2019 року було прийнято рішення будувати нову. «Спочатку, разом із Орестом Скопом, заслуженим діячем мистецтв України, створили проєкт, а 2021 року, завдяки Львівській ОВА, Львівській обласній раді стартували роботи зі створення нової експозиції”, – зауважив директор.
Привітала музейників з відкриттям оновленої експозиції голова Львівської обласної ради Ірини Гримак. «Це місце святе й освячене не лише церквою, а й людьми, які з непереборною силою боролися за нашу країну… Тут народжувалася не одна історія і тут надихалося не одне покоління людей, які вбирали в себе все найкраще, що може ввібрати для себе українець», – наголосила очільниця.
Відкриття оновленої експозиції в Музеї-садибі родини Антоничів
Про те, що музей працює, в ньому відбуваються найрізноманітніші заходи, кипить робота, є рух, є життя, розповів присутнім заступник голови ЛОВА Іван Собко. «…Ми починали з листочка. І сьогодні це, що тут є, вартувало цього ризику, тої праці і того часу, щоб бути тут і бачити, що зроблено» – сказав Іван Собко.
Серед почесних гостей на відкритті виставки був заслужений діяч мистецтв України, автор нової експозиції Орест Скоп. Багаторічний дослідник життєвого і творчого шляху Богдана Ігоря Антонича Ігор Калинець також привітав колектив музею, мешканців села Бортятина, представників влади, інших гостей з відкриттям нової експозиції: «Ми маємо подію – відкриття оновленого музею. Це той музей, який у свій час відкривала Ірина Калинець, Роман Лубківський… Їх сьогодні немає, але їх варто згадати, бо на них власне й тримається музей».
Відкриття оновленої експозиції в Музеї-садибі родини Антоничів
Родзинкою свята став виступ студенток факультету культури і мистецтв Львівського університету імені Івана Франка Марії Витрикуш, Тетяни Войтів, Катерини Якимечко. Вони виконали українські народні пісні «Ой лісу, лісу», «Летіла зозуля», «По той бік гора, по той бік друга» (улюблена пісня Богдана Ігоря Антонича).
На завершення заходу завідувачка Музею-садиби родини Антоничів (філія Львівського музею історії релігії) Ольга Дядинчук запросила присутніх на екскурсію й огляд нової експозиції.
У Львові кожен знає, де є центр міста, а чи хтось задумувався, де знаходиться центр центру, а конкретніше – центр старого міста?
Для визначення цього слід взяти одну з найточніших старих мап Львова – карту Франца де Ертеля 1780 року і почати вимірювання.
Крок 1: Встановлюємо крайні пункти на неіснуючі в наш час бастеї і північний бастіон. Бернардинський монастир ігноруємо, оскільки ані він, ані його мури були, по суті, поза містом. Зелені лінії, що поєднують крайні пункти, дають нам пункт E.
Крок 2: Малюємо два кола, які охоплюють відповідно пункти А-В і С-D. Їхні центри дають нам пункти G і F. Таким чином отримуємо трикутник EFG.
Крок 3: Накладаємо на карту д’Ертеля сучасну мапу (світлий фрагмент навколо площі Ринок). Тут прийдеться трошки повозитись, тому що стара карта все ж має деякі вади – вона не надто точна у відстанях і дещо зміщена від осі північ-південь.
Визначення геометричного центру старого Львова
Крок 4: Виключаємо старовинну мапу і залишаємо тільки сучасну. Далі знаходимо геометричний центр трикутника (червоний кружечок) і визначаємо його географічні координати (49°50’32.4″N 24°01’55.5″E). Робимо це тільки тому, що на сучасних мапах символи (пам’ятник, фонтан, готель тощо) наносяться досить умовно (наприклад, ліжка прямо на площі).
Визначення геометричного центру старого Львова
Крок 5: Відкриваємо Google.Maps, вставляємо у пошук ці координати і бачимо, що центром старовинної частини міста Львова є фонтан Адоніс.
Визначення геометричного центру старого Львова
Крок 6: Йдемо у центр і робимо фотографію цього місця! 🙂
Фонтан Адоніс на Площі Ринок у Львові
А оскільки зараз тривожний час і пам’ятник сховано до перемоги, то прийдеться милуватись старими світлинами Львова.
Фрагмент фото фонтану Адоніс на Площі Ринок у Львові 1938 року (повне фото тут)
P. S. Звичайно, усі ці вимірювання є просто забавою. Вони не витримають найменшої критики зі сторони геодезистів, але чи це аж так важливо? Ми ж не збираємось встановлювати пам’ятний знак геодезичного центру Львова. Просто ми хочемо побувати у центрі Центру, а потім піти на каву до найближчої кав’ярні…
В п’ятницю, 7 жовтня 2022 року, о 16.00 в читальній залі Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” ( вул. Професорська, 1) запрошуємо на лекцію-розповідь “Фотоархів музею-садиби Івана Франка в Нагуєвичах“.
За 60 хвилин український історик, науковець, учитель, кандидат історичних наук, доцент, директор Державного історико-культурного заповідника «Нагуєвичі» Богдан Лазорак розповість про найцікавіші родзинки фотоархіву музею-садиби Франка в Нагуєвичах.
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм, Державним історико-культурним заповідником “Нагуєвичі” та Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.
Від маловідомих родинних світлин до нововіднайдених фотографій знакових гостей і унікальних кадрів будівництва музейного комплексу. Більшість цих унікальних знимків вперше покажуть на широкий загал.
Для справжніх поціновувачів творчості Івана Франка буде представлено розповідь багаторічного та ґрунтовного дослідника творчості великого мислителя.
25 жовтня та 22 листопада у театрі Марії Заньковецької відбудеться концерт «Дударик» та друзі».
Усі кошти від продажу квитків буде скеровано на придбання безпілотника для 24 ОМБР, повідомили в Дударику.
У концертах візьмуть участь: Соломія Чубай, Олег Онещак, Марія Онещак, Наталя Рибка-Пархоменко, Микола Береза, Олександра Люта, Юрій Йосифович, Уляна Горбачевська, Віталій Боднар, Марія Онещак. Рок-оркестра, музики оркестру, Дударик-Forever.
Як відомо, Національна академічна хорова капела «Дударик», досягши загальносвітового визнання та набувши незаперечного авторитету, щоразу у кожному виступі підтверджує свій унікальний рівень. Як підтвердження цього – Національна премія ім. Тараса Шевченка, яка є найвищою урядовою нагородою в галузі культури, та інші численні нагороди.
Капела не тільки еталонно інтерпретує загальновизнані у світі класичні шедеври, але й формує унікальний український варіант їхнього прочитання — сповнений красою тембрів, вражає багатством динамічної палітри.
Кожен виступ «Дударика» — це свято високого духа, внесок до мистецької скарбниці людства.
У моєму свідоцтві про народження записано, що я народився у місті Львові. Однак у роки мого дитинства та й навіть зараз від сусідів, особливо старшого покоління, можна почути «Йду до міста».
Справа в тому, що місцевість обабіч вулиці Тракт Глинянський, яку йменують Малі Кривчиці (на противагу Великим Кривчицям обабіч Дороги Кривчицької) аж до 1962 року не входила до складу міста Львова – вона належала до Кривчицької сільської ради Новояричівського району Львівської області.
Як згадує моя мама, яка мешкає в районі Кривциць практично від народження, у повоєнні роки межа міста проходила по залізниці Підзамче – Личаків – Дріжджзавод до залізничного переїзду на вул. Тракт Глинянський, а далі межею міста була ця вулиця (приблизно до сучасної вулиці Курінної). Відповідно, будинки, які знаходяться із лівої (непарної) сторони вулиці Тракт Глинянський належали до міста Львова. А наш будинок, який знаходиться з правої сторони цієї вулиці, до міста вже не належав. Таким чином у 1950-х рр. подруга моєї мами Дарина Сікачовська була львів’янкою, а моя мама – ні… Лише у 1962 році територія сіл Великі і Малі Кривчиці була включена до складу міста Львова…
Кривчиці на мапі Великого Львова 1939 року.
Перша згадка про село Кривчиці поблизу міста Львова датується 1447 роком, хоча за даними археологічних розкопок в цій місцевості люди селилися із давніх давен, поселення існувало тут іще в дохристиянські часи. Чому саме поселення називалося Кривчиці точної відповіді немає. Можливо назва походить від т.зв. «Кривого лісу», який ріс на пагорбах. Видатний український історик І. Крип’якевич називав Кривчиці одним із найдавніших підміських сіл Львова.
Територія громади села Кривчиці на межі ХІХ і ХХ століття межувала із Личаківським (Бродівським) передмістям Львова. В районі перехрестя сучасних вулиць Личаківської та Пасічної знаходилася Личаківська рогачка. На мапі Львова 1910 року показана межа міста і громади Кривчиць, яка проходила по сучасній вулиці Пасічній і межі Личаківського парку (цей парк також носив ім’я Бартоша Главацького, пам’ятник якому встановлений в цьому парку). В ті часи вулиця Личаківська в межах громад Кривчиці, Яловець та Лисиничі носила назву «Дрога до Злочева».
Місцевість в районі вулиць Яричівська, Козацька, Кошова та Табірна на мапі Львова 1910 року позначена, як «На горах». Тут у 1648 і 1655 рр. табором стояли козацькі війська під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Власне через перебування на кривчицьких полях козацьких військ і отримали свої назви вулиці колишніх Кривчиць: Козацька, Кошова, Табірна та Бівакова (колишня назва сучасної вулиці Голинського). Також на згадку про козацькі табори на кривичицьких полях назву «Табори» носить місцевість із лівої (непарної) сторони вулиці Глинянський Тракт на схід від сучасної вулиці Богданівської.
Великі Кривчиці – це поселення обабіч сучасної вулиці Дорога Кривчицька, а Малі Кривчиці – обабіч сучасного Тракту Глинянського. Глинянський Тракт аж до 1933 року носив назву «Дорога до Кривчиць». На території громади Кривчиці, яка тягнулася вздовж сучасної вулиці Пасічної приблизно до сучасної вулиці Медова Печера, знаходилися поселення На Пасіках, т.зв. «Ліс горний», а також Казарми кінноти оборони краю, які знаходилися на теренах сучасного 28-го авторемонтного заводу. Зі сходу громада Кривчиці межувала із територією громади Лисиничі та поселенням Ялівець. Село Лисиничі іще старше за Кривчиці – перша згадка про нього датується 1411 роком. Також Кривчиці межували із громадою Знесіння.
Місцевості Яловець та На Горах на мапі Львова 1910 р.
Поселення Ялівець за мапою Львова 1910 року знаходилося обабіч вулиці Личаківської. Його територія простягалася до сучасного Глинянського тракту та локальної залізниці Львів – Личаків – Підгайці.
У другій половині 1900-х років по території громад Кривчиці та Лисиничі пройшла локальна залізниця Львів-Підзамче – Потутори – Підгайці. В межах Львова та Кривчиць через значну різницю висот між станціями Підзамче та Личаків колії проклали серпантином, отож тогочасні гострослови назвали залізницю «Морським змієм, що звивається». Сама станція Личаків опинилася на території міста Львова. Станція мала три колії. У 1914 році до станції Личаків було прокладено трамвайну колію, яка існувала до 1936 року. До станції Личаків у 1925 – 1936 рр. курсував трамвай маршруту № 8.
Станція Личаків у 1929 році
Неподалік станції Личаків виник квартал, який носить назву Професорська колонія. Тут – вузькі бруковані вулички. Обіч цих вуличок – вілли, збудовані у 1920-х – 1930-х рр. В цих вілах мешкали достатньо забезпечені люди, серед яких і вчителі та викладачі («професори»). Окрім Професорської була також і Робітнича колонія (обіч сучасних вулиць Кривчицька Дорога, Втіха та Березова).
На території громади Лисиничі на мапі 1910 року позначено поселення «На гостинцю», залізничний пристанок (платформу) Лисиничі, а також бровар Грунда (нині – дріжджовий завод «Ензим»). Далі починалася територія, що належала місту-супутнику Львова – Винникам. Обіч сучасної вулиці Личаківської знаходилося поселення Гори (Підгори) та хутір Лисиничі.
У 1931 році частина земель громади Кривчиці разом із поселенням Яловець було приєднано до міста Львова. Зокрема до складу міста увійшли Професорська і Робітнича Колонії. Нову межу міста можна побачити на мапі Львова 1939 року. Межею Львова та громади Лисиничі стала вулиця Букова (вона і досі носить цю назву), ділянка локальної залізниці Львів – Підгайці (в межах перегону Личаків – Винники), вулиця Тракт Глинянський, а далі – знову залізниця Львів – Підгайці, але вже в межах перегону Підзамче – Личаків.
1 серпня 1934 року польською адміністрацією було створено гміну Кривчиці (Кшивчице) із центром в однойменному селі. До складу цієї гміни входили сільські громади Великих та Малих Кривчиць, Лисинич та Підбірців. Площа території гміни – 26,35 кв. км. На теренах гміни налічувалося 1015 будинків.
У 1942 році німецька окупаційна адміністрація включила терени гміни Кривчиці до складу міста Львова. Ця територія була включена до VIII дільниці Вайнберг. У 1944 році радянська окупаційна адміністрація скасувала приєднання Кривчиць, Лисинич та Підбірців до складу міста Львова. Малі та Великі Кривчиці стали частиною спочатку Винниківського, а потім Новояричівського району Львівської області. Села Лисиничі та Підбірці аж до початку 2020-х рр. належали до Лисиничівської сільради Пустомитівського району Львівської області.
Винниківський район Львівської області був створений 10 січня 1940 року, його центром стало місто Винники. Від 26 вересня 1959 року, відповідно до рішення Львівського облвиконкому, м. Винники було включено до складу міста Львова, автоматично було ліквідовано Винниківський район Львівської області. Села Малі та Великі Кривчиці відійшли до Новояричівського району Львівської області.
У кінці 1950-х років почалося приєднання приміських громад до складу м. Львова. Відповідно до рішення Львівського облвиконкому від 27 квітня 1955 року до складу міста Львова було включено територію площею біля 1200 га, зокрема хутір Лисиничі із автобазою та дріжджевим заводом, а також с. Козельники Винниківського району (88,8 га). 6 червня 1957 року Львівський облвиконком прийняв рішення про долучення до м. Львова смт. Брюховичі, яке до того було райцентром Львівської області у 1940 – 1957 рр. Від 2 квітня 1958 року до складу міста Львова приєднано населені пункти Гори (обіч сучасної вул. Личаківської), Кам’янка, Нові Збоїща та Колонія. Рішенням Львівського облвиконкому від 26 вересня 1959 року Львівській міськраді підпорядковано м. Винники. 13 червня 1962 року Львівський облвиконком приймає рішення про приєднання до міста Львова сіл Скнилівок, Підсегнівка та Сихів Пустомитівського району; сіл Старі Збоїща, Великі Кривчиці та Малі Кривчиці Новояричівського району. Із 10 січня 1963 року до складу міста Львова включено селище Рудне.
Вулиця Дорога Кривчицька. 1960 р. Світлина Ю. Дороша
Після включення до складу міста Львова у 1962 – 1969 рр. територія колишніх сіл Великі та Малі Кривчиці, Колонія, Гори та хутору Лисиничі була включена до складу Шевченківського району міста Львова. 23 травня 1969 року указом Президії Верховної Ради Української РСР за рахунок територій Ленінського та Шевченківського районів міста Львова було створено Червоноармійський район міста Львова, частиною якого стали території згаданих вище сіл та місто Винники. Із 1990 року район перейменовано у Личаківський – на згадку Личаківського передмістя м. Львова.
На момент включення до складу міста Львова на території сіл Малі та Великі Кривчиці практично не було впорядкованих вулиць і доріг із твердим покриттям. Виключенням була вулиця Богдана Хмельницького (із 1962 р. – Богданівська), яка мала тверде покриття із колотого каменю. Ця вулиця простягалася від переїзду на залізниці Львів – Сапіжанка до перехрестя із вул. Тракт Глинянський – т.зв. «Двох стовпів». Назва «Два стовпи» походить від двох бетонних блоків розміром 2 х 2 х 4 метри, які німці встановили тут у 1944 році, щоб перекрити дорогу до Львова радянським танкам. Один із цих «стовпів» досі лежить обіч насипу вже недіючої залізниці Львів – Личаків – Чортівська скеля, яка є залишком локальної залізниці Львів – Підгайці, яку німецькі окупанти зруйнували перед відступом у 1944 році, а радянські окупанти так і не відновили. Отож, основним транспортом для мешканців Кривчиць був трамвай маршруту № 2, який мав кінцеву зупинку на розі вулиці Леніна (нині Личаківська) та проспекту Ленінського Комсомолу (нині вул. Пасічна) у вигляді розворотного трикутника. Крім того, вулицею Личаківською повз дріжджзавод із 1959 року курсували автобуси маршруту № 6 вул. Валова – м. Винники.
Вул. Дорога Кривчицька. Початок 1960-х рр. Світлина Юліана Дороша
Дорога Кривчицька та частина вул. Глинянський тракт отримали тверде асфальтове покриття в другій половині 1960-х років. Тоді ж тут почав курсувати громадський транспорт. До Великих Кривчиць курсував автобусний маршрут № 10 вул. Шевченка (Кам’янка) – Великі Кривчиці. Вулицями Богданівською та Глинянський тракт курсували автобуси кільцевого маршруту № 19 вул. Валова – вул. Леніна (Личаківська) – Кривчиці – вул. Силікатна (Пластова) – вул. 700-річчя Львова (пр. Чорновола) – вул. Валова. Автобусні маршрути №№ 10 і 19 можна побачити на туристичній мапі Львова 1970 року.
У вересні 1966 року обіч вулиці Тракт Глинянський на межі міста Львова було створено Львівську овочеву фабрику, що спеціалізувалася на вирощування овочів у теплицях та їх переробці. Пізніше підприємство отримало назву «Агрофірма «Провесінь». Поруч із цим підприємством розпочалося будівництво багатоквартирних будинків. Відповідно, вулиця Тракт Глинянський була впорядкована і отримала тверде покриття аж до села Лисиничі. В середині 1970-х років до села Лисиничі почав курсувати автобус маршруту № 72 вул. Мечникова – с. Лисиничі. Трохи пізніше запущено автобусний маршрут № 110 вул. Леніна (Личаківська) – с. Підбірці. Автобусний маршрут № 72 є на туристичній карті Львова із 1976 року.
Щодо промисловості на теренах Кривчиць і Лисинич, то відомо про цукроварню в Кривчицях, яка працювала іще в 1830-х рр. Наприкінці ХІХ століття при дорозі на Золочів (кінець сучасної вул. Личаківської) було збудовано бровар Грунда, який за радянських часів був перетворений в Львівський дріжджовий завод, нині – «Ензим». На територіях, що на початку ХХ століття належали до громади Кривчиці в радянські роки працювала низка підприємств. Зокрема поруч із залізничною станцією Личаків розмістився завод «Теплоконтроль» (потім – «Мікроприлад»). На території колишніх казарм розмістився 28-й військовий авторемонтний завод. Між вулицями Тракт Глинянський та Личаківська розмістилися автобаза, а ближче до залізничного переїзду – овочева база. Між залізницею, вулицями Тракт Глинянський та Табірною іще із 1950-х років розміщувався піонерський табір, який потім був перетворений на санаторій-профілакторій Львівського автобусного заводу. В 2000-х роках на цій території «Галбуд» збудував багатоповерхові будинки.
Бровар Грунда, заснований в кінці ХІХ століття. Зараз – дріжджовий завод “Ензим”.
В районі колишнього села Гори, за адресою вул. Леніна (Личаківська), 233 до кінця 1980-х років знаходилося доросле поліклінічне відділення 6-ої міської клінічної лікарні. Цю поліклініку було укрупнено, кабінети лікарів та процедурний кабінет були перенесені у нову будівлю на вул. Медова Печера, 1. У будівлі по вул. Личаківській, 233 у 1990-ті рр. знаходилося відділення фтізіопульмонології. У 1980-ті рр. в районі Професорської колонії діяла клінічна лабораторія поліклініки 6-ої міськлікарні та жіноча консультація. Також в районі Професорської колонії було відділення клінічної лікарні Львівської залізниці.
Церква Св. Пророка Іллі на вул. Дорога Кривчицька. Сучасне фото
Мурована церква Св. Іллі в селі Великі Кривчиці обіч сучасної Дороги Кривчицької відома із XVII століття. Цей храм був початково дочірньою церквицею парафіяльної церкви Вознесіння Господнього на Старому Знесенні. Є дані, що підвалини церкви датуються ХІІІ століттям. Припускають також, що на цьому місці в дохристиянські часи було капище Перуна. На захід від церкви височіє гора Хомець. Іще один храм – колишній костел Воздвиження Чесного Хреста постав біля перехрестя вулиць Дорога Кривчицька і Богданівська у 1930-х роках. За радянських часів церква Св. Іллі була діючою (православною), костел закрили і використовували як склад.
Костел Воздвиження Чесного Хреста в Кривчицях. 1930-ті рр.
У 1989 р. церква Св. Іллі відійшла до греко-католицької громади, а колишній костел – до православної громади Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), яка утворилася восени 1989 року. Парохом громади УАПЦ був отець Йосиф Чабан, який ініціював перетворення закритого костелу в православну церкву. Перетворення костелу на православну церкву підтримала і римо-католицька парафія. Ксьондз Людвік Криницький гостинно зустрів такий намір: «Бог у нас один, єдиний і римо-католики не будуть пред’являти претензій до цього приміщення, яке громада православних бажає використати для проведення своїх літургій. Адже краще буде, коли в ньому відбуватиметься молитва до Господа Бога, ніж коли буде руйнуватися. Тож нехай громада користується приміщенням», – зробив висновок отець. – «Нехай Вас Бог благословляє в цьому». Свою згоду він задокументував 8 серпня 1990 р. відповідною запискою. Реконструйований храм було посвячено на честь Різдва Пресвятої Богородиці. Після надання томосу православна громада Кривчиць перейшла до Православної Церкви України (ПЦУ). Отець Йосип Чабан був настоятелем храму Різдва Пресвятої Богородиці протягом більше 30 років, помер він наприкінці 2020 року. Зараз парохом є його син.
Парафіяни церкви Різдва Пресвятої Богородиці. 1991 р.
Обіч вулиці Богданівської на вул. Іванова Гора, 3 у 2000-ні рр. постав іще один храм – Церква Усіх Святих УГКЦ. В районі багатоповерхових будинків на вул. Тракт Глинянський, 163/20 розташований православний храм Св. Апостола євангелиста Луки, який належить до ПЦУ.
Кривчицький цвинтар розміщений обіч вулиці Тракт Глинянський між будинками №№ 137 і 141. Нові поховання тут зараз заборонені – дозволене тільки підхоронення.
Перелік джерел інформації:
1. Мельник І.В. Львівські вулиці і кам’яниці, мури, закамарки та інші особливості королівського столичного міста Галичини. – Львів: Центр Європи, 2008. – 334 с.;
2. Історія Львова в документах та матеріалах. – Київ, Наукова думка, 1986.
В середу, 5 жовтня 2022 року, о 15:00 у галереї Львівської національної академії мистецтв (вул. Кубійовича, 35б) відбудеться відкриття персонального арт-проєкту студентки кафедри художнього текстилю ЛНАМ Юлі Докучаєвої.
Після невеличкої перерви галерея ЛНАМ відновлює активну діяльність і розпочинає новий виставковий сезон із проєкту талановитої молодої художниці Юлі Докучаєвої «Бачити трохи далі долоні». Виставка демонструє концептуальний пошук свого «я», фіксує певний внутрішній стан, який авторка прагне ретранслювати на глядача оригінальними художніми засобами. Кураторка проєкту – Катерина Кусько.
Художниця ставить перед собою запитання «Що ховається під масками наших ароматів, брендів, статусів у соцмережах, друзів за кавою та нових айфонів? Що відбувається, коли ти переступаєш поріг власного дому? На самоті у своїй кімнаті ти стикаєшся зі своїми невдачами, страхами, гріхами. Тебе слухають стіни, обіймають покривала, освітлюють старі ліхтарі з вікна. Кожен предмет символізує характер твоєї особистості. Кожна дрібниця у спальні, крихта на кухні, загублена сережка в коридорі, розкидані вологі рушники у ванній кімнаті – це частина ТЕБЕ.
На цій виставці ви заглянете в чужі долі, відчуєте щось таємниче та крихке. Один лише предмет дасть змогу уявити вам, хто сьогодні ваш сусід. Зайшовши в галерею, ви відчуєте, як зазирнули в замкову щілину та побачите чужі тіні, відбитки пальців і звички. Ця виставка для мене як виклик оголитися, адже вашою сусідкою стану я, а предмети – мої особисті речі…»
Про авторку. Юля Докучаєва народилась 2001 р. у Львові. 2018-2022 рр. – навчалася на кафедрі художнього текстилю ЛНАМ. Учасниця програми міжнародної академічної мобільності у Краківській акадамії мистецтв ім. Яна Матейка. З 2022 р. – здобуває ОР Магістр у ЛНАМ (програма «арт-текстиль») та у Ягеллонському університеті у Кракові за спеціальністю “labolatoria kultury wspolczesnej”. Учасниця низки проєктів в Україні та за кордоном. Серед них: “Моє місто”, 2019 р., Львів, “A4 ballpoint” у Карась-галерея, Київ, 2020 р., виставка в Міжнародному конгрес-центрі Катовіце та проект “200 lat polskiego romantyzmu” у Кракові, 2022 р.
21 жовтня у !FastRepublic у Львові в рамках свого українського туру виступить Ivan NAVI. Початок о 19:00. Концерт відбудеться в день релізу нового альбому артиста, повідомили організатори VINIL Concert agency.
Загалом Ivan NAVI виступить в 9 містах України (Ужгороді, Тернополі, Луцьку, Вінниці та інших), а частину коштів, зібраних завдяки концертам, передасть для закупівлі автомобілів на передову.
Реліз нового альбому «Пишу тобі листа» був запланований на початок березня. Згодом у травні артист видав однойменну пісню, яка протягом літа стала улюбленою для тисяч українців. 21 жовтня відбудеться повноцінний реліз.
«Пишу тобі листа» – це пісня про підтримку, як в принципі і весь альбом. В ній є слова «Моя маленька, ти здаватися не смій. Зумій не побоятись, коли треба змін»… Я стільки прочитав історій від людей, які в коментарях писали, що вона виявилась дуже потрібною і помічною їм. Ці історії неможливо читати без сліз… Для мене важливо, що пісня може допомагати пройти дуже складні періоди. І в цьому найбільша її цінність. Таким є і решта альбому. Кожна пісня як пластир: «Там, де» – про стосунки з коханою людиною, з якою вас роз’єднала відстань, «Зоря» – про те, що в нас є зараз, а зранку ти не знаєш, де будеш, «Наодинці» – про самотність, в якій ти відвертий, чесний як на духу», – зазначив артист.
Ivan NAVI
«І цей альбом був написаний ще задовго до повномасштабного вторгнення, минулої осені. А деяким пісням вже роки. Мені дуже хотілось поділитись ним саме на концертах, в інтимному просторі з людьми, яким зараз дуже треба почути ці слова, цю музику. Крім того, ми разом допоможемо і нашим ЗСУ. Зараз важливо, щоб кожен на своєму фронті сприяв наближенню перемоги України та підтримці українців в цій нелегкій боротьбі», – додав Ivan NAVI.
В альбом також увійдуть ліричні версії давно відомих пісень артиста «Тимчасовий релакс», «Холодна ніч» та акустична версія «Коли нема тебе».
На початку ХХ ст. до Львова завітав Ян Домбський, відомий польський політик, дипломат, громадський діяч, журналіст.
Роботи на річці Полтві у Львові, поч. ХХ ст.
В історію він увійшов як голова польської делегації на переговорах про перемир’я у польсько-радянській війні у Мінську та Ризі (1920—1921), підписант польсько-радянського мирного договору (18 березня 1921), в.о. Міністра закордонних справ (з 24 травня 1921 по 11 червня 1921).
Під час його візиту до Львова були зроблені унікальні фото із замурування русла річки Полтви у Львові.
Роботи на річці Полтві у Львові, поч. ХХ ст.
Сьогодні туристи, які відвідують місто, прогулюючись історичним центром Львова, рідко помічають, що річка тече під землею. Її перекриття було зумовлене із санітарних вимог, а рішення сховати річку в канал було прийнято ще в ХІХ столітті, а всі роботи було завершено перед початком Першої світової війни.
Зараз фото знаходяться в фонді Яна Домбського, справа номер 20.
В четвер, 6 жовтня 2022 року, о 16.00 в читальній залі Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” ( вул. Професорська, 1) запрошуємо на лекцію “Археологія вогню: найдавніші пожежі нашого краю у світлі архітектурно-археологічних досліджень”.
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.
Російсько-українська війна актуалізувала наші зусилля у збереженні наших міст і сіл, наших пам’яток не тільки від ракетних чи артилерійських обстрілів, але й від пожеж, які стають наслідком військових дій.
У своїй лекції науковець, дослідник архітектурно-археологічних пам’яток і пам’яткоохоронець Василь Петрик поділиться історіями нашого краю, де пожежі змінювали обличчя наших міст, ставали часом історичними маркерами на сторінках хронік. Адже перша згадка про Львів якраз пов’язана з пожежею Холма – нашої першої королівської столиці. Також пожежа 1527 року знищила забудову Львова, після чого змінилося навіть планування міста.
Як відображені ці події в іконографії, як віднаходять їхні сліди археологи, як бачать їх історики архітектури, і як ми оберігаємо сьогодні пам’ятки від пожеж – запрошуємо послухати і побачити на лекції, що продовжує цикл зустрічей з дослідниками у сфері археології та архітектури.
День народження "Запорожця". Світлив Євгеній Кравс
У Львівському музеї техніки «Ретро гараж» (Історична будівля «австрійського» трамвайного депо, вул. Вітовського, 57а) 1 жовтня відзначили 62-річницю випуску Першого українського малолітражного авто «Запорожець ЗАЗ-965» з конвеєра Запорізького автомобільного заводу.
День народження “Запорожця”. Світлив Євгеній Кравс
В народі це авто люб’язно звуть «Горбатим Запорожцем». Святкування «Дня народження Запорожця» для дітей започатковано у Львові авто-фан-клубом «ЗАЗ-Козак» (клуб власників «ЗАЗ-965») у 1999 році.
Неодмінним атрибутом святкування, як завжди був великий святковий торт і уроки з вивчення Правил дорожнього руху для дітей. Цього року переважна аудиторія запрошених дітей – вимушені переселенці з східних районів України – Дніпропетровської, Харківської , Запорізької, Луганської і Донецької областей.
День народження “Запорожця”. Світлив Євгеній Кравс
Також в програмі свята на гостей чекали:
Цікаві уроки для школярів із вивчення «Правил дорожнього руху» від працівників львівської поліції (Ювенальна превенція Ольга Ковальчук і Аліна Захлюпана);
міні–лекція про історію випуску ЗАЗ-965 (переможців вікторини із знання Правил прокатають на «Горбатому Запорожці»);
презентація Львівського авто ЗАЗ-965, який цього року вперше презентував Україну на ралі історичних авто в Монте-Карло;
виконання Гімну «Запорожцю» у виконанні «Піккардійської терції»;
частування великим святковим тортом (від Львівського хлібопекарського комплексу “Кулиничі”);
костюмований конкурс «Елеганції» (ретро костюми епохи випуску «ЗАЗ-965» 1960-70 рр., стиль – «Стиляги»).
Організаторами світа традиційно виступили Львівський історичний музей та ГО «Ретровики Львова».
День народження “Запорожця”. Світлив Євгеній Кравс
Довідка. ЗАЗ-965 «Запорожець» — перший серійний український автомобіль, який випускався на Запорізькому автомобілебудівному заводі «Комунар» з 1960 по 1969 роки. Позиціонувався як малолітражний автомобіль. Вартість ЗАЗ-965 1800 радянських карбованців, з роками ціна авто змінювалася, але завжди була еквівалентна 1000 пляшкам горілки. Тобто, ЗАЗ-965 можна було придбати за суму, приблизно відповідну 20-ти офіційним середнім по країні розмірами заробітної плати. Для багатьох радянських сімей саме «Горбатий Запорожець» став першою в житті машиною. Він відрізнявся фантастичною прохідністю. За свій «іграшковий» вид, дешевизну і конструктивні недоліки він часто ставав об’єктом жартів. «Горбатий» був постійним героєм анекдотів, в яких він стикався з пихатим 600-м «Мерседесом», боявся собак і ганьбив всю сім’ю. Але народної любові все ж було куди більше…
Кав'ярня "Віденська" на проспекті Свободи. Фото першої пол. XX ст.
Вже жовтень. Вчора весь світ відзначав день кави. Якось я раніше не знав таке свято. Але день кави у мене був щодня. Навіть кілька разів на день, коли тримав в руках філіжанку запашного напою. Бо що може бути кращим? Так і зараз в товаристві нашого партнера Кави Старого Львова спакую улюблений напій і переповідаю вам цікавезні кавові історії Йозефа Маєна.
Цей львівський журналіст влітку 1934 року написав цикл статей під загальною назвою “Розмови про львівські каварні”. Теж розтягуємо задоволення на кілька тижнів. Попереднього разу ми зупинилися на статті Йозеф Маєн. Каварні на валах. Нині продовжуємо.
Каварнею усіх професій, починаючи від лещетарів і закінчуючи акторами, є каварня «Віденська».
Віденська кав’ярня, Львів 1935 р. Джерело: https://polona.pl
Є вона чимось більшим, ніж просто звичайною каварнею. Є вона географічним поняттям, особливо для Львова ця каварня має таке саме значення, як для Відня Stephansplatz, для Берліну перехрестя Friedrichstrasse i Unten den Linden, для Парижа площа de l’Opera. Це центральний пункт міста. Серце Львова. Тут з’єднуються усі артерії міста: трамвайні лінії, що розбігаються звідси в усіх напрямках. Складається враження, що коли б це серце вмерло, у той момент повинен вмерти цілий рух на усіх трамвайних лініях. Так було з давніх часів, коли у Львові існували лише дві лінії: Вокзал – Личаків і Вали – Стрийський парк, які перетиналися в одному найважливішому місці «Віденська каварня» або просто «каварня».
Бо ще за часів кінного трамваю, а навіть ще давніше, говорячи «каварня», львів’яни мали на увазі «Віденська каварня». Було це місце, куди сходилась уся еліта міста: політичний та військовий світ, фінансисти, університет і театр. Було це в тих часах, коли Львів, відповідно до інформації «Маєра», який спокійно лежить на поличці за склом, нараховував близько 87109 мешканців.
Кав’ярня “Віденська”. Інтер’єр
«Маєр» вийшов друком у 1877 році. А «Віденська каварня» є ще старшою за віком. У дещо зміненому вигляді існує вона з 1829 року. Збереженню свого первісного вигляду «Віденська каварня» завдячує ласці громади міста Львова. Зі сторони площі Св. Духа, яка з давніх часів належала до громади, «Віденській каварні» лише за спеціальною умовою дозволили зробити вікна та двері, з застереженням, що на перше прохання громади вони будуть замуровані без жодного відшкодування. Що переконало громаду надати такий дозвіл – зрозуміти сьогодні неможливо.
У кожному разі, відколи будинок у 1870 році перейшов до инших власників, піонерів каварняного життя Львова, Антонія і Генофефи Себерів, то до сьогоднішнього дня, навіть для найсуворішого цензора «Віденська каварня» не дала жодної причини, щоб з огляду публічної моральности хтось зажадав замурувати вікна, чи хоча б закрити їх шторою. Контрактна умова при продажі «Віденської каварні» зобов’язувала закривати її вже о 20 год., не дозволялось їй утримувати ані музикантів, ані приймати на роботу молодих жінок. Навіть тоді, коли за останні десять років пересунуто годину закриття каварні на десяту, а пізніше на дванадцяту опівночі, ввечері «Віденська каварня» майже завжди була порожньою. Не допомогли навіть театральні вечері, якими намагались притягнути сюди публіку, що поверталась з театрів. Не допомогло створення центру прем’єр, з організацією у одній із зал спеціальної каси з продажу квитків до театру. Не допомогла також присутність відомих акторів – Руштовського, Квітневих, Залізних – з Ґуставом Фішером на чолі, який одного разу, незадоволений з праці нового офіціанта та бажаючи показати йому, як це потрібно робити, взяв на руку рушничок і майже годину сам обслуговував увесь зал, розносячи по десять горняток кави одночасно.
“Віденська кав’ярня” (праворуч) на фото початку XX сторіччя
Горняток – ну звичайно! Бо ще в дев’яностих роках подавали тут каву у домашній спосіб, у порцелянових горнятках, прототипах сьогоднішніх віденських філіжанок. А єдиною жінкою, що перебувала у цей час у залі, була власниця, п. Себерова, достойна матрона, неподібна цілковито на якусь «недоступну» жінку з-за буфету.
Коли у 1902 році «Віденська каварня» перейшла від рук панства Стадмулера та Чудзака (Stadtmuller, Czudzak), до урядування сьогоднішнього власника п. Блоцького, настала перша, і від того часу остання, кінцева модернізація усієї «Віденської каварні». Головне місце, що перед тим було розміщене посередині будинку від сторони вулиці Гетьманської, пересунуто на ріг вулиці Кілінського. З першої зали перенесено більярд до зали зі сторони площі св. Духа, змінили усі меблі і щонайважливіше – збудовано на площі св. Духа відкриту терасу.
«Віденська» кав’ярня, фото, 1890-1897 роки.
Цією терасою «Віденська каварня» вибігала назустріч клієнтам з Валів, що за дощових днів переміщались від пам’ятника Собєскому під дашок тераси, а вже пізніше, дещо сміливіші, увійшли до більярдної зали, забираючи для себе майже усю каварню, крім останньої кімнати, зі сторони вул. Кілінського, яка і до сьогодні залишається резервуаром для старших людей, що з діда прадіда визнають «Віденську каварню» за єдину пристойну каварню в довколишньому содомському світі.
На загал вважається, що ця кімната є кімнатою конференційною. При оригінальних восьмикутних столиках з мармуру, підписуються тут купцями та бізнесменами важливі документи, трансакції, які пізніше, поділені на сто малих справ, обговорюються далі в більш вільнішій атмосфері більярдної зали, на терасі або взагалі на Валах.
Майданчик біля “Віденської”, де студентський театр ставив свої знамениті ревю у 1920-1930-х. Фото 2015 року
Продовжимо наступного тижня. Запасіться терпінням і дочекайтеся.
Юзеф Маєн (1896-1978), народився у Львов, отримав атестат середньої школи у Відні, де вивчав філософію та історію мистецтва. Виступав як актор у львівських театрах, заснував театр “Семафор2. У 1927-1939 роках працював у газеті львівських євреїв «Chwila», яка виходила польською мовою. Цей нарис про львівські кав’ярні був опублікований у цьому журналі з 18 червня по 9 липня 1934 року.
У вівторок, 4 жовтня 2022 року, о 16.00, в читальній залі Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” ( вул. Професорська, 1) відбудеться кінопоказ та обговорення документального фільму “Вийшло з моди”. Показ відбудеться в рамках Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA.
Організаторами події виступають Українське Фотографічне Товариство спільно з кіноклубом Центр мистецтв “АРТ-Простір” Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA та Львівським фотомузеєм, Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.
Режисери: Яаак Кільмі, Леннарт Лаберенц. Країна: Естонія. Рiк виробництва: 2015 р. Тривалість: 59 хв.
Ми живемо в еру глобального споживацтва, коли темпи споживання ростуть як на дріжджах. Це не таємниця, що індустрія моди є безперечним лідером у цих перегонах. Тисячі фабрик у країнах третього світу виробляють не лише одяг для великих корпорацій, але й тони токсичних відходів. Дизайнерка Реїт Аус має амбітний план зміни світу. Вона усвідомлює, що єдиний спосіб боротися з індустрією моди – робити це зсередини.
Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA відбувається щороку впродовж останнього тижня березня в Києві. Після завершення Docudays UA презентує найкращі фільми в регіонах України.
Мета фестивалю сприяти дотриманню й захисту прав людини та основоположних свобод, утверджувати розуміння людської гідності як найвищої цінності, підвищувати рівень громадянської активності в Україні, сприяти розвитку документального кіно.
Львівська національна філармонія. Фото: Юрій Стефаняк
Цієї осені вкотре під егідою Львівської національної філармонії імені Мирослава Скорика пройде Міжнародний Фестиваль Сучасної Музики «Контрасти». Один з найстаріших та наймасштабніших українських форумів сучасного мистецтва триватиме з 1 по 10 жовтня. Усі події Фестивалю транслюватимуться онлайн.
Уже традиційно «Контрасти» об’єднають у програмі новітні зразки музики ХХ-ХХІ століть, презентуючи музичній спільноті України та світу зокрема майстерність виконавців, що залишаються в Україні впродовж повномасштабної фази російського вторгнення. Адже фестиваль відбуватиметься під гаслом проєкту «Україна-2022. Музи не мовчать», котрим філармонія опікується з березня цього року. На його меті — підтримка українських музикантів та їхньої концертної діяльності у нових обставинах. Самі концерти є платформою для єднання українського культурного середовища.
1 жовтня. 28 Контрасти. Прелюдія — сценічний вокальний перформанс Вікторії Вітренко, що присвячується Марії Калесніковій та всім українським і білоруським жертвам тоталітарних, цинічних і жорстоких режимів у росії та білорусі.
2 жовтня. 28 Контрасти. Transfiguration — масштабна симфонічна подія з прем’єр музики китайських, грецьких, французьких та українських композиторів.
5 жовтня. 28 Контрасти. Львівське тріо — три українські камерні композиції (Барвінський, Скорик, Лятошинський) з різних епох для трьох відомих музикантів.
6 жовтня. 28 Контрасти. Молотки і Майстер — фортепіанні твори студентів-композиторів Львівської національної академії ім. М. Лисенка, також світова прем’єра перекладення Третьої симфонії Бориса Лятошинського для двох роялів у вісім рук Гліба Фаренюка.
7 жовтня. «Два дні й дві ночі нової музики» на «Контрастах» —унікальна програма з міні-моно-опер, яку презентуватимуть виконавці з України ансамбль “Senza Sforzando” (Одеса) та всесвітньо відомий бас-баритон Руперт Берґман (Австрія).
9 жовтня. 28 Контрасти. Мікросимфонії — екзерсиси музичної мови Євгена Станковича, ефектні поєднання акустичних інструментів та електроніки Остапа Мануляка, інтелектуальні пошуки Арнольда Шенберга та Вітольда Лютославського — контрастна квінтесенція на завершення 28-го Фестивалю.
10 жовтня. 28 Контрасти. Постлюдія — в українському фортепіанному стилі завдяки відомому дуету Оксани Рапіти та Мирослава Драгана. Крім творів Геннадія Ляшенка, Ігоря Щербакова, Євгена Станковича та Богдани Фроляк, особливим номером програми стане колективний твір на тему Станіслава Людкевича, чиє виконання у викладі для фортепіано відбудеться вперше.
Кошти з продажу квитків та донейти буде спрямовано на підтримку музикантів, що залишаються в Україні та продовжують концертну діяльність.
60 років тому, у вересні 1962 року, у Львові на вулиці Матейки урочисто та помпезно відкривали новий міський “Палац щастя” — так від радянських часів і дотепер називають відділи РАГСів.
Під фанфари перерізалася червона стрічка, було багато квітів і навіть шампанське, яким пригощали молодят, вітальні слова говорили якісь піонери, промову тримав молодий, але популярний уже поет Ростислав Братунь, а “весільним генералом” виступав особисто перший секретар обкому компартії Іван Грушецький…
Приміщенням для урочистої реєстрації шлюбу “щасливих” радянських людей тоді вибрали розкішну необароккову віллу, яку наприкінці 19-го століття збудував біля Єзуїтського парку (тепер — парк Франка) польський граф Францішек Потуліцький. Проектував споруду відомий архітектор Ян Кудельський, а її будівництвом займалася знаменита фірма Івана Левинського.
Вілла Потуліцьких, в якій було облаштовано радянський РАГС, фото 1940-х років
У 1903 році цю віллу придбав ще один граф – намісник Галичини Леон Пінінський, ректор Львівського університету, професор римського права, колекціонер і меценат. Свою резиденцію цей галицький політик та вельможа перетворив на артистичний салон, збираючи тут творчу молодь на симпозіуми та лекції, а його колекція творів мистецтва, які він зберігав у стінах палацу до початку Другої світової війни, вважалася однією з найбільших на території тодішньої Польщі.
У роки німецької окупації Львова у колишньому графському маєтку розмістили “Інститут Праці на Сході”, що займався вивезенням на примусову працю до Третього Рейху так званих “остарбайтерів”. Тоді тут ставили свої підписи на документах ті львів’яни, яким надовго судилося покинути рідні краї та стати рабами на німецьких промислових підприємствах чи гнути спину на бауерів у сільському господарстві.
…За гіркою іронією долі, першими молодятами, які поставили свої підписи у книзі реєстрації шлюбів у новому “Палаці щастя” були молоді люди, родини яких у повоєнні роки постраждали від комуністичного режиму і були переселені з території Польщі. Щоправда, для тогочасної преси, яка описувала важливу для міста подію – відкриття нового приміщення РАГСу, вони були просто: “робітниця Львівської фабрики гнутих меблів Євгенія Бахір та головний механік фабрики дитячих іграшок та наглядної агітації Володимир Грисюк”.
Ілюстрації до публікацій в радянських газетах про перших наречених “Палацу щастя”
На жаль, уже немає можливості розпитати у цих людей, що саме вони відчували в той час, коли першими стали на рушничок щастя та приймали вітання від тодішньої верхівки компартійної номенклатури. Володимир Грисюк, який був активістом львівського осередку товариства “Холмщина”, помер у 2014 році, у віці 78 років. Через чотири роки пішла у засвіти і його вірна дружина Євгенія, яка була на сім років молодшою від чоловіка.
Але нам вдалося розшукати доньку перших молодят — Галину Яремчук, яка досі проживає у Львові, та поговорити з нею про ті події.
“Я знаю, що тоді було декілька пар, які одружувалися в той день, але так сталося, що тато і мама були першими в черзі. Вони не були жодними передовиками і до активу тоді не належали. Тато все життя був безпартійним, а мама — тим паче…” – розповідала пані Галина.
Виявляється, перша наречена львівського “Палацу щастя” Євгенія Бахір, якій на час весілля було 19 років, лише нещодавно перед одруженням повернулася… із Сибіру, куди вислали її батьків разом з дітьми. І це було вже друге велике переселення родини Бахірів. Спершу її батька Івана Бахіра зі всією сім’єю вивезли з території Польщі, із села Вілька Запалівська Ярославського повіту, під час сумнозвісної операції “Вісла”. Тоді, у 1947-48 роках, маленькій Євгенії щойно виповнилося п’ять рочків.
Ілюстрації до публікацій в радянських газетах про перших наречених “Палацу щастя”
“Їх, коли привезли з Польщі, то спочатку поселили на Львівщині в селі Кротошин. Але там були такі “добрі” люди, що донесли, ніби вони куркулі, і їх виселили аж до Сибіру. У селі тільки найстарша сестра лишилася, а їх всіх разом з дітьми вивезли. Діда ще й посадили в тюрму, років на десять, здається. Він після звільнення приїхав до них на сибірське поселення, але все наполягав, щоб вертатися назад, на Захід…” – пригадувала донька перших молодят.
У перший клас майбутня наречена, яку згодом у Львові вітали усі партійні чинуші, пішла як вигнанка із рідної землі, в холодному Сибіру. Там і минуло її “щасливе” дитинство.
Коли родина Бахірів зрештою повернулася на Галичину, то виявилося, що поселитися на Львівщині не так вже й просто — родину виселенців не хотіли прописувати. Тільки Євгенію вдалося поселити до старшої із доньок, яка, одружившись, залишилася у Кротошині. Щоб отримати паспорт і прописку, молода дівчина пішла працювати на меблеву фабрику у Львові. Під час роботи на фабриці, яка тоді була на вулиці Зеленій, закінчила вечірню школу.
“Там же на фабриці вони й познайомилися з татом, він там працював на інженерній посаді”, – розповідала Галина Яремчук.
Володимир Грисюк також був із родини переселенців з Польщі. Із рідної Холмщини його родину завезли аж на Запоріжжя, але, як і сім’ю Бахірів, вигнанців тягнуло ближче до рідних земель.
“Тато, пам’ятаю, багато розказував про той острів Хортиця. Але із Запоріжжя вони вернулися на Волинь, жили біля Луцька. Вже звідти він приїхав вчитися до деревообробного технікуму до Львова. Так з деревом себе пов’язав на все життя, працював на різних роботах, навіть якийсь час був вчителем трудового навчання в школі. Потім був інженером в управлінні місцевій промисловості”, – пригадувала донька.
Відколи у 1990 році у Львові було утворено суспільно-культурне товариство “Холмщина”, Володимир Грисюк став його активним учасником. Постійно був на зібраннях, їздив на свою батьківщину на території Польщі. Належав також до ініціативної групи, стараннями якої було зібрано кошти та споруджено пам’ятник жертвам терору і депортації українців Холмщини в 1938–1947 рр. Пам’ятник постав на терені Сокальського району Львівської області, неподалік кордону з Польщею і зовсім близько від холмського села Пісочне, єдиного, яке після війни опинилося в межах України.
Пам’ятник жертвам терору і депортації українців Холмщини в 1938-1947 рр, встановлений поблизу с.Тудорковичі Сокальського району на Львівщині
Наприкінці 2009 року будівництво цього пам’ятника було завершено, його відкриття відбулося влітку наступного року. Тепер він символізує єдність трьох українських етнічних земель – Волині, Галичини і Холмщини.
“Маму не тягнуло до Польщі. Частіше говорила про те, щоб поїхати подивитися на Сибір, про який у неї залишилися дитячі спогади. Хоча вона там і недовго була”, – розповідала донька.
Матері Галини теж довелося змінювати місто роботи — після закриття меблевої фабрики, попрацювала і на автобусному заводі, і на ВАТ “Полонина”. Усередині 1970-х вона перенесла серйозну операцію через підозру на онкологічне захворювання, яку їй робив знаменитий львівський хірург Угляр. Щоб не надірвати здоров’я, вийшла на пенсію при першій нагоді.
…Попри гучні урочистості, які було влаштовано з приводу відкриття нового “Палацу щастя” під час реєстрації одруження Володимира Грисюка та Євгенії Бахір, саме весілля молодята відгуляли скромно — у помешканні сестри, на Сихові. Церковний шлюб брали підпільно, фотографій з цього священнодійства не збереглося.
З часом у “перших молодят” народилося двоє дітей — донька Галина та син Тарас, якому теж на долю випали далекі мандри, але цього разу – на Захід, до заокеанського міста Чикаго. Але це вже трохи інша історія.
GREMO – співак, актор, американський українець, який віддав свій та самого себе Україні. Із самого початку кривавих подій він був поряд з Україною, допомагаючи, як у волонтерській, так і благодійній сферах.
За час війни співак встиг не тільки активно включитися до волонтерської діяльності, але й підтримати дух українців піснями та відеокліпами, що були присвячені українським воїнам та легендарним ЗСУ.
Нещодавно музикант представив слухачам оновлений трек легенди української музики Кузьми Скрябіна “Сам собі країна” та відеокліп, сповнений символами і метафорами воєнного часу. На думку виконавця, такі постаті і пісні завжди на часі, бо легенди, як і герої, ніколи не вмирають. А такі пісні завжди будуть актуальними. Тому артист вносить певні зміни і звертається до теми ЗСУ.
А сьогодні співак презентує ремікс на цей трек.
GREMO ділиться: “Коли я вперше почув пісню Скрябіна “Сам собі країна”, то вона відгукнулася самій глибині мого серця. І я відразу зрозумів, що цей трек має зазвучати по-новому, особливо в умовах сьогодення. Зараз виникла ідея створити ремікс на цю пісню, щоб надати нових ритмів”.
Автором реміксу на пісню “Сам собі країна” став Dudinski.
Історія гуцула: T.HUTSULS презентують свій третій сингл «Сум вівчара» (відео)
“Сум вівчара” – третій сингл молодого колоритного гурту із Коломиї T.HUTSULS. Новинка – стильний і чуттєвий мікс автентичного та сучасного звучання. Мелодика гуцульського краю, звуки Карпатських гір переплітаються із трендовим саундом.
Звуки цимбалів і сопілки подумки переносять слухача високо у гори, де у затишній, гуцульській, оселі проникливим жіночим голосом оповідається загадкова історія вівчара: «А в горах синіх, десь серед трав соснам вітер пісню співав. Там стояв гуцул, гірко ридав, свою дівчину назавжди втрачав…».
«…Я собі сопілку зроблю, та й вона заграє – на вершинах полонинських світанок засяє», – сумна історія кохання гуцула все ж має оптимістичний фінал: світанок неодмінно подарує новий день, нові мелодії, нові емоції і почуття.
«Сум вівчара» – хоч і сумна, але світла історія про кохання, в унісон з яким твориться музика, розквітають краєвиди гір і незмінними залишаються як закономірності у природі та житті людини, так і одвічний зв’язок між ними.
Команда відеопродакшну Hutsul-Art Production уже готує до пісні не менш колоритний кліп, зйомки якого відбулися у самому серці Карпат.
T.HUTSULS – новий яскравий музичний проект масштабного культурологічного руху Hutsul Planet.
Сучасний саунд у поєднанні з унікальними звуками гуцульських народних інструментів – цимбалів, трембіти, дримби, сопілки, флояри, дуди… Тренди у музиці, переплетені з автентикою. Модно й неординарно, стильно й експресивно, мелодійно й емоційно. І при цьому – обов’язково щиро, вільно та правдиво. Тільки – true!
Гурт T.HUTSULS створено у прикарпатському місті Коломия восени 2021 р. Це команда однодумців, яких поєднала творчість. Вони з різних куточків України. Об’єднані та натхненні однією ідеєю – творити музику, в якій живе наше, українське, коріння. «Правдиві гуцули» розкривають етнокод – через фолк, поп, рок, електронну музику.
«Сум вівчара» – третій сингл T.HUTSULS (два попередні – «Нічна» (2021) і «Хвилями» (2022).
