Вчора закінчилися Четверті Львівські Фото Фестини, які проходили в нашому місті з 15 по 20 серпня. Цьогоріч фестивальні події вперше відбулися за межами міста і охопили кілька областей: Львівську, Тернопільську, Івано-Франківську та Сумську.
Четверті Львівські Фото Фестини
Четверті Львівські Фото Фестини були організовані Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.
Четверті Львівські Фото Фестини
Відкриття фотовиставок, лекції, кінопокази, презентації унікальних експонатів – кожен відвідувач міг вибрати собі до вподоби щось особливе. А серед учасників подій уже налагодилася співпраця та намітилися спільні проєкти. Не дивлячись на війну, реалізація деяких з них уже розпочалася.
Фотосушка для ЗСУ
Завершальним акордом Фестин стала виставка “Фотосушка для ЗСУ”. До проєкту долучилися світливці з різних куточків України. Свої та історичні, професійні та аматорські, індивідуальні та колективні роботи заповнили сквер НУ “Львівська Політехніка”. Перехожі могли придбати будь-яку світлину за внесок на власний розсуд та можливості.
Фотосушка для ЗСУ
Загалом проєкт зібрав 6870 гривень. Всі гроші будуть перераховані на потреби ЗСУ. Світлини, що не встигли знайти власника, можна буде отримати благодійний внесок протягом наступних подій в стінах Науково-Технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка”. Всі отримані в подальшому кошти за фотографії підуть на допомогу ЗСУ.
Дякуємо усім, хто долучився до проведення Четвертих Львівських Фото Фестин та “Фотосушки для ЗСУ”. А також традиційно незмінному партнеру заходу Каві Старого Львова.
Наприкінці ХІХ століття селище Брюховичі біля Львова почало перетворюватися на популярну відпочинкову зону для заможних мешканців тодішньої столиці Галичини – коронного краю у складі Австро-Угорщини.
Восени 1890 року тогочасна газета Kuryer Lwowski із захопленням описувала тутешні мальовничі ландшафти, свіже та цілюще повітря соснових борів. Але, як зауважували газетярі, життя перших курортників було сповнене різних труднощів та негараздів.
Дороги як у Сахарі
Саме для розвитку майбутнього курорту під час прокладання у 1896 році залізничної гілки Львів-Белжець у Брюховичах було утворено залізничну станцію – трохи в стороні від містечка, ближче до лісу, де мали розміститися вілли «літників». Але рух потягів на початку викликав велике нарікання у львів’ян.
Як писала у вересні 1890 року газета Kuryer Lwowski, дістатися зі столиці Галичини до Брюхович залізницею можна було тільки ранковим потягом о 8 годині, а повернутися назад до Львова – о 17 годині пополудні. Були ще так звані “базарні” поїзди у вівторок та п’ятницю, але в неділю та у свята відчувався особливий брак вагонів, які викликали часом смішні суперечки між пасажирами та залізничниками. Щоб дістатися до Львова львівські пани та пані просилися до військових потягів, як між собою називали “вагонами 4-го класу”.
«Якби Брюховичі мали таке ж насичене залізничне сполучення, як Рудно залізницею Кароля Людвіка, куди можна їхати і повертатися чотири рази на день, то за один рік тут би нарахували сотні гостей, адже 4-6 тижнів перебування в цих лісах мають надзвичайні оздоровчі наслідки», – зауважили тогочасні газетярі.
Окрім залізниці, транспортне сполучення з Брюховичами здійснювалося звичайними дорогами: одна з них проходила через Замарстинів та Голоско, інша – через Рясне. Але обидві, як писала газета, особливо в спекотну погоду були в найжахливішому стані та нагадували караванну стежку в Сахарі.
«Одна поїздка 10 кілометрами цих “доріг” знищує всі результати від перебування на брюховицькому курорті. Спробувавши таку їзду один раз, можна наважитися піти пішки і при цьому ще й зекономити півгодини часу, адже лісовими стежками, тінню можна пройти цю відстань за півтори години, а візок плететься вздовж хаотичних пісків протягом 2 годин, а єдиний вітерець – лише з конячих грудей», – описувала мандрівку екіпажем з Брюховичів до Львова тогочасна газета.
Пересуватися швидше не дозволяв стан дороги, яку тоді розпочали робити з боку Замарстинова, але, заклавши основу з каменів, не засипали щебенем і не закінчили розпочаті роботи. Через ями, засипані піском, кучер повинен був постійно маневрувати, намагаючись не поламати колеса і не розтрясти нутрощів своїх пасажирів.
Окрім страшної трусанини, від якої потерпали подорожні, на гостей міста тут запросто міг вчепитися блуд, бо самотужки знайти потрібну дорогу в селищі було важко. Як повідомляла газета, така оказія сталася із принцесою Б’янкою, дружиною майора артилерії, ерцгерцога Леопольда Сальватора, яка «приїхала зі Львова на екіпажі через ту Сахару, і намагаючись дістатися із села до залізничного вокзалу, заблудилася через відсутність вказівників із напрямками».
«У нинішньому вигляді цією дорогою могли би курсувати тільки каравани мулів та верблюдів. Одна станція караванного шляху повинна би була знаходитися на платній будці у Замарстинові, а друга – біля корчми Флейшера у центрі Брюхович. Це до речі, вирішило би й питання забезпечення продуктами», – іронічно зауважили тогочасні газетярі.
Проживання і харчування
Поки заможні львів’яни не збудували собі в Брюховичах власні вілли, вони приїжджали на відпочинок, орендуючи помешкання у місцевих селян. Як повідомляла газета, найдешевша місячна плата тут становила 12-15 злотих ринських, тобто 25-30 австрійських корон (це приблизно 2 500 – 3 000 гривень на нинішні ціни, – авт.). Але окремо ще слід було подбати про харчування, а із забезпеченням продуктами у Брюховичах тоді було сутужно.
«Крім досить пісного молока, яєць, картоплі, зеленої квасолі (так званої шпарагівки) та хліба, випеченого на млині Рубінка, буквально нічого тут більше не дістанеш. Масло, сир, птицю та ягоди люди вивозять на продаж до міста, сподіваючись там кращих цін. М’ясо всіх видів, кури, качки, овочі (кольрабі, італійську капусту, моркву і навіть закришку зелені до розсолу), крупу та борошно потрібно привозити зі Львова», – попереджала гостей брюховицького курорту газета Kuryer Lwowski.
Преса повідомляла про місцевого підприємця Альбіна Солецького, який спробувавна власній віллі облаштувати гостинний двір із крамницею, але не отримав дозволу на торгівлю спиртними напоями (так звану пропінацію) і тому не міг розкрутити свій бізнес. Заїжджі гості, які заходили до нього на обід мусили розриватися між закладом Солецького і місцевою корчмою, де наливали і пиво, і горілку.
«Важко запивати содовою шинки, ковбаси та швейцарський сир», – зауважили газетярі, додавши, що при магазині пан Солецький хотів також облаштувати читальний зал із журналами, фортепіано та шахами, поставити боулінг та гімнастичне обладнання.
«На його віллі з верандою завжди збиралися курортники з Брюхович і кілька разів там навіть проводилися музичні вечори, на які приїжджала глядацька публіка», – зазначила газета Kuryer Lwowski.
Окрім недостатнього забезпечення продуктами, існувала у Брюховичах ще й проблема з доброю питною водою. Воду для прання і господарських потреб набирали у ставку або в лісовому потоці. Але воду для пиття можна було набрати тільки у двох місцях. Одне джерело було на території маєтку землевласника Діла, але у ньому вода мала трохи гіркий присмак. А друге – пробивалося із вапнякових порід в присілку Гамулець і було кришталево чистим.
«Свердловина помпи на залізничній станції, пробурена на глибину до 30 метрів, подає надто теплу воду і часто в недостатній кількості. Іноді води у помпі просто не має», – нарікали газетярі і радили майбутнім власникам вілл у Брюховичах подбати про власні колодязі.
Фото: Богдан Скаврон
Скажені пси і злодії
У 1900 році, коли в Брюховичах розбудувалися заможні львів’яни, курортне містечко пережило відразу дві напасті. Спершу тут поширився сказ серед собак, а єдиним способом боротьби із поширенням хвороби у той час була лише їхня повна ліквідація. Таким чином у Брюховичах не залишилось жодної собаки – всіх їх вивезли.
Цим одразу скористалися заїжджі зі Львова злодії. Відпочинкові будинки, які залишилися без охоронців, «бомбили» один за одним.
«Кожної ночі з неймовірною нахабністю вони нападали на вілли в Брюховичах і крали все, що їм траплялося. Дитячий підгузник був для них таким же цінним, як золотий годинник або брошка з діамантами. За останній тиждень було скоєно десять таких крадіжок!» – била на сполох тогочасна газета.
Треба сказати, що жандарми та поліція спрацювали ефективно. Влаштовуючи засідки, правоохоронці затримали кількох злодіїв і, як виявилося, всі вони належали до однієї злочинної групи, які вирішили швидко скористатися із відсутності сторожових псів.
«Уже відстежили близько десятка “акціонерів” цього “злодійського об’єднання”, є надія, що в Брюховичах запанує відносна безпека. Арештовані виказують один одного, але крім подробиць крадіжок, про схованку викрадених речей не розповідають. В жандармерії сподіваються вийти на слід цієї криївки і, можливо, жертвам повернуть хоча б частину вкраденого», – повідомляла газета Kuryer Lwowski.
Володимир Патик. Україні волю (фонди ДМММГ у Львові)
В понеділок, 22 серпня 2022 року, о 16 год. у Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові (вул. І.Франка, 154) відбудеться відкриття виставки живопису і графіки «Україна Володимира Патика», присвяченої Дню Незалежності України.
Володимир Патик упродовж 50 років був і залишається візитною карткою галицької школи малярства: саме того далекого 1954 року він вперше виставив свої картини у столиці Галичини.
Чому твори цього знакового мистця так ревно западають у душу, хвилюють національну уяву – вчать любові до рідного?
Володимир Патик. Дземброня
Звернення Патика до глибин народного мистецтва – це не просто якесь романтичне зацікавлення, захоплення традиціями. Це його 7 громадянина, художника, патріота – переконання: жити в народі; і як особистість, і як творець він вийшов з гущі народу; зумів, зрештою, піднести свою творчість до глибини народного світосприйняття. Тож і відчуваєш,оглядаючи його картини, відгомони ремінісценції народних українських розписів, сув’язі вишивок та ткання, з їхньою знаковістю й символікою. Свої знання автентики мистець переносить і в пейзажі, їв натюрморти, і в інші художні візії.
Володимир Патик. Вітряк
У його творах людина постає невід’ємною, органічною часткою Природи. Чи то барви Карпатських гір, чи степові далі Півдня, чи й Наддніпрянська мальовничість, – куди б не повели мистця заманливі дороги, його душа переймається красою рідної землі. Відходячи від натури, він загострює форму, вміло застосовує контрасти кольорів, фактур, ліній, а фантазія-уява допомагає глядачеві глибше сприймати гармонійність світу. Іноді ж характер його творчості визначає дух самої Природи, в середовищі якої мислить себе мистець, – позаяк саме вона, Велика природа, пронизує глибинні, найсокровенніші струни душі його як індивідуума, надихає на творення. Ця Патикова дійсність на полотнах – така ж монументальна, могутня й рідним-рідна, як і сама зачарована у Світах Україна (Микола Маричевський. Світ Володимира Патика)
У пропонованій розвідці Петра Франка (28.06.1890–07.1941?) – сина Івана Франка, педагога, науковця, журналіста, перекладача, громадського, культурно-просвітнього та військового діяча, провідного фахівця українського тіловиховання, теоретика і практика гімнастично-спортивного руху в Галичині (члена товариств «Сокіл-Батько», співзасновника «Пласту», СТ «Україна», «Змагового Союзу» та ін.), учня та послідовника професора Івана Боберського, йдеться про розвиток фізичного виховання в українських середніх школах Галичини у 1911–1912 навчальному році.
Петро Франко написав низку статей і окремих праць про руханку і спорт: «На лещетах довкола Львова» (1910), «Лещетний спорт у Львові» (1911), «Хідлї» (1911), «Кид каменем і кулею» (1911), «Примінна руханка» (1911), «Списа до мету» (1911), «Скок в далечінь» (1911), «Пер Генрик Лїнг і його руханка (Шведська руханка)» (1912), «Лещетні шляхи коло Львова» (1912), «Прогулька в наші гори» (1912), «Каблуківка (Крокет)» (1913), «Підбиванка» (1913), «Пластові гри і забави» (1913) та ін. На особливу увагу серед багатьох публікацій Петра Франка про фізичне виховання і спорт заслуговує його стаття «Фізичне вихованє в українських середних школах у 1911/12 р.». Вона вийшла друком на сторінках науково-педагогічного часопису «Наша Школа» у 1913 р. У публікації Петро Франко аналізує актуальні питання розвитку фізичного виховання (учительські кадри, фнансову базу, спортивну інфраструктуру тощо) в українських середніх школах Галичини у 1911/1912 навчальному році. Текст його публікації подано із збереженням мови і правопису оригіналу.
Петро Франко – учень Академічної гімназії у Львові. 1910 р. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Петро Франко
ФІЗИЧНЕ ВИХОВАНЄ В УКРАЇНСЬКИХ СЕРЕДНИХ ШКОЛАХ У 1911/12 Р.
Помимо того, що в теорії всї годять ся на принцип, що фізичне вихованє повинно рівнорядно поступати в умовим, то в дїйсности до переведеня того принципу в житє досить ще далеко. Справа фізичного вихованя нашої молодежи тілько в останних роках поступила в перед, та поступила зовсїм не в таких розмірах, як повинна й могла була поступити. Фізичне вихованє не стало в нас загальним, а обовязкова руханка є лише в ц[ісарсько] к[оролівській] державній гімназії в Кіцмани і приватній ґімназії в Рогатинї, в реальній ґімназії в Буську, в дївочій ґімназії Василиянок у Львові і в семинарії Українського педаґоґічного товариства у Львові. В державних ґімназіях наука руханки надобовязкова, хоч деякі заведеня мають свої окремі салї, як прим[іром] львівська академічна ґімназія у Львові та ґімназії в Перемишли і в Станиславові. В Станиславові була година руханки обовязковою в двох низших клясах, в висших була надобовязковою. Ученики вже самі на стільки розуміють вагу тілесного образованя, що ніякий надобовязковий предмет не стягав тілько прихильників, як руханка і спорт. Се й зовсїм зрозуміле: більшість учеників – се селянські дїти, що дома привикли до фізичної праці, що робить їх жвавійшими, тож у містї, не маючи нагоди до ораня, воженя і скиданя снопів, молоченя і т[ак] д[алі] заступають продуктивну працю непродуктивною руханкою. Лежало і лежить в силї зарядів бурс і инших інститутів, де находять ся ученики хоч у трохи більшім числї, вивчити своїх питомцїв якого небудь ремесла, найрадше столярства, теслярства, боднарства, а з більшим вкладом коштів слюсарства, ковальства, монтерства і т[ак] д[алі], так щоби ученики самі могли виконувати всякі поправки в домашнім заведеню. По инших краях давно вже заведено шкільні ручні роботи не усуваючи очевидно руханки і спорту, що для дорастаючої молодежи конче потрібні. Зачинають про се й у нас думати, так прим[іром] управа перемиської ґімназії закупила столярський варстат з найпотрібнїйшими знарядами за 90 52 К[орон], щоби члени обох тамошних спортових кружків «Сянової Чайки» і «Запорожа» могли собі самі направляти саночки і инші змагові прилади. Се має бути завязком столярської робітнї. За примір повинні се взяти собі всї наші середні і народні школи, передівсїм приватні. Справа ся зовсім не маловажна, як би могло па перший погляд здавати ся, бо коли молодїж привикне до систематичної, хосенної працї, з котрої буде мати наглядну, безпосередну користь, то певно не покине такої працї, а візьме ся до всякої иншої і в пізнїйших лїтах. Певно, що подібна праця не може забирати часу, призначеного на важнїйші річи, та чи не можна би їй посвятити деякі години в свята і недїлї й на сю цїль дістати дозвіл і апробату у відповідних чинників? Умового перетяженя від ручних робіт, як різьбарства, модельованя, малярства (навіть неартистичного) нема що бояти ся, о скілько подбає ся, щоби сї занятя не тревали за довго. Дотого такі занятя будуть навіть приємним відпочинком для «занованих» хлопцїв і дївчат. Що до дївчат, то їм, у їх більше сидячім житю, відповіднїйшими будуть прогульки, котрі повинні робити навіть в непогоду. Очевидно не треба їх наперед залякувати перестудою, сухотами і иншими карами, лише подавши точні гиґієнїчні вказівки і давати трохи більше самостійности, а певно, що в недовзї зачнуть собі самі давати знаменито раду. На дальшій табличцї маємо зіставленє важнїйших дат, що дотичать фізичного вихованя молодежи тих наших середних шкіл, яких звіти були менї доступні. Відразу, що впадає в очи на сїй табличцї так се павзи і знаки питаня. Але до сього ще верну, а тепер присвячу кілька слів розглядови сеї «статистики».
Львівська академічна гімназія
В державних школах руханка є надобовязкова, а число годин дуже мале, бо пересїчно один відділ має лиш одну годину на тиждень, а виїмок дає Тернопіль з двома годинами тижнево. В станиславівській українській ґімназії перша кляса мала по 2 год[ини] а друга і висші по 1 год[ині] тижнево. Се на кождий випадок трохи замало! А псує тут цїлу справу, що кождий охотник старає ся використати ту годину основно і «добре вирухати ся», що є зовсім негиґієнїчно і дістає ва кару на день або два дни біль в мязах а з тим деяке пригнобленє. Шведи давно вже дійшли до того, що їх руханка треває пів години, а звертають увагу на відживленє всїх тих функцій, які подавлює сидяча наука в школї (слабий віддих, злий біг крови, горбленє, наплив надміру крови до голови, бічне викривленє хребтового стовба [у дївчат]); за те руханка відбуває ся три рази на тиждень, є спокійна, обдумана і вповнї відповідна. Очевидно, що в обсяг руханки входять також гри і забави на площах, танець, лїтні і зимові прогульки та спорти.
В ґімназії у Кіцмани стоїть справа значно лїпше, бо 8 віддїлів (певно клясами) вправляє по 3 години тижнево, а можна надїяти ся, що ті три години не є злучені разом, але розложені по одній на що другий день. В приватних ґімназіях і семинари Українського педаґоґічного товариства кождий віддїл мав по дві години (в семинари з виїмком четвертого курсу). На жаль в звітах не значено, які се години перед чи пополудневі і чи вони получені на один день, чи роздїлені. Знаю лише, що в Станиславові були се ранїшні години, але що руханкова саля находить ся при ґімназії, то принайменшім мало часу тратити на саме ходженє. Гірше було з У[країнським] П[едагогічним] Т[овариством], де кандидатки, що мали ранїшні години, мусїли з ул[иці] Мохнатського мандрувати на ул[ицю] Руську до «Сокола» (16 хвиль ходу) а опісля назад на годину иншого предмету або, коли се була друга година пополудни, до дому. Години були получені. Лиш четвертий курс мав одну годину, від осмої до девятої, отже кандидатки о 8 починали з правила сходити ся, а відходили з салї три чверти на девяту. Але годї у Львові вимагати пополудневих годин, бо ученицї мешкають по цїлім Львові і тратили би на ходженє за богато часу. За те, коли вже кождий віддїл має по 2 год[ини] разом і то раз на тиждень, то найкраще було би дати сї години як трету і четверту а опісля розпускати домів. Бо дві години руханки втомляють за надто і по них увага розірвана а тїло втомлене. Те саме, що про жіночий семинар можна би сказати й про всї инші школи, де години руханки вставляють між инші.
Тіловиховання в середніх школах у 1911-1912 роках
З власної салї користають лише академічна ґімназія у Львові, ґімназії в Перемишли, в Кіцмани і в Станиславові і, здає ся, жіночий лїцей в Перемишли; всї инші школи або не мають саль (ґімн[азії] в Буську, Збаражи, Рогатинї) і користають в погідні дни подвірєм і толокою, а в непогідні дни шкільними салями, або ті салї позичають у руського товариства «Сокіл» або польського (одинокий здає ся випадок в Коломиї!). Хиба мріяти можемо про такий стан, де би кожда школа (отже й народна) мала свою вигідну рухівню у власнім зарядї а за нею величезну площу до гор і забав та купіль.
Обкладинка часопису «Наша Школа». Львів–Чернівці, 1913 рік. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
В другій рубрицї подано число учеників, що були в данім закладї при кінци шкільного року. В рубрицї «ходило на руханку», зазначено відразу чи руханка була обовязковим предметом чи надобовязковим. Деякі звіти подають лиш, що руханка була обовязкова і не подають числа учасників або числа тих, що на руханку не могли ходити.
Що до забавового фонду, поміщеного в дальшій рубрицї, то викази під тим оглядом дуже неточні або й нема їх зовсїм. Цифра понад крискою означає кілько призначено на «забавовий фонд» (звичайно при вписах окрема оплата в висотї 1 К[орона] від ученика) а під лїнїйкою кілько видано. Звичайно обі цифри не стоять в жаднім льоґічнім відношеню. Із суми 1376 К[орон] в акад[емічній] ґімназії у Львові зазначено в звітї видаток 300 К[орон] на винаєм площі; без сумнїву видано також дещо на прилади (мячі і т[ак] д[алі]), але кілько? Про се нема анї згадки. Звичайно так буває, що коли в ґімназії є спортовий кружок, то він за свої фонди справляв прилади, а з забавового фонду одержує лиш незначні підмоги; де подївйє ся решта забавового фонду, не можна зміркувати. В одинокім Перемишли зужито фонд у відповіднім відношеню, а в Збаражи навіть без фонду закуплено один мяч за 18 К[орон].
Обкладинка часопису «Наша Школа». Львів–Чернівці, 1913 рік. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Певно, що фізичне вихованє коштує, та гріш виданий на сю цїль не пропащий, хоч би декому й здавало ся, що руханка або спорт се люксус для «паничиків»; сей гріш може й повинен дати добру підвалину нашого здоровля, здоровля цїлого народу. Коли вже що лишає ся, себто не видано всїх гроший на прилади або урядженє прогульок, то можна дати оглянути всіх дїтий вправному лїкареви і звіт з оглядин помістити у звітї, як се зроблено в Кіцмани.
Окрім руханки й спорту заведено ще декуди військову науку стріляня; заведено її в ґімназіях у Львові, Перемишли, Тернополи та Кіцмани. Про відповідність такої науки у школї не буду тут говорити, а цифри учасників стріляня говорять самі за себе.
Публікація Петра Франка «Фізичне вихованє в українських середних школах у 1911/12 р.» у часописі «Наша Школа». Львів–Чернівці, 1913 рік. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Більше значінє мають рубрики з прогульками, спортом та пластом. На жаль і тут величезні прогалини та неточности і до цифр в них виписаних, треба ставити ся обережно і радше приймати тут чотири рази більші, як подані в звіті. Дуже часто роблять кружки прогульки на свою руку, а звіт в прогульок мусять з них учителї руханки прямо силоміць витягати. Чільне місце займає під тим оглядом Тернопіль, що відбув 22 зимові прогульки на лещетах. Певно жадної більше дневної або цїлонічної?
Велику вартість у поширеню руханки та спортів а передовсїм тих останнїх, мають ґімназийні кружки або спортові секції ширших «наукових» кружків. Дуже добре розвивають ся кружки в Перемишли (2), Тернополи (1), Львові (1). Дїяльність їх все ще невелика, то на разї годї від них більше вимагати.
Публікація Петра Франка «Фізичне вихованє в українських середних школах у 1911/12 р.» у часописі «Наша Школа». Львів–Чернівці, 1913 рік. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
В найновійших часах загальну увагу звертав на себе «пласт», зайшлий з Анґлїї під назвою «скавтінґу». Се не є ніякий змаг, як хибно подав котрийсь звіт, се радше цілий систематично переведений спосіб практичного вихованя. Пластові кружки (ґімназіяльні) були в Коломиї і Тернополи; неґімназіяльні по всїх наших містах, де є середні школи. На пласт треба безусловно звернути більше уваги, бо він на се вповнї заслугує.
Остає ще справа учителїв, котрих безусловно маємо за мало; а не маємо анї одної учительки… З приватних жерел знаю, що до руханкового іспиту підготовляють ся панночки, та якось не здають.
Академічна гімназія, 1910 р.
На кінци подам короткий взорець, як повинна би виглядати статистика фізичного вихованя, очевидно лиш в загальних рисах, спільних усїм закладам. Подаю тут дати чотирох курсів семинара У[країнського] П[едагогічного] Т[овариства] у Львові.
Назва, місцевість, рік. Всїх учениць 136 (з кінцем року). На руханку ходило 134. Саля: винаймає ся в Соколї. Наука руханки: обовязкова, передполуднева. Віддїлів: 4; годин тижнево: 7 (4 курс має одну годину тижнево). Забавовий фонд: ? Видано в році 1911/12? Площа забав: ?
Назва спорту:
І курс
ІІ курс
ІІІ курс
ІV курс
Разом
Веслованє
6
9
4
7
26
Плаванє
6
10
10
10
36
Кімнатна руханка
14
12
–
15
41
Прогульки лїтом в гори
8
13
10
7
28
Їзда на кони
10
9
9
7
35
[Їзда] на санчатах
19
25
11
4
70
[Їзда] на совгах
1
5
3
6
15
[Їзда] на колесї
–
3
4
4
11
До товариств ходило на рух. (прив.)
6
4
3
3
16
Сонїчні купелї
–
–
1
1
2
Кручений танець
15
25
18
18
76
Ситківка
–
3
2
2
7
Стрілянє з лука
–
1
1
1
3
Їзда на точинках
–
–
1
1
2
Фехтованє
–
–
–
–
–
Пластунки? Кружок: Спортова секція Лїтературно наукового Кружка. Членів мала секція? Дохід? Розхід? Остає? Число прогульок? Куди? Коли? Хто написав описи прогульок? Число, дата, місце уряджених руханкових або руханково-звучних концертів? Руханкові точки? Дохід (чистий)? Урядженє коштувало? Учитель руханки: квалїфікований.
Джерело: Франко П. Фізичне вихованє в українських середних школах у 1911/12 р. // Наша Школа. Науково-педагогічна часопись. Орґан Товариства українських учителїв середнїх і висших шкіл. – Львів–Чернівцї, 1913. – Зш. 3. – С. 176–181.
Андрій СОВА історик
Джерела та література:
Галичина – український здвиг за матеріалами архіву Степана Гайдучка: [Альбом] / Авт. ідеї Л. Крип’якевич; упоряд. Ю. Николишин, І. Мельник; літ. редактор І. Лемко. – Львів: Апріорі, 2014. – 268с.
Сова А., Тимчак Я. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512с.
Франко П. Фізичне вихованє в українських середних школах у 1911/12 р. // Наша Школа. Науково-педагогічна часопись. Орґан Товариства українських учителїв середнїх і висших шкіл. – Львів–Чернівцї, 1913. – Зш. 3. – С. 176–181.
Франко П. Фізичне вихованє в українських середних школах у 1911/12 р. // Українська тіловиховна традиція / гол. ред. Андрій Сова. – Львів, 2022. – Вип. 2. – С. 126–130.
Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків, Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: sovaandrij1980@gmail.com
У вівторок, 23 серпня 2022 року, о 17 год. в галереї “Зелена канапа” (вул. Вірменська, 7) відбудеться відкриття виставки Олександри Білобран “Про різне”.
Львів’янка Олександра Білобран представить в галереї першопóказ своїх нових творів. Цього разу виставка не матиме якоїсь об’єднавчої концепції і представить більшість тем над якими працює Олександра. А це поля і море, ліси і квіти, портрети і мотанки.
Звідси і назва виставки: «Про різне і таке дороге серцю. Пахощі українського поля, в яке хочеться зануритись з головою. Затишок лісу, що дає силу й енергію. Вібрації краси наших просторів. Вікові народні традиції. Прадавні обереги. Про українську жінку, котра, попри всю біль сьогодення, залишається берегинею – ніжною матір’ю та дружиною. Про мирне минуле та, безперечно, переможне щасливе майбутнє». Олександра Білобран.
Олександра Білобран. Букет з соняхами
Олександра Білобран закінчила Львівську Національну Академію Мистецтв. Впродовж восьми років працювала керівник галереї “Яровіт”. В 2011-2012 рр. – арт-продюсер в МО “Леміш”, 2013-2014 рр. була куратором мистецьких виставок в ресторані «Перша кляса». Організатор і співорганізатор численних виставок та мистецьких акцій.
Персональні виставки в Україні, Львів; Великобританії, Лондон; Франції, Париж.
Участь у Всеукраїнських виставках, Львів, Стрий, Луцьк, Херсон, Київ, Івано-Франківськ та колективних Міжнародних виставках у Великобританії, Лондон; Франції, Париж, Барбізон, Ніца; Польщі, Казімеж Дольни; Угорщині, Будапешт; Австрії, Відень. Учасниця Всеукраїнських та Міжнародних мистецьких проектів, фестивалів, пленерів, конкурсів. Активна участь у благодійних аукціонах.
Робота “Ілюзорність світу” ввійшла у колекцію Музею сучасного українського мистецтва Корсаків, Луцьк. Твори художниці знаходяться у приватних колекціях України, Франції, Великобританії, Австрії, Італії, Туреччині, Нідерландах, США, Німеччині, Латвії, Індонезії, Японії, Казахстані. Живе та працює у Львові.
Напередодні Дня Незалежності України співак, переможець телепроектів «Голос країни» та «Шанс» Tabakov (Павло Табаков) представляє патріотичний сингл «То Україна!». Цю пісню виконавець записав спільно зі своєю 11-річною донькою Анастасією та вже встиг виконати її у багатьох містах Франції та Польщі.
Під пісню «То Україна!» плакали, їй аплодували та підспівували на океані у місті Сен-Жиль, у Парижі, Варшаві, Гданську, Любліні та інших містах Європейського Союзу. Найцікавіше, що навіть слухачі, які не розуміють тексту, в один голос кажуть, що в цій пісні є душа України.
— Я зараз багато їжджу із благодійними концертами на підтримку ЗСУ по різних країнах світу, – розповідає Tabakov. – Пісня «То Україна!» народилася під впливом слухачів, людей, які після концертів підходять, діляться своєю бідою, тугою за рідним домом, своїми мріями про мирну Україну, яка здолала ворога. «То Україна!» – не просто пісня співака Павла Табакова. Це голос мільйонів українців, які разом зі мною співають її на концертах.
Від початку повномасштабного вторгнення росії на територію України Tabakov презентував кілька пісенних прем’єр, написаних під сильними емоціями від війни: «Забирайся, війна!», «Брате мій, вставай!», «Наш Маріуполь». Усі ці пісні увійшли у численні тематичні збірники «Пісень війни» 2022 року.
У 1892 році закінчувався термін дії привілею, згідно з яким вистави львівського театру відбувалися у залі будинку фундації графа Станіслава Скарбека (зараз – Український драматичний театр ім. М. Заньковецької). В результаті місто залишалося без власного театрального приміщення. Тому пошуки відповідного місця для будівництва театру розпочалися задовго до цієї дати.
К.Ауер. Театр Скарбека, 1846-1847 рр.
Одними з перших поступили пропозиції від Політехнічного товариства, яке об’єднувало наукову і технічну громадськість Львова. У спеціальному меморіалі, поданому товариством президенту міста, пропонувалися місця, придатні для побудови театру, і давалася оцінка кожного з них. Негативно було оцінено площу Каструм (між сучасними вулицями Театральною і проспектом Свободи). Крім того, що воно було відведене для будівництва промислового музею і школи, при розташуванні там театру його фасад виходив би туди, “де припиняється рух інтелігентної публіки і починається частина міста з будинками останнього ряду”. Подібно було оцінено і площу Голуховських, адже “негативною стороною цього місця є оточення його будинками, що вже зараз виглядають бридко, і які, через характер їх власників, імовірно довшим часом не зміняться”. Проти будівництва театру у Єзуїтському парку, на осі вулиці 3 Травня (сучасна Січових Стрільців), висувалися застереження щодо недоцільності зменшення і так невеликої його площі та наявності поблизу монументальних споруд Сейму (зараз університет) та Краківського страхового товариства, які будуть затуляти вид на фасад споруди.
Площа святого Духа. Львів. Автор Станіслав Тондос.
Позитивно було оцінено площу Св. Духа (Ів. Підкови). Для спорудження театру пропонувалося викупити у державного скарбу ту частину площі, яка йому належала, знести будинок гауптвахти і кам’яниці п. Зиберта (“Віденська кав’ярня”) та розширити вулицю Кілінського (П. Беринди). Перед головним фасадом майбутньої споруди, на перекритій частині Полтви, мав бути поставлений пам’ятник королю Яну III Собеському. На відміну від театру, пам’ятник дійсно було споруджено на визначеному у меморіалі місці. Вже наступного року член спеціально утвореної у лоні Політехнічного товариства театральної комісії Август Солтинський у спеціальній статті розкритикував вибір площі Св. Духа для спорудження театру, аргументуючи це витратою значних коштів на викуп земельних ділянок і кам’яниць, несприятливими геологічними умовами площі і тією обставиною, що згідно з діючими на той час будівельними нормами висота споруди не могла перевищувати ширини прилеглих вулиць. Через останнє неможливо було б спорудити театр запланованих габаритів (кубатура – 60-70 тис. м3, площа забудови – 3200 м2). Так само негативно він оцінював і площу Голуховських, яка, на його думку, “є вентилятором для відведення випарів, що повстають у щільній масі необов’язково чистих сусідніх будинків”. Подібні аргументи він наводив проти інших локалізацій: площа Смольки (Ген. П. Чупринки) замала, а будова театру на площі Галицькій вимагає руйнування палацу Бесядецьких і кам’яниці Товариства столярів (зараз пл. Галицька, 9 і 10). Тому, на думку Солтинського, найбільш відповідним місцем на театр були Губернаторські вали (між сучасними вулицями Винниченка і Підвальною). Для цього потрібно було б знести Порохову вежу і сусідній будинок гімназії, а на їх місці спорудити театральний будинок.
Губернаторські Вали у Львові на початку ХХ століття
Пропозицію Солтинського підтримав і доповнив професор Львівської Політехніки Юзеф Єгерманн. В опублікованій 1890 року статті він пов’язує спорудження театрального будинку з цілим комплексом заходів з регуляції усього прилеглого району. Один із запропонованих варіантів передбачав з’єднання вулиць Куркової (Лисенка) і Скарбківської (Лесі Українки) та Руської з Кармелітською (вул. “Просвіти”). На території між цими проектованими дорогами мав би стояти будинок театру. У другому варіанті театр пропонувалося розташувати перед будинком намісництва (зараз облвиконком), а перед ним утворити площу, для чого треба було б знести міський арсенал і сусідній з ним будинок. В третьому варіанті пропонувалося використати частину скверу від сучасної вул. Бр. Рогатинців до Валової. В усіх трьох випадках передбачалося продовжити вулицю Підвальну до початку Личаківської через територію монастиря бернардинів та пропонувалося, задля її розширення та уможливлення огляду Домініканського костелу, знести Королівський арсенал і будинки при вулиці Зацерковній, між кам’яницями Ставропігії та костелом.
Вид на Королівський арсенал у Львові від вул. Підвальної. 1920-ті рр.
Таке неприйнятне в наш час ставлення до пам’яток архітектури та історії тоді вважалося цілком нормальним. І не це стало причиною того, що театральний будинок на Губернаторських валах так і не було споруджено, а обмеженість міських фінансів, яких не вистачило б на викуп будинків, призначених під знос, компенсації військовим владам, яким належали обидва арсенали та Порохова вежа тощо. Однак театр на валах у 1893–1899 рр. таки існував, але це був літній театр (на місці, де тепер знаходиться будинок управління пожежної охорони); дискусії щодо місця його розташування були не менш бурхливими, як і навколо міського театру. Цікаво, що будинок по вул.Підвальній,7, який, згідно з проектом Єгерманна, повинен бути знесеним, пізніше закупили на користь фонду будови українського театру, а згодом передали страховому товариству “Дністер”, яке спорудило тут у 1905 р. свій будинок. Частково реалізовано його ж проект регуляції вулиць: знесено будинки при Зацерковній вулиці, а вул. Руська була з’єднана з Кармелітською.
Площа Галицька, 1914 р.
Значно більше уваги приділено іншому пропонованому місцю будови – Галицькій площі. Це було пов’язано з регуляцією цієї території у зв’язку з будовою палацу правосуддя (вул. Кн. Романа, 1-3) і з переходом до комунальної власності палацу Бесядецьких (пл. Галицька, 10) разом з прилеглою територією. Та хоч 25-особова комісія Політехнічного товариства, утворена у квітні 1890 р., ствердила можливість будівництва на цьому місці театральної споруди, розрахованої на 1200–1500 глядачів, але кошти, яких вимагало урегулювання прав земельної власності між урядом, містом і Товариством столярів (їм належала кам’яниця під №9, сусідня з палацом Бесядецьких), примусили відмовитися і від цієї локалізації та звернути увагу на місце, яке в усіх попередніх пропозиціях хоч і згадувалося, але оцінювалося більшою або меншою мірою негативно – площу Голуховських.
Площа Голуховського (тепер – вулиця Торгова). Кінець ХІХ ст.
Площу утворено у 1843 році після того, як в цьому місці було перекрито Полтву. Роботи розпочалися ще у 1839 р. і пов’язувались з будовою сусіднього театру графа Скарбека, від якого площа і дістала свою першу назву – Театральна (Theater-Platz на плані 1844 р.). Та на відміну від утвореної одночасно з нею і також над перекритим руслом річки площі Фердинанда (пізніше Марійська, зараз – А. Міцкевича), яка практично стала центральною площею міста, вона не набула такого значення і такої популярності у львів’ян: сказалася близькість до Краківського передмістя, яке не відрізнялося ані чистотою, ані гарними кам’яницями, а на додаток було заселене переважно євреями. Протягом півстоліття її роль залишалася незмінною; тільки у 1865 р. площі надано нову назву на честь родини галицьких політиків і державних діячів. Та на відміну від площі Галицької або Св. Духа, вся територія тут була власністю міста, а додатковим позитивним моментом було те, що вона замикала дві головні вулиці міста – Карла Людвіга і Гетьманську (зараз проспект Свободи). Не дивно, що міський технічний підкомітет висловився за будову театру на цьому місці вже на початку 1890 р., коли ще серйозно розглядалася кандидатура Галицької площі як місце для майбутньої споруди.
Але до початку будівництва було ще далеко. На перешкоді цьому став брак коштів у міській скарбниці. І тільки у 1894 році місто дістало 10-мільйонну позику; з цієї суми 700 000 крон було відведено для будівництва театру. В цьому ж році на засіданні міської ради; яке відбулося 8 листопада, площу Голуховських було остаточно затверджено як місце, на якому стоятиме театральний будинок. Для визначення придатності площі під будівництво було виконано ряд пробних свердловин, результати чого, разом з висотним і ситуаційним планами та програмою будови видавалися учасникам конкурсу на найкращий проект театру, який був оголошений магістратом 12 липня 1895 року
Павло ҐРАНКІН, Євген СОБОЛЄВСЬКИЙ
Джерело: П. Ґранкін. Статті (1996–2007). – Львів: Центр Європи, 2010.
Під диригуванням Володимира Сивохіпа один із найстаріших українських колективів презентував слухачам програму української і польської симфонічної музики.
Впродовж 12-14 серпня у польському місті Кросно тривав щорічний фестиваль «Young Arts Festival». Цьогоріч одним із хедлайнерів фестивалю став Академічний симфонічний оркестр Львівської національної філармонії імені М. Скорика.
Young Arts Festival – фестиваль, який поєднує музичні стилі, наново відкриваючи для слухачів класичне та джазове звучання. Вже 7 років він проводиться у польському Кросно та представляє класичну музику в сучасному ракурсі, на перехресті різних музичних жанрів та у дивовижних місцях. Фестиваль щорічно представляє імена кращих артистів та колективів Польщі та світу, серед яких цьогоріч – Академічний симфонічний оркестр Львівської національної філармонії.
Академічний симфонічний оркестр Львівської національної філармонії виступив у неділю, 14 серпня, на закритті фестивалю у найбільшому концертному залі міста – Regionalne Centrum Kultur Pogranicza (Kolejowa 1, Krosno). Диригентом вечора був Володимир Сивохіп.
Львів’яни презентували для гостей програму симфонічної української та польської музики. У концерті прозвучали три симфонічні поеми: «Степ» Зигмунда Носковського, яка символічно звучала на першому концерті Львівської філармонії та її симфонічного оркестру у вересні 1902 року, також історія про польських Ромео і Джульєтту – «Станіслав і Анна Освенцим» Мечислава Карловіча та легендарна історія мужності і героїзму – «Гражина» Бориса Лятошинського.
Концерт за участі українського оркестру був присвячений польсько-українському братерству та став виявом підтримки та єдності світу культури. Адже через жорстоку війну росії проти України, зазначали пошкоджень та були знищені сотні культурних осередків, а багато колективів втратили не лише свою аудиторію, а й можливість будь-яких виступів.
Церква Пресвятої Богородиці в селі Бориничі, Львівської області
В п’ятницю, 19 серпня 2022 року, на Спаса, у селі Бориничі на Ходорівщині відбудеться Святкова Літургія у найстарішій чудотворній каплиці Львівщини. Вірян запрошують до каплички, де 159 років тому з’явилася Божа Матір.
«Відновити духовні сили, отримати захист і зцілення та принести Богові молитву за Українське військо, рідних і близьких – з такими інтенціями вірян запрошують на Святкову Літургію до Боринич до найстарішої чудотворної каплиці Львівщини. Саме цьогоріч виповнюється 159 років від чудотворного явлення Пречистої Діви Марії у Бориницькій капличці. Там відбувалося чимало чудес, оздоровлень і зцілень», – запрошують усіх охочих.
Чудотворна каплиця біля церкви Пресвятої Богородиці в селі Бориничі, Львівської області
Надзвичайна історія трапилась у 1863р., коли німа дівчинка-пастушка оздоровилась від важкої недуги й заговорила, п’ючи воду та обливаючись нею з кринички, що у лісі поблизу села Бориничі. Їй тоді явилась Божа Матір. Граф Володимир Борковський фундував згодом спорудження тут каплички. Папа Римський Пій IX у 1865р. надав капличці відпустову грамоту. В радянські часи капличку неодноразово руйнували, а криничку засипали. Вже в часи національного відродження 1988р. Парох і парафіяни села Бориничі відновили відпустове місце і відбудували капличку, наражаючи себе на небезпеку.
Цілюща вода Бориницької каплички вже понад півтори сотні літ дарує людям здоров’я та красу.
Локація – Стрийський район, село Бориничі. Початок о 12:00. Тел. для довідок: 067 67 333 09.
Майже усі популярні статті про віадуки України, що “гуляють” по інтернету, переповнені неперевіреною, не зовсім точною або геть неправильною інформацією. Зазвичай у нас віадуками називають кам’яні аркові залізничні мости на Тернопільщині і у Ворохті на Франківщині, і вже тут криється помилка!
Відтак спочатку треба розібратись, що ж таке “віадук”. Пропоную прочитати три авторитетних джерела:
Merriam-Webster, Inc. — найстаріший видавець словників у Сполучених Штатах — подає напрочуд лаконічне визначення:“Довга піднята дорога, яка зазвичай складається з серії коротких прольотів, що спираються на арки, опори або колони” ;
Велика українська енциклопедія: пояснює розширено і науково: “Віадук — шляхова інженерна споруда мостового типу, призначена для забезпечення транспортної, пішохідної комунікації через перешкоди — як природні: яри, долини, балки, ущелини, каньйони, так і антропогенні: рови, залізниці, автомагістралі. Від мостів відрізняється тим, що здебільшого не призначений для переходу через водні перешкоди (річки, канали, затоки, фіорди). Від естакади відрізняється значною й неоднаковою висотою опор і різною шириною прогонів. Споруджують у формі багатопрогонових аркових чи балкових конструкцій, виконаних з каменю, цегли, металу, залізобетону, дерева.” ;
Вікіпедія (німецька версія) пропонує дещо філософське пояснення: “Універсального визначення терміну віадук не існує. Кожен віадук також є мостом і з інженерної точки зору класифікується разом з мостами в тих самих категоріях (аркові мости, балкові мости тощо). Термін «віадук» пов’язаний більше з впливом, який він справляє на навколишнє середовище, і з його функцією спрямування важливих шляхів руху з якомога меншою кількістю об’їздів і нахилів. Віадук не тільки перетинає, він також з’єднує. Таким чином, зазвичай це залежить від місцевих умов, коли міст називають віадуком. Більшість багатопролітних мостів, більша частина яких веде над водоймою, називаються мостами, а не віадуками. Таким чином, віадук в основному перетинає землю і теоретично може бути замінений, принаймні частково, дамбою.”
Коротко кажучи, віадук – це транспортний міст, що спирається на проміжні опори неоднакової висоти з різною довжиною прольотів, який можна замінити насипом з водопропускною трубою. Але оскільки усі віадуки є мостами, але не всі мости є віадуками. то в деяких випадках простіше вживати термін “міст-віадук”, особливо якщо частина споруди проходить над значною водною перешкодою, яку не заженеш у трубу. Наприклад, міст-віадук у Ворохті, який складається з двох різних частин: одна – міст – проходить над річкою Прут, друга і значно більша – віадук – над дорогою і землею, що дуже добре видно на старій поштівці (тепер таке фото зробити неможливо – усе позаростало деревами).
Ворохта. Залізничний міст над Прутом довжиною 206 м
Отже розглянемо головні недоліки різних публікацій про мости типу “віадук”
1. Неповна інформація.
Українська Вікіпедія стверджує: “В Західній Україні збереглися шість віадуків з залізничною колією — три в Тернопільській області: в селі Буцнів біля Тернополя, та в селі Кровинка і Плебанівка біля Теребовлі, а також три у Ворохті (Івано-Франківська область) і два біля Лавочного (Львівська область).”
При цьому “в одну торбу” вкинуто старовинні кам’яні аркові мости Тернопільщини і Франківщини (при цьому у Ворохті один з мостів давно без рейок), а також залізобетонні мости Львівщини. Тож напрошується питання: чому автор статті обмежився шістьма віадуками і не додав багато інших, які теж можна так назвати, як от міст біля с. Жилинці на Тернопільщині, новий міст у Ворохті на Франківщині, мости у с. Кривчиці, с. Розлуч, м. Турка на Львівщині, декілька мостів в с. Ужок на Закарпатті і т. д.?
Залізничні мости-віадуки Західної України. Фото з lviv1256, wikiwand, mukachevo, 1ua.com.ua, Вікпедія, drymba, 4studio
Висновок. Статтю у Вікіпедії треба доповнити, вказавши конструкційні особливості віадуків: кам’яний, арковий, металевий, залізо-бетонний, висота, ширина тощо. І, звичайно, найкраще, щоби це зробив фахівець від залізниці. Добре було б додати рік побудови, довжину, висоту і розміри найдовшого прольоту.
2. Некоректне формулювання
Дуже часто можна зустріти інформацію про те, що колію зі Станіславова (Івано-Франківська) до села Воронєнко спроєктував і збудував Станіслав Косинський, він же ніби-то спроєктував мости в Яремче і Ворохті. Останнім часом автором мостів називають інженера Зиґмунта Кульку, який був – згідно деяких джерел – професором Львівської Політехніки, мав бюро у Відні та співпрацював зі С. Косинським.
Міст в Яремче, відбудований у 1925-27 рр. після зруйнування під час І світової війни
Мені так і не вдалось знайти яку-небудь інформацію про Зиґмунта Кульку, але зустрілась згадка про нього в біографії Адольфа Ґодфреїва [1]:
“Альфред навчався у Львівській технічній академії, яку закінчив у 1876 р. Його дипломною роботою на кафедрі будівництва доріг, водного будівництва, мостів і залізниць був проєкт кам’яного мосту через Прут у Яремчі (міст де-факто був збудований за проєктом інженера Політехнічної школи, тобто пізнішої Львівської Політехніки, Зиґмунта Кульки).”
У Вікіпедіїї [9] згадується, що Адольф працював в інженерній групі Станіслава Косинського, яка проектувала залізничний міст через Прут у Яремчі. Цікаво теж, що у великій статті про С. Косинського [2], в якій поіменно названо цілу плеяду колег-інженерів, яким він переказав свої знання і досвід, серед 45-ти прізвищ згадується Адольф Ґодфреїв, але відсутній Зиґмунт Кулька!
Інше прізвище проєктанта можна знайти в “Станіславському Кур’єрі” [3] – Вітольд Жебрацький:
“Вражаючий міст у Яремчі, збудований за планом інж. Вітольда Жебрацького – шедевр польських інженерів. З огляду на виконання він є унікальним у світі. Подібний міст згодом звели на річці Ізонцо біля Горіції, але це була лише наслідування мосту через Прут в Яремче.” (міст на р. Ізонцо – це Солканський міст на р. Соча (італ. Isonzo)).
Про Вітольда Жебрацького відомо, що у 1868-69 закінчив Технічну академію у Львові, у 1869-73 рр. навчався у Технічному університеті в Цюріху. Був автором проєкту будинку гімнастичного товариства «Сокіл» у Новому Сончі у 1892 р., а рік по тому призначений залізничним урядником в Станіславові [4]. Пізніше займав посаду заступника начальника будівництва Станіславівсько-Вороненської державної залізниці, згодом – старшого інженера державних залізниць. .
Інтриги додає стаття у журналі “Świat kolei” [5], в якій автором мостів через р. Прут названо Людвіка Гуcса, інспектора і керівника Відділу будівництва конструкцій і мостів Дирекції цісарсько-королівських державних залізниць:
“Під наглядом директора будівництва фон Бішофа та інспектора Станіслава Нікодема Косінського були реалізовані плани Людвіка Гусcа, які вважаються чудовими витворами мистецтва будівництва мостів.
Ця залізниця «гідна приєднатися до знаменитих альпійських переходів і проголошує славу австрійських інженерів, особливо через сміливі склепінчасті мости»”.
Проте не варто підозрювати, що З. Кулька або якісь інші інженери використали диплом Альфреда Ґодфреїва. Справа в тому, що усі вони працювали разом, про що дуже гарно і лаконічно сказано в статті “Будівничі карпатських колій…” [6]:
“У проєктуванні траси залізниці і штучних споруд (мостів, віадуків та тунелів) брали участь такі інженери та науковці, як Зиґмунт Кулька, Вітольд Жебрацький (заступник начальника будівництва залізниці Станіславів – Вороненко), фон Бішофф та В. Брайтер. Окрім того архітектурним плануванням мостів займався інженер Людвік Гусс із Відня.”
Висновок. Щодо авторства проєктів неможливо обмежитись прізвищем якогось одного інженера, як це зробили автори вищезгаданих статей. Краще казати узагальнюючим реченням, як у біографічній статті про С. Косинського [7]: “Проєкти мостів на ділянці Надвірна – Воронєнко були розроблені групою інженерів під керівництвом Зиґмунта Кульки”.
3. Невірна і неповна інформація
Деколи можна зустріти ствердження, що яремчанський віадук став взірцем для усіх інших віадуків Європи. Хотілось би вірити, але це не так.
По-перше, взірцем для усіх подібних мостів був проєкт Поля Сежурне (Paul Séjourné). Можна сміливо назвати цього французького інженера хресним батьком усіх залізничних аркових мостів з кам’яної кладки.
Три мости, побудовані Полем Сежурне між 1882 і 1884 роками, – віадук Лавор (Viaduc de Lavaur), міст Кастеле (Pont du Castelet) і міст Антуанетти (Pont Antoinette) – відродили давньоримське мистецтво будівництва мурованих мостів. З цими роботами Поль Сежурне досяг рівня досконалості, і саме вони слугували еталоном для усіх наступних мурованих мостів, які з’явились згодом.
Поль Сежурне та три його перші мости.
По суті, в Яремче і Ворохті десять років по тому був реалізований архітектурний проєкт Поля Сежурне, а головною заслугою проєктантів і будівничих віденського бюро було вирішення технічних питань висоти, довжини прольоту, вибору будівельного матеріалу і таке інше. Можливо, ними були впроваджені якісь інновації в будівництво мосту, проте це не змінило первісний проєкт Сежурне. Але беззаперечною заслугою групи інженерів З. Кульки було те, що їм вдалось збудувати рекордний для тогочасної Європи проліт – 65 метрів, завдяки чому міст в Яремче потрапив до списку трьох найзнаменитіших мостів світу, опублікованому у Лексиконі Брокгауза 1898 року:
– Antoinettebrucke (Міст Антуанетти у Франції, збуд. 1884 р., проєкт П. Сежурне);
– Seinebrucke (Pont du Point-du-Jour у Франції, збуд. 1865 р., зруйн. 1960 р.);
– Pruthbrucke bei Jaremcze (Міст через Прут в Яремче, збуд. 1894 р., зруйн. 1944 р.).
Яремчанський міст у Лексиконі Брокгауза (сторінку спрощено – прибрано креслення конструкційних частин мостів)
По-друге, проєкт Поля Сежурне став взірцем не тільки для усіх інших аркових мостів Європи, але й для Африки і Азії – подібні споруди можна побачити у м. Константіна в Алжирі – міст-віадук Сіді Рачед , а також в Ірані – міст Вереск.
Мости Сіді Рачед в Алжирі та Вереск в Ірані. Світлини з Вікіпедії і alibaba.ir
Висновок. Взірцем для усіх кам’яних аркових залізничних мостів Європи, Азії і Африки був проєкт архітектора Поля Сежурне. Яремчанський міст був найбільшим у Європі, але не за довжиною чи висотою, а за найбільшим прольотом – 65 метрів, поки у 1906 р. не був збудований Солканський міст з прольотом 85 м.
4. Помилкова інформація
Часто можна зустріти твердження, що віадук у Ворохті попри вул. С. Височана вважається найбільшим арковим мостом не тільки України, а і Європи. Його довжина становить 200 м, найбільша арка має проліт 30 метрів.
Це дуже гарно звучить, але залишається незрозумілим, за яким саме критерієм цей міст є найбільшим. Одразу скажу, що в Європі знайдуться довші, вищі та ще й з більшим прольотами кам’яні аркові залізничні мости. Достатньо подивитись наступну таблицю (ворохтянський віадук вставлений в таблицю тільки для порівняння і це зовсім не означає, що він займає 4-те місце).
Серед представлених у таблиці споруд міст Сежурне є найдовшим, але не це цінується в аркових мостах. Чому таким славним був міст у Яремче? Тому що він мав найдовший у Європі проліт! Потім цей рекорд побив Солканський міст, який став найдовшим у Європі кам’яним арковим залізничним мостом саме завдяки довжині прольоту між арками і який досі зберігає цей рекорд, оскільки пізніші технології використовували для будівництва мостів залізобетон. Віадук Візен за габаритами поступається попереднім мостам, до того ж він збудований з бетонних блоків. А старий австрійський міст у Ворохті поступається за довжиною навіть йому!
Висновок. Якщо вже й казати, що віадук у Ворохті є найбільшим у Європі кам’яним арковим залізничним мостом, то це буде вірно, якщо підкреслити, що він є європейським рекордсменом серед недіючих мостів даного типу.
На закінчення додам іще три рекордних для Європи мости-віадуки:
– Віадук Гельчтальбрюкке (Німеччина) — найвищий у світі цегляний віадук. Цей залізничний міст був побудований в 1846-1851 рр., при його будівництві було використано понад 26 мільйонів цегли. Висота моста 78 м, довжина — 574 м. Міст чотириповерховий, має 29 прольотів.
Віадук Гельчтальбрюкке. Автор UlrichAAB. Ліцензія CC BY 3.0
– міст Васко да Гама (Португалія). Загальна довжина — 12 345 м, Побудований у 1998 р. Це найдовший у Європі міст – його довжина разом з під’їзними дорогами і віадуками складає 17,2 км. Щоправда, він не залізничний – по мосту проходить шестисмугова автомагістраль, але він цікавий тим, що складається з віадуків і власне мосту.
Секції усієї будівлі вражають своїми розмірами:
– основний проліт — 420 м;
– головний міст — 829 м;
– північний віадук — 488 м;
– віадук Expo — 672 м;
– центральний віадук — 6 351 м;
– південний віадук — 3 825 м.
– Віадук Мійо́ (Франція) — вантовий дорожній міст, відкритий у 2004 р. Наразі це найвищий транспортний міст у світі, одна з його опор має висоту 341 метр — це трохи вище, ніж Ейфелева вежа (330 м).
Головні розміри:
– загальна довжина — 2 460 м
– основний проліт — 342 м
– висота конструкції — 270 м
І насамкінець – вишенька на торті! Прошу помилуватись унікальним віадуком, який гріх назвати мостом, оскільки під ним не протікає жоден потік, – віадук Брусіо в Швейцарії!
Спіральний віадук Брусіо. Автор Kabelleger. Ліцензія CC BY 3.0
У кінцевому підсумку треба сказати, що історично було прийнято вважати за найбільший міст не найвищу або найдовшу споруду, а ту, в котрої найбільший проліт між опорами, оскільки саме це було головним викликом для проєктантів і будівельників. У наведеній нижче таблиці подаються найбільші аркові мости з усього світу, у яких було досягнуто рекордного прольоту ≥ 65 м. За основу взято інформацію з ewikiuk.top/wiki, але в наведеній таблиці відсутні абсолютні лідери – китайські мости, оскільки вони були збудовані після ІІ світової війни. Крім того, як виняток, тут присутній міст через Прут в Яремче, який після ІІ світової війни перестав бути і арковим, і кам’яним. В таблицю він занесений як історичний міст (1896-1944 рр.), котрий до побудови Солканського мосту був найбільшим у світі арковим кам’яним мостом. Зрештою, автор публікації в ewikiuk.top/wiki навів у своїй таблиці неіснуючий з XV ст. міст Треццо-суль-Адда, який тримав рекорд найбільшого прольоту аж до ХІХ століття.
Найбільші аркові мости з усього світу
P.S. Якби когось зацікавило, а що ж з мостом-віадуком у Ворохті, то треба з сумом визнати, що він – з прольотом 30 м – взагалі не потрапив у таблицю від ewikiuk.top/wiki, оскільки у ній список 63-ох мостів (з них 34 – у Європі) починається від найменшого мосту Байша у Китаї з прольотом 50 м. Але, як кажуть, є одне “але”!!!
Обидва мости-віадуки у Ворохті беззаперечно являються найгарнішими історичними кам’яними арковими мостами України!
На концерт до дня народження Кузьми «Шампанські очі 2.0» у Львові залишилась лише невелика кількість квитків у фан зоні.
Квитки у партер були продані задовго до концерту, тож відкрито продаж додаткових квитків у фан зону, повідомили організатори VINIL Concert agency.
Як відомо, концерт «Шампанські очі 2.0» відбудеться уже сьогодні, 17 серпня о 19:00 у FestRepublic (Старознесенська, 24). Батьки Кузьми запрошують на концерт до Дня народження свого сина.
Цей проект став культовим і цьогоріч, традиційно, у супроводі симфонічного оркестру під керівництвом народного артиста України Богдана Мочурада, виконуватимуть Віктор Винник, Зіновій Карач, Павло Пігура, Лесик Турко, Андрій Капраль, Давид Меладзе, ХАС, Ivan NAVI, Володимир Возняк (гітара) та «Команда А» – ЗАЛІСКО, Андріана, Андрій Князь, Артур Боссо та Анна Добринєва. Це ще не увесь перелік виконавців, яких запросили на День народження Кузьми.
Андрій Кузьменко
«Атмосфера, насичена енергетикою музиканта, пісні і хіти якого знають різні покоління, а творчий шлях був яскравим і по-справжньому унікальним! Словом – гарантовано затишний івент для сім’ї, друзів та закоханих. Вечір, на який не соромно прийти з дітьми та батьками.
Тож не баріться, бо всі квитки у партер на концерт до Дня народження Кузьми Скрябіна розійшлися, тому на численні прохання ми відкрили продаж додаткових квитків у фанзону. Поспішайте придбати», – запрошують організатори VINIL Concert agency.
Компанія «BIGSHOW Agency» та Благодійний фонд «Фундація Духовного Відродження» анонсують відкриття сезону концертів на підтримку Збройних Сил України у Митрополичих садах, що на Святоюрській горі у Львові. Музичні події у цій унікальній львівській локації за кілька минулих років уже встигли стати однією з візитівок культурного життя у місті Лева. Продовжиться добра традиція і цьогоріч. Із новою силою та новими цілями – підтримувати українську музичну культуру та акумулювати кошти для ЗСУ.
Відкриється концертний сезон у Митрополичих Садах-2022 уже найближчої неділі, 21 серпня. Того вечора найкращі джазові музиканти України зіграють спеціальну програму під назвою «Джаз нескорених. Український та світовий». Усіма улюблені українські та світові хіти прозвучать у нових джазових аранжуваннях: від джазових інтерпретацій «Черемшини» та запальних пісень Богдана Весоловського – до романтичних хітів з репертуару Френка Сінатри та Елли Фіцджеральд. Сюрпризом концерту стане виступ спеціальної гості Соломії Чубай, яка викнає пісні на слова легендарних українських поетів.
Графік наступних концертів просто неба у Митрополичих Садах:
23 серпня – «Хіти Української Естради» у виконанні оркестру під керівництвом народного артиста України Богдана Мочурада!
26 серпня – Віктор Винник і «МЕРІ» представлять концертну програму «Я з України».
27 серпня – спеціальна програма «Світові хіти» у виконанні оркестру.
2 вересня – камерний оркестр «Віртуози Львова» зіграє особливу програму «Шедеври класики про кохання».
3 вересня – благодійний концерт Соломії Чубай «POETY в Садах».
4 вересня – благодійне шоу скрипаля-віртуоза Олександра Божика у супроводі рок-бенду.
– Ворог хоче одного – щоб наша держава припинила жити, у всіх сферах, – каже один із організаторів концертів у Митрополичих Садах Євген Кравчук (компанія «BIGSHOW Agency»). – Ми ж не маємо права здаватися! Саме тому анонсуємо концерти, які у часі війни підтримуватимуть збереження та розвиток української культури і під час яких ми збиратимемо кошти для потреб ЗСУ.
На випадок повітряних тривог концерти робитимуть паузу, а всі слухачі будуть проінформовані про найближчі до локації укриття.
Кожна книга – це не просто біле поле, переоране рядочками чорних букв, слів і речень. Навіть не лише бездонне вмістилище знань і смислів. Будь-яка книга – це також копіткі, часто титанічні зусилля багатьох людей. Так є сьогодні і так було завжди. Пройшла такий шлях і одна цікава та незвичайна книги, яка 275 років тому побачила світ у Львові.
Титульна сторінка видання. Фото з https://polona.pl/
Наука книги
Якби у середині XVIII століття у Львові хтось мав бажання викласти із щойно надрукованих книг піраміду, йому було б доцільно звернутися до друкарні Товариства Ісусового. Звичайно, на його пропозицію єзуїти не пристали б, але що саме вони видавали чи не найбільше друкованої літератури у місті в означену добу – це так. “Scientia atrium militarium”, або “Наука військових мистецтв” також побачила світ у друкарні Товариства Ісусового у Львові. На ній є відповідна позначка: “Leopoli Typis Collegii Soc: Jesu”. Книгу надрукували у 1747 році.
Герб Товариства Ісуса на стінах Латинської катедри. Фото з http://velychlviv.com
Зміст книги, безумовно, неймовірно цікавий єзуїтам, католицьким монахам: у ній є розділи, присвячені військовій справі, піротехніці, тактиці, архітектурі, але також – полеміці, перспективі і ін. Одним словом, дивлячись на назви розділів книги, хочеться сподіватися, що теорії в єзуїтських колегіумах було більше, ніж практики.
Люди книги
На титулі згаданої книги стоїть два імені: Ігнатія Богатка та Фаустина Гродзицького. Перший – це брацлавський мечник, волинський посол на сейм і підчаший вінницький. Саме він готував до друку згадане вище видання, він є укладачем тексту, але не автором. Питання авторства в той час – це дуже непроста проблема, а ключові її акценти значно різняться від існуючого сьогодні бачення.
Ілюстрація з книги “Scientia artium militarium”. Фото з https://polona.pl/
Навіть на титулі даного видання зазначено, що його укладено на основі курсу лекцій, який читав Фаустин Гродзицький. Він – надзвичайно цікава особистість. Гродзинський був викладачем арифметики і геометрії, механіки, цивільної та військової архітектури, тактики і полеміки у Львівському єзуїтському колегіумі. Ще він був першим керівником кафедри математики на філософському факультеті Львівського університету, а також – одним з останніх ректорів Кам’янецького колегіуму єзуїтів. Між іншим, Фаустин Гродзицький також викладав у Львівському колегіумі єзуїтів і риторику. Зустрічається інформація, що з цієї посади був звільнений. Останнє, однак, не мало б його особливо обходити – Гродзицький був визнаним та авторитетним фахівцем, навіть знаменитістю.
Колишній костел єзуїтів у Львові. Фото з https://photo-lviv.in.ua/
Гродзицький жив в епоху бароко. У бароковій культурі XVIII століття практично жодна святкова урочистість не обходилась без феєрверків. Цей же єзуїт був не лише теоретиком, але й практиком – він запускав феєрверки на багатьох публічних подіях у Львіві в той час, був таким-собі львівським Ґандальфом. Звичайно, що не забував і про свій чернечий статус. Відтак, якщо гобі…, тобто львів’яни переходили межу, Гродзицький нагадував їм, що феєрверки можна застосовувати з нагоди коронації, під час заручин магнатів, для прославляння військової перемоги, але не бажано до них вдаватися у випадку смерті єпископа чи супроводжувати ними похорон якогось знатного міщанина.
Про появу самого видання
Одним із винуватців появи “Науки військових мистецтв”, безумовно, є львівський єзуїт Фаустин Гродзицький, який розробив і викладав курс із відповідним змістом у навчальних закладах Товариства Ісусового. Іншим винуватцем є вінницький підчаший Ігнатій Богатко, очевидно, учень Гридзицького, який упорядкував матеріал курсу та підготував його до друку. Обоє діячів були тісно пов’язані з єзуїтським середовищем Речі Посполитої, але щоб видати в друкарні Товариства Ісусового книгу – цього мало. Богдан Хмельницький також навчався у єзуїтській колегії, але якби ці ченці знімали про нього фільми, то це були б, радше, жахи.
Архієпископ Вижицький. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Отож, для публікації єзуїтами книги, автори надавали відповідне затвердження, підписане іменем провінціала чи очільника орденських структур, єпископа тощо. Від імені того мали сказати, що книга не суперечить постулатам християнства, католицизму і є корисною для виховання й навчання молоді. У випадку з “Наукою військових мистецтв”, такий дозвіл отримали від самого львівського римо-католицького архієпископа Міколая Ігнація Вижицького.
Януш Санґушко. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Очевидно, цей аргумент дуже серйозний, адже особа архієпископа сумніву не викликає. Ще більше поваги й шанобливості викликало те, що книгу присвятили князю: маршалку Янушові Санґушку. Князь любив трохи випити і без причини показово постріляти з гармат, влаштовуючи справжні артилерійські шоу у своїх маєтках, але це вже інша історія.
Міжнародний Гуманітарний Фонд, продовжує збір коштів для потреб військових. Зараз основна ціль – збір на 1000 турнікетів для 128 окремої гірсько-штурмової бригади, яка виконує бойові завдання в Донецькій області, повідомили у фонді.
«Ми закупили 50 турнікетів, які приїхали у військовий госпіталь для пораненних військових, які зараз захищають Україну на передовій. А також замовили ще 150 турнікетів, які очікуємо у найближчі дні. Але це тільки початок! Збір продовжився на Великому Благодійному Концерті Віктора Павлика у Львові 14 серпня. Під час концерту вдалось зібрати 59 785 грн. Окремо один хлопець пожертвував 36000 грн, купивши Український прапор з підписом кумира. Ми дуже дякуємо за такий внесок, це дозволить нам закупити додатково ще 100 турнікетів для 128 бригади. Зараз ми зможемо закупити 270 турнікетів, які у найближчі дні надійдуть до українських військових, які захищають Україну на передовій», – прозвітували у міжнародному Гуманітарному Фонді.
Як відомо, Міжнародний Гуманітарний Фонд фокусується на: медичній допомозі військовим госпіталям та медичним частинам на передовій; облаштуванні тимчасових притулків для біженців; будівництві постійного житла для тих, хто його втратив під час війни.
Приємним останнім акордом мистецького львівського літа стане ІХ Міжнародний музичний фестиваль «Музика в старому Львові», який відбудеться впродовж 15-28 серпня. Цьогоріч в його межах сім унікальних подій, кожна з яких демонструватиме багатовимірність, різноманітність та унікальність музичної культури міста! Організатором фестивалю впродовж цих років незмінно є Львівська національна філармонія імені Мирослава Скорика, артдиректором – Сергій Бурко.
Основною концепцією цьогорічного, вже дев’ятого за порядком Міжнародного фестивалю «Музика в старому Львові» в рамках партнерської співпраці із знаним фестивалем «Музика в старому Кракові», є представлення Львова як міста з особливим архітектурно-історичним ландшафтом, пам’ятками європейської культури та історії, традиціями, інтерактивними ідеями та креативними реаліями.
Цьогорічний фестиваль відбуватиметься в умовах російської агресії та воєнного стану в Україні. Якщо у попередні роки найбільш активними відвідувачами концертів були гості Львова та Кракова та місцеві шанувальники високої класики, то у цьому році до них також долучаться вимушені переселенці, яких прийняли Краків і Львів, і які як ніколи потребують розради та підтримки. Значно розшириться також географія запрошених музикантів, яких гості почують на концертах. На сценах давніх міст окрім польських солістів та колективів також виступлять виконавці з Києва, Харкова, Сіверськодонецька, Маріуполя, Івано-Франківська, Луганська та Львова.
Львівська національна філармонія ім. М. Скорика
IX Міжнародний фестиваль «Музика в старому Львові та Кракові» відкриється 15 серпня програмою камерної музики «Дотик Янгола» від знаних українських музикантів – скрипальки Богдани Півненко, піаністки Оксани Яремчук та віолончеліста і композитора Золтана Алмаші. Виконавці об’єднали для слухачів кращі твори сучасної української академічної музики, щоб продемонструвати, наскільки вона є різноманітною та багатогранною.
16 серпня у Концертному залі Людкевича із сольною програмою виступить київський флейтист Юрій Шутко. Подія матиме назву «Магія флейти» та розкриє музичне багатство цього інструменту завдяки музиці різних епох.
Також у рамках фестивалю харківський органіст Станіслав Калінін20 серпня презентує сольну програму «Органна фантазія» із творів Йоганна Себастьяна Баха, Фелікса Мендельсона, Роберта Шумана, Ференца Ліста, а також композиції сучасного чеського митця Петра Ебена та німецького композитора та органіста Зіґфріда Карг-Елерта.
21 серпня свій авторський проєкт «На часі» на сцені Концертного залу Людкевича презентує київський баритон Станіслав Бадрак. Разом із львівським піаністом Мирославом Драганом вони виконають вокальні твори Миколи Лисенка, Лесі Дично і Валентина Сильвестрова.
Академічний симфонічний оркестр Львівської національної філармонії імені Мирослава Скорика
24 серпня, у День Незалежності України, в Архикатедральному соборі Святого Юра виступить Академічний симфонічний оркестр Луганської обласної філармонії (директор – Ігор Шаповалов). У період жорстокої повномасштабної війни, з якою росія прийшла на наші землі, цей День Незалежності для нас – це не лише гордість та найбільше національне свято, а можливість подякувати усім, хто боронить кожен клаптик нашої землі та усім, хто віддав життя за Україну.
26 серпня у Базиліці Найсвятішого Серця Господа Ісуса, що у Кракові, українські музиканти презентують відомий авторський проєкт Академічного камерного оркестру «Віртуози Львова» – «Три Моцарти». Концерт цілком складатиметься із творів трьох Моцартів: батька – Леопольда, який був чудовим музикантом, композитором та, без сумніву, прекрасним менеджером, сина – Вольфґанґа Амадея, одного із найпопулярніших композиторів сучасності, та внука – Франца Ксавера, або львівського Моцарта, адже більшу частину він жив і творив саме у цьому місті!
Львівська національна філармонія. Фото: Данило Бедрій
Їх творчі опуси прозвучать у виконанні знаної солістки Софії Соловій та Академічного камерного оркестру “Віртуози Львова”. Дириґуватимуть Народний артист України та арт-директор Фестивалю Сергій Бурко та заслужений діяч мистецтв України, керівник Маріупольського камерного оркестру “Ренесанс” Василь Крячок, яких поєднують десятиліття співпраці та успішних проєктів.
Дев’ятий Міжнародний фестиваль «Музика в старому Львові» завершиться 28 серпня у Концертному залі Людкевича Львівської національної філармонії за участі гостей з Івано-Франківська – Академічного камерного оркестру «Harmonia Mobile» (художній керівник та концертмейстер – Наталія Мандрика), який за майже 37 років своєї діяльності виступив 3000 концертів з у різних містах України та світу.
Львівська національна філармонія. Фото: Юрій Стефаняк
Оркестр запропонує слухачам вишукану програму під назвою «Adagio без війни», яка об’єднає музику понад чотирьох століть, починаючи від творчості геніїв бароко – Баха та Вівальді, та завершуючи творами сучасного композитора та артиста Івано-Франківської філармонії Арсена Бучинського. Вони символічно поєднають минуле з сучасністю, демонструючи те, що навіть у найскладніші часи музика допомагає та підтримує, фіксуючи миттєвості та емоції у звуках, стаючи таким чином своєрідним літописом для майбутніх поколінь…
Незмінним генеральним партнером фестивалю «Музика в старому Львові» є «Кредобанк». Завдяки йому цьогоріч організатори мають можливість запрошувати слухачів на події у різних локаціях Львова та Кракова.
Детальна інформація про події фестивалю «Музика в старому Львові» та квитки тут. Програма подій фестивалю «Музика в старому Кракові» за посиланням.
Сьогодні увазі наших читачів хочемо представити добірку фото, які раніше не були відомі загалу. Мова йде про світлини столітньої давнини, на яких зображені львів’яни, які були учасниками Академічного туристського клубу.
Члени Академічного туристського клубу у Львові під час подорожі, 1912 р. Фото: Міхал Аффанасович
Про Академічний туристський клуб
З історії клубу відомо, що він був створений в Львові у 29 квітня 1906 року. До його складу увійшли львівські наукові працівники та студенти. Ініціаторами створення клубу були Броніслав Дрецький, Адам Конопчинський, Вільгельм Ландсберг, Мечислав Орлович, Тадеуш Островський, Владислав Смолька.
Учасники клубу в Татарові, 1912 р. Фото: Міхал Аффанасович
Завдання клубу полягало в організації подорожей та проведенні навчання на теми, пов’язані з туризмом, знайомством з околицями – починаючи з простої інформації про необхідність відповідного спорядження, правил походів та харчування.
Поїздки, організовані клубом, були відкритими – в них брали участь багато людей, які не були членами асоціації. У 1908 році в клуб вступило 143 особи.
Учасники клубу в Горганах, 1912 р. Фото: Міхал Аффанасович
У період з 29 травня по 2 червня 1909 року 15 туристів на чолі з Мечиславом Орловичем відвідали віддалені на той час район гір Горганів, ночували в лісі біля вогнища і нарешті дісталися до гори Високої.
Учасники клубу в Горганах, 1912 р. Фото: Міхал Аффанасович
У 1909 році клуб нараховував 294 члени, а у 1911 році – 374.
Через початок Першої світової війни у 1914 році, клуб припинив своє існування аж до 1921 року.
Учасники клубу в Горганах, 1912 р. Фото: Міхал Аффанасович
Про колекцію фото
Усі фото датуються 1912 роком. Автором фото є Міхал Аффанасович. Кадри зроблені в мальовничих місцинах, зокрема, в горах Горганах.
GREMO – співак, актор, американський українець, який із перших днів війни повністю присвятив себе Україні. Він активно волонтерить, допомагає своїм побратимам із територіальної оборони гуманітарною допомогою, виступає на благодійних концертах і піднімає дух народу своїми піснями.
У воєнний час GREMO випустив кілька пісень, кліпи на які були відзняті в Україні, зокрема у гарячих точках (“American Ukrainian”) та присвячені українським захисникам і воїнам ЗСУ.
Сьогодні виконавець презентує оновлений трек “Сам собі країна”, який був написаний легендою української музики Кузьмою “Скрябіним”.
GREMO впевнений: “Легенди завжди на часі. Легенди ніколи не вмирають, як і герої. Скрябін – це легенда, яка завжди житиме в серцях українців і в моєму серці. Для мене він людина, що не боялася говорити правду, що справді у нього в думках. А кожна його пісня просякнута неймовірним життєлюбством, жагою до життя, самовіддачею та і любов’ю до України”.
Коли GREMO почув пісню Скрябіна “Сам собі країна”, то вона відгукнулася йому у серці. І музикант відразу зрозумів, що трек має зазвучати по-новому, особливо зараз.
“Коли я почув пісню Кузьми “Сам собі країна”, то зрозумів, що цей трек має зараз отримати нове звучання, що пісні треба дати нове життя. Бо ці питання зараз актуальні, як ніколи. Я американец, але всією душею я з Україною”, – говорить GREMO.
У своїй пісні Скрябін розповідає про ті події, що турбували його на той час. Це міграція людей. Проте GREMO вносить у трек певні зміни і звертається до теми Збройних Сил України. Тисячі чоловіків і жінок, а також добровольців із різних країн зараз знаходяться у лавах ЗСУ, боронять нашу землю і наш спокій.
Зараз музикант працює над створенням відеокліпу, який буде наповнений метафорами та смислами воєнного часу й стане ще однією сторінкою, що розповідатимемо світу правду про події в Україні.
Львів, що зберіг свою неповторну атмосферу навіть в обіймах радянської імперії, був своєрідним феноменом. Кав'ярні, які в Європі є невід'ємною частиною міського життя, у...
