Останні місяці дали українцям безліч нагод, щоб переконатися, як багато в історії залежить від людини – не завжди вона приречена і обмежена обставинами. Якщо хтось щось робить, за ним також не завжди повинен стояти впливовий патрон чи потужніша сила – інколи достатньо твердих цілей та пріоритетів, вірності власним принципам.
Це важлива здатність – бачити в історії людину. Навіть причетність до таємних організацій зовсім не означала, що людина автоматично починала займатися чимось незбагненним для інших, а вся її діяльність узалежнювалась від керівних центрів цих організацій. Врешті, не завадить розібратися і з тим, про які саме організації мовиться, яка ціль їхнього існування. Почасти вони працюють на благородні цілі, а їхні члени – такі ж люди, з такими ж слабкостями і талантами, як і кожен з нас.
Поділи Речі Посполитої. Фото з https://gazeta.ua/
Річ Посполита, Австрія… одні орли довкола
Упродовж усього XVIII століття Річ Посполита неодноразово валилася, тріщала по швах, але все ж залишалась на плаву. Не менше, ніж від зовнішніх загроз, вона страждала і від внутрішніх протиріч та конфліктів. Інколи ці два фактори перетиналися. Саме так відбулося наприкінці століття, коли це державне утворення поділили між собою Російська імперія, Австрійська імперія та Пруссія. Трохи важко в таке повірити, коли дивишся на ці події через призму людей, що були безпосередніми учасниками – їхні вплив, освіту та світогляд, родинний та політичний досвід. Однак, нібито будучи разом, вони дивилися і йшли в різні напрямки. Звідси й відповідні наслідки.
Печатка львівських райців. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Саме в таких умовах на наших теренах виникають та розбудовують свою діяльність перші масонські ложі. Ложа “Трьох Богинь” (“Des Trois Deesses”), заснована у Львові в 1747 році представником родини французьких переселенців Льоншан де Бер’є, існувала лише декілька місяців, але стала однією з найперших в Україні загалом. Ця спільнота самоліквідувалася на вимогу римо-католицької церкви, до якої потрапили протоколи засідань даної організації вільних мулярів. Тоді банкір та підприємець, пізніше бургомістр Львова, Франсуа Льоншан де Бер’є заснував наступну організацію, ложу “Трьох білих Орлів”. Її діяльність нараховує п’ятнадцять років. На початках до організації входило 10-12 осіб з Італії, Франції, Швейцарії і ін. Більшість з них були банкірами та промисловцями, купцями.
Люди “орлів”
Як можна зрозуміти зі сказаного вище, засновник львівської ложі “Трьох білих Орлів” Франсуа Льоншан де Бер’є був звичайною і простою людиною – мер міста, неодноразово переобраний на цій посаді, знаний і впливовий банкір, власник розкішного маєтку поблизу центральної частини Львова, де він неодноразово приймав найвпливовіших людей держави, включно з самим імператором. Врешті, певний час Льоншан де Бер’є володіли й кам’яницею №14 на Площі Ринок у Львові, яку жителі міста знають сьогодні як Венеційську.
Венеційська кам’яниця у Львові. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Не надто відрізнявся від нього і наступник на посту Великого магістра ложі, Йозеф Клеменс. Той був поручиком австрійської піхоти, військовим з австрійського гарнізону, який розташовувався у Львові. Також він захоплювався кабалістикою, дешифруванням таємних знаків і послань у Святому Письмі. Сучасники характеризували його як великого містика. До цього можна додати, що був він і не меншим фанатиком, адже крім ложі, яку очолював, заснував ще декілька масонських спільнот у Львові та в регіоні. Зокрема, ложу “Трьох Штандартів”, до якої входили воїни австрійського гарнізону, а також ложі “Золотого мистецтва” в Заліщиках та “До надії” у Самборі. На час головування Клеменса припали важливі перетворення в структурі масонського руху. По-перше, склала повноваження Велика провінційна ложа Австрії, яка підпорядковувалась Великій німецькій національній ложі в Берліні. По-друге, було утворено Велику національну ложу Австрії – незалежний керівний орган. Відтак було проведено централізацію масонського руху в Галичині і відповідав за це саме Йозеф Клеменс.
Щасний Потоцький. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Список членів масонської ложі “Трьох білих Орлів” був досить довгим. Найдовшим з-поміж інших подібних організацій в регіоні і складався він з багатьох простих, але владних діячів: це Станіслав-Щасний Потоцький, Міколай Потоцький, Ксаверій Любомирський, брати Адам і Калістрат Понінські і ін. Дивлячись на не надто зразкову поведінку деяких зі згаданих вище діячів, типовими масонами їх назвати складно – якщо говорити про популярний образ масонства, то точно. Водночас, усі вони запам’яталися людяним ставленням до своїх підлеглих та видатною меценатською діяльністю. Детальніше ознайомлення з біографіями цих людей може зруйнувати наші стереотипи про тогочасну еліту та окремі вияви соціальних відносин.
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.
Колекції бувають різні. Марками, монетами, та, навіть, старовинними автомобілями зараз важко когось здивувати. Але існують колекціонери предметів, які, на перший погляд, являють собою звичайний будівельний матеріал. Але, якщо придивитись ближче, – це унікальний пласт інформації, за яким можна вивчати історію рідного міста або країни.
Запрошуємо на зустріч з відомим ФІЛОБРІКЕРОМ – колекціонером і дослідником старовинної цегли ОЛЕКСАНДРОМ ВОЛКОВИМ – власником одної з найбільших на території України колекцій цегли з клеймами.
Цегла з колекції Олександра Волкова
Про особливості такого екзотичного виду колекціонування, та його розвиток в Україні і світі, Ви дізнаєтесь на зустрічі, що відбудеться в п’ятницю, 8 липня в 16.00 у великій читальній залі Наукової бібліотеки Львівської Політехніки (вул. Професорська, 1 , другий поверх). Вхід вільний.
Спонсорська допомога на створення майбутнього музею (в т.ч. у вигляді унікальних цеглин з клеймами) усіляко вітається.
Вперше дитина задумується, як зробити родове дерево, у сучасній початковій школі. Це завдання цікаве і корисне вже тоді, бо дає змогу об’єднати сім’ю, вивчити історію родини, прослідкувати за історичними подіями через призму родичів. У зрілому віці люди розбираються, як зробити родове дерево, з цікавості або через практичну необхідність: спадкове право, медичний анамнез, підтвердження походження, для психологічного відпрацювання та релігійних потреб.
Можна скласти родове дерево на подарунок — оригінальний спосіб виразити вдячність батькам, дітям, партнерам.
Як знайти своїх предків
Процес пошуку може виглядати так: вибір мети та потреби, збір початкової інформації, аналіз архівних матеріалів, розслідування в архіві (вичитка, виписка, цифрові копії документів), складання єдиної родової схеми, інтерв’ю з родичами, оформлення знайдених даних у сайт, плакат або книгу.
Родове дерево
Знайти родовід по прізвищу
Розуміння походження прізвища — чудовий допоміжний метод при складанні власного родоводу. З нього можна починати подорож в історію сім’ї. В інтернеті достатньо вбити в рядок пошуку запит про походження прізвища та отримати інформацію про:
ареал поширення прізвища на карті;
кількість носіїв;
найбільш популярні імена;
документовані записи.
Дані про прізвище можна відшукати в оцифрованих базах: Першої та Другої світових воєн, Голодомору, Бабиного Яру, остарбайтерів, репресованих, воїнів УНР. Рідше прізвище знаходять в козацьких реєстрах XVI–XVIII століть або серед Православного духовенства.
Подібна статистика допомагає звузити пошук для дослідження родоводу, та все ж залишається початковим етапом. Дерево роду оформлюється вже після підтвердження даних з офіційних джерел.
Сімейний альбом
Генеалогічне дерево на замовлення
Повне дослідження коріння вам зроблять професійні генеалоги з Центру вивчення генеалогії Пращур. Досвідчена команда знає, як зробити родове дерево за генеалогічними стандартами. Схема з найбільшою кількість предків по всіх лініях робиться на основі комплексного опрацювання архівних документів, знайдених на територіях населених пунктів, звідки походять пращури замовника.
Результат генеалогічного дослідження — красиво оформлене дерево родоводу, встановлення втрачених фактів, що стосуються сім’ї, документальне підтвердження походження. Додаткові послуги: родинні свята з національними розвагами та презентацією генеалогічного дерева, створення і ведення сімейного сайту, розробка гербу родини.
Початкова інформація для дослідження, яку надає клієнт:
прізвище, ім’я, по-батькові та контакти;
як звали найстаршого відомого предка;
точна чи приблизна дата народження;
місце народження та віросповідання;
соціальний стан (селянин, дворянин, військовослужбовець тощо);
додаткова інформація про родину та попередня історія пошуку.
Сервіс My Heritage
Соціальна мережа на 103 мільйони користувачів підтримує 42 мови, дозволяє створити родове дерево, проаналізувати історичні записи, анімувати фотографії, колоризувати знімки. Головна відмінність сервісу — тестування ДНК для пошуку збігів: можливість дізнатися етнічне походження з 2114 регіонів та знайти нових родичів. База даних ДНК включає 5,9 мільйонів осіб — мешканців різних континентів та країн. Передбачена безкоштовна версія та платна Premium підписка.
Недоліки методу: безкоштовна версія сильно спрощена, без належної техпідтримки, а бази даних розраховані на західних користувачів, у першу чергу.
Мапа проживання предків
Пошук за географічним принципом
Перед тим, як зробити родове дерево, треба досліджувати місце проживання ваших предків. На щастя, їхати нікуди не треба, адже є безкоштовні відкриті архіви з переліком мешканців. Корисні джерела для побудови сімейного дерева:
метричні книги;
сповідальні розписи;
присяжні списки;
списки виборців;
переліки військових втрат;
єпархіальні відомості;
воєводські вісники;
списки репресованих та в’язнів концтаборів;
адресні та пам’ятні книги.
Агрегатори даних з відкритих джерел
Іноді гостро стоїть питання, як зробити родове дерево без контактів з ще живими родичами? Такі зв’язки можна відновити завдяки пошуку людей у відкритих базах, потім зв’язатися з ними і отримати потрібну інформацію про предків. Пошукова система агрегаторів державних реєстрів працює за регіональним принципом та за ПІБ людини.
Де шукати інформацію:
база розшуку МВС, СБУ, прокуратури;
реєстр ФОПів;
реєстр громадських формувань;
декларації посадовців;
ліцензійна та спеціальна діяльність.
Можна звертатися до органів реєстрації актів цивільного стану з офіційним зверненням.
Продовжуємо знайомити наших читачів із цікавими знахідками з минувшини. Цього разу в фотооб’єктиві місто Львів.
Митрополичі палати. Львів, 1927 р. Фото: Адам БохнакСкульптура Богородиці. Костел св. Антонія. Львів, 1927 р. Фото: Адам БохнакДомініканський собор. Львів, 1927 р. Фото: Адам БохнакЛьвів, 1927 р. Фото: Адам БохнакЛьвів, 1927 р. Фото: Адам БохнакЛьвів, 1927 р. Фото: Адам Бохнак
Нам пощастило відшукати фотопідбірку міста Львова, які були зроблені в 1927 році. Їх автором є знаний фотограф на ім’я Адам Бохнак, який походив із міста Краків. Він також був дослідником львівської архітектури, істориком мистецтва, працював на посаді професора Ягеллонського університету та директора Народового музею в Кракові.
Адама Бохнака цікавила архітектура, особливо стилі бароко та рококо.
Львів, 1927 р. Фото: Адам БохнакЛьвів, 1927 р. Фото: Адам БохнакЛьвів, 1927 р. Фото: Адам БохнакЛьвів, 1927 р. Фото: Адам БохнакЛьвів, 1927 р. Фото: Адам БохнакЛьвів, 1927 р. Фото: Адам Бохнак
Сьогодні, завдяки дослідницьким експедиціям професора Адама Бохнака маємо неперевершену колекцію архітектурних панорам міста Львова.
Фото ще вимагають дослідження сучасними істориками та архітекторами.
В середу, 6 липня 2022 року, о 15.00 в Музеї історії міста Коломиї (м. Коломия, вул. Романа Шухевича, 80) відбудеться показ фільму “Осип Курилас. Повернення в історію”. Подія організована Музеєм історії міста Коломиї у співпраці із Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) та Львівським фотомузеєм.
Фільм розповідає про відомого українського живописця, графіка і карикатуриста, майстра мініатюри поштових листівок, одного з основоположників модерного українського сакрального мистецтва, неперевершеного ілюстратора дитячих читанок та букварів, очільника мистецького відділу Пресової квартири Легіону УСС ОСИПА КУРИЛАСА.
Фільм знятий на основі віднайденої та зацифрованої хроніки 1947 року за кошти Фонду Нагірних та родини Куриласів з Америки. У фільмі використаний уривок зі стрічки “Легіон. Хроніка Української Галицької Армії 1918-1919” Тараса ХИМИЧА.
Над фільмом працювали:
Автор сценарію – Андрій КРИЖАНІВСЬКИЙ;
Зйомки, монтаж та режисура – Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ;
Автор музики – Анастасія ЗДВІЖКОВА;
Аранжування та студійний запис здійснено на студії ZAБAVA RECORDS.
Ролі озвучували:
За Осипа Куриласа – Януш ЮХНИЦЬКИЙ;
За автора – Славко НУДИК;
За Івана Труша – Сергій ГАБШІЙ.
У фільмі знімалися:
Наталя ФІЛЕВИЧ – директор Благодійного фонду Нагірних;
Оксана ЖЕПЛИНСЬКА – завідувачка відділу українського мистецтва ХІХ – початку ХХ століть Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького;
Андрій КРИЖАНІВСЬКИЙ – краєзнавець, дослідник творчості Осипа Куриласа;
Ігор ТКАЧИК – спеціаліст з оцифрування кіноматеріалів;
Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ – директор Львівського Фотомузею;
Стефанія ДЕРЕВАЦЬКА – ініціаторка створення музею Осипа Куриласа в Щирці;
Олег ВАСИЛИШИН – голова Щирецької об’єднаної територіальної громади.
Більшість із цих 180 об’єктів — це пам’ятки історії. А десята частина із них — пам’ятки монументального мистецтва. До списку щойно виявлених пам’яток їх внесли у 1972 та 1982 роках.
180 пам’яток радянського періоду на Львівщині рекомендують не вносити до Державного реєстру нерухомих пам’яток України. Таке рішення ухвалила обласна консультативна рада з питань охорони культурної спадщини і звернулась до Міністерства культури. Поки усі ці пам’ятки внесені тільки в обласні реєстри. Про це повідомила керівниця обласного департаменту архітектури Олена Василько, пише “Суспільне”.
До переліку входить і меморіал радянським воїнам, що розташований у Брюховичах, поблизу Львова. Головної таблиці на цьому пам’ятнику немає. Натомість — є бокові. Вони зроблені із мармуру. На них золотими літерами російською мовою нанесені прізвища та посади військових. Львів’янка Галина Левицька, яка мешкає поруч з меморіалом каже, чула від сусідів історію пам’ятки.
Скульптура радянського солдату біля Наукової бібліотеки ім.В. Стефаника (з колекції Романа Метельського)
“Ми поселились сюди десь років 20 тому. І сусіди розказували, що це не є бутафорія, що там дійсно поховані воїни Другої світової війни. Є там різні народності: українці, росіяни, вірмени, євреї. Хто тут воював, хто тут загинув – їх тут і поховали”, — каже жінка.
У радянський період біля меморіалу проводили урочистості. Зараз на місці – засохлі квіти та штучний вінок.
“Приходили піонери, проводили тут такі заходи з віршами, піснями і почестями. А тепер то все закинули, і ніхто не ходить, руйнується”, — додає Галина Левицька.
Львівський історик Іван Сварник розповідає, потрібно провести дослідження пам’ятки перш ніж ухвалювати щодо неї рішення.
“У фахівців є одностайна думка про те, що ці поховання треба переносити. Якщо це могили і якщо це загиблі люди, їх треба переносити на цвинтарі. Не повинні померлі лежати посеред населеного пункту. Бо це не християнська традиція. Це не наш звичай. А якщо це імітація і немає поховання, а лише створений вигляд того, що це поховання, тоді це треба просто зносити, але потрібно перед тим провести дослідження”, — каже Іван Сварник.
Пам’ятник А. Чайковському у Самборі. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Такі процедури щодо радянських пам’яток — це частина процесу декомунізації. Дванадцять громад Львівщини самі звернулась до обласної адміністрації, аби долю таких пам’ятників вирішили у Міністерстві.
“Пакет документів — облікова документація, де чітко прописано про втрату предмета охорони. Ми докладаємо до цього висновок консультативної ради і скеровуємо до Міністерства. Там засідає експертна комісія і каже, що це пам’ятка історії чи монументального мистецтва не буде внесена до Держреєстру”, — каже Олена Василько.
Після такого рішення Міністерства кожна громада, де є така пам’ятка, самостійно буде вирішувати що з такими об’єктами робити.
Більярдний салон у каварні "Театральна", що до І світової війни містилась у партері театру Скарбека (тепер театр ім. Марії Заньковецької), поч. ХХ ст.
Після тижня шаленої спеки у Львові, погода трохи змилостивилася і від вчора трохи позимнішало аж до +25 °С. Тепер є нагоди висунути носа з улюбленої кав’ярні і швиденько перебігти до сусідньої, щоб побурчати про нестерпну спеку в іншому товаристві. А ще, у товаристві Торгової Марки Кава Старого Львова, слухати історії, бувальщини, вигадки та плітки про каву в міжвоєнному Львові.
Після першої світової війни, розпаду Австро-Угорщини та поразки українських визвольних змагань ситуація в Галичині докорінно змінилася. Поляки, котрі стали панівною нацією, доволі холодно ставилися до кавової культури, частково через асоціації з австрійським пануванням, частково — через фінансові кризи 1923 та 1929 років. Бідніші задовольнялися численними генделиками та наливайками з пивом чи горілкою. Багатші більше полюбляли цукерні (кондитерські), деякі з них славилися на всю Польщу, а часом і на пів Європи.
У фабричному цеху фабрики “Луна” у Львові, 1934 р.
Натомість українці зайняли нішу розчинних кавових напоїв. Оскільки ж у ті часи панував економічний націоналізм та принцип «свій до свого по своє», українські споживачі принципово купували в українських підприємців виготовлену українськими робітниками розчинну каву. Серед інших таких підприємств у 1932 році виникла «Львівська кооперативна фабрика домішок до кави «Суспільний промисл», яка в радянські часи стала «Галкою» — найбільшим виробником кави в СРСР та цеглинкою в міфі про Львів як кавове місто. А в 1930-их роках це буле стимульоване насамперед українським патріотизмом виробництво цикорію «Луна», підмінки кави «Пражінь» та солодової кави «Луна». А кавові напої — це не те саме, що кава.
У кооперативній фабриці “Луна” у Львові. Робітниці упаковують цикорій, 1934 р.
Ось як описує кавовий Львів 1930-их письменник Юзеф Маєн, перед тим зацитувавши чимало джерел про багате кавове життя початку століття: «Отож, сьогодні маємо у Львові шістнадцять чинних каварень. Шістнадцять каварень на 300 тисяч мешканців Львова: майже одна на 20 тисяч! І при цьому окрім трьох — усі інші ледве животіють. Для цікавости можна навести такий приклад, що дохід однієї з найбільших наших каварень за травень 1934 року є на три тисячі менший, ніж за травень минулого року. Причиною є не лише зменшення відвідуваности, але також і зниження цін, які цього року запровадили майже усі каварні. Хоча ціни й так здаються людям дуже високими. Іншою болячкою власників каварень є орендна плата. Нещодавно господар одного з будинків по вул. Легіонів, у якому донедавна була каварня, знизив орендну плату на 50 відсотків, та все ж це не допомогло, бо досі не може знайти нового клієнта на це приміщення. І подібно, як в багатьох інших місцях, де колись були каварні, а тепер розташовані гуртові крамниці, так і тут з часом знищаться столи та крісла, які перекидаються з одного місця на інше; зітруться зі стін залишки декоративних малюнків, не залишаючи по собі жодного сліду нещодавньої краси».
Реклама продукціїї фабрики “Суспільний промисл”, 1934 р.
Та все це «бідацтво» 1930-их здасться справжнім кавовим раєм після приходу радянської влади, коли кав’ярень у Львові не стане взагалі, прикладом якості стане розчинна «Галка», а ідеалом достатку буде металева баночка з написом Indian Instant Coffee. Джезви ж стануть ознакою помешкань львівської інтелігенції. Кав’ярні як соціальний феномен, але з пійлом замість кави почнуть відновлювати наприкінці 1960-их років. А сяка-така справжня кава джезвах знову з’явиться у Львові аж у 1980-их роках, із появою культової Вірменки, місця збору хіпі й просто мистецької тусовки. Утім, справді доброї кави для тих домашніх джезв і тої культової кав’ярні не було де взяти ні в 80-их, ні в 90-их роках.
Уже сьогодні, 3 липня 2022 року, у Львові відбудеться фотовиставка на підтримку захисників «Азовсталі».
Оглянути виставку, на якій будуть представлені світлини Героїв, котрі мужньо протистояли російській окупації Маріуполя, можна буде біля пам’ятника Тарасу Шевченку (пр. Свободи) з 16 год. до 20 год.
Організаторами заходу є сім’ї воїнів-захисників «Азовсталі».
Львів’ян і гостей міста закликають прийти та підтримати наших Героїв!
Презентація відшитої з фото сорочки Провідника ОУН Степана Бандери у Стрию в музеї "Родини Бандери"
У Стрию в музеї “Родини Бандери” відбулася презентація відшитої з фото сорочки Провідника ОУН Степана Бандери. Це вже 30 сорочка в межах просвітницького проєкту Тетяни Зез “Вишивка в одязі видатних українців”.
Про це інформує пресслужба ЛОВА.
Презентація відшитої з фото сорочки Провідника ОУН Степана Бандери у Стрию в музеї “Родини Бандери”
Пані Тетяна — переселенка з Донецька, яка обожнює вишивку і відтепер мешкає у Львові. Вона координує проєкт заради збереження національної пам’яті, популяризації української вишиванки та історичної правди про українську еліту минулих століть. Уже “вийшли в світ копії” нарядів Лесі Українки, Івана Франка, Тараса Шевченка, Марії Заньковецької, Максима Рильського, Михайла Старицького та багатьох інших видатних українців.
Степан Бандера у вишиванці
У Стрию презентували сорочку ручної роботи, яку виготовила вишивальниця зі Львова Оля Лелик. Вишиванку Бандери мав за честь одягнути відомий історик, громадсько-політичний діяч Володимир В’ятрович, який для себе придбав цю сорочку.
Презентація відшитої з фото сорочки Провідника ОУН Степана Бандери у Стрию в музеї “Родини Бандери”
Мисткині та науковці Музею вишиванки також організували акцію “Машинна вишивка. 100 сорочок”. Кошти від проданих сорочок будуть перераховані на бронежилети для українських захисників. “Вишиванка – духовна броня. Бронежилет – фізична броня”, – такий задум організаторів акції.
Мешканці Перемишля рятуються у ріці Сян від нестерпної спеки. Nowości Illustrowane. 1911 рік
На початку 20-го століття у розпал літа на Галичину час від часу накочувалися хвилі “африканського” та “тропічного” тепла. Як писали тогочасні газети, в тіні температура повітря досягала 40 градусів за Цельсієм, а “на сонці” термометри показували понад 50 градусів!
Найтривалішою за часом у довоєнному австрійському Львові називають спеку 1911 року, яка мала глобальні масштаби — охопила спершу Американський континент, а згодом хвилею розпеченого повітря накотилася на цілу Європу. Попри припущення тогочасних метеорологів про те, що високі гірські масиви зупинять поширення спеки на теренах Галичини, цього не сталося.
“Після кількох прохолодних і переважно вологих років цього року нас спіткало справжнє лихо – спека, яка дуже відчутно відбилася як на людях, так і на тваринах, жителях міст і сільської місцевості. Нам ще давніше пророкували “теплову хвилю”, коли ми почули новини про неймовірну спеку в Америці. Тепло поширювалося все далі і далі на схід, досягаючи центральної Європи, а потім і нашої країни (Австро-Угорщини, – авт.). Не допомогли ні Альпи, ні Карпати, які, згідно з науковою теорією, є природним бар’єром для перекриття шляху теплової хвилі на північний схід. На жаль, ми відчули її дуже гостро разом із тривалою посухою”, – писала на початку серпня 1911 року краківська газета Nowości Illustrowane.
Тогочасні газетярі називали ті дні “оргією пекельної спеки”. Від гарячого сонячного проміння ніде було сховатися, ні вечорами, ані навіть вночі розпечене повітря не набувало бажаної прохолоди.
Мешканці Перемишля рятуються у ріці Сян від нестерпної спеки. Nowości Illustrowane. 1911 рік
“У містах спека відчувалася найгостріше. Тротуари, мури та стіни стали своєрідним природним акумулятором, в якому накопичувався запас тепла, віддаючи його вночі, спека з кожним днем ставала все сильнішою і все більше дратувала. Порятунку від палючого сонця шукали різними способами – пили величезну кількість звичайної або газованої води, різні охолоджувальні напої, вживали багато морозива та холодної кави. Дехто шукав захисту від спеки у ванні”, – повідомляла газета Nowości Illustrowane.
Водойми та річки поблизу великих міст у ті дні кишіли натовпами людей, які намагалися охолодитися в такий спосіб. У Кракові рівень води у Віслі впав до надзвичайно низького рівня, а в залишках води хлюпалися незліченні маси людей обох статей та різного віку, заповнивши весь простір русла від площі Гробле до мосту біля Дембників. Те саме відбувалося і в інших містах – зокрема, у Перемишлі спражені сонцем мешканці міста ховалися в ріку Сян.
У Львові можливості похлюпатися в ріці, на жаль, у ті часи не було, зрештою – як і тепер. Заможніші мешканці намагалися виїхати в пошуках менш спекотного місця геть із міста.
У Кракові мешканці заповнили русло обмілілої Вісли. Nowości Illustrowane. 1911 рік
“Виїзди зі Львова почалися серйозні – на кожному кроці можна зустріти брички подорожніх, які рятуються від спеки та нестерпного пилу, який наша міська влада не в силах прибрати”, – писала тодішня газета Kuryer Lwowski.
Спека в Європі призвела до надзвичайного пересихання Ельби. У руслі ріки навіть відкрився один із так званих “голодних каменів”, який віддавна сигналізував місцевим мешканцям про катастрофічну ситуацію з опадами, “віщував” посуху та неврожай.
“Ці камені з’являються на поверхні тільки в надзвичайно спекотні та посушливі роки, зазвичай вони заховані у воді. У цій місцевості стало традицією в народі викарбувати на каміннях дати, коли вони були помітні. Востаннє камені бачили під час пам’ятної посухи 1904 року. А раніші посухи зафіксовані у вибитих на них написах – 1115, 1616, 1636, 1707, 1716, 1790, 1800, 1811, 1842, 1862, 1868 і 1893 роки”, – повідомляла газета Nowości Illustrowane.
“Голодний камінь” у ріці Ельбі. Nowości Illustrowane. 1911 рік
Наступна спека такого ж глобального масштабу, судячи з повідомлень у пресі, накрила Північну півкулю в 1929 році. І знову ж таки Карпатські гори не допомогли галичанам уникнути страждань від спекотних днів.
“Спека, яка панувала протягом кількох днів, зросла ще більше, і градусник показав значне збільшення температури. Вже вранці термометр показував 28 градусів Цельсія, а вдень 35 градусів. Незважаючи на будні, цілі натовпи людей «мігрували» в парки та сади, а нечисленні у місті ставки були повністю заповнені”, – писала тодішня львівська газета Chwila.
Як зауважили газетярі, власники та орендатори довколишніх водойм, завдяки тогочасні спеці, непогано заробили. Користаючи з моменту високого попиту, вони значно підняли плату за вхід на пляж.
“Орендатор ставу у Брюховичах, де зазвичай беруть 1 злотий за квиток, збільшив ціну. Минулої неділі попередньо продані квитки за старою ціною були визнані недійсними, за вхід вимагали 1,50 злотих. Чи вода стала дорожча, чи доведеться платити за задоволення роздягатися під відкритим небом, а не в кабінках?” – риторично запитувала газета Chwila.
Як повідомляла тогочасна газета “Діло”, у ті спекотні дні у Львові було зафіксовано кілька випадків сонячних ударів. “Львів’яни мучаться непомірно, не маючи де скупатися. Всі відомі у Львові стави й калабані переповнені. Але та купіль – жах Божий!” – бідкалися в пресі.
Не минуло й десяти років, як львів’янам знову довелося знемагати від пекельних температур. При цьому літня спека 1937 року супроводжувалася ще й несподіваним спалахом простудних захворювань.
“Жахливі спеки (до 45° С) у Львові дошкуляють мешканцям міста, де розпалені мури збільшують нездорову горячінь. В останніх днях помітно у Львові ще й велике число захворювань на масові запалення горла, мигдалків, катар носа та верхніх дихальних шляхів. Це, може, виглядає парадоксально, але є фактом, що до шпиталів та клінік зголошуються тепер люди з простудою”, – повідомляла газета “Діло”.
У пресі пояснювали, що зморена спекою людина шукає можливості охолодитися, а такі перепади температур негативно впливають на організм, зменшуючи його опір до різних хвороб, тож він так і реагує — простудами, катарами і ревматичними болями.
Спека у Львові буквально вимітала людей з вулиць міста. Хто тільки міг — вибирався подалі від його розпеченого каміння. “Вчорашній день відзначився спекою, яку болісно відчули жителі міста. Усі екскурсійні поїзди були заповнені до краю. Усі львівські ставки та критий басейн переповнила велика кількість відвідувачів. Денна спека досягла свого піку, піднявшись “на сонці” до 46 градусів Цельсія. Кілька десятків людей вчора отримали теплові удари, перебуваючи на відкритому повітрі. Вранці місто стало безлюдним”, – описувала один із днів липневої спеки 1938 року місцева газета Chwila.
За даними тогочасних метеорологів, надзвичайно висока температура того року була викликана припливом повітряних мас тропічного походження.
06 та 07 липня 2022 р. о 12 год. Львівський музей Михайла Грушевського спільно з Дитячою школою народних мистецтв запрошує до Львівської вілли Грушевських (вул. І.Франка, 154) діток віком від 7 років з батьками на майстер-класи з розпису на тканині.
Майстер-класи з розпису на тканині за мотивами вишивок українських рушників “Дерево життя” проведуть вчителі Дитячої школи народних мистецтв Лілея Квасниця, Ольга Коваліско, Ольга Барна.
“За гарної погоди будемо малювати на садибі музею, тому батькам можна взяти з собою пледи чи карімати щоб трішки відпочити та насолодитися затінком нашого саду.
Оскільки кількість місць обмежена, то реєстрація на майстер-класи обов’язкова за тел. 0973844818” – пишуть організатори у події.
Зустрівши перші ворожі постріли 24-го лютого у самому серці України – Києві – SANSA довго не бажала залишити рідне місто. Через певний час разом із дочкою співачка поїхала на Західну Україну, яка стала для неї другою домівкою.
Пісня “Моя Земля” має унікальну душевну історію. Прокинувшись одного ранку, співачка написала вірш, що став основою для пісні. Тут вона втілила все, що пройшла і пережила. Трек став новим початком для виконавиці:
“Ми чисті душею і сильні духом. Віра – це сила духа, а душа – це любов і добро. Мені допомагало лише одне – це глибока віра в те, що ми будемо вільні, що ми переможемо. Тому що у нас є два крила – сила духа і душа. Саме це дало мені сили піднятися знову і зрозуміти, що українці сильні, єдині, мають потужну силу духа і добру душу”.
Кліп на пісню “Моя Земля” був знятий на Західній Україні, в Східниці, місці сили співачки, бо саме ця земля прийняла виконавицю під час війни, коли розгорталися найжорстокіші битви за долю України.
Східниця – унікальне давнє місце у передгір’ях Карпат, розташоване у розлогій долині на берегах швидкої гірської річки.
Сюжет кліпу дуже несподівано повернув співачку в ті місця. Коли Ярослав Савчак, режисер кліпу, запропонував для зйомок ці локації, SANSA не знала, що доля знову зведе її із тими заповідними місцями, що оборонили й прихистили її у найскладніший період.
У кліпі знялася дочка співачки. Бо, на думку виконавці, родина – це найцінніше в житті людини, а для українців сім’я завжди була магічним оберегом, основою роду.
Для співачки важливо повністю віддаватися моменту “тут і зараз”, насолоджуватися тим, що відбувається навколо. А її думки зараз із нашими захисниками, які боронять наші кордони. “Моя Земля” – це вираження глибокої віри у свої рідну землю та перемогу.
Ангар трамвайного депо і міська електростанція постійного струму. 1894 р.
Важливою ланкою в структурі ЛКП «Львівелектротранс» є служба енергогосподарства – її працівники відповідають за утримання та ремонт контактних та кабельних мереж, а також за експлуатацію тягових підстанцій. Служба енергогосподарства виникла одночасно із початком будівництва у Львові міської електростанції та електричного трамвая.
На сьогоднішній день фахівців служби енергогосподарства обслуговують понад 80 км. контактних мереж трамвая, понад 130 км. контактних мереж тролейбуса, 20 тягових підстанцій та майже 250 кілометрів підземних кабельних ліній. Про розвиток служби енергогосподарства сьогодні розповідають Фотографії старого Львова.
– Міська електростанція постійного струму. 1894 р.
Історично першими джерелами електричного струму були хімічні (гальванічні елементи). Їх винахідником вважається Алессандро Вольта, який у 1799 році сконструював гальванічний елемент. Проте вже у ХХ столітті археологи встановили, що перші хімічні джерела струму мешканці Месопотамії використовували іще 5 тисяч років тому. Це були глиняні глечики із мідними стаканами та залізними стрижнями всередині, які вкриті окисленим шаром металу. Найдавніші гальванічні елементи при використанні лимонної чи оцтової кислоти могли давати електричний струм напругою 0,5 В.
Потужність перших хімічних джерел струму була вкрай мало, відповідно гальванічні елементи використовувалися переважно для дослідів. Лише через півстоліття після винаходу гальванічні елементи знайшли практичне використання в телеграфії.
Градирня охолодження генераторів міської електростанції постійного струму. 1908 р. Фото із колекції ПрАТ «Львівобленерго»
Перший електромеханічний генератор струму в 1832 році в Іполіт Піксі. У 1834 році Борис Якобі сконструював перший електродвигун постійного струму. Проте пройшло три десятиліття, допоки було сконструйовано досконалі генератори для використання електричного струму в промислових масштабах. У 1856 році німецький вчений-електротехнік Вернер фон Сіменс запропонував зубчастий пазовий якір для магнітоелектричної машини, а у 1866 році він створив потужний генератор постійного струму. У 1867 році англійський вчений Джеймс Клерк Максвел відкрив принцип самозбудження. Завдяки цьому Вернер фон Сіменс удосконалив свій генератор і відмовився від використання в його конструкції постійних магнітів. У 1870 році бельгієць Зеноб Грамма теж створив потужний генератор постійного струму. У 1880 році американський винахідник Томас Алва Едісон застосував для якорів електричних машин листову сталь, його компанія запустила в масове виробництво генераторні установки постійного струму потужністю до 50 кВт. У 1882 році Т. Едісон спорудив у США першу загальноміську електростанцію, що дозволило відмовитися від малопотужних локальних електростанцій.
Будинок адміністрації Міських закладів електричних (МЗЕ), нині в цьому будинку знаходиться керівництво ЛКП «Львівелектротранс» та Управління транспорту ЛМР. Початок 1900-х рр.
У Львові піонером електропостачання став відомий львівський інженер, винахідник та фотограф Францішек Рихновський (1850 – 1929). У 1881 році він створив систему енергопостачання і електричного освітлення будівлі Галицького сейму (нині головний корпус Львівського національного університету ім. І. Франка).
У 1893 році міська влада Львова уклала угоду із фірмою «Siemens & Halske» на будівництво міської електростанції, депо та ліній електричного трамвая. Будівництво міської електростанції постійного струму розпочали у вересні 1893 року, її розташували поруч із трамвайним депо обіч Вулецької дороги (нині – вул. Сахарова). Потужність першої міської електростанції Львова складала усього 400 кінських сил (біля 300 кВт). Перший пароелектричний агрегат потужністю 200 кінських сил був змонтований 22 лютого 1894 року. На електростанції було два таких генератори, які забезпечували курсування 16 трамвайних вагонів. Електростанція генерувала постійний струм напругою біля 500 В.
Парогенератор потужністю 200 кінських сил міської електростанції постійного струму, змонтований у 1894 р. Фото із колекції ПрАТ «Львівобленерго»
12 травня 1894 року розпочалися пробні поїздки електричного трамвая, а 31 травня 1894 року електричний трамвай почав перевозити пасажирів від вокзалу до школи Св. Софії. Довжина лінії становила 5650 метрів. В серпні 1894 року розпочалося будівництво другої трамвайної лінії – від Віденської кав’ярні на розі сучасних пр. Свободи і вул. П. Беринди до Личакова. У 1895 році кількість електричних трамваїв збільшилася із 16 до 22. Іще 2 моторні трамваї було придбано у 1899 році, того ж року у Львові почали експлуатувати причіпні трамвайні вагони – спочатку їх було лише 2.
Акумуляторна батарея, сконструйована інженером МЗЕ Зигмунтом Станецьким. 1903 р. Фото із колекції ПрАТ «Львівобленерго»
Окрім трамвайної контактної мережі від трамвайної електростанції живилася і міська електрична мережа постійного струму. Від міської електростанції зокрема було заживлено мережу Львівської Опери. У 1903 році до міської електромережі постійного струму було підключено Крайовий загальний шпиталь (нині – Львівська обласна клінічна лікарня). На початку 1900-х рр. було збільшено потужність міської електростанції було встановлено додатковий пароелектричний блок потужністю 500 кінських сил та турбіну Парсенса потужністю 500 кінських сил. Збільшення потужності електростанції давав можливість збільшити кількість трамваїв на лінії, крім того заживити до 6 тис. електричних ламп по 50 Вт. Для забезпечення стабільної напруги в мережах було підключено потужні акумулятори. Проект цих акумуляторів розробив працівник Міських закладів електричних інженер З. Станецький.
Кабінет директора МЗЕ Йозефа Томицького. 1900-ті рр. Фото із колекції ПрАТ «Львівобленерго»
Ресурси міської електростанції постійного струму вичерпалися у перші роки ХХ століття. У 1905 році, окрім трамвайної мережі, до електростанції було підключено споживачі загальною потужністю 316 кВт., а у 1908 році ця потужність приєднаних споживачів сягнула 490 кВт., що було значно більше від оптимального завантаження. Після того, як було прийнято рішення про викуп кінного трамвая в комунальну власність Львова, навесні 1906 року керівник Міських закладів електричних (МЗЕ) Йозеф Томицький презентував плани розвитку мережі електричного трамвая. До кінця 1908 р. довжина трамвайних ліній мала зрости до 22 кілометрів, а у перспективі – до 50 кілометрів. Відповідно виникла потреба у спорудженні нової потужної електростанції змінного струму. Спочатку електростанцію планували спорудити в районі Левандівки-Білогорщі, а потім вирішили збудувати її на Персенківці.
Машинний зал “трамвайної” електростанції. 1907 р. Фото із колекції ПрАТ “Львівобленерго”
Для системи енергопостачання постійного струму значною проблемою були великі втрати потужності в мережах, особливо під час передачі на значну відстань. Ця проблема вирішувалася за рахунок переходу до систем енергопостачання змінного струму. У системах енергопостачання змінного струму за рахунок підвищення напруги (а одночасно – зменшення струму) в мережі значно зменшувалися втрати потужності. У 1884 році винахідник Говард на виставці в Турині презентував пристрій зміни напруги змінного струму – трансформатор. В 1895 році в США вчений сербського походження Нікола Тесла сконструював і запатентував генератор, трансформатор та двигун двофазного змінного струму. У 1889 році М. Доліво-Добровольський створив трифазний генератор змінного струму та асинхронний трифазний електродвигун. Через два роки він створив трифазний трансформатор. У 1891 році Доліво-Добровольський на Всесвітній електротехнічній виставці у Франкфурті-на-Майні збудував трифазну лінію електропередач довжиною 175 км. із напругою 16 кВ. Цією ЛЕП струм передавався від гідроелектростанції в Лауфені до Франкфурта-на-Майні.
Трамвайне депо після розширення та електростанція постійного струму. 1908 р. Фото із колекції ПрАТ «Львівобленерго»
У 1896 році Нікола Тесла разом із фірмою Джорджа Вестінгауза спорудило гідроелектростанцію двофазного змінного струму на річці Ніагарі в США. Передача струму проводилася ЛЕП напругою 11 і 22 кВ, в т.ч. до міста Чікаго за 40 км. від електростанції. Це стало початком витіснення постійного струму змінним.
Треба зазначити, що було чимало противників застосування змінного струму. До цього табору зокрема доєднався і Томас Алва Едісон. У тогочасній пресі озвучувалися абсурдні заяви, що ніби то змінний струм шкідливий для людини.
Будівля, де розташовувалася перша міська електростанція, нині тут – тягова підстанція № 1 та центральна диспетчерська СЕГ ЛКП «Львівелектротранс». 2019 р. Автор фото – Ярослав Тимчишин
Проект міської електростанції та мережі змінного струму було розроблено у 1907 році. За цим проектом до споживачів мав постачатися електричний струм напругою 127 В, а напруга в лініях електропередачі мала складати 5,2 кВ. Спорудження електростанції змінного струму потужністю 4500 кВт на Персенківці тривало у 1908 – 1910 рр. Перші два генератори потужністю по 1500 кВт. прибули до Львова із заводу «Skoda» в Пльзені в листопаді 1908 року. Офіційне освячення електростанції відбулося 18 лютого 1909 року. Витрати на будівництво електростанції змінного струму склали 4,7 мільйони корон. У 1909 – 1913 рр. львівська електростанція змінного струму працювала на мазуті, а із 1914 року її перевели на кам’яне вугілля, яке завозилося із Сілезії. Наприкінці 1920-х років, після будівництва газогону Дашава – Львів електростанцію перевели на газ.
Будівлі, де розташовувалася перша міська електростанція. 2019 р. Автор фото – Ярослав Тимчишин
Паралельно із будівництвом електростанції у 1907 – 1908 рр. по Львову було прокладено 170 кілометрів кабельних ліній змінного струму напругою 5,2 кВ та 127 В, збудовано три розподільчі пункти 5,2 кВ, до яких підключили 80 трансформаторних підстанцій. Будівництво електромережі обійшлося в 3,7 млн. корон.
Після введення в експлуатацію електростанції змінного струму, на електростанції постійного струму було змонтовано три електромашинні випрямлячі потужністю по 500 кВт кожен для потреб електричного трамвая, таким чином було створено першу в місті тягову підстанцію. Для її живлення в 1907 році було прокладено дві кабельні лінії (основну та резервну) напругою 5,2 кВ від міської електростанції на Персенківці. Переріз мідних кабелів становив по 95 мм2. Ці кабельні лінії прослужили аж до початку 2000-х років. У 1908 році прокладено низку кабельних ліній напругою 600 В для живлення окремих секцій трамвайних контактних мереж. Їх загальна довжина становила порядку 40 км. Цікаво, що деякі кабельні лінії, прокладені на початку ХХ століття, експлуатуються і сьогодні. Станом на кінець 1913 року загальна довжина контактної мережі трамвая у Львові сягнула 61,4 км.
Електричний трамвай на сучасній площі Соборній. Початок 1910-х рр.
Після введення в експлуатацію електростанції змінного струму почався поступовий демонтаж мережі постійного струму. У 1916 році електростанція постійного струму остаточно припинила свою роботу, але її приміщення і дотепер використовуються як тягова підстанція «Львівелектротрансу» № 1. Під час Першої світової війни було розібрано акумуляторні батареї і таким чином вилучено 92 тони свинцю, а за рахунок демонтажу кабельної мережі постійного струму було вилучено іще 71 тону міді. Мідний контактний дріт по місту теж частково замінили на сталевий. Ці кольорові метали були реквізовані в МЗЕ для потреб австро-угорського війська.
Нова міська електростанція змінного струму на Персенківці. Нині – Львівська ТЕЦ № 1. 1910 р.
1 листопада 1918 року у Львові було проголошено незалежну українську державу – Західноукраїнську народну республіку (ЗУНР). Практично одночасно почався польсько-український конфлікт. Під час військових дій у Львові та на його околицях суттєвих пошкоджень зазнала міська електростанція на Персенківці, відповідно через відсутність струму припинився рух трамваїв.
Роботу електростанції та рух трамваїв було відновлено у травні 1919 року. Повна відбудова міської електростанції тривала аж до 1921 року. У 1926 – 1927 рр. на міській електростанції було встановлено новий турбогенератор потужністю 7000 кВт. Станом на 1930 рік потужність міської електростанції Львова сягнула 26000 кВт.
Нова міська електростанція змінного струму на Персенківці. Нині – Львівська ТЕЦ № 1. 1910 р.
На початку 1920-х років обладнання тягової підстанції трамвая було достатньо примітивним: для перетворення змінного струму в постійний використовувалися обертові електромашинні перетворювачі (умформери): змінний трифазний струм подавався на потужний асинхронний електродвигун, який в свою чергу обертав якір генератора постійного струму. Умформери були важкими, громіздкими і мали відносно малий коефіцієнт корисної дії. Для захисту від перевантаження по струму на той час використовували плавкі запобіжники. Високовольні рубильники вмикали і вимикали вручну. Відповідно для обслуговування підстанції потрібно було багато обслуговуючого персоналу.
Машинний зал електростанції змінного струму на Персенківці. Початок 1910-х рр. Автор фото – Марек Мюнц
В середині 1920-х років приймається рішення про будівництво у Львові нової тягової підстанції трамвая. Цю підстанцію розмістили на розі вулиць Під Дубом та Замарстинівської обіч залізниці Львів – Красне. На новій тяговій підстанції застосували сучасне та той час обладнання – два ртутні випрямлячі (інгітрони) виробництва швейцарської фірми «Brown, Boveri & Cie» (наприкінці ХХ століття ця фірма злилася із шведською «Asea» – так виникла всесвітньовідома компанія АВВ) потужністю по 1100 кВт. Для зниження напруги від 5,2 кВ до 600 В на цій підстанції використовувалися потужні масляні трансформатори. Тягова підстанція № 2 була офіційно введена в експлуатацію у 1927 році.
Котельний зал електростанції змінного струму на Персенківці. Початок 1910-х рр. Автор фото – Марек Мюнц
Тут необхідно розповісти про те, що таке ртутний випрямляч (інгітрон). Інгітрон – це герметично закрита посудина, в середині якої підтримується розрідження порядку 0,13 – 0,2 Па, близьке до технічного вакууму. В середині посудини розташовувалися аноди (один або декілька) та ртутний катод. «Випрямлення» струму ґрунтувалося на тому, що у випадку прикладання до анода додатного потенціалу, а до катода – від’ємного, через надзвичайно розріджені пари ртуті проходила електрична дуга. Якщо ж до анода прикласти від’ємний потенціал, а до катода – додатній, дуга не виникне. Власне за рахунок оцієї «перемінної» дуги і здійснювалося «випрямлення» струму.
Працівники МЗЕ разом із керівником підприємства Йозефом Томицьким. 1910-ті рр. Фото із колекції Львівського історичного музею
У перших ртутних випрямлячах вакуум створювався шляхом постійної відкачки повітря (і парів ртуті) із камери випрямляча. З часом було створено повністю герметичні випрямлячі, де із посудини повітря викачувалося іще на заводі. Вони також були обладнані керуючими електродами (сітками), які дозволяли регулювати напругу випрямленого струму, але не дивлячись на всі заходи безпеки і удосконалення ртутні випрямлячі залишалися доволі небезпечним типом обладнання. Використовували ртутні випрямлячі до початку 1970-х років, коли їх почали замінювати на напівпровідникові кремнієві випрямлячі.
Руйнування міської електростанції під час бойових дій 1918 – 1919 рр. між польськими військами та військами ЗУНР. 1919 р.
У 1934 році єдину муніціпальну компанію «Міські заклади електричні» (МЗЕ) було вирішено розділити на дві: оператора електростанції та міських електричних мереж та підприємство міського електричного трамвая. Перша компанія успадкувала назву «Міські заклади електричні» (МЗЕ), підприємство трамвая отримало назву «Міські колії електричні» (МКЕ). Офіс МКЕ розмістився у будівлі по вул. Вулецькій (Сахарова, 2), де від 1894 року перебувала адміністрація МЗЕ. Для Міських закладів електричних збудували нову будівлю обіч вулиці Пелчинської (Вітовського) за проектом архітекторів Тадеуша Врубеля і Леопольда Карасинського. Будівля була освячена у березня 1937 року. Зараз в цій будівлі знаходиться обласне управління служби безпеки України.
Електромеханічний випрямляч (умформер) на тяговій підстанції № 1 львівського трамвая. Початок 1920-х рр.
У 1938 році було проведено модернізацію тягової підстанції № 1. Тут було встановлено потужний масляний трансформатор та ртутний випрямляч (інгітрон) виробництва компанії «Siemens» потужністю 2040 кВт.
На початку 1940 року загальна потужність двох тягових підстанцій львівського трамвая складала 6620 кВт. Більш потужною (4540 кВт) була тягова підстанція № 1 при вул. Вулецькій (Сахарова). Тут було встановлено наступне обладнання: два одноякірні перетворювачі потужністю по 1000 кВт.; три мотор-генератори загальною потужністю 1500 кВт. та ртутний випрямляч потужністю 2040 кВт. Тягова підстанція № 2 була обладнана двома ртутними випрямлячами загальною потужністю 2080 кВт. Довжина контактної мережі трамвая на кінець 1939 року становила 71,6 км.
Машинний перетворювач (умформер) для перетворення змінного струму в постійний. 1922 р. Фото із колекції ЛКП “Львівелектротранс”
Обладнання тягових підстанцій потребувало капітального ремонту, проте закупити оригінальні запчастини для нього не було можливості – вже вибухнула Друга світова війна. Отож, необхідні деталі були виготовлені силами Вагоноремонтних майстерень (ВАРМ) та підприємств Львова. Після проведення капремонту зросла надійність роботи тягової підстанції № 1. За рахунок збільшення пасажиропотоку в 1940 році порівняно із 1939 роком зросло споживання електроенергії трамваєм. Якщо у 1939 році було спожито 6720 тис. кВт-год електричної енергії, то у 1940 році – на 34% більше – 10187,2 тис. кВт-год.
У 1939 – 1940 рр. було проведено чимало робіт із ремонту контактної мережі по місту – було замінено біля 18 кілометрів зношеного контактного дроту.
Ртутний випрямляч (інгітрон) виробництва швейцарської компанії «Браун і Бовері». Рисунок 1920-х рр.
Під час Другої світової війни, в час нацистсько-німецької окупації Львова у липні 1941 – липні 1944 рр. трамваї у Львові продовжували курсувати. При відході зі Львова німці нанесли чималих збитків трамвайному господарства. Якщо говорити про службу енергогосподарства, по місту було знищено 86 опор контактної мережі, вивезено 32 кілометри мідного контактного дроту. Обладнання із тягової підстанції № 2 було демонтоване і вивезене до міста Тарнува на території сучасної Польщі. Значних пошкоджень зазнала львівська електростанція. Через це трамвайний рух у Львові вдалося відновити лише 1 березня 1945 року – у той день на три маршрути вийшло 22 моторних і 2 причіпних вагони – для більшого випуску не вистачало потужності.
Ртутний випрямляч (інгітрон) виробництва компанії «Siemens» на тяговій підстанції № 1 львівського трамвая. 1938 р.
Відновлення контактних і кабельних мереж трамвая по місту тривало до 1 травня 1949 року – останньою була відновлена трамвайна лінія маршруту № 12 на Високий Замок. У 1951 році на центральному проспекті та вул. Ватутіна (Князя Романа) демонтують трамвайні рейки, натомість прокладають трамвайну колію по вул. Підвальній та І. Гонти – від вул. Руської до вул. Б. Хмельницького. Таким чином місто готується до запуску першого тролейбусного маршруту – від пл. Міцкевича до головного вокзалу. Будівництво тролейбусної лінії триває у червні – жовтні 1952 року, тролейбусний рух запущено 27 листопада 1952 року.
Будівля “Міських закладів електричних” на сучасній вулиці Вітовського, 55. 1938 р.
У цей час фахівці служби енергогосподарства проводять переобладнання тягових підстанцій, адже львівська енергосистема на початку 1950-х років перейшла із нестандартної напруги 5,2 кВт. до напруги 6,3 кВ. Роботи із реконструкції тягових підстанцій № 1 і 2 були проведені вночі без зупинки руху електротранспорту. У 1951 році на тягових підстанціях були встановлені нові ртутні випрямлячі потужністю по 600 кВт.
У 1952 році на території трамвайного депо № 1 на вул. Городоцькій, 185 триває будівництво нової тягової підстанції № 3. Цю підстанцію будують в першу чергу для потреб розбудови тролейбусної лінії в сторону Скнилова. На момент введення в експлуатацію у 1953 році потужність тягової підстанції № 3 становила 1080 кВт. Зараз на цій тяговій підстанції встановлено три перетворювачі загальною потужністю 4155 кВ×А.
На тяговій електропідстанції із ртутними випрямлячами. Справа – герметичний ртутний випрямляч РВ-5
Дві наступні тягові підстанції №№ 4 і 5 введено в експлуатацію 1964 року. Одна із цих підстанцій розташована на Верхньому Личакові і живить частину трас трамвайних маршрутів № 2 і 7 на вул. Личаківській та Мечникова, а крім того – тролейбусну лінію на вул. Зеленій (її було введено в експлуатацію 17 вересня 1964 р.). Тягова підстанція № 5 знаходиться на території тролейбусного депо, яке було введене в експлуатацію у серпні 1964 року. Ці тягові підстанції обладнують сучасною апаратурою, зокрема швидкодіючими вимикачами для захисту від перевантаження.
У 1967 році введено в експлуатацію дві тягові підстанції: №№ 6 і 7. Тягова підстанція № 6 знаходиться обіч вул. Івана Франка. Вона живить контактні мережі трамвая в районі вул. Івана Франка та Підвальної, а також контактні мережі тролейбуса. Потужність цієї підстанції – 4155 кВт. Тягова підстанція № 7 була збудована для живлення нової тролейбусної лінії до аеропорту, яку ввели в експлуатацію у 1967 році, а також для живлення тролейбусної лінії від вул. Любінської до вул. Ряшівської, яку ввели в експлуатацію в 1970 році. Потужність цієї підстанції 2055 кВт.
Експериментальний напівпровідниковий випрямляч. Кінець 1960-х років. Фото із колекції ЛКП “Львівелектротранс”
Тягові підстанції № 6 і 7 обладнуються уже не ртутними випрямлячами, а більш сучасними – напівпровідниковими кремнієвими випрямлячами (КВ). Такі випрямлячі більш надійні і екологічно безпечні. Використання КВ дало змогу розробити типові проекти із напівпровідниковими агрегатами. Усі нові тягові підстанції Львова будувалися за типовими проектами.
У 1970 році проведено модернізацію найпотужнішої в місті тягової підстанції № 1. Замість застарілих і екологічно небезпечних ртутних випрямлячів тут встановлюють нові сучасні напівпровідникові кремнієві випрямлячі (КВ). Загалом на цій підстанції встановлено п’ять перетворювальних агрегатів по 1385 кВ×А кожний. Зі сторони низької напруги (600 В) ця підстанція має аж 17 кабельних виводів (фідерів), які живлять не лише контактну мережу електротранспорту в центрі міста, але й трамвайну лінію по вул. Шевченка. На початку 1970-х років на старих тягових підстанціях Львова ртутні випрямлячі замінюють на кремнієві.
Сучасний випрямний агрегат В-ТПЕД для тягових підстанцій міського електротранспорту українського виробництва
Виробництвом напівпровідникових випрямлячів для міського електротранспорту був Запорізький електроапаратний завод. Тут було освоєно виробництво випрямних агрегатів типів ВАК-2000 і ВАКЛЕ (із природним охолодженням), а починаючи із 1976 року – керованих випрямних агрегатів на базі потужних тиристорів моделей АТДЕ-1000/600, а через 10 років – ТПЕ-1250/600. Серійні моделі випрямних агрегатів Запорізького електроапаратного заводу випробовували в Києві.
У кінці 1970 року в експлуатацію вводиться нова тролейбусна лінія по вул. Зеленій до станції Сихів, відповідно починає роботу тягова підстанція № 8 із трьома агрегатами по 685 кВ×А в районі перехрестя вул. Луганської та Зеленої. У 1997 році від тягової підстанції № 8 прокладено кабельну лінію до вул. Сихівської – ця кабельна лінія заживила нову тролейбусну лінію по вул. Сихівській до пр. Червоної Калини, яка була введена в експлуатацію 23 серпня 1997 року.
Центральний пункт системи телекерування 12-ма тяговими підстанціями ТМ-320. 1989 р. Фото із архіву ЛКП “Львівелектротранс”
На початку 1970-х років будується «хордова» тролейбусна лінія від вул. Любінської до вул. Стрийської. Для живлення цієї тролейбусної лінії у 1974 році вводять в експлуатацію тягову підстанцію № 9.
У 1976 р. для покращення енергопостачання тролейбусних ліній в районі вул. Городоцької та Ряшівської введено в експлуатацію тягову підстанцію № 14.
Наприкінці 1977 року енергогосподарство Львівського трамвайно-тролейбусного управління (ЛТТУ) налічувало 10 підстанцій загальною потужністю 25 тис. кВт.
Модернізовані розподільчі шафи фідерів на тяговій підстанції № 1. 2017 р. Фото авторів
Будівництво тягових підстанцій № 10 і 11 пов’язане із спорудженням тролейбусної лінії по вул. 700-річчя Львова (нині пр. Чорновола), вул. Варшавській, вул. Калініна (Замарстинівській) та вул. міста Печ (Гетьмана Мазепи) до вул. Грінченка, а також із запуском Львівського трамвайно-тролейбусного ремонтного заводу. Ці тягові підстанції введені в експлуатацію в 1979 році. Кожна із них має по два випрямні агрегати.
У 1979 році також вводиться в експлуатацію тягова підстанція № 15, яка призначена для розвантаження тягових підстанцій № 1 і 3 і живить трамвайні лінії в районі вул. Степана Бандери, а також тролейбусні лінії по вул. Героїв УПА та Антоновича. Тягова підстанція має три випрямні агрегати загальною потужністю 4155 кВ×А.
Тягову підстанцію № 39 введено в експлуатацію у 5 червня 1981 року одночасно із запуском тролейбусного маршруту № 16, який сполучив ст. Сихів із Сихівським кладовищем та Тублікарнею.
Сучане обладнання на тяговій підстанції № 2 “Львівелектротрансу”
У кінці 1982 року введено в експлуатацію тягову підстанцію № 23 – вона заживила тролейбусну лінію по вул. Стрийській, продовжену до Автовокзалу. У 2012 році від неї заживлено тролейбусну лінію по вул. Науковій, споруджену у 2011 році.
У 1985 році в експлуатацію вводиться тягова підстанція № 13 в районі вул. Мушака. Від цієї підстанції заживили частину трамвайної лінії по вул. І. Франка та тролейбусну лінію на Новий Львів. Із 2015 року ця підстанція дає живлення трамвайній лінії на Сихів.
У листопаді 1987 року введено в експлуатацію дві нові тягові підстанції №№ 22 і 26 – вони живлять струмом трамвайну лінію маршруту № 3 по вул. Сахарова і Княгині Ольги. Обидві тягові підстанції трьохагрегатні, їх потужність 4155 і 2055 кВ×А відповідно.
Модульна тягова підстанція № 17, яка живить лінію сихівського трамвая
У радянський період останньою в експлуатацію була введена тягова підстанція № 12, від якої живиться тролейбусна лінія по вул. Сяйво, вул. Широкій та вул. Суботівській. Ця трьохагрегатна підстанція почала роботу разом із тролейбусним маршрутом № 6 20 липня 1989 року.
На початку 1990-х років планувалося спорудити іще одну тягову підстанцію № 16 – від неї мало здійснюватися живлення трамвайної лінії маршруту № 7 по вулиці Шевченка. Ці плани так і не були реалізовані.
У 1980-х роках було проведено чергову модернізацію тягових підстанцій ЛТТУ. Зокрема було впроваджено телекерування тяговими підстанціями та електронні обчислювальні машини (ЕОМ). Завдяки телекеруванню відпадала необхідність постійного перебування на підстанціях операторів. Станом на кінець 1993 року на телекерування було переведено 12 із 19 тягових підстанцій ЛКП «Львівелектротранс». Керування тяговими підстанціями здійснювалося із центрального поста управління на тяговій підстанції № 1. Для керування роботою тягових підстанцій в штаті служби енергогосподарства було 20 диспетчерів.
Розподільчий пристрій середньої напруги 6,3 (10) кВ. сучасної модульної тягової підстанції. Фото – компанія «Плутон»
Станом на кінець 1993 року енергогосподарство ЛКП «Львівелектротранс» характеризувалося такими показниками: загальна довжина контактних мереж (в однопровідному вимірі) по місту становила 321,03 км., в т.ч. трамвайної – 76,43 км., тролейбусної – 244,6 км. У місті працювало 19 тягових підстанцій, їх загальна встановлена потужність складала 52,8 тис. кВ×А. Довжина кабельних мереж – 219,77 км. Протягом року електротранспорт Львова споживав 41458,4 тис. кВт-год електричної енергії. У складі служби енергогосподарства на початку 1994 року працювало майже 200 осіб.
На початку 2010-х років постала необхідність модернізувати обладнання тягових підстанцій, оскільки на частині підстанцій все ще використовувалося застаріле обладнання. Для фінансування програми із модернізації тягових підстанцій було вирішено використати кошти кредиту Європейського банку реконструкції та розвитку. Для пошуку підрядника було проведено міжнародний тендер, переможцем якого стала українська компанія «Плутон» із міста Запоріжжя. Загальна вартість модернізації 19 тягових підстанцій у Львові (в цінах на початок 2014 р.) складала 56,689 млн. грн. За рахунок модернізації тягових підстанцій ЛКП «Львівелектротранс» змогло економити біля 20% електричної енергії, а за рахунок дистанційного керування усіма підстанціями можна було вивільнити 40 працівників.
Вікно програми телекерування підстанціями
Роботи із модернізації тягових підстанцій проводилися без зупинки руху електротранспорту. Станом на липень 2014 року було проведено модернізацію тягової підстанції № 1, тривали роботи на тягових підстанціях № 2 і 4. Реалізація проекту «Модернізація тягових підстанцій для електропостачання мережі електротранспорту м. Львова» була завершена у березні 2016 року. В рамках проекту було модернізовано 19 тягових підстанцій, а також центральний диспетчерський пункт для централізованого електропостачання громадського електротранспорту Львова. На тягових підстанціях змонтовано сучасну систему SCADA (диспетчерське управління та збір даних) та системи комерційного обліку електроенергії, пожежної та охоронної сигналізації. Для всіх тягових підстанцій впроваджено систему телемеханіки та телеуправління, яка використовує основний (дротовий) та резервний (бездротовий GSM) канали зв’язку.
В рамках будівництва нової трамвайної лінії у Сихівський мікрорайон фахівцями служби енергогосподарства ЛКП «Львівелектротранс» проведено монтаж 11 км. контактних мереж трамвая. Замовником будівництва цієї трамвайної лінії виступало ЛКП «Львівавтодор», фінансування здійснювалося за рахунок кредиту Європейського банку реконструкції та розвитку, грантової допомоги уряду Німеччини та коштів міського бюджету. ЛКП «Львівелектротранс» за кошти кредиту ЄБРР профінансувало спорудження тягової підстанції № 17, яка живить трамвайні і тролейбусні лінії на Сихові. Підрядником із будівництва тягової підстанції № 17 із прокладанням кабельних мереж виступила запорізька компанія «Плутон». Нова тягова підстанція – трьохагрегатна, модульного типу. В складі підстанції – сучасне обладнання українського і зарубіжного виробництва. Тягову підстанцію № 17 введено в експлуатацію в листопаді 2016 року. У 2020 році від неї заживлено нову тролейбусну лінію по вул. Хуторівці.
Вікно програми керування тяговою підстанцією № 1
На сьогоднішній день «ахілесовою п’ятою» системи енергозабезпечення львівського електротранспорту є стан контактних та кабельних мереж. Якщо контактні мережі трамвая по місту в основному замінені під час масштабних реконструкцій вулиць і площ міста у 2000 – 2019 рр., то тролейбусні контактні мережі в основному влаштовані ще за радянських часів, вік деяких ділянок – понад 40 років. Так само більшість кабельних мереж міського електротранспорту теж прокладені іще в радянські часи, а деякі кабельні лінії – узагалі у 1908 – 1939 рр. Отож, багато кабельних ліній є в аварійному стані і відключені від мережі. У серпні 2021 року незадовільний стан кабельних мереж призвів до аварії на тягових підстанціях № 3 і 7, що спричинило знеструмлення трамвайного депо № 1 та значної частини тролейбусних контактних мереж. Протягом 2021 року проведено реконструкцію контактної мережі по вул. Кульпарківській – тут використано арматуру і спецчастини чеського виробництва.
Антон ЛЯГУШКІН та Дмитро ЯНКІВСЬКИЙ
Перелік використаних джерел інформації
Тархов С.А. Історія Львівського трамвая. – Львів, Фенікс Лтд, 1994 – 128 ст.;
Крижанівський А. Історія електрифікації Львівщини. – Львів: Галицька видавнича спілка, 2006 – 224 ст.;
Національна академічна чоловіча хорова капела «Дударик»
Національна академічна чоловіча хорова капела «Дударик» презентувала шосту пісню у рамках проєкту «Прийняття» «Ех, яблучко». Презентація традиційно відбувається щочетверга, повідомили у капелі.
“Ще одна згуба, яку презентуємо у рамках проекту «Прийняття». Пісня була популярною у 1917-1921 роках на усій території бойових дій від сходу і до заходу України. Дослідити автентичний текст видається неможливим, оскільки пісня обростала куплетами і варіантами. Ми обрали слобожанський варіант з махновським варіантом тексту. Жодні потуги ерефії – ані в привласненні пісень, ані на фронті не досягнуть успіху. І їм Українське яблучко поперек горла і стане!”, – зазначив керівник Дударика, автор проєкту та диригент Дмитро Кацал.
Як відомо, проєкт «Прийняття» – це твори Тараса Шевченка та пісні, які росіяни вкрали в українців.
Щочетверга о 14:00 на YouTube та у соцмережах https://www.facebook.com/Dudaryk.choir Дударики презентуватимуть пісні, які поцупили у нашого народу москалі.
Капела ідентифікує співанки, відшукує оригінальний текст, далі твори аранжуються, розучуються (період прийняття тривав приблизно півроку) і презентуються в медіа для широкого загалу і на саркому москалям.
Зібрані під час проекту кошти передадуть Збройним Силам України.
Відкритя виставки "Жінка і стиль ар-деко на поштовій листівці" з колекції Оксани Бобошко.
Цими днями в кав’ярні “Мазурек” (вул. Валер’яна Поліщука, 83) експонується виставка виставка під назвою “Жінка і стиль ар-деко на поштовій листівці” з колекції Оксани Бобошко.
Виставка дуже гармонує з інтер’єром кав’ярні, адже також остатня виконана в стилі ар-деко і вже тривалий час витримує цей чудовий стиль в найменших дрібницях.
Експозиція виставки “Жінка і стиль ар-деко на поштовій листівці” з колекції Оксани Бобошко.
“Дуже гарно, що у нас у Львові є така оаза арт-деко. Маленьке місце, дуже потульне і я тішуся, що Євген Булавін підтримує цю традицію оскільки Львів пов’язаний з арт-деко, особливо в архітектурі. І це була гарна ідея зробити такий острівок арт-деко – кафе”, – розповідає колекціонерка Оксана Бобошко.
Оскільки власник кав’ярні Євген Булавін також є філокартистом з великим досвідом та поважною колекцією, цілком логічно що він запросив Оксану зробити виставку у цьому, дуже форматному просторі.
Відкритя виставки “Жінка і стиль ар-деко на поштовій листівці” з колекції Оксани Бобошко.
“І оскільки я давно колекціоную поштівки, то Євген запропонував мені на літо, коли сюди приходить багато нових людей, частинку моєї колекції виставити в інтер’єрі кафе. У мене багато поштівок, понад 2 000, вони в темі «Жінка на поштівці», але жінка епохи арт-нуво і арт-деко. Арт-нуво – це період кінця ХІХ ст. і закінчилася Першою світовою війною, а ось в післявоєнний час світ охопив вир епохи джазу, швидкості, технічного прогресу і в подальшому ця епоха називалася арт-деко. Так от у мене, трішки менше, але є поштівки цього періоду, того вигляду жінки, оскільки в моїй колекції жінка є в центрі уваги, мені цікаво було підібрати для виставки поштівки саме того часу, а це десь 1930-ті рр., на якій зображена жінка”, – зазначає Оксана Бобошко.
Експозиція виставки “Жінка і стиль ар-деко на поштовій листівці” з колекції Оксани Бобошко.
На відкриття виставки прийшло вузьке коло справжніх поціновувачів жінок та стилю ар-деко. Подія була дуже атмосферною і цікавою.
А всі, хто ще не бачив цієї чудової виставки , має час оглянути її в кав’ярні “Мазурек” (вул. Валер’яна Поліщука, 83) до кінця літа.
Більшу частину парної сторони Казимирівської вулиці (сучасна Городоцька) займали правоохоронні органи. У будинку колишнього монастиря Бриґідок (1614-1784) австрійська влада розмістила в’язницю, яка функціонує донині як слідчий ізолятор. Взагалі, монастирі Бриґідок дуже любили перетворювати на тюрми – відомі такі “бригідки”, крім Львова, у Дрогобичі та Луцьку.
Костел Святого Апостола Петра ордену Бригідок. Фото 1913 року
На планах ХVІІІ ст. бачимо мурований костел Св. Бриґіди з прибудованим до нього зі заходу корпусом монастиря. З півночі прилягав монастирський сад. Австрійська влада влаштувала у закритому монастирі чоловічу в’язницю – карний дім. В 1840-х будівлю перебудували у “касарняному” стилі бідермаєрівського класицизму. Колишній костел опинився на закритому подвір’ї і став екуменічною каплицею для в’язнів.
В’язниця «Бригідки» у Львові, 1934 р.
У львівських Бриґідках відбували покарання кримінальні та політичні в’язні. В 1889 р. тут перебував Іван Франко, якого заарештували за підозрою у сприянні “шпигунам” з Росії – Сергію Дегену та Богданові Кистяківському, які приїхали з Києва відвідати Галичину та Карпати. Під враження цього кількамісячного арешту І. Франко написав поетичний цикл “Тюремні сонети”.
Головна брама Бриґідок.
16 червня 1939 р. з тюрми вдалося втекти трьом членам ОУН. На згадку про цю щасливу втечу на фасаді будівлі відкрили в 2008 р. скульптурну композицію – троє соколів прориваються через тюремні грати. Поруч встановлено пам’ятну плиту з написом: “Воля ціни не має! В пам’ять про пластунів – членів ОУН, політв’язнів Ярослава Гайваса, Петра Башука, Петра Канюки, які здійснили 16.06.1939 р. відчайдушну втечу з польської в’язниці “Бриґідки”.
Дим від пожежі в Бриґідках на вулиці Казимирівській
У тюрмі здійснювалися також страти. 23 грудня 1932 р. в Бриґідках повісили боївкарів ОУН Василя Біласа та Дмитра Данилишина. Їх засудили до страти за напад на пошту в Городку та вбивство керівника східного департаменту польського міністерства закордонних справ, ідеолога польсько-українського зближення Тадеуша Голувка (1889-1931), якого оунівці звинувачували у “духовному обеззброюванні українського суспільства”. Під час їх страти відбувалися Богослужіння у львівських церквах, яке супроводжувалося безперервним биттям у дзвони.
Розстрільний список тюрми № 4. Вирок виніс помічник начальника УНКВД Ілля Ступницький, санкціонував обласний прокурор Леонід Харитонов.
Справжня бійня відбулася у Бриґідках, які в 1939 р. стали тюрмою №4 НКВС, в останній тиждень червня 1941 р. Після початку німецько-радянської війни проводилося “розвантаження тюрем Львівської області від контрреволюційного, кримінально-політичного елементу”. Частину в’язнів евакуювали на схід, частину кримінальних злочинців випустили, а більшість ув’язнених було вбито. Загинуло також багато людей,яких енкаведисти заарештували у перші дні війни. За даними Музею жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького” у Бриґідках тобі було вбито 739 осіб (в тюрмі №1 на Лонцького – 1681, в Замарстинівській тюрмі №2 – 971 людину).
Впізнання загиблих. Фото 3 липня 1941 р.
В ніч на 24 червня 1941 р. боївкарі ОУН здійснили спробу визволити в’язнів львівських тюрем, хоча сили були нерівними, бо в місті ще залишалося багато червоноармійців. Однак охорона тюрми №4 розбіглася і близько 300 ув’язненим вдалося розбити двері камер і вирватися на волю, поки енкаведисти не повернулися, щоб продовжити свою криваву справу.
Для публікації використано фрагмент книги Ігоря Мельника “Краківське передмістя та західні околиці
Королівського столичного міста Львова” (Центр Європи, 2011)
У вівторок, 5 липня 2022 року, о 16.00, в читальній залі Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” ( вул. Професорська, 1) відбудеться кінопоказ та обговорення документального фільму “Від шепоту до крику”. Подія відбудеться в рамках Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA.
Організаторами події виступають Українське Фотографічне Товариство спільно з кіноклубом Центр мистецтв “АРТ-Простір” Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA та Львівським фотомузеєм, Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.
Цей документальний фільм досліджує героїчні спроби борців за демократію у п’яти країнах – Україні, Венесуелі, Єгипті, Малайзії та Зімбабве, а також виклики, котрі кидають диктатори, проти яких вони виступають.
Герої стрічки – це студентські лідери (Венесуела), молоді фахівці (Єгипет), політики-опозиціонери (Малайзія та Зімбабве) та колишній президент (Україна). Усі вони живуть на різних континентах і належать до різних культур, але всі прагнуть справедливості. Щоб здобути політичну свободу для себе та своїх співвітчизників, вони ризикують усім.
Режисер: Бен Мозес
Країна: США
Рiк виробництва: 2012
Тривалість: 95 хв
Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA відбувається щороку впродовж останнього тижня березня в Києві. Після завершення Docudays UA презентує найкращі фільми в регіонах України.
Мета фестивалю сприяти дотриманню й захисту прав людини та основоположних свобод, утверджувати розуміння людської гідності як найвищої цінності, підвищувати рівень громадянської активності в Україні, сприяти розвитку документального кіно.
До річниці загибелі Героя України, всесвітньо відомого співака, вихованця «Дударика» Василя Сліпака капела презентує «Місяць на небі».
Саме ця композиція була улюбленою у Василя, розповів керівник Національної академічної чоловічої хорової капели «Дударик» Дмитро Кацал.
«Багато хто впізнає Василя Сліпака саме по цій композиції, а його оперні друзі з пів світу вивчили її та співають по нині. На згадку про нього і про кожного, хто вже не заспіває з нами улюблених пісень. Про воїна і співака. Про Героїв цієї війни», – сказав Дмитро Кацал.
Як відомо, Василь Сліпак — всесвітньо відомий український оперний співак, соліст Паризької національної опери, волонтер, учасник Революції гідності та бойових дій на сході України. Загинув у бою від кулі снайпера 29 червня 2016 року. Кавалер ордена «За мужність» І ст., Герой України, кавалер ордена «Золота Зірка».
