Захід відбудеться в залі Науково-технічної бібліотеки НУ «Львівська політехніка» (вул. Професорська, 1), початок – о 16.00.
Альфред Владислав Кристіан Роберт Захарієвич – найвидатніший серед представників львівської архітектурної школи періоду сецесії, неокласицизму та раннього модернізму, провідний будівельний підприємець Львова першої третини ХХ ст., проєктант сотень мостів. Окремо слід відзначити його заслуги як ініціатора впровадження в будівництво Галичини залізобетонних конструкцій системи Франсуа Геннебіка.
Сьогодні ми віддаємо належне таланту цього майстра, який на початку ХХ ст. значною мірою визначав лице львівської архітектури – як у попередні століття визначали Павло Римлянин, Бернард Меретин та професор Юліан Захарієвич, його батько.
В неділю, 18 вересня 2022 року, у Гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла відбудеться Благодійний концерт хорової капели «Дударик» на підтримку 24-ої ОМБр імені короля Данила. Початок о 16:00, повідомили організатори.
Це один із багатьох благодійних заходів, які Львівська національна академічна чоловіча хорова капела «Дударик» ініціює для збору коштів на придбання безпілотника для 24 ОМБР.
«Сума у 50 тисяч доларів або 2 мільйони гривень, які потрібні на безпілотник, є велетенською для нас! Це більше, як ми змогли заробити і зібрати із благодійниками для ЗСУ з початку війни росії проти України. Маємо мету впоратись із цим викликом до кінця жовтня. Мотив для нас ясний як ніколи – це збереже не одне життя наших воїнів і це прискорить нашу перемогу», – зазначили Дударики.
На концерті у Гарнізонному храмі капела представить програму «1000 років української музики», яку невдовзі везе в тур Європою. Львів’яни, як завше, мають нагоду «зняти пробу» і підтримати цю ініціативу.
Нагадаємо, Дударик запрошує мистецьких партнерів з інших міст України долучатись до цієї ініціативи, а також долучитися до збірки коштів на безпілотник для побратимів в ЗСУ.
Перша промова і перша проповідь українською мовою у австрійській Галичині, яка кишіла польськими активістами, видання альманаху, який пізніше став національним символом, але в час своєї появи змусив косо дивитися на його укладачів тогочасну церковну верхівку, у плани якої не входило псувати відносини з австрійською адміністрацією, переклад українською окремих фрагментів “Слова о полку Ігоревім” та Біблії, авторство багатьох поетичних та письменницьких творів й унікального українського слова “читанка”…
Важко повірити, що за цим всім стоїть одна людина. Тим більше, якщо прожила вона трохи більше трьох десятиліть. Вона мала б бути більш міцною, ніж каменярі Івана Франка. Й ця людина такою була – навіть попри всі проблеми і невдачі. Водночас, ця людина була і людиною – з власними слабкостями та живими життєвими історіями.
Cимволічний портрет Маркіяна Шашкевича
Покаяльний вірш
У 1833 році, маючи трохи більше двадцяти років, Маркіян Шашкевич написав вірш “Син любимому отцю”. Дослідники творчості галицького просвітника вважають, що цей твір не був абстракцією і поетизуванням заради поетизування, а мав прив’язку до реальних подій, був рефлексією на них. Молодик відчував вину перед батьком і дуже шкодував, що образив того. Мотиви каяття та скорботи й дійсно є домінуючими в творі: “Отче, ох отче! Сли ся мені придало // Дні житя твоєго полином згірчити, // Сли коли око твоє жалем запало” і “Прости ми, отче, прости! Бач, я ся каю, // Жалем серце бідне моє прозябає, // Твої ноженьки сльозами зливаю, // Ах! прости синові, най не загибає”.
Сучасне фото дзвіниці церкви св. Духа. Єдина будівля колишньої семінарії, яка пам’ятає часи Маркіяна Шашкевича.
Після прочитання цього емоційного і інтимного вірша, образ національного будителя, який протистоїть режимам і духу епохи, кидає виклик ворогам та історичній несправедливості, відходить на другий план. Очевидно, появі цього твору мала передувати драматична подія у відносинах між батьком і сином.
Передісторія появи вірша
Поява альманаху “Русалка Дністрова” чи виголошення першої проповіді українською мовою – це чи не найбільш яскравий спалах у біографії Маркіяна Шашкевича. До і після цього в його житті було багато рутини і виконання повсякденних обов’язків. Маркіян Шашкевич навчався у духовній семінарії, а після висвячення був парохіяльним священиком. У семінарії він навчався досить довго: впродовж 1829 – 1838 років. Чому шлях, який більшість семінаристів тоді проходили швидше, у випадку Шашкевича вийшов таким тривалим, пояснює дослідник його життя і творчості Михайло Шалата: “…вступив до Львівської духовної семінарії, вихованці якої водночас були слухачами курсу філософії в університеті. Проте у 1830 році М. Шашкевич був виключений із семінарії за “вільнодумство”…після тривалих клопотань його було поновлено в семінарії”.
Обкладинка альманаху “Русалка Дністрова”. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Очевидно, саме “вільнодумство” Маркіяна Шашкевича, або “порушення режиму”, що також зустрічається серед причин виключення галицького будителя з семінарії, стало причиною того, що батько відвернувся від сина. Дуже знаково, що керівництво семінарії безпрецедентно довго відмовлялося поновлювати Шашкевича в статусі студента – це тягнулося роками і лише в 1833 році він повернувся до закладу. Впродовж цього часу Маркіян Шашкевич знайшов прихисток у Захара Авдиковськкого, брата своєї мами, який був управителем будинку убогих костелу святого Лазаря. Шашкевич тоді займався самоосвітою і допомагав дядьку у канцелярських справах, веденні документації.
Передісторія передісторії
Ті з нас, хто добре студіював шкільний підручник з історії, читаючи попередній підрозділ, очевидно, уже встигли відповісти собі на одне з найважливіших питань у ньому: Шашкевича виключили з семінарії за чіткі погляди, свідому позицію й жертовну боротьбу за українську ідею. Проте інформація з цього приводу зустрічається різна.
Михайло Грушевський (ліворуч) і Кирило Студинський. Рибний заповідник в Кононче, 9 червня 1927 року
Упродовж 1923 – 1932 років Наукове товариства Шевченка у Львові очолював видатний історик, професор Львівського і Яґеллонського університетів Кирило Студинський. Останній був також і дослідником життя та творчості Маркіяна Шашкевича, а ще – віддавав тому шану за пророблену працю. Кирило Студинський писав, що Маркіян Шашкевич був “першим русиному Галичині, який пройнявся ідеєю національності”. Водночас, у своїй книзі “Львівська духовна семінарія в часах Маркіяна Шашкевича (1829 – 1843)”, оповідаючи про епізод із виключенням Шашкевича, Студинський каже таке: “Невесело почався рік 1830. Дня 15 лютого вийшли питомці Мих. Базилевич і Маркіян Шашкевич з пополудневих викладів і враз з третім товаришем, Ник. Антоновичем удалися до реставрації Людвіка, де забавили […] і випили чотири фляшки вина. В повороті вступили вони ще до каварні, де Маркіян дістав рвотів. Засоромлений утік він до семінарії, де з причини недуги не взяв участи в обов’язкових функціях протягом 15 і 16 лютого. Дізнався про те ректорат, перевів слідство і зажадав видалення обох питомців з семінарії, на що консисторія згодилася”.
Пам’ятник Маркіяну Шашкевичу у Львові
Питання із причиною виключення Маркіяна Шашкевича з семінарії залишається відкритим. Тим не менше, ця історія є промовистою і має важливу дидактичну складову: всі ми люди і кожен може помилитися. Важливо пам’ятати, що історичні персонажі, яких ми вважаємо героями – це люди, яким поставили монументи, а не бронзові фігури, які спустилися до нас із постаментів і втілюють довірену їм долею місію. Зрештою, це ще питання – програє образ Маркіяна Шашкевича чи виграє, якщо причина його тривалої розлуки з семінарією була такою, на яку вказує Кирило Студинський.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Лучук І. Нова українська література Львова до Першої світової // Zbruč, 2015 [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://zbruc.eu/node/35558
22 жовтня у FESTRepublic відбудеться концерт гурту «Фіолет». Початок о 19:00, повідомили організатори VINIL Concert agency.
У програмі, крім нового матеріалу, «Фіолет» не омине увагою і свої потужні хіти. «Великий сольник найвідвертіших рокерів України гурту «Фіолет».
Повний склад. Максимум драйву, свіжих та улюблених синглів і сюрпризи! Вечір, який точно не забудеться і який ми повинні провести разом», – запрошують організатори.
Лідер рок-гурту «Фіолет» та супутніх сайд-проєктів, український музикант, письменник, громадський діяч, арт-директор фестивалю Бандерштат – Сергій «Колос» Мартинюк зазначив, що його улюблені осінні концерти відбуваються саме у Львові.
«Бо Львів для мене – це еталонна осінь. Приблизно так, як київська весна. Зрештою, де ще співати «Вечірній Львів», як не там? Приїдемо, як раніше, з кращим і новим, тому тримайтесь. Зустрінемося і до Перемоги!», – запросив Колос.
Як відомо, за плечима команди «Фіолет» участь у талант-шоу, 4 лонгплея, дві лайв-платівки та вже 5 EP.
В неділю, 11 вересня 2022 року, у Червонограді за допомогою професійних кухарів, представників влади приготували найбільшу в Україні паляницю.
Час приготування склав рекордні 4 хвилини 27 секунд, повідомляє пресслужба Львівської ОВА.
Дійство приурочили до відкриття місцевого ресторану сучасної української кухні.
Довжина унікальної паляниці – 5 метрів. Для виготовлення використали понад 100 інгредієнтів з усіх регіонів України та витрачено всього 4 хв та 27 сек. Рекордну паляницю відвезли у табір внутрішньо переміщених осіб.
Участь у приготуванні взяв очільник району Андрій Дяченко, радник голови Львівської ОВА з питань молодіжної політики Любомир Сопільник, координатор проєкту «1000 автомобілів свободи» Богдан Кисіль та інші.
Також під час заходу передали дві автівки в межах проєкту очільника області Максима Козицького «1000 автомобілів свободи». Автомобілі поїдуть на Харківщину та Херсонщину.
Продовжуємо знайомити наших читачів із цікавими знахідками з минувшини. Цього разу в фотооб’єктиві село Плугів Золочівського району Львівської області.
Фото датуються періодом Першої світової війни (1914-1918) роками. На фото можемо побачити військових австрійської армії, а також біженців, які тікають від війни. Також фотографу вдалось зробити кадри місцевої забудови та зведення мосту.
18 жовтня в театрі Заньковецької у Львові відбудеться благодійний концерт на підтримку ЗСУ Іво Бобула. Початок заходу о 19:30, повідомили організатори.
Програма концерту буде оновлена, адже Іво Бобул презентує абсолютно нові пісні, написані під час війни в Україні. Прозвучать також відомі твори, а цікавинкою стане виконання його авторських пісень румунською мовою.
«Артист, унікальний тембр голосу якого не сплутаєш із жодним іншим, запрошує Вас у світ Її Величності Пісні!
Іво Бобул – Народний артист не лише за званням, а й за визнанням народу. Багато пісень із його репертуару заслужено визнані золотими хітами естради, адже важко знайти в Україні людину, яка б не чула «Душі криницю», «Місячне колесо», «Берег любові», «Якщо любиш – кохай», «На Україну повернусь», «Осінній сад», «Скрипалю», «Мадонно Україно!», «Одна-єдина». Запрошуємо зустрітись, поспівати ці пісні разом, підтримати один одного емоційно і, звичайно, підтримати наших військових», – кличуть організатори.
Щороку співак презентує програми, де завжди по-різному, проте гармонійно поєднуються улюблені шлягери та абсолютно нова пісенна лірика, несподівані кавер-версії світових хітів, пристрасні рок-балади та романси, яких так проникливо, як Іво Бобул, не виконає ніхто.
Варто зазначити, що Іво Бобул активно дає благодійні концерти для наших воїнів у військових частинах.
Концерт у Львові є частиною благодійного туру артиста по містах західної України.
14 жовтня Іво Бобул виступить у Тернополі (Драмтеатр);
15 жовтня – у Івано-Франківську (Драмтеатр);
16 жовтня – у філармонії в Чернівцях,
17 жовтня – в ККЗ «Промінь» у Луцьку.
18 жовтня – Театр Заньковецької у Львові.
Львівська національна академічна чоловіча хорова капела «Дударик» ініціює серію благодійних заходів, спрямованих на придбання безпілотника для 24 ОМБР.
Невдовзі капела вирушить у європейське турне із подвійною місією, повідомили в Дударику.
«Це культурна дипломатія, а саме концерти, які дають змогу європейцям ознайомитись з історією України через музику, отримати неупереджену інформацію про війну росії проти України, про відвагу і відданість українців у цій боротьбі. Усі кошти від концертів буде спрямовано на потреби 24 бригади, зокрема для придбання безпілотника. Знаємо з перших уст, що це збереже не одне життя наших військових та завдасть багато «бавовни» окупантам», – зазначив керівник «Дударика» Дмитро Кацал.
Дударик запрошує мистецьких партнерів з інших міст України долучатись до цієї ініціативи, а також долучитися до збірки коштів на безпілотник для побратимів в ЗСУ.
Його вартість становить 50 тис.$, або 2 млн. грн.
Переказати кошти на придбання літачка можна за реквізитами, які можна знайти за посиланням https://cutt.ly/BCAweQ7
Кав’ярня “Віденська” на проспекті Свободи. Фото першої пол. XX ст.
Я несамовито полюбив осінь. За останні кілька днів, завдяки нашим ЗСУ, я несамовито полюбив осінь. Адже що може бути кращого ніж пити каву в улюбленій кав’ярні і читати про чергове місто, яке звільнили наші хлопці. А ще знати, що певно в цьому є і твоя малесенька заслуга. З цієї нагоди можна дозволити собі подвійну каву, і в товаристві нашого партнера Кави Старого Львова продовжимо переповідати кавові історії Йозефа Маєна.
Цей львівський журналіст влітку 1934 року написав цикл статей під загальною назвою “Розмови про львівські каварні”. Теж розтягуємо задоволення на кілька тижнів. Попереднього разу ми зупинилися на статті Йозеф Маєн. Болячки каварників. Нині продовжуємо.
Життя клубів та каварень Львова, ще донедавна специфічне, характерне і типове віденське життя, тепер перебуває під впливом життя і звичаїв варшавських. Хоча за часів існування монархії впливи Відня на життя каварень у столиці Галичини, були особливо вираженими. Сліди цієї віденської пракультури знаходимо в перших описах каварняного життя у Львові ще з 40-их років: каварень Вольфа та «Пекла». Приблизно тоді з’явилась у Львові дуже відома каварня, якої до сьогодні збережена назва є найліпшим виразом цих впливів: «Віденська». Цю свою історичну назву «Віденська» берегла мужньо: коли у 1918 р. переможні захисники Львова хотіли знищити усі сліди австрійського панування і вимагали від власника змінити назву, то лише за допомогою відомого директора Чоловського, який намагався зберегти давні традиції Львова, змогли зберегти цю назву для каварні.
До збереження віденського «Betriebu» (нім. «Виробництво» – ред.) у львівських «Kaffehausach» (нім. «Дім кави» – ред.) спричинився значною мірою той факт, що з давніх давен найелегантніші каварні Львова, подібно як і велика частина бізнесу у цілій країні, була у німецьких руках. Хоча це не місце для такого аналізу, та все ж можна це пояснити за допомогою однією з рис характеру нашого народу, що на словах звучить: чим хата багата, тим і рада.
Кав’ярня «Американська»
Варто усвідомлювати, що застосування цього прислів’я до каварняного бізнесу могло б зашкодити його інтересам. Подібно, як львівські власники каварень зберегли у себе віденські «Betrieb», так львівські бувальці каварень залишили в них аж до сьогодні віденський «Stimmung» (нім. «настрій, дух» – ред.) Одне з другим створило найвищий рівень каварняної культури, що промінням поширилося з Відня не лише на колишні країни монархії, але і на цілу Европу, створюючи ній каварні віденського типу. Такий віденський тип каварні ділиться на три ґатунки: на каварні самітників, каварні товариські та каварні «фахівців». Усі ці три ґатунки були і є представлені у Львові. Найбільш характерною, що збереглась до наших часів без змін – це каварня самітників. Цією каварнею є «ДОК», що розташована навпроти колишньої Korpskommando. Це vis-a-vis спричинилось значною мірою до збереження її характеру. Колись, ще перед війною, а навіть ще якийсь час після, називалась вона злегка революційно «Secesja». Сьогодні її назва – «Европейська». Однак із сьогоднішньою Европою, з Европою debacle’u, нічого спільного вона не має. Вона залишається Европейською, в давньому розумінні «европейської» Европи. Її назва виражає не сучасну Европейську велич, але є радше сентиментальним спогадом.
Дивна, але цікава доля випала цій каварні, яка колись була дрібноміщанською, потім, під час війни, неофіційним місцем зустрічі офіцерів з Korpskommando. Восени та взимку 1918 року тут не раз засиджувались солдати та офіцери усіх рангів та усіх народностей монархії, що затримались у цій повоєнній завірюсі на шляху до своїх родинних країв. Сиділи, чекаючи годинами, днями і тижнями на полагодження своїх репатріантських справ у комендатурі навпроти. Протягом кількох наступних років ця каварня була одним з найгучніших місць нічного життя. Тепер, особливо відтоді, коли «Центральну» перенесли в инший бік міста, стала вона найтиповішою каварнею самітників та мовчазних читачів газет.
Будинок Понінського, в якому протягом 1902 – 1912 років діяла кав’ярня ”Монополь”
Здається, що ніби для цього вона і була започаткована. Твереза внутрішня атмосфера не накидає жодних настроїв, є реалістичною та буденною. Ця каварня також не має жодних амбіцій, щоб стати якимось особливим місцем для святкових днів, а радше навпаки, має шляхетнішу та більш креативнішу тенденційну мету: це місце для щоденних зустрічей, місце постійних клієнтів (штамгастів – stamgast). Тому кожен новий гість завжди звертає на себе увагу инших. Можна сказати, що це каварня бувалих галичан-пенсіонерів.
Декілька відвідувачів, яких там можна зустріти вечірньою порою або недільного ранку, в сумі мають близько тисячі років. Сидять, кожен при окремому столику. Однак, окрім відокремлення, у цій мовчазній тиші від столика до столика існує все ж взаємна приязнь, наповнена привітністю старости, що вирівнює давні, вже давно неістотні різниці темпераменту та вподобань. Вони вже у такому віці, у якому люди, вперше від часу свого дитинства, починають знову ставати подібними до себе. Та все ж зобов’язують тут ще деякі рештки дистанціювання, відповідно до давніх становищ, до рангу, яким у хвилинах привітань та в коротких розмовах з педантичною прецизійністю себе титулують. Сидить придворний радник і радник цісаря (Hofrat i kajserlicher Rat), сидять радники, очима втягнуті у газети, витягуючи з них екстракт життя, духовні калорії та вітаміни, такі необхідні для старості. Старші, часом навіть дуже старші панове, при горнятку з чаєм або при чорній, в малих або великих філіжанках, по-віденськи приготованій в спеціальних дзбанках каві.
Не відважився б тут я замовити, за Варшавським звичаєм, половину чорної у філіжанці. Вважали б це за велике дивацтво, так ніби пиво хотів замовити у філіжанці.
І лише одного каварняного обряду мені тут бракує: церемонії розношення безлічі склянок свіжої води, які подає малий «пікколь» у кожній віденській каварні та щохвилини, раз від разу инший. Бракує мені також за лядою традиційної, золотоволосої касирки у шовковій сорочці, крізь яку проглядається несамовитий бюст (ein fesches Maedel, пане радник!), та її усмішки, прикритої товстим шаром губної помади на виснаженому обличчі. На буфетній ляді під старомодним дашком, яку підпирають дерев’яні скульптури, в’яне у вазі з водою троянда – останній спогад про неприсутню, але шановану усіма мрію про минуле. Зовнішній вигляд цих мрійників є дуже різноманітний. Є тут і розкішні панове зі старанно виплеканими бакенбардами, як також енергійні та штивні екс-достойники, одягнуті в урочисто-парадні костюми. Видно гумові стоячі коміри з краватками, що защіпаються на шиї та гумові «rollmankiet», які виглядають з під рукавів. Видно чорне взуття, витягнуте на взірець офіцерського «Salonschuhe» та мешти з довгими шнурівками, обмотаними кілька разів довкола ноги у кремовій шкарпетці з білою смужкою, що безсило звисають з під старанно підтягнутих штанів.
Кав’ярня “Віденська” на проспекті Свободи. Фото першої пол. XX ст.
На порозі більярдної кімнати, а вечорами також на сходах бокової кімнати, де грають у карти, з’являються час від часу на декілька хвилин молодші панове без маринарок, у самих лише камізельках та модних кольорових сорочках, вносячи легкий, спортивний характер у мовчазну читальню. Час від часу зашумить на повороті старий трамвай. З сусідньої кімнати долітає стукіт по кульках, заглушений сукном більярдного столу. Поза тим лише шелест карт та сухий звук газетних рамок перериває густу, цупку тишу.
І все так само, як тоді, коли Львів, відповідно до інформації старого Brockhaus, нараховував 159787 мешканців та був «eine Bezirkshauptmannschaft und Sitz der Statthalterei von Galizien am Bache Peltew». Тих понад двадцять томів Brockhaus – лексикон, що вкупі з ще грубішим довідником Королівства Галичини та Володимирії разом з Великим Князівством Краківським, були головною та фундаментальною частиною віденської каварні, що свідчить більше про її культурне значення, аніж будь які найвищі слова похвали. І двадцять з лишком томів не стоять тут недоторканими! Безлад, який панує на поличці, свідчить про те, що неодноразово ще сягає нетерпляча рука по якийсь з них і нервово, неуважно відкладає їх назад.
Беру і я один із томів, після літери «Л» та читаю, що вже під час виходу цього тому, дані Бедекерівського опису Лембергу були застарілі. Хтось з гостей-патріотів дописав своєю рукою на полях – почерк довголітнього урядовця – інформацію, яку вважав за потрібне: не перераховані пам’ятники та деякі історичні дрібниці.
Кав’ярня «Американська»
Час від до часу можна при деяких столиках почути німецьку мову, а навіть стовідсоткову, правдиву австріяцьку говірку: бо німецьку, швабську мову, порівняно з львівською, пом’якшеною мовою галицьких німців, чути навіть у иншій каварні самітників: в найближчій «Sewilli». Але «Sewilla», окрім симпатичного внутрішнього вигляду, самотня та опущена, не змогла ще створити жодної специфічної, власної атмосфери. Як і усі львівські каварні, «Севілья» також є каварнею віденського типу. Однак, жодна з них разом із «Віденською», не здається мені настільки віденською, як «Европейська».
Продовжимо наступного тижня. Запасіться терпінням і дочекайтеся.
Юзеф Маєн (1896-1978), народився у Львов, отримав атестат середньої школи у Відні, де вивчав філософію та історію мистецтва. Виступав як актор у львівських театрах, заснував театр “Семафор2. У 1927-1939 роках працював у газеті львівських євреїв «Chwila», яка виходила польською мовою. Цей нарис про львівські кав’ярні був опублікований у цьому журналі з 18 червня по 9 липня 1934 року.
Сканування церкви Покрови Пресвятої Богородиці у селі Попелі на Бориславщині
Це необхідно для того, щоб якомога точніше зафіксувати нинішній стан об’єктів і у випадку руйнування – максимально точно їх відновити.
Для церкви Покрови Пресвятої Богородиці, що у селі Попелі, у Бориславській громаді на Львівщині, оцифрують та створять 3D-модель. Церква старовинна, збудована ще у 1833 році. Про це повідомляє Департамент архітектури та розвитку містобудування Львівської ОВА.
Оцифрування та 3D-модель необхідні для того, щоб якомога точніше зафіксувати нинішній стан об’єктів і у випадку руйнування – максимально точно їх відновити.
Сканування церкви Покрови Пресвятої Богородиці у селі Попелі на Бориславщині
Фахівці компанії «Skeiron» та «Галичгеобуд» уже розпочали фотозйомку та лазерне сканування церкви. Роботи профінансує їх польський інститут «Polonika».
Нагадаємо, що на початку повномасштабної війни росії проти України на Львівщині сформували перелік пам’яток, які першочергово потрібно оцифрувати та створити 3D-моделі. У Львові також проводять 3D-сканування пам’яток архітектури, що дозволить зафіксувати усі параметри об’єктів та відтворити їх точну копію у разі руйнування.
У сільській хаті на Рівненщині виявили оригінали гравюр художника і члена ОУН-УПА Ніла Хасевича. Їх знайшов історик і мистецтвознавець Микола Бендюк, коли разом з товаришем розгрібали горище у купленому місяць тому будинку. Про це пише Суспільне.
На Рівненщині виявили оригінали Ніла Хасевича. Фото: Суспільне Рівне
Випадковою знахідкою Микола Бендюк називає понад пів сотні дереворитів авторства Ніла Хасевича.
Разом з товаришем Олександром Гребенюком він вирішив прибрати горище у хаті, яку майже місяць тому купив в селі Розваж.
“Саша заліз наверх і кличе мене: йди, подивися. Я вилажу, дивлюся — там в кутку він з-під полови дістав віхоть соломи, а в ньому була така невелика сумочка, де лежала ціла пачка оригінальних гравюр, які датуються 1949 роком”, — пригадав Микола Бендюк.
В той час, за даними історика, власником цього будинку був боєць Української повстанської армії Степан Домащук.
На Рівненщині виявили оригінали Ніла Хасевича. Фото: Суспільне Рівне
Повстанець займався поширенням агіток з гравюрами Хасевича “За Українську самостійну соборну державу”, але частину з них був змушений заховати.
“Останній керівник СБ ОУН Острозького району був арештований і розстріляний НКВС у 1950 році і на той час вже було небезпечно розповсюджувати ці агітки. Тож Домащук заховав їх під стріхою”, — пояснив Микола Бендюк.
Історик також додав, що після смерті Степана Домащука, з 1990 років його будинок кілька разів змінював власника. І увесь цей час дереворити митця лежали під половою на горищі.
“Стовідсотково гарантую, що їх робили з оригінального кліше Хасевича. Настільки тонка робота, що я, поки не потримав ці гравюри, не розумів, наскільки сильним гравером був Ніл Хасевич. Коли розглядаєш, то бачиш найтонші рисочки, які він робив”, — запевнив історик і мистецтвознавець.
Знайдені дереворити, зі слів Миколи Бендюка, нині на реставрації, щоб відновити пошкоджені грибком втрати. Потому він планує передати їх українським музеям.
“Така ідея у нас виникла з Олександром Гребенюком. Автентичні гравюри, які в інтернеті дуже дорого коштують, ми по одній роздамо всім державним музеям, в їхні колекції, щоб вони мали у себе оригінали”, — повідомив Микола Бендюк.
Поповнити музейні колекції оригіналами Ніла Хасевича планують до 80-річчя Української повстанської армії.
На Рівненщині виявили оригінали Ніла Хасевича. Фото: Суспільне Рівне
Довідково:
Ніл Хасевич – член ОУН-УПА, засновник підпільної школи художників-графіків. Він створив візуальний образ українського підпілля.
Народився 25 листопада 1905 року і в селі Дюксин на Рівненщині. Ще у дитинстві він втратив ногу, втім, це лише зміцнило його дух. Хасевич писав: “Я не можу битися зброєю, але б’юся різцем і долотом. Я, каліка, б’юся в той час, коли багато сильних і здорових людей в світі навіть не вірять, що така боротьба взагалі можлива. Я хочу, щоб світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці б’ються.”
Ніл Хасевич керував друкарнею повстанців, готував ілюстрації до сатиричних журналів УПА, оформляв листівки, малював карикатури, за що його і розшукували спочатку гестапівці, а згодом енкавеесівці. Історики підрахували, що загалом, у криївках він провів дев’ять років. У криївці він і загинув під час бою з військами НКВС у березні 1952 року, сталося це у селі Сухівці Рівненського району.
7 вересня 2022 р. у престижній мистецькій галереї «Євро АРТ» в Рівному відкрилась виставка воєнного плакату «Україна переможе!» кафедри дизайну Національного лісотехнічного університету України.
Відкриття виставки воєнного плакату “Україна переможе!”
Представлені на виставці плакати виконані викладачами і студентами кафедри дизайну Національного лісотехнічного університету України. Перші плакати були розроблені ще у 2014 році від початку анексії Криму і агресії Росії проти України. Окремі роботи вже виставлялись на поважних виставках в т. ч. Міжнародній виставці «Осінній салон «Високий замок»» у Львові і були відмічені нагородами. Студентські плакати виконувались в рамках навчальної програми дисципліни «Графічний дизайн» під керівництвом Юрія Ямаша, досвідченого плакатиста лауреата і дипломанта престижних міжнародних конкурсів і виставок. Як не іронічно зараз звучить, але першу свою міжнародну нагороду диплом ІІ ступеня художник отримав у Москві у 1989 р. саме за антивоєнний плакат. Ямаш від початку вторгнення і війни з 24 лютого 2022 р. створив сім плакатів і вони експонуються на виставці.
Юрій Ямаш. Ukraine will
Але перший з викладацького складу учасник виставки професор, доктор наук, завідуючий кафедрою дизайну Володимир Прусак, який представив складну, символічну і одночасно вишукану з художньої точки зору композицію «ZОМБОпошесть». Аналогічний творчий викладацький доробок є добрим професійним прикладом, а також прикладом громадського ставлення до подій що відбуваються сьогодні в нашій країні. Викладачі свідомі що плакатне мистецтво це потужна зброя і намагаються озброїти нею своїх вихованців і долучитись до перемоги над підступним ворогом. Це не правда – Коли говорять гармати музи мовчать, вони говорять і говорять потужно.
Відкриття виставки воєнного плакату “Україна переможе!”
В назвах багатьох плакатів звучить «Україна» ‑ Бережіть Україну! Мир Україні! Україна єдина! Крим це Україна! Ukraine will win! Clouse the sky over Ukraine!
Іван Монарха. Слава нації, смерть ворогам!
Плакат – це масове мистецтво, і воно не має існувати виключно у виставкових залах. Тому кожному відвідувачу виставки вільно розповсюджувати, копіювати, поширювати представлені плакати. Таким чином ми наблизимо нашу перемогу!
Віримо Україна переможе! Слава Україні!
Відкриття виставки воєнного плакату “Україна переможе!”Відкриття виставки воєнного плакату “Україна переможе!”
Перші відгуки про виставку.
Наталя Мирная, художник-дизайнер: «Мистецтво, як інструмент! Коли перо , чи пензлі вмочуєш у гнів , то виникає зброя!!! Дякую галереї за таку своєчасну презентацію плакату на сьогодні.»
Юрій Ямаш. ВСУЮрій Ямаш. Вундерфафлі рашкі
Галина Кульчинська: «Жовто-блакитні сердечка в очах античного Давида – як беззаперечний символ всесвітньої віри у те, що Україна обов’язково переможе! Саме цей плакат мій абсолютний фаворит на виставці воєнного плакату “Україна ПЕРЕМОЖЕ”, що сьогодні відкрилась у Євро Арт. Плакатне мистецтво – крикливе і галасливе і воно здатне вбивати…Бо самим своїм зображенням цілить відразу у серце, розум та емоції. І це саме те, що потрібно Україні сьогодні. Як на мене: горизонтальні зображення – на бігборди, вертикальні – на сітілайти (як соціальну рекламу)…І за якусь мить Рівне може перетворитися на величезний вуличний подіум для красивих і дуже актуальних творів мистецтва.»
Відкриття виставки воєнного плакату “Україна переможе!”
Виставка воєнного плакату львівських авторів діятиме в “Євроарті” до 23 жовтня.
У Стрийській громаді продовжують ліквідовувати пам’ятки тоталітарного режиму.
За останні три місяці міський комбінат комунальних підприємств провів демонтаж пам’ятників у Нежухові, Жулині, Ходовичах, П’ятничанах та смт. Дашава. Про це повідомляє Стрийська міська рада.
Нагадаємо, що депутати Стрийської міської ради підтримали рішення «Про демонтаж пам’ятників, що символізують агресивний мілітаризм радянської епохи на території Стрийської міської ради». Декомунізацію розпочали на весні із стели на Площі ринок у Стрию. Далі прибрали два пам’ятники радянським солдатам, які були встановлені на Стрийському міському цвинтарі.
Київ 1940 року. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів)
Про професора українського тіловиховання Степана Гайдучка (1890–1976) я неодноразово писав на сторінках сайту Фотографії старого Львова. Цього разу познайомлю читачів з невідомими світлинами з його архіву, які стосуються Києва.
Київ 1940 року. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів)
Йдеться про невеликий альбом з фотографіями, який містить 26 світлин. Вони акуратно поприклеювані. Зроблені в Києві. На жаль світлини не підписані і недатовані.
Київ 1940 року. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів)
Аналізуючи різні джерела та передусім листування Степана Гайдучка з професором Іваном Боберським (1873–1947) вдалося принаймні встановити рік світлин.
Київ 1940 року. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів)
У листі від 29 грудня 1941 р. Степан Гайдучок зі Львова до Івана Боберського у Тржич писав: «З песячого обовязку я зістав під большевиками. Працював в Медичнім Інституті (відділений від університету факультет мед[ичний]) де зразу організував і керував фізичним вихованням студентів. В 1940 р. був в Києві щось 10 день. Пізнав большевиків їх життя спосіб праці. Богато більше зібрав досвіду і ми усі, що ту залишилися чим ті що виїхали на еміґрацію. А що я не боявся ні вивозу на Сибір чи смерти тож не могли мені страхом заімпонувати і я мав зглядний спокій і сіре життя з дня на день, що привчило не пристращатися до земських дібр. З хати де я мешкав вивезли цілу родину в маю а доньку замордували. Мабуть і я би був на черзі як щоб були довше побули. Двох моїх братанків в Щирці замордували». Якихось інших фактів та деталей про цю поїздку Степана Гайдучка до Києва віднайти не вдалося.
Київ 1940 року. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів)
З приходом більшовицької окупаційної влади у вересні 1939 р. до Львова та великими суспільно-політичними перетвореннями у Галичині, Степана Гайдучка запросили організувати кафедру фізпідготовки у новоствореному Львівському державному медичному інституті. На ній як завідувач та викладач він пропрацював з 18 грудня 1939 р. до 30 червня 1941 р. Швидше за все, саме як викладач Медінституту у 1940 р. Степан Гайдучок здійснив десятиденну поїздку до Києва.
Андрій СОВА історик
Джерела та література:
Галичина – український здвиг за матеріалами архіву Степана Гайдучка: [Альбом] / Авт. ідеї Л. Крип’якевич; упоряд. Ю. Николишин, І. Мельник; літ. редактор І. Лемко. – Львів: Апріорі, 2014. – 268с.
Сова А., Тимчак Я. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512с.
Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків, Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.com; sovaandrij1980@gmail.com
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.
Команда Українського фотографічного товариства продовжує розпочатий під час Четвертих Фото Фестин проєкт “Живе кіно у Львові” та запрошує переглянути фільм “Камінний хрест” наживо з кіноплівки та насолодитися спілкуванням з поціновувачами українського поетичного кіна.
«Камі́нний хрест» — український художній фільм режисера Леоніда Осики. Відзнятий 1968 року на Національній кіностудії художніх фільмів імені Олександра Довженка за мотивами новел Василя Стефаника «Камінний хрест» та «Злодій».
Вже традиційно частуватиме всіх гостей Торгова Марка Кава Старого Львова. Вхід безкоштовний.
Ведмідь, якого випадково виявили українські військові у Бахмуті, буде мешкати у притулку для ведмедів «Домажир» на Львівщині. Про це з посиланням на ведмежий притулок «Домажир» пише Вголос.
Евакуйований ведмідь Бахмут
Ведмідь був покинутий у приватній оселі в Донецькій області, де наразі ведуться бойові дії.
Українські бійці випадково виявили його у вольєрі з пошкодженим дахом. Клишоногий був знесилений та у стані сильного стресу.
Евакуйований ведмідь Бахмут
Військовослужбовці ЗСУ протягом останніх кількох днів ділилися з ним своїми продуктами. А також придумали йому ім’я – Бахмут. Вони ж звернулися до зоозахисників та попросили евакуювати тварину в безпечне місце.
То ж тепер Бахмут поселився на Львівщині, де за ним доглядає команда фахівців.
Сьогодні продовжуємо розповідати про історію зведення Львівського оперного театру. Першу частину про вибір місця побудови театру можна прочитати тут, частину другу про проведення конкурсу на будівництво – тут , а третю, про учасників конкурсу – тут.
Фундаменти
Якщо на початках головною вадою площі Ґолуховських – як місця для спорудження нового театру – вважали бридке оточення і невідповідні санітарно-гігієнічні умови, то чим більше шансів здобувала ця локалізація, тим частіше порушувалася справа геологічних умов, і, відповідно, методів та коштів пов’язаних з будівництвом фундаментів майбутньої споруди.
Попереднє опрацювання умов для будівництва провів міський технічний підкомітет ще у 1890 р. Перед оголошенням конкурсу було здійснено геологічні розвідки території. На відведеній площі вручну пробурено 6 свердловин глибиною 12-14 м, і на підставі отриманих даних складено переріз основи. Відповідно до нього, зверху залягали насипні ґрунти (4,0-4,7 м) і голоценові алювіальні відклади; на глибині 12-13 м їх підстелює маастрихтський мергель (“опока” за тогочасною термінологією). Алювіальні відклади двоярусні: вгорі – відклади заплавної фації (глина, нижче – супісок і пісок), у нижньому ярусі – відклади старичної фації (торф, глинисті ґрунти, мул тощо). Підземні води з’явилися на глибині 6,6-7,6 м.
Результати геологічних розвідувань надавалися учасникам конкурсу на проект театру (разом з планами площі Ґолуховських та розцінками на будівельні матеріали і роботи у Львові). На їх підставі автори обох нагороджених проектів визнавали можливість будови театру на цьому місці. Однак серед фахівців рідко хто поділяв цей оптимізм. Політехнічне товариство ще перед оголошенням конкурсу в черговому меморіалі до міської ради визнало недостатність проведених розвідувань і вимагало доповнити їх більш детальними дослідженнями геологічної структури, санітарно-гігієнічного стану ґрунту і проведення спостереження за станом ґрунтових вод у місці будови і навколо неї як мінімум протягом року. Водночас пропонувалося провести такі дослідження і в інших місцях, де можна було б збудувати будинок театру у випадку, якщо площа Ґолуховських буде визнана непридатною для цього.
Площа Голуховського (тепер – вулиця Торгова). Кінець ХІХ ст.
Але міські влади вперто підтримували ідею будови театру саме на площі Ґолуховських, і членам Політехнічного товариства залишалося дискутувати у своєму тісному колі як навколо способів закладання фундаментів, так і його коштів. Результати проведених міською будівельною управою розвідувань тільки підтвердили висловлені у меморіалі товариства побоювання, що “ґрунт на площі Ґолуховських, з природи багнистий, буде представляти надзвичайні труднощі для фундаментів театральної споруди, що відповідає сучасним вимогам”. Питання, які фундаменти будуть найбільш відповідати таким умовам, ставилося на щотижневих зібраннях товариства настільки часто, що президії доводилося стримувати шквал пристрастей, пояснюючи, що ніхто ще офіційно не ставив запитів щодо думки Політехнічного товариства з цього приводу.
Одночасно не залишалася бездіяльною і будівельна управа Львова. Хоч перед конкурсом вона впевнено заявляла, що будівництво театру на площі Ґолуховських цілком можливе, але перед початком було прийнято рішення про проведення додаткових досліджень, зокрема про випробування ґрунтів статичними навантаженнями.
З цією метою виконано 4 шурфи 5-метрової глибини, що відповідало проектній глибині закладання фундаментів. В них опускали штампи площею 6000 см2, виконані з дубових брусів, на які спиралися чотири дерев’яні стовпи, що несли на собі поміст. Тиск створювали, укладаючи на помості залізничні рейки, сумарна вага яких відповідала навантаженням 1,0; 1,5 і 2,0 кГс/см2. Прибита до одного зі стовпів планка показувала величину осідання на окремо змонтованій шкалі.
Електричний трамвай на площі Ґолуховських (зараз – вул. Торгова), 1916 р.
Ці проби проводилися від середини квітня до 20 травня 1896 р. Такий короткий термін випробувань зумовлювався тим, що рейки для створення відповідних навантажень були позичені ненадовго. Період випробування навантаженням певної величини тривав від кількох годин до двох днів, а повний цикл в одному шурфі – лише від 2 до 6 днів. Отримана величина осідання під проектним навантаженням (1,5 кГс/см2) складала 30 мм.
Однак такі результати не задовільнили прискіпливих членів Політехнічного товариства. Сумніви щодо можливості будови театру на стрічковому фундаменті вони висловлювали ще до проведення випробувань ґрунту на щотижневих зборах. Навіть тогочасне світило у галузі фундаментів інженер Л. Бреннеке, який допомагав Янові Завєйському опрацювати плани фундаментів, не був певний, чи можливо використати з цією метою бетонну стрічку, тому радив провести детальніші дослідження ґрунту. Згідно з рішенням міської ради, було запрошено експерта-гідротехніка з-за кордону для оцінки придатності обраної площі для будівництва театру, ігноруючи місцевих фахівців. Це викликало опубліковані у пресі їдкі зауваження з боку Товариства, в яких наголошувалося на тому, що “можливості закладання фундаментів в гною площі Ґолуховських ніхто не заперечує, бо закладати фундамент можна і під водою, в ріці, морі тощо”, однак йдеться ще і про кошти такої споруди.
Саме фінансовий бік справи вплинув на дотримання як міськими владами, так і авторами конкурсних проектів принципу спорудження театрального будинку на стрічковому фундаменті. Члени Політехнічного товариства висували альтернативні варіанти.
Для їх оцінки у лоні Товариства утворено спеціальну театральну комісію під головуванням відомого львівського підприємця Ґвальберта Зємбіцького. До комісії увійшли: Мауріци Махальський, референт залізничного бюро Крайового відділу; Тадеуш Сікорський, старший інженер меліораційного бюро Крайового відділу (референти комісії); директор дорожнього відділу Густав Ройт і професори львівської Політехніки Юзеф Єгерман і Юзеф Рихтер.
Краківська площа, вид від пл. Голуховських ( нин. пл. Торгова ), поштівка, поч. XX ст.
Хоч комісію було утворено ще 7 березня 1896 р., її члени не поспішали з висновками, очікуючи на результати випробувань ґрунту, та навіть подбали про перепустки на будівельний майданчик для безпосереднього нагляду за ними.
Результати роботи театральної комісії Політехнічного товариства було оприлюднено у липні 1896 року. Визнавши ґрунт площі Ґолуховських “дуже ненадійним для будівництва”, а результати проб недостатніми, комісія запропонувала два проекти фундаментів, альтернативні до пропонованого магістратом стрічкового.
Першим проектом був фундамент, який спирався б на дерев’яні палі. Таке вирішення ще до створення комісії пропонувало двоє з її членів – Ю. Єґерманн і Г. Ройт. Згідно з цим проектом, у ґрунт площі Ґолуховських необхідно було б забити близько 4800 дубових паль довжиною 6,2 м і діаметром 30 см.
Палі повинні були забиватися у мергель на глибину близько 1 м, а їх верхівки знаходились би на 0,54 см нижче рівня підземних вод. Котловани планувалося поглибити до 9,2 м (проти 5,5 м у проекті магістрату). Палі планувалося зв’язати бетонним ростверком. Кошти на спорудження таких фундаментів перевищували б кошти магістратського проекту на 180 тис. зл.р.
Роботи з укладання фундаменту майбутньої Львівської Опери. Фото кін. XIX ст.
Друга пропозиція була ще більш коштовною. Фундаменти планувалося будувати на залізобетонних опорах, з’єднаних цегляними арками. Ці опори сягали б мергелю і навіть заглиблювалися у нього на приблизно 0,46 м. Котлован планувалося поглибити до 8,36 м нижче рівня землі, а до мергелю вирити шахтним методом колодязі, в яких встановити опори. Кошти реалізації цього проекту на 200 тисяч зл. р. перевищили проект магістрату, однак незаперечно, ще при його реалізації надійність фундаментів забезпечувалась.
Та окрім надійності фундаментів споруди, існувала і проблема коштів їх спорудження. Пропоновані Політехнічним товариством варіанти при їх реалізації могли призвести до значного зросту витрат на будівництво театру – до 25 відсотків (кошти спорудження були обраховані на 815 тис. зл.р.), на що міські влади, через стан міських фінансів, не могли погодитися. Пропонований магістратом проект будівництва на стрічковому фундаменті мав би коштувати майже у три рази дешевше, але, з другого боку, геологічні умови були надзвичайно складними навіть в очах нефахівців, які складали більшість у міській раді. Нікому не хотілося починати коштовний експеримент, і тому 30 серпня 1896 року спеціальна комісія під головуванням одного з ініціаторів будови, колишнього президента Львова Е. Мохнацького, після всебічного обговорення справи і огляду місця будівництва, ухвалила провести ще три додаткових випробування ґрунту.
Едмунд Мохнацький (пол. Edmund Mochnacki) президент міста в роках 1887–1897. Зображення: https://uk.wikipedia.org/
Ці дослідження проводилися в іншій спосіб і тривали набагато довше, ніж попередні. 2 вересня 1896 р. у викопаному до проектної глибини закладання фундаментів шурфі (5,5 м) було відлито з бетону кубічний блок об’ємом 1 м3, який залишили на три тижні до повного затвердіння. Тільки після цього терміну на ньому почали надмуровувати цегляний стовп, що розширювався догори; вага цегли і блоку мала відповідати навантаженню на ґрунт 1 кГс/см2.
Через три тижні після виведення опори до висоти, що відповідала потрібному навантаженню, осідання становило 9 мм. Однак цю спробу визнали недостатньою через те, що не було враховано осідання при виконанні бетонного кубу. На додаток стовп, який розширювався догори, дуже скоро впав. Падіння стовпа було не єдиною аварією під час цих дослідів. 16 листопада о шостій годині вечора завалилася частина каналу над Полтвою довжиною прибл. 13 м. Цей канал було збудовано спеціально для відведення річки від місця будови театру, а причиною катастрофи був тиск землі згори і з боку старого театру, оскільки частина склепіння зі сторони площі Ґолуховських виходила до частково викопаного котловану. Та ця подія тільки підтвердила необхідність в більш ретельному дослідженні ґрунту на планованому місці спорудження театрального будинку.
Наступне випробування розпочалося 13 листопада і проводилося, із врахуванням помилок, припущених при проведенні першої спроби, до 13 лютого 1897 року. Місце випробування було змінено щодо першого на 2 м, але метод проби був той самий. Отримані результати не набагато відрізнялися від попередньо отриманих, якщо врахувати різницю у періодах проб; осідання при навантаженні 1,5 кГс/см2 становило 38 мм, а при 2 кГс/см2 – 65 мм.
Роботи з укладання фундаменту Львівської Опери. Фото кін. XIX ст.
Результати проб було запропоновано для оцінки “комісії експертів”, скликаної міською владою. Характерно, що до складу цієї комісії не було запрошено жодного члена театральної комісії Політехнічного товариства, натомість у неї увійшли прибічники варіанту будови на стрічковому фундаменті: директор міської будівельної управи Ю. Гохберґер, архітектори Г. Бізанц, Ст. Холонєвський, С. Гавришкевич, Ян Шульц, інженер Брунек, Шайер, Морачевський та сам автор проекту З. Ґорґолевський. Відповідно і висновки комісії, оприлюднені 15 лютого 1897 р., позитивно оцінювали як можливість спорудження театру на стрічковому фундаменті, так і придатність для цього ґрунту площі Ґолуховських як з геологічної, так і з санітарної точки зору.
Результати випробувань і дослідження щодо рівня підземних вод, які проводилися під час будови нового колектора Полтви, здавалося б, підтверджували висновки комісії експертів. Тому до уваги не бралися попередження голови театральної комісії Політехнічного товариства Ґвальберта Зємбицького. У спеціальній статті, опублікованій в друкованому органі Товариства “Czasopismo Techniczne” він доводив помилковість висновків комісії та вказував на неоднорідність ґрунту на площі Ґолуховських і нерівномірність навантажень, викликаних вагою різних частин споруди. Усі ці фактори, на думку автора, повинні були призвести до нерівномірності осідання споруди, появи тріщин у стінах, тощо.
Однак на момент опублікування статті Зємбіцького рішення про будову театру на стрічкових фундаментах було вже остаточно затверджено. На користь цього рішення промовисто свідчили результати проб, висновок комісії експертів та значно менші фінансові затрати. Та і сам первісний план створення фундаментів, що залягали б на різній глибині, окремій для кожної частини споруди, було змінено. Стрічковий фундамент, згідно з переробленими планами, споруджуватися на одній і тій самій глибині (5,5 м) під усією спорудою з метою створення рівномірного навантаження на ґрунт, яке відповідало б 1,5 кГс/м2. Розпочалося спорудження фундаментів майбутнього театру.
Земляні роботи розпочалися 5 червня 1897 року. Котлован об’ємом 16500 м3 було виконано вручну. Літо було сухим, і підземні води в котловані не з’являлися. Ґрунт дна котловану виглядав повністю однорідним, тільки фундамент старих оборонних мурів та залишки дубових палів, якими укріплювали береги Полтви, пересікав його навкіс (згідно з реконструкцією міських фортифікацій, виконаної Я. Вітвицьким, це були фундаменти равеліну на острівці, спорудженому у 1703 р. для захисту північно-західного рогу Низького замку).
Перекриття Полтви в районі майбутнього зведення Львівської Опери. Фото 1880-х років
Вже 21 серпня 1897 року розпочалося бетонування фундаментів. Ґрунт було вирівняно тонкою верствою міцно утрамбованого піску. Старе русло Полтви було також заповнено піском, який трамбували тонкими шарами при сильному зволоженні водою; дно русла знаходилося на глибині прибл. 2,5 м нижче фундаментів. Міцність цієї верстви перевірялася додатковими пробами. На верстві утрамбованого і зволоженого піску залито перший шар бетону товщиною прибл. 15 см, на якому укладалася арматура, розміщена перпендикулярно до бетонних стрічок і мурів для сприйняття згину стрічки в напрямку вздовж стіни, вирівнювання нерівномірного осідання та навантаження по її довжині. Тільки після цього розпочали створювати бетонні стрічки. Верхню частину фундаментів вздовж межі старого русла Полтви додатково зміцнили залізною арматурою. Крім того, в місцях великих отворів створювалися зворотні арки для передачі тиску ґрунту на стіни.
Нижня частина стрічкового фундаменту до висоти 60 см виконувалася з бетону у співвідношенні 1 частина цементу:3 частини піску і 5 частин клепарівського вапняка, верхні верстви – 1:4:7, який виконувала спілка І. Левинського і Ю. Сосновського. На цих фундаментах мурувалися стіни, переважно з каміння, що скріплювалося звичайним та гідравлічним вапном або цементом, залежно від товщини муру і навантаження на нього. Навколо фундаментів було закладено дренаж з глиняних труб діаметром 16 см. Бетонування тривало від 21 серпня до середини жовтня 1897 р. Використано 2544 м3 бетону. Усіма роботами з укладання фундаменту керував Ян Богуцький (1870–1948), професор Львівської політехніки, йому ж належав і детальний проект фундаментів.
Своєрідним звітом про виконані роботи стала доповідь Я. Богуцького на щотижневих зборах Політехнічного товариства 26 січня 1898 р. У дискусії, що відбулася після цього, доповідачеві довелося відбивати критичні атаки тих, хто вважав проведені проби недостатніми. Знов згадували про попередження, висловлені Г. Зємбіцьким і про неоднорідність ґрунту площі Ґолуховських. Професор Політехніки і видатний львівський архітектор Юліан Захарієвич висловив думку про доцільність створення різних частин споруди. “Можливо, що це буде перший у світі будинок, фундаменти якого обчислено і збудовано таким способом”, з цим твердженням доповідача погоджувалися всі або майже всі присутні, як і з тим, що роботи проведено на належному технічному рівні.
Юліан Захарієвич
Свою доповідь Я. Боґуцький закінчив наступними словами: “Зараз, коли творіння росте на наших очах, нам не залишається нічого іншого, як щиро побажати йому, щоб на цій основі воно витримало як найдовші роки!” Однак час довів, що опоненти мали таки рацію. Позитивні, на перший погляд, результати статичних випробувань, виявилися помилковими, оскільки стосувалися лише верхньої, відносно однорідної верстви алювію. Широкі стрічки фундаменту викликали рух усієї алювіальної товщі з надзвичайно різнорідною структурою. Нерівномірні осідання проявилися ще під час будівництва – з квітня 1899 р. до лютого 1900 року вони становили для різних кутів споруди 4,5…8,95 см. Відповідно і уявний виграш у коштах закладання фундаменту в кінцевому результаті обернувся в багато разів більшими експлуатаційними витратами.
Та все це виявилося тільки згодом. А поки що на фундаментах, довкола яких точилося стільки суперечок, зводилася споруда.
Павло ҐРАНКІН, Євген СОБОЛЄВСЬКИЙ
Джерело: П. Ґранкін. Статті (1996–2007). – Львів: Центр Європи, 2010.
Львів, що зберіг свою неповторну атмосферу навіть в обіймах радянської імперії, був своєрідним феноменом. Кав'ярні, які в Європі є невід'ємною частиною міського життя, у...
