Академічний симфонічний оркестр Львівської національної філармонії спільно з головним диригентом Теодором Кухарем в продовження святкування 120-річчя запрошують на концерти, композиції з програми яких вже через кілька місяців прозвучать у великому гастрольному турі Сполученими Штатами Америки.
Концерти відбудуться в рамках масштабного мистецького проєкту «Бачити і чути Україну / See & hear Ukraine», який в серпні презентувала Львівська національна філармонія ім. М.Скорика у співпраці із Благодійним фондом Козицького в межах проєкту «Ми і світ / WE & WORLD», повідомили організатори проєкту.
Завдяки проєкту «Бачити і чути Україну», в межах гастрольного туру у США, публіці буде представлено не лише найкращі зразки музичного мистецтва, а й українське образотворче мистецтво відомих українських художників.
Натомість композиції, що увійдуть у програму десятків виступів у різних штатах Америки, Академічний симфонічний оркестр Львівської національної філармонії, який у цьому сезоні відзначає своє 120-річчя, спочатку презентує рідній львівській публіці.
Разом зі скрипалькою Лідією Футорською 27 жовтня о 18:00 оркестр презентує «Трагічну увертюру» Йоганнеса Брамса, Перший скрипковий концерт Макса Бруха та Другу симфонію Яна Сібеліуса.
А наступного дня, 28 жовтня о 18:00 спільно із знаним львівським піаністом Мирославом Драганом оркестр презентує такі твори: Людвіг ван Бетховен. Увертюра «Творіння Прометея», Концерт для фортепіано з оркестром «Імператор» та Антонін Дворжак. Симфонія №6 ре мажор.
Також публіці буде представлена виставка з історичних, архівних матеріалів: фото, афіш, відгуків, рецензій за весь період становлення Академічного симфонічного оркестру та загалом Львівської національної філармонії.
Дзвіниця монастиря у Підкамені. Фото: Львівської обласної військової адміністрації
У селищі міського типу Підкамінь, що на Золочівщині, реставрують пам’ятку архітектури національного значення XV – XVIII століть — Монастир походження дерева Хреста Господнього. Там відновили дзвіницю.
Про це повідомили у пресслужбі Львівської обласної військової адміністрації.
Дзвіниця монастиря у Підкамені. Фото: Львівської обласної військової адміністрації
Монастир у Підкамені. Фото: Львівської обласної військової адміністрації
“Цьогоріч вдалося розчистити і відреставрувати зовнішні фасади всіх ярусів дзвіниці, відновити підвіконня, покрити міддю дахи, завершити реставрацію кам’яних блоків вхідної брами дзвіниці й закінчити впорядкування благоустрою території пам’ятки”, — розповідає директорка департаменту архітектури та розвитку містобудування Львівської ОВА Олена Василько.
За її словами, на ці роботи використали 3, 5 млн грн.
Дзвіниця монастиря у Підкамені. Фото: Львівської обласної військової адміністрації
Роботи у монастирі розпочали у 2018 році. Їхня загальна вартість понад 20 млн грн. З них 12,6 млн виділив Європейський Союз, ще 9, 5 млн — область. Відновлюють пам’ятку у межах Програми Транскордонного співробітництва Польща–Білорусь–Україна.
Упродовж 2018-2021 років частину дзвіниці пристосували до виконання функцій центру паломницького туризму, встановили систему пожежної сигналізації, почали виконувати роботи з благоустрою території монастиря.
Мандруючи просторами всесвітньої мережі, часто модна натрапити на дуже цікаві світлини. Цього разу на очі потрапила чудова збірка фотографій Городка Ягеллонського датованих 1934 роком.
Городок Ягеллонський, світлина 1934 року
Городок Ягеллонський – таку назву мало колись місто Городок – центр Городоцької міської об’єднаної територіальної громади Львівського району Львівської області. Розташований над річкою Верещицею, лівою притокою Дністра, за 25 км від обласного та районного центру Львова.
Городок Ягеллонський, світлина 1934 року
Городок на Львівщині (історичні назви – Городок Соляний, Городок Галицький, Городок під Львовом, Городок Ягеллонський) – одне з найстаріших міст на території сучасної України, яке виникло і сформувалося в княжу добу.
Городок Ягеллонський, світлина 1934 року
Історична площа Ринок зараз носить назву Майдан Гайдамаків. Раніше площа являла собою величезний прямокутник, забудований історичними будівлями, в південно-західному кутку якого стояла ратуша.
Городок Ягеллонський, світлина 1934 року
До слова, Ратуша і більшість будинків збереглися, але в радянські часи майже по діагоналі площі пройшла досить жвава траса, яка розділила площу Ринок і змінила її конфігурацію.
Городок Ягеллонський, світлина 1934 року
Східну частину площі Ринок займає найстаріша збережена будівля Городка – фарний костел Воздвиження Чесного Хреста. За даними чотирьохтомника “Пам’ятки містобудування і архітектури Української РСР” будівництво храму здійснене в три етапи. До початку XV ст. відноситься лише хор. Східна частина головної нави і каплиці добудовані в XVIII ст.
Городок Ягеллонський, світлина 1934 року
В наш час місто дуже недооцінене своїм туристичним потенціалом. Хочеться вірити, що після перемоги, у міста з’явиться другий шанс стати потужним культурно-туристичним центром українського прикордоння.
11 листопада у Центрі Довженка відбудеться концерт гурту «Folk & jazz бенд FIJI» та Зіновія Карача. Початок о 19:00, повідомили організатори VINIL Concert agency.
«Артисти презентують львівській публіці найзатишніший концерт осені. Неймовірні Folk & jazz бенд FIJI та харизматичний Зіновій Карач співатимуть шедеври українського ретро! Легендарні естрадні та батярські пісні, романси, вальси і не тільки! Беріть колєг і коліжанок, батьків і дітей! Поспіваємо разом!», – запрошують організатори.
Частина коштів, виручених з продажу квитків, буде перерахована на лікування нашого маленького друга Ромчика Олексіва, який проходить лікування та реабілітацію в Німеччині разом із татом Ярославом.
Частина коштів, виручених з продажу квитків, буде перерахована на лікування нашого маленького друга Ромчика Олексіва, який проходить лікування та реабілітацію в Німеччині разом із татом Ярославом.
Молодий колоритний гурт із Коломиї T.HUTSULS часто наголошує, що у їхній назві зашифровано вислів «True Hutsuls». Відтак правдиві, «трушні Гуцули» кожною своєю піснею, кожним своїм відео підкреслюють цю «трушність» – в унікальних звуках народних гуцульських інструментів, в елементах одягу, зрештою, – у філософії любові до гір, природи, що є незмінним джерелом натхнення і невичерпної сили кожного гуцула.
У своєму новому кліпі «Сум вівчара» T.HUTSULS чи не у кожному кадрі передають колорит українських Карпат, традиції та звичаї гуцулів. Ролі у відео дісталися учасникам групи: вокалістці Алексі Цимбал, цимбалісту Олегу Пазюку, сопілкарю Андрію Секреті, бас-гітаристу Ігорю Чоборяку та ді-джею Остапові Балуху.
Зйомки відбувалися у мальовничому гуцульському селищі на Прикарпатті, в автентичній гуцульській хаті. Знімальна група Hutsul-Art Production (режисер – Аріна Цимбал, оператор – Сергій Угрин) спробувала максимально точно передати побут, атмосферу і настрій одного дня з життя гуцулів. Цікаво, що своєрідним стилістом музикантів виступив Михайло Вінтонюк – майстер народного кушнірства із села Корнич, що на Коломийщині, який реставрує старовинні кептарі, а також шиє нові – за зразком давніх. Найунікальніші речі з його колекції можна побачити у кліпі на «трушних Гуцулах».
Кадр з кліпу «Сум вівчара»
— Атмосфера під час зйомок була напрочуд душевною та сімейною, – ділиться враженнями вокалістка T.HUTSULS Алекса Цимбал. – А природа Карпат – вона заворожувала! Зізнаюся, краєвиди довкола нас дуже відволікали від знімального процесу – подумки ми гуляли полониною і шукали гриби. Декому із команди це навіть вдалося: допоки режисер знімали одних учасників, інші встигли назбирати кошик грибів! Їх ми під завісу зйомок і приготували на багатті просто неба – ці кадри також увійшли у нашу нову, дуже атмосферну відеороботу «Сум вівчара».
Кадр з кліпу «Сум вівчара»
— У цьому відео показано нетривожне, безтурботне, спокійне, розмірене щоденне життя гуцулів, – розповідає Михайло Балух, засновник масштабного культурологічного руху Hutsul Planet, автор музики до пісні «Сум вівчара». – У тому часі, в якому ми зараз усі живемо, таке життя стало мрією. Цим кліпом T.HUTSULS не тільки бажають якнайшвидшого втілення цієї мрії у життя, а й дякують нашому війську за те, що щодня наближує її.
Читати та переказувати Історію Львова, як і будь-якого іншого міста, неможливо без згадок про конкретних діячів, що своїми діями визначали хід подій, а часто і долі інших людей. Зазвичай такі особи приїжджають до міста і роблять тут кар’єру, ім’я та здобувають славу. Однак, найбільш шанованими є ті, що в певній місцевості народилися і її прославили чи збагатили. Годзімір Малаховський – корінний львів’янин. Він дуже цікава і не менш важлива фігура в історії Львова.
Дорівнятися до важливості Малаховського можуть хіба незнання в сучасному суспільстві та байдужість до цієї особи. Чому так? Малаховський належить до категорії діячів, про яких у нас не заведено говорити. Цим ставленням можна здивувати жителів західних країн, де локальні менеджери часто користуються більшою популярністю та увагою суспільства, ніж загальнодержавні.
Президент Львова Годзімір Малаховський. Фото з https://en.wikipedia.org/
Розвиток та інвестиції
Годзімір Малаховський народився у Львові, тут виріс і здобув освіту. Вперше, по-дорослому і серйозно, він зіткнувся з проблемами міста і потребою та можливістю їх вирішувати у 1892 році, коли став міським депутатом. У міській раді Малаховський займався юридичними та організаційними питаннями, фінансами. Не менш важливим є і те, що він працював над оновленням статуту Міської ради. Пізніше став першим президентом Львова (1896 – 1905) після нововведень. Серйозним екзаменом для нього стала Крайова виставка 1894 року, де Малаховський був співорганізатором. Цю роботу він виконав успішно. Відтак у 1896 році став депутатом Галицького Сейму, де входив до бюджетної та залізничної комісій, відстоював інтереси вчителів. Тоді ж став і президентом Львова.
Клумби поміж павільйонами Крайової виставки, оформлені А.Рерінгом. Фото 1894 року
Впродовж десяти років Малаховський очолював місто. Цей період був досить інтенсивним і насиченим, якщо говорити про модернізацію життя у багатьох сферах. До успіхів і досягнень Малаховського можна зарахувати прокладення водопроводів і будівництво каналізаційної системи. Чималу позику для перетворення міста на сучасний і комфортний населений пункт брали ще за його попередника, президента Львова Едварда Мохнацького. Малаховський продовжив рух цим шляхом і розвинув наявні успіхи. Залучивши нові інвестиції, команда Малаховського займалась розширенням водопровідної мережі. Отож, у 1901 році ввели в дію 30-кілометровий водопровід “Воля Добростанська – Львів”. Таким чином, опираючись на розрахунки професорів Львівської політехніки, Львів отримав воду з басейну ріки Верещиця. У тому ж році було завершено перекриття Полтви та регуляцію міської каналізації у центральній частині Львова. Ці роботи відбувалися в декілька етапів, а розпочалися ще наприкінці 1870-х років.
Хай буде світло!
ХІХ століття було певним зламом в історії людства. Між іншим, саме тоді зародилися й набули поширення явища, без яких неможливо уявити життя сьогодні. Зокрема, це газ та електрика. У Львові в тім числі. Газовня була у Львові ще з середини століття. У 1898 році вона перейшла у власність міста, тоді ж її було модернізовано і збільшено обсяги отримуваного газу. Водночас збільшили і кількість вуличних газових ліхтарів, а тому покращилась і освітленість львівських вулиць.
Газовий ліхтар на Площі Ринок, бл. 1900 року. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Ще один важливий напрямок роботи Малаховського і його команди – це електрифікація міста. На межі століть, а особливо на початку ХХ століття, активно входило у вжиток електричне освітлення. У 1894 році у Львові збудували першу електростанцію, а в 1908 році, за каденції Малаховського, завершили будову нової електростанції змінного струму на Персенківці. Автором проекту цієї будівлі був Адольф Піллер, а будівельними роботами керували Альфред і Казімєж Каменобродські. Нова міська електростанція була важливим кроком для освітлення міста та розширення мережі електротранспорту. Також тепер можна було братися і за повноцінну електрифікацію приватних помешкань.
Нова міська електростанція змінного струму на Персенківці. Нині – Львівська ТЕЦ № 1. 1910 р.
На сам кінець, команда Годзіміра Малаховського почала досить активно говорити про потребу розширення Львова. Очевидно, за рахунок приєднання до міста довколишніх населених пунктів. Це питання є актуальнним досі, але чи не вперше його озвучували саме тоді.
Арена руху між Сходом і Заходом
У Годзіміра Малаховського була загальна ціль, якій підпорядковувалися усі його наступні дії: перетворити Львів на велике і сучасне європейське місто. Можна констатувати, що цей задум йому вдався. За час перебування Малаховського на посаді президента Львова, місто переживало значну розбудову, перебудову і модернізацію. Ці зміни бачили й відчували місцеві мешканці, але також їх помічали і у Відні, столиці імперії. Державні чиновники імперії Габсбургів, які відвідували Львів, позитивно відгукувалися про наше місто. Зокрема, констатували, що “Львів швидкими кроками рухається вперед”, а також, що наступне покоління буде змушене “рахуватися зі Львовом як із ареною великого руху між Заходом і Сходом”.
В п’ятницю, 28 жовтня 2022 року, о 16.00 в читальній залі Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” ( вул. Професорська, 1) відбудеться лекція “На узбіччі Глинянського шляху”.
Лекцію прочитає доктор історичних наук, професор кафедри історії, музеєзнавства і культурної спадщини Національного університету “Львівська політехніка”, працівник Львівського історичного музею, керівник археологічної експедиції Святослав Терський.
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.
Прадавня земля сучасної Львівщини ховає в собі безліч таємниць минулого. Одним з історично важливих мікрорегіонів краю є східні околиці Львова, де за доби середньовіччя пролягала важлива комунікаційна артерія, що сполучала Львів із причорноморськими портами. Відома як Татарський шлях або Глинянський (в околицях нашого міста) ця дорога виникла в значно раніші часи. Про її прадавню історію розповіли археологічні розкопки які недавно провела спільна археологічна експедиція Львівського історичного музею та кафедри історії, музеєзнавства і культурної спадщини Національного університету «Львівська політехніка» при сприянні недавно створеного Історико-краєзнавчого музею села Словіта.
В історико-культурному плані цей район відомий пам’ятками прикордоння галицького та Волинського князівств ХІ-ХІІІ ст., а зокрема, літописним Рожним полем – полем чисельних літописних битв, а також одним з найдавніших на Львівщині духовних осередків –Словітським монастирем.
Роботами експедиції досліджено понад сотню різноманітних пам’яток – від стоянок кам’яної доби, курганів та ритуальних кам’яні стел – ідолів доби язичництва до решток військового табору – місця збору посполитого рушення ранньомодерної доби. ВРозкопками вивчено руїни давніх келій Словітського монастиря та виробничих споруд невідомої науковцям лісової гути. Зібрано сотні унікальних пам’яток минулого, які з несподіваної сторони розкривають давнє минуле цієї частини Львівщини.
3 грудня у !FESTRepublic (вул. Старознесенська, 24) відбудеться концерт гурту «Кому вниз». Початок о 19:00.
«Кому Вниз» – український рок-гурт, створений 1988 року в Києві. Його творчість на 100% наповнена Україною: її традиціями, культурою, музикою, шаною нашим героям та українським духом!
Саме це можна почути у кожній улюбленій композиції «Кому Вниз».
«Це легендарна група, у якої є пісні, здається, на будь-яку тему. Композиції про видатних людей, про духовність, витончені та жанрові твори. Дуже багато їхніх пісень актуальні зараз, під час війни в Україні! Усе це чекає на вас у ! FESTRepublic.
Квитки краще придбати завчасно, адже їх не так багато. Запрошуємо насолодитись вечором музики високого духу! Буде потужно!», – запрошують організатори VINIL Concert agency.
В колекції польського архіву вдалося відшукати фото з міста Рави-Руської на Львівщині. Кадри датуються 1933-1939-ми роками.
Заклад для дресирування собак. Рава-Руська, 1933-1939 рр.Заклад для дресирування собак. Рава-Руська, 1933-1939 рр.
Ці кадри показують як місті на кордоні дресирували собак в міжвоєнний період. В Раві-Руській існував спеціальний заклад, де прикордонники готували собак для служби на кордоні.
На фото показаний процес дресирування, а також навчальна будівля.
Заклад по дресируванню існував тут з 25 січня 1933 року до 10 вересня 1939 року. Початок Другої світової війни призупинив у Раві-Руській роботу закладу, який також займався підготовкою собак-поводирів, так і собак для охорони державного кордону.
У середу, 26 жовтня 2022 року, о 16:00 в читальній залі Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” ( вул. Професорська, 1) відбудеться творча зустріч з львівською письменницею Наталією Гурницькою. В рамках зустрічі письменниця презентує свій новий роман “Багряний колір вічності”.
Подія організована Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка” у співпраці з Центром порятунку культурної спадщини, Львівським Фотомузеєм та Українським Фотографічним Товариством (УФОТО).
Цю авторку Ви вже знаєте, бо, мабуть, читали такі твори як “Мелодія кави в тональності кардамону”, “Мелодія кави в тональності сподівання”. Також Наталія Гурницька є співавторкою книги “Львів. Кава. Любов” разом з Галиною Вдовиченко, Дарою Корній, Вікторією Гранецькою, Нікою Нікалео та Тетяною Белімовою тощо.
Українська музика за складних та не легких умов сьогодення поступово оновлюється та починає яскраво експериментувати. Ми стаємо свідками народження потужної музичної тенденції, де музиканти зараз є частиною культурно-суспільного фронту та активно включаються до волонтерської діяльності.
Гурт “MOLODI” – це нове й потужне віяння незалежної музики України, ентузіасти, які щиро горять спільною справою і творять нову українську музику.
Учасники гурту вирішили, показати свою творчість спершу в соцмережах, у вигляді коротких відео. Аудиторія сприйняла пісні тисячними переглядами відео.
Саме тому Кирило та Іван вирішили не зволікати, а робити прем’єру пісні “Сонце”.
“Цей трек про те, що війна вкрала наше щасливе літо, але ніхто не може забрати наші мрії, – зазначають хлопці. – Ми хочемо, щоб кожен згадав, яким літо має бути у мирний час. Довгі літні розмови, романтичні історії, прогулянки теплими літніми ночами під зорями – це те, що залишилося у наших спогадах мирного часу, які ми бережемо”.
Музиканти трохи привідкрили завісу про що будуть наступні треки.
Другим пронизливим треком став “Дощ”.
Учасник гурту Кіріл зазначає: “Моя мама довго була в окупації в Маріуполі. Я зустрівся із нею вже у другій половині березня. Ми провели разом 2 тижні на Західній Україні. Але змушені були знову розлучитися надовго. Це моя найближча людина. Мій настрій підкріпив дощ за вікном. Коли я грав на вулиці, у мене народився мотив приспіву. І на цей мотив народилися слова”.
Останнім став сніппет на третю пісню “Біль”.
З самого початку трагічних подій учасники гурту знаходилися в різних куточках України, мандрували різними шляхами нашої країни.
Але, зустрівшись у Львові, Кирило та Іван зрозуміли, що настав час саме для цього треку.
Музиканти говорять: “Мелодія народилася у саму темну годину ночі, у хостелі, і вилилося в те, що було близьким всім українцям на той час. Це внутрішній стан, той самий нелегкий момент невизначеності, що був у серцях всіх. І саме це дало можливість нам створити унікальний контраст між танцювальним мотивом і складними словами-відчуттями”.
Зараз музиканти активно готують сольний альбом, та вже встигли подати заявку на Нацвідбір конкурсу “Євробачення-2023”.
Трек “СОНЦЕ” доступний для прослуховування та завантаження на всіх цифрових майданчиках.
“Все що не вбиває нас – робить нас міцнішими” – ця фраза однозначно стосувалася українців. За два останні тижні ми стали ще міцнішими. Ні “небесні мопеди”, ні масові ракетні атаки не зможуть заставити нас здаватися. Цього ніхто не змінить, як і не змінить традиції приходити в неділю зранку в улюблену каварню, пити запашний напій і, в товаристві нашого партнера Кави Старого Львова слухати цікавезні кавові історії Йозефа Маєна.
Цей львівський журналіст влітку 1934 року написав цикл статей під загальною назвою “Розмови про львівські каварні”. Теж розтягуємо задоволення на кілька тижнів. Попереднього разу ми зупинилися на статті Йозеф Маєн. Каварня «Театральна». Нині продовжуємо.
В кав’ярні. Кінець ХХ ст.
Спеціальний «Tarok-klub» міститься у найближчій «Cafe Palermo» при кінці вулиць Рутковського та Камінського. Подібно як колись назва «Cafe Abbazia» по вул. Легіонів, так тепер «Cafe Palermo» навіває спогади про омріяне клієнтами гаряче сонце. Орієнтальні настінні малюнки відображують південні дива. У глибині затіненого залу, між дзеркалами, виділяються чотири картини-близнюки, створені кимось з художників, пейзажні студії якого завжди проходили не далі, аніж львівська рогатка. На кожному з них намальовано Палермо, пасма цеглистого, червоного піску, на якому виростає рудо-зелена пальма над берегом гранатової хвилі моря і на тлі яскравого лазурного неба з кремовим сідаючим сонцем.
Можливо завдяки таким емоційним картинам і завдяки емоційному освітленню бічного залу, над яким розміщено табличку «Tarok-klub», ця каварня має хоч якийсь успіх. Але цей емоційний «Tarok-klub» не перетворюється вечорами у бар і немає танців, як у сусідніх «Caritonie», чи «Grand» або «Cafe Victoria».
В кав’ярні. Картина Ф. Шталя. 1887 р.
Ні. «Palermo» є задбаною, солідною, стовідсотковою каварнею, що нагадує живі жидівські каваренки віденського Leopoldstadt.
Не залишилось у ній ані сліду від того, що було тут чверть століття тому: з відомої «Під жовтим простирадлом». Ця назва, менше відома, мала своє прикре тлумачення: господар, який багато років хворів, та все ж хотів пильнувати свій бізнес, лежав у головній залі своєї каварні, завернутий у не дуже чисті простирадла. У гарячі дні переносили його з ліжка під буфетом на більярд …
Таку розкидану постіль я бачив сьогодні в одній львівській каварні: «Cafe Victoria». Щоправда складалась ця постіль лише з однієї, і то чистої подушки на дивані біля буфету. І правдоподібно, коли нічні танці у «вікторії» затягнуться на довше, змучений господар задрімає на ній на якусь хвилинку.
Господар може спокійно дрімати і серед дня. Лише у задній картярній залі панує невеликий рух. Передня зала зі світлими жовтими шпалерами та світло жовтими меблями, з дивними балдахінами в куті біля буфету та в другому куті, над сценою оркестру, удень завжди порожня. Кілька відвідувачів бурмочуть щось, як у дрімоті, або гортають журнали. А будь які консумації тут здається взагалі не практикуються. З тієї причини офіціант спокійно проводить свій час на балконі. Роздивляється людей та метушню на «чорній біржі» посередині вулиці. Можливо хоче почути останній курс долара. Після настирливого постукування нового клієнта, постійні відвідувачі самі закликають його до зали.
В кав’ярні. Рисунок Ж. Рафаеллі
На загал усе спокійно і тихо. Подібно до дзижчання мух, з вулиці долітають звуки «біржі», пригадуючи усім, що вулиця Рейтана розташована у межах Валів.
Господар може спокійно спати навіть удень. І здається мені, що у випадку подальшого тривання сучасної кон’юнктури, і инші господарі сусідніх каварень на Валах, подібно як і господар «Вікторії», зможуть западати у глибокий, кризовий сон на своїх подушечках …
Продовжимо наступного тижня. Запасіться терпінням і дочекайтеся.
Юзеф Маєн (1896-1978), народився у Львов, отримав атестат середньої школи у Відні, де вивчав філософію та історію мистецтва. Виступав як актор у львівських театрах, заснував театр “Семафор2. У 1927-1939 роках працював у газеті львівських євреїв «Chwila», яка виходила польською мовою. Цей нарис про львівські кав’ярні був опублікований у цьому журналі з 18 червня по 9 липня 1934 року.
Легенда української рок-музики, актор, співак, автор пісень, лідер найпопулярнішого у світі українського рок-гурту «Воплі Відоплясова», власник та організатор фестивалю «Країна Мрій», а також засновник Фестивалю сучасної української рок-музики Олег Скрипка відправляється в концертний тур містами України для підтримки патріотичного духу, адже його забагато точно не буває!
Нестримні «Танці», коли ми «Були на селі», драйвова «Музіка», незабутня «Весна» і ще багато хітів з репертуару легендарних «ВВ» на єдиному концерті у Львові. Відбудеться він 11 листопада у !FESTrepublic. Початок о 19:00.
Олег Скрипка
«Коли кожну композицію хочеться підспівувати, неймовірна енергія надихає на звершення і розпирає гордість, бо це своє, українське! І ми можемо цим пишатися! Музика для тих хто знає, пам’ятає і розуміє! Лише один концерт, який не можна пропустити», – запрошують на унікальну подію організатори VINIL Concert agency.
«Наші пісні – велика об‘єднуюча сила духу та наснаги. І там, де пісня – нема місця страху. Там, де немає страху, вирує любов! Тож шануймо наших героїв: живих, мертвих і ще ненароджених! Адже зараз лінія фронту проходить крізь серце кожного українця. Ми об’єднуємося радіти життю на користь ЗСУ. У прифронтовій атмосфері, бо лінія фронту проходить у душі і волі кожного із нас. Слава Україні!», – розповів про свої майбутні виступи Олег Скрипка.
Пряжа у Львові – один з товарів, які мають найбільший попит. Й не дивно, адже рукоділля – гарний спосіб не лише зайняти вільний час, а й створити якісні речі для сім’ї, друзів й на продаж. А у цій статті ми розповімо про основні види пряжі та де купити найкращу.
Пряжа у Львові: які існують види
Проблема підбору ниток для в’язання полягає у тому, що їх існує безліч видів, й навіть професійні майстри та майстрині можуть заплутатись під час підбору, не кажучи вже про новачків. Стандартно нитки діляться на літні та зимні, де перші підходять для створення легкої одежі, а другі мають більшу теплопровідність, краще зігрівають та мають підвищений рівень м’якості.
Нитки для в’язання розділяються залежно від походження матеріалу на кілька груп:
Тваринні: зазвичай складаються з волокон, що мають тваринне походження. Особливу популярність мають різноманітні види шерсті – овеча, верблюжа, альпаки тощо. Окрему категорію становить пряжа, яка створюється з натурального кашеміру та мохеру.
Рослинні: у якості основи використовують частини рослин – листя, пагони й навіть квіти. Серед найбільш популярних варіантів – звісно, бавовна, льон, бамбук, інколи – джут та інші види.
Штучні: основна відмінність полягає у створенні з натуральних матеріалів, проте з проходженням процесу штучної обробки. За основу беруть деревину, з якої потім отримують два типи волокна – віскозу та бамбук.
Синтетичні: можуть виготовлятись з нафти, газу, вугілля шляхом хімічного синтезу. Головна особливість таких ниток полягає у вищій стійкості до зносу, можливості довше тримати свою форму. Особливо актуальними лишаються варіанти з акрилу, поліаміду, поліестеру тощо.
Як правильно обрати тип пряжі? Подумайте про те, для чого ви будете її використовувати. Наприклад, для створення теплих речей краще обирати варіанти натурального або тваринного походження, де у складі присутні волокна шерсті або кашеміру. Для речей, які будуть використовуватись на повсякденній основі, або для декору, краще обирати варіанти, до складу яких входить синтетика. Завдяки цьому ви отримаєте шкарпетки, носовички, пледи та інші речі, які довше будуть лишатись красивими, менше будуть тягнутись та втрачати свої властивості.
Купити пряжу у Львові у магазині «Золоте Руно»
Якщо вам потрібна якісна пряжа – обирайте інтернет-магазин під назвою «Золоте Руно». В асортименті ви знайдете якісні види пряжі – як натуральної, так і штучної, а ще – комбінованої, що поєднує у собі властивості різних матеріалів.
Магазин пропонує мотки від відомих виробників – Alize, Gazzal, YarnArt та інших.
А отримати замовлені товари можна як кур’єром у місті Львів, так і за допомогою поштових служб – Нової Пошти, Укрпошти або Justin.
У вівторок, 25 жовтня 2022 року, о 16.00 в читальній залі Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” ( вул. Професорська, 1) відбудеться віртуальна мандрівка на Українську антарктичну станцію «Академік Вернадський» розташовану на острові Галіндез архіпелагу Аргентинські острови біля Південного Полюсу.
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Центром порятунку культурної спадщини, Львівським Фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.
В програмі відкриття виставки фотографій “Наші на Полюсі” Сергія Глотова, який вже більше 6 місяців перебуває на українській антарктичній станції Академік Вернадський, у складі 27-ї української антарктичної експедиції, як біолог-зимівник. За цей час він вже зробив багато гарних світлин і хотів би розказати про Україну в Антарктиці.
Також запланований перегляд відеоролика про життя 27-ї української антарктичної експедиції, знятий спеціально до відкриття виставки.
Родзинкою, за сприятливих погодних умов, має стати онлайн екскурсія антарктичною станцією «Академік Вернадський». Будемо сподіватися, що погода нам сприятиме і ми, в реальному часі, побачимо як і де живуть українські полярники.
Готель “Україна”, який з’явився на місці готелю “Подільський” в радянський період
Відвідувачі найвідомішого тернопільського кінотеатру “Злата” (раніше — “Кінопалац”), розташованого на вулиці Франка, мабуть, навіть не здогадуються, що майже 120 років тому саме в цьому приміщенні, яке, зрештою, тепер реконструйоване до невпізнання, відбувся перший кіносеанс в історії міста.
А через короткий час, в жовтні 1910 року, в цій давній будівлі польського товариства “Сокіл” було відкрито також найперший стаціонарний кінотеатр у Тернополі.
Щоправда, уже через кілька місяців головний кінозал міста перекочував в інше, спеціально обладнане приміщення, яке збудував у дворі новопридбаного готелю “Подільський” на центральній вулиці Міцкевича (тепер — бульвар Шевченка) тогочасний галицький бізнесмен Антоній Шидловський. Згодом власницею цього готельного комплексу стала його дружина Юстина Терлецька-Шидловська, про яку у повоєнні роки в діаспорних часописах згадували як про щиру українську патріотку, яка підтримувала зв’язки зі спецслужбами УНР, а пізніше співпрацювала із ОУН.
Юстина Шидловська, підприємниця та меценатка, власниця готелю “Подільський” та кінематографу “Світязь”
Як відомо кінолюбам, про можливості використання підпільниками приміщення кінотеатру для боротьби з окупантами, яскраво розповів Квентін Тарантіно у своїй містифікаційній стрічці “Мерзенна вісімка”. У Тернополі до таких радикальних кроків, як у його фільмі (обов’язково перегляньте), справа, ясна річ, не дійшла. Однак, спогади про Юстину Шидловську свідчать, що вона, перейнявши бізнес свого чоловіка, займалася ризикованим благодійництвом, пов’язаним з українським національно-визвольним рухом.
Перші кінопокази
Але про все за порядком. Перш, ніж перейти до історії цієї діячки та її чоловіка, спершу потрібен невеликий екскурс в історію появи в Тернополі такої новомодної у той час розваги як кіно.
За інформацією місцевого краєзнавця Ігоря Дуди, перші одноразові кінематографічні сеанси відбулися у Тернополі у 1904 році. Їх проводив 63-річний інженер та винахідник Генрик Міхальський зі Львова, який уже на той час був відомий своїми експериментами із телефонними апаратами власної конструкції. Для показу кількох кінострічок, які він привіз, львівському ентузіасту кінематографа виділили зал у недавно спорудженій будівлі польського гімнастичного товариства “Сокіл”.
Приміщення польського “Сокола”, в якому був перший в місті кінотеатр, та сучасна будівля кінотеатру “Злата”
Кінематограф на той час був дивовижею не тільки у провінційній східній околиці Австро-Угорщини. Перший кіносеанс у Парижі відбувся щойно у 1895 році — менш, ніж за 10 років до перших показів у Тернополі. У 1896 році тогочасна газета Kuryer Lwowski із захопленням писала про нові винаходи Едісона та братів Люм’єр, називаючи їх “фотографіями руху та життя”.
“Направляємо кінематограф (тобто кіноапарат, – авт.), наприклад, на залізничний потяг, що мчить на повній швидкості, або на бурхливі хвилі повної ріки, що несе зруйновані мости й млини, на кінні чи велосипедні перегони, на групу робітників, зайнятих роботою чи під час ходи, і відповідний інструмент сфотографує все це на довгій колодійній стрічці з надзвичайною швидкістю прокручування, коли ж вона потім переводиться в дуже швидкий зворотний рух, то за допомогою електричного світла і відповідної лінзи відкидає зображення на полотно, натягнуте на рамі, — достовірно відтворює зняті сцени, щоб перед нашими очима була не лише перспектива картини, але й рух, і життя, і бракує лише фонографа, щоб ми мали повну ілюзію того, що стали свідками реальних подій – справжньої повені, шторму на морі, ходи робітників, роботи на фабриці, битви тощо”, – описували тодішнє диво техніки журналісти.
Так виглядали перші кіносеанси, ілюстративне фото
Друге знайомство тернополян з кінематографом відбулося у серпні 1906 року, коли до міста знову ж таки зі Львова приїхав на той час ще студент Львівської політехніки, майбутній інженер Казимир Бартель, який був власником найсучаснішого на той час апарата системи Шарля Пате. Вистави “електричного театру” відбувалися вже не в приміщенні “Сокола”, а в так званому “Новому Замку” — будівлі, зведеній на початку 19 століття поруч із давньою міською твердинею під час її реконструкції на палац.
За збереженими Ігорем Дудою спогадами, у програмі кіносеансів, які запропонував тернополянам 24-річний інженер Бартель (згодом він став міністром залізниць і п’ять разів очолював уряд Другої Речі Посполитої, – авт.), були документальні стрічки “Бій биків в Іспанії”, “Китайський балет” та російська воєнна хроніка. Глядачі були вражені тим, що кіноапарат не давав звичного досі миготіння і створював враження правдивого театрального дійства.
Очевидно, фотографії “руху та життя” припали до вподоби мешканцям Тернополя, бо вже у 1910 році, за даними згаданого краєзнавця, в залі “Сокола” інженер Володислав Білий облаштував перший стаціонарний кінематограф із традиційною для таких закладів назвою “Уранія”.
Бізнесмен, активіст і романтик
Достеменно невідомо, чи мав стосунок до проведення першого кіносеансу і відкриття цього закладу у приміщенні “Сокола” Антоній Шидловський. Але фактом є те, що цей бізнесмен (у тогочасній пресі його називали торговцем або купцем) у 1885 році належав до засновників цього військово-спортивного товариства та входив до керівництва “Сокола”. Зокрема, як повідомляла газета Kuryer Lwowski, у 1890 році Шидловського було обрано до складу видовищної комісії. У серпні того ж року розпочалося будівництво приміщення “Сокола”, яке менш ніж за рік з’явилося на теперішній вулиці Франка.
Повідомлення в газеті Kuryer Lwowski про Антонія Шидловського як одного з керівників товариства “Сокіл”, 1890 рік
На той час Антоній Шидловський був відомою особою в місті. Зокрема його обрали заступником голови тернопільської добровільної пожежної команди. Представляючи його обрання на цю посаду, журналісти тоді зауважили, що він є “душею всіх компаній та невтомним працівником”, тобто таким собі тогочасним активістом, небайдужим до різних новацій.
Та на зламі століть у житті Антонія Шидловського відбувався різкий поворот, очевидно, пов’язаний із одруженням. Його обраницею та супутницею життя стала Юстина Терлецька, родом із Рогатина. Разом із дружиною тернопільський бізнесмен оселився у Станиславові (тепер — Івано-Франківськ, -авт.), де зайнявся торгівлею м’ясними та ковбасними виробами.
Як свідчить оголошення у газеті Kurjer Stanislawowski, Антоній Шидловський тримав свою крамничку в самому центрі міста, неподалік від приміщення місцевого товариства “Сокіл” (тепер — будинок дитячої бібліотеки на площі Міцкевича в Івано-Франківську, – авт). Тут продавався смалець, сало, шинки, ковбаси та сардельки – все, ясна річ, найвищої якості.
Оголошення в газеті Kurjer Stanislawowski про торгівлю в крамниці Антонія Шидловського в Станиславові (Івано-Франківську), 1901 рік
Але лише торгівлею ентузіазм тернопільського бізнесмена не обмежувався. В Станиславові він також активно долучався до громадського та політичного життя, став членом наглядової ради Міщанського банку, входив до різних виборчих комісій та щедро роздавав пожертви. З приводу благодійного внеску на будівництво костелу в приміському селі Княгинині (тепер — частина Івано-Франківська, – авт.) місцева газета у 1906 році згадує також і його дружину — Юстину Шидловську.
Та минуло якихось десять років і подружжя Шидловських несподівано вирішило повернутися до Тернополя.
“Пан Антоній Шидловський, власник нерухомості у Станиславові, придбав готель “Подільський” у Тарнополі, на його подвір’ї він збудував будівлю строго за сучасними вимогами та встановив там кінотеатр”, – повідомляла у січні 1911 року газета Kurjer Stanislawowski.
Повідомлення в газеті Kurjer Stanislawowski про придбання Антонієм Шидловським готелю “Подільський у Тернополі і облаштування кінотеатру
Отож, минуло якихось три місяці після того, як у тернопольському “Соколі” було влаштовано перший стаціонарний кінозал, як Шидловський одразу повертається. І, як може здатися, повністю витісняє конкурента.
“Світязь” проти “Уранії”
За своїм розмахом новий кінематограф біля готелю “Подільський” явно перевершував “Уранію”, відкриту в залі “Сокола”. За даними краєзнавця Ігоря Дуди, кінозал тут був розрахований на 350 місць у партері і ще 62 — на балконі. На відкритті нового приміщення демонстрували одразу декілька фільмів: художні — “Цигани”, “Серце пробачить” , “Моріц та його двійник” , “ Офіцер Софії”, “Дебют у вар’єте” та документальні — “Сінгапур” , “Рільництво в Тунісі” , “Найновіші події в Європі” .
Програма сеансів у “Світязі” (так назвали цей кінозал) змінювалися кожні три дні. Оскільки тогочасне кіно ще було німим, то їх перегляд супроводжував грою військовий оркестр. Щоправда, збереглися спогади про те, що музиканти надто часто задивлялися на екран і тому бувало не потрапляли в ноти і сильно фальшивили. Також глядачам створювали незручності модні дамські капелюшки, які жінки принципово не бажали знімати в кінозалі, аж поки з цього приводу місцеве староство не видало спеціальний указ.
Готель “Подільський” та кав’ярня “Бульвар” — частина торгово-розважального центру в Тернополі на початку ХХ століття
Невдовзі нове підприємство подружжя Шидловських стало одним із улюблених місць тернополян та, зважаючи на його готельну складову, і гостей цього міста. Готельно-відпочинковий комплекс складався із трьох великих будівель і був схожим на такий собі торговельно-розважальний центр. Тут працювали крамниці галантереї і тютюну, шевська і слюсарна майстерні, перукарня, відділ сільськогосподарського банку. Знайшлося тут приміщення для казино і спортивного товариства.
Також при готелі була популярна кав’ярня “Бульвар”, в якій, за спогадами, навіть у важкі роки Першої світової війни, коли в місті не вистачало хліба, майже всі крамниці були зачинені, а в ресторанах годі було пообідати, можна було випити філіжанку чорної кави або “меланжу” (кави з молоком на кшталт капучино).
Інтер’єр кав’ярні “Бульвар”
Сам готель був новітньою спорудою, оснащеною власним водогоном, центральним опаленням, ваннами і електричним освітленням, яке тільки-но з’явилося в місті. При готелі також була стайня та возівня.
На жаль, не має достовірної інформації, що трапилося із Антонієм Шидловським і чому після придбання готелю та будівництва кінотеатру тільки його дружину називають власницею цього комплексу. Відомо, що у серпні 1911 року подружжя виїхало на відпочинок (а може й на лікування) до відомого курорту в Карлсбаді (Карлових Варах).
Повідомлення у виданні Curliste Karlsbad про відпочинок в готелі Антонія Шидловського з дружиною Юстиною, 1911 рік
Як повідомляв бюлетень Curliste Karlsbad, в готелі “Острів Мальта” купець Антоній Шидловський з Тернополя знімав двомісний номері зі своєю дружиною Юстиною. Можливо, у нього дійсно серйозно похитнулося здоров’я.
Підпільна діяльність патріотки
У спогадах про Юстину Шидловську її родич Юрій Терлецький пригадував, що “Подільська Гостинниця” у Тернополі стала місцем, де українці могли почувати себе “вигідно та свобідно” і де часто перебували визначні громадяни й театральні артисти.
Перед сеансами в кінотеатрі вона дозволила влаштовувати одноактові короткі україномовні спектаклі акторській трупі, якою керував Лесь Курбас і яка мала назву “Тернопільські театральні вечори”. У часи Західно-Української Народної Республіки у приміщеннях готелю діяла редакція газети “Українські вісті”.
Готель Подільський”
Сама ж вона підтримувала зв’язки зі спецслужбами УНР, а пізніше, начебто, співпрацювала також із ОУН. Збереглися спогади, що пані Юстина підтримувала політичних в’язнів-українців, допомагала їм після звільнення із тюрми, переховувала і давала притулок у готелі.
Про Юстину Шидловську також говорять, як про активну членкиню Союзу Українок, яка посприяла у відкритті одного із перших дитячих садочків у Тернополі.
У тогочасній пресі знайшлася інформація про щонайменше дві пожертви, які зробила тернополянка — у 1930 році на будівництво госпіталя імені Митрополита Андрея та у 1932 році на підтримку “Просвіти”.
Після Другої світової війни Юстина Шидловська покинула Тернопіль, який став її другим рідним містом, утікаючи від можливої розправи від радянської влади. Через Краків вона виїхала до Австрії. 9 жовтня 1947 року вона померла і була похована в австрійському місті Інсбрук.
Замість постскриптуму
Невідомо, чи відбувалися кіносеанси у приміщенні “Сокола” після появи у 1911 році його потужнішого конкурента. Та навіть, якщо й були, то недовго. У роки Першої світової війни під час російської окупації тут влаштували православну церкву.
Після буремних подій 1920-21 років та вигнання більшовиків поляки знову повернули будівлю для потреб свого військово-спортивного товариства.
Під час першої радянської окупації 1939-41 років та після Другої світової війни тут було приміщення першого державного драмтеатру імені Франка, допоки в 1957 році не збудували нове, сучасне.
Готель “Подільський” у довоєнний час був однією з візиток Тернополя і його первісний вигляд зберігся на численних поштових листівках. У період Першої світової війни саме у “Подільському” жив призначений російською окупаційною владою губернатор Галичини і Буковини український історик Дмитро Дорошенко.
Готель “Україна”, який з’явився на місці готелю “Подільський” в радянський період
У радянський час готель отримав назву “Україна”, а зараз тут ресторан “Файне місто”. Будівля, в якій був кінотеатр, більше не існує.
Гурт Balaklava Blues презентував відеороботу про українців під час війни «Gimme». Пісня «Gimme» – сингл з альбому «LET ME OUT» реліз якого відбудеться 28 жовтня 2022 року, повідомили у гурті.
«GIMME – про українців під час війни, їх боротьбу та самовідданість. Це про єдність захисту та тилу. Волонтер. Солдат. Дитина. Три образи відео. Три світи однієї війни. Кожен – частина механізму музичної скриньки, яка зіграє музику перемоги. Разом з режисером Дмитром Нечепуренко ми створили кліп на пісню GIMME, який глибинно відтворює дії і стан українців під час війни, як єдиного механізму, що бездоганно працює щодня задля перемоги», – зазначив Марк Марчик із Balaklava Blues.
Марічка Марчик додала, що для неї відео до пісні GIMME і сама пісня існують одночасно у різному та спільному вимірах.
«Це той рідкісний випадок, коли ми цілком довірили створення відео Дмитрові Нечепуренко. Аби він показав, що відчуває митець, який з початку війни живе у Києві.
І це було надзвичайно правильне рішення. Бо ми отримали вражаючий витвір мистецтва, який глибинно відтворює, що саме ми хотіли розказати про потужний волонтерський рух українців. Про те, що бійці переднього фронту і бійці тилу, в якій країні вони б не жили, є одним цілим. Це єдине тіло, єдина зброя, яка невтомно працює на перемогу», – сказала артистка.
Дмитро Нечепуренко, DredLock Production, автор ідеї, режисер розповів, що під час повномасштабної війни намагається рефлексувати з користю для країни і робити те, що може.
Гурт Balaklava Blues
«Зараз найбільше бажання українців це – зробити все, щоб здолати ворога якомога швидше, навіть якщо для цього потрібно віддати «частину себе». Кожен день війни ми спостерігаємо, як завдяки самопожертві волонтерів тримається Україна. Ідея показати життя, боротьбу та самовідданість через образ музичної шкатулки, світу, де кожен – частина механізму налаштованого зіграти музику перемоги», – сказав режисер.
Ідея: Марк Марчик, Марічка Марчик, Дмитро Нечепуренко
Режисура: Марк Марчик, Марічка Марчик, Дмитро Нечепуренко
Слова: Марк Марчик
Музика: Марк Марчик, Марічка Марчик
Запис та мікс: Dave Plowman
Мастеринг: Joao Carvalho
Довідково
Balaklava Blues – українсько-канадський гурт, найактивніші в північній Америці бійці культурного фронту, які підтримують Україну, в глобальних масштабах з 2014 року.
Balaklava Blues грають фолк нуар – музику без шкіри, справжню як звук оголеного нерва, яка назавжди залишить слід у музичному ДНК світу.
Гурт Balaklava Blues
Balaklava Blues створена етнічним українцем з Торонто і киянкою. Марко та Марічка познайомились в 2014 році на Майдані в Києві, створили сім’ю й серію потужних всесвітньовідомих музичних та театральних проєктів у Торонто. Війна в Україні для них – це частина життя, бо брати Марічки й Марка служать в ЗСУ, частина родини Марічки загинула під Києвом, іншим вони допомогли знайти тимчасовий притулок у Канаді. Збір коштів для українців з допомогою музики – їх щоденна робота.
У жовтні 2022 Марічка й Марка поїхали в Ізюм, щоб зустрітися з братом Марічки Максимом.
Документальна історія цієї подорожі з Торонто до Ізюму та двох благодійних концертів, які Balaklava Blues зіграли у жовтні в Києві та Львові, найближчим часом з’явиться у мережі.
20 жовтня Balaklava Blues представили Україну на міжнародному музичному форумі WOMEX в Лісабоні.
Завершивши навчання у стрийській гімназії, у вересні 1928 р. Степан Бандера переїхав до Львова, де записався на агрономічний відділ сільськогосподарсько-лісничого факультету Львівської політехніки. Впродовж навчання у 1928–1934 рр. він брав активну участь у громадській роботі, зокрема як член «Просвіти», Українського студентського спортивного клубу, деякий час – товариства «Сокіл-Батько» і «Луг» та ін.
До Уладу українських старших пластунів (УУСП) Степан Бандера вступив 15 жовтня 1927 р., перейшовши у 2-ий курінь старших пластунів «Червона Калина». Разом з ним до куреня прибуло 15 членів, а саме: Роман Ерденберґер – «Пурцель», Остап Каратницький, Степан Мішкевич – «Капуста», Володимир Найда, Ярослав Падох – «Босняк», Ярослав Рак – «Мортик», Іван Стефанків – «Заяць», Осип Тюшка – «Пінка», Степан Янів – «Комар», Богдан Чехут – «Марко», Роман Щуровський – «Щур», Осип Ґіба, Малюца, Осип Гаврилюк – «Дараба». Наступного року членами куреня стало 12 осіб, а саме: Гриць Барабаш – «Машинка», Остап Верхола, Олекса Гасин – «Лицар», Петро Гресько – «Шустка», Володимир Дармохвал – «Слон», Павло Клим – «Кньоб», Гриць Мельник – «Прищіпка», Богдан Озінкевич, Степан Охримович – «Охрим», Мирослав Петріна – «Когутик», Михайло Поточняк – «Палеолог», Остап Савчинський – «Медвідь». У 1929–1930 рр. курінь поповнився ще 23 новими членами, а станом на вересень 1930 р. налічував 64 члени.
Пластуни Юліан Гошовський і Степан Бандера. 1924 р. З фондів Музею родини Бандерів у Стрию.
Степан Бандера поринув у роботу 2-го куреня старших пластунів імені Івана Богуна, який у жовтні 1928 р. змінив назву на Загін «Червона Калина». На той час утворилися три центри життя куреня: Стрий, Львів і Краків. Найактивнішим і найчисленнішим осередком був Львів. У Кракові навчалося не більше десяти членів, а в Стрию залишилися ті, хто не мав змоги вчитися, та ті, хто доїжджав до Львова. Степан Бандера належав до львівського осередку. 2-й старшопластовий курінь «Червона Калина» став знаменитим осередком поширення націоналістичних ідей. Крім виховання молоді, курінь опікувався стрілецькими могилами на г. Маківка, проводив мандрівки і табори, різнопланові заняття з топографії, історії України, народознавства та ін. Серед членів куреня були відомі особистості, як Степан Охримович, Ярослав Рак, Олекса Гасин, Ярослав Падох, Осип Тюшка, Остап Каратницький, Дмитро Яців, Богдан Чехут, Роман Щуровський та ін. Більшість з них згодом стали визначними діячами українського визвольного руху. В цей курінь подав прохання про прийняття і молодший брат Степана Бандери – Олександр – складений у Львові документ датовано 3 червня 1930 р.
Прохання Богдана Петріни до Команди Українського уладу старших пластунів про прийняття його до куреня “Червона Калина”. Підпис Степана Бандери є серед осіб, які дали рекомендацію. Львів, 2 травня 1930 р. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Збереглися матеріали, які свідчать що 1928 р. Степан Бандера здав ІІІ пластовий іспит. Серед іспитів вмілостей були зараховані: «Картоґрафія» (1 червня), «Ратівництво» (29 травня), «Знакування» (1 червня), «Самостійність» (Прогулька) (29 травня), «Плавання» (1 червня), «Ощадність» (1 червня), «Служба» (1 червня), а також «Рільництво», «Годівля дробу», «Молочарство», «Щіткарство», «Переплетництво», «Гігієна», «Санітарна служба», «Догляд хорих», «Плавання», «Геологія», «Провідництво», «Огородництво». Процедура іспитів у ті часи в «Пласті» була значно складнішою, ніж сьогодні. Степан Бандера навчився точно визначати відстані за топографічними картами і планувати мандрівки. В його свідоцтві ІІІ пластового іспиту зазначено, що похибка у розрахунках становила лише 15 % з допустимих 25 %.
У 1928–1929 рр., в перші два роки навчання у Львівській політехніці, Степана Бандеру двічі обирали до проводу пластового куреня «Червона Калина». 21 жовтня 1928 р. на Другій Курінній раді, яка відбулася у Львові в Академічному домі було обрано: курінним – Ярослава Рака, суддею – Володимира Ерденберґера, писарем – Осипа Тюшку, підскарбієм – Степана Бандеру. 19 грудня 1929 р. на Третій Курінній раді (відбулася там, де і попередня): отаманом – Ярослава Рака, генеральним суддею – Володимира Ерденберґера, канцлером – Осипа Тюшку, генерального підскарбія – Степана Бандеру.
Посвідка, видана Осипу Грищаку про те, що він за заощаджені гроші купив черевики та пластовий однострій. Стрий, 28 травня 1928 р. Документ завірений також підписом Степана Бандери. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Особливе зацікавлення викликає Друга Курінна рада, на якій були присутні Ярослав Рак, Богдан Чехут, Степан Бандера, Ярослав Падох, Володимир та Роман Ерденберґери, Михайло Поточняк, Юліан Гошовський, Осип Тюшка, Роман Щуровський, Степан Новицький, Остап Каратницький, Євген Пеленський, Степан Охримович, Осип Грицак, Володимир Калинович. На Раді розгорілася дискусія навколо питання про зміну назви куреня (офіційна назва на той час була – 2-й курінь УУСП імені Івана Богуна). Було висловлено три пропозиції: курінь імені «Боїв на Маківці» (Ярослав Рак), курінь імені «1-го листопада» (Степан Бандера), курінь «Червона Калина» (Євген Пеленський). Проект Степана Бандери підтримували Ярослав Падох і Степан Охримович. Однак, внаслідок обговорення більшістю голосів вирішено змінити назву на «Червону Калину».
Функції підскарбія Степан Бандера виконував невипадково, адже ще в гімназії, починаючи з четвертого класу, навчав слабших учнів і в такий спосіб заробляв собі на кишенькові видатки, зокрема пластові. Плекаючи традицію пластового заробітку, він успішно склав іспит на пластові вмілості, зокрема «Рільництво», «Огородництво», «Годівля дробу», «Молочарство», «Щіткарство», «Переплетництво», «Ощадність». Про «Ощадність» Олександр Тисовський писав: «Щоби щадити, мусиш уміти заробити. Хто дістає гроші даром, цей звичайно не вміє оцінити вартости гроша, не вміє найти міри у видаванню його і очевидно не може як слід обчислятися з своїм доходом. Багато у вас заробляє собі лєкціями. Коли твої родичі так маючі, що ти не потребуєш заробляти на удержання, то саме задля Пласту мусиш подбати про нагоду до зарібку. […] В цей спосіб одиниця ощадности вимагає досить значного розумного обороту заробленими грішми. Треба отже вміти бути ощадним, не будучи скупим». Степан Бандера добре засвоїв ці настанови. Збереглася посвідка, датована 28 травня 1928 р., в якій зазначалося: «Остсим посвідчуємо під словом чести що Бандера Степан, розвідчик II к[уреня] Ст[арших] Пл[астунів] ім[ені] Ів[ана] Богуна в Стриї за заощаджені гроши купив собі однострій пл[астовий] та мандоліну». Документ підписали старші пластуни розвідники Ярослав Падох та Осип Грицак.
Посвідка, видана Ярославу Падоху про те, що він за зароблені гроші купив пластовий однострій та цивільний одяг. Стрий, 1 червня 1928 р. Документ завірений також підписом Степана Бандери. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
На посаді підскарбія Степан Бандера розгорнув широку діяльність. Передусім слід відзначити налагодження ним, за допомоги львівських членів куреня «Червона Калина», виготовлення невеличких срібних пластових відзнак, які мали великий попит і давали чималий зиск. Степан Бандера організовував також інші форми пластового заробітку, зокрема пакування кориці та какао для «Народної торгівлі» за посередництвом Кооперативи пластового постачання, розповсюдження газет тощо. Для залучення коштів організовувались також всілякі виступи та концерти. Курінь придбав невеликий кінопроектор і демонстрував глядачам за плату короткометражні фільми.
З 1 липня 1929 р. Степан Бандера взяв участь у тритижневому мандрівному таборі «Червоної Калини». Разом з ним учасниками були: Степан Охримович, Володимир Ерденберґер, Богдан Чехут, Лев Сенишин, Осип Грицак, Ярослав Падох, Євген Пеленський, Роман Яримович, Ярослав Петріна, Остап Каратницький, Степан Янів, Іван Галій, Степан Ґеник, Михайло Грищишин, Осип Карачевський, Степан Новицький, Остап Верхола, Остап Савчинський, Володимир Дармохвал, Ярослав Спольський, Іван Стефанів та ін. Маршрут пролягав карпатськими верхами Ґорґан і Бескидів (тепер – Івано-Франківська та Львівська обл.). За сучасними мірками його можна віднести до другої, зважаючи на погодні умови – до третьої, категорії складності пішого туризму: пластовий табір на «Соколі» – г. Висока – г. Ігровище – г. Сивуля – г. Клива – г. Попадя – г. Спіскова – г. Яворова Кичера – полонина Мшана – г. Яйко-Ілемське – с. Людвиківка (тепер – с. Мислівка Долинського р-ну Івано-Франківської обл.) – г. Магура – с. Либохора (тепер – Сколівського р-ну Львівської обл.) – г. Маківка. В околицях гір Спіскова – Яворова Кичера відбулася зустріч із закарпатськими пластунами. Після неї таборовики розділилися: одна група, понесла до Підлютого підпільну націоналістичну літературу, інша, дотримуючись маршруту, досягла Маківки. Незважаючи на велику складність мандрівки, стрийським пластунам вдалося досягнути мети. На думку Остапа Савчинського, саме під час цієї подорожі Степан Бандера отримав пластове псевдо «Баба». Впродовж всієї мандрівки він жартував, а коли западала найбільша тиша, починав співати «Курінь є створений для нас, не треба нам бабів!» Через те й отримав псевдо «Баба».
Друга курінна рада 2 куреня старших пластунів «Червона Калина». Сидять зліва направо: Степан Охримович, Володимир Калинович, Володимир Ерденберґер, Євген Пеленський, Богдан Чехут, Осип Грицак, Роман Ерденберґер, Степан Новицький, Михайло Поточняк. Стоять зліва направо: Осип Тюшка, Н, Остап Каратницький, Степан Бандера, Юліан Гошовський, Ярослав Рак, Ярослав Падох, Роман Щуровський. Львів, Академічний дім, 21 жовтня 1928 р.
Використання Степаном Бандерою псевда «Баба» підтверджується документами та спогадами інших членів пластового куреня «Червона Калина».
Степан Бандера ходив із пластунами куреня «Червона Калина» на панахиди, які щороку відбувалися на могилах січових стрільців на Маківці. Він дав рекомендації для вступу в курінь Теодору Вішці, Осипу Николишину, Богдану Петріні, Володимиру Салдану. Степан Бандера брав активну участь у багатьох дискусіях, які точилися у курені. Наприклад, на зборах 28 лютого 1929 р. виникла дискусія щодо повноважень керівництва куреня. Євген Пеленський вважав, що повинна панувати диктатура, тобто керівник сам має обирати решту членів Команди (вищого керівництва куреня). Степан Охримович наполягав, щоб усе залишати без змін, лише керівнику куреня надати дещо більших повноважень. Степан Бандера вважав, що диктатура прийнятна лише тоді, коли на цю посаду є відповідна особа.
У липні 1930 р. відбувся одномісячний табір за участю Степана Бандери і ще 27 членів біля с. Крушельниця (тепер – Сколівського р-ну Львівської обл.) недалеко г. Параска (Парашка). Комендантом табору був Ярослав Рак, бунчужним – Степан Новицький, писарем і референтом ватр – Ярослав Падох, кухарем – Володимир Ерденберґер, референтом піонерки та таборовим лікарем – Богдан Чехут, тереново-військовими референтами – Осип Карачевський і Михайло Поточняк, диригентом – Ярослав Рудницький. Крім звичайної таборової програми багато уваги приділялося організаційній розбудові куреня, зокрема усталенню його устрою, звичаїв і церемоніалу, плануванню роботи. Після закриття табору пластуни помандрували на Маківку, де було відправлено панахиду на могилах полеглих вояків УСС та 3 серпня таємно посвячено курінний прапор. Кошти на виготовлення прапора вдалося зібрати саме завдяки наполегливій праці Степана Бандери. На прапорі був вигаптуваний клич: «Не принести сорому українській землі!». Його проект розробили Орест Гладкий та Юліан Буцманюк, а посвячення здійснив о. мітрат Йосиф Сліпий. Фактично це була одна з останніх ініціатив куреня. У вересні 1930 р. польська влада заборонила діяльність організації.
Андрій СОВА історик
Джерела та література:
Сова А. Діяльність Степана Бандери в організації «Пласт» // Галичина. Всеукраїнський науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис. – Івано-Франківськ, 2009. – № 15–16: До 100-річчя від дня народження Степана Бандери. – С. 260–265.
Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512 с.
Львів, що зберіг свою неповторну атмосферу навіть в обіймах радянської імперії, був своєрідним феноменом. Кав'ярні, які в Європі є невід'ємною частиною міського життя, у...
