Трамвай що їздив до Галицької виставки крайової, “Східних торгів”, на Персенківку та до Стрийської рогачки

12. 08. 2022

Зупинка трамваю біля школи Св. Софії. На листівці видно зупинковий павільйон. Поштова листівка 1915 р.

Фотографії Старого Львова продовжують детально розповідати про закриті трамвайні лінії Львова. Сьогодні – про трамвайні лінії сучасними вулицями Івана Франка та Уласа Самчука. Одна із них обслуговувала Галицьку виставку крайову (1894) та виставки «Східні торги» (1921 – 1939).

Галицька виставка крайова 1894 року стала, напевне, найбільшим та найвідомішим ярмарком в історії Львова та Східної Галичини. Захід відбувався на теренах верхньої частини парку Кілінського, як тоді називався Стрийський парк. Він тривав від 5 червня до 10 жовтня 1894 року. Метою виставки була демонстрація економічних, технічних, культурних та цивілізаційних здобутків Львова та Галичини. Експозиція Виставки охопила всі галузі тогочасної господарки Галичини. Захід був приурочений до 100-річчя від польського повстання під проводом Тадеуша Костюшка. Галицька виставка крайова тривала 139, із яких 100 днів були дощовими, за цей час вона прийняла 1 мільйон 146 тисяч 329 осіб. В деякі дні відвідувачів було настільки багато, що окрім касирів до реалізації квитків залучали і представників дирекції Виставки.

Вигляд на район Софіївка та Стрийський парк. Якщо добре придивитися, видно трамвайчик, який прямує вгору по вул. Св. Софії. 1894 р.

Головним опікуном Галицької виставки крайової був сам імператор Австро-Угорщини Франц-Йосиф І, а організаційний комітет очолював князь Адам Станіслав Сапіга. Виставка стала одним із найбільш потужних містоутворюючих чинників в кінці ХІХ століття, у ній брали участь як місцеві, так і закордонні учасники. Про масштабність експозиції виставки говорить той факт, що до Виставкової площі від станції Персенківка Львівсько-Чернівецько-Ясської залізниці було збудовано спеціальну залізничну гілку.

Пуск електричного трамвая у Львові теж був приурочений до відкриття Галицької виставки крайової і мав продемонструвати гостям виставки високий розвиток міста Львова. 31 травня 1894 року трамваї почали курсувати від залізничного вокзалу австрійських державних залізниць до школи Св. Софії, яка знаходилася поруч із перехрестям вулиць Св. Софії (нині – Івана Франка), Двєрницького (Іларіона Свєнціцього) та Пуласкєго (Паркової). У день відкриття Галицької виставки крайової, 5 червня 1894 року відкрився трамвайний рух на т.зв. «виставковій» гілці, яка пройшла вул. Св. Софії та Рацлавицькою (нині – Уласа Самчука). «Виставкова» гілка довжиною біля 800 метрів була двоколійною і закінчувалася тупиком – перші електричні трамваї Львова були двосторонніми, із двома постами керування в голові та хвості вагона.

Трамвайні вагони «Graz» на вулиці Рацлавицькій біля головних воріт Галицької виставки крайової. 1894 р.

За контрактом, який було підписано львівським магістратом та фірмою «Siemens & Halske», «виставкова» гілка від школи Св. Софії до входу на Галицьку виставку крайову будувалася як тимчасова – після закриття Виставки її мали розібрати, а матеріали ужити для будівництва трамвайних ліній на Личакові. Робота виставки тривала до 10 жовтня 1894 року, а трамвайні вагони курсували до воріт Виставки до 20 жовтня 1894 року. В листопаді «виставкову» гілку розібрали, а рейки, шпали та контактну мережу використали для будівництва колій вулицею Личаківською від церкви Св. Петра і Павла до школи Зиморовича (нині – середня школа № 63, перехрестя вул. Личаківської і Марка Черемшини), а також вул. Св. Петра (нині Мечникова) до воріт Личаківського цвинтаря. Рух трамваїв на цих ділянках було запущено 12 грудня 1894 року.

«Виставкова» гілка характеризувалася важкими умовами руху: на вулицях Св. Софії і Рацлавицькій вагони долали значні ухили. Різниця рівнів на ділянці вул. Св. Софії (між сучасними вулицями І. Свєнціцького та У. Самчука) довжиною 550 метрів складала 31 метр, тобто 56,3 проміле, а на вул. Рацлавицькій – 8 метрів на відстані 250 метрів (32 проміле). Умови руху погіршували повороти в ухилі на вул. Св. Софії і на розі вул. Рацлавицької. Отож не дивно, що довго чекати на трапунки тут не довелося. Вже в перший день роботи «виставкової» лінії 5 червня 1894 року в одного із вагонів луснув гальмівний ланцюг, отож трамвай покотився із ухилу. Пасажири виплигували із вагона на ходу, дехто травмувався. 8 червня 1894 року на «виставковій» гілці сталося зіткнення двох трамвайних вагонів. «Удар був такій сильний, що перед ваґона і дах зігнулися як папір, а всі шиби потріскали. Скло покалічило кількох людей. Дійсне чудо, що не було більшого нещастя з людьми, тим більше, єсли зважиться, що віз трамваю електричного важить 5600 кілограм», – повідомляв репортер «Діла».

Трамвайні вагони на розі вул. Св. Софії (Івана Франка) та Рацлавицької (Уласа Самчука). 1894 р.

Верхня тераса Стрийського парку, яку на початку ХХ століття називали «Повиставковою площею», стала популярним місцем прогулянок мешканців Львова. Район Софіївка активно забудовувався – тут, зокрема, мешкали видатний український письменник Іван Франко та видатний історик та державний діяч Михайло Грушевський. Отож, у 1906 році, коли керівник Міських закладів електричних (МЗЕ) Йозеф Томицький розробляв плани розширення трамвайної мережі Львова, у них було включено відновлення «виставкової» гілки, більше того «виставкову» гілку планували продовжити Повиставковою площею до вулиці Стрийської, а далі – вулицею Кадетською (нині – Героїв Майдану) до трамвайного депо на вул. Вулецькій.

Відповідно до рішення електричної комісії та Львівського магістрату відновлення «виставкової» гілки було включено до першої черги розбудови трамвайної інфраструктури. Ділянку відбудували навесні 1907 року, 15 червня 1907 року «виставкову» гілку ввели в експлуатацію. До Повиставкової площі було запущено сезонний трамвайний маршрут «W» від школи св. Софії до воріт парку. В перший рік роботи маршруту «W» тут курсував лише один вагон. Пересадка на нього була безкоштовною.

Головний вхід на Галицьку виставку крайову. 1894 р.

Під час І світової війни, яка вибухнула влітку 1914 року, рух трамваїв до Повиставкової площі призупинився. «Виставкову» гілку знову розібрали – найбільш ймовірно, що рейки і контактну мережу використали для будівництва вантажних трамвайних гілок, які споруджували у 1916 – 1917 рр.

На початку 1920-х рр. уряд Польщі вирішив проводити на Повиставковій площі в парку Кілінського виставку «Східні торги». Організаторами «Східних торгів» були Міністерство закордонних справ та Міністерство торгівлі і промисловості Другої Речі Посполитої. Метою проведення заходу було налагодження зовнішньої торгівлі Польщі із СРСР та країнами західної та східної Європи. Першу виставку «Східні торги» запланували провести восени 1921 року.

Трамвайні вагони «Graz» на «виставковій» гілці на вул. Св. Софії (Івана Франка). 1894 р.

Про плани підготовки до перших «Східних торгів» йшлося у числі 143 видання «Gazeta Lwowska» за 1921 рік. Зокрема повідомлялося, що планувалося не тільки відбудувати трамвайну лінію по вул. Св. Софії та Рацлавицькій, але й збудувати трамвайну лінію вгору по вул. Понінського (нині – Івана Франка) до міської електростанції та залізничної станції Персенківка. Крім того, мала бути відновлена і залізнична гілка до Повиставкової площі від станції Персенківка.

«Виставкову» трамвайну гілку було відновлено до вересня 1921 року. До входу на виставку «Східні торги» було запущено тимчасовий трамвайний маршрут «Т» від головного залізничного вокзалу через центральну частину міста: або через вулицю Коперника, або через вулицю Городоцьку. За такими ж трасами трамвайний маршрут «Т» курсував у час роботи виставки «Східні торги» у 1922 і 1923 рр., він починав працювати відповідно із 22 серпня і 3 вересня. У 1924 р. трамваї маршруту «Т» почали курсувати 20 серпня, у той рік вагони курсували через вул. Городоцьку, центральний проспект та вул. Баторія (нині – Князя Романа). Під час V виставки «Східні торги» трамвайний маршрут «Т» почав курсувати 27 серпня 1925 року, вагони знову курсували і через вул. Городоцьку, і через вул. Коперника.

Трамвайні вагони «Sanok» біля воріт виставки «Східні торги». На одному із вагонів – вказівник маршруту № 11, отож світлина зроблена у 1931 р.

Під час IX виставки «Східні торги» трамвайний маршрут «Т» почав курсувати 31 серпня 1929 року за маршрутом Головний залізничний вокзал – вул. Городоцька – вул. Рацлавицька – вул. Коперника – Головний залізничний вокзал. Під час Х виставки «Східні торги» у 1930 році «виставковий» маршрут «Т» курсував від пл. Голуховських (нині – пл. Торгова, за Львівською Оперою) вулицями Легіонів (пр. Свободи) та Баторія до вул. Рацлавицької. Окрім маршруту «Т» до воріт виставки «Східні торги» на вул. Рацлавицькій також курсував трамвайний маршрут № 11 із головного залізничного вокзалу по новій трамвайній лінії по вул. На Байках (Київській) та Пелчинській (Дмитра Вітовського), яку було відкрито в кінці листопада 1929 року.

У квітні 1931 року було запущено короткий трамвайний маршрут «Т» від школи Св. Софії до Повиставкової площі. Під час проведення виставки «Східні торги» (5 – 15 вересня 1931 р.) трамвайний маршрут «Т» курсував від головного залізничного вокзалу через вул. Городоцьку до вул. Рацлавицької. Крім того під час роботи виставки тимчасово було змінено траси чотирьох трамвайних маршрутів №№ 10, 11, 14 і 15. Маршрути № 10 і 11 були скеровані до воріт виставки, а маршрути № 14 і 15 курсували до школи Св. Софії.

Кінцева зупинка біля колишньої технічної школи. 1978 р. Автор фото – Ханс Орлеманс

У 1932 р. трамваї маршруту «Т» від 17 квітня курсували від пл. Св. Софії до воріт виставки протягом всього літнього сезону. У 1933 році трамвайний маршрут «Т» курсував від Віденської Кав’ярні до кінцевої на вул. Рацлавицькій. У 1934 р. на час роботи виставки «Східні Торги» туди курсував трамвайний маршрут № 11 (від вокзалу через вул. Пелчинську). За аналогічною схемою його запускали під час виставки «Східні торги» у 1935 році.

Окрім трамвайного маршруту «Т» до вул. Рацлавицької запускали трамвайний маршрут № 11а. Зокрема він курсував із 30 серпня до 18 вересня 1935 р. від головного вокзалу через вул. Пелчинську (нині – вул. Дмитра Вітовського) до вул. Рацлавицької (ворота виставки). За такою ж схемою цей маршрут курсував і під час проведення виставки «Східні торги» у 1936 і 1937 рр.

Вулиця Понінського (верхня частина Івана Франка) до початку будівництва трамвайної лінії. 1925 р. Автор фото – Марек Мюнц

1 вересня 1939 року вибухнула ІІ світова війна – нацистська Німеччина напала на Польщу. У той же день Львів бомбардували літаки Люфтваффе. 15 вересня 1939 року рух трамваїв в місті припинився. 17 вересня 1939 року СРСР підступно здійснив напад на Польщу зі сходу. 22 вересня 1939 року Львів зайняли радянські війська. 25 вересня 1939 року було відновлено рух трамваїв у місті, створено Львівський трамвайний трест. Ясна річ, що виставка «Східні торги» у 1939 році не відбулася. Радянська влада Львова вирішила, що трамвайна гілка по вул. Рацлавицькій місту не потрібна. Відповідно було прийнято рішення про її демонтаж, який відбувся в грудні 1939 року. Рейки і контактна мережа були використані для ремонту трамвайних ліній по місту.

Трамвайну лінію від школи Св. Софії до Технічної школи (за радянських часів – залізничний технікум, нині – Львівський фаховий коледж транспортної інфраструктури) вул. Двєрницького (нині – Іларіона Свєнціцього) збудували влітку 1910 року. У серпні 1910 року сюди продовжили трасу маршруту «KD», який почав курсувати 17 серпня 1909 року від залізничного вокзалу до парку Кілінського (через вул. Городоцьку та Баторія). У міжвоєнний період трамвайну лінію було дещо продовжено в напрямку входу до парку «Залізна Вода». За картами часів ІІ світової кінець трамвайної лінії був в районі перехрестя сучасних вул. Стуса та Дібровної. У 2008 – 2017 рр. цю трамвайну лінію було продовжено до кінцевої «вул. Вернадського» в житловому масиві Сихів. Із 17 листопада 2016 року по новій лінії почав курсувати трамвайний маршрут № 8.

План виставки «Східні торги» із трасою трамвайних ліній – «виставкової» та маршруту № 10 до Стрийської рогачки. Після 1933 р.

Уперше ідея будівництва лінії електричного трамвая до залізничної станції Персенківка була висловлена ще у 1903 році. Знову про будівництво трамвая до району Персенківки і Нового Львова заговорили в кінці 1900-х років, коли будували міську електростанцію. У липні 1921 році «Gazeta Lwowska» повідомляла про плани будівництва трамвайної лінії до залізничної станції «Персенківка». 25 червня 1925 року, в день відкриття нової трамвайної лінії по вул. Городоцькій до Городоцької рогачки (ріг вул. Кульпарківської) газета «Kurier Lwowski» опублікувала допис про плани розбудови трамвайної мережі, де згадувалося будівництво нової колії вулицею Понінського (Івана Франка) електростанції. Ці плани почали реалізовувати лише через 8 років – у 1933 році.

6 серпня 1933 року «Gazeta Lwowska» опублікувала допис про будівництво нової трамвайної лінії по вул. Понінського та Козельницької до Стрийської рогачки. Зазначалося, що будівництво трамвайної лінії йшло швидкими темпами. Газета повідомляла, що початково до Стрийської рогачки Дирекція трамвая планувала запустити трамвайний маршрут № 11, який курсував від головного вокзалу через вул. Пелчинську (Д. Вітовського) до технічної школи, але потім вирішили, що сюди курсуватиме трамвайний маршрут № 10 із Замарстинова через центр міста. Наступного дня ця газета опублікувала іще один допис, де Дирекція трамваїв спростувала інформацію про плани скерування на Персенківку трамваїв маршруту № 11 – там заявили, що із самого початку планували запускати до Стрийської рогачки маршрут, який курсує через середмістя.

Допис із «Gazeta Lwowska» про будівництво трамвайної лінії до Стрийської рогачки. 1933 р.

Першу чергу трамвайної лінії на Перенківку було урочисто відкрито 3 вересня 1933 року. Про це повідомила «Gazeta Lwowska». Зазначалося, що о 09:00 із зупинки біля Віденської кав’ярні на Гетьманських валах відбув прикрашений зеленню та хоругвами трамвайний вагон маршруту № 10. У цьому трамваї їхав президент міста Львова Вацлав Дрояновський із своїми заступниками, членами приймальної комісії та представниками магістрату. На розі вул. Понінського і Рацлавицької, біля зупинки нової трамвайної лінії на гостей очікував керівник електричного трамвая Барвич разом із представниками дирекції. Із 3 вересня трамваї маршруту № 10 курсували до рогу вул. Понінського та Козельницької (до будинку Польського радіо), відкрити курсування трамваїв до Стрийської рогачки обіцяли через два тижні.

Допис із «Gazeta Lwowska» про відкриття трамвайної лінії на Персенківку. 4 вересня 1933 р.

Всю трамвайну лінію до Стрийської рогачки було введено в експлуатацію 20 вересня 1933 року – сюди рушили трамваї маршруту № 10 Замарстинів – вул. Сонячна (Куліша) – вул. Баторія (Князя Романа) – вул. Понінського (Івана Франка) – Стрийська Рогачка. У 1934 році інтервал руху на цьому маршруті складав 7 хвилин, а у 1935 році – 6 хвилин. Після запуску трамваїв на Персенківку було припинено курсування кільцевих автобусних маршрутів «В» і «С», які курсували із вересня 1928 року від пл. Марійської (нині А. Міцкевича) через вул. Стрийську, Стрийську рогачку, Персенківку та Новий Львів із інтервалом 20 хвилин.

Схема трамвайних маршрутів Львова станом на 1934 рік

На початку трамвайна лінія по вул. Понінського та Козельницькій була одноколійною із роз’їздами і кінцевою у вигляді тупика. На вул. Козельницькій трамвайна лінія до Стрийської рогачки мала перетин в одному рівні із залізничною гілкою від ст. Персенківка до майданчику «Східних торгів». Цей перетин видно на карті міста Львова 1937 року. Це було єдине у Львові схрещення трамвайних і залізничних колій в одному рівні. У 1937 – 1938 рр. на ділянці вул. Понінського від вул. Рацлавицької і майже до рогу вул. Козельницької було укладено другу колію. Ділянка по вул. Козельницькій залишалася одноколійною.

Фрагмент мапи Львова 1937 р. із позначенням траси електричного трамвая до Стрийської рогачки. На мапі видно перетин трамвайних і залізничних колій на вул. Козельницькій

Влітку 1940 року було дещо змінено трасу трамвайного маршруту № 10 – замість вулиці Сонячної (П. Куліша) він почав курсувати вулицями Жовківською (Б. Хмельницького) та Замарстинівською. Наприкінці 1939 року цей маршрут на Замарстинові було продовжено майже до мосту через Полтву. Судячи із карт часів ІІ світової війни, в часи німецької окупації Львова трамвайний маршрут № 10 курсував від Замарстинова до Персенківки.

Перед відходом зі Львова нацисти вивезли багато цінного обладнання трамвайного господарства, зокрема обладнання тягової підстанції № 2. Значних пошкоджень під час вуличних боїв зазнало трамвайне депо № 1 на вул. Городоцькій. Крім того значних пошкоджень зазнала міська електростанція. Відповідно до планів відбудови Львова, які були затверджені 2 серпня 1944 року, до кінця 1944 року планувалося відновити роботу трамвайних маршрутів № 6 від центру на Гаврилівку, № 10 із центру на Замарстинів, а потім – маршрути № 2 від центру до технічної школи, № 8 із центру на Богданівку, № 1 із вокзалу на Личаків. У 1945 році планувалося відновити маршрути № 3 до ст. Клепарів, № 4 на Високий Замок, № 7 – до вул. Енгельса (Коновальця), а також південної частини маршруту № 10 – із центру на Персенківку. Проте, у 1944 році так і не вдалося запустити трамвайний рух.

Львівська радіостанція потужністю 16 кВт, яка знаходилася в районі Персенківки. Середина 1930-х рр.

Трамвайний рух у Львові було відновлено 1 березня 1945 року – у той день на лінію виїхало 22 моторних і 2 причіпних вагони. Відновили свою роботу трамвайні маршрути № 1, 6 і 10. Спочатку трамвайний маршрут № 10 курсував від технічної школи (кінцева «вул. Інститутська») до Замарстинова через центральний проспект та вул. Сонячну (Куліша). Рух трамваїв вгору по вул. Івана Франка до Персенківки відновився лише через рік – у березня 1946 року. Сюди було скеровано трамваї маршруту № 10. У червні 1946 року через нестачу вагоноводів і, як наслідок, зменшення кількості вагонів на лінії, трамвайний маршрут № 10 було вкорочено до центру міста – його кінцева була на вул. 1 Травня (нині – пр. Свободи) в районі сучасного пам’ятника Т. Шевченку.

Трамвайний вагон «Sanok» починає підйом по вул. Івана Франка. 1960-ті рр. Фото із колекції Ігоря Плотка

У повоєнні роки трамваї маршруту № 10 вже не курсували вул. Козельницькою до Стрийської рогачки – цю ділянку колії розібрали після 1944 року (є версія, що демонтаж провели іще у 1940 р.). Вочевидь через те, що у верхній частині Стрийського парку із 1944 року розміщувалася танкова військова частина. Кінцева трамвайного маршруту № 10 на Персенківці мала вигляд тупика із запасною колією для відстою вагонів. Незважаючи на наявність поруч вільних площ, розворотне кільце тут так і не збудували, відповідно на маршруті № 10 курсували лише одиночні вагони-човники із двома постами керування.

Трамвайний вагон «Sanok» № 113 спускається вниз по вул. Івана Франка. 1960-ті рр. Фото із колекції Ігоря Плотко

Влітку 1951 року було демонтовано трамвайні колії на центральному проспекті, в т.ч. і розворотне кільце в районі сучасного пам’ятника Т.Г. Шевченку. Відповідно із серпня 1951 року кінцеву трамвайного маршруту № 10 було перенесено на пл. Галицьку – на вул. Ватутіна (нині Кн. Романа) та на пл. Галицькій та Воз’єднання (Соборній) було розібрано другу колію і утворено велике розворотне кільце для трамвайних маршрутів №№ 3 (через вул. Зелену до Личаківського цвинтаря та вул. Мечникова) та 10.

Трамвайний вагон «Sanok» № 89 маршруту № 10 у верхній частині вул. Івана Франка. Фото із колекції Юрія Вдовенка

На початку 1960-х рр. у Львові налічувалося два трамвайні маршрути із кінцевими у вигляді тупика – №№ 10 і 12, які курсували на Персенківку та Високий Замок. Обидва цих трамвайних маршрути відзначалися важкими умовами експлуатації – наявністю значних ухилів, кривих в ухилах та кривих малого радіусу. Зокрема, на трамвайному маршруті № 10 на ділянці вул. Івана Франка від вул. Інститутської (нині – І. Свєнціцького) до вул. Пархоменка (Уласа Самчука) ухил становив 56,3 проміле на ділянці 550 метрів, а вище від вул. Пархоменка до Львівської обласної станції юних натуралістів (нині – Львівський обласний центр еколого-натуралістичної творчості учнівської молоді) ухил становив біля 60 проміле на відстані біля 250 метрів. Відповідно, двосторонні моторні вагони, які надійшли до Львова у 1955 – 1958 рр. не могли курсувати на цих трамвайних маршрутах – вони були занадто важкі і не вписувалися у криві малого радіусу. Відповідно у 1963 році старі двосторонні трамвайні вагони, що курсували на маршрутах №№ 3, 10 і 12 пройшли капітальний ремонт із модернізацією.

Контактна мережа трамвайної лінії маршруту № 10 вгору по вул. Івана Франка на фоні будинку «Енергозбуту» (нині – «Львівобленерго»)

Навесні – влітку 1957 року по вул. Козельницькій, Панаса Мирного, Красучинській (нині Віденській), Гданській та Тернопільській було прокладено тролейбусну лінію від вул. Стрийської. У серпні 1957 року тут почали курсувати тролейбуси маршруту № 6 пл. А. Міцкевича – Новий Львів. Інтервал руху на тролейбусному маршруті № 6 становив 6 – 7 хвилин. Із 1981 року до кінцевої на вул. Енергетичній почав курсувати тролейбусний маршрут № 1 від вул. Шота Руставелі через вул. Островського (нині В. Стуса). Запуск тролейбусного сполучення значно зменшив пасажиропотік трамвайного маршруту № 10.

Залишки трамвайних колій маршруту № 10 на вул. Івана Франка (в районі музею Івана Франка). 2017 р. Автор фото – Євген Асауленко

Трамвайна лінія на Високий Замок була закрита у березні 1970 року. Трамваї маршруту № 10 вгору по вул. Івана Франка курсували на два роки довше – цей маршрут було остаточно закрито 27 травня 1972 року. У вересні 1970 року кінцеву трамвайного маршруту № 10 було перенесено із пл. Галицької на пл. Івана Франка, на маршруті в останні роки курсувало тільки три трамвайні вагони. Офіційною причиною закриття трамвайного маршруту № 10 вгору по вул. Івана Франка було названо вичерпання ресурсу старих трамвайних вагонів, що експлуатувалися на маршруті, хоча очевидно не останню роль зіграв і невеликий пасажиропотік маршруту, адже після закриття трамвайного маршруту № 10 вгору по вул. Івана Франка було запущено автобусний маршрут № 6 вул. Валова – вул. Панаса Мирного, на якому курсував лише один невеликий автобус ПАЗ-672.

Залишки трамвайних колій маршруту № 10 на вул. Івана Франка біля польського консульства. 2016 р.

Після закриття трамвайного маршруту № 10 у верхній частині вул. Івана Франка було демонтовано тільки контактну мережу – рейки були практично повністю збережені аж до першої половини 2000-х років. Трамвайні колії на ділянці від вул. Паркової до вул. Уласа Самчука були розібрані під час реконструкції вул. Івана Франка у 2004 році. Вище трамвайні колії, як і бруківку, якою вони були забруковані, розібрали в кінці 2000-х років. Сьогодні збереглися два фрагменти трамвайних колій – біля польського консуляту та біля музею Івана Франка. Крім того про курсування трамвая на Персенківку нагадують кронштейни контактної мережі на стінах будинків…

Трамвайний і тролейбусні маршрути на Персенківку та Новий Львів на туристичній карті Львова 1970 р.

Тролейбус на Новий Львів та Персенківку пережив трамвайний маршрут № 10 на 36 років: у 2008 році, коли почали будувати трамвайну лінію на Сихів, тролейбусні дроти на вул. Стуса частково розібрали. Хоча була можливість відновлення тролейбусного руху на Новий Львів зі сторони вул. Стрийської через вул. Чмоли, цього не зробили. Поступово тролейбусна контактна мережа була розграбована. Отож тепер на Персенківку і Новий Львів не курсує жодний електротранспорт.

Антон ЛЯГУШКІН

Перелік джерел інформації

Тархов С.А. Історія львівського трамвая. – Львів: УПІ ім. І. Федорова, Фенікс ЛТД, 1994 – 128 ст.;
Jan Szajner, Marcin Rechlowich Tramwaje Lwowskie 1880 – 1944. – Lodz: Ksiezy Mlyn, 2020. – 509 st.;
Цифровий архів номерів газети «Gazeta Lwowska» за 1811 – 1939 рр. на сайті Ягеллонської бібліотеки цифрової – https://jbc.bj.uj.edu.pl/dlibra/publication/152129;
Цифровий архів номерів газети «Kurjer Lwowski» за 1883 – 1926 рр. на сайті Ягеллонської бібліотеки цифрової – https://jbc.bj.uj.edu.pl/dlibra/publication/38876.

Тримати вертикаль, або перші львівські ролі Богдана Ступки

12. 08. 2022

Богдан Ступка, 1974 р. Фото з книги В.Мельниченко «Майстер»

В кожній національній культурі є митці, які формують її систему координат, задають напрямок руху і т.д. Без сумніву, Богдан Ступка якраз належав до такої когорти митців. Відтак, для дослідників, та й широкого кола поціновувачів культури загалом, важливо зафіксувати важливі моменти у професійній біографії таких діячів як Богдан Ступка.

Отож, справді про Богдана Ступку ще при житті митця вийшло чимало різноманітних видань, не лише в Україні, а й поза її межами. Тож , на перший погляд, потреби в ще одній статті просто нема. Однак, це так лише на перший погляд. Крізь призму часу викристалізовується те, що ми досі маємо певні лакуни у професійній біографії одного з найвизначніших українських акторів 2-гої пол. ХХ ст., зокрема йдеться про медійну рецепцію виконання першої ролі Богдана Ступки як професійного актора. З*являються нові джерельні матеріали, які доповнюють вже відому інформацію, і це також важливо для розуміння Богдана Ступки – актора.

Варто нагадати, що Богдан Ступка був випускником акторської студії при театрі імені Марії Заньковецької. Дипломною виставою Богдана Ступки була постановка «Фауст і смерть» Олександра Левади, в режисурі Бориса Тягна. Ступка виконував роль Механтропа, (першого робота на театральній сцені). І та вистава одразу обросла легендами.

Про згадувану виставу, «Фауст і смерть» можна прочитати вичерпний ґрунтовний матеріал театрознавці Оксани Павлюк на львівському сайті Zaxid.net. Але ця вистава – це історія все-таки про Ступку-студента, випускника навчальної студії. А як щодо Ступки – професійного актора?! Адже, опісля Механтропа дослідники, та й медійники, зазвичай, якось одразу «перестрибують» до співпраці Богдана Ступки із знаменитим режисером Сергієм Данченком. Львівським періодом співпраці обох митців.

Однак, хронологія творчої біографії Богдана Ступки вносить свої уточнення. В особистому архіві літературознавця, колишнього завідувача літературною частиною театру імені Марії Заньковецької, Богдана Завадки вдалося знайти серію світлин акторів-виконавців у костюмах з вистави режисера Олекси Ріпка «Бондарівна» І. Карпенка-Карого. Серед цих фотографій акторів знаходилася світлина Богдана Ступки. Очевидно, завідувач літературної частини театру, Б. Завадка готуючи до друку нарис «Борис Романицький», яка згодом вийшов у київському видавництві «Мистецтво» в серії «Майстри сцени та екрану», послуговувався різними джерелами, які могли допомогти йому в написанні цієї праці. Адже головну роль польського Старости у виставі «Бондарівна» І. Карпенка-Карого в постановці О. Ріпка виконував не хто інший як сам Борис Романицький (прем’єра цього спектаклю відбулася 25 грудня 1961 р.).

Так чи інакше, але саме ця світлина Богдана Ступки на сьогодні є першою світлиною, яка фіксує нам Ступку як професійного актора. Певний час, я помилково вважала, що це світлина Богдана Ступки з вистави «Гайдамаки» Т. Шевченка. Однак, дослідження тогочасної періодики, зокрема численні інтерв’ю Богдана Ступки, та рецензії допомогли встановити точну назву цієї вистави.

Повертаючись до знайдених фотографій з вистави «Бондарівна» І. Карпенка-Карого, можемо простежити, що вже в першій виставі як професійного актора Богдана Ступку супроводжувала неймовірна професійна удача: адже він працював поруч з корифеями національної сцени, які на той час вже були легендами: Леся Кривицька, Борис Романицький, Доміан Козачковський, Василь Яременко! А режисура Олекси Ріпка?! В часі підготовки таких , здавалося б, звичайних постановок української класики провадився вишкіл, який відшліфував Ступку-актора.

Прикметно, що ця постановка національної класики, яка була однією із перших професійних майстерень Богдана Ступки отримала негативні відгуки у львівській пресі. Так, першу рецензію на виставу «Бондарівна» написав відомий літературознавець і фольклорист Роман Кирчів під назвою «Є і прорахунки» на сторінках львівського часопису «Вільна Україна» (20 січня 1962 р.). Очевидно, дослідника привабила фольклорна основа літературного матеріалу, що ліг в основу сюжету п’єси. Відтак, критик у своїй рецензії найбільше аналізував легенду про п. Каньовського, як основу твору: наскільки відійшов/ або ні режисер від фольклорної основи твору. При цьому, автор матеріалу зауважив, що акторам при втіленні цієї п’єси вдалося подолати складну ритміки мови твору. Це був своєрідний іспит на професійність , синтаксично складної мови твору, а тут ще й наявні дуже довгі монологи та діалоги, але глядачі цього навіть не відчули – підсумував рецензент. Оця уважність до «дрібниць», легкість подолання складнощів у постановках, яку не помічав глядач – буде пізніше вирізняти Богдана Ступку як актора.

А от інший літературознавець А. Клоччя у статті «Орленятко Марії Заньковецької» у рубриці «Актори і ролі» на сторінках тогочасного видання «Радянська Донеччина» під час гастролей заньківчан у Донецьку, зауважив що артисти театру, у які зайняті у «Бондарівні» створили блискучий ансамбль. Та й загалом, заньківчани дуже бережно ставляться до втілення української класики на театральній сцені. Це визначальна риса цього театру серед інших театральних колективів. Оскільки, ця стаття була присвячена ролям Б.Романицького, то аналізу акторських робіт інших виконавців тут не подано. Але із цієї публікації ми можемо простежити що акторський ансамбль у «Бондарівні» добирався ретельно.

Припускаємо, що після успішної ролі Механтропа у матеріалі сучасній драматургії для вишколу Богдана Ступку «кинули» в класику, де він мав можливість працювати поруч із усіма корифеями театру одночасно. Очевидно, саме так і відбувалася естафета передачі вміння «читати» національну драматургію. А також Ступка мав можливість бачити безпосередньо професійну кухню корифеїв «на повну силу» безпосередньо на сцені: філігранність засобів акторської виразності, вдумливість при створенні образу. Згодом, все це стало компонентами творчої майстерні Богдана Ступки.

Як зауважив сам Богдан Ступка у інформаційній замітці «Нести людям радість» на сторінках тогочасного часопису «Ленінська молодь» (пізніше відомий часопис під назвою «Молода Галичина»): «Кожна нова роль у театрі – то для мене невідомий світ,який я повинен опанувати, у якому мені повинно бути тепло. От це тепло і щирість я повинен донести до глядачів.».

Справді, Богдан Ступка – як мало хто умів нести глядачам своє світло і тепло. І нам , його глядачам, важливо берегти творчий доробок, митця який умів високо тримати вертикаль.

Оксана ПАЛІЙ

Цвіт Кульбаби випустив кліп до пісні «Йду на війну» – для всіх українців, які вже не побачать вільну весну (відео)

12. 08. 2022

Цвіт Кульбаби презентував «Йду на війну» весною після того, як російська федерація розпочала війну з Україною. Про це повідомила пресслужба групи.

Як раніше повідомляв вокаліст Василь Марущак, для нього це не просто пісня – це крик душі, сльози, сум за сім’ями і дітьми, які не побачать вільну весну. Тому робота була присвячена українцям, які постраждали від війни.

«Тепер ми презентуємо відеокліп до пісні про цю страшну українську історичну подію, яку буде пам’ятати не одне наше покоління і наступному розповідати. Не забудемо, не пробачимо! Смерть ворогам! Слава Україні – Героям Слава!», – зазначив Василь Марущак. Він додав, що режисером кліпу є відомий кліпмейкер Віктор Скуратовський.

«Я відправив пісню Вікторові і він відразу запропонував ідею, яка мені сподобалась. А ще в той час на Прикарпатті перебував відомий оператор Юрій Барсук, який також зголосився приєднатися до співпраці!

Оскільки Київ на кінець квітня залишався ще небезпечним місцем для зйомок, ми вирішили знімати у Івано-Франківську. Зйомки відбулися в найкращому і сучасному закладі Франківська – університеті ім. Короля Данила Галицького. Щодо ідеї кліпу, були різні варіанти і різні міста, але я був категорично проти знімати відеороботу на руїнах. Мене підтримав і Віктор Скуратовський», – розповів Василь Марущак.

Ольга МАКСИМ’ЯК

Франциск Оленський – львівський скульптор другої половини XVIII століття

11. 08. 2022

Розвиток львівської барокової скульптури XVIII ст. можна поділити на три періоди. Перший – до 1740-о року – представляють Хома Гутгер, Кіндрат Кутшенрайтер, Яків Маркварт, Йосип Леблан та Хрістіан Сейнер. У другому періоді головними дійовими особами були Майстер Пінзель, Антон Осінський та Себастіан Фесінгер. Третій – з 1770-о року – до кінця століття – представляє молодше покоління скульпторів: Матвій та Петро Полейовські, Михайло Філевич, Іван Оброцький, Франциск Оленський.

Протягом століття, крім згаданих вище, працювали тут десятки обдарованих митців, що зробили свій внесок у формування і розвиток львівської скульптури.

Основні якості львівської різьби визначило друге покоління скульпторів. Завдяки йому і насамперед Майстрові Пінзелю, чий життєвий шлях донедавна був не відомим ближче, львівська скульптура цього періоду набула оцінки світового масштабу. Це пояснюється особливою стилістикою пластичної мови, своєрідністю формотворення, високою мистецькою якістю, і в кращих зразках, могутнім духовним поривом.

Досліджуючи творчу спадщину Майстра Пінзеля, нам вдалося обгрунтувати твердження, що саме в його творах вперше виникли нові підходи до трактування скульптурних форм. Цьому спричинилися візантійські стильові ознаки, що свого часу виявилися у мозаїках давнього Києва та українських іконах пізніших часів.

Покоління скульпторів другої половини XVIII століття, можливо й не завжди усвідомлюючи глибоку суть мистецьких творів своїх попередників, продовжило ці традиції. У їхніх творах далі застосовуються прийоми геометризації форм, зокрема, в компонуванні драперій у великі площини, що переломлюються між собою гострими лініями і кубляться довкола постатей, утворюючи самостійний елемент пластики.

Франциск Оленський – Скульптурне оформлення будинку № 3 на площі Ринок у Львові, 1772

Разом з тим, спостерігається інший підхід до трактування оголеного тіла і голови, що більш реально повторює натуру. Фігури ніби ширяють в повітрі в небачено експресивних розворотах, спілкуючись між собою у вівтарних ансамблях. І хоч епоха пізнього бароко-рококо не вимагала від скульпторів ні глибоких почуттів, ні високих злетів думки, все ж таки від Пінзеля це передається і молодшому поколіннію майстрів, в їхній творчості при тому проступає манірність і театральність.

Кожний скульптор молодшого покоління має власне творче обличчя, впливи попередників однак настільки відчутні в їх творах, що дослідники часто приписували ці твори їх вчителям. Справа визначення авторства ускладнюється й тим, що майстерні стали менше ізольовані; до виконання значних замовлень залучається більша кількість майстрів.

Молодше покоління, працюючи на одних “фабриках” зі своїми вчителями, не раз продовжувало розпочату ними роботу; молоді доповнювали ансамбль своїми вівтарями, намагаючись тримати рівень наставників.

Згодом вони пишатимуться школою, здобутою у попередників. Матвій Полейовський в одному з листів до почаївського монастиря пише про своїх вчителів – скульптора Пінзеля та архітектора Бернарда Меретина: “Його величність фундатор (Микола Потоцький – Б.В.) настояв на тому, щоб я почав сницарську роботу в Почаївській церкві, тому що цінував мою майстерність, знаючи мене з дитячих літ навчання сницарці та архітектурі в його метрів, які при його фабриках повмирали”.

Франциск Оленський (Оленцкі, Оленчкі) – один з найбільш загадкових скульпторів молодшого покоління. Бракує його документально підтверджених творів , що дало б можливість остаточно визначити манеру майстра. Тому у дослідника виникли труднощі, що лишають деякі твердження гіпотетичними.

Якими даними про скульптора ми володіємо сьогодні?

Нещодавно стало відомо, що скульптурне оформлення будинку №3 на площі Ринок у Львові у 1772-у році виконав Оленський, а не Пінзель, як вважалося раніше. На жаль, ці кам’яні роботи досить погано збереглися.

Знаємо, що у 1773 році Оленський з Михайлом Філевичем виконують центральний вівтар в Успенській церкві у Львові, однак внесок кожного з них не позначений. У наступному році скульптор уклав угоду в Підкамені з домініканцями про виконання фігурного оформлення органу. На жаль, орган знищений. 1775-о року, згідно контракту з львівським Кафедральним костьолом, скульптор зробив орнаменти над сталлями, кардинальський трон, чотири дерев’яні вівтарі біля стовпів з фігурами геніїв та серафимів у хмарах. Виконує він там і чотири фігури євангелістів. Однак вівтарі і фігури євангелістів лишилися лише на літографії Елемента 1850-о року.

Рахункові реєстри 1780 року монастиря в Почаєві свідчать, що Оленський мав стосунки з фундатором Бучача – Миколою Потоцьким, мав там виконати вівтарну скульптуру, що не було зроблено з невідомих причин.

Ось і вся інформація про діяльність скульптора. І тільки збірка скульптури Львівської картинної галереї у фондосховищі комплексу музею-заповідника “Олеський замок”, врятована колективом галереї від знищення (звичайно, лише частка монументального доробку XVIII ст.), дозволяє в міру сил опрацювати спадщину Франциска Оленського.

Творча біографія скульптора вкладається в період між 1760-и – 1792-м роками. Працював він у різних матеріалах: вапняку, стюкко, мармурі (двох останніх львів’яни не вживали), у дереві. Традиційна липа лишається основним матеріалом майстра. Різав він круглу скульптуру і, видно, більше інших – рельєф.

Розпочалася творчість Оленького, ймовірно, тоді, коли він у бучацькій церкві св.Покрови продовжив роботи Пінзеля, не закінчені у зв’язку зі смертю останнього. Не виключено, що він і співпрацював тут разом з Метром, Пінзелем, який виконував два бічні вівтарі, амвон та антипедію до головного вівтаря.

Стосовно іконостасу перед головним вівтарем можна припустити, що різьбився він за проектом Пінзеля його помічниками.

Фігури Якима та Анни для головного вівтаря були, за думкою З.Горнунга, виконані Оленським близько 1772-о року. На нашу думку, різцеві Оленського належать всі чотири фігури головного вівтаря Покровської церкви. Він також був одним з помічників у створенні іконостасу. Дияконські двері з рельєфами “Благовіщення” та “Ангел-хранитель”, дещо відрізняючись від антипедій, мають формальні ознаки пізніших робіт Оленського – дияконських дверей в іконостасі Успенської церкви у Львові та антипедії “Покладення у гріб” вівтаря Ісуса з колишнього львівського костьолу Кармелітів.

З.Горнунг вважає, що у бучацькому парафіальному костьолі Оленському належать фігури центрального та двох бічних вівтарів. Можна погодитись щодо центрального вівтаря. Очевидно, загадкою лишається авторство п’яти антипедій. Однак фоторепродукції деяких із них наближають їх до різця Оленського – автора антипедії “Покладення у гріб”.

З початку 1770-х років Оленський працює у Львові. Згідно з умовою від 25 травня 1772-о року, чотири стюккові фігури для Кафедрального костьолу мав виконати за 56 червоних золотих Іван Оброцький. Згодом на виконання цих фігур дав згоду Матвій Полейовський, але й він переклав замовлення на Оленського.

14 лютого 1773-о року Полейовський представив кафедральній капітулі розписку Оленського про отримання ним за роботу згаданої суми, а тому просив повернути йому ці кошти.

Перехід замовлення від одного скульптора до іншого – нормальне явище у творчому процесі львівського середовища. Так, Іван Оброцький у 1780-у році розпочав різьбу для костьолу в Кукольниках біля Галича, але невдовзі передав роботу Оленському. Сам же Оленський склав контракт з єзуїтами у м.Ярославі на виготовлення двох вівтарів, однак наслідків не виявилося. Не виконав він і контракту 1780-о року про створення дерев’яного вівтаря для замойської колегіати.

Повертаючись до виконаних Оленським чотирьох фігур євангелістів для львівського Кафедрального костьолу, слід підкреслити небуденність замовлення. Фігури, судячи з літографій, мали до трьох метрів висоти, очевидно, певні ускладнення представляла стюккова техніка. Тому, можливо, і відмовилися від нього спочатку Оброцький, а потім Полейовський. Як уже згадувалося, у 1775-у році Оленський робить для Кафедрального костьолу чотири вівтарі та інше оформлення.

Роком раніше скульптор мав домовленість з домініканцями підкамінського монастиря про виконання для органу фігурного оформлення. Ці твори не збереглись, але з названого підкамінського ансамблю походить фігура Богоматері Ласкавої (зараз у одному з варшавських костьолів) і Богоматір типу Immaculata на підставці у вигляді консолі (процесійний феретрон), що експонована на нашій виставці. Ці дві роботи цілком можна приписати Оленському.

Можливо, працюючи в Підкамені, Оленський взяв ще декілька замовлень поблизу, а саме амвон у буському парафіальному костьолі, зі своїми помічниками – чотири вівтарі в одеському парафіальному костьолі та скульптуру, знайдену експедицією галереї у церкві села Бучино неподалік від підкамінського монастиря (попереднє місцезнаходження не визначене). Усі твори експонуються.

Зберігся документ (заповіт столяра Іосипа Бочарського 1781-о року), в якому підтверджується участь у створенні бічних вівтарів у львівських Кармелітках Антона Штиля (помер у 1769-у році).

На цій підставі Т.Маньковський вважав, що фігурне оформлення вівтарів, крім антипедії “Покладення у гріб”, належить різцеві Штиля. З.Горнунг же з усього комплексу приписує Штилю, вважаючи його досить посереднім майстром, тільки антипедію “Знесення Богоматері” на основі подібності цієї роботи до рельєфу на амвоні та головному вівтарі “Знесення Богоматері” в Монастириськах. На нашу думку, З.Горнунг мав рацію. Питання щодо чотирьох фігур та антипедії “Покладення у гріб” дослідник залишив відкритим.

На щастя, до нашого часу збереглося майже все фігурне оформлення, включаючи антипедію “Покладення у гріб” з вівтаря Ісуса. З вівтаря ж св.Тадея, на жаль, збереглися лише антипедія А.Штиля “Знесіння Богоматері” та фотографії фігур св.Терези та Іоанна.

Визначити автора за цими фотографіями важко, що ж стосується фігурного оформлення вівтаря Ісуса, то упорядник цього каталогу бере на себе ствердження за ним авторства Оленського.

Досить загадковому Антону Штилю, на підставі останніх досліджень, можна приписати скульптурне оформлення іконостасу для золочівської церкви св.Миколая, а також підтвердити участь, у спілці з Пінзелем, у роботі 1761-о року над двома вівтариками для костьолу в Монастириськах.

Як згадувалося, Штиль зробив там, за твердженням Горнунга, рельєф центрального образу головного вівтаря і подібно ж на амвоні. Горнунг чомусь уникав підтвердження участі А.Штиля у створенні центральних образів для вівтарів Ісуса та Богородиці, скульптурне оформлення для яких робив Пінзель, а малярські роботи виконав Солецький. І рахунок за ці вівтарі (з чим, до речі, чомусь не погоджувались ні Горнунг, ні Гембарович), підтверджує значимість окремих майстрів. (Пінзель отримав 648 золотих, Штиль – 162, Солецький – 53).

Дослідники минулих років дотримувалися думки, що фігури святих для центрального вівтаря костьолу св.Мартина у Львові виконані до 1765-о року. Однак стало відомо, що ця скульптура могла бути виконана тільки після 1779-о року.

Дві з чотирьох фігур центрального вівтаря костьолу св.Мартина, а саме – Богоматері та св.Варвари, представлені в експозиції виставки, на наш погляд, належать різцеві Франциска Оленського.

Після 1772-о року майстром у Львові була виконана ще одна робота, що раніше приписувалася Пінзелю – атланти під балконом та фігура Слави на аттику будинку №3 на площі Ринок. Із записки, в якій йдеться про це замовлення, стало відомо, що контракт був укладений спочатку з Іваном Крушановським, а коли той помер у 1772-у році, роботу виконав Оленський.

Необхідно пригадати, що до площі Ринок скульптор повертається ще раз перед 1786-о року, коли декорує будинок Більських (№20).

У Львові майстер працює багато. Вище згадувалося про роботу скульптора над іконостасом для Успенської церкви, де він співпрацював з Михайлом Філевичем. Тут в дияконських дверях він повторює мотив архангела Гавриїла з бучацької церкви св.Покрови, а до пари докомпоновує зображення Михаїла, спираючись, очевидно, на той графічний зразок, який був використаний при створенні цієї ж фігури в центральному вівтарі у Монастириськах.

Працюючи у Львові, Оленський виконав вівтарну скульптуру ще у двох костьолах. А саме: у Домініканському, де збереглося дві фігури Августина і Миколая з неіснуючого нині вівтаря, та один з вівтарів у костьолі Марії Магдалини з фігурами священнослужителів. Перший із згаданих вівтарів був зроблений ще десь у першій половині 1770-х років.

У 1780-х Оленський виконує два великіх ансамблі, чи не найбільші на цих теренах. Це повне скульптурне оздоблення вівтарів в інтер’єрах костьолу Тринітарів у Берестечку та в парафіальному костьолі у Лопатині.

На жаль, у Берестечку не збереглося шість великих фігур центрального вівтаря і майже нічого з бічних. Три фігури ангелів та дві – невільників з верхньої частини цетрального вівтаря свідчать про високу майстерність скульптора.

Алегорична постать Надії із завершення бічного вівтаря, як ні в кого іншого із львівських скульпторів, майстерно розрахована на ракурс її сприймання.

Виконані близько 1785-о року фігури Якима, Анни, св.Станіслава та невідомого єпископа (Яна Стрепи ?) в Лопатині – також не збереглися. Два великі укляклі ангели та декілька менших із збірки галереї свідчать, що ансамбль у Берестечку був одним з найбільш репрезентативних у творчості майстра.

У скульптурах лопатинського костьолу вже відчувається вплив класицизму.

17 травня 1778-о року. орів Домініканський костьол у Львові. Вогнем була пошкоджена скульптура Пінзеля на фасаді. Конвент доручив скульпторові Оленському та невідомому ближче Йоганнесові відновити її, за що 12 березня 1792-о вони отримали 1000 злотих, і стільки ж наступного місяця.

Наприкінці квітня 1792-о року зненацька помирає Франциск Оленський, і роботу продовжив один “Майстер Йоганнес”. А 13 вересня 1792-о кафедральна капітула доводить свої претензії проти померлого Ф.Оленського у зв’язку з невиконанням ним умови про створення амвону в Катедрі.

Творча біографія скульптора була, очевидно, ще більш об’ємною, про що говорять розпорошені свідоцтва. В Кам’янець-Подільському музеї зберігається два загадкові, виконані Оленським в мармурі, путті. Відомо, що для свого тестя – відливача дзвонів Федора Полянського – майстер зробив рельєфи на дзвін “Курило”.

Франциск Оленський – Богоматір. Висота 100 сантиметрів. Дерев`яна скульптура головного вівтаря костьолу св.Мартина у Львові, 1770 рік

Чим же характерна творчість Франсиска Оленського?

Скульптор наприкінці 1750-х років ще працює з Пінзелем. У його роботах під наглядом Метра досить сильно відчувається вплив манери останнього. Втративши вчителя, майстер більш індивідуалізується. Великим змінам сприяють чисельні замовлення фундаторів. Це вимагає об’єднання скульптора з іншими майстрами, використання в роботі помічників.

Якщо для приготування матеріалу, навіть об’єму майбутньої скульптури залучалася ціла майстерня, то над кожною з робіт працює і закінчує її окремий майстер.

Ця характерна риса праці львівських майстрів дає можливість визначити руку самого Оленського або котрогось з його помічників, кому він доручав менш важливі елементи вівтарних ансамблів. Велика кількість замовлень, що дістались поколінню скульпторів останньої третини століття, потягнула за собою значне збільшення майстерень, подекуди невиконання контрактів, передачу замовлень від одного майстра до іншого.

Це часто призводить до поспіху в роботі і, природно, погіршення художньої якості творів. Це відчувається у скульптурах Оленського, особливо розміщених далі від людського ока. Зокрема, у верхніх композиціях лопатинського чи берестецького вівтарів.

Якщо у львівських Кармелітах майстер виконує всю роботу, включаючи фігури верхніх горизонтів, то вже в костьолі Марії Магдалини чи в одеських вівтарях він розподіляє роботу серед помічників.

На майстра, як вже згадувалось, вплинули віяння нового стилю, класицизму, що почав проявлятися у львівській скульптурі в останніх десятиліттях XVIII віку. Фігури в його пізніх роботах поступово гублять характерний для скульптури бароко рух.

Внаслідок опрацювання творчості Оленського автор каталогу має можливість окреслити деякі стилістичні риси, притаманні його скульптурі, порівнюючи її з роботами попередників і сучасників. Фігури Оленського присадкуватіші, голова з шиєю ніби втягнуті в плечі. Оголені руки й ноги ангелів та жіночих постатей дещо потовщені, майже чоловічі. У трактуванні обличчя виробився особливий типаж з дещо висунутим вперед носом та верхньою губою. Дитячі обличчя ангелів гублять лагідність і внутрішню красу, властиву подібним роботам вчителя.

Оленський досить оригінально вирішує непросту для будь-якого майстра-різьбяра проблему передачі волосся на головах святих, формуючи як правило розкуйовджені голови старців. Ніби від якоїсь внутрішньої сили чи струсу воно створює цілу композицію переплетених в експресії окремих пасм; і як епілог, декілька невеличких клаптиків, спокійно закрутившись, лягає на більші його площини. У пластиці переважає зовнішній ефект, пози фігур зманернілі, відчувається театральність руху; і тим не менше, саме зовнішніми ефектами досягається внутрішня сила творів скульптора.

Франциск Оленський – одна з найбільш оригінальних і популярних у свій час постатей молодшого покоління львівського бароко другої половини XVIII століття, його спадщина увійшла вагомим внеском у скарбницю української культури.

Борис ВОЗНИЦЬКИЙ, 1995

Джерело: Бібліотека Українського Мистецтва

В понеділок у Львові стартують Четверті Львівські Фото Фестини (повна програма)

11. 08. 2022

Вже вчетверте цього року у Львові відбудеться найбільший фотографічний фестиваль України “Львівські Фото Фестини”. Фестивальні події вперше вийдуть за межі міста і області, та захоплять кілька областей: Львівську, Тернопільську, Івано-Франківську та Сумську. Заходи триватимуть шість днів з 15 по 20 серпня включно.

Протонуємо вашій увазі повну програму фестивальних заходів.

15 серпня:

16.00 Розповідь Софії Легін “Олександер Пежанський і УФОТО” (Львів, вул. Професорська, 1. Читальна зала Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська Політехніка”).
17.00 Презентація поштівки до ювілею Олександра Пежанського. (Львів, вул. Професорська, 1. Читальна зала Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська Політехніка”).
17.30 Розповідь Оксани Середи “Галичанки у світливстві”. (Львів, вул. Професорська, 1. Читальна зала Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська Політехніка”).

16 серпня:

16:00 Лекція Ігоря Гармаша “Фото і кіно: мистецтва, приречені бути поруч”. (Львів, вул. Професорська, 1. Читальна зала Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська Політехніка”).Науково
17:00 Презентація проєкту “Живе кіно у Львові”. Перегляд фільму з плівки у стилі ретро. Олександр Мандрик, Ігор Гармаш, Ігор Ткачик. (Львів, вул. Професорська, 1. Читальна зала Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська Політехніка”).

17 серпня:

16.00 Лекція Уляни Мандрусяк (Коломия) “Александр Кіблер. Світло і тіні придворного фотографа”. (Львів, вул. Професорська, 1. Читальна зала Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська Політехніка”).
17.00 Лекція Наталки Філевич “Кліше-верр в творчості Бруно Шульца” (Львів, вул. Професорська, 1. Читальна зала Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська Політехніка”).
18.00 Лекція Миколи Проціва (Бережани) “Врятована фотоісторія”. (Львів, вул. Професорська, 1. Читальна зала Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська Політехніка”).

18 серпня:

16.00 Лекція Олександра Харвата (Рівне) “Піймати світломить. Історія фотографії до фотографії” (Львів, вул. Професорська, 1. Читальна зала Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська Політехніка”) .
17.00 Лекція Андрія Сови “Таємниці фотоархіву Степана Гайдучка”
(Львів, вул. Професорська, 1. Читальна зала Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська Політехніка”).
18.00 Лекція Ігоря Ткачика “Аматорська кінотехніка. Зародження, розвиток і занепад” (Львів, вул. Професорська, 1. Читальна зала Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська Політехніка”).

19 серпня:

В Коломиї:

11.00 Відкриття фотовиставки “Александр Кіблер. Світло і тіні придворного фотографа” в місті Коломия в Студентському сквері.

В Бережанах:

15.00 Відкриття фотовиставки “Старі світлини з фондів Бережанського краєзнавчого музею” у виставковому залі Бережанського краєзнавчого музею.
15.30 Лекція Володимира Парація “Краєзнавчі світлини як інформаційний ресурс: з досвіду діяльності Подільського туристично-краєзнавчого товариства (1925 – 1939 рр.)”. Подія відбудеться в Бережанському краєзнавчому музеї.
16.15 Лекція Миколи Проціва “Врятована фотоісторія”. Подія відбудеться в Бережанському краєзнавчому музеї.

У Львові:

16.00 Розповідь Дмитра Маслова (Рівне) “Польова фотолабораторія Другої світової війни. Історія одного експонату” (Львів, вул. Професорська, 1. Читальна зала Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська Політехніка”).
17.00 Лекція Олександра Кіцери “Життя Юрія Липи у світлинах” (Львів, вул. Професорська, 1. Читальна зала Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська Політехніка”).
18.00 Лекція Ольги Лідовської “Єврейські фотографи Львова” (Львів, вул. Професорська, 1. Читальна зала Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська Політехніка”).

В Сумах (Суми. Артдворик, вул.Воскресенська, 6.):

12:00 Фототовариство “Друзі Дагера”. Відкриття фотовиставки “Ехо музею”.
12:30 Лекція Андрія Мозгового “Фотографи м. Суми кінця XIX – початку ХХ ст.”
17:00 Сергій Гуцан, презентація “Родинні фото сім’ї Григор’євих”.

20 серпня:

У зв’язку з російсько-українською війною, в цьому році організатори запрошують на виставку-продаж фотосушку, де кожен світливець може принести свої світлини і виставити на продаж. Всі зібрані гроші будуть передані на потреби ЗСУ.

12.00 “Фотосушка на ЗСУ” – виставка-продаж фотографій всіх охочих світливців з переказом усіх зібраних коштів на потреби ЗСУ. (м. Львів, сквер навпроти ауково-технічної бібліотеки НУ “Львівська Політехніка”, що на Професорській, 1)
13.00 Кураторська екскурсія Романа Метельського Львівським Фотомузеєм (м. Львів, вул. Професорська, 1).
16.00 Кураторська екскурсія Романа Метельського Львівським Фотомузеєм
(м. Львів, вул. Професорська, 1).

Львівські Фото Фестини організовані Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.

Традиційним незмінним партнером Львівських Фото Фестин є Кава Старого Львова. Вхід на всі події безкоштовний.

Всі, хто хоче долучитися до Виставки-продажу фотосушки, може принести будь-яку кількість своїх світлин форматом від 20 на 30 см у Науково-технічну бібліотеку НУ “Львівська Політехніка” (Професорська, 1), або зателефонувати організаторам +380676759384 і узгодити спосіб достави.

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

Дударик розповів про наступне завдання, на яке збиратимуть кошти під час традиційних недільних заходів для підтримки ЗСУ (відео)

11. 08. 2022

Львівська національна академічна чоловіча хорова капела «Дударик» традиційно запрошує 14 серпня на недільну Літургію до храму Святого Лазаря об 11:00.

Опісля відбудеться «благодійна кава по Літургії» та концерт у смачних додатках, повідомили у капелі.

Крім того, чоловічий ансамбль капели візьме участь (о 14:15) у заходах на підтримку ЗСУ на території торгового центру«Вікторія гарденс», який проводить ГО «Вектор надії».

«Побачимося! Наше наступне завдання – збірка на «бус» або «позашляховик» для нашої львівської 80-ки. Слава Україні!», – запрошують хористи.

Нагадаємо, Дударик зібрав чверть мільйона гривень для ЗСУ під час латвійського волонтерського туру. Всього з початку війни на гуманітарні і військові потреби Дударик заробив і зібрав 1,25 мільйона гривень.

Ольга МАКСИМ’ЯК

Найвищий пункт Львова, де він?

10. 08. 2022

Панорама центру міста. Автор Zommersteinhof

Якщо вам захочеться поцікавитись, яка будівля у Львові найвища, то ви з легкістю дізнаєтесь про це в Інтернеті. Хоча будівництво останніх років ввело свої корективи і тому треба звертати увагу на дату публікації. Але набагато складніше дізнатись, вершечок якої будівлі є у Львові розташованим найвище. А головне, звідки панорама навколо Львова буде найбільш розлога?

Напевно хто-небудь помічав, що з району села Солонка не видно Високого Замку, а від телевізійної вежі над горизонтом виступає тільки верхня частина. А отже з оглядового майданчика на Високому Замку побачити Солонку неможливо! А звідки ж можливо?

Для з’ясування цього питання я взяв за основу таблицю з десяткою деяких найвищих будівель Львова. Насправді їх є більше, але для даної теми не мають значення хмарочоси наприклад в районі проспекту Чорновола, адже зрозуміло, що дах найвищого з них буде нижче, ніж дах любої хати у Шевченківському Гаю. Так само немає потреби включати в таблицю будинок на вул. Зубрівській №32, оскільки багатоповерхівка від ЖК Avalon значно вища..

Таблиця починається з Копця Люблінської Унії з двох причин: по-перше, це найвище розташований штучно створений об’єкт у Львові (телевізійну вежу і труби ТЕЦ-2 не беремо до уваги, бо вони недоступні для простих людей), по-друге, на ньому знаходиться найбільш популярний оглядовий майданчик міста.

Таблиця. Декілька найвищих об’єктів Львова

№	Назва або тип будівлі	Адреса	Висота будівлі, м	Висота локації над р. м., м	Висота верхівки над р. м., м
0	Копець Люблінської Унії	Парк “Високий Замок”	33	380	413*
1	ЖК Avalon Up	Пр. Червоної Калини, 60	90	350	440
2	Церква святих Єлизавети і Ольги	Пл. Кропивницького	88	310	398
3	ЖК “Щасливий” Platinum	Пр. Чорновола, 77	78	260	338
4	Житловий будинок	Вул. Зубрівська, 32	67	350	416
5	Латинський катедральний костел	Пл. Катедральна, 1	66	284	417
6	Вежа Корнякта	Вул. Підвальна, 9	66	295	350
7	Ратуша	Пл. Ринок, 1	65	290	355
8	Церква Покрови пресв. Богородиці	Вул. Личаківська, 175а	60	350	410
9	Податкова адміністрація	Вул. Стрийська, 35	53	340	393
10	Житловий будинок, т. зв. «Моноліт»	Вул. Пасічна, 104	50	370	420

* Примітка. За різними даними висота Замкової гори вагається від 409 до 413 м над р. м. Для даного порівняння висот похибки ±5 м не мають значення. Висоти будинків взято з 032.ua/nevvs і explorer.lviv.ua.

Але замість розглядання цифр в таблиці пропоную більш зрозумілу картинку. Зліва – лінійка з висотами над рівнем моря, справа – найбільш знакові об’єкти, розташовані відповідно висоти їхньої локації над рівнем моря і зменшені відповідно шкали.

Візуальне відображення шкали хмарочосів Львова

Як я вже казав, Копець Унії є найвище розташованим штучним об’єктом. Правіше на картинці – сірий і нецікавий будинок на Пасічній, 104, де рівень землі нижче Замкової гори, але дах цього будинку вище оглядового майданчика на Копці – 420 проти 413 м над р. м. Хмарочос “Avalon Up” на Сихові збудовано ще нижче, але його дах іще вище – 440 проти 413 м над р. м. Зрештою, це наразі найвищий хмарочос Львова.

Далі – будинок Податкової адміністрації, не надто високий, але він ще й досі є потужною домінантою в околиці, добре помітною з Високого Замку. До речі, коли при гарній прозорості повітря на горизонті – на відстані біля 100 км від Львова – видніються Карпати, тож цей адмінбудинок є чудовим орієнтиром для розпізнавання конкретних гірських вершин.

Фрагмент панорами Карпат. Джерело: Dalekie Obserwacje — Фрагмент панорами Карпат. Джерело: *Dalekie Obserwacje*

Церква Єлизавети і Ольги від моменту освячення протягом 110 років була найвищою будівлею Львова. В наш час став доступним для зацікавлених відвідувачів балкон на вежі церкви, з якого простирається на всі боки чудова панорама.

Наступною будівлею я подав Ратушу. Зверніть увагу, що балкон церкви Єлизавети і Ольги та майданчик на Ратуші – майже на одній висоті відносно рівня моря. Проте оскільки площа Ринок знаходиться значно нижче від площі Кропивницького, панорама з Ратуші, яку обмежують навколишні пагорби, цінна для оглядання тільки центральної частини міста.

І нарешті один з найнижче розташованих районів Львова – проспект Чорновола. Тут наразі найвищий в околиці будинок – “Platinum”, але його дах на 75 метрів нижче оглядового майданчика на Замку.

Отже, безумовним львівським рекордсменом щодо висоти даху над рівнем моря являється хмарочос на проспект Червоної Калини, 60. Менеджери новобудови звісно про це це знали, тому для мешканців будинку на даху було встановлено підзорну трубу. Краєвид – неймовірний! І, прошу звернути увагу на те, що хоча центр міста для спостерігачів ховається в долині, однак добре видно і телевізійну вежу, і Замкову гору з Копцем Люблінської Унії.

Вид в сторону Високого Замку. Автор Андрій Риштун

А який чудовий звідси схід світанок і скільки незабутніх вражень залишає присмерк! До речі, на наступній світлині по напрямку вулиці Гната Хоткевича, яку видно внизу, можна зробити висновок, що сонце сідає прямо над Перемишлем.

Фото заходу сонця. Джерело: dom.ria.com — *Фото заходу сонця. Джерело:* *dom.ria.com*

Цікаво, що найвищим пунктом польського міста є Копець Татарський, висота якого 352 м над р. м. – майже така сама, як висота “сихівського плато”, а це означає, що з Перемишля видно сихівський хмарочос і навпаки. Потрібні тільки прозорість повітря і потужна “льорнетка”…

Автор: Zommersteinhof

Львів’ян запрошують на лекцію “100-літній ювілей М. Лисенка в умовах німецької окупації Львова”

10. 08. 2022

У в п’ятницю, 12 серпня 2022 року, о 16.00 в читальній залі Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” ( вул. Професорська, 1) відбудеться лекція Роксолани Гавалюк “100-літній ювілей М. Лисенка в умовах німецької окупації Львова”.

Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.

На 22 березня 1942 р. припадали 100-літні роковини з дня народження великого українського композитора Миколи Лисенка. В цей час Львів знаходився під німецькою окупацією. Наш буремний 2022 рік для митця також ювілейний (180 років від дня народження) і урочистий концерт на його вшанування на площі перед оперним театром завершився сигналом повітряної тривоги. Як тепер, так і тоді відзначати знакові дати нашого музичного класика доводилося відзначати не лише з мобілізацією максимально якісних творчих сил, але й виявляючи переконану громадянську позицію і немалу відвагу.

Микола Лисенко (1842-1912) – класик української музичної культури, композитор, чиї солоспіви були в репертуарі Соломії Крушельницької впродовж усієї концертної діяльності.

Тоді в 1942-му зусилля музикантів – професіоналів і аматорів, науковців, композиторів, редакції українського радіо координував спеціально створений Ювілейний лисенківський комітет, який поєднував різні напрямки роботи: концертну, видавничу, просвітницьку, виставкову та інші. А оскільки у них безпосередню участь взяли син та донька композитора, які жили і працювали у нашому місті, значення кожної з творчих подій набуло історичної ваги. Результат вийшов справді вражаючим. Тому мова йтиме про творчість, відданість, винахідливість, відвагу, про справжній, діяльний патріотизм в умовах війни.

До та після показу традиційно пригощає Кава Старого Львова. Вхід безкоштовний.

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

На щорічному джазовому фестивалі в Німеччині прозвучать композиції написані під час війни

10. 08. 2022

У серпні на щорічному Німецькому джазовому фестивалі Cologne Jazz Week, який відбудеться у Кельні, цього року виступить Львівський академічний симфонічний оркестр «INSO-Львів» разом з відомою за кордоном українською джазовою виконавицею Тамарою Лукашовою. На концерті артисти зі сцени зможуть на велику аудиторію донести правду про війну, закликати продовжувати підтримувати Україну.

Під час музичної подорожі слухачі почують українські народні пісні в аранжуванні Тамари, а також нові композиції, що написані та присвячені військовим подіям в Україні. Цей виступ є музичним фронтом, де завдяки музиці та вокалу артисти зможуть передати біль, який переживають українці більш як 5 місяців.

«INSO-Львів» перерахує 8 тисяч євро після виступу на потреби ЗСУ. Також, диригент оркестру Ярослав Шеремет весь гонорар передає на потреби військових.

«Для наближення нашої перемоги кожен має працювати на своєму фронті. Ми — відповідальні за культурний! Дуже почесною та відповідальною місією на фестивалі є покази через музику всю трагедію цієї жорстокої війни. Також, справжнім сюрпризом для нас стала пропозиція від організаторів – закрити цьогорічний фестиваль. Для всіх нас це велика честь!» – говорить солістка Тамара Лукашова.

«ІNSO-Львів» (International Symphony Orchestra) є справді одним із найкращих виразників того, що український культурний продукт вартий світового експорту і це з року у рік засвідчує його співпраця із всесвітньо відомими музикантами та диригентами.

Тож, коротке нагадування:
Tamara Lukasheva + INSO-Lviv Orchestra \ Cologne Jazz Week
20 серпня 2022 року, 21:00

Більш детальна інформація за посиланням https://jazzweek.de/programm/

Ольга МАКСИМ’ЯК

Їмость Осипа, або жінка ідеальних прикмет та ідеальної вартості

9. 08. 2022

«Жінка ідеальних прикмет та ідеальної вартості» – писав про Осипу Бобикевич відомий адвокат і просвітник Євген Олесницький. Їмость Осипа – активна діячка у всіх рухах, які починала українська громада Стрия наприкінці XIX-го – початку XX століття. Патріотка українського відродження. Перша очільниця жіночого руху в Стрию. Жінка, яка самотужки опанувала не лише гру на фортепіано, але й ази економіки – тоді, коли жінки не мали належної освіти і не втручалися в економічно-політичне життя громади. 29 листопада 2019 виповнилося 150 років з дня народження Осипи Бобикевич.

Наслідниця відомого роду.

Осипа була, як і всі Нижанківські, вихована на музиці та музично обдарована. Донька отця Йосипа Нижанківського та Осипи Тишинської (доньки священника), сестра відомих композиторів о. Остапа та о. Володимира Нижанківських. На щастя, Осипа Бобикевич – одна з небагатьох жінок, яка записала на старості спогади про своє життя, і з них добре видно, як розвивалися події в Стрию в період поборювання польської влади. «Для мене ці спогади – інструкція для жінки, яка має сім’ю, а ще хоче бути корисною громаді», – каже дослідниця жіночого руху на Стрийщині Зеновія Ханас. Цікаво Осипа описала своє дитинство: народилася у Стрию, де тато служив сотрудником в церкві Успіння Пресвятої Богородиці. Коли дітей було вже четверо, сім’я перебралася в село Великі Дідушичі. Граф Дідушицький дав отцю Йосипу парафію у своєму маєтку, що свідчило про добру репутацію цього священника. Справді, завдяки старанням душпастиря чоловіки перестали пиячити, молодь більше зважала на свою поведінку. У Великих Дідушичах прийшло на світ ще п’ятеро дітей Нижанківських. Очевидно, тато був суворий у вихованні: «(…) як батько був занадто строгий, то мамі доводилося то все залагоджувати»¹. Мама з Нижанківських – Осипа Тишинська, змалечку вихована польськими монахинями, була прикладом освіченої жінки для дітей (знала дві мови, вміла лікувати, грала на фортепіано). Власне від мами передався музичний талант чи не всім дітям.

Найприємніша згадка юних літ для Осипи – дрогобицька гімназія, куди повезла мама її та старших братів на навчання. Там вони відвідували театр, Остап Нижанківський очолював гурток «тарасівців». На жаль, Остапа вигнали з гімназії через сварку з викладачем-москвофілом на тему Шевченка, а Осипі не дали довчитися батьки. Тоді освіту мусіли мати хлопці, а навчати всіх дітей не було змоги. «Я ж мала тоді 13-ий рік життя. Що за трагедія була в моїй молоденькій душі! Я так плакала! Адже моя мрія – стати учителькою – не сповниться»². Коли ж Осипі було 15, на її руку всерйоз претендував Здерковський – учень її діда, о. Тишинського. Дівчина виважено відмовила, хоч тоді старшим з багатодітних сімей належало чим швидше шукати собі партію. «Я все відчувала себе покривдженою, що не дали до школи ходити», – писала Осипа.

Брат Остап відбував військову службу у Львові. Далі продовжив навчання у гімназії. Звідти почалися знайомства Осипи з українськими гімназистами – Олексою Бобикевичем та Кирилом Студинським. З ними прийшла в хату Нижанківських «українська» бесіда та мода на вишиванки. Олекса, єдиний син у священника Христофора Бобикевича, був закоханий в Осипу: присвячував їй свої вірші, до яких Остап Нижанківський писав музику. Однак Осипа мала інші плани. Вона працювала над своєю освітою: багато читала (Студинський присилав їй книжки «Просвіти»), вчилася вишивати, грати на фортепіано, не маючи, навіть, нотної партитури. Пригадувала з яким захопленням вони з подругою Галею Бачинською (майбутньою дружиною Остапа Нижанківського) читали «Кобзар», який привіз їй Кирило Студинський з Києва. «Коли у Львові відбувався концерт до 25-ліття смерті Шевченка, то Галя Бачинська декламувала “Тополю”, а я чулася дуже покривдженою, що не мала можливості бути тоді у Львові»³, – писала Осипа. Найбільше, чого їй не вистачало, це підтримки батьків. До слова, тато Нижанківських вирішив і за Остапа, що не бути йому професійним музикантом, коли Микола Лисенко запрошував хлопця на навчання до Києва.

Вихована у священичій сім’ї, Осипа не бажала для себе життя з священником. Окрім того, мріяла вибратися з села до міста. Вона так і не написала, чому обірвала знайомство з успішним гімназистом, у майбутньому – видатним вченим та суспільним діячем Кирилом Студинським. Останній, під приводом товариства з братами Осипи, навідувався в Дідушичі при кожній нагоді: на свята, празники привозив гімназійний хор, з яким співав у церкві, у Стрию ходив з Осипою на вечорниці. Зі Студинським входила стрийська молодь в українське русло. «Студинський приїжджав у козацькім строю. Танець ми починали коломийкою. В Стрию знали всі, що він до мене приїжджав. Але я то все сприймала як річ цілком природну, товариську»⁴. Інший претендент на руку доньки о. Йосипа Нижанківського, Олекса Бобикевич, настільки був прив’язаний до цієї дівчини, що приходив радитися, куди йому вступати після гімназії. Осипа не призналася, що життя священника на селі їй противне. «Ні хата моїх родичів, ні одна хата будь-якого священика не була для мене взірцем гарного життя. Село, господарка, вічні невдачі…»⁵. Все таки Олекса пішов вчитися на теологію: тоді слово тата, а ще й священника, було законом. «Одно, що дуже замітне було в народі, це велика слухняність супроти священиків. Що священик сказав, це було святе в громаді»⁶, – писав Євген Олесницький у спогадах про стрийський період. Залицявся до Осипи і один заможний поляк зі Львова, але вона вже тоді була національно свідомою. Коли ж прийшов час обирати, зупинилася на тому, хто любив її ще дитиною. Студинському перестала відповідати на листи. Обрала Олексу. Не згадує про якісь особливі почуття до молодого Бобикевича, лише пише, що «за якимсь дивним підшептом» наважилася стати його дружиною.

Берегиня сім’ї о. Бобикевича

Від початку подружжя Олекси і Осипи Бобикевич вирізнялося серед більшості. Наприклад, чималі гроші, які отримав о. Олекса на першому місці служіння в Слободі Болехівській, вони потратили не на впорядкування нового помешкання чи на що інше, а подарували собі подорож до Відня. Далі оселилися в передмісті Стрия, на Ланах. Почалося звичне життя і те, чого побоювалася Осипа: її чоловік з головою поринув у діяльність. Після богослужінь, цілоденно пропадав то в читальні, то в гімназії, то в «Дністрі» (українська страхова компанія – О.Ю.). Однак молода Осипа виявилася досить вмілою і взяла на себе всі хатні обов’язки. Труднощів не бракувало, бо жили вони незаможно: деколи на зиму не вистачало дров. «У мене вкорінилася певність, що священик зобов’язаний жити для народу і що той обов’язок має бути у нього на першім місці. А як має родину, то нехай вона тягар хати бере на себе»⁷, – роздумувала їмость. Осипі не бракувало таланту, і, попри виховання дітей, вона встигала брати участь у культурних імпрезах. Старший її брат – Володимир Нижанківський – організував в Стрию співоче товариство «Боян». Осипа мала пропагувати їхні концерти, залучати нових членів, пильнувати репетиції. Після кожної репетиції грала співакам до танцю. Брала участь у народних виставах. Дуже цінувала театр, не пропускала без причини жодної п’єси. Осипа також долучалася до розвитку страхового товариства. Тут би й знадобилася їй освіта, за якою так побивалася в юності. Адже її тіточна сестра Оля Тишинська (Бачинська) була єдиною жінкою, яка, маючи освіту бухгалтера, домоглася посади у «Касі задатковій», а згодом була членом дирекції «Маслосоюзу». Деякий час Ольга жила в хаті Бобикевичів, і могла багато навчити Осипу.

Про своє подружжя їмость писала: «Ми взаємно доповнювали одне одного». Вона раділа успіхам отця Олекси, як своїми власними, а найбільше тішило її те, що розросталося товариство української інтеліґенції. Так, адвокатську контору в Стрию відкрив відомий діяч Євген Олесницький. Хоч і був одружений з полькою, але підтримував українську компанію, і дружина часто була з ним. Вміла говорити українською. А ще Федусевичі, Вахнянини, Леви, Сосновські, Турини, Антоновичі – родини, про які згадує Осипа Бобикевич, що складали кістяк українського відродження. Згадує Осипа, як у них вдома, а також в батька у Великих Дідушичах, гостював тоді ще монах гошівського монастиря Андрей Шептицький.

Однак, невдовзі в сім’ю Бобикевич прийшла біда: від дифтерії помер їхній дволітній син Анатоль (Наталь). Крім нього було ще двоє дітей: донька Неоніла і син Остап. Через п’ять років після смерті дитини почав хворіти і Олекса Бобикевич. Спершу боліла голова і різко падав зір. Вдавалися вони до найкращих лікарів, був отець і у Відні, та нічого не допомагало. Як припускав Євген Олесницький, його найліпший товариш захворів на туберкульоз мозку – тоді лікарі були безсилі проти такої хвороби. Через короткий період отець Олекса зовсім осліп. Він більше не міг служити в церкві, тому вони залишили парафіяльний будинок на Ланах і переїхали в Стрий – навпроти будинку Олесницького купили невеличку садибу і город. З грошима допоміг тато Олекси. Дружина отця Бобикевича, як могла, втішала свого чоловіка: читала йому, коли лиш мала вільну хвилину, запрошувала друзів, щоб він і далі жив справами громади. Отець Олекса взаємно розраджував дружину: «13 літ ми жили щасливо. А є люди, що ніколи щасливими не були. З себе ми взаємно вдоволені були, люди нас любили»⁸. Невдовзі священник помер, маючи всього 37 років. Кілька місяців перед тим від ускладнення кору померла єдина донька Олесницьких – Зоня. То ж Осипа в день похорону чоловіка попросила Євгена Олесницького заопікуватися її дітьми: Остапом і Ніною. «Цю задачу старався я сповнити по всій змозі. Нині ті діти вийшли вже в люди та ведуться гарно на честь і потіху своєї матері, жінки ідеальних прикмет та ідеальної вартості, що в їх виховання вложила всі свої сили і все своє життя»⁹, – писав у спогадах Олесницький. Посол завжди захоплювався Осипою: шукав її товариства, бо почувався біля неї «оживленим», вони й далі відвідували театр, а після вистави він проводжав її додому. Стараннями Олесницького молода вдова мала змогу підробляти у «Дністрі» і з того жила разом з дітьми. «Завдяки моєму опікунові Є. Олесницькому, закінчив я в Стрию гімназію та мешкав відтак, у часі університетських студій, в його помешканні у Відні»¹⁰, – згадував син Бобикевича Остап. Та й Осипа відіграла певну роль в житті адвоката: це вона вмовила українських виборців висунути Олесницького на кандидата до Галицького сейму, згадує, що важко пережила виїзд посла та його дружини до Відня.

Перша голова крайового жіночого Товариства

У тридцять три роки Осипа стала вдовою. Та в її житті почався дуже діяльний період. Жінки, які заснували в Стрию своє товариство, належно оцінили працю їмості у музичному та театральному житті громади та в розвитку української справи загалом, а також належну роль відіграла добра згадка про отця-просвітителя Олексу Бобикевича. То ж саме Осипу попросили очолити у 1903 році першу жіночу організацію «Товариство руських женщин». Ідейними натхненницями товариства були народна вчителька Іванна Витковицька та активна у всіх громадських починаннях економістка Ольга Тишинська- Бачинська. Та вони були обидві працювали, тому довірили керувати спільнотою трохи старшій віком і добре обізнаній в народних справах Осипі Бобикевич. «Але де ж я до того надавалася?! Знань, освіти замало!», – згадувала свої перші відчуття їмость. Однак погодилася, знаючи, що може допомогти молодим діячкам. В період її чільництва, «Товариство руських женщин» відкрило сиротинець, де дітей виховували монахині. Добровільні пожертви на цю справу Ольга Бачинська збирала сама, стоячи не одну неділю під церквою. З сиротами ставили гарні вистави у Народному домі. Далі жінки домоглися відкриття українських відділів при гімназії в Стрию, яка доти була виключно польською. Чималий внесок «Товариства» у відкритті Першої хліборобської виставки в Стрию у 1909 році. Захід організували на європейському рівні, «на зразок чеських та інших культурних країв», писала Осипа. У Народному домі представили свої товари поважні господарі, а українські митці показали свої унікальні вироби. Запросили на відкриття видатних людей, серед них і митрополита Андрея. «Ця виставка була найкращим свідченням того, як високо стала наша стрийська громада».¹¹ Осипа керувала «Товариством» до 1912 року. Роки Першої світової вона з дітьми провела в еміграції. На посаді її змінила інша громадська діячка, дружина окружного судді Марія Весоловська.

Втіхою для Осипи Бобикевич були, як розвиток української справи, так і музика, в якій все більше вдосконалювалася. Остап Нижанківський навіть доручав їй акомпанувати на репетиціях «Бояна», коли не було професійного акомпаніатора. «Коли ж моє акомпанування в залі не йшло добре, Остап скрикував: «Зле!» Починав ходити по залі, а хор ані рушився. Я хоч і бентежилась, але не відходила від фортепіано. Боже! Яка я була горда, як сказав: «Тепер добре!»¹² Бувало, що Нижанківський доручав їй важкі музичні твори, як-от ораторій «Христос» німецького композитора Мендельсона. Осипа вставала ще раніше, ніж зазвичай, і «вже о сьомій ранку грала». Їхній сусід д-р Вітошинський виходив з часописом на ґанок і прислухався до гри. Їмость казала, що то її ранкова молитва. Великі здібності до музики проявляв син Бобикевичів Остап. Його вуйко – Остап Нижанківський – казав до Осипи: «Мала б ти тяжкий гріх, якби тої дитини не вчила гри на фортепіано»¹³. Ази гри молодий Бобикевич справді отримав від матері, а далі брав приватні уроки разом з сестрою Ніною. Проте професійним композитом не став. З усіх Нижанківських першим, хто здобув професію музиканта, був син Остапа – Нестор Нижанківський. Той, з ким Осипа часто грала на фортепіано в чотири руки, коли він після гімназії забігав до неї додому.

Життя на вістрі політичних режимів

Короткий період української державності у 1918-1919 роках приніс Осипі як багато радості, так і новий невимовний біль. Донька її Неоніла вийшла заміж у 1914 році за військового, доктора права Ярослава Селезінку. З початком війни він був призваний на фронт. Осипа мусіла рятувати від війни Ніну, яка носила під серцем дитину, і Остапа, що не мав визначеного заняття. Емігрували до Відня, де жили Олесницькі. Там було чимало українців: Ніна відвідувала ранених у шпиталі і читала їм, Остап отримав роботу перекладача при таборі полонених. Довго не було вісток від зятя, аж раптом приїхав у відпустку живий-здоровий. «Десь в середині травня зашуміло у Відні: «Львів вільний!» Що за втіха, що за маніфестації! І хоч мені не до радощів було, починаю усміхатися»¹⁴, – пише Осипа. Вона залишила дітей та вернулася до доньки, щоб бути поруч, коли з’явилася на світ перша внучка Ірина. Наступного разу Осипу викликала до Відня телеграмою пані Олесницька: вірний товариш Олекси Бобикевича і український діяч Євген Олесницький помер на чужині. Адвокат заповів поховати його в гробниці біля доньки на стрийському цвинтарі. Цим зайнялися Осипа і Остап Нижанківський. Похорон очолив митрополит Андрей, «при великому здвизі народу», згадує їмость. Відразу після похорону почався Листопадовий зрив: полька, вдова по Олесницькому, та її брат, гостювали тоді кілька днів в Осипи. «Вночі прийшов наказ, щоби Славко (Неоніла і Ярослав Селезінка тоді вже повернулися з еміграції – О.Ю.) (…) на ранок був у повному військовому озброєнні, бо мають українці відбирати владу у поляків. Боже, а у мене двоє поляків!»¹⁵, – йдеться у спогадах. Період становлення ЗУНР та перебування ІІІ Корпусу УГА в Стрию Осипа згадує, як про важкі військові будні: «В першому покої мого будинку зайняв помешкання полковник УГА Гриць Коссак. (…) він вирішив замешкати і харчуватися у нас, властиво, у моїх дітей, бо вони тепер перші, а не я».¹⁶ Ярослав Селезінка займав провідне місце в уряді ЗУНР, був отаманом УГА. Остап Нижанківський був маршалком за польської влади, і залишався при справах Уряду після перевороту, допомагаючи українцям пильнувати військову дисципліну. «Бувало, до тюрми потрапляли люди поважні, а багато наших офіцерів фліртували то з полячками, то з єврейками, котрі (…) не одне “видобували” від наших»¹⁷, – нарікала Осипа. Вона не раз наголошувала, як потерпало українське суспільство від того, що більшість вчених і досвідчених чоловіків брали собі за дружин чужинок. Змагання українців до незалежності обірвалося за дуже короткий період, залишивши велику рану на родині Нижанківських: у травні 1919 року без суду і будь-якого слідства поляки вирвали з дому і розстріляли о. Остапа.

Наступний період життя Осипа Бобикевич посвятила дітям і внукам. Без жалю до свого здоров’я (зважаючи на те, скільки довелося пережити) вона їздила то до Ніни в Радехів, то до Остапа (спочатку в Краків, а потім під Варшаву), допомагаючи виховувати внуків. Особливо раділа тому, як вдавалося доньці розвинути громадську діяльність на Радехівщині (там, після поразки ЗУНР, відкрив адвокатську контору доктор Селезінка – О.Ю.). Неоніла мала добру освіту, навчалася в Перемишлі, пройшла практику в Ольги Бачинської, розумілася на фінансовій справі. Її метою було навчання дітей українською мовою, тому присвятила себе заснуванню «Рідної школи», яка б не поступалася за рівнем державній. За прикладом мами Ніна очолила в Радехові «Товариство українських жінок», з яким організовувала національні свята. «Просвіта» доручала дружині д-ра Селезінки підготовку і відчит рефератів про видатних діячів та на важливі суспільні теми. «Добре пам’ятаю її відчит на економічну тему. Людей зійшлося багато, стояли фіри коло Народного дому. (…) Спостерігаю, з якою увагою слухають її люди. (…) Не читала, а більше, як півтора години говорила. (…) То вже талант Божий, то по батькові. То говорить дитина Олекси Бобикевича!»¹⁸ – пишалася Осипа. Однак за таку активну проукраїнську діяльність Ніна та Славко невдовзі були переслідувані. Перший арешт, який мав утихомирити «непокірну русинку», відбули в Радехові. Ніна вже тоді мала хворе серце. У тюрмі на знак протесту оголосила голодівку.

Спогади Осипи Бобикевич обриваються на 1939-му році, коли Ніна була вже частково паралізована, а в край прийшла війна. Внучка Ірина вийшла заміж і переїхала в Броди. Осипа доглядала то доньку, то внука (невістка мала якийсь невиліковний нервовий синдром, тому бабуся часто їздила доглядати малого Геника). Восени 1939 року органи НКВС заарештували зятя Осипи Бобикевич Ярослава Селезінку і вивезли до Москви. Він був розстріляний разом з групою в’язнів в Архангельську в липні 1941 року. Тривога, туга за чоловіком, про долю якого нічого не знала, звели хвору Ніну в могилу ще раніше – у травні 1941-го.

Біля пам'ятника о.Осипу Бобикевичу в Малих Дідушицях: внуки Ольга Гаєцька, Ірина Чума, Євген Бобикевич, Правнук Лукіян Бобикевич, подружжя Надія та Ізидор Гнатіви та голова сільради Микола Притоцький — Біля пам’ятника о.Осипу Бобикевичу в Малих Дідушицях: внуки Ольга Гаєцька, Ірина Чума, Євген Бобикевич, Правнук Лукіян Бобикевич, подружжя Надія та Ізидор Гнатіви та голова сільради Микола Притоцький

Більше ніж на пів століття пережила Осипа Бобикевич свого чоловіка. Відомо, що вона повернулася до Стрия, звідки емігрувала майже вся українська інтеліґенція, але залишалася Ольга Бачинська (теж овдовіла, чоловік помер невдовзі після допитів). Всі нащадки Бобикевича жили за кордоном. Осипа доживала віку при родичах своєї внучки. Померла 5 листопада 1953 року, на 84-му році життя. Похована у родинному гробівці на стрийському цвинтарі. Пам’яткою про родину просвітників мала би бути хата, в якій жили Бобикевичі. Зараз вона є у приватній власності, але стоїть пусткою. На будівлі встановлено меморіальну дошку. Внуки та правнуки не раз зверталися до влади Стрия з проханням впорядкувати територію, бо біля історичної будівлі почали з’являтися побутові заклади. «По 74 роках проживання на чужині я відвідав дім мого Дідуся Олекси Бобикевича… Бачив і Стрийську тюрму… Дорогі Стрияни! Дуже прошу, залишіть це місце, як національний Санктурій (національну святиню!) навіки для майбутніх поколінь»¹⁹, – звертався внук Євген Бобикевич. Будинок, ззовні нічим не примітний, цінний своєю історією: тут гостинна і працьовита їмость Осипа приймала таких великих гостей, як митрополит Андрей, Соломія Крушельницька, Іван Франко. Тут зароджувалися основні ідеї «стрийської трійці»: Бобикевича, Нижанківського, Олесницького. «…майже два тижні жив тут уже частково паралізований Іван Франко. Щоразу після Служби Божої приїздив до нього Остап Нижанківський, розраджував. У цьому будинку після похорону Олесницького відпочивав Андрей Шептицький. Бували тут Соломія Крушельницька, Ірина Вільде, провідні актори українських галицьких театрів»²⁰, – писав у своєму дослідженні відомий стрийський діяч Юрій Бородавка.

«Осипа Бобикевич прожила довге життя, спізнавши примхи різних режимів. Влади змінювалися, а її життя було підпорядковане лише одній меті – розквіту України. Народилася за часів Австро-Угорської імперії і пліч-о-пліч з іншими патріотами віддавала всі молоді сили на розбудову українства і ширення просвіти між народом. Вона пережила в еміграції часи російської окупації краю під час першої світової війни, спізнала тріумф Західно-української Народної Республіки 1918-1919 років, обороняла українство в добу польського панування, жах більшовицької навали 1939-1941 років перенесла через трагедію власної родини, не скорилася під німецькою окупацією, зі смиренням прийняла свою самотність в роки комуністичної влади. Вона пережила смерть дітей – маленького синочка Натальчика і дочки Неоніли, трагічні загибелі братів отця Петра та отця Остапа Нижанківських, вірного друга родини посла Євгена Олесницького, у кінці життя – тіточної сестри Ольга Бачинської. Її серце містило тугу великих втрат, але розум кликав до дії. Інтелігентність і стійкий характер супроводжували її до кінця життя. Саме тому її постава і життєва позиція так вразила Євгена Олесницького. Нехай ніколи не згасне свічка пам’яті шанованої громадської діячки Стрийщини Осипи Бобикевич, а наступні покоління її життєвий шлях візьмуть за приклад служіння своєму народові», – підсумовує дослідниця стрийського краю, заступниця директора з наукової роботи Стрийського краєзнавчого музею «Верховина» Зеновія Ханас.

¹ Бобикевич О. Твори/Упор.М.Ващишин. – Львів: Каменяр, 2000, С.152
² Бобикевич О. Твори…С. 153
³ Бобикевич О. Твори….С.154
⁴ Бобикевич О. Твори….С.154
⁵ Так само – С.154
⁶ Ханас З. Нариси з історії жіночого руху Стрийщини. – Стрий ДП «Видавничий дім «Укрпол», 2007. – 359с. – С.12
⁷ Бобикевич О. Твори….С.156
⁸ Бобикевич О. Твори….С.162
⁹ Так само – С. 142
¹⁰ Бобикевич О. Твори … С. 149
¹¹ Бобикевич О. Твори….С.169
¹² Бобикевич О. Твори … С. 167
¹³ Бобикевич О. Твори…С. 168
¹⁴ Так само. С.170
¹⁵ Бобикевич О. Твори…С. 172
¹⁶ Так само. С. 172
¹⁷ Бобикевич О. Твори…С. 172
¹⁸ Бобикевич О. Твори…С. 177
¹⁹ Нижанківська-Бобикевич О. Спомин з моїх років. – Стрий, 2019. – С. 55
²⁰ «В своїй хаті своя правда…»// Збірник краєзнавчих статей. Упор. Ю. Бородавка, 1992. – С.56

Юлія ОВСЯНИК

Джерело: ЗБРУЧ

Львівська філармонія зібрала на потреби ЗСУ понад 50 тисяч гривень

9. 08. 2022

Академічний симфонічний оркестр філармонії. Диригент Володимир Сивохіп

5000 грн переказали волонтерському об’єднанню «Доброчинець» та 50 000 грн — на Центр військового капеланства Української Греко-католицької церкви Львівської архиєпархії

Цю суму вдалось зібрати після проведення таких проєктів та фестивалів, як 41 Міжнародний фестиваль музичного мистецтва «Віртуози», VI Міжнародний музичний маратон пам’яті Василя Сліпака та музично-літературна подія «Поміж сирен». Генеральний директор філармонії, Володимир Сивохіп, розповідає: «Під час війни завдяки концертним виступам ми доводимо необхідність музики щодня».

Про важливість такої підтримки пояснює Орест Сліпак, брат Василя Сліпака, засновник Wassyl Slipak Foundation: «З моменту цього дикунського, безпідставного і позацивілізаційного вторгнення країни-сусідки на нашу землю Львівська національна філармонія — єдиний культурний заклад в Україні, який працює без вихідних. Вона перетворилася у волонтерський хаб, де разом з тим відбуваються концерти, фестивалі… Львівська філармонія започаткувала ідею вшанування Василя Сліпака міжнародним маратоном, який відбувається за ініціативою різних країн. Навіть цьогоріч не став винятком, концерти пройшли в Україні та Франції, Швейцарії.

Але відбулася наступна зміна: раніше ці маратони були присвячені пам’яті Василя, а цього року ми назвали основний концерт “Василь для Перемоги”. Тобто з допомогою концертів вдалося зібрати кошти на необхідні цілі. Це стало основною мотивацією створення маратону, адже це нагода долучитися до загальної справи, збору коштів для підтримки армії. Раніше люди ходили у філармонію для розваги, відпочинку, а зараз установа перетворилася у місце сили, укріплення духу. Слухачі мають на меті зарядитися, зміцнитися та продовжувати боротьбу — на фронті чи в тилу. Вони приходять не тільки для культурного збагачення. Коли ми бачимо таку єдність, то немає сумнівів, що перемога близько».

Нагадаємо, що також цього року — вже удев’ятнадцяте — відбудеться Фестиваль Давньої Музики у Львові. Він триватиме впродовж 9-14 серпня та об’єднає шість подій. Фестиваль пройде під егідою проєкту «Україна-2022. Музи не мовчать», започаткованого Львівською національною філармонією імені Мирослава Скорика в часі повномасштабного військового вторгнення Росії в Україну. Кошти з продажу квитків будуть спрямовані на благодійність та передані для військової частини А 4076. Водночас усі події фестивалю транслюватимуться онлайн, а благодійні пожертви від переглядів будуть використані для підтримки музикантів, які у воєнний час залишаються в Україні.

Львівська філармонія . Фото: Сергій Горобець

Сьогоднішнє гасло Фестивалю «на вістрі часу» дає можливість митцям з висоти теперішнього відрефлексувати пройдене, і перебуваючи найближче до нових змін, всупереч небезпекам, рішуче відповісти на виклики часу. Навіть попри воєнний стан в Україні, артистичне життя повинно продовжуватись, і в найскладніших умовах нагадувати нам про переможну життєздатність та цінність мистецького вислову від далекого минулого до ще незнаного майбутнього.

Із подіями Фестивалю Давньої Музики можна познайомитись за посиланням: https://philharmonia.lviv.ua/announcements/xix-lviv-early-music-festival-calendar/

Наталія МЕНДЮК

Сьогодні у Львові відкриють фотовиставку “Кольори білоруської революції”

9. 08. 2022

Сьогодні, 9 серпня 2022 року, о 15.00 в Музеї історії України (пл. Ринок, 24, 3-й поверх) відбудеться відкриття фотовиставки “Кольори білоруської революції”.

9 серпня 2020 року став днем, який змінив життя багатьох білорусів та білорусок, став точкою неповернення для сотень тисяч людей. Два роки потому, також 9 серпня, на фотовиставці «Кольори білоруської революції» ми розповімо про те, що відбувалося на маршах свободи 2020 у Білорусі й покажемо тих політв’язнів, чиї долі тісно пов’язані з Україною. Згадаємо тих, хто заплатив за своє прагнення до свободи й боротьбу за неї найвищу ціну.

Крім того, за ґратами в Білорусі перебувають також і ув’язнені громадяни України. І сидять вони тільки тому, що підтримали у 2020 році протести проти фальсифікації виборів та лукашенківської Білорусі.

Сидять за ґратами активісти та журналісти, які працювали з темою України та любили Україну, сидять люди, які висловилися проти повномасштабного вторгнення Росії в Україну після 24 лютого.

Список ув’язнених поповнюється щодня. Їх катують та змушують зізнаватися у невичинених «злочинах» проти антиукраїнського режиму Лукашенка. Усі ці люди не мають залишатися непоміченими та незнаними. Про них важливо пам’ятати та говорити.

У відвідувачів буде можливість написати їм листа у в’язницю та висловити свої слова підтримки. Для політв’язнів вкрай важливо знати, що їх не забули і що на їхнє звільнення чекають не тільки їхні близькі.

Руслан КОШІВ

Як трамвай на Високий Замок курсував…

8. 08. 2022

Залишки трамвайної лінії на Високий Замок на вул. Лисенка. 1976 р.

112 років тому, 7 серпня 1910 року у Львові на Високий Замок почав курсувати електричний трамвай. Спочатку сюди курсували трамваї маршруту UL від вул. 29 листопада до копця Унії Любельської. У середині 1920-х рр. цей маршрут отримав № 4. Після ІІ світової війни курсування трамваїв маршрутів №12 на Високий Замок відновилося 1 травня 1949 року. У зв’язку із вичерпуванням ресурсу старих двосторонніх вагонів «Sanok» в березні 1970 року курсування трамваїв на Високий Замок припинилося.

Перші плани збудувати лінію електричного трамвая на Високий Замок з’явилися іще на початку 1906 року. У квітні 1906 року керівник Міських закладів електричних (поєднували електричний трамвай, електростанцію та міську електромережу) інженер Йозеф Томицький представив владі міста та громадськості план розвитку мережі електричного трамвая. Будівництво лінії на Високий Замок разом із лініями по вул. Зеленій та Кохановського (нині – Костя Левицького); до парку «Залізна вода» та по вул. Крижовій (нині – Генерала Чупринки) та 29 Листопада (Коновальця) потрапило до першої черги розвитку трамвайної мережі – ці лінії можна було збудувати до викупу ліній кінного трамвая. У другій черзі розвитку мережі планувалося реконструювати і електрифікувати лінії електричного трамвая, а також збудувати нові трамвайні лінії по вул. Замарстинівській, Янівській (нині – Т. Шевченка) та Волинській до депо та нової міської різні. Третя черга розвитку включала будівництво трамвайної лінії від пл. Бернардинської (нині – Митної) до вул. Городоцької через вул. Академічну (пр. Шевченка), Хорунщизни (Чайковського), Оссолінських (Стефаника) та Красицьких (Огієнка) та одноколійну лінію до селища Брюховичі біля Львова (по вул. Замарстинівській). Проект розвитку трамвайної мережі було затверджено міською радою Львова у квітні 1906 року із деякими змінами в черговості будівництва. Довжина ліній електричного трамвая у Львові мала сягнути 35,1 км.

Тестова поїздка на Високий Замок 6 серпня 1910 р. Біля трамвайного вагона № 142 члени комісії із приймання лінії та інша публіка

До реального проєктування трамвайної лінії на Високий Замок справи дійшли лише навесні 1909 року. У квітні 1909 року керівник Міських закладів електричних інженер Йозеф Томицький запропонував замість трамвайної лінії на Високий Замок збудувати «лінію електричного безрейкового омнібусу», тобто тролейбусу. Окрім Високого Замку електричний безрейковий омнібус мав поїхати по вул. Кадетській (нині – Героїв Майдану) до верхньої частини Стрийського парку, а також до Городоцької рогачки (ріг сучасних вул. Городоцької та Кульпарківської). За словами Томицького, будівництво тролейбусних ліній мало бути значно дешевшим, а ніж трамвайних, крім того тролейбуси із гумовими шинами мали краще долати підйоми та спуски, а ніж трамваї із металевими колесами, що котяться по металевим рейкам. Будівництво тролейбусної лінії на Високий Замок планувалося завершити до липня 1909 року. Хоча ідея Йозефа Томицького була підтримана віце-президентом міста Каролем Едвардом Еплером, електрична комісія магістрату все ж таки вирішила будувати традиційну трамвайну лінію на Високий Замок.

У 1909 році відбувалося проєктування трамвайної лінії на Високий Замок. Нова лінія мала відгалузитися від вже існуючої трамвайної лінії по вул. Руській та Підвальній і пройти по вул. Кармелітській (нині – Просвіти), Чарнецького (Винниченка), Курковій (Лисенка), Унії Любельської (Гуцульській) та Театинській (Кривоноса). Загальна довжина лінії – 1165 метрів, різниця рівнів між початком і кінцем трамвайної лінії – біля 50 метрів. У майбутньому планувалося продовжити цю трамвайну лінію до вул. Жовківської (нині – Б. Хмельницького) по сучасній вулиці Опришківській.

Кінцева трамвайного маршруту UL на Високому Замку. На світлині трамвайний вагон «Sanok» № 142. 6 серпня 1910 р.

Ділянка трамвайної лінії на Високий Замок від вул. Підвальної до початку вул. Куркової (Лисенка) мала бути двоколійною, а далі – одноколійною із роз’їздами. Кінцева зупинка на Високому Замку мала вигляд тупика із запасною колією. Через значні ухили на цій лінії, колії запроєктували укласти із жолобчастих трамвайних рейок типу «Фенікс». На лінії було визначено 5 зупинок, будівництво оцінювалося у 200 тисяч крон.

До будівництва трамвайної лінії на Високий Замок приступили навесні 1910 року, наприкінці липня того року прокладання колій і влаштування контактної мережі завершилося. 6 серпня 1910 року відбулося тестування нової лінії, а із 7 серпня почався рух із пасажирами.

У серпні 1910 року польськомовний ілюстрований тижневик «Nasz Kraj» («Наш край») опублікував допис про будівництво та відкриття трамвайної лінії на Високий замок: «У квітні 1910 року приступлено до будови нової лінії електричного трамвая на Високий Замок.

Трамвайний вагон «Sanok» № 142 на кінцевій зупинці на Високому Замку. 6 серпня 1910 р.

Побудова цієї лінії мала завершитися в середині червня. З’явилися, на жаль, труднощі на всій протяжності траси, які вимагали багато праці. На дорозі від половини вулиці Унії Любельської (Гуцульської) і вулиці Театинської (Кривоноса) треба було знизити ґрунт на 20 – 40 сантиметрів.

Знесено також і пагорб на кінці вулиці Унії Любельської, а тим самим змушено повністю переробляти канали (каналізаційні колектори), водогони, газові комунікації та електричні кабелі. Сталося так, що по закінченню перших робіт на вулиці, яка вже забрукована, наступні два рази її знову розкопували, щоб переробити недоробки.

На вулиці Театинській поблизу кошар (казарм) вирубано п’ять прекрасних каштанів і знесено високий насип, що в майбутньому буде вирівняно також шлях дороги, від чого вулиця стане іще ширшою. У верхній частині вулиці у багатьох місцях була необхідність шлях піднімати, щоб зліквідувати нерівність дороги, яка недопустима для трамваю. Перед головним входом на Замок відкрито широку площу для вагонів, яку завчасно забруковано. Лінія трамвайна повертає коло брами на Замок, біжить ще направо, за будинок, біля приватного магазину і закінчується над легким спадом вступу на приватну дорогу «Кісельскі» (нині – вул. Опришківська).

Допис про відкриття трамвайної лінії на Високий Замок у числі № 111 ілюстрованого часопису «Наш край» від 13 серпня 1910 р.

Через ці труднощі закінчено лінію аж у другій половині липня, а в суботу, дня 6 серпня, зібралася генеральна комісія з метою вивчення лінії перед пуском в експлуатацію для публічного використання. Опів на дев’яту ранку заїхав на Вали Губернаторські, звідки відгалужується нова лінія, трамвайний вагон під номером 142, прикрашений зеленим галуззям і хоругвами. У визначеній годині (09:00) увійшли до нього члени комісії і представники трамвайного тресту і вагон поїхав новою лінією. До складу комісії ввійшли: генеральний інспектор колії з Відня пан Кароль Юрек, представник намісника старший інженер пан Землєр, делегат інспекції поштової старший комісар п. Постер, комісар поліції Таунер, президент міста Ціхцінський, директор трамваю електричного Томіцький, старший інженер магістрату Толочко та підприємець будови Чесак.

Прибувші після докладного вивчення лінії, на кінцеву зупинку «Високий Замок», написали протокол. Після цього підприємці будови пригостили членів комісії сніданком у ресторані на Високому Замку.

Трамвайна лінія на Високий Замок на схемі трамвайних маршрутів міста Львова 1910 р.

Під час сніданку перший президент міста Ціхцінський підніс тост, в якому похвалив заслуги інженера Землера, котрий трудиться над розвитком міста і як господар Львова подякував представникам за вкладену працю.

Вранці наступного дня розпочався вже справжній рух на цілому відтинку із вулиці 29 Листопада на Високий Замок. Відтинок цей розділили на 4 секції, з метою дотримання технічної норми, від середмістя до кожної кінцевої по 2 секції.

Розподіл цей, як запевнив директор Томіцький, зазнає незабаром зміни найімовірніше тоді, коли наступить загальна ревізія тарифів їзди на трамваї».

У 1913 році міська рада Львова ухвалила рішення щодо підвищення вартості проїзду в трамваях вгору на Високий Замок: у неділю та в святкові дні із пасажирів стягувалася подвійна плата – 20 гелерів в І класі та 14 гелерів у ІІ класі. В той час на спуску вартість проїзду при русі трамваю із Високого Замку до центру вартість проїзду залишалася попередньою. На той час лінію UL обслуговувало 6 одиночних двосторонніх вагонів-човників, які курсували із інтервалом 14 хвилин.

Трамвайна лінія на Високий замок на розі вул. Чарнецького (Винниченка) та Куркової (Лисенка). 1925 р. Фото із колекції Ігоря Плотко

10 жовтня 1913 року на маршруті UL відбулася значна аварія: у вагона, що рухався вгору по вулиці Курковій (Лисенка) відмовили гальма і він покотився вниз. Вагоноводу та кондуктору вдалося загальмувати вагон за допомогою аварійного механічного гальма, але деякі пасажири, що виплигували із вагону на брук, травмувалися. Інцидент із трамваєм розслідувала поліція, після цього на львівському трамваї було запроваджено ревізорів із безпеки руху, які слідкували за дотриманням правил вагоноводами та кондукторами. На ділянках із ухилами були запроваджені технічні зупинки для перевірки справності гальм та обмежено швидкісні режими при русі із ухилу.

Під час І світової війни всі трамвайні маршрути Львова продовжували курсувати навіть під час російської окуп-ації міста. Після повернення до Львова австрійських військ у Міських закладів електричних реквізували стратегічну сировину – заради свинцю було розібрано потужну акумуляторну батарею на трамвайній підстанції, частину мідного контактного дроту замінили на сталевій. У 1917 – 1918 році були перебої із постачанням палива на міську електростанцію, що вплинуло на рух трамваїв у місті. 25 жовтня 1917 року влада міста погодила підвищення вартості проїзду в трамваях.

Трамвай маршруту № 4 починає підйом на Високий Замок. Автор фото – Марек Мюнц. Кінець 1920-х рр.

18 жовтня 1918 року останній імператор Австро-Угорщини Карл зрікся престолу – це стало початком розпаду імперії. 1 листопада 1918 року у Львові було проголошено створення незалежної Західноукраїнської народної республіки (ЗУНР). Проте почалися збройні сутички із поляками, адже вони теж вважали Львів частиною Другої Речі Посполитої. 21 листопада 1918 року місто зайняли польські війська. У січні 1919 року під час спроб Української Галицької Армії повернути контроль над Львовом було пошкоджено міську електростанцію на Персенківці, що призвело до зупинки трамвайного руху в місті.

Навесні 1919 року міська електростанція на Персенківці частково відновила свою роботу, а у травні 1919 року відновили свою роботу трамвайні маршрути KD, LD, UL, LJ та HG. Усі трамвайні маршрути Львова відновили свою роботу до 1921 р., довше всього не працювали трамвайні лінії до Личаківського вокзалу, до виставкової площі у верхній частині Стрийського парку та на Замарстинів.

На початку 1920 року у Львові було скасовано поділ трамвайних вагонів на класи, крім того було скасовано диференційовану оплату проїзду в залежності від кількості секцій. Було запроваджено єдиний тариф на проїзд в трамваях – 10 грошів незалежно від відстані.

Трамвай маршруту № 4, що рухається із Високого Замку, на пл. Ринок. 1938 р.

Із 1 жовтня 1922 року вуличний рух в Галичині, як і у всій Польщі було переведено із лівостороннього на правосторонній. У зв’язку із цим в вересні 1922 року по місту було проведено переобладнання поворотних стрілко на усіх лініях. Переобладнувати вагони не було потреби, оскільки всі вони були двосторонніми із двома постами керування у головній та хвостовій частині вагона та мали двері із обох сторін вагона.

Із 1923 року починається відмова від літерних позначень трамвайних маршрутів. Частину трамвайних маршрутів зберегло дволітерне позначення (маршрути DZ, LD, KD, UL, LJ, HG, HZ, TW), крім того у 1923 – 1925 рр. були запроваджено нові маршрути №№ 6, 7, 8, 9, 10 та 11. У кінці 1925 року трамвайний маршрут UL, що курсував із вул. 29 листопада на Високий Замок отримав № 4. 6 листопада 1925 року газета «Діло» писала «Дирекція міських трамваїв подає до відома, що незабаром замість букв на трамваях будуть поміщені цифри. Ніхто, хто мав приємність користуватися цим засобом комунікації, не заперечить що ця нова ідея причинить тільки до дезорієнтації пасажирів, які до цього часу могли легше запам’ятати собі напрямок возів по двох буквах…». Наприкінці 1925 р. у Львові діяло 11 трамвайних маршрутів із №№ 1 – 11.

Трамваї маршруту № 12 на вул. Радянській (Винниченка) біля Порохової вежі. 1960-ті рр.

Наприкінці 1920-х років трамвайний маршрут № 4 користувався чималою популярністю. У рубриці «Неподобство на трамваї» в кінці 1929 року пасажири скаржилися та те, що трамвайні вагони на маршруті № 4 постійно переповнені, у той час як вагони маршрутів № 5 і Т часто курсували майже порожні.

У кінці 1931 року частину трамвайних маршрутів Львова було закрито. Зміни торкнулися і трамвайного маршруту № 4, який курсував на Високий Замок. Оскільки на ділянці від площі Ринок до Високого Замку пасажиропотік був невеликим, частин вагонів маршруту № 4 курсували лише від вул. 29 Листопада до площі Ринок, відповідно інтервал руху на цій ділянці складав 5 хвилин, а на Високий Замок трамваї курсували із інтервалом 8 хвилин. У 1934 році трамваї на маршруті № 4 вул. 29 Листопада – пл. Ринок – Високий Замок курсували із інтервалом в 5 хвилин.

У часи Другої Речі Посполитої, особливо в роки економічної кризи 1929 – 1933 рр. трамвай для львів’ян був дорогим задоволенням. Про це, а також про трамвайну лінію на Високий Замок згадує в однойменній автобіографічній повісті видатний польський письменник Станіслав Лем: «Принаймні дві зупинки відділяли гімназію від того бажаного місця. Однак ніколи не їхалося трамваєм, бо то був надто коштовний засіб комунікації. Йшли ми, як правило вулицею Театинською (Кривоноса) під гору, а за декілька десятків кроків від місця, де закінчувалася трамвайна лінія, відкривався вид на величаву панораму міста…»

Трамвай маршруту № 12 повертає із вул. Радянської (Винниченка) на вул. Лисенка. В кадр потрапив перехід двоколійної ділянки в одноколійну на початку вул. Лисенка. Кінець 1960-х рр.

Після початку ІІ світової війни, в перші дні вересня 1939 року трамвайний рух у Львові зберігався. Він призупинився у середині вересня, оскільки трамвайні колії і контактні мережі в багатьох місцях були пошкоджені під час бомбардувань. Після окупації Львова радянськими військами трамвайний рух було відновлено 25 вересня 1939 року. Влітку 1940 року було змінено схему курсування трамвайного маршруту № 4. Причиною було те, що пасажиропотік в напрямку вулиці Енгельса (так совіти перейменували вулицю 29 Листопада, нині Коновальця) був значно більшим, а ніж в напрямку Високого Замку. Отож, нову кінцеву трамваю № 4 облаштували біля Вагоноремонтних майстерень на вул. Вулецькій (нині Сахарова), відповідно вагони маршруту № 4 курсували від Високого Замку до центру, далі їхали вул. Коперника і вул. Томицького (частина вул. Коперника між сучасними вул. Бандери та Вітовського) до ВРМ. В напрямку вул. Енгельса із центру міста було запущено новий трамвайний маршрут № 7.

Електричний трамвай Львова продовжував курсувати і в період німецької окупації міста. Із 26 листопада 1941 року на маршрути вийшли вагони із написами «тільки для німців». Станом на 1943 рік трамвайний маршрут № 4 на Шлоссберг (Високий Замок) курсував тільки від пл. Ринок.

Трамвай маршруту № 12 («Sanok» № 94) рухається по вул. Радянській (Винниченка) в сторону центру. Кінець 1960-х рр.

У липні 1944 року під час боїв за Львів між радянськими та німецькими військами трамвайна мережа міста зазнала багатьох пошкоджень. Крім того німці вивезли зі Львова обладнання тягової підстанції № 2 на Підзамче, демонтували частину мідного контактного дроту та вивезли інше обладнання. Значних руйнувань зазнало трамвайне депо № 1 на вул. Городоцькій, 185, яке було введене в експлуатацію у 1930 році і вважалося одним із найсучасніших у Другій Речі Посполитій. Під час огляду рухомого складу львівського трамвая 3 серпня 1944 року було виявлено, що із 120 моторних вагонів працездатними були тільки 62, а із 60 причепних налічувалося 47 справних. Загальні збитки трамвайного господарства Львова (за виключенням пошкоджень рухомого складу) склали 2,763 млн. рублів у цінах 1941 року. Найбільшою проблемою було пошкодження міської електростанції на Персенківці.

Хоча роботи по відновленню трамвайного господарства Львова розпочалися 2 серпня 1944 року, відновити трамвайний рух вдалося тільки 1 березня 1945 року і то лише на трьох маршрутах № 1, 6 і 10. У перший день на лінію вийшло 24 трамвайні вагони – 22 моторні і 2 причіпні. Хоча у 1944 році планувалося, що рух на трамвайному маршруті № 4 ВРМ – Високий Замок буде відновлений у другій черзі, в реальності трамваї на Високий Замок знову рушили лише 1 травня 1949 року – цей напрямок був відновлений останнім. На Високий Замок із центру курсували трамваї маршруту № 12. Із 1951 року маршрут був продовжений до Вагоноремонтних майстерень на вул. Суворова (нині Сахарова).

Початок лінії на Високий Замок на вул. Дарвіна (Просвіти). Автор фото – Геральд Нейзе. 1970 р.

В кінці 1940-х – у 1950-ті рр. на більшості трамвайних маршрутів Львова було споруджено розворотні кільця, що дало можливість експлуатувати двовагонні трамвайні поїзди із моторного та причіпного вагонів. Із 1950 року розпочалася модернізація старих трамвайних вагонів – їх переробляли в односторонні, оснащували дверима із механічним приводом, новим електричним обладнанням (контролери, електродвигуни). Із модернізованих вагонів формували двовагонні поїзди – деякі найбільш зношені моторні вагони переробили в причіпні. На початку 1960-х років двосторонні вагони-човники експлуатувалися лише на трьох трамвайних маршрутах: № 3 пл. Галицька – вул. Мечникова; № 10 пл. Галицька – вул. Івана Франка (Персенківка) та № 12 вул. Суворова – Високий Замок. У 1963 році ці старенькі трамвайні вагони були модернізовані.

Відома львівська письменниця Ірина Вільде залишила спогади про трамвайний маршрут № 12: «Особливістю нашої вулиці є наш трамвай № 12, популярно названий «дванадцяткою». Він, як і наша вулиця, має за собою історичне минуле. Досить сказати, що він пам’ятає ще барикади на вулицях Львова в роки шляхетно-польського панування (виступи 1936 року). Він чи не єдиний зі своїх ровесників залишається на активній службі тоді, коли його колеги давно пішли на заслужений відпочинок. Їхнє місце зайняли комфортабельні безшумні вагони з м’якими сидіннями, вкритими кольоровим дермантином…

Трамвайна лінія на вул. Кривоноса. Автор фото – Геральд Нейзе. 1970 р.

«Дванадцятка» – маленька, старенька і … одинока, тобто одновагонна (У кінці траси на Високому Замку не було розворотного кільця, а тільки тупик, отож тут курсували двосторонні вагони-човники – автори). З огляду на свій вік і трудовий стаж просувається вона поволі і часто та довго відпочиває. Сказано: старість – не радість…

Треба також згадати, що наша «дванадцятка» була одним із перших маршрутів, які почали возити людей без кондуктора. В ті дні, коли «дванадцятка» обслуговує самих своїх, тобто в будні, дощові або холодні дні, коли чужі не йдуть на Високий Замок, водій не нагадує, аби купували квитки… Не треба пояснювати, що факт цей свідчить про високу свідомість людей із вул. Кривоноса, Довбуша, Верховинської та Гуцульської…

Скажемо по секрету (бо це заборонено статутом трамвайно-тролейбусного управління), що у пекучу хвилину – от поспішаєте на засідання чи повертаєтеся із театру, свій може зупинити «дванадцятку» і поза зупинкою. Досить тільки подати рукою умовний знак. Певна річ, що такі випадки мають місце тільки в крайньому разі і люди із вулиці Кривоноса та сусідніх вулиць не зловживають таким привілеєм.

Кінець недіючої на той час трамвайної лінії по вул. Кривоноса. У кадр потрапив автобус ПАЗ-672, ймовірно маршруту № 11, який замінив трамвай на Високий Замок. Початок 1970-х рр.

Злі язики (а де їх не буває?) плещуть, ніби знатні люди нашої вулиці мають право викликати «дванадцятку» телефоном, коли їм завгодно. Але ви самі розумієте, що це звичайнісінький наклеп і на «дванадцятку», і на «кривоносівців»…

Коли трамвай № 12 зняли, то у мешканців цього району зникло щось рідне, близьке. Відтак і понині залишилися найтепліші спогади. І дуже сумно, що маршрут цей зліквідовано, рейки знято. А тим часом жодний транспорт не ходить на Високий Замок. І мешканцям, і гостям, котрі обов’язково відвідують цю прекрасну місцину древнього міста Лева, відсутність трамвайного маршруту додає багато незручностей, псує настрій і залишає погані спогади про наше місто».

Кронштейн кріплення контактної мережі на стіні будинку по вул. Лисенка, який нагадує, що тут курсував трамвай. Автор фото Євген Асауленко.

Основною причиною закриття руху трамваїв на Високий Замок був критичний знос старих трамвайних вагонів «Sanok», виготовлених іще у перше десятиліття ХХ століття. Двосторонні трамвайні вагони «Gotha Т57», які Львів отримав у 1957 – 1958 рр., були занадто важкими, тому не могли працювати на маршрутах із великими ухилами та малими радіусами поворотами. У кінці 1969 року трамвайний маршрут був вкорочений лише до вул. Радянської (нині – вул. Винниченка), на лінії працював лише один вагон. У березні 1970 року трамвайний маршрут № 12 остаточно припинив курсувати. Замість нього у 1970-ті рр. було запущено автобусний маршрут № 11 вул. Радянська (Винниченка) – вул. Опришківська. Його кінцева розміщувалася біля Порохової вежі – тут досі зберігся павільйон для пасажирів. Цей автобусний маршрут обслуговував один автобус ПАЗ-672.

У 1970-х роках на вулицях вздовж траси трамвайного маршруту № 12 іще лежали рейки. Їх поступово демонтували під час реконструкції вулиць. Зараз про те, що на Високий Замок курсував старенький трамвай нагадують кронштейни кріплення контактної мережі на стінах будинків, а також старі фотографії. Зараз на Високий Замок не курсує жодний громадський транспорт.

Антон ЛЯГУШКІН

Перелік джерел інформації

Тархов С.А. Історія львівського трамвая. – Львів: УПІ ім. І. Федорова, Фенікс ЛТД, 1994 – 128 ст.;
Марчук Л.П., Шипова В.С. Їде трамвай, їде… – Дрогобич: Дрогобицька міська друкарня, 1994 – 56 ст.;
Nasz Kraj: tygodnik ilustrowany. Rok 5, nr. 111 – 13 sierpnia 1910 r.;
Jan Szajner, Marcin Rechlowich Tramwaje Lwowskie 1880 – 1944. – Lodz: Ksiezy Mlyn, 2020. – 509 st.

“Знакові постаті єврейської громади Львова” – Ольга Лідовська запрошує на лекцію

8. 08. 2022

У вівторок, 9 серпня 2022 року, о 16.00 в читальній залі Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” ( вул. Професорська, 1) відбудеться лекція Ольги Лідовської “Знакові постаті єврейської громади Львова”.

Євреї Львова. На цю тему багато написано, ще більше сказано. Імена видатних мешканців нашого міста відомі в цілому світі, але не завжди про них знають сучасні Львів’яни. Ми з вами пригадаємо і тих, чиї імена добре знані, і тих, кого згадують лише фахівці, хоча вони достойні, щоб про них знали більше.

Серед них – лікарі, письменники, рабини. Цікаві факти про них ви зможете почути під час зустрічі.

До та після показу традиційно пригощає Кава Старого Львова. Вхід безкоштовний.

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

У львівській каварні, або трохи пліток зі старої преси

7. 08. 2022

Нарешті трохи літньої прохолоди подарувала нам примхлива львівська погода. Є нагода засісти в улюбленій кав’ярні з філіжанкою запашного напою і насолодитися хвилинкою недільного спокою. А ще є чудова нагода переглянути стару львівську пресу в товаристві нашого незмінного партнера Торгової марки Кава Старого Львова.

Сьогодні потрапила мені до рук стаття опублікована в газеті “Діло” від 21 червня 1935 року. Її автор Тиберій Горобець (за цим псевдо ховався Степан Чарнецький), не без почуття гумору, описав львівські кав’ярні міжвоєнного періоду. Пропонуємо її до вашої уваги.

“У львівській каварні

Про каварню треба би писати димом з папіроски або цигара, замочивши їх у купці попелу, якого повно при кожному столику, коли при ньому сиділо хоч би короткий час мішане товариство.

Чим більше жінок, тим більше попелу, мабуть тому, що мужчини у товаристві жінок більше курять, щоб дати змогу жінкам виговоритися.

Будинок Понінського, в якому протягом 1902 – 1912 років діяла кав’ярня ”Монополь”

Мав Львів історію своїх папірень і мають львівські каварні свою історію. Можна би сміло списати книжку. «Пекольце» Добровольського, каварня Юзя Мілера, де то колись зродились «Утікачі», славна Монополка, (де нині хмародер Шпрехера), де бували щоденними гістьми Франко, Грушевський, Павлик, Труш, «Молода Муза» в комплєті з непочесними членами, далі «Метрополка», де засідали польські анархісти, як. Брайтер я громадою своїх однодумців, далі каварня Шнайдра (де сьогодні другий хмародер Шпрехера), а де в глибині сиділа «Молода Польща” з Пшибишевським (там доручили Пшибишевському телеграму про трагічну смерть йото першої дружини Дагни). Каспрович, Стаф. Збєжховський, Юлій Ґерман…

Де, де. де? Тема не на малий фейлетон..

Уриваю. Минулося. Перевелося. Вихрестилося.

Крайній справа будинок № 7 споруджений у 1902 р. На першому поверсі знаходилася відома кав'ярня "Центральна". Фото 1910 р. — Крайній справа будинок № 7 споруджений у 1902 р. На першому поверсі знаходилася відома кав’ярня “Центральна”. Фото 1910 р.

Маю особливий сентимент для «Віденської каварні». Старенька, брудна. вічно засмічена, як парубоцька кімната. Каварня, що гостила колись серед своїх стін письменників, журналістів, політиків, акторів, музиків. За моєї памяти концертував там щоденно після обіду елегантний композитор «Купала» – на білярді.

3 ходом літ каварня змінювала власників, посесорів, орендарів, платничих, службу, але дорожила своєю метрикальною фірмою. Охрестили її „віденською” і небавком мабуть поховає її маґістратське й скарбове брацтво доброї смерти.

Кав'ярня "Віденська" на проспекті Свободи. Фото першої пол. XX ст. — Кав’ярня “Віденська” на проспекті Свободи. Фото першої пол. XX ст.

Віденська каварня змінювала теж гостей, а з ними й характер.

Колись заходили туди дідичі, на яких ждали ріжні посередникки, фактори, пахтярі та інші комбінатори, опісля стала вона палатою торговалі й промислу. Роїлася від купців, фабрикантів, промисловців та ремісників.

В часі російської окупації була вона в противенстві до русофільської «Шкотської» пантофлеґрамною аґенцією з орієнтацією на наддунайську державу і з незахитаного вірою у перемогу осередних держав. Як вернулась покійна Австрія з Бем-Ермолім, стала «Віденська Каварня» знов ринком посередництва, паскарства, гохштаплєрства (продавали ваґонами заяці льоко «ліс»). Як знов обернулися сторінки історії, міняли там доляри, продавали вагонами мармоляду, бриндзю й ріжиі відзнаки.

Кав'ярня "Шкотська" на проспекті Шевченка. Фото першої пол. XX ст. — Кав’ярня “Шкотська” на проспекті Шевченка. Фото першої пол. XX ст.

Нині скапцаніла вона, як усе довкола. Старі емерити вичитують старі газети, старі приватні політики повторяють старі теорії. Часом якийсь добродій із провінції висяде з трамваю при «віденській» і зайде спитати, де яка вулиця, або чи не бачив хто його тітки.

При цій нагоді довідається він про нову виборчу ординацію і про те. хто в якій годині сюди приходить. Мало хто підносить тут голос, мало хто голову. Згадують часом Відень і думають, як довго може втриматись така центральна установа. Тільки трамваї, то дзеленькотять під вікнами, нагадують усім, що живуть у XX-ому віці.

Можна би з такої каварні зробити гарний музей палєоптольогії та археольоґії. Яка би це була чудова посада для емерита-журналіста!

Тиберій Горобець.”

Стилістику, орфографію та пунктуацію статті збережено. Сподіваюся сатира автора не перебила вам потягу до хорошої львівської кави і наступного тижня ми почуємося з новою кавовою історією.

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

Джерело:

Горобець Т. У львівській каварні / Тиберій Горобець // Діло. – 1935. – Ч. 161 ( 21 червня ) – С. 7.

Сьогодні Дударик запрошує на традиційні недільні заходи для підтримки ЗСУ

7. 08. 2022

У храмі Святого Лазаря ( Коперника, 27) о 12:20 відбудеться недільний, вже традиційний, концерт спільноти «Дударик». Літургію супроводжуватимуть співи камерного хору ім.М.Леонтовича капели, повідомили хористи.

«Кава по Літургії» і «благодійний» сирник додадуть натхнення і сил у нашій спільній справі. Щиро запрошуємо. Продовжуємо допомагати нашій армії разом», – запрошують Дударики.

Ольга МАКСИМ’ЯК

Співак Ostrovskyi, гурт “MOLODI” та виконавець Kelsy презентують пісню “Незалежність”, присвячену нездоланності нашої нації (відео)

7. 08. 2022

Співак Ostrovskyi, гурт “MOLODI” та виконавець Kelsy презентують пісню “Незалежність”, присвячену нездоланності нашої нації та Дню Незалежності Україн.

Українська музика за весь час незалежності України ішла крок до кроку із розвитком нашого суспільства у найскладніші періоди.

З початком російської агресії проти вільної і незалежної України музиканти та співаки стали на лінію фронту, активно включившись до волонтерської діяльності та благодійних концертів на підтримку наших захисників та українського народу.

Українську музику, що оновилася та почала активно експериментувати, почув увесь світ. І сьогодні ми ми є свідками того, як народжується нова музика незалежності України.

Український співак Ostrovskyi, гурт “MOLODI” та виконавець Kelsy об’єднавшись, записали трек “Незалежність”, присвячений нездоланності нашої нації та Дню Незалежності України.

Основний меседж пісні – показати міць народу та українського козацького духу, що бореться за свої права.

“Слова у мене народилися після пісні “Моя” через кілька тижнів. Я написав рядки “Ти знай моє серце, почуй моє слово”. Я відчував, що дуже хочу зробити щось неймовірне саме до Незалежності України. Ми з моєю командою та хлопцями сіли на студії. І раптом я згадав про той текст. І дивом народилася пісня, що для мене означає незалежність, і яка буде відображувати почуття всіх людей, які виборюють цю незалежність, які чують полум’я сердець бійців, слова людей і рідних”, – говорить співак Ostrovskyi.

2022-й рік, як ніколи в історії України, показує справжнє обличчя незалежності країни. Наша армія та звичайні люди засвідчили усьому світу, що означає бути нездоланними та сильними духом! Ми зараз на шляху змін, як суспільства, так і культури, і тому до молодих артистів більше уваги ніж будь-коли.

Андрій Kelsy впевнений: “Коли ми побачили перші рядки цієї пісні, ми одразу зрозуміли, як вона буде звучати. Українська музика була жива завжди, вона була в серцях людей навіть коли у нас намагалися забрати нашу свободу. Ми прослухали велику кількість українських народних пісень, і завдяки натхненню від музики наших пращурів ми додали до пісні народні мотиви. Ці мотиви задали їй справжній український вайб з сучасними бітами та сучасним саундом. Українська музика буде жити вічно!”

“Незалежність” – це перший спільний трек молодого лейблу ентузіастів, які щиро горять своєю справою і вболівають за нову українську музику.

Відеокліп на пісню буде презентований на День Незалежності, а відзнятий він у самому серці України – в Карпатах, які споконвіку є величчю та гордістю нашої країни.

Ірина САВЕНКО

1...178179180...664 сторінка 179 з 664

Цвіт Кульбаби презентував «Йду на війну» весною після того, як російська федерація розпочала війну з Україною. Про це повідомила пресслужба групи.

Борис ВОЗНИЦЬКИЙ, 1995

15 серпня:

16 серпня:

17 серпня:

18 серпня:

19 серпня:

В Коломиї:

В Бережанах:

У Львові:

В Сумах (Суми. Артдворик, вул.Воскресенська, 6.):

20 серпня:

Львівська національна академічна чоловіча хорова капела «Дударик» традиційно запрошує 14 серпня на недільну Літургію до храму Святого Лазаря об 11:00.

Наслідниця відомого роду.

Берегиня сім’ї о. Бобикевича

Перша голова крайового жіночого Товариства

Життя на вістрі політичних режимів

Сьогодні, 9 серпня 2022 року, о 15.00 в Музеї історії України (пл. Ринок, 24, 3-й поверх) відбудеться відкриття фотовиставки “Кольори білоруської революції”.

“У львівській каварні

Співак Ostrovskyi, гурт “MOLODI” та виконавець Kelsy презентують пісню “Незалежність”, присвячену нездоланності нашої нації та Дню Незалежності Україн.

Популярні статті:

Найпопулярніші статті:

Вже бачили наші відео?