І сміх і гріх. По іншому важко віднестися до публікації, на яку я натрапив в Ділі від 9 липня 1938 року. Але, порадившись з нашим незмінним партнером Торговою Маркою Кава Старого Львова, ми вирішили що стаття буде цікавою для ширшого кола і викличе посмішки на обличчях справжніх кавоманів. Але у декого викличе певні сумніви.
Для збереження атмосферності залишаємо текст без змін і правок.
Двійняк Ібсена.
У 90-их роках ХІХ-го століття, коли Мінхєн (ред. Мюнхен) був одним із осередків великого літературного руху, щось наче малим Парижем, цей рух можна було помітити головно у каварнях, де письменники, малярі та актори жваво суперечалися про таємниці свого мистецтва. У каварні на вул. Максиміліяна приходив щодня коло год. 3-ої на чорну каву один із представників того руху великий «Північний Сфінкс» — Генріх Ібсен. Каварня находилася напроти державного театру, де виставили вже неодну пєсу великого норвежця, Ібсен не приходив на розмову, а на газети, Він мав окремий столик, що чекав на нього із скиртою скандинавських та інших часописів.
Генріх Ібсен
Власник каварні опікувався Ібсеном як вийнятковим гостем, бо багато місцевої публики і проїзжих заходили туди, щоб подивитися на найбільшого тодішнього драматурга, Ібсен мав голову грізного лева, мовчав як маґ, не диво, що жадні сензації англійки підсувались часто до його кутка з мармуровим столиком. Ібсен мав звичку підносити газету в руках, коли читав, так що зпоза газети виглядала часто тільки частина його голови або чуприна.
Та коли прийшло літо, Ібсен щез. Він виїхав на північ до рідного краю і власник „Максиміліянки“ втратив через це багато гостей. Кельнери та буфетові відчули теж дошкульно цю втрату, не дістаючи „чаєвих” від чужинців, яким можна було показувати Ібсена, наче якогось своєрідного лева. Одна з буфетових (і досі „історія” памятае її імя Цілля) піддала власникові каварні думку, на місці Ібсена требаб посадити когось, хто міг би його під час ферій заступити.
Портрет Генріка Ібсена. Автор Генрік Ольрік
Найшли в Мінхені безробітного актора відповідного росту та будови, який зумів дочіпити собі Ібсенову бороду, окуляри та волосся, наложив такий самий шлюсрок із відзнакою у дірці і сів на порожньому місці. Хоч актор не знав ні шведської ні норвеської мови і не був аматором газетної лектури, мусів виконувати всі ті самі рухи, що норвеський драматург, за що діставав каву, тістечка, ще й кілька марок гонорару. Каварня знову оживилася інтерес ішов, як нормально, чужинці присідалися до сусідніх столиків, щоб приглядатися славному письменникові.
І так було щороку. Власник каварні знав заздалегідь, коли Ібсен вертається з вакацій і актор умів у відповідну пору зникати. На його місце сідав правдивий Ібсен і ніхто не помічав ріжниці. Аж одного дня Ібсен вернувся з вакацій раніше на день чи два. Він підійшов своїм спокійним, розміреним кроком до „свого” столика і побачив свого двійника! Що він сказав тому двійникові чи директорові каварні про це історія мовчить.
Генріх Ібсен
Мені було б дуже цікаво дізнатися що сказав Ібсен двійнику, але… боюся цього ми ніколи не дізнаємось.
Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ
Джерело:
Двійняк Ібсена // Діло. – 1939. – Ч. 148 ( 9 липня ) – С. 6.
Робота з експозиції виставки Володимира Стасенка «Береги. Посткласичні метаморфози»
Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького запрошує на персональну виставку Володимира Стасенка «Береги. Посткласичні метаморфози», відкриття якої відбудеться 12 липня о 16.00 у виставкових залах Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької (вул. Листопадового Чину, 7, другий поверх).
Робота з експозиції виставки Володимира Стасенка «Береги. Посткласичні метаморфози»
У межах експозиції глядачам презентують 17 робіт у техніці олійного малярства, створених автором упродовж 2019-2021 рр. Ця виставка є продовженням мистецького проєкту «Сонцествердження», який експонувався у ХММ Олени Кульчицької у 2022році.
Робота з експозиції виставки Володимира Стасенка «Береги. Посткласичні метаморфози»
Домінантна тема виставки – усвідомлення феномену плинності часу, відповідальності за власні дії та беззаперечної цінності рідної землі, яка дарує світоглядну мотивацію. Філософський та естетичний вектор творчості Володимира Стасенка відчитується й у назвах творів. Пейзажі переосмислено як складну драматургію життя, де є місце для стійкості, опору, протистоянню вітру і зимі. Феєрія природи дарує захист, весняні співи, ритми, тепло живого світла літа, квіти та плоди. Художник бачить, як рожевим плесом річки Геракліта приходить новий день і ніжним яблуневим цвітом приносить світу космічну благодать життя. Роботи В.Стасенка демонструють багатство образотворчої мови митця та його глибокі філософські роздуми на тему людського буття, гармонії людини та природи.
Виставку доповнює інсталяція з природних матеріалів, що апелює до драми затоплених берегів Дніпра.
Палацово-парковий ансамбль у Самчиках — історико-архітектурна пам’ятка, яка поверне вас у інший вимір. Він один з небагатьох, який може похвалитися якнайкращою збереженістю давнього шляхетського палацу. Розташовується на самому півдні історичної Волині на річці Случ. Це сучасна Хмельницька область.
Історією цієї пам’ятки у Файному подкасті замками Волині поділилася Ольга Дуб. Вона – старша наукова співробітниця Державного історико-культурного заповідника Самчики.
«Приїжджаючи у Самчики ви поринете у зовсім інший світ. При вході відразу відчуваєте запах квітів, щебет птахів. Я говорю і у мене мурашки по шкірі. Це – палацово-парковий ансамбль, який майже не зазнав змін. Вас вітають леви, столітні дуби, китайський будинок, сам палац. Це відчуття, коли ви можете перевтілитися у шляхетних пана чи пані», – з усією любов’ю до палацу розповідає представниця заповідника.
Тож у випуску йтиметься про: неймовірну атмосферу палацово-паркового ансамблю, історичні передумови зведення споруди саме у тому місці і у той час, архітектурні стилі, що увібрав у себе палац, огляд інтер’єру та екстер’єру, чи справедливо Палац у Самчиках інколи називають Українським Версалем, цікаві події на території палацу та зручне розташування для доїзду туристів.
В архіві Служби зовнішньої розвідки України знайдено рукописний варіант останнього звіту Головного командира УПА Романа Шухевича. Аналіз цього звіту та інших розсекречених документів НКВД/МГБ УРСР засвідчує, що Головнокомандувач повстанців не мав жодних ілюзій з приводу того, як має постати вільна і незалежна Україна, а саме – силою зброї у запеклій боротьбі з московитами.
В архіві Служби зовнішньої розвідки України знайдено рукописний варіант останнього звіту Головного командира УПА Романа Шухевича. Аналіз цього звіту та інших розсекречених документів НКВД/МГБ УРСР засвідчує, що Головнокомандувач повстанців не мав жодних ілюзій з приводу того, як має постати вільна і незалежна Україна, а саме – силою зброї у запеклій боротьбі з московитами. Для цього, за його переконанням, треба ретельно вивчати ворога, знати його настрої, психологію, сильні й слабкі сторони і, що дуже важливо, не мати зневіри у своїх лавах.
Чекісти називали його “Вовком”
Оперативно-розшукові справи, справи агентурної розробки, справи-формуляри на Романа Шухевича органи НКВД почали активно заводити із 1944 року. У той період спостерігається і сплеск повідомлень та доповідей про діяльність Української повстанської армії і її керівників. Водночас чекісти у документах Головним командиром УПА іноді ще помилково називали Клима Савура (командир УПА-Північ). Але невдовзі вже чітко усвідомлювали, хто насправді очолює увесь повстанський рух.
При цьому в документах і задумах щодо Р. Шухевича, на відміну на розробки деяких інших активних діячів національно-визвольного руху, не йшлося про встановлення з ним можливого оперативного контакту, схиляння до співпраці, компрометацію чи дискредитацію. Із самого початку чітко ставилося завдання: вистежити і ліквідувати. Альтернативи не було.
Основну розробку і розшук здійснювало Управління 2-н НКГБ/МГБ УРСР (підрозділ, на який покладалося завдання боротьби з рухом опору ОУН і УПА, а також із закордонними центрами українських націоналістів). У 1944 році нарком держбезпеки УРСР Сергій Савченко затвердив оперативний план “Барліг”, спрямований на розшук і ліквідацію членів Проводу ОУН і особисто Р. Шухевича, а у 1945 році на нього була спочатку заведена справа-формуляр, а невдовзі – оперативно-розшукова справа, якій чекісти дали назву “Вовк”.
Водночас розвідувальні підрозділи також вели свої справи на Р. Шухевича. Зокрема, в архівних документах є згадування про те, що ще у 1941 році 5 (розвідувальним) відділом УГБ НКВД УРСР на нього була заведена облікова справа № 837 на підставі донесень закордонних агентів.
У цих повідомленнях йдеться про те, що “Шухевич Роман – псевдо “Щука”, член ЦК УНО (Українське національне об’єднання. – Прим.) є помічником зі зв’язків керівника повстанського штабу бандерівського “Проводу” ОУН у місті Кракові… Перебуваючи на боці бандерівців, Шухевич входив до складу комісії з урегулювання протиріч між бандерівцями і мельниківцями” (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 8162. – Арк. 27).
13 липня 1946 року 1 (розвідувальне) управління МГБ УРСР завело нову справу-формуляр на Р. Шухевича. У постанові про заведення справи зазначено: “Шухевич Роман, оунівські псевда “Щука”, “Тур”, “Чупринка”. На 3-му “Надзвичайному Великому зборі” ОУН був обраний провідником Центрального Проводу ОУН замість Максима Рубана, одночасно був призначений головнокомандувачем УПА” (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 8162. – Арк. 1).
ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 8162. – Арк. 1
До справи долучено довідка, складена за справою № 4/374 на Р. Шухевича, яку вело Управління 2-н. У ньому Головнокомандувач УПА характеризувався як “кадровий український націоналіст-фанатик”, “доволі здібний військовий спеціаліст, всебічно розвинутий, користується великим авторитетом серед визначних діячів українського націоналізму, під його керівництвом проводилася вся військова підготовка і діяльність ОУН”.
А наприкінці довідки зазначалося: “В оперативному плані за справою-формуляром на Шухевича Р. Й. намічені заходи для відшукування безпосередніх агентурних підходів до нього з метою ліквідації. Для виконання намічених за справою спецзаходів будуть використані агенти “Грєєв”, “Наймичка” і “Віктор” (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 8162. – Арк. 28).
Ці матеріали датовані листопадом 1944 року. Відтак повідомлення агентури і протоколи допитів діячів ОУН, захоплених НКГБ у той період, дали змогу чекістам об’єктивно оцінити роль і місце Р. Шухевича в українському визвольному русі, його небезпеку для кремлівського керівництва, яке репресивними методами впроваджувало свою політику на західноукраїнських землях.
Загін УПА в оточенні американських танків
По завершенню Другої світової війни радянська влада мобілізувала величезні сили проти українського національного руху опору на Західній Україні. Кремль усвідомлював, що діяльність УПА перешкоджає процесам утвердження там комуністичної влади, негативно впливає на настрої в суспільстві, справляє невигідне для комуністичного режиму враження на світову громадськість.
Для придушення і розгрому підпілля кинули величезні сили. У кожному райцентрі і більш-менш значному населеному пункті розмістили військовий гарнізон. Оперативно-чекістські групи і винищувальні батальйони перебували у постійній бойовій готовності. Вони влаштовували масові облави на повстанців, діяли хитрощами і підступними методами, перевдягаючись у форму УПА, всіляко переслідували і залякували місцевих мешканців, які підтримували упівців.
Підпілля зазнавало значних втрат, але не припиняло боротьбу. Український визвольний рух виявився добре організованим, ідеологічно загартованим і безкомпромісним у прагненні за будь-яку ціну зберегти сили до початку можливого нового збройного конфлікту між країнами Заходу й СРСР, який би дав ще один шанс вибороти державну незалежність України.
Водночас учасники руху опору, які опинилися в доволі скрутному становищі, були змушені остаточно перейти від наступальної (повстанської) до оборонної (глибоко підпільної) тактики боротьби. Нова тактика полягала у конспіративних політично-бойових діях в умовах підпілля, уникненні масштабних збройних виступів, переході до боротьби з використанням дрібних підрозділів.
Розробку нових тактичних схем особисто здійснював Р. Шухевич. При цьому він намагався постійно доносити інформацію про те, що відбувається на українських теренах до Закордонних частин ОУН, хотів, щоб усі знали, що підпілля живе, діє, зберігає й накопичує сили для нового етапу боротьби.
Як свідчать архівні документи, у 1945 році УПА організувала рейди до Польщі, Чехословаччини та Румунії, пропагуючи ідеї українського визвольного руху. У наступні роки були спроби окремих груп прориватися через кордон і діставатися країн Заходу. Про один із таких епізодів йдеться у посланні “Для друзів Тура, Шелеста або Павура” від оунівського діяча Деркача, датованому 1948 роком.
Це послання через мережу емісарів і кур’єрів мало дійти до когось із зазначених у зверненні адресатів: “Тура” – Романа Шухевича, “Шелеста” – Василя Сидора, командира УПА-Захід або “Павура” – Павла Мигаля, тогочасного керівника Чортківського окружного проводу ОУН. Але було перехоплено МГБ і за визначеними адресами не дійшло.
У посланні передається побажання від закордонного центру ОУН: “Витримати і ще раз витримати. Якщо знадобиться, то час від часу давайте знати більшовикам, що ви ще існуєте”. Крім цього йдеться про політичне життя за кордоном, взаємостосунки між різними українськими політичними течіями і докладно розповідається про те, як на Заході сприймали відомості про діяльність УПА.
“Одні під впливом більшовицьких представників розглядали цей рух як бандитський, – зазначається у посланні, – інші все переінакшували, було мало таких, хто все це правильно уявляв… Коли ж прийшли в американську зону упівці, то вони закрили всім роти. Упівці проходили через Чехословаччину в американську зону з вересня по листопад 1947 року. Першою прийшла група Громенка – 37 чоловік.
Вся європейська преса писала про бої в Чехословаччині, а американці не знали, чому вірити. Вони думали, що це більшовицька провокація. Із Вашингтона надійшов наказ – посилити кордон, нікого не пропускати і в разі необхідності стріляти. Із цього питання американці радилися з АБН (Антибільшовицький Блок Народів. – Прим.).
Остаточно вирішили, що якщо упівці здаватимуться, то вони будуть інтерновані. Перша група була оточена танками. Хлопці не хотіли здаватися, але під чесне слово американського офіцера, що їх не видадуть більшовикам, склали зброю. Їх розмістили в казармах, а невдовзі до них долучили тих, хто прийшов пізніше. Загалом набралося понад 200 чоловік. До них приїздили різні особи із розвідок і агентств і вони давали інтерв’ю…”
Далі в тексті зазначається, що американці дуже дивувалися, як можна так воювати в таких жахливих умовах, при нестачі зброї і всього іншого, необхідного для ведення збройної боротьби й нормального виживання в глибокому підпіллі, в лісах і криївках. “Ваша друкована пропаганда не зробила б того, що зробили ці хлопці,” – заявляли вони (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 8162. – Арк. 79–89).
Наостанок у посланні згадується, що до прибулих з українських теренів підходили різні представники із проханнями заповнити розвідувальні анкети і пропозиціями про співпрацю, “на що хлопці написали їм відповідь щось на кшталт листа до султана”.
Архівні документи не дають відповіді на питання, чи дійшло це послання до Р. Шухевича. Водночас у справі-формулярі збереглася фотокопія рукописного варіанту звіту самого Головнокомандувача УПА, адресованого Центральному Проводу ОУН за кордоном.
“Наша боротьба не дозволяє народові скоритися перед ворогом”
Звіт виконаний розбірливим охайним почеркам на 10 аркушах. До нього додається карта і кілька нотаток із підписом “Тур”, датованих травнем 1949 року. У одній із них зазначається: “Друже! Прошу сконтактувати віддавця цього листа д. (друга. – Прим.) Мартина Мізерного з людиною, яка може ствердити ідентичність його особи. Після ствердження ідентичності прошу його зв’язати з Проводом ОУН. Слава Україні! Травень 49. Тур” (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 8162. – Арк. 170).
ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 8162. – Арк. 170
В іншій нотатці, адресованій безпосередньо Провіднику, тобто Степану Бандері, так само йдеться про Мартина Мізерного, ідентичність якого Р. Шухевич рекомендує підтвердити через низку осіб, яких називає, і додає, що просить прийняти того з повною довірою.
Водночас у доповіді із Києва на ім’я начальника 1 управління МГБ СРСР генерал-майора Георгія Утєхіна повідомляються подробиці, які дають змогу більше дізнатися про цей звіт. У документі зазначається, що звіт “був вилучений у бандитів, які йшли з України через Чехословаччину і були вбиті під час збройної сутички на території Чехословаччини”. Крім цього підтверджується, що звіт був адресований для С. Бандери через Мирослава Прокопа, Івана Гриньоха, Володимира Стахіва, Дарину Ребет і її чоловіка Лева Ребета.
У коментарях керівництво МГБ УРСР зауважувало, що лідери українського підпілля, як випливало зі звіту, дуже занепокоєні тривалою відсутністю зв’язку із закордоном, що могло призвести до неправильного сприйняття діячами Центрального Проводу як радянської дійсності, так і реальної оцінки ними підпілля ОУН. Відтак Р. Шухевич нібито вирішив надати докладну інформацію за основними напрямками суспільно-політичного життя (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 8162. – Арк. 144-145).
Звіт має низку тематичних розділів: робота в організації, проблеми УПА, про ворога, внутрішню політику СРСР, національне питання, культуру, духовність, соціальні проблеми, спецслужби, перспективи розвитку ситуації, проблеми закордону та інші. У них Р. Шухевич на підставі тих матеріалів, які збирала повстанська розвідка і загалом усі структурні підрозділи УПА, характеризував ситуацію і викладав своє ставлення до різних подій і явищ.
Ось лише окремі цитати зі звіту (зі збереженням написання).
“Політика у внутрі країни.
Ціле життя в СССР – це один військовий лагер. Найбільшим агітаційним кличем є “родіна”, “отєчєство” (перед тим колись революція) і в зв’язку з тим страшний шовінізм. Той (воєнний) військовий лагер є пронизаний неймовірним терором…
Національне питання.
Скрізь панує насильна русифікація. Неросійським народам накидують російські пісні, російську мову. Все це проходить не формально, а т. ск. фактично. Українців фактично називають “хахлами”, а українську мову “колгоспною”. У Львові розговірна мова російська. Весь цей русифікаційний натиск проходить при сильному терорі. Це саме діється на всіх національних територіях…
Поліція-МГБ власне тримає в руках цілий СССР. Воно охоплює всі ділянки життя. В кожній найменшій клітині суспільного життя мусить бути принайменше один агент чи відпоручник МГБ. Вони мають право робити з усім населенням усе, що хотять. Панує повна сваволя МГБ. Все населення тримають страхом перед своїми т. зв. ісправно-трудовими лагерями…
Дітей від батьків розлучають, розміщують їх у свої дитбудинках, де їх по своєму виховують… Малих у в’язниці мучать, тортурують і засуджують так само, як старих.
Культура в СССР.
В СССР немає культури; не можна говорити про якусь культуру – тілько партійна пропаганда… Всіх письменників постійно критикують, вони мусять постійно каятися і виправляти т. зв. свої помилки. Останню найбільшу нагінку повели проти космополітів, до яких зачисляють всіх тих, які признають, що на Заході були які небудь ціннощі культури чи науки. Все, що вартісно могло і може походити тільки з Москви…
Духовність.
Ті совєтські люди, що є москалі, а також багато українців виказують таки азійську духовність, яка проявляється в плазуванні перед сильніщим і в одночасній ненависті до нього. Страшна взаємна недовірчивість, підступність, хитрість (напр., всі бійці МВД знають, які жахливі життєві умови в СССР, їхні батьки і матері гинули з голоду, але вони одночасно зі страшним завзяттям поборювали наш рух…
Перспективи внутрішнього розвитку ситуації.
В якомусь близькому році (в 10 роках) не треба сподіватися радикальної зміни внутрішньої ситуації. Сталін тримає все в руках і про які небудь зміни за його життя не може бути мови. Зі смертю Сталіна може виникнути внутрішня боротьба поміж його послідовниками, яка може мати різні форми і могла би привести до внутрішнього послаблення в СССР.
Очевидно, якщо хтось із його наслідників зуміє деякий час удержатися при владі, то навчений методом правління Сталіна буде вдержувати далі в руках цілу імперію. Отже, одиноко смерть Сталіна може викликати послаблення режиму. Тому всі ставлять на війну. В успіхи революції в мирний час не віримо. Творити в СССР які небудь опозиційні рухи – є фізично неможливо…
Про нас, про наш рух знають в цілому СССР і більше або менше симпатизують з нами всі пригноблені люди. Большевики змальовують нас як бандитів, як бувших німецьких агентів. Є ще багато людей на сході, які вірять такій большевицькій пропаганді проти нас. Але також є вже поважне число тих, які вже знають, за що ми боремося.
…Наша боротьба помагає народові в його боротьбі проти большевизму, ширить серед нього національну гідність і не дозволяє народові скоритися перед ворогом. Якщо б нашої боротьби не було, нині стан на ЗУЗ (західноукраїнських землях. – Прим.) був би вже фатальний. Чим довше ми думаємо продовжувати нашу боротьбу, тим довше народ на ЗУЗ зможе плекати ідею самостійної України” (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 8162. – Арк. 170).
ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 8162. – Арк. 170
Нарівні з фотокопією рукописного варіанту звіту у справі-формулярі розміщено переклад з української на російську, яку зробив і завірив начальник відділу Управління 2-н МГБ УРСР капітан Пушкін. Характерно, що у російськомовному тексті замість прізвища сталіна робився прочерк, бо контекст був негативний. А це чекісти не могли собі дозволи навіть у такому варіанті. Вірогідно, що потім прізвище вписували від руки. Чотири зроблених копії зі звіту передали до Управління 2-н МГБ УРСР, п’ятий – до секретаріату МГБ УРСР.
До москви копію надіслали 28 лютого 1950 року. У ті дні полювання на Головного командира УПА уже вступило у вирішальну стадію. За кілька днів, 5 березня, він загинув у селі Білогорща Львівської області, намагаючись вирватися з оточення оперативно-чекістських підрозділів, загонів регулярної армії та внутрішніх військ МГБ СРСР.
Про обставини загибелі і подробиці проведення цієї операції МГБ у архівних фондах розвідки подробиць не виявлено. Цим безпосередньо займалося Управління 2-н та інші спеціально для цього створені групи під кураторством представника із москви генерала Павла Судоплатова.
А справа-формуляр, що знаходиться в ГДА СЗР України, завершується постановою про її закриття у зв’язку зі смертю Р. Шухевича і долученням до неї конверта з рукописним звітом і низкою супровідних нотаток, кожна з яких закінчується словами: “Слава Україні! Тур”.
Новомалинський замок неподалік Острога нагадує про давні архітектурні традиції історичної Волині. Про цю споруду говоримо у Файному подкасті із Романом Маленковим – українським географом, мандрівником, краєзнавцем та журналістом.
Цей замок у свій час був один з найгарніших та найбагатших маєтків Волині. Тепер руїни пам’ятки приваблюють лише допитливих туристів, які не бояться поганої дороги.
«На мою думку відновити можна усе, ми такі речі бачили у Польщі. Замок і загалом комплекс, у який входить бараковий палац, романтична вежа, каплиця. Звісно ж, це зараз виглядає руїною, але у нас зараз такі технології, що усе піддається відновленню. Це цивілізований підхід до збереження культурної спадщини та розвитку туризму. Як приклад, єдине, що радує, це замок у Меджибожі. Він поступово перетворюється на замок європейського світового рівня. І через кілька років перетвориться на прекрасний туристичний об’єкт. З новомалинським можна зробити те саме, але у першу чергу сюди потрібна дорога», – наголосив Маленков.
Загалом у випуску йтиметься про: нинішній стан Новомалинського замку і чи можна його відновити; як і чому споруда з’явилася саме в цій мальовничій місцевості; як Новомалинський замок пережив війни та мародерство більшовиків; підземні ходи до інших будівель; попередження туристам про не дуже простий шлях до Новомалинського замку.
Запрошуємо до прослуховування на зручних для вас майданчиках (Apple Podcasts, GooglePodcast, Spotify, SoundCloud ) за посиланням https://linktr.ee/volyncastles
Файний подкаст замками Волині – проєкт, що втілюється ГО Волинська фундація за підтримки Українського культурного фонду.
Львівська національна академічна чоловіча хорова капела «Дударик» на ювілейному 150-ому хоровому фестивалі у місті Рига (Латвія)
У ці дні Львівська національна академічна чоловіча хорова капела «Дударик» бере участь у ювілейному 150-ому хоровому фестивалі у місті Рига (Латвія). В межах заходу український колектив виконав Гімн України із 15 000 хористами.
Невипадково, що «Дударик» – єдиний закордонний колектив, який запрошено на цю подію.
Львівська національна академічна чоловіча хорова капела «Дударик» на ювілейному 150-ому хоровому фестивалі у місті Рига (Латвія)
«До фестивалю прикута увага усієї Латвії і світової громадськості впродовж цілого тижня. І головним цьогорічним висловом (меседжем) є декларація підтримки українського народу у боротьбі за незалежність і за саме існування. В такий спосіб Латвія промовляє до цілого цивілізованого світу – Перемога буде за Україною!”, – поділився керівник та диригент «Дударика» Дмитро Кацал.
Варто також відзначити, що цей фестиваль вважається найбільшою хоровою подією в світі і є важливою подією в латиській культурі і суспільному житті. Окрім того, він є шедевром усної і нематеріальної спадщини людства. Вселатвіське свято пісні і танцю проводиться з 1873 року, як правило, кожні п’ять років.
Одночасно на фестивалі збираються понад 40 тисяч виконавців!
Львівська національна академічна чоловіча хорова капела «Дударик» на ювілейному 150-ому хоровому фестивалі у місті Рига (Латвія)
Як правило в репертуарі фестивалю – народні та класичні хорові пісні, які виконувалися акапельно, проте, останнім часом, сучасні популярні пісні були теж включені в репертуар.
Серед мальовничих краєвидів Західної України розташоване село Розлуч, яке вражає своєю простотою та неповторним колоритом. Затишні вулички, зелені поля та зорепади неба створюють атмосферу спокою та гармонії.
Село Розлуч, Турківщина, 1926 рік
Село відоме з 1511 р. і колись називалось Борисова Воля. У документах XVI століття його називали ще інакше — Ровень (від назви тутешньої річки) або Розлуч (за назвою гори). Відтак у XVIII столітті назва Борисова Воля зовсім зникає.
Село Розлуч, Турківщина, початок ХХ століття
У 1905 р. через село проклали залізничну колію, яка з’єднувала Львів з Ужгородом.
Село Розлуч, Турківщина, початок ХХ століття
До Другої світової війни завдяки своєму розташуванню і кільком мінеральним джерелам село славилось як курорт. На північній околиці на схилі пагорба був влаштований досить великий трамплін для занять гірськолижним спортом.
Село Розлуч, Турківщина, початок ХХ століття
У радянські часи вся курортна інфраструктура занепала, і лише недавніми роками Розлуч почав відновлювати колишню славу відпочинкової місцини.
Село Розлуч, Турківщина, початок ХХ століття
Зараз тут розвинена туристична інфраструктура. Вона презентована готелем «Собінь», відпочинковий комплекс «Карпатський замок», туристичний комплекс «Карпати», на межі з селом Ясениця-Замкова туристична база «Бойківчанка», котедж «Карпатський».
В серпні у Львові пройдуть вже традиційні, а цьогоріч ювілейні П’яті Львівські Фото Фестини. Це велика фотографічна подія не тільки в житті міста, але й усієї України, адже взяти участь у заході приїжджають шанувальники світливства з різних куточків нашої країни та з-за кордону.
Численні лекції та майстер-класи, виставки та презентації тривають впродовж 5-6 днів, а закінчуються Фестини зазвичай великою тематичною вечіркою. Головними організаторами заходу виступають Львівський Фотомузей та Українське Фотографічне Товариство (УФОТО). Проте завжди є багато інституцій, що охоче та активно долучаються до подій як співорганізатори.
Цього року ювілейні П’яті Львівські Фото Фестини триватимуть з 14 по 19 серпня на різних локаціях нашого міста. Завершальною ж стане етнографічна вечірка, яка відбудеться 19 серпня на садибі Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові (вул. Івана Франка, 154).
Наразі програма заходів ще формується і всі охочі можуть долучитися до події (зареєструватися можна до 20 липня 2023 року, написавши на пошту ufoto.office@gmail.com або зателефонувавши за номером +38 067 675 93 84). До участі можна запропонувати виставкові проєкти, лекції, презентації та покази авторських фільмів. Також запрошуємо охочих приєднатися до організації Фестин. Кожен учасник отримає спеціальний ювілейний диплом.
9 липня 2023 року з 14:00 до 21:00 у комплексі «Патріарший» (Хуторівка, 35Б) відбудеться родинний фестиваль «Родина – то є Фест».
Для гостей заходу на сцені виступатимуть зіркові ді-джеї: Мюслі UA, Kolaba, а також спеціальний гість Ivan NAVI.
Також запланована виставка-продаж вишитого вбрання та прикрас відомих львівських дизайнерів. Діятиме ярмарок крафтових виробників.
Для дітей та дорослих будуть організовані локації з майстер-класами:
– валяння з вовни;
– ліплення з глини;
– розпис Яворівської забавки;
– розпис еко-торбинок;
– ткацтво;
– малюнок на склі.
Окрім того, в рамках фестивалю діятимуть спортивні локації: змагання, естафети та рухові ігри, а також відбудуться змагання в номінації – найспортивніша родина.
На всіх учасників чекає смачна їжа від «!FEST».
“Метою фестивалю є промоція національних та родинних традицій, а також можливість проведення для всієї родини спільного часу з користю та гарним настроєм. Тож, завітайте всією сім’єю і отримайте море позитивних емоцій”, – розповідають організатори фестивалю Департамент з питань культури, національностей та релігій Львівської ОДА.
Сьогодні хочемо познайомити наших читачів із невеличкою замальовкою про вулицю Кривоноса. Вона була написана відомою українською письменницею Іриною Вільде, яка свого часу мешкала на цій вулиці. Опублікована у ілюстрованому журналі “Ми і Світ”, що тоді виходив у Торонто (ч. 84, 1961 р.), у рубриці “Залишок давнього Львова”.
Текст публікації подаємо оригінальним.
Ірина Вільде
На нашій вулиці
Мікрольокальний патріотизм?
Так Це і є вулиця, на якій я живу. Я її люблю і довіряюся їй. У неспокійні воєнні роки, коли траплялися випадки “роздягання” у Львові, я найбезпечніше почувала себе на нашій вулиці, хоч мої знайомі покидали гостинні пороги мого дому ще перед першою зіркою на небі, чи то пак – електричною лямпою на стовпі.
Вулиця Максима Кривоноса. Фото 50-60 років ХХ століття
Справа в тому, що наша вулиця вливається у лісопарк Високого Замку, наче ріка у море. У важкі роки обставина ця мала своє неґативне значення.
Початок свій бере наша вулиця з рівної, мовби шахівниця, площі Данила Галицького і стрімкою каблучкою пнеться, як вже сказано, на Високий Замок. Стара назва вулиці Театинська походить від монашого чину Театинів. Сусідство має наша вулиця хороше: Гуцульська, Довбуша, Верховинська, Лисенка.
Одна історія з етнографією.
Збережений номерний знак по вул. Театинській, 10 (сучасна Максима Кривоноса)
Якби наша вулиця не носила гордої назви Максима Кривоноса, то, напевно, народ наіменував би її “Зеленою алеєю” чи чимсь подібним. Австро-угорські каштани поволі поступаються місцем (дерева теж старіють, друзі) тополям, які ростуть з такою швидкістю «все вгору та вгору», що ми, старожили, збиті спантелику темпом їхнього росту, з подивом запитуємо один одного:
– Слухай, а може, нам тільки здається, що тих тополь не було за Польщі?
Особливістю нашої вулиці у Львові майже немає вулиць без особливостей) є наш трамвай, номер дванадцять, популярно названий «дванадцяткою». Він, як і наша вулиця, має за собою історичне минуле. Він – чи не єдиний з своїх ровесників – лишається на активній службі тоді, коли колеґи його давним-давно відійшли на заслужений відпочинок. Їхнє місце зайняли комфортабельні, безшумні вагони з м’якими сидіннями, покритими кольоровим дерматином, чи як його там.
Трамвайний вагон «Sanok» тип 100 на вул. Кривоноса. Початок 1960-х рр.
«Дванадцятка» – маленька, старенька і.. – одинока, тобто одновагонна. З огляду на свій вік і трудовий стаж, посувається вона поволі і часто та довго відпочиває. Сказано: старість не радість.
Треба також згадати, що наша «дванадцятка» була одною з перших, що почала возити людей без кондуктора. В ті дні, коли «дванадцятка» обслуговує лише «своїх», тобто в будні, дощові чи холодні дні, коли «чужі» не їдуть на Високий Замок, вона завжди перевиконує свій фінансовий плян. Мабуть, не треба пояснювати, що факт цей свідчить про високу свідомість людей з вулиці Кривоноса, Довбуша, Верховинської, Гуцульської і інших.
Трамвайна лінія на вул. Кривоноса. Автор фото – Геральд Нейзе. 1970 р.
Скажемо по секрету, що у пекучу хвилину – от поспішаєте на засідання чи повертаєтеся з театру, «свій» може зупинити «дванадцятку» і поза за зупинкою, хоч це заборонено статутом трамвайно-тролейбусного тресту. Досить тільки умовним знаком підняти руку вгору. Певна річ,що такі випадки мають місце тільки у крайньому разі, і люди з вулиці Кривоноса та сусідніх не надуживають цим своїм привілеєм.
Злі язики (а де їх не буває?) плещуть, ніби знатні люди нашої вулиці мають право викликати «дванадцятку» телефоном коли їм завгодно. Але ви самі розумієте, що це звичайнісінький наклеп і на «дванадцятку» і на кривоносців.
Сьогодні, 6 липня 2023 року, о 19.00 у концертному залі Людкевича відбудеться концерт французької співачки з винятковим ніжним та водночас потужним сопрано Серін де Лабо “Bouquet of Songs”.
“Bouquet of Songs” – це вечір улюблених пісень, арій та вальсів. Музики, що нагадує про любов до життя, кохання та мрії. Програма концерту – це маленька подорож, що розпочинається з музики вечірніх вулиць Іспанії, Італії, Чехії та України. Продовжиться затишним діалогом Франсіса Пуленка та Еріка Саті. Кульмінацією вечора стануть палкі болеро, танго та фокстрот в музиці Лео Деліба, Карлоса Гуаставіно та Курта Вайля, після чого на сцені запанує атмосфера вишуканої опери та улюблених арій.
Серін де Лабо
Разом з відомими українськими піаністами Оксаною Рапітою та Мирославом Драганом на сцені концертного залу Людкевича Серін де Лабо проведе слухачів стежками ніжних почуттів, очікувань та переживань.
Варто відзначити, що голос та артистизм Серін де Лабо вражав кращих європейських диригентів, її харизма підкорила сотні сцен, а розкішні сукні чарували поважну публіку. Рік тому Серін вперше відвідала Україну щоб висловити свою підтримку та солідарність. З тих пір співачка не полишає своїх львівських слухачів та приїздить із новими блискучими програмами.
Серін де Лабоthn
“В тяжкий та жорстокий час я хочу допомогти незламному українському народу. Музикою та голосом дарувати світло та свою підтримку”, – наголосила Серін де Лабо.
Сьогодні, 6 червня 2023 року, о 18:00 у Палаці Хоткевича відбудеться відкриття виставки “З кожною моєю згадкою про дім його стіни стають міцнішими” від учасників спільноти “Ми – Бердянськ”.
Виставка «З кожною моєю згадкою про дім його стіни стають міцнішими» присвячена локальній ідентичності Бердянська та спонукає до взаємодії між різними спільнотами: бердянцями, львів’янами, а також людьми з інших міст, які знайшли тимчасовий або постійний прихисток у Львові. Це запрошення до знайомства, мирного співжиття та спільних дій у складні часи війни та, звичайно, після нашої перемоги.
Виставка побудована на матеріалах піврічної роботи спільноти «Ми – Бердянськ», яку заснували Ксенія Клейнос та Кирило Пеліванов — громадські діячі з Бердянська.
Вимушено переїхавши до Львова, вони поставили перед собою мету — зібрати активну спільноту бердянців, які хочуть повернутися в місто та спільно відновити його після перемоги. Допоміг їм у цьому Європейський фонд за демократію.
Завдяки практикам документального театру, візуальних мистецтв, арттерапії та за участі психолога і тренерів, учасники/ці проєкту «Ми – Бердянськ» (наразі близько 200 людей) мали можливість віднайти і налагодити спілкування та контакти між собою, говорити про свої почуття і переживання, підтримувати одне одного.
В мережі вдалось відшукати кілька фото 1905 року на яких можна побачити будівництво залізниці Самбір-Сянки на Львівщині. Там зображений процес будівельних робіт, тунелі, краєвиди, робітників та інженерів.
Будівництво залізниці Самбір-Сянки, 1905 рік
Побудова залізниці Самбір-Сянки мала значний соціально-економічний вплив на місцеве населення. Вона створила нові робочі місця та сприяла розвитку промислових підприємств у прилеглих районах. Багато селян та ремісників змогли залучитися до будівництва залізниці, отримавши нові можливості для заробітку.
Робітники під час будівництва залізниці Самбір-Сянки, 1905 рік
Залізниця також відіграла важливу роль у покращенні зв’язку між регіонами та удосконаленні торговельних відносин. Вантажні потоки збільшилися, що сприяло розвитку експорту та імпорту товарів. Відкриття нових ринків сприяло економічному зростанню та розширенню підприємницьких можливостей.
Будівництво залізниці Самбір-Сянки, 1905 рік
У 1905 році в Україні, у період глибоких змін і трансформацій, почалося будівництво залізниці Самбір-Сянки. Цей про’кт мав велике значення для розвитку транспортної мережі та покращення зв’язків між регіонами.
Робітники під час будівництва залізниці Самбір-Сянки, 1905 рік
Залізничні роботи розпочато зі створення технічної бази, прокладання колійного полотна, зведення мостів та інших необхідних інженерних споруд.
Будівництво залізниці Самбір-Сянки, 1905 рік
Одним з головних викликів під час будівництва були важкі природні умови та складні рельєфи місцевості. Роботи проводилися в гірській місцевості Карпат, де потрібно було подолати круті схили та перетнути річки та ущелини. Інженери та робітники зіткнулися з численними викликами, але завзятість та професіоналізм дозволили їм успішно подолати всі перешкоди.
Будівництво залізниці Самбір-Сянки, 1905 рік
Побудова залізниці Самбір-Сянки відкрила нові можливості для розвитку регіону. Вона сприяла розвитку промисловості, торгівлі та сільського господарства. Залізниця забезпечувала швидке та ефективне переміщення пасажирів та вантажів між містами та селищами, сприяючи економічному зростанню та зміцненню зв’язків між людьми.
Сьогодні, 5 липня 2023 року, о 16.00 на базі Центру імені митрополита Андрея Шептицького (м.Львів, вул. Стрийська, 29а) в Парковій аудиторії відбудеться презентація проєкту “Цифровий архів Західноукраїнської Народної Республіки”.
Презентація проєкту «Цифровий архів Західноукраїнської Народної Республіки» від Інституту Історії Церкви, Українського католицького університету та компанії «Архівні інформаційні системи», що здійснюється за сприяння Державної архівної служби України, відбудеться за участі голови Державної архівної служби України Анатолія Хромова.
Проєкт має на меті надання вільного доступу усім бажаючим до архівних документів Уряду та установ ЗУНР. Вже оцифровано пів мільйона сторінок документів, серед яких 10 фондів належать Центральному державному архіву вищих органів влади та управління України.
Цифровий архів Західноукраїнської Народної Республіки буде доєднано до «Міжархівного пошукового порталу», який представлений на офіційному сайті архівної служби і де вже доступні понад 5 мільйони сканкопій документів з п’яти державних архівів.
Сьомий Відкритий міжнародний музичний маратон пам’яті Василя Сліпака W LIVE
2 липня у Львівській філармонії завершився Сьомий Відкритий міжнародний музичний маратон пам’яті Василя Сліпака W LIVE. Чотири події пройшли під гаслом “У світлі Метеора”: як відомо, небесні тіла згоряють при падінні, набравши величезну швидкість.
А найяскравіше зоря виблискує в останній свій час: освітлюючи шлях всім тим, кому судилось йти за нею. Присвячений Василю Сліпаку, маратон був спрямований дарувати всім нам натхнення на подальшу боротьбу, адже постать видатного оперного співака, воїна є прикладом жаги до вільного життя, нестримної енергії сучасності. З вдячністю до наших воїнів-захисників та військових медиків події Маратону можна було відвідати безоплатно.
Сьомий Відкритий міжнародний музичний маратон пам’яті Василя Сліпака W LIVE
29 червня. Про скорботу, велич і сміх — масштабна Четверта симфонія звучала у виконанні чудового сопрано Інни Федорій та Академічного симфонічного оркестру під батутою польського дириґента Вінсента Козловського. Як відомо, після чергової творчої кризи видатний композитор Густав Малер створив шедевр “кольору небесної блакиті», де втілюється неймовірна глибина роздумів над світобудовою.
Сьомий Відкритий міжнародний музичний маратон пам’яті Василя Сліпака W LIVE
30 червня. Молитва до Василя — струнний квартет «Фенікс» виступив з творами Олександра Козаренка, Ганни Гаврилець та Гії Канчелі у Гарнізонному храмі. Втрати війни не оминули музичну спільноту України. Особливо боляче вони вразили з передчасним відходом двох митців неймовірного таланту — Ганни Гаврилець та Олександра Козаренка. У творах проявилось мелодичне та ритмічне багатство, яскравий фольклорний стрій та сучасна музична мова.
Сьомий Відкритий міжнародний музичний маратон пам’яті Василя Сліпака W LIVE
1 липня. Пісні для Василя — відомі камерні виконавці Львова представили солоспіви найважливіших композиторів ХХ століття та сучасну інструментальну музику, що вже стала символом України у світі: неймовірно щемкий парафраз на тему нашого Гімну від Юрія Шевченка та геніальний “Гуцульський танець” Мирослава Скорика. Крім того, звучали еталонні обробки українських народних пісень, що закарбувались у пам’яті нашого суспільства і збережені завдяки мистецькому погляду на них.
Сьомий Відкритий міжнародний музичний маратон пам’яті Василя Сліпака W LIVE
2 липня. Spirito d’amore. Mozart — слухачі мали змогу насолодитись глибиною чуттєвих музичних барв у калейдоскопі вокальних та інструментальних творів Моцарта. Хоча жорстока війна не спиняється, але життя має продовжуватись. У цьому концерті виконавці презентували музичну алегорію людських взаємин, того, як йдуть один за одним етапи людської закоханості. Для цього музиканти співпрацювали з режисером Антоном Литвиновим, що створив особливу театралізовану концепцію події. Як розповів автор ідеї проєкту, співак Роман Страхов, ця програма стала “маніфестом добра та кохання, яких ми зараз особливо потребуємо”.
На війні з російськими окупантами, захищаючи Україну та її незалежність, загинув шеф-кухар, художник та блогер зі Львова Андрій Гудима. Про це повідомляє Твоє Місто з посиланням на Видавництво Старого Лева.
Він загинув у неділю, 2 липня, під Бахмутом.
«Андрій Гудима став і частиною родини Старого Лева. Видавництво саме готує до друку неймовірну книжку Андрія, іронічну та глибоку – «69 спецій для серця» у художньому оформленні Світлани Фесенко», – написали у видавництві.
Водночас, як зазначив брат воїна Юрій Гудима, попрощатися з Андрієм Гудимою можна буде у четвер, 6 липня, об 11:00 в Гарнізонному храмі апостолів Петра і Павла (вул. Театральна, 11), поховання відбудеться на Личаківському кладовищі (Марсове Поле) о 12:00.
Для довідки
Андрій Гудима працював в «Експресі» більд-редактором, а також шеф-кухарем ресторанів «Open. Швидкий ресторан» та «Re:bro. Пивний ресторан здорового харчування». Полеглий військовий був художником, юристом та блогером.
Початок липня 1610 року не надто відрізнявся від початку липня 2023 року. Як і зараз, московити тоді отримували по зубах. Щоправда, контекст різниться. 4 липня 1610 року – дата однієї з найвидатніших в історії Московії битв. Цього дня московські війська, поповнені іноземцями, без шансів програли силам Речі Посполитої, які очолював засновник Жовкви, польний гетьман Станіслав Жолкевський.
Гетьман Станіслав Жолкевський. Фото з https://uk.wikipedia.org
Головний герой славетної героїади
Гетьман Станіслав Жолкевський був одним із найвидатніших полководців Речі Посполитої свого часу. Можливо, що й один із найвидатніших взагалі в історії цієї держави. Однак, про московську кампанію він висловлювався без особливого ентузіазму. Гетьман був переконаний, що шкоди від цього значно більше, ніж користі. Взагалі він не бачив у ній сенсу.
Король Стефан Баторій. Фото з http://www.wikiwand.com
Станіслав Жолкевський – це вірний і відданий державний діяч і людина, за плечами якої колосальний військовий досвід. Він був у кампаніях з Яном Замойським, Стефаном Баторієм, воював проти татар, на молдавських землях тощо.
Битва. Напередодні
Битву під Клушино можна розглядати в контексті Смоленської військової кампанії, а також як частину ширших політичних процесів – спроб правлячої еліти Речі Посполитої посадити на трон Московії лояльну до себе особу. Московськими військами під Клушино керував брат тогочасного царя, князь Дмитрій Шуйський. Під його рукою було багато іноземців – це була окрема військова одиниця, а її солдати напередодні битви навіть встигли підняти бунт. Врешті, навіть коли вони підійшли під Клушино, то розташувалися там нарізно: табір московитів та табір іноземців. З іншого боку, шведська піхота була найбільш вишколеною та ефективною частиною цих військ.
Шимон Богушович. Битва під Клушино. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Основу війська Речі Посполитої становила кіннота. Однак, загалом Жолкевський не мав у своєму розпорядженні навіть 7 тисяч воїнів. Проте, наявні – були досить досвідченими і вмілими бійцями.
Битва. Ганьба московитів
Війська московитів в декілька разів переважали сили, які були в розпорядженні у гетьмана Жолкевського. Тому той діяв обережно і професійно. Натомість, очільники московського війська поводились не завжди відповідально і досить легковажно. Як наслідок, оборонці проспали нічний наступ військ Жолкевського і дуже близько їх підпустили. Не в трусах та нічних сорочках московські і шведські війська зустрічали крилатих гусарів, але й до бою готові також не були.
Гусари під Клушино. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Проте, бій зав’язався і не можна сказати, що він був легким. Усе ж вдалося військам князя Шуйського вибудувати хоч якісь порядки. Військовий талант Жолкевського, однак, взяв гору і московсько-шведські війська були розбиті. Рятуючись втечею, вони вимусили одного з авторів спогадів про ті події зазначити, що “Москва втратила серце”, тікає, а на своїх хребтах везе в табір поляків. Це гарні метафори, але на практиці було дещо по-іншому: московити тікали в ліс і ховалися там. У числі перших чи серед останніх, але князь Шуйський також втік з поля битви. Цим скористалися шведські піхотинці, які почали перемовини про перехід на бік Жолкевського.
Битва. Перемога і після неї
Важко назвати битву під Клушино якоюсь епохальною, гіперважливою чи надто масштабною. Однак, для самої кампанії вона мала велике значення. Певною мірою, її результатом стали відкриті ворота до Москви. Було гріх не скористатися такою щедрою пропозицією. Значного опору зі сторони боярства також не було. Вони швидко погодились із тим, щоб королевич Владислав став наступним правителем їхньої держави.
Король Владислав IV Ваза. Фото з https://uk.wikipedia.org
Ця кампанія показала ефективність війська Речі Посполитої, якому довелося долати значні відстані, що переходило у непрості бої. Також битва під Клушино стала однією з найважливіших та найбільш тріумфальних у кар’єрі видатного полководця, тоді польного гетьмана Станіслава Жолкевського. Московських воїнів у цій війні загинуло більше, ніж Станіслав Жолкевський мав у своєму підпорядкуванні.
Ракетний удар «Іскандером» 27 червня по м. Краматорськ Донецької обл., яке нещадно обстрілюється російськими терористичними військами, призвів до чисельних втрат серед цивільних громадян, в тому числі вбито кількох дітей. «Вони достеменно знали, що вони стріляють у місце, де буде велике скупчення цивільних людей. Відомо про загибель 13 людей, близько 60-ти поранено», ‒ повідомляють на сайті українського ПЕН-клубу, членкинею якого була 37-річна дитяча письменниця Вікторія Амеліна. Її поранення стало несумісно із життям.
Вікторія Шаламай (дівоче прізвище) народилася у Львові, в юності з батьком емігрувала до Канади, однак потім повернулася до рідного міста. Здобула вищу освіту в НУ «Львівська політехніка» в галузі комп’ютерних технологій. Працювала програмістом та керівником у міжнародних IT компаніях. Заради письменницької роботи полишила цей професійний напрямок наприкінці 2015 року. Ще 2014 року вийшов друком її дебютний роман «Синдром листопаду, або Homo Compatiens», який ввійшов в десятку найкращих прозових видань за версією премії «ЛітАкцент року – 2014». Наступного року роман було перевидано, і він увійшов до короткого списку Премії Валерія Шевчука. З 2016 року виходили її книжки для дітей ‒ «Хтось, або Водяне Серце», «Е-е-есторії екскаватора Еки». Знаменним став другий роман Вікторії «Дім для Дома» в 2017 році («Видавництво Старого Лева»), який ввійшов до списків також і Європейської літературної премії. Запорізька книжкова толока назвала «Дім для Дома» найкращою прозовою книжкою року, ‒ наголошують в статті на сайті українського ПЕН-клубу. Тексти В. Амеліної перекладали на польську, чеську, німецьку, нідерландську та англійську мови, а не так давно роман «Дім для Дома» було перекладено іспанською мовою. В 2021 році письменниця стала лавреаткою літературної Премії імені Джозефа Конрада-Коженьовського. Того ж року письменниця заснувала Нью-Йоркський літературний фестиваль, що відбувався в селищі Нью-Йорк у Бахмутському районі Донецької області.
Повномасштабна навала російських терористів спонукала В. Амеліну стати й документаторкою воєнних злочинів в правозахисній організації «Truth Hounds». на деокупованих територіях на Сході, Півдні та Півночі України. В с. Капитолівка на Ізюмщині 24 вересня 2022 року вона знайшла разом із батьком письменника Володимира Вакуленка щоденник цього літератора, якого жорстоко вбили росіяни (наразі оригінали записів зберігаються у Харківському літературному музеї). У репортажі із презентації книжки В. Вакуленка «Я перетворююсь… Щоденник окупації. Вибрані вірші» навели глибокі слова В. Амеліної із передмови: «Того вечора, щойно доїхавши до селища, де був мобільний зв’язок, я сфотографувала кожну сторінку щоденника… Стало трохи легше: Володине послання врятоване, навіть якщо завтра я примудрюся наступити на яку-небудь протипіхотну міну. А поки письменника читають, він живий». У повідомленні на сайті українського ПЕН-клубу зазначено, що письменниця розпочала роботу над своєю першою нон-фікшн книжкою англійською мовою «War and Justice Diary: Looking at Women Looking at War», яка незабаром має вийти друком за кордоном. У цій книжці Вікторія розповідає про українських жінок, котрі документують воєнні злочини, та їхнє життя під час війни. Також письменниця зверталася до урядів інших країн про надання зброї Україні, вимагала створення спеціального міжнародного трибуналу для всіх винуватців російських воєнних злочинів проти України, тощо.
Того зловісного дня, 27 червня, вона перебувала в Краматорську разом із делегацією колумбійських журналістів та письменників в рамках завдання «Truth Hounds». Лікарі робили все можливе, щоб врятувати її життя, але 1 липня в лікарні в Дніпрі письменниці Вікторії Амеліної не стало. Пам’ять про неї житиме у серцях рідних й близьких людей, а також тих, хто полюбив її твори.
Прощання із видатною письменницею і міжнародною діячкою відбудеться 5 липня о 15 год. в Гарнізонному храмі свв. Петра і Павла у Львові.
У місті Лева є тільки одна кам’яниця, фасад якої прикрашає скульптурне зображення… дикого кабана. Розташований цей наріжний будинок на вулиці Євгена Гребінки, № 8, неподалік...
