Ще давньогрецькі філософи, прийнявши “наркоз” у вигляді розбавленого водою вина, шукали істину в дискусії. Сократ навідними питаннями змушував опонента кілька разів перечити самому собі, водив його нетрями розумування, аби, зрештою, схилити до потрібної думки. При цьому, він створював враження, нібито опонент самотужки знайшов правильну відповідь. Арістотель, за переказами, настільки любив істину, що ставив її навіть вище за власного вчителя Платона: Amicus Plato, sed magis amica veritas (Платон мій друг, але істина дорожча). Львівські оратори розбавленим водою вином не захоплювались, але Сократа та Арістотеля страшенно любили. Любили вони також і істину, а тому, за прикладом своїх кумирів, проводили в місті публічні диспути та обговорення.
Диспут між єврейськими та християнськими богословами, 1483 рік
Моду на публічні диспути ввели в місті єзуїти. Перші представники Товариства Ісуса (Societas Jesu) з‘явились у Львові ще 1583 року. Це, між іншим, був Якуб Вуєк, який переклав Вульгату (переклад Біблії на латину) польською мовою. За ним приїхали Бенедикт Гербест та Каспер Ноґай. Оскільки звичаю приймати гостей хлібом та сіллю ще не було, двох останніх зустріли по-іншому: закидали камінням, вбачаючи у них конкурентів. Як виявилось, не помилялись, бо незабаром представники ордену зуміли не тільки осісти у Львові, а й запропонувати найкращу та найцікавішу для представників тогочасної еліти систему освіти.
Герб єзуїтів на колишньому будинку капітули ордену, навпроти колишнього костелу єзуїтів
Восени 1608 року відбулося проголошення статусу колегіуму львівських єзуїтів та урочисте відкриття при ньому школи. Інтенсивний наплив учнів до закладу мав наслідком відкриття у 1611 році окремого класу риторики та логіки, а в 1612 році ще й окремого курсу філософії. Також заклад надавав можливість досконало оволодіти латинською та давньогрецькою мовою, ознайомитись з основними діячами та рисами античної культури, що вважалося еталоном освіченості в той час.
Диспут за участю єзуїта Петра Скарги
Обов’язковою частиною єзуїтської освіти, через яку пройшли гетьмани Богдан Хмельницький та Іван Мазепа, а також багато діячів православної церкви, була практична апробація знань. Цього добивались або через театр, або через публічні дискусії. Саме тому, єзуїти активно використовували дискусію як метод навчання. Вміння обґрунтувати свою позицію та захистити її в публічній суперечці було тим, чого учні єзуїтських колегіумів навчались ледь не з початку студій. Що ще краще, за виступами провідних та найбільш знаних ораторів учні могли спостерігати “онлайн” упродовж навчання – як в середині ордену, так і під час публічних диспутів з представниками інших орденів, конфесій чи релігій. Про погоду, стилі музики чи вчорашню гру улюбленої команди говорити якось не випадало, тому дискутували про питання віри та богословсько-філософські аспекти світосприйняття.
Ляйпцігський диспут між Лютером та Екком
Єзуїти настільки досконало “володіли словом”, що представники інших орденів та товариств згодом взагалі відмовлялись вступати з ними в публічні дискусії, наперед передбачаючи власну поразку. Але продовжувачі справи Ігнатія Лойоли і тут не розгубились та почали влаштовувати публічні диспути-імітації між представниками свого ордену. Це все лише додавало жару в полум’я нелюбові до представників ордену. Можливо саме тому (хоча не лише через це), серед опонентів єзуїтів набула популярності фраза–каламбур: “Qui cum Jesu itis, non ite cum jesuitis”, що приблизно перекладається як “ті що йдуть з Ісусом, не йдіть з єзуїтами”.
Митрополит Київський, Галицький та всієї Руси Йосиф Вельямин (Рутський), учасник дискусій з єзуїтами
З реальних прикладів вдалих і невдалих спроб провести “словесну перепалку” у Львові, можна назвати наступні. 4-го листопада 1629 року єзуїти “викликали на дуель” уніатського (терміну “греко-католик” тоді ще не було) митрополита Йосифа Вельямина Рутського. Говорили про Святі Таїнства. В той час митрополит саме перебував у Львові, оскільки на 1629 рік було заплановано провести спільний собор з представниками православної церкви.
Перов В. Микита Пустосвят. Суперечка про віру, 1880 – 1881 рр.
Також планувалось провести грандіозну за задумом та масштабом дискусію між представниками уніатського та римо-католицького духовенства з приводу унії 1694 року. “Стрілу забили” в Успенській церкві. Але храм на той момент належав львівському Успенському братству, яке відмовилось надати приміщення святині для дискусії, посилаючись на показовий та агітаційний характер події. За посередництва короля Яна ІІІ Собеського, місце зустрічі змогли змінити – її перенесли в храм св. Юра.
Карпаччо. Диспут св. Стефана
Між іншим, Львів у пізньому середньовіччі та ранньому модерному часі був дискусійним майданчиком не лише для представників християнських конфесій. У вересні 1759 року любителі точного й гострого як меч слова та глибоких в часі і сенсі істин, могли насолодитись досить екзотичною дискусією в львівській римо-католицькій катедрі. На “лівій половині поля” розташовувались єврейські талмудисти на чолі з львівським ребе Хаїмом Раппопортом. “Праву половину” зайняли франкісти, очолювані засновником руху Якобом Франком. Дискусію обслуговувала “суддівська бригада” в складі римо-католицького духовенства. Наприкінці диспуту судді “підняли руку” франкістам, але факт переходу останніх після дискусії у християнство, навіює думку про несправедливе суддівство і підкуп арбітрів.
Петро Вельмишановний веде дискусію з євреями. Ілюстрація до рукопису твору “Проти євреїв”, Франція ХІІ століття
Цими кількома прикладами кількість дискусійних майданчиків Львова пізньосередньовічного та ранньомодерного періоду не вичерпується. Лише в середовищі єзуїтів їх можна нарахувати значно більше. Як можна бачити, дискусії мали як навчально-виховну мету і значення, так і культурно-просвітницьке. Хтось сприймав їх як “погоню” за істиною, інші як чергову можливість дістати з рукава свій козир та похвалитись перед публікою вміннями і навиками. Не забрати в дискусій і функцію пароспускача в суспільстві, коли через намагання пошуку публічного вирішення проблеми, конфліктуючі сторони могли знайти тимчасовий чи відносно стійкий компроміс.
Євген Гулюк
Кметь В. Єзуїти // Енциклопедія Львова / за ред. А. Козицького. – Львів: Літопис, 2008. – Т. 2. – С. 272 – 279; Козицький А. Релігійні диспути // Енциклопедія Львова / за ред. А. Козицького. – Львів: Літопис, 2008. – Т. 2. – С. 78.
В середу, 16 грудня 2015 року, в приміщенні Музею етнографії та художнього промислу (проспект Свободи, 15) відкрилась виставка знаного українського митця Миколи Крицького під назвою «Малярство».
На 80-і роки XX ст. припав крах тоталітарних режимів у Східній Європі – Польща, Чехословаччина, Угорщина, Югославія; впала Берлінська стіна. Під тиском “знизу” померла остання велика імперія “тюрми народів” – СРСР. На мапі світу являються нові держави, серед яких Україна. На українських теренах завирували безповоротні процеси, що своїми масштабами і наслідками значно перевершили “відлигу 1960-х років”. Мистеське життя охопила хвиля українізації. У цей період (друга половина 80-х) роль політичного і культурного центру взяв на себе Львів. Тоді тут сформувалось богемне культурне середовище, яке значною мірою, стало фундаментом і каталізатором мистецького життя в Галичині.
Художники (мистецьке товариство “шлях”), літератори (угрупування “Бубабу”, “Лугосад”), музиканти (гурти “Плач Єремії”, “Мертвий півень”, “Неборак Рок Band”), актори театру Львівського молодіжного театру Леся Курбаса, журналісти (переважно з кола “Пост-поступу”), об’єднані світоглядом, що базувався на ідеї несприйняття конформізму та псевдокультури офіціозу, пов’язані дружніми стосунками, що забезпечували взаєморозуміння та підтримку, створили цілий пласт культури цього періоду, ставши стрижнем руху “вісімдесятників”.
Художник Микола Крицький
1986 рову у Львові було створене перше у повоєнний час незалежне мистецьке об’єднання “Шлях”. 17 непересічних артистів (приблизно 30-ти річних на той час) стали першою організованою силою, що вчинила опір псевдо українізації, маючи на першому плані у творчості не тему і сюжет, а мистецькі вартості Сьогодні художники, які двадцять п’ять років тому склали основу товариства (Влодко Кауфман, Юрко Кох, Микола Крицький, Славко Шимін, Андрій і Петро Гуменюки, Богдан Турецький, Михайло Красник, Микола Андрущук, Нуся Друль, Гадя Новоженець, Адріян Гелетович, Олесь Царук і Єва Маркевич, Степан Юзефів) – зрілі і самобутні майстри, знані у Львові і в Україні. Саме у майстернях “шляхтичів” наприкінці 80-х на початку 90-х за філіжанкою кави або гальбою пива читали свої твори тоді ще молоді, а сьогодні класики літератури Юрій Андрухович, Віктор Неборак, Сашко Ірванець, Костик Москалець, Петро Мідянка. Там же можна було зустріти тоді вже “гуру” літератури Миколу Рябчука, Олександра Лишегу, музичну легенду Віктора Морозова.
Миколу Крицького та його творчість, як зрештою творчість інших учасників товариства «Шлях», можна класифікувати. як “вісімдесятників”, бо саме у 80-і Микола Крицький активно влився в мистецьке життя Львова Сьогодні, коли позаду понад тридцять років творчості, маємо всі підстави говорити про різні періоди малярського шляху Миколи Крицького.
Експозиція виставки Миколи Крицького «Малярство»
Експозиція виставки Миколи Крицького «Малярство»
Експозиція виставки Миколи Крицького «Малярство»
Експозиція виставки Миколи Крицького «Малярство»
Експозиція виставки Миколи Крицького «Малярство»
Експозиція виставки Миколи Крицького «Малярство»
Експозиція виставки Миколи Крицького «Малярство»
Експозиція виставки Миколи Крицького «Малярство»
Експозиція виставки Миколи Крицького «Малярство»
Експозиція виставки Миколи Крицького «Малярство»
Експозиція виставки Миколи Крицького «Малярство»
Експозиція виставки Миколи Крицького «Малярство»
Вже у ранніх творах (кін. 1970-х, 1980-і роки) Микола постає як цілком сформований художник У цей період Крицький створює вагомий цикл портретів друзів та знайомих. Портрети вдало поєднують у собі реалістичність в зображенні портретованих (відповідно до правил жанру – схожість і створення образу) і умовно-абстрактне тло. В кожному створеному портреті присутні емоційна заглибленість, внутрішня психологічна напруга. Портрети Крицького теплі і ліричні, натомість в них цілком відсутній будь-який пафос. Для жанрових філософських картин характерною є часта присутність жінки, причім зображення жінки ліричні і одухотворені. Діапазон об’єктів, зображених на натюрмортах, необмежений – глеки, квіти, суха риба тощо. У 90-х роках в картинах Миколи Крицького з’являється нова тема. Це своєрідні формальні живописні декоративні структури, створені з рядів зображеної бруківки, цеглин, каміння, формальних знаків та символів. Творчість художника урбаністична, позбавлена будь-якої соціальної заангажованості та цілком деідеологізована. Об’єктами зацікавлення автора є люди, предмети, середовище, що оточує його в повсякденному житті. У своїх полотнах Крицький декларує своє ставлення до навколишнього світу власною пластично-живописною мовою, з використанням притаманної львівській школі декоративності. Постійно експериментуючи з простором і площиною, він, як режисер, гармонізує поєднання і співставлення барв (особливо улюблених різних відтінків вохри) на своїх полотнах, прагнучи створити ідеальний лад і порядок. Скрізь панує спокій, мудрість і виваженість.
Останніми роками ми не мали нагоди бачити нові картини артиста на виставках – останній індивідуальний показ відбувся майже 10 років тому. Нині оглянувши експозицію творів періоду від 80-х років до наших днів, зможемо зробити висновки про реальні досягнення і здобутки автора.
Юрій БОЙКО директор галреї “Гердан”, екс-голова товариства “Шлях”
Кумівство, зловживання владою, хитрість і зажерливість політиків – не нове явище в українському суспільстві. Львів вже далеко не такий, яким був 500 років тому. Багато чого збудувано, зруйнувано, додано, забрано. Змінилися закони, мода, їжа, вподобання, техніка, заняття. Не змінилися тільки люди. А влада так і залишилася на рівні Середньовіччя.
Ратуша у 1836 році, Кароль Ауер
Система львівської міської влади створювала колосальні можливості для владних зловживань. Посади членів магістрату, спочатку виборні, з 1519 року стали довічними, причому обрання нових членів ради на звільнені вакансії проводилися самою міською радою. Кандидат повинен був мати вищу освіту й нерухоме майно в межах міських мурів, а найголовніше – сплатити значну суму грішми на користь інших членів ради. У ХVІІ ст. кандидат до ради платив 300 злотих, які потім ділили між старими райцями. Зрозуміло, що кожен, хто сплатив таку суму згодом намагався якнайшвидше її компенсувати. Як правило, нових членів рада приймала на місця їх померлих родичів. У цей спосіб магістрат швидко перетворився у сімейну установу. В 1576 р. львів’яни скаржилися королеві Стефану Баторію на бурмистра Вольфа Шольца, який протягнув на посаду війта одного зі своїх синів, а решту синів зробив райцями. Часто траплялися випадки привласнення міської власності, використання міських слуг в особистих інтересах.
Стефан Баторій, король Речі Посполитої (1576 – 1586 рр.)
Найбільших масштабів набуло зловживання владою в роки управління магістратом батька та сина Кампіанів. Родина Кампіанів осіла у Львові в середині ХVІ ст. Першими представником клану лікарів та підприємців був ПавелНовокампіан, що підтримав міські права у 1560 р. Згодом, прізвище скоротилося до Кампіан.
Оселевшись у Львові, ПавелКампіан швидко розбагатів і врешті став міським головою. На середину 90-х років ХVІ ст. він став одним із найбагатших мешканців міста. Коли Львів потрапив у скрутне фінансове становище, великодушний бурмистр позичив магістрату 1000 злотих, щоправда, під заставу міських млинів. Оборудка виявилася дуже вигідною для Кампіана, оскільки на млинах він не лише швидко відробив позичені гроші, а й отримав чималий зиск.
Павел Кампіан
Син Павела Мартин також став бурмистром. Спритністю у фінансових справах та бізнесовою жилкою він перевершив батька. Продовживши позичати Львову гроші, Мартин Кампіан отримав у заставу значну частину міської власності. Вінцем фінансового опанування міської економіки стало перекуплення 1627 року 20-тисячного боргу Львова перед єзуїтами. Після цього, бурмистр відчув себе повноправним володарем міста. Ніхто не міг йому протистояти й Мартин перетворився у фактичного диктатора галицької столиці. Але вже через рік ситуація змінилася. Вчорашній «рятівник міста2, якому співали дифірамби, став для всіх ненависним «тираном». «Бунт» проти Кампіана очолив його колега за фахом – лікар Еразм Сикст. У 1628 році почався тривалий процес «Місто проти Кампіана», яким урешті-решт закінчився не лише вигнанням Мартина Кампіана з посади бурмистра, а й ганебним позбавленням міських прав. Кампіан був другим в історії міста патрицієм, засудженим до такого покарання. Кампіан помер після короткої хвороби 1629 року, саме в той момент, коли його апеляція до короля була задоволена й попередні покарання анульовано.
Львівський бургомістр, патрицій Мартин Кампіан
Комічний епілог конфлікту розігрався вже після смерті Мартина Кампіана. До Львова з’явилися Віктор Куропатніцький та Якуб Стшелєцький, підстароста та гродський писар із Буська, повноважні представники великого коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського.
Станіслав Конєцпольський ( 9 лютого 1591—11 березня 1646) — польський шляхтич, воєначальник та державний діяч Речі Посполитої.
Від імені свого зверхника вони зажадали видачі Конєцпольському усього майна, нерухомості та всіх грошей покійного, посилаючись на те, що Мартин Кампіан був нащадком колишнього кріпосного втікача із володінь Конєцпольських. Сину Мартина Яну Хризостому довелося довгий час залагоджувати цю справу, відкупившись зрештою великою сумою у розмірі 3000 злотих.
Роксана ТИМКІВ
Використане джерело:
Козицький А., Білостоцький М. – Кримінальний світ старого Львова
День Святого Миколая улюблене свято дітей та дорослих, оповите чудовою легендою про доброго Миколу, який прославився своєю чуйністю, допомогою нужденним і за своє милосердя отримав велику подяку, шану від людей та був піднесений до рангу Святого.
У вівторок, 15 грудня 2015 року, о 16.00 у виставкових залах Львівської національної галереї мистецтв ім. Б. Возницького (вул.Стефаника, 3) відбулося відкриття виставки «Ой хто, хто Миколая любить».
Генеральний директор ЛНГМ ім.Б.Г.Возницького Лариса Возницька-Разінкова на відкритті виставки «Ой хто, хто Миколая любить»
Заступник Генерального директора ЛНГМ ім.Б.Г.Возницького з маркетингу Іванна Новаківська на відкритті виставки «Ой хто, хто Миколая любить»
Директор Департаменту з питань культури, національностей та релігій ЛОДА Христина Береговська на відкритті виставки «Ой хто, хто Миколая любить»
На виставці представлено понад 90 творів юних митців – учнів мистецьких шкіл Львівської області, які приймали участь в однойменному конкурсі. З понад двохсот робіт, представлених на конкурсі, журі під керівництвом заслуженого художника України Миколи Шимчука, відібрало найцікавіші твори. Переможці конкурсу в якості нагороди отримали цінні подарунки, а всі учасники – пам’ятні дипломи.
Директор методичного кабінету навчальних закладів мистецтва і культури Мілена Медвідь на відкритті виставки «Ой хто, хто Миколая любить»
Заслужений художник України Микола Шимчук на відкритті виставки «Ой хто, хто Миколая любить»
Художній керівник Львівської державної академічної чоловічої хорової капели «Дударик» народний артист України Микола Кацал на відкритті виставки «Ой хто, хто Миколая любить»
Львівська державна академічна чоловіча хорова капела «Дударик» під керівництвом народного артиста України Микола Кацала, привітала учасників та гостей відкриття музичними творами.
Львівська державна академічна чоловіча хорова капела «Дударик» на відкритті виставки «Ой хто, хто Миколая любить»
Львівська державна академічна чоловіча хорова капела «Дударик» на відкритті виставки «Ой хто, хто Миколая любить»
Організатори Департамент з питань культури, національностей та релігій ЛОДА (Куратор Мілена Медвідь – директор методичного кабінету навчальних закладів мистецтва і культури) та ЛНГМ ім. Б. Г. Возницького (Куратор Іванна Новаківська – заступник генерального директора з маркетингу).
Нагородження учасників виставки «Ой хто, хто Миколая любить»
Нагородження учасників виставки «Ой хто, хто Миколая любить»
Нагородження учасників виставки «Ой хто, хто Миколая любить»
Партнером цьогорічного свята став літературно-мистецький часопис «Світ Дитини», заснований Михайлом Тараньком у 1919 році, відновлений у 1994 році Лідією Лемик і відтоді щомісячно приходить до своїх читачів щоб виховувати їх у дусі християнської моралі та національної гідності.
Запрошуємо всіх шанувальників дитячої творчості та учасників виставки-конкурсу на відкриття та огляду експозиції.
Експозиція виставки «Ой хто, хто Миколая любить»
Експозиція виставки «Ой хто, хто Миколая любить»
Експозиція виставки «Ой хто, хто Миколая любить»
Експозиція виставки «Ой хто, хто Миколая любить»
Експозиція виставки «Ой хто, хто Миколая любить»
Експозиція виставки «Ой хто, хто Миколая любить»
Експозиція виставки «Ой хто, хто Миколая любить»
У День Святого Миколая не лише дарують, а й отримують подарунки. Таким дарунком для львів’ян стане виставка дитячого малюнку «Ой, хто, хто Миколая любить!». Виставка діятиме з 15 грудня 2015 року по 15 січня 2016 року.
Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. у Львові поступово збільшується кількість українських підприємств. Серед найбільш відомих: «Маслосоюз», «Народна Торгівля», «Фортуна Нова», «Центросоюз» та інші.
Особливою популярністю у Львові користувалася українська хімічна фабрика “Зоря” («Елеґант»). Заснована вона у 1906 році однією з перших жінок підприємців на Галичині Оленою Левицькою спільно з братом.
Олена Левицька
Олена Левицька народилася 1863 року в Ожидові, Золочівського повіту на Галичині, у священичій родині. Закінчивши середню освіту працювала продавцем в Народній Торгівлі у Стрию. Але її манили інші можливості торговельного обміну і вона виїхала працювати до Варшави на фабрику пасти до взуття Глинського. Добре засвоївши виробничий процес та вивчивши ринки збуту, як торговельний агент, Левицька повертається до Львова і відкриває власну фабрику хімічних виробів «Зоря».
На жаль, перша світова війна припинила розвиток фабрики. У 1918-1922 вона була зруйнована, а у 1922 році відновила свою діяльність уже під керівництвом О.Левицького та Я.Скопляка (власники). Хоча офіційно підприємство називалося “Зоря” – фабрика хімічних виробів О.Левицької і Спілки.
Вулиця Олени Степанівни, 51 (колишня Кордецького)
Вулиця Личаківська, 14
Розташовувалася фабрика за адресами вул. Кордецького, 51 (сучасна Олени Степанівни) та Личаківська, 14.
Тут починають виробляти відому пасту до взуття «Елеґант». Про те, наскільки популярною була продукція фабрики свідчать жартівливі пісеньки того часу:
«Ой не пустить вже ніколи
мене Нуська кантом,
бо я чищу свої капці
пастов – «Елеґантом»
або:
«Елеґантом» заграниця
Все себе репрезентує,
В нас – ой, леле! «Елеґантом»
Газда чоботи смарує»
Реклама пасти “Елеґант”, 1920-30-ті роки
У 1927 році на підприємстві працювало шість робітників. У 1937 році на фабриці уже було задіяно 20 осіб. Окрім пасти для взуття різних кольорів тут виробляли також: пасту та віск для підлоги, вазелін та “лякери” (лак) 56 кольорів, синьку для білизни, шварц (чорну пасту) для чобіт, шевську смолу, а влітку т.зв. “мухолапки”.
Свою продукцію фабрика “Елеґант”збувала через “Центросоюз”, а також приватних купців із Галичини, Волині, Познаньщини, Сілезії, Гданська.
Цінник фабрики О.Левицької і Спілки
Цікавими є спогади Івана Романюка – промисловця,родом з Борщівщини, співвласника фабрики картонних виробів «Декоро» та власника фабрики свічок «Астра» у Львові в 1930-х роках, про розвиток підприємства «Зоря»: «Перед Першою світовою війною п. Олена Левицька заложила у Львові фабричку пасти “Зоря”. Як вона тоді розвивалась не знаю, бо не бачив продукції “Зорі” по селах Мельниччини. Хоча в ті часи наше селянство не вживало пасти до своїх юхтових чобіт, а застосовували до них т. зв. “шварц”, або самі собі робили смаровидло з чорного порошку, що розпускався в товщі і називався “кіндрас”.
Щойно по Першій світовій війні селяни почали носити чоботи зі шкіри “бокс” і вживати пасту до них. Тоді і поширилась на галицькому ринку паста “Ердаль” з зеленою жабкою у бляшаному пуделочку, яку випускала жидівська фірма в Кракові. Найкращою вважалась віденська паста “Шмоль”, а через те, що була трохи дорожчою, мало купувалась по галицьких селах.
На фабриці хімічних виробів О.Левицькї і Спілки “Зоря” у Львові, 1930 рік
В 1926 році з’явилась на нашому кооперативному ринку паста “Елеґант”, яку випускала фабрика Олени Левицької “Зоря”. Спочатку були труднощі з її розповсюдженням. Селянство призвичаїлося до пасти з зеленою жабкою і пасти “Елеґант” не хотіло купувати. Ніякі переконування не допомагали. Так було в Устецькій кооперативі і по інших кооперативах Борщівщини.
Я тоді дорадив для реклями безплатно роздати кілька десятків пуделків пасти “Елеґант”, щоб переконати селян, що “Елеґант” є кращою пастою за “Ердаль”. Так і було зроблено. За якийсь час ніхто вже не вимагав пасти з зеленою жабкою і вона зникла з нашого кооперативного ринку.
На фабриці хімічних виробів О.Левицькї і Спілки “Зоря” у Львові, 1930 рік
Фабрика пасти “Зоря” за кілька літ розрослася в поважне промислове підприємство, бо опанувала до 1933 року весь наш галицький кооперативний ринок. В цей час її провадили Ярослав Скопляк і братанок п. Левицької.
Скопляк, бувший старшина УССів, був одружений з племінницею п. Левицької. Його і Левицького вивезли совіти в 1940 році. Подальша їх доля мені не відома».
Реклама пасти “Елеґант”, 1920-30-ті роки
Реклама пасти “Елеґант”, 1920-30-ті роки
Реклама пасти “Елеґант”, 1920-30-ті роки
Реклама продукції фабрики хімічних виробів О.Левицької і Спілки, 1920-30 роки
Реклама пасти “Елеґант”, 1920-30-ті роки
Щодо Олени Левицької то вона виїхала на еміграцію. Проживала у Клівленді. «Була щиро люблена й шанована всіми, що її знали. За її заслуги та щиросердечне відношення 33 Відділ Союзу Українок Америки обрав її своїм почесним членом». В останній рік свого життя Левицька разом із своєю небогою Іванною Скопляк переселяється до Нью-Йорку, де 20 жовтня 1963 року відійшла у вічність.
Софія ЛЕГІН
Джерела:
Пасіцька О. Львів і львів’яни: український соціум та промисел (20-30-ті роки ХХ століття). – Львів, 2014 р.
Львівщина – це колиска не тільки видатних героїв. Зрадників вистачало всюди і Галичина не виняток. Всі теми, що стосуються КДБ, а шпигунства поготів – це велика біла пляма в нашій історії. Однак, ці плями часто наповнені найбільшою кількістю альтернативних версій та припущень. Мова у цій статті піде про Богдана Сташинського.
Богдан Сташинський у Львові
У 2011 році було опубліковано інтерв’ю зі Сташинським. Чи це була справжня розмова чи штучно створена сенсація сказати важко. Будь-яка інформація, що стосується ХХ століття в історії України на жаль чи на щастя продовжує залишатися під залізною завісою.
Богдан Сташинський народився у селянській родині неподалік від Львова, у селі Борщовичі 4 листопада 1931 року.
Богдан Сташинський у селі Борщовичі
Після закінчення школи у 1948 р. навчався у Львівському педінституті. Сім’я Богдана, зокрема, три його сестри активно підтримували оунівське підпілля. Він сам політикою не цікавився і зосередився на навчанні в інституті, аж поки не був затриманий у 1950 р. міліцією за безквитковий проїзд у поїзді від Львова до свого села. У ті роки в Західній Україні ще діяло озброєне антирадянське підпілля і вагонами могли ходити не лише залізничні контролери, але й патрулі міністерства державної безпеки. Під присягою у суді Богдан Старшинський розповідав, що радянські спецслужби поставили його перед вибором: співпраця, або покарання його родини за підтримку ОУН-УПА.
Богдан Сташинський з родиною
Якщо припустити, що інтерв’ю зі Сташинським справжнє, то він повністю розбиває цю теорію. «Насправді було вбивство Ярослава Галана. Ми – студенти першого курсу – жваво обговорювали цю подію. Одні підтримували Стахура, інші не могли зрозуміти особливого звірства, з яким вбили письменника. На той час Галан був дуже популярний. Його дійсно читали, він користувався повагою – настільки гострими були його статті. Я одного разу бачив його зблизька – він приходив до нас на запрошення ректорату, виступав. Я був вихований на ідеях вільної України, незалежності, а Галан, виступаючи перед нами, говорив просто: більшість із вас могли за поляків отримати освіту? Ні! Скільки було безробітних? У села провели струм? Що поганого принесла Радянська влада? Я задумався. В моїй сім’ї були ті, кого репресували – але я згадував, що ці мої родичі дуже негативно висловлювалися проти нової влади і я розумів, що диму без вогню не буває. Так от: після вбивства Галана я сказав, що такі, як Стахур, не патріоти України, а ганьба України. У нас почалася дискусія з друзями.
Ярослав Галан
Через день мене викликали до Філіпова – це був офіцер держбезпеки, що курував наш факультет. Він мав зі мною тривалу розмову, запропонував співпрацю…» Тобто, стає зрозуміло, що вже на першому курсі він був паршивою вівцею не тільки у своїй родині, а й у своїй країні. Він виправдовував владу, яка карала за вільнодумство.
Посвідчення (студентський квиток) агента КГБ Богдана Сташинського, коли той вчився в Московському педагогічному інституті іноземних мов по спеціальності “німецька мова”.
Співпрацю із секретною службою Сташинський розпочав зі зради власної родини — через сестру проникає до місцевого підпілля ОУН і повідомляє про це КДБ. Зрада з часом була розкрита — це призвело до розриву з сім’єю й остаточного рішення співпрацювати з радянськими органами держбезпеки. Наступні два роки Сташинський займається активною диверсійною роботою, під прізвиськом «Олег» проникає та видає декілька боївок УПА на Львівщині. Після вишколу, Сташинський був засланий на шпигунську роботу до Німеччини.
Лев Ребет у 1940-их (фото з німецького досьє в Аушвіці). Лев Ребет був убитий агентом КДБ Богданом Сташинським (який згодом убив Степана Бандеру) 12 жовтня 1957 року на сходах у будинку на Карлплатц у Мюнхені, де тоді містилася редакція «Українського Самостійника», із загорненого у газету пристрою, який вистрілював струменем синильної кислоти.
У Німеччині Богдан Сташинський зустрів Інґе Поль, з якою, попри відохочування КГБ, одружився. Більш правдивими виглядають розповіді, що вже у Москві Богдан Сташинський зізнався дружині, що він служить КГБ, а також, що їхнє приватне щастя за таких умов було неможливе. Коли Інге завагітніла, КДБ поставило умову зробити аборт, на що вона рішуче відмовилася і почала разом з чоловіком розробляти план утечі на Захід.
Степан Бандера. 15 жовтня 1959 року в під’їзді будинку на вулиці Крайтмайр, 7 (Kreittmayrstraße), в Мюнхені о 13:05 знайшли ще живого залитого кров’ю Степана Бандеру. Медична експертиза виявила, що причиною смерті була отрута. Богдан Сташинський зі спеціального пістолета вистрілив в обличчя Степану Бандері струменем розчину ціанистого калію. Два роки пізніше, 17 листопада 1961 р., німецькі судові органи проголосили, що вбивцею Степана Бандери є Богдан Сташинський з наказу Шелепіна і Хрущова
У січні 1961 р. Інге Поль повернулася до батьків, де у неї 31 березня народився хлопчик Петро. Лише тоді Сташинському дозволили поїхати до Німеччини, щоб разом з дружиною поховати сина.
Кадр з фільму “Атентат. Осіннє вбивство у Мюнхені” (1995)
Саме тут перед самим похороном разом з дружиною він утік до Західного Берліна і здався місцевій поліції. У поліції і пізніше американським розвідникам він зізнався у вбивстві Ребета та Бандери.
Пристрій, з допомогою якого вбивав Сташинський
Проте, в інтерв’ю Сташинський подає зовсім іншу версію подій. «КДБ було проти цієї дитини, нас змушували зробити аборт, а потім мені пригрозили відставкою з органів. Проте дитина народилася, і коли їй було кілька місяців, вона померла під час годування – нещасний випадок. Ми отримали дозвіл поховати дитину у Німеччині». Потім він розповідає, що його син насправді не помер. «Мій син мав дуже важке дитинство. Я не хочу про це говорити, але йому довелося довгий час перебувати під опікою інших людей, рости у іншій сім’ї, а до мене як до батька почав звикати у десятирічному віці. Зараз він – кандидат наук, доцент, працює в університеті. Звісно, він не носить прізвище Сташинський і не має по-батькові Богданович».
Радянський паспорт Богдана Сташинського
Після перевірки американцями Сташинського віддали під суд за вбивство і засудили лише до 8 років тюрми, оскільки винним у злочині вважався СРСР, а Сташинський лише виконавцем злочинних наказів. Уже після 4 років ув’язнення завдяки співпраці з американськими спецслужбами його звільнили. За офіційними даними, він переїхав до Південної Африки, хоча ця версія викликає сумніви у багатьох. В інтерв’ю він каже, що він переїхав до Південної Америки, а саме – в Панаму. Подальша доля Сташинського та його дружини за достовірними джерелами невідома, припускають, що він міг оселитися у США чи будь-якій іншій західній країні. У інтерв’ю ми читаємо іншу версію. «У жовтні 1968 року в Панамі відбувся переворот. Між 1 і 11 жовтня в країні був хаос, американська місія була атакована. В цій ситуації мене просто викрали і перевезли у Парагвай. Операцію було розроблено КДБ і керував нею мій приятель, покійний нині Благо Йовович. Потім мене перекинули в Африку, де зробили пластичну операцію і лише у 1970 році я повернувся в СРСР. Спершу жив у Москві, а потім, вийшовши у відставку, повернувся у Київ».
Андрухович у своєму есе про кохання Чувирла і Чудовисько характеризує Сташинського одним словом – потвора.
Монументальна скульптура на вулицях і площах міста в нас традиційно асоціюється з гранітними чи рідше бронзовими постатями. Проте, в часи радянської влади у Львові постав новий вид монументалістики – зелені скульптури. Будучи значно дешевшими і простішими у виготовлені, вони з легкістю поставали в різних місцях міста та в різних образах, часто замінюючи одна одну.
Панно з квітів у вигляді портрету І.Франка біля парку ім. І.Франка. Фото 1947 року
Різнотематичні квіткові композиції у вигляді панно та ваз були дуже популярним елементом оздоблення парків та скверів у ті роки. Роботи виконував Львівський трест зеленого будівництва. Помилково вважають, що трест базувався в будівлі колишнього садівничого господарства довоєнного львівського книгаря Бернарда Полонецького на вул. Мічуріна, 7 (тепер вул. П. Карманського). Проте, це не зовсім так.
Панно з квітів у вигляді портрету Л.Леніна на вул. 1 травня (пр. Свободи). Фото 1948 року
Насправді трест мав досить розгалужену структуру. У його складі було чотири дільничні управління – по одному в кожному районі міста. Відомо, що одне із таких управлінь знаходилося в парку ім. І. Франка, в будівлі, що збереглась і досі.
Зелена інсталяція у вигляді Кремля на вул. 1 травня (пр. Шевченка). Фото 1950-х рр.
Додатково трест мав у своєму розпорядженні ще шість господарств. Одне із них – насіннєве, якраз таки розміщувалось за адресою Мічуріна, 7. Загалом господарства були розкидані по цілому Львові, і містилися на Персенківці, Тракті Глинянському, на вулиці Динамівській (Чмоли), вулиці Інститутській (Свєнціцького), площі Марченка (Тершаківців). Головне управління тресту ж розміщувалось поруч зі Стрийським парком на вулиці Пархоменка (Самчука).
Зелена інсталяція у вигляді розквітаючої квітки. Фото 1959 року.
Цікаво, що найпершою з’явилась інсталяція у вигляді панно з квітів, що утворювали портретне зображення Івана Франка. Встановлено її було біля початку однойменного парку навпроти Львівського університету. Зараз в цьому місці монумент Каменяреві. Панно, між іншим, поновлювалось з року в рік, постійно оновлюючи і змінюючи образ Франка, аж поки в 1964 році не звели монумент.
Зелена інсталяція у вигляді вази з візерунками. Вулиця 1 травня (пр. Свободи). Фото 1950 року
Декоративний куманець біля входу до парку ім. І.Франка. Фото 1957 року
Декоративний куманець біля входу до парку ім. І.Франка, поставлений з нагоди 700-ліття Львова. Фото 1957 року.
Декоративна ваза з квітчастим зображенням Кремля. Фото 1950-1960-х рр.
Але, встановивши портрет українського діяча, трестові не обійтися було від ідеологічних інсталяцій, яких вимагала від них влада. Тому, уже в 1948 році з’явилось панно з квітів у вигляді портрету В. Леніна. Встановлено його було на вул. 1 травня (пр. Свободи), біля залишків колишнього оборонного муру, поруч із стінами Єзуїтської колегії. Існують свідчення, що одночасно з зображенням вождя всіх пролетарів у Львові також встановили композицію із квітів у вигляді портрету Сталіна. Проте, з’ясувати де саме розташовувалась ця інсталяція, чи хоча б знайти її світлини нам не вдалось.
Зелена інсталяція у вигляді ракети біля входу до парку ім. І.Франка. Фото 1961 року
Схоже на те, що ідеологічні інсталяції були не до вподоби й представникам Тресту, оскільки такі їхні витвори стояли зазвичай не більше року. Та й ідеологічно забарвлених інсталяцій як таких було зовсім небагато. Виконували їх ще в такому руслі, що для жителів Львова, навіть комуністів, Наприклад, в другій половині 50-х років на вул. 1 травня (пр. Свободи), посеред клумби, що зберіглась і до сьогодні, було встановлено інсталяцію у вигляді Московського Кремля. Згодом, на місці цієї композиції з’явилась інша, набагато більша і вишукана, у вигляді розквітаючої квітки.
Зелена інсталяція у вигляді слона біля Львівського цирку. Фото 1960-х рр. Автор: О.Тадер
Зображення кремля можна було помітити і на квітчастій амфорі перед входом до парку Франка, на місці де стояв пам’ятник А. Голуховському. Загалом, це місце було одним із найпопулярніших для тресту. З року в рік тут встановлювались різноманітні зелені скульптури. Наприклад, в 1956 році до 700-ї річниці Львова в цьому місці спорудили декоративний квітковий куманець з написом «700». Наступного року ця ж інсталяція набула нового змісту і була присвячена 40-й річниці «Великого жовтня», про що сповіщали відповідні написи на ній. В наступні роки тут розміщувалась й квіткова ракета, і різні квіткові вази, аж до перенесення в це місце чавунної вази Торвальдсена, історія котрої, мабуть, теж варта окремої розповіді.
Зелена інсталяція з нагоди 700-ліття Львова. Вулиця 1 травня (пр. Свободи). Фото 1956 року
Традиційно, змінювали одна одну й інсталяції на вулиці 1 травня (пр. Шевченка). Окрім згадуваних Леніна та Кремля, розміщувались тут зелені витвори у вигляді ваз з візерунками. В 1956 році, знову ж таки з нагоди 700-ї річниці Львова тут з’явилась декоративна трирівнева квітка.
Квітковий календар в парку ім. Івана Франка. Фото 1955 року
Часом Трест зеленого будівництва споруджував зовсім оригінальні й нетипові для цього виду мистецтва композиції. Наприклад, в 1955 році в парку Франка, поруч з будівлею дільничного управління, було встановлено квітковий календар.
Квітковий годинник біля мурів Бернардинського монастиря. Фото 1960 року
Квітковий годинник біля мурів Бернардинського монастиря. Фото 1970-х рр.
Традиція квіткового годинника біля мурів Бернардинського монастиря також започаткована славнозвісним трестом. Протягом років використовувався один й той самий механізм годинника, проте квіткове оформлення постійно змінювалося. Так, в 1960 році годинник мав квадратний циферблат, а пізніші роки – округлий. Однак, перед 1976 роком, в ході реконструкції оборонних мурів монастиря, квітковий годинник забрали. Сучасний аналог з’явився аж в 2010 році.
Панно з квітів у вигляді портрету Т.Шавченка на проспекті Шевченка. Фото 1966 року
Цікаво, що найтривалішою зеленою інсталяцією, яка простояла близько 40 років, було панно з портретним зображення Т. Шевченка. Розміщувалось воно з 50-х років на місці пам’ятника О. Фредрові. Зникла ця інсталяція аж з настанням незалежності України, коли в 1994 на цьому місці постав пам’ятник М. Грушевському.
Володимир ПРОКОПІВ
Джерела:
Інтернет-портал lvivcenter.org
Котлобулатова І. Львів на фотографії 1860-2006. – Львів, 2006.
Котлобулатова І. Львів на фотографії-2: 1860-2011. – Львів, 2011.
Напередодні одного з найулюбленіших свят дорослих та дітей всієї України дня Святого Миколая хочемо розповісти як святкували цей день на початку ХХ століття. Пропонуємо вашій увазі статтю в газеті “Діло” від 7 січня 1939 року , в якій своїми спогадами ділиться Д-р Олександер Надрага.
“Видним знаком недалеких зимових свят обох обрядів у Львові були від давніх-давніх літ ярмарочні будки з дешевими медівничками, “николайками” і прикрасами на ялинку, що їх уже з кінцем листопада ставляють на Ринку напроти Народньої Торговлі. Поява тих перших будок була для нас малих, “шкрабів” із вселюдної школи великою втіхою, бо вони саме вводили нас в більш, ніж шеститижневий період найкращих казок і мрій дитячих років. Ми всі бігли на Ринок дивитися на ті будки, а обійшовши їx ряд, ставали перед популярним тоді базаром, що містився коло нинішньої Народньої Торговлі і був побіч Кавчинського та Оберського на Галицькій головним доставцем для св. Миколая. Чого там не було на виставових вікнах?! І залізничка на шинах з льокомотивою, що її накручувалося ключем і ріхтерівські будівельні камінчики і маґічні ліхтарні, такі, що кидали ріжні образці на екран з малого обруса. І скриньки з усякими чародійними штуками, гри та забави. Справді, годі було між тими чудами вибирати і признатися родичам, що саме св. Миколай мав би нам принести. Найкраще було б, щоби він приніс нам цілу виставу…
Львів, вул. Театральна, Народний Дім та площа перед ним, 1894 рік
Тимчасом час його приходу наближався і я вдивлювався надійно в образ його святоюрського престола та просив його, щоб він цього року був таксамо щедрий як минулого і у великій своїй ласці додав ще пачку ріжнобарвних олівців, яку я бачив у Дуткевича на Краківській чи у Купфершміда на Руській. Трудно було нам, дітям, заснути напередодні гостини нашoгo добродія. Mи переверталися боку на бік, а наша уява працювала так сильно, як тільки може працювати у малих дітей. Коли ми і заснули, то в другій-третій у ночі було вже по сні. Наші головки давили якісь пакунки і ми в сорочинках бігли з тими пакунками до вікна та при світлі наріжної аверівської ліхтарні попросту розривали їx. Є залізничка, направду є і крейдки! Боже, що за радість! Навіть вилетіла з пакунка пара нікльованих “шляйфів” з гарними ремінчиками! Сестра витягала і ляльку, таку, що закриває очі і бляшану кухню з горнятами, риночками, сковороднями! Зуби звеніли нам від холоду, а мама гонила до ліжок. Але сну вже скоро не було та ледви над ранком ми заснули, я з залізничкою, ceстpa в обіймах ляльки. Одначе прийшла раз ніч, коли сам св. Миколай до нас не зайшов. І щирі сльози лилися нам з жалю, що ми вже “старі” і розвіялася ще одна з чудових казок нашого дитинства!
Та недовго тривають траґедії юних днів. Ось уже по польських Святах і вчора “батяруси” з поблизьких камяниць бажали з банею нашим сусідам, щоб Бог дав їм “у тім домі виграти на льотерії”. Батько “вифасував” пенсію і треба було полягоджувати передсвяточні орудки. Я впрошувався на маминого секретаря і мама обчислювала та мені диктувала всякі позиції, які я каліґрафічно списував на картці з мого зшитка. Ішло головно про всякі ласощі, які мама купувала в Народній Торговлі, бо муку брали ми в млині Тома на Янівській. “Фунт жовтих родзинок і пів фунта чорних дрібних”. Я писав і облизувався. “Два кіля волоських оріхів, фунт чоколяди, кільо міґдалів, пів фунта цитрини”, “Мамо може того буде замало і торги готові нам зіпсуватися!” “Ей, ти ласуне! — відповіла мама — “знаю вже чому тобі замало, але як ми з Маланкою принесемо кіш, то замкнемо все на два спусти”. Ті всі застереження не дуже помагали і в кожній торбинці, що зберігала щось смачне, мусіла бути дірочка.
Листівка з зображенням Святого Миколая і текстом “Веселих Свят”, 1933 рік
Я скидав вину на погані торбинки (хай простять мені панове начальники складу Народньої Торговлі), але мама не вірила. “Помагав” мамі ще більше, як починали варити. Тоді не один з міґдалів, з яких ми зі сестрою здіймали лушпинки, опинився у шлунку та в кишені і довго ще по святах знаходила там мама якісь родзинки чи куснички чоколяди. Мама витягала на свята “спеціяльні” приписи на торти і тісточка. Кілько вони літ мали ті пожовклі “переписи” писані ледве читким чорнилом по нашому (очевидно з йорчиками), по німецьки і по польськи! “Бачиш Олесь той перепис ще від твоєї прабабки, а цей від бабки; цей від тети Брозі, той від тети Гені, що то вже в чотирнацятім poці життя вийшла заміж і на Буковині її називали “ді кляйне Попадя”. Всі ці архитвори кулінарного мистецтва зачиналися від слів: “Возьми, везь, німм” Я з такою пошаною брав їx до рук, якби вони були найстаршими памятниками письменства! Мама робила звичайно все “на око” і навіть моїй жінці трудно нині вивідатися від мами, кілько вона дає цього і того до якогось торта чи пляцка. Вино і риби належали виключно до нас обох — “мужчин” — батька і мене. Служниця брала кіш і ми одного дня ходили з нею на Краківську, до Штадміллєра за вином, а вдень перед самим Свят-Вечором на площу Рибну по риби. Я дуже любив дивитися па малу вінду у Штадтміллєра, якою їхали з пивниці овинені в жовту бібулку ріжні сорти вин. Мама і служниця розбирали риби, ми малі вичікували на плавці, які висушували на печі, щоб ними стріляти.
Прийшов Святий Вечір. Чудовий це був для нас день. Ми ходили просто навшпиньки, щоб тільки не заколотити його святошної тишини. Я і моя рідня, передовсім служниця боялися, щоб не влізла перша “баба” до мешкання. Найтрудніше було з молочаркою. Але і вона в повнім зрозумінні наслідків, що їх можепринести перша її поява, висилала на той день свого чоловіка з молоком, хоч він мусів соромитися йти до міста з бабським “тлумаком”. Часто приходив перший каменичний сторож з сіном, яке стягнув з якоїсь селянської фіри, певний, що за свою приналежність до “мужчин” дістане чарку доброї житнівки від Бачевського.
Рекламний плакат фірми Бачевського.
З кухні плили на ціле мешкання дивні пахощі. В великих горшках варився святочний борщ, голубці з грибками і суш куплений у синевідських бойків під парасолями. На столі родилися смачні креплики і капуснячки, на “ринці” смажився мід до горівки з цинамоном. Я з татом прибирав ялинку в замкненім перед цікавими очима молодшої рідні “сальоні”. Скоро сходив нам день Уже кидають креплики до борщу, вже на сковородці досмажується риба, тато “коштує” медівку, чи не за міцна. Всі убираємося святочно. Мама застелює стіл білим як сніг oбрусом, під обрус по середині стола кладе сіно і на ньому святковий колач. Займаємо по старшині місця, побіч нас сідає наша служниця. Батько бере тарілку з проскуркою, приступає до мами, тато і мама бажають одне одному всього найкращого і потім ідуть до нас. В очах усіх сльози. Зачинаємо від борщу, потім іде риба; мама вибирає з кусників, призначених для молодшої рідні “ости”. Сміло вже їмо налисники з грибами і голубці. Але я жду на кінець вечері і вже біжу до “сальону” засвітити свічки на ялинці. Отвираю наскрізь двері і очі молодшої рідні аж вискакують з радощів. Потім іде “Бог Предвічний”, а за цією колядою інші. Полумя свічечок пестить сині, червоні, зелені кулі, золоті горіхи та інші прикраси ялинки. Десь свічечка огортає своїм полумям шпильки ялинки і кімнату наповнює живичний запах галузочки. Свічечки освічують чудові коронкові взори на замерзлих вікнах. Батьки і ми молоді дивимося на ялинку і стараємося вичитати у світляних її кільцях нашу долю в найближчому році.
Церква Св. Анни у Львові, фото 1930-1939 років
А ті роки плили тоді так скоро, і приносили вони всяке так, як це воно в людському житті мусить бути. Місце мого батька заняв я, як представник дальшого покоління. І в моїй хаті стоїть така сама ялинка, як колись у нас на Городецькій з такими самими свічечками і прикрасами. Не висять на ньому самі елєктричні лямпочки, з визивним, самопевним світлом скоробагатька та позбавляють ялинку цілої тої краси і цілого того чару, який йому дають тремткі вогники свічечок. На ялинці пишаються різноманітні кулі і прикраси. Найстарші з них мають уже цілих 16 літ і до них рвався цілим своїм кількамісячним тілом старший мій син. Потім ми докуплювали щороку нові чічки аж до найновіших, куплених вже цього року. До кожного з них привязані якісь спомини, кожне з них, це нова сторінка мого родинного життя. Тішилася ними також моя маленька Оленка, але не так палко, як мій Данко. Тільки оченята в них робилися такі великі і такі чудові, як ті кулі у світлі кільканацяти свічечок. Та і ми дивимося не менше цікаво, бо раз у рік завдяки святій вечері і цій ялинці стаємо малими дітьми. Це єдина казка з дитячих літ, що щороку повторяємо собі.
А серед тих мрій очі наші звертаються до їдальні і дивляться на ще одну свічку на столі та на крісло, що його ставимо для когось неприсутнього і сподіваного. Може цей гість прийде за рік, за два, може на нього ждатимуть ще наші діти. І в тій надії черпаємо заохоту до життя, до праці, до боротьби з вітрами серед моря нашого теперішнього життя.
Листівка з зображенням ялинки з іграшками і текстом “Веселих Свят”, 1930 рік
Гасне одна свічечка, за нею друга, третя, а з ними гаснуть теж спомини: один, другий, десятий. Діти рахують, кілько треба дати нових свічечок, щоб на другий день Христового Різдва могли засяти новим, повним світлом.”
Усі ми добре пам’ятаємо життя й великі звершення великого Митрополита Андрея Шептицького. Але в рік його 150-річного ювілею виникло багато суперечок і конфліктів навколо способів вшанування світлої пам’яті нашого Світоча.
Усі знають про довготривалий конфлікт навколо спорудження пам’ятника Андрею Шептицькому у Львові. Донині триває запекла дискусія навколо доцільності чи не доцільності встановлення пам’ятника саме навпроти собору св. Юра. На жаль, «дочекалися» ми протистояння навколо імені Митрополита Андрея й у Винниках.
Громаду збурила робота зі спорудження, так званої, «Стежки Митрополита Шептицького» на прекрасній винниківській горі Шипшина. Саме там, за переказами старожилів Винник, у вільний час прогулювався світлої пам’яті Митрополит Андрей Шептицький.
Як стало відомо, задля вшанування світлої пам’яті Митрополита Андрея Шептицького, Львівська облрада прийняла рішення виділити майже півтори мільйона гривень на облаштування й благоустрою стежини, де він бував і відпочивав.
І нещодавно будівельники приступили до виконання робіт. На жаль, з’ясувалося, що про ці добрі задуми й наміри нічого не відомо мешканцям, які живуть біля знаменитої гори-красуні Шипшини. А розмах робіт їх не лише налякав, вони жахнулися. Адже будівельники не лише зрізали багато дерев, вони буквально знесли частину гори, зруйнувавши тим самим ландшафт. Люди почали боятися за свої домівки, за те, гора осипатиметься на їхнє житло, за те, що зміниться вся екосистема…
Люди також заскочені й неприємно вражені тим, що в такий важкий, воєнний час великі кошти з державного бюджету йдуть не на армію… А ще тамтешніх мешканців (вулиць Крушельницької, Пушкіна, Львівської, Руської) турбує те, що ці роботи приведуть до того, що в знаній у народі «Цісарській криниці» пропаде вода (а з неї живляться чимало помешкань цього стародавнього житлового району).
Вчора, 15 грудня, терпіння людей закінчилося. Вони запросили представників місцевої влади, будівельників і всіх ініціаторів спорудження згаданої стежки на відверту розмову.
Усі винниківчани, які живуть поблизу гори Шипшина, зазначали, що вони не проти вшанування пам’яті Митрополита Андрея. «Але не таким варварським способом, каліченням цієї прекрасної гори й природи!» – обурювалися люди.
«Ми проти помпезності, проти того, щоб бюджетні гроші витрачалися на шкоду громаді, краще віддайте їх в АТО, а світлу пам’ять Митрополита Андрея вшануйте, справді, стежкою, де він ходив і відпочивав, а не великою дорогою!» – гуділа обурена громада.
«Чому нам не було нічого відомо про ці роботи?» – питали мешканці.
Конфлікт надзвичайно загострився й обидві сторони вже не бажали слухати одна одну.
Заступник міського голови Винник Богдан Шустер і депутат Винниківської міської ради Ігор Тимець, які були присутні на цьому зібранні, робили все, щоб хоча б якось зупинити протистояння.
Нарешті, після довгих умовлянь й переконування, їм таки вдалося заспокоїти людей і домовитися про те, що на цій частині гори, де вже виконано великий об‘єм земляних робіт, громада дає дозвіл на їх завершення (бо тепер буде ще гірше, коли сніг і дощ почнуть розмивати зрушений грунт, який залишився без кущів і дерев). А щодо іншої частини стежини, то там негайно припинять всі роботи.
Для детальнішого обговорення цієї гострої ситуації, й пошуку шляхів виходу з неї, було домовлено ще раз зустрітися наступного понеділка в приміщенні Винниківської міської ради.
«Я ще раз наголошую, що громада не проти «Стежини Андрея Шептицького», ми проти руйнування ландшафту й природи, і проти цієї помпезності, які, як ми всі знаємо, дуже не любив Митрополит Андрей», – каже тамтешній мешканець, ветеран АТО, Ігор Банах.
«Дуже шкода, що вже зруйновано частину цієї чудової гори, а тут були стародавні кургани, – говорить депутат Винниківської міської ради Ігор Тимець.– І все зроблено без узгодження з громадою, зі спеціалістами. Мені дуже прикро, що ні ми, ні наші діти більше ніколи не побачать цієї красуні Шипшини такою, якою її колись бачив і милувався нею Митрополит Андрей Шептицький. На жаль, ця гора вже не виросте…».
Дуже багато зробив для залагодження гострої ситуації й заступник міського голови Винник Богдан Шустер.
«Скільки б ми тут не сперечалися, але треба шукати спільне рішення, – завершив довгу дискусію Богдан Шустер. – Пропоную всім підготуватися до конструктивної розмови й зустрітися наступного понеділка в приміщенні Винниківської міської ради. Сьогодні ми зійшлися на тому, що вже розпочаті роботи необхідно завершити, а далі лісову ділянку не чіпатимуть до вивчення цієї проблеми. Зважимо всі аргументи сторін і тоді приймемо остаточне рішення. Воно має бути лише на користь громаді. Бо ж і Митрополит Андрей нічого ніколи не руйнував, він у всьому був великим Будівничим».
Перед присутніми також виступили представник місцевої «Просвіти» Любомир Білоус, скульптор Юліан Савко і автор ідеї, так він сказав про себе, Сергій Сухин.
Ось такою виявилася сьогоднішня зустріч громади з посадовцями й громадськими діячами. Чекатимемо результатів наступної зустрічі. Дуже хочеться вірити, що світла пам‘ять Митрополита Андрея не роз‘єднуватиме винниківчан, а дозволить тільки покращити благоустрій і ситуацію у Винниках.
Перші газети з рекламними оголошеннями з’являються у польському Львові в середині XVIIIст. опісля появи їх у Західній Європі. Польща долучається до появи таких типів видань в зв’язку з напливом до неї ремісників та купців з міст Саксонії, Моравії, Прусії та ін. Крім Львова, дані газети поширюються також в Кракові та Варшаві. Реклама, зокрема у Львові, стає постійним джерелом доходів преси, а наприкінці XIX століття прибутки з реклами в деяких випадках навіть перевищують половину всього доходу газети.
Для перших рекламних оголошень характерною була цікава форма ввічливих звертань до клієнтів, що зараз здається надто перебільшеною: “Прошу у Вельмишановної публіки поблажливого ставлення і запевнюю в якнайшвидшому і найретельнішому виконанні послуг” або “Повідомляю Вельмишановній публіці найпокірніше”. В середині 30-их років XIX ст. з’явилися різноманітні рамки, що обводили текст, шрифти, і своєрідний графічний елемент вказівного пальця, що орієнтує на назву фірми, товару чи адресу. Цей елемент спостерігається ще довго і не зникає навіть тоді, коли до оголошень починають поступово додаватися ілюстрації.
Реклама розважального шоу на площі Соборній у Львові (газета «Діло», 1880р)
В другій половині XIX ст з’являється поняття рекламних агентств. Газети завдяки цьому мають можливість швидше знайти замовників. З цього часу фактично відбувається створення рекламного ринку як такого. Реклама періодичних видань стосується торгівлі, послуг та ремесел. Рекомендуються товари як оптом так і в роздріб. Свої послуги пропонують лікарі, адвокати, вчителі, співаки церковного хору, малярі.
Реклама лікарських послуг (газета «Діло» 1884р)
Жіноча краса актуальна у всі часи. Для представниць прекрасної статі рекомендували найрізноманітніші косметичні засоби як і львівські, так і такі, що можна було замовити закордоном.
Реклама «депіляційних» засобів (газета «Діло» 1882р)
Реклама молочка для шкіри (газета «Нова реформа» 1903р)
Революційні винаходи часів XIX-XX ст: оновлені швейні машинки, фотоапарати, лялька, що говорить «мама». Цікавим є сенсаційне оголошення про кольорове телебачення, започатковане в Лондоні.
Реклама ляльки (тижневик «Неділя» 1938р)
Цікаве оголошення про винахід кольорового телебачення (тижневик «Неділя» 1938р)
Реклама фотоапарату (тижневик «Неділя» 1938р)
Реклама своєрідної плити для приготування (газета «Діло» 1886р)
Алкогольні напої також з’являлися на сторінках львівської преси. Це і вина, і лікери і горілка. Відомою у своїй маркетинговій стратегії була родина Бачевських. Крім спирту та алкогольних напоїв, вони продавали оцет, парфуми, фармацевтичні препарати. Важко було знайти друковане видання, в якому б не було реклами продукції Бачевських.
Реклама продукції Бачевських (газета «Єдність» 1911р)
Куди ж без магічної реклами. Зі шпальт читачів запевняли, що привернути любов коханої чи коханого, керувати магічними паличками, ходити по стелі чи літати в повітрі – зовсім не складно, варто лише прочитати видання з спеціальними навчальними курсами.
(тижневик «Неділя» березень 1938р)
(тижневик «Неділя» березень 1938р)
Особливістю рекламованих закладів, фірм було те, що вони були іменними. В сьогоднішні часи у Львові важко зорієнтуватися кому належить та чи інша аптека, друкарня чи магазин, що не скажеш про XIXст.- початок XXст. Чай зі складу І. Падевського, кравецький магазин братів Лянгнерь, аптека К. Крижановського, дім моди Л. Левена, фірма друкарських машинок С. Добжанського, ресторан М. Шпака, парфумерія С. Федера – продукція львівських і іноземних підприємців тих часів.
Реклама підприємця С. Федера (тижневик «Неділя» 1938р)
Реклама підприємця В. Шмідта (газета «Діло» 1884р)
Реклама підприємця І. Ігнатовича (газета «Діло» 1880р)
Реклама підприємця К. Крижановського (газета «Діло» 1881р)
Реклама підприємців братів Лянгнер (газета «Діло» 1881р)
Реклама книжок, календарів, заклик передплатити інші періодичні видання також були характерними в періодиці XIX- XXст.
Газета «Неділя» (1938р)
Деякі рекламні оголошення свідчать про почуття гумору авторів цієї реклами як, наприклад, заклик купити цигарки для здоров’я чи автомати для доброї справи.
Реклама зброї (тижневик «Неділя» 1938р)
Реклама цигарок (газета «Діло» 1884р)
Відомою у Львові була рекламна агенція «Фама» Р. Шухевича. Забезпечення цікавого рекламного тексту та графічного оформлення сприяло популяризації фірми не тільки за межами Львова, а й в інших країнах, таких як як Німеччина та Угорщина.
Реклама пасти до взуття агенції «Фама» (газета «Наш Лемко» 1938р)
Спершу преса визначала для реклами окреме місце, відмежоване від основного тексту, переважно це було розташування на останній сторінці видання. Однак ріст замовлень сприяв тому, що згодом для розміщення таких повідомлень почали використовуватися вкладки на полях і на обкладинках. Такими рекламні оголошення бачимо і по сьогодні.
Важливе місце у вирішенні соціальних, містобудівних і архітектурних завдань належить громадським спорудам. Вони, як правило, розміщені в громадських центрах міста, що виходять на міські автомагістралі, і формують їхній архітектурний вигляд.
Основні адміністративні заклади міста раніше розміщувалися в спеціально запроектованих або пристосованих для цих функцій спорудах, збудованих в дорадянський період. В останні десятиріччя виникла необхідність у нових адміністративних і управлінських будівлях. Так, ряд райкомів Компартії України та райвиконкомів мають єдиний, що став стереотипним, архітектурний образ, навіяний вертикальними членуваннями фасаду Кремлівського Палацу з’їздів. Кращим з них є будинок Залізничного райкому і райвиконкому, що разом із поліклінікою на 1600 відвідувань за зміну, розміщеною поряд, складають основу для перспективного розвитку сучасного громадського центру.
Львів, Міський будинок побуту “Ювілейний”, фото 1980-их років
На перехресті вулиць 700-річчя Львова та Ульянівської формується громадський центр північного району. Крім кооперованої споруди Шевченківського райкому Компартії України і райвиконкому тут зведено дев’ятиповерхові об’єкти Міжгалузевого територіального центру науково-технічної інформації та пропаганди Держплану УРСР (архітектор Б. Кузнецов), Будинок побуту на 400 робочих місць (архітектор Б. Кузнецов), інженерний корпус Управління магістральних нафтопроводів “Дружба” (1984 р., архітектор В. Дорошенко).
Будинок Центру науково-технічної інформації та пропаганди має залізобетонний каркас, що несе навісні тиньковані панелі, глибоку “підрізку” по першому поверху з колонами, обличкованими світлим мармуром. З тильного боку до споруди прибудований конференц-зал на 600 місць.
По другий бік вул. Ульянівської розміщується п’ятиповерховий Будинок побуту, спроектований як чотирикутник з внутрішнім відкритим двором. Перший поверх вирішений у вигляді “колонади” із залізобетонних стовпів, обличкованих природним каменем, яка несе відкриту терасу другого ярусу. Композиційним акцентом на фасаді з боку вул. 700-річчя Львова є мозаїчне панно “Дружба українського і російського народів” (художник Є. Безніско).
Львів, корпус Західного наукового центру АН УРСР, фото 1980-их років
Дванадцятиповерхова будівля інженерного корпусу Управління магістральних нафтопроводів “Дружба” є частиною запроектованої групи громадських споруд на протилежному розі вул. 700-річчя Львова та Ульянівської. В основі його об’ємно-просторового вирішення лежить контраст висотної частини з розвиненим двоповерховим подіумом, що включає вестибюль, конференц-зал і їдальню. В. опорядженні застосовано природний камінь та кам’яний тиньк. Ця будівля, як і попередні, має колонаду на першому поверсі головного фасаду, що є поєднувальним архітектурним мотивом усього громадського центру. Серед збудованих громадських споруд значне місце посідають науково-дослідні та учбово-виховні комплекси. Насамперед слід назвати комплекс Західного наукового центру АН УРСР на вул. Науковій (архітектори А. Консулов Б. Кузнецов, О. Радомський та ін.), учбові комплекси профтехосвіти та середніх технічних закладів на вулицях Орджонікідзе, Варшавській, просп. Ленінського комсомолу, в селищі Жовтневому на вул. Широкій. Створення спеціалізованих функціональних комплексів дозволило скооперувати кошти на інженерну підготовку територій, 238 будівництво загальних спортивних і обслуговуючих приміщень, ощадливо використовувати земельні ресурси.
Значного розвитку досягли вищі учбові заклади. Найбільший обсяг будівництва здійснив Львівський політехнічний інститут, зайнявши квартал між вул. Миру, О. Невського, пл. Б. Хмельницького, вул. Карпинського. Тут збудований сучасний учбовий комплекс, до складу якого увійшли чотириповерховий аудиторний корпус на розі вулиць Миру і Карпінського із залом на 1300 місць (архітектор Р. Липка, А. Рудницький), загальнотехнічний корпус на вул. О. Невського, 5 та дев’ятиповерховий корпус енергетичного факультету на вул. Миру, 28 (архітектори В. Голдовський, Г. Рахуба, М. Консулова), бібліотека на 1 млн. томів на пл. Б. Хмельницького, 1 (архітектор П. Мар’єв), корпус інженерно-будівельнрго факультету на вул. Карпінського, 6 (архітектор І. Русанова) та розташований поряд комбінат громадського харчування на 800 посадочних місць (архітектори І. Петришин, В. Кравцов).
Львів, Аудиторний корпус Львівського політехнічного інституту, фото кінця ХХ століття
Споруди цього комплексу нерівноцінні: якщо аудиторний корпус, бібліотека й комбінат громадського харчування мають архітектурне трактування і масштаб, що відповідає характеру цього району, то решта корпусів, виконаних у збірному залізобетоні із суцільним стрічковим склінням та обличкуванням з керамічної плитки, скоріше нагадують промислові будівлі.
На вул. Драгоманова, 50 за проектом архітектора М. Вензеловича зведено учбовий корпус фізичного факультету університету ім. І. Франка, а на вул. Пекарській – учбовий корпус медінституту (архітектор О. Гукович).
На вул. Гончарова, 38 розташовані учбовий корпус та їдальня Львівського інституту прикладного й декоративного мистецтва (архітектор М. Вензелович), які поклали початок подальшому розвитку учбового комплексу. Збудовані в різний час за проектами того самого архітектора, вони створюють враження єдиного архітектурного ансамблю. Слід відмітити продумане планування і вміле застосування в зовнішній архітектурі та інтер’єрах елементів монументального й декоративного мистецтва.
Львів,середня школа №91 в третьому мікрорайоні північного житлового району, фото кінця ХХ століття
Важливого значення надається архітектурі шкіл і дитячих дошкільних закладів, оскільки вона активно впливає на естетичне виховання дітей. При спорудженні в місті цих закладів, як правило, використовувалися типові проекти. Але, враховуючи важливе виховне і композиційне значення їх у формуванні громадських центрів мікрорайонів, в архітектурні й планувальні вирішення вносились значні зміни з метою надання їм індивідуального характеру. Останнім часом поширилися школи з прибудованими басейнами. До кращих споруд цього типу належить школа на 1600 місць у житловому мікрорайоні на вул. Низинній (архітектор Р. Сивенький), середня школа на 1300 місць на вул. Лисиничівській (архітектори Л. Королишин, Я. Швець), а також дитячі комбінати на 280 місць на вул. Великановича (архітектор В. Каменщик), на 320 місць у третьому мікрорайоні на вул. 700-річчя Львова (архітекторі. Заславська, Я. Крук), на 320 місць у дванадцятому мікрорайоні району Сихів (архітектори О. Базюк, М. Кошло та ін.).
Серед лікувальних закладів найцікавішим є збудований на основі типових проектів комплекс лікарні на 1000 ліжок з поліклінікою на 1600 відвідувань за зміну й гуртожитком на 500 місць у північному районі на вул. Промисловій (архітектори Р. Федотовська, Ю. Топилко, В. Кузубов, В. Мурин). У процесі прив’язки автори внесли ряд змін у архітектуру об’єктів та їх опорядження, що виконане з використанням традиційного для Львова теразитового тиньку. Нині цей комплекс набуває подальшого розвитку: тут зводиться дитяча лікарня.
Львів,середня школа №65 в житловому районі Жовтневий, фото кінця ХХ століття
На вул. В. Терешкової, як складова частина майбутнього громадського центру, збудована поліклініка на 1600 відвідувань за зміну (архітектор Л. Нівіна); вул. Радянської Конституції – поліклініка на 2000 відвідувань (архітектор М. Микула), в селищі Жовтневому – поліклініка на 800 відвідувань (архітектор Р. Федотовська). Розташована на вул. М. Кіх поліклініка на 600 відвідувань (архітектор М. Обідняк) являє собою семиповерхову споруду на складному рельєфі з вертикальним членуванням фасадів і розвиненим цокольним поверхом.
Із спортивних споруд, крім збудованого наприкінці 70-х років стадіону “Дружба” на 45 тис. глядачів (архітектори Я. Назаркевич, Я. Порохнавець, Л. Скорик, В. Блюсюк), слід виділити Палац спорту ДСТ “Трудові резерви” на вул. Островського, 2 (архітектор С. Соколов), зведений на невеликому майданчику з використанням розпочатої в 30-і роки культової споруди. Це – чотириповерховий об’єм, два цокольні яруси якого з вестибюлями і 25-мет-ровим плавальним басейном вписані в рельєф, а розташовані вище спортивні зали мають суцільне засклення. Заслуговує також на увагу спорткомплекс “Динамо” на вул. Дзержинського, 51 (архітектор М. Вензелович).
Львів,спорткомплекс Львівського державного університету, фото кінця ХХ століття
На вул. Черемшини поряд із стадіоном з’явився новий спортивний корпус Львівського державного університету ім. І. Франка (архітектор Б. Кузнецов). У його об’ємі розміщені 25-метровий плавальний басейн, ігрові та спортивні зали. Споруда вдало поставлена на рельєфі, відрізняється чітким відображенням на фасадах функціонального призначення внутрішніх приміщень.
Наприкінці 70-х – на початку 80-х років зведено великий спортивний комплекс спортклубу ПрикВО на вул. Кузнецова. Раніше існуючі й реконструйовані спортивні об’єкти – стадіон та відкритий 25-метровий басейн – доповнені критим басейном, групою приміщень і залом для спортивної стрільби, багатоборства та кінного спорту, критим велотреком. Комплекс, що відповідає найостаннішим технічним досягненням у галузі проектування спортивних споруд, водночас являє собою цікаве містобудівне утворення. Його автори – архітектор О. Гукович та інженер В. Крюков разом з групою будівельників удостоєні в 1983 р. Державної премії Ради Міністрів СРСР.
Львів, криті тенісні корти спортивного товариства “Спартак”, фото кінця ХХ століття
На вул. Черняховського, 3 в 1986 р. споруджено криті тенісні корти ДСТ “Спартак” з трибунами на 350 глядачів (архітектор М. Трач, інженери О. Казанцев, В. Габріель). Порівняно невелика споруда, розташована в житловій зоні, має оригінальне об’ємно-просторове і архітектурне вирішення. Металеві арочні ферми, що перекривають основний зал, виявлені в тектоніці головного фасаду. Прибудовані по периметру залу двоповерхові побутові та допоміжні приміщення опоряджені природним каменем і теразитовим тиньком. Вестибюль прикрашений мозаїчним панно на спортивну тему (автори художник М. Гладкий, А. Капиш, архітектор М. Шпак).
Окрасою міських вулиць стали будівлі торговельно-побутового призначення, зведені за останні роки на основі індивідуальних проектів.
На просп. Перемоги в 1978 р. споруджено Будинок громадського харчування – триповерхову споруду, до об’єму якої включено магазин кулінарії, бар-кафе, їдальню, ресторан “Молодіжний” (архітектор В. Левіна). Тут пластично вирішений тільки головний фасад, а решта елементів не мають достатньо продуманого архітектурного вирішення, що знижує достоїнства споруди.
Львів. Проспект Перемоги, 28. Комбінат громадського харчування. фото кінця ХХ століття
На вул. Артема зведено окремий об’єм магазину “Океан” (1982 р., архітектори В. Каменщик, Я. Мастило). Одноповерхова будівля з внутрішнім критим дебаркадером вирізняється хвилеподібним вінцевим масивним козирком та мозаїчним панно на фасаді, виконаним у техніці глибокого рельєфу (художник В. Патик), і є важливим архітектурним акцентом у периметральній забудові вулиці.
Одним з найцікавіших архітектурних творів останніх років можна вважати Будинок меблів на просп. Перемоги (1985 р., архітектори С. Зем’янкін, 3. Підлісний, М. Столяров, інженер Я. Крук). Основою планувальної організації складної в плані споруди є двохсвітний зал магазину-салону з прибудованим триповерховим корпусом адміністративно-побутових приміщень і підземним дебаркадером. Фасади з боку вул. Маршала Тимошенка і просп. Перемоги вирішені у вигляді потужних бетонних стовпів, що несуть антресольну частину магазину-салону, завершення якої виконане у вигляді шатрового козирка з черепиці. В інтер’єрі добре продумане вирішення окремих боксів з розставленими меблями, що імітують житлові приміщення. Споруда вирізняється своєрідністю архітектурного задуму, проте її масштаб дещо занижений щодо забудови проспекту. В майбутньому на прилеглій території передбачаються й інші, вищі громадські споруди, які разом з Будинком меблів створять масштабний громадський комплекс.
Львів. Магазин “Океан”. фото кінця ХХ століття
У 60-70-х роках тривав розвиток культурно-освітніх закладів, зміцнювалася їх матеріальна база.
На вул. 1 Травня в 1968 році зведено нову споруду цирку (архітектор А. Бахматов, М. Каневський). Банева центрична будова з периметрально розташованими двоповерховими приміщеннями рекреацій та гардеробних відрізняється активним виділенням одноповерхової вхідної частини, де розміщені касовий вестибюль і тамбур. До тильної частини прилягають службові приміщення, господарська зона й готель. Споруда стоїть біля підніжжя гори, на якій знаходиться відомий архітектурний ансамбль XVIII ст. – собор св. Юра, але через великий перепад рельєф не впливає на сприйняття пам’ятки.
Львів. Будинок меблів. Інтер’єр. Фото 1985 року
На вул. Стрийській, поряд з Монументом Слави, розташовано Музей військ Червонопрапорного Прикарпатського військового округу (1974 р., архітектори О. Гукович, А. Симбірцева). Він замикає перспективу паркової алеї, що пролягає від Монумента Бойової Слави Радянських Збройних Сил, уздовж якої встановлено чотири кам’яні стели з назвами 79 військових частин, котрі брали участь у Львівсько-Сандомирській операції. За об’ємно-просторовою композицією будинок музею являє собою майже куб з чітко виділеним першим поверхом, обличкованим червоним гранітом, і верхньою білосніжною двоповерховою частиною, обличкованою вапняком з вертикальним членуванням світлових прорізів. Крім шести виставочних залів, до комплексу входять конференц-зал та діорама “На Львівському напрямку”, що зображає розгром великого угруповання німецько-фашистських військ у Бродівському котлі. Діораму в 1974 р. виконали художники студії ім. М. Грекова – П. Жигимонт і О. Афанасьєв.
Львів. Музей Червонопрапорного Прикарпатського військового округу. Інтер’єр. Фото кінця ХХ століття
У 1979 р. в парку культури й відпочинку ім. Б. Хмельницького споруджено Палац молоді “Романтик” (архітектори М. Ткач, В. Блюсюк). Задумана як танцювальний зал двоповерхова споруда, основну частину якої зайняли універсальний зал та кафе з необхідними допоміжними приміщеннями, вдало вписується в рельєф. Добре знайдений об’єм підкреслений горизонталями відкритого балкона другого поверху з потужним навислим козирком-поясом, що приховує конструкцію його перекриття. Вхід виділений двома вертикальними ламаними пілонами, які підтримують виносний козирок. Палац є улюбленим місцем відпочинку молоді міста. На просп. Перемоги в 1980 р. на основі переробки типового проекту збудовано кінотеатр “Жовтень” на 800 місць (архітектор Л. Нівіна). Він є цікавим фрагментом сучасного архітектурного середовища нового житлового району.
В житловому районі Сихів першою культосвітньою спорудою став кінотеатр ім. Довженка, споруджений на основі типового проекту із значною архітектурною доробкою та добудованим до нього кафе центричної форми (1987 р., архітектори В. Каменщик, О. Базюк).
Львів. Інтер’єр танцювально-концертного залу “Романтик”. Фото кінця ХХ століття
На перехресті вулиць Патона і Жешівської, де згідно з проектом планування передбачається створити одну з міських площ, у 1982 р. відкрито Палац культури й техніки ім. В. І. Леніна. За основу взято типовий проект клубу на 800 місць, який значно перероблено з урахуванням містобудівної ситуації. Відмітною особливістю споруди є обробка верхніх поверхів круглими віконними прорізами. За колонами першого поверху містяться вестибюль і вхід до залу для глядачів. У процесі доробки типового проекту значно розвинено сценічну частину з колосниковою коробкою, поліпшено планування вестибюлів і холів за рахунок розміщення гардеробів у підвальній частині. В оформленні використано засоби монументального мистецтва, художня кераміка, скло. Гарно вирішений зал для глядачів, витриманий у чорно-червоній гамі.
У східному планувальному районі міста, безпосередньо в парку Погулянка на вул. Дундича в 1984 р. збудовано Палац піонерів і школярів (архітектори 3. Підлісний, А. Ващак, М. Сметана, інженер В. Сприса). Він складається з трьох з’єднаних між собою функціональних частин: видовищної, гурткової та спортивної. Видовищна є основною в об’ємно-просторовій композиції. До неї входять зали: театральний на 500 місць зі сценою, кінолекційний на 126 місць, театру ляльок на 138 місць і виставочні. Гурткова частина споруди, що сполучає видовищну та спортивну, має внизу широкий прохід, який забезпечує візуальний та пішохідний зв’язок парадної площі і паркової зони з невеликим природним ставком. Південно-східне крило займає освітлений верхнім світлом спортивний зал. На найближчу перспективу намічені добудова критого плавального басейну, упорядкування прилеглого парку, перетворення ставка в басейн для випробування моделей кораблів.
Львів. Палац культури і техніки виробничого об’єднання ім. В. І. Леніна. Фото 1985 року
Складна за пластикою видовжена тричастинна будівля замикає перспективу великої парадної площі для урочистих лінійок із щоглою для прапора та фонтаном. Провідними архітектурними мотивами спрямованого на площу фасаду є об’ємні бетонні рами навколо віконних прорізів та балкон-тераса другого поверху видовищної частини, що водночас відіграє роль козирка над головним входом і колонадою бетонних стовпів у проході під гуртковими приміщеннями. Споруда збудована з цегли і збірного залізобетону, в опорядженні використано теразитовий тиньк, природний камінь, алюміній, твори прикладного й декоративного мистецтва. Палац піонерів і школярів – перший здійснений об’єкт на території зони відпочинку, до якої входять парк Погулянка, Винниківський лісопарк. Однією з визначних споруд Львова став збудований у 1976-1980 рр. автовокзал на 800 відправлень на годину (архітектори В. Сагайдаківський, М. Столяров, інженери В. Бойків, А. Єфремов). Відповідно до генплану міста і його транспортної схеми він винесений у південну частину міста на вул. Стрийську, що забезпечує виїзд транспорту у напрямку Карпат, а через окружну кільцеву дорогу – в інших напрямках.
Львів. Палац піонерів та школярів. Фото кінця ХХ століття
Об’ємно-просторова структура автовокзалу являє собою трилисник, що формує три зони: площу перед автовокзалом з боку міської автомагістралі, зону прибуття автобусів і зону їх відправлень. З боку вул. Стрийської споруда має три поверхи з дуже розвиненим козирком складної конструкції, підпертим залізобетонними розкосами біля головного входу.
Використовуючи перепад рельєфу, в тильній частині автовокзалу утворено цокольний поверх, де розміщено допоміжні служби, камери схову та криті перони прибуття і відправлення автобусів. На першому поверсі розташований касовий зал, що має виходи на тераси, які в літній час можна використовувати як додаткові майданчики для тих, хто чекає прибуття автобусів. Під терасами розміщено перони для відправлення маршрутних автобусів. У другому ярусі знаходяться двохсвітний зал чекання, готель, кафе і сходи на антресолі третього ярусу.
Львів. Інтер’єр головного автовокзалу. Фото 1980 року
Просторово перший поверх сполучається з залом чекання на другому ярусі великим круглим отвором у перекритті, над яким підвішена розкішна декоративна люстра. У формуванні інтер’єру центральної частини вокзалу істотну роль відіграють конструкції збірно-монолітного кесонного покриття залу та ригелі багатопролітних рам.
Приваблива форма автовокзалу в поєднанні з чотирнадцятиповерховими житловими будинками другого плану створюють виразну картину при в’їзді до міста.
Історію можна сприймати крізь призму політичних інститутів, соціальних чи економічних відносин, або світоглядних уявлень і свідомісних структур. Можна її сприймати і через життя окремо взятих людей, поколінь і родин, особливо якщо в кожній з перерахованих вище категорій трапляються цікаві, харизматичні і неординарні особистості. Представники родини Баворовських у Львові і червоними килимками пошани та визнання ходили і калюжі нерозуміння та несприйняття міряли. Цей рід дав Львову як видатних політиків та меценатів, так і диваків не від світу цього.
Родинний знак Баворовських (герб Прус ІІ)
У далекому XVII столітті на початку сучасної вулиці Бібліотечної знаходився колишній арсенал Сенявських. В першій третині ХІХ століття ця споруда перейшла у власність до родини Баворовських, які на той момент вже мали таке-сяке ім’я серед львів’ян. У 1830-40-х Баворовські профінансували перебудову та реконструкцію будівлі, в процесі чого споруді було надано її сучасного вигляду. Але якщо про арсенал-палац вже сказано відносно багато, то про Баворовських відносно мало.
Палац Баворовських, 1916 рік
Баворовські – це середній за впливовістю та значимістю польський шляхетський рід. Хтось навіть говорить, що це насправді не польський, а чеський рід. Як би там не було, десь в першій половині XVI століття, Баворовські переселяються на Поділля. Перший Баворовський, про якого можна щось сказати – це Вацлав. Він був на службі у короля Сигізмунда І Старого, виконував обов’язки писаря. Іншого представника роду, Шимона (помер між 1712-1717 рр.), у 1686 році нагороджував особисто король Ян ІІІ Собеський. Тобто вже на той момент Баворовські “світилися”, але зірок з неба не хапали.
Резиденція в Баворові, належала Вацлаву Баворовському
Перший з Баворовських, чия доля пов’язана зі Львовом – це Юзеф Баворовський (1780 – 1841 рр.). У Львові він помер. Хоча не тільки помер. Також саме тут він, у 1809 році, вступив до 4-го полку галицько-французької кінноти (11-й полк уланів). В складі цієї військової одиниці Юзеф Баворовський брав участь у російсько-французькій війні 1812 року. У 1833 році Юзеф Баворовський отримав у володіння колишній арсенал Сенявських, який ще наприкінці XVII століття втратив своє стратегічне значення і за призначенням не використовувався. Протягом 1830 – 40-х рр. арсенал було перебудовано під палац Баворовських, а згодом підлаштовано під музей-бібліотеку. Саме в цьому приміщенні знаходилась бібліотека сина Юзефа Баворовського, Віктора. Сьогодні ця споруда використовується в якості Палацу мистецтв Тетяни і Омеляна Антоновичів Львівської Наукової Бібліотеки ім. В. Стефаника.
Сучасний вигляд палацу Баворовських
Мешкав у Львові і Міхал Баворовський (1789 – 1872 рр.). В 1840-1880 роках йому належав будинок на вулиці Панській-вищій (тепер вулиця Винниченка). Міхал тішив львів’ян екзотичними витівками. Якщо у вас вдома, під ліжком, є машина часу і ви вирішили, за її допомогою, відвідати Львів середини ХІХ століття, наткнувшись на карету, запряжену верблюдами – не лякайтесь, а краще спробуйте підійти і познайомитись з Міхалом Баворовським. Але це не єдиний вибрик цього представника родини. Вампіром він не був і сонця не боявся, але наказав замурувати вікна свого будинку. Відповідь – аби не платити податку. Попри перераховані “особливості”, Міхал Боваровський також не покинув життя з нічим. Якщо вірити напису на пам’ятнику, встановленому на його честь в с. Смолянка, він мав значні маєтки і був Кавалером Мальтійського ордену. (Напис: Michał hrabia Baworowski. C. K. Podkomórzy. Maltiński Kawaler Ordenów; właściciel dobr. Urodziny R. 1789. Zmarł 29 lipca 1872 R).
Пам’ятник Міхалу Баворовському у с. Смолянка
Ще більше слави родині Баворовських примножили Віктор та Єжи. Віктор Баворовський був колекціонером, бібліофілом, перекладачем та шанувальником творчості Байрона. Він народився у 1826 році і був сином Юзефа Баворовського. У 1888 році він також став Кавалером Мальтійського ордену. На початках пробував себе як поет і науковець – публікував вірші та переклади в львівських журналах. Набуте + зароблене + ощадливість, що інколи переходила в скнарість = створення Віктором Баворовським однієї з найбільших та найцікавіших бібліотек того часу. В листі до сучасника, інтелектуала та вченого Садока Баронча, Віктор Баворовські писав: “Zamierzam utworzyć zakład naukowy i narodowy na wzór Z. Ossolińskich”.
Садок Баронч, релігійний діяч, історик, фольклорист
Очевидно, свою ідею втілити йому вдалось. Його бібліотека була можливо й не такою, як Оссолінеум, але на одному рівні з цим закладом це точно. Цінні рукописи, хроніки XVI століття, пам’ятки польського права, автографи, матеріали до історії Польщі XVI – XVIIІ століть, матеріали листування видатних поляків, стародруки та інкунабули – це все багатство зберігалось у бібліотеці Віктора Баворовського. Варто сказати, що збирати бібліотеку він почав ще в 1850-ті роки. Спочатку вона знаходилась в маєтку у Мишковичах, під Тернополем, і лише в 1861 році її почали перевозити до палацу Баворовських у Львові. Вже на той момент, вона нараховувала понад 15 тис. друків, більше 100 дипломів і трохи більше 1000 рукописів. Для впорядкування цього літературного багатство, Віктор Баворовських хотів запросити до себе відомого польського вченого Йоахима Лелеведя, але останній відмовився.
Польський історик та політичний діяч Йоахим Лелевель
Закінчив Віктор Баворовський досить сумно. У зв’язку з хворобою, наприкінці життя йому грозила цілковита сліпота. Тому він написав заповіт, яким передавав свій маєток на розвиток і примноження своєї бібліотеки і покінчив життя самогубством. Це сталось у 1894 році.
Палац родини Баворовських у Острові
Останній з “великих” Баворовських для Львова це Єжи (1870 – 1933 рр). Він народився в Острові, що біля Тернополя. Його батьком був Владислав Баворовський. Навчався Єжи Баворовський у гімназії в Тернополі. Пізніше вивчав право в Відні. Після навчання якийсь час займався родинними справами, а потім подався в політику. У 1901 – 1913 роках він обирався до Галицького крайового сейму, а в 1911 – 1918 і до парламенту у Відні. Основним напрямком діяльності, впродовж своїх тривалих каденцій, для Єжи Баворовського були питання еміграції. Він часто їх піднімав і добивався від держави уваги до тих, хто, не від хорошого життя, її покинув. Після “смерті” монархії Габсбургів Єжи Баворовський не покинув політику. В листопаді 1918 він став членом Польської ліквідаційної комісії. Пізніше брав участь в польсько-більшовицькій війні. Помер у Львові.
Зала засідань Галицького сейму (сьогодні приміщення ЛНУ ім. І. Франка), в роботі якого брав участь і Є. Баворовський
На цьому коротенька розповідь про Баворовських у Львові закінчується.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Целуйко О. Графи Баворовські // Енциклопедія Львова / за ред. А. Козицького та І. Підкови. – Львів: Літопис, 2007. – Т. 1. – С. 140; Chamera-Nowak A. Baworowianum. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://nimoz.pl/upload/wydawnictwa/cenne_bezcenne_utracone/2011_3/baworowski.pdf; Fałowski J. Z problematyki emigracyjnej w Sejmie galicyjskim I w parlamencie wideńskim // Nietypowe migracje Polaków w XIX – XXI wiecu. – Kraków, 2011. – S. 29 – 39.
Пропонуємо вашій увазі доповідь з наукового співробітника Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові Галини Огорчак на тему: “Робота з відвідувачами з вадами зору в музично-меморіальному музеї: можливості та перспективи”.
“На сьогодні в Україні питання інтеграції в суспільство людей з інвалідністю постало досить гостро. Щораз більшої актуальності також набуває питання доступу людей з особливими потребами до культурно-освітніх об’єктів.
Протягом багатьох століть ставлення до людей з інвалідністю зазнавало еволюційних змін – були періоди, коли таких людей позбувалися, знищували, в інші часи – висловлювали співчуття, виявляли піклування – лікували та навчали. Але загалом політика багатьох держав щодо інвалідів була спрямована на те, щоб зробити цю категорію людей “непомітними” і приховати від суспільства. Після Другої світової війни ставлення мільйонів людей до питань “інвалідності” докорінно змінилося. З’явилося таке поняття як інтеграція і влючення неповносправних людей у нормальне життя суспільства
З 1950 р до 1982 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла ряд резолюцій, які стосувалися профілактики інвалідності, системи реабілітації та соціальних та громадянських прав людей з інвалідністю. У 1982 р. була прийнята Всесвітня програма дій щодо інвалідів і період з 1983 до 1993 р був оголошений Десятиріччям інвалідів. До прийняття цієї програми соціальна політика стосовно людей з інвалідністю базувалася переважно на заходах медичного характеру. Завдяки цій Програмі категорію неповносправних людей перестали відносити до уразливих груп населення. Прийшло розуміння, що інвалідність є нормальним аспектом життя і її з тієї чи іншої причини може отримати будь-яка людина на будь-якому етапі її нормального життя. Зі зміною сприйняття прийшла зміна вислову – людей з інвалідністю почали називати людьми з особливими потребами.
Науковий співробітник Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові Галина Огорчак
З того часу в країнах Європи, у США та Канаді містобудівництво провадиться з урахуванням потреб неповносправних людей – встановлюють ліфти, облаштовують пандуси, роблять широкі проходи, відповідним чином проектують гардероби і туалети. Для незрячих та слабозорих маркують тротуари та встановлюють звукові сигнали. Потрібно сказати, що у Львові вже також є певні напрацювання і позитивні зрушення в цьому напрямку, але загалом доступ до культурно-освітніх об’єктів, зокрема музеїв, залишається ускладненим як з архітектурної точки зору, так і з огляду облаштування самих музейних приміщень.
Впродовж 2014 року працівники Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові разом зі своїми колегами-музейниками з Львівської області мали можливість взяти участь у проекті “Музеї без бар’єрів. Коаліція польських і українських музеїв для професійного обслуговування неповносправних відвідувачів”. Це був цикл семінарів, які відбувалися в Польщі на базі Регіонального музею в Стальовій Волі, у Львові в Музеї історії релігії та заключна конференція – у львівському Палаці Потоцьких. В процесі семінару учасники мали змогу прослухати лекції фахових експертів з Польщі, які працюють з людьми з певним видом неповносправності: Ольгерда Косіби, Роберта Вєнцковского, Анни Бомбіньскої-Домжал, Марти Валєвскої, Марціна Шельонга, Томаша Васілєвскі, Люцини Мізери, Едити Лісек-Любась та інших. Також до участі в роботі семінарів були запрошені люди з особливими потребами, що дало можливість працівникам музеїв практично застосувати отримані знання.
На базі здобутих знань і вмінь, працівники Музею Соломії Крушельницької провели аналіз сьогоднішніх музейних можливостей, які виявилися не дуже широкими. Ми не можемо працювати з людьми з порушенням опорно-рухового апарату в силу абсолютно об’єктивних причин, адже Музей знаходиться на другому поверсі будинку, який збудований у 1884 р., належить до історико-культурної спадщини і немає запроектованого ліфту. Більшість експозиційних кімнат є невеликого розміру, з вузькими переходами і порогами, а експонати розташовані на висоті, яка не дає можливості огляду для людини на інвалідному візку.
Також певні застереження виникли в нас при роботі з людьми нечуючими. Музей співачки Соломії Крушельницької є музичним музеєм, більшість наших заходів грунтуються на розповідях про музику і музичних діячів. І хоча сурдопереклад не є проблемою, все ж постало питання етичного характеру – як розповідати людям про музику, які від народження не чують? Отже, найбільш ймовірною і плідною для нас видається співпраця з людьми з порушенням зору та незрячими.
Сліпота вважається найважчою формою інвалідності, проте це дуже сильні духом люди. Сьогодні у всьому світі налічується близько 39 млн. сліпих людей та 124 млн. з поганим зором. Ця цифра невпинно зростає, і за даними Всесвітньої організації охорони здоров’я ООН, до 2020 р. кількість незрячих жителів Землі становитиме 75 млн. осіб. В Україні ще у 1933 році було засноване Товариство сліпих – УТОС, і на сьогодні його осередки працюють в усіх обласних центрах. Завданням Товариства є соціальний захист інвалідів, допомога у набутті освіти, професійна та медична реабілітація, сприяння інтеграції в суспільство.
Співпраця Музею з незрячими розпочалася з відвідин Львівського осередку УТОС та знайомства з його Головою – п. Любою Кукурузою. Був запланований спільний захід, де ми старалися максимально використати знання, які здобули протягом семінарських навчань в рамках проекту “Музеї без бар’єрів”
Пізнання для незрячих йде через дотик і слух. Якщо для зрячої людини вистачає погляду, щоб мати уявлення про експозиційну кімнату чи музейний предмет, то для незрячої потрібно значно більше часу, щоб прослухати детальний опис і роздивитися предмет руками. Враховуючи це, ми розробили музейне заняття з трьох невеликих і різних за змістом частин. Перша передбачала розповідь про співачку Соломію Крушельницьку, прослуховування запису її голосу, а також тактильне знайомство з блузкою та жіночими капелюшками 20-30 рр. ХХ ст. Це були не музейні предмети, а оригінальні речі працівників Музею “зБабусиної скрині” і це дало можливість доторкатися до них сміливо, не застосовуючи спеціальних рукавичок, які загалом змінюють відчуття.
Науковий співробітник Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові Галина Огорчак
Друга частина заняття передбачала прослуховування музичних фрагментів і відтворення вражень від почутого в пластиці. Для цієї цілі ми мали закуплений пластилін і глину та підібрали яскраву зображальну музику – “Гроза” з циклу “Пори року” А. Вівільді, Танець з шаблями з балету “Гаяне” А. Хачатуряна та “Мелодію” М. Скорика. При цьому занятті до нас прийшло усвідомлення, що в роботі з людьми незрячими треба уникати примітивізації розповіді і відносин – це є дуже освічені люди, з широким колом знань. Вада зору не дорівнює ваді інтелекту. На занятті були присутні десятеро осіб, і всі десятеро безпомилково назвали музичні фрагменти.
Третьою, і найбільш вдалою частиною було знайомство з музичними інструментами. Музейний волонтер Гордій Старух, скульптор, музикант, має дивовижне захоплення – колекціонує і виготовляє музичні інструменти. На нашу зустріч з незрячими він приніс декілька зразків зі своєї колекції. Велику цікавість і захоплення у наших гостей викликала можливість порухати і видобути звуки з цих інструментів. Це були флояра, гуслі та ліра.
Загалом перспектива Музею Соломії Крушельницької в роботі з відвідувачами з вадами зору є досить широка. Музика і ритміка – важлива частина як естетичного, так і фізичного виховання дітей з порушенням зору. В спеціалізованих школах є такі предмети як логоритміка, казкотерапія, театр. Це є благодатний ґрунт для нашого музичного музею. Нашим дорослим гостям ми можемо запропонувати лекції про українських музикантів з можливістю послухати аудіозаписи, тематичні концерти та зустрічі з нашими сучасниками – відомими діячами музичної культури.
Галина ОГОРЧАК науковий співробітник Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
Найбільш львівським з усіх сучасних романів про Львів можна без сумніву назвати роман Андрія Куркова “Львівська гастоль Джимі Хендрікса”, адже місто тут посідає справді важливе місце. Роман побачив світ у 2012 році в двох версіях: українською та російською мовою і отримав дуже різні відгуки від читачів. Хтось захоплювався легкістю викладу та оригінальністю сюжету, а хтось вказував на промахи автора, для якого Львів ніколи не був рідним. Але і ті, і інші визнавали, що книга варта того, щоби про неї говорити.
Обкладинка книги Андрія Куркова «Львівська гастроль Джимі Хендрікса»
Історія створення роману заслуговує окремої розповіді. Річ у тім, що написати цю книгу Куркова підштовхнув пропозицією сам мер міста – Андрій Садовий. Курков розповідає, що якось за кавою міський голова запитав у нього, чи не хотів би він написати щось про Львів, щоби про місто дізналися й іноземні читачі, адже книги Андрія Куркова перекладають багатьма мовами. Так письменник підхопив цю ідею і почав працювати над романом. На початку книги він у подяці згадує багатьох людей, які посприяли народженню цього творіння, а також заклади, які надихнули своєю атмосферою, коли він приїжджав сюди працювати над романом. «Дякую жителям міста за те, що не помічали приїжджого письменника і поводилися природно» – пише він.
Андрій Курков, фото Аліна Карбан, sumno.com
Одразу варто зазначити, що твір вийшов досить фантасмагоричним, таємничим та страшенно інтрігуючим. Тут і цвинтар, і море, і рука Джимі Хендрікса. Звучить трішки моторошно, чи не так?
Цікаво, що зі сторінок з однаковою важлівістю постає як сюжет, так і сам Львів, що є ареною для цього містічного дійства. Географія роману досить широка, і вона сповна реалізовує намір розпалити цікависіть до міста у тих, хто не знайомий з ним особисто. Курков відходить від різних стереотіпів і будує розповідь про місто дуже доступно і просто. Дві сюжетні лінії сплітаються на межі реальності та сюрреалізму. Одна з них – історія про рух хіпі, який в часи Радянського України , як каже Курков, мав найбільший осередок у Львові. Всім відомий дух свободи миру та кохання автор передає через реальний образ засновника хіпі-культури у Львові Аліка Олисевича. З ним автор поспілкувався особисто, коли приїхав до Львова за натхненням. Олисевич, до слова, тоді працював лівим освітлювачем в Львівській опері. Алік – це не єдиний реальний образ у книзі Куркова, він вирішив наповнити «Львівську гастроль…» й іншими справжніми львів’янами. Так у романі з’явився Юрій Винничук та акторка Оксана Прохорець.
Хіпівська історія – це дещо містична розповідь про Аліка та його друзів, хіпі зі стажем, про кадебешника капітана Рябцева, про руку рок-музиканта Джимі Хендрікса, яка, як не дивно, похована на Личаківському цвинтарі (не без участі КДБ), про дух моря, який постійно з’являється серед вулиць Львова, про чайок, що б’ються у вікна серед ночі, і про непереможний дух молодості та свободи.
Друга сюжетна лінія повністю вигадана – це історія про Тараса та його милу Дарку, яка працює у валютному обміннику і завжди носить білі рукавички, бо має алергію на гроші.
Львів тут теж не залишається статичним тлом. З ним постійно щось відбувається. Він наводить страх і марення, пробуджує несвідоме, вводить в ілюзії. У ньому чути солоний запах моря, яке ніби от-от десь з’явиться в полі зору. А вночі місто стає ще більш містичним, і саме тоді трапляється все найважливіше.
Нічний Львів, фото Олена Високолян, 2015 рік
Топографія роману досить детальна, однак є й деякі неточності. Спробуймо позначити на карті місця «Львівської гастролі Джимі Хендрікса».
Все починається з Личаківського цвинтаря, де старі друзі з хіпі-тусівки збираються, щоби вшанувати пам’ять рок-ідола Джимі Хендрікса. Адже саме у Львові за ідеєю автора похована рука відомого музиканта.
Личаківський цвинтар у Львові, фото Олена Високолян, 2015 рік
Личаківський цвинтар у Львові, фото Олена Високолян, 2015 рік
«Небо над Личаківським цвинтарем потемніло. Закапав по ще не опалому листю дерев і кущів дощик. Зашелестіло листя, зашепотіло, навіваючи відчуття небезпеки, що причаїлася».
Багато приділяє Курков вулиці Замартинівській, адже саме тут у будинку 172 живе його невигаданий герой Алік Олисевич. «На Замарстинівській завжди багато молилися, виробляли та пили горілку й лікери, у фільмобазі обласної контори кінопрокату зберігали фільми і тут же їх показували в кінотеатрі імені Шевченка , навчали саджати сади й вирощувати овочі, навчали водити автомобілі й навіть лікували хворих і поранених міліціонерів. Втім, лікують їх на цій вулиці й дотепер. І лікують, і відспівують уприлікарняній каплиці тих, кого не змогли повернути в «стрій».»
Пише він і про вулицю Івана Франка, де працює Дарка, про вулицю Повітряну та кафе зі смішними цінами та хорошим сервісом у будинку №24, про легендарну «Вірменку», Личаківську, і Пекарську. Але з останньою є маленька неточність, адже з неї неможливо виїхати на вулицю Івана Франка, як це робить Тарас (рух там односторонній). Але схоже, Курков несвідомо порушує правила дорожнього руху, просто дається в знаки його не львівське походження.
Вулиця Вірменська у Львові, фото Олена Високолян, 2015 рік
Кафе “Вірменка” у Львові, фото Олена Високолян, 2015 рік
Ще однією авторською перебудовою є інтер’єр кав’ярні «Кабінет» по вулиці Винниченка, де збирається літературне товариство. У тексті зустрічаємо опис залу з вікнами і барною стійкою. Але насправді, цей заклад має два поверхи, і бар знаходиться якраз на нижньому підвальному, тож відповідно й вікон ніколи там не було. Звісно, такі деталі може помітити лише прискіпливий львів’янин, і загального враження від містичної «Львівської гастролі Джимі Хендрікса» це не псує. Вона цікава, динамічна та загадкова, і її варто читати як львів’янам, так і тим, хто тільки шукає привід завітати до міста. Вона хвилює уяву і заводить у дивні лабіринти. До всього цього бракує лише вічної музики Джимі Хендрікса, яка теж тут грає свою роль. Але грає буквально.
Тож читаймо про Львів, щоби насолодитися всією його багатогранністю і шукаймо блукаючий дух моря у місті Лева.
Мабуть, кожен львів’янин будучи дитиною чи маючи уже власних дітей, хоч раз в житті відвідував Дитячу залізницю у Стрийському парку. А між іншим, цей маленький поїздок з такими ж вагонами впевнено курсує ось уже 65 років, будучи тим рідкісним випадком, коли щось започатковане ще в радянські часи, вціліло й до наших днів.
Відкриття Дитячої залізниці в 1951 році. На фото паровоз КЧ4-027. Фото 1951 року
Сама ж передісторія дитячої залізниці починається навіть не 65 років тому, а ще на пів століття раніше. Ще в далекому 1894 році, з нагоди організації в Стрийському парку (тоді парку Кілінського) Крайової виставки, сюди була підведена вузькоколійна колія від станції Персенківка. В той час її використовували для доставки експонатів на виставку.
Ось в таких дерев’яних вагонах, що позаду паровоза, перевозили пасажирів в перші роки існування Дитячої залізниці. Фото 1951-1956 рр.
Опісля виставки вузькоколійка простояла майже чверть століття, поки не знайшла свого нового застосування – тепер її використовували для потреб Східних Торгів, що діяли в парку в1921-1939 рр.. Але і з припиненням діяльності ярмарки, колія і далі продовжувала бути потрібною. В 1939-1950 рр. на території Стрийського парку розміщувались військові склади, тож їхні потреби і обслуговувала залізнична колія.
Схема розташування станцій Дитячої залізниці в Стрийському парку до і після 1976 року.
В 1950 році склади з парку передислокували, а вузькоколійка перестала використовуватись. Саме в цей час в управлінні Львівської залізниці з’явилась ініціатива будівництва дитячої залізниці. Стрийський парк, з уже наявною в ньому невикористовуваною колією, став оптимальним місцем для її розміщення. Що правда, відрізок залізничного полотна, що проходив безпосередньо по парку, вздовж сучасної вулиці Франка, був закоротким. Тому будівничі дитячої залізниці прийняли рішення збільшити довжину колії, продовживши її спочатку від перетину вулиць Франка і Козельницького вздовж південної межі парку, а від перетину з вулицею Стрийською – вздовж західної межі. Таким чином,загальна довжина маршруту досягла 1850 м.
Станція Дитячої залізниці «Піонерська», розібрана в 1976 році. Фото 1964 року
Урочисте відкриття Дитячої залізниці відбулося 8 листопаду 1951 року. Первинно вона складалася з трьох станцій – «Піонерської», «Дитячого містечка» і «Комсомольської». Перші 6 років між цими станціями курсував старенький паровозКЧ4-027 з чотирма двовісними дерев’яними пасажирськими вагонами. Вже від 1957 року з’явився ще один паровоз – КП4-423, укомплектований кількома пасажирськими вагонами. Таким чином між станціями одночасно курсували два рухомі склади, що розминалися на станції «Дитяче містечко».
Перехід через колію на станції Дитячої залізниці «Дитяче містечко». Відкритка 1962 року
В 1961 році на Дитячий залізниці з’явився перший тепловоз (з дизельним двигуном) –ТУ2-087. Саме цей локомотив возить юних пасажирів і досі. Хоча, в 1971 році було ще одне поповнення двома тепловозами: ТУ3-039 і ТУ3-040. Але один з них був списаний в 1998 році, а інший,а саме Ту3-039 залишився в парку Дитячої залізниці, але курсує лиш при спецзамовленнях, або в святкові одні, оскільки є унікальним і єдиним на території України і СНД представником цієї серії тепловозів.
Станція Дитячої залізниці «Дитяче містечко». Фото першої пол. 1970-х рр.
В 1970 році було замінено пасажирські вагони. На заміну старим дерев’яним, було поставлено 8 металевих вагонів PAFAWAG. З 1971 році на Дитячій залізниці, як і в другій половині 50-х років, знову курсувало одночасно два потяги. Однак, зовсім недовго. В 1976 році, у зв’язку з перебудовою вулиці Стрийської, станцію «Піонерська» було розібрано. Внаслідок цього в різних джерелах можна зустріти плутанину з розташуванням і назвами станцій. Річ у тім, що після демонтажу станції «Піонерська», станція «Дитяче містечко» була перейменована в «Піонерську». Це зробили для того, щоб не змінювати загальну назву маршруту. Його довжина, після скорочення, становила всього лиш 1200 м.
Безбалансирний стрілочний станок. Унікальний пристрій 1914 року, що зберігся на Дитячій залізниці і до сьогодні. Сучасне фото. Автор: Олег «Дока».
Щодо нещасних випадків на Дитячій залізниці ходили певні чутки. Найкривавіша з них про те, як в 1974 році хлопцеві, що перебував в тепловозі і висунув голову у вікно, відірвало голову деревом, що потрапило в габарит. Однак, жодної документального підтвердження цій трагедії знайти не вдалося.
Єдиний на всій колишній території СРСР діючий тепловоз ТУ3-039. Сучасне фото
З отриманням Україною незалежності станції Дитячої залізниці були перейменовано. Станція «Комсомольська» отримала назву «Паркова», а «Піонерська» – «Сонячна». Певного удосконалення зазнало й залізничне полотно, зокрема в місцях викривлення колії. До речі, до сих пір вдовж залізничного полотна можна спостерігати безбалансирні стрілочні станки, які дісталися Дитячій залізниці ще в спадок від австро-угорської вузькоколійки. Таким чином, подорож з «Вітерцем», є своєрідно 5 хвилинною мандрівкою в понад столітнє минуле.
75 років тому, саме 6 грудня, народилась у Львові видатна жінка, талановита поетка, оригінальна дослідниця й незламна українська патріотка Ірина Калинець (1940–2012).
“Зрештою, важко тепер повірити, що свята св. Миколая, Матері, Злуки, Героїв Крут та ще багато чого іншого започатковано у Львові і не абстрактно десь у місті, конкретно в’яжуться з ім’ям передовсім Ірини Калинець”, – згадував її чоловік.
Ірина Калинець
Не буду тут переказувати її життєпис, а передам свої суб’єктивні враження й міркування про Ірину Калинець. Багато років я був з нею знайомий, в різний час ми співпрацювали в реалізації спільних проектів, але завжди не залишало мене відчуття деякої, як то у Львові кажуть, треми перед цією Жінкою. Неначе у школяра, що не вивчив лекцію, перед Вчителькою.
І не тільки в мене. Пригадую, як одного осіннього вечора 1990 року керівництво Львівської обласної ради викликало на “ковйор” керівників Миколаївського району й почало їх сварити, що допустили спробу повернути греко-католикам захоплену православними церкву у Роздолі. Влетівши як вихор на це зібрання, пані Ірина присоромила обласне керівництво й рішуче виступила за права вірян на свою Церкву…
Така пасіонарна безкомпромісність не подобалась обласним начальникам. Їй цього не забули, випхали з посади керівника управління освіти, а під наступні вибори до Верховної Ради у 1994 році просто ліквідували Миколаївський виборчий округ, де обрали у 1990-му Ірину Калинець. У наступному парламенті, опанованому “кучмістами та комуністами”, її бракувало…
У Верховній Раді першого демократичного скликання: Ірина Калинець, Роман Іваничук, Іван Драч, Ігор Деркач (1990)
Пригадую перший мітинг у Львові 13 червня 1988 року. Обурені забороною установчих зборів Товариства рідної мови ім. Т.Шевченка, люди прийшли до пам’ятника Іванові Франку. Мені довелося відкривати це віче, не маючи певності, чи доведеться того дня ночувати вдома, чи, може, десь у казенному місці?
Виступали того дня багато людей, а Ірина Калинець надала стихійним виступам конструктивне спрямування: “На одному говоренні діла не зробиш. Нас тут багато – і хай кожен задумається на тим, що конкретно він може зробити в Товаристві”. Потім обрана на мітингу Тимчасова рада Товариства зібралася на організаційну нараду на лавочках у парку ім. І. Франка.
Повернувшись після зібрання додому та розпивши з друзями пляшку вина, я нарешті зрозумів, що все нібито обійшлось і спатиму сьогодні у своїй постелі. Донині дивує мене, чому тодішня влада не відреагувала належним чином на цей стихійний мітинг. Адже навіть через дрібніші інциденти застосовувалися негайні репресії. Про те, що соціалізм уже тоді “набув людського обличчя”, теж не доводиться говорити, бо криваві розправи у Тбілісі, Баку, Вільнюсі чи пізніші розгони львівських мітингів свідчать про протилежне.
Мітинг 1988 року
Зокрема, у березні 1989 року Ірину Калинець засудили на 10 діб арешту за організацію 22 січня того року на подвір’ї собору Св. Юра греко-католицької панахиди в пам’ять про Злуки українських земель у 1919 році.
Здається, влада того вечора 13 червня була шокована і не готова до рішучих дій. Підлеглі не мали чітких інструкцій, як поводитися, дрібні керівники не відважилися виявити ініціативу та взяти на себе відповідальність, а начальство вже покинуло свої робочі кабінети, бо, заборонивши збори, було певне – перелякана інтелігенція, побачивши на брамі замок, спокійно розійдеться по домівках.
Натомість багатьом із нас вдалося 13 червня 1988 року. таки позбутися, хоча б частково, огидного почуття вічного страху, добре відомого всім, хто жив у ті роки, та нарешті зробити перший крок до громадянського суспільства, до відновлення Незалежності України.
А через три дні, 16 червня, Ірина Калинець принесла надруковані на друкарській машинці протоколи Ради Товариства. Щоправда вибачилася, що не зможе працювати в ньому, бо має інші обов’язки…
Саме цього вечора вона стала на чолі нового, ще велелюднішого мітингу, на якому львівській громаді мали бути представлені делегати на XIX конференцію КПРС. Міськком партії намагався перенести цю зустріч до Будинку культури будівельників, де зібрав більше двох сотень “активу”. Та під університетом зібралося до 10 тисяч львів’ян, і делегати змушені були вийти до народу. Цей мітинг вели інженер Іван Макар та Ірина Калинець.
На мітингу було прийнято рішення проводити такі всенародні зібрання на цьому ж місці першого четверга кожного місяця, а 21 червня на стадіоні “Дружба” остаточно сформулювати та прийняти на всенародному мітингу настанови делегатам XIX партконференції. Одночасно вирішили створити Демократичний фронт сприяння перебудові.
Альманах “Євшан-зілля” (1987, 1988)
Згадую ще один епізод цих років. Під вечір 23 лютого 1989 року зайшов я до помешкання Калинців, які жили тоді в “хрущовці” на верхній частині вул. Кутузова (тепер вул. Тарнавського). Я приніс свою статтю для самвидавного літературно-мистецького та науково-популярного альманаху “Євшан-зілля”, який виходив за редакцією Ірини Калинець з листопаду 1987 року.
Ірина прийшла того вечора додому за кілька хвилин переді мною і жваво розповідала чоловікові та присутнім про те, що її щойно відпустили з райвідділу міліції. Того дня до Львова “несподівано” прилетів тодішній генеральний секретар КПРС Михайло Горбачов. То міліцейське керівництво вирішило зранку затримати Ірину Калинець, Вячеслава Чорновола та інших “неблагонадьожних” громадян. Їх не відпускали до вечора, доки літак з Горбачовим не вилетів зі львівського летовища.
Про перипетії того дня Ірина розповідала навіть весело. Адже вже мала досвід спілкування з охоронцями “соціалістичної законності”. Починалося все ще у 1960-х з попереджень кагебістів, з неможливості влаштуватися на роботу…
Ірина Калинець, 1960-ті
А 12 січня 1972 року її заарештували й кілька місяців тримали у слідчому ізоляторі КГБ у Львові (там, де тепер музей “Тюрма на Лонцького”). Хоча слідчі не змогли довести причетність Ірини до групи Вячеслава Чорновола і участь у виданні нелегального журналу «Український вісник», у липні 1972 року суд звинуватив Ірину Стасів-Калинець за ст. 62 Кримінального кодексу УРСР («антирадянська агітація і пропаганда») і засудив Калинець до 6 років ув’язнення в таборах суворого режиму та на 3 роки заслання.
Як писав поет та історик Петро Шкраб’юк, одним із арґументів для засудження у 1972 році поетеси Ірини Калинець стала закрита літературна рецензія на її твори: “До її написання були залучені викладачі того ж таки факультету журналістики: доктор філологічних наук В.Здоровега, кандидати цих наук доценти Д.Григораш, М.Нечиталюк та П.Ящук. Ні поетами, ані критиками чи літературознавцями вони ніколи не були, зате проявили себе як активні галанівці... “З багатьох рецензованих творів, – констатував учений квартет, – віє ненавистю, злобою до соціалізму та соціалістичної ідеології”. І закінчення: “найбільш шкідливим і небезпечним є те, що в окремих віршах, особливо у віршах Ірини Калинець, у поетичній, алегоричній формі, але досить яскраво проступає заклик до зміни існуючих порядків, боротьби за “відродження” України. Тому вважаємо, що оцінені вище твори просякнуті виразним антирадянським націоналістичним змістом”. Вже одного такого резюме вистарчало, аби поетку позбавити волі”.
Ірина Стасів-Калинець та Ігор Калинець, 1962 рік
За аналогічними звинуваченнями засудили тоді і її чоловіка Ігора Калинця. На засланні вони перебували разом у Читинській області на Забайкаллі. Повернулися до Львова у 1981 році. Їхню доньку Дзвінку на 9 років позбавили батьківської турботи.
Вже четвертий рік Львів живе без Ірини Калинець. Померла вона 31 липня 2012 року, похована на Полі почесних поховань Личаківського цвинтаря.
Бракує нам її пристрасних виступів і статей, її натхненого Слова. Зустрічей на різних імпрезах, чи просто на вулиці. Душа пані Ірини завжди була переповнена різними проектами й ідеями, з якими Вона поспішала поділитися з людьми. Часом могла й дошкульно дорікнути, якщо відчувала, що робиться щось не так…
Ігор Калинець
Ігор Калинець за останні роки упорядкував і видав 10 томів творчої та наукової спадщини, документальних матеріалів Ірини Калинець. Читаючи їх ми знову відкриваємо для себе нові штрихи в образі цієї непересічної Жінки.
Пропонуємо вашій увазі доповідь старшого наукового співробітника Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові Роксоляни Пасічник на тему: “Форми роботи з відвідувачами: досвід Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові.”
“Робота з музейною аудиторією є одним з важливих і відповідальних напрямків діяльності музею. Музейна аудиторія включає різні категорії людей за віковими, професійними, інтелектуальними особливостями, життєвим досвідом.
Упродовж більш, як двадцятирічного періоду діяльності Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької сформувалися такі цільові групи музейної аудиторії:
Наукові співробітники музею використовують такі форми роботи з відвідувачами, які б відповідали особливостям і потребам кожної з цих груп, а також охоплювали б основні напрями культурно-освітньої роботи музею – інформування, навчання, творчість, спілкування, відпочинок. Суть кожного з названих напрямів детально розглядають у своїх навчальних посібниках з музеєзнавства Л. Шляхтіна [7, с. 132-137] та В. Довжук [2, с. 92-95], В. Шевченко, І. Ломачинська [6]. Музеєзнавці вважають, що інформування, навчання і розвиток творчих засад – це ступені (від нижчого до вищого) осягнення музейної інформації, тоді як спілкування, відпочинок – це встановлення взаємних ділових або дружніх контактів на основі загальних інтересів, пов’язаних з тематикою музею або змістом його колекцій. Очевидно, що форми роботи з музейною аудиторією здебільшого взаємопов’язані, часто перетинаються в будь-яких аспектах. У Музеї Соломії Крушельницької склалися такі форми роботи з відвідувачами: екскурсія (оглядова, тематична), лекція, консультація, музейний урок, майстер-клас, концерт, лекція-концерт, екскурсія-концерт, музичний вечір, вечір спогадів, творча зустріч, конференція (наукові читання), презентація, семінар, особливі – відзначення Дня народження Соломії Крушельницької, Ніч у Львові.
Старший науковий співробітник Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові Роксоляна Пасічник
Розглянемо детальніше форми роботи, програми, заходи, які максимально відповідають запитам і вимогам кожної цільової групи.
“Внутрішні” туристи – окремі відвідувачі і групи з різних міст України. Найчастіше їхній візит до музею є спонтанним, тож найпоширенішою формою роботи залишається оглядова екскурсія, причому не лише для туристичних груп, але й для окремих відвідувачів. Однак, кілька разів на рік індивідуальні відвідувачі і невеликі групи мають нагоду взяти участь в інтерактивних заходах, які організовують працівники музею: День відкритих дверей з нагоди Міжнародного дня музеїв, вікторина у Міжнародний день туризму, Бліц майстер-класи (витинанка, лялька-мотанка). Ці заходи попередньо анонсуються на сайті музею [8] та у львівських ЗМІ.
Закордонні туристи – окремі відвідувачі і групи з різних країн світу. Впродовж останніх років проводиться робота з німецькомовними групами з Австрії, Німеччини, Швейцарії, яку налагодила головний зберігач фондів музею п. Ірина Криворучка. Відвідування музею групами іноземних туристів завжди є заздалегідь заплановане і, найчастіше, має форму екскурсії-концерту. Коротка оглядова екскурсія німецькою мовою, яку проводить п. Ірина Криворучка, створює теплу товариську атмосферу. Після завершення екскурсії в Салоні музею проходить концерт вокальної музики за участю провідних солістів Львова. Представники туристичних фірм Швейцарії, Німеччини ініціювали створення спеціального маршруту до Львова для туристів-меломанів, який отримав назву “Opernreisen” (“Оперні мандрівки”). Музей С.Крушельницької відгукнувся на цю ініціативу, оскільки вона сприяє активізації міжнародної співпраці та розширення туристичних маршрутів до нашого міста. Важливим результатом спільної роботи працівників Музею, членів представництва австрійської служби обміну (ОЕАД) у Львові та Асоціації музеїв і галерей Львівщини є укладання німецькомовного путівника “Оперний світ України” для учасників маршруту “Opernreisen”.
Школярі – переважно групи зі Львова. Розроблення спеціальних програм для школярів пожвавилося у зв’язку з участю Музею Соломії Крушельницької у проекті “Школа і музей: працюємо разом”. У рамках цього проекту були подані матеріали до збірника “Школа і музей: працюємо разом” і підготовлено компакт-диск з інформацією про музей і з пропозиціями для вчителів відповідно до навчальних програм з таких предметів, як “Музичне мистецтво”, “Українська література”, “Художня культура”.
В результаті сформувався цикл тематичних заходів, метою яких є поетапне знайомство з експозицією музею і постаттю Соломії Крушельницької:
Для молодших школярів працівники музею М. Зубеляк і Р. Пасічник підготували і проводять інтерактивну екскурсію “Музей – це гарно, цікаво, весело”. Завдяки грі та спілкуванню у невимушеній атмосфері ми намагаємось створити комфортні умови перебування в музеї, зацікавити дітей, спонукаючи їх до відвідування в майбутньому тематичних екскурсій, музейних уроків.
Для середніх і старших класів спільно з вчителями проводяться тематичні екскурсії-уроки відповідно до навчальних програм:
“Українська народна пісня”, “Образний зміст Миколи Лисенка”, “Ріхард Вагнер. Музика в діалозі з сучасністю”, “Музичне мистецтво романтизму”, “Література рідного краю. Андрій Содомора”.
Масштабним комплексним проектом для учнівської аудиторії став цикл культурно-освітніх заходів “Львів музичний” (автор проекту – Данута Білавич). Упродовж 2009-2011 рр. він тричі ставав переможцем Конкурсу соціально-культурних проектів департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради. Цей проект передбачав безкоштовне відвідування двох музичних закладів – музею Соломії Крушельницької і Будинку органної та камерної музики. Львівські школярі мали можливість спочатку ознайомитися з експозицією Музею Соломії Крушельницької, а після цього – послухати лекцію-концерт у Будинку органної та камерної музики. Тематика концертів: “Соломія Крушельницька – львів’янка світової слави”, “Творчість львівських композиторів”.
Особливою категорією групи школярів є учні Львівської спеціалізованої музичної школи-інтернату ім. Соломії Крушельницької, які найчастіше приходять до музею не на екскурсію, а виступити на концерті. Вже близько десяти років триває спільний проект “Юні музиканти – Великій Соломії”, який передбачає організацію концертів у приміщенні Музею. У визначений день місяця (остання середа) відбуваються концерти юних музикантів для їхніх ровесників з інших шкіл.
Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької у Львові
Учні ЛССМШІ ім. С. Крушельницької брали участь у пілотному проекті (автори проекту – Р. Пасічник і вчитель Галина Стернюк) – цикл музейних уроків “Світ музичних інструментів”. Цикл охоплював чотири уроки, в ході яких учні знайомилися з різними музичними інструментами – від найпростіших і найдавніших, до інструментів симфонічного оркестру. Діти не лише розглядали їх зблизька, слухали їхнє звучання, але також дізнавалися історії їхнього виникнення з уст самих музикантів. Ці уроки викликали зацікавлення серед учнів і вчителів загальноосвітніх шкіл м. Львова, але через організаційну складність (на кожен урок потрібно було запрошувати по 4-5 музикантів) проходять тепер не як цикл, а як один урок під тією ж назвою, який проводить волонтер – молодий львівський музикант і колекціонер Гордій Старух. Він демонструє різні українські народні інструменти, розповідає захопливі легенди про їхнє виникнення, а на завершення дозволяє дітям самим спробувати пограти на різних музичних інструментах.
Фахівці (музикознавці, вчителі, музейники, слухачі курсів гідів-екскурсоводів). Співпраця з музикознавцями та музейниками є досить широкою різноманітною. Вона включає такі форми, як консультація, конференція, семінар, творча зустріч, презентація, вечір пам’яті. У музеї постійно проходять музикознавчі та музеєзнавчі конференції, наукові читання, семінари. Зокрема, в Музеї організувався Клуб любителів музики ретро, який залучає музикантів до співпраці.
Роботу з вчителями Музей проводить спільно з Міським управлінням освіти (в особі п. Олександри Гурин) у формі “Педагогічних віталень”. Під час проведення такого методичного засідання працівники знайомлять вчителів не лише з експозицією музею, але також з новими проектами і музейними заходами, заохочують до співпраці. Такі зустрічі дають плідні результати.
Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької у Львові
Вже більше десяти років завідувач наукового відділу Музею Данута Білавич читає лекції “Львів музичний і театральний” на курсах гідів-екскурсоводів, що їх проводять львівські туристичні і краєзнавчі організації: “Львівтехнополіс”, “Мандри”, Львівська асоціація розвитку туризму, краєзнавчий центр “Паломник”. Кожне заняття відбувається у приміщенні Музею у два етапи. Перший – це поглиблена екскурсія експозицією музею, під час якої слухачі курсів не лише отримують інформацію про життєвий і творчий шлях Соломії Крушельницької, але й дізнаються про яскраві сторінки музичного життя Галичини ХІХ- початку ХХ ст. Другий етап – саме лекція з історії музичної і театральної культури Львова, знайомство з найвизначнішими постатями у царині виконавства і композиторської творчості, а також – прослуховування музичних фрагментів творів львівських композиторів XVI-XX ст.
Студенти – важлива цільова група, однак більшою мірою бажана, аніж реальна. Крім проведення традиційних екскурсій для груп, надання консультацій для окремих студентів при написанні курсових, дипломних і магістерських робіт, в останні роки працівники Музею намагаються створити привабливу атмосферу для студентської аудиторії. З цією метою організовуються тимчасові виставки молодих авторів, концерти за участю студентів-виконавців, студентські наукові конференції тощо. Цікавими заходами для молоді є промоційна акція “Ніч у Львові”, яка традиційно відбувається два рази в рік. Великий резонанс викликали вечори, присвячені історії танго. Це була і розповідь, і демонстрація архівних записів на старовинному патефоні (студент Львівської національної академії мистецтв Олександр Москаленко, волонтер), а на іншому – танцювальний майстер-клас. Також великий інтерес викликають театралізовані дійства, які відбуваються під час “нічних” акцій.
Традиційними вже стали концерти студентів вокального факультету Львівської національної академії ім. М. Лисенка.
Приятелі Музею Соломії Крушельницької становлять аудиторію переважно людей середнього і старшого покоління, яких об’єднує музика. Усі заходи, які проводить музей (відкриття виставок, творчі вечори, наукові читання), були орієнтовані, перш за все, на цю категорію музейної аудиторії. У 1998 було створено Клуб приятелів Музею, який традиційно збирався один раз в рік – у Міжнародний день музеїв. Це засідання клубу носило напівжартівливий характер і мало форму творчого відпочинку. На жаль, активісти клубу відійшли у вічність, і його діяльність потрохи згасає… В силу об’єктивних обставин цю категорію заміняє родина Соломії Крушельницької.
Родина Соломії Крушельницької. З 2002 р. Музей організовує зібрання нащадків Крушельницьких-Савчинських. До цих славних родів належать композитори Мирослав Скорик і Богдана Фільц, письменник і перекладач Андрій Содомора, поетеса Теодора Савчинська-Латик. У перші роки такі зібранні відбувалися у формі зустрічей у приміщенні Музею, організовувалися виставки. Курує цей напрям роботи старший науковий співробітник Музею Олександра Кирик.
Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької у Львові
Одна важлива подія об’єднує приятелів Музею і родину співачки – День народження Соломії Крушельницької. Ця особлива форма урочистого вшанування Господині Дому склалася ще в перші роки діяльності музею і з того часу зазнала лише незначних змін. Вона включає відкриття виставки з нових надходжень, доповідь “Один рік з життя Соломії Крушельницької”, концерт за участю провідних львівських виконавців і такий очікуваний Традиційний уродинний торт, котрим частують усіх присутніх.
Сімейні групи – особлива цільова аудиторія, не так чисельна, як важлива, оскільки охоплює родини працівників Музею Соломії Крушельницької. Кожного року напередодні свята Святого Миколая в Музеї відбуваються спеціальні заходи для колективу Музею: виставки родинної творчості (“Ми творимо!”, “Виставка витинанки”), дитячі свята, а в останні три роки – дитячі вистави театру тіней “Див”, майстер-класи з витинанки, виготовлення ляльки-мотанки, оріґамі, які, відгукнувшись на ініціативу музейників, проводили львівські митці – Дарія Альошкіна, Тетяна Яремкевич, Оксана Наконечна. Метою таких заходів є об’єднати наші родини у спільній творчій праці, а також залучити до музейної атмосфери дітей і онуків музейних працівників, які в такий спосіб можуть краще зрозуміти професію музейника і відчути, що Музей стає рідним Домом і для них.
Деякі музейні заходи, проекти народилися з ініціативи наших приятелів (які водночас є нашими волонтерами, доброчинцями), відбуваються за їхньої безпосередньої участі. Про деяких з них мова йшла вище.
В епоху Інтернету, ми працюємо не лише з реальними відвідувачами у просторі музею, а й з віртуальними – в Інтернет-просторі. Робота музейного сайту не давала бажаних результатів, аж поки ми не підключилися до соціальної мережі Facebook (сторінки “Соломія Крушельницька”, “Музей Соломії Крушельницької”). Ведення рубрик “Опери з репертуару Соломії Крушельницької”, “50 образів” Соломії Крушельницької”, “100 подій з життя Соломії Крушельницької” привернули увагу користувачів. Цілком очевидно, щоб був результат, треба докласти зусиль, а часу не завжди на це вистачає…
Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької у Львові
Велику допомогу у популяризації нашого музею в Інтернет-спільноті проводить засновник і керівник добре відомого, особливо львів’янам, сайту “Фотографії старого Львова” пан Роман Метельський, який поміщає анонси й відео-звіти про наші події на своєму сайті.
Cучасний музей – явище багатогранне й поліфункційне. Кожна людина має своє особисте уявлення про суть і завдання музею, його місію в суспільстві. Для когось він – офіційна установа, де зберігаються та експонуються матеріальні пам’ятки минулого, для когось – захоплива подорож в минуле, ще для іншого – місце відпочинку, позитивних емоцій та естетичної насолоди. Завдання музейних працівників полягає в тому, щоб створити в музеї найсприятливіші умови для кожного відвідувача, який би міг задовольнити свої культурні, пізнавальні, естетичні потреби. І зараз наукові співробітники Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької готові опановувати нові форми роботи з відвідувачами, відкриті до співпраці з фахівцями у сфері культури і освіти з метою залучення нових категорій потенційної музейної аудиторії. ”
Роксоляна ПАСІЧНИК старший науковий співробітник Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
Використані джерела і література
Білавич Д. Стейкхолдери в контексті місії музею / Данута Білавич // Музей ХХІ століття: актуальні проблеми сьогодення : матеріали наук.-практ. конф. до 115-ї річниці Львів. іст. музею, Львів, 12 жовт. 2008 р. / Львів. іст. музей. – Львів : Новий час, 2008. – С. 102-108.
ДовжукІ. Основи музеєзнавства : навчальний посібник / І.В. Довжук. – Луганськ : Видво СНУ ім. В. Даля, 2008. – 163 с.
Криворучка І. Задля музики – до Львова (із практичного досвіду роботи Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької з німецькомовними туристами) / Ірина Криворучка // Музей ХХІ століття: актуальні проблеми сьогодення : матеріали наук.-практ. конф. до 115-ї річниці Львівського історичного музею, Львів, 12 жовт. 2008 р. / Львів. іст. музей. – Львів : Новий час, 2008. – С. 89-95.
Музей: менеджмент і освітня діяльність / упоряд. : Герман Аартс, Зеновій Мазурик ; пер. з нідерланд. Маріон Ковальчук. – Львів : Літопис, 2009. – 223 с. : іл.
Музею Соломії Крушельницької – 20 років: бібліографічний довідник / Муз.-мемор. музей С. Крушельницької у Львові ; упоряд. М. Зубеляк ; вступ. ст. Г. Тихобаєвої ; наук. ред. Р. Пасічник. – Львів, 2009. – 132 с., [32] с. іл.
6. ШевченкоВ. Музеєзнавство : навчальний посібник для дистанційного навчання / В. В. Шевченко, І. М. Ломачинська. – К. : Університет “Україна”, 2007. – 288 с.
7. ШляхтинаЛ. Основы музейного дела : Теория и практика: Учебное пособие /Шляхтина Людмила Михайловна. – М. : Высшая школа, 2005. – 183 с. – (Сер.: Образование через искусство )
Якубовський В. Музеєзнавство : навчальний посібник-практикум / В.І. Якубовський. – Кам’янець-Подільський : ПП Мошак М. І., 2006. – 271 с. : іл.
Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької у Львові. – Режим доступу: http://www.salomeamuseum.lviv.ua/news
Покинувши Україну в молодому віці і замешкавши в Італії, Швейцарії та США, цей митець світової слави був і залишається маловідомим не тільки українській закордонній громаді, але й українським мистецтвознавцям. Однак цей факт не відбирає в нього високого мистецького класу, який цінували інші народи; та й у програмах виставок та в інформаціях до каталогів митець завжди підкреслював своє українське походження. Таким чином, є потреба повернути його українству.
Іван Курах народився в селі Сердиця (нині Пустомитівський район Львівської області) у 1909 році. Хлопчина з дитячих літ проявляв хист до малярства, але батьки могли забезпечити йому хіба що навчання у сільській школі. Хтозна, чи справдилися б мрії юного Івана стати митцем, якби ним не заопікувався старший на 14 років рідний брат Михайло. Старший брат забрав молодшого із села і замовив за нього слово перед дирекцією львівської школи мистецького промислу.
Потрапивши в місті Лева під опіку старшого брата, талановитий Іван без труднощів закінчив навчання у промисловій школі. Однак подальшу його мрію – стати студентом краківської Академії мистецтв – Михайло матеріально підтримати не міг. Тим не менше, молодший Курах не впав у відчай.
У школі села Сердиця (збудованої у 1830 році) почалися «університети» Івана Кураха. Фото з сайту radiosvoboda.org
Від когось із товаришів Іван дізнався, що мистецькі студії в Італії коштуватимуть значно дешевше, аніж навчання у будь-якій мистецькій школі Речі Посполитої. Не довго роздумуючи, у 1936 році він вдається до кроку, який для багатьох видавався безглуздою авантюрою – маючи заледве 30 злотих у кишені, вирушає зі Львова до Італії… пішки.
І якщо коштів на харчування та нічліг сяк-так вистачало, бадьорий дух не занепадав, то черевики не витримали такого випробування, допровадивши свого власника до златоглавої Праги. Іншого виходу, як купляти нове взуття, у мандрівника не було. Відтак він завітав до однієї з крамниць фірми «Baťa», аби вибрати щось зручне та дешеве для подальшої подорожі. Спілкуючись із продавцем, Іван і не підозрював, як зорі стають до нього прихильними. Крамар, дізнавшись про кінцеву мету його подорожі, не тільки підібрав Кураху зручне взуття, але й не взяв із нього ані гроша. Як оплату за черевики попросив незвичного покупця передати листа філіалу фірми у Римі. Зустрівши таке прихильне ставлення і не виснаживши своїх заощаджень, Курах полинув далі, мов на крилах…
Коли юнак дістався Риму, першим ділом подався у представництво взуттєвої фірми, яка посприяла його подорожі, щоб віддати листа. На прийом, який його там очікував, юнак навіть не сподівався – подорожньому не лише видали нову пару черевиків, забравши старі, а й виділили значну фінансову винагороду та за свій кошт поселили в дорогому готелі. Наступного ранку нікому невідомий галичанин став знаменитістю всеіталійського мірила – у всіх відомих газетах того часу з’явилося його фото та фото черевиків, а текст оповідав, що ту цій парі взуття юний Іван Курах прийшов до Риму зі Львова. Про кращий рекламний хід фірма «Baťa» не могла й мріяти. Подальший успіх виробника взуття був настільки приголомшуючим, що господар фірми не забув про свого «благодійника». У знак подяки представники фірми оплатили Івану Кураху навчання курсу малярства в Римі, а згодом влаштували його у всесвітньо відому міланську Академію Брера. Хіба міг сподіватися на такий успіх юнак, який із 30 злотими покидав Львів? Але доля завжди прихильна до одержимих мрією…
У Мілані Курах не загубився і задніх не пас, він був одним із найкращих студентів в академії, улюбленцем професора Джузеппе Паланті, багато малював, здобував прихильність у професорів, критиків та публіки. Відтак, коли навчання добігло кінця, керівники академії запропонували вихідцю з України посаду асистента, а згодом і викладача. Невдовзі Іван Курах отримав італійське громадянство і продовжив займатися улюбленою справою.
Реклама чеської взуттєвої фірми «Baťa» заполонила й польську пресу, але Іван Курах надав цій рекламі особливого шарму. Фото з сайту wikipedia.org
Подальше успішне сходження на вершину мистецького Олімпу перервала Друга світова війна. Влітку 1941 року митця призвали до війська і в складі формувань 8-ої італійської армії перекинули на радянський фронт. Так доля зіграла з митцем у фарс, повернувши його на круги своя… Упродовж 1942-1943 років Іван Курах дійшов до східних окраїн України і назад. На цьому шляху бачив такі жахіття, що кілька років не міг спокійно спати – вони переслідували його всюди.
Маючи можливість малювати, Іван Курах зображав картини воєнного побуту, портрети солдатів та офіцерів, воєнні пейзажі. Коли не було паперу – використовував підручний матеріал, зокрема зворотній бік радянських листівок, які в період між бомбардуваннями на позиції італійських військ скидали з неба більшовицькі пілоти. Коли не було олівця, пензля чи фарби, малював звичайною паличкою, вимащеною у ваксі для чищення чобіт – ось іще одне свідчення того, що справжньому митцеві матеріальні труднощі не завада. За півроку назбиралася величезна кількість таких робіт. Чимало замальовок та шкіців воєнного періоду митець втратив при відступі, але всі ці картини жаху війни залишилися в голові, щоб згодом відобразитися на полотні чи на папері. Згодом ці особисті переживання митця мистецькі критики називатимуть «документами доби».
У 1943 році італійську армію відкликали з фронту. На деякий час окремі її частини розташувалися у Львові, де німці інтернували своїх учорашніх союзників у військовому таборі на Цитаделі. Чимало італійців тут розстріляли, але Кураху вдалося вибратися з ув’язнення живим, дістатися Сердиці і провідати батьків.
Для створення своїх картин під час війни митець використовував усі підручні матеріали, навіть газети. Фото з сайту svitua.org
Із наближенням фронту митець подався на Захід, до знайомої та улюбленої Італії. Там він продовжив активно творити, брав участь у повоєнних виставках. Зосередившись на тематиці війни, Курах досить швидко знайшов свою власну нішу у мистецькому світі і став популярним та впізнаваним автором. Тогочасна італійська мистецька критика так відгукувалася про творчість Джованні Кураха (так італійці називали його на свій манер): «Він є справжнім сином віку, що, погорджуючи легкими сучасними темами, вміє опанувати мистецький матеріал виразним і незалежним реалізмом, що визначається красою, але й віщує визволення. Темні тони його творчості чергуються з небагатьма проблисками і свідчать про своєрідний стан його духу, що відповідає безпосередньо на трагедію самотнім болем без риторики, певний майбутнього дива, яке розв’яже всі суперечності».
У 1948 році Іван Курах організовує персональну виставку в римській галереї Святого Марка, яка також вразила поціновувачів мистецтва. Не забарилися й інші визнання його творчості. Зокрема картина «Місто вночі» була відзначена членами міжнародного журі венеціанської виставки «Бієнале» у 1950 році. Слід відзначити, що заяви на участь у цій виставці подало 3800 митців, серед яких організатори виокремили лише 250, включаючи Івана Кураха. Інша робота його авторства на початку 1950-х прикрашала офіс Міжнародного Комітету Червоного Хреста в Женеві.
Всередині 1950-х Іван Курах подався до Америки, де вже замешкав його брат Михайло, який відбув ув’язнення в радянських таборах і потрапив під амністію. Курах-старший втратив у більшовицькому «раю» дружину й двох дітей, тому молодший брат залишається для нього єдиною найріднішою людиною. Заслання в Архангельськ та в Казахстан підірвали його здоров’я, додалися вікові проблеми, відтак тепер уже Іван заопікувався старшим братом.
Маючи славу та авторитет у Європі (на момент мандрівки до США за плечима Кураха було понад чотири десятки індивідуальних та групових виставок, про нього схвально писала європейська критика, а його картини були у провідних італійських галереях та в приватних колекціях по всьому світу), митець доволі швидко підкорив мистецьке середовище США і мав кілька успішних виставок у Нью-Йорку.
Для багатьох в’язнів львівська Цитадель стала останнім пристановищем у житті. Івану Кураху вдалося вийти з неї живим.
З того часу й жив на два континенти, мешкаючи то з родиною в Європі, то з братом у США. Востаннє брати зустрілися в 1962 році в Нью-Йорку. Того ж року Михайло помер, а Іван поселився в Швейцарії, повністю віддаючись творчості. У його картинах домінують темні та сірі барви, навіть сонячна Італія похмура, але саме так, як зауважив Р. Пачовський, «Курах передає глядачеві свій смуток душі, майстерно оперуючи сірими тонами». На його картинах й справді переважають сірі постаті, сіра далечінь, вибоїсті дороги, голі дерева, похнюплені постаті, похилені хрести. Лише зрідка крізь темінь барв проступають червоні та жовті плями. Навіть небо та квітуча зелень у Кураха холодні й непривітні. Назви картин також нерадісні: «Вічність», «Самотність», «Безіменні», «Похід до смерті».
На запитання, чого ж на його картинах стільки смутку, митець відповідав, що війна зі своїми жахіттями назавжди закарбувалася в ньому, потрясла до глибин душі, а тому й робить все можливе, аби застерегти людство від її повторення. Кураха не цікавило, чи вважатимуть його роботи естетичними та довершеними, чи ні – для нього важливішим було скинути той тягар, що стискав груди.
Німецький кінопродюсер Бернард Ланг настільки зацікавився життєвим шляхом І. Кураха, що зняв про нього документальний фільм, у якому наголосив на українському походженні митця та показав його тугу за Україною. Прем’єрний показ цієї стрічки відбувався разом із індивідуальною виставкою праць митця у Мюнхені в 1965 році. На цій же мюнхенській виставці Іван Курах зустрівся з послом СРСР у Швейцарії і через нього передав на батьківщину кілька своїх робіт.
Картини митця користувалися попитом в італійської та швейцарської богеми, тому, продаючи їх, міг зосередитися лише на творчості – на прожиття заробляв улюбленою справою. Поза тим Іван Курах не залишався байдужим до долі українських скитальців у світі, підтримуючи різні фонди, що опікувалися майбутнім його земляків; жертвував не тільки гроші, але й свої твори, кошти за реалізацію яких ішли на допомогу дітям та немічним.
Воєнна Голгофа Івана Кураха не закінчилася ніколи. Фото з сайту svitua.org
Мав успіхи на виставках в Італії, Швейцарії, Франції, Німеччині, США, Єгипті, Пакистані, Ірані, Лівані.
На початку 1967 року митець разом із дружиною та сином вирушив до Єгипту на відпочинок, але тамтешня природа та культурні пам’ятки так захопили Івана Кураха, що за короткий термін він зробив понад чотири сотні рисунків та більше ста акварелей. Про відпочинок, як такий, звісно, довелося забути.
Того ж 1967 року на індивідуальній виставці в Мілані виставив на показ публіці та мистецьким критикам 200 своїх робіт, представивши свої рисунки та малюнки з України, Італії, Швейцарії, США, Єгипту. Прикметно, що цю виставку міська влада Мілана внесла до туристичного каталогу, щоб привабити до міста якмога більше гостей. Загалом станом на 1967 рік в активі українського митця було понад 100 успішних виставок по всьому світу, чим може похвалитися далеко не кожен художник світового рівня…
Попри свій песимізм, мав творчі плани на майбутнє, але смерть рано вихопила його з життя. Від побаченого й пережитого не витримало серце, а, може, просто не витримало того шаленого темпу, який задав йому митець. Помер Іван Курах 15 січня 1968 року в Цілоконі (поблизу Цюріха) у Швейцарії.
Тарас БАЛДА
Список використаних джерел:
Кедрин І. Іван Курах // Свобода. – 1968. – 8 берез.
У місті Лева є тільки одна кам’яниця, фасад якої прикрашає скульптурне зображення… дикого кабана. Розташований цей наріжний будинок на вулиці Євгена Гребінки, № 8, неподалік...
