75 років тому, саме 6 грудня, народилась у Львові видатна жінка, талановита поетка, оригінальна дослідниця й незламна українська патріотка Ірина Калинець (1940–2012).
“Зрештою, важко тепер повірити, що свята св. Миколая, Матері, Злуки, Героїв Крут та ще багато чого іншого започатковано у Львові і не абстрактно десь у місті, конкретно в’яжуться з ім’ям передовсім Ірини Калинець”, – згадував її чоловік.
Не буду тут переказувати її життєпис, а передам свої суб’єктивні враження й міркування про Ірину Калинець. Багато років я був з нею знайомий, в різний час ми співпрацювали в реалізації спільних проектів, але завжди не залишало мене відчуття деякої, як то у Львові кажуть, треми перед цією Жінкою. Неначе у школяра, що не вивчив лекцію, перед Вчителькою.
І не тільки в мене. Пригадую, як одного осіннього вечора 1990 року керівництво Львівської обласної ради викликало на “ковйор” керівників Миколаївського району й почало їх сварити, що допустили спробу повернути греко-католикам захоплену православними церкву у Роздолі. Влетівши як вихор на це зібрання, пані Ірина присоромила обласне керівництво й рішуче виступила за права вірян на свою Церкву…
Така пасіонарна безкомпромісність не подобалась обласним начальникам. Їй цього не забули, випхали з посади керівника управління освіти, а під наступні вибори до Верховної Ради у 1994 році просто ліквідували Миколаївський виборчий округ, де обрали у 1990-му Ірину Калинець. У наступному парламенті, опанованому “кучмістами та комуністами”, її бракувало…
Пригадую перший мітинг у Львові 13 червня 1988 року. Обурені забороною установчих зборів Товариства рідної мови ім. Т.Шевченка, люди прийшли до пам’ятника Іванові Франку. Мені довелося відкривати це віче, не маючи певності, чи доведеться того дня ночувати вдома, чи, може, десь у казенному місці?
Виступали того дня багато людей, а Ірина Калинець надала стихійним виступам конструктивне спрямування: “На одному говоренні діла не зробиш. Нас тут багато – і хай кожен задумається на тим, що конкретно він може зробити в Товаристві”. Потім обрана на мітингу Тимчасова рада Товариства зібралася на організаційну нараду на лавочках у парку ім. І. Франка.
Повернувшись після зібрання додому та розпивши з друзями пляшку вина, я нарешті зрозумів, що все нібито обійшлось і спатиму сьогодні у своїй постелі. Донині дивує мене, чому тодішня влада не відреагувала належним чином на цей стихійний мітинг. Адже навіть через дрібніші інциденти застосовувалися негайні репресії. Про те, що соціалізм уже тоді “набув людського обличчя”, теж не доводиться говорити, бо криваві розправи у Тбілісі, Баку, Вільнюсі чи пізніші розгони львівських мітингів свідчать про протилежне.
Зокрема, у березні 1989 року Ірину Калинець засудили на 10 діб арешту за організацію 22 січня того року на подвір’ї собору Св. Юра греко-католицької панахиди в пам’ять про Злуки українських земель у 1919 році.
Здається, влада того вечора 13 червня була шокована і не готова до рішучих дій. Підлеглі не мали чітких інструкцій, як поводитися, дрібні керівники не відважилися виявити ініціативу та взяти на себе відповідальність, а начальство вже покинуло свої робочі кабінети, бо, заборонивши збори, було певне – перелякана інтелігенція, побачивши на брамі замок, спокійно розійдеться по домівках.
Натомість багатьом із нас вдалося 13 червня 1988 року. таки позбутися, хоча б частково, огидного почуття вічного страху, добре відомого всім, хто жив у ті роки, та нарешті зробити перший крок до громадянського суспільства, до відновлення Незалежності України.
А через три дні, 16 червня, Ірина Калинець принесла надруковані на друкарській машинці протоколи Ради Товариства. Щоправда вибачилася, що не зможе працювати в ньому, бо має інші обов’язки…
Саме цього вечора вона стала на чолі нового, ще велелюднішого мітингу, на якому львівській громаді мали бути представлені делегати на XIX конференцію КПРС. Міськком партії намагався перенести цю зустріч до Будинку культури будівельників, де зібрав більше двох сотень “активу”. Та під університетом зібралося до 10 тисяч львів’ян, і делегати змушені були вийти до народу. Цей мітинг вели інженер Іван Макар та Ірина Калинець.
На мітингу було прийнято рішення проводити такі всенародні зібрання на цьому ж місці першого четверга кожного місяця, а 21 червня на стадіоні “Дружба” остаточно сформулювати та прийняти на всенародному мітингу настанови делегатам XIX партконференції. Одночасно вирішили створити Демократичний фронт сприяння перебудові.
Згадую ще один епізод цих років. Під вечір 23 лютого 1989 року зайшов я до помешкання Калинців, які жили тоді в “хрущовці” на верхній частині вул. Кутузова (тепер вул. Тарнавського). Я приніс свою статтю для самвидавного літературно-мистецького та науково-популярного альманаху “Євшан-зілля”, який виходив за редакцією Ірини Калинець з листопаду 1987 року.
Ірина прийшла того вечора додому за кілька хвилин переді мною і жваво розповідала чоловікові та присутнім про те, що її щойно відпустили з райвідділу міліції. Того дня до Львова “несподівано” прилетів тодішній генеральний секретар КПРС Михайло Горбачов. То міліцейське керівництво вирішило зранку затримати Ірину Калинець, Вячеслава Чорновола та інших “неблагонадьожних” громадян. Їх не відпускали до вечора, доки літак з Горбачовим не вилетів зі львівського летовища.
Про перипетії того дня Ірина розповідала навіть весело. Адже вже мала досвід спілкування з охоронцями “соціалістичної законності”. Починалося все ще у 1960-х з попереджень кагебістів, з неможливості влаштуватися на роботу…
А 12 січня 1972 року її заарештували й кілька місяців тримали у слідчому ізоляторі КГБ у Львові (там, де тепер музей “Тюрма на Лонцького”). Хоча слідчі не змогли довести причетність Ірини до групи Вячеслава Чорновола і участь у виданні нелегального журналу «Український вісник», у липні 1972 року суд звинуватив Ірину Стасів-Калинець за ст. 62 Кримінального кодексу УРСР («антирадянська агітація і пропаганда») і засудив Калинець до 6 років ув’язнення в таборах суворого режиму та на 3 роки заслання.
Як писав поет та історик Петро Шкраб’юк, одним із арґументів для засудження у 1972 році поетеси Ірини Калинець стала закрита літературна рецензія на її твори: “До її написання були залучені викладачі того ж таки факультету журналістики: доктор філологічних наук В.Здоровега, кандидати цих наук доценти Д.Григораш, М.Нечиталюк та П.Ящук. Ні поетами, ані критиками чи літературознавцями вони ніколи не були, зате проявили себе як активні галанівці... “З багатьох рецензованих творів, – констатував учений квартет, – віє ненавистю, злобою до соціалізму та соціалістичної ідеології”. І закінчення: “найбільш шкідливим і небезпечним є те, що в окремих віршах, особливо у віршах Ірини Калинець, у поетичній, алегоричній формі, але досить яскраво проступає заклик до зміни існуючих порядків, боротьби за “відродження” України. Тому вважаємо, що оцінені вище твори просякнуті виразним антирадянським націоналістичним змістом”. Вже одного такого резюме вистарчало, аби поетку позбавити волі”.
За аналогічними звинуваченнями засудили тоді і її чоловіка Ігора Калинця. На засланні вони перебували разом у Читинській області на Забайкаллі. Повернулися до Львова у 1981 році. Їхню доньку Дзвінку на 9 років позбавили батьківської турботи.
Вже четвертий рік Львів живе без Ірини Калинець. Померла вона 31 липня 2012 року, похована на Полі почесних поховань Личаківського цвинтаря.
Бракує нам її пристрасних виступів і статей, її натхненого Слова. Зустрічей на різних імпрезах, чи просто на вулиці. Душа пані Ірини завжди була переповнена різними проектами й ідеями, з якими Вона поспішала поділитися з людьми. Часом могла й дошкульно дорікнути, якщо відчувала, що робиться щось не так…
Ігор Калинець за останні роки упорядкував і видав 10 томів творчої та наукової спадщини, документальних матеріалів Ірини Калинець. Читаючи їх ми знову відкриваємо для себе нові штрихи в образі цієї непересічної Жінки.
Ігор МЕЛЬНИК
Джерела:
Калинець Ігор. Про декого, про дещо, передовсім про себе. – Львів, 2007. – С. 135, 136.
Український вісник – Експрес, №8. – Київ–Львів, 1988. – С. 14.
Шкрабюк П. Попід Золоті ворота // Калинець І. Зібрання творів. Т. 8; кн. 1. – Львів, 2012. – С. 279, 281.
