7 радянських пам’ятників Львова, які уже не існують
Для того, щоб увіковічнити якісь певні спогади: події, моменти, постаті…жителі того чи іншого населеного пункту разом з представниками влади можуть встановити пам’ятник, меморіальну таблицю чи постамент, який би символізував їхній спогад. Проте, насправді ця справа є дуже делікатна, адже для якоїсь частини населення такий пам’ятник може нести приємні спогади та радість, а для іншої – дратівливість та неповагу. Власне у львів’ян негативні емоції викликали пам’ятники збудовані за радянських часів, тому, як тільки Україна стала незалежною, міські жителі вдалися до демонтажу ряду постаментів, які вони не хотіли бачити, вийшовши на вулицю. Отже, з власного досвіду нам потрібно пам’ятати, що будь-який монумент, в першу чергу, має об’єднувати спільноту, а не роз’єднувати її.
1. Пам’ятник Сталінській Конституції
Найперший пам’ятник, котрий встановила радянська влада у Львові проіснував трохи більше року. В жовтні 1939 р., комуністична ідеологія добралася і до західноукраїнських земель. Демонструючи свою “лояльність та демократичність”, з ініціативи партноменклатури на перетині сучасних проспекту Свободи, вул. Гнатюка та площі І. Підкови було споруджено монументальний пам’ятник Сталінській Конституції, який представляв собою композицію у вигляді колон, де були розвішані червоні прапори. Особливо важлива частина цього меморіалу знаходилася внизу, де спеціальні фігури: солдата-червоноармійця, робітника, жінки-матері з дитиною, дівчини-студентки та селянина з хлопчиком символізували соціальну єдність, а написи різними мовами українською, польською, нa iвритi – дружбу народів.
Пам’ятник Сталінської ( Радянської ) Конституції, фото 1940 року
Такій цікаві задумці потрібно завдячувати скульпторам С. Литвиненкові, Є Дзиндрі, А. Коверку. Проте, оригінальність цього монумента не вразила чергову зміну влади у Львові. Як тільки містом оволоділи німці (30 червня 1941 р.), вони одразу ж знищили цей пам’ятник.
2. Пам’ятник танкістам гвардійцям
Ще один пам’ятник в “совєтскому стилі” було споруджено за проектом художника-архітектора В. Афанасьєва та урочисто відкритий у 1945 р. на вул. Личаківській. Пам’ятник присвячений подіям Другої світової війни, зокрема танкістам-гвардійцям армії генерал-полковника Лелюшенка, котрі загинули у боях проти німців за визволення Львова.
Монумент у вигляді танка моделі ИС-2, (ИС – абревіатура Иосиф Сталин) – найкращої бойової машини на той час у СРСР, розміщеного на п’єдесталі, орнаментованому лавровими вінками та меморіальною таблицею написом: “Вічна слава героям гвардійцям-танкістам Армії генерала-полковника Лелюшенка, що полягли в боях за свободу й незалежність Великої Радянської Батьківщини”.
Львів, пам’ятник танкістам гвардійцям. Фото 1950 року.
Львів, пам’ятник танкістам гвардійцям. Фото 1950 року.
Львів, пам’ятник танкістам гвардійцям. Фото 1960-их років.
Не зажаючи на те, що пам’ятник демонтували ще на початку 1990-их рр., тривалий час йшла велася робота по ліквідації п’єдесталу.
3. Пам’ятник Володимиру Леніну
Нова радянська влада довго у Львові не зволікала і вже у 1952 р. було встановлено монумент одному із ідеологів комуністичного режиму – Володимиру Леніну. Підготовка до цієї події була тривала і скрупульозна. Спочатку потрібно було підготувати площу перед оперним театром, адже пам’ятник якраз мав розташовуватись перед входом. Після цього тривалий час над самим пам’ятником працював московський скульптур С. Меркуров. У здійсненні проекту брали участь архітектори В. Шарапенко та С. Француз.
Відкриття пам’ятника Леніну поруч Львівського оперного театру, січень 1952 року.
Звичайно, що відкриття пам’ятника перетворився на великий ажіотаж, проте демонтаж Володимира Леніна з площі у 1990 р. наробив ще більшого розголосу. Варто зауважити, що першим містом в Україні, де було знесено вождя стало м. Червоноград. Цей факт не став непоміченим, полилося багато критики, але події продовжували розвиватися. За рішенням міської влади Львова 14 вересня 1990 р. пам’ятник Леніну було демонтовано і у Львові. На це дійство не полінувалося прийти близько 50 тис. жителів.
4. Пам’ятник Герою Радянського Союзу Ніколаю Кузнєцову
Над пам’ятником, на якому зобразили Ніколія Кузнєцова, працювали дуже багато людей: В. Власов, С. Рукавішнікова, В. Подольський – як скульптори та В. Дорошенко – у ролі архітектора. Монумент доопрацювали та урочисто відкрили у 1962 р. у сквері на стику вулиць Івана Франка та Інституцької (тепер Свєнціцького). На фасаді гранітного постаменту було викарбувано: “М. І. Кузнецов. Герой Радянського Союзу”. На лівому боці постаменту – слова з листа Кузнєцова до рідних, а з правого – уривок з “Пісні про сокола” Максима Горького.
Ніколай Кузнєцов прославився своєю діяльністю в окупованому німцями Львові, перебуваючи тут таємно під чужим прізвищем. Знайшовши вдалий момент, він застрелив віце-губернатора дистрикту Галичини – О. Бауера та начальника канцелярії Г. Шнайдера. До речі, про те як сам Ніколай Кузнєцов помер є декілька версій…, зокрема звинувачують упівців.
Львів, пам’ятник Герою Радянського Союзу Ніколаю Кузнєцову, фото 1964 року
Пам’ятник демонтували у 1993 р., але не зруйнували, а вивезли на батьківщину Кузнєцова – до міста Талиця (Росія).
5. Пам’ятник радянському письменнику та публіцисту Ярославу Галану
Рівно через 10 років, у 1972 р., на площі Островського було змонтовано пам’ятник на честь ще одного радянського діяча – Ярослава Галана. До речі, тоді ж ту площу, було перейменовано на честь цього ж письменника та публіциста. Роботу над проектом виконували скульптори (О. Пилєв, В. Усов , А. Охрименко), котрі співпрацювали з архітектором В. Блосюком.
Відкриття пам’ятника Ярославу Галану у Львові 1972 року
Монумент проіснував до 1992 року. Площі, яку вже неодноразово перейменовували, знову дали нове ім’я – Євгена Петрушевича. В планах також є спорудження на цьому місці пам’ятника на честь ЗУНР та Української Галицької Армії.
6. Пам’ятник Василю Пересаді
З ініціативи радянської влади на вул. Майорівка у 1975 р. було відкрито пам’ятник першому секретарю ЦК КСМЗУ Василю Пересаді. Ім’я автора даного творіння – В. Пресляк.
Львів, пам’ятник Василю Пересаді, фото 1975 року
Після розпаду Радянського Союзу львів’яни демонтували пам’ятник на початку 1990-х рр.
7. Пам’ятний знак “Борцям за Владу Рад”
За часів УРСР у Львові (1980 р.) був відкритий ще один, цікавого оформлення, пам’ятник, який мав би символізувати честь та подяку всім тим, хто боровся за ідеали комунізму. Над монументом працювали львівський скульптор Й. Садовський та архітектор А. Консулов, які за місцевою вказівкою встановили його при збігу вулиць Театральної та Народної Гвардії ім. І. Франка (тепер це пл. Яворського).
Львів, пам’ятний знак “Борцям за Владу Рад” , фото 1980 року.
Пам’ятник було демонтовано під соціальною хвилею протестів на початку 1990-х рр.
Наталія ДАНИЛІВ
Використані джерела:
Пам’ятники Львова. [Електронний ресурс] / Центр міської історії Центрально-Східної Європи // Режим доступу: http://www.lvivcenter.org/uk/
Цього року традиційно головне різдвяне деревце знаходиться на центральній вулиці міста – проспекті Свободи. Ялинку відшукали аж за сотню кілометрів від обласного центру – у Карпатах, а саме у Східниці.
Цьогоріч вона нижча, ніж торік, трохи менша 20-ти метрів, а прикрасили її у патріотичних кольорах. Для головної новорічної ялинки Львова вибрали ялицю білу, оскільки у цього виду хвойних дерев голки довго не обсипаються.
Головна ялинка Львова для зустрічі Нового 2016 року та Різдва Христового
«Цій ялиці приблизно 40-45 років, вона має десь 18 метрів заввишки. Коли ми її встановимо, то підпиляємо кілька гілок, підрівняємо її, а потім будемо прикрашати іграшками та гірляндами», – розповів директор ЛКП «Зелений Львів» Богдан Москвяк.
Незважаючи, що снігу досі немає, настрій у середмісті святковий та піднесений.
Стрийський парк асоціюється в пам’яті львів’ян з різноманітними історично значимими подіями та об’єктами. Це, передусім, грандіозна Краєва виставка 1894 року та тривалі Східні Торги 1921-1939 років. Цей парк приймав виставку в честь 700-ліття заснування міста. Але сто років тому в цьому місці діяла ще одна, не настільки відома як інші, про те не менш значима виставка – Військова виставка 1916-1918 років.
Військова виставка у Стрийському парку. Загальний вигляд. Фото 1916-1918 рр.
З кінця літа 1914 року, після початку Великої війни, Львів майже на рік часу потрапив під окупацію російських військ. Повернення до мирного життя міста відбулось після 22 червня 1915 року, коли Львів знову вернувся під контроль австрійської влади. Для відзначення річниці цієї події, а також з метою відволікти людей від тяжких буднів війни, 26 червня 1916 року на верхній терасі у парку Кілінського (Стрийському парку) було відкрито Військову виставку II армії.
Головний вхід до Військової виставки у Стрийському парку. Фото 1916-1918 рр.
Ініціатором виставки став командувач II австро-угорської армії генерал-полковник Едуард Бьом-Ермоллі, солдати котрого першими зайняли місто після росіян. Основний задум був виконати експозицію виставки в польовому стилі, щоб відвідувачі мали можливість уявити себе учасниками подій світової війни.
Центральний павільйон Військової виставки у Стрийському парку. Фото 1916-1918 рр.
Цікаво, що до будівництва виставки було залучено близько 600 російських військовополонених. Загальними зусиллями на верхній терасі парку Кілінського на Повиставковій площі, котра в 1894 році приймала Краєву виставку, було споруджено 8 павільйонів, а також сільську церкву з капличкою. Поміж павільйонами були викопані окопи з бліндажами, штучні водойми з переправами. Доповнював виставку ще й пам’ятник її ініціатору Едуарду Бьом-Ермоллі.
Гармати на алеї перед Центральним павільйоном Військової виставки у Стрийському парку. Фото 1916-1918 рр.
Головний вхід на виставку обладнали на перехресті вул. Корсо (тепер це головна алея парку) та алеї, що виходила на вул. Козельницьку. Вхід знаменували дві прямокутні в плані вежі, виконані з березових стовбурів. Від веж в обидва боки йшла огорожа виставки, виконана з колючого дроту. Тож, уже від самого входу відвідувач міг себе відчувати в своєрідних військово-польових умовах.
Пам’ятник Едуарду Бьом-Ермоллі на Військовій виставці у Стрийському парку. Фото 1916-1918 рр.
Від головного входу йшла алея до Центрального павільйону виставки. Це була досить велика споруда, розмірами 46 х 8.5 м. Верх будівлі оздоблював купол з імператорською короною наверху. Над входом до будівлі був поміщений новий герб австро-угорської імперії, прийнятий лиш в 1915 році. Проект Центрального павільйону був виконаний угорського архітектором Іштваном Медьасоєм, а сама споруда нагадувала Національний павільйон на горі Геллерт в Будапешті. Перед входом до цієї будівлі було встановлено два флагштоки, на яких майоріли австрійський та угорський прапори. В парадній залі Центрального павільйону, під куполом, знаходився портрет Франца Йосифа, а в середині – статуя імператора Карла І роботи скульптора Лорінца Шиклоді. Праворуч від статуї імператора стояв бюст генерал-полковника барона Арца фон Штрауссенбурга, начальника Генерального штабу; ліворуч – бюст генерал-полковника барона Рора фон Дента. В кутах праворуч і ліворуч знаходились гарматні снаряди та уламки. Навпроти – російські піхотні рушниці, козацькі шашки, піки, снаряди. На стелі – зображення повітряного бою. В залі були виставлені також особисті речі ерцгерцога Йозефа.
Павільйон етапної команди на Військовій виставці у Стрийському парку. Фото 1916-1918 рр.
Сама ж алея перед Центральним павільйоном обох боків була прикрашена російськими та румунськими трофейними гарматами.
Екстер’єр та інтер’єр Павільйону індустрії на військовій виставці у Стрийському парку. Фото 1916-1918 рр.
За Центральним павільйоном був встановлений пам’ятник генерал-полковнику Едуарду Бьом-Ермоллі. Цоколь монументу прикрашало рельєфне зображення виду Львова з прилеглої гори в обрамлені ялинок. Перед пам’ятником розміщувалась штучна кругла водойма, через яку було перекинуто міст – дерев’яну модель мостового переходу у Добротворі, спорудженого саперами 2-ї армії.
Екстер’єр та інтер’єр Павільйону Австрійського Червоного Хреста на Військовій виставці у Стрийському парку. Фото 1916-1918 рр.
По одну із сторін пам’ятника містився Павільйон етапної команди. Він мав розміри близько 25.5 х 12 м та був подібний до віденської вілли. Тут виставляли солдатську амуніцію, похідні лікарні, картини, фотодокументи, мости, тартаки, зразок польової кухні, військову пошту та телеграф.
Вигляд на Павільйон Угорського Червоного Хреста на Військовій виставці у Стрийському парку. Фото 1916-1918 рр.
Навпроти Павільйону етапної команди розміщувався Павільйон індустрії. Його експозиція була призначена зборові металевого брухту кольорових металів від населення, що провадився для подальшого переплавлення речей та використання металу у військовій промисловості. Серед різних матеріалів, що складали дану експозицію, була значна кількість дзвонів, які були реквізовані по церквах та костелах Галичини.
Вигляд на їдальню-ресторан з кінотеатром Фельдкіно у середині, що діяв на Військовій виставці у Стрийському парку. Фото 1916-1918 рр.
На виставці було розміщено два павільйони Червоного Хреста – австрійського та угорського. Обидві будівлі досить відрізнялися одна від одної. Павільйон Австрійського Червоного Хреста мав продовгасту військову конструкцію. Всередині було експоновано обладнання, яке використовує Червоний Хрест для медичної допомоги пораненим та хворим, а по стінах висіли документи та фотографії по діяльності цієї інституції. Павільйон Угорського Червоного Хреста був менших розмірів та нагадував звичайну сільську хату.
Сільськогосподарський павільйон на Військовій виставці у Стрийському парку. Фото 1916-1918 рр.
Досить вишуканий вигляд мав павільйон їдальні-ресторану, проект якого розробив Отто Шьонталь. Це була будівля розмірами близько 23х 10 м, з баштою у формі кришталю, що нагадує раніше збудовану тим самим архітектором іподромну башту для судів на віденському Пратері. В приміщенні ресторану також був влаштований кінотеатр – Feldkino (Польовий кінотеатр), який діяв протягом 1916-1917 років.
Санітарний барак на Військовій виставці у Стрийському парку. Фото 1916-1918 рр.
Нетипову з поміж інших форму мав Сільськогосподарський павільйон, який був восьмикутним у плані та стилістично виконаним на зразок будиночка з гніздом лелек на даху. В середині експонувались роботи російських військовополонених з експозиції, зібраної доктором Ігнацем Куношом з дозволу головнокомандувача армії для Східного музею. Після перенесення виставки в Будапешт 1918 році цей павільйон отримав назву Татарського.
Військові літаки в брезентових наметах на Військовій виставці у Стрийському парку. Фото 1916-1918 рр.
Окрім згаданих вище павільйонів на Виставці також був розміщений Санітарний барак – частина споруди по прийому поповнень до австрійської армії, брезентові намети з військовими літаками, а також невеличка русинська сільська церква, запроектована Палом Хуго на підставі церков, побачених ним у Карпатах. Поруч з церквою розміщувалась польова капличка.
Русинська сільська церква та капличка на Військовій виставці у Стрийському парку. Фото 1916-1918 рр.
Загалом виставка діяла протягом 2 років. В 1918 році усі павільйони були демонтовані та вивезені до Будапешта. На даний час у Стрийському парку від експонованої тут 100 років виставки не залишилось ані сліду.
Не забувати про те, що в країні війна, і десь хтось відвойовує наші права і свободу, закликає проект вуличної галереї «Вірші з війни». Львівські стіни прикрашають віршами бійців АТО, а також символічними малюнками.
Один з таких малюнків на вулиці Бенедиктовича завершили Христина Колоша і Олександр Сівецький – художники з Бурштина. Христина, зокрема, навчалася в італійському Мілані, малює більше ілюстрації, Олександр – реалістичні графіті, однак у спільній роботі у них виходять гармонійні зображення. З попередніх їхніх цікавих графіті – величезний настінний малюнок на Івано-Франківському будинку.
Малюнки на вул. Бенедиктовича (фото Тетяна Жернова 2015р)
Малюнки на вул. Бенедиктовича (фото Тетяна Жернова 2015р)
Малюнки на вул. Бенедиктовича (фото Тетяна Жернова 2015р)
Малюнки на вул. Бенедиктовича (фото Тетяна Жернова 2015р)
Малюнок не обрамлений поезіями, але, як зазначила Христина, зображена молода дівчина в українській вишиванці, символізує Україну, маки – символ пам’яті за загиблими на війні. Водночас яскравість кольорів, лелеки, сонце – певний заклик до миру, до віри, що все налагодиться і Україна розквітне.
Малюнки на вул. Бенедиктовича (фото Тетяна Жернова 2015р)
Поруч з малюнком дівчини-України – ще декілька попередньо майстерно виконаних зображень іншими художниками. Всі вони здійснені на волонтерських засадах, тобто абсолютно безкоштовно, майстрам надаються тільки матеріали, якими вони малюють, сама робота є благодійною. Ночували, зокрема Христина та Олександр, в організатора вуличної галереї, учасника громадського об’єднання «Граніт», Андрія Мочурада.
Малюнки на вул. Бенедиктовича (фото Тетяна Жернова 2015р)
Малюнки на вул. Бенедиктовича (фото Тетяна Жернова 2015р)
Малюнки на вул. Бенедиктовича (фото Тетяна Жернова 2015р)
Малюнки на вул. Бенедиктовича (фото Тетяна Жернова 2015р)
Малюнки на вул. Бенедиктовича (фото Тетяна Жернова 2015р)
Власне Андрій Мочурад розповів для «Фотографій старого Львова», що ідея розпису стін віршами з’явилася в нього ще в 2013 році. Будучи в Австрії, помітив вірші на стінах в м. Райдені, тоді ж захотілося, щоб такі вірші були написані і українською мовою. Однак дуже довго не вдавалося знайти коштів для реалізації, після початку війни і участі Андрія в АТО, ідея перевтілилася в бажання появи не просто звичайних віршів, а віршів про війну так як багато людей на Сході писали вірші. «Ми не пишемо на стінах про каву чи про якісь ванільні речі, пишемо про війну, деякі з віршів написані воїнами, яких вже немає в живих» – зазначає Андрій. Втілення даної ідеї розпочалося, коли вдалось знайти трохи коштів, частину коштів довелось позичати. Відсотків 20 фінансування Андрій з іншими організаторами здобули через перемогу в конкурсі молодіжних проектів, решта йде з власних кишень та допомоги друзів-бізнесменів. Наразі стіна з цією тематикою розмальована ще на вулиці Устияновича, розпочато роботу на вулиці Під Дубом, в планах є вулиця Зелена, Русових, площа Різні, а також спальні райони міста. Окрім розмальовування стін, організація займається фактично їх реставрацією, над проектом працює близько 30-ти людей.
Щодо малюнків на Бенедиктовича, Андрій розповідає, що текст «Війна – це варварство, коли нападають на мирного сусіда і священний обов’язок, коли захищають свою країну» виконаний каліграфічно як арт-об’єкт. Прочитати його з першого разу не всім вдається, однак якщо добре придивитися, текст є цілком читабельним і схвалений самими учасниками АТО.
Малюнки на вул. Бенедиктовича (фото Тетяна Жернова 2015р)
Малюнки на вул. Бенедиктовича (фото Тетяна Жернова 2015р)
Малюнки на вул. Бенедиктовича (фото Тетяна Жернова 2015р)
Основна тематика останньої виконаної роботи за словами Андрія – «Повертайтесь живими додому». Ідея малюнку належала художникам Христині та Олександру, була спільно обговорена з «Гранітом», трохи видозмінена і узгоджена.
Загалом весь посил зображень такого плану – не забувати, що в країні війна, донести до людей відчуття воїнів хоча би через мистецький спосіб.
"Традиції новорічно-різдвяних святкувань у довоєнному Львові" з Ярославом Бишкевичем
У неділю, 27 грудня 2015 року, в кав’ярні-галереї «Штука» (вул. Котлярська, 8) відбулася зустріч Клубу шанувальників Галичини, присвячена традиціям новорічно-різдвяних святкувань у Львові. Розповідав львовознавець і старший науковий співробітник Львівського історичного музею, Ярослав Бишкевич.
Львовознавець і старший науковий співробітник Львівського історичного музею, Ярослав Бишкевич.
Під час лекції слухачі довідалися, як у нашому місті відзначали Новий рік, Різдво і Хануку з XVI століття до Другої Світової війни. А ще – які гастрономічні особливості були притаманними в різних національних громадах у цей період.
Зустріч Клубу шанувальників Галичини, присвячена традиціям новорічно-різдвяних святкувань у Львові.
Зустріч Клубу шанувальників Галичини, присвячена традиціям новорічно-різдвяних святкувань у Львові.
Зустріч Клубу шанувальників Галичини, присвячена традиціям новорічно-різдвяних святкувань у Львові.
Зустріч Клубу шанувальників Галичини, присвячена традиціям новорічно-різдвяних святкувань у Львові.
Зустріч Клубу шанувальників Галичини, присвячена традиціям новорічно-різдвяних святкувань у Львові.
Зустріч Клубу шанувальників Галичини, присвячена традиціям новорічно-різдвяних святкувань у Львові.
Зустріч зібрала справжніх знавців культури, історії та традицій Львова і лектору довелося добряче попотіти щоб відповісти на складні, але дуже цікаві запитання слухачів.
З лекції стало відомо, що здавалося б, традиційний для українців дідух був популярним на Різдво також і у польського населення міста, а ялинку до Львова привезли австріяки. Як гостилися, дружили та святкували львів’яни всіх конфесій та національностей можна довідатися з лекції, яку, в повному обсязі пропонуємо Вашій увазі.
Варто зазначити, що кав’ярня-галерея «Штука» давно вже стала неформальним осередком культурного життя міста, де мало не щодня проходять цікаві мистецькі заходи, концерти, лекції та відкриваються виставки.
Чимало львів’ян щодня проїжджають повз пам’ятник, який причаївся на підвищенні серед рослинності Личаківського лісопарку і помітний далеко не з першого погляду. Проте навіть ті хто його помічають, дуже рідко замислюються, що вони все таки бачать. Це пам’ятник простому селянину, який завдяки власній мужності став польським національним героєм. Парадокс у тому, що до Львова, за свого життя, він не мав жодного стосунку. Чому ж йому тоді встановили пам’ятник, який досі «спостерігає» за львів’янами зі своєї височини?
Пам’ятник Бартошу Ґловацькому. Наші дні
Життя селянина Войцеха Бартоша з Жендовіц могло б пройти спокійно і нудно, проте склалось так, що країна у якій він народився та прожив більш як 40 років, почала зникати. Внутрішні негаразди та «добрі» сусіди в особі Російської імперії, Пруссії та Австрії, вирішили долю Речі Посполитої. Не всі з цим мирились і навесні 1794 року Тадеуш Костюшко очолив повстання проти поневолювачів. Була створена військова комісія, яка почала набір чоловіків до повстанського війська і простому кріпаку Бартошу випала доля туди потрапити. У якості зброї, такі як і він селяни, брали з собою косу, тому їх називали косинерами. Через те що у них не було іншої зброї, з них формували окремі частини і не сприймали їх надто серйозно.
Й. Хелмонський. Молитва перед битвою. На своєму полотні художник зобразив загони косинерів
4 квітня 1794 року відбулася подія, яка увіковічнила Войцеха у століттях. Біля села Рацлавіце Малопольського воєводства, повстанці наштовхнулись на російську армію Олександра Тормасова. У той час як російські війська зосередились на основних силах повстанців, косинери обійшли російський загін і під особистим керівництвом Костюшка пішли в атаку. Вони захопили всі російські гармати і змусили Тормасова відступити. Нечуваний успіх! Наш герой був одним з перших, хто кинувся на ворога і захопив гармату. За таку доблесть, йому присвоїли звання хорунжого, надали прізвище Ґловацький і звільнили з кріпацтва надавши додатково ще й ділянку землі. Проте нею він так і не зміг скористатись, оскільки уже влітку був поранений в одній з битв і помер від ран.
Битва під Рацлавіцами. Полотно М. Стаховича
Битва під Рацлавіцами. Полотно Яна Матейка. У правій частині картини, під церковною хоругвою, у білій свиті, зображено Бартоша Ґловацького
Постать Ґловацького протягом ХІХ століття стала культовою і напівлегендарною. Проте, як уважний читач міг помітити, Львів у його біографії жодним чином не фігурує. Чому ж його таки вирішили увічнити саме у цьому місті? Справа в тому, що Львів у ХІХ столітті стає центром польського національного руху і вважалось, що ця постать повинна бути вшанована, з огляду на його заслуги перед поляками. Те, чи мав він відношення до міста, було у даному випадку другорядним.
Пам’ятник Бартошу Ґловацькому. Поштівка початку ХХ століття.
Пам’ятник був завершений у 1906 р. скульптором Григорієм Кузневичем за проектом іншого визначного скульптора Юліана Марковського, який передчасно помер. У 1905 р., краківський тижневик Nowości Illustrowanе зробив репортаж про створення пам’ятника. Єдину заувагу викликало у журналістів місце, де планувалось його встановити, його описали як «вкрай невідповідне», і як альтернативу висунули «більш мальовничу» територію, де проходили тренування польського «Сокула», і де Ґловацький «з радістю спостерігав би» за польськими патріотами.
Г. Кузневич під час роботи над пам’ятником. Фото з тижневика Nowości Illustrowane, 1905
Г. Кузневич у майстерні. Фото з тижневика Nowości Illustrowane, 1905.
Відкриття пам’ятника пройшло урочисто. Вже згаданий тижневик Nowości Illustrowanе зробив репортаж про подію. Після богослужіння у Катедральному соборі, всі вирушили до Личаківського парку святковою ходою. На чолі колони були кінні та піші загони “Сокула”, за ними розташувались делегації учнів та делегації різноманітних організацій, від пожежних товариств, до товариства учасників повстання 1863-64. Секретар комітету будівництва пам’ятника Фердинанд Огли, передаючи монумент місту сказав, що він символізує братання усіх станів давньої Речі Посполитої. Оркестр заграв “Бартошу, Бартошу”, а президент міста Міхальський запевнив, що пам’ятник отримає опіку і виголосив патріотичну промову, де міста, такі як Львів, були змальовані твердинями польського духу крізь віки. Цікаво, що на відкриття прибули навіть мешканці Рацлавіц, які також виголосили промову і привезли землю з поля битви, яку помістили під плитою з спеціальним написом. Виступали також посли до крайового сему та представники різноманітних організацій. Ґловацький на монументі був зображений з косою біля захопленої ним гармати, а плита на постаменті містить напис “Бартошу Ґловацькому, герою з-під Рацлавіц, від міщан і ремісників Львова. 1905”.
Урочистості з нагоди відкриття пам’ятника. Хода львівських міщан і представників товариств. Фото з тижневика Nowości Illustrowane, 1906
Пам’ятник після свого відкриття у 1906 р. Фото з тижневика Nowości Illustrowane, 1906.
Урочистості з нагоди відкриття пам’ятника. Колона «Сокула». Фото з тижневика Nowości Illustrowane, 1906.
Австрійський та польський періоди пам’ятник пережив спокійно, проте як йому вдалося вистояти у СРСР? Бартош був кріпаком і через це, його відносно легко було зображувати представником знедоленого люду. Постать і без того міфологізованого селянина тепер отримала черговий міф. 1939 року, коли Ванда Василевська написала п’єсу присвячену Ґловацькому, сумнозвісний Ярослав Галан написав про неї статтю де були такі слова: «І помандрував Бартош довгим, страдницьким шляхом до своєї батьківщини — батьківщини таких, як він, трудящих. Ванда Васілєвська оживила постать нещасного кріпака, показала його на весь зріст, правдивого і нефальшованого брехливою шляхетською легендою». Після такого, доля пам’ятника була у безпеці і він, малопомітний зі сторони дороги, отримав спокій у радянський час та своє примарне забуте існування у наші дні.
Пам’ятник Бартошу Ґловацькому. Наші дні
Отож коли в черговий раз будете проїжджати по вулиці Личаківській, відволічіться на хвилину, і погляньте на пам’ятник тому, хто став символом для свого народу, і хто, хоч і не був пов’язаний зі Львовом, отримав тут один зі своїх найкращих монументів.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела:
Сулима Камінський А. Історія Речі Посполитої як історія багатьох народів, 1505— 1795. Громадяни, їхня держава, суспільство, культура. К., 2011
Хто взагалі такий Стів Джобс, якщо його іPOD чи іPhone можна спокійно вкрасти? Хто такі Джоан Роулінг та її Гаррі Поттер разом взяті, якщо другий є початківцем у світі магії? Середньовічні книжники хоч магами не були і іPOD-ів не продукували, могли би дати фору цим обом нашим сучасникам та їхнім творінням. Не вірите? Спробуйте вкрасти якусь старовинну книжку, давній та рідкісний рукопис! В випадку, якщо на ньому є кілька характерних рядків містичного характеру, вас чекатиме страшне прокляття. Ще страшніше, аніж відкривачів гробниці фараона Тутанхамона й ще моторошніше, аніж “Клуб 27”. Знову ж таки, ніякими магами та мольфарами тут “не пахне”, бо джерелом прокляття буде сама книга, яка й “виголосить” закляття проти свого зловмисника.
Скульптура стосу книг у Берліні, 2006 рік. Фото з https://uk.wikipedia.org
Це ми сьогодні можемо дозволити собі недбалу поведінку з книгами – їх у нас безліч і в багатьох примірниках. В попередні ж епохи все було зовсім по-іншому. Книги виготовлялись в обмежених кількостях (почасти в одиничних примірниках), а поява на світ хоча б однієї одиниці, потребувала багато часу і зусиль. Інколи, перш ніж з’явитись на світ, праця могла роками вилежуватись у келії ченця-переписувача. Особливостями процесу появи книги визначалась і її ціна, яка була просто захмарною і не підйомною для більшості населення. Відомий випадок, коли в одному з монастирів Іспанії, писарі отримали за переписування Біблії 200 овець. Не менше коштували навіть підручники, що могли дорівнювати вартості двох телят, чи однієї дорослої корови. Такими факторами мотивувалось бережне ставлення до книг та намагання уберегти їх всіма можливими засобами і способами.
Одна з найдавніших пам’яток нашої книжності “Ізборник Святослава” 1073 року. Фото з http://bibliodvorik12.blogspot.com
Тепер же уявіть ситуацію, коли вчора ви віддали за книгу корову (тобто машину, мовою капіталістичного світу), а сьогодні виявляєте, що цю книгу у вас викрали. Мабуть вашому обуренню не буде меж й наступну куплену книгу (якщо таки купите), ви будете прив’язувати ланцюгами і обкладете сімома печатками. А так і робили, бо приковування книг залізними ланцюгами до місць їхнього зберігання, було поширеною практикою. Отак і боролись з явищем, яке Іван Франко називав “…прояв схибленої моралі…”, що “…досі держиться…в широких кругах суспільності…”.
Книги в “наручниках”. Фото з http://morefactov.ru
Коли вже й ланцюги не допомагали (завжди знаходились “геракли”, які їх “розривали”), автори та переписувачі книг почали використовувати і інші методи. Одним з них, і серйозним, і гумористичним водночас, були різноманітні написи та закляття. В часи, коли в Бога і забобони вірили приблизно на одному рівні, цей метод також видавався дієвим. Прочитавши на полях книги “крепке закляття або соковиту лайку” (фраза Івана Франка), крадій мав би замислитись перед вчиненням такого зла.
Книжник (Тарасевич Л. Нестор-літописець, 1763. Гравюра). Фото з http://xreferat.com
Яким чином виглядав подібний напис? Робився він на маргіналах, тобто на полях. Міг бути і збоку, але частіше всього розміщався знизу. Складався цей напис, умовно, з двох частин. Перша була зверненням-прославлянням до Бога, а водночас і іменуванням автора, або ченця-переписувача. Іван Франко тут наводить приклад Ясської Мінеї кінця XV століття, яку він бачив в бібліотеці Оссолінських у Львові. На кількох сторінках цієї збірки, на полях, розміщувалась репліка про те, що “…Волею отця і…сина і…святого духа… було написано цю мінею…рукою…Ісаія Тахадняк(а)…”. Закляття від книгокрадів ця праця не містить, але воно могло там бути в силу того, що текст виглядає неповним. До того ж, інші роботи, де є такі заклинання, починаються схожим до цієї чином.
Працівники друкарні. Фото з bibliodvorik12.blogspot.com
Скажімо, Перемиський Пролог XVII століття, текст якого Франко подає в третьому тому своєї збірки апокрифів, містить уже як ввідну частину, так і заключну, тобто заклинання. Вступна має наступний вигляд: “Волею отця і…сина і…святого духа…року божого від народження 1607 місяця ноебрія дня 23…”. Далі йде, що ця книга була створена для храму Параскеви одного з сіл і належить саме цьому храму. Потім заключна частина: “…і да прибуває вічно і непорушному в цьому храмі. А якщо би хто смів віддалити її, хай буде відлучений від отця, сина і святого духа…”. Цей текст продовжується словами, що такого зловмисника безперервно повинен палити вічний вогонь і гризти хробаки. Фактично, йому обіцяють пекло.
Писар XV століття за роботою. Фото з https://ru.wikipedia.org
В іншому Перемиському Пролозі, написаному 1636 року, можна натрапити на ще одну цікаву деталь в сфері книжкових заклинань та боротьби з цими висловами з боку крадіїв. Так, в цьому тексті абсолютно непошкодженою є вступна частина, де йдеться що ця праця написана в ім’я Отця, Сина і Святого Духа. В цілості і той фрагмент, де інформується, що “Пролог” написав “раб божий Макарій”. Далі ж, на місці де й повинне було розміщуватись закляття, букви зішкребли, а на їх місці, очевидно пізніше, поміщено новий напис. Цей напис інформує, що “…до Терновец храму святого славного пророка Іллі, аби її (книгу) ніхто не смів віддати від цього храму”. Зшкрябаний текст Іван Франко трактує як ознаку того, що крадії таки дійсно боялись заклинань і не хотіли мати справу з книгами, які їх містили.
Загальний вигляд Євангелія 1636 року. Фото з http://www.chytomo.com
Про Перемиський Пролог є ще одна “краплина” цікавої інформації. В XVIII столітті він належав священику Павлу Свідзинському. Той створив свій авторський підпис для книги і додав його до вже існуючих: “..ця книга моя, свідок тому Бог. Тут буде моє ім’я: Павло від народження…якщо хочеш, щоб я тебе любив, то її не кради. Краще купити її, аніж узяти задарма…”. Невідомо, чи такий напис викликав би в крадія почуття жалю, співчуття чи поваги до авторського права, але Павлу Свідзинському “+” за оригінальність і креативність.
Внутрішня сторона оправи Євангелія 1636 року. Фото з http://www.chytomo.com
Траплялися інколи й “совісні” крадії, як їх називав Іван Франко. Удостоїлись вони такої назви за те, що коли крали книжку, видерли з неї лише той фрагмент, де було закляття (боялись). Натомість, неушкодженими залишились ті місця, де вказано хто є автором праці та з якої місцевості вона походить. Як приклад такої праці, Франко наводить Замойський збірник першої половини XVII століття, який він бачив в бібліотеці Львівського університету. Було залишено ту частину, де йшлося що працю написав ієромонах Алексій для Софея з Полоцька. Фрагмент з закляттям має неповний вигляд. В ньому йдеться, що якщо ж хто “данину” цю “відійме” від церкви Софея, хай буде “клятий і проклятий”.
Писар працює, а демон Тітивіллус за ним наглядає. Може забрати писаря до пекла за нестаранну роботу. Фото з https://lvivmedievalclub.wordpress.com
Цікавий запис гумористичного характеру є в одному з рукописів XVIII століття, який зберігався в приватній бібліотечній колекції Івана Франка. Цей запис – це поміщені на початку цієї статті римовані рядки: “Хто би мав сію книгу вкрасти, тому сім літ свині пасти”.
Маргінальний напис на Євангелії 1636 року. Фото з http://www.chytomo.com
Цікавим, з огляду на уміщені в ньому закляття, є також і Львівське Євангеліє 1636 року. Цю працю було видано в друкарні Львівського Успенського ставропігійного братства. Увагу в цій праці привертає чорнильний рукописний фрагмент внизу однієї зі сторінок: “…ця книга названа Євангеліє передана до храму святого чудотворця Николи…в село Лішню…за кошти мужів богобоязких…по імені Зеновій, Андрей, Іван…хто би мав цю книгу віддалити від храму чудтворця Николи – на того прокляття…”.
Місце, бе була друкарня Успенського братства та Ставропігійного Інституту. Фото з ltdaily.info
Після переглянутого виникає наступне питання: наскільки подібні записи-закляття були дієвими та помічними проти крадіїв? Якщо йти за логікою Івана Франка, виглядає що дуже навіть помічними – не дарма ж їх видирали і заштриховували. Як воно було насправді складно сказати. Очевидно, окремих з цих записів окремі крадії могли боятись. Разом з тим, сумнівно, що одними лише записами проблему можна було вирішити.
Требник Успенського братства, 1695 рік. Фото з www.gelos.kiev.ua
На сам кінець, наведемо ще одну “пікантну” історію від Івана Франка, яка показує зворотню сторону медалі. Цієї історією Франко ще раз “намагатиметься переконати” нас, що цих написів таки боялись. Й боялись не лише самі крадії, але також і священики. Так, якось Іван Франко з одним зі священиків “попався” у паперах на старій дзвіниці. В процесі пошуку, Франко натрапив на старі “Ірмолай” та “Требник”. Священик уже збирався подарувати їх шукачу, коли побачив на полях характерний напис: “…якби хтось смів цю книгу від цієї церкви віддалити, буде мати зі мною справу перед судом у Бога..”. Після цього священик перепросив і змінив своє рішення, сказавши Франку “…цього не можу подарувати. Не знати ким був той небіжчик, що це написав, а я старий, скоро помру…”. Іван Якович спробував врятувати ситуацію: сказав, що книги тут пропадуть, чи хтось знищить їх, але на священика нічого не діяло. Він навідріз відмовлявся чіпати ці книги. Говорив, що хай хтось інший дере їх, чи виносить звідси, але він сам не хоче бути до цього причетний.
Скрипторій. Фото з https://lvivmedievalclub.wordpress.com
Якщо в цій розповіді Франка-науковця було більше, аніж Франка-письменника, закляття і дійсно могли виконувати покладену на них функцію. Як би там не було, може й нам сьогодні варто повернутись до подібної практики? Повернутись не так заради боротьби з викрадачами книг, як через оригінальність, таким чином, сліду в історії від нашого покоління. Спробуйте лише на секунду це уявити. “Ця стаття моя, свідки тому читачі “Фотографій старого Львова”. Тут буде моє ім’я: Євген від народження…якщо хочеш, щоб я тебе любив, прочитай цю статтю!”. Якось так)).
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Франко І. Записки против книгокрадів у старих книгах та рукописах / Іван Франко // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – Київ: Наукова думка, 1982. – Т. 37. Літературно-критичні праці (1906 – 1908) – С. 255 – 259;
Листвак Г., Дзендзелюк Л. Дослідження основних елементів у стародруках (на прикладі Львівського “Євангелія” 1636) // Кваліологія книги. – Львів: Українська академія друкарства, 2009. – Випуск №1. – С. 3 – 7.
В п’ятницю, 25 грудня 2015 року, актори академічного духовного театру «Воскресіння» подарували львів’янам та гостям міста чудову безкоштовну виставу «Різдвяна феєрія».
Перформанс відбувся на площі перед Гарнізонним храмом святих апостолів Петра і Павла (вул.Театральна 11). А розпочався він з карнавалу великих масок, які пройшли центром міста.
Актори використали 12 чотириметрових масок, що символізують образи Божої Матері, ангелів, Йосифа та Марії, царя Ірода. Сама ж історія Різдвяної феєрії має в своїй основі елементи різдвяного вертепу.
Сцена з вистави академічного духовного театру «Воскресіння» під назвою «Різдвяна феєрія»
Тому у виставі з’являються персонажі вертепу – троє царів, які сповіщають про народження месії. Селяни та інші люди, котрі радіють з цієї новини, з’являються ангели, які також сповіщають про радісну новину. А цар Ірод в оточенні своїх пекельних слуг починає шукати новонароджене дитя. Ангели розчищаючи дорогу для приходу месії. Святий Йосиф та Марія з дитям на руках з’являються перед народом і весь світ торжествує.
Все дійство було осяяне вогнями та відбулося під звуки Різдвяної коляди.
Грудень 2015 року сміливо можна відносити до осінніх чи весняних місяців. І все тому, що зимою, як говорять у народі, в цьому місяці і не пахло. І хоча +10 за вікном, сухі тротуари та кінцівки не в гіпсі мають свої переваги, проте є те, за чим більшість людей, а особливо в святкову пору, по справжньому ностальгують. Мова йде про сніг, котрий цієї зими доводилось спостерігати лиш на картинках. Думки про цей неодмінний атрибут зими спонукають поглянути старі фотографії Львова та дізнатись на скільки засніженими вулиці виглядали колись.
Двометрові стіни снігу на вул. Стрийській. Фото 1920-1930-х рр.
Найбільш захоплюючими є зимові світлини Львова австрійських та польських часів. Зими в ті часі були по справжньому суворими з від’ємними температурами та достатньою кількістю снігових опадів. Оскільки вплив підземних комунікацій на температуру дорожнього покриття 100 років назад був мізерним, тай наземного транспорту, а тим паче взимку, по цих дорогах курсувало не багато, то сніг на вулицях починав топитися тільки з настанням теплої погоди. Через це, нерідко можна зустріти фотографії, на котрих снігові стіни обабіч доріг досягають 2 метрів, а то і вище.
Розчищення снігу львівським трамваєм. Фото першої чверті XX ст.
Про автоматизовану снігоприбиральну техніку тоді ніхто навіть й уявлення не мав, тому очищення вулиць відбувалося найбільш традиційним способом, а саме лопатами. Що правда, поява електричних трамваїв у місті дала можливість дещо спросити процес розчищення хоча б тих вулиць, де були трамвайні колії. Для цього спереду трамваїв кріпилися спеціальні снігозбирачі, що відгортали сніг з колій на узбіччя, даючи можливість цьому виду громадського транспорту впевнено курсувати навіть після потужних заметіль.
Спорудження снігових стін біля залізничного полотна Львів-Тернопіль. Фото першої чверті XX ст.
Цікаво, що проти снігових заметів на залізничних коліях боролись дещо оригінальнішим методом. Вздовж залізничного полотна, з обох боків, споруджувалась імпровізована стіна зі снігових блоків, яка будучи своєрідним бар’єром захищала колію від заметілі.
Замові катання по засніжених парках Львова. Фотографії першої пол. XX ст.
Про лижний спуск і трамплін на Кайзервальді за часів польського Львова чув мабуть кожен, проте в роки, коли природа не скупилася на сніг, для катання на санчатах та лещетах (так колись звали лижі) годилися усі парки міста, де були хоч якісь пагорби та схили. Одним із улюблених місць прихильників зимового катання був парк Кілінського (Стрийський парк).
Парк Кілінського (Стрийський парк) 10 квітня 1912 року. Фото 1912 року
Мабуть, досить добре в пам’яті львів’ян закарбувалася зима 1912 року, коли ще в середині квітня місяця, в час Великодніх свят місто було засипане снігом. Цікаво, що практично 100 років по тому ситуація повторилася.
Прибирання снігу на проспекті Леніна (Свободи) в радянський час. Фотографії 1960-х рр.
Не менш лютіші були зими за радянських часів. Саме в цей період рятувати засніжені вулиці вперше беруться снігозбірні машини. Проте, їхніх потужностей на ціле місто звичайно що не вистачало, а тому доводилось прибігати до вже звичного й перевіреного часом способу – людської праці. Жінки з так званими «шуфлями» були буденною картиною для зимового Львова.
“Градусник” на проспекті Леніна (Свободи). Фото 1962 року
Мабуть, намагаючись зайвий раз підкреслити суворість львівських зим, в 50-х роках XX ст. на проспекті Леніна (Свободи) було встановлено майже триметровий градусник в дерев’яній оправі. І хоча його функція була суто інформативною, адже ніякої вишуканості в його виконанні не було, та подейкують, що в ті роки, зимою, “градусник” був одним із улюблених місць для призначення побачень.
Засніжені алеї та парки Львова. Фотографії 1960-х рр.
Зайвим нагадуванням, за що ж люди так люблять засніжені зими, є кілька світлин осипаних снігом алей та парків, котрі ще дужче підживлюють бажання усе таки застати засніжені вулиці цієї зими.
На завершення 2015 року Львів отримав неймовірний подарунок у вигляді високого статусу міста літератури ЮНЕСКО. І це дає дуже багато, адже сприяє розвитку літературного туризму та популяризації української культури у світі, інтеграції Львова у світовий літературний контекст.
Такий титул, безперечно, додає ще й особливої інтелігентності і шарму, адже те, що давно знав кожен львів’янин, визнали у світі. Це означає, що до міста Лева їхатимуть не лише на каву і шоколад, відтепер до міста манитиме ще й книга. Адже Львів – це місто де читають, де черпають натхнення для нових текстів, про яке пишуть вірші і створюють непересічні романи. Тож невипадково сьогодні ми говоримо про книги, а саме про книгарні Львова.
Загалом у місті Лева налічується близько півсотні книгарень, де можна відшукати видання різної тематики та авторів. Сьогодні мова піде про деякі з тих, що знаходяться в історичному центрі міста поблизу площі Ринок. Це не просто місця, де можна придбати літературу, це щось більше – осередки неймовірного затишку і панування книжкового духу.
Книгарня «Видавництва Старого Лева». Львів, площа Ринок 12
Серед книг «Видавництва Старого Лева» є що обрати
Відносно недавно на площі Ринок з’явилася книгарня «Видавництва Старого Лева». Вона знаходиться у будинку № 12. Тут ви знайдете всі книжкові новинки найвідомішого львівського видавництва та інформацію про найближчі літературні презентації.
Книгарня на вулиці Вірменській 32 у Львові
Букіністична книгарня на вулиці Вірменській – місце з особливою атмосферою
Якщо прогулюватися вулицею Вірменською, варто не пошкодувати часу і зазирнути до цікавої букіністичної книгарні у будинку 32. Тут панує справді інтелектуальна атмосфера: від стелі до підлоги – полиці з книгами, старовинні карти, раритетні меблі. Здається, за дверима цієї книгарні – машина часу.
Якщо ви шукаєте якесь раритетне видання, радимо завітати саме сюди.
Нова книгарня «Є» у Львові на вулиці Галицькій
Інтер’єр книгарні «Є»
Одна з найпопулярніших книгарень не тільки у Львові, а і в Україні – книгарня «Є». Саме тут кожного місяця відбувається ціла програма літературних зустрічей, обговорень та презентацій. На проспекті Свободи 7, книгарня існує вже довгий час. Тут можна не тільки придбати потрібну літературу, а навіть почитати все, що представлено на полицях магазину у читальному залі. Нещодавно у Львові з’явилася друга філія книгарні «Є» на вулиці Галицькій.
«Книгарня на Федорова» у Львові
інтер’єр «Книгарні на Федорова»
Прогулюючись вулицею Федорова складно не думати про книжки, адже поруч і пам’ятник відомому друкареві, і букіністичний ринок поряд з ним. Звісно ж тут є місце і для книжного магазину, який має назву «Книгарня на Федорова». Якщо ви шукаєте цікаве подарункове видання, знайти його тут – не проблема.
У цій книгарні кожен знайде щось для себе
Світло знань львівської книгарні
Часом варто відкласти справи і посидіти за чашкою кави у такій літературній атмосфері
Книгарня на вулиці Братів Рогатинців
Ще одне надзвичайно атмосферне літературне місце в центрі Львова – книгарня на вулиці Братів Рогатинців 30. Воно особливе тим, що тут можна знайти як і останні літературні новинки, довідкову літературу, так і букіністику різних років та різними мовами. Окрім того, тут можна випити запашної кави та почитати те, що сподобалося в одній з кімнат, а серед сотень книг знайти справді раритетні видання. Приємно вражає інтер’єр: серед стелажів з літературою стоять важкі дубові крісла та столи, на стінах – цікаві картини. Здається, тут можна засісти надовго за філіжанкою кави та хорошою книгою.
Та і де ще, можна купити книгу за 5 грн?
Книгарня «Клубу сімейного дозвілля» у Львові
Книгарня «Клубу сімейного дозвілля» у Львові
На цій же вулиці у будинку 15 розмістилася книгарня «Клубу сімейного дозвілля». Привертають до неї увагу рядки незрівнянної Ліни Костенко, які виведені на стіні поряд з входом до магазину. Це місце варто радити тим, хто любить заощаджувати, адже тут часто діють різні акції та знижки.
Справжній книжковий супермаркет «Дім книги» у Львові
Вітрина магазину «Дім книги»
Хороший вибір літературної «їжі» для розуму пропонує магазин «Дім книги» на площі Міцкевича 8. Це справжній книжковий супермаркет. Тут добре шукати довідкову, методичну та навчальну літературу. Якщо ваша ціль – художня чи дитяча книга, ви теж знайдете її тут.
27 грудня 2015 року у Львові відбулося освячення та відкриття пам’ятника о. Михайлу Вербицькому – авторові музики державного гімну України.
Священик УГКЦ Михайло Вербицький
Пам’ятник встановили на розі вулиць М. Вербицького, С. Бандери та Ген. Чупринки. На місці, яке було затверджене на засіданні виконкому Львівської міської ради ще 25 січня 2013 року.
Пам’ятник о.Михайлу Вербицькому, 27 грудня 2015 року
Замовником на проектування, виготовлення та встановлення пам’ятника є Львівське суспільно-культурне товариство “Надсяння”. Кошти на виготовлення збирали за участі громади та церкви.
Архієпископ Митрополит Львівський Ігор Возьняк освячує пам’ятник о.Михайлу Вербицькому у Львові, 27 грудня 2015 року
Архієпископ Митрополит Львівський Ігор Возьняк освячує пам’ятник о.Михайлу Вербицькому у Львові, 27 грудня 2015 року
Для координації всіх дій, пов’язаних зі спорудженням пам’ятника було створено громадський комітет, співголовами якого є відомі громадські діячі Ігор Калинець і Тетяна Крушельницька.
У 2014 році відбувся Всеукраїнський відритий конкурс на кращу концептуальну ідею пам’ятника, на який подали 21 конкурсний проект. Перемогу отримала робота скульпторів братів Володимира та Андрія Сухорських.
Ігор Калинець на відкритті пам’ятника о.Михайлу Вербицькому у Львові, 27 грудня 2015 року
Пам’ятник має висоту 2,9 метри. Композиція складається з бронзової скульптури постаті о. Михайла Вербицького та гранітної стели, на якій вирізьблені ноти мелодії українського гімну.
Відкриття пам’ятника о.Михайлу Вербицькому у Львові, 27 грудня 2015 року
Відкриття пам’ятника о.Михайлу Вербицькому у Львові, 27 грудня 2015 року
Відкриття пам’ятника о.Михайлу Вербицькому у Львові, 27 грудня 2015 року
Відкриття пам’ятника о.Михайлу Вербицькому у Львові, 27 грудня 2015 року
Відкриття пам’ятника о.Михайлу Вербицькому у Львові, 27 грудня 2015 року
Участь у відкритті взяли кілька сотень мешканців та гостей міста, серед них представники церкви, обласної та міської влади, громадські діячі. Закінчився захід урочистим покладанням квітів.
Життя цього митця пролетіло у добу великих перемін, вихоплюючи з творчої майстерні і кидаючи у вир двох світових воєн. Світові війни двічі спроваджували його до Львова, де майстер залишив по собі значний слід і заслужив честь бути увіковічненим в назві однієї з вулиць. Цей художник – Леонід Перфецький, наддніпрянський козак, який став своїм на берегах Полтви.
Леонід Перфецький – наддніпрянський козак. Фото з сайту milua.org
Леонід Перфецький народився 23 лютого 1901 року в селі Ладижинка Київської губернії (нині – Черкаська область). Його батьки походили з Холмщини, але переїхали на Велику Україну. На цьому їхній переїзд не закінчився – гімназію Леонід закінчив в російському Орлі. Потяг до малювання відчував зі шкільної лави, але у вирі Першої світової війни було не до мистецтва. У 1917 році він вступив у московський університет, але невдовзі був мобілізований до армії. Граніт науки перетворився на солдатську муштру, яку Леонід проходив у школі прапорщиків у Петергофі. Отримавши після вишколу звання корнета, готувався до виїзду на фронт, але революційні події 1917 року скорегували його плани.
Після більшовицького перевороту родина Леоніда виїхала до Казані. Там, після того, як татари проголосили свою незалежність, Перфецький вступив до війська цієї республіки. Поряд з цим була можливість навчатися у Казанському університеті, чим українець і скористався. Правда, й тут провчився недовго – більшовики швидко завоювали татарську республіку, тож Леонід лише йому відомими дорогами повернувся в Україну. На батьківщині тривали визвольні змагання, тому його військовий досвід виявився затребуваним. Без вагань вступив до українського війська, отримавши ранг хорунжого кінноти Чорноморського коша. Командував сотнею кіннотників у полку полковника Крата, неодноразово вступаючи в бій із більшовиками.
Олекса Харлампійович Новаківський
Після упадку української державності Леонід Перфецький опинився у Польщі в таборі для інтернованих осіб, а після звільнення, на початку 1920-х років переїхав до Львова. У місті Лева він записався на навчання до школи Олекси Новаківського, але занять у відомого українського майстра було йому замало. Одержимий запалом здобути грунтовні мистецькі знання, Перфецький переїжджає до Кракова, де стає студентом Академії мистецтв, зголосившись у клас професора Дембіцького.
Так митець з жалем розпрощався із вояцьким мундиром та шаблею, але його зброєю стає пензель і палітра. Своїми першими полотнами на теми визвольних змагань («Наскок мазепинців», «Батарея в небезпеці») заповнив таку важливу прогалину в українському мистецтві, як створення наочного матеріалу для виховання майбутніх поколінь.
Л. Перфецький. «Бій під Крутами». Фото з сайту wikipedia.org
Краків також не дав Перфецькому усього, що він прагнув здобути, тож у 1925 році він виїхав до Парижа, де продовжував здобувати мистецьку освіту в приватній Академії Андре Льота. У той час, як більшість художників-початківців, в тому числі й українського походження, своїм місцем проживання обирали богемний Монпарнас, Леонід Перфецький, віддавши данину моді й повештавшись разом з іншими, обрав для себе Монмартр. Поселився в будинку на вузенькій старій вуличці «Овернської вежі». У його помешканні домінантною реліквією була стара піч, яка надавала кімнаті вигляд майстерні середньовічного алхіміка. А все інше: книжки, пензлі, ескізи, малярське приладдя – доповнювало її внутрішнє убранство. Прикрашали оселю художника й вояцький мундир вояка УНР та турецька шабля, яка була його вірною посестрою під час визвольних змагань. Цю шаблю Леонід Перфецький доглядав, наче одержимий. Пензлі і палітра могли в нього тижнями лежати немитими, а шабля завжди виблискувала відчищеним і наоливленим лезом.
Монмартр, вулиця Рю Лепік, поч. ХХ ст. Фото з сайту gazeta.ua
Париж затримав митця надовго, тут він вдосконалював свою майстерність, здобував славу, на громадських засадах був мистецьким завідувачем бібліотеки імені Симона Петлюри. У той час, коли більшовики вбивали на рідних землях гін українців до волі, коли руйнували храми і знищували людей кулями та голодом, художник відображав добу визвольних змагань та часи козацької звитяги у своїх картинах. Завдяки його творчості західний світ міг бачити геройство та славу поневоленого народу.
Художні полотна Леоніда Перфецького («Бій під Конотопом», «Козаки під Трапезундом», «Бій під Крутами», «Останні бої», «Розстріл під Базаром») базувалися на історії України, боях, парадах, сутичках українських військових підрозділів із більшовиками. Виконані вони були у яскравих кольорах, динамічно, від них віяло чимось живим. Але навіть змальовуючи трагічні сторінки української історії – бійців армії УНР у «Чотирикутнику смерті» чи козаків у запеклій битві, художник не був митцем жорстоким і кровожерним, він далекий від стилістики баталістів більшовицького соцреалізму.
Л. Перфецький. «Здобуття Київського Арсеналу». Фото з сайту milua.org
Тиранія більшовицького сатрапа Й. Сталіна обминула митця, але зовсім поруч ставав на ноги інший – А. Гітлер, який також планував схилити увесь світ собі під ноги. У червні 1940 року перед ним упав Париж. Для французів настали важкі часи – за кілька місяців після окупації їхньої країни їх почали вивозити на примусові роботи на заводи та сільськогосподарські угіддя Німеччини. До однієї з груп «гастарбайтерів» німецька влада включила й Леоніда Перфецького, відправивши його як наймита до одного з німецьких бауерів. Під час цього «переселення» зникло близько двох десятків робіт митця із його паризького помешкання.
З німецьких полів талановитого художника вдалося витягнути керівництву «Українського Видавництва» у Львові, яке запевнило німців, що Перфецький – незамінний ілюстратор і що в царині малярства з нього помочі буде більше, аніж у сільському осподарстві. Відтак у Львові митець виконав декілька обкладинок до книжок та оформив низку малюнків до часопису «Наші дні». Оскільки видавнича справа була під наглядом німецьких цензорів, робота просувалася вкрай повільно, що не давало художнику змоги гідно заробити на прожиття. Аби забезпечити собі щоденний харч та житло, Леонід Перфецький перейшов до Української мистецької школи, де викладав учням техніку рисунку.
“Наші дні” – фрагмент титульної сторінки
Коли в 1944 році більшовики знову наблизилися до Львова, митець ухвалив доволі несподіване рішення – він надумав не їхати далі на Захід, а зголоситися добровольцем до дивізії «Галичина». Щоправда, своє завдання у дивізії вбачав не у вояцькій звитязі, а в документальній хронології та ілюструванні подій і їхніх учасників.
Як згадував дивізійник Олег Лисяк, «в нашій обителі біля Цельовца появилася людина в уніформі, хоч без зброї. З шляхетними рисами обличчя – вона зовсім не «пасувала» до того цілого нашого товариства. Виявилося, що це приділений до нас славний маляр-баталіст Леонід Перфецький, який якимсь дивом став малярем-звітодавцем». Вважаючи себе не вояком, а документалістом, митець рішуче відмовився доповнювати своє похідне спорядження карабіном, шоломом і протигазом. «Як мене, кіннотчика «Залізної Дивізії», більшовики без шолома не викінчили, то я і тепер дам собі раду», – пояснював свою відмову. Зі зброї носив із собою в кишені невеличкого револьвера, та й то радше для захисту, аніж для того, щоб заподіяти ворогу шкоду.
Невдовзі для молодих хлопців, яких війна закинула в окопи далеко від рідного дому, художник став розрадником і психологом. Американці бомбили околиці Марбурга – Перфецькому ні по чому – малює далі, незважаючи на те, що зовсім поряд вибухають снаряди. Підвівши голову і зауваживши, що котрийсь із новачків ціпеніє від страху і може накоїти дурниць, запитує: «Ви, може, з Бучача?» – «Ні, я не з Бучача». – «А, диви! Як то люди на війні зустрічаються. Я також не з Бучача». Страх покидає молодика, а художник далі береться за олівець. Під час перепочинку розважав дивізійників розповідями зі свого життя, ворожив їм на картах, передбачаючи долю… Про свої ж плани після війни розповідав так: «Поїду на самотній острів і буду там жити». Навіть німецькі солдати шанували фронтового художника, величаючи його «Гер Професор», а що вже казати про своїх хлопців.
Л. Перфецький. «Похорон вояка». Фото з сайту milua.org
В останні місяці війни частина дивізійників опинилася аж у Австрії, де після капітуляції Німеччини перейшла до британської армії зі зброєю, склала її і опинилася в таборах для переміщених осіб. Згодом колишні вояки отримали дозвіл на переїзд до Англії, але Перфецький обрав інший шлях. Пройшовши перевірку, він перебрався не на самотній острів, а до Канади, хоча й там облаштував собі життя відлюдника. Маючи родичів у Торонто та в Філадельфії, Леонід Перфецький поселився у церковному будинку французької катедри. Знання французької мови допомогло художнику швидко облаштуватися на новому місці і зав’язати ділові контакти з українськими та французькими церковними установами. Відтак за деякий час він розписав у Монреалі кілька церков, створив десяток образів, але найбільшим його здобутком у царині релігійного мистецтва стали ілюстрації до «Апокаліпсису» Івана Богослова. Пророчі біблейні мотиви художник поєднав із збройними проблемами доби, в якій йому довелося жити; показав, що може настати кінець не тільки поганським віруванням, але й цілій планеті.
Друга світова війна, поламавши життєвий устрій митця, завдала йому й інших прикрощів – частина його творчої спадщини, яка зберігалася в музеях Львова, з приходом перших більшовиків була знищена. До зникнення полотен з Парижу приклалися вже німці. До пори, до часу залишалася неушкодженою збірка творів художника в Українському музеї у Празі, але наприкінці війни в його приміщення влучила авіаційна бомба, понівечивши чимало полотен на історичну тематику. Ті ж, що вціліли, кращої долі не зазнали – чеські комуністи передали їх емісарам із Москви, а далі вони безслідно зникли.
На Американському континенті до батальних сцен художник повертався уже вкрай рідко. Поряд із розписом церков та створенням ікон Леонід Перфецький у вільний від основної роботи час малював комікси на тему «Україна в боротьбі», звеличуючи тих українських повстанців, які жили в українських горах та лісах і заливали за шкуру гарячого сала більшовикам та їхнім посіпакам.
«Перелицьована» митцем «Енеїда». Фото з сайту uartlib.org
А ще Леонід Перфецький на свій лад «перелицював» «Енеїду» І. Котляревського, зобразивши Енея та його побратимів в одностоях українських військових формацій. На Американському континенті в середині 60-х років прихильники його творчості допомогли організувати декілька персональних виставок, які з успіхом пройшли в Едмонтоні, у Філадельфії та в Нью-Йорку.
На старість літ художник, який жив самітником, аби не бути обузою для родичів для знайомих, замешкав у будинку для літніх людей. Помер Леонід Перфецький 25 жовтня 1977 року в Монреалі. Похований на місцевому цвинтарі Маунт-Рояль.
Тарас БАЛДА
Список використаних джерел:
Кедрин І. Баталіст Леонід Перфецький // Свобода. – 1965. – 24 берез.
Леонід Перфецький: монографія. / За ред. С. Гординського.– Нью-Йорк-Торонто, 1990.
Вчора, 26 грудня 2015 року в “Арт галереї мадам Пальмгрен” (вул. І.Федорова, 8) відкрилася виставка художниці Ольги Бартиш під назвою «Я-diletant», на якій представлено 33 роботи мисткині.
Ця виставка є першою в творчій кар’єрі Ольги Барташ – людини, котра залишила кар’єру успішного журналіста, вийшла зі своєї зони комфорту і одного дня вирішила стати художницею.
Художниця Ольга Бартиш
“Почала з пастелі, почала просто малювати. А до того підмальовувала час від часу, трошки щось собі. Але я мала внутрішню впевненість, що зможу малювати. Ходила по галереях, дивилась на інші роботи і розуміла, що я можу робити десь подібне і почала малювати. Моє хобі стало моєю роботою.” – розповіла Ольга.
Відкриття виставки художниці Ольги Бартиш «Я-diletant»
Мисткиня зважилася на серйозні зміни в житті в уже усвідомленому віці і, завдяки підтримці чоловіка та родини, залишила все і стала художницею. Минуло близько року і зараз це заняття уже стало для Ольги Бартиш основним у її житті.
Експозиція виставки художниці Ольги Бартиш «Я-diletant»
Експозиція виставки художниці Ольги Бартиш «Я-diletant»
Експозиція виставки художниці Ольги Бартиш «Я-diletant»
Експозиція виставки художниці Ольги Бартиш «Я-diletant»
Експозиція виставки художниці Ольги Бартиш «Я-diletant»
Експозиція виставки художниці Ольги Бартиш «Я-diletant»
Експозиція виставки художниці Ольги Бартиш «Я-diletant»
“Я розумію, що є художники професіонали, які роблять все у сто разів краще, а я початківець, який тільки починає свою дорогу. Але це моя мрія, яка стала реальністю. Це як в свідомому віці не боятися все змінити. В один момент довіритися собі, Богові і не боятися йти вперед своєю дорогою”, – сказала художниця на завершення нашої розмови.
Виставка Ольги Бартиш «Я-diletant» експонуватиметься в “Арт галереї мадам Пальмгрен” (вул. І.Федорова, 8) до 14 січня 2016 року.
Сучасна молодь не може уявити собі Львівщину без Олеського замку, а точніше, без музею-відділу Львівської національної галереї мистецтв імені Б. Г. Возницького в ньому. Здавалося б він був завжди і завжди вабив до себе туристів зі всього світу пропонуючи оглянути безцінні скарби українського мистецтва. Проте, так було не завжди, років 50 тому замок знаходився в жалюгідному стані і, як тоді виглядало, доживав свої останні дні. Так би й сталося, якби не Борис Григорович Возницький, який вдихнув у нього друге життя. Пропонуємо Вам унікальну історію битви за замки, розказану головним героєм Борисом Бозницьким на сторінках наукового збірника Львівської національної галереї мистецтв ім. Б.Г. Возницького.
“І960-1970-і роки дали в результаті експедицій великі набутки. Львівська картинна галерея з музею другої категорії (всі інші у Львові були першої стала одним з найбільших музеїв в Україні. Необхідні були додаткові площі, як для експонування, так і для збереження великих державних цінностей.
Вже в шестидесятому році почались пошуки приміщень. Першим був костел бернардинів у Львові. В той час я працював у Львівському музеї українського мистецтва і директор Іван Катрушенко передачу цього костелу не підтримував, але й не заперечував.
До 1961 року в соборі знаходився склад, після котрого в приміщенні залишився справжній погром. Скульптура з вівтарів лежала по кутах, підлога розбита, стіни оббиті у ріст людини. Разом з колективом музею ми очистили приміщення, скульптуру поставили на місця. Коли я переходив на роботу у Львівську картинну галерею, мені запропоновано було забрати і костел, як «придане».
Щорічно там прибирали, впорядковували скульптуру, почали очищати підвали, відремонтували підлогу. Хоча увесь час було відомо, що плани відкриття там музею львівської барокової скульптури нездійснені. Дійсність шестидесятих років не дозволяла цього зробити. В шестидесятих-семидесятих роках костел заповнився скульптурою з експедицій – понад тисячу творів 16-18 ст. зайняли хори та простір усіх приміщень. Десь в кінці шестидесятих були виготовлені експозиційні стелажі. Найбільшою проблемою стало знаходження з одному приміщенні поряд зі скульптурою, що не була заражена шашелем, фігур ушкоджених жуком-деревогризом.
В експедиції. 1960-і роки.
У 1969 році як музей було відкрито каплицю Боїмів. Ми застали тут лежачі на підлозі фігури Богоматері з Марійської площі та Христа у гробі. Всі скульптури були дуже понищені. Багато людей, серед них і доктор мистецтвознавства, мій колега Павло Жолтовський не вірили в те, що каплиця й надалі буде відкрита.
На наступний рік почалася епопея “завоювання” Свіржського замку. Знаючи, що замком не перший рік займався головний архітектор області Андрій Михайлович Шуляр, до нього було на-правлене перше звернення про передачу пам’ятки галереї. Відмова була категорична.
Олеський замок, фото кінця 60-х років
Від цього рішення пройшов майже рік. Листи на ім’я голови облвиконкому на підтримку галереї підписали спілки художників, письменників та архітекторів. Всі підтримували галерею. В якийсь день на об’єкт виїхав голова облвиконкому Семен Стефаник: «І що тому Возницькому тут потрібно. Лишився всього один камін». Але справа все більше формувалась в користь галереї.
Рішуча розмова відбулась з Андрієм Шуляром пізньої осені 1969 року. Він запропонував відмовитись від Свіржа і зосередити свою увагу на Олеському замку. Я зрозумів, що тут перспектив набагато більше, хоч і замок був в гіршому стані.
Влітку 1969 року наукові працівники галереї здійснювали свою чергову експедиційну поїздку на Волинь. По дорозі заїхали в Олеський замок.
Олеський замок. Фото 1960 року
Це була страшна руїна. Олена Ріпко, Марія Видашенко, Ніна Гарус та інші працівники зайшли в садок, там набрали яблук та за наказом завгоспа профтехучилища, що було розташоване в колишньому монастирі капуцинів, мусіли звільнитися від трофеїв.
Таким було перше знайомство з об’єктом, а в кінці раку замок вже був наш. Зима пройшла спокійно, а на початку березня [1970] в інтер’єрах вже почали працювати працівники галереї – валили новоспоруджені стіни, що були поставлені у зв’язку з підготовкою замку під гуртожиток. Серед перших, хто працював у замку, були Роман Бучко, Женя Кормаков, Вадим Волков.
Шуляр, Могитич, Возницький, Кудін біля Олеського замку. Початок 1970-х років.
Добрих п’ять років проводились роботи по реставрації пам’ятки та пристосуванню її під музей. Коштів було багато, робітників також. Раз в тиждень приїздив Андрій Шуляр, головний інженер Львівських міжобласних науково-дослідних майстерень Іван Могитич, інженери Управління архітектури.
Вирішувалось все на ходу. Можливо, не завжди правильно, але швидко. Одночасно велись роботи по парку – охоронній зоні Олеського замку. Ще в 1970 р. тут були сільські городи і садок, що належав училищу. Охоронна зона була визначена в 14 га. Люди з Олеська почали писати скарги на музей – в них забрали городи. Доходило до неприємних розмов.
Борис Возницький і працівники Олеського замку, 1973 рік
У 1970-1972 роках моє перебування в Олеському замку в робочі дні вважалось незаконним, тому використовував вихідні. Начальник Управління культури на початках просто викликав на роботу у Львів. Потім почали погоджувати мої перебування на об’єкті.
Якось вночі в замку з’явився секретар обкому Юрій Єльченко. З того часу Возницького лишили в спокої, але ніхто з начальства протягом п’яти років до відкриття замку так і не з’явився.
Що ми могли показати в інтер’єрах Олеського замку? Проблем було б менше, якби ми тут показали європейське мистецтво, включаючи радянське, що заповнювало фондосховища галереї. В той час були неписані закони – дорадянського мистецтва повинно було бути менше, ніж радянського. А це ж замок!
Специфіка пам’ятки не сприймала сучасності, а без цього було не обійтись.
Обговорення експозиції Олеського замку, грудень 1975 року
Десь на початку семидесятих в галереї була тематична виставка (нетематичних, правда, тоді не бувало), де скульптор Валентин Борисенко представив триптих в дереві, що складався з композицій «Орач», «Перша кінна» і ще щось, пов’язане з робітничим класом. Віктору Федоровичу Добрику [першому секретарю обкому] сподобалась «Перша кінна». Дав завдання шукати місце і поставити пам’ятний знак. Те, що цим місцем стала околиця Олеського замку, сприяло відкриттю нашого об’єкту. В додаток була невелика експозиція «Історія замку», з скульптурою В. Леніна, та дошка у дворі із словами про охорону старовини, що були в одному із перших декретів Радянської влади.
Взагалі-то всі ми в ті часи носили з собою слова марксистських класиків в дусі: «Мистецтво належить народу», «Пусть кичатся пошляки безошичностью своего революционного бездействия» і т. п.
Підготовка до відкриття Олеського замку, фото 1970-х років
Від початку грудня 1975 було перше і останнє засідання комісії стосовно пам’ятника Першій кінній. В основному в комісію входили полковники Прикарпатського військового округу. Ми з В. Борисенком були також присутні. Довго говорили про руку, яку один з кіннотників підняв до гори. Найбільш цікавими були питання:
«Куда они скачут?» – зненацька спитав один з полковників. Всі розгубились. Ніхто про це не думав.
Якщо скачуть на схід, значить, втікають від Пілсудського. Якщо на захід, це означає, що на Варшаву. А Польща ж країна соцтабору. Незручно піднімати минуле. Виявилося, що скачуть на північ. Нічого, може бути.
Борис Возницький в Олеського замку, 1975 рік
«Почему у этого коня такие большие яйца?» – спитав інший.
Борисенко розгубився. Це ж йому треба було відповідати.
«Ничего, нормальные», – відповів інший полковник, очевидно, старший по посаді.
На цьому обговорення закінчилось…
21 грудня 1975 року було дуже морозно. В цей день відкривали пам’ятник Першій кінній і Олеський замок. Вже з обіду біля пам’ятника з’явилися тисячі організованих людей. З найближчих районів, зі Львова, приїхали десятки машин, було багато військових.
Ми виглядали з вікон замку – на сніжному килимі мерзли тисячі людей.
Пригадую, що ще в жовтні йшли розмови про те, що замок не буде відкритим. Всі надії покладав на Віктора Федоровича Добрика. Інженер за фахом, з Дніпропетровська, в перший тиждень перебування у Львові пішов з дружиною по музеях. У місті була загальна паніка – ніхто не міг цього зрозуміти. За всі часи радянської влади перші секретарі обкому в музеях не бували.
До відкриття замку мав вийти путівник. Написав я його швидко, щось дописав В. Овсійчук, але путівник виходив під моїм авторством. Все йшло нормально, Добрик благословив, і, коли вже текст був набраний, Віктор Федорович опинився в лікарні. Чутки про путівник дійшли до секретаря по ідеології. Робота над путівником в друкарні припинилась. Проходили дні, я в паніці звернувся до інструктора Бориса Шайдецького. Він з матеріалами пішов у лікарню, і Добрик наказав друкувати путівник. До відкриття замку він не вийшов, але згодом надрукували.
Пам’ятник першій кінній армії
Повертаюсь до 21 грудня. Після відкриття пам’ятника Першої кінної на дорозі до замку з’явилось декілька легкових автомашин. Значить, відкриття все-таки буде.
Хоч і було холодно, усі святково одягнулись. Дівчата – наглядачі залів у формі. Гануся Зайко і Олена Тежай підготували ножиці для перетину стрічки.
Першими на об’єкті з явились начальник Облуправління культури Володимир Висоцький та
хтось з інструкторів обкому. Наказали зняти в залі історії замку фотографії Андрія Шуляра та архітектора Івана Могитича. Ці люди для мене дуже дорогі, завдяки їм замок реставрували всього п’ять років.
Андрій Михайлович Шуляр довгий час був головним архітектором області, заслужений архітектор України, лауреат Шевченківської премії. Якби не він, Олеський замок взагалі не існував би. Після пожежі 1951 року замок почали розбирати як матеріал для колгоспних ферм.
Згодом, вже на пенсії, він займеться Свіржським замком.
Іван Могитич, гуцул – випускник Львівської політехніки. Тоді, коли реставрували Олеський замок, був головним архітектором Міжобласних науково-дослідних реставраційних майстерень. Згодом він стане директором інституту «Укрзахідпроектреставрація».
Кожного тижня вони були біля Олеського замку, і все вирішувалось на місці.
На відкриття прибуло все керівництво області. Відкривали В. Добрик та голова облвиконкому Тимофій Телішевський. Було декілька генералів, серед них Варенніков. На відкритті було чоловік 50-60. Більше не пропустили.
Відкриття експозиції Олеського замку 21 грудня 1975 року
Близько години я вів екскурсію по новоствореній експозиції замку. Після відкриття святкували за столами. Керівництво було у гридниці, колектив на «кухні» біля каміна. З колективу найбільш працювали в замку і на території: Роксолана Карпчук, Тетяна Сабодаш, Роман Соломка, Да-нута Покотицька, Рома Тимовська, Йосип Вайда, Галина Білик з Бродів – займалась гаварецькою керамікою (вже не живе). Технічний персонал: Оксана Івасів, Гануся Зайко, Олена Тежай, Геня Богачек, Василь Ковальчук, Таня Козлик з чоловіком.
Під час тих святкувань я намагався бути і з керівництвом і з колективом, так що весь час переходив з гридниці до «кухні» – і навпаки.
За столом керівництва тости в основному піднімались за Першу кінну. Тільки Добрик та Варенніков говорили про замок.
Було відомо, що на цьому відкриття замку не закінчиться. Через місяць у Львові мав бути Володимир Щербицький. Кар’єра Добрика мала закінчитись. Ідеологи області замок сприймали дуже негативно. Говорилось, що забагато панських портретів, культового мистецтва.
Щербицького по замку супроводжував я. Мою екскурсію слухав уважно. Ніколи ніде такого не бачив. В один момент, вже десь у залі 18 століття, спитав – «Яка поміч була від Міністерства культури?» Ідея експозиції замку була схвалена. Все ніби мало б закінчитись добре, одначе ні.
У1976 році замок відвідав Валентин Маланчук [секретар ЦК КПУ з ідеології – ред.], вже наперед проінформований Яремчуком [Дмитро Антонович Яремчук, тодішній секретар львівського обкому партії з ідеології – ред.]. Маланчук мене знав більше 15 років і завжди відносився до мене нормально. Прощаючись, сказав, що «попросить Міністерство культури надати допомогу у формуванні експозиції замку».
Довго очікувати не довелось. З Міністерства прибула комісія – чоловік п’ять. Їм доручено було приглянутись до портретів, що знаходяться в експозиції і особливо до «Розп’яття» з Жидачева, яке шкідливо впливає на відвідувачів». Так, як в комісії були, в основному, музейники, вони визнали експозицію нормальною.
Відкриття експозиції Олеського замку 21 грудня 1975 року
Згодом з явилася друга комісія. Під головуванням Якима Запаска всі секретарі парторганізацій музеїв Львова. Запаско мав завдання викинути з експозиції «Розп’яття». «Зніми «Розп’яття», а коли знімуть Яремчука, знову будеш експонувати», – сказав голова комітету. Серед членів комісії почалась гостра дискусія. До Львова повертались нашим автобусом. Їхали мовчки, ні одним словом не перемовились.
Дещо пізніше я був включений в радянську делегацію для поїздки на асамблею ІКОМ’у в Лондон, та обком мене не пустив.
Згодом Олеський замок лишили в спокої.
Як підсумок, хочу сказати: по-перше, замок – це результат експедицій і спроба показати старе українське мистецтво. Замок – це історична перлина часів Київської Русі, це найстаріший замок на Україні. Польські історики в 1930-х роках писали, що це колиска Яна III Собеського. Ми віднайшли фундаменти XIII століття. Зараз замок – це зразково зроблені хранилища скарбів української спадщини: в хранилищах понад 4 тис. квадратних метрів. Маємо 2,5 тисячі експонатів дерев’яної поліхромованої золоченої скульптури, 1,5 тисячі творів іконопису, біля тисячі портретів 17-18 ст.
Одесько – це замок, замок – це Одесько.”
Борис ВОЗНИЦЬКИЙ
Джерела:
Возницький Б. Боротьба за замки (зі спогадів) / Борис Возницький // Львівська національна галерея мистецтв ім. Б. Г. Возницького. Дослідження і матеріали : науковий збірник. – Львів: Центр Європи, 2015. – Вип. IV : 2012-2015. – С. 5-9.
На цих вихідних, 26-27 грудня 2015 року , заньківчани запрошують на останню прем’єру в цьому році. Нею стане музична комедія Михайла Старицького (за Миколою Гоголем) “Різдвяна ніч”. Попри те, що вистава триває дві з половиною години, події на сцені розвиваються дуже динамічно і час пролітає непомітно.
Різдвяна ніч – і ми знову дорослі діти, з вірою у диво і гармонію. Оксана чекатиме черевички від цариці, а Вакула спіймає чорта за хвоста – аби лише прихилити до себе чорнобриву красуню, чорт вкраде місяця, а Чуб і компанія сидітимуть у мішках у звабливої Солохи…
Микола Гоголь був малозрозумілою особою навіть для сучасників. Його життя, творчість, смерть просякнуті містицизмом, прадавнім етносом та любов’ю до українського духу. Видається, ніби він знав більше ніж дозволено людині й міг поділитися цим знанням лише опосередковано – через творчість. А ми, як вміємо, розшифровуємо заповіти генія у його текстах, які він ласкаво не спалив.
Тож «Різдвяна ніч» належить до «легкого» жанру лише умовно. Під оболонкою феєрії різдвяних колядок, дівочого сміху й блиску зимових зірок, знаходимо тугу автора за славним минулим народу. Коли козак не чекає рік аудієнції у цариці, як великої ласки, а потім вдовольняється парою чобітків, а Оксана не «крутить» козаком Вакулою. Коли запорізька «Чайка» розсікає хвилі Дніпра, як грізний і красивий прояв свободи…
Сцена з «паломництвом» до хати Солохи у святвечір поважних панів хутора – простір для роздумів про силу жіночої зваби. Відьмацтво у природі жінки, лише не кожна обирає життя за законами такої природи. Яскравий і приречений світ Солохи як альтернатива пуританській моралі? Чи розповідь у кумедній формі про принади гріха та небажання йому протистояти?
«Різдвяна ніч» – зігріваюча душу казка нашого загадкового класика. А також – хвилина для роздумів про те, ким ми є.
Сцена з вистави “Різдвяна ніч”
Сцена з вистави “Різдвяна ніч”
Сцена з вистави “Різдвяна ніч”
Сцена з вистави “Різдвяна ніч”
Сцена з вистави “Різдвяна ніч”
Сцена з вистави “Різдвяна ніч”
Сцена з вистави “Різдвяна ніч”
Сцена з вистави “Різдвяна ніч”
Сцена з вистави “Різдвяна ніч”
Сцена з вистави “Різдвяна ніч”
Сцена з вистави “Різдвяна ніч”
Сцена з вистави “Різдвяна ніч”
Сцена з вистави “Різдвяна ніч”
Сцена з вистави “Різдвяна ніч”
Сцена з вистави “Різдвяна ніч”
Сцена з вистави “Різдвяна ніч”
Сцена з вистави “Різдвяна ніч”
Сцена з вистави “Різдвяна ніч”
Сцена з вистави “Різдвяна ніч”
Над постановкою працювали:
Режисер-постановник — Федір Стригун народний артист України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Режисер — Таїсія Литвиненко народна артистка України
Художники —Богдан Покровецький заслужений працівник культури України, Михайло Михащук
Костюми — Орест Гелитович
Музика — Віктор Мішин
Диригент — Богдан Мочурад заслужений артист України
Хормейстер — Оксана Явдовишин
Танці — Олена Балаян
Помічники режисера — В’ячеслав Жуков, Михайло Рудко, Костянтин Шелест
Вчора, 24 грудня 2015 року, в галереї просто неба «Щось цікаве» (на пл. Ринок, 13) відбулося відкриття виставки скляних картин Яни Андрухової «Перший сніг», оглянути експозицію можливо до 21 січня 2016 року.
До Нового року залишилися вже не дні, а лічені години – поки стрілка наближається до півночі в повітрі відчувається передчуття приємних і незабутніх вражень. “Перший сніг”, люди виходять з дому, щоб радіти новому, чистому, свіжому снігу, який, напевне, провіщає важливі зміни в їхній долі.
Мисткиня Яна Андрухова
Як зазначає художниця: «Враження від безкрайньої Півночі лягли в основу цієї серії робіт, яка складається з 23 скляних мініатюр, виконаних у техніці спікання (ф’юзингу) і розпису. У народів, які проживають в умовах частих або постійних холодів, зима викликає інший спектр почуттів. У корінних жителів Півночі склалося особливе, поетичне сприйняття зимового стану природи. На роздуми в такому дусі наштовхує споглядання зимової природи. Природа не раз стає об’єктом спостережень, замальовок, малюнків, дитячих ілюстрацій до книжок. На мою думку, зима своєю сутністю обрана для художньої творчості. Хоча зимовий пейзаж – тема складна. Зима сама по собі не рясніє кольорами і відтінками, фарбуючи природу переважно у чорний і білий. Уявіть тільки – голі чорні силуети дерев, з яких давним-давно облетіло листя, тріскучий мороз, бліде небо. Простір навколо чи не монохромний, сніговий покрив і небо білі, дерева і земля чорні. І тут художник, що створює одноколірні твори, може проекспериментувати з формою, рельєфом, загальним емоційним настроєм зображення зими. На тлі засніженого білого простору і чорної графіки контрастно виступають будиночки, пофарбовані в яскраві тони, люди, що прогулюються у барвистому вбранні. У цій виставці я прагнула відобразити момент переходу природи з одного стану в інший».
Експозиція виставки Яни Андрухової “Перший сніг”
Експозиція виставки Яни Андрухової “Перший сніг”
Експозиція виставки Яни Андрухової “Перший сніг”
Експозиція виставки Яни Андрухової “Перший сніг”
Експозиція виставки Яни Андрухової “Перший сніг”
Експозиція виставки Яни Андрухової “Перший сніг”
Експозиція виставки Яни Андрухової “Перший сніг”
Експозиція виставки Яни Андрухової “Перший сніг”
Експозиція виставки Яни Андрухової “Перший сніг”
Експозиція виставки Яни Андрухової “Перший сніг”
Експозиція виставки Яни Андрухової “Перший сніг”
Невеликі зимові пейзажі Яни Андрухової відображають повний спектр станів природи, не стільки події, скільки їх сутність і тонкі настроєві відтінки. Форми в них спрощені і умовні. Композиція симетрична і не перевантажена деталями. За кожною мініатюрою стоїть довга історія уважного і вдумливого спостереження за плином природних подій.
На центральній площі Кракова зібралось багато людей. Сьогодні їх чекає неймовірне видовище – чергова страта. Ще не осіли пилом на полицях мозку спогади від попередньої, а вже є нагода спостерігати за новою. Цього року влада дуже щедра на видовища. Натовп вирує мов розбурхане море, переливаючись хвилями з одного куточка площі в інший, але не залишаючи її меж. Всюди чути крики, галас, шум. Триває це ще кілька секунд, а потім людське море слухняно стихає під важкі протяжні удари барабанів: бах-бах-бах-бах. Ось на підвищення підіймається судовий виконавець. Він підіймає дороги руку і просить абсолютної тиші. Коли прохання виконано, приступає до своєї роботи. До вух слухачів долітає щось в дусі “…за образи в бік Церкви, за паплюження брехнею ордену Єзуїтів та оббріхування всякими вигадками його членів…”. Народ розуміє, що все дуже серйозно і готується до мега крутого видовища. Стоп! Що? “…цю книгу публічно спалити….”. Книгу? Вони зібрали стільки людей аби просто спалити якусь книжку??? Що це взагалі таке? Де наша обіцяна страта?
Зображення публічної страти. Гравюра XVIII століття
Мабуть, десь так могла виглядати церемонія розчарування городян Кракова дуже неординарною й нетиповою, але реальною стратою: публічним спаленням примірника одного з видань. Ну, або десь так цю подію могли би зобразити голлівудські режисери, якби вони взялись за роботу над цим матеріалом. Між іншим, прототип для цієї оповіді має безпосередній стосунок до львів’ян. Про це й спробуємо зараз розповісти.
Руїни монастиря Різдва Богородиці у с. Великий Загорів
На Волині, в сучасному Локачинському районі, є село Великий Загорів (колись просто Загорів). Про славетні сторінки історії населеного пункту можна говорити довго. Чого лише варті факти про монастир Різдва Богородиці з ХІ століття та неймовірно вартісні рукописи, складені в стінах монастиря (“Загорівський Апостол” 1554 року, “Загорівський збірник” XVI століття). Не менш благородним чорнилом списані і сторінки цього населеного пункту, пов’язані з мистецтвом іконопису: місцина може похвалитись кількома дуже рідкісними іконами. Разом з тим, якийсь період свого життя там жив і творив Йов Кондзелевич, автора Богородчанського іконостасу, що сьогодні зберігається в Національному музеї Львова.
Центральна частина Богородчанського іконостасу Йова Кондзелевича
Саме в Загорові, в цій просякнутій історією найвищого “ґатунку” атмосфері, в родині місцевих землевласників та магнатів Загоровських, народився та зростав хлопчик, якого було названо Єронімом. Так виглядає, що народився він або в 1582, або в 1583 році. Про це можемо дізнатись з ділової документації Львівського єзуїтського колегіуму, до якого Єронім матиме стосунок в майбутньому. Вчився Єронім Загоровський, типово для представників свого середовища, спочатку вдома, а потім у Любліні в колегії єзуїтів. Останнє є не менш типовим у порівнянні з першим, адже єзуїтська освіта рахувалась на той час найкращою. Разом з тим, велику прихильність до єзуїтських студій висловлював один з предків Єроніма, відомий культурний діяч того часу, Василь Загоровський. Пункт про відправлення дітей на навчання в єзуїтські навчальні заклади він навіть прописав у власному заповіті.
Герб Корчак, родовий знак Загороських
У Любліні, як виявилось, було лише підніжжя гори, на яку слід було залізти Єроніму Загоровському аби стати єзуїтом, пройти всі щаблі єзуїтського навчанні. Але це завдання виявилось йому під силу і гору було підкорено. У 1599 році Єронім Загоровський вступив до ордену Єзуїтів і протягом наступних 15 років проходив різні класи-ступені єзуїтської освіти та виховання. Впродовж цього періоду він, з різною періодичністю, вчився в єзуїтських школах у Любліні, Ярославі і Познані. Пізніше також викладав у Львові та Ярославі. Zahorowski (Zachorowski) Hieronimus [Wolhinius. 1582/1583, 1599(G)]. Ось фрагмент запису в джерелах, яким підтверджується основна інформація про Єроніма Загоровського. Прізвище та ім’я, регіон походження, дата народження та дата вступу до ордену.
Герб Товариства Ісуса
Побувши якийсь час гідним та смиренним братом у Товаристві Ісуса, Єронім Загоровський несподівано змінює позицію і робить поворот на 360. Точніше не одразу на 360, спочатку десь на 180. У 1613 році Загоровський пише кілька листів до впливових людей Речі Посполитої. У листах він, єзуїт, намагався довести цим впливовим людям, що а) члени ордену обманом і силою затягують молодих людей до свого товариства; б) насправді їхня освіта перебуває не на такому вже й високому рівні. Можновладці “старань” Загоровського не “зацінили”, але серед єзуїтів такі дії викликали страшенне обурення і занепокоєння. Єроніма Загоровського було відсторонено від участі в діяльності ордену.
Князь Єжи Збаразький
Молодий інтелектуал не міг просто полишити цього, а тому, в 1614 році, за намовляннями князя Єжи Збаразького, “відповів” своїм колишнім братам по ордену добре написаним антиєзуїтським твором: “Monita private Societatis Iesu” (Приватні (Таємні) вказівки Товариства Ісуса). Ця праця в майбутньому стане наріжним каменем антиєзуїтської полеміки, адже є однією з тих, що заклали уявлення про єзуїтів як підступних і віроломних людей.
Перевидання і фрагмент книги Єроніма Загоровського “Monita privatа…”
Що цікаво, насправді цей твір є абсолютною документальною фальсифікацією і у ньому вигадане видавалось за дійсне. Загоровський, скопіювавши стиль генерала ордену Єзуїтів Клаудіо Аквавіви, від його імені звертався до єзуїтів провінцій та роздавав їм таємні поради й настанови про те, як потрібно діяти в тій чи іншій ситуації. Оригінального документу такого характеру в природі не існувало, а генерал Аквавіва не звертався до своїх підопічних з таємними настановами. Попри те, Загоровський настільки вдало та влучно скопіював стиль генерала, а написане настільки відповідало загальним настроям мешканців, де діяли єзуїти, що твір одразу сприйняли як дійсний та автентичний. Отак, зусиллями та стараннями Єроніма Загоровського, у генерала Клаудіо Аквавіви з’явилась ще одна книга, для створення якої він і палець об палець не вдарив.
Генерал ордену Єзуїтів Клаудіо Аквавіва
Між іншим, в самому памфлеті йшлося про вкрай провокаційні та скандальні речі. Так, у вигляді завдань єзуїтів, Загоровський представив придбання якнайбільшої кількості маєтків та отримання якнайбільшого впливу у суспільстві. При цьому, він підкреслив, що всі засоби, навіть негідні, допускались як можливі. Від імені Аквавіви, Загоровський рекомендував єзуїтам звернути увагу на незаміжніх вдів та посилати до них особливо хитрих і підступних проповідників, які мали би добитись того, аби вдови переписали свої маєтки ордену. Також він закликав схиляти до вступу до ордену шляхтичів, які би також могли передавати свої землі представникам ордену. Було ще багато інших цікавинок, якими “хороший” учень висловив вдячність своїм вчителям за ті 15 років навчання й виховання.
Індекс заборонених книг, 1564 рік
Самі єзуїти навіть не одразу зрозуміли, яку “свиню” підсунув їм колишній член ордену. Коли зрозуміли, то традиційно було пізно. Поїзд вже їхав, але вони все ж вирішили вчепитись у нього руками і спробувати зупинити. У 1615 році примірник твору Єроніма Загоровського був прилюдно спалений катом у Кракові. По тому, наступного року, твір внесено до “Індексу заборонених книг”, своєрідного “книжкового пекла” католицького світу. Але, як вже зазначалось, потяг рушив, легко розірвавши ниточки, якими єзуїти намагались прив’язати його до перону. Твір Єроніма Загоровського користувався шаленою популярністю не лише в Речі Посполитій, але й по всій Європі. Церковне табу суттєво не вплинуло на процес поширення твору. Згодом праця “перебралась” в інші культури та традиції, перекладалась іншими мовами, витримавши перевидання більшістю європейських мов. Твір став одним із найбільш тиражованих у свій час і перевидавався аж до ХІХ століття.
Костел єзуїтів у Любліні
Що у цей час відчував автор і як складались його відносини з орденом? Відомо, що помер Єронім Загоровський десь у 1634 році. Ще до того він заповів єзуїтам свою бібліотеку. Саме Люблінському колегіуму єзуїтів, в якому і навчався. Після смерті Загоровського було поховано в одному з єзуїтських костелів Любліна, що є незаперечною ознакою приналежності і причетності до ордену. Чи означає це повернення блудного сина? Швидше за все, так.
Реальний Лео Таксіль і одна з його книг
Тепер ще один штрих до цієї розповіді. Подана тут історія нав’язує паралель до “Празького цвинтаря”, відомого італійського історика та письменника Умберто Еко. Одним із персонажів цього твору є затятий атеїст та антиклерикал, автор “Забавної Біблії” та кількох антиєзуїтських речей, Лео Таксіль. Прийнявши фінансово вигідну пропозицію з позацерковного середовища, персонаж Таксіля переживає навернення і стає прихильником Церкви. Згодом же, він ще раз публічно зрікається своїх поглядів і повертається до антиклерикальної позиції. Тобто влаштовує такий собі розіграш, заручниками якого були і Папа Римський, і масонські організації, і вся європейська громадськість. Що особливо цікаво, Лео Таксіль (справжнє імя Габріель Пажeс), як і Єронім Загоровський, є реальною історичною персоною, яка пройшла через єзуїтське виховання та навчання.
Святкова ілюмінація по всьому місту, різдвяний ярмарок в Центрі, новорічна ялинка та різдвяна шопка, статуї з льоду, а також живі вертепи, що ходять містом – усе це перетворило Львів в останні роки на різдвяну столицю України, оскільки таку святкову атмосферу складно ще де-небудь зустріти. Та така помпезність була не завжди. В радянський час святкова картина міста мала дещо інший вигляд.
Новорічна ялинка на проспекті Леніна (Свободи) поруч з Оперним театром. Фото 1949 року
До Другої світової війни у Львові зимові свята мали доволі широке значення. Причиною цього була багатоконфесійність міста та взаємоповага міщан до святкових традицій один одного. Таким чином, святковий період зимою розпочинався з дня Святого Миколая, далі слідувало католицьке Різдво, «польський» Новий Рік (1 січня), православне Різдво, «український» Новий Рік (14 січня) та Водохреща.
Новорічна ялинка на проспекті Леніна, уже на новому розташуванні – на місці пам’ятника Яну III Собєському. Тепер тут розміщений монумент Т. Шевченку. Фото 1955 року
Проте, за остаточного встановлення радянської влади у Львові після закінчення Другої світової війни, та запровадження атеїстичної радянської ідеології,перелічені свята, де-факто, були під забороною.Радянському людові був визначений лиш один святковий день, а саме новий рік 1 січня.До речі, офіційним вихідним днем 1 січня вперше стало саме після війни. А в 20-30-х роках Новий Рік разом з Дідом Морозом були під забороною аж до 1935 року. Перші ж святкування з державної ініціативи розпочались тільки з 1937 року, та дуже швидко були перервані початком війни.
Дід Мороз та Снігуронька – неодмінні атрибути святкової ялинки радянських часів. Фото 1950-х років
Окрім скорочення кількості свят, відбувалось ще й насадження нових святкових традицій. І першою такою традицією стала новорічна ялинка, Вона, як елемент свят, ставились у Львові і за польських часів, проте традиція ця була нова, й запозичена від німців. В українських сім’ях, а тим паче по селах, ялинку було не зустріти. Її українським аналогом був дідух.
Різні казкові персонажі теж складали компанію Діду Морозу під ялинкою. Хлопчик на глобусі ніс прапор щастя з року в рік, змінюючи лиш номер року на грудях. Фото 1957 року
Новорічна ялинка в радянський час вирізнялась і за оздобленням. На її вершині не було ангела, а майоріла зірка, при чому не Вифлиємьска, а радянська – п’ятикутна й червона. Про шопку під ялинкою і мови не могло бути. Її місце займали офіційно затверджені радянською владою, та чужі для львівського населення, персонажі – Дід Мороз та Снігуронька. Досить часто їх скромний дует доповнювали казкові звірятка. Усі фігури традиційно виготовлялись з пап’є-маше.
Судячи по фотографіях і Дід Мороз, і його супутники, і іграшки на ялинці і навіть цифри року залишались не змінними з року рік. Змінювалась лиш ялинка, яка на жаль що разу засихала. Фото 1969 року
Розміщення головної ялинки міста теж мало свою історію. До початку 50-х років її ставили там де і зараз – поруч з Оперним театром. Проте, з 1952 року в цьому місці розмістився Ленін, тому необхідно було знайти інше місце для зеленої красуні. Її ласкаво прийняла клумба, що виникла замість монументу Яну III Собєському. В цьому місці ялинка розміщувалась до початку 70-х років, поки її не перенесли з Центру аж до парку Культури. Таку зміну влада пояснювала великими розмірами парку, що міг вмістити більшу кількість охочих відвідати ялинку, а також практичністю, оскільки біля ялинки була встановлена ковзанка, яку б розмістити на головному проспекті в Центрі просто б не змогли. Проте, справжні причини крились у вертепах, які попри заборону збирались під ялинкою в центрі міста. Під ялинку в парку культури шанувальники народних традицій не наважувались іти, адже поруч, в теперішній будівлі СБУ, розміщувалось КДБ.
Діти на святі ялинки в школі або садочку. Фото другої половини 1950-х років
Окрім новорічної ялинки, для дітей по школах проводились так звані «ялинки» – святкові виставки, коли до школярів навідувався Дід Мороз зі Снігурочкою і роздавав подарунки. Певний час ці подарунки могли бути досить специфічними, наприклад, квитком в цирк чи кінотеатр. А вже сходивши туди діти отримували більш приємніші для них дарунки у вигляді цукерок, а головне, мандаринок, що стали ще одним новим атрибутом свят. Чому саме мандарин?! Причина банальна й просто. Цей фрукт достигає взимку, і постачався в радянські республіки з Грузії в грудні місяці.
Представники української інтелігенції співають колядки. На фото зокрема присутні Іван Гаврилюк та Ігор Калинець. Фото 1972 року
До речі, помпезності у зустрічі Нового Року з феєрверками, ілюмінаціями і т.п. у радянський час не було. Місто практично нічим, окрім ялинки, прикрашено не було. Подекуди на вікнах навчальних закладах можна було зустріти наклеєні з паперу сніжинки. Одинокі феєрверки ж представляли з себе випущені з ракетниць сигнальні ракети.
Ідею вертепу підтримав і Василь Стус, котрий на фото разом Іриною Калинець та Марією Савкою-Качмар. Фото 1972 року
Святкування християнських свят, в першу чергу Різдва, радянська влада хоч і заборонила на офіційному рівні, але не викорінила, а тим паче серед львів’ян. А тому, навіть у центрі міста можна було почути колядки, та більше того, побачити живий вертеп. Мабуть, найбільше львів’янам запам’ятався вертеп 1972 року, участь в якому, за ініціативи Олени Антонів, взяли 45 діячів української інтелігенції, зокрема подружжя Калинців, Василь Стус, Стефанія Шабатура та Марія Савка, Михайло та Ольга Горині, Володимир Іванишин, Олена Антонів, Марія Ковальська, Ярослав Мацелюх, Любомира Попадюк, Богдан і Любомира Сороки, Роман та Леся Лещухи, Марія Гель, Мар’ян Гатала, Ярослав Лемик, Степан Бедрило, Любомир Криса, Раїса Мороз, Микола Білоус, Ярослав Кендзьор, Іван Гарилюк та багато інших. На жаль, 12-14 січня 1972 року 19 учасників цього вертепу було арештовано, а далі засуджено та відправлено в заслання.
Різдвяний вертеп за участі 45 представників української інтелігенції. За кілька днів 19 з них буде арештовано та репресовано. Фото 1972 року
В 90-х роках, головна ялинка міста знову повернулась в центр міста. Християнські свята уже н були заборонені, а навпаки стали офіційно визнаними на державному рівні. Поняття «зимові свята» знову набуло широкого значення. На щастя, попри будь-які заборони та репресії радянської системи, львів’яни зберегли свої давні традиції зимових свят, що робить Львів одним із найпривабливіших міст для відвідин у Різдвяну пору.
