13 вересня 1896 року у фотоательє Мартіна Аппеля в пасажі Гаусмана (тепер проїзд Крива Липа), львів’яни мали змогу вперше насолодитися переглядом кінофільмів. Відтоді кіно завоювало серця місцевої публіки – про це свідчить хоча б розмаїття кінотеатрів у Львові (напередодні Другої світової війни тут діяв 31 звуковий кінотеатр). Із часом, окрім зацікавлених глядачів, почали з’являтися й люди, які на професійному рівні намагалися досліджувати кінематограф і розвивати його. Одними з львівських піонерів цього напрямку були учасники кіноклубу «Авангард», які хотіли передовсім пізнати теорію кіно.
Бланк із фотоательє Мартіна Аппеля, в якому 3 вересня 1896 р. за допомогою вітаскопа відбувся перший кіносеанс у Львові. Він тривав декілька хвилин та демонструвався щоденно з 11 ранку до 21 години з перервою
1. Створений у листопаді 1932 р. кіноклуб «Авангард» став точкою відліку у діяльності львівського міжвоєнного кіноруху. Його засновники – Станіслав Скода, Стефан Кавин і Болеслав Влодзімєж Левіцкі – вирішили, що стартовим майданчиком їхнього дітища стануть шпальти газети «Słowo Polskie», де свої статті публікував Б. В. Левіцкі (перша з них називалася «X і XI Muza»). Для чого ж було засновано кіноклуб? Тогочасна молодь потребувала майданчика для дискусій – місцини, де можна обговорювати зі знавцями справи всі тонкощі мистецтва кіно на прикладі найкращих зразків тогочасного кінематографа. А надалі, набравшись досвіду, і самим розпочати творити фільми.
Стаття «X і XI Muza» Болеслава Влодзімєжа Левіцкі
2. Кіноклуб «Авангард» швидко знайшов місце для зустрічей – перше зібрання відбулося 4 листопада 1932 р. в залі Казино і Літературно-мистецького товариства (вул. Академічна, 13).
Міське казино, споруджене у 1874-1876 рр. До читальні та до кабінету для гри у шахи чи карти мали доступ лише чоловіки. До того ж, вони мали бути членами казинового клубу. В будівлі були бібліотека, читальні, курильні кімнати, дві бальні зали, гральні кімнати, буфети й кухня. На фото видно каріатид, які уже не прикрашають фасад будівлі
Одразу видно, що організація мала на меті популяризацію кіномистецтва – сюди запрошували не лише фахівців, а й усіх, «хто цікавиться кіно». Тема першої зустрічі – «Як Штернберґ створив Марлен», тобто обговорення фільму Йосипа фон Штернберґа «Blond Venus», головну роль у якому зіграла Марлен Дітріх. Дискутувати вперше прийшло «усього» 150 осіб.
Постер фільму 1932 р. «Blond Venus» («Білява Венера») із Марлен Дітріх у головній ролі
3. Як бачимо, зустрічі впевнено тримали задану планку – кінопокази та кінодискусії регулярно відбувалися у переповнених залах на 100-300 осіб. Окрім уже згаданого приміщення на площі Академічній, покази фільмів відбувалися у звуковому кінотеатрі «Świt» на вул. Городоцькій, розташованому в залі Дому католицьких товариств. І хоча Кіноклуб організовував показ фільмів недільного ранку (очевидно не найкращий час), кіносеанси завжди проходили з аншлагом. Тут відбувався показ фільмів переважно авангардних – Євгена Ценкальського, Францішки і Стефана Темерсонів.
Звукововий кінотеатр «Świt» («Світанок») на 469 місць. Під назвою «Світанок» проіснував до 1944 р. Його власником був Союз католицьких товариств та доброчинних закладів
4. Окрім власне просвітницької діяльності, учасники кіноклубу брали участь у створені фільмів. Так, 1932 р. режисер Вацлав Радульський зняв стрічку «Генеральна репетиція» (про те, як працює львівський театр) на замовлення кіноклубу «Авангард» і студії «Оріон». А 1933 р. студія «GS-Film» та кіноклуб «Авангард» за сценарієм Вацлава Радульського зняли фільм «Рах-цях-цях», який показував життя львівського передмістя – Замарстинова та Клепарова. Провідний режисер кіноклубу Вацлав Радульський разом з оператором Ярославом Слоневським знімав фільми соціологічного та етнографічного характеру. Одна із його найкращих стрічок – фільм «Глухі дороги» 1933 р. зі зйомками Полісся. Показ відбувся 23 травня 1933 р. у великій залі готелю «Європейський» у рамках зустрічі кіноклубу. Режисер виступив перед показом із доповіддю, в якій ділився власним досвідом роботи у кіноіндустрії.
Готель «Європейський» («Hotel d’Europe») на пл Маріацькій,4 (тепер пл. Міцкевича) – один із найстаріших львівських готелів, його відкрито 1804 р. Готельний будинок 30-х рр. було знесено у 2004 р., а через два роки тут відбудували новий, за планами кінця ХІХ ст.
5. Учасники «Авангарду» прагнули відійти від встановленого зразка кіномистецтва і додати до нього картини на загальногуманітарну і природничу тематику. На жаль, створені ними короткометражні фільми не збереглися. Більшість із них втрачено під час Другої світової війни, решта ж зникли.
Оголошення в газеті про відновлення роботи кіноклубу «Авангард» після «літніх канікул»
6. Саме творче середовище «Авангарду» одним із перших (ще 1932 р.) розпочало говорити про потребу запровадження кінознавства до вчительських семінарів і програм вищих педагогічних шкіл. «У нашій освіті лише час від часу організовуються серед молоді дискусії на кінотематику. Чи не слід було би укласти це в рамки цільово організованої і проведеної акції?». Цю проблему Б. В. Левіцкі розглянув у праці «Молодь перед екраном».
Національна музична академія ім. Миколи Лисенка, в приміщенні якої було польське Краєзнавче товариство
Будинок міського Музею художнього промислу – сучасний Музей етнографії та художнього промислу на проспекті Свободи
Болеслав Влодзімєж Левіцкі (1908-1981) – один із засновників кіноклубу «Авангард», польський теоретик кіно, критик та педагог. Ректор Кіношколи в Лодзі у 1968-1969 рр.
7. Кіноклуб «Авангард» завершив свою діяльність у 1936 р. Йому на зміну прийшов заснований 1937-го Вітольдом Ромером львівський Кіноклуб, який діяв до початку II Світової війни. Його зустрічі часто проходили у приміщенні польського Краєзнавчого товариства та у будинку міського Музею художнього промислу (тут була кінолабораторія). Також після закриття «Авангарду» було зініційовано відкриття секції кіно Товариства вчителів вищої школи. Від їхнього імені лекції, присвячені кіномистецтву, для студентів Університету Яна Казимира читав Болеслав Влодзімєж Левіцкі.
Христина БАЗЮК
Джерела:
Б. Ґєршевска — З історії культури кіно у Львові 1918-1939 рр. – Л.: 2004.
Львівський погром 1941 року: неприємна сторінка в українсько-єврейських відносинах
Ніхто, звісно, не сумнівається у звірствах, які було вчинено з боку нацистської влади щодо єврейської спільноти у роки Другої світової війни. Проте, варто бути справедливим і визнати, що місцеве населення певною мірою було учасниками таких репресивних актів. Схожа ситуація відбувалася і у місті Львові. В 1941 році велике культурне місто перетворилось на пекло. Синагоги горіли, єврейські культурні заклади руйнувались, єврейське населення принижували, а потім жорстоко вбивали. І, якщо частина львівських жителів будь-якими способами намагались допомогти євреям, то інша – просто спостерігала, або ще й брала участь в численних акціях погромів.
У Львові станом на початок 1941 року проживало 100 тисяч євреїв, котрі складали третю найбільшу спільноту міста. Перших переслідувань євреї зазнали ще у вересні 1939 р, коли на українських землях вперше була встановлена нацистська влада. Проте, справжні жахіття почалися влітку 1941 р., після того як німці реваншували, вони повернулися на вулиці міста Львова.
Один з моментів Львівського погрому 1941 року у Львові
Чистки почалися з того, що 8 серпня 1941 р. був виданий закон, в якому йшлося, що львів’яни єврейської національності повинні носити пов’язки, на яких зображувалась зірка Давида. Тоді був зроблений перший крок до відсіювання всіх тих, кого вважали “неповноцінними та нечистокровними”.
Євреї, одягнені в спеціальні пов’язки
Наступні кроки щоразу були радикальнішими. Спеціальними маркуваннями позначалися будинки та інша приватна власність єврейського населення. А 25 – 27 липня було здійснено перший погром, внаслідок якого було вбито 2000 євреїв. Одною з жертв став Ю. Парнас – голова єврейської ради старшин, котрий відмовився надавати списки єврейських жителів. Ці документи мали бути використані для майбутньої дислокації євреїв у концтабори.
Зірка Давида – спеціальна позначка, яка використовувалась для маркування єврейської приватної власності
В листопаді 1941 р. було організоване гетто, куди запроторювали євреїв зі всіх околиць Львова. Акти переслідування та перехоплення жителів єврейської націоналісті здійснювали підрозділи СС, Гітлерюгенд, а також німецька та українська поліція. Останнє словосполучення, очевидно, багатьох вразить, проте, свої хиби потрібно визнавати.
Євреї, з піднятими догори руками. Літо 1941 р. Львів
Про те, що німецька влада більш-менш лояльно відносилась до українців, красномовно ілюструють два факти:
Проголошення Акту відновлення Української держави 30 червня 1941 р.;
Фотографії, документи, особисті спогади, які безпосередньо вказують, на те, що дехто з українців брав участь в погромах.
Побиття єврея жителями Львова. Один з учасників одягнений у вишиванку
Документи-посвідчення, як доказ того, що в погромах брали участь підрозділи української міліції
Євреї навколішки чистять територію довкола Оперного театру. Місцеве населення спостерігає з усмішкою на устах.
Євреї, котрі вижили розповідають історії, від яких стає моторошно… До наших днів збереглися свідчення єврея Левіна, котрий вказує на те, що “українські націоналісти” з великим задоволенням знущалися над євреями. Один українець особливо врізався у пам’ять Левіна. Елегантно одягнений у гарну вишиванку, він бив євреїв залізною палицею. Із кожним ударом у повітря злітали шматки шкіри, інколи – вухо чи око. На очах у Левіна німці розстріляли його батька, рабина.
Демонстративно повішені євреї на одному з будинків у гетто.
На думку деяких українських істориків, зокрема Ярослава Грицака: “у свідомості галичан радянська влада (1939 –1941 рр.), яка знищила тисячі українських націоналістів, значною мірою асоціювалась з єврейством, з так званою “жидо-комуною”, і очевидно це якоюсь мірою могла бути “відплата»” за прихильність до більшовицької влади”.
Родичі померлих євреїв, змушені прибирати мертві тіла
Все ж, ці та інші факти свідчать про те, що людство насправді дуже жорстоке. Незважаючи на те, хто ти?! Ти німець, ти українець, чи росіянин … – у кожному з нас живуть інстинктивні звички ненависті одне одного. Нам, українцям, потрібно ж з цієї події взяти урок, ніколи не забуваючи, що людяність – це найважливіша риса!
https://youtu.be/9dDONW2EU3Y
***
У 1944 р. (прихід радянської влади до Львова) зі 100 тис. євреїв живими залишилось близько 300 чоловік.
Стадник Г. Єврейські погроми у Львові: забутий Голокост [Електронний ресурс] / DW // Режим доступу: http://www.dw.com/uk
Расевич В. Львівський погром [Електронний ресурс] / net // Режим доступу: http://zaxid.net/news/showNews.do?lvivskiy_pogrom&objectId=1058971
Cockburn P. To see what Ukraine’s future may be, just look at Lviv’s shameful past [Electronic resource] / Independent // Режим доступу: http://www.independent.co.uk/voices/
Хоча 2015 рік був не надто щедрим на дослідження у Львові, археологи НДЦ «Рятівна археологічна служба» ІА НАН України змогли продовжити розкопки на кількох цікавих ділянках у середмісті, зокрема, на розі вул. Краківська-Вірменська і на вул. Шевській. Науковці також провели шурфування на території синагоги «Золота Роза», завершили дослідження на ділянці на вул. Веселій, 5, і розпочали розкопки на вул. Льва, 2 поблизу площі Старий Ринок.
Незважаючи на невелику кількість місць досліджень, археологам вдалося виявити багато цікавих артефактів, з яких вони сформували ТОП-7 найцікавіших знахідок:
70-ти сантиметровий дерев’яний меч, знайдений під час розкопок на розі вулиць Краківська – Вірменська у Львові
1.Влітку під час розкопок на розі вулиць Краківська-Вірменська археологам трапилась незвична знахідка – 70-сантиметровий дерев’яний меч, який дуже добре зберігся до наших днів. Таку річ науковці знайшли вперше. «Датуємо його XVI ст. і припускаємо, що це могла бути дитяча іграшка. Мабуть, його робили за зразком бойового аналога того часу. Після консервації плануємо віддати його знавцям зброї, які скажуть, що стало прототипом цього дерев’яного меча», – повідомив науковий співробітник «Рятівної археологічної служби» Остап Лазурко.
Дерев’яні колодки для пошиття взуття, знайдені під час розкопок на розі вулиць Краківська – Вірменська у Львові
2. На цій же ділянці вперше знайдено дерев’яні колодки для пошиття взуття, які попередньо датують XVI ст. Виявлено одразу шість колодок, три з яких мали клейма. «На колодках було два різні клейма: на одній – у вигляді щита, на іншій парі було клеймо у вигляді квітки. Можливо, що це цехові клейма», – припускає Остап Лазурко і зазначає: колодки, очевидно, були для пошиття чоловічого взуття, адже пасують десь на нинішній 42-43 розмір.
Металева миска з клеймом орієнтовно XV-XVI ст., знайдена під час розкопок на вул. Шевській, 4 у Львові
3. Унікальну знахідку подарував дослідникам і один з водозбірників, який розкопали на вул. Шевській, 4. З його заповнення витягли металеву миску з клеймом орієнтовно XV-XVI ст. Очевидно, вона зроблена з олов’яного сплаву. «Наразі нічого не можемо сказати щодо клейма, бо аналогів йому поки що не знайшли у нашій науковій літературі. Тому хочемо залучити до співпраці геральдистів. Але вже зараз розуміємо, що миска дуже цікава. На той час металевий посуд був великою рідкістю і коштував дуже дорого. Він трапляється вкрай рідко – за 20 років досліджень у Львові ми з колегами знайшли лише два казани, дві миски, металевий кубок і тацу», – розповів Остап Лазурко.
Бойова сокира XVI ст., знайдена під час розкопок на вул. Шевській, 4 у Львов
4. З вулиці Шевської походить ще одна знахідка – бойова сокира XVI ст. Фахівці припускають, що за аналогіями вона могла потрапити з Московії. Схожі сокири у той час були на озброєнні їхніх дружинників. Зроблена вона з заліза, з клеймом, і дуже добре збереглась до нашого часу. Раніше, зазначає Остап Лазурко, у Львові знаходили давні сокири, однак не бойові, а ремісничі. Знахідка також є частиною тимчасової експозиції в Археологічному музеї міста Кракова.
Фрагменти глечика XV-XVI ст. з території синагоги «Золота Роза» у Львові
5. Ще однією цікавою знахідкою минулого року є фрагменти глечика XV-XVI ст. з території синагоги «Золота Роза». Він розписаний у східному стилі і, очевидно, був завезений сюди зі сходу чи півдня. Збережена висота глечика усього 20 см і, ймовірно, що його могли використовувати для вина.
Декоративні полив’яні миски знайдені під час розкопок на розі вул. Краківська – Вірменська у Львові
6. У XVIII ст. дуже популярними серед заможних людей були декоративні полив’яні миски, оскільки технологія їхнього виготовлення сягнула високого рівня. Одну з таких мисок було виявлено на під час досліджень на розі вул. Краківська-Вірменська. Вона має круглу форму, а на її поверхні зображено чотири медальйони з вершниками.
Фрагменти ліпного горщика VIІІ ст., який належав носіям лука-райковецької культури, знайдені під час розкопок на розі вул. Краківська – Вірменська у Львові
7. Найважливішою, за науковим значенням, знахідкою 2015 року з теренів Львова археологи «Рятівної археологічної служби» вважають фрагменти ліпного горщика VIІІ ст., який належав носіям лука-райковецької культури. Його виявили на розі вул. Краківська-Вірменська. «Географічно це поки що найбільш південна точка у Львові, де було знайдено матеріал слов’янського часу. Раніше схожі знахідки були виявлені на місці нинішнього ринку «Добробут» та на вул. Веселій. Чому це так важливо? Бо це говорить про постійну заселеність середмістя ще до формального заснування Львова. Тому місто виникло тут не випадково», – наголошує Остап Лазурко.
Візитівки Львова – будівлі, якими рясніють поштівки, марки, на тлі яких наввипередки знимкуються мешканці та гості міста. До числа таких упізнаваних знакових споруд належить і Галицький крайовий сейм – нині головний корпус Львівського національного університету імені Івана Франка, будівництво якого тривало у 1877-1881 рр. Екскурсоводи радо повідомлять про три десятки проектів, поданих на конкурс, про те, що комісія так і не змогла визначити безумовного переможця – і тоді Юліушу Гохберґеру доручили на основі чотирьох найкращих робіт створити власний план. Чому саме цьому на той час 37-річному архітекторові? І як йому вдалося сумістити продумане планування і гарне оздоблення будівлі зі значною економією грошей? Адже проект у результаті виявився дешевшим, ніж передбачали умови конкурсу.
Річ у тім, що на той час Юліуш Гохберґер був директором міського будівельного уряду – тобто його можна назвати тогочасним головним архітектором Львова.
Будівля краєвого галицького Сейму, тепер – головний корпус Львівського національного університету ім. Івана Франка, поштівка поч. ХХ ст.
Юліуш Гохберґер народився у Познані 16 травня 1840 р., здобув освіту інженера й архітектора в Берліні. По закінченні студій працював у будівельній службі, де проектував найрізноманітніші споруди, також був головним інженером на будівництві залізниці Торунь – Познань. 1872-й став поворотним у житті архітектора – саме цього року він, перемігши у конкурсі на місце директора міського будівельного уряду Львова, переселився сюди з родиною. Протягом наступних 33-х років Юліуш Гохберґер працює на цій посаді, водночас із 1877 року є членом Політехнічного товариства у Львові, з 1892-го – заступником голови цього товариства. Помер архітектор у Львові 5 квітня 1905.
Елемент фасаду будівлі краєвого галицького Сейму, тепер – головний корпус Львівського національного університету ім. Івана Франка
Понад три десятиліття безперервної роботи на посаді високопоставленого чиновника – таке в сьогоднішніх реаліях видається неможливим. До того ж, ідеться про один із найбурхливіших і найпродуктивніших періодів розбудови Львова. Особливо вражає, що Юліуш Гохберґер встиг зробити для міста чимало і власне як архітектор – залишив по собі десятки будівель.
Будівля краєвого галицького Сейму, тепер – головний корпус Львівського національного університету ім. Івана Франка
Найчисленніші у львівському доробку Ю. Гохберґера – освітні споруди: сім шкіл у центральній частині міста. Для такої активної розбудови саме навчальних закладів були, звісно, передумови. Річ у тім, що 1873-го сейм ухвалив новий шкільний крайовий статут, постанову про утримання шкіл за кошт міста, а також ухвалу про те, що всі державні заклади початкової освіти повинні розміщуватись у власних будівлях. Наступного року була створена Шкільна крайова рада, яка й курувала фінансування освіти та здійснювала нагляд за відповідним рівнем будівництва освітніх споруд. Вона ж визначила критерії для зведення таких будівель – аж до особливостей їх планування.
Гімназія №3 імені Франца-Йосифа I, поштівка, поч. ХХ ст.
За такої системи архітектор, який брався виконувати проекти для сфери освіти, мусив враховувати безліч чинників, щоби цілком відповідати заданим вимогам. Очевидно, Ю. Гохберґерові це вдалося.
Якби сьогодні головний архітектор міста Львова спроектував і домігся побудови за власними проектами бодай двох шкіл упродовж своїх каденції – його неминуче звинуватили б у корупції. Натомість трохи більше століття тому Ю. Гохберґер зумів впродовж 1876 року звести три будівлі (у стилі неоренесансу), ще дві – 1882-1883 рр. (в стилі історизму), та ще дві протягом 1892-1893 років. Результат – добротні, великі, комфортні, світлі споруди, які ось уже майже півтора століття безперервно щодня відчиняють свої двері перед учнями та студентами.
Елемент фасаду будинку гімназії №3 імені Франца-Йосифа I
Першою у доробку архітектора стала гімназія №3 імені Франца-Йосифа I (після 1918 року – імені Стефана Баторія) на вулиці Князя Романа (будова 1876 р.) Це триповерхова неоренесансна будівля, головний вхід якої прикрашений скульптурами видатних польських діячів культури і науки: М. Коперника, А. Снядецького, А. Міцкевича, Т. Чацького, Ю.-М. Оссолінського, Я. Длугоша роботи скульптора Тадеуша Баронча. Сьогодні тут науково-дослідний інститут Національного університету «Львівська політехніка».
Вища реальна школа на вул. Шухевича
Того ж 1876 року зведено Вищу реальну школу на вулиці Людвіка Кубалі № 2 (вул. Шухевича), яка становить єдиний комплекс з гімназією імені Франца-Йосифа I. У плані це Г-подібна, триповерхова неоренесансна будівля. Нині тут середня школа №35.
Третій навчальний заклад, зведений цього ж року, – школа святого Мартина на вулиці св. Мартина №6 (сучасна Жовківська) – тепер це школа №57. Фасади будівлі оформлені за мотивами архітектури італійського ренесансу.
Школа Марії Магдалини, фото до 1910 року
Упродовж 1883-1884 років у Львові за проектами Ю. Гохберґера з’явилося ще дві школи. Перша – школа святої Марії Магдалини на місці перетину вулиць Леона Сапєги та Андрія Потоцького (вул. Бандери, Генерала Чупринки і Вербицького), тепер це середня школа №3. Будівля виконана з нетинькованої цегли в «аркадовому стилі». Триповерхова, у плані прямокутна, розділена на дві рівні половини. Паралельно головному фасаду розмішений коридор, по обидва боки якого розташовані класні кімнати. На першому поверсі запроектовані адміністративні приміщення та гімнастичний зал.
Міська школа Св. Анни. Фото 1894 року
Схожа на неї школа святої Анни на розі вулиць Леонтовича, № 2 та Городоцької, № 28 (1884) – тепер це Правнича гімназія. Це була школа мішаного типу, з великим внутрішнім подвір’ям – жіноча половина розміщувалася у крилі вздовж вулиці Городоцької, чоловіча – по вулиці Леонтовича. Виконана з нетинькованої цегли в «аркадовому стилі», фасад оздоблений ступінчастим фронтоном.
Школа імені Сташиця, поч. ХХ ст.
В останнє десятиліття ХІХ ст. Ю. Гохберґер проектує ще два навчальні заклади. 1892 року у Львові з’явилася школа імені Сташиця – тепер у цьому приміщенні розташований корпус Української академії друкарства. Для забудови була виділена ділянка складної форми: ріг обох вулиць (теперішньої Лесі Українки і Підвальної) утворював гострий кут. У зв’язку з цим будівля у плані схожа на трикутник з невеликим внутрішнім двором. Через перепад рельєфу будівля частково триповерхова, частково чотириповерхова. Одне крило школи витягнулось по вулиці Лесі Українки, інше – вздовж площі Данила Галицького. Крила об’єднує флігель, у якому розташовані сходи та санвузли. Фасади декоровані у стилі італійського неоренесансу.
Школа імені Сташиця – зараз це корпус Української академії друкарства
Останньою у «шкільному» доробку архітектора стала 1893 року школа імені Міцкевича на вулиці Театральній, 15, сьогодні це школа №62. Фасади будівлі оздоблені з використанням мотивів італійського неоренесансу, на рівні третього поверху розташована статуя Адама Міцкевича авторства Станіслава Левандовського.
Філія краківського страхового товариства «Флоріанка» на вул. Третього травня №16, поч. ХХ ст.
Філія краківського страхового товариства «Флоріанка» на вул. Січових Стрільців
Окрім освітніх закладів, Ю. Гохберґер спроектував також філію краківського страхового товариства «Флоріанка» на вулиці Третього травня №16 (вул. Січових Стрільців), збудовану у 1887 р. Будівля гармонійно продовжує фасад головного корпусу університету ім. Івана Франка. Замовником проекту виступила страхова фірма «Товариство взаємних убезпечень у Кракові», відома власне «Флоріанка», що спеціалізувалася, зокрема, на страхуванні від пожеж. «Флоріанка» була власницею будинку до кін. 1930-х рр. При цьому не всі приміщення використовували як банківські офіси – відомо, що на верхніх поверхах були влаштовані помешкання, а наприкінці 1880-х рр. частину покоїв тут винаймало шляхетське казино. Після Другої світової війни господарем будинку №16 став університет – таким чином і ця будівля авторства Ю. Гохберґера стала служити освіті.
Пожежна дільниця, фото початок XX століття.
Статуя святого Флоріана, покровителя пожежників на будівлі Управління державної пожежної охорони УМВСУ у Львівській області
Також варто розказати про пожежні частини та лікарні, спроектовані Ю. Гохберґером. Це пожежна частина на площі Стрілецькій ( площа Данила Галицького), зведена за співавторством І. Брунека на місці, де у середньовіччі розташовувався фортечний вал із бастіоном. Результатом співпраці стала станція пожежної частини в неороманському стилі з гуртожитком на 54 місця, квартирами для сімей службовців, стайнею, телефонним комутатором, станцією швидкої допомоги і хімічним бюро. Перлиною будівлі можна вважати фігуру покровителя пожежних – святого Флоріана – над центральним входом. Окрім вже згаданої частини, можна назвати ще дві, які спроектував цей архітектор – на вул. Стефана Чарнецького (вул. Винниченка), яка не збереглась, та будинок пожежної команди на площі князя Святослава.
Комплекс лікарні фундації Антонія Білінського за співавторства І. Брунека, А. В. Вайсса та З. Сулковського
Юліуш Гохберґер був співавтором комплексу лікарні фундації Антонія Білінського (на вулиці Білінського, теперішній Смаль-Стоцького), який через смерть невиліковно хворої доньки починає займатися благодійністю і дає гроші на будівництво «Zakladu dla nieuleczalnych chorych i wyzdrowienców chrześcian im. Antoniego i Waleryi Bilińskich» («Заклад для невиліковно хворих та виздоровлюючих християн імені Антонія і Валерії Білінських»). Будівництво розпочала 1891 р. відома будівельна фірма Івана Левинського.
Плебанія церкви святої Параскеви П’ятниці
Парадоксально, однак за весь час проживання у Львові Юліуш Гохберґер збудував тільки дві житлові споруди. Перша – це плебанія церкви святої Параскеви П’ятниці на вулиці Бальоновій №2 (сучасна Гайдамацька), виконану в «аркадовому» стилі.
Вілла на вулиці Кирила і Мефодія. Композиційне вирішення головного фасаду симетричне, на ньому акцентом виступає засклена веранда, оздоблена балясиною.
А друга – власна вілла на вул. вулиці Длугоша № 11 (тепер вул. Кирила і Мефодія), у якій родина жила з 1880 р. Як не дивно, однак і цій споруді судилося слугувати освітнім цілям – тепер тут дитячий садок № 43.
Вчора, 11 лютого 2016 року, в приміщенні виставкового залу Львівського історичного музею (пл. Ринок, 6) відкрилася виставка під назвою “Мистецька спадщина Франциска Ковалишина”.
Виставка представляє графічні роботи, виконані олівцем, тушшю, аквареллю, вугіллям сьогодні маловідомого історика та ілюстратора Львова і Галичини, скромного урядовця Магістрату міста та архіваріуса Архіву давніх актів — Франциска Ксаверія Сильвестровича Ковалишина (1853, с. Мала Пониковиця, Львівщина — 1915, Львів).
Головний зберігач, завідувач відділу фондів Львівського історичного музею Світлана Хавалко та заступник директора з наукової роботи Львівського історичного музею Олена Роман на відкритті виставки “Мистецька спадщина Франциска Ковалишина”
Ковалишин був закоханий у рідний край і його історію, присвятив цьому свій талант і працю. Він зарисовував архітектурні об’єкти Львова, деталі, елементи орнаменту і оздоблення фасадів та інтер’єрів, написи на балках, міщанські ґмерки, герби, дверні ручки і замки львівських кам’яниць.
“Ця виставка буде цікава людям з різноманітних кіл та з різними зацікавленнями, хоча б з огляду на те, що тут представлено як і графічні роботи виконані в різних техніках, так і зображення, ті куточки Львова, які на жаль ми сьогодні не можемо побачити, бо вони або зруйновані, або перебудовані. Це надзвичайно цікаве історичне джерело і кожен для себе знайде тут цікаві моменти”, – сказала на відкритті виставки заступник директора з наукової роботи Львівського історичного музею Олена Роман.
Відкриття виставки “Мистецька спадщина Франциска Ковалишина”
Надзвичайно цікавою є серія рисунків з зображенням фортифікаційно-оборонних укріплень Львова: вежі, міські мури, хвіртки, Високий замок, перемальовані автором зі старих архівних малюнків або створені за історичними описами. У його творчому доробку — серія рисунків історичних портретів: типи львівських міщан і давніх воїнів, представники руських князівських родин. Але найбільша цінність робіт Ковалишина у тому, що багато замальованих ним об’єктів на сьогодні не існує і, фактично, ці графічні роботи є єдиною наочною документацією з історії львівської архітектури.
На виставці представлено окремі матеріали, які стосуються біографії і діяльності Ф. Ковалишина — інвентарні книги, проваджені Ф. Ковалишиним, прохання, звіти, які Ф. Ковалишин писав до Магістрату Львова (копії з фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові ).
Експозиція виставки “Мистецька спадщина Франциска Ковалишина”
Експозиція виставки “Мистецька спадщина Франциска Ковалишина”
Експозиція виставки “Мистецька спадщина Франциска Ковалишина”
Експозиція виставки “Мистецька спадщина Франциска Ковалишина”
Експозиція виставки “Мистецька спадщина Франциска Ковалишина”
Експозиція виставки “Мистецька спадщина Франциска Ковалишина”
Експозиція виставки “Мистецька спадщина Франциска Ковалишина”
Експозиція виставки “Мистецька спадщина Франциска Ковалишина”
Експозиція виставки “Мистецька спадщина Франциска Ковалишина”
Експозиція виставки “Мистецька спадщина Франциска Ковалишина”
“На сьогодні ім’я Франциска Ковалишина є маловідомим серед дослідників та істориків Львова. Довгий час воно взагалі було забуте і вперше про нього згадано на геральдичній конференції паном Іваном Сварником . Але оглядаючи ці твори, на мій погляд, вони пройняті такою великою любов’ю до свого рідного краю і до своєї землі. Бачимо, що зарисовував він їх дуже детально, прискіпливо, кожну деталь вимальовуючи окремо. І, що цікаво, багато будинків на сьогодні уже не існують і щоб краще зрозуміти, де саме ті будинки стояли поряд зі старою графікою ми помістили сучасні фотографії тих будинків, щоб зорієнтуватися”, – сказала головний зберігач, завідувач відділу фондів Львівського історичного музею Світлана Хавалко відкриваючи виставку.
Доповнюють виставку археологічні матеріали, знайдені на території Львова і околиць, які були передані в Музей Рятівною археологічною службою у 2014 році.
У Львові ХІХ-ХХ ст. естетичний вигляд будинку цінувався не менше, ніж його надійність та функціональність. Тому, не дивно, що симпатії львів’ян завоювала новинка на ринку оздоблювальних матеріалів – кахлі, які стали наступникам дерев‘яних підлог у львівських спорудах. Спочатку попит на них задовольняли експортом з Великої Британі та Німеччини, але невдовзі з‘явилися перші місцеві виробники.
Вигляд Львова, 1925 рік
Кахлини, якими укладали підлогу, були різними за формою та дизайном, але кожен виробник намагався зміцнити підписом авторитет власного імені, тому “вплітав” у кахляний візерунок фірмову плитку із зазначенням найменування підприємства.
Найперше фірмовий підпис слугував символом якості виготовленої продукції, а те, що кахлі були найвищого ґатунку можемо стверджувати уже з того, що майже за сто років використання ми маємо змогу милуватися малюнками, які збереглися на їхній поверхні.
По-друге, кахлі з найменуванням були також рекламою. І хоча давно немає тих людей, чиї імена можна прочитати на плитці, давно припинили своє існування більшість підприємств, але їхня реклама і досі прикрашає парадні входи будинків, підтверджуючи якість виготовленого продукту.
Перелічити всіх виробників оздоблювальної плитки, які діяли у довоєнному Львові ми не зможемо, але пропонуємо сьогодні ознайомитися із десяткою найбільш відомих.
Фірмові кахлі “Jan Lewiński, Barta&Tichy”, 2016 рік
Кахлі “Jan Lewiński, Barta&Tichy”, вул. Дорошенка, 38, 2016 рік
Під’їзд по вул.Дорошенка, 38, де збереглися кахлі “Jan Lewiński, Barta&Tichy”, 2016 рік
1. Jan Lewiński, Barta&Tichy
У 1875 році на околиці Праги Фердинанд Барта та Карел Тихий заснували компанію, яка спочатку займалася мінеральними добривами, хімікатами та будівельними матеріалами, а згодом партнери збудували завод з випалювання вогнетривких глин, виробництва кераміки та декоративно-прикладної теракоти.
До Львова чеську плитку “Барта&Тихий” привіз Іван Левинський. А з 1890 року підприємець уже сам почав виробляти “метлахську кераміку” – плитку виготовлену за спеціальною технологією з тугоплавкої глини при високій температурі виплавлення.
З часом виробництво Левинського розрослося — до списку пропонованих товарів вже входила цегла, гіпс, цемент, вапно, дахівка, штучний мармур, балконні та хідникові плити, дерев’яні підлоги, керамічні домашньо-ужиткові вироби тощо.
За час існування (до 1929 року) фірма Левинського неодноразово здобувала найвищі нагороди, змагаючись із західно-європейськими виробниками.
Фірмова кахлина “Bracia Mund”, 2016 рік
Кахлі “Bracia Mund”, вул. Дорошенка, 32, 2016 рік
Під’їзд по вул. Дорошенка, 32, де збереглися кахлі “Bracia Mund”, 2016 рік
2. Bracia Mund
У 1898 році брати Мунд засновують одне з найуспішніших підприємств Галичини, яке займалося будівельними та оздоблювальними матеріалами та проіснувало до 1939 року – “Брати Мунд”.
Склад та магазин фірми “Bracia Mund” розташовувався по вул. Сиксуській, 23 (сучасна Дорошенка), фабрику ж заснував найстарший брат Мауріціо у 1906 по вул. Личаківській, 118.
Фірма Мундів виробляла різні види метлахської плитки, глазуровану цеглу, дахівку, цемент, гіпс, вапно, керамічні плитки, пічні кахлі і дверцята до печей. Продукція вирізнялася високою художньою та технологічною якістю.
“Майоліка Хаус” по вул.Курбаса, 5, 2016 рік
“Майоліка Хаус” по вул.Курбаса, 5, 2016 рік
“Майоліка Хаус” по вул.Курбаса, 5, 2016 рік
Найкращим прикладом продукції фірми, який зберігся є будинок по вул. Курбаса, 5, названий львівським “Майоліка Хаус”, фасад і сходова плитка якого обличковані кахляними виробами братів Мунд.
Підприємство мало настільки налагоджене виробництво і пропонувало такий широкий спектр послуг, що їм вдалося втриматися на ринку після Першої світової війни.
Фірмова кахлина “Adolf Kampel Lwow”
Фірмова кахлина “Adolf Kampel Lwow”, 2016 рік
Кахлі “Adolf Kampel Lwow”, вул. Короленка, 15, 2016 рік
Під’їзд по вул. Короленка, 15, де збереглися кахлі “Adolf Kampel Lwow”, 2016 рік
3. Adolf Kampel
Підприємець Адольф Кампель розпочав свою справу у Львові майже водночас з братами Мунд. Фірма займалася різноманітними роботами з облаштування будинків — від замощування підлоги до перекриття даху.
Спочатку його підприємство та склад будівельних матеріалів розташовувалося по вул. Кароля Людвіка, 29 (тепер пр. Свободи), а потім переїхало на вул. Городоцьку, 3а.
Власного виробництва у Кампеля не було, у Львові його фірма представляла австрійську фабрику звичайного цементу і портландцементу в Щаковій та фабрику гідравлічного вапна для фасадів у Кальтенлойтґебені.
Під’їзд по вул.Гнатюка, 8, де збереглися кахлі “Wyrób Rakownicki”, 2016 рік
Кахлі “Wyrób Rakownicki”, вул. Гнатюка, 8, 2016 рік
Фірмова кахлина з підписом “Wyrób Rakownicki”, 2016 рік
4. Wyrób Rakownicki
Окрім кахлів чеської фірми Барти і Тихого у Львові також збереглися фірмові кахлини фабрики шамотів, мозаїчних плиток і кахляних пічок у Раковнику. Це підприємство було створене у 1883 році і діє аж до сьогодні, але уже під брендом “Rako”.
На прикладі львівських кахлів видно, що виробництво орієнтувалося на широке коло споживачів у різних куточках Європи, про що свідчать плитки, підписані різними мовами, зокрема чеською, німецькою, польською. Наприклад, у Львові, у під’їзді по вул. Гнатюка, 8 знаходиться фірмова кахлина “Wyrób Rakownicki”.
У 1930-х роках з цією чеською фабрикою успішно співпрацювали львівські підприємці брати Мунд.
Асортимент Раковницької фабрики не обмежувався традиційним кахляним покриттям, вони виготовляли також предмети повсякденного вжитку, зокрема різноманітні пресс-пап’є, підставки під чорнильниці тощо.
Кахлі “Przedsiębiorstwo Henryka Ebera we Lwowie”, по вул. Бандери, 20, 2016 рік
Фірмова кахлина “Przedsiębiorstwo Henryka Ebera we Lwowie”, 2016 рік
Кахлі “Przedsiębiorstwo Henryka Ebera we Lwowie”, по вул. Бандери, 20, 2016 рік
Під’їзд по вул. Бандери, 20, де збереглися кахлі “Przedsiębiorstwo Henryka Ebera we Lwowie”, 2016 рік
5. Henryk Eber
У 1896 році у Львові підприємець Генрик Ебер засновує власне Технічне підприємство і заклад поставок всіх будівельних матеріалів. Спочатку воно розташовувалося по вул. Подлевськго, 10 (сучасна Гребінки), а згодом перебирається на вул. Міцкевича, 5 (тепер Листопадового Чину).
Фірма Ебера займалася ізоляцією фундаментів та стін, виготовленням і встановленням асфальтних плит та каучукового асфальту, дренажних труб, дахового покриття, цементу вапна, стін і підлог з дуба, порцелянових плит, умивальників тощо.
Під’їзд по вул. Рибна, 3, де на стіні збереглися кахлі “Przedsiębiorstwo Henryka Ebera we Lwowie”, 2016 рік
Кахлі “Przedsiębiorstwo Henryka Ebera we Lwowie”, на стіні під’їзду по вул.Рибна, 3, 2016 рік
Фірмова кахлина “Przedsiębiorstwo Henryka Ebera we Lwowie”, 2016 рік
Підприємство мало настільки потужну виробничу та сервісну базу, що у 1907 році було відзначене золотою медаллю на природничо-лікарській виставці у Львові.
Ебер використовував кілька видів фірмових кахлів. Найчастіше — це темно коричнева або кольору морської хвилі квадратна плитка із написом “Przedsiębiorstwo Henryka Ebera we Lwowie” вписаним у коло (наприклад, по вул. Бандери, 20) або кахлі прямокутної форми із трирядковим написом вписані у прямокутник (вул. Рибна, 3). Останніми облицьовували стіни.
Фірмові кахлі “Hirschtritt i Eber Lwów”, 2016 рік
Кахлі “Hirschtritt i Eber Lwów”, вул. Київська, 18, 2016 рік
Під’їзд по вул.Київській, 18, де збереглися кахлі “Hirschtritt i Eber Lwów”, 2016 рік
6. Hirschtritt
З Ебером активно співпрацював підприємець Ітамер Гірштрітт. Його фірма брала підряди на укладання плитки чи не на цілих вулицях. Зокрема, його фірмові квадратні світлі плитки з трирядковми написом “Itamer Hirschtritt Lwów” збереглися у у житлових будинка по вул. Шолом-Алейхема, 12 і 14, а також по вул. Левицького, 11.
Фірмові кахлини у коричнево-жовтій гамі збереглася по вул. Київсбкій, 18. Щоправда, складені ці плитки у зворотньому порядку і через це текст на них став важко зрозумілим.
Фірмові кахлі “A. Gruber Lwów.”, 2016 рік
Кахлі “A. Gruber Lwów.”, вул. Грюнвальдській,12, 2016 рік
Під’їзд по вул. Грюнвальдській,12, де збереглися кахлі “A. Gruber Lwów.”, 2016 рік
7. A. Gruber
Львівське підприємство Ґрубера було одним із тих, що орієнтувалося насамперед на затребувані бюджетні проекти. Підтверджує це – використання не найновіших, а вже знаних взірців кахлів, а також значна кількість фірмових кахлин невисокої якості.
До прикладу, така фірмова квадратна кахлина з чорним дворядним написом “A. Gruber Lwów.” збереглася у під’їзді по вул. Грюнвальдській, 12.
Кахлі “L.&G.Kaden”, вул. Наливайка, 18, 2016 рік
Під’їзд по вул.Наливайка, 18, де збереглися кахлі “L.&G.Kaden”, 2016 рік
8. L.&G.Kaden
У 1880-х роках, у Кракові, набула популярності фірма Людвіка і Густава Каденів. Популярною вона стала завдяки великим контрактам на обллицювання громадських закладів, насамперед шкіл. Крім кахлів, фірма виробляла облицювання для пічок та металеві бічні заслінки.
У 1912 році підприємство отримало срібну медаль і почесний диплом на архітектурній виставці у Кракові і того ж року фірмою “L.&G.Kaden” була створена філія у Львові по вул. Міцкевича, 3, яка пропонувала не лише власні кахлі, але й вироби чеських фабрик .
Один з варіантів фірмової кахлини підприємства, з дворядковим коричневим підписом “L.&G.Kaden Kraków-Lwów ” в обрамленому світлому квадраті, можна побачити у під’їзді будинку по вул. Наливайка, 18.
Під’їзд по вул.Романчука, 1, де збереглися кахлі “Hardtmuth SPA Lwów”, 2016 рік
Фірмова кахлина з підписом “Hardtmuth SPA Lwów”, 2016 рік
Кахлі “Hardtmuth SPA Lwów”, вул.Романчука, 1, 2016 рік
9. Hardtmuth
Про історію відомої чеської фірми Hardtmuth, що займається виробництвом канцелярського приладдя Фотографії Старого Львова уже писали.
Тому нагадаємо лишень, що у Львові діяла філія цієї фірми – «L.&C.Hardtmuth Tow. Akc. we Wiedniu Filja we Lwowe» за адресою приймальні по вул. Академічній, 16 (тепер пр. Шевченка). Виробничі приміщення розташовувались по вул. Сенаторській, 11 (тепер Стецька) та вул. Пелчинській, 13 (вул.Вітовського), а фірмовий магазин у Козельниках.
Філія займалася видобутком глини та виготовленням цегли, кахлів та посуду. Тож, окрім кахляних опереджень пічок з зазначенням імен власників виробництва, у львівських під’їздах (наприклад, по вул. Романчука ,1) можна побачити фірмову кахлину з підписом “Hardtmuth SPA Lwów”.
Фірмова кахлина “Brattel Deсet Lwow”, 2016 рік
Кахлі “Brattel Deсet Lwow”, вул. Левицького, 55, 2016 рік
Кахлі “Brattel Deсet Lwow”, вул. Левицького, 55, 2016 рік
Під’їзд по вул. Левицького, 55, де збереглися кахлі “Brattel Deсet Lwow”, 2016 рік
10. Brattel i De Cet
У 1909 році сусіди Генрик recte Абрахам Гірш Браттель та Юзеф Де Цет заснували підприємство, яке володіло бетонним заводом на вул. Зеленій, 73. Фірма пропонувала різноманітні бетонні вироби, прокладала каналізацію та робила водовідведення, монтувала сходові клітки, а також виготовляла облицювальні кахляні, мармурові та в техніці тераццо плитки.
На прохання потенційних замовників Браттель і Де Цет надавали список пропозицій та зразки візерунків, а також гарантували доставку поїздом по цілій Польщі.
Перед початком Другої світової війни спілка розташовувалась на розі вул. Зеленої та Дніпровської, а виробництво обмежувалося виготовленням лише кам’яних сходів. У радянський період на місці колишньої фабрики працював бетонний завод, а зараз там житловий будинок.
Фірмова кахлина цього підприємства збереглася у під’їзді будинку по вул. Левицього, 55.
Як уже зазначалося вище, це не всі виробники і далеко не всі зразки розкішного кахляного покриття у Львові. Тому усі охочі можуть спробувати себе у ролі відкривачів та поблукати львівськими вулицями закамарками у пошуках ось таких скарбів.
Софія ЛЕГІН
Джерела:
Бородін К., Гонак І. Львів po polsku. Знак якості: путівник. – Львів; Дрогобич: Коло, 2015.
Хто створював надгробки Б.-І. Антоничу, С. Крушельницькій та І. Крип’якевичу? Хто був автором пам’ятників Юрію Дрогобичу у Болоньї та самому Дрогобичі? У чиїй майстерні частими гостями бували Іван Драч, Богдан Ступка, Ліна Костенко, Ала Горська? Однією з найяскравіших львівських скульпторів другої половини ХХ століття стала Теодозія Бриж. За своє життя вона створила понад двісті скульптур. Пропонуємо вам поглянути на життя та творчу діяльність одного з найкращих львівських скульпторів.
Теодозія Бриж
Теодозія Бриж у своїй майстерні
Народилася Теодозія Бриж у селі Бережниця на Поліссі 1929 року, там же навчалася у початковій школі. Її батько був активістом «Просвіти», а в роки Другої світової війни вступив до лав УПА, за що потрапив до Сибіру. Закінчивши Сарненську середню школу, вона поїхала до Львова, де вступила до Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва. Серед її творінь різних років — пам’ятники, надгробки, меморіальні дошки, декоративно-паркові скульптури. За цими сухими визначеннями стояла прихована від стороннього ока творчість. А процес цей, як відомо, буває надзвичайно чуттєвим, непередбачуваним і разом з тим, воістину чудовим. Нам ж, часто доводиться лише спостерігати кінцевий результат.
Теодозія Бриж за роботою.
Теодозія Бриж однією з перших в Україні стала на шлях сучасного світового мистецтва. Її скульптурам притаманні пластика, витонченість та легкість. Одним з перших її творів став пам’ятник Тарасові Шевченку, який у 60-ті роки минулого століття встановили у її рідному селі. Навчання в інституті дало Теодозії добру професійну основу. Дипломну роботу – проект пам’ятника Данилові Галицькому, державна комісія оцінила на «відмінно». Сьогодні його можна побачити у Львівському історичному музеї. Чимало мистецьких проектів Теодозія Бриж здійснила разом зі свої чоловіком – Євгеном Безніском. Серед них – меморіальний цвинтар Січових стрільців на горі Маківці, меморіальну каплицю жертвам НКВС у Золочеві, пам’ятник Данилові Галицькому, споруджений у Володимирі-Волинському.
Теодозія Бриж з одним зі своїх творінь
Меморіальний цвинтар УСС на горі Маківка. Сучасне фото.
Проте все це буде потім. А у 60-ті роки і надалі, їй пощастило спілкуватись з багатьма творчими особистостями. Микола Петренко згадує, що у її майстерні «почувалися вільно і розкуто ще молоді Іван Драч та Іван Дзюба зі своїми нареченими, Федір Стригун із Таєю Литвиненко, просиджував годинами Іван Миколайчук.» Він також виділяє Володимира Патика і Дмитра Крвавича, Ігоря Сандурського і Володимира Овсійчука, Леопольда Левицького, Богдана Гориня, Івана Світличного з дружиною, Ліну Костенко та Аллу Горську. Іван Драч святкував там своє весілля, а Богдан Ступка – ювілей.
Богдан Ступка у майстерні Т. Бриж
Прагнення вийти за межі соцреалізму, зацікавлення творчістю світових авангардистів, традиціями українських модерністів були притаманними митцям часів шістдесятництва. Проте тотальний контроль держави за культурною сферою приводив до того, що реалізувати свої наміри бувало вкрай непросто. Тому, відсутність державних замовлень змушувала працювати на рівні проектів і для душі. Тим не менш, їй все ж вдавалось виражати себе навіть працюючи над оформленням надгробків. Більше того, пам’ятники на могилах таких визначних львів’ян як Соломія Крушельницька, Іван Крип’якевич, Леопольд Левицький, Богдан-Ігор Антонич, створені саме нею.
Скульптура на могилі С. Крушельницької. Автор Теодозія Бриж
Могила Івана Крип’якевича
Могила Богдана-Ігоря Антонича на Янівському цвинтарі
У творчості Теодозії з’являлись скульптури гетьмана Пилипа Орлика та його сина – знаменитого французького генерала Григора, короля Данила Романовича, Юрія Дрогобича (пам’ятники за її скульптурними проектами цьому діячу встановлені у Дрогобичі та у Болоньї), письменниці Ірини Вільде, піаністки Марини Крих, серія образів героїв поеми Лесі Українки “Лісової пісні”. Створено проект пам’ятника князеві Леву, який і сьогодні можна побачити в її майстерні.
Пам’ятник Юрію Дрогобичу у місті Дрогобич.
Скульптура за образами “Лісової пісні” Лесі Українки
Проект пам’ятника князеві Леву.
Сьогодні, у її майстерні, на вулиці Мартовича у Львові, діє меморіальний музей. Музей створено у приміщенні, де у 1956-1999 рр. працювала Теодозія Бриж.
У майстерні Т. Бриж.
У майстерні Т. Бриж.
Експозиція музею привертає увагу емоційністю, її зміст цікавий, хоча представлений не цілком упорядковано, тримає увагу глядача від початку і до кінця завдяки розмаїттям форм і кольорів. Отож радимо вам, в один з днів відірватись від своїх буденних справ, та відвідати цей чудовий музей, де досі можна відчути дух присутності Майстра з Великої літери.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела
Петренко М. Підводне громаддя айсберга Теодозії Бриж (Режим доступу: http://zaxid.net/news/showNews.do?pidvodne_gromaddya_aysberga_teodoziyi_brizh&objectId=1230669)
Музей Теодозії Бриж (Режим доступу: http://chornujart.blogspot.com/2015/04/blog-post.html)
“Жінка, що писала українське мистецтво з нової сторінки” (Режим доступу: https://arteriya.wordpress.com/2014/09/10/%D0%B6%D1%96%D0%BD%D0%BA%D0%B0-%D1%89%D0%BE-%D0%BF%D0%B8%D1%81%D0%B0%D0%BB%D0%B0-%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5-%D0%BC%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B5%D1%86%D1%82%D0%B2%D0%BE/)
Вчора, 10 лютого 20016 року, в приміщенні Львівської Національної галереї імені Бориса Григоровича Возницького (вул.Стефаника, 3) відкрилася виставка відомого львівського художника Михайла Сидоренка під назвою «Tête-à-tête».
“На виставці Ви побачили велику кількість робіт різного формату. Це перша виставка художника в стінах Львівської національної галереї мистецтв. Раніше у Львові він виставлявся в Національному музеї ім. Шептицького в 2014 році – це була колективна виставка разом з дружиною та п. Романом Яцівим. Ще були “Осінні салони” в Палаці мистецтв, а в нас художник виставляється вперше”, – сказала на відкритті куратор виставки Наталія Крокіс.
Михайло Сидоренко
Михайло Сидоренко — художник сучасного пейзажу, міського пейзажу, ню та жанрової сцени. Його роботи представлені в приватних колекціях України, Франції, Люксембургу, США, Великобританії, Австралії та Росії. Крім того, в художніх колекціях La Salle museum (Філадельфія, США), Українського музею (Нью-Йорк, США), Національного музею у Львові (Україна), Палацу Антоновичів (Львів, Україна), колекції Norwell Reece (США), Галереї НаУКМА (Київ, Україна), Львівському Палаці мистецтв (Україна).
“Хочу привітати Михайла, як художник художника. Я знаю Михайла з дитинства, оскільки ми з його батьком колеги. Я бачив як Михайло починав свою творчу роботу і я весь час думав як воно буде переростати з одного в друге, тому що були пошуки і такі чорно-графічні, і чисто реалістичні. Я думаю, що кожен художник має проходити цей процес, вимальовуватися. Така метаморфоза як з гусінню, яка їсть, а потім стає метеликом. Тут теж відбулася така метаморфоза, через довгий і важкий шлях” – зазначив художник Орест Скоп.
Відкриття виставки Михайла Сидоренка «Tête-à-tête»
Відкриття виставки Михайла Сидоренка «Tête-à-tête»
Відкриття виставки Михайла Сидоренка «Tête-à-tête»
Відкриття виставки Михайла Сидоренка «Tête-à-tête»
Відкриття виставки Михайла Сидоренка «Tête-à-tête»
Картини Михайла Сидоренка є імпресіоністичними за своєю суттю. Водночас, художник послуговується засобами вираження характерними для експресіонізму. Колір в його картинах є сугестивним, а олійна фарба видимо присутня, відчутна. Вальори використовуються не тільки для того щоб передати атмосферу, настрій та створити враження на полотні. Його колір, фарба, як і мазок, стають субстанцією, невід’ємною частиною художнього твору. Поверхня картин текстурна та чуттєва; часом досить рельєфна. На творчість художника повпливали Олексій Грищенко, Оскар Кокошка, П’єр Боннар, Клод Моне, Адольф Монтічеллі та Ежен Леруа.
Експозиція виставки Михайла Сидоренка «Tête-à-tête»
Експозиція виставки Михайла Сидоренка «Tête-à-tête»
Експозиція виставки Михайла Сидоренка «Tête-à-tête»
Експозиція виставки Михайла Сидоренка «Tête-à-tête»
Експозиція виставки Михайла Сидоренка «Tête-à-tête»
Експозиція виставки Михайла Сидоренка «Tête-à-tête»
Експозиція виставки Михайла Сидоренка «Tête-à-tête»
Експозиція виставки Михайла Сидоренка «Tête-à-tête»
Експозиція виставки Михайла Сидоренка «Tête-à-tête»
Експозиція виставки Михайла Сидоренка «Tête-à-tête»
“Думаю, що будуть виставки ще, і будуть різні аспекти творчості. Зараз планується в нас навесні пленер до Італії, планується пленер до Америки. Ведуться переговори щодо показу робіт у Ніцці . Тому, я думаю, ми рухаємося дуже добре і покажемо ще тут багато цікавого,” – поділився Михайло Сидоренко своїми планами на майбутнє.
Виставка в приміщенні Львівської Національної галереї імені Бориса Григоровича Возницького (вул.Стефаника, 3) триватиме до 10 березня 2016 року.
Старих довоєнних ліфтів у Львові залишилось не так багато. Деякі з них зачинені та закриті від ока перехожих, деякі не в дуже хорошому стані, деякі реконструйовані і працюють досі. Одним з найдавнішим в Європі механічних ліфтів вважається ліфт, що знаходиться у Державному природознавчому музеї НАН України на вулиці Театральній у Львові.
Ліфт в будинку, який викупив граф Дідушицький для того, щоб відкрити там Природничий музей, був встановлений близько в 1880 році – всього 23 роки потому, коли в Нью-Йорку вважався встановленим перший в світі пасажирський ліфт (1857рік) підприємцем Е. Г. Отісом. Безпечність ліфта Отіс демонстрував особисто – він ставав на платформі підйомника і сокирою обрубував канат, що її утримував. Платформа при цьому залишалася на місці і не падала в шахту завдяки ловителю. Фактично відтоді розпочався ліфтовий бум.
Отіс Е. Г. та його ліфт
Володимир Дідушицький був одним з найбагатших галичан – займався етнографією, археологією, зоологією, колекціонував книги, рукописи, картини. За генеалогічною легендою коріння графа походили від самого короля Данила I. З дитинства почав колекціонувати мушлі, гербарії, згодом полював і робив опудала тварин. В своєму музеї на вулиці Театральній він проводив дуже багато часу, міг навіть там заночувати.
Володимир Дідушицький в Природничому музеї з товаришем Владиславом Зонтаком
Граф Володимир Дідушицький (1825-1899рр)
В похилому ж віці Дідушицький через параліч ніг почав пересуватися на інвалідному візку, а так як музей мав три поверхи – спеціально для нього спорудили у Відні механічний дерев’яний ліфт. Він був сконструйований так, що, заїжджаючи в ліфт на візку, граф міг досить легко підняти сам себе за допомогою мотузок на потрібний поверх.
Ліфт в Палаці Дідушицьких на вул. Театральній. Фото Тетяна Жернова 2016р
Ліфт в Палаці Дідушицьких на вул. Театральній. Фото Тетяна Жернова 2016р
Вантажопідйомність даного ліфта – 250кг, висота підйому – 8400мм. Система гальм спрацьовує навіть при завищеній швидкості руху кабіни. На даний момент ліфт не є робочим, але працівники музею розповідають, що в Австрію до виробника даного ліфта були апельовані листи-звернення про реставраційні роботи і цілком можливо, що він запрацює знову. Будучи настільки давнім ліфт зберігся в дуже хорошому стані.
Ліфт в Палаці Дідушицьких на вул. Театральній. Фото Тетяна Жернова 2016р
Ліфт в Палаці Дідушицьких на вул. Театральній. Фото Тетяна Жернова 2016р
Ліфт в Палаці Дідушицьких на вул. Театральній. Фото Тетяна Жернова 2016р
Перший електричний ліфт був встановлений у Львові в одному з найпрестижніших готелів «Імперіал» (зараз вулиця Січових Стрільців, 3). За іншими джерелами одразу два електричні ліфти встановили вперше в будинку Шпрехера (сучасна вулиця А. Міцкевича, 8).
Колишній готель «Імперіал», вул. Січових Стрільців, 3. Фото Тетяна Жернова, 2016р
Зараз, зайшовши в кілька старих будівель Львова, можна знайти давні ліфти і навіть покататися на них.
Ліфт на вулиці Городоцькій. Фото Тетяна Жернова, 2016р
Ліфт на вулиці Городоцькій. Фото Тетяна Жернова, 2016р
Ліфт на вул. Коперника, 5. Фото Тетяна Жернова, 2016р
Ліфт на вул. Коперника, 5. Фото Тетяна Жернова, 2016р
Ліфт на вулиці Січових Стрільців, 12. Фото Тетяна Жернова, 2016р
Ліфт на вулиці Січових Стрільців, 12. Фото Тетяна Жернова, 2016р
Ліфт на вулиці Січових Стрільців, 12. Фото Тетяна Жернова, 2016р
Занедбаний ліфт на вулиці Дорошенка, 35. Фото Тетяна Жернова, 2016
Непрацюючий, але дуже гарний ліфт на вулиці Коперника, 3. Фото Тетяна Жернова, 2016р
Непрацюючий, але дуже гарний ліфт на вулиці Коперника, 3. Фото Тетяна Жернова, 2016р
І, кожного разу, заходячи в парадні двері розкішного львівського будинку, ви маєте шанс побачити справжній мистецький витвір інженерної думки кінця ХІХ, початку ХХ століття. Мимоволі задумуєшся про долі тих людей, котрі колись підіймалися на цьому давньому механізмі старого Львова.
Сьогодні для львів’ян лижний спорт, як і загалом більшість зимових видів спорту, став чимось екзотичним. Можна звісно поїхати в Карпати і покататися на лижах там, однак задоволення це не з дешевих. А ось побачити людину на лижах, що спускається по схилах якогось міського парку було б, м’яко кажучи, дивним. Натомість, для довоєнного Львова це не становило б ніякої дивини. Тоді, перестріти лижника можна було навіть на покритій снігом пересічній вулиці міста.
Члени Нартярського Карпатського Товариства. Фото 1930-1939 рр.
Знайомство львів’ян з лижами або, як їх ще тоді називали, «нартами» відбулось десь на межі XIX та XX ст. Піднесенню їхньої популярності посприяло зимове сходження на Говерлу, що відбулося в 1897 році і стало можливим саме завдяки лижам. За кілька років кількість любителів мандрівок на лижах зростає і вже взимку 1906-1907 рр. вони створюють у Львові «Карпатське Нартярське Товариство», до якого увійшло 22 нартярів. Товариство провадило навчання елементарної їзди на лижах та удосконалення майстерності лижників. Вже у січні 1908 року Товариство видало брошуру з інструкціями під назвою „Нарти та їх використання” авторства Романа Кордиса.
Лижниця в одному з парків Львова. Фото 1930-1939 рр.
З роком в рік Карпатське Нартярське Товариство набирало все більшої популярності. Перед початком Першої світової війни Клуб нараховував 403 члени. Однак, діяльність цього товариства була радше туристичною чи спортивною. Зокрема з відомостей про нього не має жодних згадок про спортивні змагання серед нартярів.
Дитина на дитячих лижах та з дитячими лижними палками у одному з парків Львова. Фото 1930-1939 рр.
Перша ж згадка про змагання лижників у Львові датується 1908 роком. Тоді замітку про лещатарство опублікував львівський часопис «Сокільські Вісти». В тому ж році так званий батько українського спорту професор Іван Боберський започаткував лижні змагання серед членів гімназійного спортивного гуртка, а згодом – і лижні пробіги довкола Львова.
Юна і доросла лижниця під час лижної прогулянки. Фото 1930-1939 рр.
Подальшого розвитку лижний спорт набув після закінчення Першої світової війни. Зокрема, 9 грудня 1924 року за ініціативи викладача фізкультури Степана Гайдучка було проведено загальні зборами ентузіастів лижного спорту. Результатом цих зборів стало створення Карпатського лещетарського клубу (КЛК) – громадської спортивної організації, яка об’єднувала лещетарів-аматорів. Тоді ж на зборах одразу ж затверджено й статут нового Клубу. Метою діяльності КЛК було плекання товариського життя між членами клубу, а також поширення лещетарського та інших видів спорту серед українського населення Карпат.
Члени Карпатського Лещетарського Клубу на прогулянці в Брюховичах. Фото 1935 року
Першим головою Карпатського Лещетарського Клубу обрали колишнього старшину УГА Лева Шепаровича. У 1925 році професор Іван Боберський, як піонер лещетарського спорту у Львові та Галичині, був іменований першим почесним членом КЛК.
Лижники на старті під час змагань на трасі спортивного клубу “Погонь”. Фото 1930-1939 рр.
На прохання управи КЛК митець Роберт Лісовський виготовив відзнаку товариства, що стала гербом клубу. А пісню, до якої слова й музику написав 1933 року Роман Купчинський, Клуб зробив своїм славнем(гімном). На жаль, у 1939 році діяльність Карпатського Лещетарського Клубу була припинена, яка, однак, відновилась за незалежної України.
Спуск лижника по схилах одного з львівських парків. Фото 1930-1939 рр.
Окрім, спеціально створених лижних товариств, популяризацію лижного спорту здійснювали й уже існуючі загальні спортивні товариства. Зокрема, у 1920-х роках за ініціативи активного діяча спортивного клубу «Погонь» Вацлава Кухара на вулиці Опришківській, що тоді звалась Дорога Кисельки, було споруджено 900 м траси, що призначалася, в першу чергу, для використання спортсменами санної секції клубу, однак використовувалась також і лижниками. Проте, після Другої світової війни ця траса зникла.
Лижник під час списку на лижних змаганнях поблизу Високого Замку. Фото 1930-1939 рр.
Окрім спеціалізованих трас, львівські любителі покататися на лижах «окуповували» усі парки міста. Найпопулярнішим місцем для катання звісно був Кайзервальд з його багатими схилами. В 30-х роках XX ст. сторіччя він був своєрідним центром зимових видів спорту Львова. Тут навіть діяв трамплін для прижків на лижах. Не меншої популярності у лижників користувалися парк на Високому Замку та Стрийський парк, в котрих можна було знайти і круті схили, і засніжені рівнини, котрі обирали любителі лижного бігу. А от для дітей, що тільки робили свої перші кроки на лещетах, лижною трасою ставала будь-яка засніжена вулиця міста.
Лижниця-аматор у одному з парків Львова. Фото 1930-1939 рр.
Цікаво поглянути й на спорядження тогочасних лижників. Про лижні костюми тоді ще й думок ні в кого не було. Так само як і про спеціалізоване взуття. Лижні палки виготовлялися тоді не з металу чи скловолокна, а з бамбуку. Цей матеріал досить добре годився для них, оскільки вирізнявся високою міцністю при досить непомітній вазі. Використовувались бамбукові лижні палиці як аматорами, так і професіоналами. Єдиною ж по суті не саморобною частиною спорядження були власне лижі, котрі уже з 20-х років XX ст. можна було легко придбати у львівських крамничках.
Вчора, 9 лютого 2016 року, в приміщенні Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові (вул. С. Крушельницької, 23) відбулася презентація проектів кіностудії „ВІАТЕЛ”.
Презентація складалася з двох частин. У першій, після вітального слова директора Музею Соломії Крушельницької у Львові Галини Тихобаєвої, гості заходу переглянули знятий у 2014 році фільм «Дорога. Василь Стефаник» з серіалу «Гра долі».
Директор Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові Галина Тихобаєва
Фільм «Доро́га. Василь Стефаник» знімався на Покутті, в рідному селі письменника Русові, де знаходиться Меморіальний музей і садиба, а також на Буковині – в Чернівцях, де були надруковані його перші літературні твори, і в Музеї видатних діячів у Києві.
DVD диски з фільмом «Доро́га. Василь Стефаник»
Запрошення на презентацію проектів кіностудії „ВІАТЕЛ”
Майже все своє життя Василь Стефаник прожив на Західній Україні, але він не відділяв себе від Великої України і вважав, що корінням походить з Наддніпрянщини. Адже його предки були козаками Війська Запорозького.
Продюсер кіностудії „ВІАТЕЛ” Галина Криворчук
Генеральний продюсер кіностудії „ВІАТЕЛ” Василь Вітер
Фільм розповідає про життя і долю Василя Стефаника, про його кохання. Про Стефаника – письменника, політика, громадського діяча, депутата Віденського парламенту від селян Покуття, учасника першого у Києві свята Соборності України 22 січня 1919 року.
Гості презентація проектів кіностудії „ВІАТЕЛ”
Гості презентація проектів кіностудії „ВІАТЕЛ”
Гості презентація проектів кіностудії „ВІАТЕЛ”
Перегляд кінострічки викликав жваве обговорення серед присутніх на показі. Зокрема, директор Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка Роман Горак, у властивій йому нестриманій манері, розкритикував сценарій фільму. На противагу йому заслужений артист України, актор театру імені Марії Заньковецької Юрій Брилинський звернув увагу на окремі етнографічні неточності, але зазначив, що фільм йому сподобався. Також фільм сподобався більшості присутнім на показі гостям.
Директор Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка Роман Горак
Заслужений артист України, актор таутру імені Марії Заньковецької Юрій Брилинський
У другій частині продюсери кіностудії „ВІАТЕЛ” анонсували початок зйомок наступного фільму з серіалу «Гра долі» під назвою «Михайло Грушевський. Вірю в Україну». Фільм зніматиметься у Львові та у Києві. Адже львівський період життя Михайла Грушевського, а це 20 років, вважається “золотою добою” в його біографії. Тут він був професором Львівського університету, тут він очолив Наукове товариство імені Шевченка (НТШ). Тут знайшов своїх друзів і соратників, тут сформувалась ціла школа учнів і послідовників Грушевського. Зрештою, тут він одружився і тут народилася його донька Катерина. Саме у Львові він прожив найщасливіші роки свого життя. За висловом І. Крип’якевича, відданого учня історика, Грушевський усіма силами намагався «засипати провалля», що утворилося між синами однієї землі.
Фільм знімається до 150-річчя М.Грушевського і прем’єра його очікується в серпні 2016 року.
Кожного разу, коли говоримо про міську історію, насамперед згадуємо історичні події, пов’язані із тим чи іншим містом, його архітектурою і розвитком економіки та культури на різних етапах розвитку. Однак майже завжди в тіні цих розповідей залишається найважливіший елемент міста – люди, які у ньому живуть, зокрема знамениті вуличні особистості: жебраки, музиканти, вар’яти і просто диваки.
Вулиця Сикстуська (тепер – Дмитра Дорошенка) на листівці, початок XX cтоліття
Ці надзвичайно колоритні люди стають обличчям міста і невід’ємною частиною його вулиць у будь–яку епоху. Але, на жаль, дуже часто ми не звертаємо на них увагу, хоча кожного дня чуємо їхню музику, прохання про милостиню, чи просто розмову, яка здається нам дивною. Однак вже через якесь десятиліття вони можуть стати легендарними персонажами у львівській історії, якщо, звісно, хтось із львів’ян залишить про них свої спогади. Не вірите? Тоді запрошуємо до розповіді про диваків не менш легендарної доби у львівській історії – часу “бабці Австрії”.
На кожному етапі історії Львова було чимало відомих диваків, про які складали пісні та міські легенди і анекдоти, але чомусь так склалось, що найбільше спогадів про них залишилось із періоду рубежу XIX–XX століть, і сьогодні ми розповімо про кількох з них.
На Гетьманських Валах, фото 1925 року
Найвідомішою вуличною особистістю 60-х і 70-х років ХІХ століття у Львові був Луцик. Недовчений лікар, він став феноменальним шарлатаном, який як цілитель був шалено популярним. Ходив Луцик обвішаний з ніг до голови якимись містичними зірками, срібними колами, призматичними скельцями. В хутряному рукаві він завжди носив гадюку. Деколи вдень Луцик прогулювався львівськими вулицями із запаленим ліхтарем, волаючи по-діогенівськи: “Шукаю людину!”
Жебраки у Куликові, зображення 1914-1918 рр.
Лікував Луцик усіх одним універсальним методом: пігулками власного виробництва, які обов’язково треба було запивати келишком горілки. Такий метод лікування подобався особливо чоловікам. Луцик був шанований навіть серед поважних лікарів, які направляли до цілителя пацієнтів, яким самі не могли нічим зарадити. Якщо ж і Луцик хворому не допомагав, то вважалось, що пацієнт є уже цілком безнадійним.
Молода пані на вулиці Л. Сапєги (тепер вул. Степана Бандери), фото 1920-1930-х рр.
Про Луцика мешканці Львова складали дуже дотепні історії. Одна із них розповідає, що якось до Луцика прийшла молода жінка і поскаржилась на відсутність у їхньому із чоловіком п’ятирічному шлюбі дітей, на що цілитель відповів: “Хм…, важка справа, може у Вам це спадкове? Чи Ваша мама мала дітей?”
Львівський медичний університет імені Д. Галицького, фото початку XX ст.
Інша історія розповідає, як львівські лікарі, яким Луцик складав конкуренцію, вирішивши його висміяти на все місто, підіслали до нього здорового пацієнта, якого намовили, аби той поскаржився цілителю на хворобу, яку би Луцик не зміг вилікувати. Псевдопацієнт, прийшовши до знахаря, поскаржився, що втратив відчуття смаку, і жоден лікар у місті не зміг йому допомогти. Луцик тут же побіг за хату, де випасалась його коза, назбирав її посліду, і, загорнувши у капустяний лист, приніс пацієнтові, сказавши, що це ліки. Скуштувавши їх, удаваний хворий одразу позеленів і вигукунув: “Так Ви ж мені далі козячий послід!”, на що цілитель відповів: “От бачите, які мої ліки добрі, одразу й смак з’явився”.
Готель “Жорж”, фото 1912 року
Понад сто років тому на куті біля готелю “Жорж” мовчки і нерухомо цілими годинами, а деколи навіть і днями стояла загадкова постать у гранатовому “бандитському” плащі до колін з круглим капелюхом на голові.
Готель “Жорж”, листівка 1900 року
Це був відомий усьому місту Баронек, справді колишній власник баронського титулу і великого маєтку. Розтринькуючи гроші в кнайпах із картярами, пияками і жінками легкої поведінки, Баронек опинився на вулиці без копійки у кишені. Поводив він себе дуже дивно, але заслужив повну довіру в поважних панів, які зупинялися у готелі “Жорж”, і виконував усілякі їхні дрібні розпорядження. Його мовчазність була запорукою збереження будь-якої таємниці.
Гетьманські Вали (тепер проспект Свободи) на листівці, 1913 рік
Також приблизно сто років тому весь Львів знав вуличного оригінала Професора або, як його ще називали, Філософа. Одного вечора, прийшовши додому з лекції, він побачив, що його кохана жінка втекла з іншим чоловіком. Професор тяжко запив і вже через декілька тижнів ходив по колишніх Гетьманських Валах (тепер проспект Свободи) з книжкою в руках, годинами декламуючи античних поетів.
Гетьманські Вали (тепер проспект Свободи), листівка початку XX ст.
Професора дуже любила молодь, яка завжди його оточувала, тому що він охоче давав усім охочим консультації з латини і навіть за невелику винагороду сам писав академічні роботи. Одного дня професор зник з Валів Гетьманських, вибравши місцем свого побуту львівські передмістя. Тут він був теж дуже популярним, бо за келишок горілки писав для передміських кавалерів віршовані любовні послання до їхній пасій.
На львівських “Кракідалах”, фото 1914-1918 рр.
Схожа історія трапилась і з диваком Доктором, бідним пияком та вантажником, який стояв колись за Оперним театром, неподалік ринку “Кракідали”, де зараз “Добробут”.
Люди на площі Святого Теодора
Поки ніхто не наймав його щось піднести, він годинами розмовляв сам із собою німецькою мовою з домішками їдиш. Раніше цей чоловік справді був військовим лікарем, і зі всіх фронтів, де лікував жовнірів, повертався неушкодженим. Однак зазнав поразки на найважливішому – любовному – фронті: власна дружина зрадила його і втекла із коханцем.
В околиці “Кракідалів”, фото 1930-х рр.
Стрімко спиваючись, Доктор швидко скотився на соціальне дно, втратив свої професійні навички, і згодом надавався лише до роботи вантажника мішків з товарами на “Кракідалах”. Тут же він одного дня раптово і помер після нападу білої гарячки.
Перспектива вулиці Сербської, фото 1980-1985 рр.
На початку XX століття на сучасній вулиці Сербській можна було побачити високого і худого старого єврея в довгому, до п’ят, халаті і зеленому капелюсі. Львів’яни дражливо його називали Альте Шікер, що на їдиші означає “старий пияк”.
Порохова вежа, фото 1950–1955 рр.
Колись Альте Шікер був заможним шевцем, мав сім’ю та власний будинок, але коли він остаточно спився, жінка вигнала його на вулицю. З того часу дивак жив на львівських вулицях та, згадуючи своє ремесло, латав взуття таким самим жебракам, як сам. Інколи Альте Шікер годинами сидів під Пороховою вежею і задумливо дивився на львівську бруківку, після чого вставав і йшов до кнайпи на тодішній вулиці Бляхарській (тепер – вул. І. Федорова).
Дорога до Цитаделі, вулиця Каліча Гора, лютий 2016 року
Популярним серед львів’ян був також Дурний Ясьо, який жив на Калічій горі під Цитаделлю, а його мама продавала борщ на площі Ринок.
Ясьо навіть у дорослому віці бігав вулицями міста разом із дітлахами, завжди посміхався та викрикував на кожному кроці: “Не купуйте в моєї мамці борщ, бо там втопився щур”, чим робив серйозну антирекламу своїй мамуні.
Дорога на Цитадель, вулиця Чайковського, лютий 2016 року
Ясьо був нетиповим жебраком, адже не просив у людей грошей, а навпаки роздавав дрібні монетки перехожим львів’янам, які вважали їх талісманом і носили із собою на щастя.
Вид на Львів із Цитаделі, фото 1860-1870- х рр.
Також Ясьо був неабияким філософом. Одного разу він підібрав на вулиці здохлого голуба і вирішив зготувати його на вечерю. У відповідь на докір своїх сусідів про те, що, мовляв, можна їсти лише те, “що вбила людська рука”, Ясьо відповів: “Його забив Господь, невже Ви гадаєте, що людська рука є чистішою від Божої?”
Будинок НТШ на розі сучасних вулиць Винниченка та Лисенка, фото початку XX ст.
Були серед диваків й вуличні музики. На розі колишніх вулиць Куркової і Чернецького (тепер Лисенка і Винниченка) біля будинку Наукового товариства імені Шевченка, сто років тому стояв божевільний Ігнась і грав на скрипці дуже популярну у ті часи пісню “Слічні гвоздики, гарні тюльпани”, через що з нього часто кпинили місцеві батяри, на що їм Ігнась завжди відповідав: “Іди ти, бенькарт (позашлюбна дитина – П. А.) магістратський”.
Вид на Львів із перспективи вулиці Куркової (тепер Лисенка), листівка початку XX ст.
А згодом, вже у міжвоєнний час, Львів отримав ще одного співочого вар’ята – Бувая, який зазвичай сідав до трамваю, їхав кілька зупинок співаючи власні куплети про відомих людей та події у Львові на той самий музичний мотив, і пересідав до іншого трамваю. За таку творчість львів’яни дуже любили Бувая, і завжди йому допомагали якщо не грошима, то їжею та одягом.
Трамвай на Гетьманських Валах, фото початку XX ст.
Безсумнівно, список львівських диваків можна розширювати до безкінечності, і щоб про всіх них розповісти не вистачить і книги. Та й сьогодні на львівському бруку є дуже багато типажів, які своєю оригінальністю не поступаються типажам минулого. Але чи будуть про них знати наші нащадки через декілька десятиріч? Можливо, крізь гущу львівської архітектури, кнайп та вуличних терас необхідно придивитись до тих, хто разом із ними створює колорит нашого міста?
Павло АРТИМИШИН
Список використаних джерел:
Винничук Ю.Кнайпи Львова. – Львів: Піраміда, 2005. – С. 125–126.
Лемко І.Легенди старого Львова. – Львів: Апріорі, 2008. – С. 98–103.
Далеко не кожного дня доводиться чути про смерть у Львові, яка пов’язана з водоймою. Особливо, коли водоймою є море, а померлий зовсім не останньою людиною в країні і до його порад прислухається навіть сам король. Ця розповідь про людину, чиє ім’я мало бути вписаним золотими літерами у книгу історії освіти. Але сталось так, що його, тортурованого перед смертю і позбавленого в процесі цього рук, відправили на корм рибам, до царства Посейдона.
Мартін Латерна, Товариство Ісуса. Особливо цікавий задній план на портреті!
Зі Львовом пов’язана унікальна сторінка Товариства Ісуса, яку ми не завжди радо читаємо, оскільки написана вона латинською мовою, а зверху ще й спотворена карлючками, яких наставили противники ордену і радянська історіографія. Тим не менше, варто пам’ятати про світлі моменти своєї європеїзації і неабиякі в цьому досягнення. Скажімо, одним з перших єзуїтів, що побував у Львові, був Якуб Вуєк (1583 рік). Він переклав Вульгату (Біблія латинською мовою) польською. Разом з тим, на базі Львівського єзуїтського колегіуму пізніше виникає університет. Саме тому, хотілося б розказати незвичайну історію життя та смерті одного з перших єзуїтів у Львові – Мартіна Латерна.
Якуб Вуєк. Товариство Ісуса
Мартін Латерна не просто відзначився активною діяльністю на цих територіях, але й походив звідси. Він народився у 1552 році в Дрогобичі. Його батьком був Ян, який походив зі Швеції. Матір Малгожата була полькою. Заробіток родини був пов’язаний з алкогольним промислом, зокрема пивоварінням. Мабуть не найкраще середовище зростання для майбутнього єзуїта. Але все ж.
Єзуїтський колегіум у Каліші. Фото 1858 року
Мартін здобув ґрунтовну освіту. Спочатку вдома у Дрогобичі, а потім розвинув навики у Кракові, Каліші і Вільні. У 1569 році він вступив до лав Товариства Ісуса, а в 1575 році став професором поетики першого в Речі Посполитій єзуїтського колегіуму у м. Бранево. Пізніше, у якості капелана, Мартін Латерна брав участь у польсько-московській війні і навіть на власні очі бачив перебіг кількох битв цієї кампанії. Саме тоді його запримітив Стефан Баторій і призначив королівським проповідником та сповідником. Надалі Латерна якийсь час перебував при дворі. Швидше за все, саме в цей період він пише кілька своїх творів. В тому числі, “Євхаристію” (1584) та “Арфу духовну” (1585), які вважаються класичними зразками тогочасного високого письменства.
Колегіум єзуїтів в Бранево. Фото з pl.wikipedia.org
Після смерті Стефана Баторія, Мартін Латерна мав кілька місій на території Речі Посполитої. В рамках цього, він відвідав у 1587 році рідний Дрогобич. Був там не довго, бо вже через рік вирушив до Кракова. Там його застала епідемія чуми. Тому довелося стати до боротьби з хворобою і допомагати постраждалим. На щастя, для нього самого все минулось добре.
Король Стефан Баторій (1576 – 1586 рр.). Фото з rzech-pospolita.ru.
У 1590 році Мартін Латерна перебирається до Львова. На наступні сім років саме це місто стає його пристанищем. Легко не було, бо справи у єзуїтів в Львові спочатку йшли не дуже. До них ставились з підозрою і недовірою та майже завжди бачили в них ворогів і конкурентів. Але Мартін Латерна був одним з тих, хто почали міняти цю реальність, розбудовувати орден і популяризувати його. І йому це вдалося. Головною його ціллю було побудувати приміщення для єзуїтського колегіуму. Зусилля в цьому плані робились, але був і серйозний спротив – з боку Краківського університету. Тому втілити цей задум йому так і не вдалося.
Колегіум єзуїтів у Львові. Фото з https://uk.wikipedia.org
Зрештою, у 1598 році Латерну відкликав король Сигізмунд ІІІ. По тому єзуїт працював якийсь час при дворі, де його колегою був інший відомий представник ордену, Петро Скарга. Після смерті останнього, Мартін Латерна став особистим сповідником та хорошим товаришем і порадником короля. Як наслідок, коли в 1598 році проти Сигізмунда ІІІ відбувся виступ в Швеції, він бере туди з собою і Латерну.
Король Сигізмунд ІІІ Ваза і єзуїт Петро Скарга
Мартін Латерна мав слабке здоров’я, тому Швеція була для нього не найкращим місцем перебування. Він не зумів пройти адаптацію до місцевого клімату, захворів і був змушений повертатись назад. Тут на нього й чекала біда. Дорогою до Гданська, його корабель зустрівся з іншим. На тому були люди протестанта Карла Зедерманського (Зедерманландського), який і був однією зі сторін, що виступили проти Сигізмунда ІІІ.
Карл Зедерманландський, він же Карл ІХ, король Швеції у 1604 – 1611 роках. Пам’ятник Карлу ІХ у Гетеборзі
Самого короля на кораблі не було, він залишився в Швеції. Але несподівані гості залишились і так задоволені. Мало того, що в їхніх руках опинився чоловік наближений до короля, так він ще й був єзуїтом. З єзуїтами у протестантів у той час були свої порахунки. Частиною цього глобального протистояння став і Мартін Латерна. Його піддали тортурам, а по тому відрізали руки і вкинули в воду Балтійського моря.
P. S. Але на цій печальній ноті закінчувати розповідь не можна, тому ще кілька ремарок.
Історія смерті Мартіна Латерни набула розголосу. Штрихи мучеництва за віру не залишали людей байдужими. Ім’я цього єзуїта стало досить відомим, а трагічна історія смерті та відданість власній місії, привернули увагу загалу до ордену. Вважається, що розголос цієї історії співпадає з популяризацією ордену.
Мартін Латерна. Фото з brunoschulz.info
P. P. S. Ви ніколи не думали, яким чином жителі наших теренів дізнались про відкриття Америки? Інтригуюче питання! Колумб їм точно цього не казав і Амеріґо Веспуччі тим більше. Скажімо, оточення московського царя Івана ІV Грозного дізналось про це з перекладеної, у другій половині XVI століття, “Хроніки…” Мартіна Бельського. Не багато не мало, через ледь не 70 років після самого відкриття. Цей факт і формальна логіка вказують на те, що західніше про це мали би дізнатись раніше. Але як? Очевидно, через єзуїтів, які з місіями бували в Індії, Японії, Китаї, а після відкриття Колумба і в Америці.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Kramerz H. Jezuici we Lwowie na przestrzeni wieków (zarys faktografii i perspektywy badawcze) // Iezuici a Kultura Polska. Materiały sympozjum z okazji jubeliusza 500-lecia urodzin Ignacego Loyoli (1491 – 1991) I 450-lecia powstania Towarzystwa Jezusowego (1540 – 1990). – Kraków, 1991. –S. 159 – 170.
Cieślak St.SJ. Marcin Laterna (1552 – 1598). Jezuita w cieniu Piotra Skargi I Jakuba Wujka [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://bethania.kolejowa.pl/2003_10/3.htm
Вчора, 8 лютого 2016 року, в приміщенні Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові (вул. С. Крушельницької, 23) відкрилась виставка-презентація архіву Оксани Паламарчук “Світ моїх зацікавлень”.
Виставка-презентація архіву Оксани Паламарчук (1931-2006) присвячена 85-річчю від дня народження відомого львівського музикознавця, театрознавця, журналіста.
Це презентація матеріалів, які пані Оксана дарувала Музеєві Соломії Крушельницької у Львові впродовж багатьох років. Тут представлені афіші і програмки Львівської опери, книжки і журнали 1900-2000 рр., рукописи листів, авторські видання Оксани Паламарчук.
Cтарший науковий співробітник Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові Роксоляна Пасічник
оловний зберігач фондів Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові Ірина Криворучка
Презентацію архіву розпочала старший науковий співробітник Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові Роксоляна Пасічник. Вона розповіла про історію життя Оксани Паламарчук, її творчість, дослідницьку діяльність, та розповіла про унікальні експонати виставки.
Далі головний зберігач фондів Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові Ірина Криворучка продовжила презентацію розповіддю про історію формування архіву Оксани Паламарчук в фондах Музею Соломії Крущельницької.
Олександр Зелінський на відкритті виставки-презентації архіву Оксани Паламарчук “Світ моїх зацікавлень”
Любов Козак на відкритті виставки-презентації архіву Оксани Паламарчук “Світ моїх зацікавлень”
На завершення слово взяли люди, котрі особисто знали Оксану Паламарчук. Спогадами про неї поділилися Олександр Зелінський, Любов Козак та Галина Ярема.
Виставка триватиме в приміщенні Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові (вул. С. Крушельницької, 23) до 22 лютого 2016 року.
Як це не дивно, але вуличка, що колись знаходилась далеко поза львівським Середмістям, практично на окраїні міста, є однією з найдавніших вулиць міста, яка, однак, з минулих віків не зоставила собі нічого, окрім костелу, невеличкого ставку та загадкових історій з ринками на цій вулиці. Мова іде про вулицю Тершаківців.
Впорядкування вул. Госєвського (Тершаківців) на початку XX ст. За огорожею помітні торгові ятки. Фото 1906-1910 рр.
Історія вулиці Тершаківців бере свій початок ще в далекому XV ст., коли німець Петро Айзенгітель заклав тут першу оселю. Однак, перша відома назва вулиці походить уже з наступного, XVI ст.. Відомо, що у 1579 році ця територія носила назву площа Воробляча. Назву цю очевидно слід пов’язувати із Вороблячим ставом, що розташовувався поруч цієї вулиці. Першим же картографічним планом, на котрому позначено цю вулицю є план Жана Ігнація де Дефі, що датований 1766 роком. На ньому помітно, що вулиця тоді була в двічі меншою, простягаючись тільки від сучасної вул. Левицького до площі перед костелом монастиря Сакраменток. Другу половину теперішньої вулиці Тершаківців у ті часи займав сад з великим ставом.
Натовп на вул. Госєвського (Тершаківців) з нагоди невідомої події. Фото поч. XX ст.
Найдавнішою спорудою вулиці Тершаківців є костел монастиря Сакраменток. Первинна будівля костелу з’явилась ще в 1718 році. Це була фахверкова споруда, на зразок тих, якими засіяна вся стара Європа. Проте, проіснувала ця споруда тільки до 1743 року. Того ж року розпочато будівництво мурованого храму, проект котрого розробив відомий будівничий Бернард Меретин. У 1780 році будівництво довелося припинити. На той час костел був майже добудований, за винятком вежі. За продовження будівництва взялись аж через сто років, у 1881 році, однак фактичні роботи розпочались у 1884 році. У 1887 році вежу було завершено, однак вкрай невдало. Тому, в 1902-1906 році проводяться ще одні будівельні роботи, в ході яких вежа отримала свій сучасний вигляд.
Вигляд костелу монастиря Сакраменток на поч. XX ст. Помітно відсутність балкону та головного входу до костелу. Фото поч. XX ст.
Вигляд костелу монастиря Сакраменток після реконструкції 1902-1906 рр. Листівка 1906 року
Після війни монастир разом з костелом дістався Ветеринарній академії. В келіях було влаштовано студентський клуб «Данко», а в самому костелі спортзал. Тільки в 1990-х роках костел було відреставровано коштом викладачів академії та передано УГКЦ. В грудні 1995 року його освячено як храм Святої Трійці.
Початкові розміри Вороблячого ставу та саду біля монастиря Саакраменток. План міста Львова 1766 року
З XVIII ст., після заснування монастиря, сад, що розташовувався поруч, дістався у володіння сестер сакраменток. Окрасою цього саду був вже згадуваний Вороблячий став. Сучасний ставок на території Ветеринарного університету є лише невеличким залишком цієї водойми. А в давніші часи став простягався аж до теперішньої будівлі Педагогічного коледжу. В середині XIX століття на цьому ставі облаштовано купальні для жінок, які однак було закрито в 1946 році через незадовільний стан води.
Жінка з дитиною на вул. МЖінка з дитиною на вул. Марченка (Тершаківців) на фоні костелу, в котрому на той час містився спортзал. Фото 1950-1955 рр.арченка (Тершаківців) на фоні костелу, в котрому на той час містився спортзал. Фото 1950-1955 рр.
Вулиця Марченка (Тершшаківців). Позаду хлопчика помітно ринок та ще не знищений сад. Фото 1950-1955 рр.
Про сад відомо, що як тільки він став власністю монастиря, його одразу було відгороджено дерев’яним парканом, а згодом і муром. В XIX ст. частину саду викупив городник Ян Климович, який зайнявся розведенням тут різноманітних фруктів, в тому числі й екзотичних, на кшталт абрикосів, які він постачав самому губернатору. Сад проіснував аж до початку 1950-х років, поки через його територію не було прокладено продовження вулиці Тершаківців, та не збудовано головний корпус Ветеринарної академії.
Ринок на вул. Марченка (Тершаківців). Фото 1950-1960 рр.
А тепер про ринок. Ще до початку XIX ст. вул. Тершаківців фігурує під назвою Песій Ринок. Дослідники припускають, що тоді ринок міг існувати на території теперішньої вул. Туган-Барановського. Вже в 1818 році відома ще одна назва – «Торговиця будівельного дерева». Очевидно, що тут розташовувалось місце продажу сировини та будівельних матеріалів. В середині XIX ст.. а також за часів німецької окупації вулиця називалася Фімаркт, що дослівно перекладається як «скотний ринок». На фотографіях початку XX ст. по правій стороні вулиці, за дерев’яною огорожею, помітні торгові ятки. Після Другої світової війни ринок тут існував аж до кінця 1960-х років, поки на його місці не збудували житловий багатоповерховий будинок.
Володимир ПРОКОПІВ
Джерела:
Котлобулатова І. Львів на фотографії 1860-2006. – Львів, 2006.
Котлобулатова І. Львів на фотографії-2: 1860-2011. – Львів, 2011.
Інтернет-портал www.lvivcenter.org
Інтернет-ресурс www.polona.pl
Крип’якевич І. Історичні Проходи по Львові. – Львів, 1932.
Лемко І., Михалик В., Бегляров Г. 1243 вулиці Львова. – Львів, 2009. – 528 с.
Кожен львів’янин та переважна більшість гостей міста стикались з прізвищем Корнякт, адже воно стійко асоціюється з вежею Корнякта та кам’яницею Корнякта. Проте за архітектурною «ширмою» часто втрачається сама людина. Один з найбагатших міщан в історії міста, меценат, купець, шляхтич, він був людиною з непересічним життям та долею. Як же склалось так, що грек, уродженець Криту, отримав визнання та пам’ять саме у Львові?
Народився Костянтин Корнякт близько 1520 р. у місті Ретімно на острові Крит. До нього, у Львові з’явився його старший брат Михайло, який мешкав у місті від 1545 до 1563 р. і торгував східними товарами. Кілька років перед тим як з’явитись у Львові, Костянтин мешкав у Константинополі, а потім перебрався до Волощини (частина сучасної території Румунії), де займав не останні посади при дворі господарів Волощини, і де він зумів накопичити основу свого майбутнього багатства.
Костянтин Корнякт
Вперше Костянтин прибув до міста у 1554 р. і після смерті старшого брата у1563 р., залишився у Львові. Як і його брат, він почав займатись торгівлею східними товарами, яка у той час приносила фантастичні прибутки. 25 березня 1566 р., згідно з декретом короля Сігізмунда ІІ Августа, він отримав дозвіл на вільну торгівлю східним вином у містах Корони Польської. Як відзначає дослідник грецької громади у Львові Ігор Лильо, головним конкурентом Корнякта у даний період була спілка з торгівлі орієнтальними товарами, що її очолював єврей Йозеф Нассі, який мав чималий вплив при дворі турецького султана. 20 березня 1568 р. останній отримав право на виняткову монополію в торгівлі вином з острова Крит. Лише після смерті Й. Нассі, зникла монополія на торгівлю вином і грецькі купці, в тому числі і Корнякт, змогли відновити свою торгівлю цим товаром товаром в Речі Посполитій.
Львів на початку XVII століття
Кар’єра Корнякта розвивалась досить стрімко, він стає особистим секретарем короля Сигізмунда ІІ, а у 1571 отримує посаду митника Руської землі. Його повноваження поширювались на територію Київщини, Поділля, Волині і далі на захід аж до Кракова. Цього ж року, він отримує шляхетський титул та герб.
Герб роду Корняктів, який був наданий Костянтину Сігізмундом ІІ
Костянтина Корнякта справедливо почали вважати найбагатшим міщанином Львова. У 1575 р. він одружився з Анною Дзедушицькою. Вона народила йому доньок, та трьох синів – Костянтина, Олександра та Михайла. Батько вирішив подбати про їхню освіту і у 1593 р. ми бачимо їх у списках студентів Падуанського університету. Незважаючи на окремі конфлікти, які виникали у Корнякта з міщанами Львова, він і надалі успішно займався торгівлею вином, бавовною та лихварством.
Костянтин Корнякт-молодший
Зважаючи на своє грецьке походження, Корнякт був православним, тому у 1569 р. він стає членом Львівського братства. Саме цей факт в результаті подарував Львову одну з його візитних будівель, яка відома на сьогодні як вежа Корнякта. На прохання Константинопольського патріарха Єремії у 1572 р. Корнякт розпочав фінансово підтримував будівництво церкви Успіння Пресвятої Богородиці та її дзвіниці.
Константинопольський патріарх Єремія ІІ Транос
Зображення вежі Корнякта у 1618 році
Вежа у 1930-ті роки.
Попередня вежа, збудована на гроші Давида Русина, була спроектована з помилками, тому виявилась недовговічною. Італійський архітектор Петро Барбон на запрошення з Корнякта прибув до Львова для реалізації нового проекту. Споруда заввишки 65 метрів, стала однією з найвищих споруд у місті на той час. Одночасно Корнякт стає фундатором каплиці Трьох Святителів.
Вежа Корнякта у наші дні.
Каплиця Трьох Святителів. Сучасне фото.
Окрім того, Петро Барбон збудував власний будинок Костянтина (Сучасний будинок №6 на площі Ринок).
Фасад будинку Костянтина Корнякта. Сучасне фото.
Внутрішнє подвір’я будинку. Сучасне фото.
За рішенням короля Речі Посполитої Стефана Баторія, у 1583 році Корнякт втратив посаду митника Руської землі. Незважаючи на це, його фінансові статки залишались досить солідними і надалі. Кінець життя, на думку І. Лиля, він провів у своєму приміському маєтку. Помер він 1 серпня 1603 р., і був похований у крипті храму Успіння Пресвятої Богородиці. У 1604 р. за його заповітом, Ставропігійське братство отримало фінансування від прибутків з приміського маєтку у с. Збоїська. Більшість його майна було розподілено між його дітьми. Проте він залишив нащадкам щось більше ніж фінансові статки. Він подарував Львову одні з найкращих будівель і тому, в черговий раз говорячи про вежу чи кам’яницю Корнякта, згадаймо і про діяльність людини, яка зробила можливою їх появу.
5 лютого 2016 року в Музеї «Жовківський замок» ЛНГМ ім. Б.Г. Возницького (м. Жовква) відбулося відкриття “Бахмутського художнього вернісажу” – виставки з фондів Бахмутського (колишнього Артемівського) краєзнавчого музею Донецької області.
Тут представлені полотна які є найкращою частиною художньої колекції Артемівського краєзнавчого музею Донецької області. Серед них декілька робіт, переданих на тимчасове зберігання сучасними живописцями міста Бахмут.
Відкриття виставки “Бахмутський художній вернісаж”
Художню колекцію почали формувати у часи Незалежності, у другій половині 1990-х, поповнення музейного фонду триває. Головну роль у створенні колекції відіграло відкриття в 1996 р. виставкового залу – основою художньої частини музею стали подаровані після виставок картини.
Необхідно відзначити достатньо високий професійний рівень художників, які передали свої твори: заслужений художник України Г. Тишкевич, народний художник України В. Шендель, члени Національної спілки художників України М. Корягін, В.Кумунджиїв, Г. Руфф, О. Дереза, О. Ворона, члени НСХУ, С. Садчиков, О. Македонський, В. Будніков, В. Дементьєв, а також представники старшого покоління Г. Датоян та Я. Грачова. Всі майстри, в тому числі молоді художниці К. Руденко та І. Абрамова, отримали професійну освіту і були активними учасниками виставок.
Більшість творів – це краєвиди, натюрморти і портрети. Найбільш поширений художній стиль – імпресіонізм, до якого тяжіє значна частина художників Донеччини старшого покоління – С. Садчиков, В. Будніков, О. Ворона. Живописна робота видатного графіка В. Шенделя «На узліссі» – також імпресіоністичне полотно; цей художник більш відомий своїми графічними роботами ілюстраціями до роману М. Булгакова «Мастер і Маргарита», графічним циклом «Так, скіфи ми» і серією графічних робіт, що присвячена історії Запорізької Січі.
Експозиція виставки “Бахмутський художній вернісаж”
Експозиція виставки “Бахмутський художній вернісаж”
Експозиція виставки “Бахмутський художній вернісаж”
Експозиція виставки “Бахмутський художній вернісаж”
Експозиція виставки “Бахмутський художній вернісаж”
Експозиція виставки “Бахмутський художній вернісаж”
Експозиція виставки “Бахмутський художній вернісаж”
Молода художниця Катерина Руденко закінчила живописний факультет Луганської академії культури, її творчість представлена імпресіоністичною картиною «Український натюрморт» – світлою і оптимістичною за настроєм.
Риси символізму і романтизму ми можемо бачити у картині «Фокусник» горлівського художника В. Кумунджиєва, який ще у кінці 80х років протиставляв духовне життя інтелігенції існуванню байдужого натовпу, що живе тільки сьогоденням. З картини фокусник, подарованої Горлівським художнім музеєм почалася художня колекція нашого музею.
Організатори управління культури і туризму Донецької ОДА, ВМГО «Соціальний вектор», Бахмутський краєзнавчий музей та Музей «Жовківський замок» ЛНГМ ім.Б.Г. Возницького. Виставка присвячена до Акту Злуки України. Проект реалізовано в рамках культурно-мистецької акції «Відчуй Україну».
Часто туристи, які вперше почули про Високий замок, очікують побачити на пагорбі розкішний палац, і діставшись аж до оглядового майданчика, почуваються дещо ошуканими, мовляв, де ж той обіцяний Високий замок? Натомість вони можуть сповна насолодитися неповторною панорамою Львова, яка розгортається з цього місця.
Панорама Львова Абрагама Гоґенберґа/Ауреліо Пассаротті, 1617-1618
Це місце справді «дихає» історією, адже було свідком багатьох визначних подій та пам’ятає немало історичний персонажів. Тож пропонуємо Вам десять цікавих фактів з його історії.
Факт перший. Із Замковою горою пов’язана перша згадка про Львів у Галицько-Волинському літописі 1256 року.
Портрет короля Лева Даниловича, авторства Луки Долинського
Факт другий. Замок на горі побудував король Данило. З праць Яна Альнпека, Мартіна Ґруневеґа та Бартоломея Зиморовича відомо, що на Замковій горі під керівництвом князя Лева Даниловича було збудовано дерев’яно-земляні укріплення. 1259 року на вимогу хана Бурундая, вони були розібрані, але в 1270 році відбудовані наново. Однак, новітні дослідження доводять, що пов’язані ці події з королем Данилом. І саме він обрав Замкову гору для будівництва, а не його син: «Побачивши на самому кордоні своїх володінь вигідну у військовому відношенні гору, захищену внизу немовби кільцем вкритих лісом долин і самою крутістю, яка може стримати ворога, він негайно наказав збудувати тут фортецю і вирішив перенести сюди свою княжу резиденцію». Але зовсім скоро Данило вирішив збудувати замок в іншому місці, адже відчув незручності такого помешкання на крутому схилі, куди з великими складнощами підіймалася тяглова худоба. Він вирішує збудувати Низький замок в долині Полтви на місці, де сьогодні розташований музей ім. А. Шептицького, театр ім. М. Заньковецької та мистецький ринок «Вернісаж». Так Високий замок став оборонним, де зберігалися скарби. Однак посилена охорона не врятувала їх, 1340 року король Казимир ІІІ загарбав Львів і викрав з Високого замку дві корони, хрести із золота та позолочений трон.
Високий замок. Архівна світлина, бл. 1906-1916
Після переходу Львова під протекторат Польщі, Замкова гора була пов’язана з постаттю Казимира ІІІ. За словами хроніста Яна Длуґоша, дерев’яний замок було спалено, натомість Казимир побудував тут кам’яний, що височів аж до хмар.
Факт третій. Замок використовували як в’язницю. У 1410 році тут перебували, полонені під час Грюнвальдської битви, німецькі лицарі.
Фрагмент гравюри панорами Львова 17 століття із зображенням Замкової гори
Факт четвертий. В часи національно-визвольної війни Замкова гора теж була місцем важливих подій. Так, з цим місцем пов’язане ім’я Максима Кривоноса, під проводом якого селянсько-козацькі загони захопили Високий замок. До цього майже триста років нікому не вдавалося заволодіти ним. Штурм тривав кілька днів, Кривоніс отримав тяжке поранення, але продовжував керувати операцією до переможного кінця. Існує думка, що отримане тут поранення стало для Максима Кривоноса смертельним, і саме на Високому замку він зустрів останні хвилини та був похований біля підніжжя гори. Однак, достеменно історія смерті полковника невідома.
Залишки Високого замку (wikipedia.org)
Факт п’ятий. У 1704 році замок захоплює шведський король Карл ХІІ, завдяки цьому він вирахував «мертвий кут», який погано обстрілювали оборонці міста. Це допомогло 23-річному королю уперше за 350 років захопити Львів. З цього часу Високий замок все більше занепадав, він став притулком для волоцюг та розбійників, а під час епідемії чуми сюди виганяли з міста хворих.
Факт шостий. У 1772 році австрійська влада дозволила зруйнувати Замок і використовувати його камені для будівництва нових кам’яниць. Тож, цілком можливо, що й сьогодні у Львові є будинки, які зводилися з цегли Високого замку.
Декоративний грот у парку Високий замок,1964 рік
Факт сьомий. Із середини XІХ століття Замкова гора стає парком. Її обсадили деревами та облаштували проходи, а також вибудували штучну печеру (декоративний грот), про що свідчить поміщена на ній дата – 15 серпня 1841 р. Льви з гербами, які її прикрашають походять зі старої ратуші, яка впала у 1826 році. Кам’яні леви роботи скульптора Бернарда Дікембоша тримають щити з гербами знаних львівських міщан Еразма Сикста та Яна Юліана Лоренцовича.
Факт восьмий. У 1869-1906 роках на честь 300-ліття Люблінської унії, з ініціативи та на кошти польського політика Францішека Смольки, на вершині Замкової гори насипають штучний пагорб – Копець Люблінської унії .
Копець Люблінської унії (Високий Замок), поч. ХХ ст.
Завдяки копцю висота Замкової гори збільшилася до 413 м. над рівнем моря. На його вершині міститься оглядовий майданчик, звідки відривається панорама міста. Внаслідок його насипання було знищено значну частину залишків Високого замку, що поставило хрест на його ґрунтовному дослідженні.
Факт дев’ятий . 24 грудня 1957 року було створено Львівську обласну телерадіокомпанію, що була однією з перших обласних телерадіокомпаній в УРСР та охоплювала своєю творчою увагою територію всієї Західної України.
Тоді ж було відкрито телевежу на Замковій горі. Це суцільнометалева просторова ґратована телевізійна вежа висота якої з антенами становить 192 метри (570 м. над рівнем моря).
Замкова гора у Львові. Сучасний вигляд
Факт десятий. Високий замок – найвища точка міста, і для того аби сюди піднятися, треба здолати більше ніж 123 метри.
Ставши свідком створення міста, переживши періоди злетів та падінь, гора Високий замок і нині залишається одним з найвідоміших об’єктів на карті міста, та стала одним з улюблених місць для львів’ян та гостей міста.
Олена ВИСОКОЛЯН
Джерела:
Крип’кевич І.П. Історичні проходи по Львові. – Львів: Каменяр, 1991
Встановлений восени 2015 р. у Львові пам’ятник митрополитові Андрею Шептицькому має свою цікаву історію, що сягає початку 1930-х років. Тоді ініціатором створення у місті...
