Львів здавна славиться своїми кавовими традиціями. У Львові цей ароматний напій споживають уже століттями, зрештою іноді складається враження, що навіть вулиці нашого міста просякнуті запахом кави. І , звичайно, фактично усі знають Львівську кавову фабрику “Галка” історія якої налічує понад 80 років.
У кооперативній фабриці “Луна” у Львові. Робітниці упаковують цикорій, 1934 р.
А почалося все з того, що у 1932 р. українські урядовці:Р.Раковський, С.Павлик, Л.Ясінчук, Г.Пилип’юк, за сприяння товариства українських приватних службовців “Супруга” та РСУК заснували у Львові кооперативну фабрику домішок до кави “Суспільний промисел”.
У фабричному цеху фабрики “Луна” у Львові, 1934 р.
Спочатку підприємство містилося в приміщенні “Просвіти” на Богданівці, 30. Згодом, у 1933-1934 рр., вклавши 42 000 злотих, у Жовкві було побудовано власну сушарню у якій працювали кваліфіковані робітники – члени товариства “Зоря”. Сушарня повністю забезпечувала сировиною фабрику цикорію. Продукція була високої якості і повністю витіснила продукцію інших фірм з нашої кооперативної торгівлі.
І лише у 1937 р. було остаточно вирішено питання щодо приміщення фабрики. Тоді було придбано земельну ділянку та двоповерховий будинок на вул. Жовківській, 188 (сучасна Богдана Хмельницького) у Львові. Окрім будівлі фабрики, на території також знаходився одноповерховий будинок для адміністрації.
Обладнання для миття та подрібнення овочів і фруктів кооперативу “Суспільний промисл”, 1935 р.
При фабриці також діяла бібліотека, а в найближчих планах було проектування та будівництво відпочинкового комплексу для працівників підприємства (майданчики тенісу, волейболу, кімнати відпочинку).
Станом на 1934 рік на фабриці у Львові працювало 27 робітників, а в сезон у сушарні – ще 19. У 1935 р. – 44 працівників, у 1938 – 68 працівників.
Реклама продукціїї фабрики “Суспільний промисл”, 1934 р.
Фабрика “Суспільний промисл” виготовляла напій із цикорію, солодову каву “Луна” та ячмінну підмінку до кави “Пражінь”, які приваблювали споживача смаком, ароматом та помірними цінами. Основна сировина – коренеплоди цикорію (подібна до цукрового буряка, дещо менша), яка росла на наших землях. Для того керівництво кооперативу мусило проводити відповідну роботу з заможними господарями, які мали більше землі, щоб вирощувати цикорій. В Жовківському повіті плантації цикорію давали гарний урожай і краще оплачувались господарям, ніж вирощування пшениці чи інших культур. Насінням забезпечував кооператив «Суспільний промисл». Продукцію фабрики збували через “Центросоюз” та “Народну торгівлю” здебільшого у сільських місцевостях.
У цеху фабрики “Луна” у Львові. Наповнення трубок цикорієм, 1934 р.
Дбаючи про добробут збіднілих українських родин та просуваючи свою продукцію до споживача, управа кооперативної фабрики щораз запроваджувала нові, різноманітні заходи для вивчення попиту на той чи інший вид товару, вдавалася до анкетування та широкої реклами. Історичний календар «Червоної калини», що видавався у Львові в 30-х роках, постійно вміщував на своїх сторінках роз’яснювальні статті та заклики «Суспільного промислу» споживати свої українські «знамениті вироби: цикорію «Луна», підмінку кави «Пражінь» і солодову каву «Луна», які кожна кооператива має на своїм складі».
Реклама продукціїї фабрики “Суспільний промисл”
Реклама продукціїї фабрики “Суспільний промисл”
Після Другої світової війни підприємство поступово стало на ноги. Встановлення у 1971 р. на державному підприємстві «Львівська кавова фабрика» обладнання фірми “Niro Atomizer” для виготовлення розчинної кави, дало можливість ефективно поєднати багаторічний досвід персоналу в галузі виробництва кавових продуктів з сучасною технологією переробки натуральної кави. З того часу Львівська кава стала відомою та жаданою в одній шостій світового суходолу.
Реклама продукціїї фабрики “Суспільний промисл”
Після здобуття Україною незалежності у 1993 році Львівська кавова фабрика стала акціонерним товариством закритого типу – ЗАТ “Галка”, яке у 1994 році утворило спільне підприємство “ГАЛКА Лтд.” з фірмою E.D.&F.Man Coffee Limited – одним з найбільших виробників кави Європи.
Софія ЛЕГІН
Джерела:
Пасіцька О. Львів і льв’яни: український соціум та промисел (20-30-ті роки ХХ століття). – Львів, 2014 р.
Фотохудожники — це ті, хто по-особливому сприймають світ. Вони вміють вловити його найменші порухи та найтонші грані, показати красу там, де інші не здатні її побачити. І лише, поглянувши на роботу майстра, доповнену влучними словами, добре оформлену, ніби прозрівають і поринають у подивування: чому не бачили цього раніше? Йосип Марухняк з-поміж львівських фотографів різного віку вирізняється спокоєм. Посеред метушні та поспіху він вміє бути майже непомітним та в цьому і є його секрет — шукати і вичікувати найвдаліші моменти, щоб їх вловити.
Робота фотохудожника Йосипа Марухняка
У творчому доробку Йосипа Марухняка є вже 26 персональних виставок. Його називають одним із найцікавіших львівських фотомайстрів і одним із найоригінальніших — в Україні.
Роботи фотомитця Йосипа Марухняка
Захоплення фотографією почалося ще в дитинстві.
— Я ріс у селі. Коли ще був п’ятикласником, старші брати, які вчилися тоді у Львові, привезли фотоапарат „Смена“. Тоді вперше побачив, як працює фототехніка Я перейнявся фотосправою, фантазував як і що можна зробити. Звичайно, тоді ще не працював зі серйозною технікою, але вже було розуміння, що є таке явище як фотографія. Мене це дуже зацікавило і я почав шукати різну літературу про фотографування, — розпочав розмову Йосип Марухняк.
Відкриття виставки Йосипа Марухняка
Серйозно зайнявся фотографією, працюючи в районній газеті фотокореспондентом. Згодом закінчив факультет журналістики (і курси фотографів).
— Щоб стати фоторепортером лише вищої освіти замало. Потрібна постійна самоосвіта, спеціалізована література, спілкування з колегами, аналіз кінофільмів, фотографій інших майстрів, тобто, постійна робота над собою. Це, до певної міри, схоже до роботи живописців, — зауважив фотограф.
Робота фотомитця Йосипа Марухняка
Коли фотографували виключно на плівки, то завжди старався спершу скласти композицію кадру без фотографування. Розповів, що, працюючи фоторепортером у газеті „За вільну Україну“, міг із шести кадрів зробити репортаж на три-чотири світлини.
— Продумував все заздалегідь. Такий розумовий процес дуже цікавий, а саме фотографування — це вже фіксація композиції. Сьогодні значно більше знимкую. На цікавих подіях волію краще багато відзняти, щоб потім не шкодувати, що когось чи щось пропустив. Фотографуючи багато, є шанс випадково зробити дуже добрий художній кадр. Звичайно, потім це потребує багато додаткової праці, бо потрібно відсортувати, переглянути, опрацювати ті кадри, — каже мій співрозмовник.
Робота фотомитця Йосипа Марухняка
Митець підкреслив, що зараз у журналістиці немає культу фотографії. Раніше газету починали творити з ілюстрації. А тепер фотографії в багатьох випадках є лише допоміжними елементами.
Йосип Марухняк, як, зрештою, й кожен художник, має улюблені жанри. Йому цікава ситуативна фотографія, яку не можна повторити. Подобаються і пейзажі — ранкові, росяні, туманні, але лише унікальні, неповторні. А одним із найважчих жанрів вважає портрет.
Фотомитець Йосип Марухняк за роботою
— Щоб зробити портрет треба спершу налаштувати людину.Також тривалий процес вивчення анатомії обличчя, цікавих виразів, міміки, входження в довіру. Хоча я керуюся думкою, що навіть якщо не вдається вималювати дуже цікавий портретний кадр, то краще просто зафіксувати, аніж узагалі не сфотографувати, адже нас завжди хвилюють старі пожовклі фотографії, з яких дивляться невідомі люди — завдяки їм ми відчуємо час, епоху. Та лише зображення не завжди достатньо. Іноді хочеться текстового супроводу. Тому чимало уваги приділяю підписам до фотографій.
Фотомитець Йосип Марухняк, лютий 1989 р.
Окремого творчого натхнення і копіткої роботи потребує підготування до фотовиставки, адже самих вдалих кадрів замало — мусить бути концепція, тематичне бачення, послідовність оформлення – щоб глядач зміг прочитувати у зображеннях більше, ніж просто зафіксовані моменти.
Роботи фотомитця Йосипа Марухняка
Серед фотовиставок Йосипа Марухняка однією з найвідоміших тем є розкриття постаті Тараса Шевченка. Здавалося б, що ще можна сказати про того, хто став національним символом? Та в 2001 році фотограф разом із художниками Євгеном Манишином, Олександром Крохмалюком, Миколою Грималюком, Юрієм Лесюком та директором Львівського палацу мистецтв Романом Наконечним вирушив місцями Шевченка. Ця поїздка надихнула фотомитця відкрити великого українця по-новому.
Фотомитець Йосип Марухняк
— Повернувшись, я підготував фотовиставку, з якою мандрував Україною, побував у Білорусі. Тоді з’явилася ідея заново відкривати й інших видатних українців. Ця думка поневолі почала мене переслідувати. А коли до 200-ліття Маркіяна Шашкевича діячі Роман Лубківський, Галина Корнєєва відкривали присвячені йому музеї, я поїхав по всіх місцях, пов’язаних із його життям. Зібраного матеріалу вистачило не лише на виставку, а й на книгу. Її підготовка — це був каторжний робочий процес та водночас і настільки солодкотворчий, що я не жив, а літав. Старався подати різні періоди його життя та діяльності, до фотографій продумував текст, щоб була цілісна картина.Маю ще чимало ідей. Зокрема, зробити такі ж книги про Богдана-Ігоря Антонича, Григорія Сковороду, Тараса Шевченка, Івана Франка. Але хотів би їх показати так, щоб навіть науковці були здивовані і мали над чим задуматися.
Роботи фотомитця Йосипа Марухняка
У вільний час Йосип Марухняк читає, дуже любить мандрувати, господарювати, мріяти, фантазувати. Та навіть у такі моменти не відходить від творчого процесу, бо завжди старається, переосмисливши побачене, винести золоте зерно, яким обов’язково поділиться з поціновувачами фотомистецтва.
Наталія ПАВЛИШИН
Довідка:
Йосип Марухняк — член Національної спілки фотохудожників України, художник міжнародної федерації фотомитців AFIAP, член Національної спілки журналістів України, член Світового об’єднання фотографів-українців, учасник і призер міжнародних та всеукраїнських фотовиставок, лауреат обласної премії в галузі культури 2017 року в номінації „Журналістика і публіцистика“ (премія імені В’ячеслава Чорновола). Він є автором фотокниг„Молитва і пісня Михайла Вербицького“ (видавництво „Камула“, Львів, 2016); „Відлуння дзвонів Маркіяна Шашкевича“ („Камула“, Львів, 2017); „Границі долі Осипа Маковея“ („Камула“, Львів, 2017), співавтором книг і фотоальбомів.
З-поміж фотовиставок Йосипа Марухняка, є присвячені не лише Тарасові Шевченкові, ай 200-літнім ювілеям видатних постатей України Маркіянові Шашкевичу та Михайлові Вербицькому, авторові мелодії Державного гімну, об’єднані спільною тематичною рубрикою „Великі ювілеї“. Окрім цих експозицій, великий резонанс серед громадськості та у пресі мали фотовиставки „Мені життя прожитого не жаль…“ (до 75-ліття Романа Лубківського), „Вітай життя!“, „Вишнева віхола“, „Світ грає мерехтливо“ (за мотивами творчості Богдана-Ігоря Антонича), „В дорогу! Іду, моя доле…“ (до 150-річчя Осипа Маковея) та інші.
На виконання Указу Президента України від 22.01.2016 № 17/2016 «Про заходи з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917–1921 років» та розпорядження голови Львівської обласної державної адміністрації від 16.11.2017 № 1114/0/5-17 «Про створення організаційного комітету з підготовки та проведення заходів із відзначення 100-річчя утворення Західноукраїнської Народної Республіки» обласна державна адміністрація оголошує Всеукраїнський конкурс на кращий ескізний проект пам’ятника героям ЗУНР та УГА у м. Львові.
Організатором конкурсу є Львівська обласна державна адміністрація. Подання заявки щодо участі у конкурсі та одержання конкурсної документації – з 16 квітня до 16 травня 2018 року.
Реєстрація учасників конкурсу та видача конкурсної документації проводяться за адресою: м. Львів, вул. Винниченка, 14, департамент з питань культури, національностей та релігій облдержадміністрації, тел.: 261-26-48, 261-25-93.
Умови проведення конкурсу на кращий ескізний проект пам’ятника героям ЗУНР та УГА у м. Львові:
На виконання Указу Президента України від 22.01.2016 № 17/2016 «Про заходи з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917–1921 років» та розпорядження голови Львівської обласної державної адміністрації від 16.11.2017 № 1114/0/5-17 «Про створення організаційного комітету з підготовки та проведення заходів із відзначення 100-річчя утворення Західноукраїнської Народної Республіки» обласна державна адміністрація оголошує Всеукраїнський конкурс на кращий ескізний проект пам’ятника героям ЗУНР та УГА у м. Львові.
Організатором конкурсу є Львівська обласна державна адміністрація.
Завдання конкурсу та основні положення
До участі у конкурсі запрошуються фахівці та авторські колективи, які подали на конкурс проекти, що відповідають його умовам.
Конкурс є відкритим.
Учасниками конкурсу не можуть бути члени журі, відповідальний секретар конкурсу, їхні близькі родичі, особи, які готували конкурсну документацією, а також особи, які безпосередньо пов’язані з членами журі виконанням трудових обов’язків.
Конкурс проводиться в один тур.
Термін проведення конкурсу – з 10 квітня до 16 травня 2018 року.
Після оголошення конкурсу учасники повинні у місячний термін подати заявку щодо участі у конкурсі та отримати в організатора конкурсу конкурсну документацію та вихідні дані для проектування, до яких входять:
умови конкурсу;
топоплан з нанесеними інженерними мережами у масштабі 1:500.
За отримання конкурсної документації реєстраційний внесок учасниками конкурсу не сплачується.
Перед учасниками конкурсу ставиться завдання розробити засобами монументального мистецтва та архітектури проектні пропозиції встановлення пам’ятника героям ЗУНР та УГА.
Мета конкурсу – визначення кращої містобудівельної, архітектурно-пластичної та образотворчої концепції пам’ятника.
Для встановлення пам’ятника пропонується ділянка на перетині вул. Листопадового Чину і вул. Огієнка. На цій ділянці необхідно запроектувати пам’ятник з урахуванням існуючої містобудівної ситуації з відповідним благоустроєм.
Проектом необхідно передбачити:
відображення відповідними художньо-пластичними засобами подій та особистостей, пов’язаних із проголошенням ЗУНР у м. Львові;
виразне образно-пластичне вирішення пам’ятника відповідно до ідеї та змісту;
раціональне використання земельної ділянки;
містобудівний аналіз розміщення пам’ятника;
композиційну узгодженість з існуючими пам’ятниками культурної спадщини з урахуванням містобудівного значення місця розташування пам’ятника;
визначення об’ємно-просторового й архітектурно-планувального рішення, урахувавши масштаби і характер довкілля;
створення завершеної архітектурно-монументальної композиції в контексті оточуючого середовища;
пам’ятник має бути споруджений із довговічних матеріалів.
Склад ескізного проекту пам’ятника для подання на конкурс:
схема генерального плану із розміщенням пам’ятника (масштаб 1:500);
ситуаційний план (розгортки прилеглої забудови з пам’ятником для обґрунтування обраної масштабності) (масштаб 1:200);
плани, фасади, розрізи пам’ятника (масштаб 1:50);
макет пам’ятника (масштаб 1:50);
макет центральної частини;
метрова модель скульптури в гіпсі;
ілюстрований матеріал (розгортки, три фотографії моделі пам’ятника);
пояснювальна записка (до двох сторінок формату А-4) з орієнтованим кошторисом витрат на спорудження і встановлення пам’ятника та облаштування прилеглої території;
конверт у закритому вигляді з коловим номером проекту і вкладеним аркушем з інформацією про авторів (прізвища, імена та по батькові, адреси, банківські реквізити, ідентифікаційні коди), завірені їх підписами, та іншою таємною інформацією.
Проекти подаються на конкурс анонімно під девізом у вигляді шестизначного числа, яке проставляється у верхньому правому кутку на планшетах та пояснювальній записці.
Графічні матеріали подаються на планшетах загальною площею не більше 1 кв. м (крім макетів та моделей) у 2-х примірниках.
Усі надписи та друковані матеріали конкурсних проектів виконуються українською мовою.
Спосіб графічної подачі матеріалів повинен відповідати можливостям чорно-білого, однотонного або кольорового відтворення проектів.
Проекти подаються до 18.00 год. 16 травня 2018 року.
Термін проведення конкурсу
Тривалість проведення конкурсу – з 10 квітня до 16 травня 2018 року.
Подання заявки щодо участі у конкурсі та одержання конкурсної документації – з 16 квітня до 16 травня 2018 року.
Рішення журі є остаточним. У разі рівного розподілу голосів, поданих за проект, голова журі має право вирішального голосу.
Після прийняття рішення журі про кращий ескізний проект пам’ятника девізні конверти відкриваються і оголошуються прізвища авторів.
Результати конкурсу будуть опубліковані в ЗМІ.
Журі не розглядає проектні пропозиції:
відправлені або підписані після закінчення встановленого терміну,
анонімність яких була свідомо порушена,
такі, що не відповідають вимогам програми та умовам конкурсу.
Реєстрація учасників конкурсу та видача конкурсної документації проводяться за адресою: м. Львів, вул. Винниченка, 14, департамент з питань культури, національностей та релігій облдержадміністрації, тел.: 261-26-48, 261-25-93.
Не підтримані конкурсні пропозиції повертаються авторам на їх вимогу протягом тижня після проведення конкурсу. Після цього терміну організатори конкурсу не несуть відповідальності за збереження проектів.
17 липня 1876 року помер Александр граф Фредро. 22 липня родина через пресу звернулась до публічності, щоб подякувати громадському комітету, який займався похоронами, духівництву трьох обрядів (латинського, греко-католицького і вірменського), львівському і краківському університетам, міській раді міста Львова, публічним інституціям, які провели в останню дорогу ад’ютанта штабу Наполеона Бонапарта.
Дереворит «Александр граф Фредро на ложі смерті», опублікований у часописі «Tygodnik Ilustrowany» (№ 32 від 05.08.1876) згідно фотографії Едварда Тшемеського (Edwarda Trzemeskiego).
Серед членів родини, що підписали листа, бачимо також Казимира Шептицького, який, здається, «дебютує» у пресі [Gazeta Lwowska. — № 166. — 22 липня 1876 р. — С. 4; Czas. — № 167. — 25 липня 1876. — С. 3].
Некролог, в якому повідомлялось про смерть Александра графа Фредро.
Смерть дідуся для нього стала не тільки втратою близької людини, але також явищем, близьким до політичної маніфестації у Галичині. Без сумніву, ця подія мала вплив на дітей у родині Шептицьких.
Титульна сторінка часопису «Kłosy» (№ 581 від 17.08.1876) з дереворитом «Похорон Александра графа Фредри» авторства Едварда Гораздовського (Edward Gorazdowski) згідно фотографії Едварда Тшемеського (Edwarda Trzemeskiego).
4 липня 1877 року Софія Шептицька народила наймолодшого свого сина — Леона Юзефа Марію. До цього Казимир був наймолодшим сином, який найбільшою мірою купається у материнській любові та увазі. А тепер наймолодшим стає Леон, натомість Казимир, через зайнятість Мами немовлям, розпочинає наступний, вже самостійніший, етап свого життя.
Дереворит «Похорон графа Александра Фредри» згідно шкіцу Едварда (Edwarda Błotnickiego) і рисунку Юзефа Бухбіндера (Józef Buchbinder). Опубліковано у часописі «Tygodnik Ilustrowany» (№ 35 від 26.08.1876).
Цього ж року Казьо останній раз побував у будинку, що належав його дідусеві Александрові графу Фредро у Львові на Хорущині. Ця, здавалось би, незначна подія, мала місце у вересні 1877 року. У томі ІІ. (С. 213.) «Листів Софії Шептицької» пізніше намагатиметься згадати, що пам’ятає з цього перебування [«Отець Климентій Шептицький. Життєпис…— С. 14]., адже це був також окремий «світ», який він втратив у дитинстві. В моменті опрацювання «Листів…» будинку вже не було, а земля розділена та розпродана між різними власниками [Див.: Fredro i Fredrusie, Oprac. B. Zakrzewski, Wrocław 1974; Zakrzewski B. Fredroviana w pamiętnik u prawnuczki [w:] Pamiętnik Literacki. — 85(2). — 1994. — С. 154-185]. Восени цього ж року з батьками перебував у гостях у тітки Михайлини з Шептицьких графині Коморовського у селі Гаврилівці Надвірнянського повіту [«Отець Климентій Шептицький. Життєпис…— С. 14].
Двір Александра графа Фредро у Львові на Хорущині (нині вул. Чайковського).
Родина Шептицьких 1879 року привернула увагу патріотично налаштованих поляків у Галичині під час святкування у Кракові 50-ї річниці письменницької діяльності видатного представника польської літератури Юзефа Іґнація Крашевського (1812–1887). З цієї нагоди привітати Крашевського прийшли не тільки місцеві мешканці, але багато видатних представників народу з польських земель у складі Прусі, Росії та з дальшого закордону. Від імені польської молоді вітальне слово проголосив учень 8 класу гімназії Юрій Шептицький. Молодь вустами Юрія присягнула ювілярові, що «його праця буде для неї і для всіх молодих поколінь заохоченням, його витривалість — прикладом, а всі від щирого серця будуть вчитись і працювати для добра Вітчизни, яка так багато видатному письменнику завдячує» [Gwiazda Cieszyńska. — № 41. — 11 жовтня 1879 р. — С. 5; Gazeta Lwowska. — № 229. — 6 жовтня 1879 р. — C. 3]. Мине рік часу — і вся Галичина сумуватиме за шістнадцятилітнім Шептицьким-молодшим, який помер 18 лютого 1880 року в Кракові. «Бідний той край — писатиме преса — в якому в’януть найпрекрасніші квіти ще до моменту, аж можуть дати плід» [Przegląd Polski . — Zeszyt IX. — березень 1880 р. — С. 455]. Публічна жалоба за учнем не була наслідком того, що це був син знаної родини. Юрій вже у гімназії подавав великі надіїне тільки старанністю та працьовитістю, але також розумом та мудрістю. У повідомленні про смерть у цитованій вже газеті «Przegląd Polski» зазначалось, що Шептицький «так сумлінно працював, неначе мав жити цією працею, а жив, немов життя вважав приготуванням до Неба». Про потрясіння від смерті молодого Шептицького свідчить також факт смерті Тита Свідерського, історика літератури та вчителя Юрія у гімназії св. Анни, який помер кілька днів пізніше. У некролозі, опублікованому у газеті «Przegląd Lwowski», автор зазначив, «важко стверджувати, але можемо припустити, що смерть Шептицького приспішила смерть його вчителя» [Przegląd Lwowski. — Rok X. — Zeszyt VI. — 15 березня 1880 р. — С. 385].
Діти Шептицьких: Юрій, Роман (пізніший Митрополит Андрей) та Олександр, 1879 рік.
Родина Шептицьких та Фредрів пережили величезне горе. Важко уявити собі та й описати стан матері, яка втрачає вже другого сина. «Хрест даний Богом, записує мама у деннику для своїх дітей — прийнятий в Бозі і не може бути знищений і забутий в житті родини, як пам’ятник людської слави — має він неначе право до вічності — стати повинен як пам’ятник заповіту Бога з родиною, неначе жертва, що невпинно благає, аби Господь про неї, а вона про Бога не забула» [Ludwik Dębicki, Portrety i Sylwetki z dziewiętnastego stulecia, seria II, część 1. — Краків, 1906. — С. 316.]. Смерть стає потрясінням для сім’ї до такої міри, що Софія Шептицька приймає рішення, можливо,боячись за життя сина Романа, який тепер став найстаршим серед її дітей, пожертвувати його Богові: «в зимі 1881 р., прибувши до Кракова, я дала о. Яцковському на Службу Божу з проханням, щоб відправив її в наміренні «пожертвування від мене Господові Ісусові Ромтуха…»[«Młodość i powołanie…— С. 36»]. Казимиру в цей час неповних дванадцять літ, наймолодшому сину Леону — три роки. Материнські побоювання за найстаршого сина Романа, думки про його опіку та захист, рішення «пожертвувати його Господу», вочевидь, глибоко закарбуються у підсвідомості Казимира. У майбутньому він залишить світське життя, щоб опікуватись найстаршим братом, вже Митрополитом Андреєм, та стати йому найвірнішим помічником і товаришем у дорозі, на вибір якої великою мірою вплинула смерть їх найстаршого брата Юрія.
Повідомлення-некролог у газеті «Czas» про смерть найстаршого сина у родині Шептицьких.
В одному з листів Софія Шептицька (Листи Софії Шептицької, Т. ІІ, с. 278) [цит. за: «Отець Климентій Шептицький. Життєпис…». — С. 15.] залишає такий заповіт, «незаперечну правду, яку записала для своїх дітей, котрі також будуть переходити життєвий шлях, щоб знали, якщо скоро матимуть цю «добру волю», то Хрестів лякатися не повинні. — «A Crucesalus». 18.03.1880 — чотири тижні після смерті Ізя”:
«… коли Бог подасть Хрест людині доброї волі, — Хрест людину підносить, а не людина несе Хрест».
Це ще одна мамина сентенція, яка впливатиме у дальшому на Казимира, а пізніше і на о. Климентія.
Портрет Александра Фредро, виконаний Максиміліаном Фаянсом, після 1852 року
Після похорону брата Казимир захворів на коклюш у важкій формі [цю і наступну інформацію цитуємо за: «Отець Климентій Шептицький. Життєпис…». — С. 15–16]. В цей час сім`я виїжджає з Прилбич, очевидно, щоб поза домом відновити сили. Казьо з меншим братом Леоном самі залишаються у родинному домі під наглядом Маздуні. Спочатку Шептицькі їдуть у Гаврилівку до Михайлини з Шептицьких Коморовської і тут лишаються на Великдень, який того року припав на 29 березня. Після повернення мати аж до літа навчає старшого сина Станіслава, а до товариства і Казя, готуючи до школи: проводить уроки з релігії та іноземних мов. У червні 1880 року з матір’ю Казимир побував у дантиста і окуліста, а з серпня і до кінця року він з малим Леосем знову залишаться самі, навіть на Різдвяні свята.
Повідомлення-подяка у газеті «Czas» родини Шептицьких всім, хто долучився до організації похорону Александра графа Фредро.
Серед «Листів Софії Шептицької» (Т. ІІІ, с. 1-2) є листи, написані мамою особисто до Казя 17 серпня 1880 року з Бланкерберга, міста у західній Бельгії, в провінції Західна Фландрія, та 06 жовтня цього ж року (Т. ІІІ, с. 6-8) з Кракова. В останньому, Софія Шептицька писала про дім, в якому діти будуть жити в часі навчання у Кракові [йдеться про палац Водзіцьких — дім на вул. Св. Івана, 11 у Кракові. Родина Шептицьких мешкала тут під час навчання синів у гімназії № 5 імені св. Анни і гімназії № 3 імені Яна ІІІ Собеського. Будинок зберігся і донині].
Гімназія св. Анни у Кракові, в якій вчився Юрій Шептицький, а пізніше і Казимир та інші брати.
Як вже згадувалось, Казьо і Леось святкували Різдво у Прилбичах без батьків з бабцею Софією Фредровою та Маздунею. Мама весь цей час писала до дітей, наповнюючи листи настановами та порадами. Варто процитувати один з них, опублікований Яном Казимиром Шептицьким [«Отець Климентій Шептицький. Життєпис…». — С. 17–18]:
«Краків, 13 січня 1881 р.
Дорога моя дитино!
Прикро мені, що залишила Тебе без листа, коли знаю, як Тобі на цьому залежить, мій бідний хлопче. Мені здається, що я Тебе вже дуже давно не бачила… Що ви там робите, мої діти? Мені здається, що питаючи Тебе це, я занурюю свій погляд у саму глибину Твого серця і питаю Тебе: «Що з Тобою діється? Чи Ти задоволений собою? Чи будеш радий моєму поверненню? Чи був би Ти дійсно задоволений, якщо, пишучи цього листа, я змогла б, якби цього хотіла, увійти глибоко у Твої думки, у Твоє серце, моя дорога дитино, врешті, у Твою душу, яка вже знає добро і красу, але також, на жаль, зле і паскудне, яким кожна людська душа переповнена. Вам здається, що я далеко від від Вас, а проте я навіть не мушу посилати вам своїх думок. Настільки вони близько від вас, стежачи за вами крок за кроком, день за днем, майже година за годиною — я також думаю про ваше здоров’я, ваше навчання, ваші вільні хвилини. Чи маєте мед на сніданок? Чи є лектура увечері? І веселий сміх із Дунею? Але все це, Кальо, минає і минає, як маленькі літні хмаринки пропливають по небі. Але є тим, що залишається постійно, незмінно, чисто, глибоко, починаючись ось там, де земля закінчується, і піднімаючись туди, де людське око не може сягнути, де думка, яка вартує над вашою душею, — це та думка така палка, що сама собою здається молитвою, яка ніколи немає кінця. Подібно до тих лампадок, які вічно горять перед вівтарем, так само ця думка оживає і горить від запитання: чи ці душі, які мені довірили, йдуть туди, куди повинні йти — чи моя дитина не сходить з правильної дороги, чи в його маленькій повсякденній кар’єрі між працею та відпочинком, у маленьких радощах і маленьких випробуваннях, яких він зазнає, чи ця дитина дійсно є Божою дитиною, чи йде він вперед? Ось, Кальо, моя думка, яка вміщує все те, що найкраще в мені, яку Ти можеш, яку Ти мусиш постійно відчувати і вдень, і вночі, яка горить біля Тебе, між тобою і кожним Твоїм вчинком, яка день і ніч горить перед вівтарем, між Господом Богом і людьми. Це символічне світло лампади завжди-завжди чисте тому, що це — вогонь, якщо навіть олія вміщена в надтріснутій вазочці, якою була моя голова позавчора.
Палац графів Фредро у Беньковій Вишні (нині у Городоцькому повіті).
І ще одне хочу Тобі сказати перед тим, як перейти до новин. Якщо волієш, а мені здається, що Ти волієш не показувати всім мого листа, що і я б хотіла, тому що пишу для Тебе і для нікого більше, Ти не потребуєш давати усім листа читати. Я напишу татові інший… До побачення, мій любий, хай Бог Тебе благословить, береже і веде, Кальо, — ах, дорогенький Кальо, настільки далеко, настільки високо до Нього, як він буде вважати для його Слави і Твого спасіння…».
Олекса Новаківський. Юр. Поема світової війни. 1916 – 1922 рр. Полотно на фанері, олія. З приватної колекції
Завтра, 12 квітня 2018 року, о 16.00 в експозиції Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського відбудеться на лекція завідувача Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського Ірини Різун на тему “Сакральна символіка у творчості О.Новаківського”.
Над релігійною тематикою художник працював упродовж усього життя, але найбільше розвинув її під час зрілої, символіко-експресивної, фази творчості. Цим творам притаманне загострене суб’єктивне світобачення, виражене через гіпертрофоване авторське «Я», а їхні ідеї висловлено за допомогою синтезу кольорів і ліній. Напругу переживань та емоцій митець передає через форму й знаки, перетворюючи конкретний художній образ на багатозначний символ — головний складовий елемент сакрального мистецтва.
Художньо-меморіальний музей Олекси Новаківського у Львові
Довгі століття релігійна тематика займала центральне місце у творчості провідних митців Західного світу. Тож не дивно, що євангельські сюжети лягли в основу значної кількості справжніх шедеврів, якими ми захоплюємося й нині. З часом частка сакральної тематики в доробку художників зменшувалася, а її трактування змінювалося. Однак релігійні мотиви ніколи не переставали цікавити митців і завжди залишалися в полі їхнього зору. А отже, відображення цієї тематики в мистецтві варто розглядати як неперервний процес, який віддзеркалює те, як біблійні сюжети й істини впродовж століть впливали на художників і як останні осмислювали та трактували їх.
Олекса Новаківський
Особливе місце в цьому сенсі займає спадщина видатного українського художника Олекси Новаківського (1872–1935), адже в значній частині його творів присутні сакральні мотиви. Одним із перших про вплив релігійного малярства на творчість митця вказав історик мистецтва, релігієзнавець, культуролог, член НТШ Володимир Залозецький-Сас. Детально характеризуючи живописні полотна та графічні композиції художника, мистецтвознавець виокремлював три основні риси, які у своєрідному синтезі творять унікальний самобутній стиль митця й індивідуальність його малярської мови. Науковець відзначав, що, по-перше, Новаківський володіє власним неповторним почерком; по-друге, рухається і еволюціонує разом із світовими течіями в живописі; по-третє, його творчість стоїть на ґрунті старої візантійсько-української традиції, втім демонструє новий підхід та зріле прагнення митця до її переосмислення. Зокрема, це простежується в колористиці, трансформуванні композиційної структури творів, зверненні до сакральної символіки. Завдяки цьому митець у своїй творчості гармонійно поєднує культурно-мистецькі впливи візантійської, національної української та західноєвропейської традицій.
Олекса Новаківський з дружиною Анною-Марією Пальмовською.
Отож, особливий вплив на формування творчих засад О. Новаківського мало давньоукраїнське та європейське сакральне мистецтво. Його перше знайомство з бароковим релігійним мистецтвом відбулося в храмі Успіння Пресвятої Богородиці в рідному селі Ободівка на Поділлі. Пізніше він разом з художником П. Клименком працював над іконостасом у селі Кубанка біля Одеси. А от уже під час навчання в Краківській академії мистецтв пізнав низку творів західноєвропейського мистецтва — від картин доби Відродження до робіт визначних майстрів кінця XIX — початку XX ст. Та все ж особливий вплив на О. Новаківського мало знайомство з митрополитом Андреєм Шептицьким і духовно-культурною спадщиною Львова, яке стало поштовхом для розвитку творчого потенціалу митця та поглибило його зацікавлення можливостями сучасної творчої інтерпретації давньоукраїнської іконописної традиції.
Олекса Новаківський. Мати Милосердя. 1935 р. Фанера, олія.
На початку ХХ ст. в українській образотворчій традиції починає активно розвиватися іконографія «Серця Ісусового», особливо серед митців, що були тісно пов’язані з львівським мистецьким осередком. Олекса Новаківський уперше зацікавився цією темою на ранньому етапі творчості. 1913 року на краківській виставці-конкурсі релігійного малярства митець отримав премію за ікону «Серце Ісуса». В греко-католицькій митрополії зберігається образ «Серце Ісуса», який О. Новаківський виконав 1929 р. на замовлення митрополита А. Шептицького.
Олекса Новаківський. Серце Ісуса. Кінець 1920 – початок 1930-х рр. Картон, олія.
Окреме місце у творчій спадщині О. Новаківського займають символічні портрети й алегоричні композиції з образом митрополита А. Шептицького. У близько двох десятках малярських творів та 200 рисункових портретних начерках і композиційних ескізах митець не тільки показав велич владики, а й відобразив характерні риси національного та духовного середовища. На портреті «Митрополит у чернечому одязі» (1930–1931) яскраво проявилося відлуння суворих ієратичних форм давньоукраїнського іконопису. Фронтальна статична постать митрополита зображена на тлі розбурханого експресіоністичного краєвиду, на якому височіє собор Св. Юра.
Олекса Новаківський. Портрет митрополита Андрея Шептицького «Князь Церкви». 1915 р. Калька, олівець.
Також О. Новаківський часто портретував інших своїх визначних сучасників, у портретах яких експресивність малярського почерку поєднував з алегоричними зображеннями сакральних споруд, євангельських символів. Зокрема, портреті О. Барвінського (1932) реальний краєвид поступився місцем динамічній розбурханій грі барв, і тільки праворуч здіймається фрагмент собору Св. Юра.
Олекса Новаківський. Портрет Олександра Барвінського «Перед бурею» (1932)
Собор Св. Юра у Львові митець використав не лише як символ на тлі портретів, а й змалював в десятках алегоричних краєвидів. Щоправда, його образ з часом — від перших студій 1910-х рр. до символічних краєвидів 1920–1930-х рр.— кардинально змінюється. «Трансфігурації» («преображення») церкви Св. Юра вирізняються розмаїттям форм, кольору й світла.
Олекса Новаківський. Пробудження, 1914 р. Фанера, олія.
Християнські символи в алегоричних творах О. Новаківського мають часто полісемантичне звучання, наповнюють образну тканину його полотен метафорами, алегоріями та алюзіями. Наприклад, на різних варіантах циклу «Пробудження», що символізує національне пробудження України, митець зображає жіночу постать на тлі ікон Богородиці-Одигітрії, Ісуса Христа, вівтаря чи розп’яття. Зокрема, на полотні «Пробудження» 1914 р. дівчинка-ангел прокидається зі сну на фоні розп’яття — символу страждань, смерті та неминучого воскресіння. А програмне полотно «Втрачені надії. Визволення» (1903–1908), попри нібито автобіографічний сюжет, має глибокий символічний підтекст. Зображення Богородиці з Ісусом над постатями О. Новаківського та його дружини, з одного боку, ніби оберігає їх, а з другого, нагадує про жертву Христа задля спасіння. Нерідко релігійні сюжети надихали О. Новаківського на опрацювання вічних, масштабних за задумом тем, за допомогою яких він прагнув виразити актуальні суспільно-патріотичні проблеми свого часу. Наприклад, у композиціях «Молох війни» (1919), «Ангел смерті» (1923) сакральна тематика тісно переплетена із сюжетами, пов’язаними з тогочасними подіями на теренах України, а саме Першою світовою війною та визвольними змаганнями.
Олекса Новаківський. Ангел смерті. 1923 р. Фанера, олія
Чільне місце у творчості О. Новаківського займає образ Богородиці. Працюючи над ним, митець прямував власною дорогою творення національної форми на основі досягнень монументальної пластики доби італійського Відродження, давньоукраїнського іконопису та бароко. Від 1913-го по 1920-ті рр. митець створив низку образів «Мадонни на троні», які за формальною композицією співзвучні з італійськими мадоннами та українськими іконами «Собор Богородиці». Водночас вони вирізняються символічними краєвидами, народним одягом, а також динамічністю зображених фігур. У такому самому стилі створені й чотири овальні алегоричні медальйони, замовлені для Музичного товариства ім. М. Лисенка у Львові.
Олекса Новаківський. Мати Милосердя (остаточний рисунок для олійного виконання), 1935 р.
Вінцем усієї творчості О. Новаківського мав стати монументальний запрестольний образ «Мати Милосердя» для собору Святого Юра у Львові, однак цього полотна художник так і не завершив. «Святоюрська Мадонна» — своєрідний підсумок попередньої творчої роботи митця над темою Богородиці, його формально-пластичних шукань і образних вирішень.
Олекса Новаківський
Дуже промовисто про цю величну працю О. Новаківського сказано в некролозі, опублікованому в газеті «Мета» з приводу його смерті: «Нині мусимо зі смутком у очах сказати: образ Богородиці Милосердя кисти Олекси Новаківського ніколи не украсить нутра Святоюрського храму. Погас молодечий ентузіазм, з яким митець узявся до реалізації цього грандіозного свого архітвору… Своєю творчістю тісно зв’язаний із Святоюрським культурно-мистецьким осередком, дає мистець величаві зразки як світського, так передусім релігійно-церковного малярства, відчутого гігантичною психічною силою, опроміненою глибокою вірою й ушляхетненого величавим мистецьким вмінням. Завершенням цієї величної праці мистця на славу Богові й народові мала стати Святоюрська Мадонна. Провидіння так зарядило, що цей образ став останнім, недовершеним мистецьким завданням Олекси Новаківського… Мистець помер. Але могутня його творчість довгі віки житиме в пам’яті Українців…»
Помилковим буде твердження, що Новаківський хотів воскресити давні іконописні традиції до нового життя. Для нього здобутки багатовікової сакральної спадщини є тільки джерелом збагачення його самобутньої творчості.
Ірина РІЗУН завідувач ХММ О.Новаківського
Список використаної літератури
Волошин Л. Княжий дарунок великого мецената: Митрополит Андрей Шептицький у житті й творчості Олекси Новаківського / Любов Волошин. — Львів, 2001. — 200 с.
Волошин Л. Святоюрська Мадонна Олекси Новаківського: історія створення та символічна значеннєвість образу [Електронний ресурс] / Любов Волошин. — Режим доступу: static.karpaty.info/data/objects/img/2096/2.doc.
Голубовський І. Розмахом могутніх крил / Іван Голубовський. — Львів: Аз Арт, 2002. — 116 с.
Залозецький В. Олекса Новаківський / Володимир Залозецький. — Львів, 1934. — 54 с.
Залозецький В. Святоюрська Мадонна / Володимир Залозецький // Мета.— Ч. 26. — С. 3–4.
Каталог творів Олекси Новаківського (1872–1935): малярство, рисунки / упорядн. В. Островський ; Львів. нац. музей. — Львів : Край, 1992. — 117 с.
7. Науковий каталог малярських творів Олекси Новаківського / упорядн.: Любов Волошин, Зоряна Грушовець. — Львів, 2008. — 98 с.
Громадська організація „Територія ініціативної молоді“ об’єднує тих, хто переконаний: якщо робити те, що подобається, то не відчуватимеш втоми і все буде на висоті. Вони виникли лише півроку тому. Та вже встигли не тільки ініціювати, організувати і провести безліч різнотематичних подій, акцій, майстер-класів, а й сформувати міцну і здружену команду.
Найважливіше, чим, на переконання активістів „Території ініціативної молоді“, їхня організація відрізняється від інших, які діють у Львові та й загалом в Україні — це сімейна атмосфера в команді, що забезпечує взаєморозуміння і підтримку.
ГО “Територія ініціативної молоді”
Та, якщо ж говорити, чому молодь вирішила, що потрібно створювати ще одну організацію, то президент ГО Дмитро Донченко впевнився в необхідності об’єднати активних-ініціативних ще під час навчання у Львівській політехніці. Тоді він був заступником голови колегії та профбюро студентів Інституту телекомунікацій, радіоелектроніки та електронної техніки, брав активну участь у молодіжній політиці, був головою міжнародного відділі Колегії студентів Політехніки.
— Після завершення університету я став координатором Дитячого форуму видавців, а потім і загального Форуму видавців. Тоді довелося працювати з майже 350 волонтерами. Власне це мене надихнуло створити організацію, де молодь, яка прагне діяти, могла б не тільки долучатися до чужих проектів, а й творити власні. Так і з’явилася „Територія ініціативної молоді“, де всі найактивніші діляться ідеями і створюють те, що несе добро і користь, — розповів Дмитро Донченко.
Особливість цієї громадської організації в тому, що нема строгих критеріїв і правил. Для тих, хто прагне творити, діяти і працювати — відкриті всі можливості. І що найголовніше, коли в когось виникає одна масштабна і крута ідея, то всі відділи організації (а їх є чимало) об’єднуються і допомагають втілити задум у життя.
ГО “Територія ініціативної молоді”
— Прийнято вважати, що в молодіжних спільнотах багато уваги приділяють розвагам. Та в нас заходів розважального характеру не так багато. Більше — освітніх, спрямованих на розвиток, волонтерство. Ми організовуємо те, що цікаво зараз молоді. Все, що вже робила „Територія ініціативної молоді“ чи, що ще робитиме, перш за все з’являється з ідей наших активістів, — наголосив віце-президент організації Сергій Мельников. — Ми завжди ділимося ідеями, обговорюємо їх, організовуємо мозкові штурми, щоб зважуємо всі „за“ і „проти“ та зрозуміти, чи це актуально і чи варто робити.
Тематично заходи, тренінги, майстер-класи, які проводить „Територія ініціативної молоді“ — дуже різні. Це й спрямовані на вдосконалення англійської мови, через перегляд фільмів, ТED-виступів і їх обговорення, зі соціоніки, зараз активно співпрацюють із поліцією, щоб дати молоді можливість усвідомити, що вона може впливати на безпекову ситуацію в місті і допомагати полісменам. Мають ідею провести спортивний ярмарок (почнеться все з велопробігу), щоб залучити якомога більше молоді до активного способу життя. Також планують заходи, спрямовані на облагородження нашого міста. Окремі акції зосереджені на роботі зі школярами старших класів. Активісти цієї організації, більшість із яких — студенти чи випускники різних львівських вишів, діляться власним досвідом навчання, досягненнями в студентському житті, розповідають про особливості та переваги різних спеціальностей.
ГО “Територія ініціативної молоді”
— Наші проекти переважно реалізовуємо паралельно. Маємо багато ідей та й не менше можливостей, хіба що часу не вистачає. Тож розширюємо команду організації. Зараз вже є 45 учасників різного віку. Щоправда, проводячи співбесіду, найперше намагаємося зрозуміти, що мотивує молодь долучатися до нас — бажання працювати працювати чи тусити. Тим, хто прагне діяти, завжди даємо такі можливості. Наголошуємо: якщо є ідеї, то не треба їх „закопувати“, а розповідати про них, тоді й знайдуться ресурси для реалізації, — каже віце-президент організації Анна Чорна.
Часу така діяльність потребує багато. Мої співрозмовники кажуть, що просто живуть цією організацією. Їх настільки захоплює все, що роблять, що навіть не відчувають втоми і не помітили, коли ця діяльність стала частиною їхнього життя.
— Зараз ми лише набираємо обертів. Приємно бачити, що наші ідеї дають позитивні результати. Хоча на початку було складніше. Бо не знали, що нас чекає. А тепер розуміємо, що всі вкладені зусилля мають потужну віддачу і це ще більше мотивує до дій, — наголосив Дмитро Донченко.
Будучи жителями міста Львова ХХІ століття, ми далеко не завжди можемо давати собі правдивий звіт щодо того, які мухи були в голові жителів нашого міста і що їх боліло 100, 200, а особливо 500 років тому. Тим не менше, заглядаючи до документів тих часів, можемо принаймні робити намагання це зрозуміти – картину світу, а також особливості мислення людей тих часів. Продовжуючи розпочату у попередній статті справу, спробуємо оцінити, для чого львівський підкоморій (суддя, який займався розмежуваннями володінь) Войцех Мясковський їздив до Османської імперії і що він про це написав.
Король Владислав IV Ваза. Фото з https://uk.wikipedia.org
Одразу зазначимо, що мусимо бути вдячними королю Речі Посполитої Владиславу IV Ваза – це він, як зазначено у тексті Мясковського, просив посла прозвітувати про подорож і записати свої свідчення. Як наслідок, про ці події сьогодні можемо знати та роздумувати і ми. Хоч і сам посол, як він вказував, робив свій запис з задоволенням, але одне діло казати, а інше робити. І хто знає, якби не король – чи мали би ми це свідчення, бо келихи з пивом у шинку простіше перекидати, ніж пером над папером махати.
Василій Лупу на стіні Атенеума у Бухаресті. Фото https://uk.wikipedia.org
Як ми могли дізнатись з попередньої статті, посольство Войцеха Мясковського до султана Османської імперії було довгим і складним – через брак фінансування, через смерть султана, а також через курйози з молдовським господарем Василієм Лупу. При цьому, Мясковський ще й був постійно оточений шпигунами, як він сам це зазначає і був змушений чекати, аби йому підвезли нові листи – скеровані тепер до нового султана Ібрагіма. Але все перераховане таки не завадило послу і львівському підкоморію дістатись до Стамбула, який він постійно називає Константинополем. На підступах до міста його зустріли представники від Великого Візира і супроводжували Адріанопольською дорогою і брамою далі.
Харисійські (Адріанопольські) ворота. Фото з http://www.wikiwand.com
Мясковський згадує, що на третій день після свого приїзду до Константинополя (Стамбул), у день свого патрона – святого Войцеха, візир дозволив йому таємно оглянути “флот” Османської імперії, що виходив в Чорне море. Він був дуже захоплений помпезністю цього явища – військовою музикою, якою “гримів Константинополь”, а також кількістю бортів. Це видовище оглядав навіть сам султан, якого Мясковський постійно називає цезарем (не він один, якщо говорити про ті часи). При цьому, як зазначив автор, “цезар” проводжав човни у щасливу дорогу, але робив це “без хреста і кропила”. На сам кінець автор риторично зазначив, що цей “поганський” спектакль дуже тішив очі, але гнітив серця, адже на галерах він бачив багато своїх прикованих братів.
Вступ Мехмеда ІІ в Константинополь. Фото з http://www.wikiwand.com
До султана польського посла ніхто одразу не впустив. Спочатку він мав зустріч із великим візиром. Мясковський постійно відзначає у своєму звіті “людяність” останнього. Безперечно не тому, що турецький управитель дозволив глянути на флот, а тому, що після аудієнції подарував Мясковському і дозволив забрати з собою до Речі Посполитої кількох в’язнів (можливо якось так колись і Богдана Хмельницького з полону викуповували). Як зазначає Мясковський, відпущені були знатного походження і відбули на галерах по 20 років, від смерті вже були недалеко.
Запорожці на чайках нападають на турецькі галери. Фото зhttps://uk.wikipedia.org
На другій аудієнції у візира, яка відбулась через 3 дні, Войцех Мяскоський підняв питання миру між Османською імперією та Річчю Посполитою. Точніше про мир між правителями, які на той час були біля керма. Між цим, польський посол також висловив вимогу кари для татарського хана, який на Україні розбій та шкоду чинить. Мясковський зазначив, що хан жодної справедливості не має і не знає. Візир натомість запитав Мясковського про будівництво Кодацької фортеці та поставив вимогу козаків на Україні в пень висікти. Але Мясковський швидко вийшов з ситуації і відповів, що Кодак саме і тільки для цього і будували – аби контролювати козаків і не дозволяти їм на Чорне море ходити. Тобто що для султана і його володінь ця фортеця жодної загрози не становить. Як зазначає Мясковський у своєму документі, обговорення цього питання було дуже емоційним і тривало кілька годин, а перервала його тільки потреба йти на молитву у мусульман і вечір, який насувався.
Кодацька фортеця на планах Боплана. Фото з https://we.org.ua
З візиром Мясковський спілкувався у 20-х числах квітня 1640 року, а до султана зумів потрапити тільки 6 травня. При цьому, Мясковський писав про великі побоювання щодо цієї аудієнції, оскільки попередній султан до зали послів християнських не допускав – хіба би як до землі чолом низько припали. Тим не менше, йому перекладач вірменин передав, що його приймуть як великого посла, тобто без церемоніалу, який сам автор вважав принизливим. Описуючи дорогу до палат султана, Мясковський бігло акцентує увагу на євнухах, а також яничарах, хоч і не надає цим питанням детальної уваги. Перш ніж зустрітись з султаном, Мясковський знову ж пів години спілкувався з великим візиром, а султан тільки спостерігав за цим на відстані. Далі їм принесли столик зі стравами і тільки після цього йому й оточенню одягнули каптани і повели їх до невеликого покою. Там під балдахіном на них чекав султан.
Султан Ібрагім. Фото з https://viraluck.com
Приступаючи до нього, Мясковський просто схилив голову – більше жодного церемоніалу. Султан же майже одразу перепитав посла про яку приязнь польського короля можна говорити, якщо козаки на Чорному морі таку шкоду роблять. Але Мясковський і тут не розгубився та відповів, що це усього лише татарські вісті. Натомість додав, що нехай ті, хто так свідчать, прийдуть і при ньому зараз повторять ті самі звинувачення. Для ще більшої переконливості власної позиції додав, що то донські козаки з Чорного моря не злазять, а московські козаки не є підлеглими короля Речі Посполитої. Як можна бачити, Мясковський був не тільки непоганим дипломатом, а й трішки демагогом та діяв підступом, адже розбої саме запорозьких козаків на Чорному морі заперечувати неможливо.
Храм Воскресіння Христового у Єрусалимі. Фото з https://uk.wikipedia.org
На цьому аудієнція у султана закінчилась. Надалі Мясковський зустрічався з англійськими, венеційськими, голландськими і ін. послами, також “виторговував” свободу для все більшої кількості в’язнів. У цьому отримав велику підтримку та сприяння великого візира. Мясковський також дуже хотів говорити з султаном про ключі від Гробу Господнього, але його відмовляли від цього французький, венеційський та інші християнські посли. Тим не менше, він заговорив на цю тему із візиром. Казав, що ще Єлена, мама імператора Костянтина, ці ключі католикам віддала (аргумент смішний, оскільки в часи Єлени розколу ще не відбулося). Візир, натомість, послався на інформацію від “греків”, що ключі їм належати мають. Оскільки Мясковський продовжував наполягати на своєму, візир обіцяв відрядити інквізицію для розслідування справи (насправді саме розслідуваннями інквізиція займалась, вона не була катівнею, як ми собі думаємо).
Невільничий ринок у Константинополі. Фото з http://www.dailymotion.com
На наступну зустріч із візиром Мясковський прийшов із конкретними запитаннями, що він має казати королеві – чи буде підтверджено мир, як буде покарано татар, скільки в’язнів повернуть? Візир підтвердив укладення миру, але за умови остаточного приручення козаків на морі. Мясковський відповів, що козаків ліпше карають, аніж татар, адже козаки кількома човнами на Чорне море інколи прокрадаються, а татари цілою ордою приходять і все палять та пустошать, людей в неволю беруть. Не забув згадати польський посол, що навіть при його перебуванні у Стамбулі лише з Кафи кілька груп невільників привели. Після тривалих дискусій у схожому дусі, візир обіцяв підписання миру. Також домовились купців митом великим не обкладати і з приятелями бути приятелями, а з неприятелем неприятелями.
Фрагменти давнього Константинополя. Фото з http://www.wikiwand.com
На сам кінець була ще одна аудієнція у султана, де все домовлене мали затвердити. Мясковський зазначає, що ця зустріч була більше показовою – перед ним награно демонстрували багатства і військову міць Османської імперії. Цікавим у цьому контексті є опис Мясковським обіду, де ніхто не мав ножа, навіть сам візир. Останній руками все ламав і у такий спосіб подавав Мясковському страви. Наприкінці подали щербет. Після частування польську делегацію дуже гостинно прийняв султан. Він знову не вимагав поклонів і передавав найкращі побажання королеві. Казав, що між ними буде мир, але й зазначив, що як козаків випустять, то бачить Бог в небі хто винен і багато горя та крові буде.
Собор св. Софії. Фото з http://www.wikiwand.com
Далі Мясковський ще якийсь час походжав Стамбулом і його святинями аж до того моменту, як до нього не послав людей візир і не попросив швидше збиратися додому. Візир нагадав, як багато невільників йому передав, а цим він дуже своїх людей кривдить, які багато за невільників заплатили. Це почало формувати опозицію та вороже середовище до візира. Візирові ніби навіть погрожували – особливо матір султана, що так багато невільників відпустив послові польському. Мясковський ще трохи доплатив за невільників і пришвидшив процес вибирання додому. З останніх свідчень Мясковського про своє посольство – це його подивування як багато в “давній столиці греків” (Константинополь) мечетей і які великі там слони.
Літографія Константинополя. Фото з http://www.wilanow-palac.pl/polish_missions_to_istanbul.html
Таким чином, дипломатичним талантом та хитрістю львівський підкоморій та посол короля Речі Посполитої Войцех Мясковський зумів досягнути кількох важливих цілей під час своєї поїздки до Османської імперії. По-перше, він знайшов спільну мову з візиром і викупив багатьох невільників. Також порозумівся з султаном у питанні утримання Річчю Посполитою козаків, а Османською імперією татар, а відтак і про мир й взаємопідтримку між правителями. Певні привілеї отримали також і купці. У липні 1640 року Мясковський повернувся з подорожі, а свої пригоди описав у нотатках “Dyjaryjusz legacyjnej do Turek Wojciecha Miaskowskiego w którym się opisuje drogę od wyjazdu […] aż do powrotu”. На цьому пригоди Мясковського не закінчуються, адже вже зовсім скоро на Річ Посполиту чекатиме важке випробування – Хмельниччина. Значну роль у цих подіях доля відвела і для львівського підкоморія Войцеха Мясковського, але про це згодом.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Borek P. Ukraina w staropolskich diariuszach і pamiętnikach. Bohaterowie, fortece, tradycja. – Kraków: Collegium Columbinum, 2001. – С. 104, 242 – 248, 250.
Relacya legacyi p. Miaskowskiego, podkomorzego Lwow do Ibraima I Amuratha Cesarzów Ottomańskich. Roku 1641 // Zbiór pamiętników o dawnej Polszcze. – W Lipsku: Drukiem Breitkopfa I Haertela, 1840. – T. V. – С. 35 – 50.
Щоб зберегти традиції другого дня Великодня і водночас не перетворити цих звичаїв на безлад, усіх прихильників водяних забав цього «Поливаного понеділка» запросили на центральну площу міста Львова. Перед входом у міську раду з 12.00 до 15.00 год. тривали веселі обливання водою. Як зазначили організатори, цього року участь в заході взяла рекордна кількість осіб.
Львівські археологи завершили дослідження у Львові на вулиці Веселій, 5. Про це пише Depo.Львів з посиланням на повідомлення Рятівної археологічної служби. Цьогорічні дослідження були продовженням розкопок, які проводили у 2014-2015 років.
“Зафіксовано чотири нерухомі археологічні об’єкти. Найбільш цікавим з них є залишки заглибленої споруди квадратної форми, яка датується ХІІІ ст. Культурно-хронологічну приналежність ще двох об’єктів не визначено у зв’язку з відсутністю в них рухомого археологічного матеріалу”, ‒ розповів керівник наукової експедиції Рятівної археологічної служби Микола Шніцар.
Також археологи частково зафіксували поховання пізнього середньовіччя за межами будівельного котловану.
Нагадаємо, у 2014-2015 роках львівські археологи виявили поселення давніх слов’ян. На глибині п’яти метрів виявили господарські ями, у яких були уламки ліпного посуду та пряслиця.
Вчені вивчили матеріали шести культурно-хронологічних горизонтів – ранньозалізного часу, празької культури, райковецької культури, давньоруського часу, поховання періоду пізнього середньовіччя і споруди нового часу.
З усіх об’єктів найбільший інтерес викликають три горизонти слов’яно-руської доби.
“Традиція безперевного загосподарювання цієї території є принаймні на 600 років старшою за першу писемну згадку про Львів. Нова інформація суттєво доповнює ранню історію міста і ще раз підтверджує місце розташування того ядра, з котрого розвинувся давньоруський Львів”, – розповів директор НДЦ “Рятівна археологічна служба” ІА НАН України Олег Осаульчук.
В мережі Інтернет вдалось натрапити на 1987 року, на якому можемо побачити Львівське конструкторське бюро під назвою «Престиж», яке виявляється виготовляло одяг на іграшки.
На кадрах кінохроніки є процес виготовлення художниками конструкторського бюро моделей одягу. Як результат можемо побачити ляльки, одягнені в моделі, що були виготовлені учнями КБ «Престиж».
Є на відео процес викладання вчителем уроку з історії костюма, цех, в якому в 1980-х шили одяг марки «Престиж», зокрема, бачимо виготовлення курток.
Львівське конструкторське бюро «Престиж» мало свій фірмовий магазин, в якому продавало свої вироби. До вашої уваги його інтер’єр, продав чині та покупці. Ну і як же без демонстрації моделей одягу марки «Престиж», такий собі прототип Львівського тижня моди, але в 1980-х.
У п’ятницю, 13 квітня 2018 року, о 16.00 Мечислава Черсак-Гой запрошує на доброчинний концерт “Співзвуччя в часі”, що відбудеться у Музично-меморіальному музеї Соломії Крушельницької у Львові ( вул. Соломії Крушельницької, 23). Вхід за квитками до музею.
“В час, коли ми вшановуємо наших Величних Предків, всередині Весни, яка дарує рівновагу і внутрішню цілісність, ми зустрінемось в містично-музичному просторі аби через тонкий Резонанс – СпівЗвуччя дати поширення тої Сили на нашій землі і духовно утвердити «Весну роду нашого»!..
В цей особливий вечір ми уславимо легендарну співачку і поринемо у космічні Вібрації діамантового Співу Славетної Соломії, відчуємо всім тілом і душею як тонко Бринить ота Струна єдності поколінь і будемо мати змогу оновитись і зарядитись до Перемог у звучанні древніх родових мелодій!..
Постер доброчинного концерту “Співзвуччя в часі”
Запрошуються саме ті благородні доброчинники, які бажають долучитися до шляхетної справи своєю особистою пожертвою (благодійними внесками або вчинками).
В найближчий час нам потрібно зібрати кошти для оперативної реставрації цінних експонатів музею, які були пошкоджені при затопленні музею”, – розповіла співачка.
Концерт – це гарна нагода пришвидшити час реставрації цінних експонатів, а також скласти шану Величній Співачці, в мистецтво якої я закохана з студентських літ і саме її Спів став “Доленосним” в моєму творчому житті.
Мечислава Черсак– співачка, музикант, Майстер Живоспіву.
Народилася в музичній родині, батько і мати – композитори, з двома рідними сестрами змалечку співали, і тепер усі троє професійні музиканти.
Святкування Великодня в Музеї народної архітектури і побуду у Львові імені Климентія Шептицького
Вже протягом багатьох років львів’яни на Великдень цілими родинами збираються в Музеї народної архітектури і побуту у Львові імені Климентія Шептицького, в народі просто “Шевченківський гай.”
Святкування Великодня в Музеї народної архітектури і побуту у Львові імені Климентія Шептицького
В цьому році традиційні фестини «Великдень у гаю» припали на 8-9 квітня. І традиційно, на території музею народної архітектури і побуту ближче до обіду відвідувачів було більше ніж туристів на Площі Ринок в пік сезону.
Святкування Великодня в Музеї народної архітектури і побуту у Львові імені Климентія Шептицького
Хоча початок святкової програми анонсувався на 14.00, вже з 13 години скансен наповнився російськомовними туристами, які тинялися в пошуках їжі і до їжі.
Святкування Великодня в Музеї народної архітектури і побуту у Львові імені Климентія Шептицького
Справжні львів’яни почали сходитися до Гаю після відвідин церкви десь ближче до третьої години дня. В цей час утворилися велетенські черги до кас та входу, а алея до парку за кількістю людей нагадувала травневу демонстрацію радянських часів.
Святкування Великодня в Музеї народної архітектури і побуту у Львові імені Климентія Шептицького
В рамках Фестин у скансені діяла низка святкових галявин: «Гаївкова», «Молодіжна», «Лицарська», «Дитячі розваги», «Вербові котики». А ще практично в кожній хаті можна було побачити як не виставку, то майстер-клас чи атракцію.
Святкування Великодня в Музеї народної архітектури і побуту у Львові імені Климентія Шептицького
У програмісвяткувань організатори передбачили політ на повітряній кулі, відкриття експозиції «Козацький човен XVII ст.», великодній флешмоб «Алеєю Благословення», який має об’єднати понад 1000 осіб, виступи етногуртів, привітання від християнських спільнот, громадських організацій та багато іншого.
Святкування Великодня в Музеї народної архітектури і побуту у Львові імені Климентія Шептицького
У рамках Фестин також відбулися благодійна акція «Допоможи політв’язням» та аукціон писанок.
Святкування Великодня в Музеї народної архітектури і побуту у Львові імені Климентія Шептицького
Усі охочі могли долучитися до давнього обряду «Волочебний», пориндзювати із троїстими музиками (риндзівки – це хвалебно-великодні пісні) та похристоскатися.
Святкування Великодня в Музеї народної архітектури і побуту у Львові імені Климентія Шептицького
Та ще й погода видалася теплою та сонячною. Можна було спокійно залишатися в одній вишиванці і не боятися замерзнути, адже сонце нагріло термометри до 22 градусів за Цельсієм.
Святкування Великодня в Музеї народної архітектури і побуту у Львові імені Климентія Шептицького
І дуже приємно, що під час «Великодня в Гаю» звучала лише українська етнографічна музика. Хоча раніше з’являлися провокаційні повідомлення про нібито російськомовні гурти, запрошені на святкування. Нічого такого мені знайти не вдалося.
Святкування Великодня в Музеї народної архітектури і побуту у Львові імені Климентія Шептицького
Як на мене, хотілося б трошки більше інтерактивних дійств та різноманітних локацій. Хоча я свідомо розумію, що розважати таку кількість гостей одночасно надзвичайно складно.
Святкування Великодня в Музеї народної архітектури і побуту у Львові імені Климентія Шептицького
Отож, хто не встиг вчора потрапити на Фестини, маєте нагоду це зробити сьогодні. «Великдень у гаю» в Музеї народної архітектури і побуту у Львові імені Климентія Шептицького запрошує.
В одному із численних часописів міжвоєнної Волині, а саме «Молоде село», у номері за квітень 1936 року знаходимо гарний з колоритною українською мовою опис Великодня автора, який підписав С.К. Подаємо його «Великодні рефлєксії» повністю.
Воскресіння Христа. Поштівка “Українського видавництва”, Краків, автор Василь Дядинюк, початок ХХ століття. З колеції Юрій Завербного
Ніч… Легенькі хмарки летять на прозорому небі. Зірки неначе сердяться на хмари, що від часу-до-часу заслонюють їм дивитися на безмежні простори землі… Дорогою їде віз, на якому видніє три тіні. Відразу можна було зміркувати з їхньої розмови, що вони їдуть на село. Завтра Великодні Свята. Неначе зі страху в Великодну ніч — замовк ліс. Часом затріщало галузя… Дивись, Костику, — сказав один, що сидів з Костиком на задньому поміщенню,—які гарні кози. Кози на гуркіт возу понасторожували свої уха немовби хотіли блише придивитися до проїзжих.
За хвилину знов затріщало бадилля. Це вийшов козел на галявки накликати своїх. Віз поїхав дальше. Весняне повітря наповняло груди двох молодців, що їхали на Свята… Чудова ніч. Велика ніч. Так велика. В цю ніч сталося те, що було передсказано. Він сказав, що Воскресне, щоби доказати, що є правдивим Сином Божим. Він воскрес! Через це дав надію людям, що їхні душі також не вмирають. Він дав ту силу, яка піддержує життя, яка скріплює на дусі та дає віру, — що по цьому життю наступить вічне життя.
Олена Кульчицька. Листівка, Христос Воскрес
На згадку цеї Великої Ночі й ліс занімів… Він чекав, щоби почути голос дзвонів та вічне слово: Христос Воскрес… Віз наблизився до села. В хатах мерехтіло світло. В кількох місцях на селі палав огонь. Це хлопці «палили одіяніє». Година дванадцята… Пронісся голос дзвону… Його голос почули всі. Все ожило. Всі спішать. Тіні за тінями мандрують до церкви. В церкві повно людей. На обличчах відбивається якась торжественна повага… Відправа тріває… Священник в білих ризах промовляє дріжучим голосом: Христос Воскрес! Вираз облич у людей міняється. Всіх опанувала радість… Тож Христос вже воскрес.
Він воскрес, заграли усі дзвони… Процесія виходить з церкви, йде кругом церкви. Неначе віночоком окружили люде церкву. Кошички з пасками стоять рівненько, неначеб хтось їх один уставив. Тисячі свічок мерехтить в кошичках та коробках. Це позапалювали їх ці, що прийшли віддати честь тому, що Воскрес.
На цвинтарі гробова тиша… Процесія обійшла кругом церкви кілька разів. Священник дріжучим голосом читає євангеліє. Тишина… Підносять йому свячену воду. Святить… Дзвони гудуть…
Олена Кульчицька. Листівка Христос Воскрес
Христос Воскрес… лине далеко, далеко на кінець світу… На ці слова чекали цілий рік. Кожний підготовлявся, щоби як найліпше зустріти це Велике Свято — Свято побіди добра над злом. Свято надії на вічне життя. Ледви священник посвятив паски, хутко всі їх складають і чим скоріше до дому. Чого так поспішають? В них такий звичай. На північних областях Волині люде мають звичай по освяченню «паски» як найшвидче дістатися до дому. Вони вірують в те, що той, хто найшвидче прибіжить з свяченим до дому, Той буде цілий рік багатий й не буде мати нещасть… Вони придержуються цього звичаю вже від давен давна.
Найбільша джазова подія весни! Jazz Day 2018 – 30 квітня у Львові! Всього один день найкращого джазу від сучасних джазменів! Музика для вільних людей – добірний джаз для справжніх поціновувачів!
Кращі джазові музиканти – ВІКТОР ПАВЕЛКО (саксофон), ІГОР ЗАКУС (бас), ІГОР ГНИДИН (ударні), АНАСТАСІЯ ЛІТВІНЮК (фортепіано), а також Біг-бенд ЛНМА ім. М. Лисенка, Наталя Барчишак, Чжан Гаоюань, Олександр Каспров (гурт О), гурт Rockoko, Михайло Олійник, Юрій Григораш та інші.
Постер Jazz Day 2018
Ведучий – Петро Луцишин, художній керівник – Остап Майчик.
Незважаючи на холодний початок весни львів’ян та гостей запрошують взяти участь у святковому обливанні водою, яке відбудеться 9 квітня на площі Ринок, повідомляє Дивись.info.
«Поливання» триватиме з 12.00 до 15.00 год. Поливання в інші години та за межами пл. Ринок – не дозволено, тому за порядком стежитимуть працівники поліції та «Муніципальна варта». У зв’язку з поливанням, з 12.00 до 15.00 год. електротранспорт на площі Ринок не курсуватиме.
Традиційно уже п’ятий рік поспіль перед входом до Ратуші у Львові влаштовують «Поливаний понеділок». Аби зберегти традиції другого дня Великодня і водночас не перетворювати цих звичаїв на безлад, усіх прихильників водяних забав цього понеділка запрошуються на центральну площу міста. Для того, щоб все відбувалося культурно та весело, за порядком стежитимуть працівники правоохоронних органів та «Муніципальна варта».
«Завтра, у середу, ми змонтуємо та випробуємо на площі Ринок спеціальні установки, з яких можна буде черпати воду. А вже в понеділок такі установки працюватимуть з 12 до 15 години й всі охочі львів’яни та гості міста зможуть взяти участь у забаві. Сподіваємося, що облиті будуть лише ті учасники дійства, які самі цього забажають», – зазначив заступник директора ЛМКП «Львівводоканал» Юрій Свізінський.
У Львівводоканалі повідомляють, що під час роботи установок зазвичай використовується до 20 метрів кубічних питної води.
В четвер, 5 квітня 2018 року, в Мистецькій галереї Гері Боумена (вул. Наливайка, 18) відбулося відкриття виставки Олексія Іутіна “TESTES MUTI” та презентація його ж фотоальбому «Мій Львів».
Богдан Мисюга
“Іутін з’явився на видноколі художньої фотографії Львова і середині 70-их років, тоді, коли народжувалося покоління космополітів інспірованих, з одного боку науково-технічним прогресом, а з другого боку спробою українських митців інспірувати в нове мистецтво впливи Заходу, та різних прогресивних світових течій,” – сказав мистецтвознавець Богдан Мисюга відкриваючи виставку.
Відкриття виставки Олексія Іутіна “TESTES MUTI”
Олексій Іутін займається постановочною фотографією, натюрмортами та портретами. Брав участь в більш, ніж 250 міжнародних виставках. Серед них: в Україні, Польщі, Німеччині, Франції, Італії, США та багатьох інших країнах. Роботи автора знаходяться в приватних колекціях в Польщі, США, Канаді, Австрії, Німеччини та інших. Має 15 міжнародних нагород за участь у виставках в Польщі, Франції, Німеччини, Австрії, Японії.
Зіновій Підперигора
“На жаль зараз ми не можемо бачити повного спектру робіт з цієї серії. Тому що автор поступово виставляв ці роботи на виставках або дещо є втраченим. Звичайно, що в цифровому вигляді це все збережено. І я думаю, що ще прийде час, коли ми побачимо все, що він зробив на цю тему. Це може буде альбом, або величезна виставка”, – зазначив куратор виставки Зіновій Підперигора.
Відкриття виставки Олексія Іутіна “TESTES MUTI”
Експозиція виставки налічує близько 50 фотографій, що розташовані в двох залах. На фотографіях зафіксована мить з життя звичайних людей. Окрім того, проходячи залами можна побачити фотографії відомих особистостей різних часів.
Збіґнєв Хшановський
“Мені випало на долю величезне щастя мати такого фотографа,який фотографує вистави, які я роблю. Ми маємо неповторну колекцію фотографій саме наших театральних вистав, які зробив Олексій Іутін,” – розповів польський режисер Збіґнєв Хшановський.
Відкриття виставки Олексія Іутіна “TESTES MUTI”
Цікаві фото людей в образах Сатирів і фотографії у жанрі ню (художній жанр в скульптурі, живописі, фотографії та кінематографі, який зображає красу і естетику оголеного людського тіла). Вони неначе переносять тебе у світ міфологічний або навіть фантасмагоричний – світ, де живуть Сатири, русалки, німфи та інші створіння.
Олег Денисенко
“Іутін це особлива людина в моїй творчій біографії. Тому, що з першого дня нашого знайомства він одразу мені запропонував стати моделлю, співпрацювати. Ми шукали якісь локації, моделі, костюми. Це було надзвичайно цікаво і пізнавально, як для нього і так для мене. Ми вчилися один в одного, – поділився враженнями художник Олег Денисенко.
Відкриття виставки Олексія Іутіна “TESTES MUTI”
Оглянути експозицію виставки Олексія Іутіна “TESTES MUTI” можна в Мистецькій галереї Гері Боумена (вул. Наливайка, 18) до 25 квітня.
В неділю 8 квітня виповнюється 127 років від народження однієї з перших українських жінок – фахівців з тіловиховання і спорту, практика, теоретика і методиста гімнастично-спортивного руху в Галичині Оксани Суховерської.
Оксана Федів (у заміжжі — Суховерська) (8.04.1891 — 13.01.1977) народилася у с. Жашків (тепер село Зашків Золочівського р-ну Львівської обл.). У 1910 році закінчила учительський семінар Українського педагогічного товариства у Львові та склала іспит зрілості для вчителів. Упродовж 1910—1914 років під керівництвом професора Івана Боберського займалася руханкою у товаристві «Сокіл-Батько», неодноразово виступала на руханково-вокальних вечорах та готувала програми (серед іншого, мала честь виступити 7 грудня 1913 року у рухівні «Сокола-Батька» у Львові на вул. Руській, 20 з нагоди відзначення 40-літньої творчої праці Івана Франка), приватно навчалась гри на фортепіано та закінчила польську школу ритміки. Підвищувала рівень своєї професійної освіти та майстерності на курсах у Відні, Берліні та Празі. У липня 1914 року склала іспит з гімнастики у Львівському університеті, отримавши диплом учителя гімнастики (українською — «руханки»), який давав можливість викладання у середніх школах.
Оксана Суховерська в руханковому строї товариства «Сокіл-Батько». З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
У роки Першої світової війни працювала учителькою руханки у Львові — у 1915—1916 роках у народній школі імені Б. Грінченка, у 1916—1920 роках — в учительській семінарії «Рідної школи». Упродовж 1920—1939 років — учителювала, викладаючи руханку, у жіночій гімназії СС Василіянок та гімназії «Рідної Школи» УПТ імені Іллі та Іванни Кокорудзів у Львові (викладачка руханки й тіловиховання та керівничка студії ритміки). Опікунка 2-го пластового полку, з 1924 року – куреня імені Марти Борецької, який діяв у жіночій гімназії СС Василіянок. З розв’язанням «Пласту» (у 1930 році) очолила роботу руханково-спортивного гуртка, в якому відбувалися заняття з відбиванки (волейболу), кошиківки (баскетболу), совгарства (ковзанярства), легкої атлетики, лещетарських прогульок (лижних походів) взимку і туристичних мандрівок улітку. Гурток називався «Жіночий український спортовий кружок» (ЖУСК) і співдіяв із географічним гуртком.
Обкладинка праці Оксани Суховерської «Рухові забави й гри з мельодіями й примівками» (Львів, 1924 рік). З книгозбірні Андрія Сови.
Вела позашкільні курси ритмічної гімнастики. Упродовж 1910—1939-их років Оксана Суховерська, як учениця і послідовниця професора Івана Боберського — активна учасниця та ініціаторка новітніх форм українського гімнастичного (насамперед сокільського) руху, а також одна з активних діячок руханкових і спортивних товариств, зокрема «Сокола-Батька», «Пласту», «Жіночого українського спортового кружка». Одна з перших українських фахівців, що спеціалізувалися на жіночій гімнастиці та ритміці, пропагує їх на рівні краю, розробляє їх методику і дидактичну базу. Так, у львівській пресі 1924 року подавалось оголошення: «Товариство “Сокіл-Батько” улаштовує для учительства м. Львова, провідниць захистів і захоронок та для всіх тих, що інтересуються фізичним вихованням, курс забав і гор». 1-го жовтня 1930-го р. вона відкрила першу в краї школу ритмопластики, (що діяла здебільшого в залі «Ремісничної громади» та в будівлі Товариства «Сокіл»), в якій до 1932 року виокремились чотири курси: дитячий, два для молоді, один жіночий.
Членкині Спортового клубу українських дівчат та ІІ-го пластового куреня ім. М. Борецької при гімназії сестер Василіянок у Львові. Сидять: зліва – учениця Івана Боберського, учителька фізичного виховання Оксана Суховерська, справа – шкільний лікар Ірина Лежогубська. Львів, кінець 1920-х років. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Була не лише досвідченим педагогом, ініціатором спортивних змагань, прогульок, але й залучала своїх вихованок до участі у найрізноманітніших творчих проектах та масових урочистостях: шкільних виставах, руханково-патріотичних дійствах, професійних театральних постановках, в музично-поетичних вечорах, програмах руханково-пластичних танців на підставі евритміки швейцарської системи Еміля Жака-Далькроза та вільного танцю Айсидори Дункан.
Учителі “Рідної школи” – випускники руханкового курсу (“забав і гор для дітвори”) 1924 р., що проводила Оксана Суховерська (у першому ряді друга зліва). Львів, 1925 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
У численних святкових та мистецьких програмах товариства «Українська захоронка», жіночої учительської семінарії, Кружків Рідної Школи імені Ганни Барвінок та Петра Могили у Львові, дівочої школи імені Т. Шевченка, «Драматичних Гуртків Молоді» поряд з руханковими показами, Оксана Суховерська готувала сольні й групові танцювальні програми своїх найменших і старших учениць на підставі прочитання музики М. Вербицького, О. Нижанківського, К. Сен-Санса, С. Рахманінова, Ф. Ліста, Е. Шютта, Р. Шумана, В. Балтаровича, поезії Т. Шевченка, Лесі Українки, К. Малицької, Ю. Федьковича. Такі творчі проекти найчастіше відбувалися на сцені театру «Ріжнородностей», Народного дому, а окремі – навіть у Великому міському театрі. Особливо резонансними були Вечір народного промислу (у співпраці зі сценаристом Юрою Шкрумеляком, режисерами. Марією Свірською і Лесею Кривіцькою, музичним супроводом С. Пшенички і Іларіона Гриневецького, проектами костюмів Марії Морачевської), музична комедія Григора Меріам-Лужницького «Жабуриння» у виконанні професійних і аматорських акторських сил музично-театрального гуртка «Сцена Богеми» (з музикою Володимира Балтаровича, режисурою Петра Сороки, декораціями вихованців школи Олекси Новаківського, Романа Чорнія і Антіна Малюци), Всестудентські вечорниці за участю піаніста Богдана Перфецького, бандуриста Юрія Сінгалевича, оркестрів Леоніда Яблонського та Івана Костюка, інсценізація «Перебенді» Тараса Шевченка (також за участю Ю. Сінгалевича), постановки фантастичної драми «Лісова пісня» Лесі Українки на сцені Міського театру, Академія до 100-річчя Юрія Федьковича (зі сценічною ілюстрацією композиції Остапа Нижанківського «Гуляли-гуляли» в режисурі Романа Купчинського, за участі хору «Сурма», актора О. Гірняка та автентичних гуцульських музик), балету «Лебедине озеро» П. Чайковського виключно силами ритмопластичної школи О. Суховерської та керованих нею гімназичних гуртків. З цих виступів стають відомими імена її майбутніх послідовниць та діячок хореографічного мистецтва української діаспори Дарії Нижанківської-Снігурович, Ірени Соколовської, акторки і хореографа Ірини Залеської та інших.
Духовна опіка представниць Спортового клубу українських дівчат при гімназії сестер Василіянок у Львові. У центрі сидить Оксана Суховерська. Львів, кінець 1920-х років. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
У міжвоєнний період організовувала щорічні виступи гімназисток на площі «Сокола-Батька». Серед них наймасштабнішим було Свято Молоді «Рідної Школи» у червні 1934 року, де численні комплекси укладених нею рухових вправ і танцювальних композицій «Весняні забави» об’єднали 1700 учасників різного віку зі Львова, Станиславова (нині – м. Івано-Франківськ), Стрия, Рогатина, Лагодова (Перемишлянщина) і Крем’янця під виконання народних пісень хором під орудою І. Гриневецького та оркестром під керівництвом педагога «Рідної школи» Василя Манька.
Пластова виказка Теофіли-Ярослави Рачинської – членкині ІІ-го пластового куреня імені М. Борецької у Львові, завірена опікуном куреня Оксаною Суховерською. 12 вересня 1930 р. З Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Практик і теоретик шкільної гімнастики, особливо жіночої, Оксана Суховерська узагальнила свій досвід у низці теоретико-методичних праць з проблем фізичного виховання («Рухові забави й гри з мелодіями й примівками», «Роля жінки у фізичному вихованні», «Ритміка» у 2-х томах) та ін.
Пластова виказка Теофіли-Ярослави Рачинської – членкині ІІ-го пластового куреня імені М. Борецької у Львові, завірена опікуном куреня Оксаною Суховерською. 12 вересня 1930 р. З Центрального державного історичного архіву України у Львові.
У роки Другої світової війни вона — викладач руханки в школі № 4 (у 1939—1941 роках), викладач ритміки у ремісничій і господарській школах (у 1941—1944 роках). На початку німецької окупації Оксана Суховерська увійшла до складу трупи «Український оперний театр», як постановниця хореографічних композицій у його першій оперній виставі «Запорожець за Дунаєм» у червні 1941 року, та в опереті «Циганський барон».
«Танець квітів» з Свята Молоді. Львів, червень 1933 року.
Від 1944 до 1958 року Оксана Суховерська — викладач ритміки у Державній музичній школі-десятирічці при Львівській консерваторії (тепер Львівська середня спеціалізована музична школа-інтернат імені Соломії Крушельницької). У цей же ж час керувала танцювальним колективом при Будинку народної творчості у Львові. У 1950–70-их роках проживала у Львові за адресою: вул. Новаківського 4, кв. 2.
Програма музично-театрального гуртка «Сцена Богеми» музичної комедії «Жабуриння» Г. Меріам-Лужницького (муз. В. Балтаровича). Львів, 1933 рік. З Львівської національної наукової бібліотеки України імені Василя Стефаника.
Померла у Львові. Похована на 21 полі Янівського цвинтаря. На могилі встановлено металевий хрест із написом: “Тут спочиває Оксана Суховерська * 8.4.1891 † 13.1.1977 / Вічна память”.
Вшанування Оксани та Осипа Суховерських на Янівському цвинтарі. 8 квітня 2016 р. З приватного архіву Андрія Сови (м. Львів).
Поблизу похований її чоловік Осип Суховерський (доктор права, четар першої сотні УСС). Про нього відомо, що народився 9 січня 1888 р. в Чернівцях, де закінчив ІІ-гу державну німецько-українську гімназію і правничі студії (у 1910 році). Від серпня 1914 року служив в Легіоні Українських Січових Стрільців, спершу як сотенний писар, з 17 серпня 1915 року – ад’ютант 1-го куреня. Брав участь в боях між Стрипою і Серетом у вересні 1915 року, зокрема під Соколовом. Визначний дипломат МЗС Української Народної Республіки та Української Держави, зокрема, нетривалий час від кінця серпня 1918 року – український консул у м. Новомиколаївську (сучасний Новосибiрськ; однак, залишився таким формально через проблемність комунікації воєнного часу та непідтвердження своїх повноважень з боку Сибіру). Після війни працював адвокатом у Куликові (1932), Львові (1939, площа Ринок, 43). Фінансував видання книги Оксани Суховерської «Рухові забави й гри з мелодіями й примівками» (Львів, 1924 рік). Тривалий час працював у ЛНБ АН України ім. В. Стефаника, насамперед як бібліограф. Помер 24 лютого 1962 р.
Вистава фантастичної казки М. Шугаєвського «Дід Мороз». Львів, 1939 рік. З Львівської національної наукової бібліотеки України імені Василя Стефаника.
Оксана Суховерська, як і її вчитель Іван Боберський, була талановитим педагогом та патріотом України. Навчаючи руханки, ритміки і танців, прищеплювала своїм учням любов до мистецтва, історії та традицій рідного краю.
Програма першої оперної вистави української трупи років німецької окупації з хореографією Оксани Суховерської. Львів, червень 1941 року. З Львівської національної наукової бібліотеки України імені Василя Стефаника.
Оксана Суховерська залишила у пам’яті своїх сучасників світлі спомини. Про неї “наймолодша василіянка” Емілія Бардила згадувала: “До кінця життя буду пам’ятати й при кожній нагоді згадувати таких вчителів, як м[онахиня] Северина [Париллє], м[онахиня] Емілія, п. Антоніна Струтинська, п. Ірина Гузар, проф. [Василь] Лев, п. [Савина] Сидорович, п. О[ксана] Суховерська”. Гімназистка Олександра Гургула писала: “… А ось світські педагоги: перед веде незрівнянна Олена Степанівна, наш ідеал. Оксана Суховерська, гімнастка, що, крім програмної руханки, вчила нас поєднувати гімнастичні рухи з народною піснею… Цілий сонм професорів – справжніх знавців своєї справи. Всі вони хотіли і зуміли передати свої глибокі знання нам, своїм ученицям”. Сама ж Оксана Суховерська в інтерв’ю, опублікованому у львівській газеті “Нова хата” 1936 р. твердила: “Чи я вдоволена своєю працею? Хіба ви не знаєте, скільки перешкод стоїть у нас на дорозі цього мистецтва? Але праця сама дає мені вдоволення. Це навіть мало сказано, – це зміст мого життя”.
Роксоляна ГАВАЛЮК музикознавець, викладач КЗ ЛОР ЛМК ім. С. Людкевича
Андрій СОВА історик, доцент кафедри олімпійської освіти Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського
Особлива подяка за надані світлини Лесі Крип’якевич. Стаття проілюстрована світлинами з приватного архіву Степана Гайдучка, Львівської національної наукової бібліотеки України імені Василя Стефаника та Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Пропам’ятна книга Гімназії Сестер Василіянок у Львові. – Ню Йорк–Париж–Сидней–Торонто, 1980. – 337 с. – (Серія: Український Архів т. ХХІІ).
Пропам’ятна книга гімназії сестер Василіянок у Львові. – Львів, 1995. – 272 с.
Рибчинська Н. Створення і становлення відділу бібліографії (з архівних джерел 1940–1962 рр.). // Записки Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника. – Львів, 2010. – № 2. – С. 157–180.
Сова А. 40-літній ювілей творчої праці Івана Франка в рухівні “Сокола-Батька” // Режим доступу: http://photo-lviv.in.ua/40-litnij-yuvilej-tvorchoji-pratsi-ivana-franka-v-ruhivni-sokola-batka/ (сайт Фотографії Старого Львова; 21.04.2017).
Суховерська О. Рухові забави й гри з мельодіями й примівками. – Львів: Накладом Осипа Суховерського, 1924. – 120 с.
Суховерська О. Рухові забави та ігри. З мелодіями й примовками. – Львів: Свічадо, 2011. – 128 с.
Вже незабаром, 19 квітня 2018 року, о 19.30 в червоній залі культурно-освітнього центру імені Олександра Довженка (проспект Червоної Калини, 81) відбудеться концерт студії «Мамахохотала».
Мама реготала, а ви? Це означає, що студія «Мамахохотала» у Львові! 120 хвилин дуже смішних та сміливих жартів від гігантів молодіжного гумору, тільки актуальних та свіжий випуск – уже 19 квітня!
Що чекає на тебе? Non-stop мікс жартів, мініатюр і номерів, які у твоєму місті, які ти побачиш і почуєш вперше!
Постер концерту студії «Мамахохотала»
Чому варто прийти на “Мамахохотала”- шоу:
Гумористичний проект № 1 для молодіжної аудиторії в Україні.
Шоу вже 9 сезон успішно виходить на НЛО -TV.
Номери шоу набирають мільйони переглядів на YouTube і розбираються на цитати.
Гумористичний проект № 1 для молодіжної аудиторії в Україні вирушає у тур, бо роки біля телеекранів і мільйони переглядів на YouTube ніколи не замінять один перегляд тет-а-тет “Мамахохотала”. Гумор не має кордонів, пореготати вийде і онучкам, і бабусям.
Буде шалено… і майже завжди інтелігентно! А на десерт – після концерту зможеш для свого профілю в Instagram зробити фото з улюбленими акторами і взяти у них автографи!
У місті Лева є тільки одна кам’яниця, фасад якої прикрашає скульптурне зображення… дикого кабана. Розташований цей наріжний будинок на вулиці Євгена Гребінки, № 8, неподалік...
